Реферат: Українські легенди та перекази про диких птахів

Реферат на тему

Українські легенди та перекази про диких птахів

Щодо диких і хижих птахів, то в легендах про деяких з них не можна не помітити залишків так званого тваринного епосу; решта легенд є плодом простої спостережливості народу; проте як у тому, так і в другому випадку помітний вплив справила зі свого боку ще й апокрифічна література. Легенд про диких і хижих птахів збереглося чимало. Зупинимося на найголовніших з них.

Одним з найшанованіших, так би мовити, на Україні птахів є ластівка (сільська ластівка). Це — Божа пташка (Київський повіт). Створена вона Богом із землі (Ушицький та Літинський повіти) Благословив її Господь за те, що коли "жиди" розпинали Христа, ластівки крали в них цвяшки (Проскурівський повіт). Якщо ластівка в'є під чиєюсь оселею гніздо, то це передвіщає щастя тій родині (Старобільський та Літинський повіти). Розоряти гніздо ластівки або "драть" їхні яєчка — гріх: все обличчя у винних всіється веснянками, подібно до цяток на ластів'ячих яєчках (Літинський, Київський та Старобільський повіти). Більше того, ластівка, щоб відомстити, попсує корову, для чого пролетить під коровою тричі — молоко почервоніє і його стане так мало, що навіть теля пропаде з голоду (Старобільський і Новомосковський повіти). Хто розорить гніздо ластівки і вб'є її пташат, у того вона спалить хату, принісши з поля вогню (Харківський і Старобільський повіти). Щоб вивести з обличчя ластів'яче ряботиння (веснянки), потрібно, як уперше навесні побачиш ластівку, вмитися молоком і втертися тим рушником, в якому носили святити паску, — не тільки зійде ластів'яче ряботиння, а й станеш білолицим (Старобільський повіт). Або: коли побачиш уперше навесні ластівку, треба тричі сказати: "Ластівко, ластівко! На тобі веснянки, дай мені білянки!" (Подільська губернія). Декотрі, побачивши вперше навесні ластівку, беруть з-під правої ноги землі й помічають, якого кольору трапиться в ній вовна: такої масті і скотину треба тримати (Старобільський повіт). Якщо ластівки раптово відлітають з якої-небудь місцевості, то там слід неодмінно чекати мору на людей (Літинський повіт).

Якщо ластівка "напаскудить" комусь на голову, то голова в того чоловіка вкриється шолудями (Літинський і Канівський повіти).

Восени (в Літинському повіті 26 вересня — за старим стилем. — Ред.) ластівки не відлітають на теплі води, у вирій, а зчеплюються лапками одна за одну, утворюючи довгу вервечку, і, за якусь провину, замерзають на цілу зиму у воді. А напровесні, коли скресне крига і зігріється вода, вони оживають і літають потім аж до Здвиження. Не раз, буцімто, витягували взимку неводами цілі в'язки зчеплених одна з одною мерзлих ластівок (Київський, Таращанський та деякі інші повіти).

Природне бажання пояснити деякі особливості зовнішнього вигляду ластівки та її суто ідеальну сімейність породило особливу досить зворушливу легенду про походження ластівок з палко закоханих одне в одне чоловіка й жінки (Олександрівський повіт). Жили собі, кажуть, чоловік і жінка. Чоловік одного разу щось різав і забруднив руки кров'ю, а жінка в цей час підійшла й так і в'ється круг нього. Чоловік узяв II за підборіддя й лагідно промовив: "Ластівко, — каже, — ти моя!" — і при цьому поцілував. Тієї ж миті вони спурхнули й полетіли ластівками. Оце через те в ластівки й видно під горлечком червоненьку плямочку.

Не меншою повагою й любов'ю користується ластівка і в інших народів. У Чехії та Німеччині вона зветься "пташкою Божої Матері"; вважають доброю ознакою, якщо ластівка влетить у вікно. Розорити гніздо ластівки чи вбити II — тяжкий гріх (Німеччина та Італія) і, як кара за це, в корів тієї людини, що розорила гніздо, молоко обертається на кров або ж і зовсім пропадає (Угорщина і Німеччина). Давні письменники свідчать, що навіть хижі птахи вважають ластівку священною. У Арріана — ластівка попереджує Александра Македонського про небезпеку.

У Дагестані розповідають, що богатирі заснували аул Цудаха з такого приводу. Зупинились вони одного разу на тому місці на ночівлю і ввіткнули прапор у землю біля свого вогнища. Прокинувшись уранці, богатирі побачили, що ластівки носять землю на кінець списа, до якого прикріплено було прапор, лагодять на ньому собі гніздо. Вчені пояснили це як добре знамення, і богатирі вирішили оселитися тут.

На монгольському сході є така чудова легенда, що являє собою суміш декількох казкових мотивів на апокрифічній підкладці і змальовує ластівку великою благодійницею роду людського. Коли всемогутнім Богом призначено було пророку Ноєві, хай буде над ним благословення, мандрувати в ковчезі по водах, що покрили всю землю, шайтан (диявол), обернувшись на мишу, всіляко намагався шкодити людям і звірям, які були в ковчезі. Він знищував запаси, псував майно і, нарешті, замислив погубити весь ковчег, потопивши його у водах вселенського моря. Для цього, забравшись якомога нижче, аж на дно ковчега, шайтан прогриз дірку в днищі його. Вода ринула, і ковчег почав швидко наповнюватися водою. Змія, що була тут же, заткнула дірку хвостом і стала голосно кликати на допомогу. Першою прибігла на той лемент кішка, яка, дізнавшись у чому річ, не чекаючи приходу пророка Ноя, хай буде над ним благословення, з'їла мишу. Винуватця було знищено, а тому карати було нікого; залишалось винагородити змію. "Змерзла я", — промовила змія. "Потерпи, — відповів пророк, хай буде над ним благословення, — коли зупинимося на землі, проси в мене для їжі найсолодшої крові, і я дозволю тобі годуватися нею". — "Пошли комара довідатися, яка кров найсолодша, бо мені не можна відлучатися". Довго літав комар. Ковчег уже зупинився. Скуштувавши крові усіх звірів, гадів і птахів, комар покуштував і крові людини. "Солодкість її ще й зараз я відчуваю на язиці", — каже він ластівці, що летіла навстріч, показуючи їй язика. Почувши це, ластівка боляче щипнула його за язик, і комар уже не міг говорити, а тільки пищав; за нього ж-доказала ластівка, що найсолодшу кров знайдено комаром у жаби. — "Амінь. Аллах — акбар!" — вигукнув пророк, хай буде над ним благословення. Звідтоді призначено змії годуватися жабами, а ластівку за свій порятунок людина береже в своєму домі разом з її гніздом і пташенятами. Змія хотіла з'їсти ластівку за її витівку, схопила її за хвоста; та ляйляк (лелека) відняв її в змії, яка встигла лише відкусити у ластівки кінчик хвоста. Досі можна бачити в кожної ластівки викроєний зубами змії хвіст. Кішка хоч і стала домашньою твариною, але й тепер зберігає все лукавство шайтана, якого вона проковтнула.

Ляйляк — священна птиця, це й дитина знає. Змія досі не може зігрітися кров'ю жаби; велика заслуга її перед праведним Ноєм, хай буде над ним благословення, та, мабуть, гріх її перед Адамом ще більший.

Такою ж благодійницею роду людського постає ластівка і в легенді, записаній у 1883 році на острові Лесбосі, поблизу берегів Малої Азії, зі слів одного молодого черкеса, і яка належить до великого циклу легенд про Соломона. Мудрий цар Соломон, син Давида, розумів мову всіх птахів і рослин і призначив усім тваринам їжу. Змії він призначив для покорму кров людини. Люди стали жалітися, що скоро загине весь їхній рід. Соломон зібрав усіх звірів і, вислухавши скаргу людини, послав комара розшукати для змії тварину з найсолодшою кров'ю. Через рік — нове зібрання звірів. Комар зустрів на шляху ластівку і каже до неї, що він вважає найсолодшою кров людську. Ластівка вирвала в нього язик і у відповідь Соломонові комар міг лише пищати — кс... кссс... Ластівка сказала, що комар онімів, та начебто встиг сказати їй, що найсолодша кров у жаби. І жабу було віддано в їжу змії. Невдоволена такою переміною їжі, змія кинулась на ластівку, але та випручалася і змії вдалося вискубти в неї тільки середину хвоста. Через те люди люблять ластівку й не розоряють її гнізда.

З монгольського сходу, слід гадати, легенда про ластівку, як благодійницю роду людського, проникла до наших вотяків, що ставляться до ластівки з великою шаною і вважають, що вона приносить із собою щастя; тому вотяки влаштовують під дахами куали гнізда з берестяних ящиків для ластівок і ніколи не вбивають їх, боячись, що їх неминуче спіткає за це велике лихо.

Колись на землі жив страшний змій, який живився кров'ю тварин. Змій послав комара куштувати у тварин кров; язик у комара на той час був довшим, аніж тепер. Комар, помандрувавши по світу, повідомив змія, що найсолодша кров у коня. Змій посилає його на пошуки вдруге. Через якийсь час комар прилітає й каже, що людська кров солодша за кров усіх тварин на землі. Не встиг комар скінчити мови, як до нього підлетіла ластівка й відірвала в нього язика, щоб він не говорив на людину. Комар злетів і запищав. Змій розгнівався на ластівку і схопив її за хвіст. Ластівка вирвалась із рук (sic!) змія, лишивши в них середину хвоста. І залишився в ластівки хвіст назавше в такому вигляді, в якому він нині є.

Горобці (сірий, домашній — Passer domesticus) виникли з чортів, і взагалі горобці — проклята Господом пташка (Ушицький та інші повіти). Про походження їхнє є в Літинському повіті така оригінальна легенда. "Жиди" постійно тримали і тримають кіз. Колись вони так їх любили, що навіть послід козячий ховали у свої пуховики. У пуховиках послід цей зігрівся, і з нього зродились горобці.

Оскільки "жиди", за українським народним віруванням, підпорядковані безпосередньо дияволу, то й горобців не можна назвати інакше, як "чортовим насінням". "На Семена" (1 вересня — за старим стилем. — Ред.) горобці збираються в очерет, і чорт їх міряє тут на мірки четверики. Насипле мірку з верхом, і тоді "зчеркне": скільки горобців опиниться понад міркою, тих чорт випускає на волю, а які залишаються в мірці, тих він забирає собі (Київська губернія і Літинський повіт). Саме зібрання горобців "на Семена" (приблизно в цей час горобці збираються у доволі великі зграї) зветься гороб'ячою радою.

Прокляття Богом горобців тісно пов'язується з розп'яттям Господа на хресті. Про це є декілька доволі близьких, зрештою, за основним своїм мотивом легенд. У Маріупольському повіті кажуть, що коли розпинали Христа, то горобці гукали: "Жив! Жив! Жив!" "Жиди" почали тоді ще з більшою жорстокістю мучити Христа. За це Господь прокляв їх і не дозволив їм відлітати на зиму в теплі краї. Восени, коли бувають "жидівські кучки", тоді й горобці літають також кучками. Взимку їх багато гине.

У селі Микольському розповідають, що коли розіп'яли Господа, то на хрест Його сіло двоє горобців — червоний (червоноголовий — Passer montanus) та сірий. Червоний гукав: "Помер, помер!" А сірий (звичайний, наш): "Жив, жив!" Тоді один з вояків ударив Спасителя списом у бік. За це Господь прокляв горобців, не благословив їх у їжу (хоча дехто й їсть) і спутав їх, щоб вони не ходили по землі, а стрибали.

У селі Біло-Куракиному того ж повіту записано такий варіант цієї легенди. Горобця проклято за те, що коли "жиди" розіп'яли Христа, то горобець весь час гукав: "Жив, жив!" Розбійники повернулися і забили Господу залізний цвях у саме серце (у слободі Кризькій кажуть, що горобці, крім того, приносили й залізні цвяхи, якими "жиди" прибивали до хреста Спасителя). Тому залізними цвяхами "і Боже як гріх" (дуже грішно) збивати домовини, "склепувати" ікони і кріпити іконостас.

У Південній Росії про горобців кажуть так. Горобці — прокляті Господом птахи. їх треба видирати з гнізд, тому що вони говорили "жив", коли "жиди" прийшли подивитися, чи помер уже Христос. Так би "жиди" й не знали, якби не сказав горобець, а щойно горобець мовив: "Жив, жив", одразу ж один "жид" узяв та й прохромив списом боки Ісусу Христу.

Для кожного, сподіваємось, цілком зрозуміло, що всі такі легенди, ґрунтуючись на апокрифічних оповідях, водночас скористалися з тих звуків, які найчастіше видають горобці, і які справді дуже схожі на слово "жив".

Вбачаючи в горобцях породження чорта, вважаючи їх фізичними, так би мовити, винуватцями хресних страждань і навіть смерті Спасителя, народ ставиться до горобців вельми вороже. Діти нещадно розоряють їхні гнізда, всіляко мучать горобців, — і ніхто не зупиняє їх у цьому. А "жидам" горобці начебто настільки милі, з указаних вище причин, що коли спіймаєш горобця й понесеш до "жида", той неодмінно викупить його.

На протилежність горобцю, невелика пташка посмітюха (справжні подорожники, з родини лісових співців — Calcarius) користується на Україні пошаною, але чому — невідомо. В Старобільському повіті кажуть, що коли тільки жайворонки не прилетять на Сорок мучеників (9 березня — за старим стилем. — Ред.), тоді за них співають посмітюхи, за що жайворонки, після того як вродить збіжжя, мають дати посмітюхам мірку пшениці.

Інша маленька пташка — волове око, або волове очко (коров'ячий жовтушник — Agelaeus pecoris) — також користується на Україні не меншою пошаною: гніздо цієї пташки гріх "драть", інакше осліпне віл (Київський повіт). Таке ставлення народу до волового ока, цілком імовірно, пояснюється надзвичайно зворушливою легендою про його походження, яка збереглася, між іншим, у Галичині, як уламок давньоарійської старовини. Маленька пташка ця, кажуть люди, виникла з дитинчати, яке дуже любило свого рідного батька. Давно, дуже давно вже минулося це. Напали на село татари, спалили всі хати, а людей повбивали. Вбили й батька цієї дитини, тулуб викинули на вигін, а голову закопали десь під корчами. Це тому волове очко й стрибає завжди попід корчі й зірко всюди видивляється, розшукуючи голову батька, щоб поховати її там, де поховано тулуб. Однак і досі ніяк не може знайти. Колись усе-таки знайде воно голову свого батька, поховає її — і тоді знов стане людиною. Волове око розуміє мову людини і, коли хтось покривдить його, жорстоко мститься за те.

Те, що насправді легенда ця є уламком давньоарійської старовини, можна пересвідчитися на дуже схожій з наведеною легендою індійській казці. В одного царя було багато синів. З меншим сином батьки погано поводилися; а втім, лише цей син і був добрим та лагідним. Він один лишився при батькові, коли той зазнав поразки в битві і втік. Під час утечі цар і цариця від утоми й знемоги померли, і цей син турботливо поховав їх. Сонце, зворушене такою синівською любов'ю, перетворило юнака на прекрасного птаха з гребенем.

Перетворення люблячих дітей на птахів може бути пояснене тим, що за сивої давнини символом дитячої любові був саме птах, як про це свідчать різні давні й середньовічні "фізіологи".

Щодо дятла (справжній зозулястий — Dendrocopus; наш звичайний, або великий зозулястий — Dendrocopus major, Picus major, cissa та інші) також є переказ, записаний П. Кулішем, наче він був раніше людиною, а потім Бог так дав, що він перекинувся на птаха. А втім, є й інший переказ, ніби дятел виник із землі, а що із землі, то — від Самого Бога. Кажуть, що якби послухати вночі біля гнізда дятла, то можна було б виразно почути, як він стогне: це в дятла голова болить від того, що він цілоденно безперестанку довбає дерево.

Якщо дятел стукає в ріг чийогось дому, то це — передвістя смерті. Це повір'я, відоме і в галичан, належить до часів сивої давнини, коли дятел вважався зловісним птахом. Святий Епіфаній порівнює дятла з дияволом. За словами Плінія, дятел сів якось на голову претора Люція Тубера в той час, коли той виконував свій суддівський обов'язок, й повідав, що вітчизна його загине, якщо він, дятел, не буде вбитий; а якщо Люцій Тубер уб'є його, то невдовзі сам помре. Люцій Тубер, люблячи вітчизну, поспішив убити дятла, і скоро після того сам помер.

Пліній через те вважав дятла пророчим птахом.

Сорокопуда (сірий — Lanius excubitor; малий — Lanius minor) гріх "драть" із суто практичних міркувань: він "тягне за курами" — б'є кібця (Київський повіт).

Щодо солов'я (справжній — Lusciola; курський — Lusciola philomela; різноголосий — Lusciola hubrida; степовий — Lusciola Golcii) у Проскурівському повіті твердять, ніби в нього зовсім немає задньої частини — її відірвав у солов'я кліщ. Ось чому соловей, боячись, аби кліщ не відірвав у нього й ще чогось, не спить тепер цілими ночами і весь час співає: "кум кліщ".

Про походження солов'я знаходимо у П. Куліша таку легенду-казку. Одна дівчина дуже запала в серце вужеві. Та й сама закохалася в нього. Він і повіз її до себе в палац. А в нього палац був увесь із кришталю. Стояв він під землею, в якійсь могилі, абощо. Ну, звісно, старенька мати попервах побивалася за донькою. Та й як, насправді, не побиватися?.. А донька — чи спізналася вона там з вужем, чи не спізналась, але, як би там не було, завагітніла і, коли настав час, розродилася близнятами — хлопчиком і дівчинкою. Обоє — як з воску вилились, у матір. А вона з себе була така гарна, мов квітка. Ось, коли Бог дав діток, вона й каже:

"Як вже наші діти людьми народилися, то ми їх у людей і перехрестимо". Сіла в золоту карету, поклала діток собі на коліна й поїхала в село до священика. Ще карета не докотилася до царини, а матері вже хтось доніс про це. Стара зчинила галас на все село, схопила косу та й до царини. Бачить дочка неминучу смерть, та як заголосить до діток; а тоді й каже: "Літайте ж ви, дітки, пташками по світу: ти, синку, соловейком, а ти, донечко, зозулею". Випурхнули — соловейко у праве, а зозуля — в ліве віконце карети. А карета, коні та інше все — не знати де й поділися. Не стало й доньки, тільки понад шляхом на тому місці виросла глуха кропива.

Про походження зозулі є й докладніша легенда-казка, яка в цілому дещо нагадує щойно наведену. Купались якось у ставку дівчата. Виходять з води, і кожна стала брати своє плаття. Одна дівчина — до свого плаття, аж дивиться, а в нього забрався вуж. Лежить, згорнувшись у клубок — ніяк не можна тій дівчині взяти плаття. Що тут робитимеш? Нема в що їй вдягатися!.. Тоді раптом вуж і каже дівчині: "Я вилізу, та тільки за умови, щоб ти була моєю, а то не віддам плаття". Як тут — за вужа заміж іти?! Стоїть бідолашна дівчина біля води; стояла вона там доти, доки череда пішла в село. Нарешті, взяла вона своє плаття у вужа й каже до нього: "Піду за тебе, присилай сватів". Старости не примусили себе довго чекати. Подала їм дівчина рушники. Ось відгуло й весілля. Чоловік не бере її до себе додому, а каже: "Поживемо поки що у твого батька".

Чи довго, чи недовго так вони жили, тільки якось чоловік заявляє їй, що піде на те саме місце, де вона тоді купалася: "Піду, — каже він, — а коли дуже вже засиджуся там, то прийдеш туди й гукнеш: ку-ку! ку-ку! ку-ку! — я зразу ж і явлюся до тебе. А тепер іду: треба зі своїми рідними побачитися. Бачиш, — каже, — ти не схотіла в моїх рідних жити, а мені без них сумно". Пішов. Нема його й нема. Пішла жінка на те місце, де вона колись купалася з подругами. Приходить і гукає: "Ку-ку! ку-ку! ку-ку!" Виплив її чоловік, і зажили вони знову разом, як і раніш... Через якийсь там час чоловік знову збирається йти до своєї рідні, а жінці наказує викликати його з води, якщо він часом надто вже засидиться у своїх. Тоді зібрався і втретє провідати їх. "І цього разу мене так само викликатимеш; прийдеш до води й скажеш: "Ку-ку! ку-ку! ку-ку!" Може трапиться, що тепер я й не випливу до тебе. Та коли сам не випливу, то пришлю свого приятеля. Схочеш зі мною побачитися, сідай на нього, коли він випливе, — приятель цей і відвезе тебе до моїх рідних. Не бійся сідати на нього: він мій щирий товариш... Отож приїзди, благаю тебе, до мене. А коли не приїдеш, то не будеш мені за жінку й не повернешся вже до своїх рідних, а перекинешся на птаха".

Не схотіла вона їхати до вужаки, який був її чоловіком, — й відразу ж перекинулася на птаха, полетіла, й тепер "кукає".

У Літинському повіті зозулю вважають перевертнем князівни. Закохавшись в якогось молодика, князівна довго приховувала кохання своє від батька, який чомусь ненавидів цього молодика. Одного разу закохані сиділи десь разом, і князівна, в пориві ніжного почуття, яке охопило її, сказала обранцеві свого серця: "Ах ти, моя зозулько!" Батько князівни випадково почув ці слова і в страшному гніві на доньку промовив: "То ж будь ти зозулею!" Князівна в ту ж хвилину й перекинулася на зозулю.

В Ушицькому повіті кажуть, що зозуля й чайка походять від дівчат, які здумали було полякати Спасителя. Спаситель, аби покарати їх, вирік, щоб одна з них кукала, а друга кигикала, поки світ сонця.

В Олександрівському повіті зозулю вважають переверненою на птаха вдовою, через що вона й гнізда собі іноді не в'є. Нарешті, є ще вірування, начебто зозуля стала з жінки, яка вбила свого чоловіка й була засуджена за те Богом не мати пари й поневірятися по лісах.

У Галичині зозулю вважають дівчиною, проклятою матір'ю й перетвореною на птаха за те, що вона, бажаючи налякати матір, заховалася якось за комин й почала кувать. У тій же Галичині записано цілком тотожну з ушицькою легендою оповідь про перетворення на зозулю проклятої батьком князівни й дуже перероблений варіант цієї легенди, за яким на зозулю перекинулася князівна, проклята матір'ю за те, що не схотіла вийти заміж за багатого князя.

Легенди про те, що зозуля пішла з людини-чоловіка (у німців der kuckuk — чоловічого роду) або жінки, й досі живі й у західноєвропейських народів. Так, французи кажуть, що в зозулі був батько — чоловік дуже бідний; коли він через страшні нестатки вирішив повіситися, зозуля кинулась шукати його. А знайшовши, коли він повісився, дуже тужила. І тепер вона не співає далі того часу, коли батько її наклав на себе руки.

З усіх птахів зозуля є одним з найпророчіших. Спочатку вона була тільки доброю віщункою як провісниця весни й літа, найкращих пір року. При цьому, значення доброї віщунки зозуля значно іншою мірою втримала в народній літературі західноєвропейській, аніж в українській та південнослов'янській. А втім, на Україні скрізь заведено в народі питати зозулю, коли хтось уперше почує її кування, скільки років він проживе: скільки разів зозуля прокує, стільки років — передбачається — проживе той, хто запитує. Коли зозуля кує, то з волечка в неї в цей час випадає зернятками "намисто", яке вона й нанизує на гілочку (всім відомі яєчка гусіні — кільцепряда). Якщо в того, хто почує вперше кування, виявляться в кишені гроші, то вони не переводитимуться в нього цілий той рік. Ось чому дехто навесні зав'язує шага (гріш) у сорочку, щоб завжди бути при грошах.

Частіше в українській народній поезії — і незрівнянно рідше в поезії народів західноєвропейських — зозуля є злою віщункою. В українських піснях про смерть козака його мати, сестра й кохана, тужачи, прилітають до нього на могилу зозуленьками. Кування зозулі в заспіві вже зарані вказує на сумний зміст пісні. За українськими й польськими народними повір'ями, крик зозулі в саду віщує погану погоду, а трикратний над оселею — смерть господаря. Тривале кування провіщає поганий рік та хвороби людей і скотини.

Зозуля незвичайна ще й тим, що на зиму начебто вона не сама відлітає у вирій, а несе її на собі одуд (Ушицький повіт). Повір'я це є нічим не пояснимим і принаймні дивним: порівняно маленька пташка — одуд — має нести на собі досить велику — зозулю. Чи не можна вбачати в цьому повір'ї видозміненого літературного запозичення з наведеної Потаніним монгольської казки про переліт птахів? Журавель побив маленького богоргоно й вивихнув йому ноги. Коли птахи зібралися в певний час для перельоту на північ, богоргоно звертається до них з такою промовою: "Ви зараз відлітаєте, а де я подінуся, хворий і до того із сім'єю? Без громади я тут лишуся на вірну загибель. Погляньте на мене теплим оком, батьки-добродії, й вирішіть мою долю, поки не відлетіли". "Еге ж, він правду каже, — погодилися всі птахи... Оскільки в його безпорадності винен журавель, то він і має нести покарання: нехай він однині й довіку тягає до півночі й назад на собі птаха богоргоно". І звідтоді при перельоті на північ і назад богоргоно сідає журавлеві на спину. А журавель через те рідко долітає до далекої півночі, тому що раніш за інших птахів утомлюється, бо летить з вантажем на спині.

Літературне запозичення вказаного вище українського повір'я з наведеної монгольської казки доволі ймовірне, оскільки й сама монгольська назва журавля — лег-лег проникла в Південну Росію у формі лелека, що позначає, втім, собою чорногуза.

Деякі повір'я про одуда загалом більш чи менш схожі з повір'ями про зозулю. Проте одуд є багато зловіснішим птахом, ніж зозуля: на чиєму дворі сяде одуд, особливо якщо при цьому ще й довбатиме носом і кричатиме, там неодмінно станеться лихо (крик одуда дещо схожий на слова "лихо тут"), або хтось помре. Крім того, одуд — птах мстивий. Якщо розорити гніздо його, то він полетить у поле, вкраде в кашоварів вогню, принесе його, покладе на хату й підпалить її (Старобільський повіт).

Зозуля не гине, а восени, чи через два-три роки, через сім років, перетворюється або на яструба, або в крагульця, тобто кібця, інакше — місера, або навіть на орла. Звичайно говорять так, що на крагульця зозуля перекидається через рік, на яструба — через два, а через три роки — на орла, так що птахи ці не народжуються, а походять шляхом перетворення від зозулі. Цілком імовірно, звідси бере свій початок і відоме російське прислів'я: "проміняти зозулю на яструба".

За іншим віруванням, зозуля на сьомому році свого життя перетворюється на крагульця, стає ворогом людини, ховається під стріхою хат і нападає на свійську птицю. У вигляді крагульця зозуля проникає в гнізда ластівок і горобців, тому ластівки й горобці, тільки угледять зозулю, відразу ж збираються в зграю, летять за нею і мстяться їй. Дивовижно, що саме таке повір'я було і в античному світі. У Плутарха ("Vita Arati") зозуля питає інших птахів: чом вони відлітають усі при її появі, тоді як вона — зовсім не хижий птах? Птахи відповіли, що вони бояться в її особі майбутнього яструба.

Втім, у Літинському повіті прямо заявляють, що походження яструба — невідоме. В Ушицькому повіті щодо яструба розповідають таке. Яструб поклав знесене ним яйце під ворону. Ворона висиділа яструба, дбайливо годувала його й, милуючись, весь час кричала: "пан! пан!" Коли ж ворона, полетівши якось за кормом, довго не поверталася, а виведений нею яструб дуже зголоднів і, схопивши потім ворону, яка прилетіла, почав шарпати її, та вирвалася й закричала: "кат! кат!".

Яструбові в перший день Петрового посту жінки, збираючись до корчми, обіцяють відому десятину курчат; при цьому запрошують одна одну до корчми так: "Ходімо на шуляка". Такого звичаю дотримуються для того, щоб зберегти курчат од надто зірких очей яструба, який, у противному разі, всіх їх поб'є й поїсть. З цією метою будь-яка жінка, яка виносить уперше на двір курчат, неодмінно мусить зав'язати собі очі і, випускаючи курчат на землю, промовити: "Як не бачу я, де випускаю курчат, так щоб не бачив їх шуляк" (Літинський повіт).

Легенди про походження лелеки (гайстер, бусол, бусля, боцян, чорногуз; справжній — Сісопіа; білий — Сісопіа alba) мають виключно християнський апокрифічний характер, і намагання деяких вчених, приміром, Де-Губернатіса, оточити їх міфічним ореолом є явно силуваними й нічим не обґрунтованими. В етнографічній літературі відомо дві основні українські легенди про походження лелеки. Перша, записана в декількох варіантах, подає це так. Коли Бог пересвідчився, що гадюки, вужі й усі отруйні комахи завдають надто багато шкоди людям, то зібрав їх усіх в один лантух і доручив якомусь чоловікові кинути в море.

"Візьми ось цей мішок, — каже Бог чоловікові, — віднеси його на море й кинь у воду. Але, коли нестимеш, не розв'язуй й Не заглядай ^у мішок; неси собі так, щоб і не знав зовсім, що там є". Йде собі той чоловік з мішком до моря, і так йому кортить його розв'язати; "Як же це отак можна — несу на собі, та щоб я й не знав навіть, що несу? Чого, справді, боятися? Загляну!" Розв'язав мішок, а ґади так і поповзли, так і поповзли з нього. Бог і каже тоді тому чоловікові: "Не схотів Мене послухатися, випустив гадів по всіх усюдах, — іди-но тепер сам їх збирай..." І став той чоловік з того часу буслом (лелекою).

За другою легендою, Пресвята Богородиця дала одного разу Свою сорочку служниці, щоб та пішла на море й випрала її, а до того суворо заборонила дивитися на саму сорочку. Служниця не послухалася, а коли подивилася, то побачила безліч різних гадів. Тоді Пресвята Богородиця мовила: "Якщо ти така, то будь чорногузом і їж цих гадів". Звідтоді й досі чорногузи ходять і збирають всіляких гадів (Ушицький повіт).

До лелеки на Україні ставляться майже як до священного птаха. Двір, де є гніздо лелеки, вважається щасливим, саме село, в якому є хоч одне гніздо лелеки, — застрахованим від "великої тучі з бурею" (мабуть, тому, що лелека мостить своє гніздо на високому й зовсім відкритому і не захищеному місці). Не тільки розорити гніздо лелеки — великий гріх, а навіть полохати їх. За розорення гнізда лелека мститься тим, що приносить вогняну головешку й підпалює хату. Таке ставлення до лелеки, яке багато в чому нагадує ставлення до ластівки, пояснюється, з одного боку, тим, що він знищує різних гадів, а з другого — і лелека, й ластівка є радісними вісниками наближення весни.

Про журавля (сірий — Grus communis) у Літинському повіті кажуть, ніби він створений із землі, а в Луцькому — ніби журавлі пішли з циган, але як саме — невідомо. Якщо побачиш журавлів уперше навесні, коли вони летять з вирію, то треба називати їх веселиками, а не журавлями: хто назве веселиками, тому буде цілий рік весело, а хто журавлями, той буде цілий рік журитись.

Журавлі якнайсуворіше дотримують подружньої вірності: вони зграєю збираються судити самицю, яка завинила, і нещадно вбивають її своїми дзьобами.

Сова і пугач є в українській народній поезії найзловіснішими птахами. Такої репутації птахи ці зажили не лише на Україні, а й в усіх майже народів давнього й нового світу, як птахи нічні, хижі, що вирізняються до того ж відворотливою зовнішністю, Особливо це стосується сови, яка стала символом усього темного, похмурого, як у фізичному, так і моральному сенсах, У Біблії сова згадується як нечистий птах (П'ята книга Мойсеева; Повторення Закону: 14,12—18). Єгиптяни вважали сову символом смерті і т. ін. Середньовічні "фізіологи" й "бестіарії" ототожнюють сову з дияволом, батьком брехні, який боїться сонячного світла, тобто Христа.

За українськими народними віруваннями, сови й пугачі пішли з кішок, тому в них котячі голови, і крик їхній нагадує крик кішки (Ушицький повіт). Поява сови і пугача поблизу села наводить нудьгу й смуток на всіх пожильців його (Житомирський повіт). Крик сови й пугача на хаті взагалі віщує пожежу або смерть когось із членів родини. Та в Проскурівському повіті розрізняють: якщо пугач гукає: вповів! вповів! — то в тій хаті народиться дитина; а якщо: поховав! поховав! — то хтось помре.

Подібні до цих вірування про сову та пугача є і в поляків, і в угорців, і в німців. За віруваннями галичан, сова по ночах показує чортам і упирям гнізда дрібних пташок.

Проте як не похмуро дивляться на Україні на сову, народ усе ж не відмовив їй у глибокому й вельми зворушливому почутті, бо будь-який взагалі птах сам по собі безгрішний, чому він і ходить босоніж. Одного разу, — розповідають у Канівському повіті, — сова зустрілася із соколом і засперечалася, чиї діти гарніші. Сокіл каже: "Зведемо їх краще разом, та й подивимось". Звели. Побачила тоді сова, що її діти гірші, а сокіл ще й плюнув на них. "Хоч мої діти й гірші, — мовила сова, — та мені їх більше шкода, ніж твоїх, бо вони — мої діти. Тож не плюй на них, а коли вже тобі так хочеться плювати, то плюй на землю".

Як відомо, на цей же мотив є байка Езопа: "Мавпа квапиться зі своїм дитинчам, якого вона вважала найгарнішим у світі, на їхній огляд і змагання в красі".

З приводу того, що птах коня (Ahilvus), що належить до породи яструбиних, п'є звичайно тільки росу й дощову воду, в Подільській губернії є така легенда. Колись Господь гатив по світі греблі. Всі птахи, звірі й люди допомагали Йому в цьому, один лиш птах коня не схотів узяти ніякої участі. Ото через те він тепер й живе тільки росою та дощем.

Круки (чорний — Corvus; великий — Corvus corax), граки (Corvus frugilesus argicola та ін.) і галки (Colaeus maonedula, Corvus monedula), що посідають таке чільне місце в усних поетичних творах і повір'ях різних народів, українськими легендами якось надто вже обійдені. У Старобільському повіті крука вважають проклятим за те, що він вирив з копиці Ісуса Христа, коли Спаситель ховався від "жидів". Чорним кольором крука Бог покарав за те, що він не повернувся до ковчега Ноя (таке ж вірування є і в поляків). У Проскурівському повіті він користується повагою й іноді служить віщуном. Пташат своїх крук висиджує не пізніше березня, поки нема ще мурашок, бо м'ясо молодих кручат є для них особливими ласощами. Кажуть, що колись крук узяв своїх маленьких діточок, поніс їх до ріки й посадив одного на березі, а з другим злетів понад рікою й питає його: "Годуватимеш мене хлібом? Якщо годуватимеш — перенесу". — "Годуватиму, але своїх дітей", — відповідало кручатко. Тоді крук кинув його у воду, а пташа, що сиділо на березі, саме втопилося.

Подекуди на Україні, так само як і в Галичині, вважають, що чорт літає по дворах у подобі крука, підпалює дахи і взагалі завдає людям багато шкоди. Коли кричить крук, дехто спльовує, як і в інших випадках, коли бояться зурочення чи пристріту, наприклад, при прокльонах. Схильністю круків і ворон (чорна — Corvus corone; сіра — Corvus comix; грифова — Corvus crassirostris) до падла обумовлюється повір'я, що крук віщує смерть і стоїть у найближчому зв'язку з душами померлих. Відображенням цього повір'я є, між іншим, уподобана українською сільською молоддю гра в крука. В грі беруть участь: "крук", "матка", "дівчина" й "діти". "Матка", "дівчина" й "діти" стають у ряд, одне за одним, і йдуть до крука, який, сидячи, копає паличкою ямку. Між "маткою" й "круком" відбувається такий діалог: — "Круче, круче! Що ти риєш?" — "Ямку" (або — "піч"). — "Навіщо?" — "Окріп варити". — "Для чого?" — "Заливати ним очі дітям". — "За що?" — "За те, що вони поїли мою їжу". "Діти" на це відповідають, що вони не винні в тому. "Матка" обертається, щоб порахувати їх, а "крук" у цей час ловить "дітей" і т. д. Діалоги ці повторюються доти, доки "крук" не переловить "дітей" і, нарешті, не спіймає "дівчину", після чого всі вони нападають на "крука", валять його додолу й турчать йому у вуха, або проробляють те ж саме з "маткою". Професор О.О. Потебня на підставі того, що спільним мотивом в усіх варіантах цієї гри є намір "крука" залити дітям очі, цілком справедливо зауважує, що крук тут інакомовно виражає смерть: осліплені діти стають надбанням смерті. На те ж указує й саме копання "круком" ями, що є символічним вираженням похорону.

У Галичині прокляття ворони пояснюється іншим апокрифічним мотивом. Ворона хотіла було пити кров, яка крапала з ран розіп'ятого Спасителя, за що Бог прокляв її, і з тих пір частина дзьоба ворони навіки набула червоного кольору.

Любов граків і галок до стадного життя породила на Україні вірування, що в них є громадський суд, причому іноді всі вони гуртом убивають свого співчлена, який завинив (Старобільський повіт).

Колись був такий час, що всі звірі й птахи розмовляли людською мовою. Ключі від вирію тоді були у ворони. Та якось вона прогнівала Бога, і звідтоді ключі від вирію перейшли до сойки. Сойка летить до вирію раніше за всіх птахів, одмикає його, а сама повертається назад. За іншим варіантом, сойка щороку літає у вирій, та ніколи не долітає до нього: пролетить день, і відразу ж їй хочеться дізнатися, скільки пролетіла. То вона й повертається назад. І так сойка даремне літає туди й сюди, поки випаде сніг.

Сорока (звичайна — Pica rustica, candata, vulgaris та ін.; лісова — Dendrocitta) створена чортом і править йому за коня (Таращанський і Проскурівський повіти), тому застрелену сороку прив'язують до стелі в стайнях, певні, що нечиста сила не буде на конях їздити, а учепиться за сороку.

На Сорок Мучеників (9 березня — за старим стилем. — Ред.) сорока кладе на гніздо сорок паличок, а на Похвалу Пресвятої Богородиці (п'ятниця п'ятої седмиці Великого посту) "похвалиться яйцем" — знесеться (Канівський повіт). Крик сороки на хаті чи біля хати означає або те, що господаря хтось лаятиме, або він одержить якусь звістку, або ж будуть гості.

Орла на Україні знають безпосередньо. Тут найчастіше зустрічаються орли-горлані й малорослі орли, або орли-карлики, які полювали здебільшого мишами, жабами й зміями, але охоче пожирають і дрібних птахів. В українських легендах про орлів головну роль відіграють частково давні, пов'язані з орлом, міфічні уявлення сил та явищ природи, почасти старовинні фантастичні легенди "фізіологів" про птахів, які проникли до Південної Русі з "азбуковниками" й "палеями", або, найімовірніше, з тими "прилогами", якими рясніли південно-руські схоластичні проповіді XVII століття. Спостереження ж над природою орла залишаються на другому плані.

Орел — не тільки цар-птах. Орли пішли з царів, через що зображення орлів і досі карбують на царських печатках (Ушицький повіт). Орла бити не можна. Мисливець, перш ніж вистрілити в орла, мусить спитати його тричі: чи він нажився на світі? Якщо нажився, то він подивиться прямо на мисливця, а коли ще не нажився, то відвернеться від нього. Його навіть і черви не їдять, і він не засмердиться ніколи, хоч тримай його доти, доки всохне (Новомосковський повіт). В орлиному гнізді неодмінно є гроші (і різні коштовні речі). Без грошей він ніколи собі гнізда не мостить (Новомосковський і Старобільський повіти). В усій цій легенді злиті, як говорить професор М. Ф. Сумцов, два мотиви: літературний — про ставлення орла до хвороби й смерті та народне повір'я про те, що птахи, переважно сороки й ворони, викрадають золоті й срібні речі. Перший мотив ґрунтується на легендах "палей" і "азбуковників" про птаха "харадра": якщо хтось у хворобу впаде, то від ха- радра дізнається, чи живий буде, чи помре. Якщо померти йому, відверне від нього очі свої харадр; якщо бути йому живим, радісно злетить увись проти сонця. Ця легенда про харадра відома також із західних "бестіаріїв". Спільне джерело і наших, і західних відомостей — "фізіолог" святого Епіфанія. В українській легенді про орла цей літературний мотив перероблено стосовно самого орла. Повір'я, що в гнізді орла бувають гроші, з одного боку, певно, ґрунтується на тому, що народ звик бачити зображення орла (державний герб) на монетах і взагалі на всіх грошових знаках; з другого — на тому зоологічному факті, що деякі хижі птахи з воронячого роду, особливо сороки, справді крадуть і кладуть у своїх гніздах блискучі й металеві речі. В Галичині є повір'я, буцімто орел, зібравши багато золота й срібла, золотить потім собі голову й хвіст.

Легенда про те, як Бог призначив орла королем, або царем птахів, тісно пов'язана, між іншим, з походженням назви однієї маленької пташки —королька. Одного разу Бог, маючи намір дати птахам короля, мовив до них: "Хто з вас злетить найвище, того Я й зроблю королем". Птахи злетіли у височінь — так високо, як тільки кожен з них міг. А поміж ними та й була така крихітна пташечка, меншої їй яку нема вже й на світі ніякої іншої. Вона тихесенько сіла до орла на хвіст, а той і не підозрює нічого. І ось, коли орел злетів уже якнайвище, так високо, що його й оком не уздриш, та пташка спурхнула з його хвоста і знялася ще вище. Господь Бог, помітивши це, засміявся й каже: "На хвості короля прилетів корольок".

Про один з різновидів орлиної родини — грифа розповідають, начебто це — превеличезний птах, який може своїми крилами затулити світло сонця й літати без спочинку сорок діб.

Окрім птахів загальновідомих, українські народні легенди знають ще двох птахів, які не існували й не існують зовсім: "носорожця", або "єдинорожця", і "нічницю". Про першого з них ми скажемо в тому місці, де в нас йтиметься про потоп. А щодо нічниці, то це — начебто такий птах, який сам від природи сліпий, і його завжди водить інша, маленька пташка; літньої ночі вона звичайно видає тужливий крик.

Реферат: Українські легенди та перекази про диких птахів

Похожие рефераты: