| Скачать .docx |
Курсовая работа: Ліберальна модель розвитку Росії
Зміст
Вступ
Розділ 1. Зародження та поширення лібералізму в Росії
1.1 Зародження лібералізму в царській Росії. Реформи Сперанського
1.2 Лібералізм декабристів
1.3 Ліберальні реформи Олександра II
1.4 Ліберальні настрої інтелігенції
1.5 Лютнева революція 1917 р. та розвиток ліберальної думки
1.6 Ліберали в післяреволюційній еміграції
1.7 Правозахисний рух у СРСР
1.8 Перебудова, падіння комуністичного режиму - відновлення лібералізму
Розділ 2. Лібералізм у пострадянську епоху
2.1 Реформи 1990-х і ліберальний рух
2.2 Розвиток ліберальної думки сучасності
Розділ 3. Критика лібералізму в Росії
3.1 Моральна свобода і свобода особи
3.2 Лібералізм і Російська православна церква
3.3 Комуністична критика лібералізму
3.4 Соціал-демократична критика лібералізму
3.5 Соціалізм проти лібералізму
3.6 Інша критика лібералізму
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Актуальність теми дослідження. Лібералізм (фр. liberalisme) — філософське, економічне й політичне вчення, що виходить із свободи людини розпоряджатися собою й своєю власністю. Метою лібералізму є суспільство зі свободою дій для кожного, обмеженням державної влади, верховенством закону, вільним обміном інформацією й економічною свободою. Лібералізм відкинув багато положень епістемологічного фундаменталізму, які були основою попередніх теорій держави, такі як божественне право монарха, статус спадкоємця й устояну релігію, віддавши перевагу плюралізму і (як правило) демократії. Фундаментальні принципи лібералізму включають індивідуальні права (право на життя, особисту свободу і власність); рівні права для всіх громадян і загальну рівність перед законом; вільну ринкову економіку; керівництво за згодою керованих, обумовлене на чесних виборах; прозорість уряду.
Історія лібералізму в Росії багато в чому суперечлива. Об'єктивних передумов для масового поширення ліберальних ідей у країні не було до початку XX століття. З іншого боку, передова частина суспільства думала, що для вирішення внутрішньополітичних проблем і подолання економічного відставання від західних країн необхідно переймати їхній досвід і проводити реформи. У силу цих обставин, у різні періоди ліберальну ініціативу проявляли глави держави, аристократія й інтелігенція. Ці зусилля часто страждали від недотепного копіювання західних рішень без урахування російських реалій, привели до небажаних наслідків і дискредитували себе в очах суспільства.
Слідом за кожним ліберальним підйомом відбувався період реакції, протягом якого досягнуті завоювання в тому або іншому ступені ліквідувалися.
Нездійсненність багатьох ліберальних реформ після перебудови — особливо після 1991 р. — знову розбудила суспільний інтерес до ідей й історичної долі російського лібералізму, до тих періодів вітчизняної політичної історії, коли він відігравав певну роль. Поворот, який відбувся в історіографії російського лібералізму (від замовчування його існування й різко негативної оцінки його «буржуазності» у радянський час до його захопленої оцінки й прагнення побачити в ньому єдино можливий зразок для наслідування на початку 1990-х років), цілком зрозумілий: суперечливість ліберальної моделі розвитку країни в контексті історичної ретроспективи багато в чому співзвучна тій ситуації, яку сьогодні переживає російське суспільство.
Відомо, що ідеологія лібералізму — продукт західної цивілізації: його джерела відносяться до християнства, ренесансної і реформаторської традиціям, ньютонівської наукової революції і Просвітництва, а стрижневі ідеї й принципи класичної ліберальної парадигми — визнання невідчужуваних природжених прав людини на життя, свободу і власність — були породжені буржуазним суспільством на зорі його становлення. Ліберальні ідеї проникнули в Росію в XVIII ст., практично відразу після їхньої появи й теоретичного оформлення в Європі, і невірно відносити лібералізм лише до західного запозичення, як вважає більшість закордонних дослідників. Лібералізм є однією з інтелектуальних традицій російської суспільної думки, пов'язаної з новими умовами розвитку Росії, а саме — з її «входженням» у новий історичний цикл, появою паростків буржуазної цивілізації, а виходить, і із вступом на шлях загальноєвропейського розвитку, з підпорядкуванням тим же історичним законам, які визначають розвиток Європи. Ідеї лібералізму стали найбільш адекватною формою вираження цього процесу, що відзначали як видатні російські мислителі, так і деякі закордонні дослідники. []
Неоднозначний досвід соціальних перетворень останніх років підтверджує неминущу цінність багатьох основних ідей і принципів у розробці яких вітчизняний лібералізм зіграв величезну роль. У науковій і публіцистичній літературі існують різні думки про роль російського лібералізму в суспільному житті й культурно-історичному досвіді Росії, про причини поразки ліберального політичного руху на початку XX ст., про нездатність ліберальних ідей глибоко проникати в російський ґрунт, перетворити його. І систематизування даних наукових тверджень є дуже важливим для вивчення історії Росії, тому, це і обумовило вибір теми курсового дослідження: «Ліберальна модель розвитку Росії».
Об’єктом дослідження є лібералізм як ключове суспільне явище в історії Росії та в реаліях новітнього часу.
Предметом дослідження є процес виникнення, розвиток та еволюції російського лібералізму, його особливості у минулому та перспективи на майбутнє.
Хронологічні рамки роботи охоплюють період з XVIII ст. по 2008 рік – від часу зародження лібералізму у Росії до його становища в сучасності.
Метою дослідження є аналіз зародження, розвитку та еволюції російського політичного лібералізму у періоди його найбільших організаційно-політичних успіхів у минулому та становище в новітній час.
Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання наступних наукових завдань:
на основі аналізу дослідницької літератури та документів з’ясувати історію виникнення та основні етапи розвитку політичної ліберальної думки в Росії;
розглянути чотири хвилі російського лібералізму;
визначити основних представників російського ліберального руху;
проаналізувати різні види критики лібералізму, як політичного вчення та моделі розвитку Росії.
Ступінь наукової розробки обраної проблематики. Різними аспектами історії та аналізу сучасного ідеологічного процесу, становлення громадянського суспільства в Росії й, відповідно, значення лібералізму в цих процесах займалися Шелохаєв В.В, Ельдейман В.Я, Чичерін Б.Н., Струве П.Б., Секиринский С. С., Леонтович В. В. [26], [27], [24], [25], [20], [21], [19], [12]
Практичне значення курсової роботи. Текст роботи містить корисні довідкові дані по історії ліберального руху, може увійти складовою частиною до наукових робіт, статей та досліджень для студентів гуманітарних спеціальностей вищих навчальних закладів, спеціалізованих курсів з всесвітньої історії, історії політичних партій та вчень, а також використовуватися у практичній діяльності сучасних політичних партій України та інших країн пострадянського простору.
Структура курсової роботи підпорядкована меті і завданням дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, які поділяються на підрозділи, висновків, списку використаних джерел та літератури, який нараховує 27 позиції.
Розділ 1. Зародження та поширення лібералізму в Росії
1.1 Зародження лібералізму в царській Росії. Реформи Сперанського
До початку XIX ст. Росія, як і більшість європейських країн, стала абсолютною монархією. Режим користувався лише обмеженою моральною підтримкою з боку аристократії [13, 32]. Ліберальні революції, які відбулися в кінці XVIII століття в Північній Америці й Франції вплинули на освічену частину російського суспільства або на його критичні настрої. [12, 97] Одних лібералізм залучав як ідея, інші розглядали його як інструмент для модернізації країни. До числа перших відноситься адмірал Микола Мордвинов, який вважав за необхідне створення умов для нагромадження приватного капіталу: «Власність це перший камінь. Без нього і без твердості прав, що її обгороджують немає нікому потреби ні в законах, ні в батьківщині, ні в державі». [23, 117] З метою швидкого формування класу великих власників Мордвинов пропонував передати державну власність у руки дворянства (тобто, по суті, передбачив ідею приватизації). [23, 121]
Підписання досить принизливого Тильзитського перемир’я з Францією в 1807 р. викликало гостре невдоволення у вищому суспільстві, тому для полегшення ситуації імператор Олександр І доручив одному із самих освічених людей свого часу, міністрові внутрішніх справ Михайлу Сперанському, розробити план політичних реформ. Ще під час перебування секретарем князя А. Б. Куракіна, Сперанський вивчив роботи французьких мислителів часу Просвітництва і Іммануїла Канта і став прихильником конституційної монархії. Причину політичної нестабільності Сперанський бачив у тому, що самодержавство має тільки видимість законності, будучи по суті самовладдям. Замість цього він пропонував заснувати поділ влади на виконавчу, законодавчу й судову галузі й звести до мінімуму право государя видавати закони без згоди вищого законодавчого органа, Державної Думи.
Відповідно до плану Сперанського, викладеного ним у «Введенні до Укладення державних законів», Державна Дума також повинна була здійснювати нагляд над урядом і міністрами. [23, 141] Сенат залишався вищим судовим органом, а призначувана імператором Державна Рада здійснювала нагляд над законністю дій всіх галузей влади й направляла закони імператорові на їхнє затвердження. Всьому населенню надавалися цивільні права, включаючи недоторканість особи й власності, право на суд, право вільно розпоряджатися своїм майном. При цьому воно розділялося на три стани. На дворянство і середній стан (купців, міщан, державних селян) поширювалося виборче право, на основі майнового цензу. Третій стан (кріпаки, робітники) права голосу не мали, але в перспективі передбачалося скасування кріпосного права.
Свої реформи Сперанський почав у галузі освіти, заснувавши першу державну середню школу — Царськосельський ліцей. В 1809 р. був випущений указ, відповідно до якого всім придворним, незалежно від титулу, для одержання посади в державному апараті передбачалося пройти державну службу починаючи з нижчого щабля. Відповідно до іншого указу, для одержання посади колезького асессора або вище, чиновникам без університетської освіти покладалося здавати іспити. 1 січня 1810 р. була заснована Держрада. Почалася фінансова й адміністративна реформа, у значній мірі за зразком Франції.
Сперанському вдалося реалізувати лише невелику частину свого плану. Реформи обурили знать й великих чиновників. Критикуючи Сперанського, М. М. Карамзін стверджував, що для Росії «природним» є кріпосне право. До 1812 р. у Сперанського не залишилося впливових союзників, він був відправлений у відставку й у заслання.
На початку XIX століття у Росії не було ні політичних партій, ні неурядових громадських організацій. Їхню роль заміняли численні тайні товариства. Перші товариства майбутніх декабристів почали виникати в 1816—1818 р. на хвилі очікувань конституційної реформи, що, як передбачалося, дозволить Росії наздогнати прогресивні держави Західної Європи. Спочатку вони складалися переважно із представників знаті, що пройшли Вітчизняну війну. Однак, після того, як заколот Семенівського полку (1821 р.) спровокував різку жорсткість цензури і політичного розшуку, ці таємні товариства стали притягати прихильників ліберальної революції, в основному із дрібнопомісного дворянства. Змовники вважали, що необхідно стратити всю царську родину, скасувати кріпосне право. Частина декабристів виступала за унітарну республіку, частина підтримувала конституційну монархію з федеративним устроєм. Незважаючи на запозичення ліберальних ідей від французьких просвітників, опорою руху декабристів було національне почуття і патріотизм. [4, 43]
Урочиста присяга новому імператорові Миколі І, призначена на 14 грудня 1825 р., здалася лідерам руху зручним приводом для заколоту, хоча рух до нього був не готовий в силу поганої організації й відсутності чіткої програми. У випадку успіху, як перша міра після заколоту передбачалося встановлення тимчасової диктатури. Повстання декабристів було легко подавлене, п'ятеро організаторів страчені, понад 3000 чоловік (включаючи солдатів) відправлені у в'язниці, на каторгу або заслані в Сибір. Ставши надбанням громадськості — у перекрученій формі, — ідеї декабристів викликали масове осудження. Протягом усього правління Миколи I лібералізм мав статус ворожої ідеології. Якщо західні ліберальні революції були нерозривно пов'язані з національним почуттям, то після провалу повстання декабристів російські ліберали виявилися в протистоянні з патріотично настроєною частиною суспільства. [4, 47]
1.3 Ліберальні реформи Олександра II
Світогляд імператора Олександра ІІ зложився багато в чому під впливом його наставника В. А. Жуковського, людини ліберальних поглядів. Після поразки в Кримській війні економічна відсталість Росії стала очевидною, і частина суспільства почала рішуче вимагати модернізації. Поряд з оборонними й економічними проектами (такими, як будівництво залізниць), Олександр II здійснив ряд реформ ліберального характеру. Найважливішою з них було скасування кріпосного права 19 лютого 1861 р., при цьому селяни одержали право на викуп землі. Усього кріпаків було 25% від загального числа селян. В 1864 р. була проведена судова реформа, зокрема, були введені мирові суди і суд присяжних. На рівні місцевого самоврядування були засновані представницькі органи влади — земські зібрання. Земські школи стали сільськими центрами освіти. Було розширено багато цивільних свобод, зокрема, ослаблена цензура, зменшено обмеження на релігійні меншості, амністовані політв'язні, скасовані важкі тілесні покарання, скасовано обмеження на виїзд за кордон, введена університетська автономія. Була проведена також військова реформа на окраїнах імперії, наприклад у Фінляндії.
Реформи супроводжувалися ростом вимог поширити їх на область політичних свобод. Під час відсутності системної ідеологічної основи для перетворень, у середовищі освіченої молоді стали здобувати популярність нігілізм і різні радикальні навчання. Влада відреагувала жорсткістю політичного розшуку, особливо після замаху на імператора в 1866 р. Невдалий початок російсько-турецької війни спровокувало в 1877 р. глибоку кризу, з метою виходу з якої Олександр II надав міністрові внутрішніх справ графу М.Т. Лоріс-Меликову широкі повноваження для знищення терористичної «Народної свободи» і при цьому доручив йому розробити план політичної реформи. Передбачалося створення дорадчої комісії, що включає делегатів від земських зібрань, яка б готовила законопроекти для внесення в Держраду. Однак Олександр II був убитий народовольцями саме в той день (1 березня 1881р.), коли він підписав маніфест про свої наміри. Новий цар, Олександр ІІІ, проголосив непорушність самодержавства й взяв курс на нейтралізацію ефекту реформ свого попередника. [2, 54]
1.4 Ліберальні настрої інтелігенції
Незважаючи на тверді цензурні обмеження, серед інтелектуальної еліти ліберальна думка продовжувала розвиватися і в 1830-і рр. В 1836 р. Петро Чаадаєв опублікував вісім «Філософічних листів», у яких він підняв питання про культурну відособленість Росії. Об'єктами критики Чаадаєва були православ’я, кріпосництво й самодержавство. Слідом за Чаадаєвим, західники (А.І. Герцен, В.Г. Белінський і ін.) бачили в Західній Європі реалізацію ідей законності, справедливості й прав особистості. Їм заперечували слав’янофіли (А.С. Хомяков, К.С. Аксаков і ін.), які думали, що в російського «народа-богоносця» свій особливий шлях й особливі цінності: общинний (колективний) початок і соборність (соборність до згоди серед представників громади). Слов'янофіли вважали, що народ повинен займатися моральним саморозвитком, а не прагненням до влади або до особистого збагачення, і підкреслювали, що між ним і державним апаратом існує фундаментальне протистояння: «сила влади - царю; сила думки - народу».
Дискусії між західниками й слов'янофілами подали надію, що ідеї лібералізму можливо адаптувати для Росії, зробивши акцент на соціальній справедливості. [11, 51] До початку 1860-х рр.. частина інтелектуальної еліти перейнялася переконанням, що для подолання відсталості країни недостатньо реформувати самодержавство, а необхідні глибокі політичні перетворення.
Однак західний лібералізм у своєму розвитку опирався на широкий клас власників, якого в Росії не було. Результатом стала поява нового суспільного класу — інтелігенції, який взяв на себе роль опозиції й бази для поширення ліберальної ідеології. Інтелігенція складалася із учителів, інженерів, літераторів, адвокатів і т.д., які прагнули до вироблення єдиної системи соціально-ліберальних цінностей і вважали, що майбутнє національного прогресу залежить головним чином від культурного рівня самої інтелігенції. [11, 54]
Серед інтелігенції було безліч різних течій. Так, ліберальний консерватизм прагнув до синтезу ліберальних свобод із ідеалами консерватизму (порядок, стабільність, релігійно-моральні традиції, національно-культурна спадкоємність). К.Д. Кавелін був одним з перших ліберальних мислителів у Росії, що протиставив лібералізм анархії. Він указував, що забезпечення цивільних прав і свободи особи вимагають всебічної підтримки з боку держави. Провівши аналіз російської історії, Кавелін зробив висновок, що замість того, щоб намагатися негайно перейти до представницького правління, російський лібералізм повинен опиратися на традиції общинного самоврядування й землеволодіння, а також на світову юстицію. [9, 66]
Інший ліберальний консерватор, впливовий професор Московського університету Борис Чичерін (обраний в 1882 р. міським головою), призивав до поетапного законодавчого введення конституції: спершу свободи сумління, слова, преси, потім демократичного формування уряду. На думку Чичеріна, свобода волі не існує без морального закону, а їхнім синтезом є право як «свобода, визначена законом». Тому він наполягав на необхідності сильної влади, що виконує функції нагляду над виконанням закону.
Однак найбільшу активність проявляла група, що дотримувалася соціалістичних ідей, викладених в утопічному романі Миколи Чернишевського «Що робити?» (1863 р.), і навіть вживала спроби реалізувати їх на практиці («Знаменська комуна» і т.п.)
Після початку контрреформ Олександра III головним осередком ліберальної опозиції, яка боролася за введення конституції, стали земства. Ослаблення терористичного опору також супроводжувалося ростом регіональних соціалістичних організацій (надалі стали опорою для есерів) і ліберального народництва. Хоча ліберальне народництво, строго говорячи, не було частиною ліберального руху, воно розвивалося під впливом ліберальних ідей. Його найвизначніший ідеолог Микола Михайловський стверджував, що головне завдання суспільства полягає в створенні умов для розвитку особистості, вважаючи її вищим мірилом суспільного прогресу. Попереджаючи про можливий соціальний вибух, він призивав до мирної заміни «самодержавства царя самодержавством народу» на основі загальних виборів, свободи слова й свободи зборів.
Інший ліберальний народник, Яков Абрамов, думав, що для інтелігенції найважливішою є щоденна робота з реального поліпшення економічного становища селян на місцях: у школах, лікарнях, земських установах і т.д. («теорія малих справ»). Народники думали, що в Росії можливо здійснити лібералізацію зусиллями тільки інтелігенції й селянства, минаючи капіталізм.
1.5 Лютнева революція 1917 р. та розвиток ліберальної думки
Початок XX ст. у Росії ознаменувалося посиленням лібералізму завдяки розвитку капіталізму і пов'язаним із цим стрімким економічним підйомом. Поразка в російсько-японській війні в 1905 р. привело до того, що невдоволення режимом переросло в революційних рух. Різко підсилилися радикальні течії, включаючи марксизм і анархізм. Під тиском прихильників відновлення ладу серед уряду Вітте, імператор Микола ІІ заснував вищий представницький орган влади Державну Думу і проголосив ряд цивільних прав: недоторканість особистості, свободу слова, свободу зібрання. Виникли перші легальні політичні партії: кадети, октябрісти і ін. Однак деклараціям суперечили практичні дії, що складалися в прийнятті авторитарних законів, державній підтримці екстреміських організацій (як, наприклад, «Союз руського народу») і розігнанні Державної думи.
Одним з лідерів ліберального руху того періоду був Петро Струве, який думав, що капіталізм здатний еволюціонувати убік соціалізму завдяки розвитку економічної й правової захищеності суспільства. [16, 32] Він призивав до синтезу лібералізму і націоналізму у руслі ліберального консерватизму, думаючи, що державність і нація рівною мірою беруть початок від народної єдності (політичної й духовної). Розчарування Струве в завоюваннях революції 1905 р. виразилося в його роботі «Інтелігенція й революція», опублікованій в збірнику «Вехи» (1909 р.) У ній Струве стверджував, що роль інтелігенції складається не тільки в агітації серед народу, але й у вихованні з народу відповідальних виборців. [21, 133] У тому же збірнику була опублікована стаття М.Бердяєва «Філософська істина й інтелігентська правда», у якій він покритикував основну масу інтелігенції за надмірне захоплення ідеями соціалізму на шкоду лібералізму.
Паралельно широкий ряд філософів, юристів, істориків, економістів і соціологів (М.І. Кареєв, С.І. Гессен, П.І. Новгородцев, П.М. Мілюков, М.М. Ковалевський, Л.І. Петражицький, С.А. Муромцев, Б.А. Кистяковський й ін.) продовжували працювати над синтезом ідей лібералізму й соціалізму.
Початок Першої світової війни завдав удару по російській економіці. Ситуація збільшилася грубими помилками в кадровій політиці, у результаті якої імператор виявився в ізоляції. [16, 34] В 1916 р. на тлі глибокої кризи влади знову підсилився страйковий рух. Гостра недостача продовольства в Петрограді привела до масових хвилювань, до яких 24 лютого 1917 р. приєднався Петроградський гарнізон. 2 березня (15 березня по новому стилю) 1917 р. Микола II відрікся від престолу.
Після Лютневої революції влада перейшла в руки Тимчасового уряду, який повинен був підготувати ґрунт для переходу до нової форми правління. [16, 37] Незважаючи на багаторічну ідеологічну підготовку, російські ліберали не мали програми й багато в чому додержувалися абстрактних принципів [26, 11]. Зокрема, Тимчасовий уряд вважав, що він не має права проводити структурні реформи до скликання Установчих зборів, яке повинно було прийняти конституцію і дати правову основу діям виконавчої влади. Тим часом, реальність вимагала термінових заходів для цілого ряду питань, і із цим завданням справлялися місцеві представницькі органи самоврядування — ради, у першу чергу, Петроградська Рада робочих і солдатських депутатів. Виникло двовладдя. Якщо в Тимчасовому уряді домінували ліберальні партії (головним чином, кадети), то в радах переважали соціалісти й марксисти (есери, меньшовики і більшовики). Через нерішучість Тимчасового уряду країна повільно сповзала в анархію, насилу вдалося придушити заколот під предводительством Корнілова. Єдиними працюючими органами влади залишалися ради.
Війна, яку Тимчасовий уряд продовжив, ставала усе більш непопулярною [26, 15]. Більшовики, яких на I Всеросійському з’їзді Рад була меншість, до вересня мали більшість як у Петроградській Раді, так й у Московській. Результатом став переворот 25 жовтня (7 листопада) 1917 р., у процесі якого II Всеросійський з’їзд Рад передав владу новому уряду (Совнаркому), який складався переважно з більшовиків.
25 листопада 1917 р. відбулися вибори в Установчі збори. На цих виборах перемогли Есери, які набрали 48,1% голосів.[19, 257] Більшовики посіли друге місце з 24%. Кадети набрали всього 4,7% голосів, і не зіграли істотної ролі в роботі Установчих Зборів.
Згодом, російський ліберальний рух перестав існувати в організованій формі. Деякі представники партії Кадетів примкнули до Білого руху, але після перемоги більшовиків у громадянській війні були змушені емігрувати із країни.
1.6 Ліберали в післяреволюційній еміграції
Виявившись в еміграції, багато російських філософів продовжували роботу над розвитком лібералізму. Одним з них був ліберал-консерватор С.Л. Франк, предметом пошуків якого була політична система, що припускає моральне вдосконалювання й виховання громадян. На його думку, така система повинна гармонійно сполучати традиційні суспільні інститути із творчою ініціативою окремої особистості. Франк також звернув увагу на принципові розходження в класифікаціях політичних рухів за принципом традиціоналізм — раціоналізм, етатизм — політичний лібералізм і анархізм, соціалізм — економічний лібералізм.
Прихильники соціал-лібералізму наголошували на необхідності забезпечення кожному громадянинові права на гідне людське існування. На їхню думку, правова держава повинна забезпечувати не тільки особисту й економічну свободу, але й рівність можливостей, особливо право на прожитковий мінімум і на освіту. Так, С.І. Гессен думав, що якщо держава захищає солідарні інтереси людей, то законодавчі заборони здобувають характер справедливих приписань. Доповнивши перелік прав людини позитивними правами (на працю, освіту, медичне обслуговування, пенсійне забезпечення, участь у культурному житті й т.д.), російські соціал-ліберали також виступали проти монопольної власності.
У Радянській Росії лібералізм, як і всі інші некомуністичні ідеї, виявився під забороною. В 1930-і рр. режим у цілому користувався підтримкою завдяки забезпеченню соціального захисту (розвитку системи освіти, охорони здоров'я, пенсійного забезпечення), індустріальному підйому, а також пропаганді. Іншими відмітними рисами були згадана вище заборона на приватну власність, придушення особистої свободи й особливо довільне застосування вкрай жорстокого карного законодавства на адресу людей, що зробили незначні провини або зовсім невинних.
Навіть серед партійної еліти не було єдності із приводу виправданості такої диктатури, і після смерті Сталіна Хрущов, який прийшов йому на заміну, привселюдно засудив сталінські репресії і оголосив амністію багатьом політв’язням. Ці події поклали початок так званої «Хрущовської відлиги». Незважаючи на масове схвалення, «відлига» супроводжувалася ростом критичних настроїв на адресу радянського режиму, які збільшувалися підозрами, що країна знову стала відставати від Заходу. До кінця 1960-х рр. критика прийняла форму ігнорування негласних приписань влади. Виник дисидентський рух, який (наслідуючи дух інтелігенції) уважав цивільну незалежність — зокрема, свою особисту свободу — основою майбутнього країни. У цих умовах ключову роль зіграла «Загальна декларація прав людини», яку СРСР підписав в 1948 р., але поширення якої на території країни було заборонено поряд з іншими ліберальними текстами. Завдяки їй індивідуальний нонконформізм придбав риси боротьби за дотримання державою взятих зобов'язань — за права людини. Так званому економічному (класичному) лібералізму правозахисники уваги не приділяли.
Першою правозахисною громадською організацією стала «Ініціативна група захисту прав людини в СРСР», заснована в 1969 р. Генріхом Алтуняном. Слідом за нею виник ряд інших організацій, серед яких найбільш великою була «Московська Хельсінкська група», заснована в 1976 р. Юрієм Орловим. Дисиденти, яких по всій країні налічувалося кілька тисяч, поширювали заборонену ліберальну літературу, публікували «відкриті листи» і проводили демонстрації. Одним з найбільш впливових правозахисників був Андрій Сахаров. На початку своєї суспільної діяльності Сахаров, видатний фізик-ядерник, призивав до скорочення ядерного озброєння і до мораторію на ядерні випробування. Майбутнє соціалізму й капіталізму він бачив у формі демократичного соціалізму — держави із широкими цивільними свободами, соціальним захистом, рівністю в рівні життя й націоналізованих монополій. Пізніше він перейшов до критики репресій проти дисидентів й, нарешті, в 1979 р. засудив Афганську війну, за що був позбавлений нагород і засланий у Горький (Нижній Новгород).
1.8 Перебудова, падіння комуністичного режиму — відновлення лібералізму
До початку 1980-х рр. ріст економіки СРСР практично зупинився, наростало технологічне відставання від розвинених країн, бюрократичний апарат втратив ефективність. В 1987 р. глава радянської держави Михайло Горбачов оголосив про початок масштабної перебудови з метою демократизації політичної системи. Хоча головне завдання Горбачов бачив в реформі економіки, на практиці його основні зусилля виявилися спрямованими на відсторонення КПРС від тотального контролю над всіма галузями влади й над всіма аспектами суспільного й економічного життя. Радикальні зміни торкнулися насамперед свободи поширення інформації і свободи суспільних дискусій, у яких активну участь приймала інтелігенція. [19, 263]
Новим вищим органом влади став З'їзд народних депутатів, частина делегатів якого обиралися прямо з декількох кандидатів шляхом таємного голосування. У результаті в 1989 р. пройшли вибори (під час яких народ активно практикував протестне голосування, яке виражалося у викреслюванні єдиного кандидата), позиції консервативної частини партійної еліти виявилися значно підірваними. Сформована з'їздом Верховна Рада вперше одержала реальні законодавчі повноваження. В 1990 р. блок «Демократична Росія» зміг одержати близько чверті місць на З'їзді народних депутатів РСФСР [25].
Паралельно КПРС послабила контроль над виконавчою владою, що також стала виборною. Наприкінці1991 р., після невдалої спроби перевороту з боку комуністів-консерваторів, партія втратила контроль над силовими структурами.
Згідно думки ряду політологів, політика Горбачова в цілому характеризувалася прихильністю соціальному консенсусу, конституціоналізму, еволюційному руху в напрямку демократії. [16, 44] Однак реформи супроводжувалися політичним посиленням союзних республік, гострими міжетнічними конфліктами, падінням авторитету влади центра, паралічем бюрократичної машини й колапсом централізованої планової системи керування економікою. Спроби Горбачова зупинити ці процеси провалилися, вжиті заходи по частковій децентралізації економіки виявилися неефективними. Слід зазначити, що причинно-наслідкові зв'язки між цими явищами й політикою Горбачова дотепер є предметом гострих суперечок.
Отже, російський лібералізм пройшов три хвилі, три етапи у своєму історичному розвитку. Кожний з них мав свої особливості.
Перший етап — «урядовий» лібералізм, який ініціювався «зверху» — охоплював періоди правління Катерини II й Олександра I: по змісту був ліберально-просвітницьким, уповав на освічену обмежену монархію (конституційні проекти М.М. Сперанського), викликав опозиційний самодержавству рух декабристів.
Другий етап (хвиля) — лібералізм постреформенного періоду, тобто «охоронний», або консервативний лібералізм, — своїми політико-соціологічними й філософськими теоріями (концептуальні основи — К.Д. Кавелін, систематична розробка — Б. М. Чичерін, П. Б. Струве). Він вплинув на світогляд С.Л. Франка, С.Н. Булгакова в традиції ліберального консерватизму. Він викликав земський, а з початку 90-х років - буржуазний ліберальний рух.
Третій етап — «новий» лібералізм початку століття (до Жовтня 1917 р.), тобто соціальний лібералізм, що проголосив необхідність забезпечення кожному громадянинові «права на гідне людське існування». Він дав поштовх новому осмисленню проблем правової держави й «правового соціалізму» в обстановці ідейної боротьби як із представниками консервативних, так і ліворадикальних сил (М.І. Кареєв, П.І. Новгородцев, Б.А. Кистяковськнй, С.І. Гессен, М.М. Ковалевський, П.М. Мілюков, Л.А. Петражицький, С.А. Муромцев й ін.), підготував, поряд із другим напрямком, утворення ліберальної партії кадетів, а згодом — її розкол.
Умовно політико-соціологічний і філософсько-правовий зміст ідей лібералізму першої хвилі можна охарактеризувати як офіційний варіант. Другої хвилі — як більш «правий» у порівнянні із класичним лібералізмом (синтез ідей і цінностей лібералізму і консерватизму), а третьої хвилі — як більш «лівий» варіант (синтез класичного лібералізму й деяких соціалістичних і соціал-демократичних ідей) у порівнянні з «чистим» економічним і політичним лібералізмом.
Кожен з трьох напрямків російського лібералізму мав свої особливості і відмінності від західноєвропейського лібералізму, свою логіку розвитку, обумовлену політичною історією Росії і вітчизняної політико-філософської думки. Представники кожного етапу мали різні філософсько-теоретичні основи своїх концепцій і своє бачення суспільного й політичного ідеалів, статусу особистості й соціально-політичних інститутів, способів перетворення суспільства, пов'язаних з тенденцією реформування й еволюційною соціальною методологією. Найвищий розвиток російського лібералізму доводиться на період 60-80-х років минулого століття і на початок XX ст., тобто охоплює другий і третій етапи, коли оформляються його власні концептуальні основи.
Розділ 2. Лібералізм у пострадянську епоху
2.1 Реформи 1990-х і ліберальний рух
Після розпаду СРСР в 1991 г. економіка Росії переживала кризу, яка збільшувалася низькими цінами на нафту й газ на світовому ринку. [16, 45] Новий уряд під головуванням Єгора Гайдара взяв курс на лібералізацію — перехід до ринкової економіки. Хоча термін лібералізм значно ширше терміна «економічний лібералізм», у Росії, починаючи з 1990-х рр., ці два поняття стали часто вживатися взаємозамінними.
Лібералізація насамперед торкнулася цін, фіксація яких була скасована 1 січня 1992 р., що в сполученні з іншими факторами привело до гіперінфляції, у результаті якої більшість населення втратило всі довгострокові заощадження, заморожені в Ощадному банку Росії. Це також зменшило попит на товари, що усунуло їхній дефіцит. Хоча уряд стверджував про наявність у нього продуманої програми й відповідності результатів очікуванням, масштаб гіперінфляції показував зворотне й настроїв проти реформ значну частину населення.
Однак центральною темою ліберальних реформ стала приватизація, метою якої був перехід державної власності в приватні руки. Офіційно стверджувалося, що головним новим власником стане населення, яке для цього одержало приватизаційні чеки (ваучери). Фактично, до моменту закінчення чекової приватизації в середині 1994 р., на всеросійських чекових аукціонах за ваучерів були куплені акції загальним номіналом 285 млрд. руб. або 1,75 млрд. дол. США (за курсом ЦБ РФ на дату початку приватизації 14 серпня 1992 р.) Для порівняння, капіталізація 50 найбільших приватних російських компаній (які практично не брали участь у чековій приватизації) на початок жовтня 1995 р. перевищувала 20 млрд. дол. США. [16, 46] Гнітюча частина власності підприємств була передана в приватні руки за допомогою грошової приватизації. При цьому грошова приватизація найбільш великих компаній на практиці звелася до їхнього продажу заздалегідь наміченим власникам за символічну ціну (особливо це стосувалося т.зв. «станових аукціонів»).
Економічні реформи ліквідували товарний дефіцит, забезпечили внутрішню конвертованість рубля й сприяли розвитку ринкових відносин, завдяки чому до 1999 р. економічний спад зупинився. [16, 46] Згідно А. Дворковича, в 2007 р. мав ВВП повернутися на максимальний рівень ВВП радянського періоду 1990 р. [7, 126]. Проте, на думку ряду російських і західних фахівців, приватизація не досягла головної мети економічного лібералізму: децентралізації економіки. За словами Мілтона Фрідмана, «Росія приватизувала, але так, що створила приватні монополії — приватні централізовані економічні важелі керування, які замінили державні централізовані важелі керування» [7, 127]. З погляду ліберальних критиків російської приватизації, її головною проблемою була атмосфера беззаконня, що суперечить принципам політичного лібералізму. Цей «уроджений порок» російських приватних корпорацій сприяв росту корупції як серед їхніх керуючих, так і серед чиновників [7, 131]. Слідством масового сприйняття приватизації як проведеної на шкоду загальному добру, стала її дискредитація в очах значної частини суспільства. [18, 36]
Поряд з економічними реформами проводилися й політичні перетворення. Конституція Російської Федерації від 12 грудня 1993 р. наділила громадян Росії широкими політичними й цивільними свободами. Однак на думку ряду юристів [13, 292], вона також має «уроджений порок», оскільки закріплює за Президентом Російської Федерації надмірно великі владні повноваження й утрудняє змінюваність виконавчої влади. Порозумівається це тим, що діюча Конституція була прийнята незабаром після антиконституційного розгону Верховної Ради президентом Борисом Єльциним і політичною кризою. Критики стверджують, що, у сполученні з корупцією усередині державного апарата, ці вади привели до того, що сьогодні ліберальні норми Конституції постійно порушуються [13, 312].
Відповідаючи на критику, один з ідеологів реформ А. Шлейфер пише: «У політичному плані відбулося перетворення комуністичної диктатури в багатопартійну демократію. Централізовану планову економіку перемінив капіталістичний порядок, заснований на ринкових відносинах і приватній власності. Росія перетворилася в нормальну капіталістичну країну із середнім рівнем доходу на душу населення. З початком нового тисячоріччя російська економіка вже більше не страждає від дефіцитів, мілітаризації й руйнівної бюрократії». [13, 315] На думку Шлейфера, недоліки нинішньої системи (корупція, низький рівень свободи слова, концентрація корпоративної власності й т.д.) є типовими для країн, що перебувають на даному рівні економічного розвитку.
Шлейфер й інші економісти також думають, що причиною економічного підйому в Росії (і інших країнах колишнього СРСР) починаючи з 1999 року є, насамперед, перехід від планової до ринкової економіки, здійснений в 1990-і роки. [13, 317]
2.2 Розвиток ліберальної думки сучасності
У той час як західний лібералізм розвивався у зв'язуванні із громадянським націоналізмом, у Росії в 1990-і роки такого зв'язування не спостерігалося. Існує думка, що це було у зв'язку з відсутність громадянського націоналізму в країні. [7, 187] У цілому, навпроти, наростало протистояння ліберальної й національної ідей. Це привело до їхньої радикалізації: зневажливому відношенню до «малограмотного» населення з боку прихильників економічної свободи й підтримці авторитаризму (і часто крайнього націоналізму) з боку захисників інтересів більшості. Ряд впливових прихильників реформ виражав солідарність із недемократичними методами боротьби з опозицією.
Одним із серйозних перешкод для вирішення цього конфлікту є проблема підміни термінів. Фундаментальне для лібералізму уявлення про суверенітет народу (про підлегле положення державного апарата стосовно суспільства) опирається, як правило, на сильне національне почуття й самосвідомість, що здобуває характер ідеології. Тим часом, історично коректний для позначення такої ідеології термін — «націоналізм» — має в сучасній російській мові інше, негативне значення. У наш час питання про синтез лібералізму й національного почуття на російському ґрунті активно обговорюється [7, 193].
Які ж перспективи й долі, який зміст нового типу сучасної четвертої, хвилі лібералізму в сучасному російському суспільстві? Які шанси сучасного російського лібералізму? Це покаже час, але поки теоретичні прогнози про можливості затвердження лібералізму в Росії різні. У ході проведення в 1994 р. колоквіуму «Сучасна соціальна концепція: ліберальне бачення» був представлений наступний спектр основних думок про можливості лібералізму в сучасній Росії:
відбувається «реанімація» передреволюційного лібералізму емігрантів, які відстоювали ідеї класичного лібералізму на ґрунті російської інтелектуальної традиції, а саме — цінності духовних початків нації, держави, права і свободи індивіда;
освоюється «гуманітарна ідеологічна допомога» Заходу — «впровадження» лібералізму в Росії сугубо через ринок;
винаходиться щось нове, підходяще до сучасних російських умов; зокрема, проблема лібералізму для Росії — це проблема синтезу лібералізму й демократії.
Впровадження ідей і цінностей західного лібералізму в Росію, мабуть, неможливо. В умовах кризи цінностей, розколу ліберально-демократичного руху, відсутності сильного помірного центра, реформованості середнього класу, зрілих політичних партій зі стійкою масовою соціальною базою, цивілізованого ринку, відсутності вкоріненої традиції автономії особистості радикальний лібералізм обертається практикою впровадження «дикого ринку», «диких партій», що руйнують культуру й моральність, що приводить до різкої поляризації соціального розшарування суспільства.
До кінця 1990-х з безлічі ліберальних течій виділилися дві провідні партії, що ввійшли до складу Держдуми 1999 р.: «Союз правих сил» і «Яблоко». СПС позиціювала себе як право-ліберальний рух, що виступає насамперед за економічну свободу. «Яблуко» дотримувалося соціал-ліберальних поглядів, типових для ліво-центриських європейських партій. Оскільки платформи обох партій сходилися по ряду принципових питань, багато хто очікував їхнього злиття. Однак партії проводили різну політику: якщо СПС прагнула до «конструктивного діалогу» із правлячими групами, то «Яблуко» підкреслювало свою опозиційність.
Протягом усього пострадянського періоду між різними течіями російського лібералізму виникали конфлікти. Так, «Союз правих сил» виступав на захист економічних реформ, у той час як партія «Яблоко» жорстко критикувала їх у своїй програмі [10, 32] і стверджувала, що СПС була утворена «для захисту інтересів олігархії й вищої бюрократії на базі кримінальної приватизації» [10, 33]. У свою чергу, представники СПС називали «Яблуко» партією «скривдженої інтелігенції» [10, 34] і обвинувачували її в співробітництві з лівими рухами.
Деякі радикальні ліберали прийшли до заперечення частини фундаментальних принципів сучасного лібералізму й, фактично, до анархізму. Наприклад, в 1993 р. В. І. Новодворська писала: «Цивільні права існують для людей освічених, ситих, вихованих й урівноважених. Колись і ми, і ЦРУ, і США використали цю ідею як таран для знищення комуністичного режиму й розвалу СРСР. Ця ідея відслужила своє й вистачить брехати про права людини й про правозахисників». [17, 4] Більшість лібералів були категорично не згідно з подібними трактуваннями.
Деякі російські й закордонні політологи пов'язують можливості й майбутнє лібералізму в Росії або із затвердженням основних ідей російського ліберального консерватизму, що з'єднує цінності ліберальної демократії і національних державних і духовних традицій, або із засвоєнням цінностей «нового» лібералізму, що синтезує принципи класичного лібералізму й соціал-демократії. Так, найбільший німецький політолог Г. Розмозер, категорично відкидаючи можливість і бажаність затвердження лібералізму в Росії тільки через ринок, зв'язує його перспективи з консервативним лібералізмом: «Росія повинна з'єднати економічний лібералізм із духовно-культурним консерватизмом. Альтернативою цьому був би фашизм». «Якщо в Росії в лібералізму взагалі є майбутнє, то йому доведеться ужитися з освіченим консерватизмом», — підкреслює Г. Розмозер. [10, 43]
Цей вивід-прогноз дуже співзвучний і навіть як би повторює висловлення П.Б. Струве про ліберальний консерватизм (залежно або незалежно від Струве — відомо лише німецькому вченому). Відомий теоретик ліберальної Вільної партії Австрії (ВПА) Г. Штикс також пропонує об'єднати національні устремління європейців з ідеями класичного лібералізму, називаючи подібний синтез евролібералізмом, що, власне кажучи, відповідає традиції концептуальних основ російського консерватизму. М. Штикс виступає за співробітництво лібералізму з націоналізмом і на прикладі історії лібералізму в країнах Європи показує притягуючи силу такого синтезу. [10, 48]
Загальновизнаний дослідник лібералізму в Росії В. В. Леонтович, ще в середині 50-х років також пов'язував його майбутнє з «єдино дійсним лібералізмом для Росії — ліберальним консерватизмом».
Аналогічні прогнози сьогодні висловлюються російськими фахівцями з історії політико-соціологічної думки В.І. Шамшуриним, В.Ф. Шаповаловим і ін. [10, 49]
Інші автори пов'язують перспективи російського лібералізму нової, четвертої хвилі з такою його формою, як «новий» лібералізм, або соціальний лібералізм, що зближає цінності вітчизняного лібералізму й соціалістичні ідеї. Так, один з теоретиків «нового» лібералізму С.І. Гессен вважає його «продуктом соціалістичної критики лібералізму». [13, 354] Очевидно, що «розмова про стан і перспективи лібералізму в сучасній Росії представляється вкрай малопродуктивною, якщо вона фокусується на звіренні існуючих у нас ліберальних формацій із західними зразками на предмет з'ясування «істинності» перших, ступеня їхньої близькості до «щирого» лібералізму», тим більше, що існує потужна інтелектуальна традиція російського ліберального консерватизму й «нового» лібералізму. [13, 355] Багато їхніх ідей і цінностей як і раніше залишаються одним з найважливіших компонентів сучасної людської культури й теоретичним фундаментом для можливого в Росії лібералізму нової четвертої хвилі.
«Сила держави опирається взагалі на своєрідне сполучення зовнішньої матеріальної сили з моральною міцністю. Потрібно й те, і інше, а в нас поки немає ані того, ані іншого, оскільки державне життя діється офіційною Росією»,— писав П.Б. Струве ще в 1910 р. [21, 133]. Як пророчо і як злободенно звучать сьогодні його слова, у яких знову чується заклик до духовного відродження Росії, до повернення її колишньої державної величі, заклик до знаходження справжньої свободи па принципах традиції російського ліберального консерватизму.
Як відзначають критики Президента В. Путина, початок XXI століття охарактеризувалося рядом змін, які знизили рівень політичних і громадянських свобод у країні. На провідних ЗМІ практично зникла вільна суспільна дискусія, різко виросли чисельність і вплив бюрократії. Народ робить лише незначний вплив на політику держави, яка переважно контролюється кремлівською і регіональними елітами. [10, 63] Судовий процес проти керуючих «ЮКОСа» в 2004 р. сприяв посиленню контролю федеральних чиновників над приватною корпоративною власністю. На думку юристів, до якого приєдналася Рада Європи, цей процес був проведений із численними процедурними порушеннями, що продемонструвало нездатність судової системи впливати на виконавчу владу. [10, 67]
У цілому, вплив ліберальної ідеології знизився. Хоча Уряд РФ як і раніше включає прихильників ліберальної економічної політики, у результаті виборів у Державну думу РФ 2003 р., у її новому складі не виявилося ні однієї опозиційної партії, яка відноситься до ліберальної. Причини провалу ліберальних партій зв'язують насамперед з падінням популярності їхніх лідерів, відсутністю нових ідей і програм, а також з невдачами реформ 1990-х років [10, 69]. Зазвичай поняття «лібералізм» в очах значної частини населення асоціюється з націоналістичною партією ЛДПР, яка не вважається частиною ліберального руху. Як вважають політологи, це також пов'язане з тим, що ліберальні цінності дотепер не матеріалізувалися в «конкретну, виразну, пояснювальну популярно політичну й тим більше електорально-придатну програму». [10, 72]
Однак, на сторінках малотиражних газет, на окремих радіостанціях й в Інтернеті тривають суперечки про майбутнє лібералізму в Росії. В 2004 й 2005 р. М. Ходорковський опублікував ряд статей, у яких підкреслював, що ліберальна політика повинна бути справедливою й повинна зберігати національне почуття власного достоїнства. В обговоренні взяли участь М. Леонтьєв, С. Митрохін, М. Коржавін і багато інших. Значний вплив на дискусію зробили ліберально-демократичні перетворення, що відбуваються на Україні.
Підсумовуючи, можна сказати, що скептики думають, що сьогодні в Росії для лібералізму відсутній ґрунт: широкий клас власників або (характерна для російського лібералізму) освічена й політично активна інтелігенція. Політичні ознаки, що спричиняються впровадження цієї ідеології (обмеження державної влади, керування країною за згодою керованих і т.д.), не користується значимою підтримкою ні серед народу, ні тим більше серед представників державної бюрократії. Разом з тим, до окремих положень лібералізму спостерігається зростаючий інтерес, і на думку Георгія Сатарова, сьогодні немає кризи лібералізму в країні, — є «криза лібералів». Структура ж демократичних переваг у населення залишається колишньою й становить близько 30 %.
Сьогодні Росія знову перебуває перед вибором, і хочеться сподіватися, що цього разу, коли всі інші моделі й варіанти соціального упорядкування здаються утопічними або «відпрацьованими», Росія виявиться готовою до реалізації помірних, закономірних і — одночасно — змушених-необхідних проектів: або ліберально-консервативної, синтезуючої ідеї класичного лібералізму з віковими підвалинами й національними традиціями державності і духовної культури, або «нового ліберального», що гарантує у своєму соціальному ідеалі всім своїм громадянам «право на гідне людське існування», якщо росіяни, звичайно, хочуть вільну, обновлену Державу Російську, а не вважають Росію «колосом на глиняних ногах»...
Розділ 3. Критика лібералізму в Росії
3.1 Моральна свобода і свобода особи
Якщо ліберальне уявлення про свободу має акцент на наділенні окремих особистостей реальною владою — у першу чергу, контролем над законотворчим процесом, — то в Росії традиційно сильні уявлення про моральну свободу, що часто протиставляється «західним цінностям». Питання про моральну свободу піднімалося в роботах великих російських письменників (Л. Толстого, Ф. Достоєвського), філософів (М. Бердяєва, В. Соловйова), слов'янофілів і західників. Під нею розуміється право на вільний вибір між добром і злом, право вільно любити й вірити, духовна свобода «від оковів усього минущого й тлінного» (В. Шубарт). Моральна свобода розглядається як застава самовдосконалення особистості і знаходиться, коли людина робить свій вистражданий життєвий вибір.
У свою чергу, суспільство «дозволяє людям бути злими, не втручається в їхній вільний вибір між добром і злом; воно тільки в інтересах загального добра перешкоджає злій людині стати лиходієм, небезпечним для існування суспільства» (В. Соловйов). Відповідно до лібералізму, суспільство вимагає від кожної людини дотримання єдиних правових норм, в обмін на надання гарантій громадянських свобод. Навпроти, внутрішня свобода здатна розвиватися й в умовах придушення громадянських прав, коли людина позбавлена «зовнішньої» свободи і яких-небудь владних повноважень.
Як і лібералізм, концепція моральної свободи високо ставить свободу самовираження, тому що це необхідно для пошуку істини й абсолютного добра. Разом з тим, власність не тільки не цінується, але навіть розглядається як перешкода на шляху до духовного звільнення й розвитку особистості. Як писав у своїй статті «Петро Чаадаєв» О. Мандельштам, «моральна свобода рівноцінна всьому, що створив Захід в області матеріальної культури».
Недоліки уявлень про внутрішню свободу найбільш яскраво проявляються у взаємовідношенні особистості з державою. Оскільки моральний закон реалізується тільки на малих суспільних масштабах (родині, громаді), ідеалом такої духовної свободи є, по суті, анархія [12, 44]. Однак анархія несе об'єктивну небезпеку для суспільства, тому люди добровільно жертвують «зовнішньою» свободою і передають політичну владу державі, не укладаючи суспільний договір і не одержуючи натомість ніяких гарантій дотримання їхніх прав. Подібний анархічний світогляд знайшов таких послідовників, як Михайло Бакунін, Петро Кропоткін, Лев Толстой і інші.
3.2 Лібералізм і Російська православна церква
Історично клерикалізм і поняття про устояну релігію були серед головних об'єктів ліберальної критики. При цьому значна частина лібералів позитивно ставилася до релігії в цілому, розглядаючи її як один з фундаментів суспільної моралі і достоїнства особистості. У Росії ці питання стосувалися насамперед Російської православної церкви, яка дотепер є провідною релігійною організацією на території країни.
Головні обвинувачення полягали в тому, що РПЦ входила в систему державної влади, брала участь у політиці, державній освіті і діяльності армії, мала недемократичну структуру, вела боротьбу с будь-якими формами інакомислення, у рамках якої, зокрема, перешкоджала нормальному функціонуванню інших (у тому числі, православних) релігійних організацій.
У свою чергу, РПЦ обвинувачувала лібералів у підриві державного й суспільного ладу, бездуховності й порочному способі життя.
Сучасна критика ідеології лібералізму з боку РПЦ сформульована в «Декларації про права й достоїнство людини X Всесвітнього Російського Народного Собору» (2006 р.) [12, 55]. Свободі особи протиставляється не тільки згадана вище свобода морального вибору, але і свобода від зла. У той час як свобода від зла (гріху) проголошується самоцінною, свобода вибору й інші права людини признаються тільки в тій мірі, у якій вони допомагають сходженню особистості до добра. Тільки роблячи добро й прагнучи до духовних цінностей, особистість здобуває достоїнство. Таким чином, повага до особистості ґрунтується на повазі до моральних законів. У силу цих причин, з погляду РПЦ, права людини в ієрархії цінностей займають підлегле положення стосовно традиційної моралі й повинні шануватися нарівні з вірою, святинями й Батьківщиною.
Точка зору РПЦ у свою чергу зазнала критики. Критики нагадують, що концепції, які у главу кута ставлять цінності (наприклад,соціального прошарку, нації), нібито більш значимі, ніж права особистості, неминуче приводять до тоталітаризму. Подібні точки зору — джерело релігійного фундаменталізму. На думку деяких аналітиків, вище наведена Декларація фактично призиває до визнання «права більшості», «прав сили». [12, 56] Передбачається, що виступи РПЦ проти універсальності прав людини, проти плюралізму й принципів сучасного гуманізму є «держзамовленням» влади, що намагається обґрунтувати процеси згортання демократії і виправдати мілітаризацію країни.
3.3 Комуністична критика лібералізму
Комуністи, будучи послідовниками Карла Маркса, с самого початку своєї діяльності були супротивниками буржуазного лібералізму. В «Маніфесті Комуністичної партії» Карл Маркс обвинуватив лібералізм у недемократичності: «У вашому нинішньому суспільстві приватна власність знищена для дев'яти десятих його членів…особистістю ви не визнаєте нікого, крім буржуа, тобто буржуазного власника». Для рішення цієї проблеми Маркс призивав «знищити власність, що припускає як необхідну умову відсутність власності у величезної більшості суспільств». Наполягаючи на тому, що суспільство розвивається за об'єктивними законами, Маркс думав, що розвинутий капіталізм неминуче створює умови для соціалістичної революції.
В Росії, початку XX століття подібної точки зору дотримувалися меньшовики, які думали, що перехіду до соціалізму повинен передувати період дозрівання буржуазно-ліберального капіталізму. Більшовики вважали, що об'єктивні умови для соціалістичної революції вже дозріли.
У статті «Що таке «друзі народу» й як вони воюють проти соціал-демократів?» В. Ленин підкреслював необхідність діяльності, що здатна втягти маси і найшвидшим образом привести до соціалізму. Такою діяльністю Ленін вважав пропаганду модифікованого марксизму — теорію про диктатуру більшості, при якій не буде класів і держави і яку необхідно встановити шляхом насильницького перевороту.
Однак найкоротший шлях до соціалізму також означав необхідність не тільки боротьби із самодержавством, але й дискредитації лібералізму. Так, у своїй промові «Що таке радянська влада» В. Ленін повторив тезу К. Маркса про те, що капіталізм, капіталістична форма господарювання несумісна з політичною демократією, і зробив висновок, що буржуазна модель лібералізму є утопією. І.В. Сталін у статті «Буржуазія ставить пастку» вказував, що на практиці результатом ліберальної революції буде заміна царського самодержавства «самодержавством буржуазії». У роботі «Теорія пролетарської диктатури» (1919 р.) М. Бухарін стверджував, що «зараз не існує демократичних держав. Те, що існує зараз у Європі, Америці і Японії, є диктатура фінансового капіталу... Всі «демократичні свободи» носять формальний, чисто декларативний характер».
Після Жовтневої революції лібералізм був вигнаний з Радянської Росії, і вперше був реалізований комплекс соціальних заходів. Однак від первісних обіцянок комуністів-утопістів (наприклад, про реалізації принципу «кожному по потребах») радянська влада частково дистанціювалася і, фактично, визнавала, що на сучасному етапі економічного розвитку це неможливо.
Паралельно в капіталістичних країнах під впливом соціал-демократичних рухів були проведені реформи, які також значно підвищили соціальний захист населення. Ці обставини, у сполученні з ворожістю демократичних країн стосовно СРСР, привели до того, що починаючи з 1930-х рр. комуністична критика лібералізму стала усе більш надуманою. Саме слово «лібералізм» вживалося радянською пропагандою й державними діячами найчастіше як лайка і ярлик для опонентів у політичних дискусіях.
Відповідно до розповсюдженої серед комуністів думки, саме перевазі авторитарних тенденцій і придушенню капіталістичних свобод комуністами СРСР був зобов'язаний не тільки високими темпами росту промислового виробництва й економіки в цілому, але й світовим лідерством у багатьох галузях науки й техніки. Зокрема, силами мобілізаційної економіки в найкоротший термін був забезпечений ядерний паритет зі США. Однак ряд економістів думає, що ріст радянської економіки був цілком завдяки її екстенсивному характеру і забезпечувався збільшенням норми нагромадження основного капіталу, рівня зайнятості й експлуатації природних ресурсів. [12, 61] Висувалися аргументи, що при збереженні НЕПу також були б можливі індустріалізація й швидкий економічний ріст.
3.4 Соціал-демократична критика лібералізму
У силу того, що термін соціал-демократія поєднує як соціальних лібералів, так і прихильників демократичного соціалізму, необхідно відзначити, що більш гостра критика лібералізму виходить від останніх. У Росії початку XX століття демократичними соціалістами були есери, які виступали за соціалізм і революцію, але при цьому були супротивниками будь-якої диктатури. Лібералізм есери вважали неприйнятним, оскільки, на їхню думку, ліберали не знали потреб селянства, були прихильниками еволюційного шляху і ігнорували особливості російської реальності. Есери виступали проти приватної власності на землю й призивали до її соціалізації, у результаті якої приватні й державні земельні володіння були б законодавчо передані у власність громад з наступним зрівняльним розподілом.
Підтримуючи вимоги політичного лібералізму, есери вважали неможливим їхнього здійснення при опорі на буржуазію, тому що, на думку одного з ідеологів партії В. Чернова, вираженої в статті «До характеристики суспільного руху у відсталих країнах» (1905 р.), не всяка буржуазія ліберальна.
Розповсюдженим аргументом на користь лібералізму, історично характерним для Росії, є твердження, що лібералізм (особливо, його економічна складова) веде до процвітання. Дійсно, на сьогоднішній день більшість країн з високим рівнем ВВП на душу населення є ліберальними демократіями. Однак прихильники соціальної демократії звертають увагу на те, що серед ліберально-демократичних країн зустрічаються відносно небагаті (Чилі, Коста-Ріка, Угорщина, Естонія) і що в деяких країнах з високими темпами економічного росту (Південна Корея, Тайвань) соціальна політика мала більше значення при визначенні економічної політики в порівнянні із країнами, які дотримуються концепції неолібералізму. Соціал-демократи також часто приводять скандинавські країни як приклад високого рівня благополуччя, досягнутого завдяки сполученню ліберальної політики із соціальною.
На сьогоднішній день у Росії одержала широке поширення точка зору, що збігається із критичним поглядом демократичних соціалістів на лібералізм. Її прихильники думають, що конституційна парламентська демократія невіддільна від соціальної справедливості, що соціальний захист повинна забезпечувати рівність у рівні життя і що для цього необхідна сильна держава.
Багато демократичних соціалістів думає, що приватні монополії повинні бути націоналізовані і що держава повинна проводити політику протекціонізму внутрішнього ринку. Забезпечення свободи слова і справедливості демократичних процедур також погоджується з гарантованою державною підтримкою засобів масової інформації, виборчих кампаній і політичних рухів, що представляють інтереси незаможної частини населення.
3.5 Соціалізм проти лібералізму
Через історично сильні традиції аграрного суспільства й тривалої епохи соціалізму, у Росії конфлікт між соціальними й ліберальними цінностями носить особливо гострий характер. Більшість населення країни вважає, що рішенням соціальних завдань (підвищенням рівня життя, забезпеченням зайнятості, поліпшенням охорони здоров'я й т.д.) повинна займатися держава. [12, 67]
З погляду цієї більшості, багато ідеалів лібералізму суперечать принципам соціальної держави. Зменшення державного регулювання знижує роль держави в соціальній сфері, поділ відповідальності між рівнями влади утрудняє координацію соціальної політики, а покладання відповідальності за матеріальне благополуччя на самих громадян позбавляє їх впевненості в майбутньому. Слідством підвищення самостійності і посилення конкуренції є страх перед втратою роботи і перспективою недостачі коштів на продукти першої необхідності, на оплату житла, на медичну допомогу або на освіту дітей.
3.6 Інша критика лібералізму
Прихильники радикального етатизму категорично заперечують негативну свободу, що є істотним елементом у ліберальних уявленнях про баланс між відповідальністю уряду і окремих громадян, між загальним добром і правами особистості. Наприклад, А. Дугін писав: «Свободу беруть сильною чоловічою рукою й більше не пхикають і ні від кого не чекають пощади». [12, 69]
Існує думка, що ніяка сильна влада не можлива без обмежень прав людини [12, 72]. У відповідь ліберали вказують на безліч реалізацій ліберально-демократичної моделі, що успішно сполучає сильну владу з гарантіями прав меншостей й окремих громадян.
Лідерам ліберальних рухів іноді пред'являються докори в підміні термінів, перекрученому тлумаченні фундаментальних уявлень лібералізму або діях, не сумісних із сучасними стандартами ліберальної демократії. Такі докори виходять як від прихильників, так і від супротивників лібералізму.
Російський лібералізм — одна зі значимих тенденцій суспільної думки в Росії. Джерела російського лібералізму йдуть від подій XVI-XVIII ст. В ідейній боротьбі цього часу виявляються окремі ліберальні ідеї й устремління в боярській аристократії, спрямовані на обмеження сваволі вищої влади й у русі, викликаному церковним розколом, які об'єктивно породжували прагнення до затвердження свободи совісті.
Історія зложилася так, що ліберальні тенденції були подавлені абсолютизмом, який затверджувався. Ліберальна ідеологія проникала в суспільство в міру розгортання процесів модернізації. Ліберальна свідомість з'являється в країні наприкінці XVIII і початку XIX ст. Його поява обумовлена включенням Росії в широкий загальноєвропейський контекст, прилученням вищих верств суспільства до європейської освіченості, затвердженням ідеалів Просвітництва, впровадженням ідеї суспільного договору й т.д.
В історії російського лібералізму істотна роль масонства, яке наприкінці XVIII і початку XIX ст. пронизує собою досить тонку верству по-європейські освічених людей. Ліберальне світовідчування проникає в Росію у формах релігійно-моральної проповіді, разом із загальним ідейним кліматом масонського руху.
Формування більш-менш цілісної ліберальної свідомості попадає на 10-30 р. ХІХ сторіччя. Затверджуючись у Росії, лібералізм породжує цілий спектр особистісних проявів. Це й такий кабінетний мислитель, як Чаадаєв, і один з найвизначніших політичних мислителів і державних діячів Росії — Сперанський, і нарешті, ряд людей, що зробили безпрецедентний для того часу крок — і зміну віросповідання і своїм життям затвердили одне з фундаментальних прав: право на свободу совісті — Лунін, Гагарін й ін.
В 40-50 р. ліберальна свідомість рухається вшир. Поступово в країні складається властиво ліберальний напрямок. Поряд із цим, вплив ліберальних ідей простежується у всіх великих течіях суспільної думки. Так, класичні для Росії «напрямку» — західництво й слов'янофільство в різній мірі пронизані ліберальним світовідчуванням.
Епоха великих реформ Олександра II відкриває наступну сторінку в історії російського лібералізму. Нова якість громадського життя створює поле для практичної реалізації ліберальних ідей. Притулком лібералізму стають звільнені від твердої цензурної опіки друк, відносно вільні університети й земства. У розвиток російського лібералізму особливо значима роль земського руху. Земське самоврядування стало полем практичної реалізації ліберальних принципів. Земства були середовищем, до якого тяжіла ліберальна публіцистика й ліберально орієнтована університетська наука. У земствах і навколо земств формуються багато з майбутніх лідерів ліберальних політичних партій Росії.
У той же час — в другій половині ХІХ на початку ХХ ст. у країні складається не тільки публіцистичний, але й науковий, а так само філософський дискурс ліберальної свідомості. Юридична (або державна) школа в російській академічній науці виявилася теоретичною базою російського конституціоналізму. Праці Каверіна, Чичеріна, Градовського давали теоретичне обґрунтування для переходу від традиційних порядків до громадянського суспільства. Поряд із цим, цілий ряд мислителів розробляли різні філософські аспекти ліберальної парадигми. Так у роботах Соловйова вітчизняна філософська традиція звільнялася від антиліберальних тенденцій, Струве стверджував концепцію невід'ємних прав особистості, Чичерін вписував російську ліберальну свідомість у контекст розвитку сучасної філософської думки.
Революція 1905 р. і політичні реформи, що пішли за нею, позначили наступний етап в історії російського лібералізму. У країні виникають політичні партії з усвідомленою ліберальною орієнтацією — кадети, октябристи, прогресисти, їхні депутати представлені були у Державній Думі. З аморфного «напрямку» російський лібералізм перетворився в зрілу політичну силу.
Період між двома революціями (1905—1917) ознаменувався з однієї сторони — ідейним й організаційним визріванням російського лібералізму, з іншої — породив кризу, яка почалася із затвердження більшовицької ідеократії.
Наступний розвиток подій не можна зрозуміти, якщо не звернутися до характеристики особливостей дореволюційного російського лібералізму. Справа в тому, що в пізньо-середньовічному суспільстві, де домінувала патріархально-колективістська психологія, визрівання ліберальної свідомості йшло складно й болісно. Російський лібералізм страждав типовими пороками вітчизняної інтелігенції. Ліберали не вміли говорити на одній мові із широкими масами, багато в чому ідеалізували народ. Російський лібералізм страждав пансько-інтелігентською зневагою до проблем приватної власності і господарської свободи. Російський лібералізм був суперечливим, не цілком оформленим явищем. Соціальна база ліберального руху була трагічно вузькою.
Лютнева революція задала наступний етап в історії російського лібералізму. Представники ліберальних партій увійшли в Тимчасовий уряд і розділили з іншими політичними силами відповідальність за долю країни.
Однак, розвиток подій розкрив як нездатність ліберальних партій опанувати ситуацією, так і неготовність російського суспільства до ліберальної політики. Різка радикалізація політичної ситуації й більшовицький переворот поставили крапку на легальному існуванні лібералізму в Росії й задали п'ятдесятилітню перерву в розвитку ліберальної традиції.
У післяреволюційні десятиліття лібералізм, як ідейна традиція, зберігається тільки в еміграції, де проживала значна частина мислителів і політичних діячів ліберальної орієнтації. У перші десятиліття радянської історії важко виявити якісь сліди ліберальних ідей.
Відродження ліберальної свідомості починається після смерті Сталіна. Ліберальний напрямок у радянській суспільній думці виникає поряд з іншими неофіційними тенденціями — націоналістичними, релігійно-фундаменталістськими, соціал-демократичними. Існуючи в умовах партійної цензури, ліберальні автори були змушені викладати свої ідеї в рамках історичних й аналітичних досліджень: історико-філософських праць, досліджень по історії економічних навчань, рідких видань по історії США й Великобританії, досліджень по історії буржуазного конституціоналізму, сучасної економічної історії й т.д. У ході цієї непомітної роботи ціною величезних зусиль у суспільстві напрацьовувався певний потенціал і формувалися покоління, готові до перетворень.
Паралельно з «легальними», вписаними в контекст офіційного радянського життя, складалися й нелегальні форми самореалізації ліберальної ідеї. Вони структуруються в рамках таких феноменів як: Правозахисний рух, Самвидав. Правозахисний рух — героїчний рух в історії російського лібералізму. Він породив свої символи, своїх борців і мучеників.
У цей час відбувається відродження вільної непідцензурної суспільної думки, видаються нелегальні журнали й монографії. Зусиллями Самвидаву радянську громадськість знайомлять, як з досягненнями західного лібералізму, так і зі спадщиною російської ліберальної думки. Практично в 1970-і рр. у Росії відбулося відродження ліберальної свідомості.
Наступний етап розвитку лібералізму в Росії починається з перебудовою й триває до сьогоднішнього дня. За лічені роки лібералізм перетворюється у фактор духовного й громадського життя Росії. Сьогодні нові російські ліберали беруть участь у політичному житті країни. Внутрішня й зовнішня політика Росії тією чи іншою мірою відображає ідеї й принципи лібералізму. Ліберальне відродження викликало до життя величезний, потік ідей, програмних документів, теоретичних і публіцистичних статей, феноменів політичного й культурного життя, які становлять сучасну тканину російської ліберальної свідомості.
Список використаної літератури
Александр II. // Российские государи. –М., 1993;
Александр II и реформы 60-70-х гг. 19в. // Энциклопедический словарь юного историка. — М., 1997;
Ананьич Б. Проблемы российского реформаторства. // Знание – сила. –1992. — №2. —С.11-17;
Валицкий А. Нравственность и право в теориях русских либералов конца XIX — начала XX века // Вопросы философии. —1991. — № 8. — С.43-59;
Головатенко А. Преобразования Александра II: Великие свершения и неиспользованные возможности. // Головатенко А. История России. — М., 1997;
Горбачёв М.C. Жизнь и реформы: В 2-х книгах. — М.: Новости, 1995;
Замалеев А. Ф., Осипов И. Д. Русская политология: обзор основных направлений. — СПб., 1994;
Искендеров А.А. Российская монархия, реформы и революция. // Вопросы истории. –1999. — №11/12;
Кавелин К. Д. Наш умственный строй. Статьи по философии русской истории и культуры. — М., 1989. — С. 66;
Кагарлицкий Б. Управляемая демократия. Россия, которую нам навязали — Екатеринбург: Ультра. Культура, 2005;
Козловский В. В. Социологические альтернативы в дореволюционной России // Вести. С.-Петербург, ун-та. — 1993. — Сер. 6. — Вып. 4. — С. 51;
Леонтович В. В. История либерализма в России. — М.: «Русский путь», 1995;
Либерализм в России / РАН. Ин-т философии; Отв. ред.: В. Ф. Пустарнаков, И. Ф. Худушина. — М., 1996. — 451 с.;
Ляшенко Л.М. Царь – Освободитель. — М.,1994;
Новицкая Т.Е. Реформы Александра II. // Вестник Московского университета. –сер.11, Право. –1998;
Новикова Л., Сиземская И. Либеральные традиции в культурно-историческом опыте России // Свободная мысль. — 1993. — № 15. — С.32-46;
Новодворская В. // "Новый взгляд". — №46. —28 августа 1993;
Приватизация по-российски / Под ред. А. Б. Чубайса — М.: Вагриус, 1999;
Секиринский С. С., Шелохаев В. В. Либерализм в России. Очерки истории: середина XIX - начало XX в. Учеб. пособие. — М.: Памятники исторической мысли, 1995;
Струве П. Б. Дух и Слово. Статьи о русской и западноевропейской литературе. — Париж, 1981.— С. 219;
Струве П. Б. О мере и границах либерального консерватизма // Полис. 1994. — № 3. — С. 133;
Татищев С. С. Император Александр II. Его жизнь и царствование. В двух томах — М.: Чарли, 1996;
Чибиряев С. А. Великий русский реформатор: Жизнь, деятельность, политические взгляды М. М. Сперанского. — М.: Наука, 1989. — 216 с.;
Чичерин Б. Н. Вопросы политики. 2-е изд. — М., 1905. — С. 16, 28;
Чичерин Б. Н. Несколько современных вопросов. — М., 1862. — С. 189—197, 199—200;
Шелохаев В. В. Либеральная модель преобразования России начала XX века // Кто и куда стремится вести Россию? / Под общ. ред. Т.И. Заславской. — М.: МВШСЭН, 2001. — С. 32;
Эйдельман Н. Я. «Революция сверху» в России — М.: Книга, 1989.