Реферат: Контрольная работа: Казка - жанр усної народної творчості. Творчість А. Барто

Зміст

1. Казки – розповідний жанр усної народної творчості

2. А. Барто – поет і педагог

Список використаної літератури

1. Казки – розповідний жанр усної народної творчості

Народні казки та їх особливості. Хоч би якими несхожими були казки різних народів, спільного між ними багато. Адже казка — всюди казка, тобто один із найпоширеніших жанрів усної (бо ж віками передавалась із уст в уста і лиш якихось дві-три сотні літ тому почала записуватись) народно-оповідної творчості.

Казка — від слова казати. Творило-казало її безліч людей, і кожен оповідач був трохи ще й автором, до чужого додавав щось своє, але жоден і гадки не мав увічнити під готовим твором власне ім'я. Так і дійшли до нас казки не як авторські, а як народні.

Слово "народний" вживаємо тут, певна річ, у якнайширшому його значенні, об'єднуючи ним усіх, де б хто не народжувався: чи то в охайних сільських оселях, чи то в галасливих міських кварталах, чи то в пишних замках-палацах. Легко уявити десь на запашному лузі купку замурзаних дітей-пастушків, які зачаровано слухають неквапну оповІдь-казку поважного пастуха-патріарха, або малу дитину в шовках та золоті, яка не менш зачаровано ловить кожнісіньке слово бабусі-казкарки. Хоч звідки казки виходили, хоч який народ їх складав, вони завжди втілювали в собі найвищі, загальнолюдські, чесноти. "Поселяючись" на якійсь новій території, вони "співпрацювали" із тамтешніми казками, щось від них запозичуючи, а в чомусь їх збагачуючи.

Найголовніша особливість казки — художня вигадка. Розвиток подій у ній, або ж сюжет, завжди чіткий, дохідливий, позбавлений надмірних деталей, описів та розмірковувань.

Риси персонажів у казці нерідко гіперболізовані, тобто перебільшені. Тож нічого дивуватися, що в казкової дівчини сльози автоматично перетворюються на перлини, що за кожною усмішкою з її уст випадає троянда, а парубкові-богатиреві потрібно з'їдати на обід цілого вола!

Попри близькі сюжети, казки різних народів мають і певні ознаки, свій національний колорит, елементи побуту, географічні деталі. Так, прикметною рисою китайських казок вважається те, що дія там відбувається не десь, у хтозна-якому царстві, а в якійсь конкретній, "справжній" місцевості. Італійські ж казки своєю територією мають переважно море і гори, норвезькі — море, але — холодне, північне, африканські — джунглі й пустелю.

Трикратність дії (з тенденцією до посилення, наростання) — важлива риса народних казок. Цифра "3" взагалі з-поміж інших чисел одна з найуживаніших, що є ознакою її глибинної символіки в міфічній свідомості всього людства. Триєдиність світу, світового дерева за вертикаллю (підземний світ, світ земний і світ небесний), триєдиність часу і поколінь (минуле, сучасне, майбутнє), триєдиність духовного буття (мікрокосм як світ людської душі, макрокосм як світ довкола нас і світ Біблії), триєдиність Бога, триєдиність батьківської, материнської і синівської сил — продовжувати цей смисловий ланцюг можна ще довго. У казках зазвичай троє синів, три дочки, троє богатирів, троє поросят, три поради, троє бажань, три випробування та ін.

За змістом казки поділяються на групи, теж за спільними принципами. Перша, й найдавніша, група — казки про тварин. Найдавніша, бо ж наші далекі предки цілком залежали від природи, від того, наскільки пощастить їм уполювати для прожиття якусь здобич, причому вполювати так, щоб собі не стати чиєюсь здобиччю. Тварини для людей були теж як люди, а тому легко й невимушене почувалися персонажами таких казок, розмовляючи людською мовою, живучи за людськими законами. Самі ж люди в казках про тварин якщо і з'являються, то хіба що епізодично.

Казки про тварин часом називають ще й байками. Передовсім це стосується казок з яскраво вираженим повчальним змістом, хоч у переважній більшості такої безпосередньої повчальності вони позбавлені. Зате чого не відібрати в казок про тварин, так це величезного мовного багатства: бездоганно довершені діалоги, численні звуконаслідування, ритмізовані віршики-пісеньки…

Та й читаються-переповідаються вони по-особливому: за вовка чи ведмедя народний оповідач промовляє грубим голосом, тоді як до мови лисички додає "цукру" чи "маслечка", а за мишку чи покривдженого зайчика говорить тоненько й жалісливо. Ще своєрідніше оповідають казки в Африці: коли поночіє, під звуки тамтамів малі й дорослі збираються біля багаття. Казка чергується з піснями та змаганнями-загадками. А оповідач перевтілюється у тварину-персонажа...

Цікаво, що в різних країнах кількість казок про тварин різна, їх багато в мешканців спекотної Африки та холодної Півночі і значно менше — в італійців, англійців, французів... Очевидно, тут існує прямий зв'язок між казкою та кліматичними й суспільно-економічними умовами, "блага" цивілізації мимоволі віддаляють людину від світу природи.

Зазвичай в усіх народів симпатії оповідача й слухача на боці слабких і покривджених. Або ж гідних, сильних і шляхетних.

Майже в кожного народу своя казка-версія про те, чому не миряться між собою миші, коти й собаки, а також про перепалки-суперечки між вовком і лисицею, хитромудрі перегони (в німецькій народній казці вони відбуваються між їжаком та зайцем, а в кубинській — між черепахою та оленем).

Але в усіх цих казках — свої способи утвердження справедливості, хоч у кожній спостерігається троїстість (тричі запитують поради про те, чи є на світі правда), і в кожній торжествує справедливість. Як виняток хіба що грецька та болгарська казки.

Казки про тварин часто схожі на народні жарти (тільки коротких варіацій на естонську казку "Одруження ворона", як зазначають дослідники, записано понад сотню! Серед них білоруська ("Зайчики"), болгарська ("Вовк і сорока"), корейська казка ("Стоніжка і черв'як").

• Чарівні казки. Другою, не набагато, мабуть, молодшою, групою є казки чарівні, або, як їх ще називають, героїчні, фантастичні, пригодницькі. У них втілено віру давніх людей у магічні властивості речей, істот, Слова й Числа. Вони поєднують у собі міфічні, фантастичні й героїчні начала.

Щоправда, навіть такі нібито негативні персонажі не обов'язково чинять лише зло. Як у звичайному житті рідко що трапляється в "чистому" вигляді, так і в казках негативні персонажі час від часу комусь допомагають, бувають симпатичними, а то й викликають співчуття.

Це стосується і, сказати б, позитивних героїв, які, однак, теж подеколи помиляються. Воно й зрозуміло: домогтися гармонії, наприклад, між розумом, серцем та фізичною силою навіть богатиреві не вельми просто. Але все стає на свої місця, коли на допомогу приходять інші могутні сили, хоч, трапляється, вони теж зраджують одне одного.

Цікаво, що майже завжди про повернення зі служби доброї дівчинки сповіщає півень: чим не свідчення великої поваги різних народів саме до цього птаха?

А ще у стосунках нерідних сестер немалу роль нерідко відіграють корівка, буйволиця, віл. Добра худоба-трудівниця стає на оборону покривджених сиріт, допомагаючи їм навіть після своєї смерті. Географічна поширеність такого сюжету (Якутія, Африка, В'єтнам) засвідчує: цю тварину-годувальницю шанують усі народи.

Чарівним казкам теж притаманна трикратність дії: по дорозі на службу героїня зустрічає три об'єкти, які потребують її втручання, — піч, яблуньку і, нарешті, того, кому служитиме. Повертаючись додому, «вона знову їх зустрічає (щоправда, в "Пані Метелиці" з невідомих причин цей момент випущено), і вони або віддячують їй за поміч, або ж відвертаються від неї, ображені грубощами.

Проте й деякі інші числа за частотою не набагато відстають від "коронованої"" трійки.

"Сім" також часто вживається у значенні "багато", бо є певною кратністю і певною крайністю (наприклад, до семи предметів здатна запам'ятати людська пам'ять за один раз; медики кажуть, що клітини людського організму відновлюються через кожні сім років; у Біблії згадано легендарні сім чорних і сім білих корів, що символізують чергування "чорних" і "білих" смуг людського життя).

Велике символічне навантаження в казках несе число "9", яке до того ж уживається і в родильній та поховальній обрядовості.

Наступне широковживане "казкове" число — "40". Недаремно в давній Русі його пов'язували з мисливством (згадується сорок "єгерів", сорок хортів, впольований сороковий ведмідь — останній у "ведмежій" кар'єрі мисливця, адже сорок перший уже мав би вбити його самого. Та й саме слово "сорок" походить, як вважається, від давньоруської назви мішка із чотирма десятками соболиних шкурок), бо і в казках інших народів, наприклад, падишах має сорок візирів і на виконання завдання виділяє сорок днів, киргизького хана із полювання супроводжує сорок джигітів. А ще — 40 розбійників, 40 днів бенкету, по 40 джигітів і дівчат дають у слуги... У грузинів деви б'ються із сорока паколами, казах мусить упізнати свою красуню з-поміж сорока інших красунь... "Сорок" у казці, як бачиться, не просто "багато", це якась самодостатня множина, що, як і в Біблії (40 днів і ночей лив дощ під час всесвітнього потопу, 40 років Мойсей водив людей пустелею), означає водночас і покару, і очищення, межу людського терпіння і людських потреб та бажань.

Нарешті, число "тисяча". Воно вживається в казках нечасто, а якщо вживається, то зі значенням явної надмножинності, надмірності чогось. «Тисяча і одна ніч» в арабських казках означає неймовірно великий проміжок часу, впродовж якого мудра красуня Шахразада спромоглась утримувати увагу жорстокого царя Шагріяра, чим рятувала вродливих жінок свого краю.

Чарівну силу в казках завжди мають мудрі поради — якщо, звичайно, будуть почутими. Особливо ж вагоме слово-благословення.

У Слові, надто ж батьківському чи материнському, приховано силу незвичайну — як добротворчу, так і руйнівну Однак повернімося до власне чарівних казок. Важливо також наголосити, що їхніми героями є здебільшого прості люди (син бідняка, чабан чи пастух), а з якихось складних ситуацій виручають їх нерідко теж "прості" тварини: мурашки, птахи, риби. Саме вони можуть впоратися з неймовірними завданнями, поки герой спокійно спить, очікуючи ранку, який, усім відомо, од вечора мудріший. Але допомогу від них він отримує не просто так, а тому, що також зробив якусь добру справу, виявив щире співчуття до слабшого. Підтвердження цьому знаходимо в казках будь-якого народу.

Зазвичай вважають (причому цілком слушно), що в народних казках закладено доброту й справедливість, вони демонструють зразки високої людяності й гідної поведінки. Але окремі розповіді потребують до себе обережного, а то й критичного ставлення.

• Соціально-побутові казки, тобто казки про повсякденне життя в суспільстві — третя велика група, їх ще називають новелістичними — за короткий обсяг і динамічний сюжет. Позитивні персонажі — кмітливий наймит, мудра дівчина, убогий брат (чоловік, солдат, гусар, хлопець), Хитрий Антс в естонців, Хитрий Петр у болгар, винахідливий бідняк Алдар-Косе в казахів тощо. Вони, безперечно, виграють усі суперечки, пошивають у дурні своїх кривдників і зазвичай стають багатими. А ще, на відміну від героїв чарівних казок, вони завжди активні, здатні самі впоратися зі своєю долею.

На відміну від чарівних казок, які без чудес просто немислимі, все чи майже все, про що мовиться в соціально-побутових казках, на перший погляд, не вигадане, таке, що може трапитись будь із ким. І, можливо, саме в цьому їхня найбільша привабливість, адже будь-хто здатен легко "приміряти" казку на себе: а як би я в цій чи тій ситуації повівся? Як би на це чи те запитання я відповів? Переміг би чи програв? Нерідко до таких-от "примірянь" спонукає і сам оповідач, коли, дійшовши до найцікавішого місця, зумисне замовкає, аби малий слухач поділився своїми міркуваннями, а вже потім зіставив їх із казкою. Зіставлення поки що не на його користь? Нічого, з кожною новою казкою він теж мудрішає, набуває досвіду, краще розрізняє не лише контрастні поняття, а й відтінки та напіввідтінки в поняттях суміжних, споріднених.

Що ж стосується вигадки, то в будь-якій соціально-побутовій казці її теж немало, у тій-таки нашій "Мудрій дівчині" та її варіантах в інших народів: увесь ланцюжок подій тут логічний лише умовно, і не треба великих зусиль, аби переконатись у його алогізмі, в його неправдоподібності, аби, зрештою, зруйнувати його повністю.

Із соціально-побутовими казками органічно пов'язані казки-новели, казки-притчі (тобто невеличкі повчальні оповідки про ту чи ту якусь життєву пригоду, як-от болгарська "Життя — це сходи", африканська "Дичина, яку мисливець їв багато років", індійська "Маленьке манго"), казки-оповідання, казки-фейлетони (гумористично-сатиричного змісту), казки-поеми (як-от африканська "Все хоче жити", кубинська "Бик-поет") тощо.

• Кумулятивні казки (їх часом відносять до підгрупи казок про тварин) — четверта група. Слово "кумуляція " в перекладі з латинської означає збирання, нагромадження, посилення. Так називають художній прийом, що полягає в багаторазовому повторенні одних і тих самих дій чи елементів твору.

Елементи кумуляції наявні практично в усіх казках (як-от: у російській "Золота рибка", в її індійському "двійникові" "Золота рибина" і т. ін.). Але є, сказати б, суто кумулятивні казки (скажімо, українські "Рукавичка", "Ріпка", "Колобок", схожа — норвезька "Казка про коржа"). Кінцівку в таких казках неважко передбачити, вона часто комічна. Події — своєрідне "нанизування" якихось зустрічей, вчинків, діалогів чи пісеньок. Такі казки цікаві не стільки сюжетами, скільки мовою і стилем. Вони оздоблені римами, повторами, милозвучні. Вони приваблюють до себе ясністю, простотою і гармонійністю.

2. А. Барто – поет і педагог

Поетичний хист Агнії Барто вже давно одержав визнання читачів, маленьких і більших. Перша книга Агнії Барто вийшла в 1925 році, коли авторові було 19 років.

Суспільна позиція Барто визначилася з перших її кроків у літературі: сучасність - її головна тема, діти - основні герої, виховання високого почуття патріотизму - її постійне завдання, зрозуміле дуже широко й розв'язуване по-своєму, різноманітно й вільно. Вірність цієї позиції, політичне й педагогічне чуття, своєрідна, відрізняюча відразу від всіх інтонація живого розмовного мовлення, непідроблений дитячий словник, життєрадісні ритми й гумор зробили її одним з найулюбленішим авторів.

Джерело, що живить поезію Барто,— народна творчість, дитяча фольклор. Звідси — афористичність, використання пословиць: деякі вірші її розібрані на прислів'я й узвичаїлися саме в цій якості. Барто майже завжди у своїх віршах говорить від імені дитини, і вона має на це право. Коли читаєш ці вірші, бачиш, що автор живе не десь поруч, а разом з нашими дітьми, чує не тільки їхні розмови, але й думки, уміє читати між рядків у дитячих листах, які одержує тисячами. Постійно живе спілкування Барто з дітьми вносить у її вірші те нове, що вносить час у наше життя. Саме тому вірші Барто так точно закріплюють все характерне для різного віку, що пережито дітьми декількох поколінь, що займало їхній розум, будило їхнє почуття. Вірші Барто — це сторінки дитинства. Може бути, тому їх так добре пам'ятають і ті, хто давно виросли з тих пір, як вона почала писати для дітей. Вона запитує себе у своїх «Записках»: «За що дорослі люблять вірші дитячих поетів? - За посмішку? За майстерність? А може, за те, що вірші для дітей здатні повернути читача в його дитячі роки й у ньому самому пожвавити свіжість сприйняття навколишнього світу, відкритість душі, чистоту почуттів?»

Вона права, звичайно, але можна сказати, що й діти люблять ці вірші за те, що перед ними, як у чарівному дзеркалі, відбиті їхні дитячі роки, вони самі, їхнє сприйняття світу, їхнього переживання, почуття й думки. У цьому секрет життєвості поезії А. Барто.

Але в житті дитини, цієї маленької людини, завжди зберігається й те, що властиво всякому дитинству, ті стадії росту, які проходить будь-яка дитина: перші кроки, перше побачення із природою, перша реакція на пещення, біль, образу, перші радості й прикрості, перші зусилля й перші успіхи. Це те, що закріплено самою природою, що повторюється зі століття в століття. Але, залишаючись у чомусь незмінним, світ навколо нас міняється нестримно, змінюється й сприйняття його новою маленькою людиною, запас його вражень, міняється й відношення до нього в людському суспільстві, у народі, у країні. Сучасна радянська дитина живе й росте вже не в тім світі, у якому росли його діди й навіть батьки. Вірніше, і в тім і не в тім. І от це сполучення минулого й теперішнього, споконвічного й сьогоднішнього - завдання справжньої поезії для дітей, те, що робить вірші нестаріючими, завжди живими й потрібними людям. Цей щасливий дарунок - сталості й мінливості - читач, і дорослий і дитина, знаходить у Барто.

У її віршах, завжди актуальність, - прикмети нашого часу, актуальні події дитячого життя; але не тільки в них зміст і значення її поезії - на тій життєстверджуючій основі, на якій народилися ці вірші, у розлитій у них доброті й чистоті Барто допомогло її знання дитячої психології, дитячих характерів. У книзі «Знайти людину» - книзі поетичної й документальної, здатної потрясати серця, книзі унікальної, що розповідає, як за допомогою радіо письменниці часто по уривках дитячих спогадів вдавалося знайти сотні людей, що втратилися в час війни, з'єднати сім'ї, повернути дітей матерям, а матерів тим, хто довгі роки вважався сиротами. Скільки тисяч листів із всіх кінців землі отримано на радіо й особисто Агнією Барто й скільки отут різних людських доль, скільки прикростей і радостей, скільки вдячності людині, що взяла на себе труднощі й відповідальність таких пошуків. Книга «Знайти людину» адресована дорослому читачеві, але ідея її пов'язана з поемою для дітей «Звенигород».

Із самого початку творчого шляху у віршах Агнії Барто переплелися дві характерні для Барто лінії: лірична й сатирична. У нашій дитячій поезії Барто вважається творцем сатири для дітей. Продовжуючи сатиричну лінію, почату Маяковським, вона ввела в дитячу літературу сатиричну віршовану новелу, сатиричний портрет, веселі шаржі.

«Сатира для дітей?», « чи Розуміють її діти?», « чи Потрібна вона дітям?» - так думали й, можливо, думають багато хто. Агнія Барто блискуче відповідає на ці питання, затверджуючи виховну дієвість своїми сатиричними віршами. Сміх - її перший помічник у спілкуванні з дітьми, головний союзник у її роботі вихователя. Але часом вона сміється над тим, що й невесело, і нерадісно. Вона любить давати імена своїм героям - у неї майже немає безіменних хлопчиків і дівчинок, «взагалі піонерів»- у неї діють «індивідуальності», часто їхні імена так міцно пов'язані з їхньою характеристикою, що стають уже загальними.

Сатира Барто влучна, гостра, але не зла; автор знає, що в дитини всі спереду й він може позбутися від своїх слабостей і тимчасових недоліків. Автор знає, що діти здатні багато чого зрозуміти й відчути, довіряє розуму дитини, і тому у віршах завжди йде трошки поперед віку. Агнія Барто дотепно говорить, що пише вірші «на виріст». Її сатира різноманітна - можна простежити, як вона розвивалася й заглиблювалася. Спочатку це було висміювання якоїсь однієї смішної риси .у людині (наприклад, «Балакуха»); потім цільний сатиричний портрет («Наш сусід Іван Петрович»), потім висміювалося вже якесь злободенне явище в побуті, у школі, у сім'ї, несумісне з ідеєю моральності - згадаємо «Лешеньку», згадаємо хлопців, що нараховують собі «бали» за добрі вчинки («Три очка за старичка»). Найчастіше стріли її сатири націлені не тільки на хлопців, але й на батьків, вихователів. Це робить її сатирові ще дієвіше, тим більше що автор тактовний і «підтекст», що дійде до дорослого, не змуситьздогадатися дитини, що отут натяк на маму або папу.

Творчість Агнії Барто можна розглядати як підйом по спіралі, вона немов повторює властиві їй характерні прийоми, теми, жанри - щораз в іншім, більше високій якості. Вона вдосконалює не тільки самий вірш, словник, риму, розмір, його значеннєву насиченість, але й характер своїх героїв, піднімає їх інтелектуальний і моральний рівень, тим самим непомітно й без натиску прищеплюючи читачеві почуття доброти

Список використаної літератури

1. Довженко Г. Український дитячий фольклор. – К., 1981

2. Кононенко П. Українознавство. – К., 1996

3. Скуратівський В. Місяцелік. Український народний календар. – К., 1993

4. Стельмахович М. Народна дидактика. – К., 1985

5. Стельмахович М. Народне дитинознавство. – К., 1991

6. Барто А. Стихи детям. – 1981