| Скачать .docx |
Курсовая работа: Володимир Великий і проблема вибору монорелігії
Тема: Володимир Великий і проблема вибору монорелігії
Виконала:
Ковбар О. С.
Перевірив:
Десятинчук І. О.
План
Вступ
Розділ 1
1.1. Язичницька Русь до хрещення
1.2. Як Володимир став єдиновладним правителем Русі
1.3. Перші роки правління Володимира
Розділ 2
2.1. Водохрещення Русі
2.2. Володимир і Русь після водохрещення
2.3. Внутрішня та зовнішня політика Володимира Святого
Розділ 3
3.1. Останні роки правління Володимира і смерть
Висновок. Значення особи Володимира і водохрещення в історії держави Російської
Використана література
Вступ
Усі ми, в Україні сущі, відповідальні як за її минуле, так і за її майбутнє. Відповідальні перед тими хто творив підвалини нашої державності.
І цілком зрозуміло, що розробка і визначення шляхів подальшого розвитку України великою мірою ґрунтується на історичному досвіді народу, на території та практиці визвольного руху і засадних визначних громадських і політичних діячів, видатних представників вітчизняної науки та культури.
Політична карта Європи суттєво змінилася. Римську спадщину поділили три великі імперії середньовіччя: Візантія, Франкська держава й Арабський Халіфат. У Візантії продовжували існувати античні міста, зберігалися традиції імператорської влади та християнської церкви. На території України існували такі волиняни, поляни, уличі, тиверці і древляни, білі хорвати і сіверяни. Поступово союзи племен перетворювалися у племінні князівства – територіальні політичні союзи державного типу. З князем Аскольдом пов’язана перша спроба запровадження на Русі християнства. Візантійські джерела датували цю подію 886 роком.
Протягом VIII-IXст. східнослов’янський світ упевнено неухильно розвивався на шляху до цивілізації. Одним із головних здобутків цього часу стала поява Київського князівства – осереддя, довкола якого наприкінці їх сформувалася давньоруська держава.
Давньоруський літопис захоплено розповідає про хід переговорів, зазначаючи, що Ольга вела розмову з імператором сидячи, що було надзвичайним привілеєм, яким до того іноземні посольства не користувалися. Предметом обговорення стали питання взаємних відносин, зокрема торговельних, а також християнізація Русі.
Після смерті Святослава між його синами Ярославом, Олегом та Володимиром кілька років точилися міжусобиці за великокняжий престол. У цій боротьбі переміг Володимир. Ставши великим князем київським, він багато зробив, аби зміцнити державу, встановити лад і порядок. За його князювання Київська Русь досягла вершини політичної могутності й стабільності, економічного і культурного розвитку.
За часів Володимира в загальних рисах завершилося формування держави. Він приєднався до Києва східнослов’янські племінні князівства й союзи племен: хорватів, дулібів, в’ятичів, радимичів. Володар здійснив серію реформ.
Спочатку він спробував реформувати язичництво, проголосив Перуна верховним богом країни, а в 988 році запровадив на Русі християнство.
Запровадження християнства на Русі Володимиром Великим було підготовлене попереднім історичним розвитком східнослов’янських земель. В середині 80-х років Х ст. київський князь схиляється до думки щодо прийняття іншої, якісно нової релігії – ісламу, іудаїзму. Запровадження християнства мало прогресивних характер.
Таким чином, у період князювання Володимира Великого Київська Русь досягла значного політичного, економічного й культурного розвитку і стала однією з найбільших держав Європи. Вчені порівнювали її з великою Франкською імперією Каролінгів.
Розділ 1
1.1. Язичницька Русь до водохрещення
Наша Історія про часи, що передували ухваленню християнства, темна і наповнена оповідями, за якими не можна визнати безперечної достовірності. Цьому причиною те, що наші перші літописці писали не раніше другої половини XI ст. і про події, що відбувалися в їх вітчизні в IX і X століттях, за винятком небагатьох письмових грецьких вістей, не мали інших джерел, окрім народних переказів, які, по своїй властивості, піддавалися вигадкам і змінам. З достовірністю можна сказати, що, подібно всім північним європейським народам, і російський тільки з християнством отримав дійсні і міцні основи для подальшого вироблення цивільного і державного життя, - основи без яких, власне, для народу немає історії. З давніх часів східна половина нинішньої Європейської Росії була населена народами племенами чудського і тюркського, а в західній половині окрім народів литовського і чудського племені, примикаючи своїми поселеннями до балтійського побережжя, жили слов'яни під різними місцевими назвами, тримаючись берегів річок: Західній Двіни, Волхова, Дніпра, Прип'яті, Сожі, Горині, Стиру, Злучи, Бугу, Дністра, Сули, Ясна, Оки з їх притоками. Вони жили невеликими общинами, які мали своє скупчення в містах, - зміцнених пунктах захисту, народних зібрань і управління. Ніяких встановлень, які б пов'язували між собою племена і ознаки державного життя, не було. Слов’яно-руські племена управлялися своїми князями, вели між собою дрібні війни і не в змозі були охороняти себе, а тому часто були покорені. Релігія їх полягала в поклонінні природі, у визнанні мислячої людської сили за предметами і явищами зовнішньої природи, в поклонінні сонцю, небу, воді, землі, вітру, деревам, птахам, каменям і т.п. і в різних байках, віруваннях, святкуваннях і обрядах, створюваних і фундируваних на підставі цього поклоніння природі, їх релігійні уявлення частково виражалися у формі ідолів, але в них не було ні храмів, ні жерців; а тому їх релігія не могла мати ознак повсюдності і незмінності. Найбільш поширена віра була - язичество. Корінням своїм слов'янське язичество йде в далеку старовину. В його основі лежить деяка духовна реальність. І хоча ми позбавлені можливості безпосереднього бачення духовних джерел, але все таки можемо судити про них, пам'ятаючи слова господа: "По плодах їх взнаєте їх". Плоди язичества з його аморальністю і жорстокістю не залишають сумнівів в єстві того початку, який прагне втілення через численні язичницькі культури. І слов'янське язичество не було виключенням.
Стародавні слов'яни розглядали світ як арену боротьби між добрим Білобогом і злим Чорнобогом. І той, і іншій вимагали відповідних жертв. Уявна самостійність злого початку служила виправданням його неминучості, народжуючи культурні форми слов'янського сатанізму, що знайшли пізнє своє закінчене втілення в шануванні Перуна, - верховного божества язичницького пантеону дохристиянської Русі.
Літописи IV століття, розказуючи про зіткнення слов'ян з Візантією, найпохмурішим чином зображають їх жорстокість. Полонених розпинали, розстрілювали з луків, забивали цвяхи в черепи. Палили монастирі і церкви, залишаючи після себе гори трупів і купи димуючих розвалин.
Такі ж нещадні були і сімейні звичаї. В них були неясні уявлення про існування людини після смерті: замогильний світ представлявся їх уяві продовженням справжнього життя. Тому разом з померлим воїном на похоронному багатті спалювалися і його дружини (одна або декілька - слов'яни визнавали множину). Вони вшановували померлих прародителів, вважали їх покровителями і приносили їм жертви. Закон дозволяв убити новонароджену дочку, якщо її народження здавалося зайвим. У свою чергу, признавалося право дітей на вбивство батьків, що обтяжують сімейство старістю або хворобою. Ці розбрати передавалися з покоління в покоління, підігріваються звичаєм кровної помсти, що задовольнялася лише смертю кривдника або його нащадків.
Справедливості ради треба сказати, що сучасні історики відзначали і привабливі риси слов'ян, кажучи, що вони не знали ні хитрості, ні обману, берегли стародавню простодушність і простоту вдач. З полоненими, що залишилися в живих наші предки обходилися доброзичливо, призначаючи лише певний термін їх рабства, по закінченню якого полонений міг, по вибору, або покинути своїх господарів, або залишитися з ними на рівних правах, як вільна людина.
Звичай гостинності, що свято дотримувався, робив слов'янські землі безпечними для мандрівників, і господар головою відповідав суспільству за безпеку гостя-чужоземця. Купці охоче відвідували слов'ян, тому що між останніми не було ні злодіїв, ні розбійників, хоча вигідної торгівлі в слов'янських землях чекати не доводилося - суворі війни не знали розкоші і не цінували золота. Відповідним такому духовному розвитку був стан їх житейської умілості. Вони уміли будувати собі дерев'яні житла, зміцнювати їх дерев'яними стінами, ровами і земляними насипами, робити туру і риболовецькі снасті, обробляти землю, займалися скотарством, уміли прясти, ткати, шити готувати страви і напої: пиво, мед, брагу, кувати метали, обпалювати глину на домашній посуд; знали вживання ваги, міри, монети; мали свої музичні інструменти; на війну виходили з метальними списами, стрілами і частково мечами. Всі знання їх переходили від покоління до покоління дуже поволі, але відносини з Візантійською імперією і частково з арабським Сходом мало-помалу робили на російських слов'ян освітній вплив. З Візантії просочувалося до них християнство. В половині XIстоліття київські князі Аскольд і Дір, зібравши дружину, на двохстах турі по Дніпру вийшли в Чорне море, спустошили на своєму шляху побережжя і обложили Константинополь. Напад виявилося несподіваним і стрімким. Імператора Михайла IIIв столиці не було - він очолював армію у війні з мусульманами і, не дивлячись на всі старання, навіть повернувшись в місто, не міг організувати надійну оборону. Цар-град врятувався чудом. Після молебень патріарх Фотій занурив в морі одну з головних святинь міста - ризу Божої Матері, що зберігалася у Влахернській церкві. Шторм, що налетів після цього, розкидав кораблі русичів, знищивши велику частину флоту і зробивши подальшу облогу неможливою. Уражені князі прислали в Константинополь посольство з проханням про водохрещення. Це було перше, "Аскольдове" водохрещення Русі.
Майже одночасно з походом київських князів на Цар-град, в південних російських областях святий Кирило, просвітник слов'ян, хрестив двісті сімейств, в яких знайшов Євангеліє і Псалтир свого ж перекладу. Для звернутих був посланий митрополит Михайло, що хрестив все плем'я на чолі із старійшинами. І цьому водохрещенню передувало чудо - кинуте на вимогу язичників в багаття Євангеліє не згоріло. Але і це водохрещення Русі не зробило впливу на її долю. Вогнище православ'я на півдні землі Російської з часом чи то згасло, чи то виявилося таким слабим, що не змогло просвітити навколишню язичницьку тьму.
Склад суспільного життя такого варварства змінюється з ухваленням християнської релігії, з якою із Візантії, - найосвіченішої за тих часів держави, перейшли до нас як поняття юридичні і державні, так і початок розумової і літературної діяльності. Ухвалення християнства було переворотом, що відновив Русь і що вказало їй історичну дорогу.
Цей переворот зроблений Володимиром, сином войовничого Святослава, київського князя і рабині Малуши, ключниці його бабці княгині Ольги.
1. 2 . Язичницька Русь до хрещення
Святослав (батько Володимира), виїжджаючи до Болгарії, розділив всю державу свою на три частини: старшому сину Ярополку - віддав він Київ, другому - Олегу - Землю Древлянську, молодшому - Володимиру - Новгород. Від розділення Землі російської предки наші зробилися дуже нещасливі: замість одного государя було в них три. Після смерті Святослава між дітьми його почалася міжусобиця.
Першими посварилися Ярополк з Олегом. Винуватий в цьому був старий воєвода Свенельд. В 975 року син Свенельда, на ім'я Лютий, вийшов з Києва в ліс на охоту; побачивши його, Олег, князь древлянський, запитав в своїх: "Хто це такий?" Йому відповіли: "Син Свенельда"; тоді Олег напав і вбив Свенельдича за те, що той полював з ним разом в одному лісі. Звідси пішла ненависть між Ярополком і Олегом; Свенельд, бажаючи помститися за сина, все підмовляв Ярополка: "Піди на брата і відніми в нього володіння". На третій рік Ярополк пішов на Олега, в древлянську землю. Князь київський переміг древлянського. Коли Олег з вошами своїми втікав в місто Овруч, то на мосту, перекинутому через рів до міських воріт, стовпилася безліч утікачів, і вони зіштовхнули ненавмисно свого князя в глибокий рів. За ним впало туди безліч людей і коней. Олега роздавили на смерть. Тим часом Ярополк увійшов до міста Олегів, захопив там всю владу і послав шукати свого брата в рові. З ранку до полудня витягували трупи з рову: нарешті знайшли Олега на самому дні, внесли в палац і поклали на килим. Ярополк, хоча був легковірний, але зовсім не мав злого серця. Коли прийшов, довго плакав над Олегом, забувши, що він переможець. Олега погребли в міста Овруча. Володимир взнавши, що Ярополк захопив Древлянську землю і вбив Олега, злякався і втік з своїм дядьком Добринею до Швеції.
Після цього варяги сказали Володимиру: "Місто те наше; адже ми його узяли, і тому хочемо брати викуп з громадян, по дві гривни з людини". Володимир відповідав їм: "Почекайте небагато, поки зберуть гроші за місяць". Варяги чекали, чекали - і нічого не отримали; тоді вони сказали Володимиру: "Обдурив ти нас ; дозволь нам принаймні йти до Греції". Володимир відповідав: "Ступайте". Потім вибрав з них чоловіків добрих, тямущих і хоробрих і роздав їм міста; інші ж пішли в Цар-град, до греків. Але Володимир ще раніше них послав сказати імператору: "Йдуть до тебе варяги: не тримай їх в місті, а не то нароблять вони тобі лиха, як і у нас тут; краще розішли їх по різних місцях, а сюди до нас не пускай жодного".
З великою достовірністю можна прийняти взагалі звістку про те, що Володимир, будучи ще язичником, був повелителем великого простору нинішньої Росії і боровся про розширення своїх володінь, так і про зміцнення своєї влади над ними. Таким чином, він керував Новгородською землею - берегами річок : Волхова, Неви, Мсти, Луги, - землею Білозерською, землею Ростовською, землею Смоленською у верхів'ях Дніпра і Волги, землею Полоцькою на Двіні, землею Сіверською на Яснах і Семі, землею полян, або Київською, землею Древлянською і, ймовірно, також західною Волинню. Радимичі, що жили на Сожі, і в'ятичі, жителі берегів річки Оки і її приток, хотіли відкластися від підданства і були приборкані. Володимир підпорядкував даниною навіть окремих ятвягів, напівдикий народ, що жив в лісах і болотах нинішньої Гродненської губернії. Це володіння мало характер державний: воно обмежувалося збиранням данини, де можна було збирати її, і таке збирання мало вигляд грабежу. Сам Володимир зміцнився в Києві за допомогою скандинавів, званих у нас варягами і роздав їм в управління міста, звідки з своїми озброєними дружинами вони могли збирати дань з жителів.
1.3. Перші роки правління Володимира
Після смерті Ярополка Володимир, 17-річний хлопець почав князювати один в Києві і поставив собі на горбі різних богів за князівським двором: Перуна дерев'яного з срібною головою і золотими вусами, Хороса, Стрибога, Даждь-бога (сонця), Симаргла і Мокоша. Приносили їм жертви, називаючи богами своїми, приводили синів і дочок своїх і приносили жертви. "Й поганилася кров'ю земля Російська і горб той" (під 980 рік). В подяку богам за перемогу, взяту над ятвягами (983 рік) вирішено було принести людську жертву. Старики і бояри сказали: "Кинемо долю на хлопчиків і дівчат; на кого пастиме, того і заріжемо богам". В цей час жив в Києві один варяг; двір його стояв там, де тепер церква св. Богородиці, побудована Володимиром; варяг цей прийшов з Греції, тримав віру християнську, і був в нього син прекрасний особою і душею; на нього і випала доля. Послані від народу прийшли до старого варяга і сказали: "На твого сина випала доля; боги вибрали його собі, щоб ми принесли його їм в жертву". Варяг відповідав: "То не боги, а дерево; нині є, а завтра згниє; не їдять, не п'ють, не говорять; зроблені руками з дерева; бог же один, якому служать греки і кланяються; він створив небо і землю, зірки і місяць, і сонце, і людину і дав їй жити на землі; а ці боги що створили? Вони самі зроблені руками людськими; не дам сина свого бісам". Посланці переказали слова варяга громадянам; тоді народ, узявши зброю, пішов на варяга і розламав огорожу біля його будинку. Варяг стояв на сінях з сином; йому кричали "Віддай сина; нам потрібно принести його в жертву богам". Він відповідав: "Якщо те насправді боги, то хай пошлють одного бога узяти мого сина; а ви з чого так клопочете?" В народі пролунав лютий крик; натовп кинувся, підрубали сіни під обома варягами ; і таким чином вбили їх, і ніхто не знає, де їх поховали.
Керований язичником Добринею, якому, після великих успіхів останніх років, не міг не довіряти, юний Володимир, природно, піддався чарівливості влади, могутності, багатства і розкоші Київського двора. Дійсно, за два роки стати в 17-річному віці з хлопчика-емігранта повелителем величезної країни, від Балтійського моря до Чорного, переможцем могутніх князів, володарем численних теремів і багатств, народним героєм, що переміг іноземний вплив, - чи це не обстановка, в якій хлопець може захопитися своїм щастям і дати волю пристрастям? До двох своїх дружин, Олові і Рогнеди, він приєднує красуню вдову Ярополка. Від цих дружин в нього незабаром народиться по сину: від Олови - Вишеслав, від Рогнеди - Ізяслав, від нещасної вдови брата - Святополк, вже в самому народженні якого лежить як би зміст його майбутніх лиходійств. Чеська княжна Мальфреда і ще одна чешка стають його 4-ою і 5-ою дружинами. Величезні гареми з'являються в місцях його князівських резиденцій: по 200-300 жінок живе в нього в теремах в Білгороді, Вишгороді і Берестові. Поруч з життям терему, князь любить бенкети і веселощів з дружиною.
Не мало знає історія прикладів, коли молоді государі, підпадаючи таким же спокусам, гинули духовно і фізично серед розкоші і розпусти. Але молодий князь не дає собі зніжитися в Київській розкоші. Майже безперервно, один за іншим слідують його звитяжні походи.
Обидва царі почувши це сильно засмутилися і відповідали: " не пристойно християнам видавати сестер своїх за невірних, якщо хрестишся, то і сестру нашу отримаєш, а разом з нею і царство небесне. А з нами будеш одновірним; якщо ж не хочеш хреститися, то не можемо видати за тебе сестри". Володимир відповідав послам імператорським: "Скажіть царям, що я готовий хреститися, тому що і раніше випробував ваш закон, і мені подобається ваша віра і богослужіння". Царі, почувши це, зраділи і послали до Володимира сестру свою, на ім'я Ганна, яку насилу умовили йти; вона сіла на корабель, попрощалася з рідними і з плачем поплила через море. Коли царівна Ганна прибула в Корсунь, Володимир хрестився, а після водохрещення повінчався з Ганною, і пішов з нею до Києва. Прийшовши туди, він оголосив щоб всі - і бідні і багаті хрестилися. Почувши це люди йшли з радістю, кажучи: "Якщо б ця віра була не добра, то князь і бояри не прийняли б її". На інший день Володимир вийшов з духівництвом на Дніпро, де зібралася безліч людей: всі увійшли до води і стояли в ній - одні по шию, інші по груди, малолітні біля берега, старі ж далі, і тримали на руках немовлят, а священики читали молитви.
Володимир після водохрещення став надзвичайно благодушним. Пройнятий духом християнської любові, він не хотів навіть страчувати лиходіїв, і хоча спочатку погодився було на умовляння корсунських духівників, що знаходилися біля нього в Києві, але потім, з поради бояр і міських стариків, встановив карати злочинців тільки грошовою пенею - вирою, по старих звичаях, міркуючи при цьому, що такого роду покарання буде сприяти зміцненню війська.
Зберігаючи вроджену слов'янську веселість, Володимир примиряв її з вимогами християнської благочесті. Він любив бенкети і святкування, але бенкетував не з одними своїми боярами, а хотів ділитися своїми утіхами зі всім народом - і із старими і з малими; він відправляв бенкети переважно у великі церковні свята або з нагоди освячення церков.
Володимир дійсно займався розповсюдженням віри, хрестив народ по землях, підвладних йому, будував церкви по тих місцях, де раніше стояли ідоли, призначав священиків. В самому Києві він побудував церкву Святого Василя на горбі, де раніше стояв Перун і де приносили жертви, і церкву Богородиці, так звану Десятинну, названу так тому, що князь призначив на будівництво цієї церкви десяту частину князівських доходів. Для кращого зміцнення новоприйнятої віри Володимир намірився розповсюдити книжкову освіту і з цією метою в Києві і в інших містах наказав набирати дітей і віддавати їх в навчання грамоті. Таким чином на Русі зросло покоління людей, які за рівнем своїх понять і за кругозором своїх відомостей зробили крок вперед від того становища, в якому знаходилися їх батьки; ці люди сталі не тільки фундаторами християнського суспільства на Русі, але також провідниками освіченості, яка передавалася разом з релігією, борцями за державні і цивільні начала. Ця одна ціль вже показує у Володимирі істинно велику людину: він цілком зрозумів найвірніший шлях до міцного впровадження нового життя, яке хотів прищепити своєму напівдикому народу, і проводив свій намір, не дивлячись на труднощі, що зустрічалися. З часом, після водохрещення на Русі виникають школи з вчителями і священиками, з'являються книжники, любителі освіти, які збирали і переписували книги. Літописець говорить, що матері, відпускаючи дітей в школи, плакали за ними, як за мертвими.
Розділ 2
2.1. Водохрещення Русі
Водохрещення Русі не слід уявляти собі як просту зміну вірувань. Християнство, ставши пануючою релігією на Русі, виражалося не тільки в проповідях і богослужінні, але і в цілому ряді нових понять. З Греції прийшла на Русь ієрархія: в Києві став жити російський митрополит, що керується Константинопольським патріархом; в інших містах були поставлені підлеглі митрополиту єпископи. В Києві і у всіх єпархіях будувалися церкви і влаштовувалися монастирі; причти церков і братія монастирів підкорялися своєму єпископу, а через нього митрополиту. Таким чином влада митрополита тягнулася на всю Русь і об'єднувала все духівництво країни. Разом з християнством на Русь прийшла писемність. Як не слабо розвинена вона була на перших порах, вона все ж таки робила суттєвий вплив на людей. Богослужебні і священні книги принесли на Русь на доступній для всіх мові - слов'янській, тій самій, на якій висловлювалися їх слов'янські первоучителі св. Кирило і Мефодій і їх болгарські учні. Мова цих книг була цілком зрозуміла росіянам, і "книжкове навчання" було тому не утруднене. Митрополит, і взагалі духівництво управляли і судили підлеглих їм людей так, як це робилося в грецькій церкві, на підставі особливої збірки законів Номоканона, що отримала на Русі в болгарському перекладі назва книги Керманича. В цій збірці були церковні правила Апостольських і Уселенських соборів, також цивільні закони православних візантійських імператорів. Церкві належали землі, на яких духівництво і монастирі вели господарство по-своєму, керуючись візантійськими звичаями і законам, встановлюючи такі юридичні відносини до землеробів, які були прийняті в Греції.
Таким чином на Русі разом з новим віровченням з'явилася нова влада, нова освіта, нові закони і суди, нові землевласники і нові землевласницькі звичаї. Оскільки Русь прийняла віру з Візантії те все те нове, що прийшло разом з вірою, мало візантійський характер і служило провідником візантійського впливу на Русь. Для того, щоб зрозуміти, як саме позначався цей вплив, необхідно дещо ознайомитися з тими рисами суспільного побуту Русі дохристиянського часу, які найбільш характеризують первісність тодішніх суспільних відносин.
Однією з найбільш яскраво виражених рис суспільного побуту Русі, як вже говорилося раніше, за дохристиянського часу був звичай "кровної помсти" і взагалі "помсти", він був настільки поширений, що признавався законом як нормальне правило.
Родовий побут спочатку вів людей до відособлення. Родини жили замкнуто, сторонилися один іншого і ворогували один з одним. А тим часом кожному роду було необхідно із сторони здобувати наречених. Звідси виник звичай здобувати їх насильством і хитрістю, за допомогою викрадання. З часом цей звичай лагіднів: якщо наречену "умикали", то за попередньою з нею домовленістю. В той же час виникли і інші форми браку: наречений мирно приходив за нареченою і викупляв її в родини, сплачуючи за неї "віно". Подекуди, там, де звичаї були м'якшими, брак походив ближче до наших звичаїв: наречена приїжджала в будинок нареченого і за нею привозили її придане. Але так бувало, за словами літописця, тільки в полян. В інших же місцях сімейний побут відрізнявся грубістю, тим паче, що скрізь існував звичай багатоженства. Переказ говорить, що сам князь Володимир до водохрещення свого дотримувався цього звичаю. Положення жінки в сім’ї, особливо при багатоженстві, було дуже важким. Про це свідчать народні пісні. В них гірко оплакується доля дівчини, що віддається або продається в чужий рід.
За язичницького часу на Русі була лише одна станова відмінність: люди ділилися на вільних і невільних, або рабів. Вільні називалися мужами, раби носили назву челядь (холоп або рабиня). Положення рабів, дуже численних, було тяжким: вони розглядалися як робоча худоба в господарстві свого пана. Вони не могли мати власного майна, не могли бути свідками в суді, не відповідали за свої злочини. За них відповідав пан, який мав право життя і смерті над своїм холопом і карав його сам, як хотів. Вільні люди знаходили собі захист в своїх родах і співтовариствах; холоп міг знайти собі захист тільки в пана; коли ж пан відпускав його на волю або проганяв, раб ставав ізгоєм і позбавлявся всякого заступництва і притулку.
Християнська церква не могла примиритися з такими порядками. Разом з Христовим вченням про любов і милість церква принесла на Русь візантійську культуру. Навчаючи язичників віри, вона прагнула поліпшити їх житейські порядки. Під впливом християнства окремі особи з язичницького середовища змінювали на краще свої погляди і вдачі, йшли услід Христу і виявляли приклади етичного християнського життя і навіть подвижництва. Про самого князя Володимира переказ говорить, що він лагіднів під впливом нової віри, став милостивий і ласкавий. Серед дружини і земських людей з'явилося багато благочестивих християн, що почитали церкву, любили книги і що іноді йшли від мирських спокус в монастирі і в пустинне життя. Через свою ієрархію і приклади ревнителів нової віри церква діяла на вдачі і установи Русі. Проповіддю і церковною практикою вона показувала, як треба жити і діяти в справах особистих і суспільних.
Церква прагнула підняти значення князівської влади. Князів вона учила, як вони повинні управляти: "забороняти злим і страчувати розбійників". "Ти поставлений від Бога на страту злим, а добрим на милування", - говорило духівництво князю Володимиру, указуючи йому, що князь не може залишатися байдужим до насильства і зла на своїй землі, що він повинен дотримуватися в ній порядку. Такий погляд духівництво засновувало на переконанні, що князівська влада, як і вся земна влада, походить від Бога і повинна творити Божу волю. Але оскільки "усяка влада від Бога" і оскільки князь "є Божа слуга", то йому належить покорятися і його належить шанувати. Церква вимагала від підданих князя, щоб вони "мали приязнь" до князя, не мислили на нього зла і дивилися на нього як на обранця Божого. Дуже грубим було переконання язичницької Русі на князів, як на дружинних конунгів, які беруть дань за свої військові послуги землі і яких можна проганяти, якщо вони не бажані, і навіть вбивати (як древляни вбили Ігоря). Церква всіляко боролася з таким поглядом і підтримувала авторитет князів, дивлячись на них, як на природжених і богом посланих государів. Коли князі самі втрачали свою гідність в грубих сварках і міжусобицях, духівництво прагнуло помирити їх і учило, щоб вони "шанували найстаріших" і "не переступали чужої межі". Так духівництво впроваджувало в життя ідеї правильного державного порядку, маючи перед собою приклад Візантії, де царська влада стояла дуже високо.
Знайшовши на Русі ряд союзів, родових і племінних, дружинних і міських, церква створила собою особливий союз - церковне суспільство. До його складу ввійшло духівництво, потім люди, яких церква опікала і, нарешті, люди, які служили церкви і від неї залежали. Церква опікала і допомагала тим, хто не міг сам себе годувати: жебраків, хворих, убогих. Церква давала притулок і заступництво всім ізгоям, що втратили захист мирських суспільств і союзів. Церква одержувала в своє володіння села, населені рабинями. І ізгої, і рабині ставали під захист церкви і робилися її працівниками. Всіх своїх людей однаково церква судила і виряджала по своєму закону (по книзі Керманича) і по церковних звичаях; всі ці люди виходили з підкорення князю і ставали підданими церкві. І якою б не була слабою або нікчемна церковна людина, церква дивилася на неї по-християнськи - як на вільну людину. Для церковної свідомості всі були брати в Христе, і не було перед Господом ні раба, ні пана. В церкві не існувало рабства: рабині, даровані церкви, ставали людьми, особисто вільними; вони були тільки прикріплені до церковної землі, жили на ній і працювали на користь церкви. Таким чином, церква давала світському суспільству приклад нового, досконалішого і гуманного пристрою, в якому могли знайти собі захист і допомогу всі немічні і беззахисні.
2.2. Володимир і Русь після водохрещення
Церква впливала на поліпшення сімейних відносин і взагалі моральності в російському суспільстві. На підставі грецького церковного закону, прийнятого і підтвердженого першими російськими князями в їх "церковних статутах", вся провина і злочини проти віри і моральності підлягали суду не князівському, а церковному. Церковні суди, по-перше, судили за святотатство, єретицтво, чарівництво, язичницькі молитви. Церковні суди, по-друге, віддали всіма сімейними справами, що виникали між чоловіками і дружинами, батьками і дітьми. Церква прагнула викоренити язичницькі звичаї і вдачі в сімейному побуті: багатоженство, викрадення і покупку дружин, вигнання дружини чоловіком, жорстокості над дружинами і дітьми і т.п. Застосовуючи в своїх судах візантійські закони, більш розвинуті, чим грубі юридичні звичаї язичницького суспільства, духівництво виховувало кращі вдачі на Русі, насаджувало кращі порядки.
Особливо повставало духівництво проти грубих форм рабства на Русі. В повчаннях і проповідях, в бесідах і розмовах представники духівництва діяльно учили панів бути милосердними з рабами і пам'ятати, що раб - така ж людина і християнин, як і сам його пан. В повчаннях заборонялося не тільки вбивати, але і катувати раба. В деяких випадках церква прямо вимагала в панів відпустки рабів і рабинь на свободу. Одержуючи рабів в дар, церква давала їм права вільних людей і селила їх на своїх землях; за прикладом церкви іноді те ж робили і світські землевласники. Хоча такі приклади були рідкісні, хоча умовляння благочестивих повчань і не викорінювали рабства, проте змінювався і лагіднів сам погляд на раба, і погане поводження з рабами стало рахуватися "гріхом". Воно ще не каралося законом, але вже засуджувалося церквою і ставало негожим.
Таким широким був вплив церкви на цивільний побут язичницького суспільства. Він охоплював всі сторони суспільного устрою і підпорядковував собі однаково як політичну діяльність князів, так і приватне життя всякої сім'ї. Цей вплив був особливо діяльний і сильний завдяки одній обставині. В той час, як князівська влада на Русі була ще слаба і київські князі, коли їх ставало багато, самі прагнули розділення держави, - церква була єдина і влада митрополита сягала однаково на всю Російську землю. Справжня єдино владність на Русі з'явилася перш за все в церкві, і це надавало церковному впливу внутрішньої єдності і сили.
Нарешті, християнська віра на Русі зробила переворот в області мистецтва. Язичницька Русь не мала храмів і задовольнялася статуями ідолів. Християнство привело до створення величезних кам'яних храмів в найголовніших містах. Київський храм першої Пречистої Богоматері (Десятинна церква) був найдавнішим кам'яним храмом в Києві. За ним були побудовані київська церква св. Софії, новгородська церква св. Софії і інші храми і церкви. Вони будувалися за візантійськими зразками і прикрашалися багатими мозаїками і фресками. Архітектурна справа і живопис під впливом церковного будівництва досягли в Києві значного розвитку. А з ними разом розвинулися і інші мистецтва і художні ремесла, особливо ж ювелірна справа і виробництво емалі. Першими майстрами у всіх галузях художнього виробництва були, звичайно, греки. Пізніше під їх керівництвом з'явилися і російські майстри. Розвивалося таким чином національне мистецтво. Але воно в Київській Русі відрізнялося різко вираженим візантійським характером, і тому відоме в науці під ім'ям російсько-візантійського.
В 866 року в своїй окружній грамоті, розісланій східним єпископам, патріарх Фотій писав: "Роси, славні жорстокістю, переможці народів сусідніх, в гордості що ризикнули воювати з Римською імперією, вже залишили марновірство, сповідають Христа і суть друзі наші, був ще недавно найзлішими ворогами. Вони вже прийняли від нас єпископа і священика, маючи живу старанність до християнського богослужіння". В цей час Росія числиться 60-м архиєписковством серед єпархій константинопольського патріарха. Здавалося б, водохрещення Русі відбулося. Але, на жаль - воно не залишило помітного сліду в російській історії. Наслідком його стала лише поява християн в князівській дружині, що ніяк не вплинула на розповсюдження християнства в народі.
Третій раз Русь була хрещена в 957 року в особі святої рівноапостольної княгині Ольги, що приїхала для цього в Константинополь. Хрестив її сам патріарх, що поблагословив Ольгу по здійсненні таїнства дарчим хрестом з написом: "Земля російська створена для життя в Богу водохрещенням блаженної Ольги". І знову, не дивлячись на те, що у відсутності сина - воїна Святослава - Ольга була володаркою країни, християнство на Русі, навіть користуючись її заступництвом, не прижилося. Були і церкви, і християнські общини, але лише у великих торгових містах, де завжди збиралися люди самого різного віросповідання. Народ же продовжував жити в язичестві. Все це, проте, були тільки підготовчі явища. При князях так званого Рюрика панувало повне варварство. Вони обкладали російські народи даниною, підпорядковували їх собі, об'єднували; але їх влада мала не державні а розбійницькі риси. Вони оточували себе дружиною, створювали з мисливців різних племен рать і робили набіги на сусідів - на області Візантійської імперії, на східні країни, прикаспійські і закавказькі. Ціль їх була - придбання здобичі.
Але Володимир не дарма жив у варягів. Через два роки, в 980 року він зібрав там сильне військо і прийшов до свого Новгорода, вигнав звідти явилися намісника Ярополка і послав їх сказати брату: "Володимир йде на тебе, готуйся до битви". Відпустивши намісника, Володимир сів в Новгороді і послав в Полоцьк, до тамтешнього князя Рогволода свататися до його дочки Рогнеди. Рогнеда сказала: Не хочу роззути сина рабині", докоряючи його низькістю походження по матері. Посли Володимира, повернувшись, переказали йому слова Рогнеди; тоді Володимир, зібравши велике військо варягів і слов'ян, чудь і кривичів, пішов на Рогволода. В той самий час як вже хотіли вести Рогнеду до Ярополка, прийшов Володимир на Полоцьк, вбив Рогволода, двох синів його, і одружувався насильно на Рогнеді. Коли Володимир прийшов до Києва з безліччю війська, то Ярополк не міг опиратися йому і зачинився в місті з людьми своїми і воєводою Розпустою. До цієї Розпусти Володимир прислав з такими мовами: "Візьми мою сторону; якщо мені не вдасться вбити брата, то ти будеш мені замість батька і отримаєш від мене велику честь, адже не я почав вбивати братів, а він: я ж прийшов на нього із страху, щоб він і мене не вбив". Розпуста відповідав послам Володимира, що буде допомагати їх князю. Розпуста замислив перемогти Ярополка підступністю і почав відговорювати виходити з міста на битву, кажучи: "Біжи швидше з Києва; кияни пересилаються з Володимиром, звуть його на напад до міста, обіцяли зрадити тебе йому". Ярополк послухався, вийшов з Києва і зачинився в Рідні, а Володимир увійшов до Києва і обложив Ярополка в Рідні, де скоро зробився страшний голод. Тоді Розпуста став умовляти Ярополка помиритися з братом і відправитися до нього в київський палац. Ярополк послухався і в цьому. Але як тільки він ввійшов, два варяги кинулися на Ярополка і убили його.
В 981 році Володимир йде на ляхів, займає Перемишль (на річці Сані), Червень за Західним Бугом і інші міста, дійшовши таким чином до долини річки Сану, тобто до західного рубежу розселення східних слов'ян. З цього західного рубежу він йде на рубіж східний і знову підпорядковує Києву в'ятичів. В 982 році доводиться йому знову йти на в'ятичів і остаточно їх завоювати. В 983 році Володимир йде на ятвягів за Німаном і підпорядковує собі їх землю. В 984 році - новий похід - на радимичів на річці Сожі і їх остаточне підкорення Русі. В 985 році - похід на болгар. Князь має успіх, але, за порадою Добрині, вирішує не робити тут завоювань, а лише укласти міцний мир.
В 988 році пішов Володимир з військом на Корсунь, місто грецьке, корсунці закрилися в місті і міцно оборонялися. Володимир послав сказати їм: "Якщо не здастеся, то три роки простою тут", але вони його не послухалися. Тоді Володимир, влаштувавши своє військо, велів робити насипи біля міста; але корсунці, підкопавши міську стіну, відносили насипану землю до себе в місто. В цей час один корсунський житель ім'ям Настас - пустив стрілу в стан російський, а на стрілі було написано: "на схід від тебе колодязь; з нього вода йде в місто; відкопай колодязь і перейми воду". Володимир в ту годину велів копати, і точно воду перейняли в громадян; тоді останні, що знемагають від спраги, здалися, Володимир увійшов до міста з дружиною і послав сказати імператорам Василю і Костянтину: “Ось я узяв Ваше славне місто: чую, що є у вас сестра дівчина: якщо ви не віддасте її за мене, то і місту, що залишилося, вашому буде теж, що Корсуню”.
2.3. Інші внутрішньополітичні заходи Володимира
Могутня Київська імперія, прилучена до Христового вчення, за задумом Володимира, мусила мати й відповідну столицю. Отож, розгорнув він у Києві небачене будівництво. За часів Володимира київський дитинець зріс у кілька разів. Його захищали потужні стіни, вал і рів. До «міста Володимира» - так називають дитинець, розбудований Володимиром, можна було потрапити крізь в'їзні ворота. Неприступності воротам додавали високий оборонний вал і глибокий рів, через який було перекинуто міст. Із середини окрасою «міста Володимира» була мурована церква Богородиці, будівництво якої тривало від 989 впродовж семи років.
Це був головний і перший кам'яний храм Київської Русі. Церква Богородиці займала площу, що ледь не дорівнювала укріпленому місту Володимирових попередників.
На утримання церкви князь Володимир наказав віддавати десяту частину своїх прибутків. Ось чому, свідчив літописець, її називали Десятинною.
Поряд із церквою Богородиці розташовувалися розкішні князівські палаци. На дитинці мешкали й найзаможніші київські можновладці. «Місто Володимира» мало кілька вулиць, які пролягали від воріт до центральної площі - Бабиного торжка. Та хоч як зріс дитинець за часів Володимира, він усе ж таки був лише частиною Києва - нехай і центральною, проте аж ніяк не найзаселенішою. По-справжньому вирувало життя на київському Подолі. Археологи встановили, що з-поміж його мешканців були купці та майстровий люд - гончарі, кожум'яки, ювеліри тощо. Велику частину Подолу займало київське торговище, де сходилися гості, тобто купці з різних куточків світу. Саме на Подолі швартувалися їхні кораблі, бо тут розташовувалася київська гавань.
Про далекоглядні державотворчі наміри князя Володимира свідчить і те, що він почав карбувати перші руські монети. Археологи знайшли Володимирові монети із срібла - срібники та з золота – златники.
В особі князя Володимира бачимо державного діяча, внутрішньо- зовнішньополітичні заходи якого надзвичайно тісно переплетені. Такими були воєнні походи, здійснені з метою розширення територіальних меж Київської держави. Адже землі часто-густо доводилося відвойовувати в сусідів.
Прилучення Київської держави до християнського світу сприяло налагодженню тісніших відносин із багатьма державами. Крім Візантії, до партнерів Русі тоді належала Чехія, Угорщина, Польща, Німецька імперія, Болгарія. Жваві відносини зав’язалися з Римом як центром християнської церкви.
Особливе місце в зовнішньополітичній діяльності Володимира посідали відносини з печенігами. Задля охорони від їхніх нападів Володимир ініціював створення нової системи оборони. За його задумом, та система мала складатися з потужних земляних укріплень і низки фортець на південному кордоні Руської держави.
Розділ 3
3.1. Останні роки правління Володимира і смерть
В 991 році пішов Володимир на хорватів. Тільки що повернувся він з Хорватської війни, і ось печеніги прийшли з тієї сторони, від річки Сули; Володимир пішов проти ворогів і зустрів їх на річці Трубіж. Росіяни сталі на цій стороні, а печеніги на тій, і не сміли ні наші перейти на печенізьку сторону, ні печеніги на нашу. Тоді приїхав князь печенізький до річки, покликав Володимира і сказав йому: "Випусти ти свого воїна, і я свого - хай борються, і якщо твій осилить мого, то не будемо воювати три роки, якщо ж наш здолає, то будемо розоряти вашу землю цілі три роки". Після цієї розмови князі розійшлися; Володимир, прийшовши до себе в стан, послав кликати по шатрах: Чи "немає такого, хто б взявся битися з печенігом? " - і не знайшовся ніхто. На інший ранок приїхали печеніги і привели свого бійця, а в наших нікого не було. Став тужити князь Володимир і знову кликати по всьому війську; тоді прийшов до князя старий і сказав йому: " Князь! Вийшов я сюди на війну з чотирма синами, а п'ятий, малий, залишився удома; з самого дитинства не було людини, хто б здолав його: одного дня він м'яв волову шкіру, а я став його за щось лаяти, так він, на мене розсердившись, прорвав шкіру руками". Князь, чувши це, зрадів і послав за силачем; коли він прийшов, то князь розказав йому в чому справу; той відповідав: "Не знаю, князь, чи можу битися з печенігом; але хай випробують мене: чи немає тут великого і сильного бика? Знайшли бика, великого і сильного, веліли розлютити його гарячим залізом і пустили на волю: коли бик біг мимо силача, той схопив його рукою за бік і вирвав шкіру з м'ясом. Володимир, побачивши це, сказав йому: "Можеш битися з печенігом". На інший ранок прийшли печеніги і почали знову кричати: "Що ж? Чи знайшовся боєць? А наш вже готовий!" Володимир ще за ніч велів своєму бійцю озброїтися, і ось обидва показалися. З печенізької сторони вийшов велетень, страшний виглядом; виступив і Володимирів багатир: він був середнього зросту, і тому печеніг, побачивши його, почав сміятися. Розміряли місце між обома бійцями, пустили борців: ті схопилися і почали міцно щеміти один одного; наш зціпив печеніга руками і ударив його об землю; тоді з обох боків пролунав крик; печеніги побігли; росіяни ударили вслід за ними і погнали їх. Володимир був дуже радий, зробив багатиря знатною людиною, і батька його теж; потім повернувся до Києва з перемогою і славою великою.
В 995 році знову прийшли печеніги до міста Васильова. Володимир вийшов проти них з малою дружиною, і коли вступив в битву, то не міг утриматися, побіг і ледве сховався від ворогів під мостом. Тут обіцяв Володимир поставити церкву св. Перетворення у Васильові, тому що того дня було Перетворення. Позбувшись лиха, Володимир справді поставив церкву і зробив велике свято, наварив меду і скликав бояр своїх, і явилися посадники, і старшини зі всіх міст, і всяких людей багато, а жебраком роздали триста гривень. Святкували вісім днів, Володимир повернувся до Києва на першу Пречисту Богородиці і тут знову зробив велике свято, скликавши незліченну безліч народу. Він наказав всякому, убогому і убогому, приходити на князівський двір і брати все що потрібно: пиття, страви і гроші з казни. Князь говорив також: "Адже хворі і слабі не можуть дійти до мого двора" - і тому велів зробити вози, накладати на них хліб, м'ясо, рибу, овочі різні, мед, квас і розвозити по місту, питаючи: "Де хворі і жебраки, хто ходити не може?" - тим роздавали все це. Кожну неділю завів він на дворі своєму бенкети, куди приходили бояри, дворяни, соцькі, десяцькі, кращі люди, при князі і без князя: на тих бенкетах бувало безліч м'яса: яловичина і дичина, було багато всього. Ось, бувало як підіп'ють, то і почнуть ремствувати на князя, кажучи: "Що це наше тут за життя гірке! дає нам дерев'яними ложками, а не срібними!" Володимир, почувши гомін, велів подавати срібні ложки і сказав: "З сріблом і золотом не знайдеш дружини, а з дружиною знайду і срібло і золото, як дід мій і батько з дружиною дошукалися золота і срібла". Володимир любив свою дружину і думав з нею про всякі справи: про устрій земський, про війни, про статути земські. З сусідніми князями жив він мирно, і з польським князем, і з угорським, і з богемським : були між ними мир і любов.
В 997 році Володимир пішов до Новгорода за військом на печенігів, тому що війни були безупинні. В цей час печеніги, взнавши, що князя немає, прийшли і стали біля Білгорода, не даючи нікому виходу, від чого зробився раптом великий голод. В такому лиху громадяни зібрали віче і сказали: "Довелося померти з голоду, а від князя немає допомоги; здамося печенігам: кого вб'ють, а кого в живих залишать ; нам все одно помирати ж голодною смертю". Так і вирішили. На цьому віче не було одного старого і коли він після запитав : "Навіщо це збирали віче?" - то йому відповідали, що завтра хочуть здатися печенігам. Старий послав за міськими старшинами і сказав їм: "Що це я чув, ніби ви хочете здатися печенігам?" Ті відповідали: "Так що ж будеш робити? Люди не хочуть терпіти голод". Тоді старий сказав їм : "Послухайте ж мене, не здайтеся ще днинки три і зробіть так, як я вам скажу". Коли ті обіцяли слухатися його, старий продовжував : "Зберіть хоч по жмені вівса, або пшениці, або висівок". Старшини виконали його волю. Тоді він велів жінкам зробити розчин, на чому кисіль варять; велів також викопати колодязь, вставити в нього кадіб і налити її розчином; велів викопати і інший колодязь і в нього вставити кадівб. Потім велів знайти де-небудь меду; йому принесли його цілий козуб: заховано воно було в князівському льосі; старий наказав зробити з нього ситу пресолодку і вилити в кадівб, який стояв в іншому колодязі. На інший день він велів послати за печенігами; громадяни пішли і сказали їм: "Візьміть у нас заложників, а самі підіть, чоловік з десять в місто і подивіться, що у нас робиться". Печеніги зраділи, думаючи, що хочуть їм здатися : узяли заложників, а самі вибрали кращих чоловіків і послали в місто відвідати, що там таке робиться. Коли печеніги прийшли в місто, то жителі сказали їм: "Навіщо ви себе губите? Хоч десять років стійте під нашим містом, нічого не зробите : у нас сама земля дає корм; якщо ж не вірите, подивіться своїми очима". Сказавши це, привели їх до колодязю, де був розчин, черпнули з нього відром і налили в казани; коли зварили кисіль, то узяли печенігів, і привели до іншого колодязя, черпнули ситі, і почали їсти, спершу самі, а потім дали і печенігам. Ті здивувалися і сказали: "Ні за що не повірять наші князі, якщо самі не покуштують". Тоді громадяни налили горщик розчину і ситі з колодязя і дали печенігам ; ті пішли до своїх і розказали їм все, що з ними трапилося. Князі печенізькі зварили собі кисіль, поїли, здивували, потім зібралися і пішли геть від міста.
Висновок
Володимир прожив довгий вік і князював майже півсотні років, звеличивши і зміцнивши Київ і всю Русь. У Володимира було велике сімейство. В нього до грецької царівни Ганни, останньої дружини його, були ще дружини. Одна з них прекрасна, але нещасна Рогнеда, дочка Рогвольда, ображена, усиротіла, зганьблена, що стала лише на ім'я дружиною ненависного князя, була ним скоро забута. Вона вирощувала народженого від нього сина, страдаючи почуттям помсти, ревнощами і ображеною самолюбністю. І коли одного дня він її відвідав і, випадково, в неї заснув, вона зважилася на мужовбивство. На щастя, Володимир прокинувся вчасно і утримав занесену над ним руку з ножем. Мужовбивство і в норманів, і в слов'ян значило що не менше для винної. Княгиню ж за норманською традицією, міг страчувати тільки сам князь. І Володимир наказує надіти Рогнеді князівське плаття, сісти на багатому ліжку і чекати його. Але коли він ввійшов з м'ячем в руці, його зустрів навчений матір'ю маленький, 4-5-річний Ізяслав, ставши, теж з мечем на захист матері. І грізний язичник не посмів здійснити те, що наказувала йому норманська честь. Він розгублено говорить: "А хто ж тебе знав, що ти тут?!" Кидає меч і йде збирати бояр і просити їх поради. А бояри радять пробачити дружину і навіть повернути їй і Ізяславу землю Рогвольда. Мало того, Рогнеда знову була в честі. Від неї у Володимира було ще три сини: Мстислав, Всеволод і Ярослав, родоначальник всієї подальшої династії Рюриковичів, і дві дочки. Інші ж літописи суперечать цьому, повідомляючи, що Володимир мав від нещасної княжни полоцької одного тільки сина, Ізяслава, і відпустив її з сином в землю батька; з тих пір нащадки Рогнеди князювали особливо в Полоцьку і між ними і потомством Ярослава існувала постійна родова неприязнь, підтримувана переказами про своїх предків. Крім того він усиновив Святополка, сина вбитого брата свого Ярополка.
В кінці життя спіткало Володимира сильне засмучення. В 1014 році його син Ярослав, який князював у Новгороді і дав щороку до Києва по дві тисячі гривень, а тисячу роздавав в самому Новгороді дружині, в цей рік раптом не схотів давати данину батькові своєму. Володимир сказав: “Поправляйте дороги і мостіть мости”, - тому що хотів йти на Ярослава війною, так раптом розхворівся. Тим часом почули, що печеніги йдуть на Русь; Володимир вислав проти них сина Бориса, а сам сильно розхворівся; в цій хворобі і помер. Після кончини Володимира хотіли домогти сину Володимира Борису, якого батько напередодні відправляв у військовий похід проти печенігів. Щоб приховати смерть князя до тих пір, не повернеться Борис, бояри таємно проломили задню стіну терему і вночі віднесли тіло Володимира в церкву. Але народ дізнався про це, і до церкви зійшлася величезна кількість людей. “І плакали по йому. Бояри як по заступнику землі, бідні як по годувальнику”. Тіло Володимира поклали в мармурову труну і поховали в кам’яній церкві Святої Богородиці. Здивування гідно, скільки добра створив він на Російській землі, - сказав його літописець. Ім’я Князя Володимира Святого – Володимира Червоне Сонечко – назавжди пов’язано з хрещенням Русі. На найвищому горбі Києва йому спорудять пам’ятник. Горб цей отримав назву Володимирська гора. А сам князь Володимир зарахований до лику Святих.
На об’єднаних Володимиром землях мешкали різні племена та народи. Усі вони дотримувалися своїх споконвічних звичаїв і традицій, вірили у своїх богів, які здебільшого були різними навіть у споріднених племен, різнилися мовою, побутом, а найвіддаленіші – способом життя. За таких умов територіальна єдність держави підтримувана лише силою зброї, була доволі примарною.
Отож, аби зміцнити державу київський князь повинен був подбати про свій авторитет у підлеглих землян. За давніх часів право володарювати вважалося дароване богами. За умов панування язичницьких культів Володимир наражався на небезпеку постійного спротиву племен, що поклонялися кожен своєму Богу і корилися освяченому тим Богом правителю.
Володимирова імперія була несумісна із язичницьким багатобожжям. Для всієї держави мусив бути єдиний Бог, який своєю волею надавав право володарювати київському князеві. Джерела до наших днів зберегли легенди, про те, як Володимир зважено і прискіпливо вибирав нову віру для себе та своєї держави. Щоб остаточно впевнитися в правильності Володимир розіслав посланців до різних країн для “випробовування віри”. Лише почувши звіт кожного князь оголосив про своє рішення прилучитися до християнства.
Насправді впровадження християнства як державної релігії було зумовлене самим плином життя. Наміри охрестити Русь мали ще князь Аскольд і княгиня Ольга.
Отож, на думку дослідників, літописні легенди є відгомоном складених міждержавних переговорів, що їх здійснював уряд Володимира перед актом хрещення Русі.
Використана література:
1.Амелькин А. О., Кретінін С. В., Філюшкин А. Й. Всесвітня історія в особах для дітей. Книга для читання. - Вороніж : Центрально-Черноземноє книжкове видавництво, 1996 рік - 558 с.
2.Бутромєєв В. П. Всесвітня історія в особах : Раннє середньовіччя. Енциклопедія для школярів. Серія "Дитячий плутарх". - Москва : видавництво "ОЛМА-ПРЕСС", 1999 - 320 с.
3. Ошимова А. О. Історія держави Російського з його виникнення до часів Петра І. - Москва : видавництво ТКО ACT, 1996 рік - 464 с.
4. Півнів Ю. Д. Науково-популярний літературно-художній журнал 3. - Москва: культурно просвітницьке видавництво "Історія", "Метагалактика", 1997 рік - 288 с.
5. Потапчук І. Читання по російській історії. Хрестоматія для старшокласників. - Тула :видавництво "Пересвіт II", фірма "Ослябя", 1995 рік - 592 с.
6. Поспелов Н. П., Лісової Н. Н. Російські долі. Свята Ольга - Владимир Святий. -Москва : видавництво "Новатор", 1996 рік - 400 с.
7. "Російська Православна Церква 988 - 1988". - Москва: видання Московської Патріархії, 1988 рік.
8. Солов'їв С. М. Читання і розповіді по історії. - Москва: видавництво "Правда", 1989 рік - 768 с.
9. Кульчицький С. В., Мицик Ю. А., Власов В. С. Історія України, Київ, 2007 рік.
10. Гісем О. В., Мартинюк. Історія України. Тернопіль. Навчальна книга – Богдан, 2003 р.