Курсовая работа: Дуалізм давніх релігій та демонічні персонажі в романі М.А. Булгакова "Майстер і Маргарита"

Дуалізм давніх релігій та демонічні персонажі в романі М.А.Булгакова «Майстер і Маргарита»

Зміст роботи

Вступ 3

I. Дуалізм давніх релігій в романі М.А.Булгакова «Майстер і Маргарита» 5

1.1 Історія написання роману 5

1.2 Демонологія як наука про демонів і їх відносини з людьми 7

II. Демонічні персонажі роману «Майстер і Маргарита»: прототипи

та коротка характеристика образів 12

2.1. Воланд - «дух зла і володар тіней» 12

2.2. Чорт і лицар Коров’єв-Фагот 17

2.3. Демон безводної пустелі (Азазелло) 19

2.4. Гелла – найнижчий різновид нечистої сили 20

2.5. Улюблений блазень, демон бажань шлунку (Бегемот) 21

Висновок 24

Список використаної літератури 26

Вступ

Михаїл Афанасійович Булгаков увійшов в світову літературу насамперед як автор роману "Майстер і Маргарита", який багато вдумливих читачів вважають кращим романом двадцятого століття. Жанрова унікальність «Майстра і Маргарити» не дозволяє якось однозначно визначити булгаковський роман. Дуже добре це відмітив американський літературознавець М. Крепс в своїй роботі «Булгаков і Пастернак як романісти: Аналіз романів «Майстер і Маргарита» та «Доктор Живаго» (1984): "Роман Булгакова для русской литературы, действительно, в высшей степени новаторский, а потому и нелегко дающийся в руки. Только критик приближается к нему со старой стандартной системой мер, как оказывается, что кое-что так, а кое-что совсем не так. Фантастика наталкивается на сугубый реализм, миф на скрупулезную историческую достоверность, теософия на демонизм, романтика на клоунаду".[3, c.81]

Якщо додати ще, що дія єршалаїмських сцен «Майстра і Маргарити» - романа Майстра про Понтія Пілата відбувається протягом одного дня, що відповідає вимогам класицизму, то можна з впевненістю сказати, що в булгаковському романі поєдналися дуже органічно мало не всі існуючі в світі жанри і літературні течії. Тим більше, що достатньо поширені визначення «Майстра і Маргарити» як роману символістського, постсимволістського чи неоромантичного. Крім того, його вповні можна назвати і постреалістичним романом. З модерністською і постмодерністською, авангардистською літературою «Майстра і Маргариту» споріднює те, що романову дійсність, не виключаючи й сучасних московських глав, Булгаков будує майже виключно на основі літературних джерел, а інфернальна фантастика глибоко просочується в радянський побут. [4, c.481]

Актуальність теми дослідження. Михаїл Булгаков став по-справжньому відомий у світі своїм головним романом «Майстер і Маргарита». Давня євангельська легенда, побачена у незвичному ракурсі, притягує до себе, бере читача в полон, не відпускає потім все життя. За задумом автора його головний твір не повинен був втратити своєї актуальності та новизни читацького сприйняття і через 50, і через 100, й через 200 років.

Любов та творчість опиняються під захистом не тільки Бога, але й диявола. Всезнаючий та суворий Воланд разом зі своїм почетом нещадно викриває людські вади, але не поспішає їх виправляти. Цей тягар покладається на саму людину, в душі якої вічно боряться добро та зло, срах та співчуття, жорстокість та милосердя. Інакше світ був би пласким і в ньому було б нецікаво жити.

Об’єктом вивчення є безпосередньо роман М.Булгакова «Майстер і Маргарита», критична література, а також література, присвячена життю та творчості М.Булгакова.

Мета роботи розкрити в усій складності і суперечливості образи нечистої сили в романі М.Булгакова «Майстер і Маргарита».

I. Дуалізм давніх релігій в романі М.А. Булгакова «Майстер і Маргарита»

1.1 Історія написання роману

"Майстер і Маргарита" – роман, який за життя Булгакова не був завершений і не публікувався. Вперше роман опублікований у Москві в 1966р.
Час початку роботи над "Майстром і Маргаритою" Булгаков в різних рукописах датував то 1928, то 1929 р. До 1928 р. відноситься поява замислу романа, а робота над текстом почалась в 1929 р. Згідно з розпискою, що збереглася, Булгаков 8 травня 1929 р. здав до видавництва "Недра" рукопис "Фурібунда" під псевдонімом "К. Тугай" (псевдонім походив від прізвища князів в оповіданні «Ханський вогонь»). Це - найбільш рання із точно відомих дат роботи над "Майстром і Маргаритою". Одначе роман був розпочатий кількома місяцями раніше. Зберігся донос невідомого агента ОГПУ від 28 лютого 1929 р., де мова йде про майбутній роман «Майстер і Маргарита».

Зимою 1929 р. були написані лише деякі глави роману, що відрізнялися ще більшою політичною гостротою, ніж фрагменти попередньої редакції, що збереглася. Віддана у «Недра» «Манія фурібунда» являла собою вже пом’якшений варіант раніше написаного тексту.

У першій редакції роман мав варіанти назв: «Черный маг», «Копыто инженера» ", "Жонглер с копытом", "Сын В(елиара?)", "Гастроль (Воланда?)". Перша редакція «Майстра і Маргарити» була знищена автором 18 березня 1930 р. після отримання повідомлення про заборону п’єси "Кабала святош". Про це Булгаков писав в листі до уряду 28 березня 1930 р.: "И лично я, своими руками, бросил в печку черновик романа о дьяволе..."

Робота над "Майстром і Маргаритою" поновилася 1931 р. До роману були зроблені перші чернетки, причому вже тут фігурували Маргарита та її супутник – майбутній Майстер. Наприкінці 1932 або на початку 1933р. письменник почав знову, як у 1929-1930 рр., створювати фабульно завершений текст. 2 серпня 1933 р. він повідомив своєму другу письменнику Вікентію Вересаєву (Смидовичу) (1867-1945): "В меня... вселился бес. Уже в Ленинграде и теперь здесь, задыхаясь в моих комнатенках, я стал марать страницу за страницей наново тот свой уничтоженный три года назад роман. Зачем? Не знаю. Я тешу себя сам! Пусть упадет в Лету! Впрочем, я, наверное, скоро брошу это".[5]

Одначе Булгаков більше не кидав «Майстра і Маргариту» і з перервами, що були зумовлені необхідністю писати замовні п’єси, інсценіровки та сценарії, продовжував роботу над романом практично до кінця життя. Друга редакція «Майстра і Маргарити», створювана до 1936 р., мала підзаголовок «Фантастичний роман» і варіанти назв: "Великий канцлер", "Сатана", "Вот и я", "Шляпа с пером", "Черный богослов", "Он появился", "Подкова иностранца", "Он явился", "Пришествие", "Черный маг" и "Копыто консультанта".

Третя редакція «Майстра і Маргарити», розпочата в другій половині 1936 р. або у 1937 р., спершу називалася «Князь темряви», але у другій половині 1937 р. з’явилася добре відома тепер назва «Майстер і Маргарита». В травні-липні 1938 р. фабульно завершений текст «Майстра і Маргарити» вперше був надрукований. Авторська правка машинопису почалася 19 вересня 1938 р. і продовжувалася з перервами майже до самої смерті письменника. Булгаков перервав її 13 лютого 1940 р., менш ніж за чотири тижні до смерті, на фразі Маргарити: "Так это, стало быть, литераторы за гробом идут?".[5]

Фабульно «Майстер і Маргарита» - твір завершений. Залишилися лише деякі незначні невідповідності, на кшталт такої, як у главі 13, де стверджується, що Майстер гладенько поголений, а у главі 24 він постає перед нами з бородою, причому достатньо довгою, якщо її не голять, а лише підстригають. Окрім цього, через незавершеність правки, частина якої збереглася тільки у пам’яті третьої дружини письменника Є.С.Булгакової, а також внаслідок втрати одного з зошитів, куди вона вносила останні булгаковські виправлення та доповнення, залишається принципова невизначеність тексту, від якої кожен з публікаторів змушений позбавлятися на свій розсуд. Наприклад, біографія Алоїзія Могарича була закреслена Булгаковим, а новий її варіант був тільки намічений. Тому в одних виданнях «Майстра і Маргарити» вона випускається, а в інших, з метою більшої фабульної завершеності, відновлюється закреслений текст.

1.2 Демонологія як наука про демонів і їх відносини з людьми

Демоно логія - розділ середньовічної християнської теології (західних гілок християнства), що розглядає питання про демонів та їх відносини з людьми. Демонологія походить від давньогрецьких слів daimon, демон, злий дух (в античній Греції це слово ще не мало негативного забарвлення) і logos, слово, поняття. В буквальному перекладі "демонологія" означає "наука про демонів". Знання, взяті з демонології, Булгаков широко використовував в романі «Майстер і Маргарита». Джерелами відомостей про демонологію для Булгакова слугували присвячені цій темі статті Енциклопедичного словника Брокгауза и Ефрона, книга М. А. Орлова "История сношений человека с дьяволом" (1904) і книга письменника Олександра Валентиновича Амфітеатрова (1862-1938) "Дьявол в быте, легенде и в литературе средних веков". З перших двох збереглися в булгаковському архіві багаточисельні виписки з посиланнями. З праці О.Амфітеатрова в архіві автора "Майстера и Маргарити" виписок з прямими посиланнями немає, одначе ряд з них, безперечно, походить з "Диявола", зокрема, про демона Астарота (так Булгаков думав назвати майбутнього Воланда в попередній редакції роману). Крім того, чисельні посилання до книг Амфітеатрова в булгаковських творах (наприклад, до роману "Мария Лусьева за границей" в оповіданні «Необыкновенные приключения доктора»), відчутні паралелі з амфітеатровським романом "Жар-цвет" (1895 - 1910) та дослідженнями про диявола в "Майстрі і Маргариті" змушують думати, що з демонологічною працею Амфітеатрова Булгаков був добре знайомий.

Із статтей Енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона автор "Майстра і Маргарити" почерпнув ім’я Гелли та багато деталей й персонажів Великого балу у Сатани і шабашу (особливо нагодилася тут стаття "Шабаш відьом"). Із статті "Астрологія" Брокгауза і Ефрона Булгаков взяв важливі деталі передбачення долі Михаїла Олександровича Берліоза, поданого Воландом на Патріарших : "Он смерил Берлиоза взглядом, как будто собирался сшить ему костюм, сквозь зубы пробормотал что-то вроде: "Раз, два... Меркурий во втором доме... луна ушла... шесть - несчастье... вечер - семь..." - и громко и радостно объявил: - "Вам отрежут голову!"[1, c.13] Згідно з принципами астрології, дванадцять домів - це дванадцять частин еклиптики. Розташування тих чи інших світил в кажному з домів відображає ті чи інші події в долі людини. Меркурій в другому домі означає щастя в торгівлі. Берліоз дійсно покараний за те, що привів до храму літератури торгуючих - членів очолюваного ним МАССОЛИТа, що турбуються лише про отримання матеріальних благ у вигляді дач, творчих відряджень, путівок до санаторіїв (про таку путівку як раз і думає Михаїл Олександрович в останні години свого життя). Нещастя в шостому домі означає невдачу в подружньому житті. З подальшої оповіді ми дізнаємося, що дружина Берліоза втекла до Харкова з заїзджим балетмейстером. В редакції 1929 р. Воланд більш ясно говорив, що "луна ушла из пятого дома". Це свідчило про відсутність у Берліоза дітей. Не дивно, що єдиним нащадком голови МАССОЛИТа виявляється київський дядько, якому Воланд відразу пропонує дати телеграму про смерть небожа. Сьомий дім - це дім смерті, і переміщення туди світила, з яким пов’язана доля літературного функціонера, означає загибель Берліоза, яка і настає ввечері того ж дня.

З книги М.Орлова Булгаков взяв ім’я Бегемота, багато деталей шабашів різних народів, які використав для Великого балу у Сатани, деякі епізоди біографії Коров’єва-Фагота тощо. М.Орлов позитивістські викладав розвиток понять про добро і зло: «В бесчисленном сонме существ, которые окружали человека в жизни, он сразу должен был отличить тех, которые были для него благодетельны, от тех, которые были зловредны. Так и наметилось первое понятие о добрых и злых духах, и как известно лишь небольшое число религий, которые различали бы благих божеств от злых, богов от демонов. С наибольшею же полнотою и силою этот дуализм выразился в религии древних иранцев, которые изложили свое учение в знаменитой «Зенд-Авесте». Здесь мы видим яркое олицетворение и воплощение доброго начала Ахура-Мазде (Ормузде и злого – в Ангро-Маньюсе (Аримане). Таким-то путем злое начало, злой дух приобрел полные права гражданства в религиозных представлениях народных масс.

Каждый раз, когда народ меняет свою прародительскую религию на новую, наблюдается одно и то же неизменное явление: боги старой веры превращаются в демонов новой веры, и вместе с тем вся богослужебная обрядность старой веры становится чародейством и колдовством перед лицом новой веры. Так вышло с первобытною арийскою религией, изложенною в "Ведах". Древние индийские божества девы превратились в злых демонов (д а е в а ) "Зенд-Авесты". Боги Древней Греции и Рима в глазах отцов христианской церкви превратились в демонов и злых духов.

Таким-то путем и наша Европа, к своему великому бедствию, унаследовала от древнего первобытного язычества с бесконечною грудою всяких суеверий и верование в нечистую силу. Новая вера, т. е. христианство, всеми мерами боролась с этими суевериями. Сущность этого враждебного столкновения между языческими и христианскими воззрениями на дьявола очень легко понять и уяснить себе. Язычник не только верит в существование злого духа, но и служит ему. Злой дух для него такое же божество, как и добрый дух. Притом с добрым божеством ему не представляется никакой надобности и хлопотать с особенным усердием. Он всегда и без того уверен в добром расположении к нему благодетельных божеств. Иное дело злые боги. Их надо расположить в свою пользу, иначе от них, кроме зла и вреда, ничего не жди. Поэтому культ злого духа в первобытном человечестве разработан был гораздо глубже, подробнее и основательнее, нежели культ благодетельных богов.

Отсюда и нарождение колдовства, как посреднической инстанции между человеком и миром богов.

Христианство же стало по отношению к злому духу совершенно на другую точку. Признавая формально его существование, не думая его отрицать, введя это положение в догмат, оно объявило злого духа "сатаною" (т. е. противником), врагом благого божества, как бы противоположением божества. Богу довлеет поклонение, сатане же лишь ужас. Отринуться от сатаны, значит, служить и угождать Богу. Всякая попытка обращения к сатане, как к высшему духу, является богоотступничеством.

И вот народ, все еще пропитанный духом своего древнего язычества, никак не мог или не хотел понять и принять это новое воззрение на дух мрака и зла: для него он все еще был бог, и он служил ему, угождал ему, в чаянии благодати. Вот в чем состояла суть того конфликта между народными воззрениями и христианством, носители и хранители которого и вели с этими старыми языческими воззрениями ожесточенную борьбу чуть не тысячу лет подряд».[4, c.356-358]

Булгаков в «Майстрі і Маргариті» сприйняв дуализм давніх релігій, де добрі та злі божества є рівноправними об’єктами вклоніння. Один з гонителів Майстра невипадково названий Арімановим - носієм злого начала, на ім’я зороастрійського божества.

Ідею ж "доброго диявола" Булгаков взяв з книги А. В. Амфітеатрова "Дьявол в быте, легенде и в литературе средних веков". Там відзначалося: «...Нельзя не заметить, что понятие и образ злого духа, отличного от добрых, определяется в библейском мифотворчестве не ранее пленения (речь идет о Вавилонском пленении евреев).

В Книге Иова Сатана еще является среди ангелов неба и отнюдь не рекомендуется заклятым противником Бога и разрушителем его создания. Это только дух-скептик, дух-маловер, будущий Мефистофель, близость которого к человеческому сомнению и протесту против фатума прельстит впоследствии так многих поэтов и философов. Власть его - еще по доверенности от божества и, следовательно, одного с ним характера: она только служебность, истекающая из высшей воли. В бедствиях Иова он не более как орудие. Ответственность за необходимость непостижимых и внезапных страданий праведника божество, собственными устами, принимает на себя в знаменитой главе, которая даже нашего резонера Ломоносова сделала поэтом. Дьявол Книги Иова - скептик, дурно думающий о человеке и завидующий ему перед лицом Высшей Святости, но, в конце концов, он только слуга по такого рода комиссиям, к которым Высшая Святость не может, так сказать, непосредственно прикоснуться, ибо это унизило бы идею ее совершенства. Это - фактотум неба по злым делам.

Еще выразительнее выступает роль такого фактотума в знаменитом эпизоде Книги Царств о духе, принявшем от Бога поручение обманом своим погубить царя Ахава. Этот дух даже не носит еще клички злого, темного, дьявола и т. п. Он - ангел, как все, как тот страшный ангел, который в одну ночь совершает необходимые бесчисленные бойни: избиение первенцев египетских, истребление Сеннахеримовых полчищ и пр.»[4,c.360]

У Булгакова Воланд також виконує доручення, чи, скоріше, прохання Ієшуа забрати до себе Майстра і Маргариту. Сатана в булгаковському романі - слуга Га-Ноцрі "по такого рода комиссиям, к которым Высшая Святость не может... непосредственно прикоснуться". Недарма Воланд каже Левію Матвею: "Мне ничего не трудно сделать". Людина творча, яким є Майстер (подібно до гетевcького Фауста), завжди належить не тільки Богу, але й дияволу.

Амфітеатров особливу увагу приділяв апокрифічній книзі Єноха, де "в ее древнейшей части впервые звучит идея близости дьявола с человеком, и вина его изображается как отступничество от божества в сторону человечества, измены небу для земли. Дьяволы Еноха - ангелы, павшие через любовь к дочерям человеческим и позволившие оковать себя путам материи и чувственности. Этот миф носит в себе глубокую идею - отсутствие в природе существ по самому происхождению злобно-демонических; такие существа, т.е. мысли и действия в образах, - плоды человеческой эволюции".[4, c.365] В "Майстрі і Маргариті" Воланд та підлеглі йому демони існують як відображення людcьких вад, що проявляються в контакті з Бегемотом, Корв’євим-Фаготом, Азазелло.

Останній, демон пустелі, походить від «Азазела, демона бeзводних місць», як він був означений в булгаковських підготовчих матеріалах до роману.
Про Азазелла пише Амфітеатров в "Дьяволе": "Евреи слишком долго жили кочевниками в жгучих пустынях, чтобы не вынести из них мифа о царящем в них злом духе Азазеле, - быть может, отголоске египетского Сэта, которому подчиненным египтяне считали Синайский полуостров. Пресловутый обычай выгонять в жертву этому Азазелю "козла искупления", нагруженного грехами Израиля, общеизвестен. Он держался в иудаизме едва ли не до падения иудейской государственной самостоятельности и, умирая, соприкоснулся с христианским символом-антитезою агнца, принявшего на себя грехи мира". Автор "Дьявола" добавляет, что апокрифическая книга "Берешитт раббан" "считает этого Азазела худшим из ангелов, пленившихся земными женщинами и чрез то сделавшихся демонами. Он научил женщин украшать себя драгоценностями и камнями, румяниться и белиться". [4, c.361]

Амфітеатров відзначав: "Противоречие между самым понятием "злого духа" с одной стороны и "добра" с другой, казалось, должно было бы помешать народу создать идею о добром черте, в контраст или в поправку к черту злому. Но не только народ, а и богословы не удержались от соблазна открыть двери этой примитивной идее".[5] Один з таких добрих чортів в нагороду за службу в монастирі попросив "пеструю одежду с бубенчиками", і саме так в попередній редакції "Майстра і Маргарити" вдягнутий майбутній Азазелло.

Амфітеатров згадує й "чудесный малороссийский рассказ о чертяке, который, влюбившись в молоденькую девушку, попавшую в ведьмы не по собственной охоте, а по наследственности от матери, не только помогает этой бедняжке разведьмиться, но и продает себя в жертву за нее мстительным своим товарищам... Таким образом, народному черту оказывается доступной даже высшая ступень христианской любви и готовность положить душу свою за други своя. Мало того, бывают черти, которые добрыми своими качествами значительно превосходят людей и зрелище человеческой подлости и жестокости приводит их в искреннейшее негодование и ужас".[5]

II. Демонічні персонажі роману «Майстер і Маргарита»: прототипи та коротка характеристика образів

2.1 Воланд – «дух зла і володар тіней»

Воланд - персонаж роману «Майстер і Маргарита», який очолює світ потойбічних сил. Воланд - це диявол, сатана, "князь темряви", "дух зла і володар тіней" (всі ці визначення зустрічаються в тексті роману). Воланд багато в чому орієнтований на Мефістофеля «Фауста» (1808-1832) Йогана Вольфганга Гете (1749-1832), в тому числі й на оперного, з опери Шарля Гуно (1818-1893) «Фауст» (1859).

Ім’я Воланд взяте з поеми Гете, де воно згадується лише один раз і в російських перекладах не з’являється. Так називає себе Мефістофель в сцені Вальпургієвої ночі, вимагаючи від нечистої сили дати дорогу: «Дворянин Воланд іде!».
Булгакову хотілося саме з «Фаустом» пов’язати свого сатану, навіть названого ім’ям, не дуже відомим російському читачеві. Рідкісне ім’я потрібне було для того, щоб необізнаний у демонології рядовий читач не відразу здогадався б, хто такий Воланд.

Є.С. Булгакова записала в своєму щоденнику про читання перших глав останньої редакції «Майстра і Маргарити» 27 квітня 1939 р.: "Вчера у нас Файко - оба (драматург Александр Михайлович Файко (1893-1978) с женой), Марков (завлит МХАТа) и Виленкин (Виталий Яковлевич Виленкин (1910/11 г. рождения), коллега Павла Александровича Маркова (1897-1980) по литературной части МХАТа). Миша читал "Мастера и Маргариту" - с начала. Впечатление громадное. Тут же настойчиво попросили назначить день продолжения. Миша спросил после чтения - а кто такой Воланд? Виленкин сказал, что догадался, но ни за что не скажет. Я предложила ему написать, я тоже напишу, и мы обменяемся записками. Сделали. Он написал: сатана, я - дьявол. После этого Файко захотел также сыграть. И написал на своей записке: я не знаю. Но я попалась на удочку и написала ему - сатана".[2, с 64]

Булгаков, звісно, експериментом був задоволений. Навіть такий кваліфікований слухач як Файко Воланда відразу не відгадав. Ймовірно, загадка присутності на Патріарших іноземного профессора з самого початку буде тримати в напрузі більшість читачів «Майстра і Маргарити». В попередніх редакціях Булгаков пробував для майбутнього Воланда імена Азазелло та Веліар.

Справжнє обличчя Воланда Булгаков приховує лише на початку роману, щоб заінтригувати читача, а потім вже прямо заявляє, що на Патріарші точно прибув диявол. Воланд багатоликий, як і пристало дияволу, і в розмовах з різними людьми вдягає різні маски, дає зовсім несхожі відповіді про мету своєї місії. Між тим, усі наведені версії слугують лише для того, щоб замаскувати його справжню мету – забрати з Москви геніального Майстра та його кохану, а також рукопис роману про Понтія Пілата.

Воланд – носій долі, і в цьому сенсі Булгаков знаходиться в полоні російської літератури, що пов’язує долю, рок, фатум не з Богом, а з дияволом.

Нетрадиційність Воланда проявляється в тому, що він, будучи дияволом, наділений деякими явними атрибутами Бога. Булгаков був добре знайомий з книгою англійського церковного історика та єпископа Фаррара «Життя Ісуса Христа» (1873). Виписки з неї збереглися в архіві письменника.

Завдяки цій книзі можна зрозуміти одне із значень діамантового трикутника на портсигарі Воланда. Автор «Життя Ісуса Христа» писав: «Чтобы показать им (главным священникам, книжникам, раввинам, представителям всех классов Синедриона - высшего иудейского судебного органа), что самое писание пророчественно обличает их, Христос спросил, неужели они никогда не читали в Писании (Пс. CXVII) о камне, который отвергнут был строителями, но который тем не менее, по чудесным целям Божиим, сделался главой угла? Как могли они дальше оставаться строителями, когда весь план их строительства был отвергнут и изменен? Разве древнее мессианское пророчество не показывает ясно, что Бог призовет других строителей на создание своего храма? Горе тем, которые притыкались, как это было с ними, об этот отвергнутый камень; но даже и теперь еще было время избегнуть конечной гибели для тех, на кого может упасть этот камень. Отвергать Его в Его человечестве и смирении уже значило терпеть прискорбную потерю; но оказаться отвергающим Его, когда Он придет во славе, не значило ли бы это "окончательно погибнуть от лица Господа?" Сесть на седалище суда и осуждать Его - значило навлекать погибель на себя и на народ; но быть осужденным от Него - не будет ли это значить быть "стертым во прах" (Дан. II, 34-44)?».[4, c. 277]

Трикутник Воланда як раз і символізує наріжний камінь – відкинутий камінь, що стає наріжним. Хід подій В «Майстрі і Маргариті» повністю відповідає притчі, поданій Фарраром. Берліоз та Бездомний, сидячи на лавці, знову, дев’ятнадцять століть поспіль, судять Христа і відкидають його божественність (Бездомний) та й саме його існування (Берліоз).

Трикутник Воланда – ще одне попередження голові МАССОЛИТа, нагадування про притчу про будівельників Соломонового храму, особливо в поєднанні зі словами: «Кирпич ни с того ни с сего никому и никогда на голову не свалится… Вы умрете другою смертью». Берліоз попередження не сприйняв, не увірував в існування Бога і диявола, та ще й надумав згубити Воланда доносом, і заплатив за це загибеллю. Так і слухачі Христа та їх нащадки, як підкреслював Фаррар, не оминули загибелі під час завоювання Єрусалима військами Тита в 70 р. н.е., що передрікає голові Синедріону Каїфі прокуратор Понтій Пілат.[4,c.277]

В масонській символіці трикутник походить до легенди, що розвиває притчу про Соломонів храм. Трикутник Воланда має пряме відношення до Масонства. Не виключено, що прихована масонська символіка в романі була своєрідною формою полеміки з позицією влади, що переслідувала масонів. Немає відомостей про те, чи належав Булгаков до будь-якої масонської організації. З булгаковських знайомих режисер Ю.Завадський, для якого Булгаков писав п’єсу «Полоумный Журден», був до революції розенкрейцером, а після 1917 р. був членом містичного гуртка, побудованого на кшталт масонського. Однак, немає доказів, що в цей гурток, що складався з людей театру, входив Булгаков. Крім цього, на засіданнях літературного гуртка «Никитинские субботники» в 20-ті роки Булгаков міг зустрічатися з одним із вождів російських розенкрейцерів поетом Борисом Михайловичем Зубакіним, розстріляним в 1938 році. Булгаков також товаришував з поетом М.Волошиним, в якого гостював в Коктебелі в 1925 році. Добре відомо, що Волошин в 1900-ті роки в Парижі вступив до масонської ложі.[4,c.439]

У Булгакова Воланд, як раніше Рок в «Рокових яйцях», уособлює долю, що карає Берліоза, Сокова та інших, які поступаються нормами християнської моралі. Це перший диявол в світовій літературі, який карає за порушення заповідей Христа. Мета Воланда – не тільки побудова нового храму літератури, де всі об’єднаються і будуть щасливі, але й пробудження літераторів до творчості, плоди якої будуть угодними як Богу, так і дияволу.

Воланда в попередній редакціях роману звали Теодором, що в перекладі з давньогрецької означає «божий дар». Тут не тільки пародія, але й вказування на зв’язок Воланда з Ієшуа Га-Ноцрі, який вирішує долю Майстра і Маргарити, але виконати рішення просить Воланда.

Подібна «взаємодоповнюваність» Бога і диявола походить, зокрема, з «Путевых картин» (1826-1831) – основного публіцистичного твору німецького поета, сатирика і романтика Генріха Гейне (1797-1856). Тут алегорично зображена боротьба між партіями консерваторів та лібералів у Великобританії як боротьба Бога й диявола. Гейне іронічно відзначає, що «Господь створив дуже мало грошей» - цим пояснюється існування світового зла. Воланд певним чином відшкодовує нестачу грошей, закидаючи натовп червонцями, які перетворюються пізніше на прості папірці. В «Путевых картинах» Гейне малює яскраву картину того, як Бог зайняв при створенні світу грошей в диявола під заставу Всесвіту. В результаті Господь не перешкоджає своєму кредитору «насаджувати смуту й зло. Але чорт, зі свого боку, знов-таки дуже зацікавлений в тому, щоб світ не зовсім загинув, бо в цьому випадку він позбудеться застави, тому він остерігається перестаратися, а Господь бог, який також не дурний і добре розуміє, що в користі чорта полягає для нього потайна гарантія, доходить до того, що передає йому господство над усім світом, тобто доручає чорту утворити міністерство». Тоді «Саміель очолює пекельне воїнство, Вельзевул стає канцлером, Віцліпуцлі – державним секретарем, стара бабуся отримує колонії тощо. Ці союзники починають хазяйнувати по-своєму, і через те, не дивлячись на злу волю в глибині сердець, вони, задля власної вигоди, примушені прагнути до світового блага. Тоді вони винагороджують себе за цей примус тим, що для добрих цілей застосовують найбридкіші засоби».[5]

Гейне іронічно змалював місце з гетевського «Фауста», яке стало епіграфом до «Майстра і Маргарити»: "... так кто ж ты, наконец? - Я - часть той силы, что вечно хочет зла и вечно совершает благо".[1, c.3] У автора "Путевых картин", навпаки, потойбічні сили змушені прагнути до благородної мети, але застосовувати для цього найнегідніші засоби. У Булгакова Воланд, як і герой Гете, бажаючи зла, повинен творити благо. Щоб отримати до себе Майстра з його романом, він карає літератора-кон’юнктурщика Берліоза, зрадника барона Майгеля і багатьох дрібних злодюжок, на кшталт злодія-буфетчика Сокова або хапуги-управдома Босого. Однак прагнення віддати автора роману про Понтія Пілата під владу потойбічних сил – лише формальне зло, оскільки здійснюється з благословення і навіть за прямим дорученням Ієшуа Га-Ноцрі, що уособлює сили добра.

Але, як і в Гейне, добро та зло чиниться, врешті, руками самої людини. Воланд та його почет тільки дають можливість виявитися тим вадам і принадам, котрі закладені в людях. Наприклад, жорстокість натовпу по відношенню до Жоржа Бенгальського в Театрі Варьєте змінюється милосердям, як і первинне зло, коли нещасному хотіли відірвати голову, стає необхідною умовою для появи добра – жалю до втратившого голову конферансьє.

Воланд виконує доручення Ієшуа Га-Ноцрі – таким оригінальним чином Булгаков здійснює взаємодоповнюваність доброго та злого початку. Ця ідея, ймовірно, була також частково підказана уривком про йезид з праці італійського місіонера Мауріціо Гардзоні, що зберігся серед матеріалів до пушкінської «Подорожі в Арзрум» (1836). Там зазначалось, що «йезиди думають, що бог велить, але виконання своїх велінь доручає владі диявола».[5]

Ієшуа через Левія Матвія просить Воланда взяти із собою Майстра і Маргариту. З точки зору Га-Ноцрі та його єдиного учня, винагорода, покладена Майстру, дещо недолуга –«он не заслужил света, он заслужил покой».[1,c.377] А з точки зору Воланда, спокій перевершує «голе світло», бо залишає можливість для творчості, у чому сатана й переконує автора роману про Понтія Пілата. Воланд, як і Ієшуа, розуміє, що «голим світлом» взмозі насолоджуватись лише відданий, але догматичний Левій Матвій, але не Майстер. Саме Воланд з його скепсисом та сумнівами, який бачить світ у всіх його протиріччях (яким бачить його справжній художник), краще за все зможе забезпечити головному герою достойну винагороду. Диалектична єдність, взаємозамінність добра й зла найбільш вповні розкривається в словах Воланда, звернених до Левія Матвея, який відмовився побажати здоров’я "духу зла та володарю тіней": "Ты произнес свои слова так, как будто ты не признаешь теней, а также и зла. Не будешь ли ты так добр подумать над вопросом: что бы делало твое добро, если бы не существовало зла, и как бы выглядела земля, если бы с нее исчезли тени? Ведь тени получаются от предметов и людей. Вот тень от моей шпаги. Но бывают тени от деревьев и от живых существ. Не хочешь ли ты ободрать весь земной шар, снеся с него прочь все деревья и все живое из-за твоей фантазии наслаждаться голым светом? Ты глуп".[1,c.376]

Воланд, на відміну від Ієшуа, вважає всіх людей не добрими, а злими. Ціль його місії в Москві заключається у виявленні злого початку в людині. Воланд та його почет провокують москвичів на неблаговидні вчинки, запевняючи у цілковитій безкарності, а потім самі пародійно карають їх.

Важливим літературним прототипом Воланда слугує «Некто в сером», якого називають «Він» з п’єси Леоніда Андреєва (1871-1919) «Жизнь человека» (1907). В пролозі «Некто в сером», який символізує Долю, Рок, а також «князя темряви» говорить про Людину: "Неудержимо влекомый временем, он непреложно пройдет все ступени человеческой жизни, от низа к верху, от верха к низу. Ограниченный зрением, он никогда не будет видеть следующей ступени, на которую уже поднимается нетвердая нога его; ограниченный знанием, он никогда не будет знать, что несет ему грядущий день, грядущий час - минута. И в слепом неведении своем, томимый предчувствиями, волнуемый надеждами и страхом, он покорно совершит круг железного предначертания".[5] Воланд передрікає загибель «обмеженому знанням» Берліозу, і забезпечує «останній притулок» «обмеженому зором» Майстру, якому не дано побачити світло Божественного Откровення та зустрітися з Ієшуа Га-Ноцрі.

Вічна, раз і назавжди дана сувора ієрархія панує в потойбічному світі. Воланду підпорядкований весь його почет. Найближчий до диявола за становищем – Коров’єв-Фагот, перший за рангом серед демонів, головний підручний сатани. Фаготу підкоряються Азазелло і Гелла. Дещо особливе становище займає кіт-перевертень Бегемот, улюблений блазень «князя темряви».

2.2 Чорт і лицар Коров’єв-Фагот

Коров’єв-Фагот – персонаж роману «Майстер та Маргарита», старший з підлеглих Воланду демонів, чорт і лицар, що представляється москвичам перекладачем при професорі-іноземці та колишнім регентом церковного хору. Прізвище Коров’єв сконструйоване подібно до прізвища персонажу повісті Олексія Костянтиновича Толстого (1817-1875) «Упир» (1841) Теляєва, який виявляється лицарем Амвросієм та вампіром.

Лицарство Коров’єва-Фагота має багато іпостасей. В останньому польоті фігляр Коров’єв перекидається на темно-фіолетового лицаря з ніколи не усміхненим обличчям. Цей лицар «когда-то неудачно пошутил... его каламбур, который он сочинил, разговаривая о свете и тьме, был не совсем хорош. И рыцарю пришлось после этого прошутить немного больше и дольше, нежели он предполагал» - так викладає Воланд Маргариті історію покарання Коров’єва-Фагота. Своєрідним прототипом лицаря Фагота слугує, ймовірно, бакалавр Сансон Карраско, один з основних персонажів булгаковської інсценування роману «Дон Кіхот». Сансон Карраско видає себе за лицаря Білого Місяця, перемагає лицаря Печального Образу у поєдинку та примушує переможеного дати обіцянку повернутися до родини. Дон Кіхот не може пережити руйнації своїх фантазій і помирає. Не виключено, що саме лицар Білого Місяця покараний Воландом сторіччями вимушеного блюзнірства за трагічний жарт над лицарем Печального Образу, який скінчився загибеллю благородного ідальго.

У Коров’єва-Фагота є демонологічний прототип. В книзі М.А.Орлова «История сношений человека с дьяволом», з якої збереглися багаточисельні виписки в булгаковському архіві, наведена історія двох лицарів. Один з них, іспанський дворянин, закоханий у чорницю, повинен був пройти крізь монастирську церкву. В яскраво освітленій церкві лицар бачить відспівування покійника, і дворянину називають ім’я покійника – його власне. У відповідь лицар сміється, вказавши, що ченці помиляються, і він, хвала Богу, живий та здоровий. Одначе, охоплений страхом, вибігає з церкви. Його наздоганяють дві чорні собаки та загризають на смерть. Інший лицар, Фалькенштейн, одного разу засумнівався в могутності та самому існуванні демонів та зі своїми сумнівами звернувся до ченця Філіпа. Той начертав шпагою чарівне коло та заклинаннями призвав чорта – здоровенного та жахливого чорного диявола, що з’явився з шумом та гуркотом. Лицар не вийшов за межі чарівного кола і залишився живий та неушкоджений, тільки обличчя його зблідло і залишилось таким до кінця життя. В Коров’єві-Фаготі злилися образи обох лицарів. Іспанський лицар був покараний за висміювання пророкування власної смерті ( за це покараний і Михаїл Олександрович Берліоз), а лицар Фалькенштейн – за сумніви в існуванні демонів, причому обличчя його навіки залишається блідим, тоді як лицар Фагот приречений залишатися завжди з похмурим обличчям.

Не виключено, що Коров’єв-Фагот мав і реального прототипа серед знайомих Булгакова. Л.Є.Бєлозерська в книзі мемуарів пригадує слюсаря-водопровідника Агеїча, коханця їхньої хатньої робітниці Марусі, яка вийшла за нього заміж та, за твердженням мемуаристки «много раз после прибегала она ко мне за утешением. Несколько раз прорывался к нам и пьяный Агеич. Алкоголь настраивал его на божественное: во хмеле он вспоминал, что в юности пел в церковном хоре и 6начинал петь псалмы. Выпроводить его в таком случае было очень трудно. «Богиня, вы только послушайте...- и начинал свои песнопения...» За словами Л.Є.Бєлозерської, Агеїч був «на всі руки майстер». Відставний регент-водопровідник вплинув на коров’євську іпостась Коров’єва-Фагота, який видає себе за колишнього регента і постає на Патріарших гірким п’яницею. Він, як і Агеїч, «на всі руки майстер», тільки у справі влаштування всілякої гидоти.[5]

2.3 Демон безводної пустелі (Азазелло)

Азазелло – персонаж роману «Майстер та Маргарита», член почету Воланда, «демон безводної пустелі, демон-вбивця».

Ім’я Азазелло створене Булгаковим від старозаповітнього імені Азазел. Так звуть негативного культурного героя старозаповітньогоапокрифа – книги Єноха,полеглогоянгола, який навчив людей виготовляти зброю та прикраси. Завдяки Азазелу жінки засвоїли «блудливе мистецтво» розфарбовувати обличчя. Саме тому Азазелло передає Маргариті крем, чарівним чином змінюючий її зовнішність. В книзі І.Я.Порфірьєва «Апокрифические сказания о ветхозаветных лицах и событиях» (1872), яка була відома Булгакову, відзначалося, зокрема, що Азазел «навчив людей робити мечі, шпаги, ножі, щити, броні, дзеркала, браслети і різні прикраси; навчив розписувати брови, застосовувати дорогоцінні камені і різного роду прикраси, так що земля розбещилася». Булгакова притягло поєднання в одному персонажі здібності до зваблення і вбивства. Саме за звабника приймає Азазелло Маргарита під час їх першої зустрічі в Олександровському саду. Але головна функція Азазелло в романі пов’язана з насильством. Він викидає Стьопу Лиходєєва з Москви до Ялти, виганяє з Поганої квартири дядька Берліоза Поплавського, вбиває з револьвера Барона Майгеля.

В попередніх редакціях це вбивство Азазелло здійснював за допомогою ножа, який більше підходить йому як винахіднику усієї існуючої в світі холодної зброї. Однак в завершальному тексті «Майстра і Маргарити» Булгаков врахував, що прототип барона Майгеля Б.С.Штейгер вже в ході створення роману був розстріляний, і змусив Азазелло вбити зрадника не ножем, а кулею. Азазелло також винайшов крем, котрий він дарує Маргариті. Крем так і зветься «крем Азалелло». Чарівний крем не тільки робить героїню невидимою та здібною літати, але й дарує їй нову, відьмину красу. А в Поганій квартирі Азалелло з’являється крізь дзеркало, теж своє нововведення.

В деяких зберігшихся фрагментах редакції «Майстра і Маргарити» 1929 р. ім’я Азазелло носив сатана – майбутній Воланд. Тут Булгаков, ймовірно врахував вказівки Порфірьєва на те, що в мусульман Азазел – є вищий янгол, котрий після свого падіння був названий сатаною. Азазелло й тоді, й пізніше, аж до 1934 р., називається Фієлло. Можливо, ім’я Фієлло, що в перекладі з латини означає «син», з’явилося під впливом повідомлення Порфірьєва про те, що в книзі Єноха є два латинські імені месії: Fillius hominis (син людський) та Fillius mulieris (син дружини). Ім’я Фієлло підкреслювало підлегле становище майбутнього Азазелло по відношенню до майбутнього Воланда (тоді ще Азазелло), а з іншого боку пародійно прирівнювало його до месії.

2.4 Гелла –найнижчий різновид нечистої сили

Гелла є членом почету Воланда, жінкою-вампіром. Ім’я «Гелла» Булгаков взяв зі статті «Чародійство» Енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона, де відзначалося, що не Лесбосі цим ім’ям називали передчасно загиблих дівчат, котрі після смерті ставали вампірами.

Коли Гелла разом з оберненим нею на вампіра адміністратором Театру Вар’єте Варенухою намагаються ввечері після сеансу чорної магії напасти на фіндиректора Римського, на її тілі виступають явні сліди трупного розкладання. Ймовірно, тут відбився київський досвід Булгакова, що відобразився в романі «Біла гвардія». Там Ніколка Турбін у пошуках трупа полковника Най-Турса опинився в морзі, де побачив труп жінки, яка здалася йому страшно вродливою, як відьма, і липкою. Ніколка ледве спромігся відвести очі від шраму на її тілі. Такий же шрам на шиї в Гелли, що споріднює її з Маргаритою з «Фауста» Гете, бідолашної коханої головного героя поеми, страченої за вбивство її дитини. Гелла вільно переміщується в повітрі, що надає їй схожості з відьмою, і з відьмою ж порівнюється жінка в морзі з «Білої гвардії».

Крик півня, що примушує Геллу і Варенуху покинути Театр Вар’єте, повністю відповідає поширеній в дохристиянській традиції багатьох народів асоціації півня з сонцем – він своїм співом проголошує прихід світанку зі сходу і вся нечисть, в тому числі й вампіри, відходять на захід, підзаступництво диявола.

Характерні риси поведінки вампірів клацання зубами й причмокування Булгаков, можливо, запозичив з повісті О.М.Толстого «Упир» (1841), де головному герою загрожує загибель з боку вампірів. Тут дівчина-вампір поцілунком обертає на вампіра свого коханого – звідси, вочевидь, роковий для Варенухи цілунок Гелли.

Гелла єдина з почету Воланда, що відсутня в сцені останнього польоту. Булгакова вважала, що це – результат незавершеної праці над «Майстром і Маргаритою». За спогадами В.Я.Лакшина, коли він вказав їй на відсутність Гелли в останній сцені, «Елена Сергеевна взглянула на меня растерянно и вдруг воскликнула с незабываемой экспрессией: «Миша забыл Геллу!!!».[4, c.323]

Та не виключено, що Булгаков свідомо прибрав Геллу зі сцени останнього польоту як наймолодшого члену почету, що виконував тільки допоміжні функції і в Театрі Вар’єте, і в Поганій квартирі, і на Великому балі в сатани. Вампіри – це традиційно найнижчий різновид нечистої сили.

До того ж Геллі не було б на кого перетворитися в останньому польоті, бо вона, як і Варенуха, перетворившись на вампіра (живого мерця), зберегла свій первинний образ. Коли ніч «розвінчувала всі обмани», Гелла могла б тільки знову стати мертвою дівчиною. Можливо також, що відсутність Гелли означає її негайне зникнення (через непотрібність) після завершення місії Воланда та його супутників у Москві.

2.5 Улюблений блазень, демон бажань шлунку (Бегемот)

Бегемот – персонаж роману «Майстер та Маргарита», кіт-перевертень та улюблений блазень Воланда.

Ім’я Бегемот взяте з апокрифічної книги Єноха. В дослідженні І.Я. Порфір’єва «Апокрифические сказания о ветхозаветных лицах и событиях» (1872), яке, скоріше за все, було відоме Булгакову, згадувалось морське чудовисько Бегемот, разом з жіночим – Левіафаном – що жило в невидимій пустелі «на схід від саду, де жили обрані та праведні».

Відомості про Бегемота автор «Майстра та Маргарити» взяв також з книги М.А.Орлова «История сношений человека с дьяволом» (194), виписки з якої збереглися в архіві Булгакова. Там, зокрема, описана справа ігумені Луденського монастиря Анни Дезанж, яка жила у 17ст. Та була одержима сімома дияволами, причому «п’ятим бісом був Бегемот, який походив з чину Престолів. Цей біс зображався у вигляді чудовиська зі слонячою головою, з хоботом та кликами. Руки в нього були людського фасону, а величезний живіт, коротенький хвостик та товсті задні лапи, як в бегемота».

У Булгакова Бегемот став величезних розмірів котом-перевертнем, причому його розміри зумовлені слоноподібністю демона Бегемота. Булгаков врахував також що в демона були руки «людського фасону», тому його Бегемот, залишаючись котом, дуже спритно простягає кондукторці монетку, щоб взяти білет.

Бегемот у демологічній традиції – це демон бажань шлунку. Звідси неймовірна ненажерливість Бегемота в Торгсині (магазині Торгового синдикату, коли він без розбору ковтає все їстівне. Булгаков іронізує з відвідувачів валютного магазину, в тому числі й над самим собою. На валюту, отриману від закордонних постановників булгаковських п’эс, драматург з дружиною іноді робили покупки в Торгсині. Людей наче обуяв демон Бегемот, вони поспішають накупити делікатесів, в той час, як за межами столиць населення голодує.

«Політично шкідлива» промова Коров’эва-Фагота, захищаючого Бегемота – «бедный человек целый день починяет примуса; он проголодался… а откуда ему взять валюту?» - зустрічає співчуття натовпу та провокує бунт. Благообразний, бідно, але чисто вдягнений старий саджає «іноземця» в бузковому пальті в кадку з керченськими оселедцями.

Сцена, коли представники влади намагаються заарештувати Бегемота в квартирі, а той заявляє, що кіт – «древнее и неприкосновенное животное», заводячи блюзнірську перепалку, йде, скоріше за все, з філософського трактату «Сад Епікура» (1894) французького письменника, Нобелевського лауреата Анатоля Франса (Тібо) (1867-1923). Там наведена оповідь, як Аристид врятував пташенят, щойно вилупившихся в кущі троянд в нього під вікном, влучивши пострілом в кішку, що до них підкрадалася. Франс іронічно підкреслює, що на розсуд Аристида єдине призначення - кішки ловити мишей та бути мішенню для куль. Але з точки зору кішки, що вважає себе вінцем творіння, а пташенят – своєю законною здобиччю, вчинок Аристида не має виправдань. Бегемот також не бажає бути живою мішенню та вважає себе недоторканним. Можливо, епізод з пташенятами підказав Булгакову сцену, коли ті, що прийшли заарештувати Бегемота безуспішно намагаються зловити його сіткою для піймання птахів.

За спогадами другої дружини Булгакова Л.Є. Бєлозерської, реальним прототипом Бегемота був їх кіт Флюшка – величезна тварина сірого кольору. Булгаков тільки зробив Бегемота чорним, бо саме чорні коти за традицією пов’язуються з нечистою силою.

Під час останнього польоту Бегемот перетворюється на худенького хлопця-пажа, що летить поряд з прийнявшим образ темно-фіолетового лицаря Коров’євим-Фагатом. Тут, ймовірно, відобразилися шутлива легенда «про жорстокого лицаря» з повісті «Жизнеописание Степана Александровича Лососинова» (1928), яку написав друг Булгакова, письменник Сергій Сергійович Заяцький (1893-1930). В цій легенді, поряд з жорстоким лицарем, який раніше не бачив жінок, фігурує його паж. Лицар у Заяцького мав пристрасть відривати голови у тварин. У Булгакова ця функція, тільки у відношенні до людей, передана Бегемоту – він відриває голову конферансьє Театру Вар’єте Жоржу Бенгальському. У фіналі Бегемот, як і інші члени почету Воланда, зникає перед самим сходом сонця на горному перевалі в пустинній місцевості біля саду, де, в повній відповідності до оповіді з книги Єноха, уготований вічний прихисток «праведним та обраним» - Майстру та Маргариті.

Висновок

Роман «Майстер і Маргарита» сприймається, насамперед, як фантастична сатира, де давній Єршалаїм чудесним чином поєднується з Москвою 1929 року через світ нечистої сили, очолюваної Воландом. Головний задум булгаковського роману зводиться до того, щоб від достойного сатиричного висміювання сучасного радянського світу через буфонаду, гумор та скептичну філософію потойбічного світу, де панують Воланд та його почет, привести читача до високого ідеалу давньої легенди, до вчення Ієшуа Га-Ноцрі, яке виникло в єршалаїмському світі і затверджує торжество морально прекрасної й доброї людини, якого ніякі муки та страждання не зможуть змусити відмовитися від віри у добро та справедливість. Пріоритет простих людських почуттів над будь-якими суспільними відносинами Булгаков стверджує самим романом, не даремно названим «Майстер і Маргарита». В світі, де роль та дії людини визначаються його суспільним становищем, все-таки існують добро, правда, любов, творчість, але вони примушені ховатися в світі потойбічному, шукати захисту в самого диявола – Воланда. Автор роману вважав, що суспільство істини та справедливості можна створити, тільки спираючись на ці цінності гуманізму. В «Майстрі і Маргариті», як і в багатьох інших творах, Булгаков продемонстрував вміння просто, з мінімумом словесних засобів говорити про речі складні, буде це історія й моральна доктрина християнства чи останнє відкриття біології та фізики, сховані в підтексті «Собачого серця» чи «Майстра і Маргарити». Персонажі, як правило, позбавлені довгих чеховських монологів, а серйозні програмні декларації супроводжуються гумористичними репліками. В цьому, крім іншого, секрет широкої глядацької популярності булгаковської драматургії.

Добре відомо, що «Майстер і Маргарита», як і інші булгаковські твори, за числом літературних ремінісценцій займають одне з перших місць в російській літературі. Але це зовсім не означає, що Булгаков був ремінісцентним письменником, а його творчість зводилася до переспівування традиційних мотивів світової культури. Булгаковська творчість була одночасно гостро актуальною, зачипала найболючіші аспекти сучасного життя. В цьому полягало неприйняття Булгакова офіційною радянською критикою та комуністичною владою.Вишневський, давній ворог Булгакова, цитував фразу Сталіна: «Наша сила в тому, що ми й Булгакова навчили на нас працювати »[5]. Вождь жорстоко помилявся: нічого більшовики Булгакова не навчили; ні в чому їхня сила не підтвердилася. Як істинний Майстер, Булгаков та його роман належить вічності. Розуміння цього було так само недоступне багатьом сучасникам письменника, як і гонителям його Майстра.

Світу формалізму, бездушної бюрократії, користі протидіє в Булгакова світ вічних людських цінностей: історична правда, творчий пошук, совість. Насамперед – любов. Роман Булгакова «Майстер і Маргарита», як усі величні, вічні книги людства, присвячений силі й непереможності любові. Але не потрібно забувати, що роман писався в часи, коли пануючою силою в суспільстві, країні і світі була ненависть. Ненависть класова й національна, революційна й релігійна, суспільна й особиста… Все, що народжене ненавистю – згоріло, розсипалося попелом, пішло з життя. Рукописи ж, натхнені любов’ю, незнищенні, вічні. Воістину, як сказав одного разу Воланд, звертаючись до Майстра: «рукописи не горять».Добро та зло чиниться, врешті, руками самої людини. Воланд та його почет тільки дають можливість виявитися тим вадам і принадам, котрі закладені в людях.

У Булгакова Воланд, як і герой Гете, бажаючи зла, повинен творити благо. Щоб отримати до себе Майстра з його романом, він карає літератора-кон’юнктурщика Берліоза, зрадника барона Майгеля і багатьох дрібних злодюжок, на кшталт злодія-буфетчика Сокова або хапуги-управдома Босого. Однак прагнення віддати автора роману про Понтія Пілата під владу потойбічних сил – лише формальне зло, оскільки здійснюється з благословення і навідь за прямим дорученням Ієшуа Га-Ноцрі, що уособлює сили добра.

Список літератури

1. Булгаков М. Мастер и Маргарита. –М.:Худ.лит., 1988.

2. Булгакова Е.С. Дневник Елены Булгаковой/Предисл. Л.М.Яновской. Сост., подготовка текста и коммент. В.И.Лосева и Л.М.Яновской. - М.:Кн..палата,1990.

3. Крепс М. Булгаков и Пастернак как романисты: анализ Романов «Мастер и Маргарита» и «Доктор Живаго». - Энн Эрбор:Ардис, 1984.

4. Соколов Б. Расшифрованный Булгаков. Тайны «Мастера и Маргариты». – М.: Яуза,Эксмо, 2006. – 608с.

5.URL:http://bulgakov.ru