Курсовая работа: Особливості зовнішньої політики Римської імперії в І–ІІ ст. нашої ери

Курсова робота

Особливості зовнішньої політики Римської імперії в І–ІІ ст. нашої ери

План

Вступ

Розділ І. Загальні риси зовнішньої політики

Розділ ІІ. Основні напрямки зовнішньої політики

А) Західний

Б) Північно-східний

В) Східний

Г) Південний

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Додатки

Вступ

Актуальність теми. На рубежі старої і нової ери римська республіка досягла своїх природних меж, і така велика імперія постійно контактувала з сусідніми племенами та царствами. Завоювання Цезаря і Августа пересунули північні рубежі імперії на лінію великих європейських річок Рейну і Дунаю; ще раніше на сході римляни вийшли до Євфрату. Таку політику, хоча і не так активно, продовжили їх наступники. Та нажаль більшість істориків, що займаються вивченням політичної історії Римської імперії періоду І–ІІ століття нашої ери, звертають увагу на внутрішній лад та політику щодо провінцій, зовсім мало надаючи значення стосункам із зовнішнім світом.

Зовнішня політика є однією із найважливіших сфер життя кожної країни, тому вивчення її є одним із необхідніших аспектів дослідження історії Римської імперії періоду І–ІІ ст. н.е.

Виходячи із важливості теми для створення цілісної картини історії Римської імперії та недостатньому науковому рівні її розробки, дослідження цієї проблеми є досить актуальним.

Метою дослідження є історія зовнішньої політики Римської імперії у I–ІІ ст. н.е. і визначення її впливу на трансформацію становища провінцій і нових територій що входили до її складу, та на еволюцію зовнішньої політики римлян за різних імператорів, встановлення контролю над новими територіями і на розвиток міжнародної обстановки у цілому. Відповідно до мети постають найбільш важливі завдання дослідження:

– провести комплексний аналіз взаємин між Римською імперією та прикордонними областями як дипломатичного, так і військового характеру;

– визначити мету і напрямки політики Риму, визначити місце завоювання нових територій в цій політиці;

– встановити основні методи і прийоми ведення зовнішньої політики Римом та правителями, простежити зміни методів й прийомів зовнішньої політики римлян під час переходу від республіканського ладу до принципату;

– визначити ступінь впливу Риму на розвиток міжнародної ситуації і встановити залежність стосунків між Римом і неримськими територіями від змін загальнополітичної ситуації в певному регіоні;

– встановити ступінь і характер впливу Риму на внутрішньополітичну ситуацію у прикордонних територіях та провінціях.

Об’єктом дослідження є дипломатичні, економічні, військові і культурні контакти між Римом та зовнішнім світом, і напрямки зовнішньої експансії.

Предметом дослідження є зовнішня політика Римської імперії у I–ІІ ст. н.е.

Хронологічні рамки дослідження зумовлені поставленими метою і завданнями і охоплюють період епохи ранньої імперії.Зовнішня політика Цезаря і Августа проводилась дуже активно і була досить вдалою. Але нижня хронологічна межа у роботі обумовлена припиненням активної зовнішньої діяльності після смерті Августа при Тиберії, тому нижньою межею є початок його правління, тобто 14 р. (Епоху імперії прийнято ділити на два періоди: ранню імперію (з 27 р. до н.е. до кінця II ст. н. е.) і пізню (ІІІ–V ст. н.е.)).^[1]

Верхньою межею роботи є кінець ІІ ст. н.е.

Структурно робота поділяється: на вступ, п’ять розділів та висновки. В кінці роботи подано список використаних джерел та літератури.

Історіографічний огляд літератури: До нашого часу дійшла велика кількість письмових джерел, та нажаль небагато з них перекладені на українську чи російську мови. З письмових джерел у даній роботі використовувались праці Корнелія Тацита та Йосифа Флавія. Тацит залишив досить детальний опис соціального, політичного та культурного життя римлян досліджуваного періоду . Із праць Й. Флавія до даної тематики відноситься тільки «Іудейська війна», яка є одним із епізодів боротьби іудеїв з римлянами. Також досить багато інформації можуть дати хрестоматії, але у них розміщені лише уривки творів римських авторів. Із монографій які присвячені І-ІІ ст. н.е., і частково розкривають зовнішню політику варто відзначити роботи таких істориків, як К. Кріст, Е. Баррет, К. Вербицький, С Ковальов, Т Момзен та ін. У вітчизняній історіографії існує велика кількість праць присвячених історії римських колоній, але у них переважає опис їх після римського завоювання. До них відносяться роботи С. Голубцової, В. Зубаря, Ю. Колосовської, та А. Рановича. Періодичні видання є досить цінним джерелом, тому що здебільшого їх зміст охоплює певну, конкретну проблему чи певний період.

Наукова новизна у вітчизняній історіографії на даний час окремих праць та монографій які розкривали б проблему зовнішньої політики Римської імперії немає. Тому дана робота є спробою узагальнення та виділення особливостей цієї політики.

Розділ І. Загальні риси зовнішньої політики

З кінця І століття до н.е. в Римі були запозичені стародавні уявлення еллінізму, які ототожнювали римське панування з пануванням над всією ойкуменою, тобто над всім цивілізованим світом за середземноморськими уявленнями, а виражаючись по-римськи, над земною кулею^[2] . Ця концепція існує в офіційних текстах, символічно вона виражена застосуванням глобуса на римських монетах, який втілює світове панування. Зображення на монетах інтерпретувалися не тільки як спроба зобразити положення ойкумени на земній кулі, але і як символ світової імперії. Якою б не була картина світу у мешканців імперії, чи уявляли вони його оточеним океаном диском або кулею, їх світ охоплював земну кулю і всесвіт, і над цим простором панував Рим. За словами Г.С. Крабе «у першому столітті нашої ери римляни дотримувались староелліністичних цінностей в число яких входило переконання що вони в усьому кращі за провінціалів»^[3] . Суперечності між ідеєю римського світового панування і військово-політичною реальністю існували із самого початку. Слідуючи традиції Олександра, римські полководці завжди мріяли здобувати собі славу, пройти до меж ойкумени: Помпеї з своїм походом до Каспійського моря, Цезар з своїми настаннями до північно-західного краю Іберійського півострова і пізніше до Британії. Проте полководці були змушені перервати ці широкомасштабні операції. Нічого було і думати про пряме і тривале володіння всіма землями, по яких вони пройшли.

Контраст між претензією на світове панування римської держави і фактично підкореними територіями, а також інструментарій і форми римського впливу в просторі по той бік прикордонної зони виявилися ще при Августі. Сформульований тільки після його смерті заголовок латинської копії його «Діянь» говорить про те, що він підпорядкував земну кулю імперії римського народу. Характерно, що Август вихваляється проривами свого війська і флоту в регіони, в які до цього не заходило жодне римське військове з’єднання, будь-то дакські землі по той бік Дунаю, міста Аравії і Ефіопії або батьківщина кімбрів.

Уявлення Августа про Римську імперію включало племена і народи, які цій імперії не підкорялися, він вихвалявся тим, що розширив межі всіх прилеглих римських територій. Він говорить про утихомирення іспанських і галльських провінцій, Германії до гирла Ельби, причому саме в цьому регіоні він свідомо умовчує про те, яку конкретно територію має на увазі.Зовсім інший засіб використовується при описі зовнішньополітичних успіхів на Сході. Досягнутий з великими зусиллями дипломатичний успіх 20 р. до н.е. був піднесений так, ніби то парфяни попросили дружби у римського народу. ^[4]

Встановлення дружніх відносин через посольства далеких країн, перш за все з Індії, звідки раніше ніколи не прибували посли, надалі посольства від бастарнів, скіфів і сарматів, від царів альбанів, іверів і мідян свідчать про радіус римського престижу не менше, ніж прийом царів і князів сусідніх держав. Цьому відповідає той факт, що чужі народи випрошували у Августа царів^[5] . Названі подробиці, звичайно, не можна переоцінювати, проте вони показують, що імперія вже при Августі розповсюдила свій вплив далеко за межі провінцій і за прикордонні зони. Як і всередині, імперія, не дивлячись на свідомо встановлену Августом когерентність її складових частин, зовсім не складалася з уніфікованих елементів, так і ззовні була пов’язана контактами дружніх відносин зі своїм прикордонням.

Але не тільки ці контакти дозволяли дозволяли панувати над всією земною кулею. Хоча старі римські основоположні категорії в області дипломатії і зовнішньої політики, дружба і вірність давно вже стали ненадійними, принципат все ж таки перейняв їх і підпорядкував, як споконвіку, своїм інтересам. Хоча владики і племена хотіли підтримувати дипломатичні або дружні відносини, вони при цьому переслідували інші цілі, ніж імперія, і виходили з іншого змісту і зобов’язань цих контактів, ніж римська сторона. Але тих правителів які не хотіли виконувати волю Риму ліквідовували, але здебільшого не фізично тому опір переселенню чи призначенню на якусь посаду на іншій території майже не чинився^[6] .

Сучасна наука довгий час фіксувала свою увагу на кордонах по річках, які врешті-решт були оцінені як «моральний бар’єр» між римлянами і варварами. Проти такого уявлення говорять не тільки військові і політичні досягнення, але і перш за все той факт, що загальне і сумарне поняття «варвари», для позначення тих всіх, що живуть за межами імперії, неримлян, переважало в ідеології Риму тільки в пізній античності^[7] . Скільки зусиль приклав Тацит в «Агріколі» і «Германії», щоб осягнути своєрідність окремих британських і германських племен!

У всіх прикордонних зонах спочатку мірилом були військові цілі, до яких відносилися з міркувань безпеки поточна розвідка і контроль за прикордонною зоною. До них належали прикордонні патрулі в Британії, на Рейні, в Сірії, Аравії і Північній Африці. Тому важливо було створити велику і сильну армію яка могла б, не тільки захищати кордони імперії, а й завойовувати, у разі потреби, нові території. В кінці останньої громадянської війни Август успадкував близько шістдесяти легіонів. Він скоротив це число до двадцяти восьми, три з яких були втрачені в Тевтобургськоу лісі. До кінця правління Нерона (68 р. н.е.) число легіонів знову виросло до двадцяти восьми, причому двадцять п’ять з них були розміщені на кордонах імперії. Ці сили підтримувалися приблизно такою ж кількістю допоміжних військ, набраних з місцевого населення, що живе уздовж кордонів^[8] .

Створення «клієнтних» і васальних держав, династії яких були пов’язані з Римом, стало звичним з здавна, що привело, при Августі, до призначення васальних царів. Одним з найвідоміших є випадок з Італіком: «У тому ж році (47 р. н. е.) народ херусків попросив у Риму царя, оскільки їх дворянство було винищене у внутрішніх міжусобних війнах, і залишилася єдина людина царського походження на ім’я Італік, який (у примусовому порядку) жив в Римі. Його батьком був Флав, брат Арменія, матір’ю – дочка хатського царя Актумера, сам він був красивий собою і майстерний у володінні зброєю і верховій їзді, як за нашими правилами, так і за правилами свого батька. Принцепс (Клавдій) вдосталь забезпечив його грошима, дав йому безліч супроводжуючих і доручив прийняти сан свого роду. Він був першим, хто народився в Римі, і зайняв трон чужої країни не як заручник, а як римський громадянин».^[9]

Хоча Тацит констатує, що ця форма політичного впливу не завжди зберігалася і перш за все рідко була постійною, римські монети, як рупор офіційної політики, прославляли призначення васальних царів, хоча країна, про яку йшлося, не знаходилася під безпосереднім римським керівництвом. Але представники іноземних провідних станів були зобов’язані римлянам і в іншому: розвиток дипломатичних місій і контактів засвідчено не тільки у літературі, але і доведено речовинними знахідками.

Регулювання час від часу відносилося також і до вербування допоміжних груп на територіях по той бік кордону, до тимчасової допомоги фахівцями, як у Децебала, і до контролю за торгівлею: «Ближче... розташовано плем’я гермундурів (між Майном і Дунаєм), що залишилося вірним римлянам. Тому тільки ним одним з германців був дозволений товарообмін не тільки по берегу, але і глибоко всередині і в багатющій колонії провінції Реція (Ангсбург). Всюди вони проходили без контролю...».^[10]

Принаймні тимчасова прихильність до гермундурів не стала загальною нормою так само, як суворий контроль за тенкторамами на Рейні або закріплення місць і часу для торгівлі, що були здійснені маркоманами за наказом Марка Аврелія після 173 р. н.е.^[11] Проте якими б значними не були ці розпорядження для життя прикордонних сусідів, вони по своїх наслідках навіть близько не досягли того втручання, до якого вдавалася римська політика на Рейні і Дунаї за часів Цезаря для стабілізації положення на межах: переселення цілих племен або неоднорідних груп населення.

Очевидно, що такі насильницькі або принаймні неконтрольовані акції по переселенню за часів Цезаря і Августа робилися набагато частіше, ніж в подальші десятиліття, коли вони проходили у великому об’ємі перш за все на Нижньому Дунаї. Спочатку серйозні зміни зазнали рейнська зона і її оточення, коли гельвети, убії, сигамбри, хаті, маркомани і гермундури з своїми сусідами, прямо або що побічно постраждали від цих акцій, змінили місця свого мешкання. Якщо римська сторона майже до середини ІІ ст. н.е. була контролюючою і зваженою владою, то пізніше закон про торгівлю розповсюджувався, як правило, і на іншу сторону.

Уявлення про римське панування над всією земною кулею ототожнювались з пануванням римського сенату і римського народу або із сприйняттям міста Риму як столиці, всесвіту. З часу створення принципату само собою напрошувалося бачення в принцепсі гаранта щастя, вартового і батька всієї земної кулі. Якщо самі принцепси спочатку були стриманими в цьому плані, то таке відношення вже з давніх пір відображалося в почесних написах і віршах. Але не всі поділяли цю думку, деякі нівіть негативно оцінювали таку політику. Квінт Горацій Флак у зверненні «До римського народу» говорить, що Рим своїми постійними війнами ослабив себе, і загинув від своєї ж руки.^[12]

Ключове положення в загальному розвитку думки про світове панування займає Адріан, який переніс свій вплив на всю «земну кулю» і на державних монетах прославлявся як відновлювач і добродійник всієї ойкумени, як відновник і навіть збагачувач всього світу. Метою Адріана було задовольнити інтереси міста Риму, всіх провінцій і всієї землі. Так, для нього характерний, що він, з одного боку, в довгих і виснажливих подорожах відвідував провінції, щоб ознайомитися з їх проблемами, з іншою, він наказав позначити новими маркувальними каменями священну межу міста Рим. що свідчить про бажання краще прикріпити до імперії нові території, в той же час мешканці Риму і Італії вважали себе кращими від інших. Бажання відгородження диктувало також систематичну фіксацію і реорганізацію укріплених меж імперії, які в першу чергу були призначені для нагляду, а не для оборони.

Разом з Римською імперією в тодішньому світі існували інші великі держави – Парфянське царство, Кушанськая держава, Ханьська імперія в Китаї, але серед них Римська імперія виділялася по своєму військово-політичному потенціалу, культурному рівню і загальному історичному значенню.

Щодо характеру зовнішньої політики то більшість учених сходяться до думки, що у І ст. вона була завойовницька, а в ІІ переважно оборонницька. Але існують різні думки з цього приводу. Наприклад О. В. Кудрявцев вважає, що при Юліях–Клавдіях Рим не прагнув до захоплення нових земель і що наступальні війни, пояснюються тільки небажанням посилення сусідів.^[13] Він також наводить ще одне підтвердження своєї теорії говорячи, що римські кордони були настільки великі, що з такою кількістю армії, що була тоді в Римській імперії (бл. 150 000), неможливо було проводити завойовницьку політику, її ледве вистачало на оборону кордонів і підтримання внутрішнього порядку, про свідчать численні повстання у провінціях.^[14] Також про малу спроможність вести завойовницьку політику свідчить те, що до складу допоміжних когорт армії входили виходці із різноманітних племен, які використовувались здебільшого для оборони меж імперії.^[15]

У I–II ст. Римська держава досягла найбільшого територіального розширення. До його складу увійшли Північна Африка, велика частина Західної, Південної і Південно-східної Європи, Східне Середземномор’я частина Вірменії і річки Євфрат. На території колишньої Римської імперії I–II ст. в даний час існує близько 25 держав. Римська імперія стала світовою, по тих масштабах, державою.

Більшість рис зовнішньої політики у І-ІІ ст. н.е., були сформовані як зовнішніми, так і внутрішніми чинниками. Римська культура яка досягла небаченого, як на той час, розвитку давала підстави громадянам імперії, порівнюючи себе з іншими народами, вважати себе кращими, і не тільки в культурному плані. Що і формувало характер відносин з іншими народами. Римська дипломатія тих часів була розвинута краще ніж у їх сусідів, що давало змогу панувати не тільки з допомогою сили. Зовнішньополітичні вектори римлян були досить різноманітними, імперія контактувала з представниками не тільки різних народів, а і з представниками великої кількості етносів та різноманітних культур, що і призвело до багатогранності політики. Створення клієнтних держав, військова та економічна експансія поступово розширювали території імперії, а призначення Римом правителів, контроль економіки, насадження римських порядків та культури допомагало зберегти там владу.

Розділ ІІ. Основні напрямки зовнішньої політики

А) Західний

До західних провінцій відносилися Корсика, Сардинія, три провінції Іспанії (Бетіка, Лузітанія і Тарраконська Іспанія), чотири галльські (Нарбонська провінція, Аквітанія, Лугудунська Галія і Бельгіка), Нижня і Верхня Германія і провінція Британія. Ці території були в своєму історичному розвитку, соціально-економічному і етнічному відношенні (велику їх частину населяли кельти і галли) єдними і в цілому складали особливу частину Імперії. До часу римського завоювання на території Іспанії і Галії жили численні племена і народності, що ще не досягли рівня зрілого суспільства і національної державності. Розповсюдження римського впливу, вищої культури, класичних форм рабовласництва сприяло соціально-економічному і культурному підйому західної частини Римської імперії, що зробило римський Захід одним з самих романізованих регіонів Імперії^[16] . Ефективним знаряддям римського впливу в західних провінціях були численні міста різного типу, засновані в I–II ст.: найбільш привілейовані римські колонії, латинські колонії, муніципії, місцеві міста. Імперський уряд, заохочуючи активну романізацію, охоче роздавав права римського і латинського громадянства жителям багатьох західних міст. Окрім міст і приписаної до них сільської місцевості в західних провінціях були племінні округи, які знаходилися поза міськими землями і підкорялися безпосередньо римському намісникові. Як у містах, так і в племінних округах більшість місцевих жителів, не рахуючи італійських переселенців, говорили на латинській мові, носили римський одяг, засвоювали римську культуру. Немало вихідців із західних провінцій стали крупними діячами римської культури, наприклад, тільки з Іспанії: Сенека – ритор; його син, знаменитий Сенека Молодший – великий державний діяч часу Нерона і один з видатних римських філософів; поети Лукан, Марціал, автор найбільш повної сільськогосподарської енциклопедії Колумелла; прославлений ритор Квінтіліан^[17] . Для охорони західних провінцій було виділено 10 легіонів (з 25 легіонів римської армії), з них величезна армія в 8 легіонів (близько 80 тис.) стояла на Рейні, охороняючи безпеку західних провінцій від набігів германських і інших племен, що жили на схід від Рейну^[18] . Високий ступінь романізації разом з багатими місцевими традиціями кельтських племен або різномовних жителів античної Іспанії дав цікавий синтез соціально–економічних відносин і культури. Швидкі успіхи романізації, господарський підйом і впровадження вищої культури привели до тісних зв’язків між західними провінціями і центром Імперії – Італією: активна торгівля продуктами харчування, ремісничими продуктами і сировиною, особливо металами, дозволила встановити численні і тісні контакти усередині західної половини Імперії, привела до створення єдиного комплексу, що включає Західне Середземномор’я і Західну Європу, створила основи для їх сумісного історичного шляху майбутньому.

Поступово укріплюючись на нових територіях римляни починали просуватись далі. Політику Августа продовжив імператор династії Юліїв–Клавдіїв Тиберій. Серед достоїнств Тиберія, безумовно, не було одного: наступник Августа не був оригінальним політичним мислителем. Опинившись в новій для себе ролі, він старався, якомога точніше копіювати стиль поведінки Августа, але, як показали подальші події, далеко не завжди вдало.^[19] Імператор Тиберій проводив обережну політику на західних кордонах, це було спричинено тим, що на продовження активних військових дій, які мали місце при Августі, потрібні були великі кошти. Також існує думка що один із полководців Германік був популярний як в армії так і в столиці, що лякало Тиберія, тому військові дії були припинені і Германік отримав доручення в Азії^[20] . К.В.Вержбицький, провівши ретельний аналіз першоджерел так і виділяє дві лінії військової політики на початку принципата Тиберія: лінія Германіка – військова, наступальна і Тиберія – дипломатична, на підтримку статус–кво^[21] . Що ще раз засвідчує про більше оборонну ніж завойовницьку політику Юліїв-Клавдіїв.

Але наступник Тиберія знову став на шлях завоювань.При Клавдії римляни не допускали об’єднання окремих груп Германців, підтримуючи суперечки між різними племенами, а також і династичну боротьбу, що відбувалася всередині племен. З фрізами протягом кількох років велась війна, яка не мала істотного значення. На землі убіїв у 50 р. була заснована колонія Агріпіна (майбутній Кельн), яка скоро перетворилась у важливий римський центр.

Клавдію першому вдалося оволодіти значною частиною Британії. Британія, судячи з досвіду Юлія Цезаря, не являла собою загрози збройного супротиву.^[22] Похід туди був організований у 43 р. Очолював експедицію спочатку Авл Плавцій, потім у ній брав участь сам імператор. Племенні вожді бритів південної частини острова визнали над собою владу римлян і допомогли їм у боротьбі з одноплеменцями. Але з північними племенами римлянам довелося вести тривалу і вперту війну. У завойованій частині було засновано колонію ветеранів Камулодун (сучасний Колчестер), яка разом з торговим містом Лондінієм (сучасний Лондон), де оселилося багато римських громадян, перетворилась згодом у центр римської колонізації.

З серйозними труднощами довелося зіткнутись римлянам у Британії. Після її окупації боротьба там не припинялась. Населення виявляло постійне незадоволення римським пануванням. Це яскраво видно зі слів вождя одного британського племені Колгака, який називає їх грабіжниками, які з однаковою жадністю нападають на бідних і на багатих.^[23]

Наприкінці 59 р. Британією управляв Гай Светоній Паулін. Він організував експедицію на острів Мону, що залишався центром друїдизму — національної кельтської релігії, забороненої при Клавдії. У відсутність Светонія Пауліна вибухнуло повстання в самій Британії. Цар племені іценів, умираючи, залишив своїм наслідником римського Імператора, а його співнаслідницями — двох своїх дочок. Але після смерті царя країну почали спустошувати центуріони, а в домі його всім розпоряджались імператорські раби. Сваволя римлян перейшла всякі межі: царицю Боудіку піддали тілесному покаранню, а над її дочками було вчинене насильство. У знатних іценів відібрали майно і зробили їх рабами. Боудіка закликала своїх одноплеменців та інших британців до помсти. Скористувавшись з відсутності в Британії головних військових сил, повсталі напали на римські провінціальні центри (Камулодун, Лондіній, Веруламій), жителі яких були неспроможні вчинити опір. Майже 70 тисяч римлян було перебито^[24] .

Лише після повернення в Британію Светонія Пауліна повстання було жорстоко придушене (61 р.). Після цього обороні римських кордонів і поселень в Британії приділяли більшу увагу.

Побудований між 122 і 128 рр. н.е. 117 кілометровий «вал Адріана» включав цілу систему елементів військової архітектури. Проведене між Солуєю Фертом і Тайном споруда в своєму кінцевому вигляді мала стіну заввишки від одного до 3,5 метра, навколо якої було розташовано добре скоординоване гніздо маленьких фортець, башт, ровів і валів^[25] . Це гарантувало не тільки безперебійний контроль всіх перехожих і транспорту, але й давало можливість для вилазки маленьких гарнізонів у разі оборони.

При Антоніні Пії знову почалося просування на північ, близько 142 р. н.е. був побудований «вал Антоніна» з розташованими попереду ровами, земляними спорудами і дерев’яними зміцненнями. Він блокував північну частину Шотландії в найвужчому місці острова. Проте ця нова концепція була недовготривалою. Вже в 184 р. н.е. вал Антоніна ліквідовували.

Розвиток подій в Британії показав, як було важко надовго забезпечити римський порядок в переможених областях і їх прикордоння, не дивлячись на всі військові успіхи і застосування переважаючих технічних засобів, якщо римська влада не спиралася на надійних союзників, якщо не привертали зручності міської цивілізації. Якщо Агрікола ще міг мріяти про завоювання за допомогою додаткових засобів Шотландії і Ірландії, то римське втручання до Британії з часів Нерона було спірним, баланс все одно залишався пасивним. Економія експансії ставила все більш вузькі межі сліпому акціонізму, який приховував основні проблеми.

У Британії політика завоювання проводилась послідовно і дуже уміло, що дало змогу римлянам надовго там закріпитись.

Разом з Британією Германія була тією римською прикордонною провінцією, в якій найінтенсивніше виявлялись етапи окупації, перебіг військових пересувань, а також структури прикордонного контролю і охорона межі. Тому прикордонна політика і організація прикордоння в цьому регіоні можуть служити прикладом для узагальнення.

Римлянами вдалось закріпиттись тільки на невеликій території германців, наступи Друза Старшого, Доміція Агенобарба і Тиберія, які були проведені усередину Гермінії є тільки епізодами римсько-германських зіткнень. Після захоплення правобережних рейнських позицій в 16 р. н.е. під римським пануванням знаходилися тільки фрізи на побережжі Північного моря між Рейном і Емсом^[26] .

Відносно невеликий інтерес римлян до племен побережжя Північного моря стає зрозумілим, коли уявити собі повідомлення очевидця – Плінія Старшого: «Сильним потоком заливає океан двічі за день і за ніч неозорий простір. Він так покриває землю, за яку стихії ведуть вічну боротьбу, що не можна розрізнити, що належить суші, а що морю. Там, на високих горбах, живе убогий народ, хавки. Горби, як вищі за ораторські трибуни, зведені людськими руками і такої висоти, який буває найвищий прилив. Тут вони побудували свої хатини. Коли підливши все навколо заливає, вони схожі на мореплавців, а коли вода убуває – на потерпілих корабельної аварія. Поблизу своїх хатин вони ловлять рибу, яка йде разом з морем. Вони не тримають худоби і не харчуються молоком, як їх сусіди; навіть неможливо полювати на диких звірів, оскільки навколо не росте жодного кущика. З морських водоростей і ситника вони плетуть нитки, а потім роблять з них сіті для рибного лову. Своїми руками вони збирають болото і сушать його більше на вітрі, ніж на сонці; за допомогою цього торфу вони готують собі їжу і гріються. П’ють вони тільки дощову воду, яку збирають в ямах, розташованих в передніх частинах їх будинків. І ці люди стверджують, що якщо римський народ їх переможе, вони будуть рабами!»^[27] .

Але все ж таки римляни продовжували просуватися у вузьке прикордоння, якщо для цього існували вигідні для них цілі: у Нижній Германії до кінця І ст. н.е. використовувалися окремі землі, був побудований навіть військовий цегляний завод, в Драхенфельсі в Семигорьї добувався трахіт, в районі Бонна письмово засвідчено існування пасовищ. Точно встановлено, що у Вісбадені при Клавдії римляни користувалися тепловими джерелами. З іншої сторони, німецькі поселення були надзвичайно рідкісними в безпосередній близькості від верхньогермансько–рейнської укріпленої межі.

З племен на схід від Рейну і на північ від Дунаю формувалися німецькі допоміжні групи під командуванням місцевих вождів, що одночасно укріплювало положення германських вождів.^[28] Правда, нерідко реакція на римські ініціативи сприяла розколу серед племінної знаті. Відомим прикладом наслідків анти- і проримської політики однієї сім’ї є конфлікти між Армінієм, з одного боку, його братом Флавом і його тестем Сегестом – з іншою. Пізніше контакти з Римом сприяли ще більшому розшаруванню німецького суспільства. Яскраво описане Тацитом положення німецької знаті розпізнається по величині їх володінь і особливим формам поховання представників провідних станів. Як показують розкопки, з часу контактів з римською цивілізацією зросли матеріальні запити німецьких вельмож.

Римські воєначальники і намісники уважно стежили за утворенням нових концентрацій влади в німецькому регіоні. Це відноситься до влади Марбада в Богемії за часів Августа і Тиберія, Ваннія в районі Маршу за часів Клавдія. У обох випадках Рим скористався внутрішньогерманськими розбратами, які заважали стабілізації подібного формування влади. Але ще в ІІ ст. н.е. римські опорні пункти в Марші і Тайї були далеко просунуті в район на північ від Дунаю, поки війни з маркоманами повністю не змінили положення, і тепер відстоювання дунайських меж стало першочерговою метою римської політики.

Отже відносини римлян із племенами Британців і Германців яскраво показують високий рівень розвитку не тільки військового уміння, а й дипломатичного. Уміло використовуючи розбрат серед царських і аристократичних сімей їм вдавалось підорювати нові території і племена не використовуючи великої кількості військ. Також на цих територіях активно проводилась політик романізації, що дало змогу привернути на свою сторону правителів деяких племен, завдяки чому можна було отримати військову підтримку.

Б) Північно-східний

Дунайско-Балканські провінції – Реція, Норік, Паннонія, Далмація, Верхня і Нижня Мезія Дакія, Фракія, Македонія і Епір, Ахайя – складали інший найважливіший регіон Імперії. Всі ці провінції мали в своєму історичному минулому багато загального і разом з тим особливого, такого, що відрізняє їх один від одного. Територія більшості балканських провінцій була заселена іллірійцями і близькими їм фракійцями, що знаходилися в цілому на однаковому рівні суспільного і культурного розвитку[29] .

Балканський півострів, розташований між західною і східною частинами Імперії, випробовував на собі вплив римської культури із заходу і грецькою – зі сходу.

Разом з тим своєю північною стороною він був відкритий до багатоплемінної периферії Центральної і Східної Європи. Дунайська межа, так само як і рейнська, представляла найбільш небезпечну і загрозливу частина Імперії і тому була наповнена римськими військами.

Серед балканських провінцій відособлено розвивались південні провінції Ахайя і Македонія – області класичної грецької цивілізації, з багатими традиціями, високим рівнем економіки, чудовою культурною спадщиною проте вже з часу еллінізму що вступили в смугу тривалого застою, який продовжувався в період ранньої Римської імперії: економічні труднощі, скорочення населення, запустіння багатьох областей – характерні особливості господарського життя Еллади I–II ст. н.е. Разом з тим значення ряду грецьких міст (наприклад, Коринфа, Дельф), і особливо Афін, в культурному житті Імперій було дуже велике. Афіни продовжували грати роль свого роду центру античної утвореної, мистецтва, красномовства і філософії.

У розповсюдженні цивілізованого способу життя і культури в придунайських провінціях велику роль відіграла римська армія, загальна чисельність в різні періоди I–II ст. досягала 8–10 легіонів, тобто разом з допоміжними формуваннями 80–100 тис. чоловік.[30] Римські легіони розташовувалися в постійних упорядкованих таборах, навколо яких виникали поселення міського типу, – канаби, де проживали сім’ї воїнів, торговці і ремісники, що забезпечують легіони необхідними виробами і товарами. З римських стаціонарних таборів і канаб виникали міста муніципального типу, центри романізації дунайських провінцій, наприклад Віндобонна (Відень), Аквінк і Карнунт, Сингидун (Белград), Вімінацій, Апул і багато інших[31] .

Легіонери – ветерани що відслужили свій термін, як правило залишалися жити в цих нових містах, поповнюючи верхній прошарок міських жителів, муніципальних землевласників, що вкладали свої засоби в організацію товарних вілл і виступаючих як соціальна опора імперських порядків, активних носіїв романізації.[32] Розповсюдження передових форм економіки, соціальних відносин і культури сприяло загальному добробуту придунайських провінцій, залучило місцеві племена, що жили в умовах примітивного побуту, до зрілих форм рабовласницької Цивілізації. Разом з тим рівень урбанізації і роль міст в придунайських провінціях були значно меншими, ніж в західних провінціях. Обширні території залишалися поза дією міських центрів, а їх населення жило в умовах громадського побуту. Неоднорідність соціально–економічного і культурного рівня в містах римського типу і в племінних округах, що мало піддались романізації, – характерна особливість історичного розвитку придунайських провінцій.

До складу римської провінції Нижня Мезія були включені і деякі грецькі міста Північного Причорномор’я, зокрема Тіра та Ольвія, які прийняли до себе римські гарнізони. У залежність від Римської імперії потрапили Херсонес і Боспорська держава, правителі яких стали розміщувати на монетах, що випускалися ними, зображення римських імператорів як їх верховних покровителів. Проте влада римлян над містами Північного Причорномор’я була значною мірою номінальною.[33] Вони були у клієнтній залежності, і мали у разі потреби надавати Риму військову допомогу, і не могли проводити зовнішню політику без його згоди.

В другій половині I ст. до н.е. — першій половині I ст. головну увагу римські імператори приділяли Боспору. В період правління Цезаря й Августа мали місце спроби об’єднати в єдине політичне ціле Боспор і Понтійське царство, що повинні були керуватися залежним від імперії правителем, який призначався в Римі. Але ці плани не були реалізовані. Хоча римська політика і призвела до того, що аж до середини I ст. боспорський престол займали царі, що проводили проримську політику, але аж до римсько-боспорської війни Рим вже прямо не втручався у боспорські справи.

Під час римсько-боспорської війни (45—49 рр.) Мітрідат III, що здійсни спробу звільнитись від римської залежності, зазнав поразки і на престол за допомогою римської зброї був посаджений його брат Котіс I, що, як і наступні боспорські правителі, рухався у фарватері політики Римської імперії. Після римсько–боспорської війни в Північному Причорномор’ї остаточно склалася система контролю за грецькими державами регіону.[34]

З приходом до влади Нерона (54—68 рр.) Рим активізував політику на Сході, де основним супротивником імперії виступала Парфія. Саме в ході римсько-парфянської війни, що тривала близько десяти років, посилився інтерес Риму до античних держав Північного Причорномор’я, що не тільки знаходилися поблизу від театру воєнних дій, але і відігравали певну роль у східній політиці Нерона.[35] Але Боспор продовжував залишатися союзною імперії державою, правителі якого затверджувалися в Римі, де одержували титул «друга цезаря і друга римлян» та інсигнії, що символізували визнання Римом їхнього царського титулу. У 56 чи 57 р. стосовно Тири, видимо, був прийнятий законодавчий акт, яким цивільній громаді були даровані права внутрішнього самоврядування і, можливо, звільнення від мита. Під час правління Нерона, у 63-64 рр., на прохання цивільної громади намісник Мезії Тиберій Плавтій Сільван надав Херсонесу збройну допомогу, в результаті якої варвари, що загрожували цьому центру, були розбиті, а місто зміцнило свої зв’язки з імперією[36] .

Трохи інша політика в період правління Нерона проводилася римською адміністрацією відносно Ольвії. Ольвійський декрет, виявлений біля підніжжя Мангупа, дозволяє припускати, що, незважаючи на ряд посольств до правителів Мезії, Ольвії не було надано прямої військової допомоги.[37]

Все це свідчить про те, що саме в період правління Нерона імперією була здійснена перша широкомасштабна спроба надати допомогу античним державам Північного Причорномор’я, що повинні були стати опорними пунктами на підступах до північних кордонів Римської держави. За Нерона в регіоні вперше фіксуються ознаки традиційної римської політики по створенню навколо імперії дружніх і союзних держав.

Херсонес наприкінці I ст. продовжував залишатися в орбіті зовнішньої політики імперії. Після смерті Нерона й у зв’язку з громадянськими війнами, що почалися, з Таврики були виведені римські війська. Але є підстави думати, що Херсонесу було надано фінансову допомогу, з чим, імовірно, пов’язане карбування золота міським монетним двором у 79-80 і 84-85 рр., а також статуї, поставлені в Херсонесі намісникам Мезії та Нижньої Мезії[38] .

У період правління Флавіїв контроль за Боспором з боку римської адміністрації було послаблено, що пояснюється бажанням мати в особі боспорського царя надійного союзника, сили і ресурси якого можна було б використовувати у разі нового збройного конфлікту з Парфією на східних кордонах імперії.

Після воєн Траяна (98— 117 рр.) у Дакії і на Сході склалося таке становище, що Римська імперія вже не могла продовжувати завойовницьку політику.Але завоювання Дакії, на думку багатьох фахівців, мало для Римської імперії важливе значення. В першу чергу – стратегічне. Навіть Т. Моммзен, декілька що скептично відноситься до завоювань Траяна, визнає, що з утворенням нової провінції «укріплені позиції на Дунаї були значно посилені»[39] .

Тому Адріан (117—138 р.), що прийшов до влади після смерті Траяна, відмовився від наступальних дій і перейшов до чітко вираженої стратегії захисту кордонів імперії, що збільшило значення античних держав Північного Причорномор’я для Риму. Причому, якщо Тира, Ольвія і Херсонес могли відігравати певну роль у захистi кордонів на Дунаї, то Боспор більше тяжів до східних провінцій.[40]

Саме в зв’язку з заходами, вжитими римським командуванням по зміцненню кордонів на Дунаї, слід розглядати появу римського стаціонарного гарнізону в Тирі і загону союзних Риму військ в Ольвії. Однак треба підкреслити, що в період правління Траяна та Адріана імперія не надала допомоги Ольвії регулярними військами, що дозволяє говорити про певну специфіку ольвійсько–римських стосунків у порівнянні з Тирою і Херсонесом.

Зараз є підстави стверджувати, що в 20–х рр. II ст. у Херсонесі якийсь час дислокувався римський загін, що складався із солдатів I італійського легіону і II когорти Луцензієвої. Після виведення римських військ з Херсонеса захист міста було покладено на боспорських царів, хоча це ні в якому разі не дозволяє припускати інтеграцію цього центру до складу Боспорського царства[41] .

У першій половині II ст. Боспорське царство продовжувало залишатися союзною Риму державою, правителі якого одержували підтвердження своїх прав на боспорський престол після приходу до влади кожного нового імператора. У тісному зв’язку з римською політикою варто розглядати активізацію бойових дій проти варварів боспорськими царями Савроматом I і Котісом II. Причому зараз вже не можна говорити про виділення імперією грошових субсидій боспорським царям. Навпаки, можна стверджувати, що Боспор платив імперії трибут. Статус союзних царів накладав на правителів Боспору певні обов’язки, у тому числі і виплату визначених сум, що доставлялися наміснику провінції Віфінія–Понт. Саме тут знаходився спеціальний посадовець, що відав рішенням усіх питань, пов’язаних із Боспором.

Яскравим прикладом відношень з варварами може послугувати політика щодо даків, яка відзначалась частими війнами.

За свідченнями античних джерел, знайомство римлян з даками відбулося задовго до утворення провінції Мезії. У 75–73 рр. до н.е. проконсул Македонії Гай Скрибоній Куріон, переслідуючи розбитих дарданів, дійшов до відрогів південних Карпат, але рухатися далі не зважився, злякавшись мороку ущелин, що відкрилися біля Залізних Воріт. Проти гетів, за часів Буребісти що загрожували Фракії і містам західного побережжя Понта, планував зробити похід Цезар. Рання смерть диктатора перешкодила здійснити цей проект[42] .

У 10-11 рр. н.е. в ході успішного походу проти задунайських племен Легат Паннонії Корнелій Лентулвідтіснив варварів від Дунаю. На її правому березі легат звів перші сторожові пости. З метою утихомирення даків інший римський полководець – Елій Кат переселив близько 50 тисяч тих, що підкоряються римській зброї варварів з лівого берега Дунаю в спорожнілі після тривалих воєн області мезів і трібалів. В результаті в 15 р. н.е. була утворена провінція Мезія що спричинило за собою черговий виток протистояння північнофракійських племен і Риму.

Після смерті Августа в епоху правління імператорів з династії Юліїв–Клавдіїв даки і сармати продовжували тиск на лімес Мезії. Але якщо при Клавдії шляхом анексії в 46 р. Фракії і тимчасовій стабілізації мезійського гарнізону положення залишалося в цілому стабільним, то при Нероні наступає криза. Вже в 55-56 рр. для проведення військових операцій проти Парфії він переміщає IV Скіфський, а в 61 р. – V Македонський легіони до Сірії. Це не залишається непоміченим за Дунаєм. З початку шестидесятих років приходять в рух племена сарматів. Під їх тиском починають хвилюватися даки, гети, бастарни. Скіфи вже у котрий раз облягають Херсонес. І якщо в кінці II в. до н.е. на допомогу грекам приходили фаланги понтійського пануючи Мітрідата VI, то тепер, півтора сторіччя опісля, в причорноморські степи вступили залізні легіони Риму.[43] В середині шестидесятих років намісник Мезії Плавтій Сільван Еліан, не дивлячись на відсутність в його розпорядженні значних сил, зробив успішний похід під Херсонес, де змусив скіфського царя відступити, крім того, він зумів на якийсь час припинити міграцію орд сарматів і утихомирити решту племен, повернувши дакійському цареві брата, а царям роксоланів і бастарнів синів. Що рятуються від нашестя роксоланів 100 тисяч задунайських варварів Плавтій Сільван переселив на римський берег Дунаю[44] . Успішні дії намісника Мезії, проведені з вексиляціями одного, – від сили двох легіонів, багато в чому пояснюються суперечностями серед племен, що протистояли йому, уміло використаними їм в своїх інтересах.

Але мир на Нижньому Дунаї протримався недовго. Напередодні падіння Нерона зимою 67-68 р. недавно, здавалося, роксолани, що замиряють, порушують всі домовленості і здійснюють розвідувальний набіг, що закінчився розгромом двох римських когорт. Підбадьорені успіхом сармати на наступну зиму (68-69 р.) тепер уже в кількості дев’яти тисяч вершників, як відзначає Тацит, з метою грабежу вторгаються в Мезію[45] . Допоміжні частини викликаного Отоном до Італії III Галльського легіону зуміли відбити нашестя.

Заходи, зроблені Веспасіаном Флавієм для стабілізації обстановки на північному кордоні Мезії на якийсь час зняли напругу у відносинах із задунайськими племенами. Але це було затишшя перед бурею. На початку правління його молодшого сина Доміціана Флавія спалахує важка війна з даками. Цього разу причини, що викликали серйозне зіткнення їх з Римом, не зовсім ясні. Для самих римських авторів, що згадують про війну, вона з’явилася повною несподіванкою. Але, як припускає ряд дослідників, одній з основних причин, що спонукали варварів до відкриття військових дій, з’явилася відмова Доміциана виплачувати задунайським народам грошові субсидії, обіцяні його батьком в обмін за безпеку римських кордонів.[46]

Уклавши тимчасовий союз з тими, що жили на Середньому Дунаї язигами і германськими племенами маркоманів і квадів, даки на чолі з царем Діурпаном зимою 85-86 р. напали на Мезію. Намісник, що виступив проти них, був розгромлений, а його голова перетворилася на дакійській бойовий трофей. Мабуть, майже одночасно почалися військові зіткнення і в Паннонії. Обстановка складалася не на користь римлян, про її серйозність говорять термінове згортання римською адміністрацією всіх зовнішньополітичних проектів в Британії і Германії, відміна дедукції ветеранів. Більш того, із західних провінцій, а також з Далмації на Дунай були перекинуті значні військові контингенти. До місця битв прибув сам Доміціан, який разом з супроводжуючою його свитою розмістився в Наїссі. Мезія з військово–стратегічних міркувань, як уже згадувалося, була розділена на Верхню і Нижню.

Імператор не зважився командувати армією особисто, а доручив проведення операцій префектові преторія Корнелію Фуську. Під час громадянської війни 69 р. він був прокуратором сусідньою Паннонії. Йому вдалося очистити від варварів територію Мезії. Проте, коли весною 86 р. разом із значною армією він форсував поблизу сучасного румунського міста Корабія Дунай по наплавному мосту з кораблів, почалися невдачі. Зустрічаючи наполегливий опір, римські війська з великими зусиллями просувалися уздовж Олта углиб Дакії. На перевалі Турну Рошу (Червона Башта) він потрапив в засідку, влаштовану даками, і потерпів нищівну поразку. У битві загинув сам префект преторія, а також був повністю знищений весь V легіон. Загальні втрати римлян, на думку деяких дослідників, склали близько 15 тис. чоловік.[47] Після цієї битви воюючі сторони уклали тимчасове перемир’я, умови якого, мабуть, не сподобалися дакійській аристократичній верхівці. В результаті старий цар Діурпаней передав владу своєму племінникові Децебалу як найпроникливішому і рішучішому супротивникові римської агресії.

Розвиток подій на Нижньому Дунаї пов’язаний з дакськими війнами, там і в прикордонні Боспорського царства Рим зіткнувся з народністю, що належить до груп сарматів, яка твердо трималася за свій кочівний спосіб життя, і знаходячись в постійному русі вислизала від римського контролю, тому охорона римського кордону вимагала постійної уваги. Міграції групи сарматів: аланів, язигів, роксоланів, які охоплювали перші два століттях нашої ери обширні простори Парфянського царства, райони Кавказу, Криму, Нижнього Дніпра і Дону, аж до Нижнього Дунаю і Угорської низовини, в подробицях не з’ясовані.[48] Сарматські вершники будучи спритними вершниками і умілими лучниками збивали з пантелику римську оборону. До того ж створення римських поселень та романізація не становили у цьому регіоні велику силу. Більш ефективними були підкуп, який давав змогу збільшити військову силу, та створення клієнтних держав від яких разом з військовою можна було отримати ще й фінансову допомогу. Тільки великі акції по переселенню, такі, як при Плавті Сільвані Елнані на початку 60–х рр. н.е. на Дунаї, принесли невеликий перепочинок. Поступливість Риму відносно цих племен може служити визнанням того, що засоби і можливості римської політики перед лицем такого супротивника були украй обмежені.

В) Східний

Найбільш складною і строкатою була політико-адміністративна структура східних провінцій Римської імперії, В їх склад входили провінції Азія, Віфінія і Понт, Килікія, Сірія та Палестина, Галатія, Каппадокія, Лікія і Памфілія, Аравія, Кріт. Майже всі вони були утворені з раніше самостійних царств, що знаходилися на різних рівнях цивілізації. При цьому система східних провінцій мала певну єдність не тільки в територіально-географічному, але і в історико-культурному відношенні, оскільки вона сформувалась на базі держав еллінізму і їх культури, що ввібрала в себе давньосхідну спадщину, з одного боку, і традиції еллінства – з іншою. Вельми складною була внутрішня структура східних провінцій: окрім полісів (Ефес, Мілет, Антіохія, Олександрія та інші) еллінізму існували численні міста місцевого типу, висхідні до давньосхідних центрів; у свою чергу, римляни заснували немало міст за зразком римських колоній і італійських муніципій.[49]

У кожній провінції знаходилися також племінні округи, територіальні одиниці, що носять назву сатрапій, висхідних до адміністративного ділення еллінізму, автономні храмові території і навіть невеликі царства (наприклад, в I в. у Іудеї).[50] Особливістю римської політики в східних провінціях була зміна характеру романізації, яка в цій частині Імперії прийняла форми елінізації як одного з шляхів розповсюдження античних соціально-економічних порядків і культурних традицій. Інакше кажучи, римляни на Сході виступали як продовжувачі політики царів еллінізму. Разом з тим розповсюдження прав римського громадянства, підстава колоній і муніципій римського типу, привнесло римського права і правопорядку, а також латинської мови упроваджували і, так би мовити, класичні форми романізації.

У східній половині Імперії створюється імператорське землеволодіння у вигляді замкнутих крупних володінь, що управлялися спеціальними прокураторами, слабо підлеглими влади провінційного намісника.

Центральний уряд і на Сході проводив імперську політику уніфікації і згладжування існуючих соціально-економічних, політичних і культурних відмінностей, проте там це вдалося у меншій мірі, ніж в західних провінціях. Важливим політичним і культурним чинником в житті східних провінцій було існування напівзалежних від Імперії прикордонних держав – Вірменії, Мідії Атропатени, дрібніших князівств – Кордуени, Осроєни, Адіабени, Едесси. Ці держави підпадали також під сферу впливу іншої великої держави – Парфянської.[51] Це вимагало не лише присутності на східній межі, головним чином на підступах до Євфрату, великої римської армії (6–7 легіонів), що створювало обстановку загальної політичної напруги, але і проведення гнучкої соціальної політики по відношенню до провінційного населення. Сильні традиції еллінізму, багатство і великі економічні можливості, постійні торгові зв’язки з Месопотамією і, через неї шляхи з віддаленішими східними країнами аж до Індії і Китаю, специфічна культурна атмосфера – все це перетворювало східні провінції Імперії на особливий політико–адміністративний комплекс, в особливу частину Імперії. Протягом I ст. н.е. відбувалося поступове включення полісів східних провінцій в систему Римської імперії.[52] Римляни не знищили полісного ладу, навпаки, вони спиралися на самоврядні цивільні общини і дарували статус поліса безлічі дрібних поселень і об’єднань общин, які в період еллінізму цього статусу не мали. Так, в II ст. ряд малоазійських сільських поселень були перетворені в поліси, багато маленьких городків почало чеканити в I–II ст. свою монету. Зрозуміло, самоврядування полісів було обмежене і прямим контролем з боку римських намісників, і змінами усередині міського самоврядування.

Процес включення східних областей в загальноімперську систему далеко не завжди був мирним. Найгостріше реагувала на нього Іудея.

Зловживання імператорських намісників, зневагу місцевими релігійними традиціями викликали в Палестині постійна незадоволеність.[53] У 66 р. н.е. спалахнуло повстання в Єрусалимі, керівниками якого були зілоти, тобто "урівнювачі" – найбільш радикальне угрупування, що виступало проти елінізації і соціальної несправедливості. Повсталі перебили римський гарнізон Єрусалиму, повстання розповсюдилося по країні. Боротьба з повсталими коштувала римлянам величезних зусиль. Римську армію очолив досвідчений полководець, що згодом став імператором, Веспасіан, а потім його син Тіт. У 70 р. римська армія почала облогу Єрусалиму, яка тривала шість місяців. Незважаючи на голод, населення героїчно чинило опір. Римлянам доводилося брати штурмом кожну лінію укріплень. У серпні був узятий храм, а через місяць – останні укріплення Єрусалиму. Храм і місто були зруйновані, маса народу захоплена в полон і продана в рабство. На території Єрусалиму розмістився римський гарнізон. Під час цієї війни потрапив в полон до римлян і перейшов на їх сторону іудейський письменник Йосиф Флавій, що написав потім, – в Римі – цілий ряд творів, серед них – "Іудейську війну" і "Іудейські старовини", які служать для нас найважливішим джерелом по історії Палестини.[54]

Півстоліття потому римський імператор Адріан, що прагнув до насадження по всій імперії єдиної, античної культури, вирішив покінчити з відособленістю іудеїв. Їм було заборонено здійснювати обрізання, а на місці Єрусалиму імператор вирішив звести римське місто Елію Капітоліну. У відповідь на це рішення спалахнула Друга Іудейська війна. На чолі повстання встав Симон бен Косеба, який оголосив себе месією і прийняв ім’я Бар–кохба, – "Син зірки". Бар–кохбу в основному підтримувала палестинська біднота[55] . Повсталі розвернули справжню партизанську боротьбу, ними був захоплений Єрусалим. Добірні римські легіони, стягнуті з різних провінцій, були кинуті на придушення повстання. Сам імператор приїжджав спостерігати за військовими діями. У 135 р. римляни узяли Єрусалим, Бар–кохба був убитий. За наказом римлян іудеї були виселені з Єрусалиму і його околиць. Їм було заборонено наближатися до міста під страхом смерті частіше ніж один раз в рік. У Єрусалимі була заснована римська колонія – Еліа Капітоліна, а на місці зруйнованого ще Тітом храму був споруджений храм Юпітеру Капітолійському, фактично це означало довершення розсіяння єврейського народу по всій імперії; протягом декількох років продовжувалося переслідування іудеїв: їм не дозволялося здійснювати їх релігійні обряди. Тільки у IV ст.., після офіційного визнання імператором Костянтином християнства, Еліа Капітоліна була знову перейменована у Єрусалим, який був священним містом не тільки для іудеїв, але і для християн.

На відміну від решти кордонів імперії ситуація на Сході характеризувалася сусідством і тенденцією до експансії іншої великої імперії. Перш за все тут не припинялися розбрати з парфянами навколо Вірменії. В Римі протягом І ст. н.е. упровадилося уявлення про співіснування двох однаково могутніх великих імперій. Такі тверезомислячі автори, як Помпей, Трог, Страбон, Пліній Старший і навіть Йосиф Флавій, не сумнівалися в тому, що обидві імперії були рівними по значенню.[56] Можна по-різному оцінювати питання про значення, якість міждержавних відносин і специфіку міжнародно-правових обмінів, але нічого не можна змінити в тому факті, що велике Парфянське царство не вписувалося в римські уявлення про світове панування.

Демонстративні акти, такі як повернення Августу штандартів і полонених в 20 р. до н.е. або зведення в Римі на трон Вірменії в 66 р. н.е. Тірідата, брата парфянського царя, були скоріше неминучими компромісами, чим виразом тривалої і конструктивної політичної співпраці. Для нього могли бути точками зіткнення загрозливі обом імперіям нападу аланів або забезпечення міжміської торгівлі, проте у обох сторін переважали хронічне недовір’я і бажання використовувати в своїх інтересах зміну положення у Вірменії і кожне внутрішнє ослаблення протилежної сторони.[57]

У римсько-парфянських відносинах велику роль продовжувало відігравати вірменське питання. Римляни користувались парфянськими міжусобицями, і тимчасово їм вдалося утвердити свій вплив у Вірменії за допомогою сусідніх кавказьких племен. Але в кінці правління Клавдія стан справ змінився влада в Парфії перейшла до Вологаза І, який посадив на вірменський престол свого брата Тірідата. Клавдій, зайнятий внутрішніми справами, не зміг активно втрутитись у справи на Сході.

Ще на початку правління Нерона римляни знову втручаються у вірменські справи. В 55 р. у Вірменію було послано Доміція Корбулона, який діяв разом з сірійським легатом. На короткий час у Вірменії зміцнів римський вплив, але незабаром римського кандидата вигнали, і на вірменському престолі знов утвердився Тірідат, брат парфянського царя Вологаза. Після невдалої кампанії 61—62 рр. римляни добились у наступному році відведення з Вірменії парфянських військ і мирної угоди, основаної на компромісі: римляни визнавали Тірідата вірменським царем, але знаки царського звання Тірідат одержував у Римі, з рук римського імператора.[58]

Для цього Тірідату довелось зробити подорож у далеку Італію, і в 66 р. в урочистій обстановці Нерон надів на Тірідата, який стояв на колінах, діадему. Народ вітав Нерона як переможця, імператор підніс лавровий вінок на Капітолій і замкнув двері храму Януса. Це не було тільки малозначною демонстрацією. Коронація вірменського царя з парфянської династії римським імператором була компромісним вирішенням вірменського питання, що зберігало своє значення до початку II ст.

Римська агресія на Сході посилюється на початку ІІ ст.. У 106 р. було приєднане Набатейське царство, в Аравії, в області Бостри і Петри, а через кілька років почалась війна з Парфією. У виникненні нової війни Риму з Парфією велику роль відіграло вірменське питання, яке з часів Августа не втрачало своєї актуальності. В правління Нерона було досягнуто компромісного рішення. Але становище змінилося тоді, коли Парфією почав управляти Хозрой, який зміцнив свою владу в самій Парфії скинув вірменського царя, визнаного Римом. Це й стало приводом для римського втручання. 27 жовтня 113 р. Траян виступив з Рима. Ще до прибуття імператора на театр воєнних дій римські війська за допомогою кавказьких народів завоювали Вірменію, і всю територію вірменського царства було перетворено в римську провінцію.

В 115 р. римляни під керівництвом самого Траяна успішно повели наступ проти парфян, які чинили слабий опір. Римляни перейшли ріку Тігр. Вони завоювали Адіабепу, Вавілонію, а потім здобули столицю Парфії Ктесіфон. На парфянський престол Траян посадив свого ставленика як васального царя.[59]

Наслідуючи Олександра Македонського, Траян, досягши Персидської затоки, помишляв про похід в Індію. Але цим войовничим намірам не судилося здійснитись. У 116 р. Траяну довелось припинити наступальні дії, бо в Месопотамії відбувались заворушення; у Кіренаїці ще в 115 р. іудеї підняли повстання, яке знайшло відгук в Єгипті і на Кіпрі. У 117 р. повстання були придушені як у Месопотамії, так і в східних римських провінціях, але ресурсів для дальшого продовження наступальної війни проти Парфії не було. Хвороба змусила імператора вирушити в Італію, але по дорозі (в Малій Азії) він помер.

За часів Марка Аврелія назрівала криза, симптоми якої проявились як у внутрутрішньому, так і в зовнішньому становищі імперії. Майже все його правління було переповнене війнами. У 162 р. парфянський цар Вологаз III напав на Вірменію і посадив на вірменський престол свого кандидата. Намісник прикордонної римської провінції Каппадокії, який намагався вчинити опір, зазнав поразки і загинув у битві. Парфянські війська вторглися в межі Сірії і напали на сірійські міста. Недосить дисципліновані сірійські легіони не змогли дати відсічі ворогові. На Схід було послано війська з різних провінцій: з Дунаю, Рейну, з Африки і Єгипту. На чолі об’єднаних сил було поставлено співправителя Марка Аврелія — Луція Вера. Фактично ж командували військами випробувані полководці, з яких виділяється Авідій Кассій[60] . Римляни зайняли Вірменію, а потім і Месопотамію. В їх руках знов опинились Селевкія і Ктесіфон. Римські війська перейшли навіть Тігр і вторглися в межі Мідії. Але несподівано у військах почала ширитись чума, яка завдала римлянам страшенних втрат. Війна закінчилась у 166 р. Вірменію знов було залишено як васальне царство; значну частину захопленої парфянської території було повернено. Під римським впливом залишалась тільки північно-західна частина Месопотамії. Це важливо було і для захисту кордонів Імперії, і на випадок нових наступів. Перемоги на Сході забезпечили на деякий час спокій. Цьому сприяла система укріплення римських рубежів на Сході, створених на зразок західних. Війна забрала багато коштів. До того ж війська рознесли по всій Імперії чуму, яка лютувала навіть у Римі, і немало людей загинуло. Погані врожаї в Італії викликали потребу в субсидіях для допомоги римському населенню.[61]

Великі римські походи на Парфянське царство при Трояні, Луції Вері і пізніше при Северах неодноразово приводили до захоплення парфянської столиці Ктесифона і значно сприяли ослабленню сусідньої держави, але не можна було і думати про остаточне усунення великої держави.

Ситуація, що погіршала, на римській східній межі відносно Вірменії, Парфянської держави і Аравії зажадала значних військових і матеріальних зусиль. Вони виявлялися не тільки в будівництві великих легіонерських таборів, але і в споруді численних фортець, маленьких укріплень, доріг, мостів, башт і постів, які повинні були тримати під контролем річкові переправи, караванні шляхи, шляхи підходу і особливо питні джерела. Вся система унаслідок географічних даних мала структури, які істотно відрізнялися від щодо універсальних споруд в Британії, Німеччині і на Нижньому Дунаї. До цього треба додати, що дослідження на Близькому Сході в останні десятиліття значно просунулося вперед, але хронологія окремих споруд викликає сумніви і невпевненість.[62]

На південно-східному побережжі Чорного моря основну ланку римської прикордонної охорони представляв Трапезунд. Цей важливий порт був перевалочним пунктом для транспортування зерна з Боспорського царства і для забезпечення обох легіонерських таборів в районі Верхнього Євфрату, Саталі і Метілен. Тому Трапезунд охоронявся римським флотом і підрозділом легіонерів. До того ж ще при Флавіях римські фортеці були просунуті до побережжя Колхіди, маленькі римські поселення засвідчені інспекцією Аріана за часів Адріана навіть на Фасиді і в Діоскурії — Севастополі.

Засновані з часів Веспасіана легіонерські табори в Саталі і Метіленах прикривали зі сходу провінцію Каппадокію. З Саталі контролювалася дорога від долини річки Лікос до долини річки Араке, з Метілени — дороги, ведучі через Кайзарею і Арабіссу в долину річки Арсанія. Цілий ряд фортець і особливо жваве будівництво доріг свідчать про інтенсивність прикордонної політики Флавіїв в цьому малознайомому високогірному секторі, з якого римські з’єднання могли бути використані як для оборони від аланів, так і для інтервенції до Вірменії.

Від Тавроса до Сури, важливій фортеці на Євфраті, тягнулася північно–сирійська укріплена межа, на якій знаходилися легіонерські табори Самосата і Зевгма. Самосата, колишня резиденція правителя Коммагени, пізніше в Траянів час залишалася вільною, Зевгма ж ще при Тиберії охоронялася одним легіоном. І на цьому відрізку межі були побудовані дороги, мости, механізми черпалок для води, фортеці, сторожові башти, щоб постійно контролювати неозорий простір, але також, щоб полегшити перекидання військ для запланованих настань проти Парфянського царства.

Інтенсивні зусилля римських принципсів по охороні і контролю східних меж імперії пояснюються не тільки географічним положенням, не менш важливими були дії загального політичного розвитку, перш за все у Вірменії і в Парфянському царстві, а також намір контролювати міжнародну торгівлю на суші і на морі в Дворіччі, у напрямі Аравії та Індії.[63]

Східний напрямок зовнішньої політики римлян відмінний від інших тим, що тут вони зіткнулись не з осілими чи кочовими племенами, що знаходились на нижчому рівні культурного розвитку, а з державами які мали тисячолітню історію. Особливо могутньою була Парфянська держава, яку навіть деякі римляни прирівнювали до Римської імперії. Військові зіткнення і війни, хоча і були багаточисельними і досить часто успішними, але з їх допомогою не можна було б забезпечити довге і стабільне панування в Азії. Тому на території Азії створювалось багато міст, фортець, військових укріплень, що забезпечували більш надійну оборону, а також слугували плацдармом для наступу. Середземноморська частина Азії була досить сильно еллінізована, що сприяло швидшій романізації.

Г) Південний

Провінції Північної Африки, що включали області на захід від Кіренаїки і до побережжя Атлантики, в географічному і етнічному відносин складали також особливу зону римських володінь. Населена різними племенами, головним чином берберами, територія західної частини Північноафриканського побережжя до гір Атласу і меж пустелі Сахари була районом, сприятливим для господарської діяльності і транзитної торгівлі, і не випадково саме ця частина Середземномор’я стала сферою активної фінікійської колонізації, де протягом декількох сторіч існувала могутня Карфагенська держава.

Розгром Карфагена і завоювання Північної Африки Римом привели до утворення римських провінцій: Африка, Нумідія (або Африка Нова), Мавританія Тінгитанська і Мавританія Цезарея, Єгипет і Киренаїка У I–II ст. африканські провінції досягають економічного і культурного розквіту. Процесу романізації набуває активний характер, з’являються нові міста муніципального типу, розповсюджуються римське і латинське громадянство, пожвавлюється міське життя, міста упорядковуються і перетворюються на важливі культурні центри; Карфаген, Гадрумет, Утіка, Цирта, Гіппон, Регій, Цезарея, Тінгіс, Великий Лептіс та інші набувають імперського значення[64] .

У містах і їх сільській окрузі активно упроваджуються рабовласницькі форми виробництва: у товарних маєтках і ремісничих майстернях проводиться велика кількість зерна, оливкового масла, ремісничих виробів. Особливістю економіки африканських провінцій було розповсюдження великого приватного і імператорського землеволодіння з використанням як основна робоча сила залежних колонів. У адміністративному відношенні імператорські і багато приватних латифундій вважалися вилученими територіями (тобто, на них не розповсюджувалася влада міських органів).

Окрім муніципальних земель і латифундій в африканських провінціях існували численні племенні округи (особливо на південних межах провінцій), що часто знаходяться під управлінням племенних вождів і старійшин що створювало умови для сепаратизму і спроб відділення від Імперії.[65]

Африканські провінції розглядалися імператорами як відносно мирні області, і для їх охорони був виділений один регулярний легіон і 9 когорт, що стояли гарнізонами в найбільш небезпечних пунктах.

Римська провінційна адміністрація організувала інтенсивну експлуатацію африканських володінь, які стають справжньою продовольчою базою Римської Імперії, що поставляє в столицю, велика кількість пшениці і оливкового масла, що розподіляються серед міського населення.

Єгипет і Кіренаїка займали особливе положення усередині римських прикордонних зон. Після стабілізації єгипетсько-нубійського кордону при Августі римські війська стояли в дельті Нілу, в оазисах і декількох опорних пунктах на східному побережжі країни. Винятковим випадком було, коли при Нероні преторіанський загін зробив розвідувальний похід від єгипетської південної межі. Поки римській міжнародній торгівлі не завдавалися збитки, Рим задовольнявся збереженням «статус–кво»; великих ворожих нападів нічого було побоюватися.[66] У Кіренаїці, навпаки, римська прикордонна охорона була сконцентрована на захисті в більшості своїй не оточених стінами прибережних міст Аполлонія, Кірени, Птолемей, Арсіноя і Береніка, які до того ж з’єднувалися мережею доріг і охоронялися одиничними постами.[67]

Подібні географічні труднощі визначали положення на відрізку так званої Тріполітанської укріпленої межі, до якої відносилися споруди між Аре Філенорум на сході і Турріс Тамаллені на заході. У І ст. н.е. безпосередньою опорою цієї майже тисячокілометрової прикордонної смуги була та, що ще і йде уздовж побережжя дорога. У центрі військових пріоритетів там теж стояла охорона торгових місць і таких значущих портів, як Лептіс Магна, Оея і Сабрафа, а також охорона маслинових плантацій в Тріполітанії. Створення оборонної зони з фортецями, просунутими вперед постами і воєнізованими поселеннями почалося тільки при Северах. Хоча активне укріплення оборони південних рубежів почалось ще при Калігулі. Це свідчить що протягом І-ІІ ст. н.е. африканські колонії та племена що приживали в прикордонні не здійснювали ніяких масштабних військових операцій чи повстань, хоча траплялись невеликі повстання.

В 17 році відбулось повстання племен в Африці під проводом Такфаринаса, що показало слабкість проконсульської Африки з боку західних сусідів. Рим допомагав Нумідії придушити повстання поступово нав’язуючи свою волю її правителям. Цей спосіб експансії був досить поширений серед римських імператорів.[68]

У центральних північноафриканських провінціях Риму, в проконсульській Африці і Нумідії економічний розвиток при принципаті також визначався переважанням середземноморських регіонів побережжя. Де тільки можливо, за допомогою зрошувальних споруд в долинах річок і на схилах гір розвивався обробіток зернових культур і оливок, і таким чином навколо старих культурних ландшафтів утворився простір, де велося кочове або напівкочове пасовищне господарство. Укріплені межі що йдуть на схід і на захід часто відокремлювали області обробітку зернових культур і оливок від південних степів, гір і підвищень. За допомогою цієї системи робилися послідовні спроби тримати під контролем від кочівних племен ринки і джерела води, щоб завчасно помітити і стримати вторгнення кочівників.[69]

Взагалі територія Африки не досить сильно приваблювала римлян, тому вони приділяли їй мало уваги. У період І-ІІ ст. н. е. римські імператори майже не завойовували нових територій, переважала тактика оборони, для чого було збудовану цілу мережу укріплень, з яких тільки іноді робились вилазки для втихомирення кочівників.

При Траяні на південь від гір Ареса і на схід від легіонерського табору Ламбезіс була прокладена дорога між опорними пунктами Берцера, Ад Баднас і Ад Майорес. При Адріані звідти східніше у Ваді Джеді у опорного пункту Гемели почалося будівництво так званого Африканського рову шириною до 10 метрів, який був укріплений валом, в окремих місцях кам’яною стіною, сторожовими баштами і фортецями. Як і в Сірії, тут виявлення системи довжиною близько 750 км.[70]

Висновки

Кордони Римської імперії, в І-ІІ ст. н.е. становили близько 16000 кілометрів. Така велика держава постійно контактувала зі своїми сусідами, встановлюючи зв’язок різноманітними методами. Найпоширенішим з них був військовий . Римляни мали досить потужну армію що давало змогу дуже швидко завойовувати нові території і ефективно захищати їх від ворогів та придушувати повстання. Розширення територій відбувалось здебільшого у Північному, Західному, та Східному напрямках, територія Імперії майже не розширювалась на Південь, це зумовлено менталітетом римлян та господарськими потребами.

Якщо говорити про основні прийоми та методи ведення зовнішньої політики протягом І-ІІ ст. н.е. то крім вище згадуваного військового популярності набуло, з огляду на більш оборонницький характер політики, укладення зовнішніх союзів та утворення клієнтних держав, які надавали як військову, так і фінансову допомогу. Інтенсивно будувалась мережа прикордонних укріплень, із загальної кількості кордонів, десята частина була захищена такими спорудами, із стінами або валами, і близько двох десятих із них — системою опорних пунктів з фортецями, наглядовими постами і іншими елементами оборони. За своїми розмірами і якістю римська система охорони меж належить до найбільших споруд цього роду. Досить дієвими були також підкупи та надання різноманітних привілеїв іноземцям.

Все це завдавало досить сильних змін у політичній ситуації не тільки у світі, а і в середині всього римського суспільства і його колоніях. Римське панування призводило до постійних повстань колоніях і водночас до нав’язування їх культури, яка синтезувалась з місцевою.

Коротко, але дуже точно зовнішню політику того часу можна охарактеризувати словами Тацита «Грабіжники світу, коли їм, все досліджуючим, не вистачає земель, вони ідуть у море; якщо ворог багатий, вони користолюбні, якщо бідний честолюбні. Люди яких не може наситити ні Схід, ні Захід[71] ». Що свідчить про велику активність римлян у освоєнні та завоюванні нових територій, цілеспрямованості, та різноманітності засобів для досягнення мети.

Список використаних джерел та л ітератури

Письмові джерела

1. Тацит Корнелий Сочинения. :В ІІ т. Т– 1. Л., 1969. – 444 с.

2. Тацит Корнелий Сочинения.: В ІІ т. Т – 2. Л., 1969. – 370 с.

3. Флавий И. Иудейская война. – Минск, 1991. – 512 с.

4. Періодичні видання:

5. Горончаровский В.А. Римско–боспорский конфликт 40–х годов I в. н.э. // Вестник древней истории. – 2003. – № 3. – С. 161–170.

6. Гриневич К. Э. Херсонес и Рим // Вестник древней истории.– 1947. – № 2. – С. 228–237.

7. Зубар В. Римський слiд на пiвднi України // День. –2001. – №82, 12 травня, субота – С. 8

8. Колосовская Ю.К. Римский наместник и его роль во внешнеполитической истории Дакии // Вестник древней истории. – 1988. – № 4. – С. 20–38.

9. Кудрявцев О.B.. Восточная политика Римской империи при Нероне (история вопроса) // Вестник древней истории. – 1948. – № 2.– С. 83–95.

10. Кудрявцев О.В. Рим, Армения и Парфия во второй половине правления Нерона // Вестник древней истории. – 1949. – № 3. – С. 46–69.

11. Кудрявцев О.В. Римская политика в Армении и Парфии в первой половине правления Нерона // Вестник древней истории. – 1948. – № 3. – С. 55–66.

12. Смышляев А.Л. Римский наместник в провинциальном городе: otium post negotium // Вестник древней истории. – 1999. – № 4. – С. 59–71.

13. Фролова B.А. Боспор и Рим в конце I – начале II в. н. э. по нумизматическим данным // Вестник древней истории. 1968. – № 2. – С. 133–145.

Наукові монографії, брошури:

14. Баррет Э. Калигула. – М. : Терра, 1999. – 432 с.

15. Бокщанин А.Г. Социальный кризис Римской Империи в I веке н. э. – М., 1954. –215 с.

16. Вержбицкий К.В. Развитие системы принципата при императоре Тиберии. – М., 1963. – 340 с.

17. Голубцова Е.С. Северное Причерноморье и Рим на рубеже новой еры. М., 1951 – С. 243 с.

18. Зубарь В.М. Северный Понт и Римская империя (середина I в. до н.э. – вторая четверть VI в. ). – К., 1998 – 317 с.

19. Зубарь В.М. Боспор Киммерийский – история и культура. – Николаев, 2004. – 208 с.

20. История дипломатии. Т І. М., 1959 – 896 с.

21. История древнего Рима: учебн. для вузов. Под ред. В.И. Кузищина. – 3–е изд., перераб. и доп. – М.: Высш. шк., 1994. – 517 с.

22. Ковалёв С.И. История Рима. Курс лекций. Издание 2–ое исправленное и дополненное. Под редакцией Э.Д. Фролова. Л., 1986. – 451с.

23. Колосовская Ю.К. Рим и мир племен на Дунае. – М., 1994. – 203 с.

24. Крабе Г. Корнелий Тацит. – М., 1987 – 361 с.

25. Кругликова И. Т. Дакия в епоху рим ской окупации. – М., 1955. – 182 с.

26. Крушило Ю.С. Хрестоматия по истории древнего мира. – М., 1989. – 452 с.

27. Кудрявцев О.В. Эллинистические провинции Балканского полуострова во ІІ в. н.є. – М., 1954. – 327 с.

28. Масленников Л. А. Население Боспорського государства в новых веках н. э.. – М., 1990. – 232 с.

29. Машкин Н.А. История Древнего Рима. – М., 1950. – 665 с.

30. Машкін М.О. Історія стародавнього риму. – М., 1955.– 512 с.

31. Моммзен Т. История Рима. – М., 1954. – 407 с.

32. Ранович А. Восточные провинции Римской империи. – М., 1949. – 214 с.

33. Сергеев В.С. Очерки по истории Древнего Рима. Часть II. – М., 1938. – 504 с.

34. Хрестоматия по истории древнего мира. – М., 1991. – 288 с.

35. Хрестоматия по истории Древнего Рима. – М, 1987. – 431 с.

^[1] Крушило Ю.С. Хрестоматия по истории древнего мира. – М., 1989. – С. 215.

^[2] Крист К. История времен римских императоров от Августа до Константина. – Ростов–на–Дону, 1997. – С. 225.

^[3] Крабе Г. Корнелий Тацит. – М., 1987 – С. 21.

^[4] Хрестоматия по истории Древнего Рима. – М, 1987. – С. 173.

^[5] Крист К. История времен римских императоров от Августа до Константина. – Ростов–на–Дону, 1997. – С. 254.

^[6] Баррет Э. Калигула. – М. : Терра, 1999. – С. 335.

^[7] История дипломатии. Т І. – М., 1959. – С. 76.

^[8] Энглим С. Войны и сражения древнего мира. – М.: Экмо, 2004. – С. 60.

^[9] Тацит Корнелий Сочинения.: В ІІ т. Т– 1. – Л., 1969. – С. 57.

^[10] Тацит Корнелий Сочинения.: В ІІ т. Т– 2. – Л., 1969. – С. 94.

^[11] Крист К. История времен римских императоров от Августа до Константина. – Ростов–на–Дону, 1997. – С. 264.

^[12] Хрестоматия по истории древнего мира. – М., 1991. – С. 263.

^[13] Кудрявцев О. B.. Восточная политика Римской империи при Нероне (история вопроса) // Вестник древней истории. – 1948. – № 2 С. 87.

^[14] Кудрявцев О. В.. Римская политика в Армении и Парфии в первой половине правления Нерона. // Вестник древней истории. – 1948 г. – № 3. – С. 55.

^[15] Энглим С. Войны и сражения древнего мира. – М.: Экмо, 2004 – С. 67.

^[16] Ковалёв С. И. История Рима. Курс лекций. Издание 2–ое исправленное и дополненное. Под редакцией Э. Д. Фролова. – Л., 1986. – С. 265.

^[17] Крист К. История времен римских императоров от Августа до Константина. – Ростов–на–Дону, 1997. – С. 262.

^[18] Энглим С. Войны и сражения древнего мира. – М.: Экмо, 2004. – С. 61.

^[19] История древнего Рима: учебн. для вузов / Под ред. В. И. Кузищина. – 3–е изд., перераб. и доп. – М.: Высш. шк., 1994. – С. 221

^[20] Машкін М.О. Історія стародавнього риму. – М., 1955. – С. 399.

^[21] Вержбицкий К. В. Развитие системы принципата при императоре Тиберии. – М., 1963. – С. 47.

^[22] Баррет Э. Калигула. – М. : Терра, 1999. – С. 228.

^[23] Хрестоматия по истории древнего мира. – М., 1991. – С. 257.

^[24] Машкін М.О. Історія стародавнього риму. – М., 1955. – С. 410.

^[25] Машкін М.О. Історія стародавнього риму. – М., 1955. – С. 441.

^[26] Бокщанин А. Г. Социальный кризис Римской Империи в I веке н. э. – М., 1954. – С. 45.

^[27] Хрестоматия по истории древнего мира. – М., 1991. – С. 272.

^[28] Энглим С. Войны и сражения древнего мира. – М.: Экмо, 2004. – С. 61.

[29] Ковалёв С. И. История Рима. Курс лекций. Издание 2–ое исправленное и дополненное. Под редакцией Э. Д. Фролова. – Л., 1986.– С. 293.

[30] Машкин Н. А. История Древнего Рима. – М., 1950. – С. 368.

[31] Смышляев А.Л. Римский наместник в провинциальном городе: otium post negotium // Вестник древней истории. – 1999.– № 4. – С. 59.

[32] Энглим С. Войны и сражения древнего мира. – М.: Экмо, 2004. – С. 63.

[33] Зубарь В. М. Северный Понт и Римская империя (середина I в. до н.э. – вторая четверть VI в. ). – К., 1998. – С. 215.

[34] Горончаровский В.А. Римско–боспорский конфликт 40–х годов I в. н.э. // Вестник древней истории. – 2003. –№ 3. – С. 161.

[35] ГриневичК. Э. Херсонес и Рим // Вестник древней истории – 1947– № 2. – С. 228.

[36] ГриневичК. Э. Херсонес и Рим // Вестник древней истории. – 1947.– № 2. – С. 230.

[37] Зубарь В.М. Боспор Киммерийский – история и культура. – Николаев, 2004 – С. 152.

[38] ФроловаB. А. Боспор и Рим в конце I – начале II в. н. э. по нумизматическим данным// Вестник древней истории. – 1968. – №2 – С. 134.

[39] Моммзен Т. История Рима. – М, 1954.– С. 129.

[40] Зубарь В.М. Боспор Киммерийский – история и культура. – Николаев, 2004. – С. 160.

[41] ГриневичК. Э. Херсонес и Рим // Вестник древней истории.– 1947.– № 2. – С. 234.

[42] Кругликова И. Т. Дакия в епоху римской окупации. – М., 1955. – С. 101.

[43] Зубар В. Римський слiд на пiвднi України // День.–2001.–№82, 12 травня, субота.

[44] Голубцова Е.С. Северное Причерноморье и Рим на рубеже новой еры. М., 1951. – С. 130.

[45] Тацит Корнелий Сочинения.: В ІІ т. Т – 2. – Л., 1969. – С. 296.

[46] Колосовская Ю. К. Рим и мир племен на Дунае.– М., 1994 – С. 67.

[47] Колосовская Ю. К. Римский наместник и его роль во внешнеполитической истории Дакии// Вестник древней истории. – 1988. – № 4 – С. 24.

[48] Масленников Л. А. Население Боспорського государства в новых веках н. э.. – М., 1990. – С. 197.

[49] Ковалёв С. И. История Рима. Курс лекций. Издание 2–ое исправленное и дополненное. Под редакцией Э. Д. Фролова.– Л., 1986. – С. 310.

[50] Ранович А. Восточные провинции Римской империи.– М., 1949. – С. 47.

[51] Кудрявцев О. В.Рим, Армения и Парфия во второй половине правления Нерона// Вестник древней истории. – 1949. – № 3. – С. 46.

[52] Крист К.История времен римских императоров от Августа до Константина. – Ростов–на–Дону, 1997. – С. 232.

[53] Баррет Э. Калигула. – М. : Терра, 1999. – С. 241.

[54] Флавий И. Иудейская война. – Минск, 1991.

[55] Энглим С. Войны и сражения древнего мира. – М.: Экмо, 2004. – С. 104.

[56] Кудрявцев О. В.Римская политика в Армении и Парфии в первой половине правления Нерона// Вестник древней истории. – 1948. – № 3. – С. 56.

[57] Машкин Н. А. История Древнего Рима. – М., 1950. – С. 451.

[58] Кудрявцев О. В.Рим, Армения и Парфия во второй половине правления Нерона// Вестник древней истории. – 1949. – № 3. – С. 40.

[59] Машкін М.О. Історія стародавнього риму.–М., 1955. – С. 468.

[60] Кудрявцев О. В.Рим, Армения и Парфия во второй половине правления Нерона// Вестник древней истории. – 1949. – № 3. – С. 47.

[61] Бокщанин А. Г. Социальный кризис Римской Империи в I веке н. э. – М., 1954. – С. 163.

[62] Крист К.История времен римских императоров от Августа до Константина. –Ростов–на–Дону. 1997. – С. 264.

[63] Сергеев В. С. Очерки по истории Древнего Рима. Часть II. – М., 1938. – С. 386.

[64] Ранович А. Восточные провинции Римской империи. – М., 1949. – С. 62.

[65] Баррет Э. Калигула. – М. : Терра, 1999. – С. 326.

[66] Крист К.История времен римских императоров от Августа до Константина. –Ростов–на–Дону, 1997. – С. 255.

[67] Бокщанин А. Г. Социальный кризис Римской Империи в I веке н. э. – М., 1954. – С 36.

[68] Баррет Э. Калигула. – М. : Терра, 1999. – С. 223.

[69] Машкін М.О. Історія стародавнього риму. – М., 1955. – С. 450.

[70] Крист К.История времен римских императоров от Августа до Константина. –Ростов–на–Дону. 1997. – С. 265.

[71] Хрестоматия по истории древнего мира. – М., 1991. – С. 276.