Реферат: Морально-естетична культура та спілкування

План

1. Вступ

2. Інформаційно-семіотичне розуміння культури

3. Морально-естетична культура спілкування

4. Модернізм як духовний метод (література, мистецтво, архітектура)

5. Мова як символічний код культури. Культурні сценарії спілкування

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Складні процеси відбуваються сьогодні у вітчизняному мистецтві. Ламаються стереотипи псевдореалізму, не витримують критики колишні й новітні кон'юнктурні теми, зникає старий ходульний герой з його удаваним пафосом і не менш удаваним романтизмом. Йде пошук нової образності, що ґрунтується на перетвореній тематиці та оновленому герої, на принципово інших виражальних засобах. В усіх видах мистецтва спостерігаємо елементи модернізму й постмодернізму, художній авангард минулого та сучасного стає предметом пильної уваги й зацікавленості суспільства.

Не завжди, зрозуміло, ці процеси є виправданими й сприйнятливими, але вони закономірні у наш час відродження й омолодження суспільства, культури, мистецтва. Через художні експерименти авангарду здійснюється розрив із застарілими канонами минулого, забезпечується адаптація до майбутнього. У пост класичних інтонаціях сучасної естетичної свідомості вчувається нове світо-відношення, менталітет епохи модернізму й постмодернізму. З'являється нова публіка, що сприймає твори за допомогою синтезу філософії, науки і мистецтва, шляхом синестезії Слова, Звуку, Кольору. Естетика авангарду формує авангардну людину - таку, що живе майбутнім як теперішнім, сучасним як пост історичним. Авангард, вже за визначенням, крокує тільки вперед; як Орфей, він не може дивитись назад, у минуле. Хто озирнеться, той втратить кохану - або перетвориться у "соляний стовп" (як дружина Лота), "засолиться" у часі й просторі. Особливо це важливо для наших часів, коли всі ми проходимо через "мертву зону", коли нема вороття:

1.Інформаційно-семіотичне розуміння культури

Формування культурології як самостійної наукової дисципліни в XX ст. було у значній мірі намаганням подолати різноманітність уявлень про культуру і побудувати її загальну теорію. Розробка цих теоретичних поглядів відбувалася у двох основних напрямках.

Один з них адаптаціонизм — розглядає культуру як специфічно людський спосіб взаємодіїз оточуючим середовищем. Центральне місце в поясненні культурних явищ відводиться тут діяльності. В руслі цього напрямку розвивається функціональна концепція культури, що веде початок від Б.Малиновського, який розглядав культуру як породжену суспільством систему способів задоволення потреб. До цього напрямку відноситься і марксистська теорія культури.

Другий напрямок — ідеаціонизм пояснює культуру як галузь ідеального, яка містить наслідки духовної творчості людини. Визначаючим началом тут є лише окрема обмежена сфера духовної творчості — головним чином наука і мистецтво (так звана «висока культура»). Саме тут створюються символи, ідеї, цінності, в контексті яких люди сприймають і розуміють дійсність, будують своє буття у світі.

Позиції адаптаціонизму та ідеаціонизму на протязі останнього часу поступово зближуються. Основою, на якій відбувається це зближення, є інформаційне—семіотична концепція культури.

Вихідним моментом інформаційно-семіотичного підходу до культури є адаптаціоністська теза про способи та наслідки людської діяльності. Діяльність — це спосіб існування людини. Специфіка людського образу життя, яку покликано фіксувати поняття культури, пов’язана насамперед з особливостями людської діяльності. Проте не всі дії людини є людською, розумною діяльністю. Коли ми дихаємо, приймаємо їжу або реагуємо на полум'я, то наші дії нічим не відрізняються від дій тварин. Особливостями людської діяльності є: по-перше, свідома постановка мети; по-друге, метапокладання діяльності. Таким чином, людина колись навчилась діяти, щоб жити, тепер вона живе, щоб діяти.

Постійне формування все нових і нових завдань і засобів діяльності призводить до того, що люди поступово занурюються в штучно створений ними світ. В цьому відношенні культура протистоїть «натурі» — природі. «Культурне» — означає штучно створене, відмінне від того, що дане природою, утворилось природним шляхом, без втручання людини. Створюючи культуру, люди відділяються від природи і створюють нове позаприродне середовище буття (іграшки та книги, одяг і меблі, скло і бетон, звуки музики та електричне світло). Сліди людського впливу має навіть те, що ми їмо та п'ємо, навіть повітря, яким ми дихаємо. Людство живе ніби на межі двох світів — існуючого незалежно від нього світу природи та світу матеріальної культури. Продукти та наслідки людської діяльності, штучно створені людиною предмети і явища називають АРТЕФАКТА МИ (від лат. arte — штучний, factus — виконаний). Артефактами — феноменами культури — є виготовлені людиною речі, народжені нею думки, винайдені та використані нею засоби та способи дії. Культура включає в себе не тільки те, що знаходиться поза людиною, але й зміни, які вона виконує в самій собі, в своїм тілі, в своїй душі, у власній фізичній та духовній зовнішності. Отже, культура є світ людської діяльності або світ артефактів — це її найперша, але недостатня для розуміння її сутності характеристика. Культура являє собою світ смислів. Людина — творіння природи і всі її закони зберігають свою силу у її діяльності так само, як і у будь-яких природних явищах і процесах. Ніхто не може відмінити їх або порушити. Все, що створює людина, виникає у відповідності з об'єктивними законами розвитку природи. У чому ж тоді різниця між предметами культури і творіннями природи?
Явища природи розглядаються у їх власному, незалежному від людини бутті, і мають якусь об'єктивну, властиву їм характеристику і окрім неї ніякої іншої визначеності вони не мають. Артефакти — предмети культури, на відміну від явищ природи мають подвійну визначеність. З одного боку, у них, як і у природних явищ, також є об'єктивна визначеність, тобто їх можна розглядати як реальність, яка існує сама по собі, окремо від людини. Але з іншого боку, артефакти мають ще її іншу суб'єктивну визначеність. У них втілено те, що називають «смислом», «звичаєм».

2. Морально-естетична культура спілкування

Моральна культура особи включає: культуру моральної свідомості, культуру моральних почуттів і культуру моральної поведінки. Ці складові характеризують рівень засвоєння і реалізації моральності кожної конкретної соціальної особи.

Спілкування є мірилом (дзеркалом) моральної культури людини. Моральна культура спілкування, зокрема, включає: знання культурних моделей поведінки (загальних зразків, етикетних правил, стратегій) і уміння їх адекватно використовувати в кожній конкретній ситуації спілкування.

Будь-який людський контакт виникає за умов певного культурного середовища, учасники спілкування займають ті чи інші соціальні позиції. Моделі поведінки, які визначаються загальнокультурними установками і соціальною роллю, утворюють соціокультурну матрицю спілкування. Ця матриця і дає нам готові форми поведінки. Коли учасники спілкування вступають у формалізований контакт у звичайній, часто повторюваній ситуації, їм не доводиться винаходити способи поведінки; вони мають можливість використовувати готові правила етикету і стратегії спілкування, адаптуючи їх для даного випадку (наприклад, використовуючи готові форми привітань, запропонованих культурною традицією, найбільш доречні у даний момент, конкретизуючи звертання називанням імені того, до кого звертаються).

Якщо ж ситуація і правила поведінки учасників не визначені одночасно традицією і правилами соціальної гри, пристосування доводиться виробляти самостійно. Ці пристосування неминуче будуть включати в себе і етикетні моделі, і відпрацьовані стратегії, але як поодинокі моменти цього нового, не стандартизованого пристосування. Можна сказати, що, пристосовуючись, людина виробляє стратегію, придатну для даної конкретної ситуації спілкування. Моральна культура спілкування особи в тому й виявляється, що на основі знань загальних культурних моделей поведінки особистість може виробляти нові зразки поведінки, застосовувані до нестандартної конкретної ситуації, адаптуючи вже відоме й усталене (тривале) до нового, нетипового.

Вироблення і втілення стратегій спілкування передбачає врахування психологічних закономірностей спілкування і цілий ряд умінь. Тут ми лише перерахуємо найважливіші з них: уміння координувати свою поведінку з поведінкою партнера на рівні психофізичної взаємодії (враховується сила голосу, швидкість реакцій тощо), інтелектуальних операцій (врахування кмітливості співбесідника, його тезаурус тощо), уміння давати зворотній зв'язок, не викликаючи захисних реакцій, забезпечувати психологічну підтримку, здійснювати самопрезентацію. Всі ці вміння входять до структури комунікативних здібностей.

Отже, моральна культура спілкування особи являє собою, з одного боку, знання і володіння культурними інструментами спілкування і моральними нормами поведінки, які вироблені в ході суспільно-історичної практики і прийняті в тій соціокультурній групі, до якої належить людина. З другого боку, це розвинені комунікативні здібності людини, вміння створювати гармонійне спілкування.

Знання і виконання оптимальних моделей поведінки в конкретних, заздалегідь відомих, ситуаціях стосунків людей, тобто виконання етикету, є невід'ємною частиною культури морального спілкування, в цілому моральної культури сучасної особистості. Етикет, з одного боку, полегшує спілкування і взаєморозуміння між людьми, з іншого — зберігає гідність кожної особистості, сприяє гуманізації людських стосунків.

Важливість і необхідність етикету для кожної сучасної людини стала результатом розвитку і вдосконалення людських стосунків протягом багатьох століть, а також усвідомлення людством значущості кожної окремої особистості й необхідності для неї співіснувати із собі подібними.

Історія етикету налічує багато століть. Витоки його спостерігаються в ритуалах родоплемінного ладу, де він був пов'язаний із звичаями і традиціями, з певними соціальними діями, які вимагали суворого дотримання форми.

Уже в античні часи філософськи осмислюються правила етикету. Наприклад, Плутарх (межа І—II ст. ст.) у «Римських питаннях» поряд з коментарями звичаїв, що історично склалися, пояснює смисл етикетно-ритуальних форм поведінки, які були обов'язковими для усіх членів суспільства. Дотримання правил пристойності є умовою доброзичливих стосунків між людьми і, разом з тим, умовою особистої душі. Багато простих істин, які зустрічаються у висловлюваннях грецьких і римських мудреців про правила поведінки, не втратили свого

3. Модернізм як духовний метод (література, мистецтво, архітектура)

Модернізм — це не просто будь-яке "нове мистецтво", як може видатися з назви, а поняття конкретно-історичне, що позначає мистецтво, яке виникло на початку XX ст.

Однак слід зазначити, що поняття "модерн", "модернізм" вживаються в історії культурологічної думки з V ст., копу, християнська культура, що тоді формувалась, протистояла язичницькій культурі античності. З того часу будь-яка нова епоха, усвідомлюючи свою самобутність у "вічному" співвідношенні з античністю як ідеалом (Відродження, Просвітництво) або середньовіччям (культура бароко), виокремлювала свій модернізм. Епоха романтизму дещо змінила зміст цього поняття: модерним, ультрасучасним вважається те, що висловлює дух часу і протистоїть традиції, історії, минулому в цілому, без вказівки на конкретно-історичну епоху. До того ж, треба розрізняти модне, яке в майбутньому стає старомодним, і модерністське, яке зберігає прихований зв'язок, співвідношення з класичним, традиційним, непідвладним часові.

Незважаючи на те, що модерністське мистецтво початку XX ст. відкрито і різко проголосило про розрив з класичними традиціями, насправді воно безпосередньо звернулось до примітивного, архаїчного мистецтва. Становлення самосвідомості авангарду пов'язане певною мірою з поверненням до першоджерел світу, слова, оновленням доісторичного, дотрадиційного. У малярстві — до виявлення глибини, інтенсивності, енергетики кольору і до візуально-просторових символів: кола, квадрата, хреста ("Чорний квадрат" К. Малевича). У літературі, насамперед поезії, — до першоджерел слова в мовній та автентичній культурі (звідси "заум" В. Хлебнікова чи звуконаслідувальність М. Семенка). Авангард — це передусім тривала високо-відповідальна праця з виявлення вихідних передумов сучасності, розкриття таємного змісту життя, переосмислення минулого. Авангард прагне створити не просто тривале, а завжди існуюче.

Зараз у культурології існують два поняття — "модерн" і "модернізм". Модерном вважається культура, мистецтво кінця XIX — початку XX ст. (рубіж століть), а модернізмом — культура першої половини XX ст. (з початку століття до 70-х років). Культура другої половини XX ст. (із 70-х років до сьогодення) — це культура постмодернізму. До того ж, модернізм — це не якийсь єдиний напрям, а безліч несхожих одна на одну різнорідних художніх течій авангарду.

Модернізм протиставив себе класичному мистецтву передусім тим, що відмовився від відтворення чуттєво-конкретної дійсності, предметності світу. Модерністські течії цілком поривають з правдоподібністю, з формами реального життя, з реальністю образів. У них переважного значення набувають різного ґатунку умовні форми, у яких несхожість із життям стає самодостатньою.

Таким чином, принцип деформації приходить на зміну вірності натурі, принцип самовираження і створення у мистецтві нової реальності — на зміну предметному відображенню. Однак це аж ніяк не означає, що підривається сам принцип відображення дійсності. Просто для вираження хаосу, дисгармонії світу, краху ідеалів, трагічності буття потрібні були нові засоби відображення — і вони з'явились.

Усім авангардним творам властива така риса, як сполучення "поза-художнього" матеріалу, який не має з погляду традиції естетичної цінності ("Чорний квадрат" К. Малевича, "Сушарка для пляшок" М. Дюшана, хмарочос, знятий на кіноплівку Енді Уорхолом тощо), і авторської установки, яка всупереч усьому проголошує: "Дивіться, ось мистецтво!" Причому ця авторська установка винесена за межі художнього тексту і виражена за допомогою підпису, факту публікації, введенням у виставковий контекст. Зустрічаючись у побуті із сушаркою для посуду або хмарочосом, ми не ставимося до них як до творів мистецтва. В авангарді ж вони наділяються самоцінною естетичною функцією.

У межах авангарду мистецтво набуває статусу відкритої системи. Тільки в ситуації сприйняття, занурюючись у глибини свідомості глядача, авангардний твір набуває відносної завершеності.

Сутність авангарду неможливо висловити засобами старої естетики А. Баумгартена (1735 р.) з її категоріями "прекрасного, піднесеного, героїчного". Мистецтво авангарду прагне розкрити сутність світу, самопізнання людини, претендує на діяння, що закладає підвалини цілих історичних світів, пропонуючи для цього новий змістовий апарат. Завдяки зусиллям П. Пікассо, В. Кандинського, К. Малевича, теоретика-конструктивіста В. Татліна мистецтво змінило свою мову та створюваний у новому мистецтві сенс художнього творення. Авангард усупереч художньо-образній живописності класичного мистецтва започаткував знакове мистецтво, де знак виражає значення і зміст відображуваного. Інша образна система авангардизму передбачає цілу низку не лише художніх, а й позахудожніх критеріїв: соціальних, історичних, психологічних, природничо-наукових тощо. Для авангардизму не має значення критерій прекрасного. Краса в цьому мистецтві може бути наявною, а може бути відсутньою взагалі. До того ж, від цього нічого не додається, не змінюється на гірше.

Мистецтво авангардизму в жодному разі не зводиться до власне художніх видів творчості: живопису, скульптури, графіки тощо. Творами авангардизму можуть бути картина, статуя, але ними можуть бути й зовсім інші явища — артефакт, перформанс, хепенінг, інсталяція тощо. І те, й інше має в авангардному мистецтві однакове значення.

Авангардизм XX ст. виник і ствердився як символ вільнодумства, створив власну систему образного мислення, переживання і творчості, яка часто не має художніх і естетичних цілей.

Формою образної презентації, властивої авангардизмові, є метафора будь-яких інших, художніх і позахудожніх, різновидів людської діяльності. У другій половині XX ст. авангардне мистецтво перетворилося на метасистему, що інтегрує такі види діяльності, як естетика, історія, філософія мистецтва, але, інтегруючи, вона не відтворює їх у чистому вигляді. Наприклад, авангардне мистецтво з безперечною зацікавленістю звертається до проблем світогляду, сходячи до узагальнено-абстрагованих мотивів. Але воно як таке не створює світогляду, а "зображує", моделює його. Це мистецтво діє не як мислення та пізнання у їхньому прямому значенні, а створює чуттєвий образ мислення та пізнання. Саме так у творах авангардного мистецтва з'являються всесвітні, космогонічні та автентичні мотиви. їхня хронологія —- від раннього абстракціонізму до сучасного постмодернізму, які живуть переважно філософською проблематикою. Однак це мистецтво народжує не чисту ідею, а художній витвір який має бути зрозумілим як вже складена форма, як неповторна структура. Наприклад, образи творчості А. Кіфера зберігають міфи, культурну пам'ять, історію його батьківщини. У творі "Духовні герої Німеччини" дерев'яна будівля, схожа на амбар, стала пристановищем духів відомих людей Німеччини. Серед них — живописець-романтик Каспар Давид Фрідріх, композитор Ріхард Вагнер, сучасний художник Йозеф Бойс. їхні прізвища, що написані на підлозі будівлі, відпливають у перспективу, викликаючи в пам'яті картини національного минулого.

Міфологічні факели слави палають, ушановуючи померлих, і підкреслюють грубу фактуру дерев'яних балок та стін. Фактурна поверхня доробок А. Кіфера виявляє багатошаровість свідомості, ті незгладні рубці, що залишає історія в душі кожної людини.

В авангардизмі можуть бути виражені політичні мотиви, однак це не політична діяльність, а "зображення", метафора цієї діяльності. Всі створені ним образні моделі, заклики, протести тощо здійснюються та діють у світі мистецтва. Так, наприклад, сучасна художниця Соня Бойс (нар. 1912 р.) у своїх колажах, творах, зроблених часто на основі фотографії, піднімає проблеми негритянського населення від Південної Африки до Великобританії. її твір "Поцілунок", на якому зображені красива чорна дівчина та привабливий білий юнак, є глибоко символічним образом сучасності. Вона запитує: чому чорна дівчина сприймається як окрема особистість, у той час як білий чоловік автоматично є втіленням людини взагалі? "Бути чорною жінкою означає постійно боротися за право бути почутою й оціненою як людина", — зауважила якось С. Бойс. Своїм мистецтвом художниця виступає проти сприймання білих і чорних людей як представників світів, що співіснують лише як сусіди.

Рене Грін також використовує мистецтво як засіб політичного висловлення. У його асамбляжі "Пік" на дерев'яному щиті виставлені фотографії гірських піків. Бінокль, телескоп, драбина, мотузки та прапорець є елементами розповіді про підйом на вершину. На другому боці щита вивішені замкнені в рамки та іронічно прикрашені кольоровими розетками, як призи, висловлювання реальних і вигаданих підкорювачів вершин. Із текстів випливає, що природа сприймається ними як жінка, котру чоловік, щоб оволодіти нею, повинен покорити. Ці висловлювання свідчать також, що багато так званих невідомих земель давно знайомі тубільцям. Географічні відкриття та освоєння нових земель стали для художника засобом дослідження природи імперіалізму та експлуатації. Грін показує, наскільки наші уявлення стосовно географії та історії обумовлені західними передсудами. Прикладом цього може бути застосування слів "розвинений" та "третій світ", які декларують вищість західної культури.

Авангардне мистецтво народжує не політичний мітинг, демонстрацію чи бунт, а створює і розігрує перформанс на ці теми. Соц-арт, зокрема, художньо перетлумачує весь світ політичної міфології, його штампи та схеми.

До 70-х років авангардне мистецтво претендувало на новітність, а у свій постмодерністський період, відроджуючи історичні стилі, інакомовно та іронічно трактує мотиви класичного мистецтва як метафору художності.

Авангардизм сформував також деякий парафраз, метафору предметно-доцільної діяльності. На художніх виставках 60—70-х років було представлено твори, що штучно відтворювали реальні технічні вироби та імітували реальні ремесла (вироби слюсарів, теслярів, годинникарів тощо). В образному вигляді створювався світ практичної праці.

Але цього недостатньо. Авангардне мистецтво створило зовсім новий власний образний світ. Воно звернулося до явищ, яких не вміло бачити, розуміти і віддзеркалювати "вишукане мистецтво". Відкинувши міфологічні ілюзії, упорядковану вченість, естетизовану художність, воно надає нам конкретні предмети реальності. Наприклад, у виставлених об'єктах М. Дюшана, у предметно-просторовій композиції і. Кабакова "Мотузки", на яких підвішені різні речі та нотатки, у літературних творах Саші Соколова діє загальна образна система. Тут відбувається дивовижна зустріч з реальністю; вона є названою, предметно позначеною, її явища перелічені і разом з цим реальність є незрозумілою та неосяжною. Предметні явища, натуральні зображення, протокольні описи поглинає чудова ритміка повторів, яка задає тон образній системі та формується під знаком безкінечної реальності чи реальної нескінченності.

Ця образна система кардинально відрізняється від класичної, змінює наші уявлення щодо меж та природи мистецтва. Виникли також нові жанри мистецтва: артефакт, інсталяція, перформанс, "об'єкт", хепенінг тощо, які змінили поняття про мистецтво. Тому такі абсолютні властивості мистецтва, як художнє (естетичне) начало, тепер доповнюються іншими. Якими будуть нові форми матеріальної та духовної творчості, чуттєвого та ідейного створення і перетворення світу, що нам надасть мистецтво ХХІ ст., — покаже майбутнє.

Термін "авангард" було перенесено зі сфери політики до галузі художньої критики у 1885 році Теодором Дюре у Парижі. Відтоді значення його має присмак боротьби за все нове у мистецтві.

Авангард — це завжди життєнастрій, активна експансія назовні, перевлаштування життя, тому він дуже оптимістичний, життєствердний. Тільки оптиміст може претендувати на можливість описати не описуване, вийти за межі раціонального. Авангард ірраціональний і водночас докорінно раціоналістичний. До того ж, ці два моменти не піддаються у ньому розмежуванню. Митець авангарду прагне до влади над магією підсвідомого шляхом систематичного вивчення безсвідомо уживаних мистецтвом прийомів впливу, але в той самий час він сам творить у владі підсвідомого, ірраціонального.

Авангард початку XX ст. був утопічним, ідейним, намагався позитивно зобразити якісь вищі еманації Духу (А. Білий, В. Хлебніков — у поезії, В. Кандинський, К. Малевич — у живописі), першоджерела і перебудувати на їхній основі світ у космічному масштабі.

Авангард кінця XX ст. відкрито антиутопічний і в мистецтві розкривав безідейні, суто комерційні речі (поп-арт), безпредметні, суто ідеологічні знаки (соц-арт), і нарешті, ніби водночас звільняв речі і знаки від взаємної відповідальності і через перебільшення прагнув виявити порожність знаку, бідну у своїй предметності річ (концептуалізм).

Основи модернізму в літературі було закладено трьома авторами початку XX ст.: М. Прустом ("У пошуках втраченого часу"), Дж. Джойсом ("Улісс") та Р. Музілем ("Людина без властивостей"). Вони збагатили техніку романів низкою абсолютно нових прийомів: "потоком свідомості", різноманітністю форм суб'єктивної мови, інтелектуалізацією її, багатомовністю, багатожанровістю, введенням пародійно-стилізаторських відтінків, упровадження у реалістичні, буденні картини детально розробленої міфологічної символіки тощо.

4. Мова як символічний код культури. Культурні сценарії спілкування

Соціальна взаємодія реалізується через різні форми соціальної комунікації — мовної комунікації у світі повсякденності. Мова являє собою знакову систему, що є засобом спілкування і мислення. Мова є засобом пізнання світу, збереження і передачі інформації. Тому знання мов і їхнє практичне використання говорить про культуру особистості. Розвиненість національної мови, тобто її багатомірність, словниковий склад, внутрішня розчленованість на одиниці різних рівнів свідчать про рівень національної культури. Функціонально вона забезпечує вираження певних почуттів, настроїв, емоцій. Ми розглядаємо мову, насамперед, як ту частину культурного менталітету, що складає сферу духу, цінностей і значень. Особистістю стають у процесі праці і спілкування. Особистість у слов'янській православній літературі розуміється як єдність тіла, духу і душі, як феномен визначення культури і релігії: «індуїст — людина, прагнуча до належного, до радості; конфуціанець — людина дії і боргу; християнин — людина допитлива і риторична; мусульманин — людина любовна і діяльна; іудей — прагне знання і мудрості; буддист — самозаглиблений і некорисливий». При цьому зовсім зрозуміло, що «кожна мовна особистість у спілкуванні наділена комунікативними, соціальними і психологічними ролями, сукупність яких створює варіанти мовної поведінки, що втілюються в нескінченній розмаїтості висловлень і текстів». Міжкультурне спілкування є моделлю всякого спілкування, умовами якого є наявність деякої єдності, а також наявність розбіжностей — якби не було розбіжностей між людьми, не виникла б потреба в спілкуванні чи обміні інформацією, почуттями, думками, що супроводжуються оцінкою співрозмовника і самооцінкою.

У науці вже більш двохсот років дискутується питання про співвідношення мови й етносу. І. Гердер і В. Гумбольдт надавали мові провідного значення у формуванні національної специфіки, В. Боас порушував питання про «глибоке вивчення психології народів світу» засобами лінгвістичного аналізу, Е. Сепір вважав модель соціального поводження залежною від специфіки відображення і позначення в знаках мови. Але існували і протилежні точки зору: для Б. Бауера мова була «посередником» між нацією і культурою, Карлаццо-Амарі вважав націю результатом містичної долі, узагалі заперечував будь-яку роль мови у формуванні нації. Функція національної мови полягає в тому, що в мові представлена нація чи народність як цілісність, а в ній — етапи історичного розвитку з культурними традиціями, нормами, системою цінностей, рівнем духовного надбання. Слід зазначити, що в більшості випадків національна мова і національності збігаються. Але існують і протиріччя: за етнічним походженням — людна однієї національності, а по мові й культурі, якою користується — інша. У масштабах суспільств, що формуються з представників різних етносів, постають проблеми асиміляції ряду мов або функціонування двомовності, тримовності як норм демократичного державного правління. Часом питання рівноправності найбільш розповсюджених мов набувають політичного характеру. Практичними соціологічними задачами стають не тільки чисто мовні проблеми, але й освіта, потреби, інтереси, ціннісні орієнтації в їхньому взаємозв'язку з мовною компетентністю, тобто етнокультурний вигляд нації у всій його повноті.

На межі XX і XXI ст. загострилися проблеми мовної комунікації, вивчення засобів комунікативного впливу, вони стали найбільш актуальними. Змінився «мовний смак епохи»: на зміну «тоталітарній мові» прийшла «вільна» мова засобів масової інформації, спілкування на різних рівнях; зросла роль мовної особистості. Серед сучасних засобів масової комунікації, що творять загальний простір міжкультурного спілкування, формуючи в людей загальні реакції і поширюючи доступну для всіх інформацію, у плані нашого розгляду ми виділяємо раціональну і логічно аргументовану мову. Основними факторами, які визначають ефективність комунікації, виступають:

адекватність сприйняття переданої інформації; здатність викликати позитивні почуття співпереживання і схвалення;

- установлення тривалих контактів на базі досягнутого взаєморозуміння;

- взаємне збагачення учасників комунікації, збагачення двох культур, що вступають у діалог.

Важливо враховувати, що ефективність комунікації, у першу чергу, пов'язана з успіхом мовної взаємодії, що завжди відбувається в деякому соціальному і культурному контексті, який багато в чому визначає форму і зміст повідомлення. Ці форма і зміст зумовлені тією культурою, у якій відбувається даний процес комунікації. Якщо спілкування здійснюється в Японії, то його супроводжує відповідне культурне середовище, що визначає його рамки і можливості.

Ми звертаємо на те, що мова - це ментальний феномен, що виступає безумовним стрижнем комунікації. Умові закодовані знання людини, її уявлення про світ у цілому, її індивідуальний життєвий досвід, цілісна картина світу всього соціуму. У процесі комунікації той, хто говорить спрямовує того, хто слухає, до деякої інформації, що зберігається в його голові, що там структурована й організована в глобальну картину світу.

Не викликає сумніву, що саме в національній мові (особливо в її прислів'ях і анекдотах) відбиваються культурні, моральні та естетичні цінності соціуму. Без володіння інформацією про ці цінності та базові уявлення, що утворюють концептуальну картину світу співрозмовника, неможливе розуміння тексту як комплексу вербальної і невербальної інформації, незважаючи на знання семантики мовних одиниць, складових тексту. Наприклад, у різних типах культури превалюють різні тиші асоціативних зв'язків. Так, у вербальному поводженні бурятів різні порівняння (голова кучерявенька... як у барана, чорна... як ніч, розумна... як у собаки, кругла... як земля) будуються на використанні реалій природного характеру (вони флористичні, фауністичні, зодіакальні). Таким чином, мова виступає як функціональна система елементів, пов'язаних визначеними відносинами, а головна його функція — комунікативна. Зрозуміло, що в міжнаціональній комунікації діють загальні закони спілкування. Перш ніж приступати до спілкування, ми дивимося на потенційного співрозмовника, намагаємося визначити, про що ми зможемо з ним говорити, а також наскільки щирою може бути наша розмова. Усі ці питання виникають і в процесі міжкультурної комунікації. Успіх мовної взаємодії між представниками різних культур багато в чому визначений не логічною аргументацією, а ступенем взаємної симпатії та довіри. У результаті вже першого знайомства складається психологічна установка, у рамках якої відбувається все подальше спілкування. Різні люди становлять різний інтерес як партнери по спілкуванню. У різних культурах існують різні критерії вибору партнерів по спілкуванню. Адже не можна не погодитися, що такі характеристики як стать, вік, заняття, освіта, статус, влада, талант і краса можуть приваблювати чи відштовхувати. Причому культура впливає і на вибір теми спілкування, на ступінь його відвертості. Те, що одні культури вважають правильним (розмову про релігію, політику, расові відносини, секс), інші — аморальним. Кожна людина має своє коло проблем і своє коло людей, з якими вона може їх обговорювати. Фінансові питання, наприклад, вона воліє обговорювати з батьками, сексуальні проблеми — тільки з друзями.

Таким чином, можна говорити про систему переваг за трьома параметрами: вибір партнера, вибір теми, а також ступінь відвертості спілкування. Найважливішим фактором вербального спілкування є довіра. Комунікативний ефект від впливу слів людини, яка викликає довіру, принципово відрізняється від ефекту тих же самих слів, але вимовлених іншою людиною. Довіра пов'язана з дотриманням правил комунікації, прийнятих в даній культурі. При спілкуванні між представниками різних культур цих правил не завжди дотримуються, особливо якщо вони різні. Наприклад, у різних культурах прийнято додержуватися різних дистанцій між співрозмовниками. Мінімальна дистанція у арабів і латиноамериканців, максимальна — у північно-американців. Тому для латиноамериканця спілкування на дистанції, до якої звиклі ї їхні північні сусіди, здається надто холодним і надто офіційним, а для північно-американця зона спілкування латиноамериканців здаватиметься надто нав'язливою, агресивною і небезпечною. Офіційна зона спілкування в українців та росіян визначається звичайно довжиною двох рук, простягнених для рукостискання, а зона дружня — довжиною двох зігнутих у лікті рук. Розрізняються два рівні вербального спілкування — інтимний і офіційний. Деякі люди дозволяють іншим довідатися про себе дуже багато чого — вони діляться своїм почуттями і думками, тоді як інші ховають свій внутрішній світ. Вони можуть розмовляти цілком відверто лише на окремі теми, найбільш безпечні для себе, але будуть більш обережними, коли розмова переходить у небезпечну Для них зону. Різні люди не однаково чесні з усіма своїми знайомими, оскільки ступінь нашої зручності залежить від того, з ким ми спілкуємося — з батьками чи незнайомими людьми. Культури, як і люди, відрізняються по ступеню відвертості у спілкуванні, що залежить від теми розмови: єретичні міркування про релігію були заборонені в середині століття так само суворо, як сьогодні в Південній Африці засуджуються розмови про расові проблеми. Для вивчення рівня відвертості використовують таку схему, у якій позначені різні партнери по спілкуванню: Мати, Батько, Друг тієї ж статті, сексуальні - друг протилежної статі, неперевірений знайомий, незнайомий. Мовний етикет — це сукупність правил, принципів і конкретних форм спілкування, синонім культури спілкування, а стосовно до сфери соціальної роботи — це сукупність норм культурного ділового спілкування. Зрозуміло, що ділове спілкування повинне відповідати ряду вимог. Серед них орієнтація на конструктивний результат, прагнення розв'язати конфлікт, спірне положення, прагнення досягти домовленості, угоди. Альтернативою конструктивного стилю, на наш погляд, виступає деструктивний стиль, що зводить спілкування до конфронтації, конфлікту, міжособистісного протистояння. У діловому спілкуванні ставлення до обговорюваної проблеми не залежить від ставлення до партнера по обговоренню. Це припускає виявлення проблеми в «чистому вигляді», оцінку спірного питання, що виходить з об'єктивних критеріїв, незалежну експертизу ситуації, формулювання висновку, виходячи з принципової рівності, толерантності, допустимості права іншої сторони на власну думку. Мовний етикет у діловому спілкуванні передбачає лояльне, шанобливе ставлення до співрозмовника, використання загальнокультурних норм спілкування, судження, форми вираження. Важливим елементом мовного етикету виступає вітання. З нього починається будь-який вид мовного спілкування, незалежно від того, були до цього представлені один одному співрозмовники у минулому чи ні. Золотим правилом для представників будь-якої нації є те, що вітає, здоровається першим той, хто першим помітив партнера. Вихованість і моральний етикет не вбачають у черговості вітання приниження своєї чи чужої гідності. Однак при зустрічі знайомого, старшого за віком чи положенням, передбачається, що молодший вітає старшого першим. Вербальні форми типу «здорові будьте», «вітаю вас» можуть бути доповнені невеликим уклоном. Рукостискання у вітанні, не будучи обов'язковим, звичайно символізує визначені відносини між людьми. При цьому молодший за віком чи положенням не повинен робити спроби першим простягнути руку. В арабській культурі це представляється крайньою невихованістю. При вході в приміщення, привітавшись за руку з одним, потрібно зробити це і з іншими (у товаристві не можна виділяти людей). Якщо в приміщенні знаходяться незнайомі, потрібно акт вітання супроводити коротким знайомством. При рукостисканні необхідно дивитися в очі тому, кому простягається рука. Непристойно подавати ліву руку, якщо права зайнята, треба звільнити її. Відвідувач, входячи в приміщення, першим вітає присутніх. Це стосується всіх, незалежно від віку чи посадового положення. Присутні в приміщенні, у яке увійшов відвідувач, відповідають не хором, як у класі, а по черзі, починаючи з того, хто ближче чи кому це зручно. Але якщо, припустимо, у нашій культурі люди, зайняті терміновою роботою, віддаючи належне загальному вітанню відвідувача, можуть обмежитися просто кивком голови, що сигналізує про те, що відвідувача помічено і його вітання прийняте, то для носіїв арабської культури таке мінімальне вітання неприпустиме. Відсутність же прояву уваги для представників будь-якої культури до вітання відвідувача — акт зневаги, приниження його гідності, невиконання вимог мовного етикету і в кінцевому підсумку поганий стиль ділового спілкування. Важливим елементом мовного етикету, пов'язаним з початком спілкування, виступає звертання, що виражається в адресації до співрозмовника по імені, по батькові, прізвищу, посадовій чи професійній ознаці. З нашого погляду, звертання має кілька цілей. По-перше, це звичайне вираження ввічливості і виказування поваги до співрозмовника. По-друге, вказівка на те, що конкретна інформація буде адресована тому, кому адресоване дане звертання. По-третє, звертання знімає знеособлювання, тобто надання уваги даній людині показує зацікавленість до особистості як до суб'єкта ділового чи іншого спілкування. По-четверте, звертання викликає позитивні емоції у співрозмовника і відповідно задоволення від них. По-п'яте, звертання формує атракцію (почуття взаємної симпатії, прихильності, залучення). Таке функціональне різноманіття звертання дає підстави трактувати його не просто як елемент мовного етикету, а і як виконання обов'язку ввічливості та психологічний прийом керування спілкуванням. У зв'язку з цим звертання ми трактуємо як «власне ім'я», що містить у собі і звучання власного імені (Д. Карнегі стверджує, що звучання власного імені — найприємніша мелодія для людського вуха), і увагу до особистості, і визнання особистості, і почуття задоволення, і позитивні емоції, і атракцію як взаємну симпатію та прихильність. Своєрідним актом взаємного самовизначення в спілкуванні між людьми, раніше не представленими один одному, виступає знайомство. Як елемент ділового і побутового спілкування та частина мовного етикету, знайомство переслідує кілька основних цілей. У першу чергу це інформація, що дається співрозмовнику (і одержувана відповідно від нього) про ім'я, по батькові та прізвище. Різні контексти спілкування накладають свої обмеження на взаємне знайомство. Службово-адміністративний контекст передбачає повне відрекомендування, а побутовий комунікативний контакт може обмежуватися тими елементами інформації, що вимагаються в цьому контексті. Фактично знайомство виражає прагнення поінформувати співрозмовника з наступних питань: хто, з якою метою, яке місце і які стосунки має з партнером, який рекомендується. У ситуації знайомства ми виділяємо явні і неявні контексти взаємодії. Явні, на нашу думку, припускають відповіді на питання, поставлені в явному вигляді й обговорені раніше. У неявних контекстах знайомство — не просто взаємний обмін обговореною вище інформацією, але і процес формування уявлень про вигляд, характер, імідж людини. Тому в процесі знайомства відіграють роль усі компоненти спілкування: одяг, вимога стилю, смаку, відповідність обстановці та ситуації, досвід поводження, дотримання розмовного етикету, досвід почуттів, коректність. Особливі функції мовного етикету виконує запрошення. Це пропозиція щодо зустрічі, установлення відносин, що виходять за рамки службової субординації, чи ж, навпаки, щодо визначення цих рамок, із кроком назустріч для вирішення конфлікту чи досягнення угоди. Запрошення повинне формулюватися відкрито, без «еківоків», але одночасно не прямолінійно. Прямолінійне запрошення не залишає вибору співрозмовнику, а запрошення, зроблені у витіюватій, вигадливій формі, просто можуть бути не зрозумілими. Особливе функціональне навантаження несе комплімент. Це елемент мовного етикету, у якому міститься деяке перебільшення позитивних якостей людини. По своїй сутності комплімент містить у собі психологічний механізм уселяння, створення атракції, тобто взаємної привабливості. Механізм компліменту містить у собі проголошення приємних слів, що перебільшують якості співрозмовника, викликаючи в нього почуття задоволення, позитивних емоцій, створення позитивного ставлення до себе чи до обговорюваного питання. Найефективнішим буде комплімент, зроблений на тлі анти компліменту собі самому. Такий контрастний метод спонукує співрозмовника до компліменту у відповідь, до прагнення сказати люб'язність, а обмін люб'язностями — гарний початок будь-якої розмови. При усій своїй банальності комплімент містить у собі ряд змістів і визначену технологію, яку не можна порушувати без небезпеки перетворити комплімент у звичайну «шпильку» чи глузування. По-перше, комплімент повинен містити тільки один зміст, уникати якої-небудь багатозначності. По-друге, не повинен перебільшувати можливі протилежні властивості. По-третє, комплімент повинен однозначно спиратися тільки на власну думку. По-четверте, у компліменті не повинно міститися ні грана менторства, дидактики. І, нарешті, по-п'яте, комплімент не повинен містити в собі тієї «ложки дьогтю», що може зіпсувати «бочку меду». Стиль компліменту може бути різним. Він залежить від об'єкта (підлеглий, начальник, відвідувач, жінка), від характеру (комплімент про особисті чи ділові якості), від ситуації і техніки, що передують контексту розмови й у цілому від всієї історичної перемінної даного питання чи специфіки особистих взаємин з об'єктом компліменту.

Елементом етикету мовного спілкування, що містить у собі похвалу, комплімент, вираження заслуг і якостей співрозмовника, як правило, є поздоровлення. Це своєрідне підкреслення позитивних сторін, успіху, згадування про знаменну дату в його житті чи виробничій і творчій біографії. До поздоровлення пред'являються ті ж вимоги, що й до компліменту. Але на відміну від компліменту поздоровлення завжди прив'язане до визначеної події, дати, явища. Тому воно повинно бути, насамперед, своєчасним, доречним. У побутовому і діловому спілкуванні представників різних культур поздоровлення є індикатором того, що особистість, яку поздоровляють, становить інтерес і значення для того, хто робить поздоровлення. Відсутність такого індикатора говорить або про неуважність, черствість, або про те, що у відносинах між ними з'явилися такі сюжети, що ускладнюють використання даного елемента мовного спілкування. Формальне чи службове поздоровлення просто підтверджує наявність сформованих відносин. Вираження формального поздоровлення особі, відносини з якою перейшли на рівень неформальних (дружніх, приятельських), може бути сприйняте як «похолодання» у відносинах. З іншого боку, впровадження в службові відносини немотивованих неформальних виражень симпатії, вдячності чи прихильності може бути неправильно витлумачено. Стосовно особи, що стоїть на більш високій сходинці службової ієрархії, це може бути сприйняте як звичайне підлабузництво чи догідництво, а стосовно підлеглого — як виділення його з рядів колег. Коректна тональність поздоровлення — гарний стиль службової субординації.

Будь-який вид мовного спілкування завершується таким елементом мовного етикету як прощання. Вітання і прощання виступають як спарені види діалогової гри, причому в рамках міжсуб’єктного розуміння. Так само як і у випадку з вітанням, першим прощається той, хто іде, залишає приміщення чи кому це зручніше зробити. Форми прощання, як і форми вітання, можуть бути вербальними («До побачення», «Усього доброго (найкращого)» тощо) і невербальними, пов'язаними з доповненням сказаних слів легким уклоном, жестом руки та ін. Аналогічні вимоги пред'являються і до рукостискання: першим простягає руку старший молодшому, прощальне рукостискання, у якому занадто енергійно демонструється сила, долоня затримується в долоні, — типове порушення етикету. Інша крайність теж недоречна: не варто простягати мляву, безжиттєву долоню «човником»: усе це говорить про недостатню вихованість. Вихід відвідувача зі службового приміщення після рішення того чи іншого ділового питання взагалі не припускає простягання через стіл на прощання руки співрозмовнику. Гарним стилем соціального працівника, який провів бесіду зі старшим за віком чи з жінкою, вважається наступне: коли відвідувач підвівся для прощання і виходу, підвестися, старого відвідувача чи інваліда і жінку потрібно провести до дверей, відкривши їх для полегшення дій співрозмовника. Міжкультурне спілкування — це обмін інформацією, почуттями, думками представників різних культур, саме мова являє собою символічний код культури.

Ресурс міжсуб'єктного розуміння забезпечують елементи мовного етикету: звертання, знайомство, запрошення, комплімент і поздоровлення, через які виявляється соціокультурна специфіка партнера в акті комунікації.

Висновок

Незважаючи на нелегку і складну долю українського мистецтва, в сучасному культурному житті України можна відзначити обнадійливі позитивні тенденції, які віддзеркалюють процес національного духовного відродження українського народу. Можна виділити декілька чинників, що впливатимуть на подальший розвиток української культури, а саме:

1) поглиблення національного самопізнання та самоусвідомлення;

2) створення умов для існування, розвитку, співпраці та змагання розмаїтих філософських, релігійних, літературних, образотворчих, музичних течій, напрямів, шкіл, тобто дійсне ствердження свободи духовної творчості;

3) врахування світового культурного досвіду, усвідомлення власної національної культури як ланки світового культурного процесу, співучасть у світовому культурному обміні за умов визнання пріоритету загальнолюдських цінностей та усвідомлення землі як спільного дому усього людства;

4) всебічне використання резервів національної культурної традиції, можливостей національної ментальності, орієнтація на створення оригінальних культурних цінностей, що мають не лише національне, але й загальнолюдське, світове значення, адже останнє і є критерієм зрілості культури.

Зараз поки що важко передбачити конкретні форми, яких набуде культура в умовах національно-державного відродження. Але провідною тенденцією, мабуть, буде розкріпачення творчості, збагачення мистецького арсеналу, посилення новаторських тенденцій і водночас звертання до джерел національної традиції як до школи художнього мислення.

Однією з актуальних проблем на сьогодні є державна підтримка національної культури. Продумана система державного протекціонізму стосовно української національної культури, яка б не порушувала інтереси інших національних осередків України і не суперечила загальнолюдським принципам, державна підтримка культур національних меншин - ось один з необхідних напрямів національно-духовного відродження нашої держави. Особливої уваги потребує українізація різних форм масової культури, сучасної індустрії розваг, а також тих новітніх видів та жанрів культури, які з різних причин не розвиваються в Україні або втратили національну визначеність (телевізійні жанри, оперета, різні форми відеокультури.

Таким чином, протягом ХХ ст. українська культура розвивалася в складних умовах, її поступ мав здебільшого суперечливий характер. Проте вона засвідчила свою міцність. Творчі сили народу не вичерпалися, і сьогодні ми є свідками обнадійливих процесів. Сьогодні українська культура - це безперервний рух національних культурних цінностей. Він відбувається між різними соціумами, суспільними верствами та поколіннями і супроводжується духовним піднесенням або ж духовним зламом, що у своїй суперечності і свідчить про повнокровність життя нації.

Список використаної літератури

1. Мистецтво України. Енциклопедія. Том 1. Київ., 1995.

2. Історія української архітектури за ред.. В. Тимофієнка К., «Техніка», 2003

3. Казимир Малевич: художник і теоретик. М., 1990

4. Кулива И. Философия и искусство модернизма. М.,1980

5. Національна культура в сучасній Україні. – К., : Асоціація «Україна», 1996.

6. Энциклопедический словарь по культурологи. – М. : Центр, 1997. .

7. Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / За ред. М. Заковича. – К.: т-во «Знання», КОО, 2001.

8. Лекции по истории эстетики. Ки. З, ч. 2. Л., 1977.

9. Шеллинг Ф.-В.-И. Философия искусства / История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли: В 5 т. М., 1967. Т. 3-