Реферат: Поезії та поеми Лесі Українки

Зміст

Вступ

1. Життєвий шлях Лесі Українки

2. Поезія Лесі Українки

3. Новаторство поетеси та заклик до боротьби

4. Біблійні легенди та їх співзвучність сучасності

5. Інтимна лірика

6. Передчуття революції

7. Ліроепос Лесі Українки

Висновок

Список літератури

Вступ

Повільно обертається чорний диск грампластинки. Спочатку тільки шум і потріскування. Потім, мов крізь бурю, мов крізь товщу сповнених великих історичних зрушень років, які відділяють нас від епохи Лесі Українки, ледве прориваються окремі звуки. І поки знаєш, кому належить той голос і яка пісня співається, то можна вгадати початкові слова;

Ой поїхав козак на Вкраїноньку

Та покинув свою дівчиноньку.

Голос високого, приємного тембру, несподівано сильний — голос Лесі Українки.

Напередодні сторіччя з дня народження поетеси, яке широко відзначалося в 1971 році, увагу дослідників привернули валики фонографа, на якому Леся Українка разом із своїм чоловіком Климентом Квіткою записувала від кобзаря Гната Гончаренка українські народні думи й пісні. На одному з валиків, перш ніж записувати спів кобзаря, Леся Українка перевіряла звучання фонографа. Проспівала фразу однієї з своїх улюблених пісень, а потім голкою «перекреслила» її на покритому воском валику. Реставратори відновили, наскільки це виявилося можливим, дорогоцінний запис, і потомки одержали змогу почути уже такий далекий від них живий голос Лесі Українки.

Але завжди був і буде вічно живим для нас поетичний голос славної дочки українського народу. Вперше він прозвучав у вірші «Надія», яким дев'ятирічна дівчинка відгукнулася па арешт і заслання за революційну діяльність рідної тітки Олени Косач. Відтоді її голос поета-борця, вловлюючи від берегів Случі до Дніпра «плач, і стогін, і ридання», став на захист інтересів трудового народу, через високохудожнє слово перетворився в дієвий засіб громадянського звучання, який був здатний запалювати в людських серцях «блискучу іскру Прометея» — революційний дух— і освітлювати уярмленому народові ідеали свободи й правди, обрії нового суспільного ладу. Чистий, ніжний і сумний, суворий і гнівний — звучить він і сьогодні неповторними акордами з рядків її вогненної громадянської і зворушливо-інтимної лірики, філософсько-психологічних, безкомпромісно-пристрасних ораторій-поем і драматичних творів, чарівної прози й блискучих літературно-критичних та публіцистичних статей, численних високохудожніх перекладів, і, нарешті, він живе в «дзеркалі її душі)) — епістолярії. Свідома свого громадянського покликання — служити рідному народові, боротися за звільнення людини від усіх форм рабства — Леся Українка надала художньому слову вогнеборчої крицевості, аби досягти гармонійного розвитку особистості й суспільства.

«Голос світового звучання» — так назвав одну з своїх статей про поетесу академік Олександр Білецький. Таке окреслення зроблено, виходячи з її невмирущої творчості, передусім новаторської поезії та драматургії. Тут Леся Українка не стала повторювати попередників або сучасників, а виробила свій, оригінальний голос, якого «не знала доти Україна», і ним могла брати без фальші найвищі ноти, рівноцінно вливаючись до хору світової поезії, поруч з голосами О. Пушкіна, Г. Гейне, Д. Байрона, А. Міцкевича_; Т. Шевченка, І. Франка... І справді, прокладаючи нові дороги й відкриваючи нові художні горизонти, за ідейним, жанрово-тематичним багатством, версифікаційним розмаїттям, героїчним пафосом, нескореним духом прометеїзму Леся Українка належно зайняла своє місце в ансамблі багатоголосої світової поезії.

1. Життєвий шлях Лесі Українки

Леся Українка (літературний псевдонім Лариси Петрівни Косач) народилася 25 лютого 1871 року в місті Новоград-Волинському (тепер Житомирська область). Батько за освітою і фахом — юрист, мати — українська письменниця, відома під псевдонімом Олена Пчілка, сестра вченого й громадського діяча, з середини 70-х років — політичного емігранта Михайла Драгоманова. Коли майбутній письменниці йшов дев'ятий рік, Косачі перебралися до Луцька, а згодом — до села Колодяжне поблизу Ковеля, яке й стало на довгий час місцем перебування всієї родини. Хворобливу змалку Лесю батьки не віддали до школи, але зробили все, щоб вона здобула ґрунтовну освіту вдома. До того ж рано виявилася надзвичайна здібність Лесі до гуманітарних наук. Вона самостійно досконало освоїла основні європейські мови й літератури, стародавню і нову історію народів світу. Сім'я Косачів мала тісні зв'язки з видатними українськими громадськими й культурними діячами тієї доби, серед яких бачимо І. Франка, М. Лисенка, М. Старицького, М. Комарова. Це теж відіграло позитивну роль у формуванні майбутньої письменниці, допомогло порівняно рано вийти на свою дорогу в житті, пройнятися передовими поглядами й устремліннями епохи. У тринадцять років вперше підписала ім'ям «Леся Українка» надруковані у львівському журналі «Зоря» вірші «Конвалія» та «Сафо». А через три роки у підготовленому за участю її матері жіночому альманасі «Перший вінок» (1887) побачила світ поема «Русалка» і ще три вірші. Відтоді твори Лесі Українки більш-менш регулярно з'являються на сторінках українських періодичних видань.

Одночасно з початком літературної діяльності почалася ненастанна «тридцятилітня війна» з невідступною хворобою — туберкульозом, яка переслідувала письменницю все життя і не раз відізвалася скорбною нотою в її ліриці. Потяглися постійні мандри по лікарнях і теплих краях: Відень, Берлін, Крим, Італія, Грузія, Єгипет... Зумовлений внутрішніми творчими чинниками широкий діапазон образів і мотивів поезії та драматургії органічно переплівся з широкою географією особисто побаченого й пережитого в далеких від рідної домівки місцях. З другої полонини 80-х років, окрім виїздів на лікування, Леся живе переважно в Києві, разом із старшим братом Михайлом швидко входить в коло літературної молоді міста, стає ініціатором та організатором перекладу на українську мову і видання власними силами найвидатніших творів світової літератури. Хоч продиктовані молодечим ентузіазмом і любов'ю до рідного народу заходи були здійснені не повністю, однак це був примітний етап у житті Лесі Українки і всього того покоління, якому належало відіграти вирішальну роль у революційних потрясіннях початку XX століття. Учасники гуртка «Плеяда», крім перекладацьких справ, обговорювали власні твори, вели дискусії на актуальні суспільно-політичні теми. Молодь уже не задовольняла просвітянсько-культурницька програма «Громад» 70—80-х років, її все більше цікавлять соціалістичні ідеї, під знаком яких гуртувалися опозиційні царизмові сили. Як і кожна громадська інституція такого тину, «Плеяда» не мала певної програми, через деяких учасників вона змикалася з іншими, вже політичного характеру нелегальними чи напівлегальними молодіжними групами, як «Братство тарасівців», до якого мала причетність і Леся Українка, як група навколо Б. Грінченка. що помістила у львівському журналі «Правда» «Profession de foi (символ віри) молодих українців». Це вже були симптоми громадського оживлення після тривалого періоду реакції, оживлення, яке наростало протягом 90-х — початку 900-х років і спалахнуло революцією 1905 року.

2. Поезія Лесі Українки

Торування власного шляху, вироблення поетичного голосу Лесі Українки відбувалось в атмосфері політичної боротьби, літературних дискусій. Щоб бодай уявити їх суть, варто звернутись до одного з листів письменниці: «Та от мене дехто з товаришів корить, що нема в моїх віршах міцної тенденції, що бракує громадських тем, що в мене тільки образи та форма то ще так-сяк, а решта... Себто я мислю, що нікуди моя поезія пе судна... Десь моя муза вдалась така нетенденційиа та вбога, або, може, й те, що так я незручно вимовляю свої ідеї, бо таки сподіваюсь, єсть і у мене якісь там ідеї. Дехто теж нарікав, що я ховаюсь від «народних» тем і складу мови народної, лізу в літературщину та «інтелігентствую», але тут, певне, вся біда в тому, що я інакше розумію слова «народність», «літературність» та «інтелігенція», ніж як їх розуміють критики».

Це було сказано напередодні виходу першої книжки «На крилах пісень», яка з'явилась у Львові на початку 1893 року під безпосереднім наглядом І. Франка. Сюди ввійшли майже всі написані на цей час поезії й поеми, від учнівських наслідувань попередників, передовсім романтиків і Т. Шевченка, до вповні зрілих і мистецьки досконалих речей. Тут і впливи манери епігонів Шевченка («Русалка», «На роковини Шевченка»), і немов узяті з дівочого альбому зразки продукції поетес-феміністок того часу («Конвалія», «Розбита чарка»), і повторення шаблонів романтичної поетики («Місячна легенда», «В небі місяць зіходить смутний...»), і традиційні ліберально-народницькі заклики «не минати рідші пороги», «не забути в самотині країну свою» («До тебе, Україно, наша бездольная мати»). Вірші у збірці не датовані, розміщені ніби за тематичними циклами, з прогляданням тематичної близькості або просто без якоїсь певної системи. Це створювало враження певного еклектизму, недостатньої художньої вибагливості, заважало розгледіти напрям еволюції поетеси. Але в цілому книга одержала високу оцінку читачів і критики. Сучасників просто вразила художня досконалість кращих творів, незвичайна для початкуючого автора висока культура вірша, багатство строфіки і ритміки. Це підтверджує і цикл «Сім струн» (з присвятою М. Драгоманову), яким відкривається збірка «На крилах пісень». Цикл, побудований на семи потах музикальної гами, звучить оригінально своїм версифікаційним, тематичним та жанровим (тут і гімн, пісня, колискова, сонет, рондо, ноктюрн) багатоголоссям. Переплетення інтимних почуттів з громадянськими, характерне для цих віршів, стане надалі домінуючою рисою всієї поезії Лесі Українки. «Струна перша» арфи поетеси із вірша «Ро» озивається до бездольної, «безталанної» матері України, щоб в «шляхах-тернах» відшукати для рідного краю кращої долі. Наступна струна, покликана розбити «чорні хмари», добуває «чарівну зброю» для вільних пісень, а ще далі ставиться питання: «як світ повий з старого збудувати». Весь цикл — це справді неповторна гама кольорів і звуків навколишнього світу. Особливо багатою на «словесні фарби», зорові образи, ритмомелодійні інтонації є «Колискова», що розпочинається з ноти «Мі» («Місяць яснесенький...»). Не тільки заголовок, а й форма вказує, що перед нами колискова, може, найдавніший жанр у пісенному фольклорі. Помітно, однак, «надбудову», якої немє і не може бути в народній колисковій. Там все підпорядковане, сказати б, утилітарній, практичній меті — приспати. Тут же ясно вгадується інша, прямо протилежна мета — збудити, повідати, що чекав немовля на життєвій дорозі після безтурботних колискових снів. Народна колискова переводиться в іншу тональність, інший смисловий рівень плавно, ніби зовсім непомітно. У першій строфі — безхмарна, «сонна» ідилія колискової. В наступній у супокійну мелодію вплітається новий, застережливо-сумовитий, тривожний мотив про печалі, «лихо та жаль». Далі цей лютив міцніє і зовсім покриває колискову мелодію згадкою про «тяжку годиноньку», «гірку хвилиноньку». Четверта строфа — вершина, до якої підводяться ступені попередніх, катарсис, мотив боротьби. Навіть у такий мінорний жанр поетеса вносить соціальну заангажованість, що не вдавалося зробити її попередникам чи сучасникам, скажімо, Я. Щоголіву, О. Олесю. Письменниця спрямовує свого юного співбесідника па те, що в житті потрібно буде активно діяти, з «долею битися» (тобто тодішнім ладом). Здається, можна було б зупинитися: художній задум втілений повністю. Але ж перед нами колискова, і поетеса, не відступаючи від традиційної для фольклору кільцевої композиції, завершує вірш повтором першої строфи, вносячи, проте, в останній рядок суголосну провідній ідеї модифікацію: Спи ж ти, малесенький,

Поки є час!

Цикл «Сім струн», нагадуючи великий музичний твір, засвідчив зближення поезії і музики, що стало властивим усій подальшій творчості Лесі Українки. Свідомий погляд на світ через музику і пісню поетеса часто відбивала в самих назвах віршів або циклів: «Мелодії», «Ритми», «Невільничі пісні», «Осінні співи», «Пісні про волю». Загальновідоме тонке відчуття і захоплення Лесі Українки музикою, вправна гра на фортепіано й особисте щире зізнання: «Мені часом здається, що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що «натура утяла мені кепський жарт» (т. 10, с. 65). Стихія музики, поєднана з кольорового гамою, впливала на строфічну й ритмічну будову віршів письменниці, що, безумовно, збагачувало українську поезію. Заслуга в цьому Лесі Українки велика, вслід за Т. Шевченком, І. Франком, поруч з М. Вороним, О. Олесем. Справжнього розквіту набула ця особливість у творчості великого майстра звукопису П. Тичини (назвемо хоча б «Сонячні кларнети», «Срібної ночі»).

3. Новаторство поетеси та заклик до боротьби

Новаторство поезій Лесі Українки інколи пояснювалось деякими критиками (а дехто наголошує на цьому і нині) впливом парнасизму. Безперечно, у своїй творчості вона спиралась на досвід і французьких парнасців, з якими спільним було дбання про поетичну мову і форму, звернення до античних образів, проте в Лесі Українки це не ставало самоціллю, не було відходом від дійсності і політичної боротьби. Навпаки, її захоплювали «новітні французькі письмовці», в яких неоромантичний стиль доходив «до гармонії ідеалу з життєвою правдою». Вона постійно відстоювала й утверджувала дієвість художнього слова в суспільному житті, була справжнім митцем-громадянином.

У кращих віршах збірки «На крилах пісень» вповні виявилась притаманна поетесі виняткова суспільна чутливість, уміння схопити й образно виразити суспільні ідеї й тенденції доби. В поезіях «Contra spem spero!», «Мій шлях», «Всі наші сльози тугою палкою..,», «Досвітні огні» знайшли вираз настрої молодого революційного покоління. Особливої популярності уже невдовзі після виходу збірки набув вірш «Досвітні огні». Сам заголовок, як і алегоричні образи твору, був вдалим, новаторським для свого часу художнім відкриттям. Він був винесений у заголовок періодичного альманаху української поезії для масового читача, а пізніше, в рік смерті поетеси, більшовицька газета «Рабочая правда» помістила на своїх сторінках російський переклад вірша поряд з некрологом.

Слідом за першою виходять в наступне десятиліття ще дві поетичні збірки Лесі Українки: «Думи і мрії» (Львів, 1899) і «Відгуки» (Чернівці, 1902). Четверта і остання книжка, що під заголовком «На крилах пісень» вийшла в Києві 1904 року,— то власне не нова збірка, а вибране з трьох попередніх.

Уже сам план, композиція збірки «Думи і мрії» — значний крок уперед порівняно з першою. Тут представлений поетичний доробок Лесі Українки за шість років (1893—1899). За цей період, позначений інтенсивною світоглядною і творчою еволюцією митця, написані речі різного призначення і жанру, різного ідейно-тематичного спрямування. Знову в композиції впадає в око струнка хронологічна канва, пов'язана з етапами життя і творчості поетеси. Наскрізний ліричний мотив збірки зачинає цикл «Мелодії» (1893—1894). Тут виключно інтимна лірика. Всі дванадцять поезій змістом і формою становлять завершену цілісність, поетичну симфонію, яка передає широкий діапазон глибоко особистих дум і мрій ліричного героя. Наступні розділи-цикли — «Невільничі пісні» (1895—1896) і «Відгуки» (1896—1899). Всі цикли мають триєдину хронологічну поетично-музикальну спорідненість, суголосність. А з іншого боку — певну прив'язаність до конкретних етапів біографії Лесі Українки. В її житті кінець 80-х — початок 90-х років — пора юності, першого весняного цвітіння (недарма образ весни проходить через увесь цикл «Мелодії») і одночасно «безнадійно-надійних» мандрівок по лікарнях, прийняття коли не серцем, то розумом жорстокого удару долі, усвідомлення того, що хвороба назавжди, що звичайне, людське, жіноче щастя не для неї.

Рівно рік (друга половина 1894 —перша половина 1895) Леся Українка живе в Болгарії, у свого дядька, професора Софійського університету М. Драгоманова. Ця пора в житті Лесі Українки чимсь нагадує знамениті «три літа» в біографії її великого попередника і вчителя Т. Шевченка.

Уста, що солодко співали й вимовляли Солодкі речі або тихі жалі, Тепер шиплять від лютості, і голос Спотворився, неначе свист гадючий,— це слова поетеси з вірша «Ворогам», що має підзаголовок «Уривок». Дійсно, змістом і формою це ніби уривок з монологу героя-протестанта, героя-борця, який невдовзі постане в центрі окремих віршів і особливо драматичних поем Лесі Українки (Міріам в «Одержимій», пророчиця Тірца — «На руїнах», раб-пеофіт — «В катакомбах»). У «Невільничих піснях» звучать закличні, ораторські інтонації («І все-таки до тебе думка лине...», «Північні думи», «До товаришів», «О, знаю я, багато ще промчить.,.», «Слово, чому ти нетвердая криця...»). Тут представлена переважно громадянська, політична лірика. Серед мотивів вболівання за долю рідного поневоленого народу і благородних поривів до свободи і світла особливе місце займає в творчості Лесі Українки постать Прометея. Цей герой-богоборєць дозволяв поетесі найбільш повно висловлювати свої вільнолюбні прагнення і разом з тим слугував усвідомленням того, що справа визволення вимагає виснажливих зусиль, постійного героїзму.

Вже у віршах «Товаришці на спомин», «Fiai nох!», «Іфігенія в Тавріді», «Завжди терповий вінець...» Леся Українка запалює своїх зневірених, інертних сучасників вогнем-духом «Титана», проводить думку, що через самопожертву і важку боротьбу можуть здійснитись величні мрії звільнення від пут рабства.

Титан-Прометей став для Лесі Українки величним символом революційного духу і безсмертя народу, нескореності, боротьби і віри в торжество правди, революційного перетворення світу, ідеалом героя-борця з царством насильства, рабської психології, суспільної інертності. Прометеївська тема найвиразніше, найповніше розвинулась в її драматичних поемах.

На повний голос прозвучав у збірці провідний мотив усієї творчості поетеси — полум'яний заклик до боротьби за соціальне й національне визволення трудящих, за інтернаціональне єднання в цій боротьбі. Вірш «Слово, чому ти не твердая криця...» став громадянським й естетичним маніфестом поета-борця. Слово-зброю, «безжалісний меч» на катів, гартовішу крицю в огні великої любові до знедолених і великої ненависті до гнобителів Леся Українка віддала в руки «невідомих братів»:

«Месники дужі приймуть мою зброю,

Кинуться з нею одважно до бою...»

Знаменно, що одна із строф вірша невдовзі після його публікації була взята епіграфом до підпільної революційної прокламації.

Заключний цикл збірки «Відгуки» (1896—1899) має дещо інший характер. Хронологічно він безпосередньо примикає до «Невільничих пісень» і продовжує їх, але вже в іншому, інтимно-ліричному ключі. Поетеса ніби знову повертається до «Мелодій», тільки без пануючих там особистих, автобіографічних моментів. Так, у «Єврейській мелодії» звучить добре знайома тема нерозділеного дівочого кохання, проте розроблена на біблійному матеріалі, взятому із Старого Завіту. В трагічну для «вибраного народу» пору, коли вороги зруйнували Єрусалим і вигнали його оборонців у вавілонську неволю, дівчина оплакує свого коханого. її особисте горе — то частина великої трагедії народу. На спустошеній батьківщині «вороги найсвятіше сплямили» — осквернили храм, вигнаного в неволю коханого «вродлива чужинка забрала». Але навіть осквернена святиня лишається для подоланого народу святинею, навіть забраний іншою коханий назавжди залишається в серці дівчини,

І далі через увесь цикл сокровенні інтимні «думи і мрії» поетеси, сказати б, накладаються, зливаються з темами і мотивами світової лірики, творять нову, оригінальну художню цілість. Тут і вірші, які увійшли в українську дожовтневу поезію як класичні зразки медитативної лірики – «Ave regina» («Радуйся, царице!» — початкові слова величального католицького гімну), «То or not to be?» («Бути чи не бути?»— початок знаменитого монологу Гамлета з однойменної трагедії Шекспіра), і зразки лірики почуттів без видимого підкладу історико-літературних асоціацій («Не дивися на місяць весною», «Обгорта мене туга, болить голова...»), і незвичне для тогочасної української поезії звертання до білого вірша («Уривки з листа», «Весна зимова»). Варто підкреслити, що в даному випадку вільний вірш природно випливає з самої теми, з душевного настрою поетеси в цей момент. В «Уривках з листа» некваплива оповідь-роздум в одну з безсонних ночей у Ялті звернена до ровесника і друга Лесі Івана Стешенка, який був причетний до революційного підпілля і на ту пору відбував тюремне ув'язнення:

Товаришу мій! не здивуйте з лінивого вірша. Рифми, дочки безсонних ночей, покидають мене, Розмір, неначе химерная хвиля, Розбивається раптом об кожну малу перешкоду...

«Весна зимова» теж має конкретного адресата — друга поетеси Михайла Кривинюка, невдовзі чоловіка її молодшої сестри Ольги. І він на той час сидів «в клітці тюремній» за участь у визвольному русі, думками «розлітавсь по всіх українах» і линув у «снігом повиту, заковану льодом» рідну сторону.

Цикл «Відгуки» відкриває однойменний вірш, написаний, певне, спеціально для збірки «Думи і мрії», коли вже провідна ідея й композиція книжки визначилися і поетеса вирішила підкреслити її ведучий, об'єднуючий мотив. Як струни полишеної край моря серед безмірного широкого простору Еолової арфи озиваються співом на пориви вітру з усіх сторін світу, так і серце поета відгукується на всі життєві враження. Крім уже згаданих, зустрічаємо тут ще й інші, тематично й хронологічно віддалені вірші-відгуки: спогади дитинства («Як дитиною, бувало...», «Мрії»), поетичні малюнки різних країв, де довелося побувати Лесі Українці («Імпровізація», «Поворіт»), відгук на важливу дату, що випадково наклалася на хронологічну канву збірки («На столітній ювілей української літератури»). 1898 року минуло сто літ виходу в світ першого видання «Енеїди» Івана Котляревського, яка поклала початок новій українській літературі. «Вірш па випадок», до якого Леся Українка була неохоча, явно написаний з обов'язку, хай і патріотичного. За силою і глибиною чуття, мистецьким рівнем він не стоїть у ряду вищих досягнень поетеси. Одначе цей твір природно ввійшов у книжку, виявився суголосним основоположній ідеї циклу і всієї збірки. Цьому сприяла і заміна надто локального, замкненого на одному, хай і гучному імені, заголовка на більш узагальнений, що дає простір поетичній масштабності, багатозначності. Вірш включається в силове поле збірки, вносить у поліфонічне звучання її невільничої теми новий відтінок і в свою чергу сам збагачується нею. Така роль контексту, загальної архітектоніки, мистецького ансамблю.

В усіх поетичних текстах «Дум і мрій» лише в одному, заключному вірші фігурує як персонаж історична постать — «суворий Дант, вигнанець флорентійський» та його натхненниця, «сонце променисте» Беатріче Портінарі. Але вірна собі Леся Українка викликає «із темряви часів середньовічних» безсмертну пару не для того, щоб ще раз прославити у віках прославлених. І тут підказаний, як невільничими мотивами збірки, так і характером усієї творчості, навіть особистої вдачі Лесі Українки, поворот теми. Перед Беатріче вона виводить «забуту тінь» — дружину великого флорентійця, яку «ні один співець не вславив і ні один митець не змалював», її улюблений мотив прославлення високої краси непомітного подвигу, самопожертви, далі поглиблений і розвинутий в «Одержимій», «Камінному господареві» (образ Долорес), інших творах. Глибокий знавець всесвітньої історії й літератури, Леся Українка не могла не знати, що в добу Дайте культ «дами серця» був звичайним явищем і ніскільки не впливав на репутацію доброго сім'янина, не принижував законної дружини. Незвичайним було інше — поєднання суто бароккового принципу: в одній особі «небесного», ідеального образу «дами серця» і «земного» образу дружини. Але, певне, Леся Українка не була б поетом і, що важливо наголосите жінкою-поетом, якби історична несправедливість, хай і узвичаєна столітніми традиціями, не викликала в її серці палкого протесту і палкого співчуття до «забутої тіні».

4. Біблійні легенди та їх співзвучність сучасності

Збірки «На крилах пісень» та «Думи і мрії» стали підсумком двох етапів у висхідному розвитку могутнього таланту Лесі Українки. Якраз на порозі XX сто. «монолог», то «біблійний», «середньовічний мотив», можна було б ще об'єднати, з огляду на популярність цього терміну нині, під рубрикою «Міфи».

Пригляньмося уважніше до однієї з легенд циклу «Ра-Менеїс». Рубрикою «Єгипетські фантазії» (в окремій публікації твору), як з огляду на цензуру, так і з мистецьких міркувань, поетеса підкреслювала, що тут маємо справу з фантазією, міфом. Але, як відомо, кожний міф має реальний історичний підклад, хоч, може, й загублений у тьмі тисячоліть. Фабула вірша — класичний зразок органічного поєднання легенди і животрепетної дійсності, незглибима давність природно зливається із злобою дня. У Стародавньому Єгипті, колисці однієї з найдавніших цивілізацій світу, в добу панування однієї з численних династій (їх було десь більше трьох десятків), після смерті цариці повсталий народ розгромив похоронну процесію по дорозі з палацу до уготованої для владарки піраміди, а тіло цариці «закинув далеко в пустиню, в піски». Можна стислий виклад фабули розгорнути в простору історичну розвідку про Стародавній Єгипет і паралельно про Європу кінця XIX — поч. XX ст. н. є., але це мало наблизити нас до великої тайни мистецтва, до художнього чуда, захованого в невеликому (всього 131 рядок) вірші. Звернемо увагу читача, що перші чотири строфи легенди (з неоднаковою, довільною кількістю рядків у кожній, а в кожному рядку неоднаковою кількістю складів, як неоднаковою була кількість фараонів у суцільному ряду династій та кількість років, які кожному з них вдалося протриматися на троні) починаються іменем цариці Ра-Менеїс. Так — до її смерті. Це ж саме у подальшій відносно просторій строфі про похорон цариці («Ра-Менеїс положили у барку червону»). В міфологічній свідомості стародавніх народів померлий владар жив аж до завершення обряду поховання. Подібне спостерігається і в значно пізніші часи. В царській Росії наслідник це міг офіційно зайняти «законного трону» до похорону «в бозе почившего» імператора та обряду коронації, яка в свою чергу могла відбутися тільки після періоду трауру в державі. Звідси велика вага і особливе історичне значення «междуцарствий», від «смутних часів» перед встановленням на початку XVII ст. правління династії Романових до повстання декабристів після смерті Олександра і до офіційного вступу на російський престол Миколи І. Звідси в Лесі Українки народне повстання — саме в момент похорону Ра-Менеїс. Як у реальному житті відтворюваної епохи, так і в легенді: поки дочка сонця перебуває на троні — вона на чільному місці, перша в ряду. Зовсім іншим постає в творі уже посмертне буття богорівної цариці. її забувають. Тільки тоді, коли араби знаходять мумію і продають європейцям, ім'я цариці знову виринає в творі. Та вже не па першому, а на останньому місці, не відкриває, а закриває строфу. Таким чином спостерігається досить послідовна композиційно-смислова співрозмірність, симетричність, внутрішня завершеність. Від провідної ідеї, загального плану до найменшої, ніби обособленої художньої деталі, Перший рядок поеми перегукується з останнім («Ра-Менєїс була горда цариця, дочка фараонів». ...«Мусила в землю вернутись гордая Ра-Менеїс»). Добі панування дочки фараонів «нарівні з богами» відповідає епізод її повернення до людей у вже зовсім іншу, історично несумісну добу. Не вдаючись до елементарних арифметичних викладок, зазначимо, що й кількістю рядків обидві частини приблизно однакові. Центральна частина — арка, «місток» між епохами — співрозмірна з двома іншими, боковими частинами триптиха. До речі, Леся Українка полюбляла форму триптиха, вона проглядає в її окремих поетичних циклах та драмах, волею випадку «Триптих» став її останнім завершеним твором.

У «Ра-Менеїс» живе ідея часу, його невпинного руху, одначе весь колорит вірша давньоєгипетський. Тут Лувр чи то Британський музей — «новітній храм», робітники, що вивантажують саркофаг,— «білі раби» (і як гармонує й перегукується а добою будівництва пірамід епізод, коли важкий камінний саркофаг виривається з рук «білих рабів» та калічить їх), європейська буржуазія — «нові фараони». Приклад високого художнього чуття, неймовірно широкого, дійсно всесвітньо-естетичного та історичного кругозору. До того ж «Ра-Менеїс» ніякий не виняток, а, сказати б, рядова річ для Лесі Українки пори творчої зрілості. Такого ж рівня інші твори названого циклу: «Саул» — па біблійну старозавітну тему, «Жертва» — теж на біблійну, але вже євангельську тему, «Трагедія» — оригінальна варіація на мотиви західноєвропейської лицарської поезії. Треба тільки застерегти, що спроба «вловити» художній зміст «Ра-Менеїс», якби вона видалась комусь вдалою, не дає універсальної відмички до «секрету» інших художніх шедеврів — шедеврів Лесі Українки.

Ведучи мову про всесвітньо історичний діапазон і тематичну розмаїтість поезії та драматургії Лесі Українки, треба особливо наголосити на великій у цьому плані ролі Біблії, яка століттями служила фундаментом освіти, а відтак літератури і мистецтва всього, як говорили раніше, християнського світу. В новій і новітній українській літературі, не виключаючи Шевченка і Франка, важко назвати письменника, що так часто звертався б до Біблії, як Леся Українка. «В Біблії, окрім всього іншого,— писала вона ще в молоді роки в листі до Михайла Драгоманова від 21 грудня 1891 року,— маса дикої грандіозної поезії, і мені скучно, коли я довго її ие читаю» (т. іф, с. 125). При цьому в Лесі Українки, як і у всієї передової інтелігенції тієї доби, увага і любов до Біблії, де під різними, зараз нам чужими або й незрозумілими напластуваннями, б'ють вічно яшві джерела народної творчості, прекрасно уживалася з послідовним атеїзмом. Можна навіть сказати, що той атеїзм випливав із доброго знання Біблії. Гадаємо, коли поминути в Лесі Українки все інше, а звернутися тільки до поезій, прямо-таки наскрізь пронизаних матеріалістичним духом, вказати хоча би на вірш «Коли вже зачепили сі питання...», то й тоді справедливість такої думки стане очевидною. Леся Українка з перших кроків у літературі сприйняла і послідовно через усю творчість пронесла кредо освіченого атеїста, А його, як покаауе історичний досвід, непросто втілити в життя. Релігію не скасуєш, її можна тільки «зняти» через засвоєння цінного в ній. У тому числі й Біблії — одного з великих пам'ятників світової культури і літератури.

Поет-трибун, поет-борець, вона була також ніжним і глибоким ліриком. В її творах знайшла вираз вся багатобарвна й різноманітна гама людських почуттів. Поряд із мобілізуючими, мужніми, мов поклик бонової сурми, віршами на громадські теми є такі перлини інтимної лірики, як: «Нічка тиха і темна була,..», «Не співайте мені сеї пісні...», «Горить моє серце...», «Хотіла б я піснею стати...» та ін. Це й поезії, навіяні різким погіршенням стану здоров'я її друга Сергія Мержинського, хворого на туберкульоз легенів. Познайомилися вони в 1897 році, це знайомство незабаром перейшло в сердечну приязнь. Мержинський певний час працював у Києві, був у Криму разом з Лесею та її братом Михайлом, приїздив до Гадяча гостем родини Косачів. Хвороба остаточно звалила Лесиного друга влітку 1900 року. На її руках Мержинський і помер З березня 1901 року (за народною прикметою, хворі на сухоти помирають ранньої весни, ледве-ледве рушить сік в коренях дерев).

5. Інтимна лірика

Давно відійшли причетні до ліричної сповіді, захованої авторкою від людей і, можливо, від самої себе, відійшли й ті, хто знав їх особисто, І все ж... Все ж є такі грані людського буття, такі найглибші, найпотаємніші куточки серця поета, куди й заглядати боязно. В Лесі це вірші, пов'язані з Мержинським. Вони обособлені ще й хронологічно. Послідовно один за другим — від медитації «Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами...» до «Квіток, квіток, як можна більше квітів...». Дата першого вірша — 7 листопада 1900 року, останнього — В червня 1901 р. Сюди ж вклинюється «Королівна», опублікована за життя письменниці, але теж навіяна смертю Мержинського. Крім того, маємо ще кілька раніше або пізніше написаних творів, пов'язаних з ним. Щоб читач краще зрозумів інтимну лірику Лесі Українки, треба нагадати от що. Невідступна, поволі, але невблаганно прогресуюча через усе життя хвороба забрала в неї багато радостей, які становлять смисл буття, природне призначення жінки, серед них найбільшу — можливість бути матір'ю. Тяжко усвідомлювати, але всі оті моменти особистої трагедії стали невід'ємним, оллодотворяючим чинником високого лету творчого духу Лесі Українки. Треба було, крім великого таланту, ще й великих страждань, щоб народилася інтимна лірика такої напруги, такої страшної сили. Двічі «вічно жіночеє» особливо яскравими протуберанцями вибухає в її поезії. Вперше —в «Мелодіях» (1893—1894). Конкретний адресат ліричної сповіді серця не вимальовується. Мабуть, його й не було, чи, може краще сказати, він був «розсипаний» в колі знайомих поетеси з чоловічого боку. Тут головне — потенціальний емоційний заряд, внутрішня готовність, а поштовх, випадкова іскра найдеться.

Хотіла б я вийти у чистее поле,

Припасти лицем до сирої землі,

І так заридати, щоб зорі почули,

Щоб люди вжахнулись на рльози мої.

Інша справа — ліричний цикл, присвячений С. Мержинському. Лесі тридцять, бальзаківський вік. Друге і останнє в її житті цвітіння. «Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було й спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе».

Життя багате на парадокси, на ситуації, позначені печаттю іронії долі. Всього через якийсь рік після знайомства з Мержинським і за два до його смерті Леся Українка написала «Забуту тінь», де оскаржила велику несправедливість: поет може дарувати серце і вічне — на нашу людську міру — життя в пам'яті потомства випадковим стрічним і, звичайно, не удостоює такої честі людей, які були його вірними супутниками на життєвому шляху. Воістину — вічна загадка любові. Додамо ще: про якусь взаємність почуттів з боку Мержипського і мови не могло бути. Леся це знала. Більше того, вона біля постелі вмираючого писала своєю рукою листи від нього жінці, яку він любив, теж не зізнаючись у цьому.

Інтимна лірика Лесі Українки сповнена драматизму, несподіваних розв'язок. Проте таких, чисто особистих спалахів було небагато. Особисте й суспільне перепліталось в її творах. Протиборство зі стихією, жадоба перемоги, витривалість у смертельному двобої з ворогом, революційна пристрасть — це життєва позиція Лесі Українки та її героїв, для яких характерне прагнення активного втручання в життя, запалювання «досвітнього огню», ставання проти бурі, щоб поміряти сили або проголосити: «Убий —не здамся!»

Революційне передгроззя, що насувалося в країні, стимулювало ідейно-творчі шукання Лесі Українки. У всьому поетеса намагалась бути «щирою», «гарячою», прагнула, аби й сучасники палали прометеївським огнем. Вірші з другої збірки — «Ворогам», «Північні думи», «Поет під час облоги», «Товаришці на спомин», «Fiat nох!», «Слово, чому ти не твердая криця...» —це пісні невільника, котрий пройнявся соромом і ганьбою за принизливе своє становище, в серці якого сумирність і безнадія витравлені пекучим соромом і ненавистю до гнобителів. Духовно він уже вільний, готовий до нового, відкритого й рішучого, навіть «смертельного» бою з «царем тьми». «Залізну музику» кайданів уже перериває брязкіт видобутих з піхов мечів. О, сором мовчки гинути й страждати, Як маєм у руках хоч заржавілий меч. Ні, краще ворогу на одсіч дати,— Та так, щоб голова злетіла з плєч!

Такий остаточний висновок, остаточний результат духовного оновлення, що його переживає ліричний герой письменниці. Ця строфа в останній прижиттєвій публікації Лесею Українкою знята. Цикл завершується вже не невільницьким плачем, а закличним бойовим гаслом.

Така поезія Лесі Українки з вражаючою художньою силою виразила думки і почуття нового революційного покоління, того покоління, яке вийшло на рішучий бій з царизмом і невдовзі повалило його. Окрилена революційною пристрастю, непоборною вірою в світле майбутнє, Леся Українка жила інтересами народу, через те й поєднувала своє художнє слово із конкретним ділом, тобто політичною боротьбою проти самодержавства. Тож недаремно в листі до М. І. Павлика від 10 квітня 1903 р. вона писала: «Мені морально неможливо признати політичну прірву (історичну, як казав Куліш) за прірву реальну. ...Тоді треба скинутись мені і моєї поезії, моїх найщиріших слів, бо вимовляти і ставити їх на папері, скинувшись того діла, на яке вони кличуть інших, мені буде сором... то я тоді муситиму зломити свою „єдиную зброю" — слово — і стати глухонімою» (т. 12, с. 65). Поетеса глибоко усвідомлювала зв'язок літератури з революційною боротьбою і пролетарським рухом епохи і всі сили віддавала, щоб прислужитися народові.

6. Передчуття революції

Для української літератури поезія Лесі Українки була «революцією перед революцією», найважливішим явищем після «Кобзаря» Шевченка та збірки «З вершин і низин» І. Франка, органічним продовженням і розвитком їх революційно-демократичних традицій. Ще тільки збиралася гроза, а революційна поезія вже кидала рішучий виклик старому світові, розвінчувала його і славила «красу нового дня». У поезії Лесі Українки, насамперед у «Невільничих піснях», революція вже мислилась як єдиний вихід для кожного, хто не хоче «мовчки гинути й страждати». Прийняти ідеї й образи цієї поезії в свій духовний світ — значило переступити останню межу, за якою лишається альтернатива; «Або погибель, або перемога!»

Надійшов 1905 рік. «Се такий був тяжкий, і грізний, і величний рік,— писала Леся Українка своїй подрузі Ользі Кобилянській,— стільки було в ньому страшних контрастів, „вершин і низин", буйних надій і трагічних розчарувань, великих перемог і незагойних ран...» (т. 12, с. 157). Давно очікуваний революційний вибух будить у письменниці радісну готовність брати безпосередню участь у суспільних битвах. Досить перечитати її листування за 1905—1906 роки, надто з М. Кривинюком, щоб у цьому переконатися. До того ж якраз у розпал революційних подій життєві обставини змушують Лесю багато подорожувати по країні. Кульмінаційний момент — Всеросійський жовтневий політичний страйк — вона провела в столиці країни Петербурзі, бачила, за її словами з листа до тієї ж О. Кобилянської, народження російської «конституції», «надивилася на червоні прапори, наслухалася співів і великих слів, а потім — вернулася в розбитий „чорною сотнею" Київ...». Революція стала « слушніш, бажаним часом» для здійснення волелюбних ідеалів поетеси. Леся Українка не втримується заявити щиро й пристрасно про це у вірші «Ось уночі пробудились думки...»:

Вірю я в правду свого ідеалу, і коли б, я тую віру зламала, віра б зламалась у власне життя, в вічність матерії, світу буття...

В образну систему письменниці владно входить символіка революції, оптимістичні тони кольорів, передусім червоний, яким забарвлює прапор — символ пролитої крові робітників. Досить часто повторюються символи оновлення — «подих весни», « весняний грім», «буря», «блискавиця», «вогонь» і на осудження світу гноблення — «неволя», «раб», «кайдани», «ярмо».

Під безпосереднім враженням від революційних подій постав триптих «Пісні про волю» (І905). Художнє слово має служити зброєю в боротьбі зі старим світом, зміцнювати віру в перемогу над ворогом. Про нову, бойову й закличну поезію, якої вимагав новий час і яка могла б стати революційним гімном повстанців, мріяла Леся Українка:

Пісню нову, щоб сіяла, як промінь, щоб гомоніла й буяла, як пломінь, так, щоб червона ясна корогва з піснею вкупі творила дива!

У чорновому варіанті другого вірша «Чого марсельську пісню чути?» поетеса закликає всі поневолені народи спільними зусиллями виступити проти царизму, представленому нею в образі Бастілії:

Чи вже Бастілію розбито Отам па березі Неви?

При оцінці поетичної творчості Лесі Українки в добу революції варто згадати її слова з листа до А. Кримського від 3 листопада 1905 року: «...в поезії я тепер обдарована несподіваною гармонією настрою моєї музи з громадським настроєм (се далеко не завжди бувало!). Мені якось не приходиться навіть нагадувати сій свавільній богині про її „громадські обов'язки", так обмарив її суворий багрянець червоних корогов і гомін бурхливої юрби» (т. 12, с. 138—139). Зізнання важливе, але збувати ним увесь поетичний доробок «грізного і величного року» не слід. Рік перед цим — голосом правди і гімном творчому генію народу— став вірш «Напис в руїні», де прозорі алегорії й політичні алюзії «Невільничих пісень» замінив немов узятий з прокламації заклик «Хай згине цар!». У першій частині цього афористичного вислову стверджуеться, що пам'ятник цареві насправді є пам'ятником народу. Сповненим жагучого революційного нетерпіння в вірш «Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила...», в якому щиро звучить бажання ліричної героїні «дихать вогнем боротьби», «жити весною» близької перемоги і навіть загинути в ім'я нового життя.

З-під її пера виходять і вірші іншого плану, іншого настрою. Скажімо, «Пісні з кладовища», тональність яких засвідчує уже заголовок. У назвах циклу сатиричних поезій словом «пан» — «Веселий пан», «Практичний пап», «Пан-політик», «Пан-народовець» — розкривалося фальшиве обличчя лібералів, зверхніх «друзів народу». На прохання магері, яка готувала до випуску дитячий журнал «Молода Україна», Леся Українка пише віршовану «Казку про Оха-чудодія». Казковий матеріал відбиває віковічні вільнолюбні прагнення трудящих, надає героїчного пафосу оповіді. Прагнення здобути волю в підземному царстві Оха втілюється через образ бранки.

Поступово в ліриці Лесі Українки наростає епічне начало, а головним жанром стає драматична поема. Втім, прикметною рисою всієї поезії Лесі Українки, за винятком хіба раннього періоду, є органічна єдність епічного й ліричного, які часто співіснували в рамках одного твору або циклу. На порозі нового століття, коли виразно проростало епічне обдарування Лесі Українки, сама поетеса називала себе ліриком раr excellence (насамперед), вважала, що в неї занадто «лірична натура», здатна лише любитm «ліричні нотки». І. Франко в цей час також називає її талант «ліричним», а лірику «могутньою». Лірико-романтичній натурі Лесі Українки ставало затісно в рамках власне лірики.

7. Ліроепос Лесі Українки

Письменниця переходить до ліроепосу, в ліричні твори вплітає драматичні моменти, діалоги, і саме ці форми забезпечували її трагедійне, драматичне сприйняття світу з явним ліричним забарвленням. Цікавою в цьому плані є «Грішниця» (1897), яка уміщена в ряду поезій на громадські теми циклу «Невільничі пісні». У вірші подано два вузлові моменти з життя героїні: підрив ворожого замку, коли вона, поранена, попадає до рук ворогів, і діалог-полеміку. Грішниця в монастирі-тюрмі з черницею. Майже в романтично-традиційному аспекті вирішується в творі тема революційного героїзму. У в'язниці грішниця продовжує боротьбу з чериицею-наглядачкою та її теорією всепрощення. На кредо черниці «любити людей», у розумінні схиляння і перед ворогом, ув'язнена зізнається, що й нею володіє почуття любові: «Мене любов ненависті навчила». В останньому монолозі твору звучить високо гуманістичний пафос:

«Ніхто не має більшої любові,

Як той, хто душу покладе за друзів».

Героїчна романтизація образу грішниць месниці сповнена внутрішньої напруги, оповита трагедійним оптимізмом. Такий же піднесений характер має естетичні ідеали у написаному в часи посилення царської сваволі вірші «Було со за часів «Святої Германдади»...» (1903), Твір відчутно спроектований у переддень революції. Письменниця не називає імені мученика, про якого йдеться у творі, герой сприймається узагальнено, як єретик, спалений на вогні за передову ідею. Духовна сила і велич його насамперед у тому, що він не зрікається своїх переконань і мужньо зустрічає смерть, здобуваючи собі безсмертя. У прометеївському горінні, самопожертві — очищення і майбутнє визволення:

Давайте ще вогню! Вогонь моя відрада, О, дайте ще, благаю вас, кати!

У цілому жанр поеми займає досить значне місце в творчому доробку письменпиці, починаючи з нори літературного учнівства. Вже у першій збірці «На крилах пісень» досить помітний потяг до поетичного епосу, який переплітається з ліричним струменем. Тут і «поема в народному стилі» «Русалка» — наслідування романтичних балад раннього Шевченка та фольклорних образно-стилістичних засобів, і переспів слідом за матір'ю біблійного старозавітного сюжету — «Самсон», і написана ще невправною рукою, порівняно слаба «Місячна легенда». Нахил до епосу виявився і в укладанні віршів у поетичні цикли. Показово, що у виданні творів Лесі Українки кінця 20-х років цикл «Подорож до моря» був уміщений серед поем.

Більшість поем написано на середньовічні теми і сюжети. Для поета-неоромантика, яким була Леся Українка і поетика якої побудована на контрастах, антитезах, поривах ins Blaue, цілком природним був погляд через віки І звернення до історико-культурних епох середньовіччя — романтизму, барокко, які пов'язані між собою спадкоємним перегуком. Певні сходження стиль Лесі Українки я поетиці — антитези, символи-ключі в змалюванні суперечливого світу та умовного героя — мав із барокко і романтизмом.

Влітку 1893 року завершена поема «Роберт Брюс, король шотландський». Сюжет та історичні джерела, за якими Леся вивчала епоху Роберта Брюса — одного з героїв боротьби шотландського народу проти англійських феодалів-завойовників у XIV столітті,— підказав М. Драгоманов. Він же переповів їй у листі легенду-притчу з павуком, яка стала своєрідним поворотним пунктом у розвитку сюжету і наскрізним образом-сим-волом твору. Шість разів підіймав відважний лицар Роберт шотландських селян проти англійських феодалів, і шість разів повстанці зазнавали поразки. Зневірений ватажок залишає назавжди «край безталанний шотландський» і відправляється в сусідню Ірландію, щоб звідти відплисти на кораблі в хрестовий похід до Палестини. 1 от в одинокій хатині на безлюдному морському березі спостерігає вперту роботу павука, який шість разів безуспішно намагається прикріпити до стіни нитку павутини, і тільки на сьомий це йому вдається. Роберт повертається на батьківщину і знову підіймав шотландців на рішучий, на цей раз переможний бій. Дбаючи про освоєний за історичними джерелами дух, колорит, життєві деталі епохи, письменниця уникає буквалізму, адекватного відтворення конкретної суспільно-політичної ситуації в Шотландії та Англії періоду, що дістав назву «воєн за незалежність» (кінець ХШ — перша пол. XIV ст.}. Історичний матеріал підпорядковується задумові, художній концепції, підказаній поглядами поетеси на сучасну їй дійсність. Так, Роберт Брюс одержав королівську корону в ході боротьби з англійцями, а не після її переможного завершення, шотландське лицарство не переходило все одностайно на бік англійського короля, шотландське селянство не відігравало вирішальної ролі у звільненні рідного краю, як це бачимо в поемі Лесі Українки. На художній концепції митця відбився як історичний І досвід змагань українського народу за своє соціальне й національне визволення, коли панівні класи переходили на бік його душителів, так і погляди М. Драгоманова, який вважав селянство єдиною реальною силою в боротьбі за права українського народу. Його ж погляди, суголосні з поглядами самої поетеси, виразно відбилися в заключних розділах коронування Роберта Брюса і піднесенні ролі громади як добровільної спілки представників селянства, верховної, вирішальної ролі таких громад у державних справах:

«Ми тебе королем увінчали,

Ми тебе й розвінчаєм сами,

І коли проти нас ти повстанеш,

Проти тебе повстанемо ми.»

Поема «Роберт Брюс, король шотландський» і з погляду змісту, і з погляду форми по праву вважається одним з кращих, мистецьки довершених творів Лесі Українки. Легкий, прозорий вірш, перейнятий інтонаціями фольклорної оповіді, енергійний розвиток сюжету. Певне, свою роль відіграло й те, що письменниця адресувала свій твір масовому демократичному читачеві. Манерою письма, прагненням викласти стисло і доступно далекі від простонародного читача історичні події і такі суспільно-політичні поняття, як «народоправство», «республіка» та ін., поема нагадує популярні брошури для народу, які під ту пору одна за одною виходили з-під пера М. Драгоманова. Недарма поема вперше надрукована в розрахованому на селян журналі галицької радикальної партії «Хлібороб».

У такому ж стильовому ключі побудована — переважно на антитезах — поема «Давня казка». Написана в тому ж 1893 році і прочитана з «певним тріумфом» на засіданні «Плеяди», зона присвячена темі, яка проходить через усю творчість Лесі Українки. Тема ця — роль і призначення мистецтва в народному житті. Тут ще виразніше, ніж у «Роберті Брюсі», відчутні елементи народної казки, легенди, починаючи від заголовка і вступу. Так підкреслена казкова умовність у змалюванні персонажів і місця дії — «десь, колись, в якійсь країні» — не затіняє порушених у творі злободенних проблем. Навпаки, наголошується па їхній постійності, історичній повторюваності на певних етапах людського життя. Герой «Давньої казки» втілює головні риси митця, гідного свого високого призначення. Володаря казково-умовної країни — графа Бертольдо — супроводжують успіхи до того часу, поки він не пориває з поетом. А пориває тоді, коли підданим графа урвався терпець зносити панську сваволю та платити «нескінченні мита, панщину, податки». Поет стає на бік народу, і графські слуги кидають його у в'язницю.

У фінальних строфах поеми некваплива, навіть дещо розтягнена епічна розповідь про давні події в далекій незнаній країні якось непомітно переходить в іншу площину, час дії стрімко прискорює свій біг, життя якогось невідомого, навіть без імені, співця, включається в одвічну історичну спіраль. Закинутого в темницю поета страчують, графа вбиває повсталий люд, та графські нащадки перейняли «і пиху його, й маєтки». Все ніби повертається на круги своя, давняя, а разом з тим і вічно нова казка повниться новим змістом, актуальність якого в пору визрівання революційної ситуації в країні була очевидною.

Серед епічних творів Лесі Українки зразком майстерного перевтілення митця, сказати б, повного переключення на хвилю оповідача, може служити «Одно слово» (1903). Корінний житель Півночі розповідає, як поволі згасав і нарешті помер у його холодному, пустельному краї засланець «чужий». Розповідь тубільця, примітивно-проста і гнітюче-одноманітна, мов безмежна снігова тундра від горизонту до горизонту, а разом з тим беземоційна, добре передає весь трагізм і безвихідність становища засланця. Дослідники творчості Лесі Українки не без підстав вважали прообразом героя поеми П. Грабовського, що провів більшу частину свого життя на засланні в північних краях і там помер 1902 року, або М. Черпишевського. Можливо, був і реальний прообраз, та якби навіть його вдалося встановити, це мало що додасть до розуміння поеми. Заслання на Північ було нерідким явищем, дорогу туди міряв дехто з товаришів та родичів Лесі Українки (правда, не за Полярне коло, а ближче), серед них Олена Косач та близький друг Косачів Микола Ковалевський. Хоч само собою зрозуміло, що й про Грабовського чи то Чернишевського Леся Українка все добре знала. Так, у редагованому І. Франком журналі «Жито і слово» 1890 року була опублікована стаття Грабовського «Из дневника невольника», яка перегукується з поемою «Одно слово». Ось характерна цитата: «Ніколи ще, здається, безнадійність та зневіра не огортали мене таким сумом, ніколи не захмарювали мого зору, як саме нині... Я призвичаївся до думки, що згину тут, серед тайги, в самотині, пе діждавшись кращої днини. Що найгірше — це одиноцтво, кругле, страшенне, без надії, що воно коли-небудь скінчиться, що заставляє нас тратити всяку ціль життя...»

Чого-чого, а тюремних мотивів не бракує в дожовтневій українській поезії, починаючи від Шевченка і кінчаючи Грабовським і Лесею Українкою з її «Невільничими піснями». Можливо, саме бажання уникнути самоповторення, висвітлити загалом традиційний мотив з художньо нетрадиційної точки зору відіграло свою роль у виборі форми, стилістичної манери «Одного слова». Невдовзі письменниця знову звернулася до неї. У такому ж ключі написана поема «Се ви питаєте за тих...» (1906), де теж фігурують тубільці з Півночі — якути — тільки персонажами виступають двоє солдатів, а оповідь веде їх товариш по службі, не «інородець», як тоді говорили, а звичайний собі рядовий служака з корінного населення Російської імперії. Відірвані від милого їхньому серцю рідного краю, не витримують казармених порядків, муштри — стріляються. Тут нелюдська система грубого насильства, зневага до людських прав розвінчується і засуджується не прямо, а опосередковано, устами такого ж упослідженого, як і молоді якути, але вже призвичаєного, зламаного, морально покаліченого нею. Солдат, на очах якого визріла і розігралась трагедія, не розуміє своїх співбратів, щиро дивується, чого не вистачало «дикунам-якутам» там, де досить «їсти-пить», інколи дають цукру й чаю і б'ють, на його погляд, «полюдському», терпимо. На зображуваний злочин супроти людини накладається відсторонено-байдуже ставлення до жертв того злочину представника маси, безпосереднього оточення, яке мусило б бути солідарним з братами по нещастю. Завдяки цьому зримо вимальовується вся глибина морального занепаду цілого суспільного стану, в даному разі армії. На жаль, цей твір з невідомих причин лишився в архіві письменниці і був опублікований у радянський час.

Візьмемо «Вілу-посестру» — найвище досягнення з-поміж поем Лесі Українки. Поема не датована, опублікована в грудневій книжці «Літературно-наукового вісника» за 1911 рік. Одначе переконливі текстологічні Дані (водяні знаки на папері автографа, дати інших віршів на такому ш папері) засвідчують: 1901 рік, влітку. Та й сам зміст, художня атмосфера «Віли-посестри» пов'язують її саме з цим періодом. 1901 рік, після смерті Сергія Мержинського у березні, хай ще кілька місяців пізніше, але ніяк не раніше.

Щоб зрозуміти поета, треба піти в його країну. Щоб глибше проникнути в його духовний світ, треба пройти його життєвим шляхом. Образний ряд, ритмомелодика «Віли-посестри» послідовно витримані в дусі південнослов'янського епосу, добре відомого Лесі з дитинства, а з другого боку — гармонійно злиті з иайпотаємнішими інтимними переживаннями під свіжим враженням смерті друга-побратима (наскільки відповідав даний образ ідеалові — то вже інше, теж вічне питання). Героїня переживає внутрішній конфлікт між особистим почуттям і патріотичним обов'язком, Віла звільняє з турецької в'язниці юнака-побратима, але не в змозі повернути йому колишньої мужності для боротьби. Вона з болем у серці виконує його прохання, робить «останцю послугу» — вбиває власною рукою.

У поемі відбився не тільки «зоряний час» у житті поетеси, а й місце написання чи принаймні виникнення й оформлення задуму. Ми знаємо, що 1901 року з середини травня до середини вересня Леся Українка жила в Буковинських Карпатах. Твір перейнятий колоритом Карпат, жодного разу не названих, але таких близьких природою і рельєфом до Боснії і Герцеговини. Двічі зринає в тексті локальне карпатське — «полонина». На полонині ховає віла — міфічна гірська істота — мертвого побратима, образ полонини вплітається у «дивовижний», за виразом Максима Рильського, заключний акорд поеми про безсмертя борців за свободу:

Ходять в горах світляні веселки, по долинах оживають ріки, в полонинах трави ярі сходять, і велика понадхмарна туга нам на землю радістю спадає.

Ніби менше трагічного й героїчного міг дати Лесі Українці середньовічний сюжет про Трістана та Ізольду. Однак поетеса в своєму творі «Ізольда Білорука» (1912) розробила його оригінально, по-своєму. В центрі твору став другорядний образ Ізольди Білорукої (королівна перетворилась на просту селянську дівчину) і трагічна борня двох жінок за серце коханого Трістана, На цей раз основним для Лесі Українки було піднесення людської гідності, духовне возвеличення малої людини, показ її безкомпромісності в боротьбі за здійснення поставленої мети.

У 1914 році українська громадськість відзначала 40-ліття письменницької праці І. Франка. До дати готувався присвячениий ювілярові збірник. На початку 1913 року, незважаючи на тяжкий стан здоров'я, в далекому Гелуані, під небом Єгипту, вона підготувала для збірника «Триптих», який складався з апокрифа «Що дасть нам силу?», легенди «Орфеєве чудо» і казки «Про велета». Щоб глибше зрозуміти «Триптих», треба пам'ятати, що всією системою образів, художніх алегорій твір спрямований на титанічну постать великого трудівника і подвижника — 1, Франка. Триптихом у давні часи називали ікону в церкві, що в свою чергу складалася з трьох ікон, темою й ідеєю пов'язаних між собою. Потім ця назва перейшла на кожний твір мистецтва, побудований за подібним принципом. В апокрифічній, тобто відсутній у канонічному тексті святого письма, євангельській легенді змальований страдницький шлях «сина чоловічого» на Голгофу з «важким занадто», «нетесаним, сирим та сукуватим» хрестом на плечах. Нещасний упав знесилений під хрестом, і майстер, звичайний ремісник-поденщик, що тільки вчора витесав знаряддя муки, не знаючи, кому він призначений, підняв хреста і поніс далі. Моральний обов'язок, почуття власної причетності і власної вини підносить його дух і веде на подвиг.

У легенді «Орфеєве чудо» використаний один з варіантів старогрецького міфу про співця Орфея. Разом з товаришами він зводить мур, щоб захистити рідно місто від близького нападу ворога, і коли знесилене вкрай товариство покинуло незавершену працю, Орфей чарівною грою флейти скликає людей, і ті добудовують стіну. Мистецтво, так само як і моральний обов'язок ( названий у філософській системі німецького філософа Іммануїла Канта «категоричним імперативом») — теж вища сила і може підіймати людину, коли вона лишається людиною, на, здавалося б, неймовірні звершення і подвиги.

Ідея подвижництва, самопожертви заради утвердження людяності й справедливості, любові до батьківщини — одна з провідних у творчості Лесі Українки, починаючи від ранніх поезій («Contra spem spero!», «Сон» та ін.) і кінчаючи «Триптихом».

Завершує «Триптих» поетична обробка народної казки «Про велета», відомої у варіантах. Провідна думка твору тут розкривається в інших аспектах, на іншому літературному матеріалі. Цей твір можна було б назвати лебединою піснею Лесі Українки. Образ народу-велетня асоціюється з борцями нового революційного піднесення, які обов'язково здобудуть перемогу:

І встане велетень з землі, розправить руки грізні і вмить розірве па собі усі дроти залізні.

Доречно нагадати, що цю казку Леся Українка згадує у листі до І. Франка, писаному в січні 1903 року, за десять літ до появи «Триптиха»: «...Ви, певне, знаєте легенди про в'язнів-богатирів. Ото сидить такий в'язень у темниці не рік, не два, і здається йому, що він осліп, але то сліпа та ніч, що навколо нього; і здається йому, що він старий, але то стара та в'язниця, що ховає його; і думає він, що його кайдани все міцні, але кайдани давно їх власна ржа переїла, тільки в'язень не вірить своїм рукам і не пробує їх сили. І тільки для того потрібний той якийсь рятівник з-за Чорномор'я, щоб гукнути: „Встань!", щоб від гуку здригнувся в’язень і щоб розсипались кайдани на руках, і тоді вже вільними руками в'язень сам вивалить двері старої темниці і побачить, що є ще світло сонця і для нього... О, яке то щастя бути таким „чорноморцем", що мав голос крикнути: „Встань!"» (т. 12, с. 16-17).

Висновок

Леся Українка мала такий голос, голос глашатая і трибуна, поета боротьби.

Крицевий закличний голос Лесі Українки пролунав «останнім акордом» (на 42-му році життя) серед гір грузинського курортного містечка Сурамі, коли поетеса, згоряючи, диктувала матері рядки задуманої драматичної поеми «На передмістю Александрії». Він звучить для нас пророчим застереженням старогрецького мудреця Теокріта про те, що «нема рабів божих»,— є і повинні бути люди вільні «тілом і духом», а також молитвою дітей до бога Сонця: «Геліосе! Рятуй наші скарби! Тобі і золотій пустині доручаємо їх...» (т. 6, с. 393). Таке звернення могло стосуватись як і збереження скарбів всієї багатовікової культури, так і творів самої поетеси, яку її сучасники не завжди належно розуміли, оцінювали і сприймали. Як твердила сама Леся Українка, вона не хотіла б бути серед письменників «хвалимих, але не читомих» (т. 12, с. 378). Все ж письменниця вірила в дієвість художнього слова, але не знала, з якою силою воно відіб'ється, як сприйметься нащадками. Одначе ми знаємо, що воно відгукнулося стократною луною в їхніх серцях, що революція, до якої геніальна поетеса йшла, дала нове життя її творам.

Творчість Лесі Українки стала наріжним каменем У розбудові української радянської поезії і драматургії. Відгомін її ліри відбився на поетичному голосі найближчих послідовників — В. Еллана-Блакитного, М. Рильського, П. Тичини, а далі нового покоління — Д. Павличка, Л. Костенко, І. Драча.

Вже за її життя, розширюючи горизонти рідного письменства, твори Лесі Українки стали еталоном сучасної поезії, а сама поетеса — символом нескореності, виразником духовних устремлінь нового покоління митців і борців, що, відкинувши думку про можливість компромісу з існуючим ладом, пішло на останній штурм його твердинь, здобувши нове життя. Можливо, саме тому образ поетеси злився з країною, народом і навіть самим його іменем. Адже, за висловом Сільви Капутікян, «Леся Українка — уособлення землі, народу, його душі. Так, вона — Українка з великої літери».

Весь історичний шлях, пройдений всіма поколіннями від Лесі Українки без неї, мовби додається до голосу її поезії високої ідейності та художньої сили, що увиразнюється і відкривається щораз новими гранями, яких не помічали її сучасники.

Будучи глибоко національним митцем, вона постійно перебувала в сфері інтернаціонального, опрацьовуючи «вічні теми й образи» різних народів, епох і континентів, ніби й цим здобувала собі вічність, якій насправді зараз належить своїми творами. Лесин голос із загальнолюдськими вболіваннями влився не лише в культуру рідного народу, він відбився світлою луною поза межами Батьківщини, бо кличе віп до справедливості, братерства, свободи — як вищих ідеалів співіснування людства.

Тільки поети-пророки, тільки народні співці, що з'єднались усім єством з трудящими масами, виразивши їхні найзаповітніші мрії, віддавали себе загальнолюдській справі, заслужили гідної народної шани. Вони могли вірити, що їхнє слово і діло, народжене і промовлене в дні важкого мороку, ясним промінням сіятиме в новому, вільному краї:

«Як я умру, на світі запалає

Покинутий огонь моїх пісень

І стримуваний пломінь засіяє,

Вночі запалений, горітиме удень.»

Список літератури

1. Агеєва В. Поетеса зламу тисячоліть. Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації. - К.,2001

2. Антонович Д.. Українська культура. Мюнхен, 1988.

3. Гундорова Т. Неоромантичні тенденції творчості О. Кобилянської // Радянське літературознавство. 1988. -№ 11.С. 32-37.

4. Задеснянський Р. Творчість Лесі Українки. Мюнхен, 1984.

5. Кулінська Л. У світі ідей та образів. (Особливості поетики драми Лесі Українки). К. 1971

6. Маланюк Е. До роковин Лесі Українки (13.11.1871) // Маланюк Е. Книга. спостережень: В 2-х т., Т. 1. Торонто, 1962. С. 91-102.

7. Одарченко П. Зоря України (До 75-х роковин з дня смерті славетної поетеси Лесі Українки) // Одарченко П. Леся Українка. К., 1994. С. 4-14.

Реферат: Поезії та поеми Лесі Українки

Похожие рефераты: