Реферат: Стародавня Русь

I.

1. Порівняйте звичаї суспільств, описаних в документах 1 і 2. Про які зміни в заняттях, устрої життя, світосприйманні людей свідчать дані джерела? Чим пояснюються зміни?

Маврикій, або Псевдо-Маврікий, відомий нам твором під ім'ям - «Стратегикон». В Стратегиконе вказано, що племена слов'ян схожі по своєму способу життя, доброзичливі до іноземців, що прибувають. У них багато худоби і злака. Вказано, що слов'яни надзвичайно витривалі люди, так наприклад: «Вони численні, витривалі, легко переносять жар, холод, дощ, наготу, недолік в їжі».

Маврикій відзначає високі моральні засади слов'ян. Так в Стратегиконе вказано: «Скромність їх жінок перевищує всяку людську природу, так, що більшість їх вважає смерть свого чоловіка своєю смертю і добровільно задушує себе, не рахуючи перебування у вдівстві за життя.»

«Битися з своїми ворогами вони люблять в місцях, порослих густим лісом, в теснинах, на обривах; з вигодою для себе користуються (засідками), раптовими атаками, хитрощами, і вдень і вночі, винаходивши багато (різно-образних) способів. Досвідчені вони також і в переправі через річки, перевершуючи в цьому відношенні всіх людей. Мужньо витримують вони перебування у воді, так що часто деякі з числа тих, що залишаються удома, будучи застигнуты раптовим нападом, занурюються в пучину вод. При цьому вони тримають в роті спеціально виготовлені великі, видовбані всередині очерети, що доходять до поверхні води, а самі, лежачи навзнак на дні (річки), дихають за допомогою них; і це вони можуть проробляти протягом багатьох годинника, так що абсолютно не можна здогадатися про їх (присутності).»

Треба відзначити, що, не дивлячись на загальний стиль викладу вдач, і звичаїв народів, Маврикій стає украй серйозним в переліку способів і методів ведення битви проти слов'ян. Серед методів ведення війни попадаються і абсолютно нові і оригінальні, що свідчить про сприйняття слов'ян – як серйозного військового супротивника, здатного завдати рішучого удару. Цікаво, також і те, що йдеться швидше про звичайне населення вимушене братися за зброю, а не про професійне постійне військо. Саме ім'я "слов'яни" з'являється в джерелах лише з VI століття від Р.Х. Происхождение його досить прозоро: славинией або славией називалася у цих народів велика община і територія, нею займана. Сучасники не примічали особливої різниці між слов'янами і антами, але звичайно і не змішували їх. Прокіп Кесарійській визначає слов'ян (в грецькій транскрипції "склавины") і антів як єдиний народ, констатуючи, що вони займають велику частину земель по лівому берегу Істра (Дунаю). Дійсно, з початку VI століття все більше слов'ян переселяється в пониззя Дунаю і на Балкани. До початку VII століття вони досягають південної Греції, освоюють землі майбутніх Угорщині, Словаччині, Моравії, Чехії, східній Німеччині. В VI-VII століттях на широких просторах від Ельби і Дунаю до Середнього Поднепровья існували поселення, в археології звані культурою Прага-Корчак. Вона вважається першою достовірно слов'янській, оскільки доведений її зв'язок з подальшими "історичними культурами" Східної Європи, безумовно що належали слов'янам. Крок за кроком слов'яни просувалися і на північ, займаючи балтійське побережжя від Кильськой бухти до гирла Вісли. Пройшовши землі угро-фінських племен між Чудським і Ладозьким озерами, вони досягли Фінської затоки і далі уздовж Онежського озера розповсюдилися далеко на північний схід.

2. Ознайомтеся з текстом документа 3 і відповідайте на питання. Які племена брали участь в створенні ядра майбутньої Староруської держави в районі Пріїльменья? Чи згодні Ви з думкою про те, що з самого свого зародження Русь складалася як багатонаціональна (полиэтническое) держава? Чи означає варяжське походження перших князів, що державність була привнесена на Русь іноземцями? Про який рівень розвитку суспільства східних слов'ян свідчить сам факт запрошення новгородцами варягів на князювання?

В російській історичній науці існувала стійка традиція визнання найважливішого значення Північно-західного регіону з центром в Новгороді на ранньому етапі складання староруської державності. Проте, протягом ряду останніх десятиріч (з кінця 30-х до початку 80-х років) офіційними радянськими істориками (із причин, що не мають прямого відносини до науки) безумовний пріоритет в даному процесі віддавався Києву.' Роль Новгорода при цьому зводилася деколи до незначної крепостицы, побудованої київськими князями на околиці їх володінь. Визначаючи суспільний устрій населення периферійних районів Пріїльменья в епоху масового зведення сопок, його слід віднести до універсальної в часі і просторі вищого ступеня первісності, до якої застосовують термін «суспільство варварства». Воно визначається розпадом первісних відносин при збереженні ведучої ролі споріднених зв'язків. Соціальний і економічний кістяк цього суспільства складали вільні домохозяева-землевласники — глави великих патріархальних сімей. Помітну роль грає знати — самі розвинуті, багаті і войовничі сім'ї. Є патріархальне рабство. Важливою характеристикою цього суспільства є його застійність і обмежена можливість трансформації. При зіткненні з більш розвинутою системою суспільство варварства розпадається. Все це чудово вписується і контекст соціального вигляду населення Пріїльменья, яким воно виступає за археологічними даними. Головною активною силою в торгівлі з Арабським Сходом і Візантією були скандінави. Поява їх в центральному Пріїльменье, безумовно, впливала на хід соціальних процесів в даному районі. Центром славяно-скандінавських контактів тут стало Рюріково Городище, па якому в IX—X вв. постійно проживала якась кількість вихідців «із-за моря» як торговці, воїни і ремісники. Взаємодія слов'янської верхівки з скандінавами могла приймати різні форми і залежала від конкретного співвідношення сил в різні періоди. По головній тенденцією було прагнення до консолідації. Закріпившися в даному районі, скандінави, щоб встояти проти нових хвиль прибульців, були приречені шукати союзу з місцевою верхівкою, Остання також була зацікавлена в міжнародній торгівлі.

Отже, вся сукупність даних дозволяє вважати, що в IX в., ще до часу Рюріка, Новгородська округа входила до складу раннегосударственного організму з первинним центром в Ладозі. Економічний розвиток Пріїльменья забезпечував наявність регулярного додаткового продукту в об'ємі, достатньому для функціонування даної соціальної освіти. Важливим стимулом для відчуження додаткового продукту від виробників з'явилася можливість його перетворення в соціально престижні цінності за допомогою участі в міжнародній торгівлі. Наявність зовнішньої сили в особі варягів полегшувала трансформацію традиційних норм в житті і сприяла формуванню публічної влади. В умовах деформації патріархальних структур і виникнення нової системи соціальних цінностей звичай споруди сопок не міг отримати в Центральному Пріїльменье істотного розповсюдження, і наявні його незначні прояви пов'язані лише з рядовими общинами. Густонаселена в IX—X вв. зона з малою кількістю сопок, охоплююча Поозерье і Південна Поволховье, на наш погляд співпадає з основною територією Новгородського протогосударства, центром якого було Рюріково Городище — якнайдавніший літописний Новгород.

Говорити про конкретний хід і етапи підкорення Новгороду Пріїльменья достатньо складно. Очевидно, це був зовсім не разовий і не однорідний процес. Він, безумовно, залежав від конкретної політичної обстановки в Центральному Пріїльменье. В даному зв'язку безумовно слід виділити період в другій половині IX в., коли в Новгороді сиділи князі Рюрік і Олег, до відходу останнього в 882 році з своєю дружиною до Києва. Далі протягом більш ніж двох поколінь князівська влада в Новгороді була відсутня, що явно ослабило військові можливості центру землі, що формується. Ймовірно, саме з цим хронологічним відрізком слід зв'язувати розквіт вже згадуваних могутніх соціальних структур «типу варварства» на периферії Пріїльменья. Залежність даних процесів від «досяжності» конкретних районів з боку Новгорода добре ілюструється зіставленням ситуацій, що мали місце на Лузі і Мете, з одного боку, і на Ловаті, з іншою. Якщо в першому випадку фіксується наявність крупних місцевих центрів (в районі Передольського цвинтаря і в гирлі р. Білої), то в долині Ловаті, густонаселеному і, безумовно, економічно важливому районі, — що-небудь подібне відсутнє. Причина цього достатньо ясна. Раннє (з початку IX в.) включення Ловаті в систему торгового шляху «з варяг в греки» поставило населення даної території під контроль Новгородського протогосударства, що і стало перешкодою для формування тут місцевого автономного центру. Разом з тим, розповсюдження залежності від Новгорода не означало руйнування низових соціальних структур, про що свідчить широке бытование сопкового обряду в X в. на Ловаті і в околицях Ладоги.

3. Які висновки про характер державної влади в Київській Русі в середині Х століття можна зробити на підставі документа 4? В чому, на Ваш погляд, полягала основна причина виникаючих періодично кривавих конфліктів між політичним центром Стародавньої Русі і її становлячими об'єднаннями?

На території Східної Європи більше двох століть існувало сильна держава Київська Русь. Початковий період утворення держави знайшов віддзеркалення тільки в літописах. Вони писалися, переписувалися і дописувалися в різний час, так що деякі сюжети історії виглядають як легенди.

Згодне «Повести тимчасових літ» (почало XII століття), створення могутньої російської держави на території Східної Європи почалося з півночі. За 859 р. в літописі є повідомлення, що племена слов'ян на півдні платили дань хазарам, а на півночі слов'яни і угро-фінни платили дань варягам.

Літопис повідомляє, що в 862 році новгородцы вигнали варягів за море, але серед разноязыких племен, та і в самому Новгороді - миру не було і довелося запросити князя, «...который би володів і судив по праву. І пішли за море до варягів, і запросили трьох братів Рюріка, Синеуса і Трувора. Рюрік став князювати в Новгороді, Синеус - на Белоозере, а Трувор - в Ізборське Повість» тимчасових літ.

Після смерті братів Рюрік став князювати один, а своїм дружинникам роздав Полоцк, Ростов, Белоозеро. Коли помер Рюрік (879 р.), воєвода Олег разом з малолітнім сином Рюріка Ігорем підняли народи по торговому шляху «з варяг в греки» на великий похід на південь. В поході брали участь скандінави, північні слов'яни і угро-фінни; в 882 році вони захопили Київ. Так відбулося об'єднання північних і південних земель, утворилася держава з центром в Києві.

На чолі Київської держави стояв князь, який іменувався Великим князем; на місцях управляли залежні від нього князі. Великий князь не був самодержцем; швидше за все, він був першим серед рівних. Великий князь управляв від імені своїх найближчих родичів і найближчого оточення - крупного боярства, що сформувалося з верхівки князівської дружини і знаті Києва. Титул Великого князя передавався по спадку в роду Рюріковічей. Традиційно влада передавалася не тільки прямим спадкоємцям, але і членам роду. Так, князь Олег, за переказами, був не сином, а племінником Рюріка. Проте першочерговими спадкоємцями і претендентами на роль князів в місцевих князівствах були сини Великого князя Київського. Після кончини Великого князя київський престол займав старший син, а після його смерті по черзі решта синів. Це горизонтальний принцип спадкоємства влади. Коли після смерті князя Володимира дружина радила його сину Борису зайняти київський престол крім старшого брата Святополка, Борис відповів: Не «підніму руки на брата свого старшого; батько мій помер, і брат буде мені замість батька». Проте київський престол з братів по черзі могли зайняти тільки три старших. Молодші брати прирівнювалися з прав до дітей старших. Спадкоємство було не сімейним, а родовим. Кількість князювань відповідала кількості членів роду. При збільшенні їх числа виділялися нові князівства за рахунок дроблення колишніх.

В державній структурі Київської Русі разом з монархічною гілкою влади була також і демократична, парламентська гілка - віче. На віче брало участь все населення, окрім рабів; бували випадки, коли віче укладало з князем договір - ряд. Іноді князів примушували присягати віче, особливо в Новгороді. Основною силою, на яку спиралася влада, було військо (вои). Воно складалося з двох частин: з князівської дружини і народного ополчення.

Дружина складала основу війська. По варяжському звичаю, дружинники билися пішими і були озброєні мечами і сокирами. З Х століття дружина сідає на коней, а сокири замінюються позаимствованными від кочівників шаблями.

Народне ополчення скликалося у разі великих військових походів або для віддзеркалення нападу ворога. Частина ополчення виступала пішим ладом, частина сідала на коней. Народним ополченням командував тысяч-ник, що призначається князем.

Окрім дружини і народного ополчення для ведення військових дій іноді притягувалися війська сусідів-кочівників («чорних клобуков»).

З моменту виникнення Київської Русі з'являється і система звичайного права. Єство законоположень звичайного права складають: кров за кров, або платня за вбивство; платня у разі побоїв; право спадку і розпорядження власністю; закони про крадіжку і обшук і т.д.

«Староруська держава склалася в результаті об'єднання слов'янських земель - полян, древлянзати, дреговичів, ильменских слов'ян, радимичів, вятичей і інших».

4. Чому, згідно літопису (документ 5), київський князь Володимир зробив вибір на користь християнства по візантійському зразку як єдина державна релігія? Які ще причини хрещення Русі Ви можете назвати?

Князь Володимир зійшов на київський великокнязівський престол в запеклій боротьбі з своїм братом Ярополком, одруженим на гречанці і що намагався затвердити православ'я. При цьому Владимир спирався на загони варягів, які в масі своїй були переконаними язичниками. Проте, захопивши владу в Києві, Владимир поспішив позбулися вони як від надмірно радикального елемента. Варяги були відіслані до Візантії. Абсолютно очевидно, що відмовитися від своєї озброєної опори Владимир міг тільки в тому випадку, якщо б він заручився підтримкою впливових сил в київській общині. Що ж це були за сили? Прихильники "византизма"? Але ж Владимир якраз і переміг їх предводителя Ярополка.

Але чим довше правив Владимир, тим більше він розчаровувався в язичестві як такому. Врешті-решт князь зробив вибір на користь "візантійського православ'я". При цьому він зробив всі зусилля для того, щоб не залишитися в ізоляції. Адже проти нього могли б об'єднатися самі різні сили. Владимир зробив хитрий і несподіваний маневр: він об'єднав всі релігійні общини Києва проти своєї ж "партії" - язичників Перунова толку.

Існує дві основні причини ухвалення Християнства на Русі:

Перша полягає в наступному. З часом стародавні слов'янські племена "у міру класового розшарування сталі переходити до державних форм життя, виникли і умови перетворення племінних культів в державні. Мабуть культ Святовіта у поморських слов'ян розповсюдився саме у зв'язку з цим." І як відомо до 9 століття утворилася Київська держава. Фізичне і географічне об'єднання східних слов'ян викликало більш тісну міжплемінну взаємодію, а також перемішування різних культурних, матеріальних і релігійних цінностей. У зв'язку з цим природно виникало тертя між різними племенами, викликані різними ціннісними переконаннями. Таким чином вставала об'єктивна необхідність також і релігійного об'єднання народів Київської Русі. Як завжди, слідуючи російському менталітету, ця спроба об'єднання була проведена силовим шляхом. Так київський князь Володимир спробував створити загальнодержавний пантеон і державний культ: "по розповіді літопису, він в 980 р. зібрав на одному з горбів Києва цілий сонм кумирів різних богів (Перуна, Велеса, Даждьбога, Хорса, Стрибога, Мокоши) і велів молитися їм і приносити жертви. Деякі дослідники, гиперкритически набудовані (Анічков), вважали, що ці "Владімірови боги" були із самого початку князівськими або дружинними богами і культ їх не мав коренів в народі. Але це маловірогідно. Сонячні божества Хорс, Даждьбог і інші, жіноча богиня Макошь, мабуть, були і народними божествами; Владимир лише намагався зробити з них як би офіційних богів свого князівства."

Проте мабуть ця спроба не задовольнила Владимира. Причинами його невдачі стало спроба приватної зміни язичества, примушення людям вірити в того, в кого вони не вірять. Проте сама суть – політеїзм так і залишався незайманим. Язичество до моменту утворення сильної централізованої і згуртованої Київської держави вже зжило себе і була потрібна абсолютно інша релігія, здатна додати князівству ідеологічну єдність, об'єднати людей в служінні єдиному богу. Саме така релігія як Християнство найбільш підходила для вирішення задачі становлення релігійної єдності держави, а також відповідала феодальним відносинам, що формувалися. До цього треба додати, що гуманне Християнство легко зливалося з внутрішнім, духовним змістом російської людини.

Волхви були готові формально схвалити християнський вибір Владимира - лише б позбулися язичники Перунова толку.

А ось в Новгороді події розвивалися набагато трагичнее. Іоакимовськая літопис розказує, що там було піднято могутнє антихристиянське повстання, кероване волхвом Солов'єм. Воно було рішуче пригнічено Добриней - дядьком Владимира. Київські ж волхви були набудовані благодушно. Вони рахували торжествуюче християнство тимчасовим явищем. А дарма, дуже скоро християнська держава поставить їх зовні закону.

Трохи більше повезло "арианам". Владимир не став їх забороняти, хоча першість віддавав, поза всяким сумнівом, саме православним. Він укріплював князівську владу, але дотримував певний релігійний "плюралізм". Лише при Ярославі, сині Владимира, відбудеться переосвящение "арианской Десятинній церкві". Тоді, очевидно, і прийшов кінець релігійному плюралізму.

Швидше за все саме терпимість Владимира до "арианам" і стала причиною того, що якийсь літописець "примусив" його вимовити "арианский Символ" віри. Той, хто записав Володимира в "ариане", явно був супротивником канонізації князя. Вона, як відомо, відбулася тільки в XIII столітті. До цього її явно саботували представники візантійського духівництва. Владимир, із їхньої точки зору, подавав не дуже добрий приклад жителям Русі. Він сам хотів стати базилевсом, а базилевс міг бути тільки один і знаходитися йому слідувало в Константинополі.

Владимир був дуже добрим учнем своїх царьградских "наставників". Він вміло поєднував запал релігійного реформатора з холодним розрахунком політика.

5. На підставі документа 6 покажіть, які риси щепив Володимир МоноМах своїм нащадкам? В чому значення цього документа? Прослідіть, чи слухали сини Мономаху “Повчанню” батька?

Володимир МоноМах, великий князь Київський, був сином Володимира Ярославіча і візантійської царівни, дочки імператора Костянтина Мономаху. Твори Володимира МоноМаха написані в XI–початку XII століття і відомі під назвою «Повчання». Вони входять до складу Лаврентьевськой літопису. «Повчання» — це своєрідне зібрання творів князя, включаюче саме Повчання, автобіографію і лист Мономаху князю Олегу Святославічу. Повчання з'явилося політичним і етичним заповітом князя, адресованим не тільки його синам, але і широкому кругу читачів.

На початку «Повчання» Мономах дає ряд моральних повчань: не забувайте Бога, гордості не майте в серці і розумі, старих людей поважайте, «на війну вийшовши, не лінуйтеся, брехню остерігайтеся, напоїте і нагодуєте просячого... Убогих не забувайте, подавайте сироті і вдову розсудіть самі, а не давайте сильним губити людину. Старих шануєте, як батька, а молодят, як братів. Понад усе шануєте гостя. Не пропустіть людини, не приветив його, і доброе слово йому мовитимете». Перед нами моральні повчання, високі етичні заповіти, які мають нескороминуще значення і цінні до цього дня. Вони примушують нас замислюватися про взаємостосунки між людьми, удосконалювати свої етичні принципи. Але «Повчання» – це не тільки зведення побутових етичних порад, але і політичний заповіт князя. Воно виходить за вузькі рамки сімейного документа і придбаває велике суспільне значення.

Володимир МоноМах висуває задачі загальнодержавного порядку, вважаючи обов'язком князя турботу про благо держави, про його єдність. Міжусобні розбрати підривають економічну і політичну могутність держави, тільки мир приводить до процвітання країни. Тому в обов'язок правителя входить збереження миру.

Автор «Повчання» виступає перед нами як високоосвічена книжкова людина, ерудована, чудово що розбирається в літературі свого часу, що видно по численних цитатах, які він приводить.

Поступово «Повчання» переростає в автобіографію, в якій князь розказує, що був учасником 82 великих військових походів. Своє життя він прагнув будувати за тими ж правилами, про які пише синам. Мономах предстає в своєму творі людиною надзвичайно діяльним, ревним поборником освіти. Він вважає, що в побуті князь повинен бути зразком для оточуючих, сімейні відносини потрібно будувати на пошані. В «Повчанні» Мономах охоплює широкий круг життєвих явищ, дає відповіді на багато соціальних і етичних питань свого часу.

Третій твір Володимира МоноМаха — лист до двоюрідного брата Олегу Святославічу, написане з приводу загибелі свого рідного сина Ізяслава, убитого Олегом в бою. Лист мудро і спокійно. Гірко жалкуючи про смерть сина, князь проте готовий все зрозуміти і все пробачити. Війна є війна. Син його загинув, як гине багато хто в бою. Біда не в тому, що на полі лайки загинув ще один князь. Біда в тому, що князівські розбрати і усобиці гублять Російську землю. Мономах вважає, що пора припинити ці братовбивчі війни. Князь пропонує Олегу мир: «Я тобі не ворог, не месник... І мир я тобі пропоную тому що не хочу я відважна, але добра хочу всій братії нашої і землі російської».

Д.С. Лихачев відзначав, що «лист Мономаху дивно. Я не знаю в світовій історії нічого схожого на цей лист Мономаху. Мономах прощає вбивцю свого сина. Більш того, він утішає його. Він пропонує йому повернутися в російську землю і отримати що вважаються по спадку князівства, просить забути образи».

В цілому «Повчання» забарвлено особистим відчуттям, написано в сповідувальному, елегійному тоні, а також відображає бачення житейського побуту і епохи. Всупереч літературним канонам зображення князя, Владимир наділює індивідуальними людськими рисами. Це не тільки воїн, державний діяч, але і людина, що відчуває, страждаючий, гостро переживаючий життєві події. Для нього важливо, щоб діти і інші люди, до яких звернені його слова, прийняли повчання «в серце своє». Його хвилює проблема етичної відповідальності людини, збереження таких відчуттів і якостей, як співчуття, справедливість, честь, працьовитість.

Сам же Мономах емоційно поглинений релігійними відчуттями, оспівуючи божественну гармонію всього сущого, проголошуючи людинолюбство, милосердя Бога, що створив своєю милістю безліч великих чудес і благ, що подарував людям землю і весь навколишній світ.

Захоплено говорить Мономах про «божу мудрість» ради людини. Піднесені слова слідують одне за іншим: «Розум людський не може спіткати чудеса твої. Великий ти, і дивні справи твої і благословенно і славно ім'я твоє у віка по всій землі».

Ідея покаяння, перемоги добра над злом не залишає Мономаху. Вона виражена в листі до Олега Святославічу. Покаятися повинен, по думці князя, що припустився загибель його сина Олег, покаятися повинен і сам Владимир, що не попередив її: Було «слід би тобі, побачивши кров і тіло його, що пов'януло подібно квітці, вперше що розпустився, подібно агнцю заколеному, сказати стоячи над ним, вдумавшися в помисли душі своєї: “на жаль мені, що я зробив! І, скориставшися його неразумием, ради неправди світла цього суєтного нажив я гріх собі, а батькові і матері — слезы”».

Сам же Мономах готовий до страшного суду: «На страшному суді, — пише він, — без обвинувачів сам себе викрию...».

Ліричний початок в посланні наближає його до народної поезії, до пісенної лірики, додає емоційність оповіданню. Так, уподібнення тіла сина квітці, вперше що розпустився, або порівняння невістки, захопленої в полон Олегом Святославічем, з горюючою горлицею на сухому дереві, передбачаюче плач Ярославни в «Слові про полк Ігореве», співвідносяться з елементами народної поезії. А молитва Мономаху, включена в «Повчання», по своїй художній суті близька до пісенної лірики, до народних плачів. «Премудрості наставник і значення подавець, безрозсудним вчитель і жебраком заступник! Затверди в розумі серце моє, владика! Дай мені дар слова, отче, вустам моїм не забороняй волати до тебе. Милостивий, помилуй занепалого!..».

Високі уявлення про етичні цінності автор «Повчання» прагне вселити читачам. В творі також знаходять віддзеркалення деталі реального побуту: з етнографічною точністю передаються історичні події — боротьба з половцями, походи князів. Географічний простір обширно і відображає події російської історії в русі. Перераховуються битви, міста, землі, річки, імена російських князів і половецьких ханів. Описує Мономах і окремі ситуації, моменти битв: «билася дружина моя з ними вісім днів за малий вал і не дала їм увійти до острогу», або, наприклад, драматичну картину походу дружини чисельністю близько ста чоловік, з дітьми і дружинами, з Чернігова в Переяславль. Автор відзначає, як «облизувалися на них, точно вовки, половці, стоячи у перевозу і на горах. Бог і святий Борис не видали мене їм на поживу, неушкоджені дійшли ми до Переяславля».

Соціальна практика і трудова діяльність князя розкривається в наступному його зауваженні: що належало робити отроку його, то сам робив — на війні і на полюваннях, вночі і вдень, в жару і холоднечу, не даючи собі спокою. Сам робив, що було треба.

В цілому «Повчання» розкриває вигляд неабиякого державного діяча російського середньовіччя, людини, в якій утілився ідеал князя, що печеться про славу і честь рідної землі.

II.

1. Які три найважливіші події світової історії характеризували епоху середніх століть?

Кінець Середньовіччя знаменують три події:

1. Епоха географічних відкриттів - подія глобального характеру, що привела до контакту цивілізацій, раніше навіть не підозрюючих про існування один одного, що перетворило Західноєвропейську цивілізацію на світову.

2. Реформація, що поклала край середньовічному универсалізму і що відкрила, серед іншого, дорогу сучасним національним державам.

3. Епоха Відродження, або Гуманізму (діячі якого і придумали термін Середні століття), що породила ідею Людини-бога - істоти, спочатку, розумного і зробленого.

Всі ці події доводяться на кінець XV - почало XVI століття. Це і є рубіж Середньовіччя і Нового часу.

2. Який період у всесвітній історії відомий як епоха Великого переселення народів? Які зміни в житті слов'янських племен відбуваються в цей час?

Велімкоє переселемние наромдов — умовна назва сукупності етнічних переміщень в Європі в IV—VII століттях, головним чином з периферії Римской империи на її територію. Велике переселення можна розглядати як складова частина глобальних міграційних процесів охоплюючі сім-вісім століть. Характерною особливістю переселення був той факт, що ядро Западной Римской империи (включаючи в першу чергу Италию, Галлию, Испанию і частково Дакию), куди попрямувала кінець кінцем маса германских переселенцев, до початку V століття нашої ери вже була достатньо щільно заселена самими римлянами і романизированнымикельтскими народами. Тому велике переселення народів супроводилося культурними, мовними, а потім і релігійними конфліктами між німецьким і романізованим населенням. Великі переселення заклали основу протистояння між німецькими і романськими народами в якому то значенні дійшов і до наших днів. В переселенні брали активну участь славянские народи тюрки, иранцы і финно-угорские племена.

3. В чому значення візантійського варіанту православ'я? Який вплив надала візантійська православна церква на затвердження християнської культури у слов'ян? Яке значення мало ухвалення християнства для розвитку Стародавньої Русі?

Візантія була спадкоємицею античної Греції, зберігаючи значну частину її культурного багатства. Православ'я прийшло в нашу країну не випадково, і справа не тільки у впливі Візантії. Православний варіант християнства якнайповніші відповідав російським особливостям.

Складні природно-кліматичні умови надали пряму дію на тип російської державності. При відносно низькому об'ємі сукупного продукту в країні неминуче створювалися жорсткі важелі державного механізму, направлені на вилучення тієї частки додаткового продукту, яка йшла на споживання самої держави і суспільства в цілому. Саме звідси йде багатовікова традиція деспотичної влади в Росії.

Низька врожайність, залежність результатів праці від погодних умов детермінували надзвичайну стійкість патріархальних відносин і громадських інститутів, що були певним соціальним гарантом виживає основної маси населення. Періодичні земельні переділи, допомога общини господарствам, що розорилися, сумісну працю породили і закріпили зрівняльні і колективістські тенденції.

Відсутність значного додаткового продукту уповільнювала обмін, не виробило органічних традицій підприємницької, комерційної діяльності. В Росії заняття торгівлею ніколи не мало високого суспільного статусу і престижу. Російська людина — поганий торговець (на це указував ще В.І. Ленін), і, як правило, програє в умовах ринкової економіки представникам інших народів.

Вказані особливості сформували свого роду «неринкової психології» і таких якостей національного характеру і політичної культури як невибагливість, непрактичність, небажання гнатися за багатством, пасивність, аполітичність, конформізм. Аграрний характер економіки зумовив тягу до традиціоналізму, сприяв вкоріненню звичок, недовірливе відношення до нового, боязнь змін (наприклад, реформ).

Слід також відзначити віротерпимість православ'я. В Росії не було аналога інквізиції, церква не організовувала хрестових походів. В осоружному випадку країна загрузнула б в нескінченних релігійних війнах, розтрачувавши сили, необхідні для внутрішнього саморозвитку. Така позиція влаштовувала і світську владу, оскільки в результаті «м'якої колонізації» довколишніх територій Росія із самого початку складалася не тільки як полиэтническое, але і багатоконфесійна держава.

Прийнявши православ'я — християнську віру Росія на перших порах зближувалася з Європою, але з часом в соціально-політичному плані вона все більше і більше віддалялася від неї. Можна затверджувати, що російська цивілізація і російська (православна) політична культура є швидше східною, ніж західними. Для них характерна авторитарна влада, відсутність демократичних традицій, величезна роль держави і колективу, пріоритет суспільних інтересів, зневага до прав окремої людини, культ особи вождя і т.п. Церква не тільки освячувала, але і санкціонувала ці особливості, адже релігія є ядром, якщо не фундаментом, менталітету народу.

4. Які особливості економічного розвитку Староруської держави?

Формою налогов в Стародавній Русі виступала дань, яку виплачували підвладні племена. Частіше за все одиницею оподаткування виступав «дим», тобто будинок, або сімейне вогнище. Розмір податку традиційно був в одну шкуру з диму. В деяких випадках, з племені вятичей, бралося по монеті від рала (плуга). Формою збору дані було полюдье, коли князь з дружиною з ноября по апрель об'їжджав підданих. Русь ділилася на дещо податных округів полюдье в киевском окрузі проходило по землях древлян, дреговичей, кривичей, радимичей і северян. Особливий округ був Новгород, що виплачує близько 3000 гривен. Максимальний розмір дані по пізній венгерской легенді в X столітті складав 10 тис. марок (30 або більше тисяч гривень). Збір дані здійснювали дружини по декілька сотень воїнів. Пануюча этно-станова група населення, яка називалася «русь» виплачувала князю десяту частину від своїх річних доходів.

В 946 року після придушення повстання древлянкнягиня Ольга провела податкову реформу, упорядкувавши збір дані. Вона встановила «уроки», тобто розміри дані, і створила «цвинтарі», фортеці на шляхи полюдья, в яких жили князівські адміністратори і куди звозилася дань. Така форма збору дані і сама дань називалися «повоз». При сплаті податку піддані одержували глиняний друк з князівським знаком, що страхувало їх від повторного збору. Реформа сприяла централізації великокнязівської влади і ослабленню влади племінних князів.

Найважливішими торговими шляхами Стародавньої Русі були:

Шлях«из варяг в греки», що починався з Варяжского моря, по озеру Нево, по річках Волхов і Днепр що виходив в Чёрное море, Балканську Болгарию і Византию (цим же шляхом, ввійшовши з Чорного моря в Дунай, можна було потрапити в Великую Моравию);

Великий Волжский путь(«шлях з варяг в араби»), що йшов від города Ладога на Каспий і далі в Хорезм і Среднюю Азию, Персию і Закавказье;

Сухопутний шлях, що починався в Праге і через Київ виходив на Волгу і далі до Азії.

5. Чим був політичний устрій Київської Русі?

Єдиним спільноруським політичним органом залишався съезд князів, який вирішував в основному питання боротьби з половцами. Церква також зберігала свою єдність на чолі з митрополитом і боролася з різного роду регіональними «ересями». Проте позиції церкви були ослаблені посиленням племінних языческих вірувань в XII—XIIIвв. Релігійна влада і «забожни» (репресії) були ослаблені. Кандидатура новгородського архієпископа пропонувалася вечем, відомий випадок вигнання владики.

Політична влада з рук князя і молодшої дружини перейшла до того, що посилилося боярству. Якщо раніше бояри мали справу з цілим родом Рюріковічей, то тепер — з окремими сім'ями. В Киеве бояри заохочували боротьбу між князівськими династиями, підтримуючи у ряді випадків дуумвірат (соправление) князів, і опираючись посиленню прийшлих князів за допомогою їх фізичного усунення — звичайно їх отруювали отрутою. В Владимиро-Суздальской земле, князівська влада традиційно була сильною і іноді навіть була схильна до деспотизму. Відомий випадок, коли боярство (Кучковичи) і молодша дружина при підтримці церкви також фізично усунули князя «самовластца» (Андрея Боголюбского) — він був убитий власним мечем. В Новгородской земле, яка як і Київ не стала отчинной якої-небудь однієї династії, зберігши спільноруське значення, в ході антикнязівського повстання був встановлений республиканский строй — відтепер князь запрошувався і виганяв вечем. В південноросійських землях міські веча грали величезну роль в політичній боротьбі, були веча і у Володимирських землях аж до 1262 роки, є зведення про договорных початках князівської влади в цей період. В Галицкой земле мав місце унікальний випадок обрання князя з числа боярства.

Основним типом війська стало феодальне ополчение, молодша дружина осідала на землі. Для оборони використовувалося міське ополчення. В Новгороді князівська дружина фактично була найманою по відношенню до республіки, особливий полк мав владыка, городяни складали «тисячу», ополчення на чолі з тысяцким, також було і боярське ополчення. Військо окремого князівства не перевищувало розмірів в 8000 чоловік. Загальна чисельність дружин і міського ополчення до 1237 року за оцінками істориків складала близько 100 тис. людина.

Битва новгородцев і суздальцев в 1170 році, фрагмент ікони 1460 р.

В період роздробленості склалося декілька грошових систем. Розрізняють новгородську, київську і «чернігівську» гривны. Це були злитки срібла різного розміру і ваги. Північна гривна була орієнтована на північну марку, а південна — на византийскую літру. Куна мала срібний і хутряний вираз, перша відносилася до другої як одна до чотирьох. Як грошова одиниця використовувалися і старі шкури, що скріпляють князівською пломбою (так звані «кожанные гроші»).

Назва Русь зберігалося в цей період за землями в середньому Поднепровье. Жителі різних земель звичайно називали себе по містах: новгородцы, суздальцы, куряне і т.д. Етнічна єдність усвідомлювалася не так ясно. Аж до XIII століття за даними археології зберігаються племенные відмінності в матеріальній культурі, не був єдиним і розмовна мова, зберігалися регіонально-племінні диалекты.

Що Вам відоме про суспільний пристрій Київської Русі? Охарактеризуйте соціальне положення основних категорій староруського населення.

В Російській Правді міститься ряд норм, що визначають правове положення окремих груп населення. По її тексту достатньо важко провести грань, що розділяє правовий статус правлячого шару і решти маси населення. Ми знаходимо лише два юридичні критерії, що особливо виділяють ці групи у складі суспільства: норми про підвищену (подвійний) кримінальну відповідальність за вбивство представника привілейованого шару (ст. 1 ПП) і норми про особливий порядок спадкоємства нерухомості (землі) для представників цього шару (ст. 91 ПП). Ці юридичні привілеї розповсюджувалися на суб'єктів, пойменованих в Російській Правді таким чином: князі, бояри, княжьи мужі, князівські тиуны, огнищане. В цьому переліку не всі особи можуть бути названий «феодалами», можна говорити лише про їх привілеї, пов'язані з особливим соціальним статусом, наближеністю до князівського двору і майновим положенням.

Основна маса населення розділялася на вільних і залежних людей, існували також проміжні і перехідні категорії. Юридично і економічно незалежними групами були люди і смерди-общинники, що є посадником (вони сплачували податки і виконували повинності тільки на користь держави).

Міське населення ділилося на ряд соціальних груп: боярство, духівництво, купецтво, «низи» (ремісники, дрібні торговці, робочі і ін.). Окрім вільних смердів існували і інші їх категорії, про які Російська Правда згадує як про залежних людей. В літературі існує декілька точок зору на правове положення цієї групи населення, проте, слід пям'ятати, що вона не була однорідною: разом з вільними були і залежні («кріпосні») смерди, що знаходилися в кабалі і служінні у феодалів. Вільний смерд-общинник володів певним майном, яке він міг заповідати дітям (землю — тільки синам).

7. Визначте основну мету і підсумки зовнішньої політики київських князів в IХ-ХI вв.

На правому і лівому берегах Нижнього Дніпра жили кочові племена печенігів, які скоювали швидкі і рішучі напади на російські землі і міста. Для захисту від печенігів російські князі будували пояси оборонних споруд міст-фортець, валів і т.д. Перші відомості про такі міста-фортецях навкруги Києва відносяться до часу князя Олега. В 969г. печеніги на чолі з князем Курей обложили Київ. Князь Святослав в цей час знаходився в Болгарії. На чолі оборони міста встала його мати княгиня Ольга. Не дивлячись на важке положення (відсутність людей, недолік води, пожежі), киянам вдалося протриматися до приходу князівської дружини. На південь від Києва, у міста Ріднити, Святослав наголову розбив печенігів і навіть узяв в полон князя Палю. А три роки опісля під час зіткнення з печенігами в районі дніпровських порогів князь Святослав був убитий.

Могутня оборонна лінія на південних рубежах була побудована при князі Володимирі Святому. На річках Стунге, Сулі, Яснах, і інших були побудовані фортеці. Найкрупнішими були Переяславль і Білгород. Ці фортеці мали постійні військові гарнізони, набрані з дружинників ("кращих людей") різних слов'янських племен. Бажаючи привернути до оборони держави всі сили, князь Володимир набирав в ці гарнізони в основному представників північних племен: словенський, кривичей, вятичей. Після 1136г. печеніги перестають представляти серйозну загрозу для Київської держави. За переказами, на честь вирішальної перемоги над печенігами князь Ярослав Мудрий звів Софійській собор в Києві. В середині XIв. печеніги були витиснені з південноросійських степів до Дунаю що прийшли з Азії тюркоязычными племенами кипчаков. На Русі їх називали половцями, вони зайняли Північний Кавказ, частину Криму, всі південноросійські степи. Половці були дуже сильним і серйозним супротивником, часто скоювали походи на Візантію і Русь. Положення Староруської держави ускладнювалося ще і тим, що князівські усобиці, що почалися в цей час, дробили його сили, а деякі князі, прагнучи використовувати половецькі загони для захоплення влади, самі приводили ворогів на Русь. Була особливо значна половецька експансія в 90-е рр. XIв., коли половецькі хани навіть намагалися узяти Київ. В кінці XIв. були зроблені спроби організувати спільноруські походи проти половців. На чолі цих походів стояв князь Володимир Всеволодович Мономах. Російським дружинам вдалося не тільки відвоювати захоплені російські міста, але завдати половцям удару на їх території. В 1111г. російськими військами була узята столиця одного з половецьких племінних утворень - місто Шарукань (недалеко від сучасного Харкова). Після цього частина половців відкочовувала на Північний Кавказ. Проте половецька небезпека не була ліквідована. Протягом всього XIIв. відбувалися військові зіткнення між російськими князями і половецькими ханами.

Таблиця 1.

Основні точки зору на генезис Староруської держави.

Таблиця 2.

Етапи розвитку Староруської держави

Система управління в Київській Русі

1. Середні століття - Середні століття , тисячоліття 476-1492, від падіння захід. Рим. имп. до откр. Америки. Період цей характеризується виникненням нових німецьких держав на розвалинах Римської імперії, розвитком феодалізму і католицизму. До XII в. феодальна система і могутність католицької ієрархії досягають свого апогею, потім починають виявлятися зачатки розкладання середньовічного ладу. З одного боку, королі в союзі з містами вступають в боротьбу з феодалами і їх перемагають; з іншою - гуманізмі епохи Відродження висуває проти католич. духовного тиранення ідеї про права особи, початки свободи думки проти початків авторитету і сліпої віри, античну життєрадісність проти християнського аскетизму. Нові винаходи і відкриття (книгодрукування, порох, американський материк) сприяють 0 торжеству нових ідей над середньовічним світобаченням.

2. Стан - юридич., група громадян своїм юридичним положениом відмінних від решти населення, причому ці відмінності передаються по спадку. Спадковою передачею станових прав і переваг або обмежень З. відрізняється від інших груп, наприм., професійних, також що характеризуються загальними особливостями юридичного положення. Становий лад є продукт розвитку середньовічної держави, пройнятої початками феодалізму. До цієї епохи відноситься виникнення чотирьох главн. З. средневек. держави: духівництва, дворянства, городян і селян. Спочатку, коли джерелом багатства була, главн. образ., земля, дворянство і духівництво, як найбільші землевласники, були і носіями політичної влади. З часу перв. франц. революції міські стани (третє З.), накопичивши унаслідок розвитку промисловості і торгівлі обширні рухомі багатства, стали змагатися за першість в политическ. керуванні государствен. життям. Хоча юридично станові відмінності були знищені в мног. захід.-европ. державах, але в политич. відношенні дворянство зберегло свої переваги у всіх монархич. державах, див. Дворянство. В Росії становий лад є продукт політики московського уряду, що прикріплював окремі групи населення до різного тяглу державної служби (див. Россия). Сучасна організація З. покоїться на дарованих грамотах дворянству і містам Катерини II, див. Дворянство.

3. Віче - народний збір на Русі в X — початку XVI вв. Вирішувало питання війни і миру, закликало і виганяло князів, приймало закони, укладало договоры з іншими землями і т.д. По спостереженню В.Л. Яніна, в Новгороді складалося з узкосословного круга бояр і заможних людей. В Північно-східній Русі управлялося великокнязівською владою.

4. Вервь - назва общини в Стародавній Русі і у південних слов'ян. Згадана в Російській правді, вервь була, ймовірно, територіальною общиною і несла колективну відповідальність за вбивства і крадіжки, зроблені в її межах.

5. Полюдье - в Стародавній Русі спочатку щорічний об'їзд князем і дружиною підвладного населення (людей) для збору дани; потім сама дань невизначеного розміру. В Новгородській і Смоленській землях в XII в. "П." — назва фіксованої грошової повинності

6. Гривна - грошова і вагова одиниця Стародавньої Русі з XII в., була срібним злитком, брусок вагою близько 200 р.

7. Тисяцкий, є посадником. - військовий предводитель міського ополчення (“тисячі”) на Русі до середини XV в. В Новгороді обирався з бояр на віче і був найближчим помічником є посадником.

Список літератури:

1. Гумилев Л.Н. Стародавня Русь і Великий степ. М., 1989.

2. Данилевский И.Н. Стародавня Русь очима сучасників і нащадків (IХ-ХVII вв.). М., 1998.

3. Коропів А. Владимир Святой. (Серія "Життя чудових людей"). М., 1997.

4. Каштанов С.М. Фінанси середньовічної Русі. М., 1988.

5. Преображенский А.А., Перхавко В.Б. Купецтво Русі. IX-ХVII століття. Катеринбург.: 1997.

6. Путілов Б. Древняя Русь в особах: Боги, герої, люди. СПб.: 1999.

7. Рапов О.М. Російська церква в IХ – першої третини ХII вв. Ухвалення християнства. М., 1988.

8. Романов Б.А. Люди і вдачі Стародавньої Русі. М., 1990.

9. Русь і варяги: Новий погляд на історію Європи і Русі. Сб. статі. /Сост. Д.А. Андрєєв. М., 1999

10. Рыбаков Б.А. Мир історії: початкові століття російської історії. М., 1987.

11. Рыбаков Б.А. Язичество стародавніх слов'ян. М., 1981.

12. Сахаров А.Н. Дипломатія Святослава. М., 1991.

13. Скрынников Р.Г. Історія Російська IХ-ХVII вв. М., 1997.

14. Скрынников Р.Г. Хрест і корона. Церква і держава на Русі IX-XVII вв. СПб.: 2000.

15. Творогов О.В. Стародавня Русь: Події і люди. СПб.: 1994.

16. Федотов Г.П. Святі Стародавньої Русі. М., 1990.

17. Фроянов И.Я. Київська Русь: Нариси соціально-економічної історії. Л.: 1974.