Курсовая работа: Образи-символи у казці Бориса Грінченка "Сопілка"

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ О. ГОНЧАРА

ФАКУЛЬТЕТ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ І ЛІТЕРАТУРИ ТА МИСТЕЦТВОЗНАВСТВА

КАФЕДРА УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Курсова робота

Образи-символи у казці Бориса Грінченка «Сопілка»

Дніпропетровськ

2010

Зміст

Вступ

Розділ 1. Світ казок та образів Бориса Грінченка

1.1 Життєвий шлях Грінченка

1.2 Грінченко – казкар та педагог

1.3 Українські символи: поняття символів та їх дослідження

Розділ 2. Образи-символи у казці Б. Грінченка «Сопілка»

2.1 Аналіз образів-символів казки «Сопілка» Б. Грінченка

2.2 Порівняння образів-символів Б. Грінченка із символами-образами української міфології

2.3 Порівняльний аналіз казки «Сопілка» Б. Грінченка та «Казки про калинову сопілку» О. Забужко

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Улюблені із дитинства казки – це не просто вигадані історії, які цікаві дитині, але й чудовий інструмент, що допомагає корегувати поведінку дитини та вирішувати її психологічні проблеми. Захоплюючий світ казок діє на дитину заворожуюче, приваблюючи описом незнаних країн та казкових персонажів. Ось тому, діти сприймають казки як дещо, що не викликає у них ні критики, ні зауважень.

Саме через це виникає питання, чому казка так близька дитині? Справа в тому, що казкові образи представляють собою мову символів, що близька дитячій свідомості. Ці символи прийшли в культуру із глибини віків і представляють собою результат праці історичного колективного розуму. Саме тому, сприйняття казки дитиною та дорослою людиною кардинально відрізняється, бо логічне мислення та життєвий досвід дитини дозволяє сприймати казку на інтуїтивному рівні, сприймати ці образи-символи.

Казки допомагають дитині будувати свій внутрішній світ гармонійно, адже завдяки казкам у дитини є можливість «приміряти» негативні ролі, і визначити для себе добро та зло. Зіставляючи себе із тим чи іншим головним героєм, дитина визначає для себе той чи інший тип поведінки та навчається долати різні ситуації. Наприклад, головний герой долає зло і виходить переможцем із будь-якої ситуації, а не тікає від неї, починає діяти задля подолання проблеми. І дитина, співчуваючи героєві з ним переживає в уяві цю небезпеку, і цим самим зменшуються страхи та підвищується самооцінка [14; 52].

Окрім того, дитячі казки активно розвивають уяву та образне мислення, допомагають різнити дійсність від вигадки, формуючи відношення до казкових та реальних ситуацій. Казки навчають дітей бачити прекрасне в навколишньому світі, відчувати його барвистість та багатство життя. А ще казки передають колорит народних звичаїв, містять основи народного світогляду та закладають дітям міцні основи народної моралі.

Джерелом тем, художніх образів, образів для творів письменників часто виступала усна народна творчість. Не стали винятком авторські казки, що базуються на традиціях народних казок, носіїв зашифрованої інформації про світ, його виникнення, етики та естетики. Казки виникають переважно на основі міфів, що зумовлює їх спорідненість, але практичне застосування цих творів різне: міф має сакральне значення, а казка – виховне та розважальне. Тож не дивно, що історія виникнення казок вже нараховує тисячі років.

Українська казка (народна та авторська), попри різноманіть тематики, складає єдиний монолітний блок української народно-літературно-виховної культури, що утворений кількома потужними пластами, які виникли у різні історичні епохи. Але і самі найдавніші казки, що виникли задовго до утворення держави на нашій землі відомі та актуальні і понині, наприклад, про Яйце-райце чи про Котигорошка.

Чимало українських письменників написали казки. Серед них Іван Франко, Марко Вовчок, Леся Українка, Олена Пчілка, Юрій Федькович, Григорій Квітка-Основ'яненко, Левко Боровиковський, Євген Гребінка, Пантелеймон Куліш, Борис Гребінка, Оксана Забужко та багато інших відомих письменників. Завдяки цим авторам та всупереч труднощам історичного шляху, українська літературна казка жила та розвивалась. Використовуючи народні мотиви для створення своїх казок, українські письменники поповнювали скарбницю української літератури та культури [7; 105].

Борис Дмитрович Грінченко – видатний український письменник, вчений та критик, публіцист, педагог та мовознавець, освітній та громадський діяч культурного процесу кінця ХІХ – початку ХХ століття. Його творчість була зразком для І.Франка, М.Коцюбинського, Лесі Українки, П.Грабовського та інших видатних його сучасників. Перу Грінченка належить чимало творів про дітей та для дітей, оскільки він орієнтувався саме на них. Він зарекомендував себе як знавець дитячої психології, про це свідчить низка оповідань, у яких відображено духовний світ селянської дитини. Крім того, Грінченко був видатним педагогом, який з повагою ставився до народної педагогіки, вважаючи, що вона виховує людину чесною, працьовитою, сміливою та відданою народові.

Казки, думи, фантастичні оповіді та пісні написані Грінченком більш, ніж 100 років тому і понині захоплюють дитячу душу.

Актуальність даного дослідження обумовлена тим, що питання виховання дитини із самого молодшого віку набуває усе більшого значення, а казка є найбільш зручним засобом у цьому, образи-символи якої розвивають уяву та формують світогляд. Оскільки Борис Грінченко один із найяскравіших представників українських казкарів, то природно, що саме його творчість буде розглянута в даному дослідженні.

Метою даної курсової роботи є:

- дослідження життєвого та творчого шляху Бориса Грінченка;

- аналіз українських символів та їх дослідження;

- ознайомлення із віршованою казкою Грінченка «Сопілка» та виділення її образів-символів;

- порівняльна характеристика образів символів казки «Сопілка» із образами-символами інших творів українських авторів.

Об ’ єктом дослідження є віршована казка Б. Грінченка «Сопілка»

Інформаційним забезпеченням роботи є наукові матеріали, статті та дослідження української народної та літературної казки, українських образів-символів, праці, наукові роботи та мемуари Бориса Дмитровича Грінченка, його збірники казок, зокрема віршована казка «Сопілка».

Розділ 1. Світ казок та образів Бориса Грінченка

1.1 Життєвий шлях Грінченка

Народився Борис Дмитрович Грінченко 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр Сумської області, у родині відставного збіднілого офіцера, який мав у володінні лише кілька десятин землі та водяний млин. Батько добре знав українську мову, але визнав за основну лише російську, українською спілкувався лише із селянами. У малого Бориса українська мелодична мова викликала захоплення і він із задоволенням її вивчав із малечку, читаючи усі батьківські книги.

В 11 років Грінченко вступив до Харківської реальної академії, у якій і розпочалось формування суспільної та політичної позиції юнака, його народництво, що було дуже сприятливим, оскільки Харків був на той час одним із центрів антицарської діяльності. У цей час, під впливом прочитаного «Кобзаря» Шевченка він починає збирати та записувати почутті пісні, легенди, казки та фольклорні матеріали.

29 грудня 1879 року юного Грінченка було заарештовано за читання та розповсюдження забороненої книги «Парова машина» Подолинського, наслідком цього арешту стала заборона подальшого навчання у вищих навчальних закладах. Відбувши рік у засланні, Грінченко повертається до Харкова у пошуках роботи, заробляючи репетиторством, він працює над собою та готується до вступу в Харківській університет на народного вчителя. Через рік він успішно вступив до вузу, по закінченню якого прагнув свої знання використовувати на ниві освіти за зразками народної педагогіки та світової науки про виховання. Молодого вчителя послали у відстале село, в якому жили російські переселенці [11; 35].

У 1883 році він одержав посаду в селі Олексіївка, при Зміївському повіті, після закінчення літніх курсів вчителів. Під час курсів, він познайомився із молодою вчителькою Марією Загірною, яка стала його дружиною, вірним другом та соратником у всіх справах, яка активно крім того працювала письменником та перекладачем.

У 1887 році Грінченки переїхали до Луганської області, де в цей час відома освітня діячка та письменниця Алчевська Х. Д. відкрила народну школу та розшукувала справжніх активістів освіти. За короткий час ця школа стала найкращою в повіті, а Грінченко, за час праці в ній, проявив себе як педагог-новатор, досвід якого і понині дуже актуальний [11; 40].

Напередодні революційних подій, сім’я Грінченка була змушена залишити школу, оскільки маленькій донці Насті настав час продовжувати навчання, і тому родина оселилась у Чернігові. Грінченко влаштувався на посаду ділознавця оціночної комісії, оскільки робота в земстві давала непоганий прибуток, але його незабаром звідти було звільнено за доносом. Із цього часу настали скрутні часи для родини, але друзі не полишили його і тоді, влаштувавши у Чернігівський музей. Цей музей був на той час одним із найбільших з історії, мистецтва, літератури, етнографії та археології на Україні і Борис Грінченко із запалом взявся до роботи, цілими днями упорядковуючи безцінні скарби української старовини. Вже у 1900 році за його участю був складений та виданий «Каталог музею української давнини».

У 1902 році Грінченки переїжджають до Києва, де він розпочинає роботу над створенням словника української мови редакції «Київська старина». На той час частина словника вже була зібрана, але весь тягар підготовки та видання ліг на плечі Бориса та Марії, і після важкої роботи, їх героїчний подвиг увінчався успіхом, «Словник української мови» вийшов у світ у 1907-1909 роках у чотирьох томах [11; 42]. Словник містить 68 тисяч українських слів з народної писемної мови та був удостоєний Російською Імператорською Академією Наук другою премією М.І.Костомарова. Під час перебування у Києві Грінченко не лише працював над словником, а й займався громадською діяльністю, зокрема організацією української преси та діяльністю товариства “Просвіта”.

Тим часом донька Настя вже активно цікавилась українським національним рухом, перекладала, пробувала писати та захоплювалась музикою. Після закінчення Дубинської гімназії вона подалась до Львова, де вступила до філософського факультету. Незабутнє враження справила на неї зустріч із Іваном Франком, з яким вона познайомилась під час навчання. Студенткою вона познайомилась із членами Революційної української партії, і їх діяльність повністю захопила її. Приїжджаючи додому, вона потай привозила підпільну літературу. Дуже швидко вона стала на революційний шлях, ставши активною учасницею соціал-демократичного робітничого руху. Архівні документи свідчать, що вона мала причетність до збройних виступів у роки першої російської революції, де і була заарештована [10; 196]. На початку 1906 року у Насті виявили туберкульоз, від якого вона померла через 2 роки, а слід за нею і її маленький син, єдиний онук Грінченків.

Таке нещастя Грінченко дуже важко переживав, і як наслідок почав сильно хворіти. У вересні 1909 року він виїздить до Італії на лікування разом із дружиною, і оселяється у південному місті Оспадаленні, яке стало його останнім притулком. 6 травня 1910 року помер видатний український письменник, вчений, освітній та громадський діяч. Поховали Грінченка 9 травня у Києві, на Байковій горі. Російська та українська преса активно відгукнулась на втрати письменника, і його ім’я дуже швидко з’явилось у багатьох вітчизняних та зарубіжних виданнях. В селі Олексіївці, де Грінченко проявив себе як видатний педагог з'явився перший пам’ятник Борисові Дмитровичу Грінченко.

1.2 Грінченко – казкар та педагог

Збирати та досліджувати казки Грінченко розпочав ще під час навчання у Харківській реальній школі. Там він вперше ознайомився із «Кобзарем», під впливом якого почав збирати та записувати пісні, легенди, казки та інші фольклорні матеріали.

Потім, вже під час вчителювання у 1884-1885 роках, він продовжив це захоплення, і тут йому сприяли самі селяни та його учні, за допомогою яких він записав більше 200 зразків фольклорних матеріалів, основу яких складали казки. Більшість із тих зібрань були представлені громадськості у першому випуску «Етнографічних матеріалів», що мав назву «Оповідання, казки, легенди, прислів’я, загадки та інше» [6; 427].

Вперше як казкар Грінченко проявив себе у 1894 році, коли його книжка «Книга казок віршем» була надрукована у Львові, потім в Одесі у 1896 році, і вже після смерті, у 1914 році у Києві. При читанні цих казок, деякі сюжети стають знайомими, оскільки Грінченко віршував переважно українські народні казки. Під час роботи у музеї, він дуже багато часу присвячував зібранню народних міфів, казок, притч та усіляких історій. Борис Грінченко завіршовував народні казки, перекладаючи їх із прози на віршовану мову, оскільки справедливо вважав, що віршем читати і легше, і цікавіше. Тут був і педагогічний зміст, оскільки таку казку легше запам’ятати та вивчити напам’ять [6; 430].

Письменник та поет дуже любив народні казки, і зібравши їх серед простих людей, видав «Українські рідні казки, вибрані для дітей», оскільки бажав аби діти знали та пам’ятали свою історію у найлегшій формі.

Найбільш відомою збіркою віршованих казок Грінченка є «Книга казок віршем». Це книжка не про сучасність, а про давнє життя, і всі герої її покликанні викликати та навчати певним емоціям. Образи дівчат Галі та Лесі, а також бідної риби із «Риб’ячих танців» викликають співчуття. А образи могутнього комара, який лева переміг, але не зміг подолати павука чи крука, великої птиці, що надто пишався своїм розумом і якого обдурив рак повинні навчати скромності та поваги до інших [5; 5]. Сміх викликають дурний Іван, що думкою багатів, та ще дурніший Юхим, який замість того, щоб багатіти власною працею, шукав скарб у лісі. Ці два героя повчають тому, що багатство не головне, і нічого так просто не можна отримати в житті, а все потрібно заробити. І цьому є інший приклад, ледачий Сірко, який дуже багато чого через власну лінь натерпівся. Автор глузує із Тимоха та Солохи, які так довго чекали на щастя від Долі, а отримавши його так і не змогли ним скористатись [5; 7].

Знаючи ціну казкам, Грінченко казав, що «казка, то є найкращий навчальний посібник та матеріал». І був правий, адже казка навчає цінувати добро та справедливість на світі та зневажати зло.

Видатний педагог Грінченко з великою повагою ставився до народної педагогіки, зробивши її вінцем своєї педагогічної теорії. Письменник передавав прагнення народної педагогіки виховати людину чесною, працьовитою, сміливою, відданою народові. Розпочиналося таке виховання в родині, бо саме тут діти мають навчитися шанувати гідність людської особистості, усвідомити важливість родини й роду. Якщо дитина поважає батька та матір, виконує їхні вимоги, прислухається до їхніх порад, то це свідчить про наявність батьківського авторитету в родині.

Ідеями й засобами української народної педагогіки пройнята педагогічна діяльність та літературно-педагогічна творчість письменника. Українську народну педагогіку Грінченко відносив до невід’ємного компонента українознавства, феномена українства й могутнього фактора українотворення, тобто формування на основі пізнання свого народу й самого себе. Він засуджував верхівку суспільства, яка зневажала своє рідне, українське, національне. Нехтування своїм, національним, йому уявляється диким [15; 87].

Діти – майбутнє народу. Тому боліло серце вчителя за їх долю, оповиту пітьмою неуцтва і злиднів, тому і постають з його творів світлі, добрі, ліричні образи дітей. Твори про дитячу долю розкривають перед читачеві щедру, чуйну душу педагога, воскрешають роки його вчителювання. Теплотою, душевним тактом, вірою у світле дитяче серце віє з його оповідань.

Проте, Борис Грінченко у своїх творах нещадно викривав облудну систему навчання і виховання, яка панувала в Росії й була скерована на одурманення і знищення людської особистості, бо царський уряд був найменше зацікавлений у справжній освіті народу. Адже, раби не повинні відчувати свого рабства, а для цього темрява, забобони – найкращі помічники.

Шість років Борис Грінченко разом зі своєю дружиною Марією Загірною жив і працював у Перевальському районі. Х. Д. Алчевська, відома українська просвітителька, почувши про обдарованих педагогів, запрошує їх у свою приватну школу, відкриту в с. Олексівці, і Грінченко погоджуються, проте з однією умовою: ніхто не повинен втручатися в їхню систему викладання. Всі шість років наполегливо працювали вони, втілюючи у життя педагогічні принципи Ушинського, Каменського, Локка [13; 55].

У матеріалах музею імені Грінченка є копія спогадів його дружини Марії Загірної «Школи, де вчителював Борис Грінченко», в яких вона згадує, що навчали тоді дітей у Олексіївській школі російською мовою, бо підручники теж на російській мові, хоча рідною мовою для місцевих жителів була українська. Тож, щоб навчати дітей рідній мові, доводилось вдаватись до хитрощів: «В школі треба відповідати тією мовою, якою до тебе говорять». Грінченки разом із дітьми співали українських пісень, колядок, давали дітям читати книжки, написані рідною мовою [11; 47].

В спогадах Марії Загірної написано: «Біля сіней у нас була комірчина, і в ній були ліки і книжки. Зібрано там було з українських книжок усе, що можна було здобути у той час, а щоб збільшити кількість книжок, ми в книжковому форматі переписували надруковані свої переклади та не переклади, а з творів інших письменників Грінченко склав збірник, писав його здебільшого друкованими літерами, якось прикрашав, і школярам ці книжки дуже подобались» [11; 48].

Як відзначає дослідник творчої спадщини Грінченка О.І. Неживий: «Морально-етичні уподобання вчителя, довірливість, доброта й простодушність в спілкуванні з учнями, намагання прилучити їх до рідного слова, джерельної чистоти народної творчості – і все це за тих умов, коли було заборонене слово, а вчителі навіть за те, що розмовляли з учнями українською мовою, переслідувалися звільнялися з роботи» [11; 50].

Відомо також, що свої оповідання письменник відразу використовував у практичній роботі. Він їх читав учням, давав книжки для прочитання вдома, і їхньою допомогою виховував у дітей високі моральні якості людини та громадянина. У ті роки дитяча література набувала великого суспільного значення не тільки як фактор виховання, але і як поле, і як засіб боротьби за підростаюче покоління між колоніальною ідеологією царизму та ідеєю національної незалежності, ідеєю соціального гноблення й соціального визволення [1; 28].

Довголітня педагогічна праця дала можливість Б. Грінченкові досконало вивчити стан тогочасної освіти, становище вчителя, особливості характеру дитини, її поведінки, що позитивно позначилося на достовірності зображувального, психологічному вмотивуванні вчинків дітей і дорослих.

Педагогічна, літературна, наукова та громадська діяльність Бориса Грінченка на Луганщині, в селі Олексівці має всеукраїнське значення. Можна з впевненістю сказати, що саме тут сформувався Б. Грінченко як письменник та педагог.

1.3 Українські символи: поняття символів та їх дослідження

В казках Борис Грінченко міг доступно й неперевершено викласти для селянських дітей весь колорит та неповторність фольклору українського народу, за допомогою влучних образів та символів. Бо саме символ стоїть на грані людської свідомості, і є характеристикою художнього образу з точки зору його осмислення, вираження ним якоїсь художньої ідеї.

Тому саме образи-символи стали предметом нашого дослідження. Що ж становить собою це поняття?

Система символів в традиційній культурі займає помітне місце, хоча погляди на її природу, функції та роль у житті суспільства та людини ще вивченні мало. Символіка як глибинна універсальна система своєрідно виявляє «образ світу», втілений в казці: це образні коди ментальності народу, репрезентанти його ідеалів, ціннісних морально-етичних та естетичних орієнтирів [7; 523].

Прагнення осмислити світ через систему образів-ідей, образів-символів має коріння у філософському мисленні раннього середньовіччя, зокрема в ідеалістичній концепції Платона. Вивчення символічних образів було в центрі уваги дослідників різних часів і народів, що витлумачували їх із різних позицій, за різними методологічними засадами, знаходячи водночас у явищі символізації все нові грані й особливості. Основним образом-символом Біблії є, на думку філософа, Сонце. Це первісна фігура, архетип, що символізує вічну натуру, або Бога.

Середньовіччя акцентувало: символи існують як для приховування істини, так і для її виявлення, пізнання. До того ж, пізнання вищої істини можливе лише на основі розкодування символічних образів, саме в них закладено знання першооснов буття. Епоха Відродження ставить символ у центр пізнавального комплексу, підкреслює його естетичну роль [16; 489].

Німецька класична філософія в особі І. Канта вважала символ чуттєвим способом представлення ідей розуму за аналогією. Спосіб пізнання символу - це спосіб інтуїтивного пізнання прообразу чи ідеї, невичерпної в своїй невимовності й повноті. Й. В. Гете конкретизував поняття символу: «Часткове завше підлягає загальному. Загальне завше має співвідноситись із частковим. Все, що відбувається,− символ, і в той же час, коли воно цілком виявляє себе, то вказує на все інше. Справжня символіка там, де часткове репрезентує загальне не як сон чи тінь, але як живе миттєве одкровення непізнаваного».

Г.В. Гегель у символі вбачав знакову природу, смисл і вираження смислу. Символ як знак лише тоді може мати мистецьке значення, коли перетворюється в образ. А образ, будучи символічним, розкриває не весь комплекс своїх властивостей. Отже, в символі поряд із одночасним накладанням деяких властивостей образу і смислу є ще й інші ознаки, що їх можна збагнути лише в контексті застосування.

Оригінальну теорію поетичного символу на українському матеріалі розробив М. Костомаров. Головне в концепції Костомарова − розуміння національних, культурних і релігійних чинників, що визначають символіку того чи іншого народу. За думкою вченого, походження і розвиток народної символіки можуть бути з'ясовані лише через образне відображення народного духу, народного мислення [9; 45].

О. Потебня визначив три основні відношення символу до означуваного: порівняння, протиставлення і відношення причинне. Вчений розглядав символ не лише як стилістичну категорію, а й як продукт культурно-історичного розвитку людства, пов'язаний із мовою, світоглядом, пізнанням світу; він вважав символ не тільки явищем мови, міфології, але і явищем усної художньої творчості в її родово-видових трансформаціях, жанровій специфіці, динаміці [8; 79].

У ХХ столітті теоретичні дослідження символу і символіки здійснили З. Фрейд, Г. Бейлі, Г. К. Юнг, К. Леві-Стросс, Е. Кассірер, О. Лосєв, П. Флоренський, Х. Керлот, Р. Кох, Т. Тодоров та ін. Кожен із цих вчених по-своєму трактує символічно-міфологічні явища.

Існує багато різноманітних символів. Можна виділити найголовніші українські символи: символи рідного краю, Батьківщини, родини, природи, стихійних явищ, роботи, віри та багато інших.

До символів рідного краю можна віднести символ хати. Для селянської родини хата була місцем на землі, де усе рідне, звичне і незвичне. Недарма наявність власної оселі виводила людину на певну сходинку громадського визнання, означала, що вона працьовита, клопочеться про прихисток і достаток своєї сім'ї. Хата надавала людині не тільки притулок від непогоди, але й створювала їй умови для повсякденного існування, де відновлюються сили, визріває натхнення [2; 18].

Одним із головних символів Батьківщини для українців здавна був Дніпро. Дніпро безперечний символ України оскільки це найбільша та найславетніша річка України, символ народу, віри (саме в Дніпрі Русь приймала хрещення), слави, величі (саме по ньому здійснювали свої славетні походи запоріжці), символ українського героїзму (героїчна битва за Дніпро стала переможною віхою у визволенні України від фашистських загарбників) [12; 32].

Символами української природи є барвінок, бджоли, лелеки, жито. Барвінок вважали провісником весни, його глянцево-зелене тверде листя не гине ні влітку від спеки, ні зимою від холоду, морозу і снігу, тому рослина стала символом радісної життєвої сили, вічності. У християнстві бджола завжди виступала як провісниця весни, родючості. На Україні до лелек ставилися як до священних птахів, тому вважалось, що якщо на хаті звив гніздо лелека, то в родині має бути лад. Саме ці чорно-білі красені приносили, за повір'ям, до оселі немовлят. Жито - одна із найдавніших злакових культур на Землі, тому її зерно, колосся, снопи, хліб стали ритуальними, символічними ще з часів давнини, а саме жито розглядали як основу життя.

Символами віри для українців в давнину були язичницькі боги – Ярило, Велес, Богородиця, Ісус Христос, храми. Серед язичницьких богів найбільш сильним був Ярило – бог Сонця, Любові та пристрасті, заступник хліборобів, через що і пішла назва ярова пшениця. Богородиця – це символ Матері, Цариці Небесної, життя, світла, мудрості, таїни, любові, вона була заступницею в радості та смутку, образом ідеальної жінки-матері. Православний храм символізує Царство Боже в єдності трьох його сфер: Божественної, небесної, земної [4; 475].

Видатний письменник та педагог Б.Грінченко прожив коротке, але надзвичайно яскраве життя, в якому були і радощі і сумніви, зробивши за цей час дуже вагомий внесок в українську літературу та педагогіку. Його педагогічне надбання і понині використовується, а казки стали найкращим засобом навчання та формування мислення й світогляду.

Символ - одна із могутніх підвалин національної культури. Наукове розуміння поняття символу закладалося ще з давніх часів. Як відомо, символізм випливає з міфу, міфологічного мислення. Людина віддавна пізнавала довкілля як своєрідний ключ до розуміння і відтворення свого внутрішнього світу. Символи залишаються важливим об’єктом наукових фольклористичних досліджень.

Розділ 2. Образи-символи у казці «Сопілка»

Борис Грінченко більшість своїх казок написав на основі легенд та переказів українського народу, які збирав із 1878 по 1895 роки. Казка «Сопілка» теж написана на основі однієї легенди.

Давно жила в оселі бідна родина: батько, мати і син. Коли син підріс, то пішов по світу щастя-долі шукати. Йшов він і йшов, бачить, що росте при дорозі на узліссі кущ калини. Сів він під ним відпочити. А калина так ласкаво шепоче гілочками, наче хоче щось розповісти. Юнак вирізав з калини сопілку і заграв. Як же він здивувався, коли заговорила сопілка людським голосом:

Ой помалу-малу, юначе, грай.

Та не вразь мого серденька вкрай.

Мене сестриця зі світу згубила.

В моє серденько гострий ніж устромила.

Коли юнак дійшов до села, то розповів людям про дивну пригоду. І вони повідали йому про ту страшну трагедію, що трапилась тут, де виросла калина. Бабина дочка, заздрячи красі дідової дочки, убила її і закопала в лісі. На місці, де пролилася кров бідної дівчини, виріс кущ калини, навесні він зацвітає білим цвітом, улітку ховає подорожніх від спеки і дощу. А восени і взимку поломеніє червоними кетягами [2; 23].

2.1 Аналіз образів-символів казки «Сопілка»

Казка насичена українськими образами-символами. Читач одразу зустрічається із образом хати – символом родини, тепла, затишку та любові:

У хаті білій край села,

Під гаєм аж густим,

Сім’я маленька жила:

Дідусь, бабуся з ним,

Та в них і діти ще були…

І в тій хатині всі

Вони тихесенько жили… [5; 21]

Одразу уявляється біла, чиста хата, із прибраним подвір’ям, із квітами під віконцями та гніздечками ластівок під стріхою – добра, мирна картина, родинний затишок, царина любові та поваги між усіма її членами. У такій оселі будь-яка непогода чи негаразди стають незначними.

Якщо розглянути образ дівчини Галі, то відразу помічаємо символ чистоти, доброти, незайманості, відкритості та доброти. Галя символізує собою радість та світло землі, сонця, красу весни, тепло літа та ласкавість осені:

Вона сміється – і навкруг

Мов сонечко сія. <>

Вона засмутиться – й немов

І сонце померка [5; 22].

Галя−це дитя природи, яку вона прородила, аби прикрасити землю, відновити її, зробити якомога більше людей щасливими. Ось тому, у Грінченка дівчина Галя – образ-символ самозреченості та самовідданості, чистоти і щирої любові до навколишнього світу:

Дитячим серденьком своїм

Любила Галя всіх:

І тата, й маму, і сестер

Любила двох своїх [5; 22].

Щодо природи, то образи-символи квіток, трави, метелика, бджоли та вітру покликані пробудити та відновити природу. «Квіти, квіти й квіти» символізують собою нескінченну плодючість землі. Образ-символ молодої, зеленої трави уособлює в собі здоров’я, захист від злих сил. «Метелик в’ється по квітках; бджола дзвенить крилом», символізують працю заради природи, нескінчений зв'язок у природі та її відновлення задля подальшого життя. Образ вітру символізує собою дух, дихання, що «тихесенький біжить, цілується з листом», і цим самим надає руху тому, що саме нездатне рухатись, символ невловимості та швидкості.

Суто українським національним образом є образ мавки – різновиду русалок. Мавки – це суто український образ, оскільки місцем їх поселення вважаться західна частина Полісся та Галичина. Мавки у Грінченка символізують зло, злі духи, які приносять шкоду і можуть навіть загубити. Люди побоювались ходити до лісу вночі чи залишатись там допізна, «бо, кажуть, бігають мавки у лісі в пізній час…»

Також у творі присутній образ очей, символ-образ розуму та духу. В язичницьких віруваннях сонце і місяць символізували очі неба, що стежили за земним. У Грінченка, очі Галі, у найстрашніші хвилини її життя виражають біль, печаль та докір своїм вбивцям:

А глянула на них –

Докір німий у очах був

Журливих і ясних…[5; 24]

Така стійкість до страждань та мук дуже символічна для української дівчини, і в цілому для України. Цим автор прагнув показати, що незважаючи на страждання, та муки, що їх доводиться терпіти через свою довіру та правду, радше померти, а ніж благати про пощаду у своїх вбивць. «Журливих» бо страждання приносять рідні та кохані люди, і Галі справді важко від того гріха, що його беруть не себе сестри.

Яскравим і головним символом в казці виступає калина, з якої пастух вирізав сопілку. Калина – символ України, вірна супутниця людини від народження до останніх днів. Вона була потрібна в різних обрядах, коли приходили вітати батьків з народженням дитини, приносили хліб, як символ достатку, корінь життя, гроші, як символ багатства і обов'язково калину, як символ краси, здоров'я рідної землі. Рубінові плоди калини здавна символізують мужність людей, які проливали кров за Батьківщину в боротьбі з ворогами. У народі живуть легенди про сміливих дівчат, які заводили у непрохідні хащі загони татаро-монгольських ординців, прирікаючи їх на загибель. Саме з крові цих патріоток нібито і зросли калинові кущі.

Калина – це образ-символ дівочості, цноти, краси, пристрасті та кохання, недарма насінина калини по формі нагадує серце, а ягідка червона немов кров. У давнину, матері бажали своїм дочкам: «Будь, доню, і ти червоною та здоровою калиною, незайманою до вінця». У Грінченка калина має сумну символіку:

… І вони

Її сховали там,

Де кущ калиновий пишавсь,

Схилившись гіллям… [5; 24]

Вона символізує розлуку, втрату частинки краси та крові, саме тому ягоди калини яскраво червоні, в гілки мов тендітні дівчачі руки, що простягаються в мольбі та жалю:

І де калинонька смутна

Схиляється й шумить

Вона шумить, а з неї спів

Тихесенький дзвенить [5; 24].

Також у Грінченка калина символізує собою деякий зв'язок із «тамтешнім світом», оскільки саме вона стає процвітає із таємниці Галі та двох її сестер, росте докором її у їх злодіянні та квітом правди.

Було таке повір'я, що коли з калини зробиш сопілку, то в родині з'явиться син – продовжувач роду. А тому, хто не посадив калини на своєму подвір'ї, а ще гірше – викорчував її – ні йому, ні його дітям ніколи не почути найніжнішої в світі пісні, її може подарувати сопілка з маминої калини.

Калинова сопілка в народі оспівана як казковий образ. У легендах і казках сопілка чує і бачить те, що люди від інших хотіли приховати. У казці тужливо співає сопілка, розповідаючи про тяжкий злочин, коли дві сестри третю, наймолодшу через заздрощі убили:

Ой, помалу-малу, ти, сестронько, грай,

Та не врази мого серденька вкрай!...

Ой ви мене, сестри, з світу згубили,

Під кущем у лісі мене положили,

У холодній ямі мене поховали,

Ще й ногами землю зверху протоптали… [5; 24]

Сопілка тут символізує правду, яку не можна більше приховувати, яка сльозами капає з гілок калини, благаючи про те, щоб її почули. Щоб відчули той біль, та ті страждання, які випали на долю молодої дівчини. Спів сопілки – це символ не тільки краси душі, кохання, а й узагальнений символ мистецтва та його впливу на людину.

Останнім образом казки є образ горя та розпачу нещасних батьків – сльоза – символ невимовного горя, мук та болю:

Вони умерли із журби

Та з сліз своїх гірких [5; 25].

Біль та втрата батьків своєї улюбленої доньки наскільки сильні, що змушують їх у розпачі вигнати двох винних доньок та проклясти їх. Але за повір’ям, сльоза гасить злі бажання, омиває душу, тому ці сльози над могилою молодшої доньки стали прощенням для двох старших, оскільки святі та чисті сльози – це символ очищення від гріхів, мук та беззаконня.

2.2 Порівняння образів-символів Грінченка із символами-образами української міфології

У 2002 році з'явилась книга Валерія Войтовича «Українська міфологія», яка є енциклопедією української дохристиянської міфології. Автор намагався охопити максимально можливе коло персонажів української міфології, а також пов’язаний із ними явищ народної культури [4; 49].

У казці «Сопілка» Грінченко створює образ хати як символа родинності, затишку, родинної любові та спокою. Грінченко у казці хату асоціює суто із родиною, для нього це просто місце, що прихистило рідних людей. Войтович визначає, що символіка хати набагато різноманітніша. У свідомості праслов’ян хата була моделлю Космосу, першим місцем, де здійснювались релігійні обряди. У слов’ян існувало дуже багато обрядів та вірувань, які мали глибоку символіку: не можна було будувати стріху, меншу за колишню – цим самим зменшувалась чисельність родини; розпочиналось будування в повний місяць, щоб хата була повна добра [4; 53].

В «Енциклопедії символів» символічними для образу є трійця та піч. Трійця традиційно стала складовою частиною символічного змісту хати, оскільки по вертикалі житло ділиться на три частини: призьба, стіни, дах. Нижній ярус – це поєднання із Матір’ю-Землею, нижнім світом творення; середній – людське середовище, яке зазнає змін, освоюючи нижній та верхній ярус; верхній ярус житла – це зв'язок із небом, високою сферою створіння. Дім ставав хатою лише тоді, коли в ньому спалахував вогонь. Піч – це вогонь, вогнище, звідси й поширена метафора – родинне вогнище [16; 387]. Вогнище було символом непорушності сім’ї, його збірником, пунктом та святинею.

Наступний символ-образ казки Грінченка – калина. У казці це немов праобраз дівчини, що полягла під нею «струнка калинонька була», яка її вітами співає і своєю красою відтворює красу та дівочість Галі.

В. Войтович відзначає, що калина – найпопулярніша рослина української міфології, вона є символом втілення сонячної енергії, живильної сили землі, води та повітря. Тобто, калина є повноцінним символом України, її землі та її народу. Крім того, у слов’янській міфології калина є символом щастя, любові краси. Існує прадавня легенда, у якій калина виросла із крові воїнів, що віддали життя за Вітчизну. У Войтовича є ще один міф про калину. Богиня Лада несла весну на українські землі, змучилась та лягла відпочити на степах Таврії, й міцно заснула. Сплячу богиню побачила богиня Мара та посадила навколо неї колючий терен, який моментально високо виріс. Розбудили Ладу молитви землеробів, що благали тепла та вологи на весняну землю. Прокинулась Лада та швидко поспішила нести людям весну, але терен поранив її. А там де впали краплі крові на землю, повиростали кущі калини із багряними ягодами [4; 112].

В українській давній символіці калина пов’язувалась із народженням Всесвіту, вогненної трійці: Сонця, Місяця та Зірки, тому і назву свою має від давньої назви сонця – Коло. Її поширеність територією України обумовили пов’язаність із родино-побутовими обрядами: весілля, похорони, осінній обряд «похід на калину» та інші [16; 224 ]. Найбільше калина домінує як весільне дерево, бо була обов’язковою учасницею весільного обряду. Гілками калини прикрашала столи, весільні короваї, дівочі вінки та гостинці. А ще калина є символом спорідненості української нації. Плоди калини стали символом мужності людей, що віддали своє життя у боротьбі за Україну [12; 77].

Ще одним символом твору виступає сопілка, суто український первісний музичний інструмент. У казці «Сопілка» вона виступає поводирем у світ нереального, оскільки вона вирізьблена із гілочок калини, що поросла із тіла дівчини. Бідна дівчина, вбита підступними сестрами, голосом сопілки прагне відкрити правду та донести її до рідних.

У В. Войтовича сопілка є символом піднесення від буденщини до святкування. Сопілка символізує собою радість, молодість, гри та танці, оскільки саме вона закликала молодь на початок «вулиці» - спільні розвали дівчат та парубків. А ще, В. Войтович відзначає, що сопілка – символ гармонії, гармонії людини із природою [4; 319].

В український символіці сопілка – це символ самотності, особистості та внутрішнього світу людини. Сопілкарями були вівчарі, самотні, в степах вони розважали себе грою простого та невибагливого інструменту. Про це наголошує М. Лисенко: «Сопілку, що затинає звичайні побутові пісні та танці, до троїстої музики не беруть, певно через її не гучний тон. Сопілка є інструмент спеціально пастуший» [12; 91].

2.3 Порівняльний аналіз «Сопілки» Б. Грінченка та «Казки про калинову сопілку» О. Забужко

Оксана Забужко написала літературну казку-повість «Казка про калинову сопілку» в 2000 році. Письменниця, використовуючи літературні твори, фольклорні цитати, створила дивовижний твір про історію українського селянського побуту, про велику трагедію українського роду, про добро й зло [17; 18].

В основу обох казок покладено прадавній біблійний сюжет, про двох братів Авеля та Каїна, в якому Каїн, вважаючи, що батьки Авеля люблять більше ніж його, вбив брата.

І в «Сопілці» і в «Казці про калинову сопілку» вбивство скоєно через ревнощі дітей. Вбивцями є рідні сестри, яких розділила батьківська любов. В «Казці» вбивцею є одна рідна сестра. Загалом письменниця порушила принцип «трійці» у казці. Символ «три» - символ відновлення, повноти, створення нового, який мав перевагу в українському фольклорі «три сини, три дочки», символізував владу більшого над меншим «дві старші дочки проти однієї молодшої». О. Забужко вирішила відійти від цього, аби урівняти своїх героїнь, але трагічна розв’язка була всеодно неминуча.

Розглядаючи Добро та Зло бачимо, що це символи правди та кривди, світла та темряви. Це одне із найдавніших протиставлень, що співвідносяться із світлом та темрявою, злими та добрими духами. В українській міфології поняття добра та зла пов’язувались із такими категоріями, як людина, рід, Бог, розум, доля, душа та інше. Цей образ і використали у своїх казках Грінченко та Забужко, але трохи інакше. Грінченко кардинально зіставляє Галю та її сестер, одна уособлення добра, у той час як її сестри, уособлення заздрощів, ревнощів та зла. Героїні Забужко обидві «далеко не ангели», із перших днів між ними виникла взаємна ворожість, і обидві радо капостили одна одній. Але якщо капості Оленки були досить невинними, то драма Ганни була більш відчутною та вилилась у трагедію [17; 19 ].

Дуже різними роблять автори своїх головних героїнь, навіть протилежними: серце однієї сповнено любов’ю до рідних, щирою та відвертою, яка не бачить навколо себе зла, а лише тільки добро, оскільки сама його творить: «І справді гарна була/ Галюсенка у них:/ Як зорі оченьки блищать/ З-під брівок чепурних», «Дитячим серденьком своїм/ Любила Галя всіх» [5; 23]. Героїня «Казки» вже змалечку звикає до зла, ненависті та нетерплячки, її дратує навіть плач маленької сестриці, вона ревнує батька до неї, хоча сама при цьому жодного доброго діла не прагне зробити. Бог наділив Ганну - панну не тільки вродою: була вона роботяща, розумна, наділена талантом відчувати воду під землею, вказувала людям, де копати криницю. І була не тільки пишна, а й занадто горда, завидувала всім, а найбільше своїй сестрі Оленці, і все хотіла зробити комусь «на зло, щоб знав!» [17; 74].

Образи хат як символів родини тут різні. Очевидно, що в грінченковій хаті панувала злагода та добро: «І в тій хатині всі/ Вони тихенько жили…». Це зразкова родина, в якій батьки люблять дітей, яка сповнена добра та любові, на перший погляд. У «Казці» з самого початку родина не благополучна: «В хаті й коло хати в неї завжди був лад — не присікаєшся, тож кому б то з доброго дива ялося голови, що за свого Василя Марія віддалася — з досади, чисто з серця і ні з чого більш» [17; 80], тобто із самого початку видно, що в родині нема любові, тож не дивно, що вона не виникла між дітьми, яких батьківська любов теж поділила. Моделі родини теж різні: в першій – батьки віддають перевагу молодшій доньці, цим самим обділяючи двох старших, в другій – батьки поділили дітей між собою, мати виховує старшу як панну, молодшу опікає батько та мріє, щоб вона залишилась назавжди поруч із ним.

Образ калини зовсім відсутній у О. Забужко. Це зрозуміло, оскільки цього образу і так забагато в літературі, але вона ввела в повість Оленку, невинну, гарну та молоду дівчину, чисту та цнотливу, яка стала жертвою ненависті та злості своєї сестри. Оскільки калина символ дівочості, то можна сказати, що вона символізує Оленку – невинну жертву. Так само як і в «Сопілці» калина символізує собою дівчину, що загинула через заздрощі та ненависть своїх рідних сестер.

На сопілках грали більш за все пастухи (вівчарі) та чумаки. У Грінченка сопілку вирізав вівчар, а у Забужко – чумак. Обоє вирізали сопілки із калинового куща, який у Забужко виріс із тіла загубленої дівчини, а у Грінченка лише тільки живися її тілом, оскільки саме під ним її поховали. Обидві сопілки «жалібно співа, і плачить, і квилить». Однакову природу творів ще підтверджує пісня сопілки:

Ой, помалу-малу, вівчарику, грай!

Та не врази мого серденька вкрай!

Мене сестри з світу згубили,

Під кущем у лісі мене положили,

У холодній ямі мене поховали,

Ще й ногами землю зверху притоптали… [5; 24].

Помалу-малу, чумаче, грай,

Не врази мого серденька вкрай,

Мене сестриця з світу згубила,

В моє серденько гострий ніж устромила… [17; 116].

Пісня сопілки викликає різні реакції у винних, сестри Галі благають про прощення, відчувати каяття за свій гріх. Ганна, яка вже зовсім з’їхала з глузду «мамо, мамо, оце ж мені пісня, якої ніхто не мав споконвіку, оце ж моя слава в князеві моєму, сповню, прирік, усі твої бажання, іно мене слухай, - і сповнив же, сповнив, не скажеш - збрехав» [17; 117].

Автори, яких розділяють більше ста років дуже вдало використали давню українську легенду, по своєму розкривши символи та образи, що їх характеризують. Сама легенда, що є основою для обох казок−справжнє диво, своєю чистотою та тривожністю вона розповідає про селянський побут про просте життя, трагедію та навчає різнити добро та зло.

Висновки

Отже дослідивши казку Бориса Грінченка «Сопілка» ми виявили безліч образів-символів, за допомогою яких автор насичує твір, роблячи його цікавим і довершеним. Казка як будь-який елемент художньої творчості черпає свої сюжети та характери з дійсності, тільки робить це дуже своєрідно. В казці зображена художньо трансформована дійсність: фактична вірогідність зображуваного пройшла через колективний досвід творців, і зрештою, стала для них естетично незалежною, відкріпленою. Саме тому про казкових героїв можна говорити як про символи з набором характерних усталених рис та функцій. Казковий персонаж не потребує детальної характеристики, оскільки вона успадкована із дитинства разом із мовою.

У казці «Сопілка», яку Грінченко написав на основі давньої народної казки-легенди, поет прагнув відобразити образи дівочості, родинності, правди, добра та зла, горя та розпачу. Використані ним образи-символи хати, калини, сопілки, дівчини Галі створюють в уяві читача суцільну картину українського селянського побуту та життя, образу мислення. Проаналізувавши ці образи-символи бачимо, як автор майстерно показує кожну деталь. З перших рядків нам відкривається таємничий світ підтексту і натяків. Вже на початку твору зустрічається символ хати − символ Всесвіту; батьківщини, рідної землі; безперервності роду; тепла, затишку; святості; добра і надії; материнської любові; захисту і допомоги. В казці бачимо, що сім’я у «хаті білій край села» була щасливою. Уява малює затишну оселю, чисто побілену, що стоїть під самим гаєм, готова і прихистити своїх жителів від негоди, і допомогти відновити спокій та рівновагу. Та після прочитання казки відразу спадає на думку, що не змогла вберегти рідна хата найменшу із своїх домочадців. Далеко відійшла Галя із сестрами від дому, не відчули ні мама, ні тато страшної біди.

Привертає увагу не менш яскравий образ-символ − калина. Це образ-символ дівочості, цноти, краси, пристрасті та кохання. У Грінченка калина має сумну символіку, символізує собою деякий зв'язок із «тамтешнім світом», оскільки саме вона стає процвітає із таємниці Галі та двох її сестер, росте докором її у їх злодіянні та квітом правди.

Сопілка тут символізує правду, яку не можна більше приховувати, яка сльозами капає з гілок калини, благаючи про те, щоб її почули. Спів сопілки–це символ не тільки краси душі, кохання, а й узагальнений символ мистецтва та його впливу на людину.

Останнім образом казки є образ горя та розпачу нещасних батьків – сльоза – символ невимовного горя, мук та болю. За повір’ям, сльоза гасить злі бажання, омиває душу, оскільки святі та чисті сльози – це символ очищення від гріхів, мук та беззаконня.

Головний образ казки Добро та Зло – символ світла та темряви, цілком характерний для образу народної казки, дає можливість маленьким читачам різнити погане та добре, приміряючи на себе обидва образи та знайти шлях до добра.

Дослідивши та проаналізувавши образи-символи казки «Сопілка» Б. Грінченка ми порівняли їх з образами-символами «Казки про калинову сопілку» О. Забужко, знайшовши в обох творах спільні та відмінні риси. Наприклад, і в «Сопілці» і в «Казці про калинову сопілку» вбивство скоєно через ревнощі дітей. Вбивцями є рідні сестри, яких розділила батьківська любов. В «Казці» вбивцею є одна рідна сестра. Загалом письменниця порушила принцип «трійці» у казці. Символ «три» - символ відновлення, повноти, створення нового, символізував владу більшого над меншим «дві старші дочки проти однієї молодшої». О. Забужко вирішила відійти від цього, аби урівняти своїх героїнь, але трагічна розв’язка була всеодно неминуча. Автори, яких розділяють більше ста років дуже вдало використали давню українську легенду, по своєму розкривши символи та образи, що їх характеризують.

Казки виховують в нас любов до землі, рідної домівки, батьків. Саме тому, Борис Грінченко хотів донести до нас чималий підтекст, за допомогою своїх образів-символів, які ми дослідили в нашій роботі.

Список використаної літератури

1. Бойцун І.С. Трагічна доля дітей в творчості Бориса Грінченка та Євгена Гуцала// Проблеми творчої спадщини Б.Грінченка. Тези доповідей – Луганськ, 1993. – 64с.

2. Братко О.А. Уявлення про світобудову та їх відображення в українській національній символіці: Нова наукова гіпотеза. – К.: «Знання», 1990. – 28 с.

3. Будівський П.О. Українська народна лірика про сім’ю та побут – К.,1993. – 130с.

4. Войтович В. Українська міфологія. – К.: «Либідь», 2002. – 664 с.

5. Грінченко Б. Казки для молодшого шкільного віку. – К.: «Веселка», 1990. –75с.

6. Дмитренко М. Українська фольклористика: історія, теорія, практика. – К.: «Народознавство», 2001. – 576 с.

7. Жайворонок В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. – К.: «Довіра», 2006. – 703 с.

8. Копаниця Л. Метапонятійна модель української ліричної пісні. – К.: «Український фітосоціологічний центр», 2000. – 507 с.

9. Костомаров М.І. Слов’янська міфологія: Вибр. праці з фольклористики й літературознавства / Упоряд., передмова М.Т.Яценка. – К.: «Либідь», 1994. – 384 с.

10. Кравець В.П. Історія української школи і педагогіки. – Тернопіль: «Тернопіль», 1994. – 358 с.

11. Погрібний А.Г. Борис Грінченко. Нарис життя і творчості – К.: «Дніпро», 1938 – 268с.

12. Словник символів / За ред. О.І. Потапенка, М.К.Дмитренка. – К.: «Народознавство», 1998. – 156 с.

13. Стельмахович М.Г. Народна педагогіка – К.: «Радянська школа», 1985 – 312с.

14. Таланчук О.М. Українська народна космогонія: Специфіка міфопоетичного мислення. – К.: «Бібліотека українця», 1998. – 309 с.

15. Ушинський К.Д. Про народність в громадському вихованні // Вибрані пед. твори. в 2-х томах. – Т. 1. – К.: «Радянська школа», 1983. – С. 43–103.

16. Шейнина Е. Энциклопедия символов. – Харьков : ООО «Торсинг» , 2003. – 591 с.

17. Забужко О. Сестро, сестро: Повісті та оповідання. – Видання друге. − К. : Факт, 2005. − 240 с.