Реферат: Політика і наслідки радянської влади щодо українського селянства в період колективізації

Політика і наслідки радянської влади щодо українського селянства в період колективізації

колективізація голодомор розкуркулення сільський господарство

Колективіза́ція — створення великих колективних господарств на основі селянських дворів. Передбачалося, що результатом колективізації стане ріст виробництва сільськогосподарської продукції на 150%. Колективізація мала охопити майже всі селянські господарства, відтак, ліквідувавши "шкідливий буржуазний вплив" приватної власності.

Фактично, метою було перетворення всієї робочої сили села, а також міста, на робітників державних підприємств. Це встановлювало повний економічний контроль держави над громадянами, значно розширювало її політичне панування над самостійним до цього селянством. Було відомо, що реалізація плану зустріне певний опір, особливо з боку селян, яких мали позбавити землі, проте партійне керівництво приймало його як належне.

Найрадикальніше колективізація відбувалася у сільській місцевості, де вона нагадувала війну режиму проти селянства. Історики називають колективізацію однією з причин Голодомору 1932—1933 років в Україні.

Більшовики доводили, що рано чи пізно колективне сільське господарство має замінити дрібні селянські господарства. Однак, переконати селян погодитися з таким поглядом буде непросто й довго, особливо після тих поступок, що їх за НЕПу отримали селяни. Реакція селян на створення в 1920-х роках колгоспів та радгоспів була малообнадійливою — до них вступило лише 3% усіх сільськогосподарських робітників СРСР. Тому, опрацьовуючи перший п'ятирічний план, більшовики розраховували, що в кращому разі вони зможуть колективізувати 20% селянських дворів (для України це завдання виражалося в 30%). Зосередивши увагу на індустріалізації, радянське керівництво, в очевидь, вирішило не брати на себе величезний тягар, пов'язаний із докорінним перетворенням сільського господарства.

Радянське керівництво, взявши курс на модернізацію промислового потенціалу країни, одразу зіткнулося з трьома проблемами: кошти, сировина і робочі руки для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від селянства, що становило більшість населення. Проте бажаних наслідків досягти одразу не вдалося. Звичні командні методи в економіці спрацьовували погано, і тому провести планове перекачування коштів з аграрного сектора в промисловість шляхом встановлення занижених цін на сільгосппродукцію правлячі кола не змогли. Пропоновані державні ціни часто становили лише 1/8 ринкових, а за таких умов селяни просто відмовлялися продавати свій товар. Вихід із цієї ситуації Ленін побачив у кооперації, яка була звичною, традиційною формою селянської співпраці ще з дореволюційних часів, до того ж давала змогу органічно поєднати приватні та державні інтереси. Суть проблеми полягала лише в тому, яким способом у традиційну форму кооперації вкласти новий соціалістичний зміст.

Лозунг суцільної колективізації офіційно проголосив листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б). На пленумі було окремо заслухано доповідь генерального секретаря ЦК КП(б)У С. В. Косіора "Про сільське господарство України і про роботу на селі ". У постанові на доповідь відзначалося, що Україна має розвинуту матеріально-технічну базу для перетворень у сільському господарстві. ЦК КП(б)У пропонувалося посилити темпи колективізації.

На пленумі під час обговорення центрального питання про темпи і кінцеві терміни суцільної колективізації не виявилося єдності думок. В. М. Молотов і Л. М. Каганович наполягали на тому, щоб завершити її приблизно за рік. С. В. Косіор і деякі інші представники партійно-державного керівництва республіки підтримали позицію, яку розділяв, як їм було відомо, генеральний секретар. Нарком землеробства УСРР О. Г. Шліхтер і голова Укрколгоспцентру І. О. Гаврилов висловлювалися за те, щоб завершити колективізацію наприкінці п'ятирічки, тобто не раніше 1933 р. Пленум вирішив утворити комісію під керівництвом наркома землеробства СРСР Я. А. Яковлева для розв'язання питань, пов'язаних із суцільною колективізацією. Рекомендації комісії було покладено в основу постанови ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. "Про темп колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву". Україна відносилася до групи районів, де колективізацію планувалося закінчити восени 1931 або навесні 1932 р.

Сталін називав колективізацію "революцією зверху". Він мав рацію. Селяни-власники не виявляли навіть найменшої готовності відмовлятися од власності й робили це тільки під загрозою неминучої ліквідації своїх господарств. Темпи колективізації спускалися зверху у вигляді контрольних цифр. 24 лютого 1930 р. С. В. Косіор підписав інструктивний лист ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій з гаслом: "Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної кампанії, а всю Україну — до осені 1930 року!". Отже, встановлені постановою ЦК ВКП(б) терміни скорочувалися на рік — півтора. Районні власті подекуди виявляли готовність до ще більшого скорочення термінів.

Судячи з усього, суцільна колективізація була задумана як комунікація, з утворенням господарств максимального рівня усуспільнення. Офіційно, в опублікованих документах, йшлося про артільну форму, але в різних інструкціях, якими вони супроводжувалися, артіль мала вигляд комуни. Починаючи з лютого 1930 р., коли було опубліковано новий Примірний статут сільгоспартілі "як перехідної до комуни форми колгоспу" (саме так ставилося питання в постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня), у масовому порядку стали усуспільнюватися корови, дрібна худоба і птиця. Така практика зустріла шалений опір селянських мас. Політична ситуація різко загострилася. Сталін визнав за доцільне відступити, публічно назвав неповагу до присадибної ділянки "перегином" і поклав відповідальність за перегини на місцеві власті. 14 березня 1930 р. було опубліковано постанову ЦК ВКП (б) "Про боротьбу з викривленнями партійної лінії в колгоспному русі". Місцевим партійним організаціям пропонувалося відмовитися од адміністративного тиску на селян з метою утворення колгоспів і зосередитися на господарському та організаційному зміцненні колективних господарств.

За поступку колгоспникові щодо присадибної ділянки було взято реванш у колгоспів. Поставки державі проголошувалися першою заповіддю для колгоспу як соціалістичного підприємства. Розподіл за трудоднями відбувався згідно з "залишковим принципом". Ціни на продукцію, яка продавалася колгоспами державі, були знижені, а незабаром внаслідок інфляції вони взагалі стали символічними. Розміри державних поставок заздалегідь не визначалися.

Оскільки вільну торгівлю, починаючи з 1930 р., фактично заборонили (у містах і робітничих селищах постачання відбувалося за картками, а промтовари для села було передано у фонд отоварений заготівель), здавалося ділком природним, що вся товарна продукція колгоспів повинна надходити у розпорядження держави. Проте за відсутності ринку саме поняття "товарна продукція" стало невизначеним.

Дотримуючись принципу "краще переобкласти, ніж недообкласти", план здачі продовольства колгоспам встановлювали такий, що після його виконання для розподілу по трудоднях майже нічого не лишалося, тож колгоспники змушені були, щоб проіснувати, розраховувати в основному на свої присадибні ділянки. Хоч би які заходи щодо організаційно-господарського зміцнення колгоспів розроблялися, за такої ситуації вони були зайвими. Відсутність матеріальної зацікавленості в розвитку громадського господарства змушувала колгоспників вдаватися до імітації праці, а не працювати по-справжньому. Підірвані самим процесом колективізації, продуктивні сили сільського господарства деградували дедалі більше внаслідок тих ненормальних відносин, що склалися між державою і колгоспами.

Рішення XV з'їзду ВКП(б) (1927) передбачали повільний, поступовий, добровільний процес кооперації. Проте практика диктувала швидкі темпи та жорсткі методи. Принципова зміна орієнтирів почалася після поїздки Сталіна до Сибіру і застосування надзвичайних заходів під час заготівлі хліба в лютому 1928 р. "Уральсько-сибірський" метод заготівель базувався на принципі "самообкладання", за допомогою якого село фактично розколювалось за майновою ознакою. І хоча після цих подій Сталін твердив: "Розмови про те, що ми нібито скасовуємо неп, запроваджуємо продрозверстку, розкуркулення і т. п., є контрреволюційним базіканням," — саме з цього рубежу наростає трансформація кооперації в колективізацію, швидко йде процес згортання кооперації.

Сталін і його оточення з часом дедалі більше переконувались у тому, що потреби індустріалізації простіше і гарантованіше можна задовольнити, спираючись не на 25—30 млн. індивідуальних селянських господарств, а на 200—300 тис. колгоспів. Тому визріла думка про кардинальну зміну вектора залежності: не держава мусила залежати від значної кількості неконтрольованих індивідуальних селянських господарств, а сконцентровані у великі спільні господарства селяни мусили перебувати в залежності від державних структур. До того ж у сталінських планах колективізація — це не тільки зручний засіб забезпечення зростаючого населення міст та армії продовольством, а промисловості — сировиною і робочою силою. Крім цього, вона мала суттєво сприяти зміцненню соціальної бази диктатури пролетаріату: з одного боку, колективізація стимулювала процес пролетаризації селянства, з іншого — разом з індустріалізацією відкривала шлях до ліквідації багатоукладності в економіці.

Восени 1928 р. в Україні було колективізовано лише 4% селянського землекористування — це була слабка опора для здійснення грандіозних сталінських планів. Переходом до політики суцільної колективізації 1929 р. покладено початок кардинальним змінам у сільському господарстві. Селян почали насильно заганяти до колгоспів. Основну протидію цей процес викликав з боку заможних селян, які отримали назву "куркулі". Тому закономірно, що колективізація супроводжувалася "політикою ліквідації куркульства як класу". Перша хвиля розкуркулення прокотилася республікою з другої половини січня до початку березня 1930 р. Вона охопила 309 районів, де налічувалося 2524 тис. селянських господарств. Станом на 10 березня під розкуркулення потрапило 61887 господарств, тобто 2,5%.

Селянство чинило опір сталінській політиці: на селі лише з січня до червня 1930 р. в Україні зареєстровано 1500 терористичних актів проти представників радянської влади. У Херсонському, Кам'янець-Подільському, Вінницькому, Чернігівському, Одеському, Дніпропетровському округах відбулися збройні виступи селян. За деякими підрахунками, 1930 р. в Україні кількість учасників селянських повстань перевищила 40 тис.

Збагнувши, що ситуація може стати некерованою, Сталін 2 березня 1930 р. у "Правді" опублікував статтю "Запаморочення від успіхів", у якій у "перегинах" процесу колективізації звинуватив місцеву владу. Вимушене переміщення акцентів у селянському питанні одразу призвело до серйозних наслідків — почався масовий вихід селян із колгоспів. За сто днів після публікації статті з колгоспів України вийшло 1594 тис. господарств. Реакцією офіційних властей на такий перебіг подій став курс на поглиблення розколу села та зміна методів примусу. Тих, хто виходив з колгоспів і повертався до індивідуального господарювання, чекали підвищені податки, їм відводилися гірші землі, не поверталися худоба і реманент, а колгоспникам держава гарантувала пільги та кредити. Восени 1930 р. у колгоспах залишилося менше третини селянських дворів. Характерно, що виходили переважно середняцькі господарства, і в колгоспах залишалися тільки незаможники.

Проте відступ Сталіна тривав недовго — вже у вересні 1930 р. ЦК ВКП(б) розіслав по республіках директивного листа "Про колективізацію". Зокрема, Україна, відповідно до директив, мала подвоїти рівень усуспільнення і протягом 1931 р. в основному закінчити суцільну колективізацію вирішальних сільськогосподарських районів. Ще рішучішими методами і темпами пішов процес розкуркулення. Протягом 1930 р. з України було депортовано майже 75 тис. селянських родин, а з кінця року й до червня 1931 р. — 23,5 тис., за роки суцільної колективізації було експропрійовано понад 200 тис. селянських господарств.

Трагедія колективізації вимірювалася мільйонами людських доль. Депортація "куркулів" з України набула величезних масштабів. Що їх чекало?

У книзі Р. Конквеста "Жнива скорботи" є згадка про такий досить типовий факт. Проминувши Надєждинськ (Сибір), колона "куркулів" протягом чотирьох днів ішла маршем майже 70 км. до місця свого нового перебування. Ставши на пень, один депеушник закричав: "Маєте свою Україну ось тут", — і показав довкола. Й попередив: "Тих, хто спробує втекти звідси, постріляємо".

На жаль, не кращою була доля тих українських селян, що залишилися жити в республіці. У грудні 1932 р. було введено "внутрішній паспорт", що не давало можливості без дозволу місцевої влади переїхати до міста не тільки "куркулям", але й бідним селянам. Це рішення офіційної влади прив'язувало селянина до землі, знову його закріпачувало. Характерно, що саме в цей час ВКП(б) у народі почали розшифровувати як "второе крепостное право большевиков", а Бухарін називав експлуатацію селянства в СРСР "воєнно-феодальною".

Такі обставини змушували одноосібника вступати до колгоспу. У 1932 р. колгоспи об'єднували майже 70% селянських господарств, 80% посівних площ республіки. Останню крапку в епопеї колективізації було поставлено в сумнозвісному 1937 p., коли в УРСР налічувалося 27,3 тис. колгоспів, які об'єднували 96,1% селянських дворів і обробляли 99,7% посівних площ.

За привабливим, на перший погляд, фасадом колгоспного ладу на початку 30-х років визрівала трагедія — спустошливий голод, жертвами якого стали мільйони.

Я вважаю, що колективізація здійснювалася надзвичайно жорстокими методами, не враховуючи власного бажання того чи іншого селянина вступати у колгоспи.

Мені здаеться що постанова про розкуркулення мае подвійне дно, так як по суті "куркулі" були найпрацьовитішими представниками селянства. Навіщо їх було знищувати? Не дивно що бідне населення підтримало ідею "розкуркулення", так як не маючи нормальних умов до існування, в силу своеї ліні чи неспроможності добре заробляти та розширювати свое господарство, воно було охоче "розділити по чесному" куркульське майно. Мені здаеться, що "бидло" просто заздрило тим успішним і працьовитим селянам, які змогли нажити собі добрий статок. Тому з легкістю "проковтнуло" більшовицькі призиви "розкулькулити" своїх багатих сусідів. Можливо це була просто помста из заздрості. Більшовики "зіграли на душевній ноті" бідного населення щоб добитися власних цілей.

Наслідки колективізації

Форсовані темпи і переважно адміністративні методи її здійснення призвели до катастрофічних наслідків — дезорганізації і деградації аграрного сектора на початку 30-х років. За період 1929—1932 pp. в Україні поголів'я великої рогатої худоби скоротилося на 41,8%, коней — на 33,3%, свиней — на 62,3%, овець — на 74%. Річний валовий збір зернових культур в СРСР 1933 і 1934 pp. становив 680 млн. ц. (найнижчі показники після голодного 1921 p.).

У 1933 р. Сталін, намагаючись уникнути економічної катастрофи, відмовився від прискорених темпів індустріалізації і від безрозмірної продрозверстки. За таких умов колгоспи поступово почали виходити з кризи. Від України в державні засіки надійшло 1933 р. 317 млн. пудів хліба, 1935 р. — 462 млн., а 1937 р. — 496 млн. пудів. У 1935 р. в містах було скасовано введену 1928 р. карткову систему.

Наприкінці 30-х років сільське господарство України вийшло на рівень продуктивності, який існував до початку суцільної колективізації. Ситуація покращувалася, але проблеми в аграрному секторі були ще досить серйозними: 1913 р. на одного жителя України було вирощено 684 кг. зерна, 1927 р. — 615 кг., а 1940 р. — 639 кг. Про що свідчать ці цифри? По-перше, за цим показником навіть на початку 40-х років республіка не досягла дореволюційного рівня. По-друге, зберігалося відставання від західних країн. За даними 1934—1938 pp., на одного жителя вироблялося в Австралії — 702 кг., у США — 719 кг., в Аргентині — 1233 кг., у Канаді — 1298 кг. зерна. По-третє, виробництво зерна в республіці у 20—30-х роках відставало від раціональної норми — 1000 кг. на рік на людину.

Отже, у сталінській моделі побудови соціалізму домінуючою ланкою була форсована індустріалізація. Роль аграрного сектора полягала в "обслуговуванні" процесу індустріалізації і в збереженні в країні стабільної ситуації з продовольством. Тобто сільське господарство мало дати потрібну кількість хліба для експорту, для зростаючих промислових центрів і армії, а також забезпечити промисловість необхідною кількістю робочих рук і технічною сировиною. Головним наслідком колективізації став здійснений індустріальний стрибок, за який заплачено дорогою ціною: жертвами насильницького розкуркулення і голодомору, втратою селянами відчуття хазяїна, тривалими деградацією та дезорганізацією аграрного сектора.

У СРСР правду про жахливий голод 1932 - 1933 рокiв, що мав мiсце в Українi, багато рокiв приховували.Чому? А тому, що голод був не через нестачу продуктiв. Урожай 1932 року був не нижчий, нiж у попереднi роки, отже, нiби не iснувало причин для голоду. Однак Сталiн прагнув прискорити iндустрiалiзацiю-будувати заводiв бiльше i швидше. На це потрiбнi були кошти. Отож i вирiшено було збiльшити продаж зерна за кордон, узяти його за будь-яку цiну в українського селянства. Одночасно Сталiн тим самим розраховував притиснути селян України,якi опиралися колективiзацiї сильнiше, нiж, наприклад, росiйськi. А оскiльки селяни становили значну частину населення України, то голодомор , спрямований проти них, фактично означав голодомор українського народу.

Починаючи з 1 листопада 1932 року до 1 лютого 1933 року державна комiсiя на чолi з Молотовим додатково "заготовила" в Українi 104.6млн. пудiв зерна. Загальна кiлькiсть хлiба, вилученого державою з урожаю 1932 року, становила 260.7млн. Пудiв. Отже, Молотов не справився з виконанням хлiбозаготiвельного плану, хоч вивiз з республiки майже всi наявнi запаси. На початку 1933 року практично всюди в Українi хлiбних запасiв не залишалося, а треба було ще дожити до нового врожаю. А хлiбозаготiвлi практично вiдривали останнiй шматок хлiба в голодуючих.

Отже, в рiк, коли урожай був непоганий, з Москви прийшло розпорядження збiльшити здачу хлiба державi. З колгоспiв вивозилося все зерно, навiть посiвне. Забирали не лише колгоспне, а й те, що знаходили в хатах у людей. Одночасно за кордон продавалося зерна бiльше, нiж у минулi роки, а на цi кошти купували устаткування для промислових новобудов. У мiстах було введено картки на продукти, зокрема на хлiб, у крамницях нiчого вiльно не продавалось.

Вже взимку 1933 року селяни почали гинути вiд голоду. Рятуючись, вони втiкали в мiста, але i там часто вмирали просто на вулицях. Намагаючись зберегти дiтей, селяни залишали їх бiля лiкарень, на вокзалах. Щоб припинити втечу селян, навколо сiл, на дорогах до мiст виставлялися вiйськовi загони.

Селяни, не маючи чого їсти, пекли хлiб iз висiвок, здомiшками трави, варили юшку з бур’яну, їли бруньки. У селах зникли конi, вiвцi та iнша худоба. Доходило навiть до людоїдства. Трошки легше було тим, хто працював у колгоспi: для них iнодi варили поганеньку юшку, пекли сякий-такий хлiб, але того не вистачало.

Українське село перетворилося на пустку. Вiд голоду та страху перед голодною смертю люди дичавiли, забувалися добрi звичаї, їх заступала жорстокiсть.

У продиктованiй Молотовим постановi Раднаркому УСРР "Про заходи до посилення хлiбозаготiвель" вiд 20 листопада 1932 року мiстився пункт про застосування "натуральних штрафiв". Йшлося про штрафування м’ясом тих колгоспiв, якi "заборгували" по хлiбозаготiвлi, але не мали хлiба, щоб розрахуватися з державою. Штрафи мали стягатися як за рахунок усуспiльненої худоби, так i худоби колгоспникiв. Санкцiю на них в кожному окремому випадку повинен був давати облвиконком. Пункт про "натуральнi штрафи" властi поширили на всi продовольчi запаси селян.

В усiх мiсцевостях України, крiм прикордоннних, поширилися подвiрнi обшуки з конфiскацiєю, крiм хлiба, будь-яких запасiв їжi-сухарiв, картоплi, бурякiв, сала, солiнь, фруктової сушки тощо, заготовлених селянами до нового врожаю. Конфiскацiя подавалася як кара за "куркульський саботаж" хлібозаготiвель. Фактично це була дiя, свiдомо спрямована на повiльне фiзичне винищення селянських родин. Пiд виглядом хлiбозаготiвлi на величезнiй територiї України було розгорнуто небачений терор голодом, щоб навчити тих, хто виживе, "уму-розуму", тобто сумлiннiй працi на державу в громадському господарствi колгоспiв.

Те, що вiдбувалося в Українi у 1933 роцi не знайшло будь-якого вiдображення в документах офiцiйних установ. Причина полягає в тому, що Сталiн наказав ставитися до голодомору як до неiснуючого явища. Навiть у стенографiчних звiтах пленумiв ЦК КП(б)У i протоколах полiтбюро ЦК КП(б)У цього перiоду слово "голод" не згадується.

Не пiдлягає сумнiву, що до загибелi мiльйонiв селян призвело холоднокровне рiшення Сталiна вилучити в українських селян всi їстивнi припаси, а потiм оповити голодуючих завiсою мовчання, заборонити будь-яку допомогу їм з боку мiжнародної чи радянської громадскостi. Щоб перешкодити самочинним втечам величезної маси голодуючих за межi республiки, на її кордонах були розмiщенi загороджувальнi загони внутрiшнiх вiйськ.Смертнiсть вiд голоду почалася вже в перший мiсяць дiяльностi молотовської комiсiї . 3 березня 1933 року вона стала масовою. Майже всюди органи ДПУ реєстрували випадки людоїдства i трупоїдства. Проте Сталiн в цi трагiчнi мiсяцi небаченого в iсторiї голодомору спромiгся визнати публiчно тiльки "харчовi труднощi в рядi колгоспiв". У промовi на органiзованому партапаратом Всесоюзному з’їздi колгоспникiв-ударникiв 19 лютого 1933 року вiн цинiчно заспокiйливо заявив: "В усякому разi порiвняно з тими труднощами,що їх пережили робiтники 10-15 рокiв тому, вашi труднощi, товаришi колгоспники, здаються дитячою iграшкою".

Аналiз даних демографiчної статистики 30-х рокiв свiдчить про те, що прямi втрати населення України вiд голоду 1932 року становлять близько 150 тисяч чоловiк, а вiд голоду 1933 року-вiд 3 до 3.5 млн. чоловiк. Повнi демографiчнi втрати, включаючи катастрофiчне зниження народжуваностi пiд впливом голоду,сягають за 1932 - 1933 роки понад 5 млн. чоловiк.

Експропрiацiя українського селянства як класу зустрiла масовий опiр. Придушуючи цей опiр, держава вживала репресивнi заходи аж до найбiльш потворних-у формi геноциду. Лише перед вiйною вдалося подолати, викликане насильницькою колективiзацiєю падiння продуктивних сил сiльського господарства.Я вважаю, що колективізація була потрібна СРСР. Так як при становлені нового режиму ,на руїнах попереднього, вимагало надзвичайної дисципліни населення та чітких дій керівництва. А зібравши все сільське населення у єдину структуру привело до легкого становлення більшовицької політи у маси і легкого керівництва цих мас. Так як, по суті все сільське населення цілком залежало від рішення керівництва тих самих колгоспів, не важко було встановити ті норми здачі зерна, які потрібні були державі. При умовах НЕПу або ринкової економіки такого здійснити було б неможливо. Тож як для держави – колективізація це вірне рішення проблем хлібозаготівлі.Я засуджую ті методи які використовувала радянська влада під час колективізації, і вважаю їх надзвичайно жорстокими. По суті, більшовики встановили окупаційний режим на території України. Під час Гетьманату, німецькі війська вели схожу політику, але не з таким масовим розмахом. Цікаво те, що більшовики захоплювали владу на Україні під лозунгами які суворо засуджували тих же німців. А потім, через кілька десятків років самі ж вели таку саму політику але ще більш жорстокими методами. Не дивно що колективізацію не підтримувало сільське населення.