| Скачать .docx | Скачать .pdf |
Реферат: Публіцистика Олеся Гончара
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ПОЛТАВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМ.В.Г.КОРОЛЕНКА
РЕФЕРАТ НА ТЕМУ
«Публіцистика Олеся Гончара»
Виконала
студентка IV курсу
ф-ту філогогії та журналістики
групи У-41
(заочного відділення)
Полтава 2009
План
Вступ
1. Письменницька публіцистика Олеся Гончара
2. Статті Олеся Гончара
3. Інтерв’ю у публіцистиці Олеся Гончара
4. “Нарис”- як жанрова форма публіцистики Олеся Гончара
5. Передмови та післямови у працях Олеся Гончара
6. Рецензія у творчій спадщині письменника
7. Телепубліцистика та радіопубліцистика О. Гончара
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Олесь Гончар – визначний український письменник, політичний та громадський діяч, епічні та публіцистичні твори якого ввійшли до скарбниці національної культури, що упродовж кількох десятиріч “був духовним лідером української нації і його творча енергія заряджала енергією високого патріотизму, енергією індивідуального самоздійснення мільйонів українців”. Проте Гончара досі знають передусім як прозаїка: його публіцистика, котра окреслює сферу громадської та політичної діяльності, все ще залишається поза увагою як науковців, так і широкої читацької аудиторії. Здавалося б, авторитет майстра художнього слова перекривав іншу, не менш значущу, сторінку його творчої біографії. Однак причиною цього в радянські часи був неординарний і неортодоксальний характер самої публіцистики письменника. Наділена глибоким політичним підтекстом, явно дисонуючи з тодішніми ідеологічними настановами, вона в жорстких умовах тоталітарної системи неодмінно привела б її дослідника до конфлікту з існуючою владою. У роки незалежності спроби окремих науковців і письменників зробити з Олеся Гончара апологета радянської моделі суспільства також не сприяли вивченню цієї частини духовного спадку митця.
Минуло майже десять років після смерті Олеся Гончара, харизматичної постаті в історії української культури. Час достатній для того, щоб підбити певні підсумки в дослідженні його життєвого й творчого шляху. Доречно зазначити, що палітра думок щодо з’ясування місця та значення цього митця в українській історії є достатньо широкою й неоднозначною. Найбільш узагальнено лейтмотив усього написаного про Гончара в останні роки його життя, котрі збіглися з першими кроками молодої української держави, передають некрологи: “Неповторну втрату зазнала Україна – пішов у вічність її великий син, патріарх української літератури, геніальний майстер слова, видатний громадський діяч, академік; "Олесь Гончар був яскравим уособленням українського національного характеру, глибин історичної свідомості, духовності”. Такі високі оцінки зумовлені не стільки жанровою специфікою некролога, скільки бажанням його авторів виокремити найбільш суттєві сторони особистості письменника.
Доба незалежності України спричинила нові оцінки ролі й місця Олеся Гончара в її історії, змістивши акценти з літературної творчості на його громадську та політичну діяльність. Про чільні позиції митця в національній історії кінця ХХ ст. свідчать М. Жулинський (“Духовним лідером нації Олесь Гончар і залишається. Бо живе його зболене, тривожне й емоційно гаряче слово, його звернення до нас, сучасників, і до майбутніх поколінь. Слово, уболіваюче за єдине його багатство – за любов до України”), М. Наєнко (“У новій історії України його талановите слово, його громадська діяльність, чесна й мужня письменницька позиція знайдуть найвище пошанування”), В. Дончик (“Україна і в цій конкретній людській долі засвідчує своє невичерпне духовне багатство і щедрість”), хоча й досі не вщухає полеміка навколо творчості письменника як в Україні, так і поза її межами. С. Тримбач навів одну з крайніх позицій: “На Гончара в останні ліберальні роки чимало дивилось крізь візерунчасті ґрати попереднього режиму. Мовляв, сидів собі в позолоченій клітці і підсвистував наділеним владою. А потім своєчасно ухопив віяння часу, здав партквиток і став “батьком нації”.
Як складова мотивів ментальності українського народу та захисту його природного й історико-культурного середовища мовний мотив реалізує світоглядну й громадянську позиції письменника, висвітлює проблему митця і влади, еволюцію його поглядів на тлі суспільно-політичного життя України. Розгляд публіцистичних творів Олеся Гончара в діахронічному аспекті дає можливість виявити динаміку формування його поглядів на місце мови в культурному житті народу. У 30-ті роки, період роботи в газеті на Полтавщині та під час навчання в Харківському технікумі журналістики й університеті, Гончар прагнув оволодіти знаннями й уміннями використовувати вишукане літературне й багатогранне народне слово в перших творах, намагався проникнути в секрети літературної майстерності класиків. Українська мова гранила характер майбутнього письменника, формувала його світогляд, а він потім поставив на її сторожі своє художнє та публіцистичне слово. У 40-ві роки, на фронтах Великої Вітчизняної війни Олесь Гончар брав уроки з філології у своїх однополчан, українських солдатів, спостерігаючи за тим, як рідне слово живило їхній дух, зміцнювало патріотичні почуття. На відміну від 60-70х рр., коли мовний мотив домінував у публіцистичних творах усної форми, яку тяжче було підпорядкувати ідеологічному контролю, у 80-х та 90-х – він стає провідним у творах інших жанрів – статті, нарисі, промові, а також у теле та радіовиступах й інтерв’ю: “Жити за законами правди”, “Поглиблювати в собі почуття синівське”, “Рідній мові – шану всенародну”, “Степове хлоп’я, що дає урок дорослим”, “Саморозквіт нації” , “Мові нашій жити!”, “Культура і суверенітет”, “Час для єдності”, “Не остановить движения жизни”, “Скликає Мати” та ін.
Ці публіцистичні твори митця відіграли важливу роль в утвердженні незалежності України та зміцненні її авторитету у світі. У них мова розглядається як державотворчий чинник, символ єднання українців світу, знак духовної естафети поколінь.
На тлі глобальних проблем, з якими стикнулося людство на рубежі ХХ – ХХІ ст., дослідження екологічних мотивів у письменницькій публіцистиці постає досить актуальним і перспективним напрямком вітчизняного журналістикознавства. Про необхідність дбайливо ставитися до навколишнього середовища Олесь Гончар говорив протягом усього свого свідомого життя, починаючи з ранніх публіцистичних текстів. Побувавши в різних регіонах України, багатьох місцевостях колишнього Радянського Союзу, побачивши чимало прикладів нерозумного, ганебного ставлення до довкілля, він з власного досвіду знав, як важко публіцисту ставити в ЗМІ гострі екологічні проблеми: “Мені це місце (де йшлося про оголення схилів гір. – В.Г.) в одній з республіканських газет виправили вчора в статті на “подекуди оголюються”(“Думаймо про велике”). Недаремно значну частину доповіді на V з’їзді письменників України (1966) Гончар присвятив проблемі митець і екологія.
Письменницька публіцистика на екологічну тематику після Чорнобильської трагедії, коли починається переорієнтація цінностей, пом’якшується режим секретності, стала набувати рис політичної. І саме Олесю Гончару належить пріоритет у цьому напрямку діяльності. Його слово на установчому з’їзді Всеукраїнської асоціації “Зелений світ” (1989) було набагато вагомішим, ніж виступи фахівців у галузі екології. У виступі на Всесоюзній творчій конференції в Ленінграді 1 жовтня 1987 р. “То звідки ж явилась “звізда Полин”?” Олесь Гончар сміливо й переконливо порушив важливі екологічні проблеми, які досі намагалися, якщо не замовчувати, то, принаймні применшувати. Перерахувавши зони лиха в тодішньому СРСР (зробивши це в переддень 70річчя радянської влади) – Байкал, Ясна Поляна, Севан, Аральське море, – він виділив найважливішу з них – Чорнобиль. При цьому не забув відзначити гостро актуальні виступи своїх колег по перу, що сприяли виведенню “з туману дезінформацій” Чорнобиль, Б. Олійника, Ю. Щербака, В. Яворівського, С. Плачинди, В. Князюка, Ю. Стадниченка, Б. Сушинського.
Публіцистична творчість більшості українських письменників осібно не вивчалася. Це ж стосується й жанрової системи публіцистики Олеся Гончара. Його ім’я, деякі твори згадуються в працях дослідників публіцистики. Провідні жанри публіцистики Гончара становлять викінчену за роки творчої діяльності систему зі своєю сформованою поетикою. Вона органічно доповнює його літературну спадщину. Із 27 жанрових форм, що їх використовував у творчій діяльності як журналіст й публіцист, 13 – представляють власне публіцистичні жанри (промова, передмова, післямова, теле-, радіовиступ, теле-, радіоінтерв’ю, привітання, некролог, заява, відкритий лист, запис до музейних книг, теленарис), 8 (інтерв’ю, стаття, нарис, рецензія, звернення, лист, фейлетон, репліка) – перебувають на стику публіцистичної й журналістської творчості, ще 6 (кореспонденція, репортаж, замітка, інформація, звіт, літературний запис) – належать до суто журналістських жанрів.
Для письменницької публіцистики характерним є об’єднання опублікованих раніше статей (часом з творами інших публіцистичних жанрів) у окремі збірники, про що свідчать книжки Олеся Гончара “Про наше письменство”, “О тех, кто дорог”, “Письменницькі роздуми”, “Чим живемо” чи аналогічні збірники публіцистики “Неложними устами” П. Загребельного, “Бо то не просто мова, звуки…” І. Дзюби, “Духовний меч” І. Драча, “Право власного імені” В. Яворівського, “Заявляю себе культурою…” М. Жулинського тощо.
Дослідники виділяють ряд жанрових різновидів статті – проблемні, оглядові, полемічні, літературно-критичні, ювілейні та ін. Для Олеся Гончара характерні передусім проблемні статті (“Правосудие должно свершиться”, “Человек – война – литература”, “На пути в ХХІ век”, “Зберегти мир – вимога сучасності”, “Про що запитують обеліски”, “Різдвяне слово вразливого автора”, “Будьмо гідними святинь”), статті ювілейного змісту, де автор активно використовував портретні характеристики, мемуарні моменти (“Безсмертний полтавець”, “Геній світлоносний”, “Великий син Грузії”, “Співець життя народного”, “Увінчаний шаною всенародною”, “Наша Леся”), літературно-критичні (“Сучасність – душа літератури”, “Багатоманітність напрямків”, “Суцвіття талантів”, “Муза правди і життєлюбства”). В останніх він прагнув давати аналіз вершинних явищ національної та зарубіжних літератур, ставлячи досягнення української у контекст кращих здобутків світової. При цьому багатство асоціацій, емоційність викладу змісту та образність думки поєднувалися в них із суворою науковістю та філософською заглибленістю в найвизначніші явища історії українського красного письменства та літературного процесу. Складна діалектика зв’язку між фактом і образом розглядається на матеріалі твору цього жанру “Цвіт слова народного”.
Статті Олеся Гончара є публіцистичними як за змістом, так і за формою, вони містять об’єктивний аналіз подій і фактів, певних тенденцій суспільного розвитку. Митець завжди прагнув переконати своїх читачів, що порушені ним проблеми збігаються з їхніми потребами, відповідають інтересам окремого індивіда й суспільства в цілому. Думка розвивається логічно, послідовно, розкуто, емоційно насичено, часом дискусійно, висновки аргументовано витікають із аналізу. Іноді авторська мова набуває патетичного звучання, особливо там, де йдеться про живий зв’язок минулого з сучасним. Письменник часто вдається до використання риторичних та стилістичних фігур, зокрема градації.
Такий жанр публіцистики як «Промова» у митця налічує 193 твори. Промови Олеся Гончара (“Співець єднання”, “Писати правду”, “Слово про “Руську трійцю”, “Вітаємо ваші світанки”, “Виступ на форумі миру в Парижі”, “Небуденна подія”) як і виступи Ю. Мушкетика “Шлях до істини”, Д. Павличка “Україна виходить з безодні”, В. Яворівського “Я весь пішов у політику”, І. Драча “Інтелігенція і вибори”, П. Мовчана “Витоки”, Л. Костенко “Геній в умовах заблокованої культури” відрізнялися логічністю, докладною аргументованістю тез і висновків, спрямованістю на певну конкретну аудиторію. Для промов Олеся Гончара притаманний неповторний індивідуальний стиль вислову думки, який представлений не лише в його публіцистиці, а й у прозі, поезії, мемуаристиці. Це широта узагальнення дійсності, масштабність, планетарність мислення, романтичне світовідчуття та світобачення, автобіографізм, тяжіння кожну проблему розглядати крізь призму долі свого народу, його держави. Архів письменника свідчить, що окремі промови переписувалися по кілька разів, поки автор не знаходив точного втілення свого задуму. Характерними для цього жанру є активне використання різних художніх засобів: афоризмів (“Митець мусить почувати мускулатуру слова”, “Сьогодні діти – завтра народ!”, “Частіше думаймо про велике”), фразеологізмів (“Чаша ця і їх не мине”, “Конем не об’їдеш”), неологізмів (“строчкогон-халтурник”, “мертвороддя застою”), у тому числі утворених шляхом поєднання слів різних лексичних полів (“ядерний дамоклів меч”), перифраз (“маленькі оті вельзевули”, “трудії невдячного ремесла”), метонімій (“копита часу”) та ін.
Інтерв ’ ю Олеся Гончара (112 творів) є переважно гостро проблемними, соціально спрямованими, з відкритою політичною позиції. Вступаючи в діалог з кореспондентом, письменник дає власне бачення політичних, екологічних чи мистецьких проблем. Нерідко при цьому він ділиться секретами своєї творчої лабораторії, зокрема виникнення й реалізації художніх і публіцистичних задумів. Поширеною формою інтерв’ю в спадщині Гончара є зосередження розмови навколо конкретної теми (часом тем) – збереження миру (“Забота о сохранении мира – истинный гуманизм нашего века”), бачення процесів майбутнього розвитку цивілізації (“Время и мы”), обґрунтування вибору Шевченківського комітету (“Лауреати Державної премії України імені Тараса Шевченка”). Інтерв’ю сприяли розумінню сенсу життя письменника, осягненню своєрідності його світобачення, інтерпретації окремих творів, їхньої життєвої документальної основи, коментували сучасний авторові літературний процес (“…Пульсують Галактики…”). Інтерв’ю з Олесем Гончаром – це завжди бітекст, де активним учасником, окрім письменника, є ще й журналіст, який у формулюванні питань прагне поставити певну проблему, ненав’язливо примушуючи співбесідника з ним полемізувати, виявляти ерудицію, логіку мислення, шукати вагомі аргументи на підтвердження думок. Жанр інтерв’ю в Гончара відзначається емоційною забарвленістю, чіткістю авторської позиції, присутністю в ній його неповторного “я”, щирістю й відвертістю перед реципієнтом, що створює інтимну атмосферу особливої довіри, порозуміння автора з аудиторією.
“ Нарис ”- ця жанрова форма публіцистики Олеся Гончара, яка нараховує 79 творів, найбільш повно виявляє себе індивідуальність автора як особистості. Цикли нарисів “Китай зблизька”, “Зустрічі з друзями”, “Японські етюди”, окремі твори “Берег його дитинства”, “Двоє вночі”, “Голос ніжності і правди”, “Спогад про Ауезова”, “Бондарівна”, “Блакитні вежі Яновського”, “На землі Камоенса”, “Столітній Панч”, “Відкриття Альберти” та ін. – це непорушна єдність художнього, побудованого на творчій уяві світу, й публіцистичного, основаного на документальному освоєнні дійс Олесь Гончар прагнув осмислити сенс життя неординарної людини. Тут особливу вагу мали його суб’єктивні спостереження, засновані на фактах власного спілкування з героєм. Подорожні нариси базувалися на асоціативних зв’язках, у них помітне ліричне начало, філософський погляд на дійсність і екзотику своєї й далеких країн (“Орхідеї з тропіків”, “Канівський етюд”, ”Під небом алтайським”). У проблемних нарисах (“Золотий сніп Таврії”, “Останній постріл”, “Чорний яр”) ставилися важливі питання суспільного буття українського народу – політики, екології, духовності.
Нарисовий образ Олеся Гончара часто переростав у художній, працюючи на донесення до читача певної важливої ідеї, яка може суттєво змінити громадську думку, вплинути на владні структури, перевести якусь, наприклад, технічну проблему в морально-етичну чи політичну площину.
Голий реалізм, орієнтація на спрощений підхід до факту в довоєнний час, що збігся з періодом учнівства Олеся Гончара, поступилися місцем широким узагальненням, філософським оцінкам з позицій завтрашнього дня, що співзвучно з художньою творчістю митця. Певна еволюція спостерігається навіть у назвах нарисових творів. Якщо до війни переважали антропонімні назви або заголовки перифразного походження (“Яків Мельник”, “Дочка комсомолу”, “Агітатор”), то згодом вони все більше метафоризувалися (“Яблуневоцвітний геній України”, “В останніх променях”, “Золотий сніп Таврії”), набували глибоких символічних узагальнень (“Сурмач”, “Крізь залізну завісу”), інколи такі узагальнення сягали всепланетного масштабу (“Від Сосниці – до планети”). Важливу роль в нарисах Гончара виконує художній прийом обрамлення, що є ключовим у побудові сюжету твору і концептуальним у розкритті його ідейного змісту (“На землі Камоенса”). Образ героя – є завжди яскраво рельєфним, пластичним аж до відчуття фізичної присутності, що помітно в передачі голосу, жестів, інтонації, особливостей постави, ходи.
Передмови та післямови Олеся Гончара не вписуються в усталені жанрові канони, оскільки яскраво виявляють авторську позицію й знаходяться в детермінованих, інтертекстуальних зв’язках з іншими суміжними жанрами (стаття, рецензія).
Вони вводять реципієнта або в художній світ самого митця, або того автора, про творчість якого пише Гончар. При цьому він прагне дати власну інтерпретацію художніх здобутків, знайомить з ключовими моментами творчої біографії героя, показує значення автора для розвитку літератури певної доби (“Витязь молодої української поезії”, “Живописець правди”, “Читаючи Бориса Олійника”). У передмовах, післямовах Гончар-публіцист ніколи не дотримувався жанрових канонів, а розкуто подавав бачення аналізованих своїх і чужих творів. Дуже рідко в передмовах до іноземних видань власних творів (“К грузинским читателям”, “До словацьких читачів”, “До португальських читачів”), він наводив скупі відомості, що розкривали обставини зародження його задумів і написання творів.
Рецензія у творчій спадщині письменника представлена не так часто. Більшість творів цього жанру містили оцінку та аналіз праць тих авторів, кого він знав особисто (“Голоси вогненних сіл”, “У поєдинку з вічністю”, “Очима природолюба”). Вони розглядалися рецензентом переважно в контексті розвитку літератури певного часу. Гончар обов’язково наголошував на внеску автора в літературний процес, відзначав художню й естетичну вартість твору, інколи давав поради. Його рецензії мали широкий діапазон звучання, виходили далеко за межі суто первинного жанру, призначення якого давати аналіз й оцінювати окремі твори чи мистецькі явища. Через конкретний аналіз фактів і явищ мистецького життя Олесь Гончар виходив на важливі суспільно-політичні, філософські, морально-етичні й естетичні проблеми доби.
В “ Телепубліцистиці ” представлені такі жанри телевізійної публіцистики митця, як виступ, інтерв’ю та нарис. Виступи письменника по телебаченню – це переважно короткі відгуки на певну злободенну проблему, наприклад, рейк’явікську зустріч Горбачова та Рейгана 1986 р. Теленариси представляли визначних діячів української культури Остапа Вишню, Ю. Яновського, К. Білокур, В. Касіяна. Короткий час телепередачі, примушував письменника логічно й чітко будувати фрази, щоб якомога повніше розкрити думку, подати її емоційно, образно, часом афористично й драматургічно. У телеінтерв’ю Олесь Гончар, внаслідок їх бітекстової природи, змушений був вступати в полеміку зі співрозмовником, шукати на очах глядачів вагомих аргументів на підтвердження своїх думок. У його телепубліцистиці велику роль відігравали емоційний колорит розмови, процес народження слова, інтонація мовлення, рухи і жести, вбрання, бачити що позбавлені читачі газет чи журналів, радіослухачі.
В “ Радіопубліцистиці ” аналізуються жанри, які використовував Олесь Гончар, спілкуючись по радіо зі своїми слухачами, – радіоінтерв’ю та радіовиступ. Звертаючись до широких мас, письменник давав їм певну інформацію, що розкривала його погляди в політичній, економічній, соціальній і духовній сферах. Цим він сприяв виробленню життєвої позиції в тих, хто чув його по радіо. При цьому публіцист постійно спирався на власний життєвий досвід, знання, і, будучи людиною відомою, ніби створював навколо себе своєрідну духовну ауру, вплив якої поширювався на багатомільйонну аудиторію.
У письменницькій публіцистиці є чимало жанрів, про які мало говорять журналістикознавці. У творчості Олеся Гончара – це привітання, некролог, звернення, відкритий лист, заява, запис до книги музею.
Дослідження хрематонімів публіцистичних творів Гончара пов’язане з актуальними проблемами сучасного журналістикознавства – вивченням питань системності, інтертекстуальності, дискурсивності, кодування й розкодування змісту тексту. Заголовковий корпус публіцистики письменника відзначається лексико-семантичною (“Летить Мерані”, “Витязь молодої української поезії”, “Яблуневоцвітний геній України”, “Крізь залізну завісу”) й структурно-граматичною (“Думаймо про велике”, “Нашій мові – жити”, “Від Сосниці – до планети”, “Змінюються часи – Нечуй зостається”) різнома Гончар-публіцист, порушуючи животрепетні проблеми своєї доби, соціально-політичні, екологічні, морально-етичні, національні, досить часто до структури своїх публіцистичних текстів залучає фрагменти власних і класичних творів української та світової літератур, обтяжуючи їх духовними вимірами й соціальними підтекстами другої половини ХХ ст., творить неповторний “інтертекстосвіт” (С. Лизлова), який став предметом ретельного дослідження.
Публіцистична творчість Олеся Гончара засвідчує ще одну специфічну рису в редагуванні письменницької публіцистики – саморедагування митцем власних текстів. Матеріали його родинного архіву розкривають ретельну працю над текстом, а тому робота професійного редактора в його підготовці до друку звужувалася до виконання лише окремих із зазначених завдань, усе інше робив сам автор. До того ж як письменник Гончар був чудово ознайомлений з психологічними засадами словесної творчості, а як журналіст – із соціально значущими комунікативними цілями публіцистичного тексту. У такому розумінні він постає як “ідеальний публіцист” (В. Різун). Цьому сприяли журналістська й філологічна освіта письменника та практичний досвід, набутий ним під час роботи редактором відділу прози журналу “Дніпро” (листопад 1947 – березень 1949 р.) та головним редактором журналу “Вітчизна” (березень 1949 – березень 1950 р.) , про що докладніше йдеться в підрозділі 5.2 “Олесь Гончар – редактор”. Він дбав про жанрове розмаїття опублікованих творів, гармонійне представлення на шпальтах журналів класиків (П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, М. Бажан), письменників середнього покоління (І. Муратов, Л. Смілянський) і початківців (В. Козаченко, О. Сизоненко, О. Юренко, П. Воронько, М. Руденко). Про творчий підхід Олеся Гончара до редакторської праці свідчить введення ним нових рубрик у журналі “Вітчизна” – “Літературні портрети”, “Люди нашої країни”.
Письменник відчував завжди відповідальність перед художнім словом, зверненим до багатомільйонної аудиторії, нещадно правлячи власні тексти, домагаючись їх довершеності.
Проникнення до майстерні Олеся Гончара та інтерпретація авторської правки розкриває прагматичний контекст та ілокутивні сили його публіцистичних творів різних жанрів. Редагування митцем власних публіцистичних текстів – це творча діяльність, що відбиває еволюцію їх народження, від чорнового варіанта через проміжні форми до викінченого твору. Вона має суспільну мотивацію, коли через прагнення письменника якомога точніше донести до свого читача (глядача, слухача) певну ідею, зміст зазнає більших чи менших, але суттєвих змін, зачіпаючи як самий авторський задум, так і окремі компоненти структури твору. Архів письменника засвідчує наявність кількох варіантів до публіцистичних творів різних жанрів, наприклад: по 2 варіанти передмови “Вічне слово”, що відтворюють редакції тексту 1968 і 1993 рр.; нарисів “Сурмач”, перший з яких мав назву “Огнистий син України”; “Бондарівна”, 1975 і 1976 рр.; звернення напередодні референдуму 1 грудня 1991 року “Україно, день твій гряде!”; статті “Наша Леся”, у редакціях 1961 і 1971 рр.; 5 варіантів промови “Слово на відкритті Установчого з’їзду Народного руху України”, 1989 р.; 3 варіанти виступу на І Конгресі україністів “Час для єдності”, 1990 р. та ін.
При саморедагуванні публіцистичних текстів Олесь Гончар враховував їх жанр і специфіку аудиторії, якій призначався твір, стежив, щоб його мова була літературною, а правопис нормативним.
У творчій діяльності письменника виразно простежуються три періоди. Перший з них, учнівський, пов’язаний з журналістською працею в газетах “Розгорнутим фронтом” та “Ленінська зміна” у 30і рр., навчанням у технікумі журналістики. У цей час домінують такі жанри, як стаття, кореспонденція, замітка, хоча він пробує сили в написанні нарису, рецензії, фейлетону. Публіцистичність виявляє себе і в перших художніх творах, надрукованих до війни в періодичних виданнях Харкова й Києва. У роки війни замітки Гончара поряд з віршами зрідка з’являлися в фронтовій газеті “Советский богатырь”, куди українського бійця запрошували стати штатним кореспондентом. Другий – розпочинається по війні, з часу публікації роману “Прапороносці”, яким молодий письменник прагнув донести до читачів сувору правду про подвиги воїнів-українців у боротьбі з фашистськими загарбниками. Він працює на редакторських посадах, очолює Комітет захисту миру та Спілку письменників України, обирається депутатом Верховних Рад СРСР і УРСР, активно виступає у ЗМІ як публіцист. Третій період – припадає на останнє десятиріччя життя й творчості Гончара, коли його словом ніби заговорив сам український народ, що, починаючи з кінця 80х років минулого століття, став послідовно виборювати своє право на вільне розпорядження власними економічними й духовними скарбами.
Висновок
Олесь Гончар – неповторний класик письменницької публіцистики другої пол. ХХ ст. Центральне місце ній посідає Україна, її талановитий народ, що віками пригнічувався різними чужоземними поневолювачами, титанічна боротьба за волю якого увінчалася здобутком незалежності своєї держави в 1991 р., до чого чимало зусиль гострим публіцистичним словом доклав письменник. В основі провідних мотивів його творчості є корінні питання буття українського народу, його минуле, сучасне та майбутнє. У мотивах державотворення, взаємин митця і влади, захисту національної мови, ставлення до співвітчизників за межами України, збереження навколишнього середовища, оцінці мистецької спадщини та її найвидатніших представників простежується еволюція світогляду й підходів автора до зображення й оцінки дійсності: від лояльного ставлення до існуючої в СРСР політичної системи в довоєнний час, щирої віри в поширені міфологеми тієї пори, через сумніви й вагання в добу хрущовської “відлиги”, спроби гуманізувати, демократизувати й спрямувати в цивілізоване річище суспільний розвиток у роки “застою”, до усвідомлення необхідності боротьби за проголошення України як незалежної держави. Публіцистичні праці Олеся Гончара засвідчують те, що він був одним із перших в Україні, хто зрозумів важливість й історичну потребу такого кроку. Письменник був лідером серед тих, хто відкрито заговорив про катастрофічні наслідки аварії на Чорнобильській АЕС, необхідність надання статусу державності українській мові.
Його журналістська й публіцистична спадщина складається з творів 27 жанрів. Найчастіше представлені стаття, промова, інтерв’ю, нарис, трапляються й такі жанрові форми, що досі не стали предметом ретельного розгляду в науковій літературі (передмова, рецензія, запис до книги музею, некролог, заява, відкритий лист, звернення, привітання та жанрові форми радіо- і телепубліцистики). Їх аналіз дає підстави для твердження, що навіть у творчості одного автора між жанрами журналістики й письменницької публіцистики є суттєва різниця: окремі такі жанри, як замітка, репортаж, звіт, інформація, кореспонденція, літературний запис, зустрічаються тільки в журналістській творчості Олеся Гончара, а промова, привітання, передмова, післямова, некролог, запис до книги музею, заява, відкритий лист, радіопубліцистика (виступ, інтерв’ю), телепубліцистика (виступ, інтерв’ю, нарис) – лише в публіцистиці письменника, хоча є жанри, представлені в обох сферах діяльності (стаття, інтерв’ю, нарис, звернення, рецензія, фейлетон, репліка, лист). Самобутність жанротворчості Гончара також виявилася на рівні дифузії жанрів. Зокрема, риси нарисовості активно проникають до форми й змісту статті, передмови, некролога, рецензії, інтерв’ю. У зв’язку з цим дисертантці доводилося послуговуватися складними термінами – відкритий лист-нарис, лист-есе, запис до книги музею-нарис, стаття-есе тощо. Митець завжди намагався враховувати жанрову специфіку публіцистичних творів, працював над удосконаленням їх змісту й форми, дбав про образність, логічність, а в окремих жанрах (стаття, рецензія, передмова) ще й – про науковість, яка поєднувалась з філософською заглибленістю в явища літературного процесу, умінням надати їм гострого соціального звучання.
За десятиліття творчої праці поетика публіцистичних жанрів Олеся Гончара зазнала помітної еволюції. У ідейно-тематичному змісті заполітизованість 30-40х рр. поступово відійшла на задній план, а на передній – вийшли виважені й об’єктивні оцінки дійсності, узагальнення досягли глобальних, планетарних масштабів, що особливо помітно в публіцистиці останніх десятиліть життя письменника. Наявні в текстах творів радянські міфологеми та ідеологеми як знаки доби й документальні свідчення часу під пером Гончара-публіциста, збагачені його життєвим досвідом, набрали рис загальнолюдських, гуманістичних, наповнилися національним змістом. Орієнтація на подію й факт переходить у широку типізацію дійсності, оцінку її з позицій майбутніх поколінь, що відповідає подібним тенденціям у художній творчості письменника й суголосна з провідними особливостями літературного процесу кінця минулого століття, де активна взаємодія публіцистики й художньої літератури давала нову якість.
Автобіографічний синерген визначив специфіку публіцистичної творчості Олеся Гончара. Він реалізувався через постійне звернення до спогадів, листів, вражень від пережитого, побаченого й почутого. Уводячи автобіографічні моменти, письменник поряд з прагненням досягти ліричності, інколи романтичності чи сповідальності, а також особливої довірливості змісту, завжди наділяв їх соціальними смислами у відтворенні злободенних проблем буття українського народу.
Олесь Гончар – журналіст-професіонал, і набутий ним досвід роботи в газетах ще до війни, а в повоєнну добу – під час редакторської діяльності в “Дніпрі” та “Вітчизні”, пізніше – практика голови та члена редакційної колегії ряду видань класиків української та зарубіжної літератур, постає як органічна частина праці, спрямованої на удосконалення тексту. Здійснений при цьому неупереджений аналіз діяльності Гончара-редактора увиразнює автобіографічний синерген у публіцистичному дискурсі митця, привідкриває досі не відомі сторінки його творчої біографії.
На окрему увагу заслуговує творчий досвід Олеся Гончара як редактора власних публіцистичних текстів. Архів письменника, свідчення людей, причетних до підготовки текстів до друку, розкривають еволюцію їх змісту й форми, відтворюють етапи роботи письменника над публіцистичними творами. Прагматика саморедагування митця зумовлює добір необхідної лексики, стилістичне шліфування фрази, гармонізацію змістових і формальних чинників тексту й мотивована прагненням найбільш адекватно, художньо довершено донести до широкої читацької (слухацької чи глядацької) аудиторії зміст твору.
Докладний аналіз публіцистичних творів Гончара дає можливість твердити про специфічний різновид публіцистики – письменницьку. Вона відрізняється від журналістської посиленою увагою до використання розмаїтих художніх засобів, специфічною жанровою системою, особливим поєднанням різних публіцистичних пафосів.
Публіцистика Олеся Гончара, як і багатьох його сучасників, таких, як І. Дзюба, І. Драч, М. Жулинський, П. Мовчан, Б. Олійник, Д. Павличко, Є. Сверстюк, В. Яворівський, та ін., є взірцем служіння українському народові і його молодій незалежній державі. На відміну від публіцистики багатьох інших письменників, вона вирізняється філігранною довершеністю форми, активною інтеграцією з естетичною системою художньої творчості, наскрізним автобіографізмом і поглибленою інтертекстуальністю. Публіцистику й художню творчість митця об’єднує спільна концепція світу й людини, спрямована на пізнання дійсності й прогнозування перспектив її розвитку.
Література
1. Високоліття: Олесю Гончару 75. Збірник матеріалів. – К.: 1983.– 214 с.
2. Гончар Олесь. Твори: В 7 т. – К.: 1988. – Т. 6. – 703 с.
3. Мушкетик Юрій. За демократизм, національне відродження, високу духовність літератури (Доповідь на відкритті Х з'їзду письменників України) // Літ. Україна. – 1991. – 18 квіт.