Курсовая работа: Літературно–теоретичне мислення в київських поетиках XVII – першої половини XVIII століття

Міністерство освіти і науки України

Запорізький національний університет

Факультет філологічний

Кафедра української літератури

Курсова робота

на тему

Літературно – теоретичне мислення в київських поетиках XVII – першої половини XVIII століття

Виконала

Каліневич Наталія Вікторівна

Запоріжжя 2006р.

Вступ

Актуальність теми дослідження. Давні шкільні поетики 17 – першої половини 18 століття не втратили свого наукового значення і тепер. Літературознавці, дослідники української літератури, при написанні курсів, посібників, постійно звертаються до них і черпають з них відомості про літературні роди і види, про художнє слово взагалі, а поетична творчість авторів цих курсів теорії словесності приносить насолоду високоосвіченому читачеві, який цікавиться не тільки сучасною літературою, але й прагне пізнати мистецьку спадщину минулого своєї Батьківщини.

Історія питання. Теорія художнього слова, поезії і художньої ораторської прози вивчалась у Києво-Могилянській академії та в інших навчальних закладах України XVII — першої половини XVIII ст. Це мало неабияке значення для виховання у молоді любові до літературної діяльності, вплинуло, безумовно, на весь літературний процес, на формування і розвиток естетичної думки на Україні, відіграло помітну роль у єднанні братніх народів: російського, українського і білоруського, «таких близьких і мовою, і місцем проживання, і характером, і історією» . Особливо слід підкреслити величезну роль художнього слова у жорстокій боротьбі українського і білоруського народів за соціальне і національне визволення проти польсько-литовської шляхти, яка разом з єзуїтсько-католицькою церквою провадила на українських і білоруських землях, що входили до складу Польської Литовської держави, політику окатоличення і ополячення, а також у боротьбі проти своїх феодалів і духовенства.

Збереглося чимало шкільних курсів теорії поетичного та ораторського мистецтва згаданого періоду, написаних головним чином по-латині і прочитаних у Києво-Могилянській і Московській слов'яно-греко-латинській академіях та в інших навчальних закладах України і Росії. У вигляді рукописів вони знаходяться у бібліотеках Києва, Москви, Ленінграда, Львова та інших міст.

У дослідженні та інтерпретації шкільних латиномовних курсів теорії художнього слова серед учених спостерігається певна розбіжність у їх оцінці, у розгляді окремих питань загальної і спеціальної поетики. Зокрема деякі дослідники применшують значення і роль вітчизняних курсів теорії словесності у розвитку естетико-літературної думки на Україні, в Росії, Білорусії, вважаючи їх рабськими копіями західноєвропейських поетик і риторик (А. Горнфельд, Д. Вишневський, В. Данилевський, М. Петров та ін.). Ці важливі пам'ятки естетико-літературної теорії згаданого періоду досліджені недостатньо, хоча вони заслуговують і вивчення і видання. Про них також не можна забувати при аналізі літературного процесу того часу. Виходячи з цього і враховуючи ту обставину, що ні в зарубіжній, ні у вітчизняній літературознавчій науці немає ґрунтовного узагальнюючого дослідження основних питань мистецтва слова, викладених, дидаскалами шкіл XVII — першої половини XVIII ст., ми ставимо перед собою такі завдання:

- дати короткий нарис історії дослідження вітчизняних латиномовних курсів теорії поетичного та ораторського мистецтва, звертаючи при цьому увагу на спостереження і висновки вітчизняних і зарубіжних учених; розглянути інтерпретацію авторами цих курсів суті художнього слова (поезії і ораторської прози) і зв'язок їх учення з античною теорією художньої мови, а також проаналізувати їх учення про віршовану мову (квантитативну і силабічну системи версифікації) і про ритмізовану прозу; дослідити їх стилістичну теорію з врахуванням використання ними досягнень античних теоретиків художньої мови і впливу на неї панівного у XVII — першій половині XVIII ст. стилю барокко;

— висвітлити зв'язок їх вчення про літературні роди і види з античною літературною теорією і відображення у ньому принципів естетики і поетики барокко;

— показати значення і роль цих курсів теорії словесності, а також художньої творчості їх авторів не тільки у формуванні й розвитку естетико літературної думки і художньої літератури на Україні в XVII — першій половині XVIII ст., а й у національній і соціальній боротьбі українського народу проти польської шляхти і католицизму, у боротьбі українського народу за возз'єднання з великим російським народом.

Наукова новизна. Вагомим вкладом в історію вивчення київських курсів теорії словесності є видання риторичного курсу Ф. Прокоповича у перекладі на українську мову, що створює можливість глибше пізнати естетичні погляди київського професора, взагалі його широкий кругозір і рівень викладання цієї гуманітарної дисципліни Києво – Могилянській академії.

Об’єктом дослідження є історіографічні, літературознавчі праці, поетики 17 – 18 століття

Предметом дослідження є літературно – теоретичне мислення в київських поетиках 17 -18 століття.

Методи дослідження. У роботі реалізовано поєднання історико – літературного й порівняльно – типологічного методів, застосовано аналітично - описовий метод, який полягає в підборі, описі та аналізі матеріалу.

Практичне значення одержаних результатів у тому, що вони можуть бути застосовані в подальшій розробці літературознавчих проблем з обраної теми, при читанні спецкурсів і спецсемінарів з історії української літератури 17 – 18 століття, при написанні дипломних та курсових робіт, а також у факультативних курсах з історії української літератури в школах із поглибленим вивченням гуманітарних дисциплін.

Структура. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел.

Аналіз науково-критичної літератури з обраної теми. Розвиток літератури у 17-18 столітті

Письменство 18 століття – важливий етап в багатовіковій історії українського народу. Українська література XVIII ст., особливо першої його половини, зберігаючи барокковий характер, розвиває традиції попередньої епохи. Водночас у ній формуються риси нової літератури. Поступово, до кінця, століття, завершується ідеологічна переорієнтація літератури — вона вивільняється від впливу церковної ідеології і набирає виразно світського змісту. Занепадають полемічна, житійна і ораторсько-проповідницька проза, шкільна драматургія, релігіозно-моралізаторська лірика. На перший план висуваються світські твори, пройняті критикою феодально-кріпосницького ладу, зокрема сатирично-гумористичні вірші, органічно споріднені з фольклором. Книжну мову дедалі більше відтісняє жива розмовна мова. Це зумовлювалось історичним процесом формування української нації. Отже, внаслідок історичних умов зникла та межа, яка відділяла писемну літературу від народної, народно-розмовна мова закріплюється на письмі і стає основою нової літературної мови українського народу.

У цей період значно розширюються українсько-російські літературні взаємозв'язки. Багато діячів української культури, вихованців Києво - Могилянської академії, переїжджають до Петербурга та інших міст Росії, починають брати активну участь у творенні російської літератури; (Феофан Прокопович, Стефан Яворськнй, Димитрій Туптало (Ростовський), 1. Богданович, В. Капніст, В. Рубан та ін.), прищеплюються і розвиваються ідеї просвітительства, що були притаманні творчості російських письменників другої половини XVIII ст. (О. Сумароков, Д. Фонвізін, М. Новиков, О. Радищев). Як зазначав І. Франко, о діяльності передових російських письменників кінця XVIII ст. «почали світати думки про права кожної людини на самостійне життя, на освіту і рівноправність. Нема сумніву, що й на Україну заходила течія тих думок і що під їх впливом і тут, на тлі козацьких традицій, родилася думка про нове письменство в народній мові, і про конечність розвою південноруської народності при помочі сієніти»³ . Під впливом російської літератури в українському письменстві міцніють раціоналістичні ідеї, узвичаюється дух критицизму, виробляються нові літературні жанри, у поезії утверджується силабо-тонічна система віршування.

Література XVIII ст. відбиває класові антагонізми українського суспільства. В середовищі козацької старшини виникають твори, в яких обстоюються насамперед станові привілеї нового панства. Якщо раніше православне духівництво під релігійними гаслами захищало загальнонародні інтереси, то тепер його роль в літературі поступово слабне, церковно-релігійне письменство у другій половині XVIII ст. опиняється за межами художньої літератури. Міцніє і набуває популярності народна, демократична література, яка виступає на захист пригнічених, відтворює думи і сподівання широких кіл трудового населення.

Народ, найширші його маси, грамотність яких в силу певних історичних причин знижується, творять свою усну літературу. Згасання козацтва призводить до занепаду героїчного епосу. Нові думи у XVIII ст. майже не складаються. Народна поезія, головним чином історичні пісні, відображають незадоволення народу політикою царського уряду і козацької старшини, боротьбу гайдамаків і опришків, життя окремих соціальних груп чумаків, заробітчан, наймитів, рекрутів. Широко побутує календарно-обрядова поезія: колядки, щедрівки, пісні, пов'язані з річним колом сільськогосподарських робіт. Великою розмаїтістю форм і художньою яскравістю відзначаються весільні пісні. Народна мудрість, життєвий досвід трудових низів дістав всебічне відбиття у прислів'ях та приказках, які активно проникають в літературні твори. На початку XVIII ст. поет Климентій Зиновіїв уклав велике зібрання народних прислів'їв і приказок, Пізніше подібні збірки уклали Іван Ушівський (1738—1743) та Андрій Іщенко (1780—1782). Українська народна лірична поезія починає займати помітне місце в російських пісенниках останньої чверті XVIII ст.

Панівне становище в літературному процесі XVIII ст. посідає поезія. Авторами поетичних творів були церковні ієрархи і рядові священики та ченці, вчителі, студенти, урядовці, мандрівні дяки, письменні селяни. Релігійно-філософська, панегірична, історична, лірична, гумористично сатирична поезія дуже тісно переплетена з народною пісенністю. До половини століття в поезії панує ще силабічний мірні, * середини ж століття розвивається силабо-тонічне віршування. Перехід на нову систему віршування відбувався під впливом народної тонічної поезії, а також російської поезії, яка після поетичних реформ В. Тредіаковського і М. Ломоносова вже у ЗО—40-х роках перейшла на силабо-тоніку.

Виникали вірші і пісні на громадсько-політичні теми, що продовжували традиції епічних пісень середини XVII ст. В цих віршах відображались головні події та історичні процеси того часу. Ампіри ч оцінювали ті чи інші явища, виходячи із загальнонародних позицій.

Окремі вірші останньої чверті XVIII ст. присвячено таким історичним подіям, як зруйнування Запорізької Січі, закріпачення селян, переселення запорожців на Кубань. Автором двох пісень («Ой, боже наш, боже милостивий...», «Ей, годі нам журитися, пора перестати...») був отаман Чорноморського козацького війська Антон Головатий (1744— 1797), який, імітуючи народні пісні, зумів передати типові настрої козацької старшини у зв'язку із створенням Чорноморського війська на Кубані.

Про історію козацтва розповідають «Героїчні вірші о славних воєнних дійствіях войськ запорозьких...» (1784) якогось Іоанна, очевидно, священика з Уманщини. В них змальовано козацькі битви і перемоги, визвольну війну 1648—1654 рр. Автор поетизує постать Богдана Хмельницького, завдяки якому Україна скинула «іго лядське» і «под російським кровом мирно отдохнула».

Світська лірика першої половини XVIII ст. мала переважно елегійний характер, її автори скаржаться на гірку сирітську долю, вбоге життя, на соціальну несправедливість, вимушену розлуку з родиною, життя на чужині, на злих людей тощо («Піснь світова» Іллі Бачин-ського, «Піснь о світі» Олександра Падальського, «Піснь свіцька» Левицького та ін.). Любовна лірика ще повністю перебуває під впливом народнопісенної традиції. Побутує вона переважно анонімно, у рукописних співаниках, в репертуарі кобзарів і лірників. Головні теми ліричних творів — нещасливе кохання, соціальна нерівність, сирітство, зла доля, «фортуна», бистроплинність людського життя. В ліричних творах другої половини XVIII ст. простежується повна відмова від аскетичних ідеалів, виявляються щирі людські почуття, настрої, думки, ігнорується старий погляд на любов як на диявольську спокусу. У цій ліриці утверджувався новий зміст, міцніло нове поетичне світобачення і світовідчування.

Аналіз давньої віршової літератури наочно переконує в безпідставності тверджень про значний вплив на неї західноєвропейської поезії, справжня поезія зростала на на національному ґрунті.

Різножанрова українська поезія 17-18 століття досягла порівняно великого успіху; вона виробила свої поетичні традиції, які стали одним із основних чинників у становленні і розвитку нової української поезії. Таким чином, досягнення віршової літератури 17-18 століття були визнані і творчо засвоєні новою українською літературою.

Історія дослідження латиномовних поетик 17-18 століття

Вивчення латино мовних курсів теорії поетичного та ораторського мистецтва починається з їх видання. Першою поетикою, яка побачила світ, була теоретична праця професора Києво-Могилянської академії Ф.Прокоповича «De arte poetikalibri III» , видана, як уже згадувалось, Г. Кониським у Могильові в 1786 р. Цей курс теорії поезії Ф. Прокоповича, прочитаний ним для спудеїв Києво-Могилянської академії у 1705—1706 рр., зберігся у кількох рукописах, які, очевидно, належать різним вихованцям Академії. Г. Кониський видав цю поетику з додатком, у якому вмістив зразки різних поетичних жанрів, деякі вірші Ф. Прокоповича («Епиникіон» та ін.), зразки епіграм. Слід відзначити, що ця поетика Ф. Прокоповича мала значний вплив на викладання цієї дисципліни не тільки у Києво-Могилянській академії, айв інших навчальних закладах країни. У кінці XVIII ст. невідомий для нас автор зробив компендій поетики Ф. Прокоповича з паралельним перекладом на російську мову, на 33 сторінці цього компендія є автограф Іринея Фальковського.

Першою відомою київською латиномовною поетикою є «LiЬег агtіs роеtісае» 1637 р. А. Старновецького і М. Котозварського, рукопис якої втрачений. Зміст цього курсу подають М. Булгаков , В. Аскоченський . Є. Регушевський у невеличкому повідомленні «Рукописи професора О. С. ,Грузинського» подає коротку характеристику цієї поетики, переписаної О. Грузинським. В. Крекоте нь зробив переклад згаданої поетики, автори курсу виклали цінні, на наш погляд, думки, які стосуються теорії дактилічного гекзаметра .

М. Булгаков у праці «История Киевской академии» згадує такі курси теорії поезії, прочитані у Києво-Могилянській академії: «Fоns Саstаliys» 1685 р., поетику «Amnis» 1720 р., поетику разом з риторикою В. Старжицького «ТаЬuІае ргаесерtогиum роеsеоs еt гhetогісes» 1730 р., курс поезії В. Новицького «Уіа Іасtеа» 1730 р., поетику Т. Олександровича «Ргасeсeрtа de агtе роetіса» 1743 р. та ін. Із згаданих курсів найпопулярнішим був риторичний курс Ф. Прокоповича. Його риторика читалась навіть у Московській слов'яно-греко-латинській академії у 1749 р. . Усі збережені рукописи риторичного курсу Ф. Прокоповича детально описує В. Вомперський, вказуючи місце, де вони зберігаються. Принагідне згадаємо, що В. Зубов [73, с. 299—300] знайшов російський переклад риторики Ф. Прокоповича. Цей переклад знаходиться у рукописному зібранні В. Дружиніна в Бібліотеці АН СРСР (№ 155), а другий екземпляр — у Державній публічній бібліотеці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна у Ленінграді .

Аналогічні замітки про деякі поетики і риторики бачимо у відомій праці дослідника історії Києво-Могилянської академії В. Аскоченського «Киев с древнейшим его училищем Академиею» . Зокрема, він говорить про про риторики Й. Кроковського, І. Волинського, І. Томиловича, дає високу оцінку риториці Ф. Прокоповича, підкреслюючи її оригінальність у композиції і викладі матеріалу .

Перше наукове дослідження київських шкільних поетик і риторик належить, як слушно відмічає польський учений Р. Лужни , М. Петрову. Завдяки його працям [146, 147, 148, 149, 152, 153] у нас сьогодні є досить повне уявлення про Києво-Могилянську академію, про її значення і роль у розвитку літератури, освіти і науки в XVII— XVIII ст. Свої дослідження М. Петров ґрунтує на поетиках кінця XVII ст. і, головним чином, на курсі поезії «Fоns Саstаlіus» 1685 р. і поетиці «lуга» 1696 р., а також на кращих курсах теорії поезії першої половини XVIII ст., як згадана вже поетика Ф. Прокоповича, а також на риторичних курсах, прочитаних у Києво-Могилянській академії Ф. Прокоповича. Тут доречно зауважити, що М. Петрову були відомі лише два рукописи поетики Л. Горки , які зберігаються у Києві. У 1969 р. третій екземпляр цього курсу виявила польська дослідниця поетики П. Лєвін у Центральному державному архіві древніх актів (ЦДАДА) у Москві (шифр 381, № 1772).

В Києво-Могилянській академії офіційно рекомендувалося викладати науку поезії Ф. Прокоповича і його вірші або вірші М. Ломоносова. Не втратила вона свого значення і сьогодні. У 1961 р. була вдруге опублікована з російським перекладом Г. Стратаноізського і коментарем 1. Єрьоміна . Це видання тексту і передусім російський переклад дали поштовх подальшому дослідженню літературно-естетичних поглядів Ф. Прокоповича, дослідженню історії розвитку естетичної думки на Україні і в Росії.

Дещо раніше «Dе агtе роеtіса» Ф. Прокоповича, як повідомляє Г. Сивокінь , готували до видання В. Рєзанов і Г. Костенецький, але їх праця залишилась незавершеною, і цей рукопис зберігається у Ніжинському філіалі державного архіву Чернігівської області (справа 252) під заголовком «Старовинні українські поетики. Випуск 1. «Про мистецтво поетичне» Теофана Прокоповича.

Значним вкладом у дослідження київських поетик і риторик є монографія В. Крекотня «Байки в українській літературі XVII—XVIII ст.». Вченого цікавила лише теорія і практика жанру байки у шкільних поетиках і риториках, і треба сказати, що його змістовне та цікаве дослідження вносить щось нове у вивчення теорії цього літературного жанру. Воно цінне не лише тим, що його автор, вивчивши майже всі поетики і риторики Києво-Могилянської академії, вибрав з них усі байки, а ще й тим, що він дав, крім оригіналу, переклад цих байок на українську мову.

Теоретичну працю Ф. Прокоповича «Dе агtе роеtіса» використовують історики російської і української літератур , учені, які займаються вивченням польсько-українських літературних зв'язків та ін. Цьому курсу присвячена стаття О. Соколова «О поэтике Феофана Прокоповича» , в якій „De arte poetica” Ф. Прокоповича характеризується як цінна пам'ятка ранньої російської літературно-естетичної думки, як «струнка система літературно-естетичних понять, які склалися внаслідок самостійного засвоєння традиційного матеріалу і його продуманого синтезу» .

До курсів теорії поезії звертаються сходні вчені, яких цікавлять питання теорії літератури, літературні напрями і стилі. Однак найбільше привертає увагу опублікована» De arte poetica» Ф. Прокоповича, інші ж курси, не опубліковані, залишаються поки що недоступними для широкого кола літературознавців.

Види поетик

При ознайомленні з поетиками 17-18 століть впадає в око те, що ці теоретичні праці самі здебільшого оформлюються як художні та мистецькі твори, згідно з вимогами тогочасного стилю. Поезія у них порівнюється з джерелом, з садом тощо. А поряд з цим мала місце і тенденція до стриманішого способу викладу правил поезії, яка характеризує „Поетику” Ф. Прокоповича та його послідовників.

Здебільшого курси поетик складалися з двох частин: загальної поетики і часткової ( прикладної),присвяченої висвітленню родів і видів поезії. Поділ літератури на роди у вітчизняних поетиках 17-18 століття різний. Київська поетика ” Fond Castaliys ” 1965р. вказує на шість родів поезії: героїчна, елегійна, сатирична, комічна, буколічна і землеробська.

Принципом поділу поезії на роди у київській поетиці 1996р.”Lyra” є предмет і спосіб написання. Тут також названо три роди: монологічна (лірична, елегійна, епіграматична), діалогічна (комедія і трагедія) і змішана ( епічна і букологічна ) поезія.

Але існував і інший поділ, коли загальна і часткова поетики становили одну частину, а другу-основи риторики стосовно до потреб поетики. Саме так побудована „Поетика” Митрофана Довгалевського. Предметом загальної поетики було те коло питань, яке пов’язане власне з філософією мистецтва і передусім являє інтерес для історії естетики. Тут ідеться про походження поезії, її природу, відношення до дійсності, про роль вимислу і правди. Про предмет, мету поезії тощо .Поряд з цим деякі загально естетичні проблеми висвітлювалися також і в частковій поетиці: про принципи поділу поезії на роди і види, про трагічне, комічне тощо.

Визначаючи предмет поезії, М. Довгалевський підкреслює, що без вимислу немає поезії взагалі. Поетичне мистецтво будується на вимислі, але поет видумує і творить не довільно, а згідно з правилами логіки, і тому наслідки його творчості не є неправдою і несу перечать здоровому глуздові. Наявність поетичного вимислу і є причиною відрізнення справжнього поета від віршописця, котрий тільки вправно розташовує слова. Завдяки вимислові поезія відрізняється також і від історії. Поетичний вимисел трактується як вдалий винахід речей правдоподібних або тільки на зразок правдивих. В одному випадку вимисел є художнім і довшим і стосується всієї поеми, в другому є коротшим і охоплює лише кілька віршів.

Предметом поезії можуть буи як реально існуючі речі та явища, так і вигадані. Але поетичний вимисел повинен бути в кожному разі неодмінно правдоподібним. На думку Аристотеля „ вимисел – душа поезії”.

У розумінні призначення поезії М. Довгалевський іде за Аристотелем, підкреслюючи, що воно полягає в користі і здатності виправляти характери. Це призначення поезія виконує завдяки тому що вона має здатність повчати та захоплювати, зворушувати або поєднувати приємне з корисним. Щоб вірш виконував успішно свою повчальну функцію, поет повинен зображувати речі з достатньою ясністю. Захопити ж поет зможе тоді, коли він своїм віршам надає гостроти або проникливої дотепності,що становить душу поезії. Щоб захопити читачів, поет схиляє душі слухачів до різних почуттів, корисних та почесних вчинків. Отже, поезія має трояке завдання:вона повинна водночас повати, розважати і спонукати до правдивих і моральних вчинків.

Поезія поділяється щодо предмету і матеріалу на три види: показову, дорадчу, судову. Крім того вона може бути досконалою та недосконалою. Досконалість поезії досягається за допомогою поетичного в

Друга причина, очевидно, полягає в погляді на мистецтво не тільки як на засіб повчання, а й як на засіб розважання, внаслідок чого й надається такого важливого значення дотепності, свободі творчого вимислу при всій властивій поетикам ре-цептивності та регламентації. Є всі підстави гадати, що в «Поетиці» М. Довгалевського відбивалася течія, протилежна класицизмові. Ф. Прокопович намагався наблизити барочні в своїй основі естетичні принципи, вироблені в XVII столітті в Київській академії, до вимог поетики класицизму. Свідчень цього знаходимо досить і в його «Поетиці» і в «Риториці», наприклад у тій критиці, з якою він обрушується на польського проповідника Т. Млодзя-новського. Довгалевський же прагнув теоретично пояснити ті особливості літературної практики, що були більш властиві українській літературі. І це, звичайно, стосується не стільки курйозного вірша, скільки серйозних літературних жанрів.

У «Поетиці» М. Довгалевського основне місце відводиться характеристиці латинського, польського і давньоукраїнського віршування. У цьому питанні безперечною заслугою київського професора є розділ, присвячений давньоукраїнському і польському віршам. М. Довгалевський одним з перших виділив положення про ці вірші в окремий розділ і розглянув їх перед латинським віршем. Це безперечне свідчення того, що український письменник добре розумів значення цієї частини «Поетики» для розвитку рідної йому літератури. Цю частину він насичує багатьма прикладами, як власними, так і інших авторів-співвітчизників. З польських поетів Довгалевський посилається на твори Кохановських, Твардовського та деяких інших. Дослідники цілком справедливо відзначали, що заслугою Довгалевського є те, що він чи не найповніше розробив питання українського силабічного вірша, дав своєрідне пояснення його структури, краси та інших достоїнств порівняно зі своїми попередниками та сучасниками.

М. Довгалевський твердить, що краса в поезії досягається не чим іншим, як тільки знанням та розумінням тропів і фігур і полягає головним чином у «словах та думках». Тут, зрозуміло, ' йдеться про красу поетичної форми, а про красу змісту питанн зовсім не ставиться. Що ж до формальної краси, то в «Поетиці» Довгалевського, як і в переважній більшості поетик, згідно з уявленням професорів Київської академії, її можна досягти вправним студіюванням мови і добрим використанням тропів та мовностилістичних засобів. Треба сказати, що вивченню засобів поетичної мови в поетиках і риториках відводилося чимало місця. Уявлення про красу вірша пов'язується у М. Довгалевського з вимогою технічної досконалості — відповідності вірша певним виробленим правилам. Так, він твердить, що достоїнством будь-якого вірша є передусім цезура та закінчення, або каданс, вірша, що являє собою певну логічну мовну співрозмірність. У слов'янському (давньоукраїнському) вірші, на думку Довгалевського, найкращим закінчення буде тоді, коли вірш завершуватиметься трискладовими словами. Звичайно, ні Довгалевськнй, ні інші автори поетик не могли не бачити різниці між поезією і віршуванням, що справжня художня творчість вимагає таланту і що вимисел без цього неможливий.

Але, як і над іншими поетами того часу, над М. Довгалевським тяжіє думка, що поетичного мистецтва можна навчитися, тому, власне, й самі ці правила нерідко підносилися до рангу мистецтва.

Як і всі інші тогочасні поетики, що мали шкільне призначення як підручники поетичної майстерності, «Поетика» М. Довгалевського великою мірою також зосереджена навколо проблем художньої форми, засобів мови і стилю. Для певного історичного етапу становлення давньої української книжної поезії таке зосередження уваги на проблемах майстерності форми було цілком виправданим. Адже саме з опанування форми передусім починалося народження і поширення професійного мистецтва, яке згодом привело до утвердження світського змісту і вирішального зрушення в естетичній свідомості.

У М. Довгалевського ми зустрічаємо, наприклад, докладно розроблене вчення про метафору, багатство її різновидів, що звужують або розширюють значення слова, з численними ілюстраціями. Старі поетики, а особливо риторики, спираються на формальну логіку і алегорику, а ще ширше на філософію, з якою пов'язане панування правил, заздалегідь встановлених на основі запозичених стародавніх зразків та розташування частин словесного твору. Знання поетичних фігур, на думку М. Довгалевського, є вимогою, що ставиться і перед поетом, і перед ритором. Тому правила розвитку поетичної думки, що є предметом риторики, неодмінно стають і частиною поетики.

Друга частина «Поетики» являє собою, по суті, не що інше, як виклад основних положень риторики. М. Довгалевський зазначає, що тут він прагне наслідувати «Туллієву Сваду», тобто книгу про ораторське мистецтво Марка Туллія Ціцерона.

Риторичне вчення складається з шести частин: про тропи, про фігури, про періоди та їх складові частини, про риторичні джерела і про хрію та її частини. Викладаючи вчення про хрію, М. Довгалевський як зразок предметної хрії наводить власний панегірик Рафаїлові Заборовському, сповнений найвищих похвал: «Хай мовчить панегірист Аполлон, хай замовкне ад Гомер, хай стримає голос красномовний Туллій... бо ось новий іде найкрасномовніший оратор Рафаїл». Голос його, каже Довгалевський, звернений до всіх народів, його промови змістовні, і він замість спокусливого багатослів'я обрав щирість і стриманість...

Сучасного читача вразить кількість термінів, зміст яких був докладно розроблений теоретиками XVII—XVIII століть. Найменші елементи поетичного твору діставали там чітке визначення і відповідно регламентувалися правилами, які не завжди усвідомлює сучасний поет, складаючи оригінальні вірші чи поеми. У «Поетиці» М. Довгалевського зустрінемо багату колекцію імен богів, вживаних в поезії, наприклад, усіх володарів Олімпу з їхньою родовідною, імена царів, імператорів, засоби вихваляння людей різних станових та вікових категорій — друзів, юнаків, ратних мужів, учених, багатих, ораторів тощо. Є тут багатий мовностилістичний арсенал для опису тварин, зброї, предметів війни, хатніх речей тощо, які подаються за алфавітом.

Питання про походження київських поетик цікавило багатьох дослідників?! Основні твердження, навколо яких оберталася думка та Митрофана Довгалевського Прокоповича являють собою не що інше, як інтерпретацію і конкретизацію тих загальних положень, котрі вперше були сформульовані Арістотелем, згодом варіювалися у Горація, Ціцерона та інших античних авторів, а потім знову переосмислювалися середньовічними і ренесансними поетиками. Немає нічого дивного, що в результаті всіх цих інтерпретацій арістотелівські положення поступово формалізувалися. Однак ця формалізація відбивала суперечності духовно-практичного освоєння світу засобами мистецтва на різних історичних етапах. Все ж важливі принципи естетики Арістотеля в курсах українських авторів знаходили адекватне тлумачення. Крім розуміння предмета поезії, Довгалевський приймає думку Арістотеля про співвідношення поезії і історії, поділяє його думку про близькість поезії до філософії тощо. Звичайно, що на розуміння природи поезії впливали значною мірою і церковні письменники-візантійці, такі як І. Дамаскін, св. Ієронім, Євсевій, та новолатинські ренесансні теоретики — Я. Понтан, ІО.-Ц. Скалігер, Ф. Страда та інші. Але, старанно вивчаючи праці цих теоретиків, українські професори ніколи не обмежувалися викладом відомих тверджень якогось автора, а, зіставляючи різні джерела, вони робили самостійні спостереження. Старі положення переосмислювалися у світлі особистого творчого досвіду і вимог сучасності. Не випадково більшість авторів поетик була й відомими на той час поетами. Слід відзначити ще одну загальну рису «Поетики» М. Довгалевського. Вона полягає в тому, що хоча його думки та уявлення і обертаються в сфері біблійних образів і почуттів, але найбільше ж вони живилися сюжетами та образами античної міфології. В арсеналі художніх засобів, що його пропагує український теоретик, спадщині античного міфологічного матеріалу відводиться першочергова роль: імена богів, їхні вчинки, міфологічні оповідання і сюжети є головним відправним моментом при осмисленні будь-яких предметів і явищ. Це ті прийоми, використанням яких поети опосереднюють своє естетичне ставлення до дійсності. Принципи барокко грунтувалися на переосмисленні середньовічних і ренесансних традицій водночас, хоча й мали зовнішню подібність до засад класицизму.

«Поетика» М. Довгалевського передусім є поетикою, яка узаконює основні принципи барочного стилю в українській літературі. Вона, на нашу думку, найадекватніша тій літературній течії, яка залишалась панівною на Україні в першій половині XVIII століття і протистояла класицизмові. Крім відзначених вище особливостей теорії Довгалевського, на користь цього свідчить і поєднання поетики з елементами риторики. Адже риторична логіка в поєднанні з алсгорикою та символікою — характерні риси стилю літературного барокко.

Ідеалістичний підхід до мистецтва перешкодив М. Довгалев-ському, як і іншим його сучасникам, зробити перехід від розуміння мистецтва поезії як форми діяльності до визнання його як засобу духовно-практичного освоєння світу.

У «Поетиці» М. Довгалевського з вичерпною повнотою відбилися найголовніші принципи художньої практики XVII— XVIII століть. Тому вона є визначною пам'яткою естетики і займає поважне місце в історії української естетичної думки XVII—XVIII століть. В естетичних поглядах М. Довгалевського відбилась вірність принципам, які в теорії поезії сформувалися ще в другій половині XVII століття, намагання розвинути їх теоретично і практично.

Висновки

Українські латиномовні курси теорії поетичного та ораторського мистецтва, прочитані у Києво-Могилянській академії і в інших навчальних закладах країни у XVII — першій половині XVIII ст., відображають формування і розвиток естетико-літературної думки на Україні, а також певною мірою літературної практики періоду, початок якого треба віднести на 30-ті роки XVII ст., оскільки з цього часу дійшли до нас курс риторики Й. Кононовича-Горбацького (1636 р.), поетика А. Старновецького і М. Котозварського «LIЬег агtis роеtісае» (1637 р.). На жаль, з наступних 50-ти років не збереглися такі теоретичні курси словесності , проте на підставі наступних трактатів теорії поезії і красномовства, зокрема, опублікованих праць Ф. Прокоповича , а також курсу М. Довгалевського можна безпомилково відтворити процес розвитку естетико-літературної теорії у цьому проміжку часу, враховуючи певну спадковість у викладанні цих дисциплін у школах.

В інтерпретації латиномовних поетик і риторик згаданого періоду помітно дві лінії: перша (М. Петров, В. Рєзанов, В. Данилевський, А. Горнфельд), яка дотримувалась погляду, що вітчизняні курси поезії і красномовства є копіями західноєвропейських трактатів теорії словесності; друга (Д. Бабкін, Г. Сивокінь, Д. Наливайко, І. Іваньо та ін.), хоч не відкидає творчого використання дидаскалами українських шкіл західноєвропейських ренесансних поетик і риторик (А. Доната, Я. Понтана, Ф. Стради, Ю. Скалігера, М.-К. Сарбєвського, С. Лавксміна, Н. Кавсіна, К. Соареца), проте одночасно визнає певну оригінальність у вирішенні авторами курсів окремих питань теорії поезії і красномовства і передусім тих, які не зустрічаються і не могли зустрічатись у західноєвропейських трактатах, як, наприклад, виклад теорії східнослов'янського силабічного віршування, наявність вітчизняного ілюстративного матеріалу тощо.

Автори курсів теорії поезії українських шкіл XVII — першої половини XVIII ст. не виробили так би мовити «чистої» поетики. У кожному курсі е розділи, в яких викладаються окремі питання теорії красномовства, або, частіше всього, друга частина поетики — це відомості зі стилістики і насамперед вчення про фігури і тропи. Навіть Ф. Прокопович, який у трактаті «Dе агtе роеtіса» не відводить спеціального розділу для відомостей з риторики, розглядає їх (фігури і тропи) разом з питаннями теорії поезії.

Теорія художнього слова (поезії і художньої ораторської прози) авторів латиномовних поетик і риторик грунтується на античній теорії художньої мови і, головним чином, на вченні Арістотеля, Діонісія Галікарнаського, Горація, Ціцерона, Квінтіліана, анонімних трактатах «Риторика до Гереннія» і «Про високе» — це основні її джерела. Звідси і розуміння поетичної мови як віршованої мови з поетичним вимислом, що є наслідуванням навколишньої дійсності. Поетичний вимисел і метрична структура-вірш, за їх твердженням,— основні форманти поетичної мови. Крім того, поетична мова повинна бути образною, емоціональною, з певним поетичним словником і поетичною фразеологією, що сформувались протягом століть. Художня проза, на думку авторів давніх українських поетик і риторик, мало чим відрізняється від віршованої поезії, хіба що ритмічною структурою: вірш (мається на увазі античний класичний) був метричним, а проза ритмічною, найчастіше з ритмічними клаузулами, а не суцільно ритмічною.

Широке пояснення в шкільних поетиках знайшла така естетична категорія, як поетичний вимисел (fiсtіо роеtіса), під якою теоретики розуміли наслідування (відтворення) реальної дійсності, але не точне копіювання навколишнього світу, а тільки правдоподібне. Звідси правдоподібність (vегіsimilіtаs) — характерна особливість художньої дійсності.

На розумінні суті поетичного вимислу авторами українських шкільних поетик, як і взагалі поетичної мови, помітні сліди впливу принципів естетики і поетики стилю барокко і насамперед одного з основних його принципів — консептизму (київська поетика 1720 р., чернігівська поети Й. Лип'яцького, «Ногtus роеtісиs» М. Довгалевського та ін.).

Призначення поезії, згідно з античною теорією художньої мови, а також з теорією авторів давніх українських поетик,— повчати, хвилювати і розважати . Вітчизняні теоретики, проте, на перший план висували delectare (розважати, приносити насолоду) особливо багатим словесним орнаментом і поетичним вимислом, але ця естетична насолода, без сумніву, розвивала мислення читача (слухача) і впливала на його почуття, тому, по суті, зберігалось це потрійне призначення поетичної творчості. Метою ж ораторської прози було будь-якими засобами, байдуже чи вони були істинними, чи неістинними, переконати слухачів в істинності положення, яке треба було довести. Тому регsuаdeеге — переконувати — основна мета ораторської бароккової прози.

Учення професорів теорії поезії про ритміко-метричну структуру художньої мови ґрунтується також на античній літературній теорії. Це передусім вчення про античну квантитативну версифікаційну систему, знання якої було обов'язковим для спудеїв шкіл. У шкільних поетиках широко пояснювались усі деталі цієї системи, і, слід підкреслити, що дидаскали Києво-Могилянської академії та інших шкіл були великими знавцями античного віршування і часто прекрасними поетами, що писали трьома мовами: рідною, латинською і польською (Ф. Прокопович, І. Ярошевицький, М. Довгалевський, Г. Сломинський, М. Козачинський, Г. Кониський та ін.). їх спостереження над античними віршованими формами, зокрема над дактилічним гекзаметром і елегійним дистихом, оригінальні і вносять чимало нового у дослідження цих метричних структур.

Зовсім нове явище у курсах теорії поезії професорів Києво-Могилянської і Московської слов'яно-греко-латинської академій та інших шкіл країни — це вчення про східнослов'янське силабічне віршування, яке знаходимо вже у поетиках початку XVIII ст. Його детально розробили у своїх курсах теорії поезії Ф. Квєтницький, М. Довгалевський, Г. Сломинський, С. Добриня, Г. Кониський. Примат у викладі теорії і систематизації форм східнослов'янського силабічного вірша належить Ф. Квєтницькому, професору Московської слов'яно-греко-латинської академії, а на Україні — ординар-професору Києво-Могилянської академії М. Довгалевському. На практиці силабічні вірші існували вже в кінці XVI ст. Практика, як відомо, випереджає теорію, і це закономірне явище. Тому, гадаємо, припущення дослідників літератури про те, що на виникнення і розвиток українського літературного силабічного віршування мала вплив народна творчість, ґрунтується на міцній основі. Проте не слід відкидати зовсім впливу польського віршування на розвиток силабічної поезії у стінах шкіл на українських землях, які належали до Польсько-Литовської держави. По-пeршe, у теоретичних курсах є розділи про польський силабічний вірш і, по-друге, автори цих курсів часто писали силабічні вірші польською мовою.

Коли мова йде про виклад у поетиках основ східнослов'янської силабічної системи версифікації, то необхідно вказати ще й на певний вплив теоретичних трактатів і поетичної творчості російських теоретиків художнього слова (А. Кантеміра, В. Тредіаковського, М. Ломоносова) на розвиток української поезії, у якій уже в першій половині XVIII ст. чітко визначався нахил у напрямку тонізації (вірші Ф. Прокоповича та ін.). їх теорія у кінці першої і, особливо, у другій половині XVIII ст. завойовувала собі права у стінах шкіл і поступово замінювала стару латинську теорію версифікації.

Поява розділу про східнослов'янську силабічну систему віршування та ілюстративного матеріалу тодішньою українською мовою у курсах теорії поезії — наочний і дуже важливий аргумент проти помилкового твердження вчених (М. Петрова, В. Резанова, В. Данилевського, А. Горнфсльда та ін.) про повну залежність вітчизняних поетик від західноєвропейських.

Стилістична теорія авторів українських шкільних курсів словесності XVII — першої половини XVIII ст., яка сформувалась на основі античної (Арістотель, Діонісій Галікарнаський, Ціцерон, Квінтіліан, «Риторика до Гереннія», «Про високе») з урахуванням досягнень західноєвропейської ренесансної поетики, а також вітчизняної естетико-літературної думки, посідає важливе місце у розвитку вітчизняних учень про стиль і художню мову як мистецтво слова. Зокрема, слід підкреслити велику роль стилістичної теорії Ф. Прокоповича у формуванні естетичних смаків професорів Києво-Могилянської академії та інших шкіл, а також у розвитку літератури наступного періоду.

Основний зміст стилістичної теорії авторів давніх українських курсів словесності — це вчення про суть, достоїнства і вади літературного стилю, про його жанрові різновиди, про підбір і розміщення слів у реченні і експресивно-емоціональних засобів вираження, •найважливіші особливості словесного вираження такі: краса , побудова і достоїнства . Перша особливість полягає в тому, щоб словесне вираження було зрозумілим, красивим, відповідним і відзначалось чистотою мови. Багато уваги у стилістичній теорії авторів поетик і риторик приділялось відповідності — діалектичному зв'язку форми і змісту — одному з головних принципів античної класичної естетики. Підбір слів та їх розміщення у реченні, вчення про період і про експресивно-емоціональні засоби вираження (тропи і фігури) — всі ці питання стилістики розглядались переважно у риторичних курсах, проте знання їх було обов'язковим як для оратора, так і для поета.

Пряме відношення до теорії стилю мають розділи в риториках про емоціональну сторону ораторської прози і про спосіб збудження у слухачів різних емоцій. Такі розділи, на наш погляд, мають неабияке значення не тільки для ораторів-початківців і поетів, а й для історії вітчизняної психології, зокрема, змістовний розділ є в «Dе агtе гhеtогіса» Ф. Прокоповича, оригінальний цікавими спостереженнями і висновками київського професора.

Учення про три роди стилю — високий, низький і середній, яке сягає своїм корінням в античну теорію художньої мови, знайшло свій подальший розвиток у стінах Києво-Могилянської академії у XVII — першій половині XVIII ст.

У теорії літературних родів і видів дидаскалів українських шкіл згаданого періоду, в основі якої лежить учення античних теоретиків літератури, помічається вплив естетики барокко і особливо бароккового консептизму, який надзвичайно яскраво відобразився в епіграматичній, курйозній і фігурній поезії. Консепт (лат. сопсеріиз, аситеп, аси-Іит, агдиіит, агдиііае), джерела якого треба шукати в античній поезії (у творчості Сенеки Старшого, Лукана, Апу-лея, Плінія Молодшого та інших представників «срібної» латині),—це поєднання протилежностей у випадкову гармонію, узгоджена неузгодженість (сопсогз дізсогсііа). Консепти, словесні смислові, використовувались як у поезії, так і в ораторській прозі. Барокковий консептизм і бароккова стилістична перенасиченість засобами вираження, яка створює ілюзорну видимість певної новизни і незвичності та викликає у слухачів здивування, призводили до порушення класичного принципу декоруму, класичної міри барокковою надмірністю, класичної гармонії барокковою дисгармонією, класичного спокою і симетрії бароковою дина про ритміко-синтаксичну структуру художньої мови. Згідно з їх ученням найважливіші особливості словесного вираження такі: краса , побудова і достоїнства . Перша особливість полягає в тому, щоб словесне вираження було зрозумілим, красивим, відповідним і відзначалось чистотою мови. Багато уваги у стилістичній теорії авторів поетик і риторик приділялось відповідності — діалектичному зв'язку форми і змісту — одному з головних принципів античної класичної естетики. Підбір слів та їх розміщення у реченні, вчення про період і про експресивно-емоціональні засоби вираження (тропи і фігури) — всі ці питання стилістики розглядались переважно у риторичних курсах, проте знання їх було обов'язковим як для оратора, так і для поета.

XVII — перша половина XVIII ст.— період становлення і розвитку української літератури, її родів і видів, і, безперечно, шкільні курси теорії поетичного і ораторського мистецтва відіграли значну роль у цьому процесі, на який водночас мала вплив народна творчість. Взаємозв'язок народної творчості і літературної теорії та практики був важливим фактором у розвитку художньої творчості цього періоду. З літературних жанрів найпоширенішими були шкільна драматична, панегірична, епіграматична, курйозна і фігурна поезія, стилістична приналежність якої до барокко не викликає сумніву.

Аналіз латиномовної поезії, творцями якої були переважно професори Києво-Могилянської академії, дає підстави говорити про її барокковий характер, про неабияку поетичну майстерність її авторів, про відображення у ній ідеалів як викладацького, так і студентського складу академії — любові до своєї батьківщини і до свого народу. Тісний зв'язок, а не відірваність від життя країни і народу—одна з характерних особливостей латиномовної поезії.

Давні українські шкільні курси теорії словесності (як і взагалі художнє слово) відіграли значну роль не тільки у розвитку теоретичних основ художньої літератури згаданого періоду, але й у жорстокій класовій боротьбі, що мала помітний релігійний характер, особливо на українських і білоруських землях, які входили до складу Польсько-Литовської держави, де боротьба за збереження православної віри була частиною соціальної і національної боротьби українського і білоруського народів проти польської шляхти і католицизму як ідеології іноземних гнобителів. У цій визвольній боротьбі наочно відобразилось прагнення народів до об'єднання з великим російським народом у єдиній державі. Ця ідея знайшла своє відображення також у теоретичних курсах словесності і в художній літературі того часу, і роль київських учених у її здійсненні велика і незаперечна.