Курсовая работа: Революція 1848-1849 років в Італії

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

Кафедра всесвітньої історії

Революція 1848 -1849 рр.в Італії

Курсова робота

студентки групи № І-41

Петрик Світлани

Науковий керівник:

Кандидат історичних наук,

доцент

Іванцев І.Д.

Івано-Франківськ 2010 р.

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Соціально-економічне і політичне становище Італії в 40-х рр.. ХІХ ст.

Розділ 2 . Початок революції. Війна за незалежність і поразка сардінської армії

Розділ 3 . Падіння Римської та Венеціанської республік

Розділ 4 . Причини поразки та історичне значення італійської революції 1848-49 рр.

Висновки

Список використаних джерел і літератури

ВСТУП

Актуальність дослідження. На сучасному етапі, з утворенням незалежної держави України, виникла необхідність підтримувати хороші відносини з європейськими країнами. Так як наші знання в галузі історії Центрально-Східної Європи, зокрема історії Італії, досить слабкі, виникає необхідність вдосконалення їх, для створення передумови подальшого розвитку цих відносин.

Італія - це країна з традиційно високим рівнем економіки, науки, культури і мистецтва. 28 грудня 1991 р. Італія визнала незалежну Україну. Під час візиту президента України Л.Кучми до Рима (травень 1995 р.) між Італією та Україною було підписано Договір про дружбу та співробітництво. У 1995 р. Італія вийшла на друге місце серед торгових партнерів України з числа країн Західної Європи. Чимало українських підприємств, особливо легкої промисловості, виконують замовлення італійських фірм, працюючи на давальницькій сировині. 26-28 листопада 2002р. на запрошення президента К.Чамплі відбувся ще один візит президента України Л.Кучми до Італії. Багато наших співвітчизників працюють та живуть зараз там.

Італія має давню цікаву і повчальну історію. Народ цієї держави пережив і вершини могутності і втрату самостійності. Італія дала світу такі відомі імена, як Спартак і Гарібальді, філософа Сенеку і публіциста - прозаїка Цицерона, поета Горація, літераторів Данте, Петрарку, Боккаччо, історика Таціта і географа Сірабоне. Тому без знання історії Італії неможливо обійтись для загального цілісного уявлення про світовий історичний процес.

В 40-х рр. XIX ст. в Італії прискорився розвиток капіталістичних відносин. В економічному відношенні Італія набагато відставала від Франції та Німеччини, не кажучи вже про Англію. До 4/5 всього населення Італії займалось сільським господарством.

Події, які відбулись в Європі 1848 - 1849 рр., або «Весна народів», не могли не вплинути на політичну ситуацію Італії, яка була розділена на дрібні території і основним завданням для італійського народу була боротьба проти втручання іноземних інтервентів. Окрім того країна ділилась на два табори: прихильників абсолютиського режиму і тих, хто бажав свободи, рівності, братерства.

Актуальність теми визначається необхідністю всебічного осягнення такого історичного феномену, як революція в Італії 1848 - 1849 рр., соціально - економічне і політичне становище в 40-х рр. XIXст. Загальна характеристика революції в Італії того періоду була б неповною без окреслення ролі його лідерів, а особливо такої яскравої особистості, як головнокомандуючий військового табору Гарібальді, який відіграв велику роль в обороні Риму, а на території Неаполітанського королівства воїнів Гарібальді вітали, як визволителів.

Предметом дослідження є складний процес розгортання революційної ситуації в Італії та формування під впливом цих процесів свідомості громадської думки.

Об'єктом дослідження є використані джерела і література, які характеризують соціально - економічне і політичне становище в 40-х рр. та революцію в Італії 1848 - 1849 рр.

Хронологічні межі теми визначаються від 40-х рр. XIXст. - соціально - економічне і політичне становищем в Італії і революцією 1848 - 1849 рр.

Головним завданням дослідження є:

• вияснити, яке соціально - економічне становище переживала Італія дореволюції;

• вияснити політичне становище країни починаючи від 40-х рр..;

• проаналізувати причини розвитку подій саме так, як вони відбувались,

• спробувати дослідити зіткнення позицій різних політичних угрупувань;

• проаналізувати основні політичні кроки, спираючись на дослідження історичних фактів, реальних, дуже складних взаємовідносин між народами, соціальними групами всередині країни та за її межами;

· показати роль головнокомандуючого Гарібальді в революції

1848-1849 рр.;

• розкрити значення революції в Італії у європейському контексті;

• прослідкувати і визначити причини поразки італійської революції;

• зробити висновки щодо історичного значення революції в Італії

1848-1849 рр.

Головною метоютеми є дослідження наростання революційної ситуації, боротьба проти інтервенції, хід революції та дії народу по утвердження свободи.

Джерельна база дослідження.

Література, яка стосується даного питання об’ємна. Постать Гарібальді та події, що зв’язані з ним, привертали увагу дослідників. Даній проблемі особливо багато зусиль присвятив В.Е.Невлер. Наслідком була поява багатьох праць і досліджень з проблеми революції в Італії, а саме: «Джузепе Гарибальди и его век», «Даниеле Манин и Венецианская республика», Демократические силы в борьбе за обьединение Италии», «Новейшие роботы итальянских историков об обьединении Италии» та багато інших праць.

Існує переважна більшість праць в яких подається характеристика повстань в Сицилії, Венеціанській республіці. Такою працею є «Мартовское восстание 1848 г. в Венеции» Невлера В. Е. Окрім того важливою для дослідження проблеми є праця Лишина А. К. «Русский гарибальдиец Мечнико Лев Илич». Також можна згадати про працю Невлера В. Е. «Демократические силы в борьбе за обьединение Италии 1831 - 1860 гг.». Окрім того,В. Жаботинська у своїй праці «Італія Гарібальді» висвітлює революційну ситуацію в Італії 1848 - 1849 рр., характеризує основні риси характеру Гарібальді. Також праці Ковальської Н.І., Вілларі, Ітенберга є цінними у вивченні даної проблеми.

Курсову роботу можна застосовувати для читання лекцій на дану тему, підготовки до семінарських, практичних робіт та екзамену, а також для розширення власного кругозору та глибшого розуміння досліджуваної проблеми.

Структура курсової роботи обумовлена особливостями об'єкту дослідника, складається з вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

Розділ 1 . Соціально - економічне і політичне становище в Італії у 40-х рр. XIX ст.

В 40-х рр. XIX ст. в Італії спостерігається економічне піднесення, ріст капіталізму в промисловості і частково в сільському господарстві. Уже з початку цього десятиліття в італійських містах відзначається прискорені темпи соціально - економічного розвитку. Машинне виробництво, початок якому було покладено в текстильній промисловості Ломбардії, набуває розвитку. Хоча в своєму економічному розвитку Італія відставала від передових західноєвропейських країн, але капіталістичні відносини поступово проникали в італійське суспільство. Більш прискореними темпами відбувався розвиток капіталізму в Північній Італії, особливо в Ломбардії і П'ємонті [5, с. 155].

Важливою галуззю промисловості Ломбардії являлась текстильна. Найбільш розвинутою була шовкова промисловість: виробництво шовку -сирця, шовкоткацтва. Швидкими темпами в Ломбардії розвивалось виробництво паперу. На початку 1848 р. в Ломбардії існувало 28 льонопрядилень з середнім числом веретин в кожній 4000. Впроваджувався перехід від мануфактурної стадії до сучасного фабричного виробництва. Промисловий переворот розповсюджувався по важливих галузях промисловості.

В 40-ві рр. в Ломбардії розвивались металургійна і машинобудівна промисловість. Це сприяло будівництву залізних доріг, яке розпочалось в кінці 30-х рр., а також поступове введення механізації в текстильній промисловості і створення ряду нових галузей виробництва. В ці ж роки в Ломбардії створюється і хімічна промисловість.

Концентрація виробництва в Ломбардії тягнула за собою утворення промислового пролетаріату. Умови життя робочих були важкими. Робочий день на підприємствах сягав 16 годин, заробітна плата була низькою, санітарні умови - дуже погані, не були передбачені міри по охороні праці, широко застосовувалась праця жінок і дітей віком від 5 до 12 років.

Важкі умови дитячої праці не тільки в Ломбардії, але в інших італійських містах - викликали обговорення цього питання в газеті. Про це також говорилось на V конгресі італійських вчених, який відбувся в Луці у вересні 1843 р. [16, с. 216-217].

Після 1840 р. в Ломбардії і П'ємонті розповсюджувались робочі організації, які надавали взаємодопомогу, і були єдиною формою організації робочих. В період революції 1848 - 1849 рр., пролетаріат, який став усвідомлювати свої класові інтереси став активною силою.

В економічному розвитку Італії друге місце після Ломбардії зайняв П'ємонт. Адже там найбільш розвинуті були шерстяна, шовкова промисловість. До 1848 р. в шерстяній промисловості П'ємонту було зайнято близько 23 тисячі робочих. В П'ємонті в цей період виникає машинобудівна промисловість і ряд інших нових галузей виробництва. Розвиток промисловості і залізнодорожного будівництва в П'ємонті в 40-х рр. потребував збільшення ввозу вугілля в країну. В 1844 р. у П'ємонт було ввезено 6416 тон вугілля, а в 1851 р. - 32226 тон [10, с. 192].

В областях Венето і в герцогствах Парма, Модена, Тоскана і Лукка промисловість розвивалась досить повільно. У місті Венеція розвивалась промисловість по виробництву скла, а також розширювались підприємства по виробництву ювелірних виробів. В області Венето працювали підприємства по виробництву шовку - сирцю і шовкоткацтва. В Тоскані були відкриті металургійні і машинобудівні підприємства. На початку 40-х рр. металургійна промисловість Тоскани давала 1/3 металу, виробленого по всій Італії.

Одним з найбільш відсталих в економічному відношенні італійських областей була Папська. Тут у всіх галузях промисловості продовжувалась стадія ремісничого і мануфактурного виробництва. Промисловий розвиток Сицилії у декілька разів відставав від економічного розвитку континентального Півдня. В Неаполітанському королівстві вводилось технічне удосконалення і сучасні машини.

Деякі спільні риси спостерігались у кожній з італійських областей, хоча економічний розвиток йшов нерівномірно. В 40-х рр. відзначилось радикальне оновлення економічного життя Італії. Створюються страхові товариства, зберігаються каси, банки і транспортні служби, будуються водопроводи[10, с. 113-116].

Італія в першій третині XIX ст. була країною бездоріжжя. Поставка зерна в Геную із Туріна становила дорожчу ціну, ніж доставка його морським шляхом із Одеси.

Економічний розвиток Італії в 30 - 40-х рр. викликав необхідність в будівництві залізних доріг, які вплинули на розвиток промисловості і сільського господарства в італійських областях. В 1839 р. був відкритий рух по першій залізній дорозі в Італії на території Неаполь - Портічі. Потім були збудовані дороги, невеликої відстані, в інших областях Італії: Мілан - Нонца (1840), Ліворно - Піза (1842), Турін - Нонкалієри (1845). На початку 1848 р. Італія мала близько 300 км. залізнодорожної лінії, і набагато відставала від передових європейських країн[11, с. 105 - 107].

Аграрний устрій і структура сільського господарства в різних італійських областях була різнобічною, у залежності від історичних і географічних умов та інших факторів. Спільними рисами, характерними для земельних відносин всієї Італії в 40-х рр. були: феодальні пережитки і великі земельні власності поміщиків та буржуазії, розвиток процесу пролетаризації значних груп селянства, розповсюдження різних видів дрібної оренди.

Селянин обробляв землю пана за допомогою свого власного інвентаря, а урожай ділився порівно між землевласниками. Землевласники здавали землю за договором великим орендарям, які створювали капіталістичне господарство. В області Венето аграрно - капіталістична буржуазія отримала менший розвиток порівняно з Ломбардією, формою земельних відносин являлась дрібна оренда. В П'ємонті в цей період інтенсивно розвивався процес розповсюдження великої оренди і скорочення дрібної оренди. Частина буржуазії хотіла вкладати капітали в сільське господарство і розширяти свої земельні володіння. Великі орендарі ставали капіталістичними підприємцями, які експлуатували працю постійних і сезонних сільськогосподарських робочих [17, с. 216 - 218].

Суспільні відносини у сільському господарстві герцогств Парма і Модена майже не відрізнялись від відносин в Тоскані. На початку 40-х рр. у цих герцогствах отримала розповсюдження велика оренда.

В Папській області зберігалась стара феодальна знать, яка володіла великими латифундіями. Значна частина земельної власності належала церкві і церковній аристократії. Тільки невелика частина земельної площі належала буржуазії.

У найбільш врожайному і висококультивованому районі країни Агро Романо (Римське поле) земля належала найбільшому числу великих земельних магнатів і релігійних корпорацій. Серед них ще на початку 30-х рр. виділялись сім'ї князя Боргезе, який володів 22 тисячами га землі і герцога Сфорца Чезаріні - 11 тисяч га.

Життя сільських пролетарів, які працювали у великих латифундіях було досить важким. Вони жили в тісноті, спали на голій землі, що часто являлось причиною смертельних захворювань.

Пережитки феодалізму збереглись в сільському господарстві Королівства Обох Сицилій. В Південній Італії були такі райони, де у виробничих відносинах можна було спостерігати риси феодалізму і де селяни фактично знаходились в особистій залежності від власників землі. Великі і середні латифундії застосовували різні види договорів, в залежності від району і особливостей господарства, діяли договори, які зберігали риси оренди [14, с. 95-99].

Швидкими темпами відбувалась пауперизація селянства. Жорстока експлуатація селян Півдня викликала їх протест. Вони вимагали розподілудоменних земель і встановлення сервітутних прав на тих землях, що були захоплені баронами і буржуазією. Це викликало селянські бунти. Це і стало основою для революційного вибуху, який поширився 1848 р., коли селяни насильно стали розподіляти доменні землі і встановлювати сервітутні права.

Аграрні відносини на острові Сицилія були схожими з тими, що існували на континентальному Півдні. Але на Сицилії більш сильніше збереглись риси феодалізму. Існувало багато великих латифундій, більша частина яких здавалась в оренду. Застосовувались різні орендні договори, але майже всі вони передбачали виконання селянами особистих повинностей [14, с. 95-96].

Існування феодальних пережитків, бідні умови життя народних мас міста і села обмежували внутрішній запит на товари і являлись перепоною економічного розвитку Італії. Розвиток промисловості гальмували також граничні бар'єри, встановлені між італійськими областями, і навіть між містами і відсутністю внутрішнього спільного італійського ринку.

Кожна італійська область володіла своїми грошовими знаками, мірами ваги, граничною системою. При перевезенні товарів із Мануті (Ломбардія) в Парму необхідно було пройти через контроль семи граничних контор і сім раз платити податки; при перевезенні товарів по р. По потрібно було 21 раз зупинитись поблизу граничних контор для виплати податку.

Чим більше розвивався капіталізм, тим більше була відчутна роздробленість країни та іноземних загарбань - вся та система, яка була нав'язана Італії Віденським конгресом. Однак буржуазія щораз більше розуміла, що без політичного об'єднання Італії в єдину національну державу, без радикального знищення феодальних пережитків неможливий подальший економічний розвиток. Все це викликало незадоволення в різних верствах італійського суспільства ісприяло розвитку ліберального і патріотичного руху[11, с. 105-108].

Друга половина 40-х рр. ознаменувалась загостренням протиріч феодально - абсолютиської системи у всіх італійських областях. Посилилась політична боротьба буржуазії і дворянства. Національно - визвольний рух охопив прошарки від ліберального дворянства до революційних міських низів.

Ліберальний рух в Італії особливо посилився з кінця 1846 р. в зв'язку з обранням нового папи. Народ очікував, що новий папа проведе реформи. Як тільки папа Григорій XVI помер, в багатьох містах і провінціях були складені петиції, які вимагали проведення реформ. На з'їзді кардиналів, які зібрались в Квіріналі для обрання папи, зав'язалась гостра боротьба між прибічниками реформ і групою кардиналів австрійської орієнтації. Перемогла група прибічників проведення політики реформ, і папою був обраний 16 червня кардинал Мастаї Ферретті, який прийняв ім'я - Пій IX.

Народився Пій IX в дворянській сім'ї. Він здобув досить поверхову освіту, але відрізнявся релігійним фанатизмом. Папа часто піддавався впливу людей, які його оточували.

Першим проявом діяльності папи була амністія політв'язнів. Амністія торкнулась майже всіх політв'язнів та емігрантів, і це викликало подив. В Римі та в інших містах Папської області відбувались маніфестації. Хвиля демонстрацій швидко досягла інші італійські області. Класова боротьба все більше загострювалась. Боротьба між прошарками суспільства і партіями відобразилась в полеміці, яка розповсюдилась в газетах, в клубах - між демократами і поміркованими лібералами, між лібералами і консервативними силами[14,с. 98- 100].

Під натиском бурхливих демонстрацій управління Пія IX провело деякі реформи, зокрема був опублікований едикт про друкування, який пом'якшував цензуру. Після цього збільшилось число політичних газет. Була створена державна гвардія, вперше в Папській області була утворена рада міністрів. Ці реформи і нововведення не могли не викликати задоволення вліберальних колах. Однак, демократичне суспільство, широкі народні маси не були задоволені ними[23, с. 269 - 270].

Організатором демонстрації в Римі являвся Анджело Брунетті (1800 -1849), на прізвисько Чічеровакіо, що означає «подібний Цицерону». Чічеровакіо був тісно зв'язаний з народними масами. В молоді роки він був ремісником, потім став дрібним торговцем. Він знаходився під впливом республіканських ідей і підтримував організацію «Молода Італія», а в роки революції був пов'язаний з відомими демократичними діячами, в тому числі з Гарібальді.

Чічеровакіо був одним з ініціаторів складання петиції на ім'я Пія IX, в яких висував вимоги народу і часто являвся автором цих петицій. Досить цікава петиція була складена в час громадянської демонстрації 24 жовтня 1847 р. на площі Квірінала, на якій були присутні 7-8 тисяч. Ця петиція включала наступні вимоги: свобода друку, вигнання єзуїтів, державне озброєння, будівництво залізних доріг, гарантія свободи особистості.

Другою італійською областю була Тоскана. Важливими діячами визвольного руху в Тоскані являлись Джузеппе Монтанеллі, професор права і письменник Ф. Д. Гверрацці. Значним впливом користувались в Тоскані, особливо в Флоренції, прибічники Дж. Мадзіні [21, с. 152 - 155].

Перед тиском суспільного руху не втримався герцог Тоскани Леопольд II, який змушений був приступити до проведення деяких реформ. В травні 1847 р. був опублікований закон про друк, пізніше були проведені інші реформи, такі як судова і адміністративна.

Протягом літа 1847 р. в Тоскані, особливо в місті Ліворно, відбувались масові демонстрації. Працівники боролись за підвищення заробітної плати і покращення умов праці, вони вимагали ліквідації пауперизму і безробіття [19, с. 175-177].

Під впливом подій в Папській області посилились ліберальні і патріотичні рухи також в Сардинському королівстві (П'ємонті). Тут виникла гостра політична ситуація, в час якої протидіяли два табори: з одного боку -реакційні сили, противники якихось реформ, очолювані міністерством закордонних справ Солано делла Маргарітта; з іншого боку - ліберальний фронт, якого підтримували демократичні сили. Видатними діячами поміркованих лібералів були Чезаре Бальбо, Массімо д'Адзельо, Камілло Кавур. Активну роль відігравали і буржуазно - радикальні діячі такі, як Лоренцо Валеріо і Анджело Брофферіо.

Протягом вересня і жовтня 1847 р. в містах Сардинії відбувались багаточисельні гучні демонстрації. 29 жовтня король Карл Альберт змушений був погодитись на проведення реформ. Основними із серії реформ були наступні: гласність у судовій справі, введення виборчих муніципальних рад, обмеження прав міліції, пом'якшення цензури [11, с. 105 - 108].

Патріотичний рух розповсюдився і в Королівстві Обох Сицилій. Буржуазія прагнула реформ і хотіла позбавитись деспотичного режиму. Значний вплив на розвиток подій в цьому королівстві справляли представники радикальної буржуазії, які вважали, що без повстання не можна буде добитись ніяких змін в області. На Сицилії користувались впливом демократи - прибічники Мадзіні. В Неаполі і в провінційних містах королівства існували таємні гуртки і товариства різних політичних відтінків [12, с. 192-194].

У вересні 1847 р. патріоти в містах Мессіна і Реджоді - Калабрія підняли повстання. Управління Фердинанда вчинили жорстоку розправу над повстанцями. Іх судили військові суди і 47 чоловік були розстріляні.

До осені 1847 р. Італія була розділена на дві частини: ті області, які провели деякі реформи і ті, які прагнули зберегти абсолютиський режим. В цьому становищі виник міф про Пія IX, як визволителя Італії. 8 вересня 1847 р. Мадзіні написав відкритого листа Пію IX, яке майже три місяці розповсюджувалось в списках по руках, потім був опублікований. Мадзіні закликав священиків повстати за об'єднання і незалежність Італії, і проголосив нову еру - прогресу і справедливості [15, с. 211 - 215].

Гарібальді також був задоволений реформами Пія IX. Незалежно від Мадзіні він разом зі своїм другом Ф. Анцані написав із Монтевідео папському представнику в Ріо - де Жанейро листа, в якому запевняв, що цілий Італійський легіон готовий до боротьби за справу Пія IX, щоб бути співучасником його визвольної місії.

Події в Італії у 1847 р. привернули увагу політичних кіл Європи. В 1847 р. визвольний рух набув нечуваного розмаху. Ініціатором і гегемоном руху була буржуазія, вона являлась тією верствою за якою йшли й інші суспільні сили. На першому етапі буржуазія домоглась тільки адміністративних реформ. Всі проведені в 1847 р. реформи були в інтересах буржуазії. Якщо говорити про роль буржуазії в національно - визвольному русі, то слід сказати, що вона в Італії ставилась на ряд вище від інших верст через своє багатство, особливо завдяки розвитку промисловості і торгівлі. Як і в Європі, так і особливо в Італії криза 1847р. являлась передвісником революції, а ліберальне і патріотичне повстання цього року підготовляли її. Ці рухи і реформи показали, що народ не хоче жити по - старому.

Розділ 2. Початок революції. Війна за незалежність і поразка сардінської армії.

Перші дні 1848 р. віщували наближення революційного вибуху в Італії. Революція почалась в областях, де свавілля влади і гніт народних мас був найбільше сильним, зокрема, в Ломбардо - Венеціанській області і в Королівстві Обох Сицилій. Населення Ломбардо - Венеціанської області потерпало не тільки від політичного свавілля, але й від податкового гніту. Податки накладались на хліб, м'ясо, а також на тютюн і вино. Головнокомандуючий австрійськими збройними силами в Ломбардо -Венеціанській області фельдмаршал Радецький, який володів диктаторською владою, по - суті, перетворив цю область у велику тюрму. Майже за кожним будинком італійця слідкував австрійський шпигун. 82 - річний солдат Радецький намагався «кров'ю і залізом» тримати народ в повинностях [5, с. 224 - 226].

В Мілані революційні виступи почались з бойкоту. Щоб нанести ущерб Австрії, яка отримувала великі доходи від тютюнової монополії, ніхто з італійського населення Мілана не курив. З січня італійській поліції і офіцерам була видана більша кількість сигар і наказано ходити по вулицях і демонструвати куріння. Однак, ці дії зустріли опір від італійського населення. За наказом Радецького на натовп кинули кавалерію. В результаті 6 чоловік було вбито і більше 50 поранено. 18 січня у Венеції були арештовані діячі визвольного руху Даніеля Манін і Цвіколо Тонназео. Події в Ломбардо - Венеціанській області викликали хвилю протестів і демонстрацій всіх італійських областей, вони дали поштовх новому піднесенню патріотичного руху. Свого значення набуло повстання в столиці Сицилії -Палермо, де виникли таємні гуртки - демократів, лібералів, однак ці таємні гуртки довго не існували, адже були розігнані кавалерією фельдмаршала Радецького.

Повстання в Палермо виявилось першою революцією 1848 р. в Європі.

Героїчна боротьба погано озброєних повстанців, яких атакував міцний королівський гарнізон, їх перемоги, викликали захоплення у всіх італійськихобластях та в інших країнах Європи. Революція в Сицилії дала поштовх для розгорнення революції не тільки в іншій частині Італії, але і всій Європі.

Революційна ситуація в Сицилії швидко донеслась до Неаполя і сприяла повстанню в континентальній частині королівства. Всього через п'ять днів після початку повстання в Палермо - 17 січня підняли повстання патріоти Чіленто, розташованого неподалік від Неаполя. Фердинант II, щоб заспокоїти повсталих вирішив зробити деякі поступки. 18-20 січня він видав ряд декретів про надання Сицилії обмеженої автономії, розширення прав провінційних рад, амністії політв'язням [11, с. 107 - 109].

25 і 27 січня в Неаполі відбувались бурхливі демонстрації, на яких виносились вимоги надання конституції. 29 січня був опублікований декрет про «дарування» конституції. Ця конституція носила досить поміркований характер. Події в Неаполі викликали захоплення патріотичних кіл в Сардинському королівстві. В перших числах лютого в Турині і Генуї відбулись бурхливі демонстрації [17, с. 129 - 132].

Конституція Сардинського королівства, опублікована 5 березня 1848 р. носила досить поміркований характер і була складена за зразком французької конституції 1830 р. Після проголошення конституції в двох італійських королівствах, герцог Тоскани Леопольд II не міг протистояти народному повстанню. Особливо сильним було повстання в Ліворно, де великим впливом користувались республіканці, російський консул А. Гверацці повідомляв про багаточисельні «анархічні демонстрації», які відбувались періодично; демонстранти проголосили: «Ми вимагаємо зброї! Геть уряд!». Герцог Тоскани застосував репресії. В ніч на 10 січня за його наказом в Ліворно були арештовані 14 чоловік.

Народ Папської області не міг залишитись у стороні від руху за конституцію, який дав перший поштовх до ліберальних реформ. Повільність у проведенні реформ викликала глибоке незадоволення народу і ліберальних кіл. Особливу ненависть до себе викликали єзуїти, які користувались великим впливом на державний апарат. 8 лютого в Римі відбулась великадемонстрація, на якій виголошувалось: «До зброї!», «Смерть єзуїтам!», «Хай живе незалежність Італії!». Учасники демонстрації вимагали змінити склад Кабінету Міністрів. Коли делегація від народу не була допущена в Квірінал, резиденцію папи, демонстранти направились до мера міста Т. Корсіні і змусили його поїхати до папи, щоб скласти йому вимоги народу.

Обставини змусили Пія IX робити подальші поступки. 12 лютого був утворений новий уряд. Із десяти міністрів нового кабінету четверо були світські особи. Газети повідомили, що Пій IX вирішив представити своїм підданим конституцію і цим самим італійці здобувають національну незалежність до якої вони йшли багато років [14, с. 97 - 98].

Папська область в цьому випадку не могла залишитись без конституції. 14 березня був опублікований і підписаний Пієм «Основний статут світського управління церковною областю». Це була конституція з двох палатною системою. Верхня палата призначалась папою пожиттєво, палата депутатів вибиралась на основі цензу. Таким чином, починаючи з осені 1847 р. до середини березня 1848 р. національний рух в Італії розвивався з вражаючою швидкістю. Революційна криза привела до встановлення конституційного устрою у всіх італійських областях, окрім Ломбардо -Венеціанської області і герцогств Парма і Модена; останні були окуповані Австрією згідно договору між нею і урядом цих герцогств, закріпленому 24 грудня 1847 р. Однак революції в Італії вдруге уникнути не вдалось.

Революція в Австрійській імперії знову пожвавлювала революційні настрої народних мас в Ломбардо - Венеціанській області. 17 березня 1848 р. у Венеції на площі св. Марка, відбулась бурхлива демонстрація. Народ вимагав визволення відомих діячів республіканського руху Маніна і Томмазео та їх друзів, арештованих в січні. Манін розробив план повстання. Він вважав, що важливою опорою повстання будуть робітники арсеналу, склад флоту, сформований головним чином італійцями, громадянська гвардія. Повстання було призначене на ранок 22 березня. До повстання приєдналась частина морської піхоти і артилерії. Губернатор підписав актпро капітуляцію. На площі св. Марка, Манін проголосив республіку і заявив, що Венеція буде «одним із центрів, які повинні служити справі поступового злиття Італії в єдине ціле». 23 березня 1848 р. Манін сформував Тимчасове управління Венеціанської республіки, в яке входили помірковані ліберали і демократи. Що стосується поміркованих лібералів, то вони прагнули добитись деяких реформ [7, с. 82 - 83].

Душею повстання були демократи, радикальні елементи буржуазії, які очолював К. Катансо і його друзі. Особливо виділявся патріот Енріко Чернускі.

20 березня фельдмаршал Радецький запропонував перемир'я з австрійською стороною. 20 березня була створена Військова Рада. Членами ради стали Катансо, Чернускі. Між демократами і поміркованими лібералами існувала розбіжність по питаннях про перемир'я. Побачивши, що не можливо схилити членів Військової ради до перемир'я, помірковані кола звернулись до Карла Альберта [8, с. 182 - 185].

22 березня муніципалітет Мілану оголосив себе тимчасовим урядом. Голова був обраний Казатті. Цей уряд складався із поміркованих лібералів, сюди був включений один демократ - Чезаре Корренті. Героїчна боротьба народних мас, яка ввійшла в історію, як «п'ять днів Мілана», перетворилась у відхід військ Радецького.

Перемога міланської революції вплинула на розвиток визвольного руху в Італії. Ця перемога прискорила початок війни з Австрією. Повстанці в герцогствах Парма і Модена вигнали своїх управляючих і австрійська війська.

Майже по всіх містах Сардинського королівства відбувались масові демонстрації, на яких висувались вимоги війни проти Австрії. Керівники Сардинської монархії найбільше остерігались руху народних мас і встановлення республіканського устрою в Ломбардо - Венеціанській області. Вони прагнули приєднати цю територію до П'ємонту, щоб утворити Північноіталійське королівство під егідою Савойської династії [5, с. 193 - 194].

В ті бурхливі березневі дні 1848 р. керівники італійських областей під натиском народних виступів змушені були відіслати в Ломбардію свої військові підрозділи. 19 березня, як тільки в Флоренції стало відомо про революцію в Мілані, там розпочались бунти. Великий герцог Тоскани Леопольд II 21 березня опублікував відозву, в якій повідомляв про формування добровільних підрозділів для відправлення в Ломбардію. Ліберальна буржуазія вимагала участі Папської області у війні проти Австрії. На театр воєнних дій свої війська змушений був вислати і Фердинанд II -король Обох Сицилій. Однак він швидко відізвав свою армію для придушення революції[24, с. 105 - 108].

В Ломбардії відбувалась боротьба між правими лібералами і демократичними силами. Але в середині демократичного табору почались розбіжності. Катансо і Феррарі пропонували організувати боротьбу за скинення управляючих поміркованих і захоплення влади демократами [23, с. 270-272].

Тимчасовий уряд, знаючи про слабкість демократів, розумів, що вони не зможуть завадити заходам по прискоренню приєднання Ломбардії до П'ємонту. Тому була прийнята постанова про плебісцит по питаннях приєднання.

У Венеціанській області в квітні - травні 1848 р. склалась складніша ситуація, ніж в Ломбардії. В період березневої революції в провінціях області були створені місцеві тимчасові уряди, які були перетворені в департаментські комітети. Для посилення зв'язку з провінціями і для підготовки виборчого закону, Тимчасовий уряд Венеції вирішив скликати Консульту (Раду), в яку кожна провінція повинна була відіслати трьох представників. На засіданні Консульти скликаному 8 квітня, була видна різнобічність.

Представники провінцій, стурбовані натиском австрійської армії, висловлювались за приєднання до П'ємонту, проти цього був Тимчасовийуряд.

В період першої фази війни активізувались реакційні сили в Папській області, де весною 1848 р. не стихали голодні бунти. Вони прагнули нанести удар національно - визвольному руху, вимагали, щоб папа Пій IX виступив проти руху за об'єднання Італії і проти визвольної війни.

В цій обстановці Пій IX 29 квітня виступив в консисторії із зверненням, в якому заявив, що солдати Папської області були відправлені до кордону тільки для захисту цілісності володінь святої церкви [11, с. 108].

Такий поворот в папській політиці викликав хвилювання в Римі і в провінціях. 4 травня 1848 р. він призначив новий уряд, який формально очолював кардинал, але основну роль в ньому відігравав поміркований ліберал Теренціо Маміані.

Після проголошення конституції в Королівстві Обох Сицилій в окремих провінціях його континентальної частини не стихали селянські виступи. В місті Неаполь розповсюдились говірки, про те, що король збирається арештувати депутатів. Ініціаторами повстання були демократичні сили - ремісники і дрібна буржуазія. Після перемоги над повсталим народом Фердинанд II призначив нове управління і розпустив палату депутатів і національну гвардію. Переворот 15 травня призвів до політичної кризи монархії Бурбонів. Реакційний переворот в Неаполі і антинаціональні виступи Пія IX позитивно позначились на моральному становищі п'ємонтської армії [15, с. 211 - 213].

Асамблея Венеції, яка зібралась 3 червня в становищі тривоги, прийняла рішення про приєднання Венеції до П'ємонту. Багато республіканців виступили проти цього приєднання. За швидке приєднання до П'ємонту було подано 130 голосів, проти -3.21 червня 1848 р. повернувся в Італію із Південної Америки Джузеппе Гарібальді. Король і його міністри віднеслись до Гарібальді з недовірою і не прийняли його пропозиції. Після цього він негайно виїхав в Мілан і запропонував свої послуги Тимчасовомууряду Ломбардії. Цей уряд призначив Гарібальді генералом і доручив йому організувати декілька волюнтариських відділів, але воєнний міністр Собреро всяко намагався завадити створенню армії під командуванням Гарібальді. Відправившись до Бергамо Гарібальді поповнив партизанській загін, який досяг 3700 чоловік, і готувався виступити проти австрійців. Але в той час Гарібальді отримує розпорядження із Мілана про повернення назад і приєднання до п'ємонтської армії. Боротьба за Мілан відбувалась всього декілька годин. Карл Альберт вирішив капітулювати 4 серпня.

6 серпня фельдмаршал Радецький знову вступив в Мілан, а через три дні було підписано перемир'я, яке ввійшло в історію під назвою «перемир'я Саласко» за іменем начальника генерального штабу п'ємонтської армії. П'ємонт мав відізвати свої війська із міст і фортець Ломбардії і Венеції, а також із герцогств.

Гарібальді не визнав перемир'я, він 13 січня випустив прокламацію, в якій обливав позором Карла Альберта і закликав до продовження війни. Він вирішив почати в Ломбардії партизанську війну і податись в Альпи. Однак невелика кількість партизанського загону не змогла встояти проти 15 тисяч австрійських військ, Гарібальді змушений був зупинити боротьбу і відступити в Швейцарію.

В зв'язку із припиненням Карлом Альбертом війни, проти Австрії відбувались масові невдоволення, це все призвело до краху ілюзій «альбортизма», це розсіяло віру в те, що п'ємонтська монархія сприяла визволенню Італії від іноземного гніту.

Повстанські настрої були присутні і в Ліворно на захист священика Гвацці, який давав демократичні проповіді. Саме з повстанням в Ліворно почався новий період італійської революції, який призвів до утворення демократичних урядів в Тоскані і Папській області. Це був час, коли фронт ліберальної буржуазії був прорваний, партія поміркованих лібералів розкололась.

Бурхливі і драматичні події відбувались в кінці літа і на початку осені1848 р. в Папській області. Невдачі на австрійському фронті викликали незадоволення народних мас, які були обурені антинаціональною політикою Пія IX, яка призвела до поразки на фронті війни. В Римі і в провінціях збільшилась кількість демонстрантів, які вимагали участі Папської області у війні проти Австрії[10, с. 113 - 115].

Щоб позбутись лібералів, папа призначив новий уряд на чолі з П. Россі, що стояв при владі, придушував демократичний рух і відкрито готувався розпустити представницькі палати. 15 листопада його було вбито. На другий день у Римі відбулись масові народні демонстрації. Спроби Пія IX спертись на найману швейцарську гвардію були марними — населення міста повстало. Папа спочатку погодився на створення світського міністерства з поміркованих буржуазних демократів, а потім вночі проти 25 листопада втік із Рима у фортецю Гаету.

У демократичних клубах, що відкрились в місті, популярний серед римської бідноти ремісник Чічероваккіо широко пропагував республіканські ідеї. За республіку відкрито висловлювався Гарібальді, який прибув у Папську область із своїми легіонерами. 21 січня 1849 р. були проведені на основі прямого, загального і таємного голосування вибори до римських Установчих Зборів. Причому, саме на пропозицію Гарібальді, збори ухвалили позбавити папу світської влади й проголосити республіку [8, с. 92 - 95].

Республіку було урочисто проголошено 9 лютого при величезному скупченні народу. Над Кантонієм замайорів національний червоно - біло -зелений прапор. Після цього були проголошені різні реформи, що поглиблювали революцію: націоналізація майна католицьких орденів та монастирів включаючи землі, знищення політичних привілеїв духівництва, скасування інквізицій і церковних судів, запровадження прогресивно -прибуткового податку.

Після створення Римської республіки посилився демократичний рух у сусідній Тоскані. 31 січня 1849 р. герцог Леопольд II утік із своєї столиці -Флоренції. Флорентійці 8 лютого у відповідь на цей зрадницький крокскинули герцога й проголосили «народну владу» - тимчасовий уряд з непослідовних демократів. Були призначені вибори до Установчих зборів. Розпочалась агітація за проголошення республіки й злиття з Римом. 18 лютого на масовому сході у Флоренції після виголошеної Мадзіні натхненної промови народ проголосив Тосканську республіку [19, с. 175 - 177].

Події в Римі і Флоренції справили величезне значення на все населення Апеннінського півострова. Патріоти з дедалі більшою рішучістю вимагали відновлення боротьби за Ломбардію і Венецію.

Розділ 3. Падіння Римської та Венеціанської республік.

Після поразки під Кустоццою укладене перемир'я було розірване і Карл Альберт зважився на відновлення війни проти австрійців. Але й цього разу він всіляко перешкоджав перетворенню війни на загальнонаціональну і навіть не повідомив Римську республіку та Венецію про початок воєнних дій. 23 березня його деморалізовані довгою бездіяльністю й погано озброєні війська зазнали нової поразки під селищем Новара, а це одразу відкрило австрійцям дорогу на Турін. Опір був ще можливим, коли б слідом за програною битвою почалась справжня революційна війна, подібна до тієї, яку вели французи в 1793 р. Але Карл Альберт відразу ж зрікся престолу на користь свого сина і втік за кордон. Новий сардинський король Віктор -Емануїл II не тільки заключив друге ганебне перемир'я з австрійцями, а й поспішив придушити в П'ємонті революційний рух [20, с. 53 - 55].

Дії австрійських окупантів у Ломбардії завершились кривавим придушенням військами фельдмаршала Райнау народного повстання в Брешії. Населення цього невеликого міста дружно піднялось проти окупантів на першу ж звістку про відновлення воєнних дій і протягом 10 днів героїчно не складало зброї. Австрійські солдати, що увірвались у місто 1 серпня, не тільки вбивали повстанців, а й спалювали їх живцем у будинках і привселюдно карали різками жінок.

Перемога Габсбургів на півночі Італії, як і раніше, позначилась на політичному становищі всього півострова в Сицилії, владу Фердінанда II було повністю відновлено до травня 1849 р.

У Тоскані нерішуча політика буржуазних демократів дала змогу монархістам таємно підготувати контрреволюційний заколот і 11 квітня оволодіти Флоренцією. З допомогою австрійських військ владу тосканського герцога було швидко відновлено.

Після перемоги контрреволюційних сил на півночі й на півдні півострова становище молодої Римської республіки ставало ще більш небезпечним тому, що Пій IX 18 лютого звернувся з Гасти до урядів Австрії, Іспанії і Франції з проханням допомогти відновити світську владу папи в Римській області. За цих умов тільки швидке розширення соціальної бази республіканського уряду могло врятувати Римську республіку від розгрому і знищення [23, с. 263 - 266]. Проте створений 23 березня урядовий тріумвірат у складі буржуазних демократів Армелніні, Соффі і Мадзіні через обмеженість своєї соціально -економічної програми виявився неспроможним підняти на боротьбу широкі селянські маси і тим наблизив сумний кінець республіки [5, с. 189 - 190].

Хоч окремі заходи уряду і мали безперечно прогресивний характер (організація громадських робіт, передача церковних земель селянам у «довічну оренду», використання церковних будинків, як житла для бідняків), їх було мало, щоб в умовах зростаючих злиднів до кінця задовольнити трудящих. Для цього потрібно було зважитись на докорінну соціально-економічну перебудову суспільства, насамперед, на аграрну революцію.

Тріумвіри ж завжди заявляли, що не потерплять «ні класової війни, ні ворожого ставлення до нажитого багатства, ні несправедливого порушення приватної власності» чекають від самих багатіїв «великодушного внеску» на користь знедолених. Ухвала про передачу церковних земель селянам так і залишилась на папері, допомога міським біднякам виявилась зовсім мізерною.

Становище Римської республіки стало особливо небезпечним після того, як у Тоскану вступили австрійські війська. 24 квітня в Чівітта - Веккії, дуже близько від Риму, висадились французькі війська, яких послав сюдипрезидент Луї — Наполеон Бонапарт під проводом захисту римського населення від іноземних армій, а насправді для придушення революції і встановлення французького панування в центрі півострова на противагу Австрії. У травні австрійські війська захопили Болонью, а в порту Террачіна висадились іспанці. Одночасно з півдня у межі Римської республіки вторглись і неаполітанські війська [16, с. 216-218].

Республіканці на чолі з Гарібальді героїчно відбили перший натиск французьких військ і відкинули їх до стін «вічного міста», потім вщент розбили неаполітанців під селищем Веллетрі. Але недостатня рішучість членів тріумвірату і помилкові спроби домовитись з французьким урядом призвели до швидкого падіння республіканської влади. Це дало змогу французькому командуванню підвести артилерію і збільшити свої сили для завершення контрреволюційної інтервенції. З червня, віроломно розірвавши укладене раніше перемир'я французькі війська почали бомбардувати Рим і після місячної підготовки, 3 липня 1849 р. штурмом оволоділи містом. Світську владу папи було негайно відновлено, а всі прогресивні демократичні реформи, які провів тріумвірат, скасовано. Друга французька республіка відіграла роль жандарма в Італії [11, с. 106 - 107].

Мадзіні та багатьом іншим республіканцям пощастило втекти за кордон. Великий загін легіонерів Гарібальді з боями сміливо вирушив через гори до Адріатичного моря, розраховуючи дістатись до Венеції, де республіканці й далі захищали місто від австрійської армії. Стримуючи натиск військ - переслідувачів і втративши більшість своїх бійців убитими й пораненими, Гарібальді нарешті досяг берега й на рибальських човнах намагався добратись до Венеції з купкою хоробрих повстанців. Проте австрійські воєнні кораблі вистежили ці судна в морі, і тільки небагатьом гарібальдійцям пощастило висадитись знову на берег, вирватись з кільця переслідувачів. Нерозлучного супутника Гарібальді, колишнього ченця Уго Басі, ремісника Чічероваккіо з двома синами та багатьох інших розстріляли австрійці. Сам Гарібальді, рятуючись від переслідувань, перебрався через гори в Тоскану і далі в П'ємонт.

Після загибелі республіки в Римі й повалення революційного уряду в Тоскані республіканці ще тримались в самій тільки Венеції. До страхіть бомбардування приєднались тепер бідування від голоду і холери. Австрійці оточили Венецію з суходолу і з моря. Загін Гарібальді не зміг пробитися на допомогу венеціанцям. Залишившись без продовольства і зброї, Венеція капітулювала. 22 серпня 1849 р. очолений уряд буржуазним демократом Маніном здав Венецію австрійцям.

Отже, як і загалом в Європі, італійські патріоти не змогли відстояти завоювання революції. Падіння Римської та Венеціанської республік вважається закінченням революції 1848 – 1949 рр. в Італії, яка була придушена силами інтервентів, що переважали.

Розділ 4 . Причини поразки та і сторичне значення Італійської революції 1848 – 1849 рр.

Революція 1848 - 1849 рр. в Італії була придушена за допомогою австрійської і французької зброї. Перемога контрреволюції у Австрії і в Франції дала можливість інтервентам розправитись з вогнищем італійської революції. Коли ж європейська контрреволюція відкрито перейшла в наступ проти італійських республік, особливо яскраво проявилась внутрішня слабкість революційних сил Італії.

Буржуазія проявляла хитання і нерішучість. Вона відносилась до селянства з недовірою, і недооцінювала його, як одну із рушійних сил революції; вона не вирішила зав'язати боротьбу за національне об'єднання з аграрною революцією. Тому в більшості італійських областей селянство не підтримувало революцію[24, с. 52 - 57].

Не дивлячись на свою поразку, революція 1848 - 1849 рр. в Італії мала велике значення в справі об'єднання країни. В полум'ї революції виховувались народні верстви. Гарібальді показав себе в цій революції одним із найкращих керівників в боротьбі за об'єднання Італії «знизу», за встановлення демократичної республіки.

За чотири роки вигнань Гарібальді побував в багатьох містах і країнах світу - в Тунісі і Гібралтарі, в Нью - Йорку, плавав на кораблях у побережжі Австралії і Китаю. Не одноразово доводилось працювати на різноманітних роботах. Вигнання Гарібальді відбулось за таких умов, що в серпні 1849 р. Венеціанська республіка була пригноблена. Австрійці знову господарювали в Південній і Центральній Італії, всюди процвітала реакція. Гарібальді бачив, що йому не уникнути гонінь, але при цьому сподівався, як тільки почує голос знову повсталої Італії, повернеться [5, с. 82 - 88].

Венеція фактично після наступу на Римську республіку залишилась одним бастіоном революції - вільним. Майже рік з невеликими переривами народні верствиВенеції мужньо боролись проти австрійських військ. На оборону Венеції повстало все населення міста.

Знаходячись майже в повній блокаді з суші і з моря, - місто переживаловажкі труднощі: фінансові, економічні, продовольчі. Але коли командуючий австрійською армією у Венеціанській області повідомив Маніна про підписане в Новарі перемир'я і запропонував Венеції капітулювати, Асамблея Венеціанської республіки постановила, що «Венеція буде чинити опір австрійцям до останньої краплі крові».

Великого опору набула боротьба венеціанських патріотів починаючи з травня 1849 р., коли ворог закінчивши воєнні дії проти П'ємонту сконцентрував всі сили навколо Венеції. Кожного дня австрійці здійснювали обстріл міста. Було зруйновано 2/3 території Венеції. На початку серпня Венеція переживала трагічні дні. Закінчилися майже всі запаси продуктів, в місті панував голод, епідемія, холера. 5 серпня була скликана асамблея. Манін виступив з повідомленням про становище в місті. «Наше становище жахливе, - говорив Манін. Ми близькі до того, що споживатимемо останній кусочок хліба... Не вистачить людей, щоб перевозити і заховувати трупи. Полум'я від бомб і гранат примножуються з кожним днем, кожною годиною... Виходять воєнні запаси. Цивільна гвардія дезорганізована в результаті відступу з одної частини міста в іншу» [12, с. 107 - 108].

Після бурхливої дискусії асамблея доручила Маніну вступити в переговори про капітуляцію. 22 серпня 1849 р. героїчне місто капітулювало. Останнє вогнище італійської революції було знищено.

Ще за два тижні до того - 6 серпня в Мілані був підписаний мирний договір між Сардинським королівством (П'ємонтом) і Австрією. Згідно цього договору П'ємонт повинен був сплатити Австрії 75 млн. франків контрибуції; кордони П'ємонту визначались в рамках існуючих до початку війни і встановлених Віденським конгресом. Австрійське панування знову було встановлено по всій Ломбардо - Венеціанській області. Буржуазна революція 1848 - 1849 рр. в Італії не виконала своїх основних завдань: вона не принесла національного об'єднання і не визволила країну від іноземного гніту. На відміну від попередніх революційних виступів в Італії, які охоплювали лише окремі місцевості або області, цяреволюція носила всезагальний характер, але була придушена за допомогою інтервенції. Головна проблема італійської революції полягала в тому, що вона досягла свого кульмінаційного пункту лише тоді, коли європейська революція відбувала останню фазу розвитку. Революційний уряд в Римі і Тоскані був утворений після перемоги липневої контрреволюції в Франції. Замість допомоги від європейської революції італійський національно-визвольний рух очікував розгрому європейськими реакційними силами [8, с. 54-56].

Однак перемога контрреволюції в Італії зумовлювалась не тільки внутрішніми, але й зовнішніми чинниками. Італійська буржуазія, яка очолила революцію, не взмозі була довести її до переможного кінця. Буржуазія не була однорідною, і у відношенні з своїми інтересами різні її верстви виношували різну мету і завдання. Пролетарі міст, хоча й приймали участь у революції, але не змогли стати керуючою силою. Робітники не мали і не могли тоді мати своєї власної партії і не відігравали самостійної ролі. [14, с. 82-85]

Партія поміркованих лібералів, яка відображала інтереси великої буржуазії яка очолила революцію на першому етапі, до серпня 1848 р. була залякана розмахом революції. Охоплена страхом перед повсталим на боротьбу народом, партія протягом революції пішла на згоду з монархією. Говорячи про причини поразки італійської революції 1848 р., Антоніо Грамші відзначав, що «невизначена, боязка, двухзначна... політика, яка проводилась правими п'ємонтськими партіями, була головною причиною поразки». Грамші дальше підкреслював, що ці партії прагнули не до об'єднання Італії, а до п'ємонтської експансії. Серед італійських лібералів була значна частина землевласників, які здавали селянам землю в оренду. Ця верства більш за все боялась аграрної революції [5, с. 199 - 200]. Після серпня 1848 р. в деяких італійських областях (в Папській області, в Тоскані) революція прийняла буржуазно - демократичний характер. Керівництво взяли в свої руки революційні демократи, дрібно – буржуазніелементи. Але і це найбільш революційне крило буржуазії не пов'язало національний рух з аграрною революцією. Революційна буржуазія відносилась до селянства з недовірою, недооцінювала його одну із рушійних сил революції. Тому в більшості італійських областей селянство не підтримувало революцію.

Досвід цієї революції видався досить корисним при підготовці до наступних етапів боротьби за національне об'єднання. Важливе значення мав той факт, що революція розхитала устрій феодально - абсолютистської системи і тим самим створила передумови для розвитку Італії по капіталістичному шляху.

Революцію 1848 - 1849 рр., Бальбо, вважав «революцією реформ» для втілення яких об'єднались народи і області півострова. Згідно твердження Бальбо, вибрання Пія IX на папський престіл являлось початком революції, а головними ініціаторами її були В. Джоберті і Карл Альберт. Бальбо, як і інші історики і мемуаристи ліберального напрямку історіографії, всяко виголошують реформи Пія IX і відводять основну роль в революції партії поміркованих лібералів.Після придушення революції відомі демократичні діячі - Дж. Мадзіні, Ф. Орсіні, К. Пізакане, К. Катансо, Дж. Феррарі, Дж. Монтанеллі - опублікували спогади, статті і нариси.

Один з відомих демократичних діячів Ф. Орсіні, який приймав активну участь в революції 1848 - 1849 рр. в своїх спогадах розвіяв легенду про лібералізм папи. Він відзначав, що Пій IX не поспішав з проведенням реформ, але йому був відкритий лише один шлях: суспільна думка спонукала його дати реформи і робити поступки.

Буржуазна революція в Італії була придушена іноземними інтервентами, які виконували свої далекоглядні плани. Однак революційна ситуація доказала і те, що демократичні сили висловлювали свої певні прагнення, і прокладали шлях до незалежності. Революційна хвиля пройшла по багатьох областях Італії: Венеції, Генуї, острові Сицилія, Ломбардія. Однак в ці дні важкі сили визвольного руху були дезорганізовані і не було такої партії, яка могла би об'єднати народні маси і готувати їх до нових битв. Навіть після придушення революції табір поміркованих лібералів і демократичні сили переживали глибоку кризу. Багато хто з поміркованих лібералів перейшов в табір реакції, разом з тим відбувалась внутрішня консолідація лібералів. Частина демократичних діячів стала схилятись до політики п'ємонтських поміркованих лібералів.

Окрім того, після придушення революції у всіх італійських областях, за виключенням Сардинії, були відмінені конституції. Реакція панувала всюди. Тисячі патріотів були кинуті в тюрми, сотні було страчено. Іноземний гніт ще більше посилювався. Австрійські війська, крім Ломбардо - Венеціанської області були розміщені в північній частині Папської області і в Тоскані. В Римі знаходився французький гарнізон.

Погіршилось матеріальне становище широких народних верств. Італійські області відчували фінансові труднощі. Це викликало тимчасове поступове економічне піднесення. Поганий урожай на початку 50-х рр. викликав збільшення цін на продукти і голод. Повільні темпи економічного розвитку в першій половині 50-х рр. призвели до збільшення безробіття.

Ці обставини викликали глибоке невдоволення і бунти народних верств. Об'єднання Італії, скинення іноземного гніту і після поразки революції залишилось першочерговою історичною задачею.

В об'єднанні країни була заінтересована не тільки буржуазія, але і частина дворянства, земельна власність якого все більше втягувалась в систему капіталістичного господарства. Велику роль, окрім того, відіграв Джузеппе Мадзіні, який прагнув об'єднати різні групи демократів, всі національні сили довкола прапору боротьби за об'єднання країни і звільнення від іноземного гніту. Більше того, велику роль в революції відіграв Гарібальді, який тримав протягом цілого 30 квітня оборону Риму, визволив Неаполітанське королівство. Саме такий характер носила революція в Італії 1848 - 1849 рр. і мала ряд, як негативних так і позитивних наслідків, показуючи при цьому свої прагнення до незалежності, свободи, об'єднання.

Висновки

Революція 1848—49 рр. в Італії - буржуазна революція, в завдання якої входили ліквідація феодально-абсолютистських порядків, знищення державної роздробленості і гніту іноземця (австрійського), створення єдиної національної італійської держави. На першому етапі революції (січень — серпень 1848 р.) на чолі антифеодального національного табору стояла ліберальна буржуазія. Вона виступала під гаслами звільнення і об'єднання країни «зверху» довкола Савойської династії або римського папи Пія IX.

Початок революції поклало народне повстання 12 січня 1848 р. в Палермо (Сицилія). У лютому — березні 1848 р. в Королівстві обидвох Сицилій, Сардінському королівстві, Великому герцогстві тосканському і Папській державі були проголошені помірні буржуазні конституції; у ряді держав утворилися конституційні уряди. У березні 1848 р., в результаті народних повстань, скинули австрійське іго Ломбардія і Венеція (у Венеції 22 березня була проголошена республіка), в герцогствах Парма і Модена була повалена влада проавстрійських правителів. У обстановці стрімкого зростання патріотичного руху почалася війна за незалежність. Проте пораженська тактика верховного головнокомандуючого італійськими військами Карла Альберта і його оточення, викликана корисливими династичними цілями, а також страхом перед назріваючою народною війною, ослабила табір революції, що у свою чергу дало можливість підняти голову внутрішньої феодально-монархічної контрреволюції. 29 квітня Пій IX виступив із закликом про припинення війни з Австрією. 15 травня був здійснений контрреволюційний переворот в Неаполі. Після поразки під Кустоцой (25 липня) Карл Альберт уклав ганебне перемир'я, що повернуло Ломбардію і Венецію під владу австрійських Габсбургів.

Восени 1848 р. розвернувся другий етап революції, що ознаменував вищий рівень її розвитку. Його очолили буржуазні революціонери-демократи (Дж. Мадзіні, Дж. Гарібальді і ін.). Вони висунули програму демократичного перетворення і об'єднання країни «знизу», що передбачала розгортання народної війни проти Австрії і скликання Всеіталійських засновницьких зборів для вирішення питання про майбутній державний устрій Італії; мадзіністи вимагали проголошення єдиної Італійської республіки.

Опорними центрами революційної боротьби, що поновилася, стали Венеція і Тоскана, де в результаті народних виступів до влади прийшли представники демократичного національно-революційного руху, а з листопада 1848 р. — Папська держава. 16 листопада 1848 р. в Римі спалахнуло народне повстання, в результаті якого утворився світський уряд. 9 лютого 1849 р. була проголошена Римська республіка. На чолі неї встав Тріумвірат (з березня ним керував Дж. Мадзіні).

Соціально-економічне законодавство Тріумвірату (найбільш прогресивне часів революції) відображало в певній мірі вимоги соціальних прошарків, що були надійною опорою республіки. Враховуючи інтереси міської дрібної буржуазії, воно було направлене на розвиток торгівлі і ремесла, чому повинні були сприяти відміна податків, що сковували їх, і звільнення крамарів від сплати заборгованості казні. З метою поліпшення життєвих умов бідноти були встановлені тверді ціни на сіль, прийняті заходи по організації суспільних робіт (щоб зменшити безробіття), а бідняки були переселені в реквізовані церковні будівлі. Найбільш важливим був закон, що передбачав націоналізацію церковних земель і передачу значної її частини у вічну оренду бідному селянству. Це була єдина спроба впродовж всієї революції відгукнутися хоч би декретом на потреби селян. Нарешті, особливим законом було забезпечено озброєння народу для боротьби з інтервентами . Проте прагнення буржуазних демократів до компромісу з помірним крилом буржуазії, нерішучість в боротьбі з контрреволюцією підірвали сили Римської республіки. Обмеженість демократичного руху ще різкіше виявилася в Тоскані і Венеціанській республіці. Тосканський тріумвір (Ф. Гверрацци і ін.) не зважився офіційно проголосити республіку в Тоскані. Вони чинили опір також об'єднанню Тоскани з республіканським Римом, аналогічну позицію зайняв венеціанський Тріумвірат (Д. Манін і ін.).

20 березня знов почалася війна проти Австрії. Але три дні опісля армія Карла Альберта потерпіла поразку при Новаре. Військовою катастрофою скористалася зовнішня і внутрішня контрреволюція. У травні 1849 р. австрійська армія зайняла Флоренцію, де ще до того стався монархічний переворот, а війська неаполітанських Бурбонів, вигнані в 1848 р. з острова Сицилія, знов опанували острів. З липня 1849 р. об'єднаними силами європейської контрреволюції (Франції, Австрії, Іспанії, Королівства обидвох Сицилій) була розгромлена Римська республіка, в героїчній обороні якої величезну роль зіграв Дж. Гарібальді. Останньою (22 серпня) лягла затиснута в кільце облоги Венеція.

Революційна боротьба італійського народу зустрічала підтримку прогресивних сил у всіх європейських країнах. К. Маркс і Ф. Енгельс виявив глибоку цікавість до подій на Апеннінському півострові, розглядаючи їх як важливу складову частину загального фронту боротьби пригноблюваних народів проти феодально-абсолютистської реакції і чужоземного гніту, головним носієм якого в Європі була Габсбургськая Австрія.

Поразка революції викликана рядом причин. Найвищий її підйом збігся періодом спаду революційного руху в Європі, що сприяло створенню інтервенціоністського блоку держав. Ослабило революцію також відсутністю єдності між окремими її вогнищами. Проте одна з основних причин поразки революції полягала в тому, що буржуазія, у тому числі і найбільш прогресивні її шари, не виявилася здатною здійснити до кінця свою роль гегемона, здійснити поставлені історією завдання. Так, передове її політичне крило - буржуазні демократи не зуміли створити міцного союзу з народними масами, перш за все з селянством, не зважившись пов'язати антифеодальний, національно-визвольний рух з селянською боротьбою за землю.

Не дивлячись на поразку, революція 1848—49 рр. в Італії, що прийняла в періоди найвищого підйому буржуазно-демократичний характер, зробила значний вплив на подальший розвиток визвольного руху італійського народу. Це була перша буржуазна революція, що розвернулася в Італії в загальнонаціональному масштабі. Виявивши революційну самодіяльність мас, вона збагатила італійський народ бойовим досвідом і укріпила традиції боротьби за незалежність, демократію і свободу Італії.

Список використаних джерел і літератури

1. Авербух Р.А. Революция и национально-освободительная война в Венгрии. 1848-1849 гг.- М., 1965.

2. Авербух Р.А. Революция в Австрии (1848-1849 гг.). – М., 1970.

3. Берти Д. Демократи и социалисты в итальянском Рисорджименто. - Новая и новейшая история. - 1965. - № 4. - С. 53 - 62.

4. Бондарчук В. С. Крестьянство.: Аграр. отношения и социал. движение в Сардинском королевстве. - М.: Изд- во МГУ. - 1980. -236 с.

5. Виллари Р. Движение за реформи и зволюция итальянской деревни в XVIII в. В свете последних исследований. - В кн.: Проблеми советско - итальянской историографии. - М. - 1966. - С. 105 - 132.

6. Жаботинський В. Мракобіс: Італія Гарібальді // Жаботинський В. Вибрані статті з національного питання. - Сучасність. - 1983. - С. 80 -88.

7. Зак Л. А. Венский конгрес и итальянский вопрос. В кн..: Європа в новое и новейшее время. - М. - 1964. - С. 175 - 205.

8. Итенберг Б. С. Завершаючий етап воссоединения Италии в оценке легальной и подпольной печати России. - В кн.: Розсип и Италия. -М, 1968.-С. 211 -216.

9. Канс С.Б. Революция 1848 г в Австрии и Германии. – М.,1948.

10. Кин Ц. И. Италия конца XIX века. - М: Наука. - 1971. - 200 с.

11. Кирова К. 3. Джузеппе Мадзини и утопический социализм (1830 -1840). - В кн.: История социалистических учений. - М. - 1964. - С. 58 -74.

12. Ковальская Н. И., Веселовский А. Н. Итальянское Рисорджименто // Проблема итальянской истории. - М. - 1987. - С. 229 - 249.

13. Ковальская Н. И. Италия в борьбе за национальную независимость и единство: От революции 1831 г. к революции 1848 - 1849 гг. - М.: Наука.-1981.-272с.

14. Лишила А. К. Русский гарибальдиец Мечнико Лев Илич. - В кн. Россия и Италия. - М. - 1968. - С. 167 - 186.

15. Мижано К. Ф. Итальянское Рисорджименто и передовоеобщественное движение в России XIX века . - В кн. Россия и Италия.-М.-1968.-С. 95- 133.

16. Моронцева О. В. Жизнь и деятельность Джузеппе Гарибальди.Современный взгляд // Новая и новейшая история.- 2002. - № 1. - С.152-172.

17. Невлер В. Е. Народные движения и восстания в Сицилии в 1859 - 1860 гг. - В кн.: Невлер В. Е. Демократические силы в борьбе за обьединение Италии. 1831 - 1860. - М. - 1982. - С. 224 - 282.

18. Невлер В. Е. Демократические сили в борьбе за обьединение Италии.1831-1860.-М.-1982.-С. 154-210.

19. Невлер В. Е Даниэле Манин и Венецианская республика 1848 – 1849гг. - М: Наука. - 1971.

20. Невлер В. Е. Мартовское восстание 1848 г. в Венеции. // Новая и новейшая история.- 1976. - № 2. - С. 105 - 119.

21. Невлер В. Е. Поход гарибальдиискои тисячи и массовые движения вЮжной Италии. - В кн.: Проблеми итальянской истории. - М.- 1975.-С. 192-220.

22. Невлер В. Е. Новейшие роботи итальянских историков обобьединении Италии. // Вопросы истории. - 1964. - № 4. - С. 173 -181.

23. Невлер В. Е. Джузеппе Мадзини и создание первых организацийитальянских робочих. // Новая и новейшая история. - 1980. - № 6. -С. 25-31.

24. Невлер В.Е. Джузеппе Гарибальди и его век. - В кн.: Дж.Гарибальди. Мемуары. - М. - 1978.

25. Степанова Е.А. и Левиова С.З. Борьба за единую демократическую Германию в период революции 1848-1849 годов. – М., 1955.

26. Революции 1848-1849 гг. Т.1-2. Под редакцией Ф.В.Потемкина и А.И.Молока. – М., 1952.

Удальцов И.И. Очерки по истории национально-политической борьбы в Чехии в 1848 г. – М., 1951.