| Скачать .docx |
Дипломная работа: Ізяслав - основні етапи розвитку
МІНІСТЕРСТВО НАУКИ І ОСВІТИ УКРАЇНИ
РІВНЕНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
КАФЕДРА ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
Бакалаврська робота
Ізяслав: основні етапи розвитку
студентки ІV курсу
історико-соціологічного факультету РДГУ
Бондарчук Наталії Сергіївни
Науковий керівник:
канд. іст. наук, доцент
Галуха Любов Юріївна
РІВНЕ - 2007
Зміст
Вступ
Розділ 1. Розвиток Ізяслава: загальна характеристика
1.1 Основні етапи розвитку міста
1.2 Заславщина у XVI - XVIII ст.
1.3 Місто Ізяслав у період ХІХ - ХХ століть
Розділ 2. Наукові та етнографічні дослідження краю
2.1 Археологічні розвідки Заславщини
2.2 Місто Ізяслав у етнонімах та топонімах
Розділ 3. Генеалогія князівського роду Сангушків
Висновки
Джерела та література
Додатки
Актуальність теми . Серед історичних міст Хмельницької області Ізяслав займає особливе місце. До наших днів збереглося чимало пам’яток археології, історії, архітектури, за кількістю та значенням яких Ізяслав міг би бути справжньою туристичною „перлиною" нашого краю. На жаль, за останні десятиліття перетворились на руїни розкішний палацовий ансамбль князя Сангушка ХVІІІ ст., костел Іоана Хрестителя ХVІ-ХVІІ ст., хоча всі вони перебувають під охороною держави. Найцікавіший період розвитку міста Ізяслав співпадає з правлінням князівського роду Сангушків. Також значним є період панування у Ізяславі князівського роду Заславських, який також не лишився осторонь уваги вчених. Та не дивлячись на значну роботу істориків ще досі залишається багато таємниць у історії Ізяслава, що і визначає актуальність теми.
Разом з тим, раціональне і ефективне використання історичної спадщини зафіксовані в різних документах дозволить по-новому усвідомити необхідність історико-культурного відродження міста.
Об’єктом дослідження є історичний розвиток міста Ізяслава.
Предмет дослідження включає особливості основних етапів розвитку літописного Ізяслава, його історико-культурних пам’яток.
Метою дослідження є аналіз основних етапів розвитку міста Ізяслава на основі зібрання доступних прямих і посередніх відомостей про історію міста Ізяслава та пов’язаних з ним культурно-ідеологічних осередків.
Завдання роботи:
Виявити та проаналізувати наявну історіографію та джерела із даної проблеми;
З’ясувати особливості становлення та розвитку основних історичних етапів міста Ізяслав;
Проаналізувати генеалогію роду Сангушків;
Прослідкувати історико-культурне значення основних пам’яток Заславщини.
Новизна роботи полягає в цілісному аналізі становлення і розвитку міста Ізяслава на основі історіографічних, археологічних розвідок та джерельної бази.
Методологія дослідження . В дослідженні використані методи аналізу, синтезу, порівняльний, хронології, узагальнення.
Історіографія проблеми: Історіографію міста Ізяслава знайшла відображення у загальних працях українських та зарубіжних вчених та спеціальних наукових розвідках. Широке відображення історія Заславщини знайшла у працях Теодоровича Н.І. [38, 39], Грушевського М.С. [11, 12], Загришева И.П., Милюченкова С.А., Мінькова І.І. [30], Каргера М. К, Павлюка В. [32, 33, 34] та інших.
Значну увагу проблематиці заснування міста Ізяслав відводив М.С. Грушевський в тому числі й у працях “Історія України" [11], “Ілюстрована історія України" [12]. Зокрема, вчений інформував, що місто було засновано на річці Горинь, ще за часів Київської Русі. Цю інформацію підтверджує й інший вчений М. Каргер, який доводить що місто існувало ще з часів Батия у 1241 році, але не на березі річки Горині, а річки Гуска біля м. Шепетівка. М.І. Теодорович у праці “Город Заславь Волынской губернии” також приділяє увагу часу заснування міста та його основних етапів до XVIII ст. [39]. Також над цією проблематикою працювали історики-краєзнавці. Зокрема В.І. Кочубей “Археологічне обстеження берегів Горині в 1928 році", білоруські археологи Г.В. Штихов, В.А. Гилепа, Ю.А. Заєць [24], українські археологи: М.Н. Нікітенко, П. Ричков [36], С. Олійник [36], І.С. Винокур та інші.
Цікаві матеріали щодо періоду правління князівських родин Заславських та Сангушків подають історики Павлюк В. “Польська шляхта в суспільно-політичному житті Волині кінця ХVІІІ - першої половини ХІХ ст. ” [34], “Палацово-паркові ансамблі магнатерії - центри культури Волині” [33], Ковальський М.П. “Документи родинного фонду Сангушків" [32], польський історик Tarnowski S. “Wspomnienie posmietne // Ewstachy Sangushzko” (1997) [48].
Важливим інформативним матеріалом стали також і сторінки інтернету, на яких було почерпнуто праці сучасного українського вченого із Острога Атаманенко В. [1, 2].
Основу джерельної бази роботи склали результати археологічних експедицій, етнографічної експедиції, яку здійснила дослідниця у місті Ізяславі, збираючи спогади та легенди у старожилів міста [15-22], документи [31].
Цінним джерелом стала періодика XIX ст., зокрема, „Волинські єпархіальні відомості відомості" [7, 8].
Структура роботи. Бакалаврська робота складається із вступу, трьох розділів, поділених на параграфи, висновків, списку джерел та літератури й додатків.
Апробацію результатів бакалаврської роботи було здійснено шляхом звітів на кафедрі історії України та під час участі у 2 конференціях. Зокрема, в науковій конференції,,Історичні читання", що проходили у Рівненському державному гуманітарному університеті у березні 2007 року та та Звітної наукової конференції викладачів, співробітників, докторантів, аспірантів та студентів Рівненського державного гуманітарного університету за 2006 рік, що відбулася у квітні 2007 року.
Практичне значення роботи.
Матеріали даної роботи можна використовувати у навчальному процесі загальноосвітніх шкіл та у ВНЗ при підготовці до семінарських занять студентів і також викладання курсів із історичного краєзнавства, музеєзнавства, археології та історії України. Це дослідження можна також застосувати як тематику для різноманітних конференцій, вікторин, написання рефератів, доповідей.
Розділ 1. Розвиток Ізяслава: загальна характеристика
1.1 Основні етапи розвитку міста
Ізяслав - районний центр Хмельницької області, місто на річці Горинь, притоці Прип’яті. В різні часи документи фіксують дещо відмінні його назви: Ізяславль (XIII ст), Заслав, Заславль, Ізяслав (XIV-XX ст). В XII - першій половині XIII ст. Ізяслав входив до складу Галицько-Волинського князівства. У XIV ст. місто стало володінням князів Острозьких, право яких на місто підтверджено грамотою польського короля Владислава Ягайла і литовського князя Вітовта. У 1448 році, після смерті князя Острозького, великі маєтки були поділені між його синами. Молодший Юрій отримав Заславль і поклав початок роду князів Заславських. У 1466 році на крутому березі Горині він збудував величний замок. У народі це місце має назву Рогнеда. Саме звідси виріс сучасний Ізяслав. Збереглися й залишки цієї найдревнішої кам’яної будівлі. Замок мав дві вежі, 14 городень, дім, церкву. За словами історика В. Антоновича, церква була дерев’яною і мала назву Хрестовоздвиженської. [12, 79].
У другій половині XIV ст. Ізяслав став власністю Литви, а після Люблінської унії 1569 р. - Речі Посполитої. У XV-XVI ст. через кожні 10-20 років Волинь піддавалась нападам татар. Зафіксовано напади татар на Ізяслав у 1491 році, бої під стінами міста між польським військом і татарами у 1534 і 1577 рр. Великі спустошення вчинили вони на околицях Ізяслава у 1618 році. Після Брестської унії посилилося окатоличення Ізяслава. На той час тут було споруджено костел та монастир Бернардинів, а місто перейшло до рук князів Заславських (гілка родини Острозьких). Бернардинський монастирський комплекс споруджувався в 1600-1610 рр., коли князь Януш - Іван Заславський, який в 1594 році прийняв католицтво, заклав костел святого Архангела Михаїла та монастир при ньому для монахів католицького чернечого ордену. Весь комплекс оточений міцною стіною, яку до 1926 року доповнювали високі башти, однак вони потім були знесені. За часів свого існування в монастирі зберігалася чудотворна ікона Божої матері. За переказами, вона була сімейною святинею князів Заславських. Також тут зберігалися сімейні портрети Сангушків, Святополк-Четвертинських. При монастирі існувала багата бібліотека стародавніх хронік, літописів, майже повне зібрання сеймових щоденників. Під час революційних подій ці величезні багатства рукописів зникли. До наших часів первісний варіант монастирського комплексу не дійшов.1648 року армія Богдана Хмельницького захопила місто і зруйнувала монастир. Лише в 1757 році за часів правління князя Павла Сангушка, архітектор П. Фонтан заново відбудував комплекс в одному з найзагадковіших архітектурних стилів - бароко. [32].
У XVII ст. Ізяслав став значним торговим і господарським центром півдня Волині. У місті відбувалися щотижневі торги та річні ярмарки. Населення Ізяслава не раз виступало проти гніту польської шляхти, брало участь у повстанні Наливайка 1594-1596 рр. У 1648 році Богдан Хмельницький, спираючись на допомогу населення міста і сусідніх сіл, із своїм військом взяв ізяславський замок. За Андрусівським перемир’ям у 1667 році Ізяслав відійшов до Польщі. Частина населення, рятуючись від утисків князів Заславських, а з 1673 р - Сангушків, тікала в інші райони. Після возз’єднання Правобережної України з Лівобережною у складі Росії протягом 1793-1795 рр. місто було центром Ізяславського намісництва, у 1796-1797 роках - центром повіту Волинського намісництва, пізніше - тієї ж губернії.
Нині на невеликій території центральної частини міста розташовані 10 унікальних пам’ятників архітектури і їх ансамблів. Серед них: замок князів Заславських (споруда цивільної архітектури готичного стилю з елементами ренесансу XIV-XVI ст), кафедральний собор Іоана Хрестителя з господарськими будівлями (споруди готичного стилю з елементами ренесансу XVI ст), монастир монахів-бернардинців (пам’ятник оборонної культової архітектури епохи ренесансу XVI ст.), торговий дім (споруда XVIII ст). Чи не найбільшу цінність представляє двірцево-парковий ансамбль, архітектурний комплекс якого відноситься до стилю пізнього бароко. І в його склад входять замок-палац князів Сангушків XVII-XVIII ст. Весь цей ансамбль виконаний під керівництвом знаменитого італійського архітектора Павла Антоні Фонтани. Споруди палацу розташовані з врахуванням оборонного кордону замку та максимального просторового розкриття на стару, лівобережну частину міста. Монастир був зведений для латинських монахів-місіонерів, а костел носив назву св. Йосипа. Монастир проіснував до 1831 року. За участь монахів-місіонерів у польському повстанні 1830-1831рр. царський уряд відібрав приміщення монастиря і передав його місцевій владі, яка у подальшому поселяла тут різні повітові установи: поліцейське управління, казначейство, установу військової повинності, дворянську опіку. У 90-х роках минулого століття костел св. Йосипа було передано католицькій общині міста
На початку ХХ ст. в провінційному Ізяславському повіті існувала паперова фабрика, 6 друкарень, в тому числі 2 в Ізяславі. На той час в місті мешкало 14,5 тисяч населення, в Ізяславському повіті - понад 235 тисяч. [33].
1.2 Заславщина у XVI - XVIII ст.
Перша половина XVI ст. була початком суттєвих змін економічного та соціяльного характеру на Волині, в основі яких лежало, поза всяким сумнівом, утвердження фільварково-панщинної системи [12, 82]. Цей процес стосувався в першу чергу села, але не міг не стосуватися міста. Нерівномірність поширення фільваркового господарства мала причинами віддаленість від торгових комунікацій, головно - сплавних судохідних річок, та рівнем розвитку міст як носіїв та символу товарно-грошових відносин. Характерно, що М. Грушевський, говорячи про останній як чинник поширення фільваркової системи, вживав термін не “місто”, а “огнища міщанського життя", маючи на увазі, очевидно, більші, з незначною, невизначальною роллю сільськогосподарських занять міські осередки. Але й невеликі міста, містечка, відігравали як загалом, так і в житті невеликих реґіонів важливу економічну ролю. Розвиток містобудування в приватних володіннях був пов’язаний із загальним станом латифундій, рівнем їх залюднення та загосподарення. Для Заславської волості показники останніх були на 70 - поч.80-ті рр. XVI ст.д. уже низькими [49, 85-86.]. Впливало на це не тільки уповільнення в економічному розвитку порівняно з іншими реґіонами Волині, але й ряд інших чинників. Відставання в рівні загосподарення було пов’язане з найбільш спустошливим характером саме для Південно-Східної Волині татарських нападів, пік яких припадає на другу половину 70-х рр. XVI ст. [2, 12-15] Важливим був і вплив природно-географічних чинників. Значна частина (північна, “bór tylko, puszcza" [49, 86.]) Заславської, а також сусідні місцевості Острозької та Полонської, волости знаходилася на території т. зв. Малого Полісся (зандрова, характерна й для переважної частини волинського “великого" Полісся), яке й у першій половині XVIІ ст. було малозаселене. З іншого боку, саме ця природна межа була зручною для створення міських поселень [3, 22].
Порівняно з іншими волинськими латифундіями першої половини XVIІ ст.д. ля Заславщини характерне достатньо добре забезпечення джерелами описово-статистичного характеру. Для попереднього періоду - це поборові реєстри 70 - 80-х рр. та інвентар 1579 р. [25, 82.] Для першої половини XVIІ ст. міста Заславщини описано вкрай нерівномірно. Так, найкраще представлені головні центри - Старий та Новий Заслав, а описи Красного Корця практично не збереглися. Незважаючи на досить репрезентативну джерельну базу, міста Заславщини характеризувалися дуже рідко і лише побіжно та ілюстративно [4, 237-252.].
Відставання в урбанізаційному розвитку протягом XVI ст. стосувалося, перш за все, південно-східної частини Волині. На відміну від крупних латифундій центральної частини реґіону, в яких знаходилося іноді по кілька міських поселень (Кореччина, Острожчина, Клеванщина та ін), тут локація нових міст припадає на пізніший час, починається з кінця XVI ст. Протягом першої половини XVI ст. на території Південно-Східної Волині виникло всього кілька нових міст [25, 69-73], натомість у другій половині століття на території Заславщини з’являються міста Білогородка (1570 р., можливо, й раніше), Судилків (1570 р), Новий Заслав (1579 р) та Красний Корчик (1596 р) [25, 77, 82, 84.]. Впродовж першої половини XVIІ ст. тут виникають ще три міста - Шепетівка (1619 р), Славутина (Славута) і Ташків (1633 р) [25, 86-87.].
Центр волості, Заслав (Старий), був одним з найдавніших міст реґіону. Розташований приблизно в її географічному центрі (зі зміщенням на північ), він концентрував навколо себе меншу частину сільських поселень волости. Тому зрозумілим є наступне за часом виникнення в південній, найбільш залюдненій, частині латифундії міста (замок вперше згадується під 1545 р. [25, 77.]) Білогородка, яке, очевидно, стає центром ключа. Ще одне скупчення сільських поселень, яке знаходилося в північній частині Заславщини, дістало свій міський осередок, Красний Корець, наприкінці XVI ст. Розширення Заслава в межах уже існуючого міського поселення було неможливим з низки причин. Поділ волості між синами кн. Януша Заславського Янушем та Михайлом не міг не мати наслідком творення нових адміністративних осередків та розростання міста, але, як це часто було зі старими волинськими містами, його форма (розмір, площа, прив’язка до ландшафту), очевидно, вимагали розбудови за поширеними та домінуючими в таких випадках зразками - у вигляді “нового міста". У багатьох випадках останні зростали інтенсивніше порівняно зі своїми “старими” центрами. Так, за подимним реєстром 1629 р. в ординатській частині Острога (належала кн. В.-Д. Заславському), без врахування димів Волі та передмістя, знаходилося приблизно стільки ж димів, скільки в новому приострозькому Межирічі; в іншій частині Старого Острога димів (183) було вп’ятеро менше, ніж разом в Новому Застав’ї (513) та новоосадженій Кароліні (393); у Новому Заславі димів було більше, ніж у Старому майже в півтора рази [3, 37]. Протягом першої половини XVIІ ст. кількість міст Заславщини майже подвоїлася, але Шепетівка, Славута і Ташків були невеликими за розміром містами.
Усі міста Заславщини, за винятком заснованих пізніше Ташкова та Славути, були розташовані на межі природного кордону малополіської зони. Шепетівка, Судилків та Заслав розташовувались у межах Малого Полісся з його зандровими ґрунтами, але недалеко від її південного кордону - межі з Подільською височиною, для якої були характерні лесові ґрунти, а Красний Корець - на його північному кордоні. Засновувані протягом першої половини XVIІ ст. міста Заславщини знаходилися в межах Малого Полісся, що можна вважати результатом успіхів у загосподаренні цих теренів. З іншого боку, нові міські осередки були осередками подальшого господарського розвитку. Але й більшість міст Заславщини розташовувалися в межах Малого Полісся, а наближення переважної їх більшости до його південного кордону, який поділяв її на дві приблизно рівні частини, не створював складностей в адмініструванні. Завдяки урбаністичним зусиллям кн. Заславських їх родове гніздо перетворилося на кінець першої третини XVIІ ст. у володіння з найбільшою кількістю міських поселень на Волині. З близьких до Заславщини за площею лятифундій (Каширська, Чорторийська, Степанівська, Корецька, Острозька, Старокостянтинівська [49, 77-88.]) жодна не мала в своєму складі такої чисельности міст; до порівняння надаються тільки Кореччина з чотирма та Острожчина з п’ятьма (якщо рахувати й Верхів, який у цей же період міський статус втрачає) містами.
Міста Заславщини демонструють спосіб заснування, поширений і в практиці інших волинських маґнатів. Вони створювалися за згодом підтверджуваними привілеями власників, у даному випадку - кн. Заславських, з наданням пільг та термінів їхньої дії, визначенням торгів та ярмарків, наданням маґдебурзького права тощо. І лише згодом одержувався королівський привілей, який підтверджував локацію та маґдебурзьке право. Славута і Ташків такого державного підтвердження, скоріше за все, не одержували у розглядуваний період, оскільки визначений на їх розбудову термін у 20 років [25, 87] завершувався вже в час, коли тривала національно-визвольна війна і більшість міст за різними показниками такими вже навряд чи були. Всі ці ініціативи належали кн. Ю. Заславському, в результаті чого в його Новозаславській волості було сконцентровано переважну більшість міст Заславщини (крім Старого Заслава та Білогородки). Зважаючи на те, що саме на територію Новозаславської волості припадав основний масив Малого Полісся, можна говорити про зауважений вище зворотній вплив міст на розширення сільської мережі. У структурі Новозаславської волості існували також безміські ключі, а відтак - потенційні можливості подальшого збільшення числа міст. Таким, наприклад, був Дяківський ключ у північній частині волості.
Описово-статистичні джерела, які стосуються Заславщини і містять описи міст, належать до різних груп. Найбільш широко використовується подимний реєстр 1629 р., виданий О.І. Барановичем [3, 95]. У ньому містяться дані про кількість димів-будинків в усіх містах Заславщини, з яких вибирався державний податок (Новий та Старий Заслави, Красний Корець, Шепетівка та Білогородка [3,93-96.]). Єдиний уніфікований критерій оподаткування та неодноразово відзначувана дослідниками висока репрезентативність дають можливість визначити тип міських поселень Заславщини. Проблема класифікації середньовічних та ранньомодерних міст була й досі залишається предметом обговорення науковців. Й до сьогодні в історичній літературі немає загальноприйнятої відповіді на питання: яке поселення, за якими ознаками і критеріями слід вважати містом, а яке містечком. При класифікації міських поселень виділяють або чотири групи міст: найбільші, великі міста (понад 500 будинків), менші міста (понад 300 будинків) та містечка (до 300 будинків), або три: поселення - до 150 будинків, міста - понад 250, а від 150 до 250 - перехідна форма чи малі міста - до 200 будинків, середні міста - 200 - 700 будинків, великі - більше 700 будинків, або дві: поселення, які налічували до 500 будинків - містечка, понад 500 - міста [24, 22-23.].
За даними подимного реєстру 1629 р., дві третини волинських міст (74) мали до 300 будинків [3,114-140.]. Це не було особливістю лише Волині. Відомо, що в Західній Європі в період пізнього середньовіччя великих міст з населенням 3 - 10 тисяч чоловік було не більше 6% [40, 59]. На 1629 р. містами середніх розмірів були Старий Заслав та Красний Корець, на межі крупних та середніх міст знаходився Новий Заслав (508 димів), містечками були Шепетівка (128) та Білогородка (119).
Попередня податкова - поборова - традиція для Волині XVII ст. практично не збереглася. Узагальнений сумарний поборовий реєстр зберігся від 1601 р. [39]. Відповідно до його інформації, заплачено було зі Старого та Нового Заслава: з першого - 32 злотих 15 грошів шосу та 24 злотих з ремісників та попа; з другого - 16 злотих шосу та 58 злотих 12 грошів від міської ріллі та городів, ремісників, попа та вальних кіл (млинових) [39]. Сумарно платежі від інших волинських міст (в реєстрі вони представлені в далеко не повному вигляді) перевищували 50 злотих тільки в кількох випадках - центри повітів, Торчин, Білів, Клевань, Олика, Горохів, Сокіл, Локачі, Янушпіль, Ожигівці; лише у випадку обох Заславів, Ожигівців та Торчина вжито для приватновласницьких володінь термін “місто”, для решти - “містечко", навіть коли побор з них був близьким до Старого та Нового Заслава.
Більш інформативні, порівняно із сумаріушами, первинні поборові реєстри (квити, рекоґніції) збереглися для Старого Заслава (1613 р) [35, 39]. Практично одночасно було здійснено описання Нового Заслава (ключа новозаславського присудку) - “Реєстр чиншів м. Заслава та навколишніх сіл" 1612 р. [35, 40] Це дає підстави розглядати кількісні показники обох головних міст Заславщини.
Залежно від різних завдань, які стояли перед укладачами обох документів, вони відмінно, під різними кутами відображають населення міст. Поборовий реєстр, спрямований на відображення податкових категорій, у дійсності першочергову увагу зосереджує на земельних наділах міщан, різні категорії яких також фіксує. Натомість, у даному випадку складніше виявити торгові та ремісничі категорії населення. У реєстрі виділено рубрику “люзні та ремісники”, в якій об’єднано різні групи населення, але практично в усіх випадках при іменах вказано вид ремесла, часто - в зменшувальній формі (krawczik, ganczarczik, cziesielczik, stelmasczik та ін. [35, 40-41]).
Поширеним заняттям мешканців Старого Заслава було шинкування. Всього ним займалася 41 особа, що становило біля 13% міщан. Виключно шинкуванням був зайнятий 31 мешканець міста, 11 - поєднувало його з ремеслом, по одному - з торгівлею, з броварництвом, солодовництвом. Ще шестеро міщан шинкували не з власного будинку. Трохи більше міщан займалося торгівлею. Найзаможнішими серед торговців слід вважати сімох міщан, які мали комори, скоріш за все - торгові точки, в ринку.32 міщан платили з “стольця", тобто, очевидно, торгували з власного будинку. По одному міщанинові поєднували торгівлю з шинкуванням та ремеслом. Стосовно 9 міщан зазначений платіж “z anglu" іншим поборовим реєстрам (як і поборовим універсалам) невідомий; якщо цей термін є спотворенням слова “handl”, то й їх можна віднести до категорії торговців. У такому випадку з торгівлею було пов’язано 50 осіб або 15%.
Загалом у торгівлі та ремеслі була задіяна майже половина (44%) старозаславських міщан. У той же час, в місті зосереджувалася значна кількість служилого населення. До вже згаданих служок, гуменника, ключника, сурмачика, які володіли волочними наділами землі, треба додати возницю, садівничого, дворника, воловника, лебідника, воротного, 2 пастухів та 28 гайдуків, які разом становили майже 13% мешканців міста. У місті знаходилося й 4 зем’янські будинки.
Більше половини старозаславських міщан користувалися землею, поєднуючи сільськогосподарські заняття з суто міськими. У той же час, виключно з користування землею платили 60% міщан, які мали в своєму розпорядженні ті чи інші земельні наділи (40% таких міщан поєднували службу, ремесло та торгівлю з землеробством). Міщани користувалися 64,25 волоками землі, тобто на одного міщанина припадало близько 6 моргів. [35, 246]) під час ярмарків. Загалом, 227 міщан, які користувалися землею, мали в своєму розпорядженні 53,75 волоки.
Міщани Нового Заслава сплачували грошовий та вівсяний чинші з землі, подимний, гайдуцький та пушкарський податки; вибирання податків супроводжувалося платою бірчого [35, 237]. За забезпеченням землею реєстр виділяє волочних, півволочних та безземельних міщан, до яких зараховує підсусідків та коморників; окремо реєструються служилі категорії населення. Найпоширенішого для попереднього випадку користування четвертинами волоки Новий Заслав поки що не знав. Чисельність міщан, об’єднаних у десятки, які користувалися землею, становила 351 особу [35, 337]. Порівняно з 1606 р. (365 осіб) їх кількість дещо зменшилася, як зменшилася на один і кількість десятків [25, 156]. Натомість, розміри землі, якою користувалися приписані до десятків міщани (365 - у 1606 р. та 351 - у 1612 р), не змінилася й становила в 1606 р.132, а в 1612 р. - 132,5 волоки. Рівень забезпечення новозаславців землею був помітно вищим порівняно зі старозаславцями.
Вищий рівень забезпечености новозаславських міщан порівняно зі Старим Заславом можна пояснити кількома факторами. По-перше, це саме новий характер міського поселення, де виділення землі було одним з елементів заохочення населення. По-друге, Новозаславська волость, на яку припадала більша кількість малополіської смуги, мала, відповідно, більший земельний резерв, а міська земля була одним із способів загосподарення. Нарешті, Новий Заслав мав право проведення трьох щорічних ярмарків [25, 153], під час яких міщани, як вже зазначалося вище, якусь частку сільськогосподарської продукції могли збувати приїжджим купцям. Частина міської ріллі - біля 11 ділянок розміром щонайменше 7,5 волок (точно встановити обидва показники неможливо через попсованість тексту документу) - лежала пусткою.
Відсутність серед повинностей міщан податків від занять торгівлею та ремеслом не дають можливості в усій повноті відтворити характер міських занять новозаславців.
На 1617 р. м. Красний Корець належало до незначних, тобто було містечком. Натомість перспективи його подальшого розвитку проявлялися у кількості його вулиць. Їх було одинадцять, на них було 296 будинків. Мало це містечко і значний Ринок, на якому знаходилося 29 будинків [25, 112, 124.].
До другого десятиріччя XVI ст. відноситься ще один інвентар, який описує Старий та Новий Заслави і Білогородку. Він недатований, але на його першій сторінці вказується, скоріш за все, пізнішим упорядником, як час створення 1617 р.; М. Крикун датує його “складеним десь в одному з перших двох десятиріч XVII ст." [28, 76]. Свідчення цього інвентаря є унікальними у зв’язку з тим, що містить вказівки на кількісний склад родин (“koszdego ossoba ys czeliadzią”) цих міст, який, щоправда, вважається дуже заниженим [28, 76.]. Поза цим, він зазначає відсутність органів міського самоврядування у Старому Заславі та Білогородці.
В інвентарі, окрім цього, вказані назви вулиць Старого та Нового Заслава. У першому вони інвентарем названі так:
1) над ставом, яка йде до єврейського кладовища (do okopu zidowskiego; 21 будинок), та окремо її дві полаті (28 та 24; друга - їдучи до Острога),
2) Затильна до малого ставка на низ (9),
3) Затильна (16),
4) що йде від Острога до монастиря та її полать (12 та 15),
5) можливо, Красна (Krziszna;7),
6) друга вулиця Погорільська (25) та 6) без назви (18) [28, 78]. У Новому Заславі на час створення існували такі вулиці:
1) Ринковий затилок за церквою (22 будинки),
2) Островська або Красна (56),
3) що йде повз Грицька;5),
4) що йде повз Бориса (8),
5) що йде повз Лутора;7),
5) Купецька,
6) паркан від Горині (60),
7) що йде повз Кроча;(1),
8) що йде повз Потапа (5),
9) паркан над Понорою (28),
10) Застав’я (40) [28, 78.]. На Ринку знаходилося 36 будинків; окремо від вулиць на самому початку переліку вміщено список міських урядовців: війта та суддів, присяжних, Андрій Різник, Савка, Яким, Михно. [30,154].
Таким чином, можна говорити про етапи розвитку міської мережі Заславщини і її відображення в джерелах. У силу впливу зовнішніх чинників, він часто переривався й міста змушені були просто відновлювати свій попередній потенціал. Вже навіть підсумовуючи певний рівень загосподарення реґіону та будучи чинником і стимулом його подальшого поступу, міста вимагають окремого дослідження з точки зору соціально-економічної проблематики, яка на сьогодні відійшла на другий плян у вивченні ранньомодерної історії Волині та загалом України. Як наслідок, практично відсутні праці, які поєднували б аґрарні та урбаністичні підходи та тематику, цілісно розглядали б крупні маєткові комплекси. Значною мірою це залежить і від стану джерельної бази. Для першої половини XVIІ ст. Заславщина знаходиться чи не в найкращому становищі. У цьому відношенні важливими є використання практично одночасних за часом створення описів Старо - та Новозаславської (1636 - 1637 рр) волостей, а також Шепетівки (1643 та 1644 рр), Дяківського (1642 та 1647 рр) та Краснокорецького (1650 р) ключів та інші описи, а також господарські документи Заславщини.
Починаючи з 1386 року і далі, впродовж багатьох століть, Ізяслав був головною резиденцією багатих і славетних князів Острозьких, Заславських та Сангушків. Після другого розподілу Польщі у 1793 році Ізяслав став центром новоутвореної російської Ізяславської губернії. Проте губернським містом він стати фактично не встиг. У 1804 році центром всієї Волинської губернії, куди і входив Ізяслав, стало місто Житомир. Ізяслав став повітовим містом, яким і лишився надалі.
У 1891 володарем - Ізяслава став князь Роман Сангушко, єдиний представник цього роду. В цей час він постійно жив у Славуті Заславського повіту.
1.3 Місто Ізяслав у період ХІХ - ХХ століть
За Всеросійським переписом населення 1897 року в Ізяславі мешкало 12611 чоловік, в тому числі 7055 чоловічої статі і 5556 - жіночої. В Ізяславському повіті, куди входили містечка Гриців, Славута, Судилків і Шепетівка, проживало 208.7 тисяч чоловік.
Розвинутої промисловості в цьому регіоні не було. Але декілька промислових підприємств тут працювало. Це, перш за все шкіряний завод в Ізяславі і чавуно-ливарний завод Клейця за дві верстви від міста. В Ізяславі існувало три млина, що належали Р. Сангушку. В повіті було три кінних заводи. Два з них належали графу Потоцькому і один - князю Сангушку. В Ізяславі знаходилось управління військового начальника 128 піхотного староскольського полку. В місті була своя лікарня. Щорічно в центрі Ізяслава проводилась ярмарка. Мешканці Ізяслава традиційно православного віросповідання. Але в часи правління князів Заславських, які були римо-католиками, певна частина населення також прийняла римо-католицьке віросповідання. Це відбилося на храмовому будівництві міста. На кінець ХІХ століття в Ізяславі збереглися три католицьких костьоли, а саме: Барнардинський, Місіонерський і Фара. Всі три будівлі являли собою величні, чудові кам’яні споруди - пам’ятники архітектури минулого. [32, 412].
Чотири православні церкви були побудовані вже в ХІХ столітті. Це, перш за все Соборна церква Різдва Христового в старому місті, що була освячена в 1836 році. В старому місті ж була кладовищенська церква Успіння Пресв’ятої Богородиці, побудована у 1800 році. Пізніше було побудовано дві церкви в Новому місті. Це церква Святителя і Чудотворця Миколи, споруджена у 1861 році на кошти Р. Сангушка за розпорядженням царського уряду, і кладовищенська церква святого Михайла, побудована у 1869 році.
За “Обзором Волинской губернии за 1911 год" в Ізяславі було 6 богомілень, в яких мешкало 807 бідняків похилого віку. [26].
Дуже погано Ізяслав був забезпечений освітянськими учбовими закладами. Хоча це стосується й України в цілому.
У 1869 році в місті відкрилося двокласне міське училище Міністерства народної освіти з підготовчим класом. У 1884 році в ньому навчалось лише 150 учнів, в тому числі, 96 хлопчиків і 54 дівчинки. На початок ХХ століття, крім цього училища, в місті працювало жіноче вище початкове училище. У 1911 році в Ізяславі мешкало 14593 чоловіка. В Ізяславському повіті - 235452. в усіх учбових закладах працювало лише 20 вчителів і навчалось 450 учнів. Серед початкових учбових закладів було дві школи грамотності, що існували при церквах в приміщеннях богоділень. Цікаво, що церковно-парафіальна школа при церкві Святителя і Чудотворця Миколи знаходилась в старому дерев’яному будинку на цвинтарі. У 80-х роках в ній вчителював місцевий селянин, який закінчив лише підготовчий клас Ізяславського двокласного міського училища. У 1888 році в школі опанувало грамоту 50 дітей, в тому числі 37 хлопчиків. [26].
Середніх учбових закладів в Ізяславі не було. Але рівень культури і потяг до знань тут був досить великим. Про це свідчать такі факти: на початку ХХ століття в провінційному Ізяславському повіті існувала письмово-паперова фабрика, шість друкарень, в тому числі дві в Ізяславі, вже функціонували дві приватні бібліотеки. [6]
Нове століття для ізяславчан розпочалося загостренням земельного питання.
Могутній селянський рух, що розгорнувся в країні, знайшов гарячу підтримку серед широких мас трудової Волині. І це цілком закономірно. Адже тут були найбільші контрасти між селянськими і поміщицькими землеволодіннями. В Ізяславському повіті два найбільші поміщики Сангушко і Потоцький утримували понад 80 тисяч десятин землі, а селяни, які користувалися наділами, ледве переважаючими три десятини на двір. Таке скрутне становище мешканців міста і околиць призводить до масових виступів проти багатіїв.
Селяни виступають на масові порубки поміщицьких лісів, вимагають щоденної плати і скорочення робочого дня. Прагнуть примусити поміщиків повернути захоплені ними громадські вигони і сіножаті; найбільш поширеним був випас худоби на поміщицьких сіножатях і в лісах, особливо селах Михля, Лютарка, Сошне, Щурівці, Припутні та ін. Поштовхом до цього були події російської революції 1905-1907 років. Прокурор Житомирського губернського суду визнавав, що на обстановку в Ізяславському повіті впливали події, які відбувалися в центрі Росії. “Проникающие в народные массы Вольшской губернии слухи об аграрних беспорядках в центральних губерниях, неправильное толкование крестьянам злонамеренными лицами манифеста 17 октября. й порождают в сельськом населений толки об исключительном его праве пользования землями, находящимися во владении помещиков, монастырей й казней". [6, 9].
Царський прокурор змушений відзначити, що “усиленное брожение замечается среди малоземельних крестьян". [6, 9].
Досить бурхливі події розгорнулися в Ізяславі у травні 1905 року. Для боротьби з селянами посилались військові частини. Почалися арешти найбільш революційне налаштованих селян. Це викликало ще більше обурення.15 травня 1905 року із села Путринець до міста прибуло багато обурених людей з вимогою звільнити заарештованих своїх односельців, їх підтримали мешканці міста і навколишніх сіл: Чижівка, Сохуженці, Білиженці, Сморшки та ін. Понад 3000 чоловік, що з'явилися в місті, стали загрожувати розгромом тюрми, їх рішучі дії примусили справника звільнити заарештованих.15 травня в місто прибуло 3 ескадрони кавалерії 31-го ризького драгунського полку з метою припинити самоправство. В 1906 році робітничий люд міста відзначив день міжнародної солідарності - 1 Травня. [6, 9].
Страйкова боротьба селян і сільськогосподарських робітників Ізяславщини була складовою частиною загальнонародної боротьби трудящих царської Росії проти ненависного самодержавства і поміщицького землеволодіння. Всього на Ізяславщині в 1905 році відбулося 45 селянських виступів із 202 на Волині. Виступами селян була занепокоєна і губернська влада. Так, в донесенні Волинського губернатора міністру внутрішніх справ П.А. Столипіну повідомлялось про виступи селян Славутського та інших сходів. Міністр наказав винищувати “заколотників, а в разі опору, спалювати їхні житла". Але й після цього наказу виступи селян продовжувались і в наступні роки.
Під революційним впливом у місті створюється соціал-демократичний гурток. Члени його переважно молодь, знайомилися із революційною літературою і розповсюджували революційні ідеї серед населення. Царським жандармам вдалося викрити гурток. Найбільш активних його членів було заарештовано і заслано до Іркутської губернії на вічне поселення. [26].
У ці розбурхані російською революцією дні в Ізяславі 1906 року перебував Михайло Коцюбинський. Готуючи до видання п’ятий том своїх творів, він зробив подорож по Волинській губернії, проїхавши, як сам згадував, понад 400 верст. По дорозі Коцюбинський захворів. У листі до професора Гнатюка з Ізяслава він скаржився на поганий стан здоров’я. В Ізяславі письменник відпочив кілька днів. Тут він відвідав старовинні будинки в Старому місті, гімназію, місця, пов’язані з перебуванням в Ізяславі російського імператора Петра Першого та польського поета-демократа Гославського. [23]
З Ізяслава письменник завітав у село Михлю, де записав декілька народних пісень, легенд, приказок, ознайомився з побутом і умовами життя мешканців. В місті М. Коцюбинський мав зустрічі з демократичною інтелігенцією, яка гостинно приймала письменника на Ізяславській землі. За ініціативою вчителів, першій середній школі міста було присвоєно ім’я Михайла Коцюбинського. [4, 244].
Народні маси Ізяславщини не зупиняються на досягнутому і переходять до більш рішучих дій. Ведуть масові порубки поміщицьких лісів, захоплюють поміщицькі бурякові плантації, урожай землевласників і розподіляють між безземельними селянами. Нерідко на своїх сходках виносили постанови про конфіскацію поміщицьких маєтків. Селяни пред’являли поміщикам таксу поденної плати, вимагаючи підліткам 15 коп. за годину, жінкам - 25-30 коп., чоловікам - 35-40 коп. Страйкуючі влаштовували погроми і підпали поміщицьких маєтків та економій.
Прокурор Житомирського окружного суду А.П. Сакович в червні 1917 року заявив, що він точно ще не знає, але йому відомо, що в селі Антоніни Ізяславського повіту з’явився якийсь більшовик-матрос і бунтує селян. Селяни вирішили відібрати землю графа Потоцького, поставивши вимогу через два дні звільнити маєток. Далі повідомляється, що ліси графа знищуються. Щоденно приїжджають сотні підвід, які вивозять дрова. Навколишні села завалені вивезеним лісом. Днями селяни вигнали орендатора з володіння графа Потоцького, захопивши став і млин. [14, 186]
Царський уряд, щоб розгромити революційне налаштовані маси знову посилає до міста війська. Зокрема, сотню 91-го Донського козачого полку. Але навіть силою зброї нічого не можуть домогтися. У вересні-жовтні 1917 року солдати гвардійського кавалерійського корпусу, розквартированого в місті та його околицях, разом з селянами Ізяслава, сіл Білогородки, Клембівки реквізували поміщицькі маєтки в місті і селах.
1 листопада 1917 року селяни Славутської волості Ізяславського повіту і солдати четвертого батальону 264 піхотного запасного полку, захопивши ліси князя Сангушка, почали вивозити лісоматеріал, дрова тощо. Власник лісів звернувся за допомогою до головнокомандуючого Південно-західним фронтом. Але для розправи з селянами і революційними солдатами командування направило ескадрон драгунів. Між драгунами і солдатами четвертого батальйону полку зав’язався бій, що призвело до поранення кількох солдат. Обурені солдати рушили в Славуту, де розміщався склад з гвинтівками і боєприпасами. Захопивши зброю, вони заарештували начальника Славутського гарнізону генерала Гавренського і оточили замок князя Сангушко. Охорона замку намагалась кулеметним вогнем зупинити солдатів, але їй не вдалося зробити. Через деякий час замок був в руках солдатів. У маєтку, крім драгунських офіцерів, були князь Сангушко і граф Ржевуський. Сангушко, на вимогу селян, був страчений, а маєток спалено. Так скінчилось панування династії князів Сангушків. [32, 413].
Під час першої світової війни Ізяслав опинився в районі дій Південно-Західного фронту. Тут перебували штаби військових з’єднань, крема 11-ї армії, польові шпиталі. Проводилися безперервні реквізиції фуражу, мобілізації населення з їх транспортними засобами і тяглом на виконання тилових робіт, постачання боєприпасів на фронт, а також мобілізації все нових і нових людських резервів фронту Війна принесла мешканцям міста Ізяслава, як і всій країні, багато страждань, її гнів злився з обуренням солдатських мас, які гинули на фронтах за інтереси багатіїв. Цей гнів перетворився в ураган, який у лютому 1917 року змів ненависний царизм.
Повалення царизму в Росії створило сприятливі умови до сформування на Україні Центральної Ради, а за тим і Української Народної Республіки. Так, 17 березня 1917 року представники громадських організацій і політичних партій України вирішили створити Об'єднавчий Центр. Із цією метою 20 березня в Києві було скликано збори, які ухвалили сформувати Українську Центральну Раду. Головою нового уряду обрали професора Михайла Грушевського.
До української Центральної Ради ввійшли представники різних товариств, громад, робітничих, студентських, кооперативних, військових організацій, а також політичних партій, які стали виразником інтересів українського народу.
Нову владу визнав весь український народ, підтриманий, зокрема: українським національним конгресом, що зібрався 19 квітня 1917 року, Першим військовим з’їздом - 18 травня 1917 року, згодом - Першим Всеукраїнським селянським з’їздом та рядом інших. Центральна Рада стала дійсно представницьким законним органом усієї української демократії. Це був перший камінь у побудові української державності.
23 червня 1917 року Центральна Рада прийняла свій Перший Універсал, в якому, звертаючись до українського народу, проголосила: “Хай буде Україна вільною нашому народу оповіщаємо: однині самі будемо творити наше життя". [4, 246]
Центральна Рада 20 листопада 1917 року своїм Третім Універсалом проголосила створення Української Народної Республіки. Територія Української Народної Республіки включала: Київщину, Чернігівщину, Херсонщину, Харківщину, Катеринославщину і Таврію (без Криму). Проголошення Третього Універсалу Центральної Ради було безперечно актом великої історичної ваги: вперше за 250 років український народ рішуче задекларував свою волю, свій потяг до свободи, своє право розпоряджатися всіма справами власної держави. Українську державу та її уряд визнавали також Всеукраїнські Установчі збори, які відбулися в Києві 10-12 грудня 1917 року. Більшовики на цьому форумі здобули лише 10 відсотків голосів, їх спроба через Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих і селянських депутатів 17-19 грудня 1917 року здійснити політичний переворот зазнали невдачі. Делегати цього з’їзду висловили довір’я Українській Центральній Раді: з 2500 делегатів лише 150 голосували за більшовиків. [4, 247].
Українська держава та її уряд були визнані всім українським народом.3-4 січня 1918 року УНР визнав уряд Франції, Англії, навіть Росії. Підтверджено це визнання було 9 лютого 1918 року в Брест-Литовську під час підписання мирного договору між УНР і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Болгарією та Росією. Але визнання України більшовицькою Росією було недовгим. Того ж 9 лютого 1918 року російська армія повела війну за повалення народної влади в Україні і захопила Київ. [4, 247].
На теренах України, як в центрі, так і на місцях розпочалася жорстока боротьба за владу. Так уже 19 листопада (2 грудня) 1917 року в Ізяславі створюється, всупереч українській владі, радянська влада, її проголосив більшовицький підпільний осередок, до якого входили, зокрема: Бойко, Максимов, Шевчук, Борисюк, Костецький, Вільчинський, Грицюк, Адось і брати Ковальчуки та інші. Наприкінці лютого 1918 року Ізяслав опинився в зоні австро-німецького війська. Більшовики пішли в підпілля. Впродовж лютого 1918 року і до квітня 1919 року влада в місті знаходилась в руках представників Української Центральної Ради. Більшість мешканців міста і повіту підтримали нову владу, про що свідчить преса того часу. [4, 248].
В місті виходив тижневик “Нова дорога”. Це було видання земства, а пізніше - Народної Ради. Часопис закликав жителів міста і повіту підтримувати Центральну Раду, зокрема, в ньому говорилося: “Друковане слово набуло тепер колосального значення. Тому і наша газета, бажаючи бути справді народною газетою, крім чисто земських інтересів повинна відображати, як у дзеркалі, всі події політичного і громадського життя, тобто розглядати кожне явище не з точки зору тієї чи іншої партії, а з точки зору загально-державницького будівництва" і далі конкретизувала: “У нашій державі встановлюється тепер республіканський народницький лад, - після того, як Центральна Рада оголосила незалежність Української Народної Республіки. Отже, всі сучасні події повинні обговорювати лише з точки зору загально-державницьких українських інтересів”. [4, 248].
Підтримали нову владу - Центральну Раду - повітові демократичні збори, а також повітовий учительський з’їзд. Зокрема, з’їзд виступив за впровадження у школах української мови, визнав за необхідне “негайно і вповні українізувати початкову школу, і ще вчительство повинно відкидати всяку партійність і політиканство, разом з тим проводити всюди ідеї закріплення української державності". [4, 249].
На вимогу з’їзду управа прийняла рішення, в якому, зокрема, говорилося: “Розпочати навчання із січня 1918 року українською мовою. тепер, пориваючи зі спадщиною дореволюційних часів, пора припинити старе обмосковлення наших дітей, що призводило їх тільки до жахливого рецидиву безграмотності і занепаду нашої національної культури".
Але влада представників Центральної Ради в місті була недовговічною. Більшовики, що пішли в підпілля, готували збройний виступ. В Ізяславі створюється підпільний ревком, першим головою якого обрано К.І. Горлинського. Значну роль у підпільному ревкомі відігравали І.Я. Демчук та Ф.І. Шурпа. На засіданні підпільного ревкому був представник губернського комітету партії більшовик, матрос Слюсар.
На початку березня 1919 року в Шепетівці відбулася нелегальна повітова нарада більшовицького осередку Ізяславщини. Нарада прийняла рішення: посилити партизанську, диверсійну роботу, безперервно руйнувати лінії зв’язку і комунікації ворога. До Червоної Армії, що наступала, підпільники послали свого представника, який провів їх через с. Васьківці і тим самим було полегшено наступ військ.16-го квітня у місто Ізяслав увійшли більшовицькі війська. У місті вони захопили 9 автомобілів, велику кількість зброї та ешелон з гарматами. Кіннотники В.П. Примакова фактично започаткували в місті виконавчі більшовицькі органи. [26].
У місті починає діяти повітовий виконком, організовуються волосні ревкоми, створюються комітети бідноти. Агітаційно-організаційний відділ по роботі на селі при всіх волостях відкрив відділи управління: земвідділ, соцзавбез, освіти. В селах відкриваються хати-читальні, народні будинки, які організовують культурно-просвітницьку роботу для підготовки вчителів, в Ізяславі організовуються короткотермінові курси, з’їзди завідюучих волостних відділів освіти. Відділ праці вирішує питання про підвищення зарплати робітникам промислових підприємств. Виходить повітова газета “Известия”. До населення міста була опублікована відозва від імені повітового ревкому щодо прийняття участі у боротьбі проти Колчака. У червні 1919 року було скликано повітовий з’їзд рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, який обрав повітовий виконавчий комітет Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Головою повітового комітету було обрано К.І. Горлинського.
Восени 1919 року Волинь, а також Ізяслав зайняли війська Директорії. На Волинь претендувала і панська Польща. Біля Ізяслава з вересня 1919 року проходила демаркаційна лінія між військами Директорії і військами панської Польщі. Навесні 1918 року Антанта кинула проти України війська панської Польщі. Наше місто попадає під тимчасову окупацію.
Місто довгий час було ареною військових дій. Безумовно, це позначалося негативно на його житті. Господарство зруйновано. Фабрики і заводи не працюють. Торгівля в занепаді. Продовольче харчування вкрай загострилося. Відчувається нестача хліба, солі, мила, сірників тощо.
Війська Західного фронту 5 червня 1920 року розпочали операцію проти військ панської Польщі за визволення території України. Вигнання білополяків розпочалося операцією під Сквирою, де Перша кінна армія, очолювана С.М. Будьоним, стальним клином врізалася в оборону противника. Через тиждень були визволені Київ, Бердичів, Житомир. На лівому фланзі першої кінної армії, в складі 45-ї дивізії, якою командував І. Якір, діяла кавалерійська бригада Григорія Котовського.27 червня, після запеклих чотириденних боїв бригада визволила стратегічний пункт оборони противника - Любар. Ворог відходить на Ізяслав-Шепетівку. [4, 249].
29 червня 1920 року кавалеристи Котовського вибили польські війська на підступах до Ізяслава, з сіл Вербівці, Чотирбоки, Тишевичі, Білеве. Бої точилися майже 10 годин, а вранці, 30 червня, котовці ввійшли в місто Ізяслав. Про ці події комбриг повідомляв начдиву: “вночі здійснив наліт на Ізяслав, після запеклого бою вибив противника з Нового міста. Противник відступив на лівий берег, зірвавши за собою міст, бій продовжується. Противник відходить далі, але переслідування продовжити не можу, бо противник засів у так званій фортеці”.
Громадянська війна та інтервенція, що принесла місту Ізяславу величезні спустошення, скінчилася. Місцеві органи влади всі свої зусилля направляють на відбудову зруйнованого господарства.
Питання відбудови зруйнованого війною народного господарства вирішувалося колективно на з’їздах рад Ізяславщини. Так, делегати з’їзду, що зібрався 27 лютого 1921 року, заявили, що вони зібралися для вирішення питань “будівництва робітничо-селянських республік... Надіємося, що нашою загальною працею ми вийдемо із розрухи”. А з’їзд рад Ізяславщини 22 листопада 1922 року констатував. “делегати ставлять перед собою мету - віддати всі свої сили на відбудову промисловості і сільського господарства країни і, якщо потрібно буде, то готові в будь-який час із зброєю в руках відстояти її від ворогів". [4, 250].
В 1923 році в Ізяславі налічувалося 1210 житлових будинків, з яких 65 - великих будинків було націоналізовано і передано відділу комунального господарства. Значна робота здійснювалася по розгортанню державної, кооперативної і приватної торгівлі. В 1923-24 роках в Ізяславі діяло 2 державних торговельних магазини, 14 кооперативних та 268 приватних, в тому числі, понад 100 дрібних так званого першого розряду.
В 20-х роках в місті працювало понад 150 кустарів-ремісників. Це були майстри ковальської, шевської, теслярської, кравецької, бондарської, чинбарської та інших справ.
У 1923 році повітовий Ізяслав Волинської губернії отримав статус районного центру Шепетівської округи. В цьому ж році в місті мешкало 9949 чоловік, з яких - 39,9% становили українці, 35,9% - євреї і 18,9% - росіяни. Зменшення населення міста відбулося через загибель на фронтах першої світової і громадянської війни, багато людей виїхало з міста, рятуючись від воєнного лихоліття. [26].
В цих складних умовах розпочинається реалізація постанов з’їздів Рад - відбудова народного господарства.
Вже в кінці 1921 року дала струм, побудована на річці Горинь, гідроелектростанція потужністю 30 кВт, а після додаткового встановленого корабельного дизельного двигуна її потужність зросла до 400 кВт. Міська електростанція в 40-х роках подавала частину електричного струму до міста Шепетівки. В 60-х роках після встановлення ще одного дизельного двигуна потужністю 750 кВт, потужність всієї електростанції становила 1100 кВт.
У відбудовчий період було створено умови для розвитку кустарної промисловості. Кустарі-ремісники об’єднувалися в промислові артілі: шевські, швейні, бондарні, харчової і деревообробної промисловості. Вже в 1925 році в Ізяславському районі було 18 закладів по виробництву деревного вугілля, 18 паркетних, 54 шевських і 18 кравецьких майстерень. Протягом 20-х років в Ізяславі існують 2 сільські Старо і Новоізяславські ради, які в 30-х роках злилися в міську раду. [26].
Багато уваги приділялося благоустрою міста. В Новому місті вулиці замощувалися бруківкою, дощаті тротуари замінювалися на більш прогресивні будівельні матеріали.
В цей час розгортають свою роботу: робітничий клуб, міська бібліотека з фондом 3000 книг, тут же працює школа по ліквідації не писемності, хата-читальня, кінотеатр та районний драмгурток, а в Старому місті існував клуб кустарів. В цих клубах, особливо в робочому, кипіла культурно-просвітницька робота: читались лекції, проводились концерти самодіяльних митців, ставились п’єси. Працювали різні гуртки. Молодь тягнулася до культури, до знань. Склад гуртківців був інтернаціональний: тут і українці, поляки, євреї, росіяни - представники різних національностей, що проживали в нашому місті. Працювало 4 школи: дві семирічки і дві початкові, в яких навчалося 1044 дитини. Ці дані дають змогу зробити висновок, що в перші повоєнні роки в місті навчалося в три рази більше дітей, ніж в довоєнний час. Налагоджується робота медичних установ: лікарні, поліклініки, аптеки, які надавали безоплатну допомогу населенню.
Приділяється значна увага охороні материнства і дитинства. Так, в 1922 році в місті було відкрито будинок маляти, а в 1925 році для безпритульних дітей - дитячий будинок. У цих же роках Ізяславщина взяла на своє утримання понад 400 дітей з голодуючої Самарської губернії Росії. [29, 190].
Ще 1919 року 8 серпня в Ізяславі створено комсомольську організацію. З січня до листопада 1924 року Ізяславську районну комсомольську організацію очолював Микола Островський. [13]. Згодом були створені комсомольські осередки в селах Білогородка і Двірець.
З ініціативи М. Островського була створена юнсекція, в якій навчалися міські комсомольці, а також в селі Михля створено комсомольський табір, де одноразово відпочивало 150 дітей. Він багато уваги приділяв безпритульності дітей, що залишалися без батьків за роки світової і громадянської війни. Про організаційні здібності Миколи Островського відзначалося в характеристиці, виданій Ізяславським райкомом КП (б) У.
“Характеристика. Видана ця бюро Ізяславського райпарткому тов. Островському в тім, що він являвся фактичним керівником комсомольської роботи, виявляв ініціативу, був настійливим в проведенні тих чи інших завдань, виявляв уміння підбирати працівників і керувати ними. Цілком орієнтується в політичній обстановці. Ухилів не помічається. Організаційні здібності добрі. Витриманий. Уміє володіти собою. Запальний внаслідок розладу організму. Свої помилки визнає і робить з них відповідні висновки. Дисциплінований. Інтриг не любить. Підняв роботу в усіх осередках, давав директиви і було повне керівництво роботою спілки молоді”. [13]. Такою була характеристика 20-річного Островського. В Ізяславі його було прийнято в комуністичну партію. І того ж 1924 року на 2-й Шепетівській конференції Миколу Островського обрано членом окружкому комітету комсомолу. [13].
Разом з відбудовою промислового життя на Ізяславщині значна увага приділяється відродженню сільського господарства, його кооперування.
1924 року в місті було організовано першу трудову артіль. 1929 року створюється артіль “Червона Зірка". В 1930 році організовано два товариства спільного обробітку землі (ТСОЗ) “Краще життя" і “Шляхом Жовтня”. На фільварку “Прилука” було організовано агрономічну базу, де навчали молодь веденню господарства в новоутворених колгоспах. Тут же, на цій базі, де раніше князь Сангушко розводив різні породи коней, започаткували розведення племінної худоби.
З часом ТСОЗ переходять на статут колгоспів. В передвоєнні роки в Ізяславі було два колгоспи - в Старому та Новому місті.
У 1930 році в Ізяславі створюється чи не одна з перших на Поділлі машинно-тракторна станція (МТС), яка обслуговувала колгоспи району. В 1940 році вона мала 43 трактори і 12 комбайнів. Район на влада надавала великого значення в підготовці кадрів на базі цієї МТС. В 1932 році організовано курси трактористів, на яких навчалось 66 молодих людей. У березні 1933 року вони успішно закінчили навчання. Кращі курсанти: Лісковий, Каращук, Слойценко, Титарчук, Загорець, Покидько, Якубець були премійовані. А всі разом вони звернулись до районної газети “За соціалістичне село” з листом, в якому писали: “Ми, 66 молодих трактористів, що опанували тракторну справу, рапортуємо про свою готовність повести сталеві коні на колгоспні лани". [26].
За добре поставлену роботу і успішне виконання виробничих планів Ізяславська МТС затверджується учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки 1939 року. Так, на трактор ХТЗ було вироблено 773 га оранки, на У-2 593 га, на комбайн вийшло 263 га обмолочених хлібів, зібрано по зоні МТС по 12,6 цнт. зернових і близько 200 ц цукрових буряків.
Так пропагувалась проведена колективізація і переваги її перед індивідуальним господарством. А насправді, колективізація проводилася примусово, репресивними методами. В селян забирали сільськогосподарський реманент, коней, худобу, розбирали будівлі і будували з них колгоспне господарство. Людей виганяли з будинків на вулицю, а житло їх конфісковували. Селянські родини, які жили більш заможньо, які своєю, майже цілодобовою важкою селянською працею, створили собі достаток, називали куркулями, їх не приймали до колгоспів, все, що вони нажили, влада забирала, а самих їх у 1930-1932 рр. відправляли у вантажних вагонах, як худобу, до Сибіру, Північної Росії, де вони змушені були влаштовувати своє життя. Така доля спіткала багато родин Ізяслава. Зокрема, Павла Сошенського, Олексія Більовського, Саву Більовського, Івана Кам'янецького, Никифора Сахнюка, Грицька Бабійця, Петра Більовського, Йосипа Нагорного, Мартина Камінського з с. Сошне, Василя Теліжинського із Білевого і багато інших. Всіх перерахувати неможливо. [4, 250].
Створення колгоспів планувалося комуністичною партією. Так, Політбюро ЦК ВКП (б) ЗО січня 1930 року прийняло Постанову “Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації". В постанові вимагалось створення колгоспів в найстисліші строки. У виконанні цих заходів брали участь партійні працівники, активісти, міліція, а, подекуди, і армія.
Примусовому створенню колгоспів, особливо великий опір чинився в сільській місцевості. Ось один із випадків такого опору селян, що вже вступили до колгоспів.31 січня 1930 року бюро Шепетівського окружкому КП (б) У, до якого входив і Ізяславський район, вирішили негайно вислати 800 куркульських родин. На допомогу органам влади були мобілізовані всі активісти і розкуркулення охопило всі села. Одночасно почали закривати в селах церкви. Це ще більше підігрівало обстановку.13 лютого була закрита церква в с. Плужному.14 лютого під час ревізії церковного майна почали сходитися люди, переважно жінки. Між ними і комсомольцями виникла сварка і навіть дійшло до бійки. [31].
Плужненський священник Войко Оверко закликав виступити на захист церкви.20 лютого після служіння, в якому прийняло участь щонайменше 1000 чоловік, селяни зібралися на майдані і зажадали повернути насіння, інвентар, худобу і припинити колективізацію. Лише застосування збройної сили зупинило виступ. [31].
Та вже 23 лютого селяни в селах М’якоти, Хотень, Шекеринці, Велика Радогощ, Борисів почали повертати собі усуспільнене зерно, інвентар. Через декілька днів ці виступи перекинулися на всі села району. Початкові вимоги про повернення насіння, інвентаря поступово переросли в політичні: “Надати право голосу всім", “Геть радянську владу”.24 лютого жінки с. Добрин розібрали усуспільнене майно. В натовпі кричали: “Нас грабують, немає нічого: ні мила, ні хліба, в СОЗ не підемо”. Одночасно окружком дав вказівку заарештувати порушників порядку.4 березня 1930 року заарештовано “зачинщиків і осіб контрреволюційного елементу", з них в Плужненському районі - 149, а в Ізяславському - 30 чоловік. На кінець березня кількість заарештованих становила понад 2000 чоловік. Селянські виступи, які одержали назву “волинок” були стихійними і розрізненими. Мети єдиної у повстанців не було, це й обумовило їх поразку. Вони були придушені збройною силою. Про виконану роботу в питанні проведення колективізації Шепетівський окружком доповідав в ЦК КП (б) У “В тих районах, де завдано нищівного удару, шляхом масових арештів контрреволюційного активу з кулацтва, де нами розгорнута масова політробота настав спокій (Плужне, Ізяслав) ”. Майже всі заарештовані були засуджені, деякі до розстрілу. [31].
8 березня 1931 року відбувся Пленум Ізяславського райкому КП (б) У, який розглянув хід створення колгоспів, вказав на помилки, допущені при проведенні цієї господарської кампанії. Вимагалося прискорити хід колективізації, підкреслювалось про необхідність класової пильності.
Постанова Пленуму Райкому була виконана достроково. В усіх селах з'явились колгоспи. Селяни, позбавлені землі і засобів до існування, змушені були йти працювати на так звану колективну ниву.
Новоутвореним молодим колгоспам доводилися плани непосильницьких хлібозаготівель, при чому вони часто змінювалися в бік збільшення. У колгоспах, а також в індивідуальних господарствах, які ще не встигли вступити до колгоспів, забиралося все зерно, навіть насіння. Уповноважені керівних органів ходили із хати в хату і вимітали, в повному розумінні цього слова, весь наявний хліб. Це та поганий урожай 1932 року призвели восени 1932 року і весною 1933 року до голоду. [4, 250].
Голодом була охоплена майже вся Україна. В районі померли тисячі людей. Голодували також і міські жителі. Так, житель Ізяслава Григорій Чмерук, доведений голодом до озвіріння, ходив із своїм сином Данилом на залізничний вокзал, брав до свого дому пасажирів, які не мали де переночувати, вбивали їх і закопували у старому погребі. Гроші, одяг, взуття, все, що при них було, привласнювали і згодом міняли на продукти харчування. За зиму і весну 1933 року позбулися життя в такий спосіб 9 чоловік. [20].
По закінченні колективізації, тобто одних репресій, розпочинається, особливо в 1937-1939 роках, нова хвиля репресій і за новими мотивами. Тепер вишукували “ворогів народу". Все робилося з метою залякування людей, примусити їх підкорятися владі. Придумуються різні так звані націоналістичні, контрреволюційні організації, що ніби то вони готують повалення існуючого ладу. Під цим приводом багато мешканців міста було заарештовано і обвинувачено по дуже важких політичних статтях кримінального кодексу УРСР. Так, мешканця міста Кашевара Григорія Степановича, 1897 року народження, заарештовано 1937 року і звинувачено в причетності до контрреволюційної діяльності і засуджено за статтею 54-10 КК УРСР до 10 років позбавлення волі. [23].
Петра Мартиновича Нізовця, 1894 року народження, також заарештовано у 1937 році. Йому інкримінували діяльність в українській контрреволюційній, націоналістичній, повстанській організації. Засудили його за тією ж статтею, але з позначкою 2, до розстрілу. Вирок виконано 3 грудня 1937 року. [23].
Подібна доля спіткала Шевчука Василя, Сидоренка Саву, Нагаєвського Володимира, Матусевича Михайла, Мордача Федора, Вільчинського Івана та багато інших мешканців Ізяслава, безпідставно обвинувачених як “ворогів народу". Вони загинули в тюрмах і концентраційних таборах, при режимі, що в той час існував. [22].
Але життя не стоїть на місці. Змінювалося в ці ж роки на краще побутове і культурне обличчя Ізяслава. З’явилися впорядковані вулиці і тротуари, розгорнулося комунальне будівництво. В 1931 році прокладено першу лінію водопроводу із околиці міста Климівки до центру міста. Налагоджувалося повноцінне мирне життя міста. Так, у 1939-1940 році в місті працювало 2 середні і 2 неповні середні і одна початкова школа, в яких навчалося 1652 учні, працювали 80 вчителів. Функціонувало 11 дитячих майданчиків, де працювало 90 вихователів. [30, 191]
Працювала районна лікарня на 120 ліжок, поліклініка, протитуберкульозна лікарня, аптека. Діяли кілька культурно-освітніх закладів. Зокрема, це будинок культури, міська бібліотека, звуковий кінотеатр, стадіон, іподром тощо. В місті виходила районна газета “ За соціалістичне село".
Розділ 2. Наукові та етнографічні дослідження краю
2.1 Археологічні розвідки Заславщини
Ізяслав і територія навколо нього має давню історію. Свідченням життя стародавніх людей на території, де знаходиться місто, є те, що на берегах річки Понори жителі міста знаходять вимиті водами річки з її берегів і русла знаряддя праці, що відносяться до періоду неоліту: кам’яні молоти, сокири, рубила.
1950 року жителі міста на березі річки Понори знайшли частину бивня мамонта, який експонувався в музеї міста, до перевезення його в місто Хмельницький. [35, 72]. У 1970 році таку знахідку було виявлено в глиняному кар’єрі місцевого цегельного заводу. На місце знахідки виїжджала археологічна експедиція Хмельницького обласного краєзнавчого музею. Вона зафіксувала рештки піздньопалеолітичного житла. Воно мало округлу форму площею біля 75 кв. м. На долівці житла, під завалами тваринних кісток, експедиція виявила дві плями від вогнищ і кремінний інвентар, що складався з наконечника поламаного списа і шкребачки. Поруч знайдено кістки тварин, які засвідчили, що мешканці житла полювали на мамонта, благородного оленя, ведмедя і зайця. Виявлено і шкребачки - суто жіночі знаряддя праці. Вони, на думку дослідників засвідчують про те, що хазяїном житла була парна сім’я. Згідно з розрахунками, за якими житлова норма у первісних суспільствах в середньому не перевищувала 10 кв. м. площі стійбища на одного мешканця, то сім’я виявленого житла могла складатися не більше як семи чоловік. [35, 73].
А.Ф. Гуцал і В.П. Мегер у праці “Нові археологічні дослідження на Ізяславщині і Шепетівщині" вказують, що на території Ізяславщини була низка стародавніх поселень. Серед них - поселення IV-III століття до нашої ери біля сіл Двірець, Сморшки, Михнів - поселення скіфського часу. Залишки городищ знайдено біля сіл Борисів і Кунів. Привертають увагу городища біля сіл Михнів, Плужне, Сморшки. Ці пам’ятки на підвищеннях, вони мають складну систему оборонних споруд, які вдало поєднуються із рельєфом місцевості. Особливу увагу привертає група з 250 курганів біля села Михнів. Вони витягнуті двома лініями з південного заходу на південний схід. Біля села Михля відкрито і обстежено 6 курганів. Поблизу села Покущівка відкрито групу з 60 курганів. Крім цих старожитностей було розкопано рештки давньоукраїнського поселення при впаданні в Горинь річки Сошни. [4, 237].
Про давнішнє життя на цій території розповідають знахідки із розкопок, що проводилися на околиці міста (Старе місто) в урочищі Остроня, територія якої в той час була ще покрита старим дубовим лісом, археологи в другій половині ХІХ ст. виявили 17 могильних курганів, 8 з яких було розкопано.
Три найбільші кургани мали окружність приблизно 80 метрів і висотою до трьох метрів. Вони мали куполоподібну форму. Останні 14 мали вигляд не великих розпливчастих пагорбів окружністю до 25 метрів і висотою до одного метра. В розкопках кургану виявлено залишки глиняних горщиків неправильної форми, що вказує на ручну роботу, останки багатьох людських кістяків, кам’яний молоток із діориту, срібне кільце з неспаяними кінцями, що свідчить про незнання процесу спаювання металів. В окремих курганах знайдено залізні цвяхи, із залишками прилиплого до них зітлілого дерева, що свідчить про захоронення в трунах. Але потрібно також зазначити, що окремі горщики, мабуть виготовлені в більш пізній час, мали правильну форму, що свідчить виготовлення їх на гончарних курганах. Судячи по добре відшліфованому кам’яному молотку і зробленій в ньому свердловині для ручки, археологи дійшли висновку, що виготовлений він в кінці кам’яного віку, в так званий неолітичний період. Типи поховань, ймовірно, характерні для древлян і належать, на думку археологів, до кінця VIII або початку ІХ віків. Але, нажаль, нам невідомо яку назву носило існуюче в той час тут поселення. [15].
Дослідження часу виникнення Ізяслава продовжується багатьма істориками, археологами, краєзнавцями в наступні роки минулого і теперішнього століття. Серед істориків немає єдиної точки зору з приводу часу і місця виникнення самого міста, його найменування, а тому існують різні версії щодо розв’язання цього питання.
Так, в 1981 році співробітники Київського дослідного інституту “Укрпроектореставрація", на чолі з М.Н. Нікітенком вперше на території міста Ізяслава провели розкопки в старій частині міста на невеличкому до 2 га останці, розташованому при впадінні в Горинь її лівої притоки Сошни. Відкрито давньоруське городище, що називається місцевими жителями “Рогніда". В культурному шарі товщиною до 0.6-0.65 м найбільш численними знахідками були фрагменти посудин ХІ сер. ХІІІ ст., в тому числі імпортний амфор. Крім кераміки, знайдені фрагменти скляних браслетів, віконного скла, що на думку археологів, свідчить про міський спосіб життя давнього населення. В культурному шарі і в двох житлах, що частково збереглися, знайдені також сокири, шпори, стремя, ножі, наконечники стріл, пряжки, цвяхи, замки, ювелірний пінцет, заготівки з заліза і бронзи. В шарі пожежі одного з жител (або господарчої прибудови) знайдено обвуглений дерев'яний короб із зернами пшениці, проса, основа ткацького верстата з вовняними нитками, що частково збереглася і фрагмент фарфорової чашечки з ручкою; тут же на підлозі розміщено кістяк коня, котрий, мабуть, загинув при пожежі. Давньоруський культурний шар, менш насичений знахідками, потужністю 0.1-0.3 м, простежується північніше “Рогніди” на останці і вздовж лівого корінного берега Горині майже до Бернардирського монастиря. [36, 17].
Судячи з археологічних знахідок, місто виникло в ХІ ст. як важливий стратегічний пункт на торговому шляху між літописними містами Шумськ і Полонне. Він контролював переправу через дві річки - Горинь і Сошку, беручи за це мито. Про те, що саме такі операції мали місце, свідчить знахідка свинцевої гірі шайбоподібної форми, діаметр 27 мм. товщина 6.5 мм. вагою 39.36 грам з 12 наколами-вічками. Одиниця ваги при такій кількості вічок ставить 3.28 грам, що відповідає вазі однієї південно-руської купи срібла.
Місто очевидно було й адміністративним центром, адже в ньому крім збирачів мита, знаходились представники влади, зокрема озброєні вершники, на що вказує знахідка залізної шпори. Військова сила тут була необхідною для підтримки безпеки контрольованої дільниці торгового шляху.
Місто було і значним ремісничим центром: в ньому, як показують матеріали розкопок, мали місце залізоробне, мідноплавильне, ювелірне, склоробне, і деревообробне ремесла. Слід особливо підкреслити наявність у місті виробництва цегли-плінфи, що не завжди характерно навіть і для більш значних давньоруських центрів. [39, 45]
Ізяслав, був зруйнований вірогідно, монголо-татарами, і повноцінне життя в ньому відновлюється тільки в ХІV ст., коли південна Волинь і Поділля ввійшли до складу Русько-Литовської держави. Цьому періоду відповідає культурний шар (0.3-0.45 м) з великою кількістю вугілля і золи, а також рідкими знахідками в основному сіроглиняної кераміки з “манжетами” по краю вінчика (т. зв. “литовська кераміка”). [36, 18].
Ідентифікація відкритого городища з літописним Ізяславлем певно не повинна викликати заперечень, якщо врахувати стійку середньовічну традицію давати давні назви знову відродженим містам. З якоїсь причини М.К. Каргер, котрий в 50-ті роки займався вирішенням цієї проблеми, не знав про існування давнього городища в м. Ізяславлі. Ця обставина привела дослідника, як раз можна твердити, до вельми спірного висновку про наявність двох Ізяславлів, більш ранній з яких, зруйнований монголами, знаходився на р. Гуска біля Шепетівки. Цілком очевидно, що дане городище повністю досліджене М.К. Каргером і атрибутоване ним як Ізяславль, мало якусь іншу назву, визначення котрої лежить, імовірно, у сфері вивчення і зіставлення відповідних текстів різних літописних списків. [4, 237].
Спірність і не визначеність часу і місця появи Ізяслава покликала вчених-краєзнавців, наукову громадськість і насамперед, державні установи Хмельницької області знову провести в літку 1994 року саме в цьому місті та в його околицях широко масштабні археологічні дослідження з метою пояснити і за можливістю, розв'язати ці проблеми напередодні проведення в Ізяславі ІV Міжнародної історико-краєзнавчої конференції: [4, 238]
Роботами спільної археологічної експедиції Кам’янець-Подільського державного педінституту, Хмельницького обласного краєзнавчого музею і Хмельницького обласного інституту удосконалення вчителів на підставі свідчень давньоруських літописів, а також, беручи до уваги матеріали обстежень і розкопок, які проводили в Ізяславі у свій час В. Антонович, М. Каргер, а в передостанні роки співробітники Київського інституту “Укрпроектреставрація" на чолі з М. Нікітенко, встановлено:
на територіях Ізяслава і його околицях вперше відкрито два поселення трипільської культури (ІV-ІІІ тис., до н. е), давньоруське селище, а також нашарування (окремі знахідки) доби мезоліту, неоліту, ранньозалізного віку, рубежу і перших століть н. е., черняхівської культур;
дослідженнями 1994 року з'ясована історична топографія і стратиграфія культурних нашарувань в найдавнішій частині Ізяслава урочищі “Рогнеда", що в старому місті. Тут на мисовому останці було закладено дві траншеї і два розкопи загальною площею 180 м2;
засвідчені В. Антоновичем в літературі кургани в урочищах “Остроне", “Побоїна” нині повністю розорені дачними забудовами і садибами;
локалізовано літописний Ізяславль [Літопис Руський, с.337] на Горині з давньоруським культурним шаром урочища “Рогнеда", який датується кінцем ХІ-ХІІ і першою половиною ХІІІ ст.;
на підставі різних археологічних знахідок давньоруської доби з “Рогнеди", вважаємо, що Ізяславль, як прамісто започатковує себе з кінця ХІ ст., а наречення його Ізяславлем сталося пізніше, а саме в часи правління на цих землях князя Ізяслава Мстиславовича (1135-1146). [4, 238-239].
В цьому зв'язку найбільший інтерес складають розкопки в Старому місті на останці масового виступу при впадінні р. Сомки в р. Горинь. В центральній частині цього виступу височить збудований в ХVІ ст. Князем Заславським кам'яний замок. Розкопками виявлено:
верхній культурний шар залягає на глибині 0.6-0.8 м від рівня сучасної поверхні і складається із залишків кам'яних контрфорсів, галерей, стін, які з різних боків були забудовані щебенем, вапняковою глиною у перемішку з з фрагментами керамічного столового і кухонного посуду, кісками тварин. Шар датується в межах ХVІ-ХІХст;
на глибині 1,2-1,3 м залягає добре насичені матеріалом перевідкладені нашарування ХІ-ХІІІ ст. Переміщення давньоруського культурного шару відбувалося під час спорудження кам’яного замку в ХVІ ст. Заповнення культурних прошарків складалося з чисельних фрагментів різноманітного за формами і розмірами кухонного гончарного посуду, як правило з орнаментованою поверхнею, скляних, (рідше металевих) різнотипових браслетів, бронзових жіночих прикрас, шиферних пряслиць, залізних виробів (ключів, ножів, гарпунів, стріл) тощо;
скупчення і розвали ліпного керамічного матеріалу черняхівської культури (ІІ-V ст. н. е), рубежу і перших століть н. е., ранньозалізного віку (VІ-ІV ст. до н. е.), трипільської культури (ІV-ІІІ тис. до н. е), неоліту (VІ-V тис. до н. е), простежені на глибині 1,3 - 1,8 м від сучасної поверхні. З глибини 1,9-2,0 м виступає материк. На користь постійного проживання давніх людських спільностей на території Ізяслава, особливо в давньоруський час опосередковано свідчать і такі аргументи. Так, більшість середньовічних міст на Волині та Поділлі (Острог, Зв’ягель, Кам’янець-Подільський, Бакота і ін) виростають із своїх давньоруських попередників у місцевостях з довготривалими традиціями заселення і проживання. Концентрація різночасових поселень у дослідженому нами Ізяславському макроархеологічному регіоні свідчить про існування такої традиції і на Горині; [36, 18-19].
історико-географічне положення Ізяслава, суспільно-політичні умови, що складалися у південно-західній Русі на середину ХІІІ століття й деякі інші обставини більш ймовірно свідчать, що виникнення однойменного міста на шляху, що проходив південною околицею Волині з Володимира до Києва, пов’язане з часом правління на Володимиро-Волинському князівському столі відомого політичного діяча епохи Київської Русі Ізяслава Мстиславовича. Очевидно, спершу, то була невелика фортеця на Києво-Волинському порубіжжі, а згодом осередком доменальних володінь князя;
готуючись посісти великокнязівський престол, 1146 року Ізяслав Мстиславович залишає Волинь і осідає в Переяславі. Однак, як показують подальші події, князь не втрачає зв’язку із своїми волинськими володіннями. Ізяслав Мстиславович направляє на Волинь своїх - Святополка і Володимира. Останні були, по-суті, великокнязівськими намісниками, що пильнували інтереси свого вельможного брата на цій землі; [36, 120].
Літописи тих часів характеризують його так:
“Сей великий князь был честен и благоверен, славен в храбрости, возрастом мал, но лицом леп, власы краткие кудрявые и брада малая круглая, милостив ко всем, не сребролюбец, и служивших ему верно пребагато награждал: с добром правлении и правосудии прилежал; был же любочестен и не мог обиды чести своей терпеть. Владел 8 лет и три месяца, всех лет жил 58"; [38, 64] ;
Особливе місце у роботі істориків є також питання про походження герба Ізяслава.
У багатовіковій історії Ізяслава відомо два герби. Зображено і опис першого з них подано у книзі П.П. Вінклера [9, 89]. Герб приставляв собою щит, розбитий на дві рівні частини. У верхній частині на золотистому фоні було зображено герб Волинської губернії, увінчаний царською короною. Нижня частина була червоного кольору. Тут зображено срібні ворота з трьома баштами, кожна з яких покрита царською короною, а в розкритих воротах мчить озброєний вершник, тримаючи в одній руці меч, другою захищаючи себе щитом.
Аналіз документів і матеріалів свідчить, що появу герба слід відносити до так званого ранньогеральдичного періоду (ХІV-ХVІІІ ст). в цей час герби, з одного боку, надавали містам лише із введенням у них самоврядування на основі Магдебургського права, з другого - Магдебургія передбачала обов’язкову наявність у кожного міста герба-знака його сувернітету і автономії. Точна дата надання Заславлю Магдебургського права поки що не встановлена. Відомо, що польський король Август у 1754 р. відновив герб Ізяслава. Разом з тим, цілий ряд історичних співставлень свідчить, що Ізяслав вперше стримав його десь на початку ХVІ ст. Приблизно на цей час слід віднести його офіційне затвердження.
Щодо зображення на гербі, то геральдична наука стверджує, що в основу бралися існуючі родові герби князів, до володінь яких відносилось дане місто, створювалися заново. На думку істориків, герб Ізяслава має те, чи інше глибоке коріння.
Вивчення багатьох геральдичних досліджень дозволяє зробити висновок про, те що походження герба пов’язане з родом литовських князів Гедимінасів, родове дерево яких своїм корінням тісно сплелося з корінням українських князівських родів. Це стверджує сам герб, а точніше зображення на ньому фігура - озброєний мечем вершник, що отримала в геральдиці назву “погонь" (погоня). Саме вона є основою литовського герба. Про її введення Іпатіївський літопис зберіг такі відомості: “Князь Витен нача княжити над Литвою (1278) измыслил себе герб всем княжеству литовскому печать: рыцарь збройный на коне з мечом еже нынче наричут погоня". [9, 90-91].
У 1315 році після смерті Вітена, якому історія завдячує об’єднанням Руських і Литовських народів у боротьбі з лівонськими рицарями, великим князем литовським став його брат Гедимін (Гедимінас). Відважний і розумний князь Гедимін зміцнив свою державу не тільки завоюванням нових Руських земель, а й шляхом одруження своїх синів з дочками знатних князівських родів. Як відомо, Гедимін, ще за свого життя поділив Литовське князівство між своїми синами. Волинське і Луцьке князівство дісталося Любертові, від якого через сина Федора пішли князі Сангушки - останні власники Заславля. Отже є всі підстави припустити, що герб Ізяслава походить від родового герба князів Сангушків і знаходиться в прямому зв’язку з родовим гербом Гедимінів.
Разом з тим, окремі вітчизняні дждерела свідчать про те, що князі вищезгаданого литовського походять від Володимира Мономаха. Саме Гедимін не тільки володів руською вотчиною, але й походив від нащадків князя Ізяслава Володимировича, а значить знаходився в кровному родстві з рівноапостольним князем Володимиром. Все це, таким чином, ставить під деякий сумнів чисто литовське походження герба Ізяслава. Тим більше, що якби навіть рід Ізяслава Володимировича якимось чином і перервався, то земля якою володів Гедимі і його нащадки, все одно були і лишилися Руськими (Українськими). А так як у княжих гербах емблема вотчини князя була досить важливою і передавалась у спадок, то герби нащадків Гедиміна все одно б замикали собою ряд гербів руських дворянських родів, предки яких були спадковими вотчин Володимира Святославовича і Ярослава. [9, 91; 39, 43].
Загальний вигляд герба Ізяслава, особливо своєрідне зображення тризуба у вигляді міських воріт, завершених трьома баштами, свідчить про спадковість традицій української символіки з часів Володимира Святославовича. До речі, його мав на своїй печатці в першій половині ХІV ст. удільний князь Данило Дмитрович (за свідченням Максимовича, нащадок князів Туровських), від якого пішов рід князів Острозьких, що стали ХІV ст. володарями міста Ізяслава. До цього варто додати, що фігура триденса була характерна для гербів багатьох українських міст, зокрема, Львова, Станіслава, Остра, Лохвиці, Хотина, Житомира і ін.
Про місце походження Ізяславського герба, як бачимо, переконливо свідчать тризубоподібні міські ворота, адже зображення міських укріплень (міського муру, в’їзної вежі зі стрільницькими, ратуші, фортеці) - один із найпоширеніших мотивів гербів українських міст, характерний для всіх етапів їхнього існування. Передусім вони характеризували місто (давній “город”) як надійно захищене велике поселення людей й уособлювали його самоврядування, незалежність і силу. В гербі Ізяслава закладена ця ж сама символічна суть. Єдине, що відрізняє архітектурний елемент даного герба від інших, це наявність княжих корон, що вінчають башні міських воріт. Очевидно вони символізували давню столицю волинських князів, якою був Ізяслав.
Як уже зазначено, для герба Ізяслава характерний червоний колір поля, що символізує хоробрість, мужність, безстрашність. Цю ж приблизно за змістом суть вкладено і в погонь, яка спочатку в гербах багатьох Гедимінових нащадків, використовувалась одна, а пізніше для означення відмінності кожного дворянського роду одного кореня до неї добавлялись іні елементи. Знак погонь передавався у спадок разом з володінням. В результаті дроблення родів, їх росту і розгалужень він приймав широку географію. Тому зображення знака “погонь" можна зустріти на гербах таких міст, як Могилів, Чериков, Мстиславль, що у Білорусії; Замосць, що в Польщі і, навіть у гербах Праги і Копенгагена, які не мали безпосереднього зв’язку з давнім русько-литовсько-польським державним об’єднанням. [9, 93-94].
Отже, на сьогодні досконало не вивчено питання про герб міста Ізяслава на Волині. Для цього розкрите широке поле для діяльності вчених, краєзнавців, геральдистів.
Згідно класифікації, розробленою українською історіографією, Заслав ХVІ-ХVІІ ст. відноситься до категорії малих міст, а щодо правового статусу до приватновласницьких. Володіли ними магнати Заславські.
Писемні джерела засвідчують, що в ХVІ-ХVІІ ст. у топографічному відношенні Заслав складався із замку, міста та передмість. Що стосується історико-архітектурного ансамблю замку відтворити поки, що важко, хоча і є такі відомості: Одна з найцікавіших архітектурних пам’яток Волині, репрезентує тиологічну групу палаців ХVІІІ ст., що формувалися на основі замкових комплексів. Пам’ятка архітектури республіканського значення (№758). Не обгрунтованим є включення до складу садибної пам’ятки місіонерського монастиря в складі костьолу та корпусу келій (№758\4). Генетично розбудові палацу передував етап створення князями Заславськими нового Бастіонного Замку на правому боці Горині (1620-і - 1630-і роки) на теренах Нового міста, що було зумовлено занепадом старого замку Острозьких на лівому березі. Нові замкові укріплення оточували трапецієвидну територію з чотирма різновеликими бастіонами староіталійського, “вухастого” типу. Характер внутрішньої забудови замку в ХVІІ столітті не з’ясований, імовірно складалася з декількох невеликих споруд периметрального розташування, окремі з них могли вплинути на локалізацію палацових будівель. Не виключено, що автор замкових укріплень був відомий фортифікатор Гійом Левассер де Боплан. На жаль укріплення майже повністю втрачені. Власне палац, що зберігся в руїнах, будувався в середині ХVІІІ ст. за проектом та при безпосередньому керівництві італійського архітектора Павла Антоні Фонтана. Споруди палацу розташовано з врахуванням оборонного кордону замку та максимального просторового розкриття на стару, лівобережну частину міста. Бісектриса кута поміж фасадними площинами головного корпусу палацу та офіцини орієнтована на висотну домінанту Ізяслава - на парафіяльний костьол Яна Хрестителя. [32, 412].
В межах території знаходились також допоміжні споруди включно з господарською частиною біля північно-східного бастіону та з круглою альтанкою на північно-західному бастіоні. Зі сходу прилягав комплекс монастиря місіонерів, в тім його головна композиційна вісь не мала певної точки орієнтації по відношенню до палацового ансамблю. Виконана ними за першоджерелами графічна реконструкція відтворює ансамбль за станом на кінець ХVІІІ ст. [36, 27]
Що стосується відомостей про місто, то їх залишилось більше. У ХVI ст. Заслав було зведено згідно норм Магдебургського права. Його композиційним центром виступала площа-ринок. Як засвідчує тариф 1585 р. в місті числилося 15 ринкових будинків. Там же знаходилися ремісничі лавки, солодовня, храми. Від ринку відходили вулиці, які зосереджували 28 садиб. У передмісті, або у нижньому місті, числилося 54 халупи. На 1589 р. кількість будинків в Заславлі зросла до 98, в яких проживало понад 500 жителів. Після спустошень 1577 р. місто швидко відбудовувалось. Не випадково, що 1589 р. зустрічаємо терміни Старий і Новий Заслави. У 1635 р. лише в межах Нового Заслава функціонувало 18 кормч. Не менш їх було і наприкінці ХVІ ст., коли у 1589 р. Заслав сплатив чопового 240 флоринів. [36, 30].
У ХVІ-ХVІІ ст. Заслав виступає волосним центром Кременецького і Луцького повітів волинського воєводства. На 1583 р. у Заславській волості числилось 36 сіл, серед яких найбільшими були: Прилуки (10 димів), Топорова (18), Верховець (20) та ін. [1, 40].
Протягом ХVІ-ХVІІ ст. Заслав виступає і як важливий торгово-ремісничий центр не лише Волині, а й України в цілому. Через нього торговельні шляхи вели до Литви, Польщі, Молдовії, Туреччини. Перебування заславських купців на ярмарках документи зафіксували у Володимирі, Луцьку, Перемишлі, Острозі, Дубно, Брацлаві і т.д. У Заславі у ті часи функціонувала навіть митна корма. Незважаючи на те, що він був приватновласницьким містом, значна частина мита поступала й державі. Доречно зауважити, що на Волині тоді функціонували головні митні корми і такі, що їм підпорядковувалися. До перших відносилися Володимитрська, Луцька, Ковельська і Кременецька, а Заславська, Берестецька та інші їм “прислухали". Правда, це право не одноразово порушувалося власниками Заслава. Так сталося і у серпні 1533 р., коли заславський князь Кузьма Заславський зібрав мито, а потім затримав у Заславі купців, що прямували до Острога. Взнавши про цей випадок, Костянтин Острозький звернувся до Кузьми Заславського з вимогою не чинити такої сваволі. Оскільки такі випадки з боку Заславського протягом 1533 р. повторювалися неодноразово, то на цей раз острозький пожалівся навіть королю. [1, 42].
Щоб аналогічні випадки не повторювалися з боку власників Заслава, у 1547р. король Сигизмунд Авагуст підписує універсал, згідно якого до Заслава і інших приватновласницьких міст Волині, де знаходилися митні комори, надсилаються “служебники" для збору і нагляду за митами. [1, 42].
У 1577 р. Ізяслав був зруйнований татарами, що негативно відбивалося на торгівлі. Проте, незабаром вона знову відроджується. На 1583 р. у Заславі документи зафіксували 4 купці, відновила діяльність митниця, яка функціонувала і протягом ХVІІ ст. У 1635 р. в Заславі було вже 7 купців. [2, 52].
На початку ХVІІ ст. Заслав виступає важливим осередком організації і збору у своїй волості волів для продажу і прегону їх на різні ярмарки. Цікаво, що найбільше цього товару виявилося 1636 р. в князя Юрія Заславського. Щоб забезпечити успішний перегін худоби на ярмарок до Лукова, Юрій Заславський прийняв присягу на підтвердження своєї власності у Володимирському замку і отримав письмову гарантію на підтримку цього заходу державною і приватними митниками.
У ХVІ-ХVІІ ст. в Заславі діяли ремісницькі цехи. Адже реконструкція і зведення міських укріплень, житлових і господарських споруд, мостів, а тим паче забезпечення належного міського господарства, не обходилось без ремісників. На 1583 р. останніх числилося: 2 різники, 1 солодовник, 2 пекарі, 6 ремісників і гончарів, 3 млинарі і т.д. У середині 30-х років ХVІІ ст. їх число зросло до 83. Причому, у Старому Заславі ремісників зафіксовано 33. У Новому Заславі - 50. щодо кількості ремісників, то із 29 міст кременецького повіту Заслав у 1635 р. уступав лише Барановцям. [33, 127].
Важливо зазначити, що жодне піздньосередньовічне місто не можна уявити без занять його мешканців сільськогосподарським виробництвом. У 1583 р. Заслав володів 37 ланами землі (лан в середньому становив 20 га). Земля, якою користувалися міщани, була власністю Заславських, а заславчани користувалися нею і сплачували грошову ренту - чинш. На 1589 р. земельні володіння Заслава зростають. Якщо вести мову про Старий Заслав, то у його розпорядженні знаходився 41 лан, а у Новому - 39. Еволюція землеволодіння Заслава, допоможе об’єктивно оцінити його роль і питому вагу в системі міст і містечок України ХVІ-ХVІІ століть.
2.2 Місто Ізяслав у етнонімах та топонімах
Ізяслав одне із найдавніших українських міст сучасної Хмельниччини. Його тисячолітня історія рясніє яскравими подіями, пов’язаними із становленням і укріпленням держави Київської Русі, розвитком національної самовідданості українського народу та його культури. Розташоване місто на берегах р. Горинь, між чотирьох високих пагорбів. Щоб зберегти місто від ворогів на кожному пагорбі були сторожові вежі, де у випадку небезпеки запалювалися бочки із смолою.
На найвищому пагорбі лівого берега Горині (територія теперішньої тюрми), орієнтовно на північ, стояв верхній замок з двома сторожовими вежами, поруч із ними побудував свій терем у ХV столітті, отримавши наділ, син князя Федора Острозького князь Василь. І став він зватися Заславським, за назвою свого наділу (за однією із версій, Заслав'є, тобто за Славутичем, за Дніпром, так називали Дніпро у сиву давнину). Поруч із теремом наказав Заславський побудувати православну церкву. І все подвір'я, тобто баз, обнести захисним муром. У церковних прибудовах, а особливо у підвалах (на випадок недороду, або нападу ворогів) зберігалися продовольчі припаси, зброя, фураж.
Наприкінці ХVІ століття князь Іван ІV Заславський одружився із Олександрою Сангушко, під впливом дружини-католички та з політичних міркувань сам перейшов до католицтва. Щоб довести свою лояльність Папі Римському та польському королю, князь Іван змінює на польський лад своє прізвище і називає себе Януш Жаславський, а місто Жаславом. Також переносить свою резиденцію на правий берег Горині, а територію Лабаз віддає монастирському ордену Святого Бернардина (тому й назвали декілька найближчих до монастиря вулиць - “бернардини”). [17].
В той же час князь Жаславський починає будувати костьол Іоанна Хрестителя (фарний, тобто кафедральний костьол), у нефах якого ховали всіх членів княжої родини. Підземелля костьолу було таким, що там могли проїжджати возами, воно з’єднувало всі частини міста між собою і вело аж до м. Острога. Вулицю, що веде до костьолу, так і названо Костельною.
Між цими двома пагорбами пролягає дорога на місто Острог, а вхід у місто замикався брамою, і тому нинішнє перехрестя коло дитячого садочка на Старому місті й досі називають Острозькою брамою [15].
Досі живе легенда про те, як Острозька брама врятувала місто. “Підійшли якось пізно у ввечері до міста татари. Та не змогли до нього ввійти, бо брама була замкнена. Розташувалися нападники табором на ніч, вирішивши штурмувати місто вранці. Відпустили коней попастися соковитою береговою травою. Але коні отруїлися травою і загинули. А татари: втративши коней, не ризикнули нападати на місто і пішли геть від нього. Так ворота і зілля врятували місто". [15].
Острозька брама знаходиться на західній частині Старого міста на лісистому березі річки Горинь. Татари рухалися із південного заходу. Тобто з правого берега Горині. Саме на луках правого берега ріки росли отруйні рослини: борщовик і чемериця. Татари відклали переправу через Горинь до ранку. Коні з’їли отруйні рослини і загинули. Переправлятися через ріку без коней нападники не змогли (степові кочові народи майже не вміли плавати, вони долали водяні перешкоди за допомогою коней).
З правого боку від сторожової вежі величний пагорб. Ведуть на його вершину кам’яні сходи. Вже в наш час була відбудована соборна церква Різдва Христового. Раніше, в 1792 році на території між Ізяславом і Шепетівкою відбувся бій між українським козаками і військом польським. Поляки були розбиті. Але полягло і триста козаків. Їх було поховано в братській могилі насипано курган. Ізяславчани встановили на могилі кам’яну брилу з написом: “Захисники Вітчизни” і поставили капличку. А з 1823 року по 1836 рік побудували соборну церкву Різдва Христового. Саме цю церкву разом із братською могилою було знищено за радянських часів у 1936 році. А на її місці побудували дерев’яну їдальню під назвою “Голубий Дунай". [20].
На пожертви жителів міста було зведено у 1800 році церкву на православному кладовищі Успіння Пресвятої Богородиці, яка діє і сьогодні. Завдяки цьому староміський православний цвинтар не було сплюндровано. А ось католицька (на польському староміському кладовищі) цвинтарна капличка після закриття костьолів була зруйнована вандалами.
Був у місті і жіночий монастир. За припущенням, це приміщення середньої школи № 3. У цьому монастирі у 60-х роках ХVІ століття була ігуменею Анастасія Заславська (вдова князя Кузьми Івановича Заславського). Десь приблизно за часів Домініка (перша половина ХМІІ століття, період визвольних війн Б. Хмельницького) перестає існувати Заславський православний жіночий монастир. Та, на жаль, точних відомостей про це немає. [7].
Доречно сказати, що Пересопнецьке Євангеліє, на якому Президенти України складають присягу на вірність народу України, писалося частково у Пересопницькому монастирі, а частково у Троїцькому с. Двірець Ізяславського району. [30, 104].
На період володарюваня Олександра (сина Домініка) припав повний занепад міста (війни, неврожайні роки і т. ін), його чотирнадцятилітній син Йосип (Джозеф) помирає, а із смертю у 1673 році Олександра рід Заславських (Жаславських) повністю згасає. Та у свої останні роки життя Олександр задумує будівництво фарного (кафедрального) костьолу Святого Йосипа і монастиря Ордену Кармелітів у честь пам’яті останнього із роду Заславських. Напис латиною над вхідною брамою промовляє: “В ім'я Святого Джозефа”.
Місто переходить у спадок племінниці Олександра (доньки його сестри Теофілії Любомирської) Марії - Жозефіни, що була замужем за Карлом-Павлом Сангушком. І тільки їх онуки Януш ІІ - Павло Сангушко починає розбудову міста у першій половині ХVІІІ століття. Запросивши архітектора із Ватикану Павла Антоні Фонтану, Януш Сангушко споруджує комплекс “палац Сангушок", перебудовує костельний ансамбль ордену Кармелітів у місіонерський. У монастирі місіонерів розміщується притулок для престарілих і їдальню для бідних.
А з отриманням Магдебургського права, місто займає важливе політичне і економічне місце у житті Східної Європи.
При забудові Нового міста з’являються нові назви. Наприклад, Майдан-базарна площа, що була майже на березі р. Понорка (теперішнє перехрестя вулиць Шевченка і Жовтневої).
У 1766 році було збудовано дерев’яну православну церкву Чудотворного Миколая. А за нею православний цвинтар Нового міста. Після відходу міста до Росії починається будівництво православних храмів. І, за особливим розпорядженням, при них відкриваються школи і притулки. У 1861 році перебудовується дерев’яна церква Св. Миколая у величний собор, а при ній відкривається школа. [38, 76].
У 1869 році будується нова церква Архистратига Михайла (зараз ця церква відбудована й із 1996 року використовується за призначенням). За церквою відводиться місце на православному кладовищу. А навпроти розміщено сирітський притулок, школу і богодільню.
Майже в той самий час трохи вище відводиться територія для католицького цвинтаря, будується каплиця. Рештки каплиці можна побачити і сьогодні. Навпроти цвинтарної брами є яр. Називається він Мартів. Походження цієї назви немає нічого спільного ні з жіночим іменем Марта, ні із весняним місяцем. Залишалась ця назва в українській мові від польського слова мертвий - martwy. [18].
Драматичними є події коло північної стіни Михайлівського кладовища взимку 1944-1945 рр., переказані місцевими жителями, [21]. Наводимо їх нижче. “Взимку 1944-1945 років на місцевий залізничний вокзал заскочив випадково броньований поїзд Української Повстанської Армії зі сторони Ланівці-Тернопіль. Там було 40-50 чоловік молоді, одягнутих в українські вишиванки. Війська НКВД, роззброївши молодь, повели її на розстріл за кладовищенську стіну через все місто. Парубки та дівчата викопали неглибокий рівчак, і обійнявшись, почали співати “Ще не вмерла Україна". Автоматні черг перервали спів. Навесні, коли люди почали обробляти свої городи (за кладовищем тоді не було помешкань, а були поля) потайки попереносили останки страчених і поховали на Михайлівському кладовищі між інших могил".
Відомою у місті є історія створення центрального скверу (меморіал і братська могила загиблим воїнам у Великій Вітчизняній війні). Її записано з уст Дробота Бориса Семеновича, матір якого свідком тих подій. “Під час колективізації на Ізяславщині найбільше лютував один оперуповноважений (ім'я його не збереглося в пам'яті людей). Лютістю та жорстокістю він перевершив усіх своїх колег. Однієї ночі селяни підстрелили та вбили його. Місцева влада дуже пишно поховала його як героя класової боротьби у ценрі міста (за прикладом Москви) коло міліції. А вже у воєнні часи Великої Вітчизняної війни з 1941 по 1944 роки у декількох могилах ховали загиблих воїнів. ” [18].
Сквер перетворено на меморіал і відновлено всі імена воїнів. Велику пошукову роботу із групою чергових слідопитів вела вчитель географії школи № 2 Вержиковська Г.Ф. до цієї групи входили, будучи школярами і мої батьки. Вони розшукували родини похованих воїнів, регулярно листувалися із членами цих родин. А у 1970 році (9 травня, на 25 річницю Великої перемоги, до Ізяслава приїхало майже 70 чоловік із родини загиблих воїнів).
Наприкінці ХІХ століття в Ізяславі зявляється багато нових назв. Після реформи 1861 року, у 70-80 роках, князь Роман Сангушко створив на Ізяславщині 99 фільварків і дав їм назви за прізвищами сімей, які він там поселив. Так, на околицях міста з’явились Кулишівка, Климівка, Ульянівка, Любартове. А фільварок Прилуки було названо за місцевістю (якраз там був кінний завод князя, а на луках випасалися племенні коні з цього заводу). Назва фільварку Остроня походить від слів острів - півострів - осторонь від берега. Через річкову затоку від Остроні на березі розкинулась місцевість (там також був фільварок) Оболоня. Походження цієї назви давньоруське, можливо за часів удільних князів. У словниках ми зустрічаємо мало використовуване - уборонний, тобто оборонний, звідси трансформоване-оборонь-оболонь. Характерною для місцевості є назва фільварку Голяново. Походить воно від жіночого імені Уляна. У діалектичній трансформації Уляна перетворюється на Оляну, а згодом на Голяну. Фільварок Видумка був започаткований найпершим, тому і назвали його княжою забаганкою, видумкою.
Є у Старому місті вулиця Новосільська. Цій назві майже сто тридцять років. Наприкінці ХІХ ст. Князь Сангушко створює нове поселення для обслуговування двох фільварків: Улянівка та Видумка. Так виникла назва Новосільська.
А на прохання промисловців побудувати на його землях вузлову залізничну станцію відповів, що свій цукор і на підводах завезе куди завгодно. Таким чином, маленьке містечко Шепетівка набуло великого транспортного значення і почало розвиватися, а добре розвинутий промисловий Ізяслав поступово втратив своє значення у ХХ столітті. [15].
Весь правий берег Горині (від Бабиної гори до Голяново) називається Лонкою. Ця назва значно молодша від інших. Ще на початку XX століття тут були заболочені місця і заливні луки. Є декілька припущень походження назви. Слово лонка походить від скорочення слів лоно ріки. В результаті чого утворилось спрощене - лонки, а потім - лонка. За другим припущенням, ця назва утворилася від слова лани, лан, тобто поле, город (після осушення луків люди розбивали на цій території свої лани). За третім припущенням, проводиться трансформація українських слів луг, луговина і польського Ізгка (лужка) в лунку, а потім - лонку.
А трохи вище впадає у Горинь маленька річечка Сошенка. Витікає вона теж із луговини, живиться підземним джерелом. Але ж у спекотне літо майже вся пересихає. Ось і назвали її люди Сушенка, а з часом стала вона зватись Сошенкою. І дала ця річечка назву мальовничому селу, що розкинулась на її березі. Тільки воно зветься Сішне. [16]. Там, де впадає Сошенка у Горинь, є місцина, що зветься Вивіз. Ця назва походить від слів возити, перевозити, перевіз. Ще до будівництва мосту через Горинь від цього берегового кутка, що звався Вивіз, переправляли людей на правий берег через річку човнами і поромом. Саме з поромом пов’язана трагедія тридцятих років, яку досі пам’ятають старожили міста. Ось розповідь вчительки - пенсіонерки Назимко Ліни Іванівни (на поромі загинула її мати) „Вирішила місцева влада переправити через Горинь на Нове місто трактор. Та побоювались: чи витримає пором таку вагу. Питання вирішили просто: переправити поромом стільки людей, скільки може заважити трактор. Був холодний, похмурий березневий ранок. Горинь тільки зчистилась від криги. Та у цей ранок пором не зробив чомусь жодної переправи. Люди збирались на Вивозі, хвилюючись, що спізняться на роботу. Коли зібрався вже чималий натовп, чоловік зо сто, тоді оголосили переправу. Люди стали на поромі дуже щільно. Пором рушив річкою та на самій середині лопнув трос і пором пішов на дно разом із людьми. Люди чіплялись одні за одних, топлячи і топлячись. Від жахливого крику здригнулось все місто. Та порятунку не було. Мало хто вцілів.; мало хто виплив. Утоплених виловлювали з води вже за Бабиною горою цілий тиждень, а багатьох так і не знайшли”. [17].
Розділ 3. Генеалогія князівського роду Сангушків
Рід князів Сангушків-Любартовичів гербу “Погоня" своїм корінням сягає у глибину багатьох століть. Серед дослідників немає одностайності щодо його початків. Одні виводять Сангушків від руських князів Рюриковичів, інші - від литовських Гедиміновичів. Вивченню історії роду присвятили свої праці багато як істориків, так і просто сучасників, котрі нерідко були близькими до князівської фамілії, серед яких - З.Л. Радзимінський, Л. Дембіцький, В. Поль, Ю. Дунін-Карвіцький, Е. Жищевска, М. Теодорович, А. Веритус та ін. Важливим комплексом для дослідження цієї проблеми є родинний архів Сангушків, який зберігається в Краківському державному воєводському архіві у Польщі. [27,59].
Більш-менш вірогідною є версія, що родоначальником древнього роду є той Сангушко, про якого згадується в латино-мовному акті від 24 серпня 1433 р., де мовиться, що він отримав від короля Владислава маєтки Ратно (Волинь) і Крошвичин (Холмщина). Король Владислав ІІІ, за актом від 20 травня 1441 року, іменує цього князя “dux Senguschсo” і забирає в нього Ратно і Коширський повіт. Помер цей Сангушко приблизно 1463 р. [27, 59-60].
З політичних і інших міркувань тогочасним Сангушкам було вигідно стверджувати, що їх рід бере початок з Литви, від князя Любарта Гедиміновича. Але є і вагомі підстави вважати, що родові витоки Сангушків ідуть, все-таки, з дому Володимира, як наприклад, волинські князі Корецькі, Четвертинські, Курцевичі та інші. Та сталось так, що в 1321 р. литовець Гедимін завоював Волинь, а його син Любарт примусив цих удільних князів присягнути йому на вірність. Серед інших - і Сангушки вибрали за краще максимально наблизитись до Литви.
Як стверджують окремі історики, приблизно до початку XVII ст. династія залишалася православною. Першим, хто прийняв католицьке віросповідання, був князь Симеон-Самуїл Юрієвич Сангушко. З того часу Сангушки стають горливими послідовниками католицтва.
Ще у XV ст. від імператора Священної Римської Імперії рід отримав підтвердження свого князівського походження і протягом століть користувався цим титулом, про що неодноразово свідчать історичні джерела. Більше того, представники династії Сангушків постійно займали високі державні уряди. Так, князь Роман Федорович був великим литовським гетьманом і брав участь в укладенні Люблінської унії 1569 року, внаслідок якої утворювалась нова держава Річ Посполита. Олександр Андрійович Сангушко був королівським маршалком; Адам-Олександр Григорович Сангушко займав уряд волинського воєводи тощо. Дві гілки князів Сангушків - Несухоїзько-Локачівська та Коширська вигасли протягом XVI-XVII ст., і лише Ковельська лінія протривала до початку ХХ ст. і залишила помітний слід як в історії Польщі, так і нашого Волинського краю і Славутчини зокрема. В 1673 році, після смерті князя Олександра Владиславовича Заславського, вигасла чоловіча лінія Заславських, а потужні родові маєтки перейшли до Йосифа-Карла Любомирського, який був одружений з єдиною сестрою покійного князя Теофілією-Людовикою Заславською. У 1703 році Йосиф-Карл Любомирський помер, а його дочка Йозефина-Марія, яка ще при житті батька одружилася з князем Павлом-Карлом Сангушком, принесла маєтності Заславських, серед яких і м. Славута, у дім чоловіка. А в першій третині ХІХ ст. сполонізований рід Сангушків, за своєю економічною могутністю, починає упевнено виходити на перше місце в Волинській губернії. Як зазначає В. Павлюк, на цей час він уже значимо виділяється розмірами своєї власності, розвитком господарства, кількістю доходів та місцем в суспільному житті Волині. Земельна власність роду становила майже 100 тисяч десятин, яку обробляло 20794 кріпаків. Славутські маєтності Сангушків на кінець ХІХ - поч. ХХ ст. складалися з повітового міста Заслава (тепер - Ізяслав), містечок - Славута, Білогородка й Корниці та 97 сіл. [33, 68].
Євстафій Сангушко-старший - родоначальник дванадцятого покоління. Він народився 26 жовтня 1768 року в сім’ї князя Ієроніма, сина Павла-Карла Сангушка (десяте коліно), від його першої дружини Урсули Потоцької. Був одружений з княжною Климентиною-Марією-Терезою Чарторийською і мав від неї двох синів - Романа та Владислава. Євстафій Сангушко-онук був третім сином Владислава Євстафійовича і Ізабелли Любомирської, народився 16 серпня 1842 року. Попри інші маєтності і замки, славутське гніздо найбільше припало до душі Сангушкам. [38, 402-403.]
Сам Євстафій Сангушко був, як кажуть, людиною з героїчної легенди. Легендарною стала доля його дітей та онуків. Роман, Павло і Євстафій, сини Владислава, хоч мали вже зовсім інший життєвий триб, зберегли всі характерні родинні сангушківські риси та якості. Смерть одинокого престарілого високошляхетного благодійника Славутчана князя Романа в листопаді 1917 року стала трагічним акордом в багатовіковій історії Сангушківської династії. [29, 671] Польсько-мовних видань про Сангушків безперечно значно більше.
Отже, Євстафій-Еразм Ієронімович Сангушко народився (за А. Веритусом 25 вересня 1768 р) в містечку Радзині, а зростав у родовому замку в Славуті. Найстисліша його біографічна характеристика - рицар, поет, патріот. В 14 літ відвезли його до Франції “на докінчення наук”. У 1788 р. любельське воєводство делегувало юнака своїм репрезентантом на сейм.
Перші важливі події в житті молодого знатного шляхтича Є. Сангушка датуються 1791-1792 рр., коли на Україні велася польська військова кампанія проти російських військ. Під проводом князя Юзефа Понятовського молодий Сангушко в цих боях кілька разів піднімався “до вершин слави свого предка гетьмана” - Романа Сангушка, переможця в битві під Улою в 1568 р. [46, 93-94].
Через два роки Євстафій Сангушко в ранзі генерала польських військ знову воює з Росією разом з Ю. Понятовським, на цей раз - на вулицях Варшави під знаменами славетного Костюшка. Останній не раз давав найвищі оцінки бойової доблесті молодого генерала Сангушка.
Після згаданих вище битв відбулися поділи Польщі. До Росії було приєднано спочатку Східну, а потім - Західну Волинь, де знаходилися родові маєтки Сангушків. На цих територіях цар створив Волинське намісництво, яке у вересні 1796 р. реорганізовано в Волинську губернію з центром у Звягелі, а з 1804 р. - в Житомирі. Цар Павло І дозволив повернутися на Волинь майже всім полякам, які ще донедавна були виселені звідси, віддав їм їхні маєтки, відновив у правах та привілеях. Князям, шляхті знову дозволено брати участь в управлінні державою. [27, 62].
Після великого падіння Польщі князі Сангушки поступили на службу Росії. Батько, князь Ієронім, на той час був у званні генерал-поручника, син князь Євстафій, служив полковником у Кінбурнському драгунському полку.
З великою надією звернули всі поляки свій погляд на Наполеона Бонапарта. З поляків Наполеон І сформував стотисячну армію, яка рушила разом з ним на схід. Н. Бонапарт через свого резидента у Варшаві Прадта викликав князя Є. Сангушка в свою головну квартиру. Імператор передбачав мати з молодого Сангушка, великого польського магната, який прекрасно орієнтувався на теренах Західної України, неабияку політично-стратегічну користь. Князь Євстафій відгукнувся на цю пропозицію з великою охотою і без найменших вагань залишив службу імператору Олександру І [ 29,672] Є. Сангушкові відразу було відновлено звання генерала польських військ. [10, 672] Тим часом, родове обійстя в Славуті та інші землі, що належать батькові, поки що залишаються недоторканні.
Цар Олександр І з нагоди історичної перемоги над Францією амністував усіх поляків-дворян, втому числі й князя Сангушка-молодшого. Йому було повернено всі його маєтки і вже в 1817 році Євстафій Ієронімович очолює дворянство у Волинській губернії, тобто стає його предводителем.
Основою економіки на Волині, як і в усій Російській імперії, було сільське господарство. Князь Є.І. Сангушко, один з найбільших польських магнатів, володів, крім земель, величезною, як на той час, промисловістю [ 5, 76-98] У 1828 році йому належало 6 суконних, 2 паперові й одна свічкова фабрики, один завод. Крім цього, він володів часткою в Корецькій та Городницькій порцелянових фабриках. Є. Сангушко займався розвитком бурякоцукрового виробництва.
В Заславському повіті працювало чотири суконні підприємства, які на згадану вище дату виробили 50100 аршинів сукна. Славутська мануфактура, крім сукна, виготовляла також і ковдри, які мали величезний попит на Україні. В цей час дане виробництво забезпечувало працею понад 800 робітників [ 3 3, 40]
Але гордістю і славою Сангушків була все-таки цукрова промисловість. За короткий період, буквально вже на 1850 рік, три Сангушківські цукроварні - в Шепетівці, Клембівці та Кременчуках - виготовляли 100 тисяч пудів цукру, з них - половину (за іншими даними - 60 тисяч пудів) [5, 98] давала Шепетівка. Шепетівська рафінація переробляла за рік 200 тисяч пудів цукру-піску, який довозили сюди з інших підприємств Росії [ 33, 42.] Згодом, уже після смерті князя, родині належало 6 цукрових - 5 пісочних і один рафінадний - заводів. Старий князь шукав Зв’язки за кордоном, тому всі його заводи, а крім цукрових, згодом у Сангушків з’явилися машинобудівний та хімічний, були оснащені паровими двигунами, механічним обладнанням, доставленими з Англії і Бельгії.
Славилась продукція Славутської паперової фабрики, яка вивозилась до Москви, в сусідні Білорусію та Литву, реалізовувалась на ринках Правобережної України, а також у Полтавській та Херсонській губерніях. У 1860 році валовий об’єм цієї продукції становив величезну суму - 100 тисяч рублів.
Великі прибутки давав хімічний завод у Варварівці поблизу Славути. Тут виготовляли оцет звичайний і очищений, скипидари. Загальна сума продукції підприємств Сангушків у Заславському повіті на 1860 рік становила майже 1 600 000 рублів, що переважало об'єм виробництва всіх інших повітів Волині разом узятих і становило 63% всього виробництва губернії. На фабриках, заводах і в маєтках родини на межі першої і другої половини ХІХ ст. працювало 32 іноземці [34, 272]
На рік смерті князя родині належало понад 39 000 десятин лісових угідь. Здійснювалися вибіркова вирубка і штучне насадження дерев [ 34, 273; 33, 27-28]
Є. Сангушко займався розведенням племінних коней. Племінне стадо - матки з лошатами і молодняк - знаходилося доволі далеко від Славути, в селі Христівка. Старий князь часто їздив туди бричкою. Був радий, як хтось з гостей супроводжував його... [42, 111-115]
Славутське родинне гніздо князь Євстафій утримував у зразковому архітектурному вигляді і стані. Релігійна побожність спонукувала споруджувати в Славуті та навколишніх селах довершені в стилях костели та православні храми. За три роки (1822-1825), виконуючи заповіт покійної доньки Дороти, князь збудував у Славуті однойменний костел, який був подібний до костелу св. Євстафія в Парижі [ 43] А раніше в місті він спорудив православну церкву. З 1822 по 1830 рр. велося будівництво православного храму в сусідньому селі Бачманівці. Цим Є. Сангушко засвідчував лояльність до своїх православних підданих. Архієреї православ’я ревно згадували Сангушків в своїх молитвах [ 34, 60.]
Сучасники знали славутського князя і як мецената науки. Коли в 1833 р. розпочався збір коштів на переведення Волинського ліцею до Києва, він виділив на цю справу 7,5 тисячі рублів сріблом [ 33, 128.] Загалом же Сангушківські обійстя, зокрема палацові ансамблі в Заславі [ 5, 153.] та Славуті, були великими культурними осередками на Волині. Усьому, що там зберігалося, - книгам, рукописам, картинам, виробам з кришталю, фарфору, фаянсу бронзи, золота і срібла, як мовиться, не було ціни. Величезний науково-пізнавальний інтерес складали археологічні знахідки, які зберігалися в стінах славутського палацу. Тут також були колекції художнього ткацтва, шитих на атласі давніх корогов і такої ж зброї та військового спорядження. Палацова бібліотека складала понад 5 тисяч томів. Безцінними вважалися тут Біблія Радзивилівська, Біблія Острозька, Біблія Львівська, польські хроніки, листи гетьмана Петра Дорошенка... Архів Сангушків складався з родинних архівів князів Острозьких та Заславських з документами від 1237 року; сюди входили справи з історії козаччини до Б. Хмельницького, а також війни Івана Грозного з Жигмундом Августом, безліч карт та планів маєтків роду [ 5, 138-143.] Все це багатство мільйонної і мільйонної цінності, за винятком частини вивезеного до Гумниського родинного архіву [ 27, 60], пішло за димом в 1917 році на очах в славутчан, які плакали, дивлячись на це... [47, 96-104]
Цікаво відзначити, що внучка князя Євстафія, графиня Марія-Климентина Потоцька-Сангушко, була, після свого шляхетного діда, продовжувачем на теренах Великої Волині зародження і розвитку ринкових відносин [ 33, 57-60.] Ще до свого шлюбу, зокрема станом на 1850 р., княжна М. Сангушко вже володіла половиною Заславського повіту і розпоряджалася частиною родових промислових об'єктів. В тогочасному Військово-статистичному огляді Російської імперії подано, що вона займає “перше місце" серед поміщиків Волині. Княжній Марії належали найпотужніша на Волині Славутська суконна фабрика, найкращий у всьому південному краї Росії Шепетівський цукровий рафінадний завод, знову ж таки найкраща в губернії Славутська свічна фабрика та паперова - у с. Михля Заславського повіту, що давала продукції на 16 тисяч рублів сріблом [ 5, 96-98.]
Євстафій Владиславович народився 16 жовтня 1842 року в родовому обійсті князя Владислава Євстафійовича Сангушка Гумниськах під Тарновом.
Повстання поляків у 1863 р. перервало навчання кн. Євстафія в Ягеллонському університеті, де студіював право. За родинною домовленістю юнак був відправлений у Славуту. Він мав пильнувати славутські маєтки від розгрому, пограбування, а то й можливої конфіскації. Рід Сангушків у 1864 р. узяв під особистий захист генерал-губернатор Київський, Подільський та Волинський Н. Анненков. [33, 70-71]
Ще коли жив старий князь Євстафій, він склав заповіт, за яким для онука-тезки мало належати одне з чималих Сангушківських помість на Люблінщині. А з Петербурга в цей час надійшла умова: служити Євстафійові в корпусі пажів. Відтак маєток на Люблінщині було конфісковано. Тож особистого родинного гнізда в князя Євстафія не було.
На диво умілим господарем зарекомендував себе юний князь на Славутських теренах. Родовий сангушківський такт ладити з підлеглими в Євстафія виявився щонайкраще. Тож і повстання майже не завдало збитків для Славутського ключа. Повернувшись до батьків, продовжив навчання; студіював агрономію та лісове господарство.
1873 року Є.В. Сангушко був обраний депутатом до Сейму та Ради краю. Виконував свої обов’язки до кінця свого життя, щоправда, незабаром з Ради краю був покликаний до Палати найвищих представників народу. З особливим задоволенням працював в комісії крайового господарства, в котрій тривалий час був референтом меліорації. З 1887-го по 1890-й рр. кн. Євстафій очолював Рільниче товариство в Кракові. [45].
1890 рік. Маршалок сейму Ян Тарновський був змушений здати цей високий пост з ряду причин. Восени Є.В. Сангушко уже займав крісло маршалка. Великою є його заслуга в розбудові крайової залізничної мережі, створенні бюро залізниць; розвитку водного і меліоративного будівництва. Він відчутно підніс роль сільськогосподарських шкіл та заклав два нових таких заклади. Добився збільшення бюджету на розвиток промисловості; провів у життя податкові пільги в цій сфері крайового господарства тощо.
Заслуги мав на стільки великі, що австрійський цісар запропонував йому намісництво. На цій посаді він удостоївся найвищої в Австрії нагороди - ордену Золотого Руна. Та князь на стільки був байдужий взагалі до всяких державних відзнак, що навіть не знав, що то є, не знав, за що вона дається. Аж цісар мусів йому те все пояснити.
Роман Владиславович Сангушко народився 4 (17) жовтня 1832 року і був старшим сином славутського князя Владислава Євстафійовича. Матір'ю Романа була княжна Ізабелла Любомирська.
І ось він у 1864 році їде у Волинську губернію - до родинних славутських князівських маєтків з головною резиденцією в Славуті. 19 жовтня за старим стилем 1868 року 36-річний князь Р.В. Сангушко одружується на чарівній графині Кароліні Тун де-Гогенштейн, дочці графа Фрідріха і Леопольдини Ламбергів. На жаль, дітей у подружжя не було.
Ще до своєї смерті князь Роман Євстафійович Сангушко (1800-1881рр) - рідний дядько Р.В. Сангушка, який був володарем славутських маєтків, передав їх своєму племіннику Роману. Між іншим, славутські родинні маєтки були досить великими і складались із трьох маєтків - славутських, ізяславських та шепетівських. Ці маєтки сягали з півночі на південь - 90 верст, а з заходу на схід - 30 верст, а решта у площі займали луки, ліси, озера та річки. Відрадно, що князь Роман Сангушко успадкував від своїх дідів та прадідів не тільки маєтки, а й старанне ставлення до збереження та примноження всього цінного у родинних володіннях. Він щоденно ретельно займався справами своїх маєтків. Щодо промислових підприємств, які були засновані його попередниками-предками, то вони продовжували успішно розвиватись. У маєтках князя Р.В. Сангушка були такі заводи як: лісопильний, пивоварний, чавуноливарний, кінний, миловарний, цегельний, черепичний, толевий, каретний, свічний. Були і фабрики - паперова та суконна, які своїми виробами здобули велике визнання та славу не тільки в царській Росії, Україні, але й за кордоном, про що свідчать історичні матеріали. [44, 67].
Славута все більше набирала профілю фабрично-заводського містечка, бо місцеві трударі займались переважно працею на виробництвах, а більша половина селян в той час не мала земельних наділів. Князь Р.В. Сангушко особливу увагу приділяв стародавньому кінному заводу (до речі, цей завод був одним із найстаріших і найвідоміших заводів Росії і Правобережної України, й був заснований князями Сангушками ще у середині XVIII століття), а також кумисному лікарняному закладу, заснованому у 1877 році, який вважався одним із найпередовіших і найвідоміших медичних закладів. Князь Р.В. Сангушко володів також гідропатичним закладом (лікування нервових хвороб, недокрів'я, жіночих захворювань тощо), заснованим у дубовому лісі міста Славути ще у 1864 році. Він виділяв кошти не тільки для медицини, але й освіти, заохочував також торгівлю. У Славуті була побудована і функціонувала двоповерхова біла лікарня „Святого Романа” (ця лікарня, на жаль, не збереглася). У другій половині ХІХ ст. в Славуті з навчальних закладів існувало і працювало сільське училище, яке було відкрито у 1865 році як однокласне і перетворене у 1902 році на двокласне народне училище (три групи та два класи). Між іншим, нині в цьому приміщенні, знаходиться Славутська середня школа №2. На фронтоні будинку зберігся напис "Двокласне народне училище". До жовтневого збройного перевороту 1917 року у Славуті працювали лютеранська та церковно-парафіяльна школи. При лютеранському храмі (кірха), у другій половині XIХ ст., існувало двокласне лютеранське училище, де навчались діти лютеран та католиків. У початковій лютеранській школі вчились діти з німецької колонії - діти службовців промислової компанії. До церковнопарафіяльної школи у Славуті приймались діти тільки кадрових робітників. Крім того, у місті діяло приватне комерційне училище, в якому здобували освіту лише діти купців і торговців. За участю князя Романа Сангушка була відкрита у 1914 році трирічна парафіяльна польська школа. [27, 62].
Слід також зазначити: що за часів князювання Р.В. Сангушка у Славуті існувала і діяла єврейська релігійна школа Талмуд-Тори з вивчення Талмуда - єврейського молитовника та Тори-Біблії (п'ятикнижжя Старого Заповіту Мойсея). Ця школа була для широкого кола бідних правовірних євреїв. Крім того, у місті працювала єврейська школа - школа рабинів.
У маєтку князя Р.В. Сангушка були притулки для людей, які втратили працездатність, та дітей, безкоштовний шпиталь, була кредитна установа (кредитами користувались бідні люди і платили за них мізерний процент). Князь Р.В. Сангушко значну суму грошей витрачав на благодійні цілі. Його моральною та матеріальною підтримкою користувались всі люди без винятку, причому різних національностей, які бідували, - українці, росіяни, білоруси, поляки, євреї, чехи, німці та інші. [27, 62].
Висновки
Ізяслав - місто Хмельницької області, районний центр на р. Горинь, притоці Прип'яті. У різні часи документи фіксують дещо відмінні його назви: Ізяславль (ХІІІ ст), Заслав, Заславль, Ізяслав (ХІV-ХХ ст). Місто засноване в 987 р. київським князем Володимиром Святославовичем, який віддав уділ своєму сину Ізяславу територію, де й було започатковано місто з назвою Ізяслав. Окремі вчені вважають, що ці відомості стосуються селища Заславля Мінської області, а Ізяслав було засновано в ХІ ст.
У ХІІІ - першій пол. ХІV ст. Ізяслав входив до складу Галицько-Волинського князівства, а в ХІV ст. місто стало володінням князів Острозьких, права яких на місто підтверджено грамотою короля польського Владислава Ягайла і князя литовського Вітовта. В другій половині ХІV ст. Ізяслав став власністю Литви, а після Люблінської унії 1569 р. - Речі Посполитої.
В ХV-ХVІ ст. через кожні 10-20 років Волинь піддавалася нападу татар. Зафіксовано напади татар на Ізяслав у 1491 р., бої під стінами міста між польським військом і татарами у 1534 і 1537 рр., спустошення Ізяслава в 1618 р.
Після Брестської унії посилюється окатоличення Ізяслава. На той час тут було споруджено костьол і монастир бернардинів, а місто перейшло до рук князів Заславських (гілка родини Острозьких), які стали ревнивими провідниками політики полонізації, покатоличення українського населення.
Князі Заславські розпочали будівництво замку, широко використовуючи працю населення міста й околиць. Навколо замку спорудили вали та інші укріплення. Таким чином, Ізяслав перетворився на типове середньовічне місто, населення якого виконувало чисельні повинності, зокрема передбаченні документом „Устава на волоки".
У ХVІІІ ст. Ізяслав став значним торговим і господарським центром півдня Волині. Уже в 1629 р. у місті налічувалося 875 димів, 4 - 4.5 тис. мешканців. У відомостях про сплату податків зареєстровано 7 перекупників та 83 ремісники (шевці, ковалі, тесляри, бондарі, кушніри та ін). У місті відбувалися щотижневі торги та річні ярмарки.
Населення Ізяслава не раз виступало проти гніту польської шляхти, брало участь в повстанні С. Наливайка 1594-1596 рр. Події визвольної війни українського народу 1648-1657 рр. у Ізяславі стали яскравим виявом боротьби українців проти полонізації та гноблення. У 1648 р.Б. Хмельницький, спираючись на допомогу населення міста і сусідніх сіл, з своїм військом взяв Ізяславський замок. В наступні роки Ізяслав та його околиці стали ареною жорстокої збройної боротьби між повсталим народом і польською шляхтою.
В 1652 р. спалахнула епідемія чуми, яка призвела до зменшення чисельності горожан. В 1650 р. в місті налічувалося 301, а в 1653 р. - лише 45 димів.
За Андрусівським перемир'ям 1667 р. Ізяслав відійшов до Польщі. Частина населення, рятуючись від утисків князів Заславських, а з 1673 року - Сангушків, втікала в інші райони. Особливо великих спустошень півдню Волині завдали орди татар у 1684, 1690, 1698 роках.
На початку ХVІІІ ст. погіршення становища населення призводило до значного поширення на півдні Волині повстанського руху під проводом Палія та Самуся. Взимку 1702-1703 рр. воно перекинулося і на володіння Сангушків. У 1712 р. відбувся новий спалах антикнязівської боротьби на Волині. Коронний гетьман Адам Синявський відзначив, що в районі Острозької ординації діють свавільні загони.
Незважаючи на те, що місту в 1754 р. грамотою короля Августа ІІІ було надано магдебургзьке право, ремесло занепадало і в кінці століття ледь жавріло. Після возз’єднання Правобережної України з Лівобережною у складі Росії протягом 1793-1795 рр. місто було центром Ізяславського намісництва, 1796-1797 рр. центром повіту Волинського намісництва, пізніше тієї ж губернії. В Ізяславі перебували повітові установи, чималий штат чиновників, розміщувалися гарнізони російських військ.
На початку і в середині ХІХ ст. Ізяслав був невеликим містом з дрібними торгівлею і ремеслом. Дані свідчать, що в 1823 р. працювала суконна мануфактура з 28 робітниками. В 1862 р. функціонувало 10 дрібних підприємств з 351 робітником. В місті відбувалися щотижневі торги, 6 річних ярмарків, було близько 200 різного роду торгівельних закладів, тютюнова фабрика.
Після реформи 1861 р. у володінні Сангушків було понад 60 тис. десятин землі, в т. ч. майже 40 тис. десятин лісу. Це було найбільше поміщицьке володіння в губернії. А селянським господарствам у той час належало лише 2220 десятин землі.
Початок ХХ ст. ознаменувався посиленням боротьби селян за землю. Селяни добивалися права користуватися лісами за плату. В повіті відбувалися масові вирубки поміщицьких лісів.
Отже, Ізяслав є старовинним українським містом із багатою й своєрідною історією, яка тісно переплетена із основними віхами розвитку українського народу. Особливо багато історико-культурних пам’яток збереглося із часів князювання родин Заславських та Сангушків. Однак, сьогодні ці унікальні споруди потребують не тільки державного реєстру, але й особливого відношення та збереження, що не може бути здійснено без значних капіталовкладень.
Джерела та література
1. Атаманенко В. Волинські володіння Радивилів другої половини XVI - першої половини XVII ст. // Минуле і сучасне Волині та Полісся: Олика і Радзивілли в історії Волині та України. - Луцьк, 2006. - Вип.18. - С.37-44.
2. Атаманенко В. Свідчення про татарські напади на Волинь у луцьких гродських книгах др. пол. ХVІ ст. // Матеріали І-ІІІ краєзнавчої конференції “Остріг на порозі 900-річчя" (1990 - 1992). - Остріг, 1992. - Ч.1.
3. Баранович О. Залюднення України перед Хмельниччиною: Волинське воєводство. - К., 1930.
4. Велика Волинь: Минуле й сучасне. - Хмельницький; Ізяслав; Шепетівка, 1994. - С.237-252.
5. Военно-стратегическое обозрение Российской империи. - Санкт-Петербург, 1850. - Т.Х. - Ч.3.
6. Волинь. - 1917. - 29 жовтня.
7. Волынские епархиальные ведомости. - 1870. - № 79.]
8. Волынские епархиальные ведомости. - Почаев, 1893. - Т. ІІІ. - С.393-405.
9. Герби міст, губерній, областей і посадів Російської імперії. - К, 1997.
10. Голомбиевский А. Князь Роман Евстафьевич Сангушко // История кавалергардов. 1724-1799-1899 / Сост. С. Панчулидзев. - С. - Петербург, 1906.
11. Грушевський М. Ілюстрована історія України. - К., 1992.
12. Грушевський М.С. Історія України-Руси. - К., 1995. - Т.6.
13. Доманк А. Партизани штурмують Ізяслав // Колгоспне життя. - 1974. - № 26 (28. лютого).
14. Загришев И.П. Заславль - город древний. - Минск, 1986.
15. Записано авторм зі слів вчителя російської мови і літератури ЗОШ № 2 м. Ізяслава Бритковської К.О. 2007 року.
16. Записано автором зі слів вчителя біології і географії Сошенської середньої школи Гончарук Л. М. 2006 року.
17. Записано автором зі слів вчительки - пенсіонерки Назимко Л.І. 2006 року
18. Записано автором зі слів жителя м. Ізяслава Ковальчука Б С. 2006 року
19. Записано автором зі слів завуча ліцею м. Ізяслава Шевчук Н.М. 2007 року.
20. Записано автором зі слів мешканця м. Ізяслав Мордач І.Ф. 2006 року.
21. Записано автором із слів жителя м. Ізяслава Дробота Б.С. 2007 року.
22. Записано автором із слів жительки міста Ізяслава Лиманюк М.І. 2006 року
23. Заславський вісник. - 1942. - березень.
24. Заяць А. Класифікація та термінологія міських поселень Волині XVI - першої половини XVII ст. у світлі джерел // Минуле і сучасне Волині та Полісся: Ковель і ковельчани в історії України та Волині. - Луцьк, 2003. - Ч.1. - С.22-23.
25. Заяць А. Урбанізаційний процес на Волині в XVI - першій половині XVIІ століття. - Львів, 2003.
26. Історія міст і сіл УРСР (Хмельницька обл) - Київ, 1971 р.
27. Ковальський М.П. Документи родинного фонду Сангушків Краківського Державного Воєводського Архіву як джерела з соціально-економічної історії України ХVI-XVIIІ ст. // Архіви України. - 1983. - 3.
28. Крикун М.Г. Чисельність населення Волинського воєводства у першій половині XVII ст. // Вісник Львівського університету: Серія історична. - Львів, 1988.
29. Мемуары князя Сангушки / Подг. Харкевич В.И. Исторический вестник. Историко-литературный журнал. - Санкт-Петербург, 1898. - Т. LХХІІІ.
30. Міньков І.І. Ізяслав місто старовинне. - Ізяслав, 1999.
31. Осипов С. Звіт про діяльність Плужненського підпільного райкому КП (У) // ДАХО. - Ф.234-Р. - Оп.18. - Спр 112.
32. Павлюк В Палацово-паркові ансамблі магнатерії - центри культури Волині // Осягнення історії: Збірник наукових праць на пошану професора М.П. Ковальського з нагоди 70-річчя. - Острог; Нью-Йорк, 1999.
33. Павлюк В. Магнатерія Волині в соціально-економічному та культурному житті Правобережжя в ХІХ ст. - Острог, 2000.
34. Павлюк В. Проблеми економічного розвитку України першої половини ХІХ століття в дослідженнях О. Оглоблина // Наукові записи: Історичні науки. - Острог, 2000. - Вип.1. - С.272;
35. Петров М.Б. Сторінки історії Ізяслава XVI-XVII ст. // Велика Волинь: Минуле й сучасне. - Хмельницький; Ізяслав; Шепетівка, 1994.
36. Ричков П., Олійник С. Археололгічні дослідження Заславщини. - Хмельницький, 1996.
37. Служебная поездка по Волыни // Родина Волынь: сборник статей и воспоминаний о жизни немцов на територии современных Житомирской, Ровенской, Волынской областей Украины, составленный на основании публикацый немецкого исторического общества “Волынь" и “Волынских тетрадей". - Визентхаджайд; Житомир, 1998. - Труды. Т.17. - С.40-41
38. Теодорович Н. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской губернии. - Почав, 1898.
39. Теодорович Н.И. Город Заславль Волынской губернии. - Почаев, 1895.
40. Ястребицкая А.Л. Европейский город: (Средние века - раннее Новое время): Введение в современную урбанистику. - М., 1993.
41. Debicki L. Portrety I sylwetki z dziewietnaatego atulecia. - Krakow, 1975. - Serya 1. - S.152
42. Dunin Karwicki J. Szkice obyczajowe I historyczne. - Warszawa, 1982. - S.109
43. Jakubowicz J. Ksiaze ze Slawuty \\Kurier lubeiski. - 1998. - 19.06.
44. Olasikowicz W. Chlopak ze Slawuty. - Warszawa, 1987
45. Roman Sanguszko, zeslaniec na sybir z r.1831, w swietle pamietnika matki ks. Klementyny z Czartoryskich Sanguszkowej oraz korespondencji wspolczesnej. - Warszawa, 1927
46. Roman Sanqusko, hetman polny litewski // Tyqodnik illustrowany. - Warszawa, 1962.
47. Rzyszczewska E. Mord slawucki w oswietleniu naoczneqo swiadka. - Lwow, 1979.
48. Tarnowski S. Wspomnienie posmiertne // Eustachy Sanguszko. - Krakow, 1997.
49. Źródła dziejowe. - Warszawa, 1989. - T. 19.
Додатки
Додаток 1. Родовід князів Заславських
В 1386 р. польський король Владислав і великий князь литовський Вітовт передали у володіння князю Федору Даниловичу Острозькому разом з Острогом і наше місто Ізяслав. В 1448 р. син Федора Даниловича, Василь Федорович, розділили величезні острозькі маєтності між двома своїми синами: Іваном (одержав Остріг) і Юрієм. Юрію дістався у володіння місто Заславль і він почав рід князів заславських.
Отже, першим історично відомим князем Заславським став князь Юрій Васильович. Правда, до 1466 р. він іменується ще князем Острозьким. Але акт від 26 червня 1466 р. свідчить про те, що Юрій Васильович підписується вже князем Заславським.
У князя Юрія Васильовича було два сини: Андрій та Іван.
Князь Андрій Юрійович Заславський помер - не жонатим. Під кінець життя зійшов з глузду і жив при браті своєму Івані, а потім при Констянтині Острозькому.
Князь Іван Юрійович Заславський був надзвичайно хоробрий і войовничий. В 1500-1507 роках знаходився у Московському полоні. Помер Іван Юрійович в 1520 р. Після нього залишилося п‘ятеро синів: Федір, Богдан, Кузьма, Іван, Михайло. Про князів Федора, Богдана, Івана не відомо нічого. Князь Михайло помер бездітним.
Князь Кузьма Іванович Заславський близько 1551 р. був старостою Кам’янецьким і прославився деякими перемогами над татарами. Князь Кузьма був не одружений з княжною Анастасією Ольшанською і від шлюбу з нею мав дочку Ганну і трьох синів: Петра, Михайла і Івана.
Князь Петро Кузьмович не мав дітей.
Про князя Михайла Кузьмовича згадується в указі від 20 червня 1583 р. В цьому указі короля Стефана Баторія говориться про те, що старости Кременецький і Володимирський взявши з собою військо рушив на помістя Михайла Заславського і забрали у нього помістя Оженін. Князь Михайло Кузьмович неодноразово воював з турками. Помер від нещасного випадку. Одного разу їдучи в повозці заснув, тримаючи в руці заряджену рушницю, яка чи то від струсу чи від необережного натиску рукою вистрілила йому в груди. Помер він не жонатим.
Князь Іван ІІІ Кузьмович Заславський виконав волю батька свого і віддав на монастир святої Троїці села: Двірець, Білижинці, Завадинціі Сенютки.
Він мав одну дочку Софію і одного сина Івана ІV.
Князь Іван ІV Заславський Іванович перший із стародавнього православного роду князів Заславських перейшов в католицьку віруразом з дружиною Олександрою Сангушко і всім сімейством. Польський історик Нісецький так розповідає про перехід Івана Заславського в католицизм. Якось йому приснилось, що якийсь татарин напав на нього і міцно зв’язав. На другий день приїжджає до нього в Заславський замок ізуіт Каспер Ногай. Під час обіду зав’язалась суперечка про католицьку віру. Хитрий ізуіт зумів так захистити святість своєї латинської віри, що переконав князя. Бачачи себе переможеним в суперечці, Іван ІV Заславський сказав: ”Недарма мені в цю ніч снилось, що якийсь татарин мене спіймав і міцно прив’язав”. - Хитрий ізуіт став переконувати князя, що цей сон був справжнім откровенням Божим. При цьому Нагай признався, що за своїм походженням він татарин і ще хлопчиком був взятий поляком у полон, охрещений і вихований у католицькій вірі. Ставши католиком, Іван Януш Заславський побудував костел Іоана Христителя, наділив його села, організував при ньому школу для виховання дітей. В 1602-1603 роках Януш Заславський побудував монастир Бернардинів і при ньому костел святого Михайла. Януш Заславський брав участь в битвах з татарами під Збаражем в 1589 р. і з турками під Цецерою в 1620 р. З часом князь Януш побачив шкоду, яку наносила уніатська та католицька церква православній вірі і українському народу. Саме тому він перший підписався під інструкцією Волинського дворянства послам відправлений на Варшавський сейм, що проходив в 1607 році. В цій інструкції ставилась вимога про знищення унії і відновлення православної віри. Князь Януш був одружений два рази. Від другої жінки в нього не було дітей, а від першої він мав двох дочок: Єлизавету і Софію, і трьох синів: Олександра, Костянтина і Юрія.
Князь Костянтин був послом волинського воєводства на варшавському сеймі в 1607 р. Разом з братом своїм Олександром їздив за кордон. Помер молодим і не жонатим.
Князь Олександр Януш Заславський на протязі 12 років навчався за кордоном в Німеччині, Франції, Нідерландах, Молдовії. Був високо освітченою людиною. Займав високі державні посади: воєвода Бридславський, воєвода Київський, староста Житомирський. Князь Длександр пробував себе в літературі, займався благодійницькою діяльністю. В кінці життя захворів на подагру. Був одружений на Єфросинії княжні Острозькій. В 1620 році після смерті свого батька, князя Януша Острозького, разом з яким припинив своє існування славний рід князів Острозьких. Єфросинія Осторозька віс величезні маєтності перенесла в дім чоловіка. І таким чином знову об’єдналися Острозькі і Заславські володіння. В Олександра Заславського було дві дочки: Констанція і Сусана, і три сини Ісідор-Януш, Костянтин-Олександр, Владислав-Домінік.
Князі Ісідор-Януш і Костянтин-Олександр померли не одруженими. Князь Владислав-Домінік Заславський брав участь у битвах з шведами в 1621 р. з Богданом Хмельницьким. Саме його князя Владислава-Домініка, Богдан Хмельницький в насмішку прозвав периною за його пристрасть до всяких зручностей. Він був жонатим двічі. Від другої жінки в нього був син Олександр і дочка Теофілія.
Князь Олександр Владиславович помер малолітнім і з його смертю припиняє свій рід князів Заславських.
Таким чином рід князів Заславських проіснував 207 років: від 1466, коли князь Юрій Васильович став підписуватись князем Заславським до 1673 р., коли помер останній князь Заславський Олександр Владиславович.
Додаток 2
 |