Реферат: Дискурс тілесності в романі Ф. Рабле "Гаргантюа і Пантагрюель"

Міністерство освіти і науки України

Київський національний лінгвістичний університет

Самостійна творча робота

з історії зарубіжної літератури

на тему: Дискурс тілесності в романі Ф.Рабле „Гаргантюа і Пантагрюель”

Виконала студентка 110 групи

Інституту східних мов

Стоцька Оксана

Викладач: Летуновська І.В

Київ-2009

Образам тіла і тілесного життя у Рабле властиві різкі перебільшення. Найяскравіше вони виражені в образах тіла та їжі. Перебільшення, гіперболізм, надмірність, надлишок є одним із основних ознак гротескного стилю.

Гротескне тіло проходить етап становлення. Воно ніколи не готово, не завершене: воно завжди будується, твориться само і творить інше тіло; окрім того, тіло це поглинає світ і саме поглинається світом (як гротескний образ тіла в епізоді народження Гаргантюа). Тому найсуттєвішу роль в гротескному тілі грають ті його частини, ті місця, де воно переростає себе, виходить за власні межі, починає нове (інше) тіло: чрево і фалл. Їм належить провідна роль в гротескному образі тіла, саме вони підлягають позитивному перебільшенню – гіперболізації; вони можуть навіть відділятися від тіла, вести самостійне життя, так як вони заслоняють собою решту тіла як дещо другорядне. Наступну за значеннм роль відіграє рот, куди входить світ, що поглинається і зад. Саме тому і основні події в житті гротескного тіла, акти тілесної драми – їжа, пиття, випорожнення (та інші виділення: пітніння, шмаркання, чхання), совокуплення, вагітність, пологи, ріст, старість, хвороби, смерть, розчленіння на частини, поглинання іншим тілом – здійснюються на межах тіла і світу чи на межах старого і нового тіла.

В новому тілесному каноні провідна роль переходить до індивідуально характерологічних і експресивних частин тіла: до голови, обличчя, очей, губ, до системи м’язів, до індивідуального положення, що займає тіло в готовому зовнішньому світі, при якому межі між тілом і світом анітрохи не послаблюються.

Проте тіло нового канону – одне тіло. Ніяких ознак двотілості в ньому не залишається: воно належить собі, говорить лише за себе, все, що з ним стається, стосується тільки його, тобто тільки цього індивідуального і замкнутого тіла.

Роман Рабле завершує гротескну концепцію тіла, яку він успадкував від народної сміхової культури, від гротескного реалізму і від фамільярної мовної стихії.

Взявши для прикладу один із уривків з твору, можемо розглянути приклади гротескного тіла.

«Тогда Грангузье поднялся и, полагая, что это предродовые схватки, в самых учтивых выражениях начал ее успокаивать; он посоветовал ей прилечь на травку под ивами, -- у нее, мол, отрастут вскорости новые ножки, только для этого перед появлением новорожденной малютки ей нужен новый запас душевных сил; правда, боль ей предстоит довольно мучительная, но она скоро пройдет, зато радость, которая за этим последует, все искупит, и о былых страданиях Гаргамелла и думать позабудет.»

На місце старих переживань і болей прийдуть нові відчуття полегшення і радості споглядання немовлятка, «вскорости новые ножки», біль не лякає їх, а навпаки гарантує значне полегшення після цього.

«Малое время спустя она начала вздыхать, стонать и кричать. Тотчас отовсюду набежали повитухи, стали ее щупать внизу и наткнулись на какие-то обрывки кожи, весьма дурно пахнувшие; они было подумали, что это и есть младенец, но это оказалась прямая кишка: она выпала у роженицы вследствие ослабления сфинктера, или, по-вашему, заднего прохода, оттого что роженица, как было сказано выше, объелась требухой.»

Парадоксально, але класичний реалізм ХІХ ст.. практично не помічав людського тіла, його функціональності. Герой розмовляв та їв, був товстий чи худий, проте це було радше його ідеологічними характеристиками. ХІХ ст.. не помічало того, як вони відправляють свої щоденні потреби – це перебувало за межами мистецтва, а отже, й за межами життя. Гумористичне описання епізоду пожирання тваринячих кишок висміює тогочасні гротескні погляди на тіло. Цікаво, що феміністська критика приділяє особливу увагу жіночому тілу. «Жіноча тілесність – то є буття, яке не перекладається на вже відомі чи навіть ще невідомі коди соціальності чи природи, культури чи органіки. Жіноче тіло не є ані природною даністю, ані соціальним конструктом. Воно є постійно відкритою онтологічною можливістю переживання жінкою себе як жінки, тобто є умовою можливості самореалізації жінки у своїй жіночості. Сама ж жіночість, чи то фемінність, не є, звичайно, ані суто природне визначення, ані соціальна функція”.» Проте в цьому епізоді навіть «свята жіночність» була спотворена гіперболізованим гротеском. Акцентування уваги читача на випавшій кишці, опис процесу ослаблення сфінктера тощо знімає священну ширму з таємного буття і єства жіночого тіла.

«Из-за этого несчастного случая вены устья маточных артерий у роженицы расширились, и ребенок проскочил прямо в полую вену, а затем, взобравшись по диафрагме на высоту плеч, где вышеуказанная вена раздваивается, повернул налево и вылез в левое ухо»

Ця абсурдна ситуація викликає у нас сміх, здивування, можливо навіть обурення, але Рабле вклав у ці строки значно більше змісту, ніж здається на перший погляд. Він висміює людей, що вірять всьому, що почують і прочитають. Автор звертається до читача: «Не сам ли Соломон в Притчах, глава XIV, сказал; Innocens credit omni verbo (Глупый верит всякому слову (лат.)), и т. д.? И не апостол ли Павел в Первом послании к Коринфянам, глава XIII, сказал: Charitas omnia credit? (Любовь всему верит (лат.)) Почему бы и вам не поверить? Потому, скажете вы, что здесь отсутствует даже видимость правды? Я же вам скажу, что по этой-то самой причине вы и должны мне верить, верить слепо, ибо сорбоннисты прямо утверждают, что вера и есть обличение вещей невидимых.» Він запевняє нас, що якщо Господь всемогутній, і на те була б воля Божа, то чому він не міг так зробити? Якби він захотів, то всі жінки народжували б саме через вухо, і аж ніяк не інакше! Адже для Бога немає нічого неможливого і це зовсім не перечить Біблії.

Рабле висміює тогочасне повальне захоплення церквою, надмірну релігійність, сліпу віру у Бога, у те, що він може все і навіть більше. Саме тому весь твір насичений гіперболізацією, сповнений живих прикладів гротескних тіл. Сміховинна абсурдність спотворює нашу уяву про людське тіло, людське виховання, буття, подження себе у суспільстві, повагу тощо. Він зображує культуру «низів» в гумористичному, можливо навіть подекуди занадто гумористичному аспекті. Адже відомо, що людина більш глибоко відчуває і засвоює мораль, коли вона подається саме в концепції гумору, сатири, іронії та сарказму, коли виникає необхідність самому визначити точку опору та моральності.