Скачать .docx | Скачать .pdf |
Реферат: Мистецтво Поділля
Зміст
Вступ
Розділ І.
1.1. Народний одяг Поділля.
1.2. Територіальні особливості.
1.3. Орнамент та композиційна структура.
Розділ ІІ.
2.1. Матеріали та обладнання.
2.2. Технологічні особливості.
Розділ ІІІ.
Методика і послідовність виготовлення всіх виробів
народного одягу.
Розділ ІV.
Методика викладання ДУМ.
Висновки.
Список використаної літератури.
Додатки.
Українське народне і професійне декоративно-прикладне мистецтво набуло широкого визнання у нашій країні та за кордоном. У його предковічних образах, зручних утилітарних формах і динамічних образах орнаменту містяться символи втаємниченої, чарівної природи, складні перипетії нашої історії, особливості побуту, доброта і щедрість душі українського народу.
Сьогодні декоративно-прикладне мистецтво є важливішою складовою частиною системи художньої освіти. Постійно зростає всезагальний інтерес до нього. Відкриваються нові факультети і відділення у вищих і середніх педагогічних та художніх закладах, організовуються курси підвищення кваліфікації з питань народного мистецтва і народознавства.
У всезагальній народній культурі важливу роль відіграє декоративне мистецтво - широка галузь мистецтва, яка художньо-естетично формує матеріальне середовище, створене людиною. До нього належать такі види: декоративно-прикладне, монументально-декоративне, оформлювальне, театрально-декораційне тощо.
Між названими видами декоративного мистецтва існують тісні взаємозв'язки та взаємовпливи. З'ясуванняхудожньої специфіки кожного з них неможливе без вивчення конкретних періодів історії людства. Найчастіше для визначення суті декоративно-прикладного мистецтва вживається назва - народне мистецтво. Бо декоративно-прикладне мистецтво - це мистецтво широких мас. Воно виникло в процесі трудової діяльності народу і нерозривно пов'язане з його життям і побутом.
Народне декоративно-прикладне мистецтво - одна із форм суспільної свідомості і суспільної діяльності. Воно зародилось у первісному суспільстві, коли людина жила в умовах родового ладу, а засоби для існування добувала примітивними знаряддями. Тоді вся діяльність могла бути тільки колективною. Відсутність складних трудових операцій призводила до того, що всі члени колективу мали одні й ті ж обов'язки, опановували одні й ті ж трудові навички. Розподіл праці проходив таким чином: праця чоловіків (мисливство) і праця жінок (приготування їжі, виготовлення одягу, ведення домашнього господарства). Спільна праця зумовлена спільною власністю на знаряддя праці, землю, продукти колективного виробництва. Майнової нерівності ще не було. Народне мистецтво створювалось у сфері колективного матеріального домашнього виробництва. У ньому відбивалися риси первісної сводомості людини, міфологічний характер спілкування з природою. Знаряддя праці, зброя, одяг, житло повинні були передусім бути зручними, магічними, щоб ніщо, ніякі ворожі сили не перешкоджали людині жити і працювати.
Народне декоративно-прикладне мистецтво живе на основі спадковості традицій і розвивалось в історичній послідовності як колективна художня діяльність. Воно має глибинні зв'язки з історичним минулим. Ніколи не розриває ланцюжка локальних і загальних законів, які передаються із покоління в покоління, збагачуються новими елементами.
Народні художні промисли - одна з історично зумовлених організаційних форм народного декоративно-прикладного мистецтва, яка являє собою товарне виготовлення художніх виробів при обов'язковому застосуванні творчої ручної праці.
Сучасні народні художні промисли України - підприємства, неоднорідні за своєю організаційно-економічною структурою, типами виробництва. Це об'єднання, фабрики, комбінати, дільниці, цехи, кооперативи, асоціації. Вони підпорядковані Художньому фонду України, міністерствам. Створюються нові підприємства, підпорядковані Укрхудожпрому. У системі Укрхудожпрому є виробничо-художні об'єднання, фабрики художніх виробів та торговельна мережа.
Сьогодні декоративно-прикладне мистецтво розглядається як важлива художня цінність, що виконує численні функції - пізнавальну, комунікаційну, естетичну та ін.
Життя підтверджує, що декоративно-прикладне мистецтво збагачується новими аспектами філософсько-естетичного звучання, його змістовна краса потрібна людині, в наш час зростає його художньо-культурна цінність.
Декоративно-прикладне мистецтво - предметно-духовний світ людини - включає в себе численні види художньої практики. Це плетіння і ткання, розпис і вишивка, різьблення і виточування тощо. Одні види - кераміка, обробка кістки і каменю, плетіння - виникли на зорі людської цивілізації, інші - молоді: мереживо, гобелен, вироби з бісеру, витинанки з паперу.
Ткацтво - один з найдавніших і найважливіших елементів національної культури України. Художнє ткацтво - це ручне або машинне виготовлення тканин на ткацькому верстаті. Ткацьке виробництво об'єднує підготовку сировини, прядіння ниток, виготовлення з них тканин і заключну обробку: вибілювання, фарбування, ворсування, вибивання тощо.
Килимарство відоме з прадавніх часів і має свою історію. Воно було поширене і в країнах Сходу, і в Стародавньому Римі, і в Київській Русі.
Килими - це унікальні твори, в яких виявлені висока культура технічного виконання, орнаментальне, композиційне, колористичне багатство. Килим ткали з овечої вовни.
Килимарство - це виготовлення килимів, а також килимових виробів (гобеленів, доріжок, килимових покриттів) ручним або машинним способом. Важливе значення мають добір і якість сировини (волокон), відповідна підготовка пряжі, прядіння ниток, їх фарбування, техніка ткання, принципи орнаментально-композиційного розв'язання і кінцева обробка виробів: зарублення, в'язання тороків, вирівнювання, вичісування.
Вишивка - найпоширеніший вид народного декоративно-прикладного мистецтва, орнаментальне або сюжетне зображення на тканинах, шкірі, виконане різними ручними або машинними швами. Дивовижне багатство художньо-емоційних рішень української народної вишивки зумовлене різнотиповістю матеріалів, технік виконання орнаментів, композицій, колориту, які мають численні локальні особливості. Художнє обдарування українського народу, вершини його мистецького хисту в повну силу виявлені у вишитих творах. Немає меж розмаїттю їхніх художньо-виражальних засобів.
В 'язання - популярний вид українського домашнього заняття, який полягає в виготовленні суцільного полотна або окремих виробів переплітанням нитки у вигляді петель.
Мереживо - один із популярних видів народного декоративного мистецтва; ажурні. Сітчасті, декоративні вироби з лляних, шовкових, бавовняних, металевих та інших ниток. Мереживо виготовляється для оздоблення одягу, прикрашення тканин інтер'єрного призначення.
Вибійка, розпис (вибиванка, набіка, друкованиця, мальованка, димка, синильниця) - це тканини з візерунками, нанесеними за допомогою різьблених дощок (форм, печатко, стемпів); декорування тканин, коли орнамент утворюється не в процесі ткання, а наноситься на готову тканину, друкується. Дослідники вибійники часто називають її народною графікою. Відмінність назв обгрунтовується різними техніками вибивання узорів, періодами виготовлення та побутування в окремих регіонах України.
Художня обробка шкіри - цей вид декоративно-прикладного мистецтва з специфічними прийомами формоутворення й оздобленням утворює чимало естетично-досконалих побутових речей: взуття, одягу і т.д. Основним матеріалом є натуральна шкіра, а з ХХ ст. - штучна.
Історія народної кераміки . Усвоєння людиною глини - першого пластичного і порівняно твердого матеріалу для виготовлення посуду та магічно-ритуальних фігурок - припадає на епоху палеоліту. На території України найдавніші археологічні матеріали (епоха неоліту) засвідчують поширення випаленого керамічного посуду двох стельових відмін.
Художнє плетіння - це вид декоративно-прикладного мистецтва, що означає процес виготовлення творів, виробів з природних рослинних матеріалів. Плетені вироби відомі з епохи, де їх виплітали як місткості для зберігання зерна.
Суцільне плетіння - це переплетення навхрест вертикальних каркасних плотів з горизонтальними стрічками. Візерунчасте плетіння відзначається привабливістю поверхні виробів. Ажурне плетіння оригінальне за структурою та фактурою поверхні.
Писанкарство . Розпис писанок має стародавнє язичницьке коріння, характеризується вишуканими символічними орнаментальними мотивами, геометричними, рослинними, антропоморфними, які чітко підпорядковуються сферичній формі яйця.
Витинанка. Українські народні паперові витинанки як прикраси сільських хат з'являються в середині ХІХ ст. Орнамент традиційних витинанок - це геометричний і рослинний, трапляються також антропоморфний та зооморфічні фігурки.
Комплекси українського народного одягу формувалися впродовж століть. Вони найясравіше виявляють особливості різних етнографічних груп і водночас це важливе етнографічне джерело для вивчення етногенезу українського народу.
У давньоруських письмових джерелах свідчення про одяг зустрічаємо в літописах. Наприклад, у Галицько-Волинському літописі описується костюм князя Володимира Васильовича. У письмових пам'ятках, що належать до ХІІ-ХІІІ ст., в поемі "Слово о полку Ігоревім" подаються згадки про окремі елементи одягу цього періоду.
Чимало відомостей про одяг різних суспільних верств стародавньої Русі є і в "Слові Даниїла Заточника" та інших письмових джерелах.
Ще більше значення для вивчення народного одягу мають іконографічні джерела ( мініатюри, фрески, мозаїка). Про деякі компоненти давнього українського одягу можна судити з ілюстрацій. Радзівіллівського або Кенінгсберзького літописного зводу, доведеного до 1206 р. У ньому вміщується 617 мініатюр.
Багатий матеріал зафіксований на фресках і мозаїчних настінних зображеннях Софійського собору в Києві. На них, крім одягу Ярослава Мудрого та його сім'ї, зображений одяг скоморохів, музикантів, мисливців.
Відомості про український одяг ХV-ХVІІ ст. зустрічаємо в творах закордоних авторів - мемуарах іноземних послів, місіонерів, мандрівників. Італійський мандрівник Жільбер де Лануа, котрий перебував 1412 - 1421 рр. у Луцьку, Кам'янці-Подільському і Кременці, згадує про "руські вишивані рукавиці і шапки". Шведський посол Готтерд Велінг, відвідавши 1656-1657 рр. Україну, писав: "чоловіки й жінки взимку одягалися в довгі кожухи з великим коміром; жінки вбиралися у сорочки та виткані з вовни червоні й переткані білими нитками запаски, носили чоботи". Крім цього, він подав відомості і про такі види зимового одягу козацької старшини, як кожухи зі смушковими комірами.
Серед мемуарів першої половини ХVІІ ст. особливу увагу привертає твір французького військового інженера Гі де Боплана "Опис України". Цікаві матеріали подав у мемуарах за 1670 - 1672 рр. Ільріх Бердум. Крім опису одягу шляхти, він описав одяг селян. Одяг гуцулів у ХVІІІ ст. описав Бальзатар Гаке та ін.
У ХІІІ-ХІХ ст. з'явилися дослідження, присвячені побутові окремих етнографічних груп українського народу. Велику цінність мають іконографічні матеріали, які дають можливість реконструювати і окремі деталі, і комплекси. Тут слід наголосити на винятковій цінності малюнків Глаговського Першої половини ХІХ ст., які відтворюють одяг різних верств населення та ентнографічних груп Західних областей України. Вони цінні ще й тим, що автор показав у кольорі крій, матеріал, відмінності чоловічого верхнього одягу. Аналогічну роботу виконав етнограф-збирач Д.П.Дела-Фліз у Східних областях України.
В архівних документах, описах майна, матеріалах купівлі, продажу, а також тестаментах ХVІ-ХІХ ст. зберігається багато описів різноманітного одягу, тканин, сукна.
В багатій спадщині Т.Г.Шевченка також залишилися натуральні зарисовки комплексів чоловічого і жіночого одягу. Особливу увагу він звертав на одяг біднішного селянства.
У другій половині ХІХ ст. народний одяг став предметом спеціальних досліджень, зокрема, А.П.Чубинського (видав сім томів "Трудов этнографической экспедиции") та Я.Головацького, який розглядав одяг населення України як джерело вивчення етнічної історії народу. Помітний внесок у вивченні цієї галузі зробили зарубіжні вчені, наприклад, польський етнограф К.Машинський, чеський дослідник Л.Нідерле ("Славянские древности") та інші.
У післявоєнний час вийшли в світ праці про народний одяг. Серед них - дослідження Г.Маслової з питань специфіки одягу та генезис окремих його видів. На сьогодні досліджено народний одяг окремих етнографічних груп українського народу (бойків, гуцулів, поміщиків, подолян). Найбільш відома праця з цього питання - монографія К.Матейко "Український народний одяг".
Поділля (Західне і Східне)
Західне Поділля. Жіночі сорочки уставкового типу додільні, іноді короткі, колір стоячий і викладений, спереду вишитий. Форми поясного одягу мали два види: незшита обгортка, фати і спідниця. Обгортки окремих районів Поділля відрізняються лише колоритом. Обгортку в талії закріпляли поясом або вузькою крайкою.
Колорит горботок завжди погоджений з колоритом пояса і вишивок. Для північних районів Поділля характерні вовняні каркасні спідниці-літники і вибійчасті спідниці-димки, необхідним компонентом жіночого поясного одягу були запаски.
Нагрудний одяг - корсети з круглим вирізом горловини, приталені, з вовняної тканини, оздоблені. Верхнім одягом були полька з відрізною спиною, зі зборами, довга до колін, полотняні каптани з відлогою, сіраки з білої вовни, але вже без відлоги, з білої овечої шкіри, покриті сукном. Взимку носили кожухи з приталеною спиною. Для підпорізування поясного і верхнього одягу виготовляли ткані, плетені пояси з китицями на кінцях.
Дівчата на свято одягали вінки, що вкривали всю голову. Прикрасами служили квіти, гердани тощо. Заміжні жінки пов'язували голову наміткою, раптухом, який кілька разів складали, обвивали голову, а поверх вкладали кибалку (дерев'яний обруч) для підтримання хустки.
У комплекс чоловічного одягу входили сорочка з широкими відкритими рукавами, вишитими пазухою, коміром, манжетами, і довгі полотняні штани, підперезані кольоровим поясом. Зверху одягали кожушані безрукавки - кептарі, камізельки з фабричних тканин, каптани, які на початку ХХ ст. витіснили кацабайки.
У деяких районах носили полотняні куртки та короткі сукняні сіраки. Найпоширенішою формою була опанча з відлогами, яку в ХІХ ст. змінив верхній суконний одяг.
Парубоцькі головні убори - солом'яні кресані, прикрашені шнурочками, герданами. Старші люди носили кресані без прикрас. Взимку одягали баранячі шапки конусоподібної форми. Чоботи були з невиправленої шкіри.
На Східному Поділлі жіночі сорочки-уставкові і тунікоподібні, додільні і "до підточки", з коміром стоячим або викладеним, рукав з манжетами. Поясний одяг - плахта, запаска (носли по дві). Наприкінці ХІХ ст. побутували дуже довгі спідниці. Замість фартухів до спідниці прив'язували хустку. Поверх сорочки одягали безрукавку-катанку, подібну на кірсетку.
До верхнього одягу належали жакети з рукавами кацафайки, кофти, а також свити, гуньки, кожухи.
На території усього Поділля жінки носили на свято жовті або чорні сап'янці. Чоботи оздоблювали аплікаціями.
Серед підприємств Укрхудожпрому кількісно переважають ті, що випускають вишивані вироби. Це й не дивно. В розмаїтті українського декоративного мистецтва художнє вишивання посідає одне з провідних місць. Це - один з найулюбленіших і найрозповсюдженіших видів народної творчості.
Святковий народний костюм здавна ніс відбиток творчої індивідуальності майстрині, відзначався яскравою барвистістю. Вишивка - складова частина народного костюма. Нині вона застосовується і в одязі сучасного краю, надаючи йому своєрідності й неповторності.
На підприємствах Украхудожпрому, що спеціалізуються по вишивці, ведеться постійна й кропітка робота по збиранню зразків старовинної вишивки, по вивченню і творчому переосмисленню здобутків минулого. Це тим цікавіше, що українська вишивка неоднорідна.
Розмаїття життя, думки і почуття, краса навколишньої природі - усе знаходило своє образне втілення у вишивках. Тонке поетичне сприйняття світу знайшло відбиття навіть у назвах орнаментальних мотивів та елементів: "барвінок", "хмелик", "дубок", "гарбузове листя", "зозулька" тощо.
Художня виразність і різноманітність вишивки залежать не тільки від створення досконалої орнаментальної композиції, тонкого відчуття кольорів, вмілого їх поєднання, а й значною мірою від правильного вибору техніки виконання. Ось чому у вишивці є та відшліфована сторіччями єдність орнаменту та засобів його творення. На Україні кожна місцевість має свої улюблені техніки вишивання, їх традиційне кольорове рішення. Існує понад 100 технік - основних і допоміжних. Це рахункові й ажурні, різноманітні шви вільного малюнка.
Композиції вишивок різноманітні, їх розміщення будується за чітко продуманою схемою, що випливає з логіки конструкції крою, в основі якого лежать прямокутні форми. Це створює великі можливості для декоративного оформлення вишивкою.
Найбільша увага в народному костюмі приділялася оздобленню чоловічих та жіночих сорочок. У чоловічих сорочках - оздобленню комірця і застібки на грудях ("манишки"), в жіночому костюмі - вишивці рукава.
До багатих традицій вишивки Поділля звертаються художники Одеської фабрики ім.Жанни Лобур, Уманської фабрики ім.30-річчя ВЛКСМ та виробничо-художнього об'єднання "Вінничанка", одного з провідних підприємств Укрхудожпрому. Об'єднанню підпорядковані визначні центри на Поділлі в с.Клембівка та с.Городківка. Особливою славою користуються бездоганні за своєю технікою високохудожні вишивки с.Клембівка.
Поділля займає територію між Південним Бугом і Дністром, його умовно поділяють на Західне, Східне Поділля і Подністров'я. Подільська вишивка - одна з найбільш складних і красивих на Україні.
У вишивці Східного Поділля переважають геометричні мотиви складних сполучень, мініатюрна розробка їх справляє враження дорогоцінної мозаїки.
Класичною технікою Поділля є низь чорного і червоного кольорів, які лягають густими насиченими лініями. Це техніка виконується з вивороту, а на лиці, як на негативі, має протилежний вигляд щодо розміщення кольорів.
Різні засоби виконання низі зумовили її назви: "паршива низь", "сліпа", "дрібненька", "цвіткова" та ін. Дуже вдало майстрині користуються графічною лінією для підкреслення основних мас орнаменту: червоний колір обводиться чорним, чорний - червоним. Для усунення одноманітності узорів застосовують ритмічне чергування чорного і червоного кольорів у шаховому порядку.
Чорний колір вишивки був домінуючим, іноді до нього додавали темно-вишневий або ж у червоно-чорну гаму включали жовтий чи зелений. Особливо вміло вишивальниці використовували біле тло полотна, що стає повноправним елементом орнаменту.
Дуже люблять на Поділлі, особливо у Клембівці, житній колір у поєднанні з чорним, що в жіночих і чоловічих сорочках виглядає дуже ефектно. Широко застосовували у Клембівці також гаптування на "бомбаку" - тонкому полотні золотими і срібними нитками - "широм".
Вишивка білим по білому у Клембівці, на відміну від вишивки на Полтавщині, відзначається компактністю ювелірно розроблених мотивів, застосуванням філігранних технік ("солов'їні вічка", "зерновий вивід", "довбанка"). Особливо цікава техніка "солов'їні вічка". Це поєднання чотирьох невеличких квадратиків з кругленькою дірочкою посередині. Ця техніка потребує великої майстерності в розробці деталей. Сорочки, вишиті білим або жовтим, були весільні і тому оздоблювались особливо ретельно і виразно. Своєрідні сорочки Західного Поділля. Вони відзначаються темним колоритом. Це чорний з малою домішкою темно-червоного або жовтого. Вишивка має складну композицію і розміщується на комірі, чохлах. Особливістю сорочок Зах.Поділля є наявність двох вертикальних ліній на грудях - "погрудки", трьох на спині, а також пишно оздобленого рукава. Це широка горизонтальна смуга пашка з трьох частин і розшивка рукава у вигляді трьох вертикальних смуг рослинно-геометричного орнаменту або ж косих смуг, здебільшого геометричного малюнка.
Вишивки Тернопільської обл. відзначаються густим, темним, аж до чорного, колоритом. Виконані вовною, густі, без пробілів, орнаменти суцільно вкривають рукави жіночих сорочок, гаптовані поверхневим швом. З початку ХХ ст. вишивка набула яскравіших кольорів, поширились хрестикова техніка, квіткові орнаменти.
Для надання сорочкам особливо святкового вигляду маси орнаменту, що вкривають усе тло рукава, розцвічували срібним і золотими нитками. Легкості й ажурності сорочкам надає змережування окремих частин "павучками".
На Поділлі поширеним жіночим убором була перемітка - одни з найдавніших засобів пов'язування голови заміжньої жінки. У різних районах склалася своя традиціця щодо пов'язування переміток, але кінці її завжди залишались вільними, і на них добре читався малюнок вишивки золотими і срібними нитками.
Матеріал: лляні, конопляні, бавовняні, білі домоткані полотна, вовняні тканини та тканини фабричного виготовлення, колінкор, перкаль, шовк і под.
Основні типи сорочока: тунікоподібні; з уставками; з кокетками.
Тунікоподібні чоловічі і жіночі сорочки кроїли з одного перегнутого на плечах полотнища. Обидві частини (передня і задня поли) були рівними. По центру перегнутого полотнища на плечах вирізали горловину без коміра, з простою обшивкою навколо шиї і робили розріз на грудях по середині передньої поли - пазуху. Це станок сорочок. До перегнутого полотнища, нагорі станка з обох боків (по пітканню) пришивали два довгих прямих рукави. Тунікоподібні сорочки були з бочками і без них. У сорочках з бочками під рукавами до стану пишиті вставки - бочки. Вони розширюють сорочку. Між рукавами і бочками під пахвами вшивали клинці (ластки). Сорочки без бочків шили із широкого полотна, з прямим розрізом пазухи, стоячим комірцем тощо.
На Україні поширений тип уставкових сорочок. Уставки (плечові вставки, пашки, вуставки) - це прямокутні (інколи трапецієвидні) куски полотна, пришиті між передньою і задньою полами на плечах із спуском до рукавів по основі або пітканню стану сорочки. Вони розширюють плечову частину сорочки і дають змогу призбирувати і горловину, і рукав, котрий пришивають до уставки.
Сорочки з кокетками виникли під впливом міської моди. Кокетка - неширока смужка на ширину спинки (грудей), до неї пришиті предня і задня пола сорочки.
За довжиною суцільних чи підрізних полотнищ полів сорочки поділяються на дві групи: додільні (суцільні) і до підточки до стану (з двох частин: верхньої плечової - станка і нижньої поясної підточки).
Локальні різновиди основних типів крою вияляються і в методах поєднання плечових вставок і рукавів із станком; величині і формі уставок, ластовиць і рукавів; характері призбирування верхньої частини рукавів і горловини; крої коміра, рукавів тощо. Сорочки розрізняють за місцем розміщення розрізу (пазухи): посередині станка, з боку, іноді і на спині; за способом її застібання: зав'язування через петельки, на гудзики, брошки тощо. За формою коміра сорочки поділяються на підгрупи із вузькими обшивками, дрібно зібраною горловиною на нитку, із стоячим коміром, з викладним великим коміром, без коміра (з круглим чотирикутним або овальним човниковим вирізом). За кроєм рукавів: з прямими широкими рукавами, зібраними при зап'ясті на нитку, з манжетами - "чохлами", рюрешками і под.
Чоловічі сорочки, як і жіночі, поділяються за кроєм на два основних типи: уставкові і безуставкові. Різновидність підтипів створює крій рукавів, коміра, довжина полів. Чоловічі безуставкові тупікоподібні сорочки з прямими рукавами, вставленими бочками, вузьким стоячим коміром, а сорочки з уставками - з відкладеним коміром, зібраними рукавами на манжетах.
Безуставкові сорочки мають підгрупи: чумацькі, лоцманські. В них вишивка розташована вздовж пазухи, на комірі, по низу прямих, незбираних широких рукавів.
У сорочках з уставками вишивка на пілках, комірі, манжетах. Підгрупу уставкових сорочок створюють так звані стрілкові, вистіжкові. На плечах накладні смуги - стрілки. Такі сорочки набули поширення наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. на Полтавщині, Дніпропетровщині. З 20-х років в артілях, на фабриках почали виготовляти чоловічі сорочки - "чумачки" і "гуцулки".
Локальні властивості сорочок виявляються у розміщенні вишивки на рукавах, комірі, нагрудній частині, подолі тощо.
За характером декорування сорочки поділяються на вишиті, мережані та ін.; за матеріалом мережання - вишиті шовком, золотими, срібними, металевими нитками, бісером і под., за колористичним трактуванням - вишиті (мережані) білими: білими, сіруватими й охристими; чорними; червоними і чорними; червоними і синіми; різнокольоровими нитками.
Народні майстри, художники-модельєри своєю творчістю вносять нові риси у сучасне мистецтво маделювання сорочок.
Вишивка сорочок виділяється логічністю розташування, особливим багатством вишивальних технік. Здавна сорочці приписується чарівна сила, з нею пов'язана низка повір'їв, звичаїв, обрядів. Сорочка розглядається як "двійник" людини, що її носить. Сорочка наближала до тіла, і її здавна вишивали, наділяючи магічними символами - знаками, щоб була берегинею.
У жіночих сорочках вишивали коміри, пазухи, подоли, рукави, у чоловічих - коміри, манжети, маніжки, дуже рідко полики??. Крій сорочок, еволюція народного моделюванна впливали на принципи розміщення вишивки на окремих частинах сорочок (рубцях при шиї, стоячих комірах) стрічкове розташування вишивки за всією довжиною, а на відкладних комірах часто вишиті тільки передні краї і переважає центрична, розетково-галузева композиція. На передній пілці сорочок вишивали пазухи:
1) вертикальін суцільні смуги, вишиті обабіч бліизько розрізу пазухи;
2) дві паралельні вертикальні стрічки, вишиті на відстані 2-3 см від зарубленого розрізу пазухи;
3) суцільна вертикальна смуга, виконана на правій половині пазухи.
Наприкінці ХІХ ст. внизу розрізу пазухи почали нашивати прямокутні клинці, де вишивка розташовувалася у горизонтальному напрямку, обрамовуючи вертикальні смуги, виконані уздовж розрізу пазухи. Дуже рідко у жіночих сорочках на передній пілці в нагрудній частині вишивали крім пазухи дві горизонтальні смуги - від розрізу аж до рукавів. Такі сорочки зустрічаються на Західному Поліссі. Для Закарпаття, Бойківщини характерна вишивка на дрібному рясуванні при обшивці коміра у нагрудній частині - брижі. На сорочках Західного Поділля, Буковини вишивали погрудки - дві вертикальні стрічки, розміщені на відстані до 7 см від розрізу пазухи до низу станка. Такі стрічки робили і на плечах сорочки.
Вишиті рукави за характером розташування візерунків поділяються на такі основні групи:
1) вишита верхня частина - уставки (полики) і манжет;
2) вишиті тільки уставки;
3) вишивка розміщена на всій площині.
Вершин художньої досконалості народні майстрині досягли у вишиванні уставок. Це домінуючий акцент не тільки вишивки рукавів, а й усієї сорочки. Логічно продумане розташування прямокутної площини уставки, висотою переважно до 15 см, шириною до 35 см на самій видній верхній частині рукавів.
Уставки барвистими стрічками горизонтально пересікають вертикальну площину рукавів нижче підопліч, виразно виділяючить в конструкції сорочок, легко проглядаються в круговому аспекті.
Вишивка манжетів - "чохлів", "дудів", "миханок"??, "зап'ястя" залежить від їхньої форми. Однорядними стрічками розміщені орнаментальні мотиви на вузьких обшивках. На манжетах вишивались і кількарядові смуги, часто з переходом у дрібні складочки рукавів. Зустрічаються манжети, вишиті тільки на краях. Урізноманітнює вишивку манжетів їх обметування, обкидання, петлювання. Цікава вишивка на брижах - зібраних горизонтальною стрічкою на відстані 8-10 см від обметаного краю.
На подолах додільних сорочок виконували горизонтальні смуги з мережаними рубцями. Зустрічаються сорочки з бочками - в них низом при розрізах є вартикальні смуги, висотою до 12 см. Вишивка подолів сорочок несе вагоме художнє навантаження, вона обрамовує, композиційно завершує систему вишивки сорочки.
Нагрудний одяг - прямоспинний, приталений, короткий, з рукавами і без рукавів - мережили вертикальними смугами на полах, при нагрудному розрізі на проймах і горизонтальними - знизу полів, спинки і рукавів.
Вишивка поясного одягу (запасок, спідниць) виділяється стрічковим характером розташування мотивів у кожній частині. У різних варіантах ритмічного повторення виконані мотиви розеток, зубців, квітів, гілочок, деревець тощо.
Кожухи вишивали широкими горизонтальними смугами знизу на рукавах, у долішній частині та вертикальними на правій пілці. Переважає вишивка концентричних або вазонково-галузкових композицій в куті правої пілки - піднаріжників. У кожухах з відрізною спинкою мережили Смуги на спині (над лінією талії), біля розрізів кишень та на рукавах.
Вишивка верхнього плечового одягу (свит, сердаків, гуглів?? тощо) характеризується складними орнаментальними композиціями на спині, при поясі, полах, рукавах, відлогах тощо.
Кожному видові одягу, окремим його компонентам відповідає визначена техніка виконання, матеріал, комплекси орнаментальних мотивів. Вишивка складніша й багатша на центральних площинах рукавів сорочок, полах кабатів, безрукавок, кожухів, свит, у рогах хустин, краях переміток, внизу запасок. Відрізняється вишивка жіночого, чоловічого, дитячого одягу, а також весільного, для щоденної праці, на свято і на смерть.
Дотримання цього принципу обов'язкове в праці вишивальниць, які чітко виділяли специфіку художніх прийомів, різних технік, залежно від її застосування на різних частинах одягу.
Тема: Вишивання шва "козлик".
Мета:
1) навчальна - ознайомити учнів з історією виникнення української народної вишивки, поглибити знання дітей про різновиди швів, розвивати конструктивні вміння побудови вишивки; шов "козлик";
2) розвиваюча - розвивати в дітей відчуття кольору, композиції, уяву, фантазію, зорово-рухову координацію;
3) виховна - виховувати в дітей повагу і любов до українських народних традицій і звичаїв, працелюбність і шану до чужої праці.
Обладнання: ілюстративний матеріал - таблиці з поетапним зображенням створення шва "козлик"; орнаменти - зразки однолітків, українські народні сорочки з вишитим орнаментом.
Художній матеріал - міліметровий папір, олівець, гумка, кольорові олівці чи фломастер.
Методи і прийоми роботи вчителя:
Бесіда, розповідь, коментар, спостереження, аналіз, наочність, активізація уваги, робота на класній дошці.
Види діяльності учнів на уроці:
Практична, комунікативна, оцінна, пізнавальна, творча.
ХІД УРОКУ
І. Організаційна частина.
- Добрий день, діти. Давайте познайомимось. Мене звати Ірина Мирославівна.
ІІ. Сьогодні у нас урок надзвичайний.
Але щоб дізнатися, яка сьогоднішня тема, вам потрібно відгадати ребус.
Правильно - це вишивати. І сьогоднішня наша тема звучить так: "Вишивання шва "козлик".
ІІІ. Подача нового матеріалу.
Вишивка - найпоширеніший вид народного декоративно-прикладного мистецтва, орнаментальне або сюжетне зображення на тканинах, шкірі, шерсті, виконане різними ручними або машинними швами. Дивовижне багатство художньо-емоційних рішень української народної вишивки зумовлене різнотипністю матеріалів, технік виконання орнаментів, композицій, колориту, які мають численні локальні особливості. Художнє обдарування українського народу, вершини його мистецького хисту в повну силу виявлені у вишитих творах. Немає меж розмаїттю їхніх художньо-виражальних засобів.
Для вишивання бажано користуватися нитками, що не линяють. Адже лише одна нитка після прання може зіпсувати всю річ. Вишивати можна на різних тканинах. Голку для вишивання підбираєм довгу і тонку, що легко проколює тканину, не залишаючи великих дірок. Щоб не пошкодити пучки пальців, треба користуватися наперстками.
При вишиванні голку берем двома пальцями - великим і вказівним і допомагаєм середнім (центральним, з наперстком). Ножиці застосовуєм маленькі, з гострими кінчиками для відрізування кінців ниток після закінчення вишивання. Щоб тканина для вишивання не забруднювалась, потрібно на коліна покласти біле полотно. Сидіти потрібно рівно, не горблячись. Під ноги поставити можна маленький стільчик. Вишивати потрібно при денному світлі, щоб очі не втомлювались.
І V. Інструктаж по виготовленню виробу
Шов "козлик" утворюють перехрещені стібки з лицьового боку і два паралельні ряди ліній з вивороту. Виконують його так. Проколюєм тканину з вивороту на лицьовий бік в точку 1, протягуєм голку "на себе", відкидаєм нитку праворуч вверх і набираєм на голку 3-4 нитки, далі робимо з вивороту прямий стібок (цифри 2-3), направляючи голку "на себе". Потім відкидаєм нитку по діагоналі вверх ліворуч і набираєм 3 нитки (цифри 4-5). Цей шов можна застосовувати як для декоративного оформлення виробів, так і для підрублювання країв та швів одягу.
V.Практична робота учнів.
- Діти приступають до роботи. Я ходжу і допомагаю, підказую. Якщо хтось не зрозумів, зупиняю клас і пояснюю ще раз.
VІ. Аналіз і підсумок до уроку, виробу.
- Вам сподобався сьогоднішній урок?
На другий раз доробити.
До побачення. До наступної зустрічі.
Із зростанням культури і добробуту нашого народу збільшується потреба у красивому і модному одязі. Елегантність і зручність - неодмінно оживити моду минулих років. Проте це не означає сліпого копіювання старого, а навпаки, передбачає нові варіанти, нові елементи.
Домінючим у сучасній моді жіночого одягу є стиль, що підкреслює жіночість, романтичність.
Поряд з об'ємними, зручними спідницями і блузонами, які і зараз популярні завдяки функціональності, залишається в моді жіночі костюми з широкими вилогами, накладними кишенями, прямими плечами.
Елегантні жіночі плаття шиють злегка приталеними і оформляють м'якими можними деталями. Розширений силует плаття утворюється завдяки клинам або воланам, які вшивають по низу у рельєфні лінії полочки та стінки. Їх можна замінити вставками із крупних або дрібних складок, плісе, гофре. І, як завжди, модні плаття класичного і спортивного стилю. Цей стиль повинен бути витриманим навіть у дрібницях, бо кожна деталь, будь-то дрібниця, може змінити стиль одягу.
Види будови тіла.
При зніманні мірок з фігури і побудови рисунка викройки потрібно враховувати особливості будови тіла. Точне знімання мірок полегшує визначення виду, фігури і ступінь відхилення нормальної фігури від фігури з дефектами.
Фігури можуть бути правильними, тобто умовно-пропорціональними, і з відхиленнями від пропорції, тобто складними: похилими (сутулі) і пергинистими.
Умовно-пропорціональна фігура характеризується рівною поставою корпуса. Частини тіла фігури пропорціональні між собою, спина без виступаючих лопаток, стегна нормально округлі.
Похила фігура характеризується нахилом корпуса вперед, виступаючими лопатками, широкою спиною, погано розвинутим бюстом, подовженою спиною. При побудові рисунка викройки припуск на вільне облягання у спинці слід робити більшим, ніж для умовно-пропорціональної фігури, а виточку по лінії плеча на спинці - глибшою.
Перегиниста фігура характеризується нахилом корпуса назад, прямою вузькою спиною, розвинутим високим бюстом, тонкою талією, короткою спиною. При побудові рисунка припуск на вільне облягання переду слід давати більшим, ніж для умовно-пропорціональної фігури, а виточку по лінії плеча на спинці - неглибокою.
Фігури з відхиленням від норми потребує більшої уваги при зніманні мірок, тому при побудові рисунка викройки треба враховувати допоміжні (контрольні) мірки.
Знімання мірок.
Мірки знімають сантиметровою стрічкою, не натягуючи і не послаблюючи її. При зніманні мірок людина повинна триматися просто і спокійно. Мірки краще знімати з людини в білизні, бо при побудові основного рисунка викройки враховується прибавка на вільне облягання.
Знімаючи мірки, найвужче місце талії оперізуємо тасьмою, а потім знаходимо вихідні точки, від яких починаємо вимірювати: сьомий шийний хребець, середину лінії плеча біля основи шиї і біля зчленування руки з плечем. Ці точки злегка намічаємо крейдою. Для вимірювання мірок висоти плеча, глибини і ширини пройми застосовуємо допоміжний кутник, який можна зробити з цупкого гнучкого паперу, шириною 2,5 см, заклавши один кінець так, щоб утворився прямий кут. Коротшу сторону кутника (довжина 15 см) прикладаємо вертикально спереду, а довшу (довжина 90 см) - горизонтально під пахвові западини рук по спинці і також загинаємо другий кінець паперу під прямим кутом.
Усі мірки довжини знімаємо і записуємо повністю, а мірки обхватів і ширини знімаємо повністю, а записуємо у половинному розмірі, тому що рисунок викройки будуємо по довжині повністю, а по ширині - на половину фігури.
Висновки.
Вишивка завжди була одним з найулюбленіших способів прикрашання одягу, а також різноманітних речей домашнього вжитку.
Ніщо не може зрівнятись з красою майстерно виконаних народних вишивок, які надають кожній речі своєрідності і неповторності.
За своїм призначенням усі вишивки можна поділити на дві групи: для оформлення одягу: та побутових речей. Вишивки першої групи мають здебільшого орнаментально-рапортну побудову, для чого створено безліч різноманітних швів. Вишивки другої групи можуть мати ще й образотворчий зміст, декоративно-тематичного спрямування. Тому важливо, вибираючи чи створюючи зразок вишивки, знайти художню єдність, зробити красивою не лише саму вишивку, а й прикрасити предмет у цільому, зберегти його красу в співіснуванні з іншими предметами. Завжди треба враховувати, щоб кольори вишивки контрасно як тонально, але обов'язково гармонійно поєднувалися як між собою, так і з фоном і приємно вписувалися у загальний колорит одягу або інтер'єру. Розміщення вишивок повенне підкреслювати форму предмета, силует, крій.
Для вишивання одягу існує безліч різноманітних швів, а для прикрашання різних корисних речей нашого побуту - безліч декоративно-тематичних орнаментів.
Поділля - історико-географічна область, що займає територію між південним Бугом і Дністром.
Історична доля Поділля зумовила деякі особливості культури та побуту цього краю.
Наприкінці ХVІ- на початку ХVІІ ст. Поділля постійно зазнавало татарських нападів, які спричинялися до руйнування господарства, винищення цілих сіл. Крім того багатовіковий гніт, якого зазнавали українські землі, політика шляхетської Польщі, спрямована на полонізацію, затримали тут розвиток економіки і культури.
З другого боку, довготривале сумісне проживання українців і поляків зумовило взаємовпливи культур, наявність спільних рис в одязі.
Південніше у сорочках переважають суцільні рукава, пришиті паралельно до станка, зшиті декоративними різноколірними розшивками, горловина цих сорочок густо зібрана і морщена на нитку, так само, як у сорочках Київщини й Полтавщини. Оздоблення вишивкою на рукавах - тридільної будови. Крім уставки і морщинки вишивка розміщується і на рукавах.
Форми поясного жіночого одягу виступали у двох видах: незшита частина видовженого полотнища, тканого в поздовжні смуги, на яких звичайно виділяється середня полоса, ткана в один колір - обгортки (горботки), фоти і спідниці-літники. Обгортки окремих районів Поділля різняться між собою лише мколоритом і розміщенням кольорових смуг.
Обгортку в талії закріплюють тканим поясом або вузькою крайкою. Один, а то й обидва долішні кінці обгортки закладають під пояс, вікриваючи в такий спосіб частину подолу сорочки.
Нагрудний одяг - горсети мали округлий виріз горловини, шилися приталеними, з вовняної тканини чорного або синього кольору, пазуха і низ оздоблювались вишивкою або бісером. Порівняно з Волинню, де опанчі, сіряки й кожухи були рясними та довгими, на Зах.Поділлі, зокрема понад Збручем, верхній одяг був значно коротший, не обов'язково рясований, із значно меншими комірами, викладеними часто з дрібненького сивого чи чорного смушку. Південніше ці кожухи стають уже короткими, до колін, із стоячими комірами. Те саме стосується і опанчі, яка чим ближче до півдня, тим ставала коротшкою і, нарешті, переходила в сіряк, сягаючи лише колін.
Взимку чоловіки і жінки носили кожухи з приталеною спинкою, розширеним низом, які оздоблювалися червоним і зеленим шовком. Вони були мірилом заможності селянина. Недаремно народ створив прислів'я: "У кого кожух та свито - у того душа сита".
Крім кожуха заможні селяни носили ще так звані бекеші (бекешки) - хутровий довгополий приталений одяг зі зброами, критий синім сукном.
Невід'ємний атрибут одягу - пояси служили для підперізування поясного і верхнього одягу, як чоловічого, так і жіночого. Найдавніші пояси - плетені, згодом ткані, у чоловіків - широкі і однотонні, переважно малинового кольору, з китицями на кінцях. Наприкінці ХІХ ст. їх замінили шкіряні ремені.
Великою різноманітністю локальних варіантів та невичерпним багатством відзначалися головні убори дівчат і жінок. Дівчата в свята одягали вінки, що вкривали всю голову. Їх прикрашали волічковими Уплітами, герданями, позолоченим листям барвінку, квітками, стрічками.
Багато уваги приділяли уборові голови жінки. На це вказують майстерно вив'язані перемітки, які ткали з найтоншого полотна, а їх кінці оздоблювали тканими переборами, узорчатими смугами - заборами.
Заміжні жінки пов'язували голову наміткою, рантухом, який кілька разів складали, обвивали голову під підборіддям, закриваючи чоло, і обидва кінці опускали через плечі.
Для чоловічого комплексу одягу Зах.Поділля характерна довга, до колін, уставкова сорочка, з широкими відкритими рукавами, вишитою пазухою, коміром і манжетами. Штани полотняні, довгі, до кісточок, на півночі рівні, а на півдні переважно рясовані, підперезані кольоровим поясом.
Зверху сорочки одягали прямоспинні кожушані безрукавки-кептарі, камізельки з фабричних тканин, каптани, виготовлені з вибійки, а на початку Ххст. Їх замінили короткополі, приталені кацабайки.
На Поділлі (як і взагалі в багатьох районах України), крім стоячого коміра, на сорочках на початку ХХ ст. побутують і сорочки з викладеним, оздобленим вишивкою. Відома тут і сорочка з манішкою, яка часто не нашивалася, а утворювалася двома складками на грудях - від коміра вниз, з невисоким, стоячи коміром (шлейкою). Рукава в таких сорочках шили з манжетами. Жіночі сорочки вишивали на уставках, рукавах, манжетах, грудях, на плечах. Вишивка розміщувалася вертикальними смугами, а на уставках - горизонтальними.
Поясний одяг - обгортку (катринцю) виготовляли з одного горизонтального полотнища, темного кольору, з вузькими кольоровими смугами по пітканню. Вона пов'язувалася на талії вовняною узорчастою крайкою (баюр, баюрок). Правний нижній кінець обгортки підтикався під крайку. Цей одяг був і буденним, і святковим. Замість фартуха часто одягали хустку, складену косинкою, як і на Буковині. Поверх сорочки носили безрукавки.
У комплексах вбрання різних районів цієї території спостерігаються спільні риси: у крої сорочок, розміщенні оздоблень. Основні відмінності в групі одягу подінстровського Поділля полягають у колориті. Вишивки оригінальні, різноманітні й орнаментально найбагатші в кольорах. При всій різноманітності форм та декоративних засобів народному одягові Поділля притаманна гармонійна єдність, що полягає насамперед в умілому поєднання форми з властивостями матеріалу та оздоблень з їх практичним застосуванням.
Список використаної літератури:
1.Художні промисли України. - Київ:"Мистецтво", 1979.
2. Кара-Васильєва Т. Українська вишивка. - Київ:"Мистецтво", 1993.
3. Антонович Є.А., Захарчук-Чугай Р.В., Станкевич М.Є. Декоративно-прикладне мистецтво. - Львів: "Світ", 1992.
4. Панченко Л.М. Вишивання. - Київ:"Техніка", 1990.
5. Головніна М.В., Михайлець В.М. Технологія крою та шиття. - Київ:"Техніка", 1988.
6. Головніна Н. В., Михайлець В. М. Технологія крою та шиття . Київ, “Техніка”, 1988.
Вступ
Розділ І.
1.1. Народний одяг Поділля.
1.2. Територіальні особливості.
1.3. Орнамент та композиційна структура.
Розділ ІІ.
2.1. Матеріали та обладнання.
2.2. Технологічні особливості.
Розділ ІІІ.
Методика і послідовність виготовлення всіх виробів
народного одягу.
Розділ І V .
Методика викладання ДУМ.
Додатки.