Реферат: Українські народні оповіді та перекази про легендарних людей і народи

Реферат на тему:

Українські народні оповіді та перекази про легендарних людей і народи

З-поміж усіх інших українських космогонічних легенд та переказів досить помітне місце посідають оповіді про легендарних людей і народи. Джерелами відомостей про різноманітних дивовижних легендарних людей і народи — як, приміром, кінокефалів (песиголовців), циклопів, одноногих, безбородих, парасоленогих, велетнів, пігмеїв і т. ін. — були в давньому греко-римському світі твори письменників Плінія, Ацила Геллія, Соліна Полцгістера, Філострата та деяких інших, які самі запозичували значну частину своїх оповідань в єгиптян та індійців. У християнській літературі перших сторіч всі ці оповідання звів докупи блаженний Августин, долучивши від себе особисто міркування про походження цих чудовиськ від Адама і Ноя. Багато цих оповідок знайшли собі місце в «Александреїді», де розповідалось про Александра Македонського, що він добирав способів побачити «морські глибини й небесні високості» і під час своїх походів зустрічав усіляких незвичайних людей, між іншим — циклопів і людей із собачими головами. Вже з початком писемності на Україні побутували образи з кола легенд про Александра Македонського, зведених у книзі так званого Псевдо-Каллісфена. Поширювалась «Александреїда» і в пізніших українських перекладах, зразок яких зберігається донині в Імператорській публічній бібліотеці в Санкт-Петербурзі. Крім «Александреїди», в середні віки греко-латинські образи кінокефалів, людожерів тощо розносилися по Європі спеціальними космографіями, де було дано карти. Такі космографії здавна заходили і в руські області. У відомому дослідженні Ровинського «Руські народні картинки» на 267—268 сторінках другого тому наведено такі уривки з «Книги, що зветься Козмографія», яку «перекладено з римської мови»: (30) Острів. Живуть на ньому люди. У них вигляд песячий. Люди ці великі й страшні... (31) Острів. На ньому живуть люди. Вони волохаті і мають вигляд лев'ячий... Великі й страшні зело на подив (32). Острів пустельний. Живуть на ньому змії: лице дівоче, до пупа людина, а від пупа в них і хобот зміїний. Крилаті і звуться василіски (33). Острів, і живуть на ньому люди-людожери. Був на ньому святий апостол Андрій Первозванний. А віра в них кумирська...» Всі ці острови «Козмографія» розташовує якраз там, де в класичних казках розташовані кінокефали та інші подібні до них фантастичні народи, а саме — на Південному океані, між Індією та Єгиптом.

З фантастичних легендарних людей і народів в українських переказах знані песиголовці — людожери, велетні та пігмеї, морські і лісові люди. Деякі оповіді про них, як побачимо нижче, злилися з оповідями про Соломона, інші побутують самостійно.

Легенди про песиголовців у Греції пов'язувалися з давніми велетнями. Середньовічні письменники мали на увазі під ними то гунів, то татар, а здебільшого — народ цілком осібний, к₃ р₆ овожерливий. Лангобарди під час війни з усипетами обманули останніх звісткою, ніби їм обіцяли свою допомогу Песячі Голови: таким сильним було на той час в Європі вірування у справжнє існування песиголовців. Про них розповідали як про чудовиськ, що відзначалися неймовірною жорстокістю: подібно до упирів, вони пили кров ворогів своїх, а коли не вдавалося наздогнати ворогів, тоді пили свою власну кров.

На Україну легенди про велетнів, пігмеїв і песиголовців проникали, без сумніву, потрійним шляхом. І насамперед, деякі риси песиголовців запозичено разом з уявленнями взагалі про велетнів з апокрифів. У перші віки християнства велику увагу церковні письменники приділяли апокрифічній «Книзі Еноха». Апокриф цей повністю зберігся лише в Абіссінії, ефіопською мовою, але невеликі, й притому в дещо зміненому вигляді, уривки з нього трапляються і в слов’янських рукописах і через стародавніх грамотіїв легко й вільно могли проникнути в народне середовище. У сьомому ж, восьмому, дев'ятому і десятому розділах «Книги Еноха» міститься така оповідь про давніх велетнів, яка явила на світ цілу сім'ю українських народних оповідей про Адамових людей велетенського зросту і про песиголовців-людожерів. «Після того як розмножились сини людські, в них народилися вродливі доньки. І коли сини неба, янголи, побачили їх, то, зачаровані ними, сказали один одному: виберемо собі дружин з племені людей і народимо дітей». Головним начальником і вождем цих янголів зображено Башуага; в кількості 200 вони піднялися на гору Агсіев (Агасіів), яка становить вершину гори Агтоп (Негтоп); ця гора називається так тому, що вони поклялися на ній і зв'язали себе взаємними клятвами. Усіх вождів янголів було 18: Батуаха, який був за головного начальника, АкіЬееІ, Татіеі, Катиеі, Бапеї, Агкееі (Егекееі), Багакиуаі, Аваеі, Агтегв, Ваігааі, Апапе, 2атеЬе, Багшагееі, ЕіТаеІ (Зайаеі), Тигеї, Іогпіаеі, Агагеаі... Від парування цих янголів із дщерями людськими народилися велетні.

Вони були 30 ліктів завбільшки і пожирали все, що виробляли люди, а тому невдовзі нічим було годувати їх; вони кидались на птахів, звірів, плазунів і риб, годувалися їхнім м'ясом і пили їхню кров. Тоді земля повстала проти їхнього беззаконня. Від грішних янголів розбещення поширилося по всій землі. «Книга» повідомляє, який янгол і якій справі навчив людей. Агагіеі навчав людей робити мечі, шпаги, ножі, панцирі, дзеркала, браслети та різні прикраси; навчив підводити брови, використовувати коштовне каміння, всілякі прикраси, а тому земля розбестилася. Атагагак навчив чаклунства і чарування та відкрив силу і властивості коріння. Аrmers навчив мистецтва руйнувати чаклунство, розвіювати чари. Вагкауаі навчив спостерігати зорі, АкіЬееІ — уживати магічні знаки, Татіеі навчив астрономії, Агагасіеі — пізнавати обертання місяця. Пригноблювані велетнями, люди піднесли свій голос, і голос їхній дійшов до неба. Тоді Михаїл, Гавриїл, Рафаїл, Суриїл та Уриїл поглянули на землю й побачили потоки крові і всякі злочинства. Земля, що втратила чад своїх, піднесла свій голос навіть до врат неба. Янголи сповістили Всевишнього про те, що вчинили грішні янголи. «Вся земля, — оповідали вони, — наповнилась кров'ю й нечестям. І ось, душі померлих волають, і волання їхнє доходить до врат неба... Люди не можуть врятуватися від нечестя, яке паплюжить лик землі. Ти знаєш всі справи до їхнього початку; Ти все знаєш, що вони вчинили, і Ти нічого не кажеш нам: що ми маємо вчинити з ними за такі беззаконня? Тоді Всевишній послав його до сина Ламеха. «Сповісти йому, — сказав Він, — від Мого імені про те, що загрожує велике руйнування; бо вся земля загине; води потопу розіллються всією землею, і все, що на ній, загине. Але ти вкажи йому, як він може врятуватися, і повідай йому, що рід його розповсюдиться по всій землі». Потім Господь звернувся до Рафаїла: «Зв'яжи Азазіеля і кинь його в пітьму і прожени в пустелю, що розташована в Биёае1; пошли на нього дощ з важкого й гострого каміння; оточи його пітьмою... хай він ніколи не бачить світла, і коли надійде день суду, накажи ввергнути його в полум'я». Господь прорік до Гавриїла: «Піди до злих і розбещених, до синів перелюбства, винищи покоління сторожів (vigilum) із середовища людей; озброй їх один проти одного; нехай вони загинуть від своїх власних рук; дні їхні скоро скінчаться». Господь прорік до Михаїла: «Піди і сповісти Батуага про кару, яка чекає на нього і всіх тих, хто взяв участь у його злочині, позлягалися з жонами й ниціють в усякій нечистоті... зв'яжи їх під землею на 70 родів до дня суду й руйнування, до останнього вселюдного суду... Тоді вони будуть кинуті в провалля вогненні на муки й залишені там на цілу вічність... Вигуби всі душі, віддані нечестивим насолодам, винищ покоління сторожів, бо вони пригноблювали синів людських; виморився кого гнобителя; знищусяке лиходійство». Потім сповіщаються обітниці й винагороди людям праведним.

До наведених нами розділів «Книги Еноха» прилягає декілька оповідей про велетнів і пігмеїв, записаних переважно в Подільській губернії, до того ж українська народна словесність знає велетнів як міфічних (виключно в казках; говорити про цих велетнів зовсім не входить в наше завдання), так і археологічних, і літературних, або апокрифічних. Велетні, або Адамові люди, жили на Україні. Вони насипали вали й високі могили в українських степах. Це плем'я первісних велетнів було могутнім. Бог розгнівався на них за те, що вони забули Його закон і жили в розпусті, сварилися між собою, проливали кров, як воду, і вирішив знищити їх до пня. Довго думав Бог, як те зробити, але нічого придумати не міг. Тоді Він порадився з царем «іншої землі». А цар цей був двоголовим велетнем. Він порадив Богові наслати такий потоп, щоб вода залила всю землю, окрім однієї високої могили, яку цар лишив собі для порятунку. Бог послухався тієї поради, і велетні були потоплені. Загинули також двоголові люди «інших земель», і лишився живим тільки їхній цар, що був на могилі. Він спав під час потопу; коли потім прокинувся, то побачив, що залишився всього з однією лиш головою: Бог покарав його за те, що він дав таку жорстоку пораду для винищення своїх братів. Від цього царя пішов рід людський, такий же на зріст і зовні, як і люди, що живуть нині.

За іншою оповіддю, колись — до потопу — жили такі височезні люди, що, бувало, лісом ходили, наче травою. Коли ж повелися нинішні люди, один з велетнів десь набрів на нашого плугатаря з волами, з плугом і погоничем. Забрав він їх усіх до себе на долоню й поніс до свого батька. — «Ану, поглянь, — каже, — тату, яких я знайшов мишеняток (варіант — черв'ячків. — Ред.)». Батько глянув та й каже: «Не мишенята це, синку, то такі люди, які після нас будуть». Ось тепер і настало наше покоління, а про велетнів і гадки вже немає, тільки десь у церкві — чи то в Києві, чи то у Львові — стоїть нога одного велетня; така, кажуть, величезна, що сягає самої бані. От які були колись люди!.. А то ще кажуть, що після нас (варіант — після Страшного суду. — Авт.) будуть такі маленькі люди, що в наших печах їх буде разом 12 чоловік молотити.

Другим шляхом, яким проникали на Україну легенди власне про песиголовців-людожерів, було поширення серед народу через давніх грамотіїв окремих епізодів «Александреїди» і навіть «Одіссеї» (перебування Одіссея на острові циклопів — Сіцілії і його перемога над Поліфемом). Так, «Александреїда» розповідає, між іншим, про боротьбу Александра Македонського з песиголовцями і з дивами, тобто велетнями, яких він ув'язнив у кам'яні гори: «і прийшов (Александр) у східні країни до моря, до сонячного міста, і побачив тут людей нечистих... Злякався, що коли розмножаться, то осквернять землю, і загнав їх у північні країни в гори високі; і Боговим велінням замкнулися за ними гори північні, тільки не замкнулися за ними гори на 12 ліктів — і тут постала брама мідяна і покрилася сунклітом, і якби схотіли вогнем спалити — не спалять її; в останні ж дні... зникнуть і ці погані народи. Предки наші вказували на різні гори, як на місця ув'язнення «нечистих язиків». Давній літописець записав таку оповідь новгородця Гюряти Роговича. Послав Гюрята отрока свого в Югорську землю. «Югорець сказав отрокові: дивні у нас речі відбуваються... там, де гори виходять до моря, а їхні вершини аж небес сягають, у горах тих гук великий і гомін, і крешуть гори ті, що хочуть звідти прорубатися: і в горі тій прорубане віконце мале, і туди говорять, хоч ми не розуміємо мови їхньої, та вони показують на залізо і махають рукою, просячи заліза. Є путь до гір непрохідними урвищами, снігом і лісом, тим шляхом ніколи до них не дійдеш; а є й віддалік на півночі. З приводу цієї оповіді літописець зауважує: «Ці люди ув'язнені («заклепані») царем Александром Македонським». У подорожі Василя Гогари (1634 рік) читаємо: «Та в тій же грузинській землі між гір високих і сніжних у непрохідних місцях є шпарини землі, і в них загнано диких звірів Гога і Магога, а загнав тих звірів Александр Македонський». У вустах великоруського народу оповідка про народи, «заклепані» в горах Александром Македонським, набула такого вигляду. «Жив на світі цар: ім'я його було Александр Македонський. Це було за давніх часів, давно-давно, так що ні діди, ні прадіди, ні прапрадіди, ні пращури не пам'ятають. Цей цар був з богатирів богатир. Жоден силач на світі не міг перемогти його. Він любив воювати, і військо в нього було геть чисто з богатирів. На кого не піде війною цар Александр Македонський — всіх переможе. І підкорив він під свою владу всі царства земні. І зайшов він на край світу і знайшов такі народи, що сам, хоч який був хоробрий, вжахнувся їх: жорстокіші від лютих звірів і їдять людей; у декого з них одне око — і те в лобі, а у декого три ока; у декого одна тільки нога, а в декого три, і бігають вони так швидко, як летить з лука стріла. Називалися ці народи гоги і магоги. Однак цар Александр Македонський цих поганських народів не злякався; почав він з ними воювати. Чи довго, чи недовго він з ними вів війну — це невідомо; тільки поганські народи злякалися і кинулися від нього навтьоки. Він за ними, гнав-гнав, і загнав у такі нетрища, провалля і гори, що ні в казці сказати, ні пером описати. Отам вони й сховалися від царя Александра Македонського. Що ж учинив з ними цар Александр? Він з'єднав над ними одну гору з другою склепінням, і поставив на склепінні сурми, і пішов назад у свою землю. Подмуть вітри в сурми і здійметься страшне виття; сидячи там, вони гукають: «О, мабуть, ще живий Александр Македонський!» Ці гоги й магоги досі ще живі і тремтять перед Александром, а вийдуть звідти перед самою кончиною світу.

Запозичуємо у професора М. Ф. Сумцова таку довідку про Гога й Магога. Гог згадується у пророка Єзекіїля (розділи 38—39) як завойовник, що поселився в землі Магога. Знатник Іван Богослов, кажучи про часи антихриста, також згадує Гога і Магога (Апокаліпсис, 20, 8). За свідченням Плінія (кн. V, с. 25), під іменами Гога і Магога малися на увазі іноді царі Ассирії і навколишніх країн. Але в пророцтві міститься алегорія, і вчителі Церкви його прикладають то до турків, що ведуть битву з християнами, то до скіфів (Плюшар. Энциклопедический словарь. Т. ХШ. — С. 325). У «Месії Правдивому» Галятовського Гог і Магог згадуються в поясненні 6 і 18 пророцтв у першому випадку в значенні народів, ув'язнених у гори Александром Македонським, у другому — Гог у значенні антихриста, а Магог — його воїнства. Перед кінцем світу Ісус розіб'є Гога і Магога на Єлеонській горі, до того ж на полі битви буде стільки списів і луків, що євреї могли б використовувати їх для спалення дров упродовж семи років. У «Вінці Віри» Симеона Полоцького викладено різні думки церковних письменників про Гога і Магога. За одними, Гог і Магог — закляті вороги, замкнені в горах; за іншими, під іменем Гога мали на увазі підданих антихриста, що діяли проти християн таємно, а під іменем Магога — слуг антихриста, що діяли проти них же відкрито.

Та особливо зміцненню в народі віри в існування песиголовців-людожерів сприяли церковний живопис та іконопис. У дослідженні Ровинського вміщено опис Страшного суду за Клинцівським первотвором з такими словами: «Осторонь Мойсей показує жидам Христа...

1) стоять жидове,

2) стоять литва,

3) сині аравляни,

4) індіяни,

5) ізмаїльтяни, песячі голови,

6) турки,

7) сарацини,

8) німці,

9) ляхи,

10) русь»...

Зображення песячих голів зустрічається в старовинних руських мініатюрах. Так само зображення людини з собачою або вовчою головою, і до того ж велетня, наші предки бачили в церквах, в іконному зображенні мученика Христофора. Святий цей, за грецькими легендами, виводиться з країни кіно- кефалів-песиголовців і розмовляти він почав по-людськи лише тоді, коли янгол торкнувся його вуст. Цей геркулес християнських легенд зображувався на православному Сході не лише велетнем, а й подібним до єгипетського шакалоголового Анубіса, слуги Гороса, сина Озірісова. Так він зображувався у нас на старовинних іконах, згідно з проложними житіями.

Знімок з однієї такої мініатюри з рукописного Апокаліпсиса XVI століття можна бачити в II томі «Исторических очерков» Буслаева, с. 147.

Acta Sanctazum, вид. Баландистів, 25 липня. В цитованому нами вище дослідженні п. Ровинського вміщено два зображення мученика Христофора з вовчою головою, зроблених у Росії ще в XIII ст. (III, 634 і IV, 772). Зміст легенди про святого Христофора сповнений високої поезії. В давні часи жив на світі славний велет Оферуш. Він був такого зросту, що коли померла його мати, і Оферуш, бажаючи насипати над нею могильний курган, набрав у свій чобіт землі і витрусив її потім на небіжчицю, то замість могили вивищилася гора аж попід хмари, а там, де взяв він землю, утворилося провалля на стільки ж миль завглибшки, на скільки нова гора вивищувалася над земною поверхнею. Оферуш сів над проваллям і гірко-гірко заплакав; сльози його струменіли в безодню і утворили море: ото саме через те морська вода гірка й солона, як сльози. Замислив Оферуш віднайти собі володаря, могутніш якого не було б нікого на світі. Передусім пішов він на службу до одного могутнього короля; та король цей боявся нечистого, і Оферуш перейшов на службу до чорта. Виявилось, що чорт не без страху — що він боїться хресного знамення. Тоді велетень покинув його і пішов шукати Христа. Зустрівшись з убогим пустельником, Оферуш звернувся до нього з питанням: «Де Христос?» — «Скрізь», — відповів пустельник. — «Як же мені служити Йому?» — «Молися й працюй». Оферуш не вмів молитися, та зате готовий був до найтяжчої праці. Пустельник привів його до бурхливого, стрімкого потоку, в глибині якого тонув усякий, хто наважувався переправитися на інший бік. — «Ти маєш велетенське тіло і надзвичайну силу, — мовив пустельник. — Перенось на своїх плечах подорожніх через води потоку. Твори це во ім'я Христа, і Він зробить тебе Своїм слугою». Звідтоді і вдень, і вночі велетень переносив через потік мандрівних богомольців, спираючись на величезну сосну, як на патерицю. Якось уночі, втомлений денною працею, Оферуш міцно заснув. Зненацька крізь сон йому почувся голос Дитини, що тричі назвала його ім'я. Велетень піднявся, посадив Дитину до себе на плече і ступив до води. Раніш вода ледве сягала його колін, зараз хвилі здіймалися щораз вище й вище і в шаленстві били об круті береги. Оферуш відчув на собі страшний тягар, зігнувся під Ношею і з ляком промовив: «О Дитя! Чому Ти таке важке, так ніби я підняв на свої рамена цілий світ?» — «Ти підняв Того, Хто створив світ», — відказувало Маля-Христос (то був Він). — Охрещений Самим Спасителем во ім'я Отця і Сина і Святого Духа велетень став зватися з того часу Христофором, тобто «носієм Христа».

Нині вже відомо понад п'ять опублікованих українських легенд, записаних у різних місцевостях. У Маріупольському повіті розповідають, що колись був такий час, коли зовсім не було смерті, а натомість жили одноокі песиголовці. Бувало, спіймають песиголовці людину, закинуть її до ями, та й відгодовують там цукерками та пряниками, поки вона не обросте салом, як вгодоване порося. Тоді лізуть до ями, мацають її за боки — чи багато сала: якщо можна промацати до кістки, то, значить, ще вона не вгодувалася, як слід; а якщо промацати до кістки не можна, в такому разі роблять їй надріз на пальці: з'явиться кров — ще відгодовують, а не з'явиться — значить, вона вже цілком готова, і тоді її ріжуть. Звісно, песиголовці візьмуть та й зжеруть людину. Стали тоді люди Бога просити, щоб послав на них смерть. Бог зглянувся і послав страшну смерть з косою. Заходилась смерть коло песиголовців — зовсім позводила зі світу.

Старі люди кажуть, що й досі ще є та земля, де жили песиголовці, та тільки песиголовців лишилося вже мало: попереводилися.

В Ушицькому повіті песиголовців звуть сироїдами і кажуть, що в них є одна лиш рука, одна нога і одне око. Сироїди чіпляються один за одного й бігають так швидко, що від них дуже важко втекти. Якщо вони зловлять звичайну людину, то відразу ж ріжуть її і з'їдають. Живуть сироїди в «Туретчині, за Дунаєм». У с. Капустяному розповідають про солдата, який попався було сироїдам. Солдат в усьому слухався їх: сумлінно працював, копав землю й корінці, і сироїди, врешті-решт, упевнились, що він від них не втече. Якось солдат пішов до лісу з маленькою дитиною своїх господарів і втік. Він змушений був декілька ночей провести на деревах. Ішов він, сам не відаючи куди, і раптом наткнувся на своїх товаришів-солдатів, і таким чином урятувався.

Про подібну пригоду «одного з руських людей» розповідають і в Сумському повіті. Колись, кажуть, на світі було багато людожерів, або песиголовців. У них не так, як у нас — два ока, а всього лиш було одне, величезне- превеличезне, більше, ніж у вола, та й те посеред лоба. Вони часто захоплювали білих людей, відгодовували їх волоськими горіхами і тоді робили час від часу надрізи на тілі: якщо йшла кров, то людину відгодовували далі, поки вона зовсім не запливала жиром. Спіймали песиголовці одного руського і призначили його до себе лакеєм. Новий полоняник так сподобався їм, що песиголовці не різали його, а все лиш стежили, чи не стане він тікати додому. А він не знав навіть дороги додому, і зовсім не помишляв про втечу. їжу для них він готував з полозів і шматків гадюк, до того ж песиголовці якнайсуворіше заборонили, щоб сам він щось з того їв: «якщо ж тільки, — сказали вони, — їстимеш, то помреш». Довго стримувався він, а потім вирішив: «Все одно помру — одна смерть! Не мучитимусь принаймні в них!» І з цього часу став він їсти крихітні шматочки полозів, однак не помер, їв він так потрошку, їв, — і почав раптом розуміти, де яка трава, і від чого вона лікує; дізнався також, яка дорога веде додому, і що його рідні ще живі. От він і вирішив тікати. Зібрався, запасся усім на дорогу і пішов. Іде він, іде, зненацька перед ним відкрилося таке болото, що ні перейти його, ні перебрести через нього — більш як на півверсти. Він нарвав оситняку, обмотався ним увесь і сяк-так перебрався через болото. Песиголовці кинулися за ним у погоню, а він уже по той бік болота. «Повернись!» — гукають до нього. — «Ні, — каже, — не повернусь уже!» — «Ну, ошморгни хоч буряк!» — «Не хочу!» — «Ну, озирнись назад!» — Він озирнувся — і забув половину того, що знав. Прийшов він додому — рідні були всі живі і дуже зраділи йому. Він рвав потім трави, про які не забув, від чого вони лікують, і лікував людей до самої своєї смерті. Коли він помер, то всі по ньому дуже тужили.

Решта українських оповідей про песиголовців-людожерів варіюють на різні лади основну формулу розповіді «Одіссеї» про Поліфема. Розповідь про одноокого велетня-людожера, — говорить Міллер, — де б не була його первісна батьківщина, колись переходила з уст в уста між давніх поселенців узбережжя Чорного моря і, як цікава морська пригода, була популярною серед мореплавців. З розповідей грецьких моряків зустріч відважного мореплавця з циклопом перейшла до грецького епосу і була включена до числа пригод національного героя Одіссея, подібно до того, як до того ж циклу були прилучені деякі інші пригоди зі східних казок. На цей час цілком усталилось уже переконання, що всю «Одіссею» складено з окремих епічних легенд, пов'язаних штучно в одне ціле, і з-поміж них Герландом було вирізнено чимало народних казок, відомих і з індійських казкових збірників. В оповіді про циклопа Поліфема вже В. Грімм помітив сліди штучної спайки з іншими пригодами Одіссея і вказав на них. Цей епізод, за Гріммом, з одного боку, являє собою цілком викінчене ціле, з іншого — не узгоджується з відомим характером героя. Остання казка впродовж багатьох сторіч блукала узбережжям Чорного моря, і в прибережних племен та народів зберегла характер морської пригоди, а в племен і народів, які жили віддалік од моря, перетворилася на пригоду суходільну і, як це звичайно буває в народному епосі, зазнала впливу інших подібних казкових сюжетів, головним чином — легенд про велетнів. Жив собі, — розповідають у Чигиринському повіті, — один багатий чоловік, який зроду-віку не відав ніякого горя. Прийде, бувало, до нього бідняк і стане бідкатися: хліба, мовляв, немає, і того, і цього нема. А багатій і питає в нього: «І яке ж то у світі горе є?» Якось повернувся багатий чоловік з млина додому, осідлав коня й поїхав шукати горя. їхав він, певне, діб п'ять і заїхав у таку землю, де людей зовсім нема, а самі лиш песиголовці (вони з одним оком і з одним рогом: по праву руч. око, а по ліву — ріг). Дивиться — хата в степу. Зайшов він до хати — а там сидить душ п'ять песиголовців. Песиголовці питають його: «Чого ти сюди зайшов?» Він відповідає: «Прийшов горя шукати». — «Не їдь, — кажуть вони йому, — далі горя шукати: вже ти й так знайшов велике горе». А тоді питають: «Якщо ти тесля, чи коваль, чи швець, то лишишся живий, а якщо ні, то ми тебе зразу ж заріжемо і з'їмо». — «Я, — каже, — такий слюсар, що нема кращого за мене, ніхто так не вміє відливати». — «Якщо ти, — каже один з песиголовців, — такий чудовий слюсар, то чи не вилив би мені друге око?» — «Купи, — каже чоловік, — шевської смоли і лаку копійок на вісім». От чоловік зробив пічку, вмурував туди маленький казанок і давай топити ту смолу. Потім зробив особливу форму, налив туди смоли, — вона й застигла собі у формі; зверху покрив лаком відлите око. Песиголовець приклав його до свого, подивився — і начебто новим оком краще навіть бачить, ніж своїм. «Молодець! Гарне око зробив!» А чоловік і каже: «Тільки вам так одразу не можна його вставити, а треба спочатку продовбати в голові дірку». — «Гаразд, — погодився песиголовець. — Довбай». — «Та як же ж вас, — каже чоловік, — прив'язати, щоб ви не тремтіли, бо, коли я довбатиму, ви почнете тремтіти». — «Якщо так, то ходімо до вівчарні, де саме зараз стоять вівці, — там ти мене й прив'яжеш до стовпа». Чоловік розігрів зубило, прихопив якомога більше реміняччя, повів песиголовця до кошари, поставив тут його спиною до стовпа і міцно-преміцно прикрутив до нього ременями. «Замружте тепер, — каже, — око, щоб не бачили, як я продовбуватиму в голові дірку». Песиголовець замружив. А мужик навів зубило та як зацідить молотком, так у песиголовця і вискочило його око, і він зовсім осліп. Рвонувся песиголовець з усіх сил — реміння так і порепалось. Давай він тоді гасати за чоловіком — ніяк не може спіймати його між вівцями. Потім відчинив двері кошари, став на дверях рачки і почав випускати овець по одній, сподіваючись хоч так спіймати, нарешті, чоловіка. Бачить чоловік — справа кепська... А в отарі та був один цап, найбільший за всіх. От чоловік зарізав того цапа, зняв з нього шкуру, нацупив на себе і йде навкарачки прямо між ніг у песиголовця. Песиголовець обмацав його й каже: «А, це ти — той, що водиш за собою всю отару!» Чоловік вибіг потихеньку в нього поміж ноги, потім чимшвидше побіг до його хати, забрав гроші, осідлав собі доброго коня, а тоді й гукає: «Ось, ось де я!» Змій (sic!) кинув тоді випускати овець та за ним! Гнався, гнався — ніяк не може наздогнати. Повернувся назад, та поки знайшов змій собі «видющих» помічників, чоловік той був уже вдома.

В «Этнографическом обозрении» за 1890 рік, IV, с. 94—95 надруковано іншу оповідь на ту ж абсолютно тему, записану в тому ж Чигиринському повіті. В цій оповіді два брати вирушають шукати по світу, де біда. Знаходять вони біду в особі одноокого песиголовця-людожера, який старшого брата підсмажив і з'їв, а менший брат врятувався, пообіцявши песиголовцю вставити друге око, та замість того виколов й те, яке було.

В оповіді, записаній у Радомисльському повіті, песиголовця-людожера замінено бабою-людожеркою і додано деякі подробиці, що не наводилися в попередній. Жив-був собі коваль, який ніколи не знав біди. Принесуть, бувало, до нього люди роботу і нумо розповідати — той про свою біду, а той — про свою. Коваль і каже їм: «І яка то біда? Що воно таке біда? Ось уже, либонь, доживаю четвертий десяток на світі, а ще зроду не бачив біди. Доведеться, мабуть, на старості літ йти по світу та шукати біду: хочу хоч поглянути на неї». Прийдуть інші люди до нього в кузню і почнуть розповідати про свою біду й горе; а ковалеві так і кортить побачити самому біду.

«Треба таки подивитися, що воно таке за біда! Завтра, люди добрі,не приходьте в кузню: вже мене ви тут не застанете — піду по світу біду шукати». Наступного дня замкнув він свою кузню та й пішов. Йде та йде, йде та йде, зустріне когось і питає: «Чи не бачили, часом, де біда?» — «Ні, не бачили». Прямує далі. Зайшов уже в таку землю, що ні міста, ні села, ні куреня ніде не видно, а він знай іде. Вже нікуди зайти води напитися, вже й хліба в нього не стало, а він іде. Раптом бачить — стоїть хатинка. «Зайду, — гадає собі, — до цієї хатинки та хоч відпочину трошки». Зайшов — нема нікого. Ліг на лавці й заснув. А в тій хатинці жила одноока баба-людожерка. Прийшла баба в хатинку, бачить — лежить чоловік. «Здрастуй, здрастуй, молодцю! Я ще людського м'яса не куштувала!..» А він лежить собі. Підійшла баба до нього, помацала за ребра, коли він — худий-худющий. Вона й міркує собі: «Заріжу я барана, доки син прижене отару з поля, та нагодую його». Зарізала барана, нагодувала коваля й питає: «Чому це в тебе два ока?» — «А може, — каже коваль, — хочеш, щоб і в тебе було два?» — «Хочу». — «Я, — каже, — коваль: можу вставити друге око». — «Добре, — каже баба, — встав». — «То лягай на лавку: я нагрію долото». Лягла баба на лавку, а коваль нагрів долото, взяв у руки сокиру та як хрясне — і от око, яке було, й вискочило. Людожерка схопилася з лави та за ковалем. Він тоді чимшвидше кинувся в отару і сховався поміж баранами. Баба позачиняла скрізь усе, сама стала на воротах і стоїть — очікує коваля. Чекала вона, чекала — нема коваля. «Ну, — каже вона тоді синові (очевидно, тут пропуск. — Авт.), — час уже баранів у поле гнати». Почав син баранів у поле виганяти, а вона давай кожного обмацувати, щоб якось коваль не вийшов з баранами за ворота. Бачить коваль, що не випустить проклята баба, — вивернув кожуха вовною назовні, нацупив його на себе й поповз навкарачки. Підповз до неї. Вона помацала за спину: «Баран», — каже, і пропустила. Коваль вискочив за ворота та й кричить їй: «Не мацай більше, не мацай: я вже за воротами!» Почула баба голос коваля, схопила срібну сокиру і кинула в нього; сокира влучила в дерево і ввіткнулася в нього. Коваль підбіг до дерева й хотів було вийняти ту сокиру і забрати з собою; схопився за неї рукою, а рука так і прикипіла до руків'я. Біжить людожерка до коваля, зубами скрегоче. Бачить тоді коваль, що ускочив у халепу, відтяв собі руку і втік.

Ці українські оповіді про песиголовців-людожерів, найближчі за змістом до оповідей деяких кавказьких племен (особливо осетинів і вотяків), зберегли тільки головний стрижень розповіді «Одіссеї» про циклопа Поліфема і подібно до великоруської оповіді про «Лихо однооке» виродились у казки, що уособлюють біду, лихо (особливо це стосується записаного п. Боровиковським оповідання «Лихо»), Ще своєріднішою за формою є розповідь про песиголовців-людожерів, записана у Маріупольському повіті. Тут дія переноситься уже на Україну, а не до незнаної якоїсь країни, на край світу.

Йшла одна дівчина до Києва Богу молитися. Довелось їй проходити крізь дуже густий і темний байрак. Йде вона та йде, коли бачить — їдуть два вершники. Під'їхали ближче. Дівчина поглянула на них — то не люди, а песиголовці, бо мали вони по одному оку, якраз посеред лоба, вище носа. Вона перелякалася. Песиголовці питають дівчину: «Куди ти прямуєш?» — «Іду, — каже, — Богу молитися». — «Наймись, — кажуть вони, — краще до нас служити». Дівчина було не хотіла, але вони повели її силоміць до лісу, до землянки (в підземелля —?). Ведуть попід землею та й ведуть. Привели. Коли там скрізь на долівці видно сліди крові і валяються кістки, а посередині землянки (підземелля?) — лев на ланцюгу, який так і клацає зубами. Привели дівчину в кімнату. В кімнаті в одному куті прилаштовані кліті з паль, і люди так і юрмляться в цих клітках і визирають з-за паль; в другому куті — піч, біля кліток з людьми скрізь валяються цукеркові папірці та горіхові шкаралупи, бо песиголовці цукерками та горіхами відгодовують людей на сало. Ось ці два песиголовці залишили дівчину дідові, а самі знову поїхали. Коли вони виїздили, то наказали дідові, щоб той залив її окропом, а дівчина і почула все це. Поставив дід дівчині холодцю, й вона заходилася з пожадливістю його їсти. З'їла до дна, коли дивиться, а на дні лежить рука людська, дівчина й ложку кинула. Бачить вона тоді, що вже киплять «окропи», та й каже дідові: «Давайте я вий- му казани з пічки, бо ви вже старі, і вам, мабуть, важко». Довго дід не давав їй виймати, нарешті каже: «Виймай». Дівчина вийняла один казан та як хлюпне на діда, а тоді хутчій другий — дід на місці так і зварився. Тоді люди, які сиділи доти мовчки в клітках, зраділи і кажуть: «Ну, то ж випускай і нас з неволі, та будемо тікати!» Випустила дівчина людей, і стали вони виходити із «землянки». Лев кинувся було на втікачів, але вони жбурнули йому шматок м'яса; лев за м'ясо, а вони чимшвидше вийшли і накивали п'ятами. На шляху трапився їм пень. Жінки й дівчата поскидали із себе — хто спідницю, хто керсет, хто разок намиста, хто хустину — і обрядили його, як дівчину, а самі — далі звідтіля. Вибігли з лісу й попрямували до Києва на богомілля. Ось песиголовці наловили нових людей і повертаються собі додому. Дивляться, коли стоїть пишно вбрана дівчина. Вони до неї, а виявляється, це — пень. Песиголовці зняли з пня плаття, погнали людей до землянки і кажуть: «Треба буде ще раз повернутися та гарненько пошукати — чи нема кого в лісі, хто залишив це плаття: тут хтось був». Приїхали, ввійшли до землянки — коли лежить обварений окропом дід, а людей нема нікого. Вони — в погоню. Шукали, шукали, та вже пізно було.

З інших легендарних людей українським легендам відомі ще «фараони», або «сирени», «морські люди».

Переказ про напівлюдину-напіврибу належить ще язичницьким народам Азії. В давньому перекладі «Хроніки» Георгія Амартола мовиться про них таке: «завелися ж у ріці Нілі на сході сонця людиноподібні дві тварини, чоловік і жінка, що сиренами звуться, або вілами». Переказ про сирен — людей з риб'ячими хвостами — є і у Великоросії. В Старому Бихові про походження «фараонів» розповідають так. Переводив Мойсей народ (єврейський) через воду (Чермне море, під час утечі євреїв з Єгипту). Бог звелів йому махнути на воду рукою. Мойсей махнув — і постав міст через воду. А «фараони» (єгиптяни під проводом фараона) женуться за народом. Народ через міст — «фараони» й собі на міст. Тоді Бог прорік до Мойсея: «Махни рукою на міст!» Мойсей махнув. «Фараони» були в цей час посередині мосту, посередині моря. Міст миттю зник — і їх не стало. Бог так зробив, що води зімкнулися, і від «фараонів» не лишилося й сліду. Коли їх поглинуло море, то вони перетворилися до пояса на жінку, а нижче пояса — на рибу. До пояса у «фараона» груди, голова, волосся — все жіноче: «жінка по всій формі»; а нижче пояса — все, як у риби. Бог для них і їжу особливу призначив. Вони нетерпляче чекають, коли буде кінець усьому. Коли нині буває шторм на морі, тоді «фараони» вистрибують з води, пливуть поблизу корабля і весь час питають: «Чи скоро кінець світу настане?» На це питання треба відповідати: «Вчора світ кінчився, вчора!» Вони були б раді, аби світ кінчився. Майже те ж саме розповідають про походження «морських людей» і в Грубешівському повіті. В Углицькому повіті додають до цього, що «морські люди» вночі виходять на берег, і якщо когось зустрінуть, то неодмінно з'їдять. У Літинському повіті кажуть, що морські жінки наділені надзвичайною вродою і знадливим голосом. Жінки ці підпливають до кораблів і починають співати. Якщо, за недосвідченістю тих, хто пливе на кораблі, їх не відганяти гарматними пострілами, то вони так устигають захопити своїми співами, що всі на кораблі засинають, і тоді «морські люди» перекидають його.

Пісень (і казок) народ сам не складає, а складають їх «морські люди» і навіть перекладають на ноти (Грубешівський та Літинський повіти). По суботах звичайно грає море, на поверхню його випливають «морські люди» й починають співати різних пісень, а чумаки стоять у цей час на березі й навчаються від них пісень, які потім і виспівуються всюди по містах і селах.

У Куп'янському повіті цих дивних істот називають «фаляронами» — очевидно, від слова «фараон»; у Проскурівському повіті — «милюзинами».

У народній легенді про мелюзинів, — говорить професор М. Сумцов, — злилось два елементи — апокрифічний про перехід Мойсея через Чермне море й західноєвропейська повість про Мелюзина. В апокрифічній легенді про перехід Мойсея через Чермне море мовиться: «люди фараонові перетворилися на риб; у цих риб голови людські, а тулуба немає; тільки сама голова; а зуби й ніс людські; а де вуха — там пір'я, а де потилиця — там хвіст, і не їсть їх ніхто. І коні і зброя перетворилися на риб, і на рибах з коней шерсть кінська, і шкура на них завтовшки з палець; ловлять їх і шкури з них здирають, а м'ясо коптять; а із шкур тих переди й підошви шиють: води ті шкури не терплять, а по сухому носити на рік стане».

Ця апокрифічна легенда проникла на Україну, в народ, мабуть, за давніх часів, і до неї згодом у західній Малоросії пристало дещо з європейських легенд і повістей про Мелюзина. І насамперед, саме ім'я цієї феї стало назвою апокрифа. Роман про Мелюзину виник з французьких народних повір'їв про фей. У цьому романі йдеться про те, як чарівниця Мелюзина вийшла заміж за графа Раймунда з умовою, щоб він не шукав її по суботах, коли вона робила обмивання, під час яких перетворювалася на напівжінку-напівзмію. Спочатку все було пречудово. Мелюзина подарувала Раймундові десятьох синів і сприяла зведенню прекрасних замків (Лузіньян, Ларошель та інших). Брат Рай- мунда посіяв у ньому підозру щодо вірності дружини, і якось Раймунд у суботу ввійшов до приміщення, де купалася Мелюзина. З криком жалю й відчаю вона зникла з його очей, а разом з нею урвалися всі успіхи Раймунда, і прахом пішли всі його статки.

Перша редакція роману про Мелюзину з'явилася у Франції в 1389 році; в німецькій літературі роман цей з'явився вперше 1474 року і втримався донині як народна книга. Від німців роман про Мелюзину перейшов до літератур чеської, польської (1569) і руської (1677). До Західної України Мелюзина проникла або з польських, або з німецьких народних переказів роману. У латишів Курляндської губернії записано казку про морських людей, побудовану також за апокрифом про перехід євреїв через Чермне море, майже тотожну українській легенді про фаляронів.

Лісові люди — звичайні на зріст, та тільки кошлаті, з великими сивими бородами і завжди «засморкані». Взимку з носів їхніх витікають «смарклі» до самої землі і так замерзають. В такому положенні лісові люди проводять усю зиму. Побачити лісову людину визнається за щастя. Одна дівчина якось восени пішла в ліс і побачила під деревом лісового скоцюрбленого діда. Він весь тремтів і дуже «засморкався». Дівчина з жалю обтерла йому ніс своїм фартухом, і дідок розсипався перед нею купою срібла (Літинський повіт).

Лісові люди завжди ходять без одягу і без взуття і їдять усе, навіть людей. Десь неподалік Москви пішов якось у ліс один мисливець, взявши із собою смажену курку, щоб перекусити, коли зголодніє під час полювання. Зненацька підходять до нього два лісових чоловіки, схожі на баранів у вовні, відібрали курку, з'їли її і вже хотіли було добиратися до самого мисливця. Та оскільки в мисливця була в руках рушниця, то вони пішли спочатку покликати до себе на підмогу товаришів, а мисливець скористався з цього і чим скоріше пішов з лісу (Ушицький повіт).