Курсовая работа: Проблема Чорнобиля в творчості поетів-шістдесятників

Тема: Проблема Чорнобиля в творчості поетів-шістдесятників

Зміст

чорнобиль жанр творчість письменник

Вступ

Розділ 1. Чорнобиль, як наслідок історичної долі України

1.1 Питання існування чорнобильського жанру в українській літературі

1.2 Увічнення пам’яті трагедії Чорнобиля в українській літературі ХХ

Розділ 2. Тема Чорнобиля в творчості поетів-шістдесятників

2.1Художнє осмислення Чорнобильської трагедії в поемі Івана Драча «Чорнобильська Мадонна

2.2Чорнобиль у творчості Ліні Костенко

2.3Масштабне осмислення Чорнобильської катастрофи в поемі Бориса Олійника «Сім

Розділ 3. Методичні рекомендації вивчення теми Чорнобиля у школі

3.1 Вивчення творчості письменників-шістдесятників у школі

3.2 Урок української літератури в 11 класі: «Чорнобиль б’є на сполох (І.Драч. “Чорнобильська мадонна”)»

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Минуло більше 14 років від Чорнобильської катастрофи. Поети відгукнулися першими, бо у віршах можна вкласти багато слів і почуття, а менше фактів.

Творчість поетів - шістдесятників не обділена увагою літературної критики, більше того, це покоління неординарних митців перебувало під пильним прискіпливим оком поціновувачів літератури, науковців. Імена Б. Олійника, Л. Костенко, І. Драча, об'єднує "прагнення до вияву здорового особистого начала, енергійність художнього пошуку, неприйняття шаблону та художньої нівеляції" Кожен поет, митець є неповторним у своєму творчому злеті. Першочерговим завданням наразі є об'єктивний, аргументований аналіз їхньої літературної спадщини, осмислення її змісту й ролі в контексті розвитку світової літератури.

Мета дипломної роботи – дослідити проблему Чорнобиля у творчості поетів-шістдесятників, зокрема Б. Олійника, Л. Костенко, І. Драча.

Актуальність дослідження. Проблема осмислення творчого набутку Б. Олійника, Л. Костенко, І. Драча в галузі чорнобильського жанру бачиться нами як насущна необхідність та обов'язкова умова повноцінності сучасного історико-літературного процесу, оскільки творчість митця розвивається в руслі магістральних шляхів усієї світової літератури. Це виявляється і в глибині філософічності та психологізму, і в пошуках нових форм вираження правди буття, і в проблематиці.

Вагомий внесок у дослідження творчості поетів-шестидесятників зробили такі літературознавці і літературні критики: А. Ткаченко, В. Моренець, Л. Онишкевич, Ю. Щербак, Г. Черін, М. Жулинський, М. Ільницький, Г. Клочек та ін.

Тема Чорнобиля (як і сама подія, що її породила) засвідчила і силу, і слабкість поетичної думки. Збагатилась вона на рішучості, сміливості аналізу гострих питань, глибині їх інтелектуально-емоційного осмислення, з'явилися твори цікаві й знаменні, до яких передовсім належить поема Б. Олійника «Сім», І. Драча «Чорнобильська мадонна», твори Ліни Костенко. Водночас увиразнилися й гальмівні традиції, ідейно-естетична марність говорити в тих формах, у такій манері, з таким творчим завданням, мало плідність яких далася взнаки вчорашньому літературному процесові, очевидна сьогодні і безумовна завтра.

Розділ 1. Чорнобиль, як наслідок історичної долі України

1.1 Питання існування чорнобильського жанру в українській літературі

У сучасному, лінгвістично поінформованому літературознавстві, категорія жанру гнучка не обмежена традиційними поняттями про три роди (епічний, ліричний і драматичний) та їхні під- і підпідкатегорії. Жанр становить будь-яка група текстів чи актів мовлення, що, на погляд якоїсь громади сприймачів, поділяють певні визначальні риси. Рішення сприймати ці тексти як сукупність створює жанр і рівночасно покликає до життя певні жанрові припущення і сподівання, які мають вплив і на тих, хто продукує тексти, і на тих, хто їх сприймає. Жанр як категорія пізнання, отже, є твором якоїсь історично і культурно конкретної групи людей. Існування жанру в полі соціальних сил є одним із принципів, на якому базується одна з найбільш традиційних процедур інтерпретації, а саме: встановлення пояснювальних зв’язків між текстом і контекстом.

Аварія 26 квітня 1986 р. викликала низку літературних відгуків. З українських досі найбільш дискутувались у критиці твори Л. Горлача, С. Йовенко, Ю. Щербака, В. Яворівського, Б. Олійника і І. Драча, які вийшли в названому порядку від січня 1987 р. до січня 1988 р. Їх об'єднує, очевидно, спільна тематика. За формою вони різні, і ця формальна різнорідність корпусу чорнобильських творів даламожливість критикам класифікувати його за традиційними жанровими ознаками.

Такі ознаки визначаються в трьох моментах напруги. Перший момент — стилістичний (між «простою мовою» та «високим стилем»), другий — моральний і синхронний (між критикою й апологетикою), третій — моральний і діахронний (між сьогоднішньою і вчорашньою оцінкою тих самих явищ).

Стилістична напруга має свою основу в тому, що Чорнобиль — з одного боку, об'єктивна подія, пережита багатьма, з другого — подія у внутрішньому житті даного автора. Відразу виникає питання такту: чи личить показувати таку глобальну подію крізь призму тільки власної, обмеженої свідомості? Дехто відповів на це питання рішучим «ні» і вибрав максимально об'єктивні зображальні засоби. Юрій Щербак склав документальний роман із автентичних інтерв'ю. Володимир Яворівський, опублікувавши роман, виступив як упорядник збірника документів та фотографій. У таких творах авторська позиція визначена риторичною чеснотою «humilitas» (скромності): мовляв, я не формую художній текст з чорнобильського матеріалу, а просто дозволяю фактам заговорити власним голосом. Але — скромність скромністю — в таких творах ми часто натрапляймо на ствердження типу «невдовзі після аварії мені випало неодноразово побувати «в зоні» — своєрідний новий топос авторської само авторизації, який, однак, несе небезпеку суворого порушення такту, переступивши межу.

Однак — і тут проявляється жанрова напруга — документальні твори прагнуть також не бути журналістикою. «Чорнобиль мусив стати фактом української літератури», — підкреслює Щербак. Рама, якою він оточує свій монтаж-інтерв'ю, має ознаки професійно-письменницького «високого стилю». Більше того: майбутнє знамення Чорнобиля представляється суто літературними, навіть жанровими (в традиційному значенні цього слова) категоріями. «Чорнобильська епопея» постане перед нами у всій її «трагічній повноті», і для її осмислення будуть потрібні «нові літературні форми».

Є і друга можлива відповідь на питання, «чи личить від власного імені писати про Чорнобиль?» Література від її початків займається «високою» тематикою і володіє для цього знаряддям високого стилю і високих форм. Зокрема, поети відчули, що, епос несе авторитет спів мірний з вимогами теми. Борис Олійник без особливих вибачень перед читачем у поемі «Сім» бере на себе традиційні завдання епосу: міфотворчість (подавання пояснень ключових проблем життя, використовуючи для цього символи) та творення героїв. З усієї української чорнобильської бібліотеки поема Олійника отримала досі найвищі оцінки критиків — за її сатиричну гостроту, проблемну (навіть філософську) всеохопність і «громадянську масштабність». Однак враження поетичної суверенності в Олійника куплено дещо високою ціною. Проблема лежить навіть глибше, ніж у його похвалі Леніна як джерела всієї правдивої соціальної теорії і практики. Проблема полягає в тому, що Чорнобиль не належить до тих тем, що їх можна літературно осмислювати, не замислившись над характером стосунку між автором і темою: це була б зухвалість, прогріх проти жанрового такту. Олійник натомість вдалою стратегією поставив це питання поза рамки твору. Вибравши форму діалогу між круком, екстремним представником культурного песимізму, та не дуже ефективним диспутантом, який говорить у поемі від першої особи, Олійник звільнився від обов'язку визначити свою власну позицію, ширяючи таким чином на гетівських висотах понад своїми новітніми Мефістофелем і Фаустом. Піднесення над темою, яке б воно місцями не було сатирично вдале, досягнено без розв'язання закодованих у ній проблем і тому недостатнім поетичним зусиллям.

Альтернатива таких різнорідних гріхів в чорнобильському жанрі — це постійне вказування на специфіку і проблематичність авторської позиції стосовно теми. Саме так по трактовано авторську позицію в «Чорнобильській Мадонні» Івана Драча. Довгий зачин до поеми накопичує топоси скромності («Чи не лячно тобі виходити із етюдником на цю космічну дорогу...?»), топоси заклинання Музи («Вона приходить і робить з тебе перо») і топоси невимовності («Немає в мене слів»). Гротескна і фрагментована манера поеми була сприйнята багатьма як продовження відомихстилістичних нахилів поета. Але саме вона більше, ніж спроби гармонійних і мудро замкнених світоглядних чи сюжетних композицій, спроможна на мімезис неосяжності чорнобильської ситуації.

Другим визначальним моментом чорнобильського жанру було названо його моральну напругу на синхронному плані. Мається на увазі напруг між двома одночасними, але протилежними аргументацій ними стремліннями: універсальної критики з одного боку, апологетики з другого. Катастрофу Чорнобиля західні вчені розглядали як продукт нашарування комплексних вад. Державне рішення користуватись атомною енергією; рішення будувати АЕС неподалік від Києва; деформації у плануванні й будові реактора; безвідповідальність у керуванні ним; бюрократичний параліч і злочинна негласність як перша офіційна реакція на катастрофу — все це стало видимим як результат не одноразового збігу обставин, а докорінної порочності всієї системи в її економічному, політичному, суспільному й ідеологічному аспектах. Натомість у творах чорнобильського жанру ще сильно діє тенденція обмежувати горизонт критики до мікрокосму — окремого колгоспу, фабрики, сектора фронту. За цією формулою мікрокосм знаходиться в обіймах макрокосму, в якому все гаразд: існує мудра партія й непомильні теоретичні орієнтири, спроможні навести лад і повернути мікрокосм до нормального, гармонійного стану. Словом, принцип зображення макрокосму — макрокосметика.

У творах чорнобильського жанру вже майже немає безпосередньої апологетики. Зате ще немає системної критики, немає того зведення ліній біди до центру, до самого персонального ядра системи, що надавало радикальної гостроти сатирам.

В Б. Олійника формується картина порочності всього суспільного організму, але ця універсальна критика все ж таки, обрамлена благотворним макрокосмосом ленінізму. У «Чорнобильській Мадонні» сама фрагментарність форми неспівмірна з метою системної критики. Є картини, сюрреалістичні за задумом і апокаліпсичні за змістом, як ось черепи Хмельницького й Сірка, що плавають «серед зеленої ропи» Кременчуцького моря. Але це символи симптомів зла, а не його генези.

Третьою жанровою ознакою чорнобильського жанру було визначено напругу між сьогоднішнім і вчорашнім поглядом на ті самі речі. Ця ознака — частина ширшого явища, а саме — напруги між літературою в ролі речника ідеалів гласності й перебудови і літератури в ролі більш чи менш відвертої режимної пропаганди. Вона пов'язана з напругою між письменником-громадянином і письменником-урядником, яка не може не існувати в психіці або свідомості авторів, які на різних етапах їхньої біографії виступали то в одній ролі, то в іншій. У своїй загальній формі ця напруга є характерною для творчості всіх тих, хто раніше йшов на більший чи менший компроміс із владою. Вона — напруга — настільки центральна, що в творах, де на поверхні її ніби немає, сама її неприсутність є знаком її присутності. Авторський голос у «Чорнобильській Мадонні» визнає себе винним у попередньому оспівуванні таких екологічно катастрофічних об'єктів, як Кременчуцьке море. Ця сповідь приєднується до топосів скромності, яких Драч уживає для того, щоб вибороти легітимність для свого поетичного слова на цю тему. Такого почуття такту не поділяє авторський голос у поемі «Сім» Олійника: «Чому ж ми мусимо покутувати чужі гріхи?», на що критика зреагувала з піднесеними бровами.

Проблеми чорнобильського жанру — це проблеми тієї частини літератури, яка прагне відкинути обмеження й деформації, накладені традицією тоталітаризму, але яка ще досі не знайшла формули для такого само відродження.

1.2 Увічнення пам’яті трагедії Чорнобиля в українській літературі ХХ ст.

Відносно недавня чорнобильська катастрофа, то сколихнула увесь світ, дуже швидко знайшла своє відображення у різних літературних жанрах: повістях і віршах, поемах і піснях різними мовами світу.

Мабуть, найбільш загальновідомий у світі літературний твір про Чорнобиль та й чи не єдина досі п'єса на цю тему — це«Саркофаґ»російського журналіста і письменника Володимира Губарєва. П'єса вже йшла у 150-ох театрахі тільки один раз в Україні (постановка російського театру з Тамбова).

Побувавши у «зоні», кореспонденти й літератори помалу початій зображувати трагедію в репортажах і нарисах. Вони мали факти в руках і дозвіл про дещо писати. Два кінофільми про Чорнобиль зосереджувалися головно на пізніших заходах боротьби з наслідками катастрофи, особливо ж на будуванні «саркофагу» і нового атомового міста Славутича.

Одна з перших російських поем про Чорнобиль — "Тишина каштанів" Олександра Ткаченка. Зупиняючись на кількох картинах, він добирає контрасти навіть в описі самої тиші: бачить її "силою смерти і силою життя в ній". Вказуючи на обі екстреми, що людський розум може принести, поет каже, що всі болі світу вливаються в один океан, де розчинилися і місто Сонця і Атлантида. Але він не бачить там Ґерніки, себто, він розділяє те, що спричиняє природа, і те, що людина. І немов на вервиці вичислює марева на картинах Босха, Брейгеля, Далі і Пікассо. У чорнобильській катастрофі його не дуже цікавить, хто завинив і яка кара має бути, а радше те, як нащадки оцінять Чорнобиль. Автор звертає увагу на людство у загальному, не займаючи спеціяльно ролі ні спостерігача, ні співучасника цієї події.

Може найбільш подібний підхід в українській літературімає Юрій Щербак, автор документальної повісти "Чорнобиль". Він, як лікар- дослідник, подає свої спостереження, аналізує їх, підсумовує, шукає причин і винних та описує їхню кару. І винними є немов усі, хоча вказано також на окремих осіб. Звертаючи увагу на специфічні загрози від численних атомних станцій в Україні й Білорусії, автор узагальнююче говорить про загрозу для цілого людства, яке має останнє попередження: "...прийшли — до Чорнобиля. Прийшли до кризи віри. Прийшли до краю прірви...".

В одному з перших віршів про Чорнобиль Леонід Горлач прямо зазначує у вступі, що сам бачив, "до чого призвело недбальство та надмірна безпечність окремих безвідповідальних людей, що звикли все міряти застарілими мірками і за чиї гріхи народові нашому доводиться розплачуватися і здоров'ям людей і величезними матеріяльними збитками".

Взагалі цей підхід також досить подібний до підходуҐубарєва, це навіть майже опоетизована версія«Саркофага». Та Л. Горлач справді хоче "викричати болі, за зону цю...", і хоча ще молить "О квітню злий, рокований мій квітню, від України горе відведи!", у нього вже відчувається навіть досить узагальнююче почуття збірного після чорнобильського гріха чи вини. Вини зі страхом, що лелека нам підпалить хату за те, що пил наш лелечат скубе! ...О доле, не давай нам жити в славі, коли не вмієм правду захистить!

Горлач переходить до концепції "правди і гріхів", турбуючись, щоб "ніколи омертвілі зони нащадкам не залишити своїм...".

Світлана Йовенко у поемі "Вибух" підкреслює "біль і мужність" тих, хто боровся з аварією. (Мабуть, саме ці її слова використано як назву антології літератури на тему Чорнобиля, що появилася наприкінці 1988р.). Поетка звертає велику увагу на дітей — не тільки рятування дітей, але виховування, щоб не були вони нацією трутнів, "народу баласт, фарисеїв фатальних". Рівночасно відчувається страх за майбутнє, навіяний картиною про літо 1988 року: "Літо тривоги й мужності — Київ без дітлахів".

Повік носить нам карбтих днів, коли не стало У Києві дітей,дітей малих.

Картина Йовенко про відсутність дітей — емоційно недоговорена, але найбільш далекосяжна у турботі про біологічне майбутнє. Тому поетка повторює, що її поема без героя, бо герой — це народ; вона також обурена на академіків, що виправдувалися стереотипною фразою "наука вимагає жертв". Які невидимі жертви дав народ , — про це нагадує Ірина Мироненко, коли закидає, що "стаємо духовними зозулями", і ставить на одному рівні ефект розщеплення атома і пристрасті з остаточним результатом: "Отак своїй землі у душу плюнути!". Підкинення чужого, підсуненого, що відсуває солов'їв, щоб було місце зозулям, вкінцімусить поставити питання людині: "Куди ти зібрався і звідки прийшов?" Питання перед ушкодженими, в час, коли "кінця століття вже сяга дорога, в серцях — зоря-полин, полин-трава".

Жертвами стали не тільки відомі герої та діти, але й природа, земля: "грунт пручається, голосить...". Тому Йовенко каже науковцям творити "цивілізації портрет, що збереже незайману природу".

Мабуть, найбільш екстремний, а при тому домінуючий кількома своїми поетичними образами, вірш Наталки Білоцерківець "Травень".У неї природа набирає позалюдського обмеження часу,немов позаісторичний маштаб і перспектива:

Так, і ми перейшли цю тривожну весну,

повну сонця пекучого і променистого листу —

всіх пустельних щедрот механічно-плодючого світу,

що у цвіт заховав першопоштовхи нових мутацій —

може й людство нове з них постане колись —

після нас—

як самі ми постали колись на руїнах клітин

вимерлих ящурів

Тут і меґачасовий підхід, і немов відсепаровання себе як учасника даної доби до ролі позачасового спостерігача, який бачить світ у космічному маштабі. Такий підхід допомагає поетці виявити не тільки далекосяжні шкідливі ефекти технологічної доби, але і її притягаючий елемент для людини. І героїні здається, що:

бачиш ящурів вільних, як коні; і щонайгарніший

повертає до тебе незрушне осмислене око —

темне око природи, пульсуючий, ваблячий клич...

Цей сюрреалістичний образ не тільки повертає мегаісторичний підхід до теми, але й надає цікаві прикмети тим ящурам-саламандрам (родичам динозаврів), що перейшли мутацію після Чорнобиля. Та ящур показаний не тільки як вільний, але й немов думаючий і також приваблюючий. А при тому все ж таки у нього "темне око природи". Природа ушкоджена, зранена. Та у вірші є недоговорені прикмети яшура як дещо оптимістичні, бо натякають на можливість майбутності. У народному повір'ї ящур має мітичну силу і подолати вогонь, і навіть вижити в ньому. Та тут двосічне предвіщування, бо ящур також може затруїти все, що тільки заторкне — чи воду з криниці, чи й майбутній овоч на дереві. Це скомплікований ящур Чорнобиля.

І коли вертольоти летять понад "сном зеленіючих нив. Підземелля далекі озиваються їм смертоносним диханням". Це — саркофаг. І тільки натяками, а не виразними картинами, немов у підтексті, поетка говорить про Чорнобиль, хоча перед очима є картини з Другої світової війни, картини жертв, жертв молоді, від чужих рук, від нацистських експериментів — у центрі Европи.

«Але хто має право на експериментиз людьми?

чи ділки від науки,

чи безпечні службовці в чинах, комірцях, орденах,

чужоземні і власні негідники та суєслови —

повстає знову юність отруєна наша,

тихий вітер ворушить волосся дітей і старих

і засмічені сонні ліси —

попелясте волосся

батьківщини на грудях Європи».

Турбота за майбутнє стає ключовою для багатьох українських авторів. Воно пов'язане і з уживанням елементу часу тепер — як другої можливості щось ще зробити. Світлана Йовенко дивиться менш скомпліковано, з близької перспективи, сповняючи ролю тих, хто має заохочувати, закликати до дії.

«Трагічний, жорстокий, нещадний, прекрасний,

Наш час дії».

Та це не звичайна агітаторська поза чи роля. Тут рівночасно Йовенко дає ще другу функцію теперішньому часові, що має також бути випробуванням, - "Чи, Час, що глибоким промінням просвічує наше сумління". І в цім останнім рядку поеми уже досить виразно виходить на сцену ще один аспект чорнобильської катастрофи: увага на загальне, колективне сумління народу. Білоцерківець також натякала на це, але більше як звітуючий спостерігач, тоді як Йовенко немов стоїть посеред аварії.

Вірш "Зона" Віктор Кордун присвятив своїй поліській землі. Вникаючи до передхристиянських і християнських звичаїв, він згадує різні ритуали, а прийшовши до сьогодення, запитує "чи не зрадили ми свою землю? — ще й у горі залишили потім... Чи простиш нам, земле пречиста, що тебе прирекли на засуд?". Тут уже видно ідентифікацію оповідача чи й автора з групою, що несе колективну вину. Та при тому тут також трансцендентно передана обіцянка майбутнього:

Поки знов ця земля зцілиться, проминуть і віки, і народи. Мушу ждати.

У вступі до повісті "Запах полину" автор Анатолій Михайленко зазначує, що "Це не повість... це — згусток мого особистого болю — батька і діда, письменника і журналіста, просто людини — болю, який ятриться на серці незагоєною раною". Зрозумівши його підхід, можна бути дещо здивованим, читаючи його подальше твердження: "Наша вина перед занепащеною землею непростима, їй немає виправдання — в цьому хочу вас переконати".

Серед кількох повістей на чорнобильську тему найсильнішою є "Марія з полином при кінці століття'" Володимира Яворівського. Як тло катастрофи автор обирає спільноту, що має низькі моральні стандарти. А Чорнобиль — результат того. Та автор йде на крок далі, як тільки говорить про загальний радянський підхід до відповідальности, коли хтось інший має думати і вирішувати, автор льокалізує її, вказуючи пальцем прямо на Прип'ять. Навіть будову атомної станції у творі зроблено за пляном місцевого інженера, українця, який запропонував новий підхід з наміром заощадити гроші при будові. При особистій, родинній, професійній та громадській детеріорації Чорнобиль стає немов карою за сучасні гріхи місцевих людей.

У згаданих творах було сказано переважно про вину за Чорнобиль. А.Михайленко висловив її так: "Ми всі винні...". Але він не дуже виразно говорить, чому і чим. Він закликає "Схаменімось!Не даймо згубитися Чорнобилю в нашій непам'яті чи в нашому словоблудді — тихому лихові наших днів". Він згадує також про те, що коли евакуювали людей, то крім садиб і меблів залишали "пам'ять предків". І коли почалися крадіжки ікон, виросла свідомість, що вони представляють і культурні скарби, і пам'ять. І тому почали збирати пам'ятки ще з ХVІ-ХVІІ століть для майбутнього музею "Мужність" у Славутичі. Ікони — це частина історії.

Інші автори більш чи менш виразно натякають на історичні нещастя. Зовсім виразне поєднання усіх виключно українських бід — і минулих і сучасних — замітно удяряє словами поета Богдана Стельмаха у пісні "Історія", в якій вичислено, і половців, і яничарів, і кріпацтво, і сталінізм, що стояли на шляху українського народу. Чорнобиль тільки болючішедоповнює ланцюг тих нещасть:

Димом-порохами

Поміж реп'яхами

Дихає Чорнобиль

Нашими гріхами.

Ті зреклися мови,

Ті зреклися роду...

Отака історія Рідного народу.

Коли поети можуть малювати специфічні картини винних, критики не заперечують, тільки узагальнюють проблему. Ось Іван Дзюба каже: "Чорнобильська катастрофа стала найочевиднішим і найболючішим симптомом неблагополуччя в суспільстві... Вона ж разом з іншими тривожними чинниками поставила наше суспільство перед необхідністю знати правду про самого себе і будувати всі ланки життя на засадах людської моральності".

Те саме каже і один з науковців у повісті Ю. Щербака, й тому він бачить технічний неуспіх через зниження духовного. Так можна логічно зробити підсумок. Та поетичний вислів вказує не так на духовний, як на моральний рівень українського народу, його систему цінностей, а тому співвідповідальність чи й колективну вину за катастрофу.

Підхід українських авторів вражає майже певним психологічним синдромом історичної колективної вини за всі свої власні нещастя. І цікаво порівняти ті самі нещастя на історичному шляху, що Б. Стельмах вичислює, з тими самими, що російський автор В. Губарєв бачить інакше. Він навіть підходить до самої чорнобильської події як до великої послуги для світу. Він бачить її як одну із найбільших трьох подій "нашого народу" (не ясно, кого він має на думці), з якої світ користає; подібно, два інші нещастя — навала монголів та Друга світова війна — були ситуаціями, якими "ми врятували" Европу.

У порівнянні до авторів в Україні, українські автори на Заході мали досить відмінний відгук на чорнобильські події. Правда, Валентина Юрченко (згадуючи покуту) навіть мала дещо подібну реакцію: "0, земле рідна! Може, за покуту Тебе не знято досі із хреста". А майже у всіх інших був вияв гіркого болю і обурення на те, як люди несвідомо ставали жертвами вже навіть кілька днів після вибуху, як, наприклад, у вірші "Перше травня" Марти Тарнавської. Не тільки обурення, але й злість як результат великого болюпронизує кожний рядок серії віршів Юрія Тарнавського про Чорнобиль і про радіоактивний Київ. І цікаво, що й у нього тягнеться певна історична нитка від Катерини до пострадіяційного спорожнілого міста. В поета лють і біль за сучасні українські жертви.

Знову аспект кари, але тут незаслуженої кари. Тут кара без причини і без почуття вини (незаслуженої). Тут інакший підхід авторів, інакше трактування такого самого болю.

Порівнюючи підхід Губарєва ("яку жертву ми зробили задля світу"), наприклад, з підхідом українських письменників до "вини" власного народу, приходить на думку "рефлекс Павлова", коли пошкоджені, навіть тоді, коли вони невинні, парадоксально почуваються винними, бо на них завжди перед тим спихали вину, і так виглядає у багатьох письменників з України.

Та при цьому самокартанні українських авторів можна знайти ще й позитивний аспект: дивлячись на свою вину в історичному аспекті, можна себе побачити також в історичному аспекті. Отже, можна шукати й знаходити свою історичну ідентичність і тяглість навіть через негативний досвід (тимчасово) для себе підхід у нещастях. Колись з почуття вини за свої гріхи люди мазали голову чи чоло попелом. На попелі також відроджувалися мітичні птиці; хто зна, що на чорнобильському попелі може зійти?

Розділ 2. Тема Чорнобиля в творчості поетів-шістдесятників

2.1 Художнє осмислення Чорнобильської трагедії в поемі Івана Драча «Чорнобильська Мадонна»

Поезія Івана Драча тематично багатолика, мінлива і складна. Здається, в ній стисло у вигляді формули, передано суть шляху "в свідомість" самого автора і багатьох інших, тих, про кого пише поет. І саме звідси багатство проблематики, перехрещення різних стильових потоків, жанрів. Ода, етюд, сонет, балада - кожен із жанрів позначений цікавими нововведеннями, для кожного з них притаманна певна своєрідність.

Цикл «Подих атомної» був продиктований вірою в можливість мирного «загнуздання» ядерної енергії, хоч уже там звучали й певні тривожні нотки. Писано той цикл, коли ще тільки зварювалась арматура для майбутніх реакторів, і автор зі своїм малим сином ходив по дну котлована, слухаючи будівельників, учених, схиляючись перед працею зварників, дефектоскопістів, мулярів, відіграваючи гнану «вітрами сучасності» та «городніми» критичними баталіями душу серед простих людей, яких робив героями своєї нової книжки «Корінь і крона», що згодом здобуде Шевченківську премію. АЕС тоді була «підшефною новобудовою» Спілки письменників України, і коли літератори допитувалися вчених та дирекцію будови, на скільки це безпечно, ті заявляли, що гарантія — стопроцентна. «Навіть у Москві, на Красній Площі, можна такі реактори ставити»,- заявляв наш земляк із Таращі академік Александров. Але злочинно поставили в густозаселеному, екологічно збалансованому районі на межиріччі водяних артерій, під серцем у Києва і всієї України... І ще, казали - це буде так безпечно, що радіація не проникне навіть у ставок-охолоджувач.

Під час найгарячіших по аварійних днів син поета Максим, не той час випускник медінституту, брав участь в евакуації потерпілих, їх обстеженні й наданні першої допомоги і сам зазнав опромінення (хоча йому згодом зробили переливання крові й усе ніби більш-менш обійшлося). Цей факт важливий для розуміння тієї сили батьківської розпуки і каяття, що відіграли не останню роль у створенні поеми «Чорнобильська мадонна».

Ця поема-мозаїіка постала як спокута і прозріння дорогою ціною:

За безладу безмір, за кар'єри і премії,

Немов на війні, знову вихід один:

За мудрість всесвітню дурних академій

Платим безсмертям — життям молодим...]

заключна строфа фрагмента поеми, озаглавленого гірко-іронічно: «Ода молодості». Взагалі на заголовки у поемі припадає досить вагоме художнє навантаження: «Материнська пісня з чоловічої душі» — образ мадонни, матері Божої, яка знає майбутню долю сина, і все ж не відвертає його з дороги до розп'яття, жертвує ним задля порятунку людства. Цей образ завдяки заголовку відповідного фрагмента поеми знаходить і таке «чоловіче» переосмислення, особливо ж накладаючись на реальну ситуацію з сином поета:

Той огненний хрест, а на ньому і в нім

Палає мій син у кільці вогнянім.

Бо атомні цвяхи засаджено в руки,

Бо губи горять од пекельної муки…

Заключний рядок фрагмента — «На вічній дорозі розіп'яті ми...» — тут уже не тільки батько із сином, а все людство на його споконвічному шляху війн і страждань.

Ще один біблійний мотив постає в новому освітленні (чи пак, опроміненні), породжуючи «Роздуми під час відкритого суду в закритій зоні на стару тему: Ірод і Пілат». Заголовок готує до глобальної сумірності того, що відбувається. Що таке «відкритий» суд у закритій зоні? Пародія? Фарс? «Чому їх — шість? А де ж це перший — Ти?! Чому ти не сидиш на лаві — Перший?». Образною, емоційною напругою тут сповнюються навіть кількісні та порядкові числівники: їх було лише шість на лаві підсудних, але автор мужньо говорить, що не вони — найголовніші винуватці, а ті, хто займає найперші позиції у науці; в державі. Об'ємності звучання цьому фрагменту додає біблійна символіка, пов’язана з іменами Ірода (цар-дітовбивця) й Пілата (той, що лишається нібито осторонь, віддавши на смерть Христа). «Хоч засторогу я несу гірку. Не каменую Чесний Храм Науки... А хто! це там за ширмою в кутку? Од радіації Пілат вмиває руки…».

А у Змія-спокусника в гротесковій ситуації поеми, в її саркастичних метаморфозах ледь не виростають янгольські крила, майже як у тодішнього міністра охорони здоров'я:

Коли Змій чистить яблуко

Перед тим, як Єві його віддати,

Він шкірку зрізує по спіралі —

Зелений виток з-під ножа його плине,

І зветься він пізнанням.

Змій яблуко ріже надвоє

І витинає ядро з половинок,

Вилущує нутрощі із насінням —

І тільки тоді його Єві дає.

Єва ділиться з Адамом…

Поема «Чорнобильська Мадонна» має дає чітко виражені плани. Перший — конкретно-реалістичний, що складається з низки портретних етюдів, написаних під безпосереднім враженням від побаченого на власні очі. Це — «стара бабця в целофані», що потайки випаса в зоні запеленуту корову — цедиво кумедне і страшне, знак людської незахищеності, без думу і кровної спорідненості людини із землею. Ескортована під руки з ураженого берегу, стара жінка цілує квітку «прямо в стронцій» — ніщо не може відтрутити її від землі, від лякати, навіть смерть; вона єдина із землею — живе тільки з нею, а ні — помирає. Потім — до в пізнаваних рис змальовані багатослівний літератор — імітатор войовничої порядності, «великий учений», що, економлячи на людській безпеці, спромігся за балагурити «самі Верховні Вуха», високий керівник, що мало думав про людей, вганяючи атомний гігант у джерельне серце Придніпров'я. Це й солдат і генерал, які працюють у зоні, трактористка з навколишніх місць, вироблена, грубувата, постать якої зігріта гумором і прозірливістю новітнього фольклору, що відбиває істинну ціну її праці під горою, на якій «горить реактор». Це й напівбожевільна мати на Хрещатику, приголомшений трагедією фізик тощо.

Другий план — це лірико-філософські роздуми поета, який у самозречених творчих муках, на хвилі найвищого митецького сумління шукає достовірних фарб, рівновеликих трагедії художніх форм, не позиченого питомого Слова, здатного умістити в собі проблемний безмір «множества даностей», що відкрилися людству, нам як суспільству при Чорнобильському реченні. Шукає художню істинність, яка мріла митцям усіх віків, «протягом давніх століть — від Рубльова до Леонардо да Вінчі, Від Вишгородської Мадонни і до Сікстинської, Від Марії Оранти до Атомної Японки...». Прагне її, як і досі, але тепер особливо ясно, як складно її осягти, скільки оманливості бувало в радості її віднайдення:

Ти намагався писати про Неї - Вона пише тобою.

Як недолугою ручкою, як нікчемним пером,

як олівцем

хапливим і ошалілим, покручем-олівцем...

Ти намагався її змалювати - Вона вмочила тебе

в сльози і пекло, в кров і жахіття, фарби такі

ти подужаєш? Розпачу вистачить? Віри достане?

Поет шукає належного своїй, міченій атомом, епосі Слова і не знаходить його: «Мовчить душа з душі. Мовчить мій цілий світ, загорнутий в лихі, в словесні целофани»; «Я заздрю тим, у кого є сльоза. Немає в мене слів. Розстріляні до слова».

Здавалось би, все просто - ось реальність, така приступна, промовиста, кричуща, ось твоя — художника — неудавана жага осягнути її непроминальну і заповітну суть, вгорнути словом у суспільну свідомість— бодай навіть у свою власну!- а не виходить, не дається, вихоплюється і... разом з тим невмолимо кличе до себе, не відпуска. Як той образ зраненого сина,— що може бути ближчим і краще знаним— незбагненний у драматичній своїй елімінованості з норми: тікаєш від нього в розпачі, а він тебе наздоганя і шматує душу, і віддаляється від тебе, коли наближаєшся до нього зі своїм незнанням і безсиллям. І в інших місцях сюжету взаємодія планів конкретно-реалістичного і морально-філософського висвітлює художню ідею.

Так, увиразнюється вона і в розмові фізика з ліриком, коли на розпачливі питання вченого людині мистецтва відповісти нічого. Знесиліли слова, мова, якою ми прояснювали, одухотворювали суспільну практику, підтопталася свідомість, яка вписувала людину в історію, формувала з її ланок образ цивілізації, а цю останню вміщувала у велетенський всесвітній коловорот. «А мені, а мені славослову. Вас бо славив, дурний вертопрах, Відібрало розбещену мову- і німотствую геть у віках». У цій частині твору йдеться про те, наскільки адекватно з точки зору гуманістичних вимог і потреб мистецтво відбивало дійсність, суспільство загалом осмислювало саме себе. Як бачимо, наявну засуджену практику поет не бажає брати в майбутнє, тягти далі за межу, покладену катастрофою.

Не був би І. Драч здавна відомим майстром художнього парадоксу, коли б не вклав у позірну простоту своєї композиції великий іденно-філософський смисл, що прочитується на надтекстовому рівні. Адже показуючи дійсність у конкретних її проявах, він водночас з усією відповідальністю митця показує і недостатність, морально-філософську та естетичну неадекватність такого її відображення, вичерпаність, коли хочете, спрацьованість багатьох деталей і вузлів механізму мистецької, а ширше — світоглядної самооцінки. І, знову ж таки, разом з тим настійно підкреслює необхідність такої самооцінки, до якої всіх нас покликав час. Усіх, а не тільки вчених («хоч засторогу я несу гірку, не каменую Чесний Храм науки»). Є тут і ясна пересторога не виявляти поспіху хоч тепер, коли він уже призвів до таких болісних помилок і прорахунків.Поема не містить конкретних рецептів, оскільки, на думку поета, це було б черговим виявом поквапливості, продовженням тієї духовно-інтелектуальної практики, наслідки якої перед очима:

Стали в вікна бити шершні

І джмелі густи.

Стали душі тяжко вмерти

Натовпом густим.

І чого б мене питати,

І нащо б я їм.

Коли й сам не дам я ради

Із життям своїм.

А вони мене питають —

Що воно й куди.

І не дихають — ридають

Голосом біди.

Що мені собі сказати?

Бо я більше в них.

Більше в них питаю ради

В сумнівів нічних.

У цій новітній, очорнобленій притчі — вся історія людства. Біда нарешті допомогла нам збагнути те, що предки закодували в нехитрі й зрозумілі символи. Спокуса зірвати заборонний, недозрілий плід з дерева пізнання добра і зла і призводить до вихолощення самої суті плоду. Зрізуються — «по спіралі» — жива зелень земного раю, вилущується насіння - плодюча сила, безсмертя, вражене радіацією; переполовинюється цілісність обезнасіненного буття.

Невже і справді наука, прогрес, знання, відання, відунство — «яблуко» з іншого дерева, іншого кореня ніж духовність, краса, любов, гармонія? Перше — від лукавого, друге — від Вседержителя? Але жі він теж — всевідаючий.Отож справа в моралі (третій член цієї тріади), в тому на благо чи на лихо використовуємо знання. Добро і зло — зовсім не абстрактні морально-етичні категорії, вони справді матеріалізуються, втілюються, уособлюються, вони багатоликі: те, що колись символізував Соловей-розбійник, нині озиваються щебетом дозиметра:

Альфа, бета з гамою — невидимі промені,

І він теж невидимий — Лисий Соловей.

Ще в походах Ігоря його крила стомлені,

Дивиться ж безоднями молодих очей.

Таким переосмисленням біблійної, вітчизняної, фольклорної та літературної традиції створюється місткий образ і невмирущості лиха, і Смертельної прірви, яка чигає на Людство. На захист святині і самозахист стають у «Чорнобильській мадонні» й божества скіфського пантеону (розділ «Бенкет в пору СНІДу, або Скіфська мадонна»). Прагнучи передати багатоликість народної біди, поет зберігає й фактологічну основу, портретну конкретику, подає зразки «сучасного фольклору» («На горі горить реактор — Під горою оре трактор...»), цитує колег-письменників, переповідає розповіді учасників ліквідації аварії, вловлює її закордонне відлуння. Із цієї мозаїки постає багатошарова структура, де алегорія єднається з «прямою мовою», саркастичні й трагічні ноти зі сповідальними, на основі правди дійсності постає естетично пережита художня істина. «Сіль пізнання — це плід каяття», — афористичний рядок із завершальної строфи поеми ще раз стверджує, що ідейно-естетичні засади твору, поета загалом в цей зрілий період підпорядковані морально-етичним. Саме тому він і «не каменує Чесний Храм Науки», але гнівно осуджує «кривомудрих, пихатих» пристосуванців, суворо оцінює і власну необачність («Вас-бо славив, дурний вертопрах») і, нарешті, закінчує глобальною, космічною метафорою: «Несе сива чорнобильська мати Цю планету... Це хворе дитя!..».

Не випадково поряд із «Чорнобильською мадонною» до збірки «Храм сонця» (1988) увійшов також Драчів переклад із «Книги скорботних пісень» давньовірменського поета Григора Нарекаці, перейнятої сповідальними мотивами: «Але голос страшного суду помсти Твоєї Голосно пролунав в ущелині помсти І знов спородив у мені пориви борні, Вже нині я передчуваю рух суперечливих пристрастей...». Завважмо, що перекладає І. Драч лише тих поетів і ті твори, що співзвучні його власним думам, настроям, почуттям.

Цитата з народної думи про "Бідну вдову і трьох синів" відразу натякає також на гріх неприродної поведінки, коли сини не шанують матері. Матір переходить трансформацію кількох мадонн — від мадонни атомного віку, солдатської, баби в целофані, скитської, трактористки, хрещатицької до чорнобильської. Та вина супроти неї не тільки у зниженні загальної, людської моралі. Винні також адміністратори, науковці на різних рівнях: "За мудрість всесвітню дурних академій, платим безсмертям — життям молодим...". І попри безмежний біль матері — у творі все присутній докір "синам" у ширшому значенні, генерації чи нащадкам "дурним справіку синами". Це закид майже історичної глупоти і такої ж вини, вини за брак традиційних моральних стандартів. Але при тому специфічну вину катастрофи, за яку не притягнули всіх, тут символічно вказано на найбільшого Ірода, якому поет відпустив порожнє місце на лаві підсудних.

Світогляд І. Драча неповторний й унікальний, як і сама особистість поета. Його відвертість і щирість, викликає в читача найвищі душевні пориви, збагачує, закликає до активності, небайдужості, чуйності.

Характер І. Драча й характер його поезії — це своєрідний оксиморон, поєднання високого й низького, грубого й ніжного, ласкаво-ліричного й вибухово-викривального, сатиричного.

2.2 Чорнобиль у творчості Ліні Костенко

Чорнобиль - це трагічний знак, фатум. Людство відтоді почало нагадувати метелика, який летить на світло, щоб згоріти. Фізик Валерій Лега- сов, один із тих, хто приборкував ЧАЕС, покінчив із собою: було в його самогубстві попередження нам. Було, певно, потрясіння аморальність науки, безнадійним відставанням наших душ від технічної потуги сучасної цивілізації. Але чи тривога й відповідальність змінили «улыбку познанья» на наших обличчях? Чи є така біда, яка здатна чогось навчити Людину?

У назві великого циклу поетичних мініатюр Л. Костенко «Коротко як діагноз» йдеться про хворий світ.

Слово поетеси тяжіє до лаконізму й афористичності. Кепкування над недолугими сучасниками змінилося трагічною іронією. Голос поетеси долинає вже мовби з прийдешнього - її уява побувала там, зафіксувавши безумство зникання життя. Мініатюри-інкрустації Ліни Костенко – це її апокаліпсис. Її contra spem spero.

Вмирає Дніпро, і Арал не воскрес.

А може,

Земля;вже й не зірка?

Уже у шагреневій шкірі небес

Прорвалась озонова дірка?

***

В озонову дірку подивився янгол:

— Господи, скажи їм, щоб вони схаменулись!.

Гіркі афоризми спонукають зазирнути «за край», відчути жах провалля.

Колись ми, кажуть, виникли від мавпи

Надалі мавпа виникне від нас.

***

Поховані чорнобильські ліси!

Не забувайте наші голоси

***

Ой, у полі три тополі. Та всі не зелені.

Ой, у полі криниченька. В поліетилені.

Фольклор сучасного сталкера, який прийшов у зону, де ступала нога «царя природи».

До десятиріччя трагедії на Чорнобильській АЕС Ліна Костенко почала писати повість «Зона відчуження». Уривки з неї були надруковані в газеті «Літературна Україна». У цьому творі розповідається про те , на що перетворились поліські села після вибуху на Чорнобильській атомній станції. 30-километрова зона стала руїною, «величезним, вирваним з тіла України шматком землі».

Те, що там сталося за три роки, передається через сприйняття солдата-дезертира Андрія, людини, яку було покарано керівництвом військової частини за любов до рідного краю, до свого багатостраждального народу. Звинувачений у сепаратизмі, обізваний "самостійником", тяжко побитий, він тікає у зону відчуження. Андрій був людиною релігійною. І тому, коли побачив "мертву зону", край, що постраждав не лише від радіації, а й від мародерів, які пограбували, понівечили, осквернили все святе, що робить людей людьми, йому захотілося "помолитися", "скупатися", позбутися скверни і вмерти, "розбивши голову об мур". Та церков не було. Хрест можна було побачити лише на цвинтарі. Туди й ходив молитися Андрій.

Але в одному з сіл церква таки була. Вона стояла висока, недоторкана, просвітлено-урочиста над розрухою покинутого села. Та коли герой зайшов усередину, йому здалося, "ніби з неї зняли шкуру". Описуючи пограбований храм, Ліна Костенко не раз звертається до біблійних образів або виразів. Наприклад, вона говорить про єдиний образ Ісуса Христа, що зберігся під куполом. Він сяяв у всій своїй величі. Однією рукою Син Божий благословляв, у другій тримав книгу зі словами Альфа і Омега. Цей вираз - початок і кінець - письменниця пов'язує з долею сплюндрованого краю а може, і всієї Землі.

На думку письменниці, вибух на атомній станції - ще не кінець. Кінець світу - це осквернення, святотатство, яке стало типовим явищем на землі, керованій комуністами.

Описуючи настінний малюнок Страшного Суду у притворі, на якому ще видно було і "судні сурми Ангелів, і Господа Бога на престолі у хмарах, і грішників", що "сипалися в преісподню", авторка через спогади свого героя передає зміст біблійного тексту про Страшний Суд. Вона пише: "Андрій розглядав цей розпис, шукав, чи все там зображено, що він читав у Біблії. Чи є ті звірі навколо престолу, повні очей спереду і ззаду? Чи є всепожираюча сарана? І коні апокаліптичні - кінь білий, кінь червоний, кінь вороний і чалий. Особливо його вражав кінь червоний, - чому саме вершнику цього коня дано було "взяти мир на землі та убивати один одного?". Сприйняття навколишнього світу героєм роману відбувалося через осмислення змісту Святої книги. "Біблія все це перевела у якісь нові для нього площини, доводилося думати і думати," - пише авторка.

Трагедію на Чорнобильській атомній електростанції у творі пов'язано з пророцтвом Іоанна Богослова про Зірку Полин, про сімох Ангелів, які принесуть людству кару за вчинені гріхи.

Людина з праведною душею, Іоанн Богослов, не міг не прозріти "внутрішнім зором жах і підлість імперії", її провину перед Богом і людьми. Не міг не попередити свій народ про Божу кару. Про кінець Римської імперії.

Але авторка роману робить спробу пояснити, чому та Божа кара впала і на наш народ. З початком нової ери на місці Римської імперії з'явився другий Рим, друга імперія - Візантія. Її занепад припадає на початок другого тисячоліття. І нарешті - третя імперія, Москва, яка сама себе називала "третім Римом", мусить загинути на межі третього тисячоліття, бо в Біблії говориться, що Ангел зв'язав Сатану і "кинув його до безодні", "щоб народи не зводив, аж поки не кінчиться тисяча років", "а потому він розв'язаний буде на короткий час". І сатана розв'язався.

Як письменник-патріот, письменник-борець Ліна Костенко, звертаючись до Біблії, використовуючи у своїх творах її ідеї, образи і мотиви, ще раз довела, що Святе слово, Боже слово було і залишається щитом і зброєю у боротьбі за торжество добра і правди на нашій грішній землі.

2.3 Масштабне осмислення Чорнобильської катастрофи в поемі Бориса Олійника «Сім»

Найбільш вагомим фактором подальшого розвитку літератури в наш час є можливість говорити повну правду. Гадаємо, що кризові моменти в творчості Б. Олійника переборюються в умовах нової літературної ситуації, коли для вираження правди не треба шукати обхідних шляхів. Свідчення цьому — поема «Сім», що була надрукована в «Літературній Україні» від 17 вересня 1987 року. В ній майже зникла та деяка «втомленість форми», яка відчувалась в останніх творах Б. Олійника.

Аварія Чорнобильської АЕС спричинила появу багатьох творів. Тут і поема І. Драча «Чорнобильська мадонна», і документальна повість Ю. Щербака «Чорнобиль», роман В. Яворівського і «Марія з полином в кіпці століття», і п'єса В. Губарєва «Саркофаг». В кожному із цих творів відчувалось прагнення осмислити першопричини Чорнобильської аварії. При цьому, як правило, письменники говорили про ті негативні духовні процеси, що були породжені застійним періодом. Йшлося про це і в багатьох публічних виступах. («Більш ніж впевнений,— писав Б. Олійник у статті «Випробування Чорнобилем», — що серед факторів, які вели до вибуху, було палке бажання першому перед кимось звітувати, якщо не до чергової дати, то просто першому. Звітувати, а там хоч кукурудза не рости... Потім доробимо, підголимо, підфарбуємо»).

Але з атомною енергією подібна філософія не проходить. Вона обертається апокаліпсичного реальністю: не тільки кукурудза чи трава, але і все живе — до людини включно — не росте після радіації.

Академік В. Лєгасов теж вважає, що «низький технічний рівець, низький рівень відповідальності тих людей, з вини яких сталась аварія — це не причина, а наслідок. Наслідок їх низького духовного рівня».

Ні, Б. Олійник не помилявся, коли задовго до аварії так тривожно писав про совість і відповідальність, про розрив слова і діла. З радарною чутливістю він знайшов у нашій етиці та моралі найбільш вразливі місця, породжені соціально-економічним та духовним застоєм.

Поема Б. Олійника «Сім» — це, твір, «який концентрацією думки й пристрастю, зосередженістю на головних питаннях історії й сучасності, громадянським болем може посісти в нашій свідомості місце поряд із останніми світлодайними творами російської літератури». Заграва над Прип'яттю в єдину мить висвітила людину в усій сув'язі притаманних їй суперечностей суспільно-історичного, науково-культурного руху: у величі і марноті, благородстві й мізерності. Питання про те, ким же ми є насправді, наскільки відповідаємо світлому образу Людини, збагачуваному гуманістами всіх часів і народів, куди прямуємо і навіщо, постало в поемі на повну силу. Б. Олійник розглянув його не лише в просторі, маючи Чорнобиль за конкретно-соціальну точку відліку, а й у часі, від «глибин ханаанських по нинішній день і годину». Зроблено це композиційно винахідливо і гостро — від першого рядка проблемна напруга твору зростає і ще довго тримає читача у полоні після завершального слова «Болить».

За будовою поема «Сім» — полемічний діалог ліричного персонажа із провісником апокаліптичної приреченості роду людського персоніфікованим в образі казкового «крука». Стоячи на діаметрально протилежних позиціях в оцінці людини та її здатності існувати за законами розуму і краси, кожен з них висуває свої аргументи, почерпнуті з реальної історії — і світової, і вітчизняної. Ідейно-емоційна наснаженість поеми зростає в міру того, як з більш загальних і віддалених тем розмова починає торкатися дедалі дражливіших моментів нашого життя, аж по самий його край над Прип'яттю. Причому ліричному персонажеві в цьому морально-філософському герці доводиться таки сутужно, бо «крук», відмовляючи людині в усіх позитивних якостях і будь-якій іншій перспективі, крім загибелі й занапащення світу, наводить факти правдиві, гіркі. Це і духовна сліпота, яка штовхала натовпи спалювати своїх геніальних синів, й антинародна сутність тих явищ, що завдали стільки лиха країні в період культу особи, і бездумне втручання в тонкі природні механізми, що призводить до екологічних криз і відкошується на фізичному та психологічному здоров'ї людини. Це, зрештою, трагічні прорахунки науки і практики, що під надв’язуваним «лихим опонентом» кутом зору видаються за закономірний наслідок людської життєдіяльності загалом:

Куди ж тидививсь, коли літи твоєї надії,

Руйнуючи спокій іще праслов'янських пісків,

Заклали реактор, як міну повільної дії,

Під саму колиску твоїх однокровних братів?

Невже ти хотів ошукати природу закляттям,

Що в нас, пак. і смерчі ласкавіші, як за бугром?

Отямся ж, нарешті!

Нещадний однаково атом,

Що в них над Гудзоном,

що в нас над билинним Дніпром!

Посилаючись на приклади, які відповідають ідеалам гуманізму, ліричний персонаж опирається агресивному нігілізмові «крука», аж, зрештою, в героїчній самопожертві шести пожежників і самозабутній відданості ділу кінорежисера, прізвища котрих називаються, «мов з козацького реєстру», знаходить опертя і потвердження власній точці зору: через тернії і страждання людина йде до самовдосконалення, жертви історії не марні, рух її складний, але доцільний.

Новий твір Б. Олійника — цілісний і концептуально завершений, що особливо подивовує, коли врахувати, що має він десятки проблемних відгалужень. Скажімо, обіч політичного фарисейства («і ходите в червоному заклично, хоч ваша суть давно й категорично Сіріє паче мишача нора»), з висвітлюваних проблемних глибин раптом виринає і таке «часткове» питання, як соціальні умови життя сьогочасної жінки, органічно вкладаючись у витворювану автором завершену систему ідей та поглядів: «І жони несуть з магазинів у вулик сім'ї Наїдки, вгинаючи емансиповані плечі». Подібних промовисто оцінкових штрихів у поемі багато. Головне питання про етичну сутність людського роду могутньою доцентровою силою злютувало в ідейно-естетичну цілість безліч світоглядних, морально-філософських аспектів дійсності, в художню картину життя давно сподіваної філософської глибини. Кожен може побачити у ній важливе для становлення достовірнішого погляду на суспільно-історичну реальність, у кожному живому сумлінні поема ця викличе резонанс. Цілком природно, що де в чому буде він і полемічним, як показує хоч би студія поеми, здійснена І. Дзюбою.

Так, з-поміж деяких морально-філософських тверджень Б. Олійника, що можуть викликати неоднозначне ставлення, критик виокремив і небезпеку підміни у світоглядній системі понять істини (і стремління до неї) поняттям віри (і збереження її за будь-яких умов). Закид І. Дзюби небезпідставний, і випливає як із поетики твору, так і наскрізно проведених нею ідейних акцентів («Ми ж Леніна в ньому тоді сповідали усі! Ми вірили в нього, і небо здавалось в алмазах»; «Так ти ж мене зраджував стільки, що, втративши віру, я з жовчю злигався»; «Та шестеро в робах, як в ризах, із праху встає, - І в сяєві їхнім апостольськім меркне реактор»; «Зірвавши з корогви несправджений символ, не втратив багряної віри в корогву саму»; «Прийдіть до нього усі, в кого віра живе»; «В поті солонім із тверді довічної віри Возводить нащадкам собор всепланетного миру» та ін.).

Поет має незаперечне право на свій розсуд обирати той чи той образний пласт, але, мабуть, не може нехтувати й змістових акцентів, які цей пласт закономірно вносить із собою в поетичний зміст. Свідомий цього і

Б. Олійник. Тим дивніше бачити у нього, рішучого супротивника обожнення геніїв і канонізації великих (пригадаймо хоч би давніший нього вірш «Мавзолей Леніна»), такі образні визначення вождя революції: «Христос двадцять клятого століття», «Червоний Спас». За цим в остаточному підсумку вимальовується концепція непогрішимості віри в певні ідеали, що відгороджує її від суспільної практики; теорії лишає право на непохитність принципів, а практиці — право на подолання труднощів, зумовлених тією ж таки невідповідністю слова і діла. Це дивує, — адже мало хто з наших поетів поклав стільки творчих, духовних сил на викриття невідповідності слова і діла, як автор «Істини», «Заклинання вогню», «У дзеркалі слова».

Думається, що подібні суперечності, які, зрештою, припускають широкий спектр тлумачень, «запрограмовані» природою опонентного образу «крука», як її розкриває сам автор: песимізм, що в крайньому вираженні своєму обертається цинізмом. Абсолютно зрозуміло, що це не відсторонений щодо самого героя голос, а якась важлива і тривожна частина його власної душі, чинник його власного світогляду, що кличе героя до «тяжких зводин із власною совістю» (І. Дзюба):

— Чого це ти, раптом засмикавсь, як лис?

Кого ти питаєш? У себе вдивись.

Я — з'ява страшніша. Я — з кості твоєї і шкіри.

Колись величавсь песимізмом і вельми цінивсь.

Так ти мене зраджував стільки, що, втративши віру,

Я з жовчю злигався. І маєш нащадка — цинізм.

Образ цей настільки місткий і з усіх точок зору вдалий, що зажив у творі власним життям, не раз виборсуючись із-під влади автора і підважуючи тези, які мусив безумовно потверджувати. Бо що виділив митець за головне у власному породженні? Песимізм, що переходить у цинізм. Але це крайня точка етичного ряду, одне з можливих завершень етичної ланки, на початку якої завжди і обов'язково стоїть сумнів. Так, сумнів — здорова властивість і потреба розуму, рушій критичної думки, будь-яких форм пізнання діалектики світу, сумнів, який справді може виродитися в песимізм, а далі — цинізм, але може привести і приводить до відкриття нових істин, неможливого в умовах тоталітарного панування віри. У здоровому своєму вияві сумнів є невід'ємною складовою пошуку, ланкою знання, яка рятує його від догматизму, хоч і позбавляє універсалістських амбіцій. Їх взаємодія є нормальним станом людської свідомості, самого світосприймання. І ось ця рівновага, на наш погляд, у поемі порушена. Десятки разів наголошуючи на потребі віри, Б. Олійник, послідовно не вводить критичне начало, сумнів у те коло понять, які визначають сутність його «альтера парс», якому відводиться роль чорноротого речника, злого віщуна. Однак, це «друге я» не бажає вкладатися в пропоновані рамки, виявляє свої замовчані, але природні неодмінні риси.

Хіба відповідає природі образу злого циніка сувора, принципова вимога, яка виривається в ідейного опонента, коли мова в поемі заходить про велич Ленінових ідей: «Не шелестить, дрібні, його ім'ям, не доросли ви...»? Хіба провіснику близького апокаліпсису годиться виявляти таку зворушливу турботу про землю, на щедротну красу якої «мають право від природи Роса і сарна, соловій і... крук»!? Тобто він теж на неї претендує, не зрікається і не заперечує її,— то хіба це цинізм і тільки? Поет не шкодує фарб, підкреслюючи антигуманну суть цього «другого я» зовнішньою огидністю, відразливою калічністю його подоби: «... він звивсь, як вурдалака, І в божевільнім реготі осів»; «він люто протруїв мене пекельним оком. І цинічно уже не каркнув змієм просичав»; «він каркав і тіпався, як у пропасниці, аж тліла на кігтях руда роговиця» тощо. А воно тим часом волає і до доброго в людині, гіркою правдою факту закликає, аж молить її: «Отямся ж, нарешті!».

Наприкінці поеми вражений сяєвом «сузір'я семи» ворон. Але власне через те, що він «самочинно» розкрився в поемі як духовна істота значно складнішої і багатшої організації, аніж планував автор, це чомусь не тішить. Не тішить сумління, бо з брудною водою злорадності й нігілізму виплескується здорове дитя сумніву, бо така перемога над песимізмом схожа на Піррову і може розчистити шлях фанатизмові сліпої віри. Власне, тут ми вже винаходимо за межі поеми, яка в останній своїй частині через звужену на догоду концепції природу ідейного опонента, який встиг заявити про себе і в іншій, складнішій якості, видається менш переконливою.

Б. Олійник «розправився» із проблемою на рівні відвертих крайностей типу нігілізму; на спокійніших рівнях етичних норм, якими є сумнів, здорова критична доскіпливість, вимога вірити слову, «лише оплаченому ділом» (Б. Олійник), вона лишилася жити і тривожити розум. Це її непритуплене вістря ясніє у вимогливо-докірливих інтонаціях завершальної частини, тривожний шум її неперебитих і нескладених крил чується в застережливому рокотанні голосів, які вже неможливо розділити на суто стверджувальні й суто заперечувальні, бо вони за природним діалектичним тяжінням зливаються в конструктивну єдність сильного розумінням проблем і баченням мети здорового глузду:

Та тільки не вчіть його жити з чужих букварів.

І квіти і могил його вкравши,

не спродуйте ницо

Сп'янілим з любові. При світлі своїх прапорів

Він бачить усе.

І тяжка його в карі десниця.

А він не забуде ніколи людського добра,

і в пам'ять запише усіх, не питаючи націй,—

Від юних солдатів до вчених найвищих

інстанцій,—

Хто нас в Страхоліссі закрив од чуми радіації,

І горе навпіл розділив, і омився з Дніпра.

Впізнаємо голос поета в усьому його епічному розкриллі! І коли ми не в усьому погоджуємося з автором, то через те, що йому вдалося викликати нас на дуже серйозну і відверту розмову, підняти такі проблемні товщі, від осмислення яких залежить майбутнє. Поема «Сім» належить до вершинних явищ української поезії останнього часу. Має рацію І. Дзюба, коли закінчує свою студію таким міркуванням: «Кожного, хто вміє читати і думати, поема ставить перед пекучими проблемами доби й народу, перед потребою нового усвідомлення життя». Це і є «проривом у новий стан».

В поемі «Сім» поет осягає сьогоднішній день в житті нації, країни в контексті її історії. Причому осмислюється і переосмислюється і сам історичний контекст. Якщо до цього історичне тло, на якому ми бачили себе, було непорушним, усталеним, мнимо правдивим і нагадувало декорацію, розписану в основному яскравими, життєрадісними фарбами, то в епоху гласності воно почало набирати зовсім інших відтінків. До того ж на ньому з'явилось чимало білих плям.

Процес переосмислення історії болючий, але необхідний, бо важко жити, не знаючи всю правду про своє минуле. Це велике зло — приймати історію з «купюрами», підігнану під чиїсь кон'юнктурні концепції. Зараз ми вчимось сприймати історію такого, якою вона є. Тут потрібні і мужність, і мудрість, і обережність в оцінках. Думається, що поема «Сім» виявилась дуже потрібною багатьом людям. Бо сприймати її — це пройти разом із поетом складний процес пошуку істини, що стосується кардинальних проблем нашого духовного і суспільного буття.

Головна особливість поетики поеми обумовлена умінням Б. Олійника винаходити таку жанрову структуру для свого твору, яка б давала можливість найдоцільнішим шляхом вирішувати творче завдання, що стояло перед поетом. Поема написана як діалог між «круком» і ліричним героєм. До такої жанрової структури Б. Олійник вже звертався в одній із своїх перших поем «Віч-на-віч» (збірка «Вибір»). Там вперше ми зустрічаємо образ ворона, що уособлює час, і автор не приховує, що він «едгарівський», тобто взятий із відомої поезії Едгара По.

Майже в кожній поемі Б. Олійника наявні елементи діалогізму. Але найсильніше він виявлений у поемі «Сім».

Роздумуючи над складними сторінками історії народу, поет прагне осягнути істину, яка йому потрібна. Від того, чи, вдасться осягнути істину, багато в чому залежить майбутнє життя. Бо важко йти вперед, не розібравшись у своєму минулому, не розділивши у ньому добро і зло, правду і неправду.

Зрозуміло, що художній спосіб осмислення багато в чому відрізняється від наукового. Але водночас слід бачити і їх спільні моменти, які стосуються перш за все необхідності сприймати історичне явище цілісно, з усіма його «за» і «проти» — тобто із врахуванням його внутрішніх протиріч. Ось чому форма діалогу давала поету можливість художньо осягати історичний матеріал оптимальним шляхом. Вибрана поетом жанрова структура давала можливість інтенсивно осмислювати предмет художнього відображення. Читач, сприймаючи поему, ніби ставав учасником діалогу, отримував можливість зважувати різні точки зору.

«Крук» — це крайній цинізм. Він ні в що не вірить. Історію він знає, але дивиться на неї з холодною зневагою. Здається, її труднощі тільки тішать його. Тепер, після вибуху в Чорнобилі, вій намірений сказати все, що думає про нас і про нашу історію.

«Самоїди дух і тіло, Доки й корінь переїли!» — обвинувачення, и бачимо, вкрай жорстоке. Більшого, здається, й уявити собі важко.

А що ж означає корінь, який ми, з точки зору цинічного «крука», вжеперегризли? Тут читачеві є над чим думати. Наш корінь —: це віра в національну сутність народу, його дух, його культуру. Тривога за цей корінь є небезпідставною.

Вживаючи багато елементів народних жанрів (від голосінь до дум), поет також використовує літературні засоби і архетипи української літератури, чи взагалі типові образи з української культури. В Олійника крук-ворон є шевченківський, з "Великого льоху", а драматичним героєм — "рід наш". І далі увага прикута до нащадків, у яких уже спадковий код під впливом радіації, і тому у "світ полізуть виродки без лобі, яких ще не родив донині світ?!" А звертання до предків уже натякає на вину сучасників:

О, знали б високі, як низько падуть їх сини, —

Вони ще в колисці воліли б себе задушити!

І ворон признається: "У себе вдивись, у себе... Я — з кості твоєї і шкіри". А провина героя-роду конкретно показана, і не тільки за сучасне, але майже і за Хіросіму — за світові гріхи. Універсальне зливається із специфічним, українським — у жертвах нащадків-виродків. Але при тому немов і якось винним є той "рід". Природа ушкоджена, зранена. Та у вірші є недоговорені прикмети ящера, дещо оптимістичні, бо натякають на можливість майбутності. У народному повір'ї ящур має містичну силу подолати вогонь, і навіть вижити в ньому. Та тут двосічне предвіщування, бо ящур також може затруїти все, що тільки заторкне — чи воду з криниці, чи й майбутній овоч на дереві. Це скомплікований ящур Чорнобиля

Розділ 3. Методичні рекомендації вивчення теми Чорнобиля у школі

І

3.1 Вивчення творчості письменників-шістдесятників у школі

У оновленій системі загальної освіти предмет «українська література» набуває особливої значущості. Сьогодні уже ніхто не заперечує, що українська мова і література є носіями ідентичності нашої нації та її генетичного коду. Тому саме література має стати важливим чинником у вихованні свідомого українця, у його становленні й реалізації в сучасному світі.

Зміст базової та повної середньої школи визначається на засадах загальнолюдських і національних цінностей та реалізується через конкретні завдання:

— сприяння національному самоусвідомленню і стійкому відчуттю приналежності до європейської спільноти;

— розвиток творчих і комунікативних здібностей учнів, їхнього самостійного критичного мислення, культури полеміки, вміння аргументовано доводити власну думку;

— вироблення вміння компетентно і цілеспрямовано орієнтуватися в інформаційному і комунікативному сучасному просторі.

Дуже цінним є те, що зміст сучасної літературної освіти спроектований на очікувані результати навчання. Це дає можливість відповідно спланувати навчально-виховний процес на уроках літератури. Особливий акцент робиться на тих художніх творах, що сприяють зародженню у свідомості та підсвідомості молодої людини якостей, які є носіями позитивної, життєствердної енергії, дають естетичне задоволення і моральне опертя (оптимізм, життєствердність, ідею подолання труднощів, волю до перемоги тощо).

Аналіз чинних програм дає підстави стверджувати, що ця тема, зокрема в новій програмі 12-річної школи, посідає особливе місце в контексті української літератури II половини XX століття.

Та перша проблема, яка постає перед учителем на самому початку вивчення літератури 60-х років, — це мізерна кількість годин, яка не дозволяє хоча б побіжно доторкнутися до життєтворчості кожного із шістдесятників.

А це надзвичайно важливо, бо, як зазначає Віталій Дончик, необхідно «персоналізувати» шістдесятництво — розглянути кожного окремо, різний вибір, різні долі, позиції, версії, шляхи. Адже В. Стус — один вибір і доля, Ліна Костенко — схожий вибір, але інша доля, М. Вінграновський — ще інший, Б.Олійник — спільний, схожий початок і зовсім протилежний вибір.А Дзюба? Чи Світличний, Сверстюк? А все на початку 60-х років було єдиним рушенням і навіть в міжособистісних стосунках були єдність і порозуміння».

Тож буде доречним розширити рамки оглядової теми, виокремивши такі напрямки:

1. Шістдесятництво як явище соціальне й культурологічне. Новизна і традиційність у ліриці поетів-шістдесятників.

2. Новаторство «молодої» української прози 60-х років.

3. Постшістдесятництво та українська «химерна проза».

4. Для реалізації першої теми виберемо нетрадиційний урок-відкриття з використанням активізуючих групових форм роботи. Вибір типу уроку не випадковий. Адже із середніх класів учням знайомі прізвища Василя Симоненка, Ліни Костенко, Григора Тютюнника, Миколи Вінграновського у контексті інших літературних імен. А на цьому уроці цих письменників учні самі виділять в окремий ряд. Завдання ж учителя — підвести школярів до відкриття своєрідності унікального явища — шістдесятництва.

Нестандартний урок потребує не традиційних, а інноваційних методів, форм, технологій навчання, які не тільки сприятимуть засвоєнню знань, але й активізуватимуть пізнавальну діяльність учнів, формуватимуть комунікативні уміння та навички, надзвичайно необхідні у реальному житті. Адже сучасному одинадцятикласнику в недалекому майбутньому належить стати активним учасником державотворчого процесу, і від учителя залежить, наскільки буде підготовлений випускник до самостійної діяльності та прийняття рішень у принципово нових життєвих реаліях. Тож особистісно зорієнтований підхід з використанням активних групових форм роботи забезпечить суб'єктно - діяльнісну і творчу атмосферу цього уроку.

Обов'язковою умовою такого уроку є створення і визначення емоційного настрою школярів. Крім того, що цьому сприяє відповідно оформлений стенд «Сьогодні на уроці» (діти на перерві уже розглянули портрети, ілюстрації до творів, потримали в руках збірки поетів-шістдесятників), учитель звертається до класу із запитанням:

— Чи вважаєте ви себе цікавими людьми, цікавими співрозмовниками? (Відповіді учнів).

— А сьогодні ми будемо говорити про ціле покоління наших співвітчизників, які здивували світ своєю силою духу, волі, інтелекту.

На дошці запис, до якого звертається вчитель:

Хто ж такі шістдесятники?

Чому їх називають поколінням лицарів Другого українського відродження XX століття?

— На сьогоднішньому уроці ви для себе відкриєте багато цінних і незнаних речей, а під кінець уроку спробуєте відповісти на ці запитання. (Учні записують тему уроку і запитання в зошити).

Далі, оголошуючи концепт теми (це коротке викладення її основних положень), учитель продовжує інтригувати:

— 1956 рік, XX з'їзд КПРС — запам'ятайте цю дату і цю подію, бо саме її можна вважати точкою відліку в історії українського шістдесятництва. Так звана «хрущовська відлига» після смерті Сталіна (1953) стала поштовхом для пробудження української нації. Першими це усвідомили інтелігенти. Це було покоління проти течії, покоління, яке навіть народилося — всупереч. Більшість із шістдесятників прийшли в цей світ двома роками раніше чи пізніше сумнозвісного 1937 — року найбільших сталінський репресій, коли було винищено цвіт нації, її духовну еліту. Відтак покоління шістдесятників ознаменувало природну регенерацію українства, засвідчивши незнищенність національного духу. Цією генерацією природа начебто компенсувала нашому народові ті жахливі втрати, особливо в 30—40 роки — добу голодоморів, розстрілів і Другої світової війни.

Для засвоєння основних теоретичних понять з теми учням слід запропонувати опорний конспект «Українське шістдесятництво», над яким одинадцятикласники попрацюють в парах за методом «читання з позначками» (+ знаю; ! цікаво, запам'ятаю; ? не розумію).

Опорний конспект

Шістдесятництво — соціокультурний рух опору під радянської України, започаткований у 60-х pp. ХХ ст., духовна революція проти тоталітаризму.

Шістдесятники — покоління творчої молоді початку 60-х pp. ХХ ст., сформоване в період тимчасової лібералізації суспільного життя в СРСР у 1956—1964 pp.

Представники шістдесятництва: поети (Д. Павличко, Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський, Б. Олійник, В. Стус, І. Калинець), прозаїки (Г. Тютюнник, Є. Гуцало, В. Дрозд, В. Шевчук, Р. Іваничук, Р. Федорів, Н. Бічуя), майстри художнього перекладу (М. Лукаш, Г. Кочур, А. Перепадя, А. Содомора), літературні критики (І. Світличний, І. Дзюба, Є. Сверстюк, М. Коцюбинська).

Соціально-історичні витоки шістдесятництва:

• 60-ті pp. в СРСР — «хрущовська відлига» — період деякої лібералізації радянського суспільства у 1956— 1964 pp. (від XX з'їзду КПPC до усунення від влади М.Хрущова).

• 60-ті pp. в усьому світі — час великих духовних зрушень, домагання національної свободи, пора оновлення мистецтва (авангардизм у літературі).

Культурно-історичні витоки шістдесятництва:

• світова культура (зокрема модерна література);

• українська література (як класична, так і доби Розстріляного Відродження);

• народна творчість.

Етичні полюси шістдесятництва:

• дисидентство (відверта опозиція до режиму);

• конформізм (пристосуванство);

• «внутрішня еміграція» (ізоляція у власному внутрішньому світі).

Запам'ятай ці дати:

1953 — смерть Й.Сталіна.

1956 — XX з'їзд КПРС (засудження «культу особи» Й. Сталіна і проголошення курсу на десталінізацію).

1961—1962 — «творчий вибух» шістдесятників.

1965 — перша хвиля арештів українських шістдесятників.

1972 — друга хвиля арештів українських шістдесятників.

(Дві-три пари прокоментують опорний конспект, розкривши з допомогою учителя незрозумілі моменти).

Головний інформаційний матеріал учні сприймають від своїх ровесників, які мали індивідуальні домашні завдання і підготували на 3—4 хв. такі повідомлення:

1. Феномен шістдесятництва (на дошці записано: «Феномен — рідкісне, незвичайне, виняткове, єдине в своєму роді явище»).

2. Вибір шістдесятників.

3. Василь Симоненко — метеор на літературному небосхилі.

4. Василь Стус — різьбяр власного духу.

5. Неповторність життя і поезії Ліни Костенко.

Враховуючи те, що одинадцятикласники мають навички роботи в групах, а у класі протягом семестру працюють незмінні групи, об'єднання в які відбулося за психологічними особливостями учнів, обговорення проблемних питань здійснюватиметься у групах. Слухаючи виступи однокласників, кожна група занотовує інформацію, яка видається найбільш цінною.

Розкриваючи унікальність цього явища, учень наголошує:

Відлига була не лише поштовхом до свободи від страху, репресій, беззаконня, а й до свободи творчого самовияву. У культурне життя України увірвалася молода талановита сила, явивши світові плеяду митців, які тепер є славою і гордістю української нації. На сторінках «Літературної газети» за 1961р. (у 1962р. ця назва змінилася на «Літературна Україна») з'являються публікації Миколи Вінграновського, Івана Драча, Євгена Гуцала. У цей же час у інших публіцистичних виданнях друкуються твори Василя Симоненка, Василя Стуса, Григора Тютюнника, Бориса Олійника, Романа Іваничука. Наступного, 1962 року, одна за одною з'являються збірки М. Вінграновського («Атомні прелюди»), В. Симоненка («Тиша і грім»), І. Драча («Соняшник»), Б. Олійника («Б'ють у крицю ковалі»), книги малої прози Володимира Дрозда («Люблю сині зорі») та Євгена Гуцала («Люди серед людей»), а трохи раніше вийшли дебютні книги Дмитра Павличка («Любов і ненависть») та Ліни Костенко («Проміння землі») — митців, які стали немовби «предтечами» руху, що дістав назву — «шістдесятництво». «Велика потреба нашого народу в духовному відродженні... — ось ключ до розуміння причин появи шістдесятництва».

Групи отримують запитання для обговорення:

• Коли стався «творчий вибух» шістдесятників?

• Чому покоління шістдесятників з'явилося саме в цей час?

Розповідаючи про вибір шістдесятників, учень наголошує, що він не був легким, однозначним. Тим більше, що перша хвиля арештів відбулась уже в 1965р. (брати Горині, М. Осадчий, М. Зваричевська, згодом В. Чорновіл), друга хвиля — 1972 року (забрали В. Стуса, Є. Сверстюка, І. Світличного, І. Дзюбу, І. Калинця). Обирати власну долю тоді означало або затятися на своєму — і згинути в нерівній боротьбі, або піти на компроміс — і залишитися живим. Серед шістдесятників і непримиренні максималісти-смертники (В. Стус, І. Світличний, А. Горська), й «емігранти без еміграції» (Л.Костенко, В.Шевчук, М.Коцюбинська), й ті, котрі свідомо чи несвідомо служили своїми талантами існуючій системі (Д. Павличко, І. Драч, В. Коротич, Б. Олійник).

Групи обговорюють проблемні запитання:

• Чи можна життя шістдесятників вважати трагічним?

• Як ви гадаєте, чи можна засуджувати тих шістдесятників, які поступалися своїми принципами на догоду режимові? Чим можна це виправдати? І чи можна виправдати взагалі?

Розповідаючи про Василя Симоненка, Василя Стуса і Ліну Костенко, учні обов'язково читатимуть їхні вірші.

Для наступного завдання групи отримують поезії без імені автора: «Ти знаєш, що ти — людина» (В. Симоненка), «Життя іде і все без коректур» (Ліни Костенко), «Як добре те, що смерті не боюсь я» (В. Стуса).

• Спробуйте встановити авторство. Поясніть, які риси світогляду шістдесятників виявилися у цих віршах. (Відповіді на проблемні запитання, записані на дошці, теж обговорюються в групах. Найкраще, коли діалог виллється в дискусію).

Підсумковий коментар учителя.

• Що ж зробили шістдесятники?

• У чому їх заслуга перед майбутнім?

Шістдесятники, вважає Оксана Пахльовська, заклали генетичний код сучасної України. Вони були першими, хто спромігся на спротив. З їхнього бунту постала нова історична і нова естетична свідомість української літератури.

В. Дончик розглядає це суспільне й літературне явище «як живе і ще по сьогодні — живлюще. Луна від вибуху котиться довго. А що то був літературний вибух великої сили — немає жодного сумніву. Надто щільно зійшлися в одній точці мінливі історичні, політичні й суспільно-психологічні умови, щоб із цієї вибухової речовини не виникло чудо: до літератури повернулася персона, творча індивідуальність. Може, це найбільший урок шістдесятництва».

Отже, зберігши в літературі символізм раннього Тичини, неокласичну ясність Рильського, ліричність Сосюри, романтичну піднесеність Довженка, пісенність Малишка, шістдесятники вибудовували своє поетичне слово на векторах інтелектуалізму, естетизму, елітарності. У їхньому естетичному ідеалі поєдналися краса, правда і свята віра.

Щоб зрозуміти час і народ, треба читати його видатних поетів.

На завершення учням слід запропонувати п'ятихвилинне есе: «Що я відкрив для себе на сьогоднішньому уроці?»

Для підготовки до наступного уроку учні отримують індивідуальні домашні завдання за творчістю Володимира Дрозда, Євгена Гуцала, Григора Тютюнника, Валерія Шевчука, вивчають напам'ять вірші поетів-шістдесятників (за вибором) та аналізують їх.

Як бачимо, інформаційне насичений урок був побудований на діяльнісній основі: кожен учень активно працював сам, а також у парах і групах, навчаючись самостійно здобувати знання, усвідомлювати сприйняту інформацію і застосовувати її для колективного вирішення проблемних питань. Учителям варто звернути увагу на те, що робота в групах забезпечує збільшення обсягів засвоєного матеріалу, активізує пізнавальну діяльність учнів, підвищує рівень їхніх комунікативних можливостей внаслідок внутрішньо-групового спілкування.

3.2 Урок української літератури в 11 класі: «Чорнобиль б’є на сполох (І. Драч. “Чорнобильська мадонна”)»

Мета уроку:

1. Познайомитися з твором І. Драча “Чорнобильська мадонна”.

2. Формувати уміння і навички ідейно-художнього аналізу поеми.

3. Виховувати почуття відповідальності за долю нашої землі, за долю майбутніх поколінь.

Тип уроку: засвоєння нового матеріалу.

Обладнання: магнітофонний запис, таблиці, роздатковий матеріал.

Використана література: Кононенко П.П., Драч І.Ф. Дніпрова хвиля. - К.,1990.

Методи і прийоми: бесіда, розповідь, фронтальне опитування, виразне читання, самостійна робота.

ХІД УРОКУ

I. Організація класу.

II. Вивчення нового матеріалу.

1) Вступне слово вчителя.

Дорогі діти, ви знаєте, що зараз по всій Україні проходять дні скорботи, пов’язані з трагічною подією 1986 року в Чорнобилі. Не можемо, не маємо права і ми не приєднатися до цієї вселюдської жалоби.

Тож сьогодні у нас на уроці великий твір-трагедія Івана Федоровича Драча “Чорнобильська мадонна”.

Запишіть, будь ласка, тему-девіз “Чорнобиль б’є на сполох ” та конкретну тему сьогоднішнього уроку - І.Драч “Чорнобильська мадонна”.

Завдання уроку: познайомитися з названим твором І. Драча, проникнутися філософським роздумом поета про долю рідної землі з метою збереження її від наступних трагедій.

Квітень 1986 року…Гарний сонячний день… У чарівному Поліському краї, на північ від Києва, матері гуляли з немовлятами… росли дерева, розцвітали квіти, тихо сходила веселка, ніжно гладила дитину по голівці рідна рука. І так же тихо святе слово “мама” приходило на вуста промінцем лагідної усмішки, листочком вишні, пелюсткою квітки, радістю веселки, лагідністю руки і вечірньою молитвою.

Рідна мати і рідна Україна - два крила любові, два крила, що несли українську душу через віки і не в’янули у вічному польоті, бо тримала їх на світі материнська любов.

Та радість і горе завжди ходять поруч (звучить тривожний дзвін). Так і того квітневого дня 1986 року. “Мирний” атом Чорнобильської АЕС вибухнув.

Стогоном вирвалося з грудей одне слово - “Мамо!” То подає голос наша душа, то мати захищає свою дитину, то плаче наша рідна земля, і виколисане перше слово немовляти являється із-за завіси літ ангелом-хранителем в образі матері, щоб захистити і свою дитину, і свою землю, і все живе…

Зболене серце поета-мислителя Івана Драча підхоплює цей стогін і виливається рядками твору “Чорнобильська мадонна”, що ввійшов до книги “Храм сонця”. Вийшла ця книга незабаром після трагедії - в 1988 році.

Починаючи роботу над змістом твору, ставлю перед вами завдання: визначити тему, ідею, жанр твору, його філософську назву. Відкрийте, будь ласка, текст твору. Зверніть увагу на епіграф. Чиї слова наводить Іван Драч? Чому? Звучить пісня.

Летіла зозуля

Сл. та муз. народні

Летіла зозуля Через мою хату,

Сіла на калину

Та й стала кувати.

- Зозуле, зозуле, Чого рано куєш, Чи ти, зозуленько, Моє горе чуєш?

- Якби не чувала,

То я б не кувала,

Тобі молоденькій Правди б не казала….

Ой, то не зозуля,

То рідна мати,

Вона прилетіла

Дочку рятувати.

2) Робота над текстом поеми І.Драча “Чорнобильська мадонна”.

Твір складається з таких частин:

1) “Пролог”;

2) “Солдатська мадонна”;

3) “Вічна материнська елегія”;

4) “Соловейко розбійник”;

5) “Примітивний портрет складної людини”;

6) “Епілог”.

Почнемо роботу з прологу, тобто з вступу. Зачитайте, будь ласка, початок твору. Як зболено пише поет, так з болем воно проходить через наше серце. А передає все це Іван Федорович за рахунок повторення приголосних звуків, подібних за звучанням. Такий прийом у літературі називається алітерацією. Цей художній прийом найчастіше зустрічається в народній творчості.

Змальовуючи жахливі події Чорнобильської трагедії, І.Драч розбурхує все в нашій свідомості, не дає відійти в небуття тому, що було. Не можемо, не маємо права забути жахи Чорнобиля.

- Як на вашу думку, з якою метою автор вводить цілу низку однорідних дієслів? (Щоб показати рух, динаміку розвитку подій, щоб не дати забути того що було, кидає в буремний вир подій).

І далі за текстом. Ця чорнобильська трагедія вмочила тебе в сльози і пекло, в кров і жахіття. Фарби такі ти подужаєш? Розпачу вистачить? Віри дістане? А безнадії?

Тут, навпаки, низка іменників - слів, що означають предмети. Що цим хоче показати поет? (Використовуючи багато слів, які щось називають, автор тим самим показує широту і глибину цього горя - безмежне воно).

Зверніться до текстів-опор. Які слова доречно тут використати? Зачитайте:

Ідемо до маминих сивин крізь літа тривалої розлуки, щоб почути ніжне: “Здрастуй, син…” і відчути найтепліші руки. (В .Кулик)

Діти плачуть, і плачуть дерева. У мами не очі, а дві сльози. (І.Драч).

А далі на підсилення зазначеної вище думки йде знову ціла низка і однорідних іменників, і однорідних дієслів. Мета їх використання та ж сама, що і в попередньому випадку. А щоб ще яскравіше всю цю картину уявити, Іван Драч вливає в контекст такі слова: “Вирви над Прип’яттю паморозь сиву бузку посивілого” (не білого, не світлого, а посивілого, як людина, що перенесла велике горе). Такий прийом у літературі, коли сутність, особливості одного явища розкриваються через перенесення на нього схожих ознак і властивостей іншого явища, називається метафорою. При цьому прямі ознаки предмета поєднуються з переносними. І як висновок роздумів: Я заздрю всім, у кого є слова, Немає в мене слів. Розстріляні слова. Мовчання тяжко душу залива. Ословленість - дурна і випадкова. Я заздрю всім, у кого фарби є - Жагучі коні з дикого мольберта. До мене жодна фарба не встає, Сховавши в сіре суть свою роздерту. Я заздрю всім, до кого лине звук, - лічильник Гейгера пищить так потойбічно. На кожній арфі чистить дзьоба крук.

І “Never mоге”кує мені стоїчно. Повторення однакових слів на початку рядка строфи, на початку строф називається анафорою.

Кінець частини - знову алітерація (нагромадження приголосних звуків). Яку основну думку несе цей основний прийом? Використовуючи вдруге алітерацію, автор підсилює звучання горя, лиха, що випало на матір-Україну:

Я випалив до чорноти жури

Свою прокляту, одчайдушну душу.

І жестами німий заговорив…

Хай жестами. Але сказати мушу.

Далі розглянемо частину, що має назву “Cолдатська мадонна”:

Мертва зона…

Більше року метляєшся

На балконах пропаща білизна,

Більше року сотається

Любов молода ненависна…

Як бачимо, знову використовується уже відомий художній прийом - анафора.

Будь ласка, діти, прочитайте уривок з поеми, де виведено образ босих ніг. Чому так сильно звучить він у творі? (Бо босими ногами була протоптана рідна земля, яка надає енергії, несе життя в цю мертву зону). Згадайте Г. Сковороду. Він сходив босими ногами всю Україну. Вона надавала йому сил, наснаги. Для старої людини кинути землю -значить зрадити її. Все живе тягнеться до рідної домівки. (Звучить пісня “На Чорнобиль журавлі летіли“). І тому (читаємо далі за текстом):

Баба ледве встига

Чорнобилем бігти за тою здоровою,

Тяжкою, як туча, старою коровою.

Подивіться на назву твору. І на змальований образ простої жінки, життя якої пройшло на землі, де сталася трагедія. Який можна зробити висновок?

Чорнобильська мадонна - це конкретна особа - образ жінки - матері, що зросла на рідній землі; і мати - Україна, уражена вибухом Чорнобильської АЕС. І. Драч говорить, що трагедія Чорнобилем бігла, а значить, перетворила рідну землю на Чорнобильську мадонну, образ якої від конкретної особи переростає до узагальнюючого образу України.

Хто така мадонна?

Це Богородиця. Мати Ісуса. Коли була збудована Чорнобильська атомна електростанція, то її леліяли, як мадонну, бо вона була наймогутніша, найпотужніша в світі. І раптом мирний атом вибухнув. Чому так сталося? Та тому, що було допущено при її зведенні ряд помилок, допущена безвідповідальність. І за це - розплата матері-України, всього народу.

Подивіться на текст-опору “Дерево життя”. Розкрийте його філософський зміст.

З давніх-давен людям відомо “дерево життя”. Це гілочка, на якій ростуть три листочки.

Перший листочок - символ минулого часу.

Другий - сучасного.

Третій - майбутнього.

І як продовження цих слів народної мудрості звучить другий текст-опора:

Все навколишнє - це наслідки минулих подій. А в тому, що відбувається зараз, народжується майбутнє.

Він і підбиває підсумок усього сказаного. І, нарешті, розглянемо останню частину твору - епілог.

Прокоментуйте, будь ласка, слова:

Несе сива чорнобильська мати Цю планету…Це хворе дитя!

(Звучить повільна музика, і на її фоні читається “Молитва-сповідь “)

ПІ. Закріплення матеріалу:

Отже, який жанр твору?

Поема - це великий поетичний оповідний твір, в переносному значенні це що-небудь прекрасне, величне, піднесене, що глибоко впливає на почуття, уяву (за “тлумачним словником української мови” під редакцією І. Білодіда). А може, саме переносне значення жанру дало підставу критикам доповнити жанр твору, назвавши поемою-трагедією, або скорботною піснею.

Трагедія (за “тлумачним словником української мови”) - у переносному значенні це велике горе, нещастя, загальнонародне чи особисте, спричинене гострим непримиренним конфліктом.

Скорботна пісня - це пісня, пройнята скорботою, смутком, тугою. Яка тема твору? Це показ страшної трагедії людства - Чорнобильської трагедії. Яка ідея твору? Це засудження винуватців, з халатності яких “ мирний атом ” вибухнув, розносячи смертоносну радіоактивну хмару.

“Чорнобильська мадонна” увійшла до книги “Храм сонця”. Храм («За тлумачним словником»)- це область, сфера якихось духовних цінностей.

Сонце - в розумінні І.Драча - це мірило любові, надії, ніжності, правди, всього чистого. Це скоріше не астрономічна одиниця, а мірило морально-етичної оцінки. Отже, чому автор вносить твір у збірку “Храм сонця”? Він хоче цим показати Чорнобильську трагедію не як констатацію фактів, а як нагадування того, що було і щоб ніколи не повторилося подібне горе. Тому життєве кредо І. Драча:

Жити. Творити. Світ берегти.

Світити людині на цілі світи.

Холонуть зірки. Але чуйно і зірко,

Лиш ти не холонь-бо

Людинонько-зірко!

Підхоплюють цей заклик І. Драча наші земляки - поет С. Жуковський і композитор Д. Патрича піснею “Калинова вода”:

В гаю розрив-трава пахтіла молода,

А за кущами, наче в насолоду,

Дзвеніла нам вода, калинова вода,

І дарувала рівну прохолоду.

Приспів:

Калинова вода край нашого села

Цілюща і смачна в усі години.

Калинова вода біжить із джерела

Співучого, як серце України.

Нас вечір обіймав, та ще палка любов,

І дзвін отой вплітався в нашу мову.

Час, який з тих днів засмучених прийшов,

А ми все чуєм мову ту чудову!

Приспів:

Кохання, ніби цвіт, в душі не опада,

1 ми частіше подумки вертаєм

Туди, де так дзвенить калинова вода,

Найкраща пісня батьківського краю.

Приспів:

IV. Висновок уроку.

1) Продовження традиції Т.Шевченка та народних дум при зображенні матері-страдниці;

2) Сповненість поеми пекучим болем, гіркими роздумами, турботою про майбутнє людства, збереження природи;

3) Нагнітання жахливого, поєднання його з глибоким ліризмом;

4) Ненависть до винуватців аварії, гнівний осуд їхніх непродуманих дій, неуцтва, кар’єризму;

5) Поліфонізм поетичних регістрів - від високого до побутового, від лірики до інвективи - гострого, викривального виступу проти когось або чогось, гостре звинувачення.

V. Активізація домашньої навчальної роботи: написати твір (за вибором) на тему:

1) Художнє осмислення поеми І.Драча “Чорнобильська мадонна”.

“В лісах чорнобильських луна людей шукає” (Д. Кушняк).

Висновки

Чорнобильська катастрофа стала найочевиднішим і найболючішим симптомом неблагополуччя в суспільстві: наростання передкризових явищ. Вона ж разом з іншими тривожними чинниками поставила наше суспільство перед необхідністю знати правду про самого себе і будувати всі ланки життя на засадах людської моральності. Отож і причетність літератури до цієї теми слід, мабуть, оцінювати з такого погляду: якою мірою мова про Чорнобиль допомагає їй, літературі, опановувати мову правди і людської моралі, утверджуватися в них.

Знаємо випадки, коли література першою сигналізувала про якісь тривожні явища або коли вона тривалий час несла на своїх плечах головний тягар інформування суспільства про якісь проблеми та осмислення їх (наприклад, виродження села без чорнозему, екологічна тривога тощо). Особливо це характерним буває для періодів відсутності гласності, коли жива думка може пробитися хіба що в літературі. Чорнобильські події — зовсім інше явище, вони опинилися в центрі уваги всього світу. І ситуація літератури на той час змінилася. Нині репортери і публіцисти, як і має бути, випереджають художників у висвітленні, сказати б, фабули актуальної дійсності. Це зобов'язує других до такої глибини і ґрунтовності, яка б на порядок перевищувала журналістську, до проникнення в лише їм доступні аспекти дійсності. Хоч сьогодні, коли говоримо про Чорнобиль, мусимо враховувати: літературна думка тут ще якийсь час неминуче примикатиме до думки публіцистичної, наукової, юридично-слідчої, державно-політичної, складаючи разом загальний широкий фронт пізнання й осмислення того, що сталося.

Це пізнання й осмислення здійснюється, як можна помітити, на таких головних рівнях: перший — відтворення самого перебігу подій; другий — з'ясування причин катастрофи (технологічних, виробничо-адміністративних, психологічних тощо); третій — дослідження суспільних і моральних коренів, людської картини події; четвертий — усвідомлення її загальнолюдського аспекту (урок для людства, перспективи світової цивілізації, питання війни і миру, кодекс поведінки в атомну добу, локальні і глобальні наслідки ядерних катастроф, а в найзагальнішому — бути чи не бути людству?). Всі ці чотири рівні знань про Чорнобиль, правди про Чорнобиль цікавлять мільйони людей і потрібні їм, а отже й літературі, хоч найбільше вона має сказати про «людський фактор» на кожному з них: у психологічному, суспільно-етичному, філософському й історіософському значеннях.

Підбиваючи підсумок усьому сказаному, можна ствердити, що у своїй сукупності всі твори становлять хай і неповну, але доволі широку картину подій, дають спектр громадянських і моральних емоцій та оцінок, інтелектуальних інтерпретацій. Розробка чорнобильської теми стає одним із важливих плацдармів боротьбі за повноту правди в нашій літературі, за її громадянську пристрасність, соціальну аналітичність, інтелектуальну чесність. В цьому початку продовження гуманістичної літературної традиції.

Певна річ, це лише початок. Немає сумніву, що з'являтимуться нові й нові твори про Чорнобиль у всіх літературних жанрах. Вони поглиблять сукупну художню картину народного випробування. Важливо, щоб вони вели до мужнього і чесного розуміння нашої трудної, апокаліптичної доби. Сприяли б тому оновленню, оздоровленню суспільної свідомості й практики, за яких повторення таких трагедій стало б неможливим. Переконливо навертали нас до «нового мислення» і до старих, вічних принципів людської моральності.

Список використаної літератури

1. Білоцерківець Н. Травень // Україна. - ч. 27. - липень 1987. - С.13

2. Бойко Л. Документально-художня епіка Чорнобиля: погляд на два твори // Радянське літературознавство.-1988. - №3. – С.3-15

3. Горлач Л. Зона // Літературна газета. - 22 січня 1988

4. Дзюба И. Право на слово: первые произведения о чернобыльской трагедии //Литературное обозрение. – 1988. - № 5. –С. 4

5. Дзюба І. Музи не мовчать //Вітчизна. - Ч. 6. – 1988. - С. 157

6. Дзюба І. Чарівник слова. Хрестоматія української літератури та літературної критики XX століття у 4т. — Кн.З. — К.: Рось, 1994. —687с.

7. Дзюба І. Чужої вини не буває : Про твір, якого чекали // Літ. Україна. - 1987. — 17 верес.

8. Дончик В. Шістдесятництво як явище, його витоки й наслідки//Слово і час. — №8. - 1997. — С44—47

9. Драч І. Чорнобильська Мадонна // Вітчизна. – 1988. - № 1. – С. 43

10. Залеська-Онишкевич Л. Відбитка Чорнобиля в літературі // Сучасність. – 1984. - №4. - С. 33

11. Заярна І. Трагедійна сила документа («Чорнобиль» Ю .Щербака, «Чорнобильський зошит» Г .Медведєва, «Чорнобиль очима киян» С. Скляра) //СІЧ . -1990. - №4 – С. 45-49

12. Йовенко С. Вибух //Вітчизна. - ч. 5. – 1987. - С. 2-21

13. Клочек Г. Поетика Б .Олійника: Літ. крити. нарис. – К.: Рад. письменник., 1989

14. Кордун В. Зона // Україна. - ч. 39. - вересень 1988. - С. 5

15. Косарська Г. Творчість Ліни Костенко з погляду естетика експресивності. – К., 1994

16. Костенко Ліна. Зона відчуження // Літературна Україна. - 25 квітня 1996

17. Мануйкін О. Жанрова та ритмо-мелодійна своєрідність лірики І.Ф. Драча // Вісник Черкас. університету. Серія філол. науки. Вип. 28, 2001. – С. 20

18. Тарнавська М., "Перше травня" // 4 травня 1986

19. Мироненко І. Мамини стежки // Дніпро. - ч. 12. – 1988. - С. 2-3

20. Михайленко А. Запах полину // Дніпро. - ч. 11,12. – 1988. - С. 23

21. Моренець В. Поетична епіка Чорнобиля // Радянське літературознавство. – 1987. - № 12. – С. 12

22. Моринець В. Борис Олійник: Літературний портрет. – К., 1987

23. Олійник Б. Пришестя // Літ. Україна. – 1988. – №42; Дніпро. -1989. – №1

24. Олійник Б. Чорнобиль. Третій ядерний удар // Дніпро. -2002. - №25-6. - С.133-136

25. Олейник Б. Испытание Чернобылем // Лит. Газета. – 1986. – 24 сен.

26. Олійник Б. Сім: Поема // Літературна Україна. – 1987. – 17 вересні. –

С. 4

27. Онишкевич Л. Чорнобиль у літературі // Слово і час. – 2002. - №4. - С. 88

28. Панченко В. «Народу гілочка тернова…» Диптих про поезію Ліни Костенко. – К.: Веселка, 2005

29. Пахльовська О. Українське шістдесятництво: філософія бунту // Сучасність. — 2000. - №4. — С.65—84

30. Поетика поезії І. Драча // Вісник запорізького національного університету. - №2. – 2005. - С. 171

31. Розумний Я. Плід каяття // Літературна Україна. – 1991. – 25 квітня

32. Савка М. Ліна Костенко // Усе для школи. Українська література. 11 клас. - Випуск 6. - 2001

33. Сапеляк С. Герніка Чорнобиля // Сучасність. - 1998. - Липень-серпень. - С.115-117

34. Скирда Л. Чорнобиль: епічне мислення // Дніпро. – 1988. - №7. - С.134-141

35. Стельмах Б. Історія // Жовтень. - №6. – 1988. - С. 9

36. Стеценко О. Біблійні мотиви, образи і сюжети у творчості Л. Костенко // Біблія і культура: Зб. наук. ст. - Вип. 2. - 2000. – С. 73

37. Теорія літератури: Підручник. – Київ: Либідь, 2001

38. Тарнавська М., "Перше травня" // 4 травня 1986

39. Тихолоз Б. Поети-шістдесятники // Усе для школи. Українська література. 11 клас. - Випуск 5. - 2001

40. Ткаченко А. Тишина каштанов //Новый мир. - ч. 11. – 1988. - С.190-196

41. Ткаченко А. Художній світ І. Драча. – К.: Вид-во «Знання», 1992

42. Українська література. 5—12 класи. Програма для загальноосвітніх навчальних закладів / За заг. редакцією Р. Мовчан. — К.: Ірпінь, 2009

43. Хом‘як Т. Поетика поезії І. Драча // Вісник Запорізького національного університету. - №2. - 2005. – С. 171

44. Черін Г. Дві поеми про Чорнобиль / Калейдоскоп: Статті і рецензії. – К.: Ред. журн. «Всесвіт», 1995. - С. 180

45. Черін Г. Калейдоскоп: Статті і рецензії. – К.: Ред. журн. «Всесвіт», 1995. – С. 163

46. Щербак Ю. Чернобыль // Юность.— 1987. — № 7. — С. 48

47. Щербак Ю. Чорнобиль // Вітчизна. - 1988. - №4. – С. 19

48. Юрченко В. "Чорнобиль" // Свобода. - 24 квітня 1987

49. Яворівський В. Марія з полином при кінці століття // Вітчизна, Ч. 7. - 1987. - С. 16-139

50. Яворовский В. «Чернобыль: трагедия, подвиг, предупреждение». - М.1988