Реферат: Основи історії України

1. Предмет і завдання курсу «Історія України». Принципи і джерела вивчення історії України

Термін «історія» давньогрецького походження. Спочатку він означав «дослідження», «розповідь», тобто вивчення минулого. Згодом цей термін перейшов у латинську мову і поширився в усіх країнах Європи.

Є декілька значень поняття «історія». У широкому розумінні слова історія – це загальний процес розвитку. Ми говоримо про історію людини, природи, науки, культури, тощо. Під історією в більш вузькому значенні слова ми розуміємо життя і розвиток людського суспільства. Цим терміном позначається також наука, що вивчає минуле людства. Узагальнюючи, можна сказати, що історія – це з одного боку процес, а з другого – пізнання цього процесу.

Складовою частиною загальної історії людства і культури, частиною національного світогляду є історія України. Навчальній дисципліні «Історія України» належить важливе місце в системі освіти, оскільки інтелектуальний потенціал працівників визначається не тільки глибокими спеціальними знаннями, а й високими громадянськими і національно-патріотичними якостями.

Завдання цього курсу полягає у тому, щоб на основі наукових джерел, всебічного системного вивчення й висвітлення генезису українства допомогти молоді опанувати фактичний матеріал з історії України, усвідомити суть сучасних поглядів на минуле, переглянути колишні оцінки суспільно-політичних процесів, історичних подій, явищ.

Предметом курсу історії України є вивчення розвитку людського суспільства на українських землях, складного історичного шляху народу України, діяльності історичних осіб, політичних партій, суспільно-економічних, політичних, культурних процесів історичного розвитку українського народу.

Сьогодні перед вченими стоїть завдання перейти на новий національно-державницький світогляд, на позиції загально – цивілізаційного мислення. Для досягнення цього необхідно спиратися на теоретичні методи філософського, загальнонаукового характеру, Найважливішими серед методів, за допомогою яких історія України вивчає свій предмет є принципи історизму і об'єктивності.

Відповідно до принципу історизму всі процеси і явища розглядаються у розвитку, взаємозв'язку з іншими подіями, в конкретно-історичних умовах. Принцип об'єктивності вимагає правдивого висвітлення минулого незалежно від класових, національних, особистих інтересів, спираючись на історичні документи, об'єктивні факти.

Про історію людського суспільства свідчать історичні джерела. Розрізняють п'ять типів історичних джерел:

1) речові – пам'ятки матеріальної культури – археологічні знахідки (знаряддя виробництва, предмети побуту, монети тощо); архітектурні споруди;

2) етнографічні – пам'ятки про характер і особливості побуту, культури, звичаїв того чи іншого народу;

3) лінгвістичні джерела, тобто дані з історії розвитку мови;

4) усні джерела – народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін.;

5) писемні джерела, які є основою історичних знань. Писемні джерела можна поділити на дві основні групи: 1) актові матеріали – джерела, що є наслідком діяльності різних установ, організацій і офіційних осіб: грамоти, угоди, протоколи, накази, статистичні дані, стенограми тощо; 2) оповідні пам'ятки – літописи, спогади, щоденники, листи, записки, літературні, економічні та інші твори.

Таким чином, основна мета вивчення історії України – вивчити складний історичний шлях її народу, з'ясувати причини та обставини, що зумовили тривалий період бездержавного розвитку українського народу.

2. Дати характеристику основних етапів історії України

Для розуміння процесу української історії, діалектики становлення етносу та нації важливу роль відіграють критерії – упорядники. Таким критерієм розвитку виступає періодизація українського історичного процесу.

Першою спробою загальної періодизації історії України була концепція М. Грушевського, викладена у статті «Звичайна схема руської історії і справа раціонального укладу історії східного слов'янства». Схема розвитку українського історичного процесу знайшла своє втілення на сторінках багатотомної «Історії України – Русі».

Порогом історичних часів для українського народу Грушевський називає IV вік по Христу, а перед тим «про наш народ можемо говорити тільки як про частину слов'янської групи».

Головним змістом першого періоду історичного життя нашого народу була організація Руської держави, об'єднання її в одне «політичне тіло» та прийняття християнства,

Другий перехідний період – відкривається серединою XIV століття, коли землі України увійшли до складу Великого Князівства Литовського та Польщі. У цей час форми суспільно-політичного життя та побуту піл впливом інших держав змінюються.

Третій період – це період народної боротьби з ворожим суспільно-економічним устроєм. Своєрідною рисою змісту цього періоду є поєднання боротьби національної з релігійною.

Отже, Грушевський виділяє декілька періодів історії України, поєднуючи їх у дві доби – стару (старі часи, княжий та литовсько-польський періоди) та нову (козацький період), які називає тезою та антитезою, що доходять до українського відродження початку XX століття.

У радянські часи такий підхід до періодизації було засуджено. Періодизація історії України, виходячи з моментів політичних, державних, національних, релігійних, зображення історичного розвитку українського народу окремим від розвитку інших народів, особливо російського, була названа антинауковою.

Історичну схему М. Грушевського в основному прийняли і доповнили історики діаспори. Так О. Оглоблин виділяв три основні періоди розвитку українського народу і його держави. Перший період – це княжа державна формація (Київська Русь і Галицько-Волинська держава); другий – козацько-гетьманська держава і третій – модерна українська державність, яка відродилась в 1917–1918 роках.

У сучасній зарубіжній україністиці історію розуміють як серію «культур» («цивілізацій»), які йдуть одна за одною, або співіснують одна з одною, а в середині цих «культур» розглядають історію як взаємодію різних вікових «поколінь». Ці принципи періодизації загальної історії історики переносять і на періодизацію історії українського народу, формулюючи дві основні ідеї історичного розвитку української нації: ідею європеїзму і ідею української державності.

Проблема періодизації українського етногенезу у сучасній українській історіографії є дискусійною – ще не вироблено єдиних критеріїв її поділу. Деякі історики (Лихолат О.В., Лихолат А.О.) поділяють історію України на три основних періоди, що відповідають характерним етапам буття й соціально-політичним формам розвитку суспільства: найдавніша та середньовічна історія України (до XVII ст.); нова історія України (XVIII-початок XX ст.); новітня історія України (с 1917 по сьогодення).

Інші українські історики (І. Онищенко) періодизацію української історії пов'язують з етапами формування української державності:

– стародавня історія до VI ст.;

– середньовіччя – Київська Русь, Галицько-Волинське князівство, Литовсько-Руське князівство VII–XV ст. ст.

– ранньоновітня історія – Українська козацька держава XVI–XVIII ст.

– українські землі у складі Російської та Австрійської імперій ХIХ ст.

– Українська революція 1917–1920 рр.

– Радянська Україна 1921–1991 рр.

– Україна незалежна 1991 – до теперішнього часу.

3. Кочові племена на території України в стародавні часи

Найяскравішими суспільними утвореннями періоду енеоліту (4–3 тис. років до н.е.) на території України були землеробсько-скотарські племена трипільської культури. Назва її походить від однойменного села на Київщині, де її залишки вперше були досліджені ще на початку 90-х років минулого століття українським археологом чеського походження В. Хвойко.

Особливістю трипільської культури був досить тривалий період (1500–2000 років) поступового розвитку. Дослідники пов'язують походження цієї унікальної культури з Балкано-Нижньодунайським регіоном, але у процесі поширення на нові обшири вона на різних етапах включала елементи місцевих неолітичних та багатьох енеолітичних культур.

В Україні виявлено понад тисячу пам'яток трипільської культури. Вони згруповані у трьох районах: найбільше у середній Наддністрянщині, Надпрутті та Надбужжі, менше у Наддніпрянщині. В основі суспільного устрою трипільських племен лежали матріархальні, а згодом і патріархальні родові відносини. Основною ланкою трипільського суспільства була невелика сім'я. Сім'ї об'єднувалися в роди, кілька родів складали плем'я, група племен утворювала міжплемінні об'єднання, що мали свої етнографічні особливості. Основним заняттям трипільців було землеробство. Сіяли просо, ячмінь, пшеницю, вирощували садово-городні культури. Трипільці розводили переважно велику й дрібну рогату худобу, частково коней.

Трипільські племена вперше на території України почали користуватися виробами з міді, освоїли холодне та гаряче кування. Дуже високого рівня досягло керамічне виробництво.

За рівнем соціально-економічного розвитку племена трипільської культури наблизилися до рівня цивілізацій Єгипту та Близького Сходу, але з різних причин не мали державних утворень. На погляд історика О.В. Лихолат, однією з них та одночасно вірогідною причиною зникнення цієї культури стала навала скотарських племен з північного Причорномор'я. Фахівці висловлюють також гіпотези, що ґрунтуються на клімато-екологічних, економічних, антропологічних засадах.

Феномен трипільської культури, полягає в тому, що вона своєрідно поєднувала господарські, антропологічні, етнокультурні системи та вірування представників багатьох найдревніших спільнот південно-східної та центральної Європи. Основні риси господарювання, побуту, ідеологічно-культурні надбання трипільців були засвоєні праслов'янами та іншими індоєвропейськими народами.

Неосяжний степ південної України приваблював кочові племена Євразії. Завдяки цьому південна Україна стала центром життя кочових народів, які змінювали один одного з кінця ІІ тис.: кіммерійці, скіфи. сармати, готи, гуни, авари, болгари та ін.

Переселення цих народів відбувалося зі сходу, крім готів, які прийшли з берегів Балтійського моря. Основу господарства кочовиків становило скотарство, але поруч з ним вони займалися землеробством, ремеслами, володіли воєнним мистецтвом, вели постійні війни.

Першими, чия назва була зафіксована в писемних джерелах, були кіммерійці (IX–VII ст. до н.е.). Найдавніша згадка про кіммерійців міститься в «Одіссеї» Гомера, але найдокладніше розповідає про них давньогрецький історик Геродот. Кіммерійці об'єднувалися у племена, а племена складали союзи на чолі з царями-вождями, яким належала уся повнота влади в державі, яка була рабовласницькою.

Кіммерійці були першими на сучасних українських землях, хто навчався виробляти залізо. Займалися переважно кочовим скотарством, знали рільництво. Кіммерія розпалася внаслідок навали скіфських племен, які витіснили частину кіммерійців за межі Причорномор'я, а ті, що залишилися асимілювалися загарбниками.

У VII ст. до н.е. в українських степах з'явилися племена скіфів. Вони переважали кіммерійців більшою організованістю, єдністю, чисельністю.

Геродот виділяв серед них царських скіфів, скіфів-кочівників, скіфів-орачів, скіфів-землеробів. Племена царських скіфів панували над усіма іншими. Суспільний устрій царських і кочових скіфів був пристосований де умов кочування й війни. Роди і племена перетворювалися на своєрідні військові підрозділи для охорони худоби й пастухів, а також нападів на сусідів з метою заволодіння їхніми багатствами.

У скіфів було розвинуто ремесло і торгівля. Скіфські ремісники володіли технологією виплавки міді та заліза. Виготовляли зброю, знаряддя праці, виливали котли тощо. Знайдено численні ювелірні вироби складної роботи. Між скіфами і грецькими містами-колоніями йшла жвава торгівля. Перші вивозили хліб, солену рибу, мед, хутро, рабів, ввозили золото, срібло, дорогу зброю, тканини та інші дорогоцінні речі.

На межі IV–III ст. до н.е. почався занепад скіфської держави, а наприкінці ІІІ ст. до н.е. під тиском кочових сарматських племен скіфська держава припинила своє існування.

У III ст. до н.е. з поволзько-приуральських степів прийшли в землі північного Причорномор'я сармати. Назва «сармати» походить від іранського слова – «сабромант», що означає «оперезаний мечем». Основним заняттям сарматів було кочове скотарство. Вони розводили велику рогату худобу, овець, коней, полювали на птахів і звірів, займалися ремеслами.

Найбільшого розвитку сарматське суспільство досягло у І ст. н.е. Воно перебувало у перехідному стані від докласових відносин до класових. Військова організація сарматів була на дуже високому рівні.

Наприкінці І ст. н.е. утворився великий союз племен, очолюваний сарматським племенем аланів. Але із середини ІІІ ст. н.е. сарматів витіснили вихідці з північної Європи – готи, які створили Готську державу – Гетику. Закріпившись у північному Причорномор'ї, готи почали здійснювати військову експансію на Балкани і Малу Азію. Найбільшої могутності й сили політичне об'єднання готів досягло в середині IV ст. н.е. за правлінням короля Германаріха. У 376 р. готи були розгромлені кочовими племенами гунів.

Держава гунів стала одним із наймогутніших політичних утворень в історії людства. За правлінням Атгіли (сер. V ст.) вона займала величезну територію від Рейну до Волги. Але після смерті Аттіли його держава розпалася, а гуни поступово розпорошилися серед місцевих народів.

Починаючи з VII ст. до н.е., водночас зі скіфською експансією, в північному Причорномор'ї відбувається також грецька колонізація. її причинами були: перенаселення міст-полісів, нестача придатної для обробки землі, продуктів харчування, соціальна і політична боротьба, посилення торгового обміну. На відміну від скіфів, елліни-колоністи приходили невеликими загонами, відтворюючи на місцях свого розселення звичну для них систему поселень і господарювання. Такою системою був поліс – своєрідна форма соціально-економічної та політичної організації суспільства у вигляді міста-держави.

Греки заснували міста Ольвію, Пантікапей, Феодосію, Херсонес та ін., перетворивши їх на центри торгівлі та ремесел. З V ст. до н.е. з об'єднаних грецьких міст на Таманському і Керченському півостровах створено Боспорське царство з центром у Пантікапеї.

Грецька колонія складалася із центру-поліса та сільськогосподарських округів-хорів, а також розташованих навколо міста селищ, хуторів, окремих садиб. Кожне місто-держава становило окрему рабовласницьку демократичну республіку. Верховна влада належала народним зборам, виконавчим колегіям і магістратам, обраним відкритим голосуванням. За винятком рабів, іноземців та жінок, всі жителі мали широкі політичні права. Молодь перед тим, як одержати громадянство, складала урочисту присягу на вірність колонії та її законам, Одним із найважливіших обов'язків громадянина поліса була оборона його від ворогів.

У VI–III ст. до н.е. грецькі міста-держави бурхливо розвивалися на засадах рабовласницького способу виробництва. Греки-колоністи займалися землеробством, скотарством, виноградарством, рибним промислом. Були розвинуті різноманітні ремесла: металургія, ковальство, гутництво, гончарство, ткацтво, ювелірне виробництво. Досить розвинутим було суднобудування.

Важливе місце в житті колоній займала торгівля. Колоністи мали тісні зв'язки з скіфами, сарматами, фракійцями, метрополією. Основним предметом грецького експорту з колоній була пшениця. Вивозили також рибу, сіль, хутра, мед, віск, ліс, рабів. З метрополії ввозили вино, прикраси, скульптури, керамічні вироби тощо. У колоніях були досить розвинуті монетні системи, що обслуговували потреби міської торгівлі.

Починаючи з III ст. до н.е. грецькі колонії поступово занепадають. Грецію і сусідні країни охоплює загальна криза, що негативно позначилось на економіці грецьких колоній. Занепав експорт хліба, населення міст розбігалося, постійні напади варварів розладнали фінансовий стан міст-полісів, скоротилися торгові зв'язки, зменшилася товарність сільського господарства і ремесла. У III–IV ст. н.е. майже всі античні держави північного Причорномор'я припинили своє існування.

Центри давньогрецької цивілізації на Чорноморському узбережжі справили значний вплив на соціально-економічний, політичний, культурний розвиток місцевого населення.

4. Проаналізувати існуючи концепції походження та заселення східних слов'ян

У І тисячолітті н.е. на історичну арену впевнено виходять слов'яни – одна з основних груп давньоєвропейського населення. Проблема етногенезу слов'ян дуже важлива, але й досі не до кінця з'ясована історичною наукою. Визначення місця історичної прабатьківщини слов'ян – ключ для розуміння вітчизняної історії. Одну з перших спроб вирішили питання походження слов'ян зробив літописець Нестор, який вважав, що найдавніші слов'яни розміщалися по берегах Дунаю. Дунайська теорія походження слов'ян була домінуючою протягом XIII–XV ст. у працях польських і чеських хроністів. Прихильниками цієї теорії в подальшому стали відомі російські історики XIX ст. С. Соловйов, М. Погодін, В. Ключевський.

У добу середньовіччя з'явилась скіфо-сарматська, або азіатська теорія, викладена на сторінках Баварської хроніки (IX ст.), Ця теорія базується на визнанні предками слов'ян скіфів і сарматів, які прийшли з передньої Азії узбережжям Чорного моря і осіли у південній частині східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, звідки, з часом, вони розселились на північ і захід.

Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов'ян розпочався на початку XIX ст. Чеський славіст Л.Нідерле започаткував вісло-дніпровську теорію походження слов'ян. Відповідно до цієї теорії ще у II тис. до н.е. існувала балто-слов'янська спільність. В результаті її розпаду у ході розселення і з'явилися слов'яни, прабатьківщиною яких Л. Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром. Прихильниками цієї теорії були Н. Шахматов, В. Петров, М. Фасмер.

Польські вчені Я. Чекановський, Ю. Косташевський, Т. Сплавинський у 30–40 роках XX ст. висунули вісло-одерську концепції походження слов'ян, яка пов'язує походження слов'ян з лужицькою культурою і локалізує слов'янську прабатьківщину природними кордонами-річками Віслою і Одером.

Політичну єдність, що стала зватися Київською Руссю. У 50–60-х рр. XX ст. виникає дніпро-одерська теорія (Б. Рибаков, М. Артамонов, П. Третяков), яка увібрала в себе ідеї і висновки багатьох попередніх теорій і помістила слов'янську прабатьківщину між Дніпром і Одером.

Суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію сучасні українські археологи В. Баран, Р. Терпиловський, Д. Козак. На їх думку, формування слов'янського етносу – процес тривалий, який пройшов у своєму розвитку ряд етапів. На початковому етапі до ПІ – II ст. до не. він розгортається головним чином у межиріччі між Віслою та Одером. З появою зарубинецької культури II – І ст. до н.е. починається новий етап формування слов'янського етносу, під час якого центр активної слов'янської життєдіяльності переміщується на територію між Дніпром і Віслою.

5. Існуючі концепції походження Київської Русі

Слід зазначити, що письмові джерела, і в тому числі «Повість временних літ» літописця Нестора, засвідчують перші кроки східнослов'янської державності з VI ст. Важливим етапом у розвитку Давньоруської держави були VІІІ-ІХ ст. Саме в цей час, за Нестором, у Середньому Подніпров'ї склалося державне об'єднання Руська земля, до складу якого увійшли поляни, древляни, сіверяни. Що до назви Русі, то її походження остаточно ще не з'ясовано, хоч різні дослідники робили спробу виводити її то з фінської мови, то з давньошведського слова, то з слов'янської річки Рось і Русна в Центральній Україні. Інша гіпотеза припускає можливість існування зв'язку між цим словом і назвою кочового племені роксоланів. Оскільки ці теорії мають серйозні недоліки, жодна з них не отримала загальної підтримки. Що стосується самого слова «Русь», то як виявляється, ним спочатку називали варягів, потім землі полян у Центральній Україні.

Існує декілька точок зору на виникнення східнослов'янської держави. Спираючись на літописну згадку (XII ст.) про призвання новгородцями «варягів» Рюрика з дружиною, ряд німецьких вчених, зокрема 3. Байєр,

Г. Міллер, А. Шльоцер, які у XVIII ст. служили в Росії, розвернули так звану норманську теорію. В ній доводилось, що Київську Русь заснували варяги – германо-скандинавська народність, відома на заході як вікінги, або нормани. Підкреслювання важливості германських впливів та натяки на нездатність слов'ян створити власну державу викликали обурення славетного російського вченого XVIII ст. Михайла Ломоносова, який написав гнівну відповідь німцям, доводячи першочергову роль слов'ян у створенні Київської Русі. Твердження Ломоносова дістали назву антинорманської концепції (або теорії природно-історичного процесу виникнення класів і держави у східних слов'ян) та поклали початок суперечкам, які тривають і до сьогодні.

Антинорманських поглядів трималися також такі провідні українські вчені, як М. Грушевський та М. Костомаров. У 30-х роках радянські вчені почали контрнаступ, оголосивши норманську теорію шкідливою, бо в ній заперечується здатність слов'янських народів створити незалежну державу. Як свідчать історичні факти, східні слов'яни задовго до «прикликання варягів» досягли високого рівня культурного розвитку, створили ряд державних об'єднань. Заслуга варягів була у тому, що вони оживили державний організм і підштовхнули до нової творчості.

Від середини IX ст. літописи починають послідовний династичний виклад історії Київської Русі. Від 862 р. київськими князями у «Повісті временних літ» згадані Аскольд і Дір, які були боярами Рюрика. Ця версія, й досі поширена в іноземній літературі, була переконливо спростована О.О. Шахматовим, який вважав Аскольда і Діра нащадками Кія, останніми представниками місцевої Київської династії. Територія Київського князівства Аскольда була невеликою. Воно охоплювало землі навколо Києва, головним чином племінного княжіння полян. Це князівство стало етнокультурним, політичним і соціальним осередком, довкола якого наприкінці IX ст, почала зростати Давньоруська держава.

Впродовж XIX – І пол. XX ст. дискусії послідовників скандинавської і автохтонної концепцій походження втратили патріотичний підтекст, перемістившись у суто наукову площину. Фахівці об'єктивніше підходять до оцінки ролі «варязького фактора» у політичному житті східної Європи і вважають, що держава у східних слов'ян виникла завдяки поєднанню багатьох елементів, як слов'янських, так і неслов'янських. Вони € прибічниками так званої компромісної або політичної теорії.

В останні роки з'явилася ще одна гіпотеза, автором якої є О. Пріцак (США, Гарвард), яка виводить витоки Київської держави з Хозарського каганату. Ця теорія не має серйозного наукового обґрунтування.

6. Значення прийняття християнства для розвитку Київської Русі

Київська Русь, яка виникла і більше ста років існувала як язичницька держава, з плином часу почала потребувати релігійно-ідеологічного підкріплення державності і влади князів. Перша спроба була проведена близько 980 р. за наказом князя Володимира. Роздроблений верховними жерцями Русі пантеон шести богів (Хорса, Даждьбога, Стрібога, Симаргла, і Мокош) на чолі з Перуном, затверджував великокняжу владу, ставлячи на перше місце Перуна, перед яким клялися, положивши мечі, щити і золото. Але переконавшись, що язичництво більше не відповідає рівневі розвитку Київської Русі, Володимир рішуче порвав з ним. У 988 р. на Русі було офіційно запроваджено християнство в його візантійсько-православному варіанті. Володимир, як видатний політик, зумів оцінити політичне значення прийняття християнства для своєї державної системи. Нова релігія повинна була стати опорою княжої влади і з'єднати всі народи держави єдиною ідеологією і культурою. Аналіз джерел переконує, що введення християнства на Русі не слід розглядати як одноактну подію, пов'язану тільки з Володимиром. Це був тривалий і складний процес, що почався задовго до княжіння Володимира і відбувався після нього. Перші згадки (письмові і археологічні) свідчать про знайомство слов'ян з християнською релігією ще в антську епоху. Відомо також про Аскольдове хрещення, княгиня Ольга була християнкою. У Києві була міцна християнська громада – все це вплинуло на вибір Володимира. Хрещення Володимира відбулося в Херсонесі, після чого відбулося хрещення киян і всієї Русі. Цим актом Русь остаточно визнала своє місце в Європі. Значно розширилися її економічні та культурні зв'язки з багатьма європейськими країнами і в першу чергу з Візантією. Прийняття християнства мало позитивні наслідки для внутрішнього життя країни. Оскільки вчення візантійської держави підтримувало монарше право на владу, київські князі бачили в ній ту ідеологічну опору, якої раніше не мали. Християнство помітно вплинуло на мораль ранньофеодального суспільства Давньоруської держави, Церква засуджувала звичаї родової помсти, рабства, багатоженство тощо. Разом з тим, введення християнства справило великий вплив на розвиток культури Київської Русі. З часів «хрещення Русі» в ній поширилися писемність, книжність. У Києві та інших містах почали влаштовувати школи і книгописні майстерні. Християнізація вплинула на розвиток будівництва, архітектури, малярства. Почалося будування православних храмів. Перший кам'яний храм збудував у Києві Володимир. Його звали Десятинним, бо на його утримання (разом з всією церковною організацією Київської держави) князь віддавав десяту частину своїх прибутків.

Поряд з тим, християнство впроваджувалося жорсткими методами, люди неохоче відмовлялися від віри батьків і процес християнізації тривав декілька століть.

7. Культурний розвиток Київської Русі

Високого рівня розвитку за часів Київської Русі досягла самобутня культура, яка склалася на місцевій східнослов'янській основі. Життєдайним джерелом і основою духовної культури Русі була усна народна творчість, яка виникла в глибині віків. У давньоруському фольклорі – билинах, дружинних піснях, переказах, легендах, казках знаходимо відображення світогляду людей, роздуми про минуле і сучасне свого народу, історичні події. Одним із найдавніших фольклорних жанрів є народні перекази. Яскравим зразком родового переказу є історія про Кія, Щека, Хорива та сестру їх Либідь і заснування ними Києва. До До нас дійшли також обрядові і святкові пісні. колядки, магічні закликання, прислів'я тощо.

Чудовими пам'ятками давньоруської творчості є билини Київського, або Володимирського циклу: сюжети і образи цих билин пов'язані зі стольним градом Києвом, його захисниками Іллею Муромцем, Добринею Нікитнчем.

Велике значення для розвитку давньоруської культури мала поява писемності, яка виникла на Русі не пізніше, ніж у IX ст., тобто ще до введення християнства. Вже в перший пол. X ст. Русь підписувала угоди з Візантією (911 р., 944 р.). Поява і розвиток писемності сприяли розповсюдженню освіти на Русі. Вже за часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого були засновані школи для навчання княжих і боярських дітей, а також для дітей старост і священників. Школи відкривались при монастирях і церквах, тут створювались і бібліотеки. Перша з них була заснована при Софіївському соборі в 1037 р., книжки тут не тільки зберігались, а перекладались з іноземних мов і переписувалися.

У Київській Русі розвивалась і оригінальна література. Одним із відомих письменників XI ст. був митрополит Іларіон. У своєму творі «Слово про закон і благодать» Іларіон прославляє діяльність князя Володимира за те, що він зробив Русь відомою у всіх кінцях землі. Князь Володимир Мономах в «Повчанні дітям» вчить їх правилам моралі, виступає проти війн, захищає ідею єдності Русі. Також з'являються літописи – своєрідні хроніки подій, які складалися за часом. Найбільш відомий літопис – «Повість врем'яних літ» був написаний монахом Києво-Печерського монастиря Нестором на поч. XII ст. Вершиною давньоруської літератури став твір» Слово о полку Ігореві». Першою давньоруською енциклопедією став «Ізборник» митрополита Іларіона (1073 р.)

Високого рівня розвитку за часів давньоруської держави досягла архітектура і різні галузі мистецтва. До найдавніших пам'яток архітектури належить Десятинна церква в Києві, построєна князем Володимиром у 989–996 р. Церква була зруйнована в 1240 р. під час монголо-татарської навали. В 1036 р. був створений Спасо-Преображенський собор у Чернігові. За часів Ярослава Мудрого в Києві збудований Софійський собор (закладений у 1037 р.) і недалеко від нього – церкви Ірини і Георгія, а також великокняжі палати. У 1051 р. Засновано Києво-Печерський монастир. За часів Ярослава верхня частина Києва була обнесена валом із трьома брамами, головні з них отримали назву Золотих воріт. Розвивається живопис: фрески-малюнки на стінах розписані мінеральними фарбами, мозаїки-зображення, виконані з шматочків кольорового скла; іконопис – зображення ликів святих. Були розповсюджені книжкові мініатюри.

8. Оцінка економічного розвитку Київської Русі

Провідне місце в економіці Київської Русі займало сільське господарство. Для обробки ґрунту і вирощування врожаю використовувалися досконалі для того часу знаряддя праці: плуг, рало, соха, борона, заступ, мотика, серп, коса. Культивувалися жито, пшениця, просо, ячмінь, овес, горох. Наявність чудових пасовиськ і сінокосів дозволяли утримувати в феодальних господарствах велику кількість худоби.

Важливу роль у господарському розвитку Київської Русі відігравало розвинене ремісниче виробництво. Так, у Києві існувало від 40 до 60 різних ремесел; найважливішими серед них були: ковальство, теслярство, гончарство та інші. Асортимент виробів із заліза налічував 150 назв, а давньоруські ковалі опанували всі відомі тоді прийоми обробки: кування, зварювання, гатування і інкрустація кольоровими металами.

Ковалі виготовляли різні знаряддя праці, зброю і предмети побуту – серпи, сокири, стріли, щити, шоломи, кольчуги, замки, ключі та інше. Розповсюдженими видами ремесла були гончарство, плотництво, обробка шкіри, виготовлення тканин з льону і вовни, виробництво скла, обробка каменю і ін.

Високого рівня розвитку досягла будівельна справа. Для будівництва виробляли цеглу (плінфу), декоративні полив'яні плити, а також використовували дерево, граніт, мармур, шифер. Ремесло розвивалося, як у структурі господарства феодалів, задовольняючи їх потреби у відповідних знаряддях і предметах, так і на вільній міській основі, тобто ремісники виробляли різні речі на замовлення, на ринок. Допоміжними галузями господарства стали промисли – бджільництво, мисливство, рибальство.

У цілому господарство Київської Русі мало натуральний характер. Однак розвиток ремесла, посилення суспільного поділу праці сприяли розширенню обміну, торгівлі. Внутрішня торгівля переважне зосереджувалася на місцевих ринках, які зв'язували економічно окремі райони. Такий характер господарчих зв'язків був притаманний взагалі епосі феодалізму.

Широко розвивалася на Русі зовнішня торгівля. Найбільшими торгівельними комунікаціями були шляхи «грецький», який зв'язував Русь з балтійськими і чорноморськими ринками, «соляний» і «залозний», котрі вели в країни Центральної Європи і на Кавказ.

Вивозили на міжнародні ринки хутра, мед, віск, льон, льняні тканини, вироби зі срібла і заліза та ін. Завозили – головним чином для задоволення потреб феодалів – предмети розкоші (шовкові тканини, парчу, сукно, оксамит, прянощі та ін.), зброю, мідь, ювелірні вироби тощо.

Торгівля викликала до життя грошовий обіг. Ще до виникнення держави роль грошей виконували тварини, а потім «куна» (хутро куниці). На ранньому етапі (УШ-Х ст.) на Русі оберталися арабські дірхеми, візантійські полісми і міліаресії, західноєвропейські динари. За Володимира Великого і Ярослава Мудрого Русь карбувала власні гроші: срібники і златники. З XI ст. при розрахунках у великих торгівельних операціях використовувалися срібні зливки – гривни.

Яскравим свідченням високого рівня економічного розвитку Київської Русі став своєрідний процес урбанізації. Протоміста у східних слов'ян виникали ще в VI–VIII ст. Найвідоміше місто – град Кия, який виник ще в V сторіччі. В XI – І третині XIII ст. в ньому налічувалось близько 50 тис. мешканців. За середньовічними мірками – це велика кількість городян. У давньоруських Чернигові і Галичі мешкало по 25 тис. городян.

Літописи повідомляють, що в ІХ-Х ст. існувало понад 20 міст, в XI ст. згадується ще 32 міста Напередодні монгольської навали на Русі налічували понад 300 «градів», з яких майже 100 були справжніми містами. У містах зосереджувалося соціально-економічне, політичне і культурне життя.

9. Оцінка соціального розвитку Київської Русі

Давньоруська держава виникла в дофеодальний період і власність на землю довгий час залишалася колективною. Земля належала панівному класу в цілому – князю з дружиною, боярам, які в більшості своїй входили де складу дружини. В перший період – (IX–X ст.) більшість безпосередніх виробників залишалися вільними селянами – общинниками-смердами. V ранньофеодальний період серед джерел збагачення князів і бояр значне місце займав збір данини.

Так, Олег та його наступники на київському столі опікувалися насамперед збиранням данини з підвладних племен. Княгиня Ольга визначала розмір данини із залежного населення, встановлюючи «устави і уроки, погости і данини». Данину звичайно платили натурою, насамперед хутром, медом, воском. Данина збиралася двома засобами: або підвладні племена привозили її в Київ, або князі з дружиною самі їздили за нею. Перший спосіб називався повозом, а другий – полюддям. На селян-общинників данина накладалася на «дим», «рало», «плуг», тобто на господарство. Крім того, селяни виконували різні повинності: ремонтували і будували шляхи, мости, замки, укріплення.

Якщо в ранньофеодальний період серед джерел збагачення князів і бояр велике місце займало збирання данини, то з часом основним джерелом стають прибутки від власного феодального господарства. Починає рости велике землеволодіння – княже, боярське, церковне. Ольга мала свої села – Ольжичі, Будутине, місто Вишегородськ. Володимир – село Берестове і град Бєлгород. Росло і землеволодіння бояр. Ними в першу чергу ставали княжі дружинники, які за свою службу отримували землі і стали осідати на них. Церкви і монастирі також швидко ставали великими землевласниками. Індивідуальна земельна власність зародилась у Київській Русі лише в другій половині XI ст. «Руська Правда», складена за Ярослава Мудрого близько 1037 р., ще не знає такого способу власності, а «Правда Ярославичів» 1072 р. вже свідчить про наявність особистого землеволодіння, але поки що князівського. В літописах перші звістки про князівське землеволодіння датуються кінцем XI, а боярське – починається з XII ст. Таким чином, із розвитком землеволодіння зростав чисельно і клас феодалів, який складався із князів, бояр і церковної верхівки.

Основною категорією населення, зайнятого в господарстві феодалів, були смерди. Вони мали власне господарство, проте певний час повинні були працювати і на феодала. Іншою категорією підневільного населення була дворова челядь, або холопи, які перебували в цілковитій залежності від свого господаря. Близьким до холопського було становище рядовичів і закупів – колишніх смердів, які внаслідок посилення експлуатації втрачали власне господарство та йшли в кабалу до феодала. Вони працювали за договором – «рядом» (звідси рядовичі), або відробляли позичені гроші – «купу» (звідси закупи).

Київська Русь була найбільшою політичною формацією середньовічної Європи, маючи за різними підрахунками від 3 до 12 млн. населення і величезну територію, що обіймала 300 тис. км.

На протязі ГХ – ХШ ст. влада переживала складну трансформацію. Держава виникла в дофеодальну добу. В цей час склалася дружинна форма державності. Давньоруські володарі – Олег, Ігор, Ольга, Святослав були типовими дружинними князями. На базі дружини був створений примітивний апарат управління та збирання данини.

У добу піднесення Київської Русі формується раннєсередньовічна держава у формі монархії. На чолі держави стояв великий київський князь, який був головою держави і верховним власником усієї території. Він зосереджував у своїх руках усю повноту законодавчої, виконавчої, адміністративно-судової та військової влади. Влада київського князя була спадковою. Під його рукою були «світлі князі і великі бояри», які володіли окремими князівствами і містами. Спочатку це були племінні князі, а в кінці X ст., в результаті проведеної Володимиром реформи, стали призначатися великим київським князем представники великокняжого роду. Князі і великі бояри за свою службу користувалися часткою данини, яка збиралася з підвласної їм території. З часом вони стали отримувати землі і перетворювались у феодалів-землевласників. У залежності від них перебували дрібні феодали (бояри, дружинники), влада яких поширювалася на невеличкі міста і села. Управління невеличкими містами здійснювали також намісники великого князя – тисяцькі та посадники. Великий київський князь для прийняття важливих державних рішень скликав раду з князів і бояр боярську думу. Пізніше місце в думі отримала верхівка священнослужителів. Рішення думи не були обов'язковими для князя. Найближче оточення, за допомогою якого великий київський князь керував державою, була особиста дружина, яка складалася зі старшої (бояри, мужи) і молодшої (отроки, діти боярські). У разі загальної небезпеки збиралося народне ополчення – «вої», куди входили смерди і городяни. У період феодальної роздробленості одноосібна монархія переростає у федеративну монархію, коли долю Русі вирішував не великий князь, а група впливових князів. Створюється дуумвірат (Всеволод і Володимир), триумвірат Ярославичів (Ізяслав, Святослав, Всеволод), що шукали компромісних рішень на княжих з'їздах. Цю форму правління історики називають «колективним сюзеренітетом».

10. Причини занепаду Київської Русі у XII ст.

Велика держава середньовіччя – Київська Русь не була, між тим, монолітом ні в етнічному плані, ні за формою організації влади, здійснюваної з Києва. Ознаки політичного роздроблення Київської Русі були помітні вже відразу після смерті Ярослава в 1054 р. Ще за життя він поділив державу між своїми синами. У Київській Русі з 1054 р. встановилася незнана раніше форма правління, яку історики назвали триумвіратом Ярославичів. Усі державні справи брати вирішували разом: видавали закони («Правда Ярославичів»), ходили в походи на кочовиків (торків і половців) тощо. Але здебільшого триумвіри дбали про збільшення власних володінь. Після невдалої для Русі битви з половцями на р. Альті триумвірат розпався. Так скінчився майже 20-літній триумвірат Ярославичів.

Перед загрозою з боку половців князі роблять спроби залагодити справи миром і припинити усобиці, для чого скликають князівські з'їзди. Першим із таких був з'їзд 1097 р. у Любечі. Там було визнано принцип, за яким кожний князь мусив володіти своєю вотчиною, тобто землею, виділеною йому батьком, і не посягати на землі інших князів («кожен да держить отчину свою»). Це узаконювало роздроблення Давньоруської держави на окремі спадкові князівства.

Володимир Мономах (1113–1125 рр.) і його син Мстислав (1125–1132 рр.) на якийсь час поновили і зміцнили великокнязівську владу, але припинити роздроблення Київської Русі не змогли.

Роздробленість, що охопила Русь у ХП-ХІІІ ст., дістала назву феодальної, оскільки в її підвалинах була еволюція феодалізму. Роздроблення Київської Русі було зумовлено закономірністю соціально-економічного процесу: подальшим розвитком продуктивних сил (насамперед у містах), зростанням феодальної власності, посиленням місцевої землевласницької знаті, економічним і політичним зміцненням і відособленням окремих князівств, які прагнули вийти з-під влади великого князя київського. В умовах зростання антифеодального протесту селянства феодали зміцнювали державний апарат на місцях,

Феодальна експлуатація викликала загострення класової боротьби, яка багато разів переростала у відкриті повстання селян і «міських чорних людей». У літописах збереглися свідчення про антифеодальні рухи цього періоду в Київській, Галицькій, Володимиро-Суздальській, Новгородській та інших давньоруських землях. Запекла міжусобна боротьба князів за землі і міста, в тому числі і за Київ, що супроводжувалась пограбуванням народних мас, посилювала незадоволення серед населення,

Протягом ЗО-50-х років XII ст. від Києва відокремилися всі значні феодальні князівства. Відособлення цих князівств, що здавна сплачували Києву данину, призвело до занепаду його колишньої економічної і політичної могутності, хоча він і залишався одним із найбагатших міст і зберігав славу про минулу зверхність.

На економічному становищі Києва і київської землі згубно позначилися також руйнівні князівські усобиці і напади половців. Використовуючи феодальні міжусобиці на Русі, половці посилили натиск на руські землі і особливо на Придніпров'я. З 1061 по 1210 рр. вони вчинили 46 набігів на руські землі; з них найбільша кількість припала на Переяславщину і Київщину. Негативний вплив справило також переміщення європейських торгівельних шляхів, чому дуже сприяли хрестові походи. Після захоплення хрестоносцями Константинополя в 1204 р. київсько-візантійська торгівля була остаточно підірвана. З цього часу старовинний торгівельний шлях «із варяг в греки», який і без того страждав від частих набігів половців на Придніпров'я, зовсім занепав.

У другій половині XII ст. Київ остаточно втратив своє значення столиці Русі.

Київська держава роздробилася на ряд великих самостійних феодальних земель-князівств, найважливішими з яких були: Київська, Чернігово-Сіверська, Переяславська, Галицька, Володимиро-Волинська, Полоцька Турово-Пінська, Ростово-Суздальська, Новгородська, Смоленська. У кожній з цих земель був свій політичний центр – найбільше місто, яким володів старший князь землі, що титулувався, як і київський, «великий».

Кожна руська земля мала свої особливості політичного устрою. Так, внаслідок тривалої боротьби місцевого боярства проти князів у Новгороді та Пскові, боярські республіки, в інших землях (зокрема у Володимиро-Суздальській) перемогла міцна князівська влада, а в Галицько-Волинській великий вплив на політичне і соціально-економічне життя справило боярство, хоча в окремі періоди тут зміцнювалася влада князя. У середині – другій половині XII ст. у державних рамках Давньої Русі виділилося півтора десятка князівств і земель, які незабаром почали об'єднуватися в групи. Це історично об'єктивно закладало підвалини формування території трьох східнослов'янських народностей.

У Північно-Східній Русі особливо тісні зв'язки встановилися між Володимиро-Суздальською та Муромо-Рязанською землями. У Південній Русі то були Галицька і Волинська землі, що після їх об'єднання тяжіли до землі Київської. Ці процеси розвивалися далі наприкінці XII – на початку XIII ст.

Київська, Чернігово-Сіверська, Переяславська, Волинська, Галицька, Подільська землі, а також Буковина і Закарпаття стали тією територіальною основою, на якій склалася й розвивалася українська народність. А на середній Наддніпрянщині, в Київській землі, утворилося етнічне осереддя українського етносу, навколо якого поступово згуртувалося населення інших південно-руських земель. За середньою Наддніпрянщиною раніше, ніж за іншими землями Південної Русі, закріпилася назва «Україна», як синонім поняття «країна», тобто край, рідна земля (для зрівняння: Сербія по сербохорватські – «сербська крайна»). Термін «Україна» вперше зустрічаємо в Київському літописі під 1187 р. в розумінні край, країна. Під 1189 р, той же Київський літопис називає Україною Галицьку землю. Отже, вже наприкінці XII ст. Україною літописці називали різні території Південно-Західної Русі. З часом назва «Україна» поширилася на всі етнічні українські землі.

Найсильнішими серед південно-західних князівств були князівства Галицьке і Волинське. Від Києва Галицьке князівство відокремилося раніше ніж інші землі, – після Любецького з'їзду князів (1097 р.). Найвищого розквіту, як самостійне князівство, Галицька земля досягла за князювання Ярослава Осмомисла (1153–1187 рр). Літописець високо цінує особу Ярослава Осмомисла. Він пише, що князь був мудрий і красномовний, чесний і шанований у всіх землях, славний полками і тим, що він «розстріл землю свою». За часів Ярослава Галицьке князівство досягло найбільшої могутності. Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаємовідносини не лише з сусідами, а й із Візантією, священною Римською імперією.

Волинська земля відокремилася від Києва в середині XII ст., коли волинським князем був правнук Володимира Мономаха – Мстислав Ізяславич.

Між Галицьким і Волинським князівствами розвивалися жваві економічні зв'язки. Спільним у них було і завдання боротьби проти нападів польських і угорських феодалів, які намагалися захопити галицькі і волинські землі. Все це створювало об'єктивні передумови до об'єднання цих земель у князівство.

У 1199 р. Роману Мстиславовичу, спираючись на підтримку дружинників, частини середніх і дрібних бояр та міщан, вдалося домогтися об'єднання під своєю владою Волині і Галичини в одне князівство. Незадовго до смерті Роман поставив у залежність від себе й золотоверхий Київ. За часів Романа Галицько-Волинське князівство успішно воювало з половцями. Активну політику проводив Роман на заході. Він відбивав напади литовських племен, зокрема ятвягів, і навіть вторгався в їхні землі. З Угорщиною Роман уклав договір про мир, а з Візантією підтримував дружні відносини, в Польщі втручався у феодальні усобиці.

Після загибелі князя Романа у 1205 р. (його сини тоді були малолітніми: Данилові було 3 роки, а Василькові – один рік) почалися численні усобиці й феодальні війни, що тривали понад 30 років. Галицькі бояри намагалися не допустити зміцнення великокнязівської влади.

У результаті тривалої боротьби, спираючись на підтримку середніх та дрібних феодалів і городян, Данила Романович зумів припинити усобиці і поновити єдність Галицько-Волинського князівства. У 1238 р. Данило зайняв Галич, в тому ж році він розгромив тевтонських лицарів Добжинськогс ордену. У 1240 р. Данило зайняв Київ і поставив там свого воєводу Дмитра. Столицею князівства Данило обрав нову резиденцію Холм, де побудував оборонні споруди, церкви, заклав великий парк. Планомірною і цілеспрямованою була містобудівнича діяльність Данила та його брата Василька. За їх наказом були споруджені міста – замки Данилів, Крем'янець. Угровеськ та інші.

Отже, у першій половині ХПІ ст. Галицько-Волинське князівство успішно відбило напади Угорщини, Польщі, німецьких лицарів. Але подальше його зміцнення було перервано навалою Батия.

Галицько-Волинське князівство внаслідок навали Батия зазнало руйнувань, але воно залишилося найміцнішим серед усіх південно-західних князівств. Князь Данило кілька років не визнавав влади татарського хана, але на початку 1246 р. він поїхав до Золотої Орди і дістав від хана ярлик на князювання, визнавши залежність від золотоординського хана. Проте це не означало відмови Данила від боротьби з Ордою. Данило збирав сили. Передусім він будував нові міста і укріплював старі. Було побудовано в 1250-х рр. місто, назване на честь сина Данила Львовом, зміцнено Холм.

У 1245 р. військо Данила Галицького здобуло блискучу перемогу в битві з військом угорського короля та його союзниками. Ця перемога надовго зупинила експансію угорського королівства на північ Карпат. Близько 1250 р. між Данилом і угорським королем Белою IV налагодилися дружні стосунки. які були закріплені шлюбом сина Данила Льва з дочкою Бели Констанцією. Але спроба організувати спільний союз проти ординців не вдалася. Поступово Данило знову починає шукати союзників для боротьби з ординцями. У 1254–1255 р. війська Данила, його брата Василька і сина Льва здобули міста по Південному Бугу, Случі й Тетереву, а загін хана Куремси відтіснили в свої кочовища. Однак після приходу в 1258 р. величезного війська Бурундая, Данило і Василько були змушені розібрати укріплення найбільших фортець на доказ того, що вони «мирники» Орди.

Данило проводив активну зовнішню політику. Міжнародному авторитетові Данила сприяло вінчання його в 1253 р. отриманою від папи Інокентія IV королівською короною. Однак папа не зміг та й не бажав надати реальну допомогу проти Орди галицько-волинському князеві, що не пустив католицьких місіонерів до своєї країни і твердо дотримувався православ'я. Тому зв'язки Данила з Римом перервалися.

Після смерті Данила Галицького (1264 р.) його син Данилович короткий час володів не лише Галицьким князівством, а й Литвою. В цей час князівство розпалось на чотири частини, якими володіли сини Данила.

На початку XIV ст. Волинське і Галицьке князівства знову об'єдналися в руках одного князя – Юрія Львовича, онука Данила Галицького. Скориставшись з внутрішніх заколотів у Золотій Орді, Галицько-Волинська держава змогла на деякий час пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу.

У 1308–1323 рр. в Галицько-Волинській державі правили сини Юрія – Лев П і Андрій. На міжнародній арені вони орієнтувалися на союз з Тевтонським орденом. Це було корисно як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв'язку з тим, що дедалі відчутнішим був натиск Литви на північні окраїни князівства. Отже, хоч Галицьке-Волинське князівство мусило визначити формальну залежність від Золотої Орди, фактично воно вело самостійну зовнішню політику.

Останнім галицько-волинським князем був Юрій Болеслав (1325–1340 рр.) – син польського (мазовецького) князя Тройдена, родич галицько-волинських князів по матері. Після смерті Юрія Болеслава самостійне Галицько-Волинське князівство перестає існувати.

Галицько-Волинське князівство після падіння Києва продовжило на ціле сторіччя існування державного утворення на слов'янських землях і стало політичним центром майбутньої України.

11. Хід та наслідки татаро-монгольської навали на землі Київської Русі у XIII ст.

Наприкінці XII – поч. ХШ ст. у степах Монголії склалася могутня протодержава. Об'єднання монгольських союзів очолив Темучин, якого в 1206 р. обрали Чингізханом (великим ханом). Майже одразу монгольська верхівка розпочала завойовницькі війни проти сусідніх країн, У 1223 р. в битві на р. Калці 25-тисячне монгольське військо на чолі з Джебе і Судебеєм розгромило дружини південно-руських князів. Через півтора десятиліття онук Чингізхана Батий почав завоювання князівств Київської Русі. На протязі 1237–1238 рр. монголи підкорили Північно-Східну Русь. У 1239–1240 рр. Батий захопив Південно-Західну Русь: Переяслав, Чернігів і оточив Київ. Єдиний раз для штурму руського міста Батиеві довелося зосередити всі свої сили. 74 дні кияни захищали своє місто. Останні захисники сховалися в Десятинній церкві і загинули під її уламками. Дуже мало киян залишилося серед живих, та вони з часом зуміли відродити своє місто. Після взяття Києва монголо-татари заволоділи Галицькою і Волинською землями. В 1241–1242 рр. війська Батия пішли в Західну Європу (були пограбовані землі Польщі, Угорщини, Чехії, Молдавії, Сербії, Хорватії, Боснії). Батий дійшов до Адріатичного моря і повернув у Пониззя Волги – тут монголи заснували свою державу – Орду (в історичній літературі її називають Золотою Ордою). Давньоруська держава перестала існувати.

Руські землі потрапили в васальну залежність від золотоординських ханів. Князі повинні були їхати до хана на поклон і отримувати від нього ярлик (грамоту) на княжіння. Хан залишав князів і бояр на їх місцях, за це вони повинні були сплачувати данину, підносити багаті дари і за його наказом виступати в похід зі своїм військом.

Князівства Середнього Подніпров'я – Київське, Чернігівське і Переяславське під час навали Батия понесли великі втрати. З середини ХШ ст. Києвом правили князі – безпосередні ставленики золотоординських ханів. Київ втратив значення релігійного центра Русі. Митрополит із Києва переїхав до Володимира на Клязьмі, а потім у Москву. Переяславське князівство після навали Батия перестає згадуватись в історичних документах. Галицько-Волинське князівство внаслідок нашестя було розорено, але залишилось найсильнішим із південно-західних князівств. Тут не було постійних баскаків і фіскальних переписів населення.

Наслідки монголо-татарської навали по різному висвітлюються в історичній літературі. З точки зору Гумільова Л.М. – золотоординського іга не було, а був союз Русі з Ордою, тому що руські князі використовували Золоту Орду в боротьбі за владу і кожний князь був відносно незалежним. мав свою дружину, карбував монети.

З точки зору інших дослідників – наслідки іга були надзвичайно важкими, тому що набагато скоротилось населення країни, були знищені і пограбовані міста – всього 49 з 74, в 14 із них життя не відновилось, занепало ремесло. Послабленням обороноздатності Русі скористалися польські, угорські та німецькі феодали, посиливши натиск на руські землі. Навала монголів загальмувала, але не зупинила розвиток слов'янських земель.

12. Політика Литви в українських землях у XIV-1 пол. XVI ст.

Терміни «Україна», «український» у контексті XIV–XVII ст. є умовними. Тогочасне населення нинішніх українських земель усвідомлювало себе як «руське». Тож правомірним для означення цих територій є термін «Південна Русь» і «Південно-Західна Русь».

У «Повісті минулих літ» литовські племена згадуються як північні народи, котрі дають данину Русі. На ті часи місцеві племена не мали будь-якої політичної організації. Але у ХПІ ст. склалося нове державне утворення – Литовське князівство.

Фактором, який прискорив консолідацію місцевих племен, був потужний тиск ззовні, з боку німецьких лицарів, котрі проголошували своєю метою християнізацію язичників – литовців. Воднораз піднесення Литви було зумовлено занепадом давньоруських земель, що його спричинило монголо-татарське нашестя.

Початок доби литовської політичної зверхності над Південною Руссю був покладений у 1380 р., коли литовці закнязювали на Волині й Галичині, Ці землі після 40 років запеклої воєнно-політичної боротьби відійшли до Польщі. Потім впродовж одного – двох десятиліть під контроль Вільно перейшли Київщина, Сіверщина та Поділля.

У другій половині XIII ст. ця держава зростала за рахунок східнослов'янських земель, котрі істотно переважали власне Литву як за своєю територією, населенням, так і за рівнем соціально-економічного, культурного та політичного розвитку. Причина успіхів Литви на цих землях полягала головне в тому, що литовські князі не порушували місцевого складу життя. Вони не руйнували навіть удільної системи. Замість місцевого руського князя було садовлено якогось родича Великого князя Литовського, і його становлення до великого князя не змінювалось. Литва не мала свого виробленого державного апарату, щонайбільше вона мала дати князя. Тому залишилася на місці вся попередня управа. Руські бояри ставали на службу Литовського Великого князя, а руські дружини й земські полки підсилювали його військо. Центральна влада в Литві не мала органів управи областями. Тому, коли на місці виникали якісь трудні справи, вони звичайно йшли просто до Великого князя. Вища культура русинів мала непереможний вплив на литовців. Військова справа, будування фортець, княже господарство й адміністрація, податкова організація, суд – усе це запозичалось у Русі. На корінних литовських землях появляються руські назви: «намісник», «городничий», «тивун», «конюший», «ключник» і т.д., руська мова стає мовою великокняжого двора й державної канцелярії. Руська віра – так звалося на Литві спочатку християнство – мала вже в XIII ст. своїх прихильників серед литовців. Шлюби литовських князів з руськими князівнами скріпляли сей вплив ще більше. Столиця Вільно в XIV ст. була властиво столицею не Литовської, а Литовсько-Руської держави. В складі цієї держави тепер етнографічні литовські землі займали всього одну десяту частину. Історичний процес Західної й Південної Русі знайшов собі новий спільний осередок після того, як впали колишні осередки в Києві і в Галичині.

З початком XV віку майже всі українські землі (за винятком Закарпаття, та Буковини, що була під молдавськими господарями) були поділені між Польщею та Литвою. Тому, що політичне й громадське життя в литовській державі дуже скоро засвоювало собі форми польського ладу, то українське життя в обох державах, сполучених спільною династією й цілим рядом уній, розвивалось більш-менш в однакових умовах. В Західний Україні (Галичині й Холмщині) полонізація, введена зразу з великім натиском, досягла скоро тих успіхів, що верхні кола українського громадянства, потомки колишнього боярства й старших дружинників, спольщились і покатоличились. Край було поділено на воєводства. Землю роздав король польським панам і місцевім спольщеним. На цій землі заводились кріпацькі порядки, які вже існували в Польщі. Селяни губили право самостійно розпоряджатись своїм майном.

Ще за галицьких князів по великих містах Галичини оселилось багато чужоземних купців та ремісників: німців, поляків, євреїв, вірмен. Тепер за польського панування число їх ще збільшилося і вони захопили в свої руки усю торгівлю й промисли. Польські королі завели по містах самоврядування на німецький зразок, так зване «магдебурзьке право» з виборним магістратом і «лавою» суддів. Але до цього самоврядування, як і до всякої державної або громадської служби, допущено було тільки католиків. Православні міщани-українці були тим самим обмежені в громадських правах: навіть жити їм дозволялось тільки в окремих дільницях, як це було, наприклад, у Львові.

В Галичині та Холмщині, як і в самій Польщі, тільки шляхта брала участь у керуванні державними справами, посилаючи від кожного воєводства своїх послів на сейм. Та ще католицьке духовенство мало таке право, православне ж до того не допускалось. Тим самим український народ у польській державі втратив всі політичні права.

Спочатку польські королі думали просто навернути православних українців на католицтво тим, що хотіли на місце православних владик посадити католицьких. Але це їм не вдалося, бо всі верстви українського громадянства гостро тому спротивилися. Тоді вони залишили православну ієрархію, але на кожному кроці старались її обмежити, а на місце єпископів настановляли людей податливих, які не дуже енергійно чинили опір заходам польського уряду. Це все привело до того, що в XV ст. православна церква в межах литовсько-польської держави дуже занепала. Та простий народ і міщанство твердо держалися своєї віри, і поляки не могли тут нічого зробити. З другої половини XVI століття серед українського міщанства пішов рух до організації братств і підтримки православної релігії освітою та культурою.

Скасувавши автономію українських земель під князями, Литва поділила їх на воєводства й староства і завела свою адміністрацію. Не вважаючи на те. що литовська династія була спольщена й окатоличена, так само як і литовські пани, українське й білоруське панство зберігало в державі свій вплив і своє значення, хоч усе частіше траплялось, що багато їх переходило на католицтво. Головну масу земельної аристократії в Литовській державі складали нащадки українських і білоруських княжих та боярських родів. З них призначались представники вищої адміністрації, вони ж засідали в «Раді панів» коло князя. Католицький фанатизм з половини XVI століття дуже підупав, коли на Литві почало ширитись протестантство, яке знайшло собі багато прихильників серед магнатів (великих панів) та шляхти.

Вищим класом українського громадянства зробились нащадки княжих і боярських родів, які звалися загально панами і були земельною аристократією, яка мала великий вплив на політику великих литовських князів. Деякі нащадки удільних князів, як, наприклад, князі Острозькі, зберегли в своїх руках величезні маєтки й жили, як справжні удільні володарі. Шляхта володіла дрібними маєтками й здобула собі великі політичні права лише після об'єднання Литви з Польщею. Селяни, хоч юридично й зберігали особисто свою волю, але під впливом польського ладу позбулись права на землю, що вважалась княжою або панською. Через те вони були позбавлені права вільного переходу і були приковані до маєтку свого пана. Але й цей процес відбувався поволі в міру заведення на Литві польського права й польських порядків.

13. Причини виникнення українського козацтва та основні версії його походження

У XV–XVI ст. відбувалося формування принципово нової соціальної групи – козацтва, яке пізніше, у XVII–XVIII ст., перетворилося на визначний чинник суспільного життя. Колискою козацтва стала Південна Україна, особливо Поддніпров'я і Побужж'я, що грала роль буфера між Кримським ханством та володіннями польських і литовських правителів. Природні багатства цього краю вабили до себе людність. Для тих, хто прийшов сюди на промисел, уходництво часто ставало засобом існування. Життя по уходах захоплювало їх своїми відмінними прикметами та відводило від повсякчасної селянської чи міщанської праці. Однак тут на випадок татарських «наїздів» потрібно було завжди бути напоготові. Тож з плином часу члени промислових «ватаг» набували необхідного досвіду, Призвичаївшись до місцевих обставин, вони не лише могли дати відсіч раптовому нападу, а й самі починали громити татарські улуси, не гребувати нападами на послів, купців тощо. «Козакування» перетворювалося на їхнє основне заняття, стаючи для них соціальною нішею.

Основні версії походження козацтва такі. Польсько-литовський хроніст XVI ст. М. Стрийковський виводив козаків от якогось стародавнього ватажка «Козака». Польські історики XVII ст. П. П'ясецький і В. Коховський виводили назву козаків від слова «коза», бо вони були такі ж прудкі, проворні, як кози. Григорій Граб'янка, козацький літописець початку XVIII ст., виводив козаків від хозар. Були й інші, не менш фантастичні теорії походження козаків.

Польський історик XVI ст. М. Бельський, французький інженер Боплав (автор відомого «Опису України», 1640 р.) і козацький літописець Самійло Величко з початку XVIII ст., вважали козаків за місцевий стан, хоч теж, як Величко, називали його сарматами або козаками.

Українська історіографія початку XIX ст. виводила козаків от черкасів, або черкесів, що переселились з Кавказу на Наддніпрянщину. Наукове розроблення питання про походження козаків почалося аж геть пізніше. В 1863 р. В. Антонович висловив погляд: козацькі громади – це ті ж самі вічові громади старої Русі, які вдержались на південній Київщині й Поділлі під татарським і литовським пануванням в кінці XV ст. і виступають лиш під новою, запозиченою у татар назвою козаків. Вони зберегли своє віче, яке тепер зветься радою, а їх ватажки, що колись звалися князями, тепер звуться гетьманами.

П. Куліш у своїх творах підкреслював, що козаччина була продуктом степового життя. Козаки були вояками-добичниками; вони складали ватаги й рушали в степ під проводом обраних ними отаманів і там промишляли полюванням і риболовством, а потім збували в городах продукти свого здобичництва

Більшість дослідників стояла на ґрунті поглядів Антоновича й Максимовича, вважаючи козаків за місцеву верству українського суспільства, різнячись тільки щодо думок про те, який це був стан і де саме шукати його коріння у старій Україні-Русі.

На початку XX ст. М. Грушевський дав синтез тих поглядів, які з часів Максимовича вважали козаччину за органічне явище українського життя, і розвинув та углибив ці погляди. Грушевський зазначав, що козаччина була результатом невпинної боротьби осілого хліборобського народу з кочовим розбишацьким населенням степу. Але хоч козаччина має певні аналогії до різних явищ українського життя попередніх століть, її не можна безпосередньо від них виводити. Як окрема суспільна верства, з своїм окремим устроєм, звичаями, організацією, козаччина почала формуватись лише в XVI ст. й остаточно приймає певні вироблені форми на порозі XVI та XVII ст.

Починаючи з другої половини XVI ст., у безкраї простори Дикого Поля ринув потік збіглих селян з Галичини, Волині, Полісся, Західного Полісся. Так, у верхів'ях Південного Буга, на Собі, Синюсі, Тясмині, Росі, в середній течії Дніпра в районі Канева – Черкас, а також на лівому березі Дніпра – на Трубежі, Сулі, Пслі – виникає чимало козацьких слобод і хуторів. Поступово козацтво набуває певних організаційних форм. Передусім, поза межами Речі Посполитої, у пониззі Дніпра, за порогами, сформувався укріплений центр козацтва – Січ, життя якої будувалося на засадах військової демократії. Паралельно козацтво здобувало правове визнання у польських офіційних колах, котрі з початку 70-х років XVI ст. почали використовувати його для несення прикордонної служби.

Заснування першої Запорізької Січі історики, як правило, пов'язують з ім'ям козацького ватажка Дмитра Вишневецького («Байди», 1516–1563) – одного із перших відомих в історії українського козацтва гетьманів. Під його керівництвом в 1552–1556 рр. на о. Мала Хортиця і була побудована фортеця, яка стала осередком згуртування запорозького козацтва.

Специфічні історичні умови та обставини самого життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізації козацтва. Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була січова рада. її рішення були обов'язковими для виконання. Рада розглядала найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, проводила поділ земель та угідь, судила злочинців. На Раді обирали уряд Січі – військову старшину, а також паланкову та полкову старшину, яка мала в своїх руках адміністративну владу та судочинство, керувала військом, фінансами, репрезентувала Січ на міжнародній арені. У Січі функціонувало власне козацьке право, яке було не писаним законом, а «стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом».

Визначально, що для козацтва не існувало жодного авторитету: всіх своїх ватажків та отаманів вони сприймали виключно через призму своїх звичаїв та традицій. Невідповідність лідера козацьким нормам могла стати причиною не тільки усунення з посади, а навіть смертної кари. Сам обряд обрання старшини свідчив про демократизм козацької громади. Так, за звичаєм обраний кошовий отаман мусив двічі відмовлятися від булави і лише на третій – погодитися.

Запоріжжя мало і свою територію «Землі Війська Запорозького» (території Дніпропетровської, Запорізької, часткового Херсонської. Кіровоградської, Донецької, Луганської та Харківської областей). Запорізька Січ у XVIII ст. за розмірами площі була близькою острівній Англії.

14. Причини, характер, рушійні сили Визвольної війни українського народу середини XVII ст.

Посилення польсько-шляхетського гніту на Україні в першій половиш XVII ст. викликало у відповідь піднесення антифеодальної боротьби, тісно переплетеної з національно-визвольним рухом. На середину XVII ст. у різних сферах українського суспільства визріли гострі суперечності.

У політичній сфері: оскільки українські землі входили до складу Речі Посполитої, народ України був позбавлений можливості незалежного державного розвитку. Інтереси політичного розвитку України приходили з суперечність з інтересами Польщі.

Загострилися суперечності у національно-релігійній сфері Стосовно українців в Речі Посполитій проводився курс на усунення їх від участі у міському самоврядуванні, обмежувався їх вступ до цехів ремісників, православні єпископи не мали права засідати в сенаті. Впроваджувалися католицтво та уніатство, переслідувалися українська мова та культура.

У соціально-економічній сфері: оскільки в цей період Польща стає одним з головних експортерів хліба, спостерігається орієнтація поміщицьких господарств не на задоволення власних потреб, а на внутрішній і зовнішній ринок. Це призвело до зміцнення феодальної земельної власності та посилення кріпацтва.

Помітно погіршуючи соціальне становище народних мас, фільварково-панщинна система водночас гальмувала розвиток простої капіталістичної кооперації та початкових форм мануфактурного виробництва, зародки яких були тоді у багатьох галузях промисловості України.

Важливою передумовою війни було формування козацького стану. Козацтво на той час ставало виразником національних інтересів і носієм ідеї української державності, Курс польського уряду на ліквідацію козацтва як стану викликав його збройний опір.

На початку 1648 р. спалахнула національно-визвольна війна українського народу. Поневолене селянство, козацтво, міщани були головною рушійною силою війни. Найважливішу роль відігравало козацтво, яке становило кістяк армії. Очолила війну передова українська шляхта та козацька старшина. Б. Хмельницького обрано гетьманом Війська Запорозького (лютий 1648 р.).

Боротьба, що охопила всю Україну, була спрямована проти національно-релігійного та соціального гноблення з боку Польщі. Повстанці також чинили опір спробам Росії, Туреччини і Кримського Ханства підпорядкувати козацьку Україну своїм інтересам. Таким чином, боротьба носила національно-визвольний та соціальний характер. Й головні завдання полягали в тому, щоб створити незалежну українську державу та закласти передумови соціально-економічного розвитку України на якісно новій, більш прогресивній основі.

Щодо типології боротьби, що розпочалася у 1648 р., то в літературі використовуються терміни: «повстання», «війна» і навіть «революція» – тобто це питання залишається в історичній літературі відкритим. Найбільш розповсюдженим і сьогодні є термін «війна», хоча деякі дослідники вважають, що за своїми масштабами, змістом, формами, характером і метою боротьби, наслідками ця подія становила собою революцію.

Відкритим залишається питання і про хронологічні межі цієї події. Найчастіше кінцевою датою називають 1654 р., хоча зустрічаються і 1657 р., і навіть 1676 р.

Таким чином, до повстання, що переросло в національно-визвольну війну українського народу, призвело різке загострення соціально-економічних суперечностей в Україні, посилення національного, релігійного гніту наприкінці 40-х рр. XVII ст.

15. Оцінка Переяславської угоди 1654 року. Березневі статті

Переяславська угода 1654 року – вирішальний, переламний момент в долі українського народу. Для вірного розуміння суті цього договору слід взяти до уваги такі моменти:

а) обставини, за яких його було укладено,

б) зміст договору.

а) обставини.

Незважаючи на підйом Визвольної війни, Україна протягом кількох років не змогла нанести рішучої поразки Польщі. Ставало очевидним, що Україні був потрібний сильний союзник, покровитель. Альтернативні варіанти Б. Хмельницький перелічив на козацькій раді у січні 1654 року.

1. Покровитель – польський король (це було неприйнятно, бо точилася боротьба проти поляків).

2. Кримський хан (виявився ненадійним союзником).

3. Турецький султан (але союз з «бусурманами» був ненависним для українців).

4. Московський цар (на думку Хмельницького, ця кандидатура була найбільш прийнятною).

б) зміст угоди.

В березні 1654 року російський цар затвердив так звані «Березневі статті», які визначали статус України у складі Росії.

Які права мала козацька Україна за цією угодою?

Договір передбачав цілковите збереження за Україною своєрідних форм правління, наявність власної державної території, судочинства, армії чисельністю 60 тис. реєстрових козаків, фінансової системи, своєрідного адміністративно-територіального поділу. Суверенітет України був частково обмежений у сфері зовнішньої політики: дипломатичні зносини дозволялося здійснювати під контролем Москви. Крім того, Москві сплачувалася данина.

Таким чином, Україна за Переяславською угодою зберігала широку автономію у складі Росії. Укладення її відповідало на той час вимогам моменту і тому може оцінюватися як вірний крок гетьмана.

Серед істориків і досі не вщухають дискусії з приводу визначення історико-юридичної суті Переяславської угоди 1654 року. Науковці по-різному трактують цей договір: одні вбачають в ньому унію двох держав, інші – угоду про васальну залежність України від Росії, треті – військовий союз. Ситуація ускладнюється тим, що оригінал документу до нас не дійшов: текст був підроблений царськими писарями. Одне цілком очевидно: кожна сторона бачила в ньому засіб для реалізації власних планів. Москва намагалася часткову залежність України від Росії перетворити на цілковиту; Україна сподівалася за допомогою Росії вирвати українські землі зі складу Речі Посполитої.

Укладення договору 1654 року суттєво змінило геополітичну ситуацію в регіоні.

16. Роль Б. Хмельницького в історії України

Богдан Хмельницький – видатний політичний і державний діяч середини XVII ст., роль якого в історії України важко переоцінити. Не випадково деякі дослідники порівнюють його з Олівером Кромвелем в Англії.

Народився Богдан Хмельницький 27 грудня 1595 року в Чигирині у сім'ї дрібного українського шляхтича Михайла Хмельницького. Богдан одержав освіту в українській школі, а потім у Львівській єзуїтській колегії, знав латинь та кілька іноземних мов. Через трагічні особисті обставини Хмельницький став на чолі визвольної боротьби українського народу проти польського панування. Він справив великий вплив на перебіг подій української історії завдяки своєму таланту – таланту організатора, полководця, державного діяча. Найбільшою заслугою Б. Хмельницького була напружена, послідовна праця по створенню української національної держави. Здійсненню цього історичного завдання була підпорядкована вся діяльність гетьмана.

Таким чином, Б. Хмельницький, по-перше очолив боротьбу народних мас проти польсько-шляхетського панування, об'єднавши для цього зусилля різних класів і верств населення. В результаті була знижена гострота соціальних суперечностей, усунена можливість переростання їх у громадянську війну.

По-друге, Б. Хмельницький – перший з політичних діячів не тільки висунув завдання створення незалежної української держави, але й зробив усе можливе для її втілення. Його зусиллям фактично була створена молода українська держава, яка спиралася на традиції козацького самоврядування.

По-третє, Б. Хмельницький, який здійснював активну дипломатичну діяльність під час Визвольної війни, вивів Україну на міжнародну арену.

І лише вкрай несприятливі обставини того часу призвели до втрати українцями можливості національного самовизначення. Водночас слід зауважити, що особа Б. Хмельницького не піддається однозначній оцінці.

По-різному оцінюють вчені І політики передусім такий вирішальний крок, як укладення Переяславської угоди 1654 року.

Слід однак визначити, що гетьман діяв як мудрий політик і обрав найбільш оптимальний на той час варіант. Безперечно, Б. Хмельницький – одна з найбільш видатних фігур в історії України.

17. Причини політичної нестабільності української о суспільства після смерті Б. Хмельницького (період Руїни)

Після смерті Б. Хмельницького (1657 р.) події розвивалися у вкрай несприятливому для України напрямі. Настали часи розбрату серед українців, іноземної інтервенції і спустошення краю. Цей майже 25-річний період одержав в історії назву «Руїни». Україна розділилася на два гетьманства – Лівобережжя та Правобережжя. Останнє згодом все більше перетворювалося на справжню руїну.

Гетьмани змінюють один одного; при цьому Лівобережжя обирає свого гетьмана, Правобережжя – свого, іноді між ними відбуваються збройні сутички.

Після гетьманства Юрія Хмельницького, Івана Виговського Україна розділяється на Лівобережну і Правобережну. На Правобережжі гетьманами були П. Тетеря, П. Дорошенко, знов Ю. Хмельницький.

На Лівобережжі – І. Брюховецький, Д. Многогрішний, І. Самойлович. Розколом серед українців скористалися сусідні держави, і за Андрусівським миром 1667 р. Україна була поділена: Правобережжя відійшло до Польщі, Лівобережжя – до Росії. Згодом був укладений договір Москви з Туреччиною (Бахчисарайський мир 1681 р.) і знов з Польщею (1686 р.). В результаті на кінець XVII ст. українські землі виявились поділеними між сусідніми державами.

Серед причин, подібного розвитку подій назвемо такі обставини:

1. Вкрай несприятливі зовнішньополітичні умови – жорстка централізаторська політика російського царизму, втручання іноземних держав, які претендували на українські землі.

2. Внутрішня боротьба за владу між окремими гетьманами та угрупуваннями.

3. Загострилися болючі соціально-економічні проблеми, оскільки козацька старшина поступово займала місце шляхти. Політична ситуація в цей період загострюється через народні повстання.

4. Мали місце розходження в поглядах щодо зовнішньополітичного курсу, а саме: якої орієнтації слід дотримуватися – пропольської чи промосковської.

Всі ці несприятливі обставини ускладнювали процес державного будівництва. Події розвивалися неоднаково в Правобережній та Лівобережній Україні.

Таким чином, ціла низка обставин призвела до політичної нестабільності українського суспільства після смерті Б. Хмельницького внаслідок чого було втрачено сприятливі можливості для політичного самовизначення українців.

18. Наступ російського царизму на українську автономію

Внаслідок укладення Переяславської (1654 р.) угоди Україна увійшла де Російської держави на правах автономії. Про автономність України свідчили наявність власної території, своєрідного політико-адміністративного устрою, української адміністрації з числа козацької старшини. Збройні сили України виступали як самостійні, Україна вела активну дипломатію на міжнародній арені, визнавалася багатьма державами.

Але політична автономія України існувала історично недовгий час. В ХVІІ-ХVІІІ ст. українському народу не вдалося утвердити свою молоду державність. Чому так сталося?

З 1654 р., тобто з моменту укладення Переяславської угоди, Москва намагалася ввести на Україні пряме правління, поступово, але неухильно обмежуючи її автономні права. Договір 1654 р. визнавав за Україною самоврядування, наявність місцевих органів управління, очолюваних гетьманом. Він був підписаний як «вічний», але після смерті Б. Хмельницького під час обрання кожного нового гетьмана укладалася нова угода, де права України поступово обмежувалися, а привілеї Москви поширювались (див., наприклад, Переяславські статті 1659 р., Московські 1665 р., Батуринські 1663 р. та інші).

Особливе місце у системі заходів щодо обмеження української автономії займали ті з них, які були прийняті в часи правління Петра І та Катерини II. Тенденція до обмеження суверенних прав України повною мірою знайшла вияв у першій чверті XVIII ст., період правління Петра І – ідеолога і практика імперської доктрини. Політичний курс, спрямований на ліквідацію української автономії, втілювався у різних сферах життя. Однак найбільш показовим слід вважати ставлення царського уряду до інституту гетьманства в України.

Події 1707–1708 рр., а саме перехід гетьмана І. Мазепи на бік шведського короля Карла XII під час Північної війни, прискорили процес підпорядкування інституту гетьманства російському урядові, Після Полтавської битви з 1709 р. при українських гетьманах постійно перебувають царські резиденти – бригадири.

Логічним продовженням політики уряду Петра І було створення у 1722 р. після смерті гетьмана Івана Скоропадського (1708–1722) Малоросійської колегії – державної установи у складі 6 російських штаб-офіцерів, що мали здійснювати вищі судові, фінансові функції та нагляд за діяльністю Генеральної військової канцелярії та гетьмана.

Після смерті Петра І (1725 р.) московська політика щодо України була неоднаковою: часом вживалися більш жорсткі заходи, часом наставало полегшення. Період пільг для України прийшовся на правління Петра П, коли було дозволено обрати нового гетьмана. Ним став Данило Апостол (1727–1734).

Цариця Анна Іоанівна, яка вирішила повернутися до жорстких петровських заходів щодо України, у 1734 р. після смерті Д. Апостола знову скасувала гетьманство. Замість нього для управління Україною було створено Правління гетьманського уряду на зразок Малоросійської колегії.

За царювання Лізавети, дочки Петра І, коли проводився менш жорсткий курс щодо України, було востаннє дозволено обрати гетьмана в особі Кирила Розумовського (1750–1764).

Правління Катерини П – заключна сторінка в історії існування інституту гетьманства в Україні: у 1764 р. цариця, яка негативно ставилася до існування української автономії, скасувала гетьманство – тепер вже остаточно. У 1782 р. Гетьманщина була поділена на 3 намісництва (губернії), які разом складали Малоросійське генерал-губернаторство з росіянином на чолі.

Таким чином, на території Української держави, що сформувалася в ході Визвольної війни 1648–54 рр., склався і тривалий час існував своєрідний політичний та адміністративний устрій. Наявність таких важливих передумов, як широке народне представництво у державотворчому процесі, вплив традицій Запорозької Січі, зумовила республіканський, демократичний характер української козацької держави. Існування цієї держави можна датувати від 1648 р. до кінця XVIII ст. Фактично після Полтавської битви (1708 р.) існували лише зовнішні ознаки держави.

19. Суспільно-політичний та економічний розвиток Гетьманщини (XVIII ст.)

Після розподілу українських земель сусідніми державами Правобережжя, що входило до складу Польщі, поступово занепадало. Водночас все більшого значення набував політичний центр на Лівобережжі, який згодом одержав назву Гетьманщини.

Гетьманщина – це українська держава, що склалася в ході національно-визвольної війни 1648 – 4654 рр. і увійшла до складу Російської імперії на договірних умовах. Ці умови визначали автономний політичний, військовий, фінансовий, адміністративний статус України. Саме на території Гетьманщини, незважаючи на всі політичні обмеження, набули свого розвитку самобутні органи українського державного управління.

Політичний устрій Гетьманщини виглядав таким чином. Ядро української території складали козацькі полки, чисельність яких могла змінюватися (6, 10, 16). Головними ланками управління були генеральний, полковий та сотенний уряди.

Вищим законодавчим органом місцевого управління залишались козацькі ради, на яких обговорювались і вирішувались найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики. Ради обирали й скидали гетьманів, козацьку старшину. Однак ради скликалися дедалі рідше, і найважливіші питання гетьман вирішував у вузькому колі козацької старшини. На радах були присутні представники царського уряду.

Обраний козацькою радою воєначальник козацького війська – гетьман – здійснював вищу військову, політичну, адміністративну, фінансову та судову владу, був головним розпорядником українських земель, затверджував на посадах полкову та сотенну старшину. Згодом кандидатура гетьмана стала призначатися заздалегідь царським урядом. Резиденції гетьманів у різний час розташовувались у Чигирині, Гадячі, Батурині, Глухові.

Наступна ланка управління – генеральна старшина, що у XVIII ст. складалася з дев'яти осіб. Вони здійснювали керівну політику у різних галузях управління: очолювали збройні сили, відали фінансами, судочинством, становили верхівку адміністративного апарату. Посади ці вважалися виборними, але з кінця XVII ст. виборність стала номінальною. Кандидатури висувалися у вузькому колі старшини і затверджувалися гетьманом і царським урядом.

Найвищим судовим органом був Генеральний військовий суд.

Наступна ланка управління – полковники і полкова старшина у складі 5 чоловік, які здійснювали і функції цивільної адміністрації на території полку. У XVIII ст. нерідкою вже була спадковість цих посад.

Полки поділялися на сотні, очолювані сотниками і сотенною старшиною (З чоловіки). Посада сотника нерідко була спадковою; сотенну старшину призначали сотники і полковники.

Козаки, що мешкали в селах, входили до куреня, влада в якому належала курінному отаманові. Він підпорядковувався сотенному управлінню.

Своєрідний політичний устрій склався на Слобожанщині.

Міста в Україні другої половини XVII–XVIII ст. поділялися на «магістратські» (на магдебурзькому праві) і ратушні, що значною мірою підлягали полковій адміністрації.

Запорозька Січ зберігала давні традиції політичної організації та адміністративного устрою.

Основою економіки Гетьманщини було сільське господарство.

У цей період відбувається процес концентрації значної земельної власності в руках лівобережної старшини. Тогочасне старшинське землеволодіння існувало у двох формах: приватно-спадковій (тобто незалежній від службового становища) і тимчасово-умовній (коли землі видавалися за службу на певний строк). В 30-х рр. XVIII ст. понад 35% оброблюваних земель Гетьманщини перебували у приватній власності. В період правління Д. Апостола фактично зникла межа між спадковими і тимчасово-умовними володіннями. Зростає велике землеволодіння в Україні російських поміщиків. В цілому розвиток аграрного сектору наприкінці XVII–XVIII ст. характеризувався наявністю рутинної техніки і екстенсивного методу господарювання.

В цей період розвивається також промисловість, базовими підвалинами якої були ремесло та промисли. Провідними промислами в українських землях були млинарство, винокуріння, селітроваріння, чумацтво. Поступово формується мануфактура в своїх початкових формах.

20. Причини знищення Гетьманщини у другій половині XVIII століття

Після укладення Переяславської угоди в 1654 р. в Україні протягом тривалого часу зберігалася автономія, існували органи самоуправління. Тотальний наступ російського царату на українські землі у XVIII ст. характеризувався прогресуючим обмеженням українських прав та вільностей, посиленням тенденцій централізації, уніфікації, русифікації цілеспрямованим розколом українського суспільства, хижацькою експлуатацією людських та матеріальних ресурсів українських земель.

За гетьманування Кирила Розумовського (1750–1764) були відновлені головні атрибути української автономії. Стривожена прагненням старшини до перетворення гетьманства у спадковий інститут Катерина II примусила Розумовського подати у відставку. 10 листопада 1764 р. вийшов «Маніфест до малоросійського народу», де говорилося про звільнення К. Розумовського і нічого не згадувалося про вибори нового гетьмана. Вся повнота влади України зосередилися в руках Другої Малоросійської колегії на чолі з графом П. Румянцевим.

Слід назвати такі причини ліквідації Гетьманщини у другій половині XVIII ст.

1. Укріплення російського абсолютизму призводило до посилення тенденцій централізації, уніфікації, русифікації. Автономне існування України у складі Російської імперії дедалі більше ставало явищем несумісним з абсолютистською монархією.

2. Політика царського уряду була спрямована на інкорпорування українських земель до складу Росії з метою максимальної експлуатації людських та матеріальних ресурсів України.

3. Розкол українського суспільства, який давав царському урядові змогу використовувати чвари між гетьманом та старшиною, між старшиною та селянами.

За таких обставин ліквідація автономії України була на той час явищем невідворотним.

Запорожжя відігравало помітну роль в політичному житті України у XVIII ст. Воно зберігало свою автономію у складі Гетьманщини. Коли гетьман І. Мазепа перейшов на бік шведів, Запорозька Січ (Чортомлицька) за наказом царя Петра І була зруйнована (1709 р.). Військо Запорозьке пішло униз по Дніпру і створило на турецькій території Олешківську Січ. Коли запорожцям було дозволено повернутися, вони заснували так звану Нову Січ.

Вдруге і остаточно Запорозька Січ була зруйнована у 1775 р. за наказом цариці Катерини II.

Серед причин її зруйнування слід назвати такі;

1. Суперечки, сутички між царським урядом і козаками за землі запорожців. Росія створила на Запорожжі цілу низку військових поселень; запорожці, зрозуміло, чинили опір.

2. Запорожжя було осередком соціального протесту пригнобленого люду. Сюди бігли кріпаки, запорожці нерідко очолювали селянські повстання. З поглибленням соціального розшарування на Запорожжі загострилися внутрішні протиріччя.

3. Після перемоги Росії у війні проти Туреччини (1768–1774) цариця Катерина II вважала, що Запорожжя вже не буде відігравати значної ролі в охороні південних кордонів. Життя показало, що це було помилкою.

4. Після ліквідації гетьманства (1764 р.) Запорожжя зберігало свою автономію, тобто залишалося носієм української державності. Це здавалося царському урядові неприпустимим.

Зруйнування Січі, як і царська політика в українських землях в цілому. сприяло поступовому занепаду козацтва як соціального стану. Наслідки зруйнування Січі:

• було зліквідовано останній бастіон вільності від кріпацтва;

• були остаточно знищені ознаки української державності;

• ліквідація Запорозької Січі прискорила процес занепаду українського козацтва.

21. Соціально-економічне та політичне становище України в складі Російської імперії у І пол. XIX ст.

Характерними рисами соціально-економічного та політичного розвитку України в першій половині XIX ст. були територіальні, адміністративні і суспільні зміни.

Так, на початку XIX ст. український народ у складі Російської імперії остаточно втратив свою самостійність. На місці автономно-самоврядних українських регіонів – Слобожанщини і Лівобережжя було засновано Харківську, Чернігівську і Полтавську губернії. Внаслідок розподілу Польщі – 1772, 1775 та 1795 рр. до Росії відійшла Правобережна Україна. В ній були утворені Київська, Подільська і Волинська губернії. Возз'єднання Лівобережжя та Правобережжя мало велике значення для українського народу. Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття увійшли до складу Австрійської імперії.

Розпочалася інтенсивна колонізація українським народом колишніх земель Кримського ханства і запорозьких земель. Внаслідок перемог російської армії над Туреччиною в останній третині XIX ст. Кримське ханство було приєднано до Російської імперії. Завоювання Росією Криму, північних чорноморських степів було епохальною подією не тільки для України, а і для всієї Східної Європи. Нові землі, названі Новоросією, нарешті стали придатними для сільського господарювання. Почалася сільськогосподарська колонізація Півдня сучасної України. Російський уряд роздавав землі козацькій старшині, дворянству, проводив активну переселенську політику на південні землі, заохочував селян до переселення різними пільгами. Це були – пільговий проїзд, надання позичок на обзаведення домашнього вжитку, звільнення на 2–3 роки від податків та від призову на військову службу. З 1782 р. по 1858 р. на Півдні розселилось більш 903 тис. чоловік. Серед переселенців українці складали в середньому біля 60%, біля 30–35% – складали росіяни. Крім українців та росіян участь у засвоєнні нових південних земель приймали греки, вірмени, німці, сербохорвати та інші народності. Таким чином, населення Новоросії формувалось як багатонаціональне. На цій території Російської імперії на початку XX ст. були утворені Катеринославська, Херсонська, Таврійська губернії.

Особливістю політичного розвитку українських земель було формування в них російського адміністративно-управлінського апарату в губерніях, повітах і станах. Він був покликаний охороняти владу царизму. Поліцейсько-державні форми управління Російської імперії в національних регіонах прийняли вигляд генерал-губернаторств. На середину XIX ст. українські губернії входили до складу Малоросійського, Київського і Новоросійсько-Бессарабського генерал-губернаторств. На початку XX ст. для виявлення і покарання політичних противників царського самодержавства в губерніях були засновані охоронні відділення. Нова система управління, свавілля імперської бюрократії, корупція чиновництва мали згубні наслідки для політичного розвитку українського народу, заважали росту його політичної і національної самосвідомості.

Характерною рисою економічного розвитку Росії в першій половині XIX ст. була глибока криза економічних відносин. Етнічні українські землі в І пол. XIX ст. були, в основному, аграрними районами. 75% населення знаходились у феодальній залежності від поміщиків або держави. В руках великих землевласників була основна маса земель Правобережної України, тисячами десятин володіли Браницькі, Потоцькі та інші магнати польського походження. Дворянство Правобережжя на 60% складалось з поляків.

На Лівобережжі та Слобожанщині великі землевласники були українського походження, спадкоємці козацької старшини. Більше половини земель належали поміщикам, дворянам.

Збереження феодальних відносин в Україні стримувало розвиток економіки. Криза кріпосного господарства посилювалась з самого початку XIX ст. Більшість поміщиків зменшувала селянські наділи та збільшувала барську запашку, вводила урочну систему, яка дозволяла землевласникам встановлювати норми роботи селян на день. Деколи поміщики вводили так звану «місячину», внаслідок чого селяни втрачали свій земельний наділ і працювали на землі пана за місячну «пайку». Після повстань селян у 1830–31 рр. царська влада провела інвентарну реформу (1847 р.), щоб зменшити селянські повинності. Але норму панщини мав визначати сам поміщик, тому кріпосницькі повинності залишались майже незмінними. Посилення експлуатації селян, занепад поміщицьких маєтків, панування екстенсивних методів господарювання стримувало розвиток капіталістичних відносин.

Формування капіталістичних відносин в економіці України було повільним. Основою життя населення України було сільське господарство, вирощування пшениці, яка була головною товарною культурою. Вирощувалися і технічні культури – буряк, лен, конопля, тютюн, картопля. Скотарство було розвинуто на півдні України. На початку 30-х рр. XIX ст. існували кінні заводи, вівчарство. Промисловість була розвинена слабо і орієнтована на переробку сільського господарства. Це були мануфактури, фабрики, різні селянські промисли. Підприємства, засновані купцями, міщанами або багатими селянами, швидко розвивались, тому що в них працювали вільнонаймані. Поміщицькі та державні підприємства використовували кріпацьку працю, малопродуктивну і тому програвали купецьким підприємствам. До середини XIX ст. купці-промисловці були власниками майже 90% заводів. Таким чином, в І пол. XIX ст. йшов процес формування місцевої буржуазії, зародження капіталістичних відносин.

У своїй сукупності становище України поєднувало суперечливі, але взаємно пов'язані суспільні явища: кризу, занепад, певне домінування старих феодальних відносин і зародження, становлення і формування капіталістичних відносин.

22. Причини, хід та особливості промислового перевороту в Україні у II пол. XIX ст.

Буржуазні реформи 60-х рр. XIX ст. в Росії створили умови для модернізації господарства України, Складовою частиною цього процесу був промисловий переворот, тобто перехід від ручної праці до машинної, від мануфактури до фабрики, від дрібного товарного виробництва до широкомасштабного. Індустріалізація відбувалась саме на нових землях імперії – в Новоросії. Це були південно-східні регіони сучасної України – Донбас, Криворіжжя, Харківщина, де виросли нові промислові міста – Одеса, Херсон, Миколаїв, Катеринослав, Запоріжжя, Луганськ, Кривий Ріг, Юзівка, Маріуполь та ін.

Модернізація економіки Росії вимагала прискорення темпів об'єднання всеросійського ринку, будівництва і розвитку залізниць, промислових підприємств. Для забезпечення російської армії пушками, ядрами, рушницями необхідним було підвищення видобутку вугілля, виробництва заліза, металу. Багаті рудою та вугіллям нові південно-східні російські землі мали забезпечити потреби держави у виробах важкої промисловості.

Хід промислового перевороту в Україні мав спільні з Росією риси – слабкість внутрішнього ринку, відсутність власного капіталу, високі темпи розвитку.

Першим на Україні розвинулось залізничне будівництво. У 1866–1871 рр. між Одесою та Балтою були прокладені перші колії. У 70-х рр. залізниці об'єднали українські міста з Москвою.

Характерною рисою індустріалізації було переважання важкої, добувної промисловості над легкою. Будувались металургійні заводи в Донбасі, Катеринославі, Харкові, Києві, машинобудівні. До середини 90-х рр. в південно-східних районах сучасної України працювало 109 машинобудівних заводів. Це складало 32% всіх заводів цієї галузі Росії. З середини 80-х рр. почалась великомасштабна здобич залізної руди в Криворіжжі. До 1990 р. вона збільшилась у 158 разів, в той час як уральські заводи збільшили здобич у 4 рази.

У 60–80-х рр. XIX ст. на південному сході сучасної України в цілому завершився промисловий переворот від мануфактури до машинної індустрії. У виробництві застосувались парові двигуни і системи машин та верстатів, досягнення науки і техніки.

Розвиток капіталізму мав деякі особливості, які впливали на формування економічної, суспільної та соціально-культурної системи в цих регіонах. Перш за все – це високі темпи індустріалізації Південної і Східної сучасної України. Ця територія перетворилась на нову вугільно-металургійну й машинобудівну базу Росії. З часу реформи 1861 р. видобуток кам'яного вугілля тут зріс більш, як у 115 разів і у 1900 р. становив 691,5 млн. пудів (майже 70% усього видобутку держави). За останні два десятиріччя у Новоросії виникли 17 великих металургійних заводів.

Другою і, найбільш важливою, особливістю розвитку капіталізму була переважаюча присутність в економіці іноземного капіталу. Більшість заводів будувалась на кошти іноземців: завод Джона Хьюза з робітничим селищем Юзівка (тепер Донецьк), Дніпропетровський завод у селищі Кам'янському та ін. Французький, бельгійський, англійський і німецький капітали зайняли ключові позиції в кам'яновугільній, залізорудній і металургійній промисловості. Капіталістам-іноземцям належало близько 90% акціонерного капіталу монополістичних об'єднань, переважна більшість прибутків яких спливала за кордон.

Третя особливість полягала в тому, що в промислових регіонах Півдня і Сходу сучасної України населення формувалось як багатонаціональне. Річ в тому, що індустріалізація відбувалась на нових російських землях, які пізніше ввійшли до складу Української РСР і тому тут переважала російська людність – в містах, промислових центрах, адміністративному апараті, в складі буржуазії середньої та дрібної, інтелігенції та робітничого класу. Крім росіян та українців серед купецтва було багато греків, євреїв. Українське сільське населення майже не прийняло участі у модернізації економіки Сходу та Півдня сучасної України. Традиційна сільськогосподарська праця, барщина не сприяли відходництву, як у російських селян. Тому на заводах, рудниках, шахтах росіяни становили біля 70% серед робітників.

В Лівобережній та Правобережній Україні зберігалися сільськогосподарські та переробні промисли – цукрова, винокурна, мукомельна, шкіряна промисловість. В цих галузях провідні позиції утримувала українська буржуазія. Основними джерелами її формування були купці, чумаки, скупники, сільські лихварі, кустарі, заможне селянство, які в пореформений період зуміли накопичити капітали, пристосуватися до буржуазних умов. Поступово сформувалась українська торговельно-промислова еліта, представники якої Терещенки, Харитоненки, Яхненки, Семиренки, Алчевські та інші за розмірами своїх капіталів належали до найбагатших людей України.

Однобічний характер індустріалізації, хижацькі темпи розробки корисних копалин, жорстока експлуатація робітників, їх незахищеність законодавством складали умови для росту робітничої боротьби за соціальні права і свободу.

Наслідком промислового перевороту в Україні у II пол. XIX – поч. XX ст. було утворення високорозвинутої промислової бази. Україна в ії сучасних кордонах мала індустріально-аграрне господарство. Внаслідок промислового перевороту ускладнилася соціальна структура суспільства: активно відбувалася диференціація в межах традиційних класів феодального суспільства – дворянства і селянства, крім того виникли нові класи – буржуазія і пролетаріат, активізувалась інтелігенція.

23. Сутність реформ 60–70 рр. XIX ст., їх незавершений характер

історія соціальний розвиток реформа

В середині XIX століття російська влада почала проводити буржуазні реформи. Програна Кримська війна 1853–56 рр. продемонструвала відсталість Росії та неможливість прогресивного розвитку економіки держави в умовах існування феодальних відносин, кріпосницької праці. Розвитку капіталістичних відносин в країні заважали абсолютна монархія, середньовічні феодальні відносини та невирішеність національного питання.

Цар Олександр II та його прибічники підготували і провели буржуазну селянську реформу. За змістом вона була проведена на прусський зразок. Селяни ставали особисто вільними, а економічна залежність їх від поміщиків залишалась. Зберігалось поміщицьке землеволодіння.

19 лютого 1861 року російський цар Олександр 11 підписав Маніфест про скасування кріпосного права. На Україні це стосувалось долі 5,3 млн. осіб. Реформа була проведена за рахунок селян. Поміщики мали право залишати близько половини земель для власного користування, а решту розподіляти між колишніми кріпаками. При цьому селян зобов'язували викупати свої наділи. Уряд сплатив поміщикам 80% кошту селянських земель, внаслідок чого селянство повинно було сплачувати цей борг державі протягом 49 років. Користуючись підтримкою держави, поміщики не тільки захопили кращі землі, а й привласнили селянські землі, що були у спільному користуванні. У Лівобережній та Південній Україні селяни втратили 30% своєї землі. Непослідовність реформи вела до збереження в Україні деяких феодальних залишків у сільському господарстві, які були тягарем для селян, що опинилися у скрутному становищі боржників за землю. Значна частина селян розорювалась, ставала безземельною та малоземельною. Селянство, незадоволене реформою, почало вести боротьбу проти влади за відміну викупних платіжне та повернення «відрізаних земель».

Незважаючи на обмежений характер земельної реформи, у другій половині XIX ст. в Україні почалась руйнація феодального землеволодіння та витіснення його капіталістичним. Формувались та посилювались капіталістичні господарства, де існувала оренда, наймана праця, використовувалась техніка. Перед селянами були відкриті величезні можливості для активізації господарської діяльності – могли купувати рухоме і нерухоме майно, займатися торгівлею, відкривати промислові підприємства. Засноване на власних засобах виробництва сільське господарство України набувало товарного характеру.

Скасування кріпосного права стало початком модернізації економіки Російської імперії і вимагало змін в інших сферах суспільного життя. У 60–70 рр. XIX ст. були проведені інші буржуазні реформи.

Так, у 1864 р. російська влада провела земську та судову реформи. Земська реформа передбачала створення виборних місцевих органів самоуправління – земств. В Україні вони створювались тільки на Лівобережжі і Півдні. Земські органи самоврядування обирались на повітовому та губернському рівні власних представників. Земства наглядали за освітою, охороною здоров'я, поштовими послугами, утриманням шляхів, зборами статистичних даних. На Правобережжі земства не вводились до 1911 р. внаслідок повстань польської шляхти. Земства не були по-справжньому представницькими органами, але сприяли розвитку на місцях обмеженого самоврядування.

Удосконалювалась система судочинства. Судова реформа запроваджувала такі прогресивні зміни, як безстановість судочинства, незалежність судів від адміністрації, гласність судових процесів, змагальність сторін при розгляді судової справи. У карному судочинстві було введено суд присяжних. Все це сприяло зростанню в народі громадянської самосвідомості, створенню умов для подальшого розвитку правової системи.

Реформа в освіті відкрила для нижчих верств більший доступ до неї, вдосконалила програму навчання й надала університетам більшу автономію. Статут 18 червня 1868 р. надавав університетам право вибору вченою радою університету ректора й проректора на чотири роки; обрання за конкурсом професорів і радою факультетів деканів. Водночас було послаблено цензурні утиски.

У 1874 р. було введено зміни до військової служби. Тривалість служби скорочувалась з 25 років до 6. Військова повинність поширювалась на всі верстви населення. Військова реформа здійснювалась 15 років і мала на меті шляхом модернізації армії створити сучасне боєздатне військо. Було заборонено тілесні покарання. Територія країни поділялась на військові округи. На українських землях були створені Київський, Одеський і Харківський округи. В кожній губернії та повіті запроваджувались відповідні військові управління.

Буржуазні реформи, проведені в Росії, мали прогресивний характер і сприяли формуванню буржуазних відносин в суспільстві, створювати передумови для становлення громадянського суспільства. Внаслідок буржуазного реформування в економіці в Російській імперії були створені умови для переходу до інтенсивного розвитку капіталізму, руйнації феодалізму та формуванню ринкової економіки в українських землях.

На початок XX ст. 90% експортного зерна приходилось на Україну. В ній збирали 43% світового врожаю ячменю, 20% пшениці. Але недоліками реформ були залишки поміщицького землеволодіння, відробіткова система, напівфеодальні відносини. Економічні реформи не були підкріплені необхідними політичними реформами – створенням парламенту, прийняттям конституції, наданням суспільству демократичних прав. В країні зберігалась абсолютна монархія середньовічного зразку, були відсутніми демократичні засади суспільства. Непослідовність реформ в економіці привела до втрати землі 20 тис. селян, 100 тис. стали малоземельними. Це поглиблювало суспільні протиріччя і посилювало соціальне напруження в імперії.