| Скачать .docx | Скачать .pdf |
Дипломная работа: Динаміка ліричного почуття у творчості Лесі Українки
ДИПЛОМНА РОБОТА
Динаміка ліричного почуття у творчості Лесі Українки
Зміст
Вступ
Розділ І. Поетичний відгомін долі у творчості Лесі Українки
Розділ ІІ. Багатогранність інтимної лірики Лесі Українки
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
У свідомості нашого сучасника Леся Українка велика поетеса України і жінка з трагічною долею – ввійшла творами не лише патріотичної тематики, а й глибоко інтимними.
У скарбниці світової поезії „яскраво зоріють задушевно – щирі, тривожно – радісні й сумовито - променисті послання – роздуми, народженні взаєминами з Нестором Георгійовичем Гамбарашвілі та Сергієм Костянтиновичем Мержинським, спогадами і пам’ятю про них лесезнавець з Волині Олександр Рисак [25, 163].
Коли заходить мова про поезію, не зрідка виникає дискусійне питання про міру її біографічності. Дехто з критиків уважає, що 90% успіху поета становить його яскрава життєва біографія, декому, навпаки, здається, що пальма перемоги в поетичному мовленні належить біографії почуттів(до речі, проти „графоманства почуттів свого часу повстав відомий російський поет Андрій Вознесенський). Істину, як завжди, слід шукати посередині. „Життєвий досвід, безперечно, - важлива річ для творчості, - підкреслює у статті „Моя гріховнице пречиста...” . Поезія в коханні і кохання в поезії” О. Логвиненко, - але ж і підвищені чутливість та вразливість, тобто імпресіоністична реакція на довколишнє також не останню роль відіграють у поетичній візії. Ну, а в любовній ліриці. Без досвіду авторові а ніяк не обійтися. Причому мається на увазі насамперед стражденний досвід, що дає читачеві потужний імпульс для співпереживання” [10, 6].
Але чи маємо ми право вторгатися в особисте, приватне життя митця? Сама Леся Українка про себе розказувати не любила, була дуже делікатною, не хотіла виносити на люди своє особисте. Своє горе, свою радість, переживання ховала глибоко в серці.
В листі до Осипа Маковея 1983 року вона написала: „Невже справді, ми поети (даю собі це наймення з дозволу критиків), мусимо жити завжди „на роспутті великому” і віддаватися людям на осуд – скажу навіть на пошану - не тільки свої думки й роботу, а навіть все життя. Не знаю, як для кого, а для мене та хвилина, коли б я побачила свою докладну біографію в друку, була б найприкрішою хвилиною мого життя, дарма що в моїй біографії не знайшлось ба нічого ні особливо цікавого для людей, ні надто ганебного для мене [28, 154].
Кожен по своєму розуміє такі вселюдські, всеоб’ємнійші психоемоції поняття, як „кохання” та „щастя”. Але часто їх ототожнюють (підсвідомо чи усвідомлено) кожна людина, інакше навіщо їй узагалі приходити чужинцем у цей шалений світ?
Нещодавно політолог Микола Томенко презентував свою книгу „Теорія українського кохання”.
За словами автора „це дослідження варто розглядати як роздуми довкола важливої на невичерпної теми такого феномену, як українське кохання”.
У передмові до видання Микола Томенко відзначає, що „українське кохання може служити національною легендою чи міфом, яких так не вистачає нинішньому суспільству...
Це одна з причин того, чому з’явилася книжка. Щоб там не було, але кохання – то почуття, якого завжди бракує, це стан душі, якого прагнеш, мрія, якою живеш вічно.
Сучасник Леся Українки Микола Євшан – провідний критик і культуролог – стверджував, що вона „належить до письменників, у творчості яких постає вся їхня біографія, в ній вони концентрують усе своє духовне життя [7, 160].
Дослідник звертав увагу на особливий, свій стиль у творчості Лесі Українки, в якому воєдино сплелися: „інтелект, поетична інтуїція, глибока ніжність жіночої психіки, сильна творча воля, орлиний лет душі [7, 160].
Ми прагнемо розглянути поезію великої поетеси, в якій відзначився сильний, мужній талант, не позбавлений жіночої грації і ніжності, прагнемо пізнати душу її. Вона постійно відстоювала право людини „боронити свою душу й серце, щоб не вривалися туди силоміць чужі люди, немов у свою хату, при наймі поки живе господар тієї хати” [7, 155].
Інтимне, особисте не могло не прорватися на аркуші паперу. В вилину особливого душевного напруження мусила про це писати, бо не могла не писати. Та й взагалі, все, що пише поет, неодмінно проходить крізь його душу й серце, розум і почуття, і неодмінно залишає свій слід, який не лежить на поверхні. Саме ця риса творчої індивідуальності письменниці найвиразніше відбилася в її інтимній ліриці, яка, на жаль, найменше відома широкому колу читачів.
Як зауважує у передмові до першого видання інтимної лірики поетеси „Хвилі моєї потуги” професор Леоніла Міщенко, це „дорогоцінні скарби моральної величі і художньої краси, самобутнє мистецьке осмислення вікових загальнолюдських цінностей, освітлення незбагненної та й великого дива – кохання” [20, 5].
„В одному із інтерв’ю, які давав професор О.О. Рисак журналістці А. Філатенко він сказав: „Я шкодую, що науковий інтерес до творчості Лесі Українки проявився дещо запізно. Зрозуміло, знав її в школі, під час навчання в вузі, але мої перші наукові інтереси в студентські роки були пов’язані не з Лесею Українкою, зараз, коли я читаю її лірику я задоволений настільки, що написав би ще одну кандидатську роботу на тему лірики” – увагу М. Мороз. [23, 6].
Актуальність випускної роботи полягає у тому, що лесезнавці, які досліджують творчість Лесі Українки, продовжують нас дивувати своїми відкриттями про письменницю. Але саме інтимна лірика поетеси повинна досліджуватись ще більше, тому що нам мало відомо інформації про неї.
Мета роботи полягає в тому. Що треба поглибити вивчення життєпису і творчої спадщини Лесі Українки.
Поставлена мета передбачає реалізацію таких основних завдань випускної роботи:
- Перегляд усталених та пошук нових оптимальних підходів до характеристики особистості митця;
- визначити засади художньої інтерпретації індивідуального самовияву особистості (індивідуалізм, жертовність. Глибина та інтенсивність переживань);
- проаналізувати ліричні твори поетеси.
Практична цінність результатів дослідження зумовлюється тим, що вони допомагають заповнити «білі плями» при цілісному аналізі ліричної спадщини поетеси, зокрема, стилістичної своєрідності її інтимної лірики.
Методологічну базу роботи складають праці визначних літературознавців. Таки як Агєєва В., Денисюк І., Євшан М., Зеров М. та інших.
У дослідженні інтимної лірики використано порівняльно-історичний, текстувально-аналітичний методи аналізу.
У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету й основні завдання роботи, відзначено її методологічну основу.
У першому розділі «Поетичний відгомін долі у творчості Лесі Українки» йдеться про реальні життєві сюжети, які «ховаються» за рядками віршів. Це не тільки біографічний матеріал про постаті. Які надихнули музу, а й роздуми про місце любовної лірики у творчості поетеси. У другому розділі «Багатогранність інтимної лірики Лесі Українки», аналізуючи інтимний доробок, розглядаємо багатоплановість, поліаспектність лірики письменниці.
Розділ І. «Поетичний відгомін долі у творчості Лесі Українки»
Особисту життя Лесі Українки складалося переважно драматично. Веселу жваву дівчинку, танцюристку і щебетушку раптом вразила тяжка недуга – туберкульоз кісток. І починається «тринадцятирічна війна» з хворобою.
Минуло дитинство, наступив період юності, а хвороба не відступала. Леся українка змушена була, чуючи у собі покликання музиканта, відмовитися від улюбленого зайняття – гри на фортепіано. Своєму дядькові Михайлу Драгоманову вона писала: «Мені. Часом здається, що з мене вийшов далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що «натура мені утяла кепський жарт...» [28, х, 65]. Їй довелося прощатися з інструментом, з яким вона ділилася журбою, веселими та сумними думками. У елегії «До мого фортепіано» (написана п’ятнадцятого березня тисяча вісімсот дев’яностого року) персоніфікований образ музичного інструмента. До нього поетеса звертається як до давнього друга:
Розстаємося на довго мі с тобою!
Зостанешся ті в самоті німій,
А я не матиму де дітися з журбою...
[28, х, 68]
Все що відчувала поетеса, вона намагалася виразити на аркуші паперу.
Більшість творів, присвячених С.Мержинському, Леся Українка за життя не друкувала, вони зберігалися у родинному архіві Косачів. Леся заповідала вкласти в домовину своє потаємне. Особисте. Лише у 1947 році ці вірші були опубліковані у Львові дослідницею творчості письменниці Марією Деркач у книзі «Леся Українка. Неопубліковані твори». Вперше тут з’явиться і портрет С.К. Мержинського та інші матеріали, що розкривали цю драматичну сторінку життя Лесі Українки і стали цінними документами для з’ясування генезису багатьох творів письменниці.
У передмові до «Неопублікованих творів» Марія Деркач підкреслювала, що це було «мистецьке оформлення глибокої життєвої травми Лесі Українки та її друга. В той час, коли вийшла книга, ніхто не думав що це живий людський інструмент. [5, 7].
Участь жінок в літературному процесі особливо пожвавилось в кінці ХІХ – на початку ХХ століття.
Перші публікації майбутньої поетеси Лесі Українки були надруковані у жіночому альманасі «Першій вінок».
«Одиноким мужчиною на всю соборну Україну» назвав Франко ту. Яка гідна подиву і захоплення всього світу. Справді, світ не знав такої письменниці. Інтонація і ритміка, образне мислення і система поетичних творів у інтимній ліриці Лесі Українки поклали свій відбиток на її вірші.
«Жіноча ніжність і грація лесі Українки, – наголошує Л.І Міщенко, - найбільше відбилися в інтимній ліриці. Не могла жінка обійти або лише з далека торкнутися струн почуттів інтимних - це б не відповідало жіночої психології. Найтонші відтінки переживань закоханої - щастя і туга, надія і розпач, радість і розчарування – мусили вилитись на папір. Так просто. Лагідно і сумно могла писати тільки жінка, яка відстраждала ці почуття. Інтуїція жіноча вміє вловити те, що тільки десь зароджується, - чи то кохання, чи то зрада, ти тільки жарт... З гірким болем або буйною радістю розказує вона про себе і своїх посестер». [20, 65].
Як вважає літературознавець Лариса Мірошниченко: «Леся Українка дуже високодосліджувана особистість».
Її біографія, а особливо частина її життя, яку можна назвати інтимною, займає одну з найвищих сходинок в історії її життя... «В архівних «скарбах» - двох дорогоцінних мішках», з якими родина Косачів покидала Київ у вересні 1943 року, був і досі невідомий фотопортрет Нестора Гамбарашвілі. Портрет грузинського лицаря, улюбленця родини Косачів. [18, 66].
Пригадуючи стосунки пана Нестора й Косачів, Галина Лисенко писала: «На перший погляд здавалося, що це одна сім’я. Вони спільно відвідували музеї, виставки, або якісь цікаві концерти, обмінювались літературними новинками, і завжди душею товариства була Леся» [18, 66]. Квартирант вже другий місяць мешкав у Косачів на Назарівський вулиці, 21 в орендованому приміщенні. Йому було добре в маленькій кімнатці («весьма опрятной. Светлой с необходимой для студена мебелью: стол, стул, комод и умывальная чаша с рукомойником») [18, 280].
Він з’явився в її долі саме тоді, коли дозрівав всепоглинаючий новоромантичний задум драматичного твору про «іншу любов, ніж та, що веде до вінця»
Реалістична творчість цього періоду в найтонших нюансах занотувала біографічні «події» психічного світі авторки.
Нестор Гамбарашвілі, юнак романтичний, із справжнім художнім чуттям і неабияким знанням, вдячно і приязно сприймав товаришування з поетесою. Її ж мислення в цей момент в цей час переноситься в площину майже літературної гри з життям».
Для неї за вродливим і чуйним образом товариша проступав вимріяний лицар «без страху й догани» що ніколи […] не марив про шлюб, а тільки носив у серці образ єдиної дамі, за честь її лив свою кров без жалю, за найвищу нагороду мав її усміх, слово, або квітку з її рук. [18, 281]
Та кохання їхнє ніяк не могло розкритися. Вони ніяк не могли бути разом. Нестор Гамбарашвілі одружився з іншою дівчиною. Леся Українка дуже страждала, про це свідчать її вірші «Не дорікати слово я дала», «Прощання».
Раптове «прощання» з другом – поетесою та порожнеча духовна, яку мабуть, інтуїтивно пережив за півроку потому Нестор Гамбарашвілі, для його щирої колихливої душі були понукою відгукнутися до неї з вибаченням (він був, як і раніше, відвертий з Косачами)
У розпачі відповіді Лесі Українки сестрі Ользі (лист з Ялті від 28 листопада 1897 р.) гірка розв’язка цього драматичного сюжету, пережитого поетесою з граничним трагізмом почуттів, на який тільки вона була здатна. «Скажи Нестору Георгійовичу, як побачиш, що, й не бачивши, мені легко його простити, бо я, властиве, ніколи й не сердилася на нього. Взагалі я чим була тим зосталась, не змінилась ні в гірший , ні в кращій бік, отже, хто не боявся мене вперше, той може і тепер не боятись.» [18, 281].
Після стосунків с Нестором Георгійовичем Гамбарашвілі у Лесі Українки на згадку про нього лишилися фотопортрети, кинджал і вірші, в яких вона виразила своє ставлення до нього. Їхнє спілкування – це зрушення домов і чуттів двох споріднених душ, необхідністю їх творчого буття. Потім в її житті з’явився Сергій Костянтинович Мержинський … З’являються нові витворі мистецтва, на диханні свіжим, чисті але не взаємним коханням.
Проте і в цих творах не вловимо ноток відчуженого суб’єктивізму це вболівання не «в собі», для себе і про себе. Через конкретне ми вловлюємо те, що може стосуватись кожного, переживання ліричного героя асоціюється з цілком реальними нашими, людськими.
Форсована динаміка, вираження експресії за допомогою верхнього реєстру – такі характерні ознаки лірико – публіцистичної поезії, народженої у зраненому серці, у змінах психологічних відтінків. Це приклад того, як принцип циклування збагачує, розширює можливості також інтимної лірики.
Якщо прочитати перші рядки кожної поезії, що вийшли до циклу, то навіть їх зміст показує цей рух, ці зміни.
В інтимній ліриці поетесі дуже часто фігурував образ плюща. Так, наприклад, у«Відповіді» читаємо таку строфу:
Моє кохання – то для тебе згуба:
Ті, наче дуб високий та міцний,
Я ж, наче плющ похилений та смутний,
Плюща обійми гублять силу дуба
[18, 281]
У присвячених Мержинському віршах «Ті не хтів мене взять…» та «Хотіла б я тебе мов плющ, обняти…» знову з’являється плющ. Плющ і руїна. Вони взаємно підтримують один одного:
Їм добре так у двох, - як нам з тобою, -
А прийде час розсипатись руїні, -
Нехай вона плюща сховає під собою.
Навіщо здався плющ у самотині?
[27, 97]
Чи ж випадковим було те, що, шукаючи засобів для вираження найдорожчого – своєї великої самовідданої любові до С. Мержинського, поетеса звернулася о образу плюща. Героїня вся в альтруїстичному пориві зробити послугу своєму товаришу. [21, 201]
У рукописі крім чотирьох відомих строф, є ще дві закреслені автором строфи, серед них ось ця, закінчена і, здається, цілком доречна:
Плющ укриває листом всі щілини,
І в кожну рану запуска коріння,
Вінце стає для смутної руїни,
В його росі блищать на ній проміння.
[21, 28]
Виникає питання: чому поетеса не призначила її для друку? Тому, що при наявності п’ятої строфи пафосний акцент переходив на віддачу: вклад у добровільну спілку видавався нерівновеликим. Таке гостре відчуття домірності поетичного витвору цілком відповідало його ідейній концепції, загальним етико – моральним принципам Лесі Українки, яка урочисто проголосила: їдуть до спілки тільки рівний з рівним [21, 279].
У плані загального розвитку «ліричної драми» поезія «Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти…» моє важливе композиційне значення. Вона, по-перше, знімає надзвичайну емоційну напругу, створену двома попередніми віршами, і, по-друге, відновлює мотив надії.
Спокійніше, а все-таки досить сильно звучить лірична мініатюра «Скажи мені, мій любий, куди мої сльози поділись?». Тут відбито той важкий стан сердечної зажури, коли людина не в змозі навіть плакати:
Скажи мені, мій любий, куди мої сльози поділись?
Чи то вони всі вже, мов літні дощі, розточились?
Чи може вони розійшлися в осіннім тумані
І висять тепер надомною, мов хмари важкі, нерухомі?
[28, І, 261]
Поезія «В гаю далекім, в гущавині пишній» хронологічно й по суті кладе початок творенню високо поетичних наснажених глибоким змістом образів для вираження суті ї характеру відносин Лесі Українки з С. Мержинським.
Прекрасна за змістом і формою «Східна мелодія», навіяна їй від’їздом С. Мержинського з Ялти. Поетеса дбайливо оповиває вірш орієнтальним серпанком, дотримується строгої локалізації всієї системи троп, уводить окремі вислови з східних мов (фереджія, мечеті), подає забарвлені в місцевий колорит окремі деталі обстановки та побуту. «Східну мелодію»порівнюють з піснею. З піснею порівнюють її і тому, що тяжіє вона також прозорою символікою: огонь на вежі є одночасно і дороговказом, і знаком непогасного кохання, «дерево, зрощене сльозами і тугою» - свідчення тривалості розлуки, чорна фереджія – ознака постійного суму, жалоби тощо.
«Поетесі імпонувала письменницька щирість, відвага І Франка: така відвага, на її думку, потрібна кожному лірикові», - вважає І. Аврахов [1, V, 167]
Або сховай свою лірику, - писала поетеса, - або май одвагу стати з нею вище «суда глупця» і будь вільний у своїй пісні, як музикант, що вважає тільки на серйозну критику» [1, V, 218]
Однак, як зізнається Леся Українка, у неї не завжди вистачало саме такої відваги: «не громадської, а – як би се сказати? – одваги стать «на торжищі» і виложити все, що маєш» [1, V, 168]. Не стало, зокрема, відваги випустити в світ значну частину віршів, надиханих зворушливим почуттям любові до Сергія Мержинського.
До останніх своїх днів берегла поетеса «закопаними» дорогоцінні скарби своєї найінтимнішої лірики, не наважуючись рішуче взяти в руки заступ. Коли в 1911 році Ф. Петрусенко, мабуть, не тільки від свого імені, звернувся до Лесі Українки з проханням «відкапати» ці твори, вона відповіла: «В справді «відкопування» хутко Вам напишу, але то чималий клопіт, і тому не знаю, чи відважусь» [25, 188]
За життя поетеси в друк потрапили тільки ті з творів даної групи, в яких автобіографічні моменти надійно прикривалися орієнтальними або легендарними серпанками. Це, власне, половина – щонайщиріші з поезії – лишилися в рукописах: їх місце серед інших ліричних творів, поетеса дала мовчазну згоду на друкування їх по її смерті.
В. Бірюсов висловив, на перший погляд парадоксальну, а насправді глибоку і справедливу думку: «Значение писателя определяется количеством его произведений, оставшихся в рукописи. Посредственности умеет все закончить, успевают все напечатать. Гений жаждет сделать слишком многое и многое написанное признает недостойным себя». Літературна біографія Лесі Українки, її творча практика дають масу переконливих аргументів на захист такої думки.
Писалися надиханні С. Мержинським вірші від часу їхнього знайомства (липень 1897рю) до кінця 1901 року. Особливо інтенсивним був період листопад 1900 – серпень 1901 років. Зараз важко сказати , що зробила б Леся Українка з цими творами, готуючи їх безпосередньо до друку. Проте ряд моментів, передусім змістова єдність віршів, чітка послідовність у зображенні обставин і зв’язаних з цім відтінків, переливів почуття, авторські запевнення в тому, що образ коханого буде достойно увінчаний живими квітами серця («І ти знов оживеш в вінку живому живих квіток…»), дають підставу думати, що поетеса, фіксуючи у віршах великої сили душевну драму, мала на межі створити обмірний цикл чи навіть кілька циклів, які зв’язані наскрізним ліричним поетом.
У віршах, присвячених С. Мержинському, відбилися всі головні стани розвитку «ліричної драми», рух і зміна настроїв від моменту зародження після трагічної розв’язки, до спроб втамувати душевний біль новими миттєвими враженнями, зміною місць. Однак це не щоденник у прямому розумінні, не вузький «мирок» суто інтимних взаємин, а великий світ великих почуттів, справжня «драма красивих, сильних характерів» [1, 167].
Як зауважує Г. Аврахов зустріч Лесі Українки з Сергієм Мержинським була невипадковою: його рекомендував поетесі П.Тучанський – на той час один із активних діячів Київського союзу боротьби.
Розмови з С. Мержинським, його жива зацікавленість літературою, творчістю самої поетеси, полум’яна революційність, «альтруїстична захопленість» зробили на поетесу великий вплив. «Було в цій людині багато такого, що відповідало її ідеалу. Разом з щирою приязню, дружбою, - як пише Г. Арвахов, - прийшло й хвилююче почуття любові» [1, 171]. Цей бентежний стан душі майстерно відтворено в вірші «Імпровізація», написанім в 1897 році.
Ліричний герой прагне того, що явно йому не під силу: хоче приспати серце, яке пробуджується до кохання. Художній ефект досягається аналогічністю доказів: довкола все живе коханням : дерева і квіти нагадують стосунки закоханих, навіть «темний камінь і той освіжається посмішкою на пестощі «білявої хвилечки», - тільки серце поетеси мусить спати:
Спи, моє серце! Нехай там у гаю
Квіти гранати палкі розцвітають…
[28, І, 156].
Розділ ІІ. «Багатогранність інтимної лірики Лесі Українка»
Для лірики Лесі Українки, зокрема інтимної, залишається в силі думка, що треба шукати в творах поета не автобіографії, а такого чогось, «що не його одного обходило б». Поетеса прагнула створити цілу гаму переживань молодої людини, що хвилюють кожного – своєю особливою щирістю, інтимністю, правдою і глибиною ліричного переживання.
Темою кохання поетеса прагнула розкрити характер свого ліричного героя, його душевний стан не як моментальний, одноразовий сполох почуття (що властиво ліричний окремій поезії), а в русі багатомірно, у змінах психологічних відтінків.
В інтимній ліриці Лесі Українки є й сторінки особливі, надзвичайно суб’єктивні і болючі. Це поетичний відгомін жорстоких ударів долі, спричинених смертю людини, про яку могла сказати: «Він створений для мене» [24, 180]. І хоч як уникала письменниця автобіографізму в художній творчості й була надзвичайно стримана у вираженні інтимних почуттів, все ж ці сторінки живої любові, пов’язані з постаттю С. Мержинського, не могла не прорватися в поезію.
Присвячена С. Мержинському лірика, сторінка за сторінкою, рядок за рядком, розкриває перед нами глибоку душевно драму Лесі Українки, яка закінчилась трагічно.
Також можна вважати, що поетеса малює світ живої природи, що, подібно людині, відчуває нагу кохання, прагне зазнавати любовних утіх. Квіти граната – «мов поцілунки рубінових уст», подихи вітру в лаврових заростях – «наче зітхання нагі», розквітла магнолія схиляється до красеня кипариса, «як молода до свого нареченого», рухлива «хвилечка» несе коханому каменю «пестощі, любощі, сяєво срібнеє». Поетеса тут вказує на природу як на збудник сердечного непокою, але читач повинен розуміти це глибше: таке хвилююче сприйняття природи саме по собі є похідним, воно лише відбиває напружений стан особи у серці якої загорілося полум’я великої любові, звідси та виняткова емоційність троп і їх неждана, хоч і виправдана миттєво великим почуттям любові, можуть видатись яскраво банні квіти граната за поцілунки рубінових уст, тільки жагуче закохане око здатне помітити любовні пестощі морської хвилечки з прибережним каменем…
Як зауважує поетеса: одна лише поява розквітлих у серці героя любовних почуттів не вичерпує змісту вірша. Йдеться також про принципи дій, при характер відносин між закоханими, про саму суть кохання як такого. Світ природи дає поетесі повні аналогії до різнорідних людських взаємин. Одні, як, наприклад, лаври, свої інтимні стосунки «любо ховають од світа цікавого», інші, як пишна магнолія та кипарис, з коханням не криються: їх почуття наскільки щирі, настільки й відверті. Треті, подібно білявій хвилечці й прибережному каменю, раді з того що їх відносини взаємно збагачують обох, конче потрібні їм для існування. Героїня твору не завершує вибір, але увага акцентується на останньому: любовні сторонки лише тоді мають сенс, коли вони взаємно необхідні, збагачують, а не окрадають душу.
Коли С. Мержинський від’їхав з Ялти, поетеса дбайливо оповиває вірші орієнтальним серпанком, дотримується строгої локалізації всієї система троп, уводить окремі вислови з східних мов, подає забарвлені в місцевий колорит окремі деталі обстановки та побуту. [1, 171].
Можна зважити на глибину асоціативних зразків від’їзд коханого, розлука з ним, уподібнюється заходу сонця. Близькість зіставлених категорії дає право переміщати їх ознаки:
Геть понад морем, над хвилями синіми
В’ються, не спиняться чаєчки білії
До тебе мають шукати на безвісті,
Любий мій, мрій мої бістрокрилії?
[28, 1, 151].
Переміщений з образом «чайок» на образ «мрій» епітет «бистрокрилії» метафоризується, живописує складне і багатогранні поняття.
Ознайомлення з чорновим рукописом «Східної мелодії» показує, як багато працювала над цім твором Леся Українка. Її не задовольняють перші – ліпші ходові вислови банальні тропи. Знову й знову перекреслює вона написане, змінює структуру рядка, вилучає цілі строфи. Поетеса вважала що її твір є мелодія: це справді тужний спів, що йде від самого серця.
Однак зверхня простота, прозорість символів не зашкодили поетесі наснажити їх змістом, широким простором, для розміркувань. Чому, наприклад, зрощений кипарис має бути віщим над усі мінарети? Чи не йдеться тут про духовну міть героїні, що ставить свої почуття, свою вірну любов над усі можливі пересуди, над усі можливі писані та не писані закони пануючої моралі. Чи не є цей образ втіленням боротьби, що нею завжди жила, одухотворялася поетеса? У цьому зв’язку привертають увагу такі легко закресленні в чорновому рукопису строфи:
Різні тепер нас моря заколихують,
Помежи нами країни просторії,
Щож розлучило нас? Хвиля противная,
А чи тумани морські не прозорії…
Весло, стерно і вітрила могутнії
Можуть боротися з хвилею кожною.
Яснеє світло на щоглі запалене
Світить зорею у тьмі переможною
[28, І, 168].
Рядки ці багато чого додають до характеристики героїні. Хай їй не до кінця зрозумілі справжні причини розлуки (може коханий не мав змоги розкрити їх до кінця), але вона має сили, готова боротися, а не тільки сумувати й плакати над кипарисом. Її рука спроможна тримати стерно, орудувати веслом, кермувати вітрилом. Для неї не страшна ні «хвиля противна», ні «тумани морські непрозорії». Боячись бути багатослівною, Леся Українка вилучила ці строфи, втіливши все сказане тут в одному місткому поетичному символі. Так поступають генії.
Відвідання С. Мержинським Гадяча в липні 1898 року і зв’язані з цім розмови про поезію, про покликання митця, стали імпульсом для створення вірша «Порвалася нескінченна розмова»
У вірші все зрозуміле й ясне без автобіографічних коментарів, але зачинна строфа примушує задуматись. Про яке слово так дошкульно вразливе для поетеси, йде мова? Звідки така гостра, неждана метафора: «Від одного слова розкрилася в душі моїй струна»?
С. Мержинський, виявляючи турботу про поетесу, мабуть, порадив їй менше працювати, щадити свої скромні сили і снагу. Ймовірність такого здогаду підтверджує пізніший лист поетеси до сестри: «У тебе знайшовся завзятий союзник в лиці Сергія Костянтиновича, в кожному листі Сергія Костянтиновича нагадується мені щоб слухала твоїх докторських порад і не писала принаймні по ночах, коли вже зовсім залишити не можу. От вороги літератури!» [21, 211].
Це була звична для С. Мержинського ніжна турбота за поетесу а не знецінення літератури як фактора суспільної боротьби (С. Мержинський навпаки завжди був великим прихильником літератури).Розуміючи щирість і доброзичливість подібних порад, Леся Українка не могла не відчувати і їх дошкульності: письменницька діяльність була основною сферою її громадсько-політичної активності, а слово – «єдиною зброєю» в боротьбі. Поза літературною творчістю вона не мислила свого існування. Її вислів: «Коли пишу, то живу» був не просто дотепним афоризмом, який вона любила повторювати: в ньому – душа поетеси. Відібрати право писати, в її розумінні, означало позбавити життя. У цьому, як нам здається, суть метафоричного вислову, що його мі процитували вище [1, 170].
Леся Українка знаходить майстерні поетичні засоби для втілення образа коханого, відтворення трагічно безпорадного стану, фізичного вгасання людини, що не відцвівши зів’яла. На основі запахових вражень зачину («Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами») за аналогією твориться змістово і емоційно вагомий перефраз: «ти, мій бідний, зів’ялий квіте».Поетеса замикає таким чином коло асоціацій.
Вразливість на запахи листів у одному разі є мірою настроєності героїні на хвилю коханого, здатністю відчувати його подих на відстані. «Легкі, тонкі пахощі» бентежать душу не самі пособі, а лиш тим, що «невідборонно нагадують» лихі передчуття. Зрештою важно сказати чи справді репродукують листи запах зів’ялих троянд, чи тільки промовляють до серця більше ніж сказано словами.
Пізніше поетеса скаже про другу частину свого витвору, що в ний дуже зростає емоційне напруження, загострено звучать трагічні ноти. Це досягається вживанням подвійних звертань, введенням цілого ряду запитальних слів, що творять наскрізну інтонацію схвильованого запиту. Кожен вислів тут ніби супроводжує тужлива мелодія, а весь твір нагадує життєствердний моцартівський реквієм.
Здається, неможливо було б викласти таку гамму почуттів, таке буяння пристрасті не те що розміряними рядками строго метричної форми, але й розмаїтим верлібром. Незайвим буде нагадати, що українське народні голосіння характеризуються саме речитативною формою.
Твір «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами» поетизує самовіддану жертовно любов, спроможну протистояти випробуванням долі, а в разі невідворотності трагедії – ділити горе як і щастя, з коханим. Чи ж треба говорити на папері такі щиросерді слова, але й бути вірною їм до кінця.
У інтимній ліриці поетесі домінують сумні мотиви, туга за не досягнутим щастям, втраченим коханням. «Я щастя не маю і в мріях не бачу», «Смутні мої думи», «Ох, яка мене туга взяла», «Мене забула радісна весна» - такими рядками – настроями пересипані вірші циклів «Зоряне небо», «Мелодії», «Романси», а також поезій «Сон літньої ночі», «Романс», «Ти дівчино, життям розбита грай…» ось одна з таких строф:
Ні, не клич мене весно, - казала я їй, -
Не чаруй, і не ваб недаремне.
Що мені по красі тій веселій, я с ній?
В мене серце і смутне і темне.
[28, І, 151].
Символіку тернової гілки, вплетеної у вінок, страдницького тернового вінця, який завжди «буде кращий, ніж царська корона», зустрічаємо в багатьох віршах поетеси, але в такому інтимному контексті цей символ набуває особливого забарвлення. Кохання – це перш за все страждання, але бажане й передбачуване. Про терні й страждання лірична героїня вірша знала:
Тоді ще, як приймала
Від тебе зброю, що сріблом сіяла,
Я в серце прийняла безжалісний клинок.
Тепер мені не жаль ні мук, ні крові,
Готова я приймать і рани, і терни
За марні мрії, за святії сни
Пречистого братерства і любові
[28, 259].
У скарбниці світової поезії можна побачити й прочитати одну з найкоштовніших перлин світових інтимної лірики – «Королівна»:
У сільській убогій церкві
Грають Requiem органи,
Хор голосить Miserere,
Люд зітхає Deprofundis
[28, 267].
Три джерела музичного звучання (орган, хор, плющ) розміщені за принципом cresando. Потужний інструмент, який включає звуки всіх октав рівномірного темперованого звукоряду, хор, який голосить Miserere (тобто «Господи помилуй!») і люд, який зітхає Deprofundis, з особливою силою підкреслювали всю глибину трагедії.
У поезії «Квіток, Квіток, як можна більше квітів» - мотив присяги на вірність пам'яті покійного друга, на виконання заповіту виражено через поліфункцірнальний символ – квіти (повторено двонадцять разів). У ньому й уособлення краги, і ніжність взаємин, і траурні медитації. При чому самі квіти постають у різних ракурсах: живі квіти, мертві квіти, квіти серця, зрошені кров’ю…
Ясна річ, акцент зроблено на мінорних параметрах:
Я дам живих квіток, зрошу їх кров’ю
І заблищать вони немов рубіни, -
Не так, як ті бліді, убогі квіти
Весни лихої, - і не будуть в’януть,
І в землю не підуть і не умруть.
І ти знов оживеш в вінку живому
Живих квіток… [28, І, 271].
Зміст та характер внутрішнього монологу, прозора метафоричність, акцентована музична образність (прелюдія смерті, пісня сперті), виразна символіка надають цій поезії неповторного звучання - якогось сумовитого оптимізму. Особливо вражають два останніх акорду:
Ти житимеш красою серед квітів,
Я житиму сльозою серед співів.
[28, І, 271].
Мають рацію дослідники зараховуючи поезію «Калина» до творів присвячених пам'яті С. Мережинського.
І тут, як в інших творах, звучить варіант мотиву «на стороні». Калина сприймається як оберег, і як символ вірності, і як пісня туги.
Невипадково маємо тут таку виразну персоніфікацію: «Поки ніжне крає, дерево не грає, а хто вріже глибоченькою тому заспіває. А хто вріже гілку, заграє в сопілку…»
Глибоко асоціативною є й колірна символіка цієї поезії «червоніти серед лиха», «між цвітом білесеньким ягідки криваві», «зеленіти», «листом зелененьким»… Червоно-біло-зелена гама постає як вираз пристрасті, ніжності й торжества життя.
Як зауважує О. Рисак: «У поезії Лесі Українки контрастними е нерідко окремі образи, побудовані за принципом «заперечення». Приміром, у поезії «Ти хотів би квіток на дорозі моїй?...» вражає своїм внутрішнім протистоянням образ тернини в білім убранні, яка скривавить колючками руки. Ніжність і жорстокість сплетені воєдино, вирізняючи полюси протистояння білою і червоною барвою [25, 230].
Складні асоціативні роздуми викликає поезія «Ніобея», в основі якої – легенда про невтішну в горі жалібницю, яка перетворилася на скелю, невтишну ридаючи потоками палючих сліз». Спогади – ридання неначе воскрешають дітей, ось тільки постаті їхні «в сльозах мов проміння тремтять».
Тремтячі, мінливі контури, яких не можна чітко зафіксувати, з особливою силою передають глибину горя матері, безвихідь ситуації.
У червоно-білій колористиці передано настрій ліричного персонажа в поезії „Хто дасть моїм очам потоки сліз?..” Туга ліричного персонажа - також результат високих душевних температур „страшного палу”. Кульмінація стану ліричного персонажа спроектована на можливі варіанти їх розвитку:
І що, коли не загартує серця,
а спалить і створить пал страшний?
І що, коли замість віночка щастя
Покриють серце плямами від огню?
Ой що ж тоді має все море туги
Проти сього несвітського нещастя?
чим мені залити той вогонь,
Щоб не палив того серденька ,- слізьми?
Чи може крів`ю?
[28, І, 287].
Як ми бачимо перед нами складна партитура людських почуттів, акцентована червоним кольором.
Зовсім інший настрій зафіксовано у триптиху „Коли дивлюсь глибоко в любі очі”. Ця поезія може служити переконливим „аргументом” необхідності синтезу мистецтв. Сердечні почуття ліричного персонажа такі цнотливо-ніжні й водночас пристрасно-вулкані, що годі й думати, аби їх передати словами.
У віршах Лесі Українки, які присвячені С. Мержинському, відбулися всі головні етапи розвитку „ліричної драми”, рух і зміна настроїв від моменту зародження почуттів до найвищого емоційного напруження після трагічної розв`язки , до спроб втамувати душевний біль новими життєвими враженнями, зміною місць. Однак це не щоденник, а великий світ великий світ великих почуттів.
У ліричних творах Л. Українка виявила майстерність великої чарівниці слова, вміння робити узагальнення, артистично бачити життя.
М . Зеров відзначив стосовно інтимної лірики: „Уміння віддавати найінтимніші поривання жіночого почуття, найзахованіші сторони жіночої психіки взагалі. <…> Звертаючись до себе самої , до внутрішнього свого життя і залишаючи коло ввійстя збройне слово, що вірно їй в боротьбі громадській, - поезія Лесі Українки набуває надзвичайної чистоти й прозорості ” вічно жіночого” [10, 97]. Як це майже завжди було у Лесі Українки , особиста колізія заломлюється через якість літературні ремісценії , образи, через інтертекстуальні „відгуки”, а не безпосередні звіряння.
Стилізація мотивів жіночої покірної самовідданості й самозречення в коханні бездоганно виконана у смутній „Східній мелодії”. Паралелізм станів природи й перебігу інтимних почуттів, символіка вогню, домашнього вогнища, яке освітить милому дорогу довгожданого повороту, і думок бистрокрилих”, що летять вслід коханому, „чорної смутної фередії”, яка закриває жінку від світу.. І образ терплячого незрадливого чекання, віри, яка живиться видивами майбутнього щастя:
І посаджу кипарисову гілочку,
Буде щодня вона сльозами политая.
А як повернеться, я покажу тобі
Той кипарис мій в садочку квітчатому,
Здійметься він над всіма мінарстамил
В краї сьому, на мечеті багатому.
[28,І, 290].
Висновки
Л. Українки як письменниці – реалістки має велику вагу в історії інтимної лірики. З під її пера, крім інтимної лірики, вийшли історико-популярні, літературно-критичні статті, етнографічні дослідження.
Л. Українка була насамперед виразником ідеї і прагнень українського народу. Її творчість органічно пов’язана з життям трудового народу. Її творчий доробок – це пошук нової тематики, нових форм зображення, розширення жанрових можливостей художньої літератури. І в цьому її велика заслуга.
У ліричних творах Л. Українка виявила майстерність великої чарівниці слова, вміння робити ліричні узагальнення, артистично бачити життя. Багатоплановість бачення дозволила їй одній з перших в українській літературі порушити тему інтимної лірики, змалювати образи інтимного почуття, показати позитивного героя. У ліричну палітру вона щедро залучала образи природи і збагатила українську літературу різноманітною гаммою інтимних почуттів.
Важке життя випало на долю Лесі Українки. Поетеса понад усе любила правду і свободу, а навколо панували кривда і насильство; хотіла бачити людей щасливими, а вони ледь виживали; мріяла про кохання, але фізична недуга стала між нею і коханим. І тільки в невтомній праці, і у творчості знаходила Леся Українка опору, тільки у віршах вона могла розкрити душу. Нестерпними митями, коли насідало на неї горе, на папір лягали слова муки і страждання:
Горить моє серце, його запалила
Горяча іскра палкого жалю.
Чому ж я не плачу? Рясними сльозами
Чому я страшного вогні не заллю?...
Хотіла б я вийти у чистеє поле,
Припасти лицем до сирої землі
І так заридати, щоб зорі почули,
Щоб люди вжахнулись на сльози мої.
[28,І, 155].
Але поетеса, не звертаючи уваги на рани, відважно мірялася силою з лихою долею. Зі страшним болем. І перемагала.
Та найстрашнішим для неї був не власний фізичний біль, а страждання за долю коханого. Сергій Мержинський був тяжко хворий на туберкульоз. Він згасав просто на очах, і Леся неймовірно тяжко переживала за хворобу свого товариша. Невимовна туга звучить у цей час в її поезії:
Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,
То було б щастя, мій згублений світе!
[25,І, 184].
І вона дійсно кидає все і йде рятувати Мержинського, доглядати його. Два з половиною місяця Леся самовіддано б’ється за життя любого Сергія, але смерть виявилася сильніше. Змучена, розбита, знесилена, вона після похорону повертається додому. І знову не близьким людям, а тільки білим аркушам довіряє вона свій біль:
Уста говорять: „Він навіки згинув!”
А серце каже: „Ні, він не покинув!”
Ти чуєш, як бринить, немов струна якась тремтяча?
Тут, в глибіні, і б’ються враз зімною:
- Я тут, я завжди тут, я все з тобою!...
[28,І, 185].
Тяжко і довго сумувала Леся за коханим, але не піддалася розпуці, не похилилася. Пізніше вона писала:
Нехай собі минає рік за роком,
Нехай мій вік уплине за водою,
Ти житимеш красою серед квітів,
Я житиму сльозою серед співів
[28,І, 259].
Та попри все життєві негаразди, у багатьох ліричних творах головним образом виступає молода дівчина, яка сприймає життя як провесну, а в її душі весняна сила грає і звучить чарівна музика. Так цикл „Мелодія” нагадує великий музичний твір, який починається картиною тривожної передгрозової ночі, яка гармоніює з переживанням юної героїні твору:
Ох, яка мене туга взяла!
Серце гострим ножем пройняла...
Спалахнула далека зірниця...
Наступний вірш „Не співайте мені сеї пісні...” звучить як елегійна мелодія, що обіцяє перепочинок від душевних мук, а у вірші „Знов весна, і знав надії...” народжуються „сни щасливі”. Поступово зростає і набирає сили світлий мотив („Дивлюсь я на ясні зорі...”, „Стояла я і слухала весну...”), щоб у поезії „Хотіла б я піснею стати...” вилитися в розлогу, вільну, сонячну мелодію. Ще змагаються мотиви смутку і радості (вірш „Перемога”): „темний гай”, „красує в зеленій наряді”, „темна хмарка”, „освітилася огнем блискавиці”, „темна земля” вкрилася „зіллям-рястом дрібним”. Але з тієї боротьби постає перед нами ніжна, стійка, мужня авторка (вірш „У чорну хмару зібралася туга моя...”), яку не зломили невимовна туга та гіркі ридання, „до землі не прибили”, а, навпаки, загартували волю і серце:
Весняная сила в душі моїй грає,
Її не зломили зимові морози міцні
Її до землі на прибили тумани важкі,
Її не розбила і ся перелітная буря весняна.
Я вийду сама проти бурі
І стану, - поміряєм силу!
[28,І, 286].
Постать Л.Українки – помітний внесок у розвиток української літератури. Її творчість – це крок у становленні лірики, у збагаченні мови ліричних творів. Кращі з них увійшли в золотий фонд української літератури. Можемо бачити як змінюється світ на прикладі її творчості.
Список використаних джерел
1. Аврахов Г.Г. Художня майстерність Лесі України – лірика – К: Рад. Школа, 1974. – 234 с.
2. Алєва Віра . Поетеса зламу століть. Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації. – К: Либідь, 2001-264 с.
3. Денисюк І.О. Краса : сила одного циклу // Леся Українка. Зоряне небо: Поезії. – Львів, 1988 – с. 9-11.
4. Деркач М. Передмова. Леся Українка . Неопубліковані твори .- К., 1947.- с. 3-8.
5. Дорошевич О. Підручник історії української літератури. – К., 1929 / Фото передрук з післямовою О. Горбача. – Мюнхен, 1991.
6. Євшан М. Леся Українка // Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. – К., 1998. – с.160-163.
7. Новінська Ш. Боротьба Лесі Українки проти „утішительства” і зради // Лесі Українка. Публікації. Статті. Дослідження. – Т.2.- К.: Вид-во АН УРСР, 1956, - с. 6-13.
8. Забужко О. Vneprincesselointaine: Леся Українка як культурно-інтерпретаційна проблема // Слово і час . – 2001. - №2 . – с. 18-27.
9. Зеров М. Леся Українка / Зеров М. Твори : У 2 т. К., 1990. Т.2 с.380.
10. Кодак М. Дві з`яви одного ангела (Леся Українка і Максимиліан Волошин) // слово і час. – 2001.- №2. – с. 18-21.
11. Коряк В. Нарис історії української літератури: Література буржуазна. – ТЛІ. – Х., 1929 / Фотопередрук О. Горбача .- Мюнхен, 1904.
12. Косач – Борисова І. Фрагмент спогадів. (Із листування) // Спогади про Лесю Українку .- К.,1971.
13. Косач – Кривинюк О. Леся Українка : Хронологія життя і творчості. – Нью-Йорк, 1970.
14. Костенко А. Коментарі // Спогади про Лесю Українку. - К., 1971.
15. Лариса Петрівна Косач – Квітка (Леся Українка): Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія. – Нью-Йорк;Київ,2004.
16. Леся Українка в воспоминаниях современников. – М., 1971.
17. Леся Українка. Документи і матеріали. 1871-1870- К.,1971.
18. Мірошниченко Лариса. Над рукописами Лесі Українки : Нариси з психології творчості та текстології.- К., 2001- 263с.
19. Міщенко Леоніла. Тридцять українських поетес. Упорядкування текстів, вступна стаття і примітки. – К., 1964.- с. 3-30.
20. Міщенко Леоніла. Хвилі моєї туги.../ Леся Українка. Хвилі моєї туги. – Львів, 1992. – с. 5-13.
21. Міщенко Леоніла. Леся Українка. Посібник для вчителів – К.: Радник., 1986.-303с.
22. Моренець В. Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна : Польща.-К., 2002.
23. Мороз М. Літопис життя та творчості Лесі Українки. – К., 1992.
24. Томенко М. Теорія українського кохання.- К.,2002.-276с.
25. Рисак О.О. Лесин Дивосвіт. – Львів, 1992. 242с.
26. Українка Леся . Досвітні огні: Вірші. Поеми.К.,1978.
27. Українка Леся. Збір творів: У 2 т.- К., 1986,-604с.
28. Українка Леся. Збір творів; У 2 т. – К., 1975-1978.