Курсовая работа: Вплив характеру суспільно-політичної і естетичної думки в Україні на формування концепції нової особистості у демократичній літературі 60-70-х років ХІХ ст.

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Формування концепції нової особистості у демократичній

літературі 60-70-х р. ХІХ

1.1 Ознаки інтелектуальної прози

1.2 Суспільні витоки та ідейно-естетична зумовленість появи в 60-70-х роках ХІХ ст. інтелігентів-ідеологів в українській літературі

1.3 Історичний контекст роману І. Нечуй-Левицького ,,Хмари“

Висновки до розділу 1

РОЗДІЛ 2. Зображення інтелігенції різних напрямів старшого (Дашкович-Воздвиженський) і молодшого покоління (Радюк)

2.1 Дві різні долі: С. Воздвиженський і В. Дашкович

2.2 Павло Радюк - представник нового покоління української інтелігенції 60-70-х років XIX ст. в повісті ,,Хмари“

Висновки до розділу 2

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність дослідження. Характерною особливістю українського літературного життя останніх десятиліть ХІХ ст. стало, підкреслює П. Хропко, порушення пекучих проблем, пов’язаних із соціальним і національним пригніченням народу. Українська проза намагається в цей час усебічно з’ясувати взаємини інтелігенції з іншими суспільними верствами, художньо дослідити місце і роль інтелігенції у визвольному русі [32; 3]. Поряд з Панасом Мирним, О. Кониським, І. Франком, Б. Грінченком, Оленою Пчілкою цю тему освоює також І. Нечуй-Левицький.

Спираючись на національні традиції, І. Нечуй-Левицький відкривав своєю творчістю нові сторінки української прози. Українська інтелігенція зображена у багатьох творах письменника: ,,Хмари“ (1874), ,,Чорним морем“ (1890), ,,Навіжена“ (1891), ,,Гастролі“ (1905), ,,Неоднаковими стежками“ (1911), ,,На гастролях у Микитянах“ (1912), ,,Дивовижний похорон“ (1914) та ін. І. Нечуй-Левицький, ідучи від реальних фактів суспільно-політичного життя України, зображував освічені верстви українського суспільства – професорів, студентів, учителів, акторів, лікарів, службовців, чиновників, їх пошуки, інтереси, побут [12; 182]. Слід визнати історичною заслугою письменника те, що романом ,,Хмари“ він сміливо підійшов до нової, оригінальної теми, розширюючи змістові й жанрові межі української прози.

Проте поцінування творів про життя інтелігенції, так званих ідеологічних творів, І. Нечуй-Левицького завжди опинялося на вістрі тієї чи іншої ідеологічної заангажованості. У радянський час національний пафос ідеологічних творів І. Нечуй-Левицького нерідко ставав приводом для звинувачень письменника в буржуазному націоналізмі [9; 29]. Цим по суті перекрес-лювалися ідейно-художня цінність цих творів письменника, їхнє місце в історії української літератури.

Тому нині особливої актуальності набула потреба нового прочитання та ґрунтовного кваліфікованого аналізу художнього доробку письменників, які творили в період 70-90-х років XIX століття, що стосується саме творів на тему інтелігенції, які потребують переосмислення та докладного вивчення. Потребує цього й багатогранна творчість І. Нечуя-Левицького. Саме це зумовило вибір теми нашого дослідження ,,Роман І. Нечуя-Левицького ,,Хмари“ як зразок ідеологічно-інтелектуальної прози“.

Його творчість досліджувалася протягом багатьох років. Це, насамперед, праці І. Франка, А. Шамрая, Є. Кирилюка, О. Грушевського, О. Білецького, праці другої половини XX століття - Н. Крутікової, Р. Міщука, І. Непорожнього, М. Мандрики, М. Тараненко, В. Власенко та ін.

Найбільшої уваги в дослідженнях було звернено на селянську тематику в творчості Івана Нечуя-Левицького, його визначні твори ,,Кайдашева сім'я“, цикл „Баба Параска та баба Палажка“, „Микола Джеря“. Значно менше акцентувалася увага на творах з життя інтелігенції. Досі малодослідженими лишаються твори „Хмари“, „Над Чорним морем“ та інші.

Етапом у дослідженні творчості І. Нечуя-Левицького стала передмова О. Білецького до чотиритомника письменника (1965) [4]. Поділяючи думку попередніх дослідників стосовно того, нібито твори митця з життя інтелігенції дещо слабші, ніж твори селянської тематики, вчений відзначив, що за всієї абстрактності й певної наївності програма Радюка для початку 70-х років мала прогресивний характер.

Новаторство письменника в художньому моделюванні дійсності переконливо доводить П. Хропко [32], дослідник вважає роман ,,Хмари“ ,,відповіддю письменника на болючі проблеми буття українського народу“ [32; 4], тому й головного героя Павла Радюка характеризує як типовий образ народника 60-х років.

Зазначимо, що полеміка навколо ідеологічних творів Нечуя-Левицького, зрештою, засвідчувала, що письменник влучив у серцевину болючих питань, які стояли перед українською інтелігенцією другої половини ХІХ ст.

Об'єкт дослідження – роман ,,Хмари“ І. Нечуя-Левицького як спроба синтетичного зображення різних суспільних верств на тривалому відрізку часу.

Предмет дослідження – вплив характеру суспільно-політичної і естетичної думки в Україні на формування концепції нової особистості у демо-кратичній літературі 60-70-х років ХІХ ст.

Метою нашого дослідження є висвітлити роль української інтелігенції в суспільному житті через перипетїі національно-визвольних змагань, які настійно висувалися пореформеною епохою 60-70-х років ХІХ ст.

Для досягнення мети потрібне було висунення і вирішення в процесі дослідження конкретних завдань , головними серед яких є:

-з’ясувати суспільні витоки та ідейно-естетичну зумовленість появи в 60-70-х роках ХІХ ст. інтелігентів-ідеологів в українській літературі;

-ознайомитися з історичним контекстом роману І. Нечуй-Левицького ,,Хмари“ ;

-проаналізувати систему образів роману І. Нечуя-Левицького ,,Хмари“.

Наукове та практичне застосування . Результати дослідження можуть сприяти осмисленню сучасних процесів в українській літературі, можуть бути використані при вивченні української літератури та історії україн-ської літератури.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків до розділів, загальних висновків та бібліографії, яка нараховує 34 найменування.

РОЗДІЛ 1 . Формування концепції нової особистості у демократичній літературі 60-70-х р. ХІХ

1.1 Ознаки інтелектуальної прози

Українська інтелектуальна проза має свою історію. Початки інтелектуалізму наявні в творчості Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки. Проте в їхніх творах не відбилися всі характерні риси, властиві європейському інтелектуальному роману, бо, на думку С. Павличко, ,,українські автори вимушені були ховатися за масками, автокоментарями, спрямовувати критиків в інший бік, заховувати філософію своїх творів за яскравою інтригою і любовним сюжетом“ [22; 230].

Литовський літературознавець В. Бікульчюс вважає, що ,,інтелектуальний роман“ втілює те розумове споглядання, ті розміркування, якими заповнено філософський роман. Між філософським та інтелектуальним романом нема нездоланної грані, що дає нам право вважати ці два терміни достатньо спорідненими“ [3; 9]. Цієї думки дотримуються й Г. Фрідлендер [31], М. Бенькович [2], вважаючи синонімічними терміни філософський (найбільш уживаний) та ідеологічний, інтелектуальний роман, вказуючи також, що ,,структура філософського роману визначається відстороненою ідеєю, котра може бути втіленою в притчі, алегорії, міфологемі, в характері героїв, їх суперечках, роздумах, долях“ [2; 95].

Н. Синицька виділяє такі характерні жанрові ознаки інтелектуальної прози [26; 77-80]:

- концептуальність або концептуальна ідея – різноманітні філософські, наукові, міфологічні системи стають основою концепції світу, втіленої в творі. Як зазначає А. Бочаров, ,,автор зосереджений на одному героєві, що вибирає авторську концепцію або на одній морально-філософській ідеї, що спрямовує й організовує оповідь“ [6; 339].

- головний герой – інтелігент чи інтелектуал, вихоплений з плину життя і перенесений у духовно насичену атмосферу, - носій філософської концепції; тип поведінки такого героя зумовлюється типом філософського обґрунтування, він утілює філософське бачення автора і є основною ідеєю, основною тезою твору. За висловом В. Бікульчюса, ,,кожен персонаж, захищаючи свою істину, в сутності є лише теоретичним варіантом ідеї, бо, керуючись нею в житті, він найчастіше зазнає поразки, що неодноразово підтверджується в інтелектуальній прозі“ [3; 12].

Герой-інтелектуал інколи змальовується в ролі самітника - ,,заради вирішення того чи іншого завдання про відношення особистості й часу: звичайні опорні моральні цінності проти нетривалих міражів, що прикидаються справжніми“ [6; 335]:

- зображуються або моделюються часто умовні ситуації, відсторонені, звільнені від життєвої повноти, які логічно підтверджують авторську думку, допомагають розкрити проблему, породжуючи сучасні асоціації;

- наявність параболічної думки, тобто притчі, історії, що, на перший погляд, ,,відходить від сучасності, а насправді відхід від сучасності відбувається не по прямій, а по кривій, по параболі, котра наче знову повертає думку, що відійшла вбік, до сучасності“ [5; 105];

- зростання ролі інтелектуального начала порівняно з емоційним, переважання абстрактних, інтелектуально-раціональних елементів образного мислення митця, що проявляється в поданні суто ділових, наукових, інтелектуальних вставок;

- використання прийому ,,потоку свідомості“, що відбиває рух свідомості персонажа, часто беззв'язні, хаотичні, суб'єктивні, ірраціональні, „сирі“, породжені підсвідомістю й інстинктами почуття, асоціації, фантазії, тяжіння, медитації — наслідки „самозаглиблення“, „втрати дійсності“, „відходу в себе“, „відходу всередину“;

- конструктивність прози або ідея середини, поміркованості - письменник відмовляється стверджувати що-небудь з усією категоричністю: кожну тезу автор оговорює, розподіляючи свої висновки між ,,так“ і „ні“, - адже інтелект усе розщеплює, аналізує, часто відшукує істину в суперечці, словесному поєдинку, що також є ознакою філософічності. З цим пов'язується відкритий фінал багатьох інтелектуальних творів, - з розрахунку на домислення читачем, якому ніби дається можливість бути співавтором роману;

- поєднання реального та ірреального, особливо тоді, коли це допомагає вести діалог людини ,,в ролі“ й людини ,,не в ролі“;

- фрагментарність, різкість, гранульованість, пропуски сюжетних елементів, перебивання часових відтинків, спеціальне зміщення пластів оповіді - тобто художній монтаж або колаж, інколи при бажанні художньо виявити розгубленість героя перед навколишнім світом, своєрідність і некерованість історичного процесу;

- в одних випадках вживається інтенсивний час, в інших - ідея зв'язку різних часових проміжків, взаємопроникнення конкретно-історичного й загальнолюдського, або - зіставлення часу загального з часом індивідуальним (тобто об'єктивної швидкості його протікання та її суб'єктивного відчуття), щоб ,,підійти до пізнання законів історії, зрозуміти зв'язок між нею та окремим індивідом“ [8; 102];

- застосування різновиду парадоксу - спрощення заради інтелектуалізації - потяг до першооснов як до джерела складності, намагання розкласти складне на просте, ,,побачити основні кольори різнобарвного спектру“; „персонажі інтелектуальної прози „випадають“ із звичайного суєтного буття і сприймають його через опорні природні істини, вони роблять те, що з позиції „нормальних“ людей сприймається як дивовижне, чудне, безглузде“ [6; 330];

- різні види інтертекстуальності (цитування, самоцитування, алюзії, ремінісценції, пародіювання, інтерпретації тощо).

Отже, маємо підстави стверджувати, що достатньо представлена в українській літературі ХІХ - XX ст. інтелектуальна проза має низку яскраво виявлених ознак. Це дозволяє виділяти її серед інших різновидів прози - притчевої, філософської, міфологічної та інших - у самостійний жанровий підвид. Зрозуміло, специфіка розвитку національного літературного процесу наклала помітний відбиток на властивості інтелектуального роману, який в українській прозі незрідка виходить на сусідні жанрові ,,території“ (фольклорно-міфологічної, химерної та іншої прози), проте порівняння з подібними явищами в літературах інших народів переконує, що вирізнення такого жанрового різновиду романістики цілком виправдане.

Ситуацію, яка склалася в Росії після реформи 1861 р., Л. Толстой в ,,Анні Кареніній“ визначив як таку, коли все перевернулось і тільки укладається. Скасування кріпосного права не могло усунути його пережитків, боротьба з якими визначала характер суспільної атмосфери аж до 1905 р. Література, що була основною формою вияву суспільної думки в 60-70х pp. XIX ст., порівнюючи тогочасне життя, яке вступило на шлях капіталістичного господарювання, з минулим, дедалі більше намагається заглянути в майбутнє політичного й економічного розвитку Росії та визначити в цьому процесі свою роль [9; 29]. Саме література поставила питання ,,Що робити?“, щоб здійснити прогресивні зміни в суспільному житті. У середині XIX ст. література приходить до висновку, що „людина - це продукт свого оточення, розвитку своїх предків, природи та суспільства, серед яких вона живе, що з усіма цими чинниками вона зв'язана тисячами нерозривних ниток“ [30; 115].

Реалістична література, представлена головним чином письменника-ми-різночинцями, які вийшли з народу, перетворення суспільного життя бачила на демократичних засадах, в інтересах трудових мас. Основою кардинальних змін у соціальному й духовному житті 60-х років було, на їхнє переконання, розбудження свідомості народних мас і в першу чергу селянства. Перед літературою постало завдання не тільки викривати вади суспільного життя, а й пробуджувати віру у творчі можливості людини, в перемогу нових ідеалів, виступати на захист освіти, європейських форм життя, шукати в житті тих героїв, котрі б втілювали кращі риси людей нового, справедли-вого суспільства.

У пошуках відповіді на питання: що робити? - не було, й, очевидно, не могло бути однозначної думки. Існувало переконання, що несправедливі суспільні порядки можуть бути змінені силою розуму, без революційних заходів. Значна частина передової інтелігенції 60-70-х років перебувала під впливом теорії П. Лаврова, ,,людини великих знань і широти думки“ (М. Бердяев), який, підтримуючи просвітительські ідеї, підносив роль ,,критично мислячої особистості“, яка може ідейно впливати на маси. У 70-ті роки, особливо в період 1874 - 1875 pp., набув поширення масовий рух народницької інтелігенції, відомий як „ходіння в народ“.

В Україні народницький рух набуває специфічних рис, зумовлених боротьбою за національне визволення. За словами М. Драгоманова, саме народництво проголосило ідеї „української національної справи“. Широкий просвітительський рух був тим центром, який об'єднував представників прогресивної інтелігенції різних політичних течій на ґрунті практичної культурно-освітньої роботи. Ідеалом просвітителя-шістдесятника став ,,новий герой“, близький до народу, морально чиста людина, здатна повести за собою маси.

Серед перших творів російської реалістичної літератури про „нових людей“ були „Напередодні“ (1852), „Батьки і діти“ (1852) І.С. Тургенева, „Міщанське щастя“ і „Молотов“ (1861) М. Помяловського, „Що робити?“ (1863) М. Чернишевського, „Важкий час“ (1865) В. Слєпцова та ін.

Ці твори (особливо „Батьки і діти“ I. Тургенева й „Що робити?“ М. Чернишевського) стали одним із тих імпульсів, що спонукали письменників звернутися до теми інтелігенції, до створення нових характерів суспільне активної особистості.

Разом із тим, підкреслює Н. Зінченко, російську реалістичну літературу 60-70-х років не слід розглядати як якийсь зразок, модель розв'язання проблеми інтелігенції та народу в українській літературі [9; 30].

При всій спільності імперського політичного й економічного життя в Україні існували свої умови суспільного, національного та культурного розвитку, а відтак і свої проблеми літературного життя. Сказане, однак, не означає, що можна оминути той ідейно-естетичний досвід, якого набула російська реалістична література в 60-70-х роках. Він не тільки був відомий українським письменникам, а й став тим типологічним явищем, яке вони приймали чи від якого відштовхувалися (і заперечували) при розв'язанні проблеми інтелігенції і народу.

Художній досвід створення ідеологічного роману й повісті, образів соціально активної особистості як нового літературного характеру, сама ідея розкріпачення людини від обставин, настанова на їх перетворення, появанового конфлікту та багато інших здобутків російської реалістичної літератури об'єктивно стали помітним кроком на шляху художнього прогресу й більшою чи меншою мірою увійшли в арсенал літературної критики.

Ці критерії позначилися й на оцінці творів І. Нечуя-Левицького про інтелігенцію. На формування концепції нової особистості в демократичній літературі 60-70-х років XIX ст. безпосередній вплив мала сама дійсність, характер суспільно-політичної та естетичної думки в Україні. Особливої ваги у другій половині XIX ст. набула проблема національного самоутвердження, відстоювання прав рідної мови, національної культури й літератури. За це активно виступали діячі Кирило-Мефодіївського братства; ряд складних і суперечливих питань самоутвердження української літератури, її вільного розвитку зуміла підняти ,,Основа“ (1861-1862) - перший український літературно-критичний журнал. Провідною в „Основі“ була проблема національних прав українського народу, котрий має свою територію, історію, культуру, літературу, мову й повинен одержати широкі можливості для свого вільного розвитку.

Виняткове значення в політичному житті України мали Громади, які намагалися відродити національну свідомість народу, зберегти його від насильницької денаціоналізації, русифікації та полонізації. Нечуй-Левицький, будучи активним членом київської Громади, у своїй творчій діяльності прагне якнайповніше охопити всі сторони українського суспільного буття. На формування літературно-естетичних поглядів І. Нечуя-Левицького значний вплив мала діяльність кирило-мефодіївців і основ'ян (у першу чергу П. Куліша та М. Костомарова).

Загострилися національні проблеми з посиленням урядових заходів проти українського руху. Крім особистого переслідування українських діячів, це виявилося у винятково жорсткому цензурному режимі, який обмежував уживання української мови в друкові найвужчими рамками, в утисках української драматургії та сцени, в гонінні української мови в школі, в загальному ворожому ставленні до будь-яких проявів української національної свідомості. Та навіть найжорстокіша репресивна бюрократична машина неспроможна була придушити вияви духовної сили народу.

Надії на соціальне й національне визволення І. Нечуй-Левицький покладає саме на героя-інтелігента, який, на його думку, повинен стати ідеологом цього руху.

До появи ідеологічної роману ,,Хмари“ тема інтелігенції в українській літературі не розроблялася, хоча спроби порушити її були.

Першими серед таких творів стала повість „Майор“ (1859) і незакінчений твір „Українські незабудки“ П.Куліша. Письменник намагається змалювати образ ,,нової людини“ - інтелігента, який відзначається демократизмом та відданістю національній ідеї.

До теми інтелігенції в 60-х роках звернувся і О. Кониський (,,Пропащі люди“ - 1862, „Перед світом“ - 1866). „Нові герої“ його творів перебувають у процесі становлення. Не зовсім виразними (можливо, з цензурних міркувань) поставали інтелігенти і зі сторінок російських творів Марка Вовчка, зокрема в романі „Жива душа“ (1868).

Отже, хоч виведені образи інтелігентів і не давали повного уявлення про українського інтелігента як нового героя, вже сама спроба свідчила про назрілу потребу осмислення ролі національної інтелігенції в суспільному житті. Перші твори з життя інтелігенції в українській літературі були слабкими в художньому відношенні, характери - схематичні, невиразні, діяльність героїв-інтелігентів обмежена. Та все ж важливою була сама ідея появи ,,нового героя“ - інтелігента-демократа.

1. 2 Історичний контекст роману І. Нечуй-Левицького ,,Хмари“

Використавши досвід своїх попередників (як в українській літературі, так і в російській), І. Нечуй-Левицький утверджує необхідність розвитку теми нового героя в українській літературі. Письменник прагнув реалізувати в художній формі своє розуміння ролі інтелігенції в національно-визвольному русі.

Майбутній автор ,,Хмар“ не випадково звернувся до жанру ідеологічного роману. У романі під пером І. Нечуя-Левицького ожила атмосфера київського ,,шістдесятництва“ XIX ст.

У 1861-1865 pp. майбутній письменник навчався в Київській духовній академії. То була особлива пора в житті прогресивної інтелігенції Російської Імперії. На зламі 1850-1860-х pp. Росія переживала своєрідну ,,відлигу“. Після задухи миколаївської доби починалася пора реформ - земельної, судової...

Певна лібералізація суспільства відчувалася й тими, хто жив у стінах духовної академії. Пізніше письменник згадував: „Тоді був гарячий час в руській літературі. Вийшов „Базаров“ Тургенева і критика на нього Писарєва. „Основа“ розворушила українське питання. Студенти були дуже цим усім заінтересовані, і змаганням не було кінця. Українці пережовували свої національні та літературні питання, але стріли в великоруських студентах велику опозицію. Всі вони, окрім трьох, стояли проти права української національності та літератури. В мене з'явилась думка писати оповідання українським язиком для „Основи“. Але вона швидко потім перестала видаватись [18; 264].

У центрі дискусій, що їх вели у своїх номерах „казеннокоштні“ студенти академії, найчастіше виявлялися дві проблеми: „нові люди“ і українське питання. Інтерес до них пробуджували в молоді „лучні журнали“ – „Современник“, „Русское слово“, „Время“, „Русский вестник“, а також перший україномовний часопис „Основа“, який видавав у Петербурзі П.Куліш.

Статті Д.Писарєва з їх радикалізмом змушували задумуватися над тим, як через „доцільну організацію праці“ прийти до „щастя людства“. Тургенєвський Базаров викликав суперечки про стосунки „батьків“ і „дітей“. А.М.Костомаров, чия стаття „Дві руські народності“ з'явилася на сторінках „Основи“, зачіпав болючі питання української самобутності та національнихперспектив... [23; 10].

Пишучи в 1871 р. роман „Хмари“, учитель сідлецької гімназїі Іван Левицький мовби воскрешав частку своєї молодості, що минула в Києві. Київ є головним місцем дії у творі. Що ж до часу дії, то починається повість із появи у „святому місті" тульських семінаристів ,,в місяці липні 183... року“ [1; 151]. Завершується ж часами ,,Основи“ й появи українських недільних шкіл (поч. 1860-х). Йдеться, отже, щонайменше про чверть століття!

Головна ідея роману-хроніки І. Нечуя-Левицького „Хмари“ - протест проти насильницької русифікації, соціального й національного гніту з боку царського самодержавства, символом чого виступають „чорні хмари“ (звідси й перша назва твору – „Чорні хмари“). Це „символ національного гноблення, символ усіх темних сил, які намагаються денаціоналізувати українську молодь, відірвати її від рідного народу, перетворити на прислужників російського царизму, душителів української національної культури“ [4; 354].

Уже експозиція сюжету засвідчила, що в голосі автора змагаються дві емоційні стихії. Розкішну (,,невимовно чудова“) панораму Києва з його ,,золотоверхими церквами“ [1; 152], схожими на „букет золотих квіток“, він малює із замилуванням, любов'ю до величі „давньої невмираючої української історії“ [1; 152].

Проте крізь захоплення пробивається й туга: колишня слава минулася; у Київській духовній академії (раніше - Могилянській) запанував чужинецький дух. Великоруський синод заходився втілювати в життя ,,ідею русифікації“, присилаючи в Київ семінаристів з різних губерній Росії („Великоруський Синод ще попереду, ніж уряд, спостеріг ідею русифікації, і для того він велів в академіях мішати українців з руськими студентами“ [1; 154]), а натомість відправляючи українців у Москву й Петербург, ,,котрі не мають охоти туди їхати“ [1; 154]. Академія перетворилась у знаряддя великоросійської централізації. Те, що відбувається в її стінах, автор ,,Хмар“ змальовує із сарказмом, змішаним з жалем і болем.

І.Нечуй-Левицький, по суті, зауважує В. Панченко, підхопив інтонацію і дух Шевченкових ,,Великого льоху“ та ,,Розритої могили“: в обох письменників ідеться про драму національного занепаду України в обставинах миколаївської деспотії з її русифікаторською політикою і про відродженські потуги, що пробиваються всупереч усьому з надр занапащеної нації [23; 10].

Від перших відгуків на роман і до сучасних літературознавчих праць про цей твір висловлювались різні судження. Шовіністична і клерикальна преса зустріла вихід ,,Хмар“ І. Нечуя-Левицького украй вороже [33; 31]. Редакція київської газети ,,Друг народа“ висміювала письменника за створені ним образи, за ,,штучність“ мови роману, та й взагалі вважала твір ,,такою розумовою розбещеністю, якої не можна ні виправдати, ні пробачити...“ [10; 46]. Журнал ,,Киевские епархиальные ведомости“ намагався довести, що твір не відповідає дійсності і не має ніякого пізнавального значення [10; 46]. Очевидно, що навіть в урізаному цензурою вигляді цей роман був явищем незвичайним.

Іншу оцінку дав М. Драгоманов. Визнаючи ,,Хмари“ як твір загалом реалістичний і цінний, критик, однак, уважав невдалим змалювання Радюка, передусім за його нібито наївну боротьбу і протест проти ,,чорних хмар“, бо кращі люди того часу займалися, мовляв, конкретними серйозними справами[10; 46].

Критичне ставлення до роману виявив і О. Кониський. Нe заперечуючи реальності образу Радюка, Кониський все ж у дусі утилітарно-прикладного підходу до літератури вважає, що І.Нечую-Левицькому не вдалося зобразити героїв, які б „вивели нас з хмар“ або хоча б указали, „коли ж воно виясниться?“ Говорячи про Радюка в цілому позитивно, Кониський зазначає, що тодішні інтелігенти такого типу більше „говорили, кричали, гукали“, ніж діяли [15; 773-779].

Цінною для нас є думка одного з представників академічного літературознавства О. Пипіна. Відводячи І. Нечую-Левицькому почесне місце не тільки в українській літературі, а й у загальноросійському літературному процесі, Пипін відзначив новаторство письменника, котрий ,,зробив спробу малювати не тільки народний побут, але і звичаї того освіченого класу, якого до цього часу не торкались українські оповідачі; у своїй головній повісті ,,Хмари“ він зображав саме виявлення українського народного почуття в нових освічених поколіннях і зіткнення його з ворожими елементами суспільності“ [24; 383].

Широко виступає на захист літературних позицій І. Нечуя-Левицького І.Я. Франко у статті ,,Ювілей І. Левицького (Нечуя)“: ,,Критики дорікали йому, ... в ,,Хмарах у фігурі старого Лемішки величав міщанське самодурство, а в фігурі Радюка дав карикатуру ,,нового чоловіка“. Уявляю собі, як мусили дивувати Івана Семеновича такі докори... ,,я змалював поляків, лемішок, радюків таких, яких бачив, без ніякої тенденції, а вже ви, панове критики, судіть їх і міряйте, як знаєте...“ [29; 375].

У пожовтневий час, поряд із ґрунтовними спробами розглянути роман на тлі суспільно-політичного і літературного життя 40-60-х років (Є. Кирилюк, А. Шамрай), були й виступи з яскраво виражених вульгарно-соціологічних позицій (В. Коряк, М. Мироненко).

Висновки до розділу 1

Література, що була основною формою вияву суспільної думки в 60-70х pp. XIX ст., мала помітний вплив на творчість І. Нечуй-Левицького. Письменник переживав загальне піднесення у зв’язку з деяким пожвавленням в українському громадсько-культурному життя (громади, недільні школи, журнал ,,Основа“).

Ідейно-естетичний досвід, якого набула російська реалістична література в 60-70-х роках, не тільки був відомий українським письменникам, а й став тим типологічним явищем, яке вони приймали чи від якого відштовхувалися (і заперечували) при розв'язанні проблеми інтелігенції і народу.

Художній досвід створення ідеологічного роману й повісті, образів соціально активної особистості як нового літературного характеру, сама ідея розкріпачення людини від обставин, настанова на їх перетворення, появанового конфлікту та багато інших здобутків російської реалістичної літератури об'єктивно стали помітним кроком на шляху художнього прогресу. Специфіка розвитку національного літературного процесу наклала помітний відбиток на властивості інтелектуального роману.

До появи роману І. Нечуя-Левицького ,,Хмари“ в українській літературі тема інтелігенції майже не розроблялась. Зразком, відштовхнувшись від якого, письменник створив цей оригінальний твір, стала творчість російського романіста І. Тургенєва.

Проте трактування ,,нової людини“ у І. Нечуя-Левицького своєрідне, воно суттєво відмінне від поглядів Тургенєва, оскільки у романі дається витлумачення такого типу інтелігента, як інтелігент-просвітянин, який обмежується програмою малих діл, дбаючи передусім про національні справи, не заглиблюючись по-справжньому в найголовніші – соціальні – причини бідування свого народу. Саме тому цей роман став новим явищем в українській літературі, що викликало гострі суперечки в літературній критиці.

Ставлення письменників до свого героя суперечливе. Це пояснюється тим, що він, усвідомлюючи необхідність боротьби проти деспотиму і національних утисків, побачив можливого борця лише в особі українофіла-народолюбця, методи якого були далеко не в усьому прийнятними й ефективними.

демократичний проза інтелігент особистість

2.1 Дві різні долі: С. Воздвиженський і В. Дашкович

З перших сторінок свого твору автор звертає увагу на те, що змінилися часи, змінилися й звичаї ,,...в давній славній академії панував чужий великоруський дух, чужа наука, чужий язик, навіть чужі люде... Все давнє українське лежало десь глибоко під землею, рядом з могилою Сагайдачного, а над землею роєм вилися попід деревом чужі люди з чужої далекої сторони, з чужою мовою, з чужим духом, нагнані Бог зна звідкіль, щоб загнати ще глибше у землю нашу старовину і новину і поховати її навіки...“ [1; 155].

На душі героїв опускаються чорні хмари – символ Російської імперії, яка заперечує будь-яку індивідуальність: чи то особистісну, чи то національну [33; 31].

Значну частину роману займають дві повчальні історії, які беруть початок з того самого ,,місяця липня 183... року“ і йдуть паралельно, часом переплітаючись. Нечуй-Левицький ніби зіставляє-протиставляє двох своїх героїв, ,,охмарених“ дійсністю. Вони й справді дуже несхожі, просто-таки контрастно відмінні один від одного - туляк Степан Воздвиженський і черкасець Василь Дашкович. Що є в одного, того зовсім позбавлений інший. Деспот, пияк, нечупара, ,,груба й дика натура“, авантюрист, зарозумілий, байдужий до книжки великорос, який одного разу спалює збірник українських пісень, - це Воздвиженський. Він безцеремонна, груба натура, прагматик, позбавлений високих ідеалів, бездуховна людина, яка скрізь переслідує тільки власні матеріальні інтереси. Політичні симпатії пристосуванця С. Воздвиженського цілком збігаються з настановами колоніальної політики царського самодержавства. В його образі О. Білецький бачив ,,прямого попередника тих чорносотенних київських професорів, які особливо розповсюдились на кінець XIX і початок XX століття“ [4; 356].

Дашкович же - навпаки: тихий, охайний, охочий до знань, цілеспрямований. Малюючи портрет Василя Дашковича, українця, якому довелося жити в одній кімнаті з Воздвиженським, письменник підкреслює його ,,черкаську“ козацьку породу: „високий, рівний, з дужими плечима, з козацькими грудьми, з розкішним темним волоссям на голові...Його погляд , виявляючи розум і тяму, був твердий, спокійний. Рідко траплялось бачить таке лице, де одразу можна було б примітити думи, й розум, і завзятість“ [1; 158].

В українському літературознавстві від часу появи роману і, власне, до сьогоднішнього дня побутує погляд на Дашковича як на людину пропащу, кабінетного вченого-схоласта, що, закохавшись у мертву науку, розірвав свої зв'язки з народом і життям та не приніс ніякої користі батьківщині.

Одним із перших, хто звернув увагу на образ Дашковича, був О. Кониський. У статті „Коли ж ви ясниться? (За проводом роману „Хмари“)“ він указав на відірваність Дашковича від сучасної йому філософії. На думку критика, Дашкович є якоюсь чудною людиною, бо не розуміє, що любов до „науки для науки“ нічого не варта. Дашкович, вважав Кониський, натура мізерна, без характеру, нікчемна [15; 767]. Всупереч О. Кониському, О. Огоновський вважав, що Дашкович - віддана своїй справі людина: „се був собі філософ, що відчахнувся від своєї народності більше задля своєї науки“ [21; 353].

Як правило, у своїх судженнях критики й літературознавці спираються на присуд самого автора, що Дашкович ,,втопив всіх своїх, відбив їх від народу“ та начебто марно прожив життя: „Я заблудився в дорозі й дітей своїх завів в якісь нетрі та гущі, одбив їх од свого народу, не передав їм навіть рідної мови,., симпатій до рідного краю, до народу“ [1; 337]. ,,Ця думка, - зазначає П. Хропко, проступає не тільки в авторських оцінках персонажа, а й подається через сприймання його Павлом Радюком, який зрозумів, що марно загинув талант і просвіта ,,вченого чоловіка“ [32; 5].

Таке ,,спрямлення“ характеру Дашковича, на нашу думку, не відбиває справжнього авторського погляду на героя вже в самій вихідній його настанові як антипода Воздвиженському. У житті це натура цілісна, шукаюча, поетична, здатна до глибоких роздумів і переживань (можливо, тільки занадто делікатна і внаслідок цього поступлива).

Як вчений, Дашкович допитливий і ерудований, невтомний шукач істини, своєрідний максималіст у науці, який, перш ніж зайнятися безпосереднім вивченням свого народу, прагне збагнути закономірності світового розвитку, історію слов'янства. Дашкович, на відміну від Воздвиженського, людина непрактична, філософського складу розуму. До того ж, справедливо зазначає сам автор, стоячи на твердих історичних позиціях, не було тоді (в 30-40-ві роки XIX ст.) ні навкруги його, ні в його самого матеріалу для правдивої широкої думки та широкого погляду“ [9; 32].

Об'єктивно письменник показує Дашковича як національно свідому людину, залюблену в історію України, в її мову, народ, в її поетичну природу. Життя простолюду, сільські краєвиди, рідна мова пробуджують у ньому бажання послужити народу, і він береться за збирання пісень, мріє про те, що народна поезія ,,може розвиваться в самостійну літературу, книжну поезію...“. Якщо Воздвиженський цілком байдужий до своєї Тули, то Дашкевичу притаманні патріотичні почуття.

Про щирість намірів ученого, які через суспільні обставини того часу не були практично втілені, свідчать і його душевні гризоти від усвідомлення відсутності саме практичної діяльності. Однак без ,,батька“ Дашковича не було б і Павла Радюка як представника нового покоління „дітей“ - народолюбців й українофілів, про що, наприклад, свідчить таке авторське твердження: „Не в одну голову запала крапля світу й думок од його лекцій, не одна голова стала світліша й ясніша“ [1; 199].

Схоластика й мертвечина, імітування ,,науки“ - це якраз справа Воздвиженського, який читав (у буквальному розумінні цього слова) лекції студентам за старими пожовклими шпаргалками, виготовленими ще в стінах духовної академії.

У цілому образ Дашковича змальований письменником із великою симпатією як людини, близької йому щирою любов'ю до України.

Перші сім розділів роману віддано саме цим персонажам. Степан і Василь одружуються на сестрах - Марті й Степаниді, доньках купця Сухобруса. Воздвиженський, який колись пихато заявляв, що жінка коло нього „буде ходить навшпиньках“, досить швидко потрапив „під Мартин черевик“. Розвіюються й ілюзії Дашковича. Його мрії про „тиху, добру, як голубка, і співучу жінку“ розбиваються вдрузки. Сестри виявилися „дуже впертими“ і ласими на гроші.

Письменник малює печальну картину людського ярмарку суєти і марнославства, за якою в одному з епізодів сумно спостерігає „праотець Ной з синами з картини“. Отже, в романі „Хмари“ з'являється одна з центральних для письменника тем - тема занепаду душі, що потрапляє в полон жадібності й егоїзму.

Степана Воздвиженського змальовано переважно в сатиричному ключі. Завдяки своєму безмежному нахабству і пронирливості він стає ... професором (чи радше - гope-професором!) академії. Як персонаж Воздвиженський досить швидко вичерпує себе і зрештою сходить зі сторінок роману.

Значно цікавіший авторові Василь Дашкович, його еволюція, метаморфози, хай навіть і вельми прикрі. Талановитий учений, людина, якій зовсім не чужі патріотичні почування, професор Дашкович поступово стає „пропащою силою“. Його приваблюють слов'янофільські ідеї - і він дедалі більше відходить від свого природного українства, перетворюється в кабінетного вченого, якого східна філософія цікавить більше, ніж Україна. Україна згасає в ньому, так само й він згасає для України.

Цю сумну історію автор роману завершує моторошною картиною, що постає у сні Дашковича, який приїздить до рідного села і застає замість батьківського дому порослу бур'янами руїну. У тому страшному сні все довкола починає раптом провалюватися в землю - батьківська хата, церква, гора, люди, садки... Ставки розливаються й затоплюють село, а з ним - і самого Дашковича...

За свідченням сучасників письменника, прототипом цього Нечуєвого героя був професор Київської духовної академії Памфіл Юркевич (1826-1874) - філософ, чиї лекції із захопленням слухав свого часу і студент Іван Левицький, досадуючи згодом, що той у 1861 р. переїхав до Москви, де став викладати в університеті... Історія Юркевича досить типова, отож жалкування І. Нечуя-Левицького з приводу вимушеного „донорства“ українців, які віддавали свій талант іншій культурі, мало історичні мотивації...

2.2 Павло Радюк - представник нового покоління української інтелігенції 60-70-х років XIX ст. в романі ,,Хмари“

Павло Радюк – син небагатого дідича з Полтавщини, студент Київського університету. Із дитинства Павло перебував у вирі народного життя - ,,аж сама мати побачила, що має вести війну за виховання сина з наймитами, пастухами й мужицькими хлопцями“ [1; 282]. Він призвичаївся до народної мови, знав сільське життя, пісні та обряди. І хоч навчання в київській гімназії начебто й вивітрило з нього ,,слід української національності й мови“, усе це відродилося в душі Радюка в університеті під впливом нових європейських ідей: „Європейська просвіта, європейські ідеї - все те заразом наплило в його голову, зачепило всі його думки. Він разом хотів усе те прикласти до життя свого народу й України“ [1; 285].

Європейська освіта виробила в Радюка широту поглядів на життя, аналітичний підхід до дійсності. Він бачить, що всі сфери життя українського народу (національні права, соціальний уклад, культура, мораль) пригнічені тяжким пресом державного деспотизму. У суспільстві панує груба, темна сила, а все добре й слабе терпить: ,,ми глухі, сліпі й німі“ [1; 291]. Простий народ бідує, село має багато темного, бо туди ще „не прийшов світ науки. Не народ, а „якусь здавлену череду писарів та ханських лакеїв готує тепер школа на Україні“ [1; 422]. В обшарпаній, занедбаній сільській школі „учителює“ ,,захожий солдат“, „який з презирством ставиться до хохлів“.

Неосвіченість, деморалізація, винародовлення й денаціоналізація спотворюють душу доброго й поетичного народу, в середовищі якого з'являються такі декласовані типи, як Терешко Бубка, котрий не тільки уникає будь-якої праці, пиячить, а й зрікається свого народу, своїх батьків і рідної мови. І хоч Радюкове „ходіння в народ“ пов'язане ще не з реальною допомогою, а з пізнанням народу, воно спростовує поширену в літературознавстві думку, згідно з якою герой І. Нечуя-Левицького не знає життя народних мас, із кола яких він не виключає і міський люд. Радюк бачить, що народ у своїй темноті й забобонності полишений на самого себе, а „просвічені верстви“ байдужі до його бід і потреб. Його вражає й обмеженість, затурканість провінційного панства, серед якого він сподівався ширити свої прогресивні ідеї.

Виступаючи проти деспотизму в усіх його проявах, проти „солдатчини“, „кадила й кропила“, всіляких забобонів (віри у відьом, знахарок, які лікують „виливанням на лопаті“),, породжених відсутністю освіти, Радюк проголошує: „Нам не треба балакання; не треба слів, а треба діла!“ [1; 293]. Радюк - натура допитлива, товариська, енергійна, котра відчуває в собі велику силу й завзятість, така, що „перетрушує“ увесь уклад життя, переглядає погляди своїх батьків і дідів.

На відміну від кабінетного вивчення абстрактної „слов'янської душі“ українофілом Дашковичем, Радюк намагається свої ідеї „прикласти до практичного життя“ [1; 285]. Виходячи з власної культурницької програми, Радюк організовує читання лекцій для народу, пропагує заборонену літературу (Ренана, Бюхнера, Прудона, Фейербаха), популяризує „Кобзар“ Т. Шевченка, записує українські народні пісні, пропонує заснувати в Києві недільні та вечірні школи. Радюк щиро вболіває за поневолену Україну, бажає бачити її вільною та щасливою: „Овіяний духом поезії і пісень, неба, тепла, квіток, він неначе бачив душею свою Україну, свою дорогу Україну майбутнього часу. Вона вся вставала перед ним, гарна, як рай, чудова, як дівчина першої пори своєї краси, вся засаджена садками, виноградом і лісами, вся облита ріками й каналами, з багатими городами і селами“ [1; 304]. Такі ж мрії про краще майбутнє, думається, міг висловити й сам письменник. Думки про світле майбутнє України з'явились у Левицького під впливом поезій Шевченка (зокрема „Ісаії. Глави 35“, яка друкувалася в журналі „Основа“ і яку, певно, читав Левицький, ще будучи студентом Київської духовної академії). До речі, саме цей уривок, де герой твору проголошує своє бачення ідилічної України, вилучався цензурою як тенденційний, а весь ідейний зміст роману вважався українофільським.

„Новий герой“ іноді явно виявляє свою безпосередність, обмеженість („І од чого почати? І за що взяться?“), але у своїх пориваннях герой вірний своєму народові: ,,В його душі була мета, ясна й проста - народ й Україна“ [1; 304].

Наївна віра Радюка в те, що звільнення від національного та соціального гніту принесе поширення знань і просвіти („Це одно і єдине джерело, звідкіль поллється світ на Україну: просвітність і наука“), почасти пояснюється характером суспільної діяльності письменника, адже, як справедливо вказував О. Білецький, ,,нові люди“ І.Нечуя-Левицького певною мірою є рупорами ідей самого автора“ [4; 359].

Програма Радюка, відзначав О. Білецький, ,,при всій своїй абстрактності, була прогресивна (навіть батько його, живучи в атмосфері застійного провінційного побуту, відчув, що ,,в синових словах є щось нове й правдиве“ [1; 295]). Однак покоління „батьків“ (товариство Платона Дуніна-Левченка), яке колись цікавилося новими ідеями, виявилося сьогодні просто нездатним підтримати просвітительську програму Радюка („Було знать, що ці нові питання“ не цікавили їх анітрошечки. Ці пани були якісь пасивні й байдужі до тих тогочасних справ“ [1; 325], а реакційні кола (від духовенства, казенних професорів типу Воздвиженського, мадам Турман де Пурверсе до кар'єриста Кованька й київських чиновників) відчули пряму небезпеку появи Радюка, окресливши його „драконом“ і „революціонером“.

„Після 1863 р. – писав О. Білецький, - реальним Радюкам доведеться нелегко – їх висилатимуть з України“ [4; 358]

Отже, змальовуючи життя інтелігенції, І. Нечуй-Левицький переконливо доводить, що ті, хто повинен нести просвіту в народ, відірвані від життя. Письменник-реаліст помічав розбіжності між гаслами й ділом інтелігенції, суперечності між теорією і практикою життя. Усе це стало об'єктом осудження в романі „Хмари“.

Симпатизуючи українофілу Радюку, митець бачить безрезультатність його зусиль, у цьому проявляється реалізм письменника. Не можна осуджувати Радюка за те, що він не підноситься до ідеї боротьби за суспільні ідеали, тим більше вважати його творчою невдачею письменника у створенні ідеалу „нової людини“.

Висновки до розділу 2.

В романі ,,Хмари“ письменник показує кілька поколінь місцевої інтелігенції: Дашкович і Воздвиженський, Радюк і Кованько, Дунін-Левченко.

Змалювання в романі рутини і міщанської обмеженості старшого покоління, поверховості і навіть легковажності молоді передає складність і без того несприятливої обстановки на Україні у 40-50-ті роки, коли важко було здійснювати навіть обмежену культурницьку програму.

В образах Дашковйча і Воздвиженського простежується формування інтелігенції старшого покоління. Вони нібито протилежні, а насправді подібні, судячи з результативності їхньої громадської та виховної діяльності. Адже обмежений до примітивності, прямолінійний, грубий, відвертий реакціонер і рутинер Воздвиженський навряд чи мав істотний і дійовий вплив на молодь, а Дашкович, захопившись давньою філософією і фактично відійшовши від потреб сучасного громадського життя, також не зміг згуртувати навколо себе передову слов'янську і зокрема українську молодь, яка протягом певного часу тягнулася до нього як до обдарованого демократично настроєного професора.

Картини екзамену і ,,п'ятниць“ у Дашковича, особливо слов'янського вечора, є найпоказовішими щодо позиції письменника в зображенні старшого покоління. Відповідна характеристика дається і Київській академії того часу, яка ,,стояла дуже низько і не давала нічого для мислі“. Ні академія, ні університет у 40-50-ті роки не створювали належної атмосфери в громадсько-культурному житті України.

Молоде покоління в романі, представлене образами Радюка, Кирила Кованька та Дуніна-Левченка, теж не залишає надій і сподівань: Кованці бракує міцних переконань, принциповості, він скоріше ділок, торгаш, а Дунін-Левченко, потомок заможного дідича, недостатньо ініціативний.

Зображуючи Радюка у стосунках з представниками різних соціальних верств – з селянами, дрібним панством, старим українським дворянством, професурою, студентами – письменник досягає багатосторонності його розкриття.

Автор роману показав також ідейне розмежування у середовищі української інтелігенції, коли частина її ставала опорою буржуазно-поміщицького ладу (Воздвиженський, Кованько), хоча і не досяг належної глибини у його зображенні.

Як правило, погляди головних героїв роману виявляються у дискусіях, у їхніх просторих самороздумах – практичної ж реалізації задумів, наприклад, Радюка у творі не показано. Більш того, ентузіастичний герой, злякавшись осуду місцевих панів, негайно від’їжджає на Кавказ.

І. Нечуй-Левицький звернувся також до змалювання представників різних суспільних верств і прошарків українського суспільства. Більшість образів твору постають як індивідуалізовані характери. Роман має історико-пізнавальну і художню цінність і становить певний етап у створенні великих епічних творів в українській прозі.

ВИСНОВКИ

За результатами дослідження ми дійшли висновку:

Тема інтелігенції в творчості І. Нечуя-Левицького вперше з’явилася в повісті ,,Хмари“. У письменника складається цілісна програма діяльності ,,нових людей“, відмінна від концепції подібного героя в російській літературі, для якого не існувало проблеми національної. Успіх ,,нових людей“, за Нечуєм-Левицьким, можливий в освіченні народу, в боротьбі за його національне самоутвердження. Звідси і сама назва першого ідеологічного твору Нечуя: хмари - символ національного гноблення, символ темних сил, які намагаються денаціоналізувати українську молодь, відірвати її від рідного народу, перетворити на прибічників російського царизму.

Твір має досить широку тематичну основу: патріархальне життя українського купецтва, київського міщанства, духовенства, міської буржуазії, так званих освічених кіл суспільства (викладачів духовної академії й університету), система народної і вищої освіти в Україні та ін. На цьому тлі й у різних взаєминах із представниками інших суспільних верств і кіл соціальне вирізняється діяльність інтелігентів-українофілів.

Ідеологічна запрограмованість повісті помітна в компонуванні зображуваних сторін дійсності. І. Нечуй-Левицький будує твір на контрастному зіставленні життєвих картин і ситуацій, на протиставленні поглядів і переконань представників протилежних груп, різних поколінь, на показі суперечностей між ,,батьками“ і ,,дітьми“.

У повісті ,,Хмари“ художньо змальовано історію двох поколінь інтелігенції: 30-40-х і 50-60-х років на тлі характерних явищ кризи феодально-кріпосницьких відносин, початкового розвитку буржуазної доби, коли активно формуються нації, гостро постають питання національної культури.

Кожен герой І. Нечуя-Левицького має реальну основу. Керуючись принципом ,,чого нема в житті, того не може бути і в літературі“, письменник, однак, не просто „списував з натури“, а шукав явища й постаті, які представляють певний тип особистості, сформований конкретними суспільними обставинами.

Уже з перших сторінок твору письменник на прикладі духовної академії показує, як у житті України запанувало грубе, експансивне великоруське державне начало, яке не розуміє й не визнає чужих звичаїв і традицій. Висунувши провідною ідеєю в повісті протистояння й опір національному гнобленню, державній політиці ,,обрусєнія“ в усіх життєвих сферах і виявах, автор шукає дієвих і можливих у тих умовах засобів боротьби та здорових національних сил.

У творенні характерів своїх героїв І.Нечуй-Левицький головним чином спирається на особливості російської та української ментальності, уявлення про які збігалися з живими життєвими враженнями письменника, винесеними зі стін Київської духовної академії.

ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Нечуй-Левицький І. Кайдашева сім’я; Хмари. – К.: Наукова думка, 2001. – 504 с.

2. Бенькович М. Из истории русского философского романа. – Кишинев: Штиица, 1991. – 106 с.

3. Бикульчюс В. Поэтика философского романа. – Вильнюс, 1988. – 71 с.

4. Білецький О.І. Іван Семенович Левицький (Нечуй) // Білецький О.І. Від давнини до сучасності. – К.: Держлітвидав УРСР, 1960. Т. 1. – С. 321-358.

5. Борев Ю. Интеллектуализм в литературе // Словарь литературоведческих терминов / Ред.-сост. А. Тимофеев, С. Тураев. – М.: Просвещение, 1974. – 510 с.

6. Бочаров А. Бесконечность поиска: Художественные поиски современной советской прозы. – М.: Советский писатель, 1982. – 423 с.

7. Власенко В.О. Художня майстерність І.С. Нечуй-Левицького. – К.: Рад. школа, 1969. – 183 с.

8. Затонський Д. У пошуках сенсу буття: Погляд на літературу сучасного Заходу. – К., 1967.

9. Зінченко Н.І. Повість ,,Хмари“ І. Нечуя-Левицького на уроках позаклас-ного читання // Українська література в загальноосвітній школі. – 2003. - № 4. – С. 29-33.

10. Зінченко Н.І. ,,Мета ясна і проста – народ й Україна“ (Інтелігент-демо-крат у творах І. Нечуя-Левицького) // Слово і час. – 1991. - № 8. – С. 42-47.

11. Іванченко Р.Г. Іван Нечуй-Левицький. Нарис життя і творчості. – К.: Дніпро, 1980. – 147 с.

12. Історія української літератури другої половини ХІХ ст. / За ред. проф. В.М. Поважної. – К.: Вища школа, 1979. – 462 с.

13. Історія української літератури: Література другої половини ХІХ ст.: Підручник. – К., 1966. – 763 с.

14. Історія української літератури ХІХ століття: У 2 кн. Кн. 2: Підручник / За ред. акад. М.Г. Жулинського. – К.: Либідь, 2006. – 712 с.

15. Кошовий О. (Кониський О.) Коли ж виясниться? (За проводом повісті ,,Хмари“ Нечуя-Левицького). – Правда. – 1875. - № 19, № 20. – С. 767.

16. Кравець Г. А. Питання культури і освіти в романі ,,Хмари“ І.С. Нечуя-Левицького // Культурно-освітня робота. – Х., 1967. Вип. 4. – С. 100-113.

17. Крутікова Н.Є. Творчість І.С. Нечуя-Левицького. Статті та матеріали. – К.: Вид-во Акад. наук УРСР, 1961. – 248 с.

18. Лист І. Нечуя-Левицького до О. Кониського від 1 травня 1876 р.// Нечуй-Левицький І. Зібрання творів: У 10 т. – К., Т. 10. – С. 264.

19. Мандрика М.Л. До творчої історії повісті ,,Хмари І.С. Нечуй-Левиць-кого // Питання текстології. – К.: Наукова думка, 1968. Вип. 1. – С. 122-170.

20. Міщук Р.С. Співець душі народної: До 150-річчя від дня народження І.С. Нечуй-Левицького. – К.: Тв-во ,,Знання“ УРСР, 1987. – 48 с.

21. Огоновський О. Історія літератури руської // Зоря. – 1890. – Річн. ІІ. – С. 353.

22. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі: Монографія. - 2-ге вид., перероб. і доп. - К.: Либідь, 1999. - 447 с.

23. Панченко В. Дві повісті Івана Нечуя-Левицького ,,Хмари“, ,,Кайдашева сім’я“ // Дивослово. – 2003. - № 8. – С. 10-15.

24. Пипин А.Н., Спасович В.Д. История славянских литератур. – СПб, 1879. – Т. 1. – С. 383.

25. Походзіло М.У. Іван Нечуй-Левицький. Літературний портрет. - К.: Дніпро, 1966. - 128 с.

26. Синицька Н. Характерні ознаки інтелектуальної прози // Слово і час. – 2003. - № 11. – С. 75-80.

27. Струк Д.І. Реабілітація ,,Хмар“ Івана Нечуй-Левицького // Літературо-знавство. – К., 1996. – С. 389-398.

28. Тараненко М.П., І.С. Нечуй-Левицький. – К.: Вища школа, 1984. – 183 с.

29. Франко І.Я. Зібрання творів: У 50 т. – К., 1976. Т. 35 // Ювілей І. Левицького (Нечуя) – С. 375.

30. Франко І.Я. Зібрання творів: У 50 т. – К., 1976. Т. 43. – С. 115.

31. Фридлендер Г. Реализм Достоевского. – М.- Л.: Наука, 1964. – 404 с.

32. Хропко П. Романи І. Нечуя-Левицького з життя інтелігенції // Українська мова і література в школі. – 1988. – № 11. – С. 3-10.

33. Шкуть Л. Трактування питань національної історії та культури в романах ,,Чорна рада“ П. Куліша та ,,Хмари“ І. Нечуй-Левицького // Українська мова та література в школі. – 1999. - № 4. – С. 28-33.

Дудінова Н.А. Роман ,,Хмари“ І.С. Нечуя-Левицького у літературному контексті доби (70-90 роки ХХ століття) // http://www.rusnauka.com/NPM _2006/Philologia/8_dudinova.doc.htm

Похожие рефераты: