Реферат: Своєрідність художньої деталі у повісті Григорія Кияшка "Жайворони"

Міністерство освіти та науки України

Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара

Факультет української й іноземної мови та мистецтвознавства

Кафедра української літератури

РЕФЕРАТ

На тему:

«Своєрідність художньої деталі у повісті Григорія Кияшка «Жайворони»

Виконала:

студентка гр. УУ-08-03

Костіна І.І.

Перевірила:

доцент Олійник Н.П.

2011 р.

ЗМІСТ

Біографічні відомості про автора

Художня деталь і її види

Художня деталь у повісті Г. Кияшка «Жайворони»

Список використаної літератури

Біографічні відомості про автора

Народився Григорій Григорович Кияшко 19 квітня 1936 року в білоруському селі Мокреці на Гомельщині в сім’ї селянина. Ще до війни з матір’ю переїхав до Києва: батько тоді служив в армії і загинув у серпні 1941. Оселився на Солом’янці неподалік учбового плацу, що розлігся перед цегляними корпусами авіаційного й артилерійського училищ.

Напередодні великих свят Першотравня й сьомого листопада споришевій плац з раннього ранку перетворювався на місце спортивних ристалищ. Місцеві хлопчаки з заздрістю й захопленням спостерігали, як верхи на конях приїжджали молоді конармійці, як легко й гарно вони трималися в сідлах.

Які то були джигитівки!.. Живими краплинами ртуті переливалися вершники навколо пущеного стрілою коня, невагомо обвивалися круга шиї, кидалися плазма й пірнали під черево й знову раптово вихоплювалися у сідло, стрімголов мчали до фінішу. Тут Завихрювалось на плацу щось таке, від чого туманіло в очах у малого Гриця і серце стукотіло у захваті… Й ніколи не набридало дивитись на скачки, хоч би вони тривали цілий день з ранку й до вечора. Хтось скаже обід? Про які харчі мова, коли он що діється на очах!

На плацу розставляли прапорці, втикали в трубки лозу, й нові вершники галопували й здимали муштрованих коней дибки, й тонке пруття від миттєвих змахів шабель сторчма осідало на збиту копитами землю.

Коли розпочалася війна, знайомий учбовий плац надовго заріс бур’яниськом. Лихоліття війни всім далося в знаки. Зате який же врочистим і святковим тут, на ожилому плацу, був салют Перемоги!

По закінченні десятирічки за путівкою комсомолу Григорій Кияшко виїхав на будівництво шахт Донбасу. Працював і вчився, і став згодом відповідальним секретарем «Шахтобудівника» – багатотиражної газети при шахті «Севастянівська». З 1956 по 1959 рік він служив у лавах Радянської Армії, а через два роки вступив до Українського поліграфічного інституту. Працював завідуючим відділом журналу «Заклик», тривалий час був кореспондентом газети «Літературна Україна» та директором Українського республіканського Будинку літераторів, нині – заступник відповідального секретаря журналу «Київ». Член Національної спілки письменників України.

З оповіданнями для дітей Григорій Кияшко почав виступати в журналі «Барвінок» на початку 60-х років. Згодом побачила світ його перша книжка для юного читача – збірки оповідань «Турецькі султани» (1965). Потім вийшли книжки «До козацького схову» (1967), «Жайворони» (1970), «Поштовій фургон» (1978).

Живе Григорій Григорович Кияшко в місті Києві.

Художня деталь і її види

Художня деталь як стильова ознака творчості письменника є неповторним, глибоко індивідуальним атрибутом. Це така характерна риса чи подробиця, яка має відносно самостійне значення й використовується для того, щоб емоційніше й глибше змалювати картини чи образ, підкреслити важливість чогось, індивідуальну особливість. Тому при порівнянні стилів письма будь-яких письменників ми навряд чи знайдемо у них однакові художні деталі. Ю.Б.Кузнєцов зазначає: «Стильова манера письменника виявляється не тільки у своєрідності всього твору, а й в особливостях кожного з його елементів. Вибір деталей, ідейно-художні завдання, які з їх допомогою вирішуються, у різних письменників різні».

Деталі можуть бути:

· предметної зображальності (портрет, учинки персонажів, їхнє переживання й мовлення (монологи й діалоги), побутова обстановка, пейзаж, сюжет (послідовність і взаємодія зовнішніх і внутрішніх вчинків персонажів у часі і просторі);

· композиційні деталі (порядок, спосіб і мотивування, оповідання й опису зображуваного життя, авторські міркування, відступи, вставні епізоди, обрамлення (композиція образу – співвідношення й розташування предметний деталей у межах окремого образу).

· стилістичні деталі (зображувально-виразні деталі авторського мовлення, інтонаційно-синтаксичні й ритміко-строфічні особливості поетичного мовлення в цілому).

Тобто можна сказати, що художня деталь буває речовою, портретною чи пейзажною, одиничною або наскрізною, може набувати символічного значення, але, незважаючи на те, якою вона є, деталь служить для розкриття підтексту, для глибшого розуміння ідейного змісту твору. Автор може застосовувати деталь і для вираження складних внутрішніх переживань персонажа та поглиблення психологізму. У творчому доробку Григорія Кияшка художня деталь посідає важливе місце.

Художня деталь у повісті Г. Кияшка «Жайворони»

художній деталь кияшко повість

У повісті «Жайворони» розповідається про літні двотижневі пригоди десятирічного хлопчика Павки, який проживає у місті Київ. Його тато – мостобудівник, мама – іхтіолог, досліджує життя і природу риб. І ось автор подає вже першу символічну деталь: він порівнює батьків Павки з журавлями, адже вони завжди у від’їздах, в експедиціях, «у виріях», як каже автор. А ми знаємо, що журавлі – це перш за все один із символів України. Ті люди, які назавжди покинули рідну Батьківщину, із сумом згадують Україну. І передусім, згадують журавлів. Так і батьки хлопчика: тато «як гайне куди майструвати, то тільки старий кашкет його півроку на гвіздку висить, поки татків дух не вивітриться», а коли «мама-журавка у вирії, то лише листи нагадують, як вона журиться і скучає за сином». Тому виховує Павку тітка Галина Павлівна, або тьотя Гапа, як він її називає. Автор одразу показує нам ставлення героя, до тьоті Гапи, адже не даремно подає словосполучення «дошкульна тітонька». Та й не дивно, що в бідолашного хлопця таке відношення до родички, адже Галина Павлівна весь час «б’ється» над племінником: «… на прогулянках недремене тітчине око пильнує ще здалеку, аби якийсь паливода і забіяка не задавав хлопцеві задарма потиличників, або племінник часом не збіг світ за очі. Бо тут же не літо надворі. Воно завше тягне і вабить кудись. <…> Але це не для Павки. У Павки режим. Тітка зробила з нього начебто нездолящого». І так би все й далі залишалось незмінним у житті головного героя, якби він одного разу не підслухав розмову тьоті Гапи і сусідки з верхнього поверху тьоті Люпи, які розмовляли про те, що треба хлопцеві оздоровлятись. Ось тут звертаємо увагу на діалог тітоньок:

« – Мій бідний хлопчик, – скаржилась тьтоя Гапа. – Живий на очах сохне. Була б я лікарем…

– Ну й запросіть лікаря, – перебила її тьотя Люпа.

– Або профессора… – вела далі тьотя Гапа.

– Професора теж можна.

Тоді тьотя Гапа вкрадливо:

– А вище за профессора є в медицині?

– Ні, – розсміялась тьотя Люпа.

– Гаразд, то я пожартувала, хай буде профессор, – нарешті погодилась тьотя Гапа.»

Через подані репліки ми бачимо, як насправді ставиться до племінника його тітка, як вона за нього переживає, але в той же час, ми ще й помічаеємо, як людина не хоче виглядати дурнуватою перед іншими, адже тьотя Гапа швиденько звела свої слова до жарту, коли зрозуміла, що тьотя Люпа більш освічена в плані медицини, про що просто й мови не могло бути (не даремно ж Галина Павлівна щоденно потайки п’є ложками, склянками, чарками й цілими кухликами лікарські трави).

Але повернемось до головного героя. Почувши вищезгадану розмову, в Павки, так би мовити, урвався терпець, і він вирішує тікати кудись, аби тільки не йти до професора. Таким чином хлопець опинився на березі Дніпра, де сиділи рибалки. Зацікавившись процесом, Павка знайомиться з засмаглим хлопцем Федьком. Саме деталь «засмаглості» вказує на те, що Федько або працьовитий хлопець з села, або ж людина, яка цілий день рибалить, бо в місті всі біляві, всі працюють по офісам. Отже, слово за словом і хлопці завели розмову, Федько змайстрував вудку для Павки і останній сідає рибалити. Таким чином хлопці стали ніби товаришами. В ході розмови з’ясуалось, що у Павки є бабуся Одарка, яка живе у тому ж селі, куди буде повертатись Федько – у Жайворонах, тому хлопці вирішили, що поїдуть туди разом: Федько додому, а Павка – до бабусі, хата якої побіля пошти над ставом. Їхали на судні Федькового засмаглого, стрункого дядька-капітана Матвія. Якщо хлопець сказав, що дядько – капітан, значить сперечатись з ним не можна. На цьому зроблено достатній акцент, щоб звернути на нього увагу. До того ж, за словами Федька капітан «сердитий до нестями. Але добрий». Та Павка й сам бачив, що він добрий: «Дядько, мабуть, уже десь трохи підгуляв, тому що сам до себе осміхався і навіть не звертав уваги на те, що у човен забрався не один, а два хлопчаки».

Ось хлопці помандрували Дніпром додому. Перед читачем постають дивовижні пейзажі, а разом з ними й нові відчуття міського хлопця: «Павка вперше плавав по річці. Він крутив голову на всі боки, й милувався краєвидами обох берегів, і дивувався, і не вірив сам собі, що це він нарешті пустився у мандри.

А береги ж у Дніпра!.. Правий берег високий, крутий, сточений стрімкими бистринами. Могутні чорні окоренки висохлих дерев де-не-де оголяються з-під шарів грунту і, мов казкові істоти, сповзають до води, щоб угамувати одвічну спрагу. Лівий берег простилається золотими відлогами піску, веселою паростю верболозу. Тут де не візьметься гай, там – луг розстелеться зеленою скатертиною, а там і сад вигулькне, і хата рибалки, біля якої на сонці пострахають порожні ятери». Кожне слово поданої цитати немовби закликає читача придивлятись до природи, цінувати її не торкану красу. І таких пейзажів з характерними художніми деталями буде чимало у подальшому викладі твору.

Та повернемось до історії хлопців-товаришів. Дорогою в них закінчився бензин, довелося ночувати на острові, де були «дикуни» у курені, що вкрали чиюсь качку собі на вечерю. Це так налякало Павку, що він навіть не міг заснути, але все втихомирюється і епізод закінчується такими словами: «Нарешті на другому кінці острова дещо вгамувались. Багаття стухло, й брязкіт гітари припинився. Хтось, мало не виламуючи щелепи, позіхнув. Павці здалося, що то кавкнула велетенська кішка. Той же мрійниць кий голос тоскно зітхнув:

– Ех, природа!..

І все стихло».

Таким чином читач начебто побував на тому Чаїному острові, почув всі оті звуки і перейняв жах від наляканого Павки. Але все затихло і ми, затамувавши подих, перегортаємо сторінки, щоб дізнатися, що ж там буде далі.

А далі хлопці, приїхавши до бабусі Федька, розуміють у яку халепу вони вскочили, адже виявляється, що це не ті Жайворони, в яких живе бабуся Одарка. Ні, у тутешньої баби Одарки, хата якої теж побіля пошти над ставом, навіть дітей нема, не те, що онуків. Тож довелось Павці залишатись жити у Федька. Тьоті Гапі відправили телеграму, щоб не хвилювалась і все начебто вже налагодилось. Хлопці радіють життю, влаштовуються пастухами у колгоспі, Павку приймають до «гурту науковців», де кожний учасник є або професором хімії, або астрономом, або фізиком, або якоюсь знатною постаттю, про що міський хлопчина подумав так: «… це така гра в астронавтів, професорі і тому подібних фізиків, хіміків і зоряних капітанів. Проте він дивувався серйозності, з якою вели хлопчаки свою гру. На засіданнях клубу всі члени його звертались один до одного тільки на «ви», не перебивали промовця і в міру своїх знань вели «наукові» суперечки». Ці, здавалось би, ще малі хлопці мріяли запустити у космос ракету, винайшли (хоч і випадково) заново порох. Вони вдавали з себе начебто дорослих, які потрібні світові, і ця деталь не може бути не поміченою читачем. Вступивши до клубу, Павка й сам починає все серйозно сприймати. Адже не даремно саме він помітив першим через окуляра бінокля супутник, це стало начебто знаком, бо хлопчина давно вже мріяв стати справжнім астронавтом, і ця подія (політ супутника у космосі) дала краплину віри в свою мрію, а сама деталь «супутник» стала наче уособленням цих дитячих мрій.

Не можна оминути увагою й епізод, коли Федько позвав діда Терентія з його старим конем Маркізом начебто для того, щоб згасити пожежу, а виявилось для того, щоб напоїти своїх теляток, адже через велику жару попересихали всі джерела. Дід Терентій хоч і розлютився, та все ж Федько подумав: «Нехай собі. З дідом ми якось владнаємо – він не злопам’ятний. Зате телята будуть напоєні». А й дійсно, дід скоро його простив, бо хлопчина приніс звістку про те, що потрібно копати криницю, дід Терентій в цій справі справжній майстер, скучив вже за працею. То ж за добру звістку про надану роботу дід Терентій простив Федька ще на одну провину вперед. Здавалось би, що тут такого? Але через таку малу деталь, читач розуміє, що дід Терентій по-справжньому-то й не сердився на хлопця і що він його любить, хоча Федько ще той бешкетник.

Треба звернути увагу й на такий момент. Всіх хлопців-трудівників, та й не тільки трудівників, у селі називають жайворонами, жайворонцями або жайворонятами. («ну що, жайворонці, що будемо робити?», «мій кінь Маркіз усю шпану, всіх жйворонців на селі знає, за версту впізнати може, а в твій бік навіть вухом не пряде», «побачимо зараз, що ви за жайворони» і т.д.). Як тільки Павка приїхав до села, він також звернув увагу на цих птахів: «Павка зроду-віку не бачів такого простору. Птахів тут біло без ліку. Вівсянки, чайки, перепели… І жайворони. Чим вище піднімалось сонце, тим глибше сягали вони в небесну блакить і співали, немов до крил їхніх були поприв’язувані ниточки від сотень сонячних дзвіночків. Подзвонять, подзвонять, тріпочучи крильцями на одному місці, потім дадуть стрімкого лету, немов перескочать на вищий невидимий щабель, і знову сиплють-розсипають злото-срібло на рясно вквітчану землю. Все вище і вище злітали вони, аж поки й зовсім не пропадали у високості, і тільки пісня долинала згори. Дзюркітлива, радісна, весела». Тепер зрозуміло, чому село називається Жайворонами. Зрозуміло ж і те, чому хлопців називають іменем цих птахів: вони теж рвуться угору, до дорослих, вони теж радісні, веселі і працьовиті. Саме ця художня деталь («жайворони») буде часто зустрічатися протягом повісті, кожного разу нагадуючи про цих дивовижних птахів і їх місце у поданому творі.

Але повернемося до колодязя. У поміч діду Терентієві наймають… тих самих остров’ян, які так налякали Павка. Недаремно, мабуть, автор жодного разу не назвав їх жайворонами, ні. Вони остров’яни, дорослі, ледачі й дикі юнаки, які не хочуть працювати, але хочуть добре попоїсти. І ватажка їх називають не інакше, як «отаман», як справжнього вояка зі званням. Та й воно не дивно, адже через цю суттєву деталь хлопці постають перед читачем не як сумлінні працівники, а як хитрі ледацюги, які свого добиваються будь-якою ціною (згадати навіть «дружній» футбол між остров’янами і жайворонами, коли перші трохи не скалічили останніх) і які згодом, забравши весь аванс, втікають знов на острів до свого куреня, не закінчивши (а можна навіть сказати, що нормально і не почавши), своєї роботи.

Звичайно, що дід у розпачі, він не очікував від своїх працівників такої підстави, а хлопці на чолі з Федьком та Павкою вирішили помститися за зраду. Вони збирають своє хлопчаче військо й пливуть на Чаїний острів. В цьому епізоді вже змінюється характеристика хлопців, що є важливою художньою деталлю: тепер вони «військо», яке готується до «бойовища», яке чекало на «сигнал до бою» і яке готове було битися за будь-яких обставин. Саме тут ми бачимо героїзм, справедливість (адже хочеш їсти, треба й працювати) і відчайдушність героїв. Вони малі, але войовничо настроєні «жайворонята» проти вже майже дорослих, покинувших школу, студентів-остров’ян. І, на диво, перші перемагають останніх, хоча й з великими втратами, бо Павка майже не вмер від покрапленого у голову каменю, а хлопців просто впізнати після бою було неможливо: «спершу дід Терентій, як уздрів своїх молодців, не на жарт сполошився. Він навіть перерахував їх двічі на пальцях, мабуть, маючи сумнів, чи всі повернулися живі. <…> Віті Перебийносу і Петі Підіпригору, які найбільш постраждали, власноруч змив рани і наклав у кількох місцях пов’язки з травами, Митю Книша посмикав за ногу, яку він трохи волочив за собою, Льонці і Павликові приклав по мідному п’ятаку до гулі й синця, а Федькові не вистачило, то нагородив його срібним карбованцем. Проте Федько тільки трохи потримав його під оком, а далі озирнувся і затирив у кишеню». Що й казати, справедливість перемогла, але якою ж ціною… Хоча всі начебто й залишились задоволеними.

Хоча ні, не всі. В одну із перших хвилин, коли Павка прокинувся після травми, Федько повідомив, що тьотя Гапа прислала телеграму, на що хлопчина відпвів: «Тьотя Гапа!? І тут знайшла?» За цим щирим здивуванням і начебто обуреністю читач помічає, що хлопчині просто хотілось залишитись з друзями, провести з ними ще трішечки часу, знайти нові пригоди, можливо, навіть знову зав’язатися у якусь бійку… Хоча ні, він просто розумів, що прийшла година розставання.

Та прийшовши додому, першим, що хлопці зробили після обробки «бойових» ран, це довикопували разом з дідом Терентієм колодязь, за що колишній колгоспник був щиро їм вдячним.

Потім приїхали тьотя Гапа і тьотя Люпа. Вони не впізнали Павку, це говорить на сам автор: «В цей час на подвір’я вбіг якийся хлопчина. Нестрижене волосся на його голові стирчало, мов лелече гніздо, засмаглі плечі й груди були геть зкусані комашнею, а зашкарублі п’яти вчорніли, мов щойно викопані дві картоплини.

– А це ваш онук? – кивнула на хлопчика тьотя Гапа.

Хлопчик знітився, а бабуся розсміялася.

– Не впізнали? Чи, може, одцуралися вже од свого небожа?

– Драстуйте! – гукнув тоді Павка на весь голос.

– Павлику! Бідне моє дитя! – Галина Павлівна чомусь схопилась за серце.»

Складається враження, що автор цими зовнішніми й портретними деталями-характеристиками ніби показав становлення дитячого характеру, адже Павка, коли був у місті, був «біленьким», доглянутим, захищеним від усього і нічого не бачив, нічого не вмів, а саме в Жайворонах хлопець навчився життю і заробляти на хліб. Про це говорить і остання фраза Федькової бабусі, кинута на прощання з Павкою: «Дивись же мені. Не забувайся, як самому хліб заробляти. Ну, поганяй, хлопче. Бувай здоров…»

Отже, розглянувши повість Григорія Кияшка, ми розуміємо, що перед нами неповторний дивосвіт яскравих дитячих та дорослих характерів, осмислення загальнолюдських, вічних, глибоких моральних цінностей. Саме за допомогою деталей письменник більш детально розкриває характери поданих героїв, їх думки, вчинки й мотиви.

Список використаної літератури

1. Кияшко Г. Жайворони. Повість. – К.: Веселка, 1970. – 103 с.

2. Кузнєцов Ю.Б. Художня деталь як стильова ознака новел М.Коцюбинського // Індивідуальні стилі українських письменників ХІХ – початку ХХ ст.: Збірник наукових праць. – К.: Наукова думка, 1987. – С.233-262.

3. Літературознавчий словник-довідник за редакцією Р.Т. Гром'яка, Ю.І. Коваліва, В.І. Теремка – К.: ВЦ «Академія», 2007. – 752 с.