Реферат: М. Номис і збірка "Українські приказки, прислів'я і таке інше"

М. НОМИС І ЗБІРКА «УКРАЇНСЬКІ ПРИКАЗКИ, ПРИСЛІВ'Я І ТАКЕ ІНШЕ»

Серед фольклорних зібрань, що виходили в світ у різні часи, є ряд таких, що ніколи не старіють, що їм судилося довге життя. Вони дбайливо бережуться всіма поколіннями, міцно ввійшовши до скарбниці світової культури. У галузі пареміографії до таких пам'яток належить збірка М. Номиса «Українські приказки, прислів'я і таке інше», яка разом з фундаментальними працями І. Я. Франка «Галицько-руські народні приказки» (1901—1910), В. І. Даля «Пословицы русского народа» (1862), І. І. Носовича «Сборник белорусских пословиц» (1874) посіла почесне місце у світовій фольклористиці. Але коли іншим переліченим вище книгам судилася щаслива доля, вони неодноразово перевидавалися, користувалися пошаною і серед свого народу, і в усьому світі, то українська збірка прислів'їв Номиса, як і більшість пам'яток української культури, через несприятливі умови життя народу перебувала у напівзабутті і забороні.

Сам час виходу книги був нещасливим, бо вже набирав сили горезвісний Валуєвський циркуляр 1863 року, а в недалекому майбутньому маячів новий, ще страшніший Емський указ 1876 року, що зовсім забороняв українське слово. Заборони не могли не позначитися як на самому виданні книги, яка була понівечена цензурою, так і на її розповсюдженні після виходу в світ. Нам не відома причина, чому до збірки Номиса увійшла лише частина наявних у нього паремійних матеріалів (чи причиною цього був тільки брак коштів, чи в тих умовах цензурних заборон повнішу збірку видати було неможливо?). Доводиться лише дивуватись, як упоряднику вдалося в такий важкий час все-таки випустити у світ цю унікальну книгу. Бо й навіть ті зразки, що вилучила цензура, майже півстоліття пролежали в редакціях галицьких часописів і тільки на початку XX ст. були знайдені М. Возняком у бібліотеці Народного дому у Львові і опубліковані вже після смерті Номиса в «Записках Наукового товариства ім. Шевченка» (1909, т. 88, кн. 2).

Не набагато краща доля судилася збірці і в XX ст. У 20-ті роки — час національного і культурного відродження на Україні — відомий учений фольклорист і етнограф А. Лобода, розуміючи важливе значення книги, видав на склографі 150 її примірників. «Український народ із його своєрідними економічними, соціальними та політичними процесами на величезних просторах географічного степу,— зазначав він,— утворив власну культуру, оригінальну вдачу та побут, ба навіть власний світогляд. Ці риси нашої національної спадщини зо всіма її позитивними і негативними сторонами, від найдавніших часів і до сьогодні, заховалися в тих прислів'ях, приказках та приповідках, що їх пильнувала народна традиція. Але, на жаль, збірник цього матеріалу, упорядкований О. В. Марковичем і виданий 1864 року М. Номисом, нині становить бібліографічний раритет». Тому видавець, «зважаючи на вимоги літературно-мовного процесу», вирішив хоча б таким «технічно недосконалим та примітивним способом перевидати в дуже обмеженій кількості цей збірник, щоб бодай подекуди задовольнити потребу в цій книжці».

Проте з посиленням сталінської диктатури та нищенням української культури М. Номис потрапив до розряду буржуазних діячів і збірка більше не перевидавалась.

У 60—70-ті роки з'являються невеликі статті в енциклопедіях та в періодиці (останні присвячувались переважно ювілейним датам фольклориста або часу виходу збірки у світ). І лише в 1985 році з ініціативи та на кошти Владики Мстислава, патріарха Української Автокефальної Православної Церкви, збірку було перевидано і приурочено 120-річчю її виходу в світ (1864—1984). До видання входять дві книги — текст збірки Номиса і дослідження про нього,— святково оформлені і оправлені в одному футлярі. У книзі досліджень вміщені статті відомих учених з діаспори — Петра Одарченка, Богдана Струмінського, Наталі Кононенко-Мойл, Юрія Шевельова. Через слабкі контакти, чи їх повну відсутність між українськими ученими-фольклористами, що проживають у США, і науковцями України це видання було майже невідомим нашій науковій громадськості, а на Україну потрапило лише кілька примірників книги.

Текст видання 1985 року в основній частині повністю відтворює збірку М. Номиса 1864 року. Як згадувалось, збірка Номиса була піддана жорсткій цензурі (понад 200 зразків паремій з неї було вилучено, внаслідок чого на місці окремих висловів залишились лише арабські цифри). Тому видавці книги М. Номиса у США після тексту прислів'їв, приказок, загадок і покажчиків у «Додатках» вмістили статтю М. Возняка «До історії видання Номисової збірки «Українські приказки, прислівізя и таке инше» (СПб., 1864) з усіма опублікованими там пареміями, вилученими цензурою. Подано тут також титульну сторінку зі збірки А. Лободи 1928 року, на якій зображено кобзаря з кобзою і поводирем-хлопчиком, та коротке вступне слово А. Лободи, що пояснює мету видання.

Зрозуміло, що видання збірки Номиса в 1985 році через обмежену кількість примірників і труднощі, пов'язані з обміном книгами, не може задовольнити потребу в ній наукової громадськості, не кажучи вже про широкі кола книголюбів. Тому журнал «Київ», починаючи з березня 1991 року, друкує частинами тексти зі збірки Номиса. Але необхідне й нове видання книги М. Номиса. За цю благородну справу взялось видавництво «Либідь», розпочавши збіркою Номиса серію «Літературні пам'ятки України».

У фольклористиці й досі не з'ясовано до кінця питання про конкретний практичний внесок у видання книги М. Номиса і О. В. Марковича. Розв'язання цього питання ускладнює те, що невідомо, яку кількість паремійних зразків одержав М. Номис від О. Марковича (за свідченням М. Номиса, їх було близько 50 000), а скільки надіслали йому інші збирачі і скільки прислів'їв зібрав Матвій Терентійович сам. У збірці налічується близько 15 000 одиниць, але багато з них мають гнізда варіантів (наприклад, прислів'я «Стрижено! — Голено!» має дев'ять варіантів, вислів «Дитинка спить, а доля її росте» — сім варіантів тощо). Крім того, М. Номис, мабуть, використав тільки частину з того, що йому надсилали інші збирачі, а неопубліковані зразки залишились в архіві, який до цього часу не знайдений. Невідомо також, чи О. Маркович віддав М. Номису всі свої записи паремій, чи тільки, як це твердив О. Лазаревський,— «ворох тетрадок, листков, кусочков бумаги, написанных наскоро, а часто неразборчиво» Не з'ясовано також, який принцип класифікації застосовував О. В. Маркович. Дати ствердну відповідь на ці питання неможливо через відсутність архівних матеріалів, з яких формувався збірник 1864 року.

Етапи підготовки збірки, якій судилося зайняти видатне місце в історії української фольклористики, можна "простежити лише на основі листів О. В. Марковича і М. Номиса та спогадів тих, хто їх оточував. При розгляді участі О. Марковича і М. Номиса у створенні збірки треба говорити, очевидно, не стільки про те, кому з них надавати перевагу, як це робили деякі дожовтневі фольклористи, а проаналізувати, який внесок зробив кожен з них на всіх етапах збирання і систематизації матеріалу та його підготовки до друку. Найправильніше, на наш погляд, вважати фундаментальну працю Номиса результатом колективних зусиль великої групи культурних діячів, письменників, учених, з-поміж яких найбільша заслуга, безперечно, належить М. Номису та О. Марковичу.

У вступному слові до збірки М. Номис перелічує всіх, хто надсилав йому до видання прислів'я та приказки. Першим значиться В. Білозерський, за ним — М. Білозерський, який разом зі своїми прислів'ями (2011 зразків) надіслав записи В. Білозерського, О. Лазаревського, О. Марковича, О. Шишацького-Ілліча, П. Куліша, Ф. Богуславського, П. Огіевського та ін. Очевидно, прислів'я О. Шишацького-Ілліча, який помер 1859 року, потрапили до Опанаса Марковича, від нього — до М. Білозерського і потім — до Номиса. Те, що у М. Білозерського зберігалися матеріали багатьох збирачів паремій, свідчить, що він мав серйозні наміри сам видати збірку прислів'їв, але потім передав усі матеріали М. Т. Симонову як більш досвідченому пареміографу.

М. Номис одержав від М. Білозерського (а можливо частину матеріалів і безпосередньо від Опанаса Васильовича) великий рукописний збірник паремій. Немае підстав сумніватися в правдивості слів М. Номиса, що в збірнику О. В. Марковича було «всього-навсього приказок... з одмінами з півсотні тисяч або й більш».

Деякі дослідники, зокрема О. Лазаревський, вважали, що М. Номис друкував лише додаткові матеріали, а не основну збірку О. Марковича, яка налічувала 50 000 одиниць (а в Номиса всіх зразків менше 15 000). Не враховувалось тут те, що М. Номис опублікував 15 000 паремійних типів, багато з яких мають розгалужені гнізда варіантів, що значно перевищували кількість пронумерованих Номисом зразків. До того ж Номис, за його словами, «переписав» збірник Опанаса Васильовича, при цьому знімалися повтори. Можна припустити, що якась частина надісланих матеріалів О. Марковича могла не ввійти до збірника через обмежений обсяг видання. Всі паремійні матеріали, які не ввійшли до збірника, й досі не знайдено.

Повертаючись до часу підготовки збірки М. Номисом, слід зауважити, що її упорядник дуже сумлінно ставився до матеріалів, які йому надсилали, зазначав у виданні, кому належить той чи інший запис паремії і з якої місцевості вона походить. Про це свідчить і той факт, що прізвище О. Марковича упорядник помістив на титулі, а своє дав під псевдонімом. Відомо, що неодноразово в скрутні для Марковичів дні він вів розрахунки з видавцями творів Марка Вовчка, надсилав письменниці за кордон одержані від публікацій гроші.

Із вступного слова М. Номиса дізнаємося, що О. В. Марковичу надсилали матеріали такі збирачі фольклору, як І. Дорошенко — вчитель математики в Немирівській гімназії, уже згадуваний Д. Каменецький — близький приятель подружжя Марковичів, книговидавець, завідувач друкарні, він активно допомагав Номису видати книгу прислів'їв, С. Ніс — етнограф і фольклорист, за професією лікар, публікував матеріали в періодиці, письменник А. Свидницький, співачка М. Загорська, збирачі фольклору П. Горобинський, Д. Лавріненко, В. Мокринський, П. Мокрицький, М. Орловський, Ф. Панченко, П. Паламаревський, О. Підгаєвська, І. Прімо та ін.

Працюючи в журналі «Основа», М. Номис зумів згуртувати навколо себе цілу когорту фольклористів, культурних діячів. Серед них відомі письменники О. Кониський, С. Руданський, Ганна Барвінок, фольклористи В. Косовцов, М. Левченко, Д. Стороженко, А. Шиманов, М. Щербак, Коховський, В. Лазаревський, X. Яцимірський та ін.

Багато матеріалів — прислів'їв, приказок, порівнянь, ідіом — М. Номис почерпнув із творів українських письменників, зокрема І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, М. Костомарова, П. Куліша, Марка Вовчка, А. Свидницького та ін. Ряд висловів узято із творів Т. Г. Шевченка, які вже в той час побутували у населення як народні афоризми. М. Номис включив до збірки прислів'я та приказки із «Записок о Южной Руси» П. Куліша, журналу «Основа», «Чернігівських губернських відомостей», з праці «Про здоровкання і інше у Подолян» К. Шейковського, збірки М. Гатцука «Ужинок рідного поля» та ін. У списку скорочень джерел, крім уже згаданих фольклористів, письменників та діячів культури, названо М. Закревського, Г. Кулжинського, П. Єфименка, М. Ісаєнка, краєзнавця М. Арандаренка — автора праці «Записки о Полтавской губернии», ученого Осипа Бодянського (псевдонім Ісько Материнка), давніх українських письменників Кл. Зіновієва та Г. Сковороду, книгу «Грамматика» О. Павловського, альманах «Ластівка» Є. Гребінки та ін.

При підготовці збірки М. Номис спирався на досвід російських пареміографів І. Снєгирьова, В. Даля, Ф. Буслаєва, польських — С. Рисінського, Жеготи Паулі, В. Вуйціцького, чеських — Ф.-Л. Челаковського, сербських — Вука Караджича та ін.

Перед Номисом як укладачем постало складне питання класифікації матеріалу, оскільки одержані друковані і рукописні матеріали мали різні системи класифікації або надсилались невпорядкованими. Панівним в українській пареміографії до того часу був алфавітний принцип систематизації матеріалу. За таким принципом були укладені усі збірки прислів'їв від Климентія Зіновієва до О. Шишацького-Ілліча та М. Закревського. М. Номис уперше в українській пареміографії застосував тематичний принцип.

Збірка М. Номиса має дві частини: більшу — прислів'я та приказки і меншу — загадки. До обох частин додаються покажчики. Власне паремійний матеріал першої частини має двадцять розділів: вірування українського народу; природа, пори року; історичне минуле; сила і воля людини; соціальні відносини, доля, недоля, лихо; різні моральні вади людей; різні сторони людської вдачі і настрою; скупість і щедрість людини; розум, голова, дурощі; правда, брехня, суд; багато — трохи; здоров'я, хвороби, смерть; кохання, одруження, чоловік і жінка, діти; сусіди, куми, приятелі, вороги; своя хата, своє—чуже; господарська діяльність; недбалиці, лінивство; зовнішній вигляд людини, одяг; примовляння, побажання, гостини; спів, музика, танці. У частині «Загадки» вміщено 505 одиниць (з них 30 вилучено цензурою), які охоплюють різні сторони побутового та громадського життя, явищ природи, поведінки людини. Зокрема тут вміщені зразки про небесні світила («За лісом, за пралісом золота діжа горить» — сонце); явища природи («Сивий віл випив води повен двір» — мороз); рослинний і тваринний світ («Сидить дід над водою та й киває бородою» — очерет.

Вимагає окремого розгляду питання про царську цензуру у відношенні до збірки М. Номиса. Як уже згадувалось, частину висловів зі збірки було вилучено цензором. Щоб не перенумеровувати весь збірник і не переробляти покажчики, упорядник зберіг попередню нумерацію, сподіваючись за кращих обставин надрукувати збірник без купюр. Згодом вилучені прислів'я були передані до Львова і аж після смерті Номиса, в 1909 році, опубліковані в «Записках Наукового товариства імені Шевченка».

Найбільше понівечила цензура перший розділ «Віра. Бог. Гріх. Піст. Говіть. Молитва. Церква. Свято. Чорт. Пекло. Чернець. Піп. Ворожка. Відьма. Забобони». Були вилучені, зокрема, такі вислови: «3. Казав циган: в Бога вір, а Богові не вір, бо Бог порадить, Бог і зрадить» з поясненням, що вислів походить з анекдоту про цигана, який потерпів від холодних дощів, бо вірив, що Бог дасть/добру погоду, і потім повторював слова, що Богові не можна вірити; «67. Надія в Бозі, як є що в возі», «Товар у возі — надія в Бозі», «Є товар у возі — буде надія в Бозі» (поради надіятись на власні сили); «116. Гріх у міх та під лавку та ще й ногами підтоптати», «Коли гріх, то сховай у міх»; «126. Піст задрав хвіст»; у вміщеному під № 128 порівнянні «постимо, як рахмани» вилучено пояснення, що рахмани їдять сито лиш один раз на рік, на Великдень, а весь рік постять; у № 151 викинуто примітку, де розповідається про пастуха, який не вмів молитись і вимовляв тільки, скачучи через колоду, слова: «Оце тобі, Господи!», а назад: «Оце мені!» і був праведним; випущено також прислів'я «169. Де громада церкву ставить, там пан коршму»; у № 302 «Чернеча злоба до гроба» цензор викреслив пояснення, де характеризуються монастирі. У розділі про духовенство вилучено вислови: «219. Як попова жінка вмре, то піп не варт і печеної цибулі»; «220. У попа вовчі очі, а ведмежеє черево»; «227. Всіх святих батько побив божу дудку» (гумористично: маляр побив дяка). Цензура зняла також деякі варіанти прислів'їв із хліборобського календаря: «504. Варвара дня вкрала, ночі приточила»; «515. Сьогодні Головосіка — ганя нечистий дівчат із засіка» та ін.

У прислів'ях про царя вилучено вислів № 647 «За цариці їли паляниці, а за царя нема й сухаря» — натяк на царювання Миколи І. У розділі про панів і мужиків, сильних і слабких, волю й неволю уціліли окремі прислів'я та приказки з гострим соціальним звучанням, такі, як «Пани праздою кепкують — проте ж у світі панують», «Коли б пан за плуга взявся, то б і світу відцурався», «Напився він не раз людської крові», зате були вилучені інші: «1170. В Монастирищі сімдесят сім панів і вісьмий пекельний Марко», «1235. Пан лупить хлопа, як скопа, а дідько пана, як барана».

Якщо переглянути під кутом зору вилучень цензури весь збірник, то легко простежується тенденція знімати зразки, у яких висміюється попівство і панство, причому зразки, що мають гумористичне забарвлення з елементами сатири. Це простежується і в пареміях інших розділів: «2330. Не стою, попоньку, о твою ласку, як ісь мені освятив паску»; «2399. Плакав, плакав, а все Бог однакові як перестав ридати, зачав Бог більш давати»; «2590. Казав циган: нема ні в кому правди, тільки в мені та в Богові трошки». У № 3105 «Убрав у шори» випущено варіант «Убрали, як попа в шори». Вилучила цензура номери: «3132. Збунтуй, Боже, народ, щоб був попові доход», «3606. Гляди лиш, так полетиш, як цариця на лопаті» (на мітлах і лопатах літали за народною уявою відьми, зв'язані з нечистою силою). Послідовно викидалися зі збірки паремії, у яких зіставлялися два антиподи — піп і нечиста сила — чорт: «3953. Бий чорта, нехай буде попом!»; «5002. Не дав піп дари, чорт його бери». Вилучено прислів'я, де говориться про свист попа: «6447. Свищи попоньку, бо вже попадя помандрувала»; «6443. Свищи, попе, церква горить». У паремійному гнізді під № 7910 «І світ настав та ще рак не свистав» цензура не пропустила варіант «...та ще піп не свистав».

У тематичній групі про людину та її працю вилучено номери: «8307. Пішов до Аврама кіз пасти» (помер); «10728. Гурт і в бога краде»; «10743. Люди і бога переможуть»; «11322. Удрав спаса» (заснув); «І2294. Дай, Боже, здоров'я, чорт знає поки»;, «12746. О крий, Боже! Не вкриє, як соломи не стане»; «12965. Говори, чорте, з попом, твій День настав»; «13485. Бога піймав за ноги». У паремійному гнізді під № 13967 вилучено варіант «Свою жінку у царя з-під поли можна забрать». Зняті прислів'я: «14169. Згодиться Богу молиться і горшки накривать»; «14312. Дурний піп, дурна його молитва»; «14333. І царя за очі лають» та ін. Вилучено понад ЗО загадок.

Безперечно, викинуті цензурою прислів'я органічно поєднуються з усім текстом, і не тільки за нумерацією, а й за внутрішньою логікою є невід'ємною частиною видання. Тому вони, як і у виданні 1985 року, даються після основного тексту.

Видання збірки «Українські приказки, прислів'я і таке інше» М. Номиса не єдина його заслуга перед українською культурою. Він зробив помітний внесок у фольклористику, етнографію, літературу, видавничу справу: написав цінні спогади про діячів української культури. Залишилась поза увагою дослідників його активна праця на ниві народної освіти як педагога, громадська діяльність та ін.

Збірка М. Номиса дала могутній поштовх дальшому розвитку української пареміографії. Після її виходу, незважаючи на несприятливі умови суспільного життя, пожвавилася збирацька діяльність на Україні. Невтомна діяльність М. Номиса та його однодумців значною мірою сприяла появі Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. У другій книзі першого тому «Праць етнографічно-статистичної експедиції до Західно-Руського краю» поміщені упорядковані П. Чубинським прислів'я, які не були зафіксовані М. Номисом та його збіркою. З'явилися книги прислів'їв М. Комарова «Нова збірка народних малоруських приказок, прислів'їв, помовок» (1890), В. С. Вислоцького «Прислів'я та приказки Галицької і Угорської Русі» (1869), колекції паремій в «Етнографічних матеріалах» Б. Грінченка, добірки прислів'їв І. Манжури і фундаментальна праця в шести книгах І. Я. Франка «Галицько-руські народні приповідки» (1901—1910).

Збірка «Українські приказки, прислів'я і таке інше» М. Номиса займає визначне місце в історії української культури. Автор «Бібліографічної замітки» в «Санкт-Петербургских ведомостях», підписаний криптонімом «Т», назвав книгу «дорогоцінним, єдиним у своєму роді зібранням, за яке буде вдячна не сама лише Україна, а ввесь слов'янський світ, для слов'янського народознавства — це справжня скарбниця». Високу оцінку книзі дали «Чернігівські губернські відомості» (1864, № 34), «Книжковий вісник» за 1864 рік та ін. У 90-х роках О. Пипін писав, що збірник паремій Номиса й «дотепер залишається одним із найкапітальніших творів української етнографії». М. Сумцов характеризував книгу Номиса як «чудове видання, як одну з найкращих пам'яток живої й плідної любові до рідного слова» К У некролозі головного редактора «Київської старовини» В. Науменка на смерть Номиса зазначено, що якби він більш нічого не видав, крім збірника прислів'їв, то і в такому разі його ім'я збереглося б для нащадків, тому що ця праця «становить внесок в українську етнографію не тільки багатством матеріалу, але й способом обробки й систематизації». 1901 року Михайло Грушевський так писав про працю Номиса: «Це було перше науково зроблене видання в українській етнографії, і воно перевищило всі інші слов'янські видання приказок. Воно й досі зісталося головним виданням українських приказок, хоч далеко не обняло всього приготованого матеріалу (маса приказок не могла увійти в цей корпус з цензурних причин)». 1924 року Сергій Єфремов так само високо оцінив збірку приказок Номиса. «Але найбільшої між ними ваги,— зазначав він,— це видання М. Номиса... багата й цілком наукова, хоч і вельми пошарпана цензурою збірка народних приказок і загадок, в основу якої положено матеріал Опанаса Марковича». Поява збірника Номиса-Симонова,— писав відомий фольклорист П. М. Попов,— «була в свій час значним явищем не тільки в українській, а й взагалі в слов'янській науці про народну творчість».

Тонкі знавці й цінителі народного афористичного слова О. В. Маркович і М. Т. Симонов зібрали й опублікували найбільш досконалі в художньому відношенні зразки, що живуть століттями. Більшість висловів не застаріли й до нашого часу, їх варіанти продовжують побутувати в народному середовищі, фіксуються сучасними збирачами фольклору, передруковуються із збірки в збірку як золота основа українського паремійного фонду. Значення збірника ще й у тому, наголошував М. Є. Сиваченко, що тут знайшов широке застосування принцип публікації прислів'їв з розкриттям історії їх походження, а вміщувані зразки вперше в українській пареміографії. представлені не одним прислів'ям чи приказкою, а цілими гніздами їх варіантів.

Фразеолог Л. Г. Скрипник вважає публікацію збірки Номиса визначним явищем у фольклористиці XIX ст.

Високу оцінку збірці М. Номиса дають також українські вчені з діаспори.

Збірка М. Номиса відіграла важливу роль у розвитку української літератури, її фольклорного стилю. Зразки прислів'їв із книги Номиса в автохтонному або трансформованому вигляді знаходимо майже у всіх письменників 70-х — 90-х років XIX ст. — М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, а також майстрів слова XX століття, в тому числі й сучасних.

Прислів'я зі збірки Номиса відбивають особливості народного мовлення того часу, своєрідності у фонетиці, морфології, синтаксисі і навіть в орфографії та пунктуації у різних регіонах України. М. Номис застосував у книзі фонетичний принцип з гаслом «пиши, як чуєш, читай, як ви- диш», що зберігав фонетичну вимову того часу.

Перевидання збірки, як і попередні, здійснюється без жодного втручання в текст, не порушуючи «ані титли, ані тії коми». Йдучи за усталеною традицією у виданні фольклорних і літературних пам'яток минулих століть, зберігаємо всі особливості тогочасної орфоепії, орфографії, правопису, мовного колориту і т. д., тобто все те, що робить це видання саме пам'яткою другої половини XIX ст. У збірці збережено літеру ґ, яка в той час передавалась латинським § (дудзик), замість апострофа ставиться твердий знак г (пьяний); зберігається фонетичне закінчення в дієсловах цця, цьця / (даєцця). У місцевому відмінку прикметників жіночого роду вживається закінчення і замість -їй (в своі хаті), сучасна літера ф передається давньою хв (Хведір),. Відсутня літера ї, її замінює і (з чужоі торби), буквосполучення йо, ьо передається російською буквою в (его)> буква з перед глухими приголосними передається або через с (роскошниця), або через з (розсудить), звук и може передаватися через і (зіма), а і може передаватися через и (Йван) та ін.

Збірка «Українські приказки, прислів'я і таке інше» потрібна не тільки фольклористам та літературознавцям, а й історикам української мови, дослідникам її правопису, діалектологам. Відсутність будь-якого втручання в текст рятує пам'ятку і від різних, іноді й невиправданих смакових виправлень і спотворень народного тексту.