Дипломная работа: Природно-історичні передумови виникнення і формування Запорізьких Січей на території Дніпропетровської області

Зміст

Вступ.

Розділ І. Природні умови Дніпропетровської області

1.1. Географічне положення та географічні дослідження Дніпропетровської області

1.2 Геолого морфологічна основа Дніпропетровщини.

Гідрокліматична основа

1.3 Ґрунтово – рослинний покрив та тваринний світ

Розділ ІІ. Історія виникнення та існування Січей

2.1 Передумови виникнення та устрій життя на Січі

2.2 Історико-географічні умови існування Томасівської Січі

2.3 Історико-географічні умови існування Базавлуцької Січі

2.4 Історико-географічні умови існування Микитинської Січі

2.5 Історико-географічні умови існування Чортомлицької Січі

2.6 Формування господарчого комплексу Нової (Підпільненської) Січі

Висновки

Література

Додатки

Вступ

Актуальність теми. Актуальність теми зумовлена підвищеною цікавістю сучасних вчених, як істориків, так і географів та краєзнавців до першоджерел формування української державності. Адже Гетьманщина, її структура і функціонування є яскравим прикладом української незалежної держави, яка виникла в період національно-визвольної війни 1648-1657 рр.

В сучасній освітній діяльності широку популярність набуває краєзнавство, і як наслідок – виникнення необхідності методичного напрямку - географо-історичного.

Матеріали роботи можуть бути використані одночасно на уроках історії, географії, в позакласній, факультативній роботі. Вони створюють основи для здійснення між предметних зв’язків між географією та історією.

Об’єкт дослідження: територія Дніпропетровської області, в основному Нікопольського району, на території якого знаходилося п’ять Запорозьких Січей: Томаківська, Базавлуцька, Микитенська, Чортомлицька, Нова (Підпільненська).

Предмет дослідження : природно-історичні передумови формування Запорізьких Січей на території Дніпропетровської області. Робота ґрунтується на фундаментальних працях Д.І. Яворницького.

Гіпотеза : історія виникнення Січей на території Дніпропетровської області, їх розміщення у просторі та існування у часі обумовлено природними та історичними факторами даної території.

Мета дослідження : проаналізувати природно-кліматичні умови Дніпропетровської області та історичні передумови виникнення козацтва, з’ясувати, як географічні чинники вплинули на місцеположення Запорозьких Січей, їх формування і розвиток.

Завдання дослідження :

1)з’ясувати, як зручність географічного положення Дніпропетровської області вплинула на заселення краю;

2)дослідити зв'язок рельєфу, природно-кліматичних умов з місцерозташуванням Січей на території області;

3)проаналізувати, як природно-кліматичні умови, рослинний і тваринний світ Придніпров’я зумовили основні заняття козацтва;

4)визначити географічне положення п’яти Запорізьких Січей та територію, яку займали Запорозькі вольності;

5)дати уявлення про історичні передумови виникнення Січей та події, які відбувались в період існування Січей;

6)ознайомити з причинами знищення Запорозьких Січей і їх історичним значенням.

Методи дослідження: картографічний, порівняльний, історичний, робота з фондовими матеріалами, описовий.

Новизна дослідження і практична значимість роботи :Вперше проаналізовано природно-історичні передумови виникнення і формування Запорізьких Січей на території Дніпропетровської області, доведено, що саме зручне географічне положення Дніпропетровщини, сприятливі природно-кліматичні умови визначили місцерозташування Січей і основні заняття запорізького козацтва. Використано комплексний підхід, поєднано географічні та історичні аспекти.

Зібрані матеріали представляють значний практичний інтерес для краєзнавців, учнів, вчителів, а також всіх, хто цікавиться природою та історією рідного краю. Нажаль з 2005 року в програмі з географії не передбачено курсу «Рідний край», тому учні знайомляться з географічними особливостями Дніпропетровської області тільки частково в курсі «Фізична географія України». Але історії українського козацтва присвячений майже весь курс «Історії України» 8 класу. Робота може використовуватися як додатковий методичний матеріал пр підготовці до уроків і позакласних заходів.

Структура роботи : робота складається із вступу, двох глав, висновків, списка літератури (35), додатків (), загальний обсяг сторінок - 62.

Розділ І. Природні умови Дніпропетровської області

1.1. Географічне положення та географічні дослідження Дніпропетровської області

Сучасна Дніпропетровська область розташована на межі Середнього і Нижнього Подніпров’я, у центрі степової зони Східної Європи.

Дніпропетровська область – одна із найбільш економічно розвинених регіонів України.

Говорячи про географічне положення області, слід відрізняти дві сторони цього питання: фізико-географічну і економіко-географічну. [15].

З точки зору фізико-географічного положення, Дніпропетровська область знаходиться в південно-східній частині України, у степовій і лісостеповій фізико-географічних зонах (ліси займають 3,9% території області), по обох берегах середньої течії Дніпра. Вона розташована в середніх широтах помірного поясу, простягається з півночі на південь майже на 190км, а з заходу на схід – на 300км.

Вся територія Дніпропетровщини, правда в різній мірі, знаходиться під впливом Атлантичного океану, що помітно відбивається на кліматичних умовах області. Поряд з цим, територія області, особливо її східна частина, відчуває на собі гаряче дихання східних вітрів, які нерідко спричиняють посухи. Природні рубежі, що відділяють область від сусідніх територій, виражені слабо. [6]

Економіко-географічне положення області змінювалося під впливом зрушень в економічному і політичному житті України.

У минулому, до виходу Росії до берегів Чорного і Азовського морів, до побудови залізниць, що зв’язали Центр Росії з портами південних морів, а потім Криворіжжя з Донбасом, до початку промислового розвитку Півдня України, територія сучасної Дніпропетровської області являла собою малонаселені і слабо освоєні землі – Дике поле. Вона лежала осторонь від економічно важливих центрів і районів тодішньої Росії.

Заселення пов’язане з виникненням та розвитком козацтва, що сформувалося в XV – XVIстоліттях. Територія Дніпропетровщини входила до складу земель Війська Запорізького.

У 1783 році згідно з указом Катерини ІІ територія області ввійшла до складу Катеринославського намісництва Російської імперії. У 1802 році була створена Катеринославська губернія, до складу якої ввійшла і територія сучасної Дніпропетровської області. У другій половині XVIIІі XIX ст. швидкими темпами розвивалась промисловість і торгівля. На початку ХХ ст. Катеринославська губернія займала перше місце в Україні по концентрації промисловості. На перше січня 1900 року тут діяло вісім металургійних заводів – велетнів. У 1923-1925 роках у зв’язку з адміністративною реформою Катеринославська губернія була поділена на сім округів, у тому числі Катеринославський, Павлоградський, Криворізький. У 1926 році Катеринославський округ об’єднано з Павлоградським і перейменовано у Дніпропетровський. У 1932 році на базі п’яти округів була утворена Дніпропетровська область. Пізніше, в 1938 та 1939 роках, частина її території ввійшла до складу новостворених Запорізької, Миколаївської та Кіровоградської областей і Дніпропетровська область набула сучасних кордонів. [6]

Бурхливий промисловий розвиток Подніпров’я у ХХ ст. привів до створення на південному сході України металургійної бази, складовою частиною якої є сучасна Дніпропетровська область. Це, безумовно, змінило економіко – географічне положення Дніпропетровщини.

На території сучасної Дніпропетровської області, що становить 31,9 тис. км² (5,3% площі України) мешкають за даними на 1 січня 2001 року, 3678 тис. чоловік (7,4% населення України). Територія області за площею більше таких країн, як Бельгія (30,5 тис.км² ) , Албанія (28,7 тис.км² ), Ізраїль (20,7 тис. км² ). Середня щільність населення 115 чоловік на 1м² (у середньому по Україні – 86 чоловік). Біля 84% населення мешкає в містах (у середньому по Україні – 68 %). В області проживають представники 80 національностей (українці – 72,1%).

Дніпропетровська область межує:

на півночі з Полтавською, Харківською областями;

на заході – з Кіровоградською і Миколаївською областями;

на півдні – з Херсонською і Запорізькою областями;

на сході – з Донецькою областю.

На 1 січня 2001 року область складалася з 22 адміністративних районів: Апостолівський, Васильківський, Верхньодніпровський, Дніпропетровський, Криворізький, Криничанський, Магдалинівський, Межівський, Нікопольський, Новомосковський, Павлоградський, Петриківський, Петропавлівський, Покровський, П’ятихатський, Синельниківський, Солонянський, Софіївський, Томакіський, Царичанський, Широківський, Юр’ївський.

В області 21 місто (у тому числі 13 обласного підпорядкування), 47 селищ міського типу і 1440 сільських населених пунктів. Обласний центр – місто Дніпропетровськ.

Дніпропетровщина – край неповторний своєю природно. Красою, щедрістю землі і багатством її надр. Ці багатющі землі здавна привертали до себе увагу.

Стародавні автори, починаючи від «батька історії» Геродота (V ст. до н.е.), сповнювали свої твори захопленими відгуками про степи Північного Причорномор’я, Подніпров’я. Так, візантійський імператор і письменник Костянтин Багрянородний, який правив у 913-959 рр. детально описував пороги на Дніпрі, відзначив багатство тутешньої фауни і флори. Французький автор Блез де Віженер (1523 - 1596), готуючи у 1573 р. твір про Польщу, Литву, Україну та Білорусію для Генріха Валуа, майбутнього правителя Речі Посполитої, а потім і для французького короля, був у захваті від багатства і краси нашої природи.

Картини краси Придніпров’я змальовували й інші іноземні автори: Д.Карпіні, В.Рубрук, Й.Барбаро, Ф.Руджієрі, М.Кромер, С.Мюнстер, А.Теве, М.Стрийковський та багато інших.

Першими картами території Придніпров’я, що виконані на основі топографічних вимірів, були карти Гійом Левасер де Боплана і Маковського, опубліковані у першій половині XVIIст. У передумові «До читачів» Гійом Левасер де Боплан писав: «…Я пропоную вам карту, складену не за чужими описами і не з чуток. Я склав її сам на основі точних вимірів, здійснених мною в усіх закутках краю, який вона зображає, що повинно переконати вас у точності, також правдивості моєї розповіді». [30] Карти були доповненням до його книги «Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і веденням воєн.»

Значною подією для національної картографії є винайдення у 1989 р. в резервно-обмінному фонді Львівської наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника (ЛНБ) НАН України копії московської рукописної карти XVIIст. «Чертеж украинским и черкасским городам от Москвы до Крыма». На карту нанесено території, які займає сучасна Дніпропетровщина.

Першою спробою дати вичерпний для свого часу опис величезного степового регіону Російської імперії була класична країнознавча праця першого члена-кориспондента Петербурзької акдадемії наук П.І.Ричкова «Типография Оренбургская» (1762).

Значний внесок у вивчення природи степової зони зробили експедиції Академії наук 1768-1774 рр..

Центральну частину південноруських степів, розташованих між Дніпром і Волгою, дослідили І.О. Гюльденштедт і С.І. Гмелін. Особливо значні досягнення у вивченні природи степів належать П.С. Палласу.

Після академічних експедицій другої половини XVIIIст. дослідження степів поступово втрачають комплексний характер. [24]

У XIX ст. з’являються вузькоспеціальні зоологічні і ботанічні роботи, а також дослідження, спрямовані на пізнання природи степу як географічної зони. Серед численних досліджень В.В.Докучаєва в його творах і працях є данні про дослідження на території сучасної Дніпропетровської області.

О.М. Поль уславився не тільки відкриттям покладів залізної руди в Криворіжжі, а і як відомий краєзнавець і археолог, який досліджував природу Дніпропетровщини.

Я.П. Новицький, відомий краєзнавець, археолог, історик, досліджував природу Великого Лугу, руїни всіх Запорізьких Січей, крім Олешківської і Кам’янської.

Відоме географічне видання «Россия. Полное географическое описание нашего отечества» під редакцією В.П. Семенова-Тянь-Шанського надає опис Дніпропетровщини 1910р. [21].

Неможливо забути про те, який неоціненний внесок зробив Дмитро Іванович Яворницький як географ і краєзнавець, досліджуючи територію Дніпропетровської області. Його фундаментальна праця «Історія запорізьких козаків» у трьох томах надає не тільки історічні відомості про існування Січей на території Дніпропетровщини, а і надає докладну характеристику природно-кліматичним умовам, рослинному і тваринному світові Придніпров’я.

При спорудженні Дніпровської ГЕС в 1931 р. Дмито Іванович Яворницький був у складі колонії, яка займалась дослідженнями для майбутнього будівництва. Він надав докладний опис порогів Дніпра.

Географічні дослідження Дніпропетровської області активно проводились до 1956 р. , коли Каховське водосховище повністю затопило Дніпровські плавні, Великий Луг і рештки Микитиного Рогу.

Виходячи з вищезазначеного, Дніпропетровська область характеризується вигідним фізико-географічним і економіко-географічним положенням, що в поєднанні з іншими факторами вплинуло на заселення земель Придніпров’я українським козацтвом наприкінці XV ст. і господарське освоєння цих земель. Зручність географічного положення зумовила характер занять козаків.

1.2. Геолого-геологоморфологічна основа Дніпропетровщини

Територія Дніпропетровської області розташована на південній окраїні Руської платформи і відображує загальні риси геологічної історії останньої.

В фундаменті Дніпропетровської області залягають докембрійські кристалічні породи, поверхня яких вкрита осадковими відкладеннями. Товща останніх в межах області коливається від декілька метрів до 3 кілометрів. Тільки в долинах річок породи кристалічного фундаменту виходять на денну поверхню, але не на всій території області. Докембрійські кристалічні породи області утворились в археї.

Наприкінці архейської ери територія області мала вигляд суші гірського характеру. Первинна суша виглядала як кам’яниста пустеля.

В період кембрія територія області залишалася сушею. Вона уявляла собою хвилясту поверхню з розгалуженою річковою сіткою. [23]

На межі силуру і девону майже вся територія області зазнала підняття. В карбоні на лівобережжі Дніпра, на північ від річки Самари і на схід від річки Вовчої, відбувалося неодноразове чергування опущення і підняття земної кори.

В юрський період море вкрило майже всю площу Руської платформи. Перехід від мезозою до кайнозою не залишив помітних слідів, територія області уявляла собою сушу.

Неогенова епоха – час, коли органічний світ континентів і морів поступово отримує риси, близькі до сучасних.

Розвиток території області був перерваний зледенінням. Під час Дніпровського зледеніння потужний льодовик доходив до широти сучасного Дніпропетровська. Але більша частина Дніпропетровської області на протязі четвертичного зледеніння залишилась за межами льодовика.

В післяльодовикову епоху на території області не відбувалося значних змін природних умов, пов’язаних з кліматом. Місцевість поступово набувала сучасних рис – степового характеру, з широким розвитком долинно-балочних лісів. [15].

Поверхня Дніпропетровської області являє собою хвилясту степову рівнину, одноманітність якої порушується кряжами, широкими степовими балками, річковими долинами, ярами та поодиноко розкиданими могилами.

У формуванні сучасного рельєфу області основну роль відіграли геологічні процеси далекого минулого, описані вище, і зовнішні сили: текучі води, сонячне тепло, атмосферні опади, вітер, рослинні і тваринні організми. Пізніше певну роль у цьому відіграла господарська діяльність людей.

Дніпропетровщина знаходиться на найбільшій рівнині світу – Східноєвропейській. Вона лежить на стику кількох геоморфологічних областей і районів. З північного сходу сюди заходить південно-східна частина Придніпровської височини. Крайній південь правобережжя зайнятий Інгулецько-Нікопольською низовиною.

Усе лівобережжя зайняте Придніпровською низовиною, де виділяються Гуляйпільське палеогенове плато, Приорельське плато й Орельсько-Самарська низовина. На крайньому півдні знаходиться Причорноморська низовина. Придніпровська височина на території області заходить своєю південно-східною частиною і займає майже все правобережжя Дніпропетровщини.

Форми поверхні височини значною мірою зв’язані з характером залягання жорсткої брили Українського кристалічного щита. Там, де кристалічні породи масиву підіймаються, поверхня височини підноситься, і, навпаки, де вони опускаються, поверхня височини знижується. До підвищень належать вододіли рік. Найвища точка з позначкою 195 м над рівнем моря міститься на Базавлуцько-Сурському вододілі. До знижень належить Сурська котловина і деякі річкові долини. Тут кристалічні породи вкриті значними товщами осадочних порід і тільки по схилах річкових долин та балок досить часто зустрічаються їх відслонення.

У південному напрямі височина поступово знижується і непомітно переходить у Інгулецько-Нікопольську низовину. На північний захід вона дещо знижується і, вже вийшовши за межі області, знову підвищується; на сході круто обривається до Дніпра.

Поверхня височини розчленована річковими долинами, балками і ярами. Особливо густа яружно-балкова сітка вздовж правого берега Дніпра між с. Мишурин Ріг і м. Дніпропетровськом та на південь від нього. Крім ярів і численних балок, на Придніпровській височині трапляються мертві сухі долини. Вода в них буває тільки навесні під час танення снігу і влітку після зливи.

На півдні правобережжя Придніпровська височина поступово переходить в Причорноморську низовину, утворюючи північну окраїну останньої. Поверхня її похилена на південь. Для неї характерні плоскі вододіли, неглибокі річкові долини і слабкий розвиток ярів і балок. Балки зустрічаються дуже рідко. Річкові долини не глибокі, але широкі, з добре розвинутими терасами.

На лівоберіжжі Дніпра до м. Дніпропетровська простягається Придніпровська низовина. Її площа складає приблизно одну восьму частину території області. Вона відповідає в рельєфі долині Дніпра і нижній частині долин річок Орелі і Самари. Характерними рисами її рельєфу є слабка розчленованість поверхні і широкий розвиток терас долин річок Орелі і Самари. Дослідниками виявлено по пя’ть терас в долинах Дніпра, Орелі, Самари, Вовчої. [24]

Орельсько-Самарська низовина становить південно-східну частину Придніпровської низовини. На півночі вона непомітно зливається з Полтавською рівниною, на схід поступово підвищується і так само непомітно зливається з Приорельським плато, на південному сході обмежована підвищенням Гуляйпільського плато. Низовина має загальний похил на південний захід, до Дніпра. Про похил поверхні свідчать річки Орель, Чаплинка, Кильчень, що течуть з північного сходу на південний захід. Поверхня низовини – плоска рівнина, складена з лісу, лісовидних суглинків, місцями – пісків, які утворюють тут так звані кучугури. Одноманітність поверхні порушують лише невисокі підвищення і заглибини – блюдця. Останні утворилися внаслідок вимивання солей з ґрунту.

По низовині розкидані озера – стариці. Їх багато в Магдалинівському та Царичанському районах, в закруті річки Самари на території Новомосковського району.

Значні площі в пониззі Самари зайняті пісками, що їх відклали потоки талих вод давнього льодовика.

Серед плоскої рівнини на південь від Царичанки над навколишньою місцевістю одиноко підноситься останець – гора Калитва (145м).

Інгулецько-Нікопольська низовина являє собою північну окраїну Причорноморської низовини, що з півдня заходить на територію правобережжя області. На всьому її протязі, від Інгульця на заході до Дніпра на сході, простягається одноманітна, злегка хвиляста, степова рівнина з неглибокими долинами степових річок і слабим розвитком ярів і балок. Кристалічний фундамент тут вкритий потужними товщами морських відкладів. Виходи гранітів зрідка зустрічаються по долинах річок і по схилах балок. Особливої уваги заслуговують яскраво-червоні граніти, що залягають біля станції Тік Апостолівського району. Східна частина рівнини – Нікопольщина, що лежить між Базавлуком і Дніпром, - являє собою низовину, яка підноситься над рівнем моря не вище, як на 50м. [15]

Приорельське плато лежить в зоні Дніпровсько-Донецької западини, де кристалічні породи прикриті товщами осадочних порід (потужністю понад 3 тис. м): глинами, пісками, пісковиками, мергелями та ін. Осадочні породи легко піддаються розмиванню текучими водами. Ось чому для Приорелля характерна яружно-балкова форма рельєфу. Особливо це помітно в південній частині плато, оберненій до долини Самари.

На півночі Приорельське плато обмежується звивистою долиною річки Орелі. Південною межею є долина річки Самари. На сході плато поступово переходить у північно-західні відроги Донецького кряжа. На заході воно переходить в Орельсько-Самарську низовину. [23]

На територію Дніпропетровської області Гуляйпільське плато (Запорізька внутрішня рівнина, Запорізько-Гуляйпільська низовина) заходить своєю північною частиною. Його фундамент складають тверді породи Українського кристалічного щита, які вкриті значними товщами осадочних порід, головним чином середньосуглинковим пиловидним карбонатним лесом. Утворення цих відкладів зв’язане з стародавнім зледенінням Руської рівнини в антропогеновий період. Відслоєння кристалічних порід тут зустрічається по берегах Дніпра, по річці Вовчій та їх притоках.

Долина середньої течії річки Вовчої ділить Гуляйпільське плато на західну і східну частини. Західна частина затиснута між двома річками – Дніпром на заході і Вовчою на сході. Поверхня цього міжріччя відзначається яскраво виявленими формами яружно-балкового рельєфу. Особливо багато ярів на заході Синельниківського району, які досягають у довжину 8-10 км, глибина їх становить 10-15м. З долини Вовчої на захід плато поступово підвищується і на вододілі Дніпра і Вороної досягає абсолютної висоти 153м, потім круто обривається до Дніпра.

Східна частина плато займає південно-східну частину Дніпропетровської області. Тут, на схід від залізничної станції Чаплине, знаходиться найвища точка всієї Дніпропетровщини з відміткою 211м. Звідси місцевість знижується у всіх напрямках.На півдні лівобережжя розташована північно-західна частина Приазовської височини. В межах області її перетинає долина річки Вовчої. Західна частина утворює Дніпровсько-Вовчанську вододільну рівнину, східна – Вовчансько-Самарську. [15]

Із загальної характеристики рельєфу території області видно, що основними формами його є: річкові долини, вододільні рівнини, балки і яри, долини дального стоку, блюдця, кучугури та інші, які зумовили сучасні риси поверхні. Такі форми рельєфу були природнім захистом під час існування на території Дніпропетровської області запорізького козацтва. Саме ці форми рельєфу сприяли господарському розвитку Січей.

1.3. Гідрокліматична основа

В житті людини, в її господарській діяльності, в житті навколишньої

природи, клімат має величезне значення. З проявами клімату великою мірою зв’язана вся природа (ґрунти, води, рослинний і тваринний світ). Клімат Дніпропетровської області помірно-континентальний. Ступінь континентальності клімату території області змінюється з північного заходу на південний схід.

Формування клімату – результат складної взаємодії кліматоутворюючих факторів. До них відноситься радіаційний режим, циркуляція атмосфери і характер підстеляючої поверхні. [24]

Територія області знаходиться між середніми річними ізотермами +7,9º на півночі і +8,8º на півдні. Середня температура найхолоднішого місяця – січня – становить на півдні області (Нікополь) -5º, а на північному сході (Павлоградський район) -7º; середня температура найтеплішого місяця – липня – відповідно +23º і +22º. Середня річна кількість опадів 400-490мм. Близько двох третин з них випадає в теплу половину року.

Поверхня області, з її розчленованістю рельєфу, долинами і яружно-балочною сіткою, степовим ґрунтово-рослинним покривом, наявністю ставків і водоймищ, сприяє формуванню мікроклімата. [15]

Дніпропетровська область розташована в помірному кліматичному поясі, тому на її території добре просліджується сезонність. Зима, літо, весна, осінь мають тільки їм притаманні особливості.

За початок весняного періоду прийнято вважати дату переходу середньодобової температури через 0º. Цей момент спостерігається на початку березня. Перехідний період від зимового режиму до літнього продовжується на території області в середньому близько двох місяців. Характерною особливістю весни є досить інтенсивне підвищення температури. Якщо, наприклад, у другій декаді березня середньодобова температура становить +0,1º, то в середині квітня вона досягає +8º, а в середині травня +15,9º . В цих умовах відбувається інтенсивне сніготанення, в кінці березня сніговий покрив зникає. В окремі роки в квітні максимальні температури вдень досягали +30º.

Весна на півдні правобережної частини триває 41 день, на північному сході області – 36 днів. Весною на території Дніпропетровської області переважає хмарна тепла погода з вітром. Відносна вологість в березні досягає 85%, а в квітні -70%. [23]

Вітри весною мають різні напрямки: переважаючим є східний. Швидкість вітру, в середньому, складає 5м/с. Іноді він досягає 15м/с. В посушливі роки такі сильні вітри утворюють пилові бурі.

Температура ґрунту в березні з глибиною мало змінюється і досягає 1,0-1,5º. В квітні вона різко збільшується і досягає 7,6º в верхньому горизонті ґрунту (0-25 см), на глибині 1м складає 5,2º, в середньому.

Негативною стороною весни є те, що в квітні, а в деяких районах навіть у першій половині травня спостерігаються заморозки. Сильні і сухі вітри східних румбів висушують ґрунт, в результаті чого починається посуха, яка негативно впливає на урожайність культур.

Якщо вважати за початок літа дату переходу через середньодобову температуру вище від +15º, а кінець – за дату переходу середньодобової температури нижче +15º, то воно в області досить довге і триває з середини травня до середини вересня.

В літній період спостерігається переважно малохмарна, спочатку тепла, а потім жарка погода з досить високими температурами. Так, у травні всередині дня (о 13год.) середньомісячні температуристановлять 19-21º, у червні 23-24º, у липні 25-27º, а в серпні 25-26º. Максимальна температура повітря в окремі роки в липні-серпні досягає 37-39º і навіть 40º (Покровський р-н).

Середня температура на поверхні ґрунту зростає з квітня по липень з 12 до 30º, в спекотні дні липня підвищується до 69º.

З травня по вересень відносна вологість в 13 годин коливається в межах 40-50%. В посушливі роки вона знижується до 20-30%, а у вологі підвищується до 60-70%, що спостерігається раз в 20 років. [15]

Опади бувають здебільшого у вигляді грозових злив або короткочасних дощів. Поряд з цим протягом літа нерідко бувають досить затяжні бездощові періоди. За літній період року випадає, в середньому, 300-350мм атмосферних опадів, що складає 65% загальної річної кількості.

Влітку з липня по серпень переважають північно-західні і північні вітри. Швидкість вітру сягає 3-4м/с. для Дніпропетровської області в весняний і літній періоди року характерні суховії, які шкодять розвитку сільського господарства.

За початок осені прийнято вважати дату переходу середньодобової температури повітря через +10º. Цей період припадає нав північній частині області на першу, а в південній – на другу декади жовтня. Теплі безхмарні дні змінюються прохолодними ночами з приморозками. Спостерігається досить інтенсивне зниження температури повітря. Переходом температури через +5º закінчується вегетаційний період – це стається на початку листопада.

Атмосферні опади на території області розподіляються нерівномірно. Найменша кількість випадає на півдні правобережної частини (в Криворізькому, Широківському, Апостолівському, Нікопольському, частково Томаківському районах), де вона складає 380-400мм. Найбільша кількість опадів випадає в Новомосковському, Павлоградському районах, де річні суми їх досягають 500мм. [23] В другій половині листопада середньодобові температури становлять 0º - з цього періоду розпочинається зима. Але не завжди буває так – у деякі роки осінь затягується до грудня.

Протяжність зими визначається переходом середньодобових температур нижче -5º - це початок, а кінець – вище -5º. Протяжність зими в північних районах області близько двох місяців, у південних районах – трохи більше одного місяця. Зима малосніжна, м’яка. Морозні дні часто змінюються відлигами.

В окремі зими під час відлиг максимальна температура повітря іноді підвищується до +9 - +14º (у січні).

Хоч і рідко, але бувають досить холодні зими, коли температура повітря знижується до мінус 37-38º (Покровський район і Дніпропетровськ). Середні місячні температури найбільш холодного періоду (січень - лютий) коливаються від -4 до -7º.

Глибина промерзання грунтів досягає 50-60см, а в окремі роки від 125 до 150см.

Вологість повітря залежить від властивостей повітряних мас над поверхньою. Найвища середня місячна вологість – взимку (90-95%). Атмосферні опади випадають у вигляді снігу і дощу. Кількість зимових опадів на території області складає 20% загальної річної кількості. [30]

Таким чином, кліматичні умови Дніпропетровської області в усі пори року помірні. В поєднанні з рівнинною поверхнею і родючими чорноземними ґрунтами клімат області створює сприятливі умови для успішного розвитку господарства.

Саме завдяки сприятливим кліматичним умовам почалось господарське освоєння запорізькими козаками придніпровських земель. Спочатку переважна більшість козаків господарювала в південних степах сезонно, завдяки розташуванню цих земель в помірному кліматичному поясі. Навесні з українських воєводств козаки, об’єднані у ватаги на чолі з отаманами, йшли у так звані степові уходи – полювати, рибалити, збирати мед диких бджіл. Влітку козаки в’ялили та засолювали рибу, заготовляли мед, м’ясо, шкури та хутро. Восени ватаги з великими запасами поверталися до своїх сімей в українські села та міста. Поступово козаки осідали і освоювали землі Подніпров’я. Але в кліматичних умовах відзначаються і негативні риси. В період існування козацтва на території області, очевидці писали про значні перепони в його господарському освоєнні – страшні посухи влітку та великі морози взимку, нестача води на великих територіях, хмари гнусу в літній час. Тому щільність населення наприкінці XVIст. в Придніпров’ї була дуже не значною. [25]

На території області протікає 116 річок. Загальна довжина їх складає, приблизно 4500км. Майже всі вони відносяться до малих річок і є притоками річки Дніпра – першого, другого і третього порядку.

Густота річкової сітки на території області неодинакова. Найбільш густа сітка на Придніпровській височині, Орельсько-Самарській і Самарсько-Вовчанській вододільних рівнинах, що зумовлено амплітудою коливання висот.

За характером режиму річки області належать до типу рівнинних, переважно снігового живлення. У період весняного танення снігу річки переповнюються водою і широко розливаються. В літні місяці вони дуже міліють, а деякі пересихають, перетворюючись в окремі, ізольовані одна від одної водойми. В літній період (у червні - липні) на річках області інколи спостерігаються літні повені, які є наслідком зливових дощів.

Льодостав на річках встановлюється в середині грудня, а іноді й раніше. В кінці лютого або на початку березня лід на річках починає танути. Середня тривалість льодоставу від 3 до 3,5 місяців.

З річок області тільки Дніпро використовується ефективно. Вода малих річок використовується здебільшого для зрошення і для водопою худоби.

Судоплавний тільки Дніпро та в пониззі Самара. [18]

Дніпро – четверта за довжиною (після Волги, Дунаю, Уралу) ріка в Європі. Його довжина 2285км, площа басейну 503,5 тис.км² .

Дніпро бере початок на південних схилах Валдайської височини з болотця Мшара в Смоленській області. Тут Дніпро являє собою невеликий струмок. Набираючи сили, він тихо несе свої води серед лісів і полів Смоленщини. На просторах Білорусії він приймає багато великих і малих приток. Прийнявши вже на території України справа Прип’ять і зліва Десну, він величаво котить свої води на південь, до Чорного моря. Зустрівши на своєму шляху тверду брилу Українського кристалічного щита, Дніпро повертає на південний схід і тече вздовж його північно-східного схилу аж до Дніпропетровська. Прийнявши тут свою останню значну притоку зліва – Самару, він, ніби зібравшись з силами, штурмує Кам’яну гряду. Це тут, між Дніпропетровськом і Запоріжжям, він утворює відомі в минулому Дніпровські пороги.

Вперше Дніпровські пороги описав імператор Візантії Костянтин Багрянородний. Д.Яворницький залишив особистий опис р.Дніпро і порогів:

«Дніпро – це священна й заповітна для запорожців ріка; у козацьких думах він зветься «Дніпром - Славутою», у козацьких піснях – «Дніпром - братом», лоцманською мовою – «Козацьким шляхом».

У краю запорізьких козаків Дніпро починався з одного боку вище річки Сухого Омельника, з другого – від річки Орелі, й протоки протягом 507 верст, маючи тут і найбільшу ширину, й найбільшу глибину, й найбільшу швидкість, в межах же запорізького краю характеризувався і всіма особливостями своєї течиї і порогами, заборами, островами, плавнями.

Всіх порогів у ньому при запорізьких козаках налічувалося дев’ять: Козацький, Сурський, Лоханський, Звонецький, Ненаситець або ж Дід – поріг, Вогничівський або Внук-поріг, Будилівський, Лішній і Вільний.

Найбільший і найстрашніший з усіх порогів – поріг Ненаситецький, названий, за одними, від птаха неяситі, яка водилася тут «у давнину», за іншими, від слів «не насичуватися», бо він ніколи не насичується людськими жертвами – нещасливими плавцями…». [35] Після спорудження Дніпрогесу пороги було затоплено.

На Дніпрі була за часів козацької доби велика кількість островів, які служили природніми схованкампи, недоступними для ворогів. Найвідомими: Монастирський острів (колись тут був монастир, який і дав назву острову), Кінський острів (славився добрими пасовиськами для коней), Князів острів, Козацький острів, Томаківка, на якому знаходилась Томаківська Січ та інші.

«Батько історії», Геродот високо оцінював значення Дніпра для навколишніх територій: «Але з інших рік Борисфен найбільш прибутковий: він дає чудові й розкішні пасовища для худоби, багато прекрасної риби, вода на смак дуже приємна, чиста…». [31]

Дніпро відігравав виключно важливу роль в житті численних племен і народів, у розвитку цілого ряда цивілізацій. Українці, крім Дніпро, вживають назви Дніпр, Дніпер, Дніп, Ніпр, Славут, Славута, Славутець, Славутич, Славутиця. П.Безсонов припускав, що в основі назви лежать санскритський корінь «дун» і спільноарійське слово «апер» (козел) і звідси Дніпро (Данапер, Дунапер) – це ріка диких козлів. М. Надеждін вважав, що даний гідронім походить від уже знайомого «дун» (ріка) і «боріс» або «пріс», тобто «північний вітер», отже Дніпро слід розуміти як «ріка північного вітру» чи просто «ріка півночі». М. Ніколський виводив етимологію ріки зі скіфських слів «дон» (ріка) і «прх» («бризки», «піна»); таким чином, Дніпро означає «ріка бризок» або «ріка, що піниться». Інші вчені мають свої точки зору що до походження назви річки Дніпро. [8]

В усі часи Дніпро приваблював своєю красою письменників і поетів. Внаслідок спорудження Каховської греблі плавні Дніпра нажаль затоплені, - Каховське водосховище омиває береги Нікопольщини.

Льодостав на Дніпрі в межах Дніпропетровської області настає, як правило, в третій декаді грудня і тримається до середини березня. Середня тривалість льодоставу 3 – 3,5 місяця. Льодохід триває довго – до 50 днів.

Влітку Дніпро дуже міліє.

У Дніпрі водиться багато промислової риби: лящ, щука, сом, судак, окунь та інша. Найбільшими протоками Дніпра на території області є Самара і Оріль – на лівоберіжжі, Мокра Сура і Базавлук – на правобережжі.

Орель бере початок біля села Єфимівки Харьківської області. Довжина ріки 320км, площа басейну близько 10 тис.км² . На великому протязі Орель є межею між Дніпропетровською областю, з одного боку і Харківською та Полтавською, з другого. Долина річки широка. Русло дуже покручене. Береги низькі, порослі вербами, осокою та очеретом. У заплаві зустрічаються озера – стариці, як наприклад, Лебедине озеро в околицях села Чернеччини та інші. У доолині Орелі розкинулись невеликі лісові масиви з дуба, ясеня, верби, тощо.

Влітку річка дуже міліє, а в окремі роки пересихає і утворює окремі плеса. [24]

Про виникнення назви річки Оріль (або Орель) існує дуже цікава легенда.

Це було давно-давно.

Жили в нашому краї запорожець і змій. Жили вони, жили та й засперечалися за межі своїх володінь. Сперечалися вони, сперичалися, а потім і вирішили, щоб закінчити суперечку, провести борозну між своїми володіннями.

От змій запрягся в плуг і проорав рів, почавши ген-ген далеко, а скінчивши біля Дніпра. І потекла потім по тій борозні проораній річка, і назвали ту річку Орель (Оріль). [26]

Самара бере початок на північно-західних відрогах Донецького кряжа біля с.Степанівка, Донецької області. Довжина її 311км, площа басейну 22,6 тис.км² . Річка тече в західному напрямі. На північ від міста Новомосковська вона круто повертає на південь і в районі Дніпропетровська впадає в Дніпро. Долина широка з низькими берегами. Русло звивисте. Біля Павлограда Самара приймає свою найбільшу притоку – Вовчу. В Самару впадають також Кильчень, Тернівка і Мала Тернівка. [15]

Давноминулі часи донесли до наших днів назву ріки «Самара». Походження цієї назви не з’ясоване. Заманливо вивести її від колиски світової цивілізації Шумеру (Сумеру), тим більше, що й нині на берегах Євфрату розташоване містечко Самара; або від скелі Самара, що стоїть на священній для православних горі Афон у Греції; або від біблійського міста Самара.

Можна згадати і про гіпотезу відомого українського мовознавця О.Стрижака, який пов’язує «Самару» з кельтами (у Франції тече річка Самара).

І все ж таки більш переконливою здається версія походження назви «Самара» від індоіранських мов. У санскриті префікс «су» («са») означав «чудовий», «прекрасний». І тут не можна не помітити майже подібного найменування запорізькими козаками ріки, котру вони називали навіть «святою» за її неймовірні рибні багатства і розкішну природу. [8]

Річка Вовча бере початок на південно-східних схилах Донецького кряжу. Її довжина 320 км, площа басейну 13,3 тис.км² . У місці впадіння її в Самару утворюється широка заплава з розкиданими на ній невеликими озерами.

Вовча також має ряд приток. Зліва вона приймає Верхню Терсу і Гайчур, справа - Кам’янку, Солону та інші. Річка Вовча своєю середньою і верхньою течією врізується в корінні породи Українського кристалічного щита. Ось чому на її берегах і берегах приток часті відслонення кристалічних порід.

З річкою Вовчою пов’язана давня легенда. Ця річка була колись балкою. По балці росли дрімучі ліси. Одного разу влітку, коли дуже припікало сонце, біг по балці вовк. І захотілося цьому вовкові пити. Біжить він по балці і риє яму. І до тих пір він рив, поки в ямі не показалося джерельце, а з нього не потекла вода.

Після того балка мало-помалу заповнювалася водою і заросла лісом та очеретом. Тоді люди й прозвали балку річкою Вовчою. [26]

Мокра Сура – права притока Дніпра. Довжина її 118км. Справа і зліва приймає ряд невеликих приток – Суху Суру, Грушівку, Камишувату Суру та ряд інших. Назва річки має тюркське походження; перший склад «су» у тюрків означає «вода», «ріка». На Мокрій Сурі створено обширне Сурське водосховище.

Інгулець зрошує західну частину області. Біля Кривого Рога він приймає притоки: Бокову – справа, Саксагань – зліва. Береги і русло Інгульця кам’янисті. Русло річка прокладає серед залізорудних покладів Криворізького басейну, тому вода в ній каламутна, з жовтим відтінком. На Інгульці біля Кривого Рога створено Карачунівське водосховище.

Річка Інгулець (Ангулець) була відома ще Геродоту під назвою р. Гіпакіріса. На німецькій мові Інгул або Інгулець звучить «іен-кул», що означає велике, значне за площею озеро.

Базавлук бере початок біля с. Адамівки Криничанського району. Довжина його близько 150км. Впадає в Каховське водосховище. Схили долини верхньої і середньої течії порізані балками та ярами. По берегах трапляються відслонення кристалічних порід. Притоки - Кам’янка і Солона.

Базавлук (Безовлук) за Геродотом р. Геррос, на турецькій мові звучить «базар-лук», що означає «торгівля».

Річка Саксагань, притока Інгульця, перетворена на ряд водосховищ: Макортівське, Кресівське, Дзержинське. [23]

Озер у Дніпропетровській області мало. Вони незначні за розмірами. Найбільш поширені озера вздовж лівого берега Самари між містами Новомосковськ і Павлоград. Тут біля села Знаменівки міститься найбільше озеро площею в 4км² – Солоний Лиман. Вода і грязі його мають лікувальне значення.

Більше 20 дрібних озер – Холодове, Криве, Дзюбине, Орлове, Лебедине та інші розташовані на території Царичанського району. Води озер використовуються для зрошення городів, для напування худоби, риборозведення та нагулу водоплавної птиці.

Характерною рисою водного режиму області є досить глибоке залягання підґрунтових вод. Це відіграло значну роль у розміщенні населення: поселення туляться до річок або балок, де легше забезпечити себе водою. В добу козацтва розташування Січей також прив’язувалось до річкових долин. Саме нестача води зумовлювала незначну щільність населення на віддалених від річок територіях.

У XVIII ст. очевидець, учасник російсько-турецьких воєн, писав: «Земля та найпрекрасніша в Європі; але велика шкода, що не заселена через брак води; адже часто трапляється, що, йдучи чотири чи п’ять миль, не побачиш жодної малої річки ». [30]

Сприятливий клімат зумовив заселення Придніпров’я українським козацтвом. Наявність великої кількості річок визначила основне заняття козацтва – рибальство. Води річок використовувались козаками для господарських потреб, річки служили природними схованками, а також сприяли розвитку торгівлі і військовим походам до Криму.

1.4. Грунтово-рослинний покрив та тваринний світ

Родючі чорноземні ґрунти становлять велике природне багатство області. В поєднанні з м’яким кліматом і рівнинною поверхнею вони створюють сприятливі умови для заселення земель Придніпров’я і розвитку сільського господарства.

Д.Я. Яворницький писав про багатство земель, які заселили запорізькі козаки: «Родючисть землі запорізьких козаків, звичайно, багато в чому залежала насамперед від її ґрунту: в північній частині земля запорізьких вольностей складалася з соковитого чорнозему від 4 вершків до ½ аршина, в низовинах від 2 до 3 аршинів завглибшки, який щороку угноювала густа і висока трава…; у південній і особливо у східній частині земля запорозьких козаків складалася з незначного шару чорнозему з піщаним та глинисто-солонцюватим підґрунтям, крім похилих місць поблизу річкових долин і балок, де ґрунт вважався достатньо доброякісним.

Земля в цій околиці – південній окраїні запорізьких вольностей – за винятком піщаних кіс поблизу рік, кучугур та кам’яних берегів, загалом чорна згори на два фути й нижче, волога, а нижче двох футів глиниста, жовтувата, і вся здатна плодоносити…» [32]

Ґрунти сучасної території Дніпропетровської області утворилися в умовах помірно посушливого клімату і степової рослинності на карбонатному лесі. Переважаючими ґрунтами в області є звичайні та південні чорноземи. Зустрічаються чорноземно-піщані, дерново-піщані, чорноземно-лучні, солонцюваті ґрунти й розбиті піски, які покривають незначні площі території.

Найбільш поширені чорноземи звичайні середньогумусні важкосуглинкові і чорноземи звичайні малогумусні важкосуглинкові. Перший вид чорноземів дуже поширений на всьому лівобережжі області. На правобережжі південною межею їх поширення є лінія П’ятихатки – Солоне. Чорноземи звичайні малогумусні поширені на правобережжі по лінії Інгулець-Апостолове-Марганець.

Звичайні чорноземи мають добре виражену зернисту структуру. Вони дость стійкі при розмиванні їх водою. Завдяки зернистій структурі чорноземи звичайні мають хорошу водопроникність, достатню волого- і повітроємкість, провітрюваність, що в свою чергу зумовлює їх хороший водний, повітряний і тепловий режим.

Потужність гумусного і перехідного горизонтів звичайних чорноземів у центральній частині області (Синельниківський район) досягає 100см. На півночі їх потужність дещо збільшується, а на південь – навпаки, зменшується. Кількість гумусу в цих ґрунтах 6-7, іноді 8-9%.

Чорноземи південні важкосуглинкові займають крайній південь правобережжя області південніше від ліній Інгулець – Апостолове – Марганець. Характерною ознакою цієї різновидності чорноземних ґрунтів є незначна потужність горизонту проникнення гумусу (50-60 см), що є результатом незначної кількості опадів (до 400мм). Кількість гумусу в них досягає 5%. На відміну від звичайних чорноземів, чорноземи південні не мають достатньої зернистої структури.

В долинах Орелі, Самари і Вовчої, вздовж західного схилу Приорельського плато поширені чорноземно-лучні солонцюваті й солончакуваті легко- і важкосуглинкові ґрунти. Вміст гумусу в них досягає 6%.

Фізичні якості чорноземно-лучних ґрунтів сприятливі для вирощування всіх сільськогосподарських культур.

На Орельсько-Самарській низовині, в пониззі Самари поширені чорноземно-пісчані й дерново-пісчані ґрунти. Вздовж лівого берега Дніпра від Верхньодніпровська до Дніпропетровська і в басейні Вовчої трапляються малозадерновані й розбиті піски.

З ґрунтами тісно пов’язаний рослинний і тваринний світ Придніпров’я.

Дніпропетровська область розташована в двох підзонах справжнього степу: все лівобережжя і бальша частина правобережжя знаходяться в підзоні разнотравно-типчаково-ковилового степу, крайній південний захід правобережжя – в підзоні типчаково-ковилового степу.

«Уявіть собі неозорий простір, вкритий строкатим килимом різноманітних квітів, які то утворюють складну мозаїку химерного сплетіння, то являють собою окремі плями синього, жовтого, червоного, білого відтінків; часом рослинний покрив такий барвистий, такий яскравий і строкатий, що починає рябіти в очах, і погляд шукає заспокоєння в далекій лінії горизонту, де тут і там видніються горбочки, могили або де далеко за балкою вирізьбляється темна пляма кучерявих дібров… Жаркого червнего дня повітря напоєне безугавним дзижчанням сили-силенної бджіл та інших комах, що налітають на квіти.»

Так писав про українські степи відомий їх знавець професор В.В.Альохін.

Ельзаський художник кінця XVIII ст.Жан-Анрі Мюнц майстерно змальовував буйну рослинність степів, хмари орлів, яструбів, шулік, що чигали на необачних зайців, байбаків, ховрахів, котрими були переповнені степи. [30]

Людина при господарському освоєнні ґрунтів і рослинності степу докорінно змінила їх природний розвиток. Тепер степи розорані і являють собою сільськогосподарські угіддя.

Різнотравно-ковилово-типчакова рослинність залишилась тільки на схилах балок, у перелісках і на деяких ділянках вододілів, де ґрунти мало придатні під ріллю. Такі невеликі ділянки цілини збереглися в Царичанському, Васильківському, Павлоградському, Петропавлівському та деяких інших районах області.

Для степу різнотравно-ковилово-типчакової підзони з різнотрав’я найбільш характерними представниками є: дика головчаста, полуніці зелені, земляний горіх, шавлія поникла, подорожник, волошки, крупка весняна, вероніка весняна, кермек та багато інших.

Із злакових найбільш поширені: ковила пірчаста, ковила волосиста, типчак, тонконіг вузьколистий, стоколос прямий, стоколос безостий, пирій повзучий та інші. Поряд з різнотрав’ям і злаковими поширені бобові: конюшина альпійська і гірська, вика вузьколиста, люцерна серповидна і хмелевидна, рокитник тощо. [6]

На вододілах, на схилах балок, ярів і річкових долин ростуть чагарникові та чагарничкові: мигдаль степовий, дереза, шипшина, терен та інші.

Для підзони ковилово-типчакового степу найбільш характерними представниками рослинного світу є дерновинні злаки, як-то: типчак, ковила пірчаста, ковила волосиста, тонконіг лучний, стоколос, пирій та інші. Різнотрав’я представлене в основному кермеком, бедринцем. З ефемерів слід назвати степові тюльпани, зірочки.

Характерною ознакою представників рослинного світу степу є їх пристосованість до умов сухого степового клімату.

В заплавах Самари і Вовчої збереглися солонцево-солончакуваті і солончакові луки. Ліси на території області ростуть вздовж річок, на схилах річкових долин, балок, ярів, на піщаних ґрунтах. Вони становлять 3,5% від усієї площі області і займають 152,4 тис.га. Вони поділяються на байрачні, заплавні, штучні. Найбільш відомі лісові масиви природного походження – Самарський бір і Дібровський ліс.

В журналі «Архіви України» від 1991 року приводяться цікаві факти щодо ставлення козаків до рідної природи, в тому числі і до лісів: «Як свідчать документи Коша Нової Запорізької Січі, питання охорони природи не були чужими для наших предків. У першу чергу це стосувалося лісів, яких на Запорожжі, або, як тоді казали, у Вольностях Війська Запорізького, було не багато, що характерно для степової України. Ліси займали незначну частину території, за даними Д.Яворницького – близько 8%, а головним чином по долинах річок – Дніпра, Орелі, Самари, Самоткані, Вовчої, а також у низинах по берегам менших рік, озер, лиманів, на дніпровських островах, у байраках і плавнях. Запорожці особливо цінували самарські ліси, відомі у документах під назвою «Самарська Товща», що були знамениті своїми дубами, які в обхваті досягали семи метрів.» [14]

Ліси давали козакам притулок, забезпечували продуктами харчування, давали будівельний матеріал. Військова та господарська діяльність запорожців – спорудження укріплень, заснування хуторів, зимівників, слобід – також вимагала дерева, як будівельного так і для опалення.

М.Акімов писав: «Крім лісів на обох берегах Дніпра такі самі ліси росли на островах ріки; усіх островів на Дніпрі в межах вольностей запорізьких налічувалося 265, і більшість із них була вкрита лісом, переважно лозою, шелюгом, рідше осокорами й ще рідше дубами.» [30]

Найбільш відомим масивом лісу заплавного типу є Самарський бір. У цьому лісі вздовж берега Самари розміщуються зарості лози трьохтичінкової, серед яких виділяються поодинокі верби. Трохи вище тягнеться дубово-сосновий ліс, який складається з дуба черешчатого, в’яза, липи, ясена, береста, ільма, клена гостролистого і польового, вільхи і сосни звичайної.

Залежно від зволоження і складу ґрунтового покриву в межах Самарського бору зустрічаються дубово-в’язові, липово-в’язові та іншого типу ліси. Чагарниковий підлісок у цьому бору складається з клену татарського, ліщини, бруслини європейської, бузини, глоду, шипшини, жостеру та інших рослин.

Для трав’янистого підліска найбільш характерними є конвалія, кропива, копитняк, кермек, папороті, комиш лісовий, фіалки, полуниці.

Другим великим масивом лісу площею понад 1,3 тис.га є Дібровський ліс на південному сході Покровського району. За складом рослинності він поділяється на Червоний бір і Чорний бір.

Чорний бір займає більш знижені і зволожені місця в закруті ріки Вовчої і складається головним чином з дуба звичайного, береста, ясена, клена, акації білої, груші та яблуні дикої, невеликого осикового гайка. Зустрічається також береза. Особливо приваблива липова частина бору. Підлісок складається з терну, шипшини, клена татарського, інших чагарників. З трав’янистих ростуть тюльпани, конвалія, суниці, кропива.

Червоний бір займає підвищені місця з піщаними ґрунтами і складається з сосни звичайної. Він чистий і світлий.

Незначні лісові масиви є по берегам Дніпра на північний захід від Дніпропетровська і на дніпровських острівцях, по берегах Орелі, Самари, Вовчої та інших місцях. Вони складаються з дуба, осики, берези, верби, береста, клена. [15]

Ліси – байраки розкидані невеличкими острівцями по всій території області, але найбільше їх у П’ятихатському районі, на південних схилах Приорельського плато (біля сіл Євецько-Миколаївки, Івано-Михайлівки, Андріївки, Василівки), на заході Синельниківського та сході Солонянського районів (вздовж Дніпра). З деревних порід у цих лісах ростуть берест, дуб, груша дика, ясен, липа, ільм, а в байраках Приорельського плато є сосна. Для підліска з кущів характерними є глід, ліщина, шипшина, терен, клен татарський і польовий. Трав’яний підлісок складається з барвінку трав’яного, дзвоників, молочаю, тонконого гайового, конвалії, копитняка європейського.

Степова зона України, в тому числі і територія сучасної Дніпропетровської області, в минулому докорінно відрізнялась від сучасної. Зовсім недавно бродили по степах Придніпров’я і Причорномор’я табуни диких степових коней – тарпанів. Основним і вирішальним фактором зникнення тарпанів було перетворення людиною цілинного степу на сільськогосподарські угіддя, а також безпосереднє знищення тарпанів.

Серед ковилового степу ще в середині XVIIIст. розгулювали численні стада антилоп-сайгаків. Заради смачного м’яса і цінної шкіри вони були об’єктом полювання. Тепер сайгаки винищені.

В дібровах, у плавнях Дніпра та інших річок області ще до середини минулого століття водились дикі кабани. Пізніше вони були частково винищені, а частково відійшли на захід, у Карпати і непрохідні ліси Полісся.

В минулому типова тварина степу – бабак тепер на території області не зустрічається зовсім.

Олень, тур, зубр і кулан, що колись були досить поширені в наших степах, винищені або відійшли в інші райони. [23]

В зоогеографічному відношенні територія Дніпропетровщини належить до складу Степової зоогеографічної округи (Центральний зоогеографічний район охоплює всю правобережну частину області, Дніпровсько-Донецький зоогеографічний район - лівобережну).

Тваринне населення області включає більше 10 тисяч видів безхребетних, 7700 видів комах. Число рідкісних і зникаючих безхребетних досягає 1250 видів. Фауна хребетних нараховує 384 види, риби – 51 вид, земноводні – 10 видів, плазуни – 12 видів, птахи – 253 види, ссавці – 65 видів. До рідкісних і зникаючих відноситься 111 видів. [30]

Сучасна фауна області представлена головним чином степовими і деякими лісовими тваринами. З хижаків тут зустрічаються вовки, лисиці, тхори, ласиці, перев’язки, куниці лісові та барсуки.

З комахоїдних у лісових заростях живуть: бурозубка звичайна, всюди зустрічається їжак звичайний, у басейні Самари – кутора звичайна. Досить поширені рукокрилі (литючі миші): вухань звичайний, вечірниця мала і руда та інші.

Найбільш численними є гризуни: ховрах крапчастий (на правобережжі) і ховрах сірий (на лівобережжі), різні миші, хом’як, тушканчик великий, пацюк сірий, кріт, сліпак, заяць-русак. Наявність значної кількості гризунів зумовлює і велику кількість хижих птахів: лунів степових і болотяних, кібчиків, боривітрів, ясрубів.

З найхарактерніших степових птахів слід назвати насамперед дрохву, журавля, жайворонка, перепела, куріпку сіру. Проте їх залишилося мало.

У плавнях Дніпра, озерах і блюдцях Дніпровсько-Самарської низовини та в заростях річок і ставів водяться дики качки, курочки водяні, чаплі. У цих же місцях гніздиться бугай сірий і рижий. Полезахисні лісові смуги багаті на горлиць. У заростях терну і в садах живуть солов’ї, грак, ворона сіра, ластівка, горобець, шпак – звичайні жителі Дніпропетровщини.

Плазуни представлені гадюкою степовою, полозом жовтобрюхим і вужем. Є зелена і сіра ящерки.

З амфібій слід назвати жабу зелену, землянку, жабу озерну.

В ріках водиться значна кількість риби.

Перша згадка про риб річки Орелі хронологічно відноситься до XVIIст. – доби запорізького козацтва. В першій половині XVIIст. з Орелі одним закидом сітки рибалки витягали до двох тисяч рибин, кожна, щонайменше 30-35 см довжиною. Дослідження 1993 – 1998 років реєструють 31 вид риб з 9 родин: коропові (17 видів), в’юнові, окуневі, бичкові (налічують по 3 види), інші родини представлені одним видом кожна. [28] За козацької доби в Самоткані водилося стільки риби, що вона від власної кількості вимирала. Самару за величезну кількість риби і звірини козаки називали «святою рікою», а всю місцевість навколо м.Самари (Новомосковська) – «обітованною Палестиною». Раки в річці Домоткані досягали 25 см. Тому не дивно, що найбільше господарське значення для козаків у Придніпров’ї мало рибальство. [14]

Багато є також комах, які є шкідниками сільського господарства. Сарана перелітна, совка озима, жук-кузька, міль яблунева, плодожерка, квіткоїд яблуневий, хрущ, капустянка і білан капустяний – такий далеко не повний перелік шкідників сільськогосподарських культур.

Короткий огляд природних умов і природних ресурсів Дніпропетровської області показує, що вони створюють сприятливі умови для різнобічної господарської діяльності населення. Саме тому цей благодатний край активно заселявся і освоювався козаками. У найзручніших місцях понад берегами рік і річечок, на островах, у ярах, балках чи байраках вони засновували свої поселення. Не випадково, що дуже давно існує прислів’я, яке наводив у своєму творі український літописець початку XVIIIст. Григорій Грабянко, хоч і в дещо зміненому вигляді: «Де лоза – там і козак, а де байрак – там по сто і двісті козаків». [31]

Великий Луг знаходився у серці козацьких земель, які давали все, що було потрібно для життя. Лагідний клімат, родючі землі, зелений океан степових рослин, хмари птахів в піднебессі, безліч дичини, переповнені рибою озера і річки – все це сприяло швидкому заселенню цих земель козацтвом.

Розділ ІІ. Історія виникнення та існування Січей

2.1. Передумови виникнення та устрій життя на Січі

Дніпропетровщина – батьківщина запорізького козацтва. З восьми Запорізьких Січей, які існували протягом XV-XVIII ст. (більше 200років), п’ять розташувалися на території нинішньої Дніпропетровської області. Це – Томаківська, Базавлуцька, Микитинська, Чортомлицька, Кам’янська, Нова (Підпільненська). [11]

Що ж, власне, означає слово «козак»? Починаючи з XVIст. історики ведуть гострі суперечки з цього приводу. В.Антонович писав: «У XVIIст. і наші і чужі письменники, трактуючи це слово, йшли більш за все стежкою філології (тоді була така мода в науці)…До таких письменників перш усього належать два поляки XVIIст.: Пясецький і Коховський…Вони прирівнюють слово козак до слова коза; із останнього, на їх думку, вийшла назва козаків, бо козаки , мовляв, на своїх конях були такі прудкі, як ті кози.

Письменники XVIII ст. Грабянка, а за ним і Рігельман, назву «козак» виводили від хозар, що переселилися на Україну під час нападу монголів…

Ян Потоцький заходжувався довести, що козаки – це нащадки тих косогів, яких Мстислав Володимиренко в ХІ ст. пересилив на Чернігівщину».

Тепер ці «теорії» викликають посмішку, але в часи зародження історії як науки вони серйозно обговорювалися вченими мужами. Слово «козак» має, безперечно, тюркське походження і йому властиве широке значення у половецькій, татарській, турецькій та деяких інших мовах. Найчастіше воно означало вільну, незалежну й озброєну людину, а половці називали козаками тих, хто ніс сторожову службу, оберігав кордони племені від ворогів.

Отже слово «козак» прийшло до слов’янських мов зі сходу і було запозичено від тюрків. Але потрапивши на слов’янський ґрунт, слово «козак» пустило міцні корені і стало вживатися для означення окремого соціального стану; для означення людей, вільних від кріпацтва, котрі поруч з господарськими заняттями були в постійній готовності для оборони рідної землі від іноземних загарбників. Козаки називалися «запорізькими», бо головні їхні центри знаходилися звичайно нижче Дніпровських порогів. [2]

Основними причинами виникнення українського козацтва були наявність широких степових просторів на межі з татарськими кочів’ями – Дикого поля, та необхідність боротьби з татарами. Неосвоєні степові простори приваблювали українське населення сприятливими природними умовами, які давали можливість організувати прибуткове господарство у багатьох сферах – промисловому мисливстві, рибальстві, бджільництві.

Прибуваючи до безмежного українського степу, козаки, звичайно, селилися понад Дніпром та Південним Бугом і їхніми численними притоками, насамперед Оріллю, Самарою, Чортомликом, Томаківкою. Особливо притягував їх Дніпро – священна й заповідна для козаків ріка, оспівіана ними в думах та переказах, про яку йшла мова в попередньому розділі.

Про надзвичайну родючість землі, багатство рослинного і тваринного світу постійно згадували і старожили нашого краю, з якими розмовляв в останній третині ХІХ ст. видатний український історик Д.Яворницький. [13]

По силі і ступеню продуктивності край вольностей запорізьких козаків може називатися одночасно дивовижно багатим, і дивовижно бідним; все залежало тут не стільки від річкових і джерельних вод, скільки від атмосферної і дощової вологи: в дощове літо рослинність тут досягає неймовірних розмірів, урожай збирається казковий; в посушливий час рослинність гинула, неврожай приносив страшні лиха. Ось чому у різних письменників так по-різному змальовується край вольностей запорізьких козаків. [28]

В серці козацьких земель знаходився Великий Луг. Великий Луг був дуже добрим місцем для перебування запорізьких козаків. Це був величезний острів, оточений річками Дніпром, Кушугумом та Кінськими Водами, порізаний протоками Дніпра на безліч менших островів. Весь Великий Луг разом з Базавлуком мав 11 миль (або 110 верст) у довжину та біля 3 миль завширшки, був укритий одвічним лісом і несходимими пущами шелюгів, очеретів та осоки. Серед тих пущ по островах ще було поплутано багато таких озер та боліт, котрі під час великої води сполучалися з Дніпром. Знайти та добути тут козаків ворогам було зовсім неможливо, прогодуватися ж запорожцям у Великому Лузі було дуже нетрудно, бо всі протоки, озера і лимани його аж кишіли рибою, а лісова пуща була повна звіра й птиці. Бракувало тут запорожцям тільки борошна та пороху, і за тим добром вони час від часу виряджали товаришів байдаками по Дніпру на Україну. [10]

Щоб краще уявити собі українські степи у далекому минулому, варто прочитати лише кілька уривків з історико-мемуарних творів XVI-XVIIст.. Михалоном Литвином (вірогідно білорусом Михайлом Тишкевичем), говорилося: «Поверхня землі… настільки родюча.., що зорана лише раз парою волів, вона дає найвищі врожаї. Навіть необроблена рілля дає рослини, які годують людей своїм бадиллям або корінням…Диких звірів – зубрів, диких коней, оленів, таке багатство, що на них полюють лише заради шкіри, а з м’яса вживають лише філейну вирізку, решту ж викидають». [31]

Ю.А.Мицик виділяє ще ряд причин виникнення козацтва на землях Дніпропетровської області: «Таким чином, однією з двох головних причин утворення козацтва є визиск з боку феодалів та міської верхівки Польсько-Литовської держави, котрий змушував до втечі силян і міську бідноту…Отже, козацтво утворилося у ході постійної боротьби українського народу проти феодальної Польсько-Литовської держави (Речі Посполитої) та турецько-татарської агресії». [17]

До складу українського козацтва входили різні версти населення. Переважну більшість козаків складали колишні селяни, а також міська біднота. Не слід, однак, ігнорувати участь у формуванні козацтва представників інших класів та соціальних прошарків, які не рідко займали визначне місце у Війську Запорізькому. Серед козаків були й феодали, зокрема православні шляхтичі, які увійшли в конфлікт з урядом або могутнім сусідом, професійні вояки. Зустрічалось і православне духовенство. Щодо національного складу козацтва, то тут безперечно домінували українці. Певну частину козаків-запорожців складали також вихідці з Росії, Білорусії, Молдавії, Литви, Польщі, Сербії, Болгарії, Чехії, Словаччини, Угорщини, Німеччини, Франції, Італії, Турції.

Перші згадки про козаків стрічаємо під кінець XV ст.: першого разу 1489 року (1481 р.). Того року був похід проти татар, і в польського історика Бєльського є звістка, що провідниками його були козаки.

Другим разом про козаків на галицькому Поділлі маємо звістку року 1491. Кромер і Бєльський оповідають, що того року на галицькому Поділлі скоїлася ворохобня селян проти шляхти, що забрала у свої руки всі землі. На чолі ворохобників стояв козацький отаман, на прізвище Муха. У 1492 році, відповідаючи на скаргу татарського хана про напад українців (киян та черкащан) на татарський корабель, великий князь литовський називає нападників козаками, обіцяючи їх розшукати.

До найбільш ранніх документальних згадок відноситься опис нападу козаків черкаського старости Богдана Глинського на турецьку фортецю Очаків 1493 р., походи запорізьких козаків під керівництвом свого першого гетьмана Лянцкоронського (з 1506р.), набір козаків для пограничної охорони за наказом уряду черкаським старостою Полозовичем в 1520р. та інші. [1]

Спочатку переважна більшість козаків господарювала в Придніпров’ї сезонно, їх називали уходниками.

Поступово козаки-уходники освоювали багатющі угіддя в пониззі річки Сині Води, по Південному Бугу, по Саврані, Кодимі, і звичайно, в пониззі Дніпра. В умовах загрози постійного ворожого нападу найбільш сприятливі умови існували для розвитку мисливства, рибальства та інших промислів. Кожен козак з охотою займався полюванням на дичину заради м’яса, шкір, хутер, особливо бобра, видри, куниці, лисиці, був завзятим рибалкою.

На землях, котрі освоювали козаки, розвивалися також різні ремесла. Серед козаків, за свідченням сучасників, авторів XVI-XVIIст., були теслі, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум’яки, римарі, шевці, бондарі, кравці та інші. Через козацький край проходили також торгівельні шляхи, і козаки використовували можливості транзитної торгівлі, особливо з середини XVIIст..

Через посилену загрозу татарських наскоків хліборобство практикувалося епізодично, і тому до XVIII ст. низові козаки постійно відчували потребу у поставках хліба, котрий їм привозився з Київщини. Досить розвинутим тут було городництво. Закладалися сади, де росли груші, яблука, вишні. [21]

Внаслідок колонізації так званого «Дикого поля» запорізькі козаки заселили й загосподарювали вже в XVст. – першій половині XVIIст. землі від Сіверського Дінця до Дністра, насамперед, значну частину нинішніх Дніпропетровської, Полтавської, Черкаської, Кіровоградської та деяких інших областей України.

Спочатку січі утворювалися як форми захисту ватаг козаків-уходників від татар. Постійно вступаючи з ними в сутички, козаки рубали засіки і зводили дерев’яні укріплення. Назва «Січ» походить від слова «сікти», тобто «рубати», і означала первісно укріплення з дерева й хмизу. Нерідко поруч з цією вживалася й інша назва – «Кіш». Слово «кіш» тюркського походження, зокрема у татар воно означало військову ставку, місцезнаходження вождя. [3]

Саме січі стали основою козацької колонізації пониззя Дніпра. В міру освоєння Великого Лугу на середину XVIст. формується досить густа мережа козацьких поселень – січей, схожих на них городців та станів. Вона й стала основою створення Запорізької Січі. [19]

Сучасна історична наука вкладає в слово «Січ» три значення:

1)укріплення, фортеця;

2)Військо Запорізьке;

3)території, які були заселені і контролювалися козаками.

Першою з відомих Запорізьких Січей можна вважати Хортицьку, що

існувала у 1553-1557 роках і була створена при активній участі гетьмана запорізьких козаків Дмитра Вишневецького, людини незвичної і яскравої долі. Запорізька Січ за своїм устроєм була республікою – всі її керівники обиралися, у всіх козаків було рівне право участі у цих виборах. Вищим органом влади була загальна козацька рада, що проводилася тричі на рік – або позачергово, в залежності від потреби.

На раді обирали козацьку старшину. Вищим посадовцем був кошовий отаман (в перший період розвитку Січі його також називали гетьманом, тому що він виконував в більшій мірі функції військового головнокомандувача). До обраних посадовців також відносилися суддя, писар, осавул та інші представники старшини. Подібним чином формувалася і старшина куренів – структурних елементів Запорізької Січі.

Запорізька Січ як поселення завжди представляла собою фортецю – з земляними валами, наповненим водою ровом, дерев’яним частоколом та вежами з бійницями. В центрі фортеці була площа з церквою, навколо неї – 38 козацьких куренів (стале число в усіх січах), а також будинки старшини, канцелярія, пушкарня, склади, арсенал.

На території фортеці одночасно могли мешкати 3-4 тисячі козаків, але звичайно, особливо взимку, їх було набагато менше. Козаки постійно несли караульну службу , навчалися військовій справі. [16]

Символіка козаків в основному носила військовий характер. Вищу владу у Війську Запорізькому уособлювали клейноди – спеціальні відзнаки і зброя. Важливими клейнодами були гармати, військова печатка, литаври, сурми і прапори. У гетьмана були свої символи вищої влади – булава, бунчук.

Важко переоцінити роль козаків в обороні і заселенні Придніпров’я. Саме з козацьких зимівників виникли міста Самара (Новомосковськ), Царичанка, Новий Кодак та інші.

Оцінюючи боротьбу запорізького козацтва проти ворогів, Й.Мюллер писав: «Безперечно, що козаки були для Речі Посполитої найнебезпечнішою отрутою і водночас її найміцнішим щитом.» [31]

У ході постійної боротьби проти загарбників запорізькі козаки створили свою оригінальну соціально-економічну та воєнно-політичну організацію – Військо Запорізьке Низове, яке контролювало значну частину степової України. Цьому сприяли як географічні так і історичні фактори. Своєчасне їх поєднання в слушний історичний момент створило передумови винекнення українського козацтва.

2.2. Томаківська Січ.

З 60-х років (1564) XVI ст. до 1593 року Запорізька Січ перебувала на острові Томаківка, який мав ще назви: Буцький, Дніпровський, Городище, Острів, після острова Хортиця був другим за величиною з 250 дніпровських островів, знаходився за 20км від Нікополя (поблизу теперішнього міста Марганця Дніпропетровської області) при впадінні річки Томаківки в Дніпро і займав площу понад 300 га (за іншими даними 350 га). В наші дні майже весь затоплений Каховським водоймищем, за вийнятком невеликої північної частини, що тепер зветься Островом. Назву отримав від річки Томаківки, що підтверджує Е.Лясота у своїх мемуарах. Правда, Д.Яворницький вважав, що топонім походить від татарського слова «тумак», себто «шапка» (острів за формою справді нагадував шапку). Відомий також, як Бучка, Бучацький (в основі цих варіантів слово «буц», тобто «втікач»), Городище (через залишки на ньому колишнього січового укріплення), Дніпровський (знаходився недалеко від Дніпра). [8]

Запорожці вибрали це місце для свого гнізда не випадково, а врахувавши його винятково вигідне військово-стратегічне положення та його природно-ландшафтні особливості. Польський шляхтич Самуїл Зборовський, який побував на Томаківці в кінці XVIст., відзначав, що острів «такий широкий, що може вмістити 20 тисяч чоловік і немало коней». Французький інженер Г.Левассер де Боплан у першій половині XVIIст. писав: «Томаківка – це острів до третини льє в діаметрі або біля того, майже круглий, дуже високий, здіймається у вигляді півкулі, геть покритої лісом. Якщо стати на його вершині, то видно увесь Ніпро від Хортиці аж до Тавані. Цей острів дуже гарний, я лише не зміг дізнатись, які у нього береги». А ось якою побачив Томаківку в кінці ХІХ ст. Д.Яворницький : «Сам острів з південного боку, там, де до нього підходить Річище, у наш час пустельний і голий; береги його круті, уривисті, оголені й складаються з червоної глини, яка щороку на великому просторі обвалюється в ріку після весняної повені; тут найбільша висота острова – сім саженів. Зі східного боку берег острова знижується, поступово стаючи розлогим, укритим степовою травою; він обрамлений цілою алеєю диких груш; майже на самій середині східний берег має невеликий згин, схожий на майстерно вирізаний серп місяця. Ґрунт тут чорноземний, вельми вигідний для вирощування хліба. Від середини острова східний берег стає зовсім голим і лише в самому кінці, на північному сході, поступово з’являються грушеві дерева, тут же з’являються вапнякові камені. З північного боку весь берег острова пологий, вкритий степовою й болотяною травою, грушами, вербами, де-не-де є пні тополь, вишень і терну, а в нижньому кінці є великі поклади вапняку з морськими черепашками дуже великого розміру. До двох берегів Томаківки, східного й південного, прилягають розлогі плавні, частково казенні, частково селянські, що тягнуться сім верст до самого Дніпра, вкриті густою травою «кукотиною», порослі товстими вербами, осокорами, шовковицею, густою лозою. Навесні їх повністю заливає водою. Уся окружність острова Томаківки становить 6 верст, а площа 350 десятин; поверхня острова, крім описаних околиць, позбавлена всілякої рослинності, як деревної, так і трав’яної.» [34]

Сплюндрована у ХІХ і майже повністю знищена у ХХ столітті, Томаківка в докозацькі й запорозькі часи була одним із найкращих і найбільших кутків Великого Лугу.

Як свідчать архівні документи, зокрема опис Черкаського замку 1552 року, тут були промислові уходи. На чудових острівних луках випасалися не тільки січові скакуни, а й дикі коні – тарпани. Запорожці ніколи не покидали Томаківку зовсім. Коли Січ знаходилася в іншому місці, на острові постійно стояла козацька сторожа, а по його берегах жили запорозькі рибалки. Варто процитувати уривок з розділу «Про козаків» із хроніки Бєльських, де описується запорозьке товариство у часи Томаківської Січі: «Цей посполитий люд, що живе на Низу, займається рибальством на річці, яка впадає у Дніпро. Рибу вони сушать на сонці без солі й нею влітку харчуються. На зиму вони повертаються до близьких міст, таких як Київ, Черкаси та інші, заховавши свої човни на дніпровських островах у безпечному місці, а на низу залишають кількасот чоловік, як вони кажуть, «при стрільбі»; є в них маленькі гармати, захоплені під час здобуття турецьких фортець, або відібрані у татар. Ще зовсім недавно їх було мало, але нині їх там збирається вже до кількох тисяч чоловік (Бєльські тут знижують чисельність козаків разів у десять). А надто багато їх стало останнім часом, і вони раз по разу завдають великої шкоди туркам і татарам; вже кілька разів спустошували Очаківську, Тягинську, Білгородську та інші фортеці і забирали в степах чимало татарської худоби. Цим вони відбили у татар і турків охоту пасти в степах отари своїх овець і підходити до Дніпра ближче, ніж на 10 миль.» [1]

Історик XVIIIст. С. Мишецький заносить Томаківку як місцеперебування однієї з Січей прямо до свого реєстру козацьких столиць.

Томаківська Січ уже з перших днів свого існування голосно заявляє про себе. Щоправда, певний час після трагічної загибелі Д.Вишнивецького серед козаків не було рівнозначного йому ватажка. Частина козаків під керівництвом отаманів Карпа, Андруша, Лесуна й Білоуса діяла головним чином нижче Черкас, а інша – під командуванням отамана Андрія Ляха – на річці Самарі. На долю цієї Січі припадають блискучі походи козацтва на турецькі форпости в Приазов’ї та Причорномор’ї.

Люблінська унія 1569р. й утворення Речі Посполитої спричинили до посилення колоніального гніту в Україні й Білорусії. Розвиваючи ідеї свого батька, Сігизмунд Август видав 5 червня 1572 р. універсал, який створив умови для формування великого загону реєстрового (від слова реєстр - список) козацтва на чолі зі «старшим», білоцерківським шляхтичем Яном Вадовським, але спочатку реєстровці нічим особливим не відрізнялись. На відміну від основної маси козацтва, реєстровці, а це були як правило найдосвідченіші козаки, отримували певну платню від уряду Речі Посполитої.

Водночас низовці – нереєстровці висунули зі свого середовища гідних спадкоємців слави Вишнивецького – Івані Підкову та Якова Шаха, які рушили шляхом Вишнивецького на Молдавію.

Незважаючи на заборони польської влади, в 1574 р. 1300 запорізьких козаків прийшли на допомогу молдавському воєводі Івоні в боротьбі проти турків. Після того, як турки стратили воєводу, ватажок козаків Іван Підкова назвав себе його братом і спадкоємцем молдовського престолу. Певні підстави для таких притензій були – Підкова дійсно походив з родини молдавських князів. [9]

Чисельність реєстрового віська поступово зростала, сягнувши 6-8 тисяч. Щоправда, частина запорожців – нереєстровців тяжіла до Московської держави і воювала на боці Івана IV .[27]

Слід зупинитися ще на одній особі з числа керівників реєстрового козацтва. Його навіть називають інколи першим їхнім гетьманом. Це Ян Оришовський, «королівський поручик запорозьких козаків», який часом виконував обов’язки гетьмана, тобто був наказним гетьманом.

Після закінчення Лівонської війни Орешовський знову висувається на чільне місце серед реєстровців, бо в 1584 р. помер Михайло Вишневецький. 1585 року Я.Оришовський керував двома успішними походами на Крим. Остання звістка про Оришовського датована 1600 роком.

Хоча реєстровці діяли в той час переважно на фронтах Лівонської війни, але вони не раз ходили проти Туреччини, Криму, ногайських орд, до васалів Туреччини – Молдовського та Валаського князівств. Для нереєстровців цей напрямок походів залишився домінуючим. [17]

Стало ясно, що реформи Баторія себе не виправдовують, бо Січ далеко не в усьому слухалася короля і уряд Речі Посполитої.

Іноземці того часу влучно називали козацтво найнадійнішим захистом Речі Посполитої і водночас найсильнішою небезпекою для неї. Успішно боронячи південні кордони Речі Посполитої, козаки все рішучіше виступали проти зростаючого колоніального гніту з її боку. Перше могутнє національно-визвольне повстання в Україні підняли саме запорожці. Воно продовжувалось понад 5 років (1591-1596рр.) і мало два етапи: 1591-1593 та 1594-1596рр. На першому етапі повстання очолив К.Косинський, український православний шляхтич з Підляшшя, на другому – уроженець Волині Семен (Северин, Семерій) Наливайко. К.Косинський вчинив з Томаківської Січі ряд походів у Молдавію та Валахію, вийшов звідти у похід проти Речі Посполитої. [19]

Незабаром повстання охопило всю Правобережну Україну. Влітку 1593р. Косинський вийшов з Томаківської Січі у свій останній похід. Його козаки обложили Черкаси, але в ході мирних переговорів його було зрадницьки заарештовано, а згодом і страчено. У відповідь велике козацьке військо обложило Київ, де знаходився польський гарнізон.

Однак під час облоги з півдня піднявся новий ворог. Військо кримського хана підійшло до Томаківської Січі й обложило її. Козаки, що були тут, відбивалися самовіддано. Коли ж закінчилися запаси провіанту, вони таємно вночі вийшли на човнах з оточення. Ординці ж на другий день захопили порожню Січ і знищили її. Ці події змусили повстанців зняти облогу Києва і поспішати до своєї столиці. Було вирішено не поновлювати Січ на острові Томаківці, а перенести її на нове місце, на острів у гирлі р.Базавлук. Томаківський острів відігравав тепер другорядну роль, і тільки у 1647р., коли сюди прибув Богдан Хмельницький, його син Тиміш та група прибічників, він знову став на короткий час центром запорозьких козаків. Тут Б.Хмельницький будував укріплення, тут закликав під свої прапори повстанців проти колоніального гніту Речі Посполитої. [12]

У 1954 році хвилі рукотворного Каховського моря поховали під собою майже весь Томаківський острів. Досі там, на жаль, не проводили археологічних досліджень. Хтозна, які скарби лежать у землі другої Січі Запорозької – Томаківської.

В період існування Томаківської Січі боротьба козаків з шляхтою та магнатами відігравала значну роль в становленні національної самосвідомості населення. Виключно важливим також було значення козацтва у захисті південних кордонів від турок і татар. Цьому сприяло зручне розташування Томаківської Січі і природні умови о. Томаківка, які забезпечували господарську діяльність козаків. [16]

2.3. Базавлуцька Січ

Після того, як у 1593 році була розгромлена і спалена Томаківська Січ, козаки перебралися на один із островів у гирлі річки Базавлук (за 4 км від гирла). Січ за словами історика Д.Яворницького, була на острові між лиманом Бейкушем і Журавлівським. З південного боку її захищав Дівочий острів, мала надійний захист і з інших боків, була надзвичайно привабливою. Деякі історики і краєзнавці вважають, що Базавлуцька Січ існувала тут з 1594 до 1638 року. Ряд документів свідчить, що Січ у 1594 році була на острові Базавлук біля сучасного села Капулівка, який омивався річками Чортомлик, Скарбною, Павлюком, Підпільною. [33]

Д.І.Яворницький писав: «Підтвердженням того, що під о.Базавлуком потрібно розуміти острів між гирлом Чортомлика і початком Підпільної, може служити і те, що напочатку XVIII ст. самі запорожці під Базавлуком розуміли не будь-який острів посеред річки Базавлука, а саме острів-плавню біля річки Чортомлика.» [32]

Ю.А. Мицик так характеризував місцезнаходження Базавлуцької Січі: «Базавлуцька Січ знаходилася на острові у гирлі ріки Базавлук, там, де до Дніпра впадали ще три річки: Чортомлик, Підпільна й Скарбна. Тепер ця територія, яка входить у межі Нікопольського району Дніпропетровської області, теж затоплена водами Каховського моря..» [16]

Назва Січі походить від назви р.Базавлук, про яку йшла мова у попередньому розділі.

Гійом Левасер де Боплан в книзі «Опис України, кілька провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичками, способом життя і веденням воєн» описував острів Базавлук і місцевість навколо нього: «Трохи нижче річки Чортомлик, десь посередині Ніпра, лежить досить великий острів з якимись руїнами. Цей острів оточений понад 10 тис. інших островів та островців, розкиданих вздовж і впоперек цілком хаотично, заплутано і не рівномірно; одні з них сухі, інші – болотисті, до того ж усі вкриті великим, як списи очеретом, який заважає бачити протоки, що їх розділяють. Саме в плутанині цих місць козаки мають свою схованку, яку називають «Військовою Скарбницею», тобто скарбом армії. Усі ці острови навесні затоплюються водою, лише місце, де знаходяться руїни, залишається сухим… Розповідають, що у військовій Скарбниці козаки заховали багато гармат, і жоден поляк не може дізнатися, де саме.» [30]

«Острів Базавлук, на якому запорозькі козаки ще в 1593 році заснували столицю свого краю – Січ, лежав якраз там, де в Дніпро впадали три його праві притоки: Чортомлик, Підпільна, Скарбна. Довкола безліч дрібних річечок, озер та озерець, єриків, гаїв, лісів, в непрохідних заплутаних плавнях день у день галасувало птаство, а в річках була повна-повнява риби, в гаях, лісах та байраках – всякого звіра.

Запорозькі степи у ті часи були малолюдними, слобід майже не зустрічалося, а сиділи козаки, або як їх звали, - гречкосії, пічкури, на одміну від січовиків, маленькими хутірцями – зимівниками, котрі мостилися здебільшого по схилах балок і байраків, часом у глухих, віддалених урочищах, верхів’ях рік. Основне ж ядро козаків, або товариство, завжди стояло залогою в своїй столиці, матері Січі.

Базавлуцька Січ була оточена високим земляним валом з дерев’яним частоколом. Вал і частокол були окопані глибоким ровом. На валах здіймалися високі вежі, з бійниць яких визирали жерла гармат і дула самопалів.

А навколо Січі, або внутрішнього коша, тулився форштадт – передмістя. У передмісті запорізької столиці в нечисленній (в ті часи) слободці мешкали різні майстри, ремісники і взагалі робітний люд: шевці, зброярі, ковалі.» Так описував Базавлуцьку Січ В.Чемерис у творі «Фортеця на Борисфені.» [31]

Період існування Базавлуцької Січі був кульмінаційним в історії Запоріжжя. В цей час запорозьке козацтво має найбільший вплив на Україні, є авангардною силою у національно-визвольній боротьбі за незалежну Українську державу.

Свої «входини» до нової столиці козаки відзначили перемогами над Туреччиною вдалими походами на Акерман та Очаків у 1593 р.

На період існування Базавлуцької Січі припадають найважливіші морські походи козацтва, які сягнули навіддаленіших кутків узбережжя Чорного та Азовського морів. Найбільшого розмаху морські походи козаків проти Туреччини набули протягом першої чверті ХVIIст., цей період називають «добою героїчних походів». [21]

Зміцнення позицій козацтва у першій чверті XVIIст. пов’язують з іменем гетьмана Петра Конашевича, прозваного запорожцями Сагайдачним. Всій Європі Сагайдачний був відомий як активний борець проти турецької експансії.

Вірним сподвижником Сагайдачного був гетьман М. Дорошенко. Без сумніву, Дорошенко був здавна на Січі, займав посаду курінного отамана, ходив у морські походи. Слід сказати, що в листах М.Дорошенка вперше згадується посада кошового отамана, причому вона існувала поряд з урядом гетьмана й була нижчою.

Козаки відіграють значну роль у міжнародній політиці. Воюють запорожці на боці Речі Посполитої проти Швеції у Прибалтиці у 1660-1603 рр. Тут на латвійських та естонських землях відзначився козцький гетьман Самійло Кішка. Не встигла завершитися війна в Прибалтиці, як на Січі з’явився Лжедмитрій І, закликаючи козаків допомогти йому в поході на Москву. Запорожці відіграли вирішальну роль у переможному переході Лжедмитрія на Москву. [9]

Чимало важливих сторінок вписали козаки в історію Тридцятилітньої війни в Європі, які, до речі, тривалий час замовчувалися в пожовтневій історіографії. Вже на початку війни у 1616-1620рр. запорожці виступали на боці Католицької ліги, з боями пройшли Словаччину, Трансільванію, Угорщину, Чехію, Моравію, Східну Австрію, войували під Віднем, ходили походами у Північну Італію, Францію тощо. Як свідчать документи, вони вдосконалювали тактику оборони з допомогою возів, воюючи на боці шведського короля, тобто билися і під прапорами протестантів.

У 1620 році польське військо зазнало тяжкої поразки під Цецорою. Дорого коштувало небажання Жолкевського звернутися за допомогою до козаків.

У 1621 році під Хотином у Молдавії об’єднані польсько-литовські і козацькі війська перемогли могутні сили султана Османа ІІ і кримського хана. Значну роль у перемозі над ворогом зіграли козаки, що відзначали і учасники подій з інших європейських країн. Тоді військом запорожців керував визначний полководець гетьман Петро Сагайдачний .[11]

Базавлуцька Січ була також головною базою під час селянсько-козацьких повстань під керівництвом Северина Наливайка (1594-1596 рр.), Марка Жмайла (1625р.), Тараса Федоровича (1630р.), Івана Сулими (1635р.), Павла Павлюка, Дмитра Гуні, Якова Острянина (1637-1638рр.), жорстоко придушених каральними військами Речі Посполиттої. Зазначимо, що запорізькі козаки брали також учать у Селянській війні в Росії на початку XVII століття. [19]

Оскільки Базавлуцька Січ стала в очах феодалів Речі Посполитої головним джерелом неспокою, уряд останньої вчинив цілу низку запобіжних заходів для приборкання «сваволі», тобто для придушення антифеодальної та визвольної боротьби українського народу. Укріплення Базавлуцької Січі за наказом уряду Речі Посполитої було зруйновано, Січ була перенесена з гирла Базавлука на менш захищений природою півострів Микитин Ріг (нині Нікополь,Дніпропетровської області) під контроль урядових військ.

Перенесенню Січі сприяли не тільки історичні, але й природні фактори. Низовини в долині річки Базавлук, де була розташована Базавлуцька Січ, навесні заливалися водою і слабко сприяли економічному розвитку Січі. До того комарі, малярія негативно впливали на здоров’я її мешканців. Слід зауважити і те, що на період Базавлуцької Січі припадають найважливіші морські походи проти турків і татар на Чорному та Азовському морях, в яких брали участь 80 – 200 запорозьких чайок. А в Базавлуцькій Січі відповідного лісу для будівництва козацького флоту не було. А тут ще й надто неспокійна річка Базавлук, яка й залити могла і знищити людей, худобу, будівлі. [21]

2.4. Микитинська Січ

У 1638 році козаки заснували нову Січ – на Микитинському Розі (біля правого берега Дніпра неподалік сучасного Нікополя, зараз затоплена Каховським водосховищем). Микитинська Січ була заснована на місці давньої переправи через Дніпро. Більше 2500 років тому через цю переправу скіфи везли криворізьку залізну руду до розташованого центру Скіфської держави – Азагаріону, відомого в науковій літературі як Кам’яне Городище. Переправа була майже в центрі найширшої частини Дніпровських плавень, які простягнулися від о. Хортиця до о.Тавань і мали максимальну ширину до 25-30км. Створення переправи саме в цьому місці сприяло звуженню плавнів до 4-5 км, що утворилося внаслідок геологічних виходів Придніпровської Кам’яної Гряди. [17]

Із виникненням запорізького козацтва ця переправа отримала назву Микитин Ріг, Микитин Перевіз, Урочище Микитине. Народний переказ свідчить, що першим засновником поселення на ній був запорожець Микита, який займався перевезенням через Дніпро. Перша згадка про Микитин Ріг зустрічається в історичних джерелах 1530 року. В іноземних джерелах згадка про Микитин Ріг відома в творах польських істориків Папроцького і Несицького.

Микитин Ріг знаходився на правому березі Дніпра у вигляді лина, в найвужчому місці Великого Лугу. Микитинська Січ значно відрізнялась від попередніх Січей. Вона знаходилась в слабо захищеному місці, являла собою не стільки фортецю і схованку, скільки звичайне невеличке середньовічне місто. Запорожці не обирали місцерозташування цієї Січі, уряд Речі Посполитої змусив їх перенести свою столицю на Микитин Ріг. При перенесенні не враховувалась зручність географічного положення, природно-кліматичні умови, військово-стратегічні переваги.

Столиця Запорожжя знаходилася на Микитиному Розі недовго, всього 14 років (1638-1652 рр.). Деякі історики вважають цей період в житті запорозького козацтва занепадом, так як козаки зазнавали значних утисків з боку уряду Речі Посполитої. На Микитинській Січі для виконання контрольно-карних функцій була розташована польська військова залога у складі кінноти з коронного війська, а також реєстрового козацького полку (почергово). Щоб звести до мінімуму приток до Січі втікачів було посилено контроль за шляхами. Для цього у 1638 році відбудовується Кодацька фортеця, яку у 1635 році зруйнували повстанці Івана Сулими. Намагаючись стримати зростання чисельності запорізького козацтва, сейм Речі Посполитої у 1638 році під загрозою конфіскації майна заборонив міщанам вступати до Війська Запорізького, записувати в козаки своїх синів та видавати своїх дочок заміж за козаків. Репресії феодалів Речі Посполитої дали лише тимчасовий ефект: усього 10 років на Україні не було значних повстань, і цей період польсько-шляхетські публіцисти оголосили періодом «золотого спокою». [3]

Козаки болісно реагували на втрату своїх прав і вольностей, здобутих великою кров’ю. Отже, не випадково вибухнула Визвольна війна українського народу у 1648 році.

Видатна роль у підготовці Визвольної війни належить Богдану Хмельницькому. Він встановлює зв’язки з найважливішими центрами України, веде секретні переговори з урядами Османської імперії, Кримського ханства, керівниками донських козаків.

У квітні 1648 року на Микитинській Січі на загальній козацькій раді Б.Хмельницького було обрано гетьманом. Саме з Микитинської Січі почався переможний похід козацького війська по українським землям. 22 квітня новообраний гетьман виступив з Січі на чолі об’єднаного війська – 9 тис. козаків і татарської кінноти. [21]

Перший період Національно-визвольної війни, який охоплює 1648-1649рр. , був напрочуд успішним для повстанців. Всі битви цього періоду (під Жовтими Водами, під Корсунем, під Пилявцями) закінчилися перемогою козаків. [29]

Існує цікава народна легенда про балку Княжі Байраки (знаходиться на верхів’ї річки Жовтої – притоки річки Інгульця), в якій 8 травня 1648 р. під час битви під Жовтими Водами польське військо було оточене і повністю розгромлене.

Балка Княжі Байраки одержала свою назву від князя Вишневецького, що жив колись тут. То був злючий і лихий чоловік. Рогнівався він якось за щось на людей і поробив їм так, що вони ніде не могли знайти води: де вони не копали землю, води немає, та й годі. Сам же він як тільки де-небудь копне – зараз вода й покажеться. Так він усе своє життя морив людей. Навіть після своєї смерті все мстився їм. Коли поховали його, то й вода разом із ним у землю пішла. Лишень тоді здогадалися люди, в чім річ. Вони накидали на могилу Вишневецького каміння, поставили на ній високий кам’яний стовп – і вода знову з’явилася в колодязях. [26]

Існує декілька версій щодо перенесення Січі з Микитиного Рогу на острів Чортомлик у гирлі р.Чортомлик. За однією версією перенесення відбулося внаслідок виступів проти гетьмана після підписання тяжкого Білоцерковського договору.

За другою версією перенесення Запрозької Січі у більш безпечне у військовому відношенні місце було зумовлене відновленням в Україні польської окупації. [29]

Інша версія заключається в тому, що оскільки влада Речі Посполитої була знищена на значній території України, в тому числі на січових землях, запорожці вирішили покинути Микитин Ріг і повернутися на старі місця.

Перенесення відбулося у 1652р.; неподалік від Базавлуцької Січі, у гирлі р. Чортомлик при її впадінні у Дніпро була поставлена Чортомлицька Січ, яку інколи називають й Старою. Цікаво, що в часи існування Базавлуцької Січі запорожці тяжіли до цієї місцини, відомі, наприклад, гетьманські універсали 20-х років XVII ст., дані «кошу на Чортомлику». На місці ж Микитинської Січі залишився великий населений пункт Микитин Ріг (майбутній Нікополь).

2.5. Чортомлицька Січ

Стара Чортомлицька Січ (1652-1709рр.) біля старовинного села Капулівка була однією із найзнаменитіших. Початок Чортомлицької Січі дав колишній осавул реєстровців, кошовий отаман Лютай. Укріплення Січі постійно зростали, й дуже швидко запорозька столиця стала потужною фортецею. Кошовий отаман Овсій Шашол, побувавши в Москві у 1672 р.описав Січ, що й зафіксували на папері московські дяки: «Город де Сеча…стоит в устьях у Чортомлика и Прогною над рекою Скарбною; в вышину тот вал 6 сажен; с поля – от Сумской стороны и от Базавлука на валу строены пали и бойницы; а другой стороны – от устья Чертомлыка и от реки Скарбной – на валу сделаны коши деревянные и насыпаны землею. А в том городе башня, поля мерою кругом 20 сажен, да в той башне построены бойницы, а перед тою башнею за рвом сделан земляной городок, кругом его мерою 100сажен, а в ней окна для пушечной стрельбы. Да для ходу по воду сделано на Чертомлыке и на Скарбную 8 форток (пролазов) и над теми фортками бойницы; а шириною де те фортки только одному человеку пройти водою. А мерою тот город Сеча, с поля от реки Прогною до Чортомлыка, сто ж сажен, да с правой стороны речка Прогной, а с левой речка Чортомлык, пали те речки в реку Скарбную, которая течет позади города. А мерою же весь Сеча – город будет кругом около 900 сажен…А неприятельського прихода к городу Сеча можно ожидать в летнее время только с поля, от реки Базавлука с крымской стороны, а с трех сторон промысла над ней никакого чинить нельзя. В зимнее время запрожцы на тех реках беспрестанно скалывают лед.» [16]

Місце розташування Чортомлицької Січі було обрано надзвичайно вдало у військовому відношенні. Розташувалася вона на півострові у гирлі р.Чортомлик і при впадінні Прочної в Скарбну. Вона з трьох боків була захищена водою і лише з одного боку був відкритий степ.

Відомі художники І.Є. Репін і В.А.Сєров прибули в Капулівку 4-5 червня 1880р. Метою поїздки була не тільки робота над етюдами картин «Запорожці» і «Вечорниці», але й вивчення історії, культури, побуту українського народу. В Капулівці І.Є.Репін малює чудовий етюд «Могила отамана Івана Сірка в с.Капулівці». Залишає такі спогади: «З кургана – могили І.Сірка відкривалась грандіозна панорама Дніпровських плавнів, на річки Чортомлик, Підпільну, Павлюк і Скарбну, що омивають острів Базавлук, де знаходилась Стара Чортомлицька Січ і де 28 років кошовим отаманом був І.Сірко.» [20]

І.Репіну обов’язково хотілося побувати в с. Голій Грушівці (Іллінці), де в урочищі Сірківці на власній пасіці 1 серпня 1680р. помер кошовий отаман

І.Д. Сірко. [9]

Село Гола Грушівка Томаківського району розташоване на високому місці біля степової річки Грушівки. У запорожців по річці Грушівці було багато зимівників і хуторів. Тут у них був «курортний район», де вони відпочівали і лікували свої рани.

З постаттю І.Сірка народ також пов’язує назву річки Чортомлик. «Кошовий Сірко перемагав не тільки людей, він перемагав і нечистих чортів. Річка Чортомлик, де стояла Січ Сірка, від того й називається так, що в ній був убитий Сірком чорт, котрий у воді хлюпостався.». [26]

У битві під Жванцем історія вперше згадує Івані Сірка – майбутнього прославленого кошового отамана Чортомлицької Січі. Іван Сірко 8 разів обирався кошовим отаманом; брав участь у 55 битвах, з яких завжди виходив переможцем. Створено безліч народних легенд, присвячений цій історичній постаті. [7]

У вересні 1659р. Чортомлицьку Січ було освячено, відкрито постійну церкву на честь Покрови Пресвятої Богородиці. В 1657 р. помер Б.Хмельницький, смерть якого стала величезною втратою для українського народу. Починається період в історії України, який відомий під назвою «Руїна». Цей період тривав майже 30 років, доки гетьманом не обрали І.Мазепу.

В період Руїни Запорізька Січ часто перетворювалася в самостійний політичний осередок, що проводив власну стратегію всупереч гетьманам і Правобережної, і Лівобережної України. Період Руїни характеризувався громадянською війною, розподілом українських земель внаслідок Андрусівського перемир’я 1667 р. на Лівобережну і Правобережну. Січ в цей період відігравала деструктивну роль.

Особливо шкідливу роль відігравала автономія Запоріжжя під час формування системи російсько-українських відносин. Постійно виступаючи проти сильної влади гетьмана, запорізьке козацтво, по суті, стало помічником російської влади у руйнуванні автономії Гетьманщини і експансії Росії на українські землі.

Але в ці скрутні часи, попри всі помилки і непорозуміння Чортомлицька Січ залишалася осередком вольності і демократії. Козаки підтримували всі національно-визвольні і антифеодальні рухи того часу. [5]

Проте з посиленням татарсько-турецької загрози змінився і напрям основних воєнних зусиль запорожців. Саме боротьбою з татарськими нападами та турецькою агресією прославилися запорізькі козаки в період Руїни. З існуванням Чортомлицької Січі пов’язане написання знаменитого листа турецькому султану.

Постійні війни і напади татар не сприяли розвитку господарства. Тогочасні документи чітко не визначають територію, на якій козаки займались господарською діяльністю, вказуючи на володіння досить абстрактно: «На лугах, на полях, на поланках и на всех урочищах днепровских, и полевых, и морских.» [2]

Основу господарства на Запоріжжі складало рибальство та скотарство, так як цьому сприяли природно-кліматичні умови і рель’єф місцевості.

Рівнинна степова місцевість сприяла розвитку скотарства. Достатньо згадати опис степу, який подає Адріан Кащенко: «У тих степах росла така трава, що від коней над травою лишалися тільки голови, а од голів з трави виглядали тільки роги…» [10]

Д.І.Яворницький відмічав, що «серед промислів найважливішим було рибальство – неабияке джерело прожитку й багатства запорожців.» «Поширеним був медовий промисел – бортництво і пасічництво. Траплялися пасіки до 250 вуликів. Та особливо улюбленим заняттям для козака було мисливство. Мабуть, у полюванні найбільше проявлявся його темперамент, знаходили вихід світлі і темні інстинкти запорізької натури.» [22]

Тим більше, що полювати було на кого. По запорозьких землях водилося багато звіра і птиці.

Землеробство на Січі було малорозвиненим, значною мірою через посухи, нестачу води, а також через постійні татарські набіги. З ремесел перед усім розвивалися ті, які були потрібні для військових потреб – ковальство, будівництво човнів, теслярство. Поступово набував особливого значення чумацький промисел. [28]

Офіційно закінчення періоду Руїни датується 1687 роком, коли гетьманом було обрано І.Мазепу. Дуже напружені стосунки склалися у гетьмана з Запоріжжям – запорізьке козацтво вороже ставилося до будівництва фортець на своїх землях і спроб Мазепи поставити під свій контроль самоврядування і зовнішні зв’язки Січі.

Однак, коли російський трон зайняв Петро І, який посилив колоніальний гніт в Україні і ще більше обмежив її політичну автономію, це викликало значне невдоволення, наслідком чого було антиколоніальне повстання проти Росії, котре очолив І.Мазепа. І Мазепу підтримали запорожці. Перехід запорожців на сторону Мазепи кардинально змінив ситуацію в Україні, оскільки населення козакам довіряло. Тому Петро І вирішив знищити Чортомлицьку Січ, 24 травня 1709 р. вона була взята штурмом і знищена.

У червні 1709р. відбулася Полтавська битва. Українсько-шведське військо, у лавах якого було й 8 тисяч запорожців, зазанало поразки від армії Петра І. Це мало тяжкі наслідки для запорожців. Вони були змушені податися на землі кримського хана Девлет-Гірея, котрі в свою чергу були під зверхністю турецького султана.

У верхній течії річки Кам’янки, котра впадає в Дніпро з правого боку (біля нинішнього села Милового Бериславського району Херсонської області), була заснована чергова запорозька січ. Довгих 25 років на території Дніпропетровської області не поновлювались Запорозькі Січі. [25]

2.6. Нова (Підпільненська) Січ

Існування Нової Січі 1734-1775 рр. припадає на період, що знаменується подальшим культурним піднесенням Запорожжя, з одного боку, а з іншого – обмеженням Росією автономії України.

В умовах нового загострення російсько-турецьких відносин у серпні 1733р. цариця Анна Іоанівна своєю грамотою висловила згоду про прийняття запорожців під владу Росії. У березні 1734р. запорожці залишили Кам’янську Січ, піднялися до урочища Базавлук і на річці Підпільній заснували Нову (Підпільненську) Січ. «Річка Підпільна починалась в давнину проти Микитина, теперішнього міста Нікополя на Орловому луці, з правої сторони, і отримала свою назву тому, що проходила під полями. За іншою версією – тому, що своєю течією підривала або підпилювала свої береги. Січ знаходилась на великому півострові, що знаходився між лівим берегом річки Базавлук і правим берегом річки Дніпро разом з відокремившоюся від нього річкою Підпільною, це дає привід вважати, що Нова Січ розташувалася на острові Базавлук.» [16]

Достатньо повну характеристику географічного положення Нової Січі дає Д.І.Яворницький: «Вона стояла на правому березі гілки Підпільної, в тому місці, де ця гілка дає від себе луку, напроти Великої плавні, по якій, з півдня, назустріч Січі, текла гілка Стара Сисина, а зі сходу несла свої води гілка Скарбна. Місце для Січі обрано в усіх відношеннях зручно. Січ сиділа в низькій котловині, захищена зі сходу, півдня і заходу величезною плавнею в 26 тисяч десятин, 60-ма великими, не враховуючи безлічі дрібних, озерами і уявляла собою щільний і непрохідний ліс, в якому людина, погано знайома з місцевістю, могла заблукати як в лабіринті…» [34]

Нова Січ мала ще одну назву – Покровська чи Краснокутська, бо поруч з Січчю виникло пізніше велике село з такою подвійною назвою. Нажаль, місце цієї Січі затоплене водами Каховського моря, а перед тим воно ніколи не досліджувалося археологами.

В період Нової Січі тут було внутрішнє і зовнішнє укріплення Кошу. У внутрішньому укріпленні стояла дерев’яна церква, вкрита тесом з дерев’яною дзвіницею, будинок кошового, будинок, де зберігались скарби – військова канцелярія, будинки старшини і 38 куренів. В центрі куренів – площа для військових зборів – рад. Внутрішнє укріплення Кошу відділялось від зовнішнього валом, на півночі були ворота, тут розташувався Новосіченський ретраншемент, де стояв батальйон російських військ з комендантом. Із зовнішньої сторони Нова Січ була обведена загальним валом, який обома кінцями упирався в річку Підпільну.

За часів Нової Січі землі Війська Запорізького Низового поділялись на 8 паланок – військово-адміністративних одиниць.

«Всіх паланок до 1764 р. на Запорожжі було 5. На правому боці Дніпра: Буго-Гардовська з осередком у Гарді на річці Буг, біля устя Сухого Ташлику; Інгульська – між річками Інгульцем та Дніпром, з осередком на місці, де була Кам’янська Січ, та Кодацька, угору Дніпра до річки Омельнику з осередком у Старому Кодаку. На лівому боці Дніпра були: Самарська паланка – між річками Ореллю та Конкою, та Кальміуська – от верхів’я річки Вовчої до річок Кальміусу, Берди та Азовського моря. Року ж 1764 кошовий отаман Пилип Федорів виділив з Самарської паланки, що вже досить залюднилася, ще дві паланки: Орельську і Протовчанську по річках Орелі та Протовчі, та, опріч того, за згодою з кримським ханом упорядкував восьму паланку – Прогноїнську, на Кінбурнській косі, поміж Чорним морем та Дніпровим лиманом, де з давніх часів українські чумаки та запорозькі козаки брали сіль з Прогноїнських озер». [10]

На початку 70-х років XVIII ст. на території Нової Січі знаходились паланкові містечка, слободи, до 7560 зимівників. Природні і соціальні умови визначили організаційну форму господарювання в степу – зимівник (хутір).

Збереглися задокументовані описи зимівників. Познайомимося з економічним побутом заможного запорізького козака на прикладі одного із зимівників останнього кошового отамана Петра Калнишевського, що знаходився в балці Водяній на відстані 50 км від Січі. Тут стояли три хати, одна з яких – панська, двокімнатна, на чотири вікна, з дерев’яним дахом. У двох інших, критих очеретом, жили служники. На цьому хуторі стояли також дві великі комори, сарай, два льохи, дві конюшні, одна з них на півсотні станків, кузня і вітряк. Працювало тут тридцять робітників. При зимівнику знаходилися скирти хліба і сіна, табуни коней, худоби, птиця. У будинках тримали різні речі хатнього вжитку, зброю, одяг, посуд. У коморах зберігалися запаси хутра, тканин, цукру, меду, воску. Вочевидь, що це господарство було багатопрофільним. [4]

Уцілілі фрагменти господарської й демографічної статистики все ж дають узагальнене уявлення про економічне життя низового козацтва. За даними, що зібрав Д.І.Яворницький, запорізьких зимівників було декілька тисяч. За неповними даними на землях Самарської паланки було до 1700 зимівників, Протовчанської – 1100, Кодацької до 840. На жаль, зовсім немає даних про кількість зимівників Орільської паланки

На сьогодні відомо багато сіл Дніпропетровської області, які виникли за часів запорозького козацтва. В Нікопольському районі це села Покровське (1734р.), Шолохове (1740р.). В період існування Нової Січі помітне місце займає в житті козацтва торгівля, при чому, як внутрішня, так і зовнішня. На Підпільненській Січі для всіх іноземних суден була чудова затока, що звалася «оступом», це була дуже глибока бухта, що врізалася у річку Підпільну, оточена з усіх боків густим частоколом, куди вміщалась, за словами Д.І.Яворницького, і запорізька флотилія. [18]

У всіх торгівельних стосунках запорізьких козаків із сусідами й сусідів, особливо українців і поляків, із запоріжцями першу і незамінну роль відігравали чумаки. Назва «чумак», на думку одних, походить від слова «чум» - ківш, яким пили воду в дорозі; на думку інших, від татарського слова «чумак», тобто візник, треті вважали, що від слова «чума», тобто, що українські купці, ідучі до Криму, часто заражувалися по дорозі чумою і заносили її на Запоріжжя, дехто виводить назву «чумак» ще й від того, що вирушаючи в дорогу, вимащували свій одяг дьогтем, як в народі говорили, нагадували чуму.

Чумацтво – це цікава риса економічного життя України, це зародок національного українського купецтва, заснований на засадах суто товариської асоціації.

Активне освоєння степів дозволило Кошу відмовитися від закупівлі хліба, а згодом навіть продавати свій хліб за кордон. На чорноземах вирощували практично всі культури, типові для України початку XVIIIст., з тютюном включно. Велика увага приділялася розвитку садівництва і городництва. [18]

З Січчю пов’язані всі антифеодальні виступи того часу. Розвиток гайдамацького руху безпосередньо пов’язаний з нашим краєм. Запорозькі козаки найчастіше виступали в ролі організаторів гайдамацьких загонів (Максим Залізняк). Хоча практично всі гайдамацькі загони діяли за межами області, але на Запорожжі гайдамаки мали своєрідні стани, які були пунктами опору. Вони найчастіше розташовувалися у малоприступних балках на дніпровських і бузьких островах, у плавнях і в степу.

Омелян Пугачов, керівник селянсько-козацького повстання, надавав великого значення Запорозькій Січі.

Нажаль, козацтво Нової Січі значно залежало від російського уряду. Тому, майже одразу після заснування Січі, запорожці взяли участь в російсько-турецькій війні 1735-1739рр. Ця війна була для Січі вкрай несприятливою, незважаючи на ліквідацію загрози татарських нападів та військову стабілізацію на кордонах запорозьких земель. Крім великих людських втрат та матеріальних збитків під час татарських нападів принципово змінилося становище Запорожжя.

У черговий раз було здійснено обмеження запорозьких володінь. Значна частина їх земель разом з зимівниками (на Кам’янці, Білозерці, Рогачику, Кінських водах, лівому березі Великого Лугу) була передана татарам. Запорожці втратили основне джерело своїх прибутків – дніпровські переправи та мости на запорозьких річках (Самарі, Базавлуку, Солоній, Бузі). Значно ускладнювався соляний промисел запорожців у Прогноях, оскільки соляні поклади стали власністю Російської імперії. З початку 1775 р. Запорожжя було оточене кордоном російських військ, що повністю контролювали усі території козацьких вольностей.

Після російсько-турецької війни 1768-1774рр. татарсько-турецька загроза південним кордонам Російської імперії була знищена, і тим самим було ліквідовано єдину причину, яка раніше робила для російської влади доцільним існування Запорозької Січі. Відтепер Запорожжя представляло собою лише перепону на шляху імперських планів використання Причорномор’я. [3]

З ініціативи імператриці Катерини ІІ 4 травня 1775 р. доля Січі була вирішена на так званій раді при височайшому дворі. 15 червня 1775 р. війська генерала Текелія раптово оточили Січ, де стояв тільки невеликий гарнізон, і зажадали його капітуляції. Після бурхливої військової ради, зваживши сили сторін козаки вирішили скласти зброю. 10 липня 1775 р. вийшов сенатський указ, який поклав край надіям козаків на відродження Січі.

Місто Нова Січ, як найбільший населений пункт, стало селом, а з 1777р. – містом Покровським, де знаходилася провінційна канцелярія. Згодом землі навколо Покровського, Капулівки, Олександрівки дістались від цариці генерал-прокурору князю Вяземському. [13]

Більше 200років на території сучасної Дніпропетровщини знаходились Запорозькі Січі. Це було можливим завдяки зручному географічному положенню цих земель та сприятливим природно-кліматичним умовам. Майже всі Січі знаходились в місцевості, яка була природною схованкою, що захищало козаків від нападу зненацька. Виключенням можна вважати Микитинськку Січ, яка знаходилась на місці досить жвавої переправи через Дніпро. Землі Великого Лугу забезпечували козаків необхідними продуктами харчування і будівельним матеріалом. Тому Січ поступова перетворювалась у добре налагоджений господарчий комплекс, що зумовило таке довготривале існування козацтва в межах Дніпропетровської області.

Висновки

Дніпропетровська область – батьківщина п’яти Запорозьких Січей. Чому таке унікальне явище, як запорізьке козацтво формувалось, розвивалось і було досить впливовою політичною силою на протязі 200 років саме на території Дніпропетровщини. Безумовно, це пов’язано як з історичними факторами, так і з географічними.

На появу Січей на території області значний вплив мало зручне географічне положення Дніпропетровщини – на межі Середнього і Нижнього Подніпров’я, у центрі степової зони Східної Європи.

Рельєф території Дніпропетровської області відображує основні риси поверхні південної частини Східноєвропейської рівнини, характеризується чергуванням височин і низовин. Це хвиляста рівнина з розвинутою долинно-балковою сіткою. Рівнинний характер сприяв швидкому заселенню козаками цієї території і створенню своїх поселень: слобід, хуторів, а особливо зимівників, які були досить розгалуженими господарчими комплексами. Цей же фактор вплинув на поширення серед козацтва чумацького промисла, який потребував зручних транспортних шляхів. Наявність великої кількості балок, ярів і байраків давало можливість захиститись від нападів ворогів, вони були природними схованками. Д.І. Яворницький згадував: «В історії запорізьких козаків»: «Балки, яри та байраки мали повне значення як пункти поступової колонізації великої, дикої й пустельної степової рівнини: по цих угіддях запорізьке військо володіло й промисли свої мало, тобто, в балках чи біля балок закладали спочатку бурдюги, потім зимівники й нарешті села сімейних і несімейних запорожців.» [33]

Клімат Дніпропетровської області помірно-континентальний, на її території добре просліджується сезонність. Використовуючи цю особливість, перші поселенці, які іменували себе козаками, з’являлися в нашому краї на певний сезон (весна-літо), займались рибальством, полюванням, забезпечували себе усім необхідним, а восени поверталися додому. Вважати клімат Дніпропетровщини досить сприятливим було б не зовсім справедливо. Влітку були значні посухи, річки пересихали, відчувалася нестача питної води. Взимку бували значні морози. Це ускладнювало господарську діяльність, тому щільність населення на території області наприкінці XVI ст. була незначною. Козакам приходилось долати ці кліматичні труднощі.

Територія області має досить розгалужену річкову систему, найбільшою водною артерією є річка Дніпро. Всього на території Дніпропетровщини 116 річок і річечок. В часи існування Запорозьких Січей ріки були справжніми годувальницями. Це зумовило і основне заняття козаків – рибальство.

У XVII ст., за словами Боплана, в ріках і озерах запорозького краю, а саме: Псельській, Ворскальській, Омельники, Самоткань, Домоткань, Оріль, Самара та інших – водилося безліч риби та раків. В Орелі за одну тоню рибалки витягали до 200 рибин, найменша величина яких була футова. [18]

Родючі чорноземні ґрунти становлять велике природне багатство області. Про надзвичайну родючість землі, багатство рослинного і тваринного світу постійно згадували старожили нашого краю, з якими спілкувався наприкінці XIXст. видатний український історик Д.І. Яворницький. «По запорозьких степах водилося багато звіра й птиці. Перш за все по тих степах цілими косяками бігали дикі коні, що у запорожців звалися тарпанами. Опріч тарпанів, по степах та лісах водилися: вовки, лисиці, дикі коти, олені, зайці, сайгаки, вепри, куниці, видри. Птахів водилася така сила, що, як, було, злякати дичину пострілом, то вона злетівши у повітря, заступала світ сонця. » [32] Таке багатство тваринного світу зумовило ще одне важливе заняття козаків – полювання. А густота рослинного покриву сприяла розвитку скотарства. Землеробством, не дивлячись на родючість ґрунтів, козаки майже не займались, так як вели похідний спосіб життя.

Зрозуміло, що такі благодатні природно-кліматичні умови були однією з важливих причин виникнення козацтва саме на території Придніпров’я. Інші причини носили історичний характер.

Виникнення українського козацтва було викликано цілою низкою причин:

- економічні (нестача власної орної землі, колонізація вільних земель Придніпров’я та Дикого Поля);

- соціальні (посилення феодальної експлуатації українського населення з боку литовських та польських магнатів і шляхти, оформлення кріпосної залежності селян);

- політичні (бажання польської прикордонної адміністрації поставити козацтво на службу з охорони південних рубежів від татарських нападів);

- національні (політика колонізації українського населення та наступ католицької церкви).

Безумовно сприятливим було і те, що територія Дикого Поля не належала жодній державі. [11]

Січі, як центри вольностей Війська Запорізького Низового завжди розташовувалися у межах Великого Лугу Запорізького, змінюючи лише свої місця, переходячи з одного на інше (на відстань 5-20 км від попередньої Січі). П’ять Січей було у Базавлуцьких плавнях, нині Нікопольський район: Томаківська (на острові Томаківка за 20км від Нікополя на р.Томаківка), Базавлуцька (острів Базавлук у гирлі р. Базавлук), Микитинська (на переправі Микитин Ріг), Чортомлицька (на острові Чортомлик), Нова (Підпільненська) (за 5км від Чортомлицької на річці Підпільній).

Але територія Запорозьких вольностей, яка теж іноді називається Січ, займала значно більшу площу. Точних меж і кордонів цих земель не визначено. Запорозькі Січі завжди були осередком вольності, вони приваблювали усіх незадоволених феодальними порядками, з Січей починались всі антифеодальні та національно-визвольні виступи XVI – XVIIIст., в тому числі і Національно-визвольна війна під проводом Б.Хмельницького.

Таким чином досить зручне географічне положення Дніпропетровщини, сприятливі природно-кліматичні умови, які наприкінці XVIстоліття досить вдало поєднались з певними історичними передумовами, викликали до життя унікальне явище – українське козацтво.

Література

1. Антонович В.Б. Про козацькі часи на Україні. [Післямова М.Ф. Слабошпицького; Комент О.Д. Василюк та І.Б. Гирича.] – К.: Дніпро, 1991 – 238с..

2. Аракс М.М. Історія України – Русі / Вступ і комент. В.Г. Сарбея. – Одеса: Маяк, 1999. – 392с..

3. Бантиш-Каменский Д.Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства. – К.: Час, 1993. – 656с..

4. Братаніч Б.В., Романенко М.І. Історія краю. Дніпропетровшина. Наш край у складі Російської імперії. Друга половина XVIIIст. – 1914р. – Дн.:ВАТ «Дніпрокнига», 2006. – 373с..

5. Грибовський Владислав. Неопалима купина козацька. До 350-ї річниці заснування Чортомлицької Запорозької Січі: 1652-2002 роки. – Нікополь: видав. центр. газети «Південна зоря», 2006. – 26с..

6. Дніпропетровщина. Науково-популярне видання. Відп. за випуск

Г.Ф. Губанова. – Дн.: ВАТ «Дніпрокнига», - К.: АТЗТ «Книга», 2005. –

234с..

7. Іван Сірко: Зб.. Для серед. та ст. шк. віку. / [Упоряд. В.Л. Чуйка; передм. Ю.М. Мушкетика; Приміт. В.І. Сергійчука; Худож.оформл. С.В.Василенка; Упоряд.фотоматеріалів Ю.О.Іванченка]. – К.: Веселка, 1992. – 151 с..

8. Історико-топонімічний словник. Запоріжжя, 1998.

9. Історичні постаті України: Іст.нариси: Зб./ Упоряд. та авт. вступ. ст.

О.В. Болдирєв. – Одеса: Маяк, 1993. – 384с..

10. Кащенко А.Ф. Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове. / [Перед.слово О.Т.Гончара; Упоряд., текстолог. підгот., передм., приміт. С.П. Пінчука; худ.оформл. Ю.Г. Кудя. – К.: Веселка, 1992. – 127с..

11. Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до XXI ст.; навч.посібник. Вид.четверте . – Х.: ООО «Одісей», 2004. – 480 с..

12. Костомаров М.І. Богдан Хмельницький: Іст.нарис: Для серед. та ст. шк. віку / [Упоряд.і передмов. В.О.Замлинський]; Худ. Л.А. Кацнельсон. – К.: Веселка, 1992. – 93 с..

13. Котляр М.Ф., Смолій В.А. Історія в життєписах: Перев.з рос. – К.: Час, 1994. – 328 с..

14. Матеріали науково-практичної конференції «Історико-культурна спадщина Нікопольського району та проблеми історії запорозького козацтва». – Нікополь, 2001. – 299 с..

15. М.В. Лапко. Дніпропетровська обл. Географічний нарис. - К.: Вид. «Радянська школа», 1967. – 156 с..

16. Мицик Ю.А. Козацький край: Нариси з історії Дніпропетровщини XV – XVIIIст. – Дн.: Видав. Дніпропетровського державного університету, 1997. – 176 с..

17. Мицик Ю.А., Плохій С.М., Стороженко І.С. Як козаки воювали: Істор.розповіді про запорозьких козаків. – Дн.: Промінь, 1990. – 302 с..

18. Нариси з історії Нікопольського району (від найдавніших часів до початку ХХ ст.) – Київ – Нікополь – Запоріжжя: РА «Тандем - У», 2002. – 399 с..

19. Нартов В.В. Історія України з давніх давен до сьогодення. – Харків: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2006. – 352 с..

20. Павел Богуш «Илья Репин на Никопольщине». – Дн.: «Пороги», 1993. – 40 с..

21. П.Богуш. Нікопольщина – столиця п’яти Запорозьких Січей: історико-краєзнавчий нарис. Дн.: «Пороги», 1994. – 67 с..

22. П.Богуш. Записная книга Д.И.Яворницкого. – Никополь, 2000 г.. – 83 с..

23. П.Ф. Калинина, К.Л. Липка, Л.Е. Маслий. Днепропетровщина. Природа и экономика. – Дн. : обл.издательство, 1959. – 162 с..

24. П.О.Масляк, П.Г Шищенко. Хрестоматія з географії України: Посібник для вчителя.- К.: Генеза, 1994. – 448 с..

25. Романенко М.І. Історія України: Навч.посібник. – Дн.: «Дніпрокнига», 2003. – 336 с..

26. Савур-могила. Легенди і перекази Нижньої Наддніпрянщини. / Упоряд.і авт.приміт. В.А. Чабаненко. – К.: Дніпро, 1990. – 261 с..

27. Самійло Кішка: Істор. думи, оповідання /Упоряд., передмов., добір іл.матеріалу та примітки В.О. Шевчука. – К.: Веселка, 1993. – 157 с..

28. Салюк А. Знай, люби, вивчай наш козацький край. – Дн.: Пороги, 2002. – 39 с..

29. «Тії слави козацької повік не забудем…»: Істор. – краєзнав. нариси про пам’ятні місця Дніпропетровщини періоду Визвольної війни укр.народу 1648-1654 рр.. / Ю.А. Мицик, І. С. Стороженко, С.М. Плохій та ін.. - Дн.: Промінь, 1989. – 118 с..

30. Хрестоматія з географії Дніпропетровщини: Навч.посібник для 5-11кл. загальноосвітньої школи. – Дн.: ВАТ «Дніпрокнига», 2006. – 358 с..

31. Хрестоматія з історії Дніпропетровщини: Навч.посібник для 5-11кл. загальноосвітньої школи.- Дн.: ВАТ «Дніпрокнига», 2004. – 767 с..

32. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків у трьох томах. тІ. – К.: наукова думка, 1990. – 591 с..

33. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків у трьох томах. тІІ. – К.: наукова думка, 1990. – 560 с..

34. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків у трьох томах. тІІІ. – К.: наукова думка, 1990. – 556 с..

35. Яворницький Д.І. Дніпрові пороги: Геогр. – істор. нарис. – Дн.: Промінь, 1989. - 141