Реферат: Класична риторика: розділ "елокуція або культура мовлення"

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Імені В.Даля

Кафедра:_________________

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

На тему:_____________________________________________

_____________________________________________________

_____________________________________________________

По дисципліні:____________________________________________

Виконав: студент групи _____________

Перевірила: _______________

Луганськ 2008 р.

План

Вступ……………………………………………………………..………….3

1. Класична риторика: розділ «елокуція або культура мовлення»…….6

2. Якості культури мовлення……………………………………….……10

3. Промова……………………………………………………………...…13

Список літератури

Вступ

«Напевно, кожному з вас знайомий тяжкий процес творчості, коли поірібно підготуватися до виступу на конференції або зборах, написати курсову роботу або реферат, звернутися до кого-небудь з діловим листом, відстояти свою точку зору в суперечці. За даними психологів мовленнєве заціпеніння переживають і досить розумні, освічені, начитані особи, котрі володіють широким, багатим словниковим запасом. Задумайтесь, як часто в результаті викривленої або неточно висловленої думки виникає конфлікт, суперечка, розрив стосунків? До чого, зрештою, може призвести відсутність взаємопорозуміння?

Уміння розуміти та переконувати, слухати та чути дається не тільки від природи або працею самовиховання. Воно досягається також і спеціальним навчанням, оволодінням цілою системою мовленнєво – розумових операцій, котрим навчали всіх культурних людей з найдавніших часів. Стістема ця була створена древньогрецькимн філософами – риторами і отримала назву риторика»[1, 6].

«Важливим елементом стилістики, загальної теорії й практики культури мовлення є риторика (грец. rhetor— оратор) — наука красномовства (ораторського мистецтва).

Риторика — це також навчальний предмет, у якому викладено теорію красномовства, ораторського мистецтва.

Риторику можна вважати однією з особливих частин і виявів стилістики як загального вчення про функціонально найумотивованіше користування мовою. Риторика спирається на ту частину мовознавчих узагальнень, знань, які грунтуються на особливій теорії і практиці мовленнєвого красномовства, передусім ораторського. її основи сформувались уже в Давній Греції (Перікл, Сок-рат, Арістотель, Платон, Демосфен та ін.), розвинулись у Давньому Римі (Цицерон, Квінтіліан та ін.), пізніше своєрідно й частково поширились в епоху середньовіччя (умовно від падіння Римської імперії в 476 р.) і до часів Відродження, або Ренесансу (в Італії у XIV—XVI ст., в інших країнах Західної і Центральної Європи — у XV— XVI ст.). Це був час переходу від середньовічної культури до культури Нового часу.

Окремі положення з риторики простежуються в зборниках Святослава 1073 і 1076 р. Видатними ораторами, отже й зачинателями вітчизняного риторичного слова, були митрополит Іларіон, церковно-освітній діяч Кирило Туровський (XII ст.). У XVI—XVII ст. ораторського мистецтва навчали в братських школах і в Києво-Могилянській академії (заснованої в 1632 р.).

Ці та інші діячі української культури зробили значний внесок до теорії і техніки риторичного мовлення, яке формувалось на усталених на той час зразках церковно-релігійних проповідей, промов, інших богословських, морально-повчальних поетичних і навіть драматичних творів. Риторику як мовленнєве красномовство можна умовно трактувати як давній особливий мовний стиль. У стінах Києво-Могилянської академії (у 1701 р. за царським указом Петра І їй надано титулу і прав академії і перейменовано на Київську академію) було розвинено теорію і мовленнєву практику традиційних для Європи доби Відродження трьох стилів («слогов») — високого, середнього і низького, успадкованих ще з античності.

Риторика — це одне з відгалужень стилістики як теорії і практики найдоцільнішого мовлення. Вона зорієнтована на формування у мовців здатності висловлюватись красномовно, поважно, інколи й іронічно, але зазвичай без звичної буденності.

Отже, риторичне мовлення завжди стилістично виразне, комунікативно зорієнтоване на красномовність, ораторство, через що повинно сприйматись як неповторно оригінальне, таке, в якому кожен з його творців виявляє свою індивідуальність, особистість, особистісність, своє Я»[3, 330; 331].

«З стародавніх часів риторика присвячена наступним питанням:

• як навчитися говорити не тільки красиво та правильно, а й переконливо, у відповідності зі смислом викладати усно та письмово те, що ми хочемо сказати, та так, щоб нас точно розуміли ті, до кого ми звертаємось;

• риторика вчила й вчить, як здійснювати мовленнєву комунікацію;

• як правильно, логічно й виразно викладати та розвивати думки; вживати слова;

• як користуватися мовленнєвою активністю в особистому житті та в суспільній діяльності, як виступати перед аудиторією.

Під ораторським мистецтвом розуміють перш за все високий рівень майстерності публічного виступу, якісна характеристика ораторської мови, вправне володіння живим словом.

Сучасна наука схильна до розділення понять «ораторське мистецтво» і «риторика», трактуючи останню в більш широкому сенсі. А саме: риторика — технологія (сукупність методів, засобів, прийомів) створення (породження) будь-якого тексту, оформленого в зрозумілому та переконливому висловлюванні, (усному чи письмовому), котре виражає важливі для автора та його адресата думки, почуття, переживання.

Людина від природи наділена суспільним даром мовлення, тобто здатністю розуміти все навколо неї, передавати свої думки, почуття, переживання словом. Найкраще це вміють робити митці слова — поети та письменники. Але дар мовлення притаманний всім людям. І дар цей особливий. Він потребує бережного ставлення до його збереження, примноження. Кожний народ світу, розвиваючи та збагачуючи свою мову, передавав її як неоціненний спадок від покоління до покоління.

Вивчення у школі рідної мови, ще не забезпечує достатнє вивчення мови, що підтверджує приказка: «Чужу мову можна вчити рік-два, а рідну — все життя». Вивчення мови у вищому навчальному закладі спрямоване не на структуру мови, а на норми та виразні особливості усного та писемного мовлення.

Класичну риторику та ораторське мистецтво можна розуміти як синоніми. В класичному варіанті вивчення риторики включало три необхідні компоненти:

1) вивчення теорії (викладення риторичних правил, характеристика специфіки мовленнєвого спілкування, вивчення типів аудиторії та пов'язані з цим теоретичні аспекти відповідної мовленнєвої поведінки);

2) вивчення визначних зразків риторики минулого та сьогодення, що дають змогу зрозуміти, як формується образ мовця, з одного боку, та конкретні прийоми і засоби мовленнєвого впливу — з другого;

3) вправляння в самостійних публічно-мовленнєвих виступах, в складанні та виголошенні промов.

Сучасна, оновлена риторика отримала назву «неориторика» (Retorikanova). Вона являє собою пряме продовження риторики класичної і включає її в себе. В риториці, що відроджується немало нового, взятого з безлічі виниклих в 20 ст. мовознавчих наук, присвячених вивченню структури спілкування, процесів комунікації, механізмів, видів мовлення тощо. Неориторика цікавиться теорією та досвідом, накопиченим ЗМІ, рекламою, вивченням процесу оволодіння мовою і мовленням дітьми та дорослими, побудовою теорії діалогу та полілогу, варіантами зворотного зв'язку в спілкуванні, лінгвістикою тексту»[2, 16].

1. Класична риторика: розділ «елокуція або культура мовлення»

«Культура мовлення — поняття багатозначне. Одне з основних завдань культури мовлення — це охорона літературної мови, її норм. Слід підкреслити, що така охорона є справою національної важливості, оскільки літературна мова — це саме те, що в мовному плані об'єднує націю.

Літературна мова — це, звичайно, далеко не те саме, що й мова художньої літератури. В основі мови художньої літератури лежить літературна мова. І, більш того, літературна мова ніби виростає з мови художньої літератури. Та, все ж, мова художньої літератури — це особливе явище. Її головна відмінність складається в тому, що вона несе в собі велике естетичне навантаження. Для досягнення естетичних цілей до мови художньої літератури можуть залучатися діалекти та інші не літературні елементи.

Одна з найголовніших функцій літературної мови — бути мовою всієї нації, стати над окремими локальними або соціальними обмеженими мовними утвореннями. Літературна мова — це те, через що створюється, природно, поряд з економічними, політичними і іншими факторами, єдність нації. Без розвиненої літературної мови важко уявити собі повноцінну націю.

Мова володіє великим арсеналом засобів. Найголовніша вимога до гарного тексту така: з усіх мовних засобів, для створення певного тексту, повинні бути вибрані такі, котрі з максимальною повнотою і ефективністю виконують поставлені завдання спілкування або комунікативні завдання.

Мова виконує різні комунікативні завдання, обслуговує різні сфери спілкування: одна справа — мова науки і зовсім інша — повсякденна розмовна мова. Кожна сфера спілкування у відповідності з тими комунікативними завданнями які нею визначаються, ставить до мови свої вимоги. Тому не можна говорити в комунікативному плані про культуру володіння мовою загалом. Те, що непогано в одному функціональному різновиді мови, виявляється зовсім неприйнятним в іншому.

На відміну від державної політики (по відношенню до мови), вектор лінгвістичної політики дивиться в інший бік, хоча питання захисту, охорони та підтримки літературної мови — спільні для всіх сфер. Перед лінгвістами, філологами, викладачами рідної мови стоїть завдання виховання та збагачення індивідуального культурною мовного досвіду кожної людини.

Найбільш влучно значення та роль мовної політики визначив професор Г.О. Винокур в книзі «Культура мови»: «Метою мовної політики може бути тільки сама мова. В іншому випадку мова перетворюється лише на засіб, об'єкт досягнення цілей власне політичних, а не культурно-лінгвістнчних. Мовна політика є не що інше, як засноване на точному, науковому розумінні справи керівництво соціальними лінгвістичними потребами»[1, 26].

«Сучасна риторика допомагає формуванню майстерності не тільки оратора (тобто комунікатора), професійна функція котрого — виступати публічно. Риторика виявляє зацікавленість і до інших форм спілкування, передачі інформації, її обміну; в коло її обов'язків входить виховання слухача, здатного повноцінно сприймати оратора та готового виступити в його ролі, та критика, здатного до оцінки своєї та чужої промови. Необхідність тренувати фізіологічні органи мовлення була відома ще в давнину, однак і по наш час ця область самовиховання, доступна кожному, недооцінюється більшістю.

Велике значення належить аудіюванню, сприйманню усного, а в школі — й письмового мовлення. Без сприймання чужого мовлення, без використання досвіду та прикладів досягти успіху неможливо. На всіх вікових сходинках потрібно виховувати в собі установку на форми чужого мовлення, увагу до цього мовлення, навчитися переборювати втому, дослухувати промову до кінця, розвивані слух, здатність найбільш повно аналізувати прослухану промову. Привчити себе збирати найкращі зразки: афоризми, уривки текстів, влучні звороти мовлення та ін.»[3, 352].

«Найважливішою ланкою мовленнєвого самовиховання с такий феномен, як мовленнєва активність. Необхідно мати якнайбільше різноманітної практики письмових творів та особливо усних виступів.

У людини, яка вільно володіє мовою, особливо рідною, за роки мовного досвіду — слухання, читання, говоріння, письма — формується мовне відчуття, що підказує вибір необхідного слова. Але досвід показує, що не лише початківці, а й навіть досить досвідчені оратори та письменники дуже прискіпливо ставляться до свого вибору.

Загальні вимоги до мови та її оформлення завжди однакові: говорити зв'язано та розумно, згідно до предмета висловлювання, правильно з точки зору мовних норм, по можливості красиво та яскраво. Однак кожен проміжок часу, кожна соціальна епоха впливають на конкретний зміст цих загальних норм. Важливо при цьому утриматись на певній мовній висоті, щоб не «зруйнувався зв'язок поколінь», єдина мовна традиція, бо в цьому — наша повага до рідної мови, як до національного духовного багатства.

Мова — це показник того, що відбувається в душі нації» — важко сперечатися з цим висловом. Слово перестає бути одиницею спілкування, воно вже тільки засіб спілкування. Функція вузька, а як наслідок, така, що обмежує можливості слова: ми перестаємо відчувати його аромат, кольоровість, ми втрачаємо сам смак до слова. Жаргон та просторіччя виявилися більш агресивними та життєстійкими (як будь які мікроби).

Темна, безграмотна мова плине звідусіль. Відмінки, відміни (змінювати числівники перестали навіть диктори телебачення), наголоси часто невірні. Ну а крім слів «кльово» чи «прикольно» — в якості оціночних, в різних молодіжних програмах в убогому словниковому запасі ведучих немає більш ніяких.

Хтось може заперечити, маємо явне розширення словникового складу мови, наприклад за рахунок запозичень, а отже і його розвиток. Даний аргумент дуже лукавий по своїй суті, а сам процес, про який іде мова, лякаючий. Гарні та привабливі своїм отруйним кольором слова і вирази («кілер» або «кримінальна структура» замість «убивця», «розбійніцька банда») заворожують, входять у вживання, нібито навіть не викликають ні морального, ні мовного відчуження. Звичайно, всю відповідальність за те, що зі шкіл сьогодні виходять люди, які не можуть розбірливо та розумно виразити усно і викласти на папері свої думки, можна покласти на вчителів. Але, напевно, це буде не зовсім справедливо. Вину за функціонування в нашому житті «новомовця» повинно взяти на себе все суспільство в цілому. Для цього ми повинні зайняти позицію протистояння тому, що постійно і енергійно захоплює молоді голови. І тоді, можливо, в наше мовлення знову повернеться поетична цитата, а не уривки з рекламних роликів. І тоді батьки зрозуміють, що поки дитина не навчилась виразно і граматично правильно висловлювати свої думки рідною мовою (до шести років це вдається далеко не кожному), «навантажувати» її вивченням чужої, іноземної мови нерозумно. І тоді ми всі усвідомимо що, на жаль, захисту потребує російська мова — літературний, нормативний її варіант.

Мова передусім соціальне явище, тому вона не може не відчувати впливу соціальних факторів. Усі зміни суспільної структури в кінцевому результаті відображаються у мові»[2, 52, 53].

«Будь яка національна мова не є єдиною за своїм складом, так як її використовують люди, що відрізняються за своїм соціальним положенням, родом занять, рівнем культури, та, крім того, використовують її в різних ситуаціях (ділова бесіда, лекція і т.д.). Ці відмінності знаходять своє відображення у різновидах загальнонародної мови. В кожній національній мові виділяють наступні основні різновиди: літературна мова, територіальні діалекти, просторіччя, жаргони.

Літературна мова — це основний засіб комунікації між людьми однієї національності. Вона характеризується двома головними властивостями: озлобленістю і нормативністю.

Озлобленість літературної мови виникає внаслідок цілеспрямованого відбору всьою кращого, що є в мові. Цей відбір здійснюється в процесі використання мови внаслідок спеціальних дослідів вченими-філологами, письменниками, громадськими діячами.

Нормативність виявляється в тому, що застосування мовних засобів регулюється єдиною загальнообов'язковою нормою. Норма як сукупність правил використання слів необхідна для збереження цілісності і зрозумілості національної мови, для передачі інформації від одного покоління іншому. Якби не було єдиної мовної норми, то у мові могли б трапитись такі зміни (наприклад, у лексиці), що люди, які живуть в різних кінцях країни, не розуміли б один одного.

Основні вимоги, яким повинна відповідати літературна мова, — це її єдність та зрозумілість. Інші різновиди загальнонародної мови не відповідають цим вимогам. Застосування тих чи інших засобів залежить від типу комунікації. Тому літературна мова поділяється на два функціональні різновиди: розмовний та книжний. Відповідно до цьої о виділяється розмовна і книжна мова.

В залежності від того, наскільки чітко, ретельно вимовляються слова, в усній розмовній мові розрізняють три стилі вимови: повний, нейтральний, розмовний.

Повний стиль характеризується виразною артикуляцією, ретельною вимовою всіх звуків, нешвидким темпом. Зразки цього стилю можна почати головним чином на публічних виступах досвідчених ораторів, в мовленні професійних дикторів радіо і телебачення.

Нейтральний стиль характеризується достатньою чіткою артикуляцією звуків (тобто «проковтуванням», «скороченням»). Темп мовлення — більш швидкий. Ділові бесіди, переговори та інші ситуації ділового спілкування, як правило, ведуться у нейтральному стилі.

Розмовний стиль — це спосіб вимови, властивий ситуаціям спілкування в побуті, в невимушених умовах. Нечітка артикуляція, «ковтання» звуків і складів, швидкий темп — ось риси, притаманні цьому стилю.

Просторіччя — це ще один різновид загальнонародної мови. На відміну від місцевих діалектів, які територіально обмежені, просторіччя не має прикріпленості до певної місцевості — це мовлення міського неосвіченого населення, що не володіє нормами літературної мови. Просторіччя утворилось внаслідок змішання різнодіалектного мовлення в умовах міста, куди здавна переселяються люди з різних сільських районів. Основна риса просторіччя — ненорматнвність, тобто відсутність в мовленні норм літературної мови: тут можливо все, що існує у системі мови, але без нормативно обумовленого відбору.

Жаргоном (або арго) називають мовлення людей, що входять до певних груп, або людей, яких об'єднує спільна професія. Жаргони не являють собою цілісної системи. Граматика в них така ж як і в національній мові. Специфіка жаргонів полягає у їх лексиці. Багато слів мають особливе значення і іноді за формою відрізняються від загальновживаних слів.

Професійні жаргони використовуються людьми однієї професії, головним чином при спілкуванні на виробничі теми. В жаргоні льотчиків низ фюзеляжу літака називають брюхом, фігури вищого пілотажу — бочкою, горкою, петлею. В мовленні лікарів, наприклад, слова зеленка, касторка, уколи с жаргонізмами.

Соціальний жаргон — це мовлення певної соціально відокремленої групи людей. Часто виникнення соціального жаргону диктується потребами функціонування та життєзабезпечення певної соціальної групи людей.

У сучасній російській мові немає жаргонів, які б створювались з метою закодувати спосіб спілкування. Зараз розповсюджені групові жаргони, що відображають специфічні об'єднання людей за інтересами (болільники, колекціонери, автолюбителі і т.д.)»[1, 31; 32].

2. Якості культури мовлення

«З терміну культура мовлення видно, що мовлення, на відміну від мови, підлягає якісній оцінці: може бути гарним, але й може не заслужити такої похвали. Ораторський і письменницький досвід цивілізованих народів дає можливість сформулювати певні загальні вимоги, дотримання яких дозволяє оцінювати певні тексти, виступи, як гарні, показові, варті наслідування.

Перший критерій, що враховується у риториці, — змістовність мовлення: незалежно від його типу і об'єму висловлювання, в ньому має бути суттєва, важлива для людей, що спілкуються (хоча б для одного з них) думка: мовлення несе в собі нову інформацію, викликає інтерес, навіть захоплення.

Як протилежнісіь вище сказаному, мовлення може виявитися малоінформативним, неактуальним за своїм змістом: це марномовство, що зневажалося в усі часи.

Другий критерій - морально-оціночний, те, що давні митці назвали етосом: мовлення повинно бути правдивим, відповідати істині, повинно дбати про благородну мету, служити добру, збагачувати учасників діалогу - слухачів, читачів, а також самою автора.

Відомі і інші погляди: мова дана людині для того, щоб приховувати свої думки; мова не підпорядковується моральним оцінкам і т.д. Дійсно мова, її засоби не можуть оцінюватись з позицій моралі; не можна казати: російська мова — правдива, а будь-яка інша — брехлива. Але мовлення тим і відрізняється від мови, що воно може бути правдивим чи брехливим, гарним чи поганим, дотепним чи нудним. Можна сказати: він каже неправду.

Часто культуру мовлення тлумачать як «володіння нормами» усної і писемної літературної мови (правилами вимови, використання слів, граматикою і т.д.). Але риторична традиція ніколи не відокремлювала мовленнєву форму від її важливої функції — передачі змісту.

Третій критерій — логічність мовлення. Логічний критерій потребує дотримування законів тотожності, протиріч, виключеного третього і достатніх підвалин. Цей критерій пов'язаний з першими двома, так як логічність мовлення забезпечує її зв'язок із дійсністю, її інформативність. Послідовність сприяє переконливості, підвищує пізнавальну активність, допомагає зрозуміти задум автора. Логічні помилки несумісні з поняттям «культура мовлення» або «гарне мовлення».

Четвертий критерій пов'язаний з дією механізмів мовлення: мовленнєвою активністю особистості, швидкістю мовленнєвих реакцій у діалозі, швидкістю відбору слів, з механізмами будови речень і тексту, з навичками інтонацій, артикуляцією звуків мовлення і звукосполучень, з умінням говорити тихо — голосно, швидко — повільно. Більша частина цих навичок відноситься до усного мовлення, але їх сукупність обслуговує всі його види: і писемне, і навіть уявне мовлення. Складність застосування цього критерію в тому, що всі ці навички впробляюіься протягом довгого часу — роками — в процесі мовленнєвої діяльності людини і не можуть, по суті, опиратися на певну систему правил, вказівок.

П'ятий критерій передбачає мовну правильність, тобто обов'язкове володіння нормами літературної мови в наступних сферах:

а) вимовній: перевіряєіься фонетичними законами, орфографічними словниками і словниками наголосів;

б) використання слів: перевіряється за тлумачними, словниками синонімів та за іншими, де відображаються значення слів;

в) граматичній: перевіряється правилами морфології (утворення форм слів) і синтаксису (сполучення слів, побудова речень), а також граматичними словниками, словниками сполучуваності слів;

г) орфографії і пунктуації: перевіряється правилами орфографії і пунктуації, а також за орфографічними словниками.

Шостий критерій — єдиний, що має юридичну силу: особи, що зробили у творі чи диктанті кількість помилок, що перевищує встановлений максимум, не можуть вступити до вищого навчального закладу, до коледжу, не отримують атестат чи диплом. Порушення мовленнєвої норми також засуджується громадською думкою, і вельми суворо, набагато суворіше, ніж за іншими критеріями культури мовлення.

Сьомий критерій — ясність мовлення, точність вибору мовних засобів в межах норми. Культура мовлення вимірюється вмінням мовця чи того, хто пише вибирати такі слова, таку синтаксичну конструкцію, так побудувати свій текст, щоб передати саме ті риси, що властиві даному предмету, адекватно передати задум. Точність мовлення потребує різноманітності і рухливості мовних засобів»[1, 34; 35]

«Вибір, пов'язаний з поняттям комунікативної доцільності: вибирається те слово, той зворот мовлення, що може забезпечити найкраще розуміння висловлювання, найкращій контакт співрозмовників, учасників діалогу. Мова багата на паралельні, синонімічні засоби і в лексиці, і в граматиці, і в фонетичній системі. Людина обирає їх в залежності від обставин, від ситуації: від рівня культури і освіченості учасників спілкування (екстремальні — спокійні), від соціальної субординації (начальник — підлеглий), від вікових характеристик (дорослі — діти), з міркувань етикету (коректне — приятельське), від стилю (від художнього до наукового) та інше.

Вимоги культури мовлення і комунікативної доцільності будуть порушені, якщо професор вищого навчального закладу буде розмовляти зі студентами, так ніби перед ним учні IV класу; якщо дипломат під час підписання міжнародного документа забуде про етикет і заговорить так, ніби дає вказівки своїм підлеглим… Обрані мовні форми повинні бути доречними. Нарешті, вища вимога культури мовлення — це його виразність. В усному варіанті мовлення — це найбагатійші, дійсно невичерпні можливості інтонацій, наголосів, пауз, тону, тембру, темпу.

Суттєву роль відіграє індивідуальний стиль автора (письменника, оратора), що дозволяє говориш про поешку О.С. Пушкіна, М.О. Некрасова та інших. Нескладно помітити, що вищих оцінок за шкалою виразності досягають лише справжні майстри слова; звичайним його споживачам, навіть професіоналам, доводиться задовольнятися середніми ступенями. І тому важливо, щоб кожний мав почуття міри, доречності, допустимості введення в своє мовлення образів, метафор, алегорій і т.д.»[2, 74].

Промова

Промова адміністратора санаторія – профілакторія

«Сосновий»

до працівників Дебальцівської дирекції залізничних перевезень.

Шановні товариші !

Персонал санаторія – профілакторія «Сосновий» тепло вітає Вас і радий приділити вам свою увагу.

У нас ви можете не тільки добре відпочити, але й поправити своє здоров’є. Наш санаторій – профілакторій знаходиться в затишному сосновому бору, де ви будете кожної миті вдихати на повні груди чисте лісове повітря, слухаючи спів птахів.

Добра лікувальна база дозволить вам на ваш вибір насолоджуватись 16-ма процедурами. А саме: кожного дня пити цілющі напої з трав, мінеральну воду; приймати підводний душ – масаж, йодо – бромні вани, різновидні інгаляції. А чого варті басейни? Де ви зможете отримати таке задоволення, купаючись одноразово в трьох басейнах з гарячою, холодною, та рапною водою? Ніде! Тільки тут… Умілі лікарі – терапевти оглянуть вас, а сучасна медицинська апаратура виконає різні необхідні вам дослідження. І все це входить в рахунок путівки.

Також до ваших послуг кожен день працює спортивний зал, де ви можете зможете займатись не тільки ранковою фіззарядкою, але «розім’яти» свої м’язи на спортивних тренажерах під наглядом тренера – реабілітолога. А в бюветі мінеральної води ви зможете не тільки попити мінеральну воду, але й спокійно посидіти та послухати класичну музику, а після процедур посидіти в «зимовому саду» подивитись телевізор, в бібліотеці збираються не тільки любителі читачі, а й шахматисти. Після вечері, бажаючі потанцювати, находять завжди відкритими двері дискотеки.

Ми вважаємо, що кращого відпочинку в нашій окрузі не знайти, тому люб’язно запрошуємо Вас до нашого санаторію – профілакторію «Сосновий».

Список літератури

1. Н.Г. Чибісова, О.Г. Тарасова Риторика: Навчальний посібник.-Київ: Центр Навчальної літератури, 2003-228 с.;

2. Вандишев В.М. Риторика: екскурс в історію вчень і понять: Навчальний посібник – К.: Кондор, 2003. – 264 с.

3. П.С. Дудик Стилістика української мови. Навчальний посібник – Київ: Видавництво «Академія» 2005 р. 425 с.