Реферат: Польський наступ

План

1. Польський наступ.

2. Опір вельмож.

3. Організація братств, освіта.

4. Боротьба з католицизмом.

5. Реформи Могили їх наслідки.

6. Значення періоду XVI – першої половини XVII cтоліття.

Люблінська унія, усуваючи з українських земель литовську владу, знищила також рештки українських державних традицій, що заховалися під формами автономії у Великому кня­зівстві Литовському. В дальшому часі національно-політичне життя України не зв'язувалось уже з державою, а мусило творити собі нові Оганізаційні форми. Весь розвиток життя ішов Під важким насту­пом Польщі. Західний кордон, що в князівській епосі мав другорядне значення, тепер став головним бойовим фондом, українському народові загрожувало повне національне знищення, тому всю народну енергію довелося скерувати на те, щоб не дати себе знищити чужій силі. Національна організація набрала в значній мі; оборонного ха­рактеру. Тільки по тому, як уже забезпечено було основи існування, міг прийти нормальний розвиток життя.

Наступ Польщі йшов так само в господарській ділянці, як і в куль­турній. У колонізаційному поході провід вели польскі магнати. Опа­нувавши Холмщину, Галичину і Поділля, вони перейшли після Люблінської унії на Волинь, Брацлавщину, Київщиіу і врешті на Лі­вобережжя, займаючи порожні землі або витискаюч; з них місцевих власників. Струсі, Язловецькі, Замойські, Сінявскі, Жолкєвські, Калиновські, Потоцькі, Конєцпольські та інші магнатські роди зайня­ли величезні простори, творячи справжні латифунд до яких нале­жали сотні сіл, десятки містечок і замків,— цілі піосторі провінції. Ці «короленята» були необмеженими володарями областей, бо звичайно тримали і найвищі становища в адміністрації — воєвод, каштелянів, старостів; вони безоглядно проводили свої плани, не рахуючись ні з якими перешкодами. Дрібні землевласщки були супро­ти них безборонні — давні осілі бояри, міщани чи козаки мусили коритися їм і або добровільно віддавати їм свої землі та ставати пан­ськими васалами, або під загрозою втрати життя втікати світ-заочі. Всякі скарги до влади чи судові процеси не доводи/й ні до чого, бо магнати всю екзекутиву мали у своїх руках.

Магнати безжалісно експлуатували природні братства країни. Разом з магнатами сунула в Україну дрібна польська шляхта, голодна і незаможна, що при панах і собі сподіваліся доробитися маєтків і багатства. Такі чужосторонні зайди ставали ^ панів за слуг, економів, орендарів, старшин у магнатських військових частинах то­що і разом із своїми покровителями визискували місіеве населення. При магнатах наживу для себе знайшли також жиди що були пан­ськими агентами й факторами, брали в оренду корчмо млини, мита, посередничали в торгівлі і проводили всякі спекуляції.

Сильний польський наступ ішов на міста, особливо на західних землях, де міська верхівка, так званий патриціят, була спольщена. Головну полонізаційну акцію вело латинське духовенство, яке почало сильну експансію на Схід. Вже в XV ст., окрім Львова, Перемишля і Холма, засновано латинські єпископства також у Кам'янці, Луцьку і Києві. Одночасно на східних українських землях засновано багато латинських кляшторів — францісканів, домініка-нів та ін. У першій половині XVII ст. незвичайно широку пропаганду на Сході повели єзуїти, які здобули собі осідки в Ярославі, Перемиш­лі, Львові, Бересті, Луцьку, Острозі, Кам'янці, Барі, Вінниці, Києві і деяких містечках. Єзуїти вели пропаганду по своїх костелах, по дво­рах магнатів і шляхти, серед міщанства, звертали увагу особливо на заможних, талановитих і визначних людей, намагаючися залучити їх до латинської церкви і тим самим до польського національного та­бору; за найвизначнішими одиницями повинна була піти й сіра люди­на. Єзуїтські школи, улаштовані солідно і пишно, з добрими вчителя­ми, дбали про те, щоб притягати до себе українську молодь і її дена­ціоналізувати.

Опір вельмож. Українське громадянство стало до оборони і бо­ротьби з польським наступом. Люблінська унія — при всіх негатив­них наслідках — дала принаймні одну користь, що всі українські землі були злучені в одну цілість, що скасовано кордони, які відді­ляли Західну Україну від Східної. Тепер уся українська територія опинилася під тою самою владою, в тих самих обставинах. Вирівню­валися провінціальні різниці, різні землі передавали одна одній свої здобутки, могла витворитися спільна організація і спільна національ­на політика. Галичина і Холмщина, що мали вже за собою два сто­ліття боротьби з Польщею, ставали до спільної акції з Волинню і Наддніпрянщиною, в яких збереглися ще залишки і традиції держав­ного життя з литовських часів.

У найближчих трьох десятиліттях після Люблінської унії провід у національному житті мали, за давньою традицією, аристократичні роди. Прийнявши під примусом некорисні постанови унії, українські пани вважали за своє право та обов'язок і далі очолювати громадян­ство, обороняти його культуру, протегувати церкву, освіту, добродій­ні установи і протиставитись наступові Польщі. Так робили принайм­ні визначні представники аристократії, як Григорій Ходкевич, що перший зрозумів значення друкарства і заснував у Заблудові друкарню, або Костянтин Острозький, який здобув собі заслужене ім'я мецената письменства і науки, заклавши академію в Острозі. Але й кожний значніший пан опікувався церквами і монастирями у своїх землях, закладав шпиталі або, як Василь Загоровський, фундував у своєму селі школу. Острозький здобув велику пошану серед усього громадянства, а як виринула справа церковної унії, то всі вважали самозрозумілим, що він, як представник опінії православних, висту­пив з відкритим листом проти унії.

Полонізація панів. Але вірне народові залишилося тільки те поко­ління аристократії, що починало свою діяльність ще у Великому кня­зівстві Литовському. Патріотизм аристократії був тісно зв'язаний зі службою державі. Коли Литовської держави не стало, нові покоління скоро забули її традиції і почали прихилятися до нової держави, що обіцяла значення і гідність,— до Польщі. Польська пропаганда особ­ливо дбала про те, щоб притягнути аристократичну верхівку. Поло-нізаційній течії не оперлися навіть Острозькі, так заслужені перед українською культурою: ще за життя князя Костянтина відрікся своєї церкви його син і наступник Януш, а онука засновника Острозької академії, Анна Алоїза Ходкевичева, заснувала в Острозі єзуїтську колегію.

Таким самим шляхом ренегатства пішли майже всі панські ро­ди України. При своїй церкві залишилися дуже нечисленні пани, але й вони втратили зрозуміння державної творчості. Прикладом може бути воєвода Адам Кисть, з часів Хмельниччини, який чванився тим, що його предок з мечем у руці обороняв Київ від наїзду поляків,— але сам віддався на службу Польщі і всіма силами поборював молоду ко­зацьку державу.

Українська шляхта. Нищівній хвилі польських впливів сильніше опиралась мала незаможна шляхта. Де були густіші шляхетські гніз­да, як в деяких околицях Галичини, на Поліссі, в Київщині, Черні­гівщині, далі від осередків польської культури, де давні бояри жили старосвітським життям,— там залишилися традиції власного держав­ного життя і прив'язання до своєї культури. Ця незаможна, «заго­нова» шляхта хоробро заступалася за права «старожитної» релігії, свої соціальні права обороняла підробленими грамотами князя Льва, інстинктивно шукаючи захисту в традиціях давньої держави. Україн­ська шляхта, користуючись з свого привілейованого становища в Польській державі, підносить голос про національні потреби по соймиках, соймах і перед королем, деколи навіть веде гостру опозицію. І таким легально-парламентарним шляхом здобуває деколи успіхи. Проте ані аристократія, ані шляхта не затримала в своїх руках дій­сного проводу та ініціативи в національному житті. Українське пан­ство занадто було залежне від польської економічно-соціальної системи, яка втягла його в себе, деморалізувала, примушувала до компромісів і поступок,— так що воно не могло цілковито ангажу­ватись у національних справах. Привілейовані верстви не змогли утримати проводу — і це була велика шкода для українського народу, бо в тодішнім феодально-ієрархічнім устрої тільки привілейовані класи могли вільно розбудовувати національне життя. Український нарід, позбавлений своєї провідної верстви, став неповним, скаліче­ним організмом — і пізніше, за Гетьманщини, мусив собі верхню вер­ству наново творити.

Духовенство. У нових відносинах зросло значення духовенства. Своя церква від найдавніших часів мала організаційну мережу, що обіймала всю країну. За Київської і Галицької держави та за Велико­го князівства Литовського, ця організація служила самим тільки ре­лігійним справам, бо все інше вирішували державні органи. Церква була під опікою держави, мала широкі привілеї і високе становище в громадянстві. Під польською владою відносини змінилися. Право­славна церква втратила своє привілейоване становище і опинилася перед небезпекою повного знищення. Вищі церковні посади обсад­жувала державна влада і протегувала на них людей, що були їй за слухняне знаряддя. Але, не вважаючи на це, зросла роль церкви як національної організації. Митрополит і єпископи вважалися представ­никами всього народу, позбавленого іншої політичної репрезентації; церковні собори стали всенародними з'їздами. У своєму тяжкому становищі церква шукала захисту і допомоги в самому громадянстві, мусила наближатися до мас і зайнятися не тільки їх духовним жит­тям, але і світськими потребами. Під церковною опікою гуртувалися братства, школи, шпиталі, розвивалося письменство і мистецтво. Численні монастирі допомагали діяльності світського духовенства і творили живу комунікаційну мережу, що охоплювала цілу країну.

Міщанство. Коли вищі класи почали підпадати під польські впли­ви і втратили давній авторитет, провід 'та ініціатива в національному житті перейшли до низів. Спочатку провідну роль взяло на себе мі­щанство, яке у братствах знайшло собі нові організаційні форми жит­тя. Пізніше зактивізувалися селянські маси, які стали співтворцями козаччини.

Міщанство на Україні в XV—XVI ст. дійшло доволі високого сту­пеня розвитку. Міста стали самостійним чинником в економічному житті завдяки самоврядуванню, яке дало їм так зване німецьке пра­во. Більші міста, як Львів, Київ, Луцьк та інші, були цілком незалежні від державної адміністрації і вільно вирішували свої внутрішні справи, були немов малими республіками у своїх мурах. Менші міста і містеч­ка підлягали своїм панам, але все-таки міщани самі вибирали собі старшину, могли виявляти досить широку самодіяльність і почували себе вільними та незалежними людьми. Завдяки самоврядуванню міста розвинули різні ділянки промисловості і завели живу торгівлю, дійшли значної заможності і культури.

Але щодо національного характеру, то міста, особливо в Захід­ній Україні, були спольщені. Міські статути вже при заснуванні міст звичайно зазначали, що міське право має служити самим католикам, і управу міста віддавали в руки польських колоністів. Українські мі­щани діставали тільки невеликий квартал на мешкання і були обмеже­ні у міських правах,— їх не допускали до цехів, не дозволяли вести торгівлі, не дозволяли будувати церков тощо. Але українське насе­лення, що жило в передмістях, поза мурами міста, було дуже числен­не, мало зв'язок з селянською масою і почувало за собою силу,— природним розгоном втискалось до міста і вело боротьбу із польською верхівкою. Багаті патриції визискували дрібне міщанство, забирали йому землі і пасовиська, накладали різні податки, брали худобу, коні, збіжжя, силували до всяких робіт, за найменший спротив в'язнили і карали тюрмою. До того ще не давали ніяких прав у місті, звали хлопами і підданими. Тому боротьба «поспільства» з патриціатом мала гостро окреслений соціальний характер. Але прилучалися до неї і релігійно-національні мотиви. Польські патриції не дозволяли українцям будувати церков, переслідували православних священи­ків, не дозволяли публічно, головними вулицями вести процесії, силували православних платити податки на утримання католицького духовенства. Українські міщани мусили вести боротьбу одночасно і проти соціального гніту, і проти релігійного.

Братства. В цій боротьбі організацією українського міщанства ста­ли братства. Братства існували при церквах від давніх часів, але спершу мали тільки релігійний характер, опікувалися церквою, дбали про її будову та владнання, допомагали священикам; під час свят влаштовували зібрання міщан з бенкетами, на яких частувались медом. Коли поширилася цехова організація, братства прийняли дещо з цехового устрою, як щорічний вибір старшини, членські внески, допомогу для зубожілих братчиків. Через те братства набули ширшого громадського характеру. Особливо важливі були економічні завдання братств. Вони давали грошові позики своїм членам, деко­ли навіть вели зорганізовані позичкові каси, рятували міщан від боргів, не давали продавати домів у чужі руки, а для збіднілих брат­чиків і старців закладали шпиталі, тобто притулки. Ці матеріальні заходи давали братствам особливу популярність і єднали їх членів.

В XVI ст. братства поширили свою діяльність на ширше полі­тичне і культурне поле. Коли сильніше почав зростати національний гніт по містах, братства зорганізували оборону міщанства, виступа­ли з скаргами до судів на міські магістрати, висилали посольства до королів, шукали допомоги у шляхти і вельмож. На перше місце ви­сунулося львівське братство при церкві Успення. Воно мало неба­гато членів — від двадцяти до тридцяти — бо стільки домів дозволе­но було українським міщанам у мурах міста, але це були доволі за­можні люди, здебільшого такі, що доробилися майна на торгівлі, відбували далекі купецькі подорожі і мали зрозуміння культури. В 1520-их роках вони почали акцію проти обмежень, які накладав на них польський патриціат; їх скарги підтримав перед королем гетьман Костянтин Острозький, і українські міщани дістали деякі полегші. В 1539 р. вони добилися відновлення галицького єпископства, яке було скасоване в XV ст. Боротьба була довга і завзята, бо львівський латинський архієпископ уживав усіх заходів, щоб не допустити до від­родження української церкви,— а ті хабарі, якими обдаровано польських достойників (кількасот волів!), зробили своє, і галицьке єпи­скопство було відновлене у Львові. В цій справі рука-в-руку з міща­нами йшла галицька шляхта, яка ще не втратила національних тради­цій,— але провід мали львівські міщани, і першим єпископом став міщанин, визначний член братства, Макарій Тучапський. В 1570-их роках львівське міщанство знову здобуло собі ширші права в місті, між іншим і те, що представники братства входили до так званої колегії сорока мужів, яка мала контроль над міською радою.

Далі львівське братство зайнялося справами культури і тому змінило свій статут, усунуло деякі перестарілі звичаї, а звернуло го­ловну увагу на поширення релігійного духа та на освіту. Антіохійський патріарх Йоаким, що тоді приїхав до Львова, розширив права братства, надав йому право т. зв. ставропігії, тобто церковної автоно­мії, так що воно не підлягало владі єпископа, а прямо патріархові, і доручив йому нагляд над іншими братствами і взагалі над релігій­ним життям громадянства (1586). Львівське братство дало тоді ініціативу до заснування братств по всіх містах і містечках, так що братська організація поширилася по всій Галичині, Волині, Холмщині, Поділлі. Віденське братство випустило друком зразок статуту, і брат­ська організація прибрала всюди тих самих форм. Це була перша мережа освітніх товариств в Україні.

Наступ католиків. В той же час почався зорганізований наступ польського духовен­ства на українське громадянство, в якому перед вели єзуїти. Вони здобули собі осідки в Ярославі, Перемишлі, Львові, Бересті, Луцьку. Острозі, Кам'янці, Барі, Вінниці, Києві і в ще деяких менших містах, Єзуїти вели пропаганду по своїх костелах, по дворах шляхти і міщан­ства, звертаючи особливу увагу на людей заможних, талановитих і визначних, щоб залучити їх до католицької церкви і тим самим до польського національного табору; за знаними одиницями повинна була піти і сіра людина. Проповідями, диспутами, приватними розмо­вами єднали собі прихильників. Незвичайну популярність здобули собі єзуїтські школи, з кваліфікованими вчителями, з умілим підходом до виховання: вони притягали до себе шляхетську і міщан­ську молодь. В Бравнсберзі в Пруссії і в Вільно єзуїти організува­ли вищі школи, метою яких було поширення католицької культури на Сході.

Освіта. Ця небезпечна пропаганда викликала реакцію. Освічені одиниці почали шукати засобів, як стримати наступ польського та­бору. Розпочали від того, щоб масам зробити доступним Святе Пись­мо, бо слов'янська мова, як слушно дорікали противники, була ма­ло зрозуміла. Велику заслугу мав тут білорус, доктор Франциск Скорина, що, перебуваючи у Празі, перейнявся новими течіями і пе­реклав псалтир та інші книги «для людей простих» і, що більше, ви­пустив їх друком. За його прикладом — чи, радше, йдучи за живою потребою — різні інші перекладачі давали свої переклади «для ліп­шого вирозуміння люду християнського посполитого».

Згодом появилися більші гурти людей, що зайнялися піднесенням культури. На Волині в 1560—70-их рр. створив живий осередок емі­грант, втікач із Московщини, князь Андрій Курбський, що вів лис­тування з усіма визначнішими людьми з-поміж українського панства, міщан, духовенства, із запалом обороняючи слов'янську мову і літе­ратуру проти «польської барбарії». Другий такий емігрант і втікач, Іван Федорович (Федоров) з таким самим захопленням пропагував «невидану» друкарську вмілість і в різних місцях — в Заблудові, Львові, Острозі — знайшов собі меценатів і прихильників.

Школи. Але найважливішою була справа заснування нових шкіл. Недостачу освіти вважали за головну причину занепаду культурного і національного життя. Найглибше висвітлив це питання автор «Пе­рестороги» (мабуть, пізніший митрополит Іов Борецький): «Вельми зашкодило державі Руській, що не могли поширити шкіл і наук все­народних і їх не фундували, бо якщо науку мали б, то за несвідомістю своєю не прийшли б до такого занепаду». Цю справу відчували особ­ливо гостро різні гурти — в Острозі, Львові, Києві — і школу стави­ли на першому місці своєї культурної організації.

Нижчі, початкові школи існували з давніх часів при церквах, і побільшити їх число було неважко. Потреба знання відчувалася серед мас так сильно, що по всіх містах, містечках та по більших се­лах виникли народні школи. Але ще важливішою була справа вищої школи, яка могла б дати освіту інтелігенції і протидіяти впливам єзуїт­ських шкіл. Зразком були тут західні школи сімох свобідних наук, що давали знання латинської мови, загальну літературну ерудицію і вигладу. Така школа могла піднести рівень знання вищих класів громадянства і підготовити кращих духівників, учителів, письмен­ників тощо.

Острозька академія. Створенням вищої школи зайнявся першим князь Костянтин Острозький, волинський магнат, що мав величезні родові маєтності, держав уряд київського воєводи і, розуміючи вагу освіти, не пожалів коштів на закладення культурного осередку в Острозі. Перед 1580 р. він заснував вищу школу, яку називано ака­демією, колегією або триязичним ліцеєм. На назву академії школа мала право, оскільки вона виходила поза програму «свобідних» наук і брала під увагу вищі студії, особливо богослов’я. Щоб запевнити школі вищий рівень, Острозький запросив до неї найвизначні­ших українських і чужих учених, спеціалістів у різних ділянках. З місцевих людей найперші місця займали Дем'ян Наливайко, брат козацького старшини, острозький священик, і Герасим Смотриць-кий*, подільський шляхтич, що займалися перекладом Святого Письма і редагуванням інших острозьких видань; далі ієромонах Кипріян, що здобув освіту в Італії і Греції, священик Василь, автор полемічних трактатів, та ін.

Львівська школа. Другим визначним осередком культурного відродження став Львів. Тут уже в 1570-их роках був гурток людей, що цікавилися літературою, як чернець Мина і міщанин Сенько Сід­ляр, вони листувалися з князем Курбським і допомогли Іванові Федорову зорганізувати у Львові друкарню (1574). Успенське братство, поширюючи свою діяльністю, купило цю друкарню (16'83; : зоргані­зувало велике видавництво, що постачало книги не •"тількм для всієї Украшк, але й для Білорусі. Московщини та на Балкани. Одночасно братство зайнялось організацією середньої школь. Поширився гурт людей, що вели культурну працю. Але у Львові не вдалося зібрати та­ких визначних діячів, якими славився Острог: засоби міщан те дозво­ляли на таке широке меценатство, яке вів князь Острозький. З чу­жинців у Львові довший час працював тільки один грек, еласонський архієпископ Арсеній, що був учителем грецької мови, поза тим знач­ний вплив на культурні плани братства мав антиохійський патріарх Йоаким. Серед місцевих культурних діячів не було нікого із старшого покоління. Львівський єпископ Гедеон Балабан, людина культур­на і з темпераментом, що повинен був стояти на першому місці, не хотів піддатися під провід міщан і був у постійній війні з братством; освічений міщанин Юрій Рогатинець, здається, не довіряв своїм силам і не зазначив своєї участі в культурній роботі; так само інші члени братства брали на себе тільки заходи щодо матеріального бо­ку організації. Всю науково-педагогічну роботу вела молодь — мо­лоді вчителі і письменники, як Степан Зизаній Тустановський, пізніше визначний полеміст, Кирило Транквіліон Ставровецький, майбутній богослов, Іван Борецький, згодом митрополит Іов. Ці та­лановиті люди, що самі недавно закінчили школи, з захопленням бра­лися за організацію освіти і створили у Львові живий культурний осередок. Але вони не визначалися витривалістю, скоро залишали свої не дуже забезпечені посади і розходилися по інших містах, шукаючи «ситіших пирогів». І тому культурне життя у Львові то палало живим полум'ям, то знову пригасало.

Кавчання у Львові — так само, як в Острозі — ведено слов'ян­ського мовою. Хоч такі західні просвітителі, як Скарга, твердили, що справжнє знання можна здобути тільки грецькою і латинською мо­вами, проте для українських літераторів слов'янська мова була також класичною мовою — в ній же були "сі пам'ятки письменства, бого­службові книги і вся інша літературна спадщина минулих віків; во­ни вважали її за свій скарб і старались утримати на давньому станови­щі. Тодішні погляди на ціну слов'янської мови передає Іван Вишенський своїми завзятими словами: «Скажу вам тайну велику, що диявол таку заздрість має на словенський язик, що ледве живий від гніву: рад би його до решти погубити і всю боротьбу свою на те двигнув, щоб його обплюгавити і в огиду та ненависть привести; а що деякі наші на словенський язик хулять і його не люблять — то знаєш напевно, що за ділом і підмовою того майстра, піднявши його духа, це творять». Щоб оборонити слов'янську мову від закиду не­виробленості, тодішні вчителі подбали Про слов'янську граматику — впродовж недовгого часу вийшли три підручники: один з Острозького рукопису, другий, складений Лаврентієм Зизанієм, третій, найгрун-товніший, Мелетія Смотрицького (1619) — його передруковували аж до XVIII ст. Народна мова, хоч її вживали постійно в урядових актах, у листуванні тощо, мала в школі тільки допоміжне значення для вияснювання слов'янської — Лаврентій. Зизаній перший склав слов'янсько-український словник.

З старовинних мов у школах на першому місці ставили грецьку мову, що єднала Україну з давнім джерелом її культури; органі­затори нової освіти намагались поновити старі зв'язки, щоб, спираючися на грецький сзіт, протидіяти латинсько-польській пропаганді. Зрештою грецька мова мала також практичне значення в живих тор­гових зв'язках з Царгородом. Навчання грецької мови у львівській школі йшло дуже успішно, і вже невдовзі братство випустило у світ підручник цієї мови «Адельфотес», складений учнями під проводом архієпископа Арсенія (1591). Грецьку мову студіювали і великим захопленням, і всі визначні письменники не тільки вільно з неї перекладали, але вміли по-грецьки й говорити. В якій пошані була грецька мова, видно з заповіт; гетьмана Петра Сагайдачного, що встановив у львівській і київській школах окремі записи на утримання грецьких учителів. Зате до латинської мови братства ставилися з неоправданим упередженням і звертали на неї меншу увагу — щойно пізніше довелося цю хибу виправити, Навчання мало літературний характер. Після вивчення основ гра­матики «учаться до більших наук приступаючи — до діалектики і риторики, а ці науки по-словенськи перекладено у львівській школі і руським язиком списано — діалектику і риторику і інші філософ­ські письма, що належать до школи». Головне завдання школи було приготувати нових духівників, учителів і письменників, що словом і письмом могли б послужити громадянству у «посполитій справі». Цю мету школа досягнула. Львів випустив цілий ряд літературних видань — різні оди, панегірики, принагідні вірші, діалоги, що відгукувались на актуальні справи жит­тя. Молоді літератори займалися також перекладами з грецької мови, збирали і перевіряли тексти, приготовляли їх до видання. Коли роз­горілася релігійна боротьба довкола унії, нові письменники виступили на ширше поле, відпираючи наступи католицько-польського табору.

. Братства своєю організацією провели сильніше з'єднання українського громадянства і піднесли його культурний рівень. Але у братській діяльності були також недоліки, що підкопува­ли основи громадянського життя. В релігійному житті взяли провід світські люди — це порушувало традиційний церковний порядок і дисципліну. Братства привласнювали собі право усувати священиків і самі вирішували різні церковні питання, навіть самі тлумачили Святе Письмо. Це вже були впливи реформації. Дуже тим відзначали­ся прихильники давнього ладу. Безнастанні суперечки братств з єпископами розбивали цілком церковне життя. До внутрішнього розладу немало спричинилися східні патріархи, що в своєму рефор­маційному запалі не знали стриму, не рахувалися з традицією, вно­сили в релігійне життя замішання. Братський рух не міг заступити правильної церковної організації, що спиралася на владу єпископів. Братства все-таки були явищем ефемерним, то розгорялися сильні­ше, то знову занепадали. Навіть найактивніше львівське братство мало періоди занепаду, коли навіть не відбувалися сходини братів. Зв'язок між різними братствами також не був постійний і добре зорганізований; ні разу не скликано загального з'їзду всіх братств. Братства викликали в житті громадянства життєдайний фермент, але не змогли створити твердих організаційних форм.

Тому братський рух мав не тільки прихильників, але й ворогів. Навіть серед міщанства були одиниці, що не хотіли піддаватися під братський режим. Ще більше противників зустрічали братства між духовенством, яке було невдоволене з того, що світські люди занадто втручаються в духовні справи. Коли міщани з Гологір почали по-своє­му тлумачити Святе Письмо, імпульсивний львівський владика Бала­бан накинувся на них із словами: «Що я маю тебе, хлопе, вчити; ти щойно з гною виліз і в гною вчився до цих часів — а до Письма що тобі?» Владики з гіркотою констатували, що багато церков, нічим не визначних, діставало собі від патріархів право ставропігії і таким спо­собом втікало з-під влади єпископів. Зріст братської анархії спричи­нився немало до того, що частина духовенства перейшла до унії з католицькою церквою.

Одночасно з парламентарною акцією право­славні виступили до боротьби на літературному полі. Католики та уніати словесною пропагандою намагалися закріпити здобуті пози­ції,— треба було відповідати на їх аргументи і зачіпки. Також треба було дати зброю до рук тим масам, що бажали залишитися при ста­рій вірі і мусили оборонятися від безнастанних наступів. Головними центрами літературної полеміки спочатку був Острог, де найбільше було письменницьких сил, столиця Великого князівства Вільно, а та­кож Львів. У Вільні виступав Степан Зизаній, з походження галича­нин, що своє прізвище Кукіль за модою гуманістів змінив на грецьке. Людина гаряча і завзята, він хоч і не прийняв священства, проте за­любки виступав як проповідник — проповідував по церквах і міщан­ських домах, по торгах і шляхах, своїми завзятими виступами єднав собі багато прихильників. Він не рахувався з аргументами,— підняв протестантську теорію про «папу-антихриста», був засуджений уніатським собором, оправданий православним; католики робили на нього засідки, так що одного разу, як жартували з нього, він комином мусив утікати з хати, щоб урятувати життя... Острог виставив двох сильних полемістів, що заховали свої імена під псевдонімами:

Усіх тих полемічних писань разом було небагато, ледве кілька де­сятків, деякі з них не попали до друку, а поширювалися тільки в ру­кописах,— але своєю актуальністю, запальним тоном, популярною формою приєднували собі пильних читачів і завзятих наслідувачів. Ця своєрідна публіцистика була сильною зброєю національного право­славного табору і допомогла йому опертися католицькому наступові.

Але протекція польського уряду одночасно шкодила ідеї унії. В ни­зах, що бачили, якими шляхами проводиться з'єднання церков, яких насильств уживають урядові кола, як переслідують тих, що проти­ставляться наступові,— зростала ненависть до унії та католицтва і бажання за всяку ціну зберегти давню віру. Кожна спроба уніатів увійти між православних викликала негайну реакцію. Коли одного разу уніатські владики несподівано появилися у львівському монасти­рі св. Онуфрія, наляканий нарід ударив у дзвони і розворушив цілу околицю. Спроби притягнути православних міщан до оплат на като­лицьких ксьондзів викликали гострі виступи в різних галицьких мі­стечках (Городку, Янові). В Холмшині почалась відкрита боротьба між православними та уніатами. Братська організація входила дедалі глибше в маси і підтримувала їх опозиційні настрої. Одночасні селян­ські рухи робили це напруження ще гострішим.

Київський осередок. На переломі XVI—XVII ст. культурно-на­ціональна організація зосереджувалась у західних землях, головно в Галичині і на Волині. Наддніпрянщина, нищена татарами, залишалася пасивною в цих змаганнях. Щойно коли зросла козаччина і життя почало вертатися до нормального стану, коли зросло міщанство по ступкам, і справа православної ієрархії залишилась невирішена. Релігійний гніт тривав далі.

Серед таких обставин представники національного табору мусили дійти до переконання, що в умовах польської Речі Посполитої вони ніколи не зможуть досягнути яких-небудь прав. Це привело то­дішню інтелігенцію до крайнього рішення — зірвати з Польщею, а шукати захисту в Московщині. Ще в 1570-их роках львівське брат­ство вислало перше посольство до Москви і дістало вед царя значну допомогу; за його прикладом рік-у-рік різні монастирі і церкви поси­лали своїх посланців до царської столиці і ніколи не верталися з по­рожніми руками. Московщина заздалегідь єднала собі прихильників в Україні. Іов Борецький, зневірений щодо Польщі, пішов далі: в 1625 р. вислав своє посольство до Москви, закликаючи царя, щоб він прийняв Україну під свою владу. Московські політики відповіли відмовно — вони вважали, що справа ще не назріла до рішення. Але промосковські настрої вони підтримували старанно.

Реформи Могили. Реформами зайнявся новий митрополит, Петро Могила. Він похопив з родини молдавських господарів, вищу освіту здобув за границею, між іншим, у Парижі; хоч не українець з походження, зумів зжитися з українськими відносинами і своїм організаційним хистом і тактом здобув собі великий авторитет. У Києві, спершу як печорський архімандрит, пізніше як митрополит, згуртував він коло себе найвизначніших богословів і письменників, як Козловський, Кальнофойський, Косів та ін.— справжній «Моги-лянський атеней», що під його проводом узявся до праці над рефор­мою церковного життя. Довголітня релігійна боротьба виявила всі недостачі православної церкви, і Могила намагався перебудувати церковну організацію так, щоб вона піднялася вище і могла твердо стояти супроти наступу католицтва. Він упорядкував наперед догма­тичні і обрядові справи; в 1640 р. київський собор ухвалив перший пра­вославний катехизис, який опісля затвердили чотири патріархи; в 1644 р. у трактаті «Літос» Могила дав відповідь на різні закиди като­ликів і уніатів; в 1646 р. він надрукував виправлений требник, що містив одностайні приписи щодо церковних обрядів; далі він проявив ініціативу в виданні опису печорських чудес, щоб тим підняти тради­ції православ'я. Всі ті заходи мали на меті усунути всякі вагання і не­ясності, а ввести в церковну організацію єдиний порядок і одну систему.

Могила ставив справу української церкви так широко, що не від­кидав навіть ідеї порозуміння з Римом. Він заявляв готовість визнати папу головою церкви, але під умовою, що унія буде мати характер «з'єднання», а не «злиття» церков,— що будуть залишені обряди і автономія східної церкви (1643). В той же час могилянські кола вживали заходів для заснування українського патріархату.

Київська колегія. Одночасно з реформою церкви Могила прово­див також реформу шкільництва. Українські школи, що так буйно розрослися на переломі XVI—XVII ст., у наступних десятиліттях по­чали занепадати. Зовнішні обставини для культурної праці були не­сприятливі, бо релігійна боротьба, переслідування братств, всякі напасті розбивали творчу енергію і не давали школам спокійно працю­вати. Але виявилися також хиби в самій організації шкіл. Не було ніякої вищої влади, що кермувала б усіма школами, кожна місцевість була залишена сама собі. Програми шкіл були незадовільні, не про­ведено навіть розподілу на класи з детальним планом навчання. Роз­виток школи залежав від самого вчителя, що повинен був в усьому проявляти власну ініціативу: де такого вчителя не стало, там школа занепадала. «Ваші школи більше димлять, як горять»,— висміювали православних уніати.

Могила при своїй реформі (1633—34) узяв як зразок єзуїтські колегії, що в той час мали славу найкращих шкіл. Єзуїтське шкіль­ництво використало деякі здобутки гуманізму, особливо культуру класичної старовини, але використало їх для потреб громадянського життя. На першому місці йшлося про те, щоб дати молоді до рук зброю для боротьби з невірними і єретиками, а далі — щоб надати літературного шліфу, що був їй потрібен у щоденному, практичному житті. Могила прийняв єзуїтську систему, щоб використати її для скріплення православної церкви. Школа мала дати молоді релігійні основи, дещо класичної освіти, знання діалектики, умілість тонко висловлюватись і обороняти свої погляди. Могилянська школа прийняла від єзуїтів розподіл на класи з докладним навчальним планом. На першому місці стояло навчання латинської мови. На зна­чення латини вказував один із головних співробітників Могили, пізні­ший митрополит Косів. «Яка потреба латинських шкіл нашому наро­дові? Передусім та, щоб бідної нашої Русі не називали дурною Руссю. Учіться, говорить обмовець, по-грецьки, не по-латинськи. Добра ра­да, але вона корисна в Греції, а не в Польщі, де латинська мова має великий ужиток. Поїде бідолаха русин на трибунал, на сейм, на сей­мик, до гролу, до земства,— без латини платить вини (судові кари); ні судді, ні адвоката, ні розуму, ні посла; а тільки як ворона, витріщив­ши очі, придивляється то до цього, то до того». Латина була потрібна для практичного життя. У могилянській школі грецька мова, якій братства надавали такого великого значення, відійшла на другий план. Слов'янська мова, як богослужбова, не могла втратити свого важли­вого становища, але дедалі більше затрачувала класичний характер, бо в літературі почав ширитися макаронічний стиль. Також дедалі більший вплив здобувала польська мова, бо учасники могилянського гурту, для пропаганди своїх ідей серед спольщеної шляхти і міщан­ства, не вагалися писати по-польськи. Могилянська школа не ста­вила собі за мету вивести на вищий рівень науку, розвинути богослов’я, філософію,— вона радше дбала за те, щоб підготовити осві­чене духовенство і добрих учителів, проповідників, промовців, пись­менників-полемістів.

Висліди реформ. В цілості реформи Могили мали на меті ввести українське громадянство в усталені організаційні норми. Національно-культурна революція, що проявлялася в буйних, експансивних фор­мах, мала остаточно втихомиритись, і життя повинне було ввійти в спокійне річище. Братства, що дотепер вели провід у церкві і культу­рі, повинні були поступитися своїм провідним становищем. Навіть митрополит Борецький, хоч сам був діячем братського руху, вважав небезпечним для церковної організації занадто великий розріст брат­ської автономії і вживав заходів у патріархів, щоб обмежити церков­ні ставропігії. Могила не вів відкритої боротьби з братствами, але знищив їх вплив тим, що витворив освічене духовенство, яке взяло провід у церкві в свої руки. Так була усунена анархія в церковно-на­ціональному житті, той небезпечний стан, коли кожне братство само вирішувало різні релігійні чи організаційні питання. Могилянська церква усувала всі спірні чи сумнівні справи і натомість давала готові канонічні вирішення.

Така уніфікація релігійного життя мала безперечне значення як основа національної єдності. Але Могила та його гурт при своїх ре­формах майже цілком ігнорували дотеперішні здобутки українсько­го культурного життя і взагалі національної традиції. Вони використо­вували західні зразки і часто брали їх без ніяких змін, не задумую­чись над тим, чи західні набутки в усьому надаються до українських відносин. Це привело до вияловлення культурного життя. Замість творити свої оригінальні цінності, письменники та інші діячі живцем переймали чужі твори. На місце гарячої пристрасної полеміки, що виходила з глибин народного почування, прийшла мертва схоласти­ка. Церква, закріпивши свої догматичні позиції, почала віддалятися від громадського життя. Ієрархія, яка походила з могилянської шко­ли, щораз більше замикалась у своїх кастових інтересах і байдуже ставилася до ширших національних змагань. Це виявилось особливо тоді, коли козаччина виступила до боротьби проти Польщі: вище духовенство не тільки не ввійшло в союз з Запорізьким Військом, як це перше робив митрополит Борецький, але поставилося до коза­ків з явною ворожістю.

Такі самі настрої появились і серед заможнішої української шляхти. На перше місце на сеймовій трибуні почав висуватися в тих часах волинський пан Адам Кисіль, він походив із старого боярсько­го роду і з гордістю згадував родинний переказ, що його предок обо­роняв Київ від наступу Болеслава Хороброго. Він сам завзято і не­поступливо ставав в оборону православної віри, але одночасно заявлявся як польський державник-патріот, що понад усе ставив доб­ро Речі Посполитої...

Але такі погляди поширились тільки серед заможної верхівки, якій польський устрій давав владу і матеріальні користі. Соціальні низи, що відчували на собі гніт Польщі, освідомлені релігійно-націо­нальною пропагандою, ставилися до польських впливів непримирен­но. Міщанство, дрібна шляхта, духовенство — всі разом творили один з'єднаний табір, прив'язаний до давніх традицій, вороже на­строєний до католицької Польщі, готовий найбільшими жертвами обороняти свої надбання.

XVI—XVII ст. — це був період проби життєвих сил і здібностей українського народу. Втративши свою князівську державу, втратив­ши сурогат держави у Великому князівстві Литовському, Україна опинилася під наступом Польщі. Сили в цих змаганнях були нерів­ні: з польського боку стояла зорганізована держава, з агресивною шляхтою, з освіченим міщанством, з свідомою своїх цілей церквою; а з українського боку були знесилені останки аристократії, дрібне міщанство, неосвічене духовенство та поневолені селянські маси. А все-таки настільки сильні були основи давньої культури, що, спираючися на них, українське громадянство зуміло зорганізувати відсіч проти польського наступу і у своїх змаганнях виявило незвичайну творчу енергію. Спершу провід у боротьбі вела аристократія і своєю протекцією та матеріальними засобами допомагала культурним почи­нам. Коли ж верхні класи підупали, силами міщанства і духовенства створено міцний центр, що скупчував у собі всі національні сили. Братства, зорганізовані на основах добровільних спілок, зуміли витворити національний авторитет, який здобув собі визнання в усьому суспільстві. Братські школи підняли освіту, забезпечили мо­лодь від чужих деморалізуючих впливів і виявили ряд літературних сил, що своїм знанням обороняли народну справу. В цій боротьбі успі­хи чергувалися з поразками. Культурні центри творились і занепада­ли: коротко тривала світлість Острога, важко змагався Львів, врешті до проводу прийшов Київ. Український табір утратив свою аристо­кратію і значнішу шляхту, втратив частину духовенства, що перейшла під чужі прапори,— але в сумі оборонив і затримав давні позиції. Великим успіхом було приєднання до культурної праці свіжих козаць­ких сил: запорізька шабля підпирала національні стремління і додала їм гостроти і сміливості. Але здемократизування громадянства при­несло одночасно небезпеку суспільної культурної анархії. Церковна ієрархія під проводом Могили запобігла цьому, опанувала братський рух, впорядкувала церковний устрій і надала йому твердих, скон­солідованих форм,— але сама почала віддалятися від зв'язків із громадянством. Та народні маси вже були такі розворушені і схви­льовані, стільки виходило з них творчої енергії і талантів, що ці нерівності і недостачі не приводили вже небезпеки нового зане­паду.

Міщансько-братська епоха не була часом великих переломових подій; це був час сірої, щоденної праці, що дала підбудову під націо­нальну культуру і уможливила розвиток національної революції.

Список літератури:

1 .Наталя Яковенко. Нарис історії України. Київ-!997р.

2. Іван Крип’якевич. Історія України. Лвів-1990р.

3. Історія України: навчальний посібник. Під ред. Смолія В.А. Київ-1997р.