| Скачать .docx |
Реферат: Галичина - соціокультурна, історична, політична частка України
План:
1. Столиця Галичини – Львів
2. Історія Галичини
3. Геральдіка та герби Галичини: історія та сьогодення.
4. Прилученнє Галичини і Буковини до Австрії.
5. Крайова Конституція Галичини 1850 р.
Використані джерела
Столиця Галичини –Львів
Галичина – обмежена трьома областями (хоча з цього приводу немає однозначної думки (Наприклад, із Буковини походить проект чернівецького депутата Олега Хавича про утворення галицько-української монархії, хоча більшість населення цього краю галичанами себе не вважає)) територія з відчутним переважанням українського елементу серед міського населення.
Історія міста короля Лева - Львова
-----------------------------------------------------------------------------------
Перша писемна згадка про місто Лева датується 1256 роком. Засновником міста вважають Данила Романовича, короля Галичини та Волині. Назва походить від
імені його сина Лева. Однак, археологічні розкопки доводять, що поселення на цьому місці існували ще в V столітті. Зручне розташування на перетині торгових шляхів сприяло швидкому економічному розвитку міста. Значення Львова як важливого економічного, торгового та політичного центру швидко зростало ... .
В XIV столітті Львів завойовує польський король Казимир III. На кілька століть Галичина потрапляє під владу королівства Польського.
1356 р. Львів отримує Магдебурзьке право (право на міське самоврядування). Розвиваються ремесла, створюються цехи. XVI–перша половина XVII ст.–період найбільшого розквіту міста. Купці з усіх куточків світу з’їжджаються до Львова,
щоб торгувати своїм крамом. Львів стає справді багатонаціональним містом: крім українців та поляків тут живуть німці, вірмени, євреї, греки, молдавани, татари
та ін.. Заможні міщани та шляхта зводять для себе розкішні будинки, не шкодують
грошей на будівництво релігійних споруд. З’являються численні монастирі, храми.
У 1661 році на базі Єзуїтського колегіуму створюється Львівській Університет.
Після першого поділу Польщі у 1772 році Галичина входить до складу Австрії (згодом Австро-Угорської імперії). За розпорядженням нової влади знесено старі міські укріплення, скасовано численні чернечі ордени, здійснюється ряд заходів
для благоустрою міста.
Інтенсивний розвиток промисловості припадає на другу половину XIX століття.
Було відкрито родовища нафти у Бориславі, залізничні шляхи сполучили Львів із столицею імперії та іншими європейськими містами. У місті прокладено трамвайну колію, запроваджено газове, а згодом електричне освітлення. Розбудовуються
нові квартали, з’являються театри, дорогі готелі, банки, громадські установи. У 1870 році Галичина одержала статус автономного управління. Крайова виставка 1894 року була важливою подією економічного та культурного життя Львова і Галичини. Кінець століття XIX–початок XX–це також період національного піднесення серед галицьких українців. Львів став центром національного відродження, тут жили й працювали видатні українські політичні та культурні
діячі. Після Першої світової війни Австро-Угорська Імперія розпалася. Країни, що
входили до її складу, здобули незалежність. 1 листопада 1918 року у Львові проголошено Західно–Українську Народну Республіку. Але новостворена держава проіснувала всього декілька місяців–після кривавої українсько–польської війни Галичина знову на 20 років опиняється під владою Польщі. Цей період був
особливо важким для українського населення Галичини.
В 1939 р. згідно з Пактом Ріббентропа-Молотова Західна Україна входить до
складу СРСР. Прихід радянських військ до Львова повів за собою жорсткі репресії місцевого населення, заслання до Сибіру, страти. Але в 1941 р. радянські війська змушені були відступити під тиском німецької армії. 1941–1944–роки фашистської окупації. В роки ІІ Cвітової війни загони українських патріотів були змушені вести нерівну боротьбу як проти фашистів, так і проти комуністів. Підпільна боротьба на Західній Україні тривала до середини п’ятдесятих років.
1944 р.-Львів увійшов до складу УРСР. Але навіть за часів радянського ярма місто зуміло значною мірою зберегти свою національну ідентичність. Наприкінці 80-х
років Львів відіграв провідну роль в боротьбі за незалежність і демократію.
24 серпня 1991 року–день, коли Верховна Рада України прийняла Декларацію про Незалежність, що стало початком нової епохи в історії держави і початком великих змін для Львова.
Місто Львів є обласним центром Львівської області, населення якої становить 2,6 млн. жит., площа – 21,8 тис. кв.км.
У місті постійно проживає біля 830 тис. жит., щодня доїжджає з навколишніх сіл на роботу, відвідує Львів з екскурсіями понад 200 тис. чол.
Як справжній діамант Східної Європи, Львів нагадує музей під відкритим небом, у ньому знаходиться 2000 історичних, архітектурних і культурних пам'яток.
Місто було засновано в середині ХІІІ ст. (1256 р.) князем Данилом Галицьким і названо на честь його сина Лева.
Львів швидко став торговельним та економічним центром регіону. Вигідне розташування міста на перехресті торговельних шляхів з портів Чорного та Балтійського морів, з Києва, Центральної та Західної Європи сприяло його швидкому економічному розвитку.
Географічне положення та природні ресурси вабили чужинців: татар, німців, угорців, поляків, литовців, австрійців та шведів.
Протягом віків вони приносили сюди свої культуру і традиції, релігію – звідси в архітектурі Львова суміш готики та барокко, ренесансу та романського стилю, рококо та ампіру, сучасної еклектики та конструктивізму. Однак впродовж всієї української культури залишалися у Львові визначальними Старий Львів – це перш за все площа Ринок, центр і осередок його громадського, економічного і культурного життя. Шість століть історія Львова нерозривно зв’язана з цією порівняно невеликою, майже квадратною площею розміром 142 на 129 м. Тут знаходився магістрат, палаци і будинки значних городян, тут торгували, тут вершили суд і розправу..
З чотирьох сторін площі у 1793 р. на місці колишніх колодязів встановлено фонтани-скульптури: Нептун, Адоніс, Діана і Амфітрита.
Площа Ринок була свідком найбільш важливих міських подій з 1356 року, з часу прийняття Магдебурзького права. Магдебурзьке право – одна з найбільш відомих систем феодального міського права. Воно виникло у ХІІ ст. у німецькому місті Магдебурзі. Юридично закріпило права і свободи міщан, їх право на самоуправління.
З прийняттям Магдебурзького права Львів перестав бути залежним від королівської адміністрації, а підпорядкувався безпосередньо королю, інтереси якого репрезентував староста.
Найбільш рання згадка про ратушу відноситься до 1381р. Тоді це була дерев’яна споруда, завершена високою вежею і галереєю для міського сурмача. Але пожежі не пощадили будівлі. На початку XVII ст. була збудована нова ратуша з високою восьмигранною вежею, увінчаною позолоченим залізним левом. Але ця ратуша не збереглась до наших днів – її вежа завалилась у 1826 р. Спорудження будівлі, яка зараз здіймається на площі було завершено у 1835р. за проектом Ю.Маркля, Ф.Третера, А.Вондрашки.
Не дивлячись на свою масивність, ратуша органічно ввійшла в архітектурний ансамбль Львова, а її вежа стала символом міста. Висота вежі 65 м.
У 1852 р. на ній було встановлено годинник. До нього ведуть 400 сходинок. Діаметр циферблата 3 м, довжина великої стрілки 2м 15 см.
Вхід у ратушу стережуть два леви. Вони тримають щити з гербом міста.
В основу герба Львова покладена печатка галицьких князів. На гербі – міські ворота з вежами, які свідчать про оборонну могутність Львова, грати воріт підняті – це говорить про гостинність городян, а від непроханих гостей вхід у місто стереже лев.
Сьогодні Львів є скарбницею національних ідей та культури, це економічний, освітній та культурний центр Заходу України. У ньому багато музеїв, картинних галерей, театральних та музичних труп. Величний Львівський театр опери та балету має надзвичайно насичений сезон.
У Львові розташовані 12 закладів вищої освіти, він має справедливо заслужену репутацію міста з високим рівнем освіти. Саме тут знаходиться один з найстаріших у Центральній Європі та перший заснований в Україні університет.
Проте Львів славиться не лише як культурний та освітній центр, він є також центром розвинутого підприємництва.
 |
Подібно до історії окремих міст, селищ і навіть цілих народів оперний театр у Львові має кілька дат народження, відстань між якими вимірюється століттями. За 225 років, коли й було зроблено найперші кроки створеного у тодішній столиці королівства Галичини і Лодомерії постійно діючого «цісарсько-королівського привілейованого театру», змінювалися приміщення, у яких працювала трупа, спрямованість репертуару і сам характер діяльності, зміни торкалися і національного обличчя театру. Спочатку був він австро-німецьким, наслідував у всьому велику імперську столицю і європейський центр культури — Відень. У репертуарі панували німецькомовні драми, призначені для привілейованого прошарку населення — державних службовців, австрійської аристократії. Для більш демократичної різнонаціональної аудиторії, що складалася з українців, поляків, євреїв, вірмен, ставили музичні вистави. Серед останніх спочатку перевага віддавалася німецьким зінгшпілям, тобто п’єсам, у яких музика чергувалася з розмовними сценами. Однак поступово театр з драматично-музичного перетворився на музичний. Оперні вистави стали визначати репертуар, бо більш відповідали строкатому складу населення міста.
Львів у всьому, в тому числі у музично-театральному житті, прагнув бути схожим на маленький Відень. Львів’яни мали змогу знайомитися з популярними у Європі оперними творами, з балетами і пантомімами, слухати гастрольні виступи відомих співаків. Театр мав постійний склад солістів і хористів, свій оркестр, яким керували досвідчені диригенти. Оркестр відігравав важливу роль у розвої музичного життя міста, крім участі у виставах давав самостійні концерти. Австрійський театр у Львові здійснював офіційну політику онімечення. Це викликало подвійне ставлення до його діяльності і врешті-решт привело до остаточного падіння. Однак він припинив своє існування лише після більш ніж сторічної історії, сповненої різноманітних подій, злетів і криз, зміни антрепренерів, від хисту і смаків яких залежало все: формування трупи, запрошення солістів та диригентів, вибір репертуару.
 |
Попри те, що австрійська сцена допомогла столиці королівства Галичини ствердити себе як європейське місто з розвинутим культурним середовищем, польське і українське населення Львова прагнуло мати свій театр. З кінця ХVIII століття тут розпочинає свою діяльність один з фундаторів польської театральної культури Войцех Богуславський. Австрійська і польська антрепризи довгий час існують не лише у суперництві, але й у певній взаємодії. Богуславському вдалося залучити до співпраці відомого композитора і диригента, німця за походженням Юзефа Ельснера, майбутнього вчителя Фредеріка Шопена. Ельснер приїхав до Львова у 1792 році, на початку своєї кар’єри, куди його запросили на посаду капельмейстера німецького театру. На німецькі тексти були написані і його перші опери. Згодом він виконує замовлення Богуславського і пише твори для польської сцени.
Польська опера стверджується у Львові як культурний осередок, що виконує важливі національно-патріотичні функції. Твори виконуються тут польською мовою, друкуються польські переклади лібрето найбільш популярних опер загальноєвропейського репертуару. Значне місце у афіші посідають твори польських композиторів. Польська оперна трупа зі Львова з успіхом гастролює у Кракові, Перемишлі та інших містах. Тут разом працюють артисти як польського, так і українського походження. Звичайно, говорити про цілковиту гармонію національних стосунків не доводиться. Українське населення Галичини зазнавало утисків і не мало змоги вільно розвивати власну культуру. Однак існування у спільному просторі диктувало свої вимоги і накладало відбиток на процес формування української культури у регіоні, що складав зону етнічного пограниччя.
Історія Галичини
Почати екскурс “вглиб століть Галичини” важко не через її марґінальність, а, як це не парадоксально, через її “центровість”. Річ у тім, що ґенеза слов’ян і досі залишається предметом дискусії. Є чимало теорій про слов’янську “прабатьківщину”, але більшість із них розташовує Прикарпаття більш-менш у середині цього простору. Навіть найвідмінніша від інших “паннонійська теорія” розташовує Галичину поруч із цим праслов’янським ареалом. Приблизно у V-VI століттях слов’яни починають активно мігрувати на схід і північ аж до Фінської затоки і витоків Волги, на захід – до гирла Ельби, на південь – до Адріатики й Егейського моря. Парадокс полягає у тому, що відомі нам слов’янські державності стали формуватися саме на периферії цієї слов’янської діаспори, і, коли вони стали набирати потужности, їхні кордони стали межувати, і Прикарпаття опинилося між ними, тому його історію ми можемо розглядати лише з “їх” точки зору – цим, напевне, і можна пояснити дискретність, різнорівневість, а часто незрозумілість напрямків досліджень сучасних культурологів щодо Галичини.
Впродовж XIV-XVI ст. населення українських земель вважало себе “руським” (“руссю”, “русинами”), а самий термін “Русь”, остаточно втративши своє первинне, вузьке значення, виступав як назва всього східнослов’янського ареалу. Втім, складні політичні та етнокультурні процеси окресленого періоду не могли не позначитись на цілісності цього поняття, в межах якого стали виділяти “Малу”, “Велику”, “Червону”, “Білу” й “Чорну” Русь.
“Малоросійська” традиція є найдавнішою на теренах України. Її започаткували галицько-волинські князі, ініціювавши створення власної митрополії в межах колишньої загальноруської (близько 1303 р.). цей феномен був осмислений візантійськими ієрархами як виділення зі складу “Великої Русі” (у грецькій огласовці – Росії), що охоплювала 19 єпархій, “Малої Русі”, в складі галицької, холмської, перемишльської, володимиро-волинської, луцької та туровської єпископій (тобто Галичини, Волині й Турово-Пінщини). Попри всю ефемерність цього новотвору, запроваджена греками термінологія прижилась на місцевому ґрунті, потрапивши й до світської титулатури: останній галицько-волинський володар Юрій-Болеслав II у 30-х рр. XIV ст. іменував себе "князем усієї Малої Русі"; "королем Ляхії та Малої Русі" називали польського короля Казимира, котрий поширив свій політичний контроль на значну частку володінь Юрія-Болеслава
Найтрадиційнішим є погляд на витоки Галичини з точки зору київського літописання. В “доісторичній” довідці про племена східних слов’ян, в “Повісті давноминулих років” в одному місці про хорватів (тобто, головне прикарпатське плем’я) взагалі нічого не сказано, а в другому вони уміщені лише наприкінці списку, що зроджує підозру про пізнішу дописку. Безпосередньо в літописному тексті перша згадка про ці землі припадає на 981 рік, під яким сповіщається, що Володимир Святославович відібрав Перемишль, Червень і “іни гради” в ляхів. Це повідомлення свого часу (а іноді і тепер) змушувало істориків ламати стоси списів: хто в кого і чи легітимно ті Червенські городи відібрав? Але чомусь ніхто не міркував над питанням: що забрав? Річ у тому, що Червенські городи відносилися до Волині, а Перемишль – до Галичини… Підкоривши невідомо що, Володимир засновує однойменне місто (Волинський) і садовить там єпископа, хоча логічніше було поставити його в старішому та важливішому Перемишлі (а може там уже було єпископство!). В 993 році Володимир йде війною, тим разом на хорватів – результат невідомий, але цей етнонім в подальшому на сторінках літопису не згадується. В IX столітті маємо лише дві короткі звістки про бойові дії навколо тих самих Червенських городів. І лише після Любецького з’їзду 1097 року в галицьких уділах на столи сідають представники Рюриковичів. Ясно, що після цієї дати ці землі та їхні князі дедалі частіше фігурують у київському літописанні, яке закінчується майже тріумфальним життєписом Ярослава Осьмомисла і дублюється фрагментами “Слова про Ігорів похід”. І нарешті ми підходимо до так званого “Галицько-Волинського літопису”. “Так званого” тому, бо давно відомо, що його галицька частина в своїй основі – це літературний твір – біографія Данила Романовича, де датування зроблене пізніше і не завжди слушно, а лише відтак включене до літописних ізводів. Літопис прийнято вважати 100%-им джерелом з історії Галичини, але таке твердження є також не більш, ніж історичним штампом, фальшивість якого чомусь досі не змогли (чи не захотіли?) розгледіти дослідники, незважаючи на всю прозорість тенденційности.
Справа у тім, що давно відомо: “Галицько-Волинський літопис” написав у Холмі (тобто на Волині) шанувальник (і талановитий!) Данила Романовича. Неупередженому читачеві одразу впадуть у вічі епітети щодо галицьких бояр: невірні, підступні, прокляті галичани. І дійсно, чого вони тільки не витворяють: диктують свої умови князям, піднімають проти них повстання, “замикаються” в містах, захоплюють соляні копальні, запрошують княжити то угрів, то ляхів, то інших Рюриковичів, а факт повішення двох Ігоревичів (синів Ярославни зі “Слова…”) взагалі безпрецедентний випадок в історії не лише Руси, але й Европи. І все це їм сходить з рук! Може це зумовлено “толерантністю” Данила, котрий відчував свою нелегітимність у Галичині, адже його батько захопив галицький стіл силою і був дійсним “окупантом”, знищивши стільки галицьких бояр, що до нас дійшла його історична фраза: “Не подусивши бджіл, меду не з’їси”. Але така ж поведінка боярства простежується і щодо попередньої легітимної династії Володаревичів: згадаймо хоча б спалення Настаськи – фаворитки Ярослава Осьмомисла або вигнання його сина Володимира (принагідно зауважимо, що останній, як, на нашу думку, переконливо довів Леонід Махновець, був автором “Слова”)...
Єдина сила в історії Руси, з якою можна порівняти галицьких бояр, було новгородське боярство. Але ми знаємо, що незалежна поведінка новгородців була легітимізована наданням їм “Руської Правди” Ярославом Мудрим взамін на військову та матеріальну підтримку в його змаганнях за великокняжий стіл. Це означало, що він делегував новгородському боярству одну з головних державних княжих прерогатив – право суду, висловлюючись сучасною термінологією – надав Конституцію. Чи не було чогось подібного в Галичині?
Як писалося в літописі, “а ми на попереднє повернемося”. За чеськими джерелами прикарпатські території починаючи від Краківської землі аж до Бугу входили до складу Великоморавської держави – одного з перших слов’янських державних утворень. Таким чином, плем’я хорватів входило спершу до сфери впливів майбутньої Чеської держави (до речі, хорвати жили і в самій Чехії – на схід від Влтави). Можливо, що Перемишль був таким же ж символом-форпостом чехів-Пшемиславичів у Галичині, як Володимир і Ярослав – символами кордонів експансії Києва на захід Волині. Це пояснює і заснування єпископської катедри саме у Володимирі, а не в Перемишлі, де вона існувала, мабуть, від часів Кирила і Методія або їхніх послідовників – у кожному разі достеменно відомо, що перше хрещення поляки прийняли саме від чехів. З часом впливи Чеської держави у Прикарпатті слабшали, а експансія Києва на захід зростала, що й призвело до включення цих земель у державний конгломерат Руси. Цілком можливе припущення, що чеські князі чи королі надали галичанам якісь певні права або галичани прийняли князів-рюриковичів на певних умовах, закріплених тогочасними юридичними документами. На це можуть вказувати присяги Казимира III в середині XIV століття при прийнятті влади над Галичиною не порушувати її праві та звичаїв, що було продубльовано його послідовницею королевою Ядвігою. Що це: тривіальна юридична формула чи йшлося про якісь важливі політичні права?
Ще один цікавий епізод пов’язаний із королем Владиславом II Ягайлом, коли він перетворив православну катедру у Перемишлі на костел і повикидав труни похованих там (кого?). Традиційно це пов’язують із ягайлівською ревністю неофіта виказати відданість католицтву. Але чому саме в Перемишлі? Чому не в столичному Львові? Не в колишніх столицях Галичі та Володимирі? Чи не тому, що при храмі могли зберігатися якісь документи й літописи або тексти наданих галичанам прав відчитувалися у вигляді графіті на стінах собору, а поховання належали намісникам чи духівництву, поставлених ще чеською владою, які зберігали у галичан згадку про їхні автономні права щодо нових володарів?..
Та повернемось у XIII століття. Монгольська навала стала трагедією для народів Руси, але до певної міри вона була вигідна Рюриковичам. На відміну від Европи, на Русі не було княжого феодалізму як такого, тобто юридично володарем Руси був великий князь - всі решта були в уділах “на кормлінні”: тобто в будь-який момент удільного князя могли “перекинути” на інше княжіння, яке не було спадковим. Саме цю спадковість, “вотчину”, виборювали князі у взаємних чварах, одночасно прагнучи посісти і київський стіл. Татари ж надавали ярлики князям на пожиттєве володіння уділом, з перспективою зробити князювання спадковим. Данило відбув поїздку до Орди і прийняв формальний васалітет, легітимуючи тим свою владу над Галичиною в очах Східної потуги. В 1253 році він прийняв від папи корону короля Руси, і таким чином його влада набуває легітимних підстав для Заходу. Саме цей період - середина XIII століття – слід вважати часом остаточного формування Галицько-Волинської держави та її юридичного визнання у західному та східному світах. Додамо, що Данило активно втручався в центральноевропейську політику: згадаймо, принаймні спробу посадити свого сина Романа на австрійський престол чи військову демонстрацію у Центральну Европу з метою підтримки угорського короля в суперечках останнього з германським імператором. Показовим у цих подіях є не вони самі чи їх результати, а те, що відтоді і до 1944 року Галичина постійно бере участь у загальноевропейському історико-цивілізаційному процесі.
Наступним вузловим моментом в історії державности Галичини є середина XIV століття, коли ці землі поступово переходять під владу польських королів. Тут ми також маємо справу із пізнішими тенденційними трактуваннями подій із використанням пропагандистського прийому проекції сучасних понять на події минулого. Йдеться про “загарбання”, “окупацію” Галичини Казимиром III. За тогочасними династичними поняттями польський король мав на галицький стіл такі ж юридичні права, як і його суперник у боротьбі за княжу спадщину Великий князь литовський Любарт, але переміг саме Казимир. Відомо, що львів’яни піддалися йому після того як він зобов’язався зберігати їхні права та звичаї. Руських феодалів з їхніх земель він не зганяв, нових податків не запроваджував, руське право залишив, релігійних утисків не чинив, своїм намісником (старостою) призначив боярина Дмитра Детька (якому чомусь дехто з “істориків” приписує провід у повстанні проти короля). Ба більше, незважаючи на те, що традиційно в Польщі не було відомо реґіональних монет, саме Казимир III починає карбувати особливу монету для Галичини, на якій завжди був присутній лев – герб цих земель. А карбування монети у середньовіччі – право незалежного сюзерена, і окрема галицька монета засвідчувала перед навколишніми володарями, що польський король засідає на галицькому троні, кажучи по-сучасному, за сумісництвом. Тому виставляти Казимира якимось нелегітимним “загарбником” і “окупантом” м’яко кажучи історично некоректно, адже іноземний володар на троні якоїсь країни – у середньовіччі не дивина. Прикладів можна навести безліч, починаючи з Рюриковичів-норманів. Так, наприклад, ніхто в Чехії не говорить про окупацію в періоди, коли на чеському троні сиділи Люксембурґи або Габсбурґи. До речі, наступником Казимира був Людовік Угорський (Анжуйський). А ще суттєвіше те, що в 1387 році королем Польщі став Володислав Ягайло, і таким чином, якби навіть у війні за галицьку спадщину переміг Любарт, все одно наприкінці XIV століття Галичина увійшла б до складу польсько-литовської держави.
З часів Казимира і до кінця Речі Посполитої (кінець XVIII століття) польські королі у своїй офіційній титулатурі мали “великого князя Руси” (Галицького).
Титул “короля Галичини і Лодомерії” носили і австрійські, і австро-угорські імператори від 1772 до 1918 року, а після впровадження австро-угорської Конституції 1867 року було створено Галицький Сейм – парламент Галичини (розташований був у сучасному головному корпусі Львівського національного університету).
Після розпаду Австро-Угорщини в 1918 році Східна Галичина мала всі шанси на одержання принаймні національно-культурної автономії, але авантюристичний “листопадовий зрив” дав підстави полякам переконати учасників системи Версальських угод, що український рух в Галичині має плебейсько-більшовицький відтінок, і безумовно включити її до складу унітарної міжвоєнної Другої Речі Посполитої.
Етапним для Галичини був і 1939 рік, коли згідно з пактом Ріббентропа-Молотова ці землі увійшли до складу Совєцького Союзу. Це ж підтвердили і Ялтинські угоди 1945 року.
Після розпаду СССР в 1991 році питання Галичини не піднімалося: в міжнародних колах про неї чомусь вже забули (саме посилаючись на денонсацію пакту Ріббентропа-Молотова одержали незалежність прибалтійські республіки), а всередині “свідомі” галасували про те, що Україна чомусь “мусить бути єдиною і соборною”. Як миттєвий політичний маневр блимнула і згасла “Галицька Асамблея”, і розмови про автономію перетворилися в схоластично-інтелектуальну гру…
Але прецедент, хоча і парадоксальний, все ж є – це Кримська автономія. Дійсно, які підстави її виникнення? Етнічні? Але Крим з античних часів був поліетнічною територією. Історико-державні? Але тоді, відтворюючи Кримське ханство, треба до нього приєднати степи Приазов’я від Дніпра аж поза Дон, а водночас віддати все узбережжя від Севастополя до Керчі Туреччині. А якщо врахувати, що Крим вже більше 200 років входив до складу Росії та СССР, то Галичина, яку остаточно вирвали з Европи лише в 1944 році, має всі підстави для автономії.
Геральдіка та герби Галичини: історія та сьогодення
| Герб австрійського періоду |  |
 |
|
Герб австрійського періоду має вигляд розтятого щита; в правій половині - австрійський герб Галичини, тобто в лазуровому полі чорна галка з складеними крилами, під нею - три корони; в лівій - герб Потоцьких "Пілава". Функціонував до 1939р. |
|
 |
|
| Сучасний герб | |
|
| У срібному полі чорна галка з піднятими крилами у золотій короні. Чорна галка з піднятими крилами у срібному полі відома ще як геральдичний символ з ХІІІст. у Галицько-Волинській державі, від ХVст. фігурує на гербі та прапорі Галицької землі Руського воєводства (до складу якої входила територія сучасної Івано-Франківської області), а від кінця ХVІІІст. до початку ХХст. була на знаку Галичини. |
Із зацікавленням, яке після кількох речень доповнилося здивуванням, прочитав я статтю пана Гречила “Лев у гербі та корономанія”. Майже літературний стиль, аргументи з прикладами й анекдотами – але не зовсім переконливо. Стаття, що базується на дещо емоційній часом надінтерпретації з так далеко посунутими (та використаними з метою подразнення) національними сентиментами, завжди буде трохи непереконливою.
Пан голова Українського геральдичного товариства (УГТ), є в нас, без сумніву, найбільшим знавцем геральдики, сфрагістики, генеалогії,... знавцем усього того, що служить допомогою історії як науці. Проте, як мені здалося, все це було переповнене емоційністю і опинилося глибоко на дні його статті. Це, здається, можна пояснити тим фактом, що пан Андрій своїм проектом символіки Львівської області програв проектові, що був поданий його колегами з Українського геральдичного товариства, а коли точніше – заступником пана голови УГТ й одним із художників УГТ.
Проект заступника голови УГТ Івана Сварника та художника Ореста Гнатіва вигідно вирізнявся кращим формально-мистецьким вирішенням і присутністю історичної довідки, котрої бракувало у проекті пана голови, і цей недолік він із розмахом компенсував у своїй статті – не тільки про корономанію. На мою думку, причина корономанії та коронофобії лежить у політичній площині.
Присутність корони є типом “угонорування” й має естетичну привабливість; проте та естетика є стисло залежною від політичного світогляду. Це можна довести на прикладі кількох фактів. На чолі Січових Стрільців стояв кандидат на український трон Вільгельм фон Габсбурґ (Василь Вишиваний) і нікому до голови не прийшло усунути корони з голови “Галицького лева”, але корони не стало відразу ж після того, як уряд ЗУНР очолили ліві. Те саме сталося з “болгарським” та “богемсько-чеським” левами, те саме сталося і з “польським орлом”...
Цікавою, як на мене, є аналогія між гербами Галицької землі та Львівської. Обидва за своїм змістом пов’язані з назвами столиць, тобто Галич – від “галка”, Львів – від “лев”, причому останній зайняв місце першого й успадкував від нього назву держави. Се дає підстави стверджувати про існування геральдичної закономірності. Складовою частиною герба Галицької землі є корона на голові галки. Присутність корони вказує на галицький трон. Зображення лева в гербі Львівщини є територіально-династичним знаком, який говорить про “землю Лева”, а присутність на його голові корони може вказувати на те, що джерелом гербу був династичний знак тої гілки Рюриковичів, яка мала у Львові свій територіально-адміністративній центр – трон.
Галицька держава втратила свою самостійність у другій половині XIV ст. Але втрата територією самостійності може, проте не мусить спричинитися до втрати або упослідження територіального герба. Це, що дійшло до нас від часів незалежності Галичини, дозволяє стверджувати тільки те, що в гербі був лев. Проте це означає лише те, що немає підстав на 100 % стверджувати, наприклад, що на печатці короля Юрія ІІ на щиті вершника зображено коронованого лева, який підпирає скелю.
Депутатам обласної ради, як на здоровий глузд, не залишалося нічого іншого, як з-поміж двох гербів львівської землі вибрати більш привабливий. Тобто той, що був на хоругві, під якою львівські лицарі перемогли в Грюнвальдській битві, той, що вишила на прапорі для рутенської ґвардії цісарева Єлизавета, той, до якого так пасують слова про князя Осмомисла: “Галичкы ОсмомыслЬ Ярославе! Высоко сЬдиши на своем златокованнЬм столЬ. Подпер горы угорскыи своими железными плЬки”.
А що ж із левом без скелі? Оскільки гербом Львівщини вибрано історичний герб Львівської землі, то, як на мене, золотий лев на блакитному тлі пасує для території значно більшої, ніж Львівська область, – наприклад, для відродженої Галицької держави.
Прилученнє Галичини і Буковини до Австрії.
Разом з тим як руйнували ся в другій половині XVIII в. українські порядки на лївім боцї Днїпра та на Запорожу, великі зміни робили ся також і на Правоберажу та в Західній Україні, творячи нові обставини і нові підстави українського житя. Падала Польща—саме тільки встигла придавити останні рухи народні на Гіравобережу і до решти ослабити національне житє заведеннєм унїї в західній Україні,—як прийшов несподїваний кінець державному житю самої Польщі. За кілька років дорешти розібрано її між сусїднї держави, і даремно заходила ся потім польська шляхта, щоб ту свою польську державу вирвати з їх рук і відновити наново.
Не на користь вийшли Полякам їх великі придбання в землях українських і литовських: здобуваннє та заходи коло затримання сих земель знесилили саму Польщу, вона ослабла і стала здобичею сусїднїх сильнїйших, міцнїйше організованих держав. Польська шляхта, захопивши в свої руки правлїннє, поневолила не-шляхетську людність, позбавила всякого значіння і саму королівську власть, відобрала всї засоби від правительства, аби воно, зміцнивши ся, не хотіло покоротити шляхетські вільности і свободи. Держава польська ніколи не мала нї грошей в скарбі своїм, нї війська, нї міцної оргайїзації. Всю силу захопили великі пани магнати, але вони думали не про державу, не про суспільство, а про свої власні роскоши й інтереси, і дуже часто брали гроші від сусідніх держав за те, щоб своїми впливами кермувати справами Польщі так, як треба було тим сусїдам, а не їй самій.
Вже Хмельнищина задала Польщі такий сильний удар, їдо від нього вона не здужала поправити ся. А від початків XVIII віку Польщею кермують не її правителі, а заграничні правительства. Вони не дають перевести в Польщі ніяких реформ, щоб вона не поправила ся, не стала сильнїйща; мішають ся при кождій нагодї в її внутрішні справи, підіймають через магнатів-запроданцїв повстання (конфедерації) і взагалї роблять все що хочуть. А при тім все від часу до часу виникають ріжні проекти про те, щоб зовсім розібрати сю велику, але слабосилу, на живу нитку зшиту державу,—як то ми вже бачили за часів Хмельницького.
о смерти короля польського Августа III (1763 р.) цариця Катерина зєднавши ся з своїми одномишленниками й Польщі, ввела свої війська, посадила на королівстві польськім свого приятеля Станїслава-Августа Понятовского, і хотїла під його іменем кермувати по своєму польськими справами Головний привід до того давала справа православної віри в Польщі, котру росийське правительство держало нїби в своїй опіцї, а духовні православні до його помочи звертали ся у всяких своїх бідах. Польське правительство хогїло визволити ся від росийських впливів і думало скористати для того, що Росія з 1768 року увязала ся в війну з Туреччиною, а за Туреччиною потягала Австрія, не хотячи дати Росії поширити ся далї на турецьких границях. Росія хотїла взяти під свою вдасть Крим і Молдаву і домагала ся, щоб Туреччина признала сї землї від себе незалежними, свобідними; Австрія ж не хотїла на се пристати, бажаючи собі поширити ся в молдавських землях. Польща надіялась скористати з сього напруження, але зовсім несподіваний оборот дав тому всьому пруський король: він задумав собі скористати з такої замотакини і з того напруження між Росією й Польщею й дав таку думку, що Росія замість Туреччини нехай би поширила ся коштом Польщі, а при тім і Прусія та Австрія собі забрали б пограничні землі польські. Цариця Катерина не дуже охотила ся на сей плян, бо не хотїла дїлити ся Польщею, бажаючи задержати її цілу під своїми впливами. Але як Австрія почала хилити ся до Туреччини, згодила ся цариця на пляни Прусії, щоб її затримати по своїй стороні. Пішли переговори про се і нарешті прийшло до такої угоди, що Росія справді зрікла ся своїх претенсій на Молдаву (Крим одначе Туреччина мусїла признати незалежним і в 1783 р. його без усякої війни прилучено до Росії, за згодою Австрії). Замість Молдави Росія взяла собі від Польщі пограничні землі Білоруські, Австрія Галичину, Прусія— землі коло Балтийського моря. Так стала ся умова між ними з серпнї 1772 р., і вислані війська без війни позаймали кожде свою пайку, а сойм і правительство польське, настрашені, або й закуплені, мусїли згодити ся на сї утрати й відступити ті землі, Австрія взяла ціле воєводство Руське, майже ціле Волзьке, сусідні части Подільського і Волинського воєводства і Холмської землі. Посилала ся при тім на те, що сї землі —колишнє княз. Галицько-волинське, їло було підвластне королям угорським. А маючи тепер в своїх руках порічє горішнього Прута (Покутє), цісарева, а ще більше син її Иосиф II захотіли прилучити до того й сусідню частину Молдави: побувавши сам в 1773 р. в сусіднім Семигороді, Иосиф побачив, що для Австрії дуже важно взяти собі північну Молдаву для того, щоб мати з Галичини дорогу до Семигороду, і рішив забрати Ті від Туреччини. 1774 року австрийське військо перейшло молдавську границю та зайняло Чернівці, Серет, Сучаву—теперішню Буковину.
І тут австрийське правительство на своє оправданнє посилало ся на те, що сч країна колись належала до Галичини. Дійсно, в XIII в. бачимо місця на середнїм Прутї, так само як і на середнім Дністрі в залежности від Галицького князівства—се так зване Понизє; потім воно перейшло в безпосередню власть Татар, а як в половинї XIV в. організувало ся осібне князівство чи воєводство Молдавське, то воєводи молдавські загорнули згодом під свою власть і землі між Серетом і Диїстром, так зване Покутє і землю Шипинську. Пізнійше засї землї, як ми вже знаємо, не раз була боротьба між Польщею і Молдавою (гл. 49), аж вони розмежували ся: польська границя стала по Кути і Снятин, і так українська країна поміж Днїстром і Серетом—теперішня північна Буковина, зістала ся під воєводами молдавськими, аж до 1774 р., як її заняло австрийське військо. Вона була залюднена українським селянством, шо сиділо на землях воєводських, боярських, монастирських; обовязки були сорозмірно не великі і тому сюди напливала людність з Галичини. Ся північна, українська Буковина творила округ Чернівецький, але разом з нею був захоплений також округ Сучавський, переважно румунський, і так як нова Галичина під австрийською властю була зліплена з земель українських і польських, так і нова Буковина мала характер українсько-румунський: північна українська, полуднева румунська.
Воєвода молдавський дуже сильно протестував против австрийського нападу, але турецький султан, його зверхник, не підтримав його і в 1775 р. згодив ся відступити Австрії північно-західню частину Молдави. Визначено було комісарів, вони відмежували сю країну, і вона дістала назву Буковини, за свої густі ліси букові. Якийсь час була під управою військовою, а потім, 1786 р. прилучено її до Галиччини, і так при Галичинї вона зіставала ся аж до р. 1849, коли Буковину зроблено осібною провінцією.
Галицьке відродженнє і 1848 рік. В Галиччині перший гурток, який досить свідомо ставав на грунт національний, відомий нам в Перемишлі, в духовних кругах його, при кінці другого десятилїтя XIX в. Тут було засноване те товариство для поширення народньої освіти; з кругів тутешнього духовенства вийшла перша звісна записка в обороні рівноправности і культурної вартости української мови, з нагоди питання про научаннє в школах українською мовою; звідси йшли звісні нам заходи коло українського шкільництва.
Одначе сей перемишльський кружок ще не мав ясного понятя про значіннє народньої української стихії й стояв на роздорожу між нею і книжною словяно-росийською мовою, і в 1820-х роках се питаннє ще не ставило ся гостро; автори перших граматик з перемишльського кружка прихиляють ся до народньої мови, але вважають потрібним „очищати" їі від простонародньоі грубости й наближати до старої книжної й церковної мови. В 1830-х рр. виявляють ся вже два ріжні напрями: против оборонців книжної традиції виступають прихильники живої народньої мови, горячо обороняючи її чистоти від книжного калічення і добиваючи літературного її уживання і граматичного оброблення. Тут були впливи і словянського відродження, і ще більше— літературних проб на чистій народній мові східньої України, якими не могла похвалити ся досі Галичина, тому що тут книжна українська традиція не була задавлена і гальмувала літературне уживаннє народньої мови. Против автора першої друкованої угорської-української граматики Мих. Лучкая, що хилив ся до книжної, церковної мови, і автора першої друкованої галицької граматики Иосифа Левицького, що хотів держати ся не тільки старої української книжної мови, але й зближати ся також до книжної великоруської, виступив досить рішучо Иосиф Лозинський, боронячи чистої народньої мови. А ше більш рішучо стає на український народній грунт кружок молодих богословів, що зібрав ся в львівській семінарії в 1830 роках.
Ся українська молодіж стояла вже під впливами відроженого українського письменства Росії 1820—1830 років, і під впливами сучасного словянського відродження та сучасної польської революційної агітації розвинула ся в напрямі більш поступовим і народолюбнім, в дусї романтичного народництва росийської України. Вона також цікавить ся історією й етнографією свого народа, збирає пісні й перекази і пробує свої сили в лїтературнїй роботі, зближаючи ся до взірцїв українських— відчуваючи в повній силі одність українського народу по оба боки росийськоавстринського кордону. Симпатичний поет Маркіян Шашкевич являєть ся першим народнім поетом Галичини і пізнійший український, пародовецький рух Галичини признав його своїм первоначальником і патроном. Якову Головецькому судило ся стати першим патентованим ученим—професором української мови на новозасновачій катедрі львівського університету. Третій член сеї „руської трійцї" Іван Вагилевич займався історією, етнографією, словесністю—всїм по троху. Та діяльність сього кружка не йшла гладко. За останнї десятилітя відносини офіціальних кругів до українського питання встигли змінити ся рішучо. Австрийські власти, маючи досить клопоту з тодїшніми польськими революційними течіями не хотіли мати нових клопотів ще й з українським рухом. В духовних уніатських кругах, котрим передано цензуру українських книг, також панував напрям реакційчий, узко-церковний, неприязний і підозріливий народнім елементам в лїтературі Книжки навіть самого цензурного змісту: релігійнї, похвальні оди на честь австрийського дому—забороняли ся тому тільки, що мова їх була не досить словя-нська, або що замість словянського письма вони були написані гражданкою. Заходи „руської трійцї" були прийняті тут підозріливе і ворожо. Перший альманах „Зоря", зложений для друку кружком Шашкевича в 1834 р., ся духовна цензура заборонила. Зложили новий збірник, ще обережнїйше, з народніх пісень і переказів та власних поезій і наукових статей під назвою „Русалка Дністрова" і надрукували його в Пештї, в Угорщинї, щоб розминути ся з галицькою цензурою. Але й се не помогало: коли книжка прийшла до Львова, цензура арештувала її всю і тільки в 1848 р. удало ся її видобути з арешту. На самих авторів впали ріжні неприємности. Хоровитий Шашкевич не витримав їх і вмер в недостатках, як священик на убогій парафії; Вагилевич пішов шукати хліба у польських панів. Галицьким гасителям здавало ся, що придавили до решти український рух.
Та налетів бурхливий 1848 рік і зараз перемінив усю обстанову. Европейська революція сильним відгомоном відбила ся по австрийських краях, викликавши більше або меньше значні рухи; в Галичині Поляки начали ладити повстаннє для визволення Польщі. Австрийське правительство тодї знову пригадало собі галицьких Українцїв і заходило ся коло них, щоб ослабити польський рух. Виходять наверх такі справи як розділеннє Галичини (недорічно звязанеї з українських і польських земель) на- частину українську і польську; заведеннє в українській Галичині української мови по школах вищих і низщих; визволеннє українського селянства з власти польських панів—все те про що думало в 1770—80 х роках правительство Марії Тереси і Иосифа II, а потім так міцно забуло, підпавши під впливи польської шляхти і власних своїх гасителів-реакціонерів. Галицькі Українці підняли голови і собі заворушили ся. Пляни польських революціонерів про відбудованнє Польщі були Тм не з лад, і тільки не велика частина української інтелігенції пішла разом з Поляками. Переважна ж більшість почала організувати ся в напрямі окремішнім і Полякам ворожім, користаючи з прихильности і помочи австрийської адміністрації— славного галицького намістника Стадіона, про котрого Поляки потім говорили, що то він видумав галицьких Русинїв-Украінцїв, а перед тим мовляв не було їх. Засновано політичне товариство „Головна Рада", свого рода українське національне правительство, що мало вияснити і представити центральному правительству політичні й національні потреби Українцїв, а як орган його стала виходити газета „Зоря Галицька". Против польських революційних ватаг організовано українську гвардію, українські батальони стрільцїв. В осени 1848 р. скликано „Собор руських учених"—всїх прихильників культурного і національного розвитку галицької України, щоб вияснити культурні і національні потреби та виробити програму дальшої дїяльности для розвою українського народу.
Сей „собор" став рішучо на національнім українськім грунті, відріжняючи українську народність з одного боку від польської, з другого—від великоруської, з котрою мішали її ріжні прихильники книжної „словяно-росийської мови", не вміючи відріжнити її від народньої української. „Собор" уважав конче потрібним, щоб була уставлена одна одностайна граматика і одностайна правопись для всього „руського народу в Австрії й Росії" („руським" далї називали свій український нарід і мову)-аби була вона згідна з язиковими прикметами української мови, а незалежна від граматики і правописи польської і росийської Домагав ся, щоб у всяких школах галицьких заведено українську мову, а для розвою письменства було засноване просвітнє товариство, на взір чеської „Матиці". Підтримував домаганнє, щоб українську частину Галичини віддїлено від польської, і таке иньше. Се був дуже важний момент в галицькім житю і не дурно Ант. Могильницький, найбільша літературна сила сього часу накликав „собор" високолетними, хоч на теперішню оцінку досить нескладними віршами.
равительство йшло на зустріч українським бажанням. Воно обіцяло завести українську мову в усїх школах, в гімназіях і унїверситетї, серіозно думало про поділ Галичини, і в 1850 р. дійсно був виданий такий закон, тільки не війшов у житє. За те велике значіннє мало і сильно вплинуло на настрій українського громадянства проголошене в 1848 році скасованнє панщини і визволеннє селян з власти поміщиків.
В Галичині перед вела митрополича консисторія, „святий Юр", як її звали поімени катедральної церкви, де проживав митрополит і консиСторські канонїки. Тодішня інтелЇґенція українська в Галичині складала ся майже з самих священиків і вони, зовсім зрозуміло, дивили ся на митрополита і -його консисторію як на своїх натуральних провідників. А сі провідники дивили ся неприязно і підозріливе на кожний прояв якогось живійшого і поступовійшого руху взагалї і народнього українського зокрема. Знов виходять на верх прихильники книжної словяно-росийської мови, неприхильні українському елєментови в мові і культурі, як простонародньому і „необразованому". Всякі сміливійші пориви й пляни 1848 р. затихали й забували ся серед загальної реакції, а серед неї знов на гору вийшли польсько-шляхетські елементи. Вони фактично захопили в свої руки адміністрацію галицьку, під началом тодішнього намісника графа Голуховского. Галичина спинила ся в польських руках, а до українського елементу польські верховоди подбали настроїти правительство як найбільш підозріливе і неприхильне, представляючи, що галицькі Українцї тягнуть до Росії і до православія.
Так і в Галичині жвавий рух 1848 р. на дїлї став не початком нової епохи, а вступом до темної реакційної доби, і тільки згодом українське громадянство мало змогу вернути ся до тих домагань і справ, що ставили ся в 1848 роцї й тодї були вже такі близькі до свого сповнення
Крайова конституція для Галичини 1850 року: її структура та основні положення
1848 р. в багатонаціональній Австрії, як і в інших країнах Західної Європи, відбулася буржуазна революція. На боротьбу за своє соціальне і національне визволення піднялися слов’янські народи (чехи, словаки, поляки, українці, серби, хорвати, словенці), які становили основну масу населення Австрійської імперії: Габсбургів. За офіційними даними, Австрія налічувала тоді 37 593 096 жителів, зокрема: австрійські німці становили 7 980 920 осіб, слов’яни – 15 170 612 осіб.
Особливість і складність революційних подій 1848 р. у Галичині полягали в тому, що національно-визвольну боротьбу проти монархії Габсбургів очолювала польська шляхта і буржуазія, які прагнули зберегти національний гніт українського народу.
Польські ліберальні і прогресивно-шляхетські діячі склали петицію до австрійського імператора, в якій висувалися вимоги знищення цензури, звільнення політичних в’язнів, організації національної гвардії, скасування селянських повинностей, запровадження польської мови в діловодстві і школах, призначення на всі посади місцевих людей (маючи на увазі тільки поляків), реорганізації станового сейму, рівності всіх перед законом. У петиції зовсім ігнорувалися справедливі національні вимоги українського народу.
І. Франко в своїй праці "Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині" вказував, що у відповідь на віденські події 13 березня у Львові "поляки відразу почали думати, що тепер пора виконати свій план, так погано розбитий у 1846 р., і бодай у Галичині зробити собі самостійну Польщу".
Під тиском зростаючого революційного руху в країні австрійський уряд видав 25 квітня 1848 р. першу австрійську конституцію (за прізвищем автора – конституцію Піллерсдорфа), яка проголошувала монархічно-конституційні порядки та деякі буржуазно-демократичні права і свободи громадян, встановлювала гласність суду, відповідальність міністрів перед парламентом, надавала парламенту виключне право видавати і скасовувати закони. Однак уже 16 травня того ж року вона була припинена в своїй чинності.
Користуючись конституційними свободами, представники галицької інтелігенції і греко-католицького духівництва заснували 2 травня 1848 р. у Львові Головну Руську Раду на чолі з єпископом Г. Яхимовичем, яка звернулася до віденського уряду, а згодом – до рейхстагу з проханням про поділ Галичини на українську і польську частини, про створення окремого коронного краю з українським крайовим сеймом, з українськими установами, судами і школами.
Обмежену програму Головної Руської Ради підтримали закарпатці, які прагнули вийти зі складу Угорщини й об’єднатися із Східною Галичиною у складі Австрійської імперії. Представники ж Буковини вимагали відокремлення від Галичини і виділення її в окремий край з своїм сеймом. Ця вимога була задоволена в 1849 р., що ще більше посилювало дроблення західноукраїнських земель.
У березні 1849 р. молодий австрійський імператор Франц-Йосиф "дарував" імперії нову антидемократичну так звану "откройовану" конституцію. Вона створювала централізовану державу, в якій вся повнота виконавчої влади була зосереджена в руках імператора і його міністрів.
Законодавча влада належала імператору разом з рейхстагом, який складався з двох палат. До верхньої палати (Oberhaus) входили обрані на строк п’ять років делегати від крайових сеймів, а нижня палата (Unterhaus) обиралася прямими виборами повнолітніми платниками не менше 5 гульденів безпосередніх податків на рік за нормою один депутат на 100 тис. населення. Прийнятий обома палатами законопроект вимагав обов’язково санкції імператора.
Для управління окремими коронними краями імператор призначав наділених широкими повноваженнями намісників (Staathalter). Крім того, при імператорі cтворювалася на правах дорадчого органу призначена ним Державна рада, яка була єдиним реалізованим на практиці заходом откройованої конституції.
Березнева конституція 1849 р. у 77-й статті проголошувала, що всі австрійські коронні краї одержать свої крайові конституції. Для Галичини крайова конституція була видана патентом імператора від 29 вересня 1850 р. Того ж самого дня була надана крайова конституція і для Буковини.
Крайова конституція для Галичини налічувала 82 статті і складалася з таких розділів: "Про край" (ст. 1–6); "Про крайове представництво взагалі" (ст. 7–9); "Склад крайового представництва" (ст. 10–55); "Компетенція крайового представництва" (ст. 56–81); "Кінцеві постанови" (ст. 82).
Крайова конституція для Галичини, порушуючи єдність краю, ділила його на три округи (Краківський, Львівський і Станіславський), тобто суто польський, змішаний польсько-український і суто український. Начальником крайової адміністрації був намісник, якому підпорядковувалися призначені сеймовими куріями президенти округів.
Поділ Галичини на три округи був невдалою спробою вирішення національних суперечностей у Галичині, де поляки становили 45,9 % населення, українці – 45,4 %, євреї – 7,1 % та інші – 1,6 %. Тому аж ніяк не можна погодитися із твердженням відомого польського історика права професора Львівського університету О. Бальцера, що встановленням трьох окремих округів штучно порушувався органічний зв’язок окремих складових частин Галичини, а тим самим применшувалося значення краю як цілості в державному організмі. Таку ж позицію займали польські правлячі кола, які заперечували український характер Східної Галичини і виступали тоді і пізніше проти будь-яких культурних і політичних домагань галицьких українців.
Крайове представництво за конституцією повинно було складатися з трьох сеймових курій: Львівська – 50 депутатів, Краківська – 58 депутатів, Станіславська – 42 депутати. Депутати обиралися прямими виборами на строк шість років при наявності майнового цензу. Пасивне виборче право надавалося з 30-річного віку. Згідно зі ст. 24 Конституції сеймові курії щорічно скликалися імператором у листопаді, тривалістю чотири тижні. Імператорові належало право розпуску курій. Кожна сеймова курія більшістю голосів обирала голову (офіційно він йменувався президентом) і його заступника терміном на три роки. Компетенція курій зводилася головним чином до питань господарського характеру, і їхні рішення вимагали санкції імператора. Внаслідок цього вони одержували статус крайового закону в справах, які перелічені в крайовій конституції (ст. 61).
Виконавчим органом усіх трьох курій був спільний Крайовий виділ (комітет) у складі 15 членів, обраних порівну куріями. Члени комітету зобов’язані були проживати у Львові і з свого середовища обирали голову. Спільним законодавчим органом усіх трьох округів Галичини був Центральний виділ у складі 33 членів (15 членів Крайового виділу і по шість депутатів від кожної курії). Компетенція Центрального виділу зводилася до розгляду питань, які конституція вважала спільними для всього краю.
Намісник краю, а також президенти округів і призначені ними комісари контролювали діяльність сеймових курій і Центрального виділу, беручи в обов’язковому порядку участь у їх засіданнях (ст. 35).
З метою введення в дію крайової конституції для Галичини міністр внутрішніх справ Австрії О. Бах 8 жовтня 1850 р. видав розпорядження про поділ трьох округів Галичини на повіти. Львівський округ поділено на 19, Краківський – на 26; Станіславський – на 18 повітів.
Одночасно з крайовою конституцією для Галичини було опубліковано обширну крайову виборчу ординацію (86 статей), яка детально регулювала порядок утворення виборчих округів, складення списків виборців, порядок голосування і підрахунку голосів, видання посвідчення про обрання і перевірку повноважень депутатів, причому основну роль у всіх цих питаннях відігравав намісник.
Видана в березні 1849 р. загальнодержавна і крайова конституція для Галичини 1850 р. так і не були введені в дію. Пізніше патентом від 31 грудня 1851 р. вони були і формально скасовані. Австрія знову перетворилася в самодержавну монархію, в якій і мови не могло бути про автономію окремих народів. І тільки пізніше, наприкінці 60-х рр. XIX ст., ставши двоцентровою (дуалістичною) державою, Австрія вступила поступово на шлях буржуазного конституціоналізму. Однак і тут державна влада перебувала в руках земельної аристократії, а пригнічення окремих народів, зокрема слов’янських, продовжувалося аж до розпаду імперії Габсбургів у 1918 р.
Використані джерела: