Курсовая работа: Відчуження особистості і суспільства у філософії Альбера Камю на прикладі повісті "Сторонній"

УКРАЇНСЬКИЙ ГУМАНІТАРНИЙ ІНСТИТУТ

КАФЕДРА ГЕРМАНСЬКОЇ ФІЛОЛОГІЇ

КУРСОВА РОБОТА

З дисципліни

Історія зарубіжної літератури

Відчуження особистості і суспільства у філософії Альбера Камю

(на прикладі повісті «Сторонній»)

Виконала

студентка гр. ГФ-31

філологічного факультету К.Р. Кривцун

Науковий керівник В.С. Майборода

Допуск до захисту:

Зав. кафедри, к. ф. н., доц.. Г.В. Поліна

Буча 2009 р.

ВСТУП

З давніх часів культура Франції була щедра на «моралістів», наставників, проповідників чесноти. Перш за все це майстри пера і мислителі, які торкалися в своїх книгах загадки людської природи з дотепною відвертістю, подібно Монтеню в ХVI ст., Паскалю в ХVII ст., Вальтеру, Дідро, Руссо в XVIII ст. Франція XX сторіччя висунула чергове сузір'я таких моралістів: Сент-Екзюпері, Сартр. Серед перших у ряді цих гучних імен повинен бути по праву названий і Альбер Камю. У своїй творчості він розглянув концепцію відчуження особи і суспільства. У своїх творах він дотримувався висновків «філософії існування», екзистенціалізму.

До однієї з таких книг відноситься і твір Камю «Сторонній», про який вже написано тисячі сторінок. Він викликав живий інтерес як у Франції, так далеко за її межами. Але і сьогодні, більше сорока років після його виходу в світ, книгу продовжують читати, вона залишається у Франції бестселером. Ця книга Камю називається і «кращим романом покоління Камю», і «одним з великих філософських міфів в мистецтві цього століття» і навіть одним з найбільш захоплюючих, переконливих і найкращим чином побудованих романів в світовій літературі.

Актуальність теми обумовлена питанням природи виникнення відчуження особистості, яке є актуальним і для сучасного суспільства. Одним з яскравих прикладів цього явища є виникнення різноманітних субкультур. Але з цього питання бракує системних досліджень, певні аспекти залишаються поза увагою дослідників.

Метою роботи є вичерпне дослідження концепції відчуження особистості і суспільства за часів Альбера Камю та сучасності на основі цілісного аналізу.

Завдання роботи обумовлені її метою:

1. Аналіз літературних джерел з даної теми

2. Проаналізувати особливості та сюжет повістіКамю «Сторонній»

3. Докладно розглянути образ головного герою, Мерсо, зосередивши увагу на його поведінці в різних ситуаціях

4. Дійти висновків стосовно природи виникнення відчуження особистості

Об’єктом дослідження є творчість та філософія Альбера Камю в цілому, а саме його повість «Сторонній».

Предметом дослідження є концепція відчуження особистості та суспільства, яка викладена в зазначеному творі.

Матеріалом дослідження є:

· Твір Альбера Камю «Сторонній»

· Критичні статті по творчості Альбера Камю

РОЗДІЛ І. Загальні положення

1.1 Творча історія «Стороннього»: проблеми, психологія, жанр твору

Важливим явищем ранньої творчості Камю стала повість «Сторонній». В центрі її уваги – проблема абсурдної людини, абсурдного світу. «Сторонній» не з тих книг, які пояснюють: абсурдна людина не пояснює, вона описує; але «Сторонній» також і не з тих книг, які щось доводять.[20] Творча історія твору досить легко простежується по «записниках» Камю. Він відзначає, що головний герой повісті - людина, не бажаюча оправдовуватись. Він віддає перевагу тому уявленню, яке люди склали про нього. Він вмирає, задовольняючись власним визнанням своєї правоти. Примітно, що вже в цьому першому записі як ключове звучить слово «правда», в червні 1937г. з’явився нарис теми про людину, засуджену до страти. В'язень паралізований страхом, але не шукає ніяких втіх. Він вмирає з очима, повними сліз. У липні 1937г. знов з'являється запис про людину, яка все життя захищаєдеяку віру. Вмирає його мати. Він все кидає. У серпні 1937г. у його щоденниках з'являється запис: «людина, яка шукала своє життя там, де вона зазвичай і проходить (одруження, положення в суспільстві). Одного разу він усвідомив, наскільки чужим був по відношенню до власного життя. Йому властива відмова від компромісів і віра в «правду природи». Адже ця людина дивна, на що деяким чином натякала назва романа - «Сторонній».

Коли «Сторонній» вийшов в світ, ціле покоління з жадністю прочитало цю книгу - покоління, життя якого не покоїлося на традиційнихосновах, було замкнутим, позбавленим майбутнього, зовсім як життя «Стороннього». Молодь зробила з Мерсо свого героя.Головне, що визначає поведінку Мерсо, вважав письменник -це відмова від брехні.

Психологія Мерсо, його поведінка, його правда - результат довгих роздумів Камю над естетикою абсурду, яка по-своєму відображала його власні життєві спостереження.«Сторонній» - твір складний, його герой «ухиляється» від однозначного трактування, найбільша складність повісти полягає в її двоплановісті. Повість розбита на дві рівні частини, що перекликаються між собою.

Друга - дзеркало першої, але дзеркало криве. Одного дня пережите в ході судового розгляду, і «копія» до невпізнання спотворює натуру. З одного боку, Камю прагне показати зіткнення «звичайної людини» віч-на-віч з долею, від якої захисту нема, з іншого боку, своїм негативізмом Мерсо повіряє загальноприйняті цінності, аби своєю внутрішньою правдою засудити зовнішню брехню.

Жанр романа наближається до моралістичного романа, тому філософсько-естетична система автора невіддільна від його особи. Повноту «Сторонньому» додає його філософський підтекст. У «Сторонньому» Камю прагне додати історії універсальний характер міфу, де життя спочатку відмічене друком абсурду. Дійсність тут є швидше метафорою, необхідною для розкриття образу Мерсо.

1.2 Поняття відчуженості в психології та літературі

Термін «відчуження», походить від німецького Entfremdung — «відділення», «відрив» та Anomie — «відхилення від закону».

Коли виникає питання про відчуження? Бути чужим чужому, це звичайно, це - в рамках життєвих норм. Дивацтво відчуття, розуміння своєї чужості чому-небудь, кому-небудь виникає з переживання свого як чужого, становлення свого чужим.

Мабуть, першим з психологів, що використали поняття «відчуження», був З. Фрейд. Він зв'язував феномен відчуження з патологічним розвитком особи, для якої соціальна культура є чимось чужим, ворожим її природній природі. Самовідчуження, по З. Фрейду, веде або до невротичної втрати свого власного я - деперсоналізації, або до втрати відчуття реальності навколишнього світу - дереалізації.

Відчуження людини може фіксуватися і як відрив від якогось великого світу або процесу: від космосу, від природи, від історії, культури, суспільства, сім'ї. Або, як інколи говорять: відчуження людини від власної природи і єства, маючи на увазі під природою і єством людини приналежність його до широкої системи зв'язків і закономірностей, роз’ясняючи відчуження в цьому випадку як ухилення людини від тієї дороги, яка була наказана йому природою або єством.[14]

Суспільство не зацікавлене в тотальному відчуженні особи. Його, звичайно, може не цікавити конкретна людина, але сама особова форма йому необхідна, йому поважно, аби вона відтворювалася і навіть розвивалася.

В результаті відчужуваний суб'єкт приймає різну міру чужості по відношенню до інших, аж до ворожості. У другому значенні відчуження виступає як відкидання, заперечення закону (у широкому сенсі), тобто як заперечення норм моралі, життєвого устрою, соціально-схвалюваних цілей, суспільного устрою і тому подібне Ці два значення терміну виявилися основними. [6]

Соціологи і соціальні психологи перш за все досліджують різні аспекти відчуження особи в умовах сучасного суспільства. Це відчуження, замкнутість людини, «рефлективний її відхід від світу», «внутрішня еміграція», що породжує самоту. Це і відчуження мети, породжене ситуацією цільового конфлікту, коли індивід опиняється в «полоні» одночасно двох або більше цілей однаково значимих для нього.

Спроби дослідників вибратися з полону теоретичних абстракцій і ухопити реальні життєві прояви відчуження людини незмінно упираються в перешкоди емпіричного характеру. Все очевидніше встає питання про адекватні методики вивчення феноменології відчуження. В той же час багатство смислових значень, а також необхідність пояснення складних, суперечливих зв'язків людини зі світом і іншими людьми зумовили поширення цього поняття із загальнофілософського плану у власне психологічний.

Відчуження може привести до патологічної однобокості особи: або до її повної розчиненості в довколишньому, бездумному прийнятті, «засвоєнні всього без розбору», коли особа, подібно до рідини, здатна набувати будь-якої форми будь-якої судини, повністю втрачаючи свою особу (досить пригадати чеховскую Душку), або ж інша крайність - неприйняття, заперечення, «тотальне відчуження», егоїзм (наприклад, «Сторонній» А. Камю).[7]

В той же час безумовно і інше: відчуження необхідне, коли потрібно побачити щось іншими очима, поглянути на ситуацію, наприклад, спілкування і взаємодії суб'єкта з іншими як би зверху, відчужено.

Проблема відчуження, точніше, проблема його усунення з життя суспільства і людини, багатьма фахівцями визнається майже тупиковою, але просвіти в її рішенні, наскільки б складною вона не була, напевно, все ж є.

Суспільство у всіх своїх проявах по відношенню до людини повинне стати достовірно людяним. І діяльність суспільства, і діяльність людини мають бути спрямована на творення людяності.

РОЗДІЛ ІІ. Аналіз твору

2.1 Позиція героя в творі

Механічно розмірено тече життя молодого героя на міській околиці Альшера. Служба дрібного клерка в конторі, порожня і монотонна, уривається радістю повернення Мерсо до пляжів «залитих сонцем, до фарб вечірнього південного неба». Життя і тут під пером Камю з'являється своїм «виворотом» і своїм «лицем». Саме прізвище героя містить для автора протилежність єства: «смерть» і «сонце». Трагізм долі людського, витканого з радості і болю, і тут з недоступністю закону охоплює всі круги життя героя». Мерсо не вимагає багато від життя і по-своєму він щасливий. Слід зазначити, що серед можливих назв романа Камю відзначив в своїх чернетках наступні: «Щаслива людина», «Звичайна людина», «Байдужі». Мерсо - скромний, поступливий і доброзичливий, правда, без особливої привітності, чоловік. Ніщо не виділяє його з числа мешканців бідних місць Алжіру, окрім одного дивацтва - він дивно нехитрий і байдужий до всього, що зазвичай представляє інтерес для людей.[5]

2.2 «Психологія тіла» в творі «Сторонній»

Життя алжирця зводиться Камю до рівня безпосередньо плотських відчуттів.

Він не бачить підстав міняти своє життя, коли господар контори пропонує йому подумати про кар'єру, де для нього знайшлася цікава робота. У Парижі Мерсо вже бував, у нього немає не щонайменшого честолюбності, жодних надій. Адже життя, вважає він, не змінити, те або інше життя кінець кінцем рівноцінне.

Але, колись на початку життя Мерсо вчився, був студентом і, як всі, будував плани на майбутнє. Але навчання довелося залишити, і тоді він дуже скоро зрозумів, що всі його мрії по суті не мали сенсу. Мерсо відвернувся від того, що раніше здавалося сповненим значення. Він занурився в пучину байдужості.

Ймовірно, саме тут треба шукати причину вражаючої байдужості Мерсо, секрет його дивацтва. Але про це Камю мовчить до останніх сторінок, до тієї ключової сцени в романі, коли виведений з себе домаганнями священика Мерсо гарячково викрикує слова своєї віри в особу служителеві церкви: «Я був прав, я і тепер прав, я завжди прав. Я жив ось так, а жив по-іншому. Я робив те, і не робив цього. Ну і що? Я славно жив в очікуванні тієї хвилини блідого світанку, коли моя правда виявитися. З безодні мого майбутнього протягом всієї моєї абсурдної муки підіймалося в мені крізь роки, що ще не настали, дихання мороку, воно все зрівнювало на своїй дорозі, все, що доступно моєму життю, - такому несправжньому, такому примарному життю». Завіса над таємницею Мерсо підведена: смерть чарівний і безглуздий факт, лежить на основі правди.

Секрет «індивідуума» герою полягає у висновках, від яких він уїхав, усвідомивши кінцівку і абсурдність життя. Він бажає просто бути, жити і відчувати сьогодні, тут на землі, жити в «вічному сьогоденні». Все ж останнє, що пов'язує людину з іншими, - мораль, ідеї, творчість, - для Мерсо знецінено і позбавлена сенсу. Порятунок для героя може бути в тому, аби погасити свідомість, не усвідомлювати самого себе, розірвати формальний зв'язок з іншими. Мерсо вибирає відчуженість, відділяється від суспільства, стає «чужаком». Його розум, здається, підсмикнув легким туманом, і вже при читанні початкових глав роману створюється враження, що герой перебуває в стані напівсну.[12]

Хоча, слово «абсурд» трапляється в романі всього лише один раз в кінці останньої глави, вже перші сторінки «Стороннього» доручають читача в атмосферу абсурду, яка не перестає згущуватися до останньої сцени.

Яка ж основна ідея повісті? Безтурботно-байдужий, інертний Мерсо - це чоловік якого не вивело з сонної рівноваги навіть здійснене ним вбивство, одного дня він все-таки впав в шаленство. Сталося це саме в ключовій сцені роману, коли тюремний священик спробував повернути героя в лоно церкви, залучити до віри, ніби все крутиться згідно волі божої. І Мерсо виштовхав священика за двері своєї камери. Але чому цей пароксизм люті викликав у нього саме священик, а не жорстокий, заганявший його в безвихідь слідчий, не нудьгуючий суддя, що ухвалив йому смертний вирок, не безцеремонна, така, що вирячилася на нього, як на самотня тварина, публіка? Та тому, що всі вони лише затверджували Мерсо в його уявленні про єство життя і лише священик, закликав сподіватися на божественне милосердя, довіритися божественному промислу, розвернув перед ними картину буття гармонійного, закономірного, зумовленого. І картина ця загрожувала поколивати уявлення про світ - царство абсурду, світ - первозданний хаос.

Погляд на життя як на щось безглузде - модерністичний погляд. Тому «Сторонній» - твір для модернізму класичний.

Примітно, що розвиток дії в романі майже не спостерігається. Життя Мерсо - скромного обивателя із передмістя Алжіру - мало чим виділяється з сотні йому подібних, оскільки це життя буденне, непоказне, нудне. І постріл з'явився поштовхом в цьому напівдрімотному животінні, це було своєрідним спалахом, який переніс Мерсо в іншу площину, простір, в інший вимір, що зруйнував його безглузде рослинне існування.

Слід зазначити головну особливість Мерсо - це повна відсутність лицемірства, небажання брехати і прикидатися, навіть якщо це йде на противагу його власній вигоді. Дана риса виявляється перш за все тоді, коли він отримує телеграму про смерть матері в богадільні. Формальний текст телеграми з притулку викликає у нього подив, він не зовсім розуміє і приймає, те, що його мати померла. Для Мерсо мати померла набагато раніше, а саме: коли він помістив її в богадільню, представивши турботу про неї службовцям закладу. Тому сумна подія і відчуженість, байдужість, з якою воно сприймається головним героєм підсилює відчуття абсурду.

У притулку для старезних Мерсо знову не розуміє необхідність слідувати покладеному принципу і створити хоч би уяву, ілюзію співчуття. Мерсо смутно відчуває, що його засуджують за те, що він помістив свою матір в богадільню. Він намагався виправдати себе в очах директора, але він його випередив: «Ви не могли узяти її на утримання. Їй потрібна була доглядальниця, а ви отримуєте скромну платню. І врешті-решт їй жилося тут краще». Проте в притулку для старезних поступають не згідно з бажаннями, проханнями, звичками людей похилого віку - тільки із старим розпорядком і правилами. Крок убік був неприйнятним, виключення були лише в окремих випадках, да і то з попередніми відмовками. Як це сталося у випадку з Пересом, коли йому дозволили брати участь в похоронній процесії, оскільки в притулку він вважався женихом померлої.

Для Мерсо голоси людей похилого віку, що зайшли в приютський морг звучать «приглушеною тріскотнею папуг», у доглядальниць замість особи - «біла марлева пов'язка», на старечих лицях замість очей серед густої сітки зморшок - «лише тьмяне світло». Перес непритомніє, «як палець, що зламався». Учасники похоронної процесії схожі на механічних ляльок, що нестримно змінюють один одного в безглуздій грі.

Механічне є сусідом з комічним в «Сторонньому», що ще більш підкреслює відчуження героя від того, що оточує: розпорядник процесії - «маленька людина в білому одіянні», Перес - «старичок акторської зовнішності», ніс Переса - «в чорних крапках», у нього «величезні в'ялі і відкопилені вуха, до того ж багрового кольору». Перес метушиться, зрізає кути, аби встигнути за супроводжуючими труну. Його трагікомічний вигляд контрастує із сповненою гідності зовнішністю директора притулку, настільки ж безглуздого в своїй нелюдській «офіційності». Він не робить ані єдиного зайвого жесту, навіть не витирає піт з лоба і з лиця». [12]

2.3 Відображення душевного стану героя за допомогою стихії природи

Мерсо як непричетний, відчужений від дійства, що відбувається на його очах, обряду похоронів. Йому чужа ця ритуальність, він просто виконує обов'язок, всім своїм виглядом показуючи, що він робить саме це, не намагаючись навіть приховати свій відчужений, байдужий погляд. Але відчуженість Мерсо носить вибірковий характер. Якщо свідомість героя не сприймає соціальний ритуали, то воно дуже живе по відношенню до світу природи. Герой сприймає те, що оточує очима поета, він тонко відчуває фарби, запахи природи, чує ледве уловимі звуки. Грою світла, картиною пейзажу, окремою деталлю речового світу Камю передає стан героя.[16] Тут Мерсо - самозабутній залицяльник стихій - землі, морить, сонця. Пейзаж також таємничим чином пов'язує сина з матір'ю. Мерсо розуміє прихильність матері до місць, де вона любила гуляти. Саме завдяки природі поновлюється зв'язок між людьми - мешканцями притулку, - який незбагненно рветься в побуті.

У другій частині повісті відбувається перестановка життєвих сил героя і перелицьовування його рядового, буденного життя в житіє лиходія і злочинця. Його називають етичним виродком, оскільки він нехтував синовим боргом і віддав матір в богадільню. Вечір наступного дня, проведений з жінкою, в кіно, в залі суду тлумачать як святотатство; те що він був на короткій нозі з сусідом, в якого було не дуже чисте минуле, свідчить про те, що Мерсо був причетний до кримінального дна. У залі засідань підсудний не може відбутися від відчуття, що судять когось іншого, хто віддалено схожий на знайоме йому обличчя, але ніяк не на його самого. І Мерсо відправляють на ешафот, по суті, не за скоєне їм вбивство, а за те, що нехтував лицемірством, з якого витканий «борг».

Створюється враження, що суд над Мерсо відбувається не за фізичний злочин - вбивство араба, а за етичний злочин над яким не владний земний суд, суд людини. У цьому людина - сама собі суддя, лише сам Мерсо повинен був відчути міру відповідальності за скоєне. А питання про те, чи любив Мерсо свою матір не повинно було відкрито обговорюватися, дебатуватися в залі суду, а тим більше бути найвагомішим аргументом для виголошення смертного вироку. Але для Мерсо не існує абстрактного відчуття кохання, він гранично «заземлений» і живе відчуттям сьогодення, швидкоплинного часу. Домінуючим впливом на натуру Мерсо є його фізичні потреби, саме вони визначають його відчуття.[16]

Отже, слово «любити» для «Стороннього» не має жодного сенсу, оскільки належить до словника формальної етики, він знає про кохання лише те, що це суміш бажання, ніжності і розуміння, з'єднання його з ким-небудь».

2.4 Зустріч з Марі

Мерсо не чужий хіба що смак до тілесних «рослинних» радощів, потреб, бажань. Йому байдуже майже все, що виходить за межі здорової потреби уві сні, їді, близькості з жінкою. Це підтверджується тим, що наступного дня після похоронів він відправився купатися в порт і зустрів там друкарку Марі. І вони спокійно плавають і розважаються і, зокрема Мерсо, не відчуває докорів сумління, які повинні були природно виникнути у нього з приводу смерті матері. Його індиферентне відношення до цього переломного в житті кожної людини моменту і складає відчуття абсурду, що поступово нагнітається, на перший погляд реального твору.

2.5 Злочин Мерсо - переломний момент в композиції романа

Отже бездумно, не знаючи мети, відчужений Мерсо бреде по життю, дивлячись на нього, як людина абсурду.

У злочині Мерсо вирішальними були сили природи, яким Мерсо так поклонявся. Це «нестерпне», пекуче сонце, яке робило пейзаж гнітючим. Символ світу і спокою - небо стає ворожим людині, являє собою співучасника в злочині.

Пейзаж тут, тобто на арені злочину, і розжарена рівнина, і замкнутий простір, де Мерсо відданий у владу жорстоких променів сонця і звідки немає виходу, тому головний герой відчуває себе в пастці, намагаючись прорватися крізь цю пелену і безвихідність. Ворожа стихія спопеляє тіло і дух Мерсо, створює атмосферу рокового насильства, затягує жертву в свою безодню, звідки немає дороги назад. У алегоричному сенсі сонце стає катом Мерсо, силує його волю. Мерсо відчуває себе на краю безумства. Аби вирватися з круга насильства і зла потрібен вибух, і він відбувається. І вибух цей - вбивство араба.

Сцена вбивства араба є поворотним моментом в композиції «Стороннього». Ця глава ділить роман на дві рівні частини, обернені одна до іншої. У першій частині - розповідь Мерсо про його життя до зустрічі з арабами на пляжі, в другій - оповідання Мерсо про своє перебування у в'язниці, про слідство і суд над ним.

«Сенс книги, писав Камю, - полягає виключно в паралелізмі двох частин». Друга частина - це дзеркало, але таке, яке спотворює до невпізнання правду Мерсо. Між двома частинами «Стороннього» - розрив, що викликає у читачів відчуття абсурду, диспропорція тим часом, як Мерсо бачить життя і як її бачить судді, стає ведучою асиметрією в художній системі «Стороннього».

2.6 Мерсо в залі суду

У залі суду слідчий люто нав'язує Мерсо християнське покаяння і упокорювання. Він не може допустити думки, що Мерсо не вірить в Бога, в християнську мораль, єдиною мораллю для нього дієвою і справедливою є явища, що оточують його, і процеси. Він не вірить в те, що не можна перевірити, побачити, відчути. І ось звучить вирок: «голова суду оголосив в досить дивній формі, що ім'ям французького народу мені на міській площі буде відрубана голова».

В очікуванні страти Мерсо відмовляється від зустрічі з тюремним священиком: духівник - в стані його противників. Відсутність надій на порятунок викликає незборимий жах, страх смерті невідступно переслідує Мерсо в тюремній камері: він думає про гільйотину, про буденний характер екзекуції. Всю ніч, не змикаючи око, в'язень чекає світанку, який може бути для нього останнім. Мерсо нескінченно самотній і нескінченно вільний, як чоловік в якого немає завтрашнього дня.

Замогильні надії і втіхи не зрозуміли і не прийнятні для Мерсо. Він далеко від відчаю і вірний землі, за межами якої нічого не існує. Обтяжлива бесіда зі священиком закінчується раптовим вибухом гніву Мерсо. У житті царює безглуздя, ніхто не в чому не винен, або ж всі винні у всьому.

Гарячкова мова Мерсо, єдина на всьому протязі романа, де він розкриває душу, неначе очистила героя від болю, вигнавши всяку надію. Мерсо відчував відчуженість від світу людей і свою спорідненість з бездуховним і якраз, тому прекрасним світом природи. Для Мерсо вже немає майбутнього, є лише миттєве сьогодення.

Коло гіркоти у фіналі роману замкнулося. Зацькований всесильною механікою брехні «Сторонній» залишився зі своєю правдою. Камю, мабуть, хотів, аби кожен повірив, що Мерсо не винен, хоча він і убив незнайому людину, і якщо суспільство послало його на гільйотину, означає зробило воно злочин ще страшніший. Життя в суспільстві організоване не праведно і нелюдяно. І Камю-художник немало робить аби вселити довіру до негативної правди свого героя.

2.7 В очікуванні страти. Смерть

Існуючий відсталий порядок в світі підштовхує Мерсо до бажання піти з життя, оскільки він не бачить виходу з порядку речей, який склався. Тому останнім словом роману все-таки залишається «ненависть».

У долі Мерсо відчувається абсурд: молодий і закоханий в «страви земні», герой не міг знайти нічого, окрім безглуздої роботи в якійсь конторі; позбавлений коштів, син вимушений помістити свою матір в богадільню; після похоронів він повинен приховувати радість близькості з Марі; судять його не за те, що він убив (про убитого араба по суті мови немає), а зате, що він не плакав на похоронах своєї матері, а на порозі смерті йому нав'язують звернення до Бога.

ВИСНОВКИ

Отже, підсумовуючи вищезазначене, можна зробити висновок, що виходячи за межі понять, які були потрібні Камю для створення екзистенціального типу «невинного герою», ми стикаємося з питанням можливості виправдання вбивства на тій підставі, що сталося воно випадково. Концепція абсурду не лише відображала художнє бачення письменника, але і не звільняла героя від властивого йому пороку етичної індиферентності. У трактаті «Людина блукаюча» Камю строго оцінить те, що з часом він змушений буде долати. Відчуття абсурду, якщо намагатися витягувати з нього правило дії, робить вбивство щонайменше байдужим і, отже, можливим. Якщо ні в що вірити, якщо ні в чому немає сенсу і не можна затверджувати цінність чого б то не було, то все допустимо і все неважливо. Немає «за і проти», вбивця ні прав ні не має рацію. Злодійство або доброчесність - чиста випадковість або «примха».

У «Сторонньому» Камю зробив спробу встати на захист людини. Він звільнив героя від фальші, якщо пригадати, що свобода для Камю - це «право не брехати». Аби виразити відчуття абсурду, Камю створив типовий образ епохи тривог і розчарувань. Образ Мерсо живий і в свідомості сучасного французького читача, для молоді ця книга служить вираженням їх бунту.

І в той же час Мерсо - це свобода бунтаря, що замкнув всесвіт на самому собі. Остаточною інстанцією і суддею залишається певна людина, для якої вищим благом є життя «без завтрашнього дню». Борючись з формальною мораллю, Камю поставив алжирського клерка «по той бік добра і зла». Він позбавив свого героя людської спільності і живого мешкання моралі. Любов до життя, подана в ракурсі абсурду, занадто явно викликає смерть. У «Сторонньому» не можна не відчути рух Камю вперед: це життєстверджуюча відмова від відчаю і наполеглива тяга до справедливості.

Отже явище відчуження продовжує привертати увагу з боку дослідників, не дивлячись на те, що воно займає місце вже не перше століття. Це пов’язано з тим, що в наші дні все гостріше відчувається та небезпека, яка створюється другою стороною людського прогресу. Людство стає сильніше, могутніше та небезпечніше для самого себе.[19]

В реальному світі все взаємопов’язано, тому говорити про «чуже» можна не забуваючи його відносність. Отже відсутність зв’язків – це вже відношення. Тобто відчуження має місце завжди в будь-якій предметній діяльності людини. Навіть в розвиненому суспільстві людина робить щось не стільки для себе, скільки для інших.

Неприйняття, заперечення, «тотальне відчуження», егоїзм є тією крайністю відчуження, патологічною однобокістю, яка так чітко виражена в творі.

Працюючи над твором, Камю вже вирішив проблему свободи в її зв'язку з проблемою правди.

Список використаної літератури

1. Белов В.И. Ремесло отчуждения. М., 1988.Камю А. Посторонний. – М.; Харьков, 1999.

2. Камю А. Записные книжки. – М., 2000.

3. Камю А. Бунт и рабство // Камю А. Изнанка и лицо

4. Камю А. Беседа о бунте // Камю А. Изнанка и лицо

5. Камю Альбер. Вибране. Вступна стаття Веліковського С., Москва. Видавництво «Правда», 1990 р.

6. Камю Альбер. Вибране. Збірка. Передмова Веліковського С., Москва. Видавництво «Веселка», 1989 р.

7. Камю Альбер. Вибрані твори. Післямова Веліковського С., «Прокляті питання» Камю. Москва. Видавництво «Панорама», 1993 р.

8. Антонян Ю. М. Психологическое отчуждение личности и преступное поведение. Ереван, 1987.

9. Кутасова И.М. Альбер Камю: нигилист против нигилизма//

Вопросы философии.- 1975.

10. Долгов К. Красота и свобода в творчестве Альбера Камю/ Камю А. Творчество и свобода. Сборник.- М., 1990.

11. Кушкін Е.П., Альбер Камю. Ранні роки. Ленінград. Видавництво Ленінградського університету, 1982 р.

12. Затонський Д. Книга про зарубіжну літературу ХХ ст Москва. Видавництво «Освіта», 1979 р.

13. Евнина Е. Судьбы экзистенциалистского романа// Вопросы литературы.- 1959.

14. Огурцов А. Отчуждение// Философская энциклопедия. М., 1967

15. Лапин Н.И. Отчуждение // Новая философская энциклопедия. М.,2001

16. Маньковская Н.Б. Проблема “человек и природа” в философии Камю/ Весник МГУ Сер.8. Философия.- 1973.

17. Маньковская Н.Б. Счастливая смерть постороннего// Вестник МГУ.- 1973.

18. Маркович М. Маркс об отчуждении// Вопр.филос., 1989

19. Ойзерман Т. Человек и его отчуждение// Человек и эпоха. М., 1964.

20. Попович М. Бунтівливий Камю// Зарубіжна література.- 1998.

21. Попович М. Похід проти розуму.- К., 1960

22. Антонян Ю. М. Психологическое отчуждение личности и преступное поведение. Ереван, 1987.

23. Сартр Ж.-П. Разбор «Постороннего» // Сартр Ж.-П., Камю А. Две грани экзистенциализма - М., 2001. – C. 329.

24. http://noblit.ru/content/view/199/33/ -Великовський С.И. “Проклятые вопросы“ Камю

25. http://dic.academic.ru/dic.nsf/bse/92904/Камю ------ Карпушин Б.А. Концепция личности у Альбера Камю

26. online библиотека Reliquarium Ж. П. Сартр – пояснення «Стороннього»