Дипломная работа: Розробка програми відновлення рухової діяльності пацієнтів після травм хребта з використанням системи інтенсивного тренінгу

Міністерство науки і освіти України

Запорізький національний технічний університет

Інститут управління і права

До захисту допущена

зав.каф. «Фізичної реабілітації та рекреації»

ДИПЛОМНА РОБОТА

на тему:

«Розробка програми відновлення рухової діяльності пацієнтів після травм хребта з використанням системи інтенсивного тренінгу»

200___р.

Календарний план

РЕФЕРАТ

ПЗ: 111 с., 14 рис., 2 табл., 49 джерел літератури.

Тема дипломної роботи: Розробка програми відновлення рухової діяльності пацієнтів після травм хребта з використанням системи інтенсивного тренінгу.

Об’єкт дослідження: рухова діяльність пацієнтів після травм хребта.

Суб’єкт дослідження: пацієнти з травмами хребта

Метою проведеного дослідження був експериментальний аналіз факторів, що впливають на відновлення рухової активності за допомогою інтенсивного тренінгу.

Завдання дослідження:

1. Проаналізувати доступні літературні джерела, присвячені соціальним та медичним наслідкам травм хребта.

2. Дослідити стан та методологію формування програми відновлення рухової активності пацієнтів після травм хребта.

3. Провести дослідження впливу факторів на відновлення здоров’я після травм хребта.

Методи дослідження: аналіз літературних джерел по даній темі, експеримент, фізіологічні та медико-біологічні методи дослідження, методи математичної статистики.

Гіпотеза: проведене дослідження допоможе розробити програму відновлення рухової активності у пацієнтів після травм хребту.

Наукова новизна: у нашому дослідженні ми розглянули|розгледіли| методологію відновлення рухової активності після спінальних травм.

Практичне значення отриманих результатів складається в розробці науково обґрунтованого й доступного комплексу заходів по впровадженню програми реабілітації після травм хребта пацієнтів м.Запоріжжя.

здоров’я, людина, населення, захворювання, вплив, формування, хребет, нейрохірургія, реабілітація, рухова активність, пацієнт, відновлення, тренінг.

Зміст

вступ.. 6

розділ 1 соціальні та медичні наслідки травм хребта.. 8

1.1 Причини та структура травматизму хребта серед населення Європи та України. 8

1.2 Рівень інвалідизації населення після травм хребта. 15

розділ 2 СИСТЕМИ ВІДНОВЛЕННЯ РУХОВОГО СТЕРЕОТИПУ ТА ФІЗИЧНОЇ АКТИВНОСТІ ПАЦІЄНТІВ ПІСЛЯ ТРАВМ ХРЕБТА. 27

2.1 Анатомо-фізіологічні особливості хребта та зміни після травм. 27

2.2 Класифікація порушень рухової активності пацієнтів внаслідок травм хребта 35

2.3 Традиційні систем и відновлення рухової діяльности пацієнтів з спинальними травмами та сучасний науково-доказовий напрямок — інтенсивний тренінг. 40

розділ 3 Результати дослідження та їх обговорення. 51

3.1 Порівняльний аналіз традиційних та сучасних методологій щодо пацієнтів з спінальними травмами в м. Запоріжжі. 51

3.2 Розробка програми відновлення рухової діяльності та фізичної активності пацієнтів з спінальними травмами з використанням інтенсивного тренінгу. 60

3.3 Обговорення результатів. 87

Висновки.. 103

Список використаних джерел.. 106

Перелік умовних позначень, та символів

ВООЗ – Всесвітня організація охорони здоров’я

ЗСЖ – здоровий спосіб життя

ФЗСЖ – формування здорового способу життя

ООН – організація об’єднаних націй

НДІ – науково дослідницька інспекція

ХНІЗ – хронічних неінфекційних захворювань

ХСК – хвороби системи кровообїгу

ЦНС – центральна нервова система

ЄС – Європейський союз

р. - рік

вступ

Актуальність теми дипломної роботи полягає в тому, що Застарілі ушкодження хребта та спинного мозку є одними із найскладніших проблем нейротравматології. У гострий період тяжкої хребетно-спинномозкової травми виживають близко 80% потерпілих. Ці хворі потребують медичної допомоги на всіх стадіях травматичної хвороби спинного мозку. Незважаючи на значний прогрес у лікуванні цього тяжкого контингенту хворих, кількість потерпілих, яких переводять на інвалідність, з кожним роком збільшується, що зумовлює велику соціальну значимість цієї проблеми. Зараз немає сумніву, що різні хірургічні втручання на хребті та спинному мозку вже більше не можуть поліпшити результати лікування спінальних хворих через невирішеність загальнобіологічної проблеми: “Чи можлива регенерація ушкодженого спинного мозку?”

На думку провідних вітчизняних та зарубіжних вчених, поліпшенню результатів лікування спінальних хворих може сприяти застосування комплексного реабілітаційного лікування, що включає як реконструктивно-відновні оперативні втручання на хребті та спинному мозку, так і повноцінну консервативну терапію. Аналіз даних патентної та іншої інформаційної літератури свідчить про те, що, не зважаючи на проведення багатопланових досліджень з проблеми ускладненої травми хребта, результати лікування спінальних хворих все ще залишаються досить незадовільними.

Залишаються все ще нерозв’язаними проблеми комплексного підходу до лікування таких хворих як в плані декомпресійно-стабілізуючих операцій на хребті, так і реконструктивно-відновних на ушкодженому спинному мозку. На нашу думку, більшість невтішних наслідків лікування спінальних хворих пов’язані з неврахуванням значення єдиного комплексу травматичної хвороби спинного мозку, а також однобічним підходом до лікування цих хворих на різних стадіях травматичної хвороби.

Пошуки способів, спрямованих на створення умов для оптимального перебігу регенеративних процесів у спинному мозку, у наш час є досить актуальною проблемою. При цьому найперспективнішим у спінальній патології є прискорення регенерації спинного мозку шляхом зменшання токсичності ліквору та застосування антигіпоксантів. Недостатньо розроблені питання зменшення спастичності у спінальних хворих з метою проведення успішної реабілітації.

Об’єктом дослідження виступає рухова діяльність пацієнтів після травм хребта.

Суб’єктом дослідження є пацієнти з травмами хребта

Метою проведеного дослідження був експериментальний аналіз факторів, що впливають на відновлення рухової активності за допомогою інтенсивного тренінгу.

Завданнями дослідження можна вважати наступні положення:

1. Проаналізувати доступні літературні джерела, присвячені соціальним та медичним наслідкам травм хребта.

2. Дослідити стан та методологію формування програми відновлення рухової активності пацієнтів після травм хребта.

3. Провести дослідження впливу факторів на відновлення здоров’я після травм хребта.

Методами дослідження, застосовані у роботи були аналіз літературних джерел по даній темі, експеримент, фізіологічні та медико-біологічні методи дослідження, методи математичної статистики.

Гіпотеза: проведене дослідження допоможе розробити програму відновлення рухової активності у пацієнтів після травм хребту.

Наукова новизна: у нашому дослідженні ми розглянули|розгледіли| методологію відновлення рухової активності після спінальних травм.

Практичне значення отриманих результатів складається в розробці науково обґрунтованого й доступного комплексу заходів по впровадженню програми реабілітації після травм хребта пацієнтів м.Запоріжжя.

розділ 1 соціальні та медичні наслідки травм хребта

1.1 Причини та структура травматизму хребта серед населення Європи та України

Досягнення науки і технічний прогрес дозволяють прижиттєво виявити структурно-функціональні зміни не тільки хребта, а й його вмісту (спинний мозок, оболони, судини) як при захворюваннях хребта, спинного мозку, так і при хребетно-спинномозковій травмі (ХСМТ). Це дає можливість по-новому оцінити патофізіологічні зміни, що настають внаслідок травми або захворювання спинного мозку, та вибрати більш адекватну лікувальну тактику, більш диференційовано підійти до лікування травми спинного мозку, розширити показання до хірургічного лікування деяких форм патології (сирингомієлія, артеріовенозні мальформації, інтрамедулярні пухлини, поширені пухлини хребта і спинного мозку), а також зменшити травматичність хірургічних втручань.

Нині в Україні поряд із традиційними методами обстеження хворих зі спінальною патологією (функціональна та звичайна спондилографія, мієлографія, спінальна ангіографія) широко використовують сучасні методи обстеження – КТ, МРТ та ангіографічну МРТ.

Незважаючи на важкий матеріальний стан держави у більшості регіонів України сьогодні є можливість використовувати сучасні методи обстеження спінальних хворих та застосовувати нові технології в їх лікуванні.

Спінальна нейрохірургія, за даними літератури, займає 50–60% усіх нейрохірургічних операцій.

Впровадження в практику КТ та МРТ збільшило кількість оперативних втручань при остеохондрозах шийного, грудного та поперекового відділів хребта. В усіх регіонах України проводять хірургічні операції з приводу патології міжхребцевих дисків, що супроводжується неврологічною симптоматикою. При цьому домінують мініінвазійні втручання, котрі ліквідують компресію спинного мозку, його корінців або судин. Відзначено, що кюретаж пульпозного ядра дає меншу кількість рецидивів, ніж тільки видалення частини диску, що випала (С.А.Усатов., С.Н.Нехлопочин, А.Л Победенний.). У роботах підкреслюється всебічного обстеження хворих з остеохондрозом хребта, що суттєво впливає на вибір хірургічної тактики та результати лікування (Г.Д.Вербицька. з співавт., В.І.Солений з співавт., А.Н.Брехов., І.П Курілець., В.М.Рижик. з співавт., А.В.Шармазанов з співавт., С.Г. Молчанова. з співавт.).

Надзвичайно актуальними залишаються питання лікування хворих із ХСМТ. Мета лікування таких потерпілих – це запобігання неврологічному дефіциту або його зменшення, а також запобігання вторинним післятравматичним змінам мозку, зменшення летальності. Важливе значення при цьому має цілеспрямована інтенсивна терапія в гострий період ХСМТ, нормалізація дихання і гемодинаміки, застосування метилпреднізолону, нейропротекторів, препаратів, які підвищують резистентність мозку до гіпоксії (А.І.Трещинський. з співавт., І.Г.Гохфельд, Л.А.Бублик.).

У більшості нейрохірургічних клінік України перевагу віддають раннім декомпресійно-стабілізуючим операціям при ХСМТ. Цікавою є розробка вітчизняних стабілізуючих систем (Київ, Харків), що відповідають сучасним вимогам і є значно дешевшими та доступнішими порівняно з закордонними. Важливого значення надають лікуванню хворих у віддалені терміни після травми, профілактиці та прогнозуванню інфекційно-запальних ускладнень.

Така тактика дозволяє ліквідувати компресію мозку, запобігти подальшим вторинним змінам мозку, створити оптимальні умови для його функціонування. Тактика пізніх операцій не виправдала себе, оскільки у хворих із ХСМТ настає поліорганна недостатність, що затримує терміни операцій, збільшує кількість ускладнень та віддаляє період реабілітації хворих. Проведення операцій, спрямовані переважно на стабілізацію хребта і не захищають спинний мозок від подальшої компресії, — то є хибний шлях (І.П. Курілець.). Нейрохірургічні операції при травмі повинні бути декомпресивно-стабілізуючими, тобто нейрохірургічні мають маніпуляції доповнюватися ортопедичними.

При вогнепальних пораненнях спинного мозку обов“язковим є уточнення характеру супутніх поранень, ранні оперативні втручання з приводу поранень внутрішніх органів та спинного мозку (М.Є.Поліщук.).

Знайшла своє висвітлення, хоча й недостатнє, хірургія стенозів хребтового каналу, спондилолістезів (А.В. Шармозонов. з співавт., Х.А.Мусагатов. з співавт., А.Н.Полегаєв.) та вентральних медулярних компресій (О.І.Паламар.).

Обгрунтування топографо-анатомічних підходів до патологічних процесів верхньошийного відділу хребта та хірургічний контроль вертебральної артерії при розширених корпоректоміях у шийному відділі детально висвітлені в працях авторів із клініки спінальної нейрохірургії Інституту нейрохірургії. Ці доступи дають можливість радикально видаляти поширені патологічні процеси, котрі раніше вважались недоступними для хірурга.

Судинні пухлини спинного мозку характеризуються особливостями гемодинаміки, що пов“узано з їх ангіоархітектонікою та гістобіологічними особливостями (Ю.П.Зозуля. з співавт.).

Сучасні методи дослідження спинного мозку дозволили по-новому підійти до хірургії пухлин мозку, хірургічного лікування сирингомієлії та судинних мальформацій спинного мозку (Є.І.Слинько, А.Ю.Ксензов. з співавт., О.Є.Дунаєвський. з співавт., Ю.М.Кубрак. з співавт. та інші).

Таким чином, усе свідчить про те, що спінальна нейрохірургія в Україні відповідає вимогам сьогодення.

Які ж перспективи розвитку спінальної нейрохірургії? Вважаю, що спінальну нейрохірургію слід розглядати як субспеціальність нейрохірургії, у якій будуть поєднуватися нейрохірургічні та ортопедичні принципи лікування. В цьому плані необхідна підготовка фахівців, підготовка стандартів та алгоритмів діагностики і лікування хворих з патологією хребта та спинного мозку, впровадження в практику мініінвазійних, навігаційних систем, мікрохірургічного обладнання, функціонально- та органозберігаючих хірургічних операцій, нейропротекторів — як при травмах, ішеміях, так і при захворюваннях спинного мозку.

Перспективними є розроблення та впровадження в практику нових методів лікування спінального болю, спастичності, реваскуляризаційних та реіннервуючих операцій.

Сучасні методи діагностики дозволяють переглянути показання до щадних мініінвазійних операцій при захворюваннях хребта, спинного мозку, його корінців та судин.

80% жителів нашої планети відчувають періодичний чи постійний біль в спині, а ті 20%, що ніколи не зіштовхувались з цією проблемою, скоріш, є винятком, ніж нормою.

Захворювання і травми хребта у більшості з нас асоціюються якщо не з інвалідністю, то точно з доволі тривалим лікуванням, складними операціями і масивними крововтратами.

Проте новітні розробки українських вертебрологів дають можливість повернути хворих до звичного життя в найкоротший термін.

Ефективні хірургічних технології лікування захворювань та пошкоджень хребта отримали визнання не тільки в Україні, але і в країнах Європи, США і Японії. В галузі вертебрології на сьогодні досягнуто рівня світових стандартів, а по деяких технологіях українські технології навіть йдуть попереду світових.

Фахівцями зроблено близько 80 винаходів, захищених патентами України та авторськими свідоцтвами, розробки висунуто на здобуття Державної премії України в галузі науки і техніки. Нашими хірургами проводяться майстер-класи закордоном, зокрема в США, Німеччині та Швейцарії.

Раніше хворі з складними захворюваннями та травмами хребта мали пролежні, сьогодні українські лікарі піднімають хворих на ноги на 2-3 день після операції. Зусиллями авторів вдалося знизити рівень смертності через гострі спинномозкові травми - з 45% до 11%, інвалідизації - 68% до 28-10%, при дегенеративних захворюваннях смертність вдалось знизити з 4,8% до 0, інвалідизацію з 16% до 5,1%, а при пухлинах хребта смертність з 25% до 3,8%, інвалідизацію - з 19% до 6,3%.

До недавнього часу інвалідність з патологією хребта в нашій країні перевищувала всі допустимі норми. Травми хребта, ушкодження спинного мозку, пухлини, запальні процеси, туберкульоз хребта є випробуванням для хворого і для оточуючих, вимагає колосальних витрат для догляду за хворим. Але тепер хворі України та світу мають не просто надію, а реальні методики лікування, що дають можливість швидко повернутись до звичного життя.

Жодна з областей медичних знань за роки незалежності не прогресувала так інтенсивно, як хірургія хребта. Потрібно було чимало часу, щоб досконаліше зрозуміти, що таке хребет, спинний мозок, їх функції та властивості, для того, щоб вийти на такий рівень розвитку. Ми мали соціальне замовлення, сильну наукову базу та кваліфікованих фахівців, що і дало можливість досягнути таких результатів.

Цього року на з'їзді американської Академії ортопедів-хірургів, де зібралось 30 тисяч травматологів та вертебрологів з усього світу, було визнано, що наша країна за деякими методиками лікування захворювань та травм хребта перевершує світові здобутки.

Високий розвиток промисловості зумовлює надзвичайно високий травматизм, часті політравми. Щоденно літом до запорізької обласної клінічної травматологічної лікарні поступає 3-5 чоловік з переломами переважно шийного відділу хребта внаслідок пірнання. Раніше людина з такими травмами були приречена на інвалідність або навіть на смерть, сьогодні вони не лише виживають, а й повертаються до праці. За рік впровадження нових технологій зусиллями працівників Запорізького НДІ травматології та ортопедії смертність при травмах хребта в області вдалось зменшити на 18%.

З ініціативи та під керівництвом авторів розробок створено 10 центрів хірургічного лікування пошкоджень та захворювань хребта в різних містах України. Затверджено єдині стандарти надання допомоги. Новітні методики застосовуються лише там, де є відповідне обладнання та високо кваліфіковані фахівці. Таких спеціалізованих центрів на сьогодні в нашій країні три, і цього достатньо, щоб закрити проблему по всій Україні.

Саме українські фахівці першими почали проводити ранні операції при травмі спинного мозку, впровадили керамопластику при ушкодженні та захворюваннях хребта, нові методи лікування гемангіоми та остеопорозу хребця.

Головне, щоб хірургічне втручання було максимально ефективним, не страждала якість життя хворого і в найкоротший термін він міг повернутись до звичного життя. Це стало можливо за рахунок малоінвазивних технологій, основною ідеєю яких є мінімальна травматизація при максимальному терапевтичному ефекті.

В українську практику впроваджено три типи технологічний втручань: пункційні, ендоскопічні та мікрохірургічні. Мікрохірургічні втручання при лікуванні пухлин майже не мають альтернативи. Пункційні втручання продовжуються від 5 до 15 хвилин, проводяться під місцевим знеболенням, оскільки не потребують розрізу певних анатомічних структур. Під час операції лікар спілкується з хворим і через кілька годин пацієнт може повертатись додому.

Поширеними є гемангіоми хребта, судинні пухлини, що руйнують кісткову масу хребта і можуть викликати значні ускладнення. Раніше оперативні втручання з видалення пухлин продовжувались кілька годин, супроводжувались масивними крововтратами.

Розроблена технологія пункційної вертебропластики, що дозволяє радикально лікувати пацієнта за 10 хвилин. Проводиться пункція ураженого тіла хребця, вводиться кістковий цемент, який заповнює порожнину гемангіоми. Таким чином зміцнюється тіло хребця і гемангіома перестає існувати, а людина забуває про свої страждання.

При складних формах сколіозу найкращий результат, на думку світової спільноти ортопедів, дають спеціальні конструкції, які дозволяють дитині рости. Ці технології розроблено саме донецькими фахівцями, і вони здобувають все більшу популярність у всьому світі.

Сьогодні ендоскопічні втручання, які називають другою французькою революцією, є пріоритетом української нейрохірургії. 40 тисяч українців, котрі щорічно потребують таких операцій, фахівці можуть швидко позбавити від багатомісячних страждань, видаливши між хребцеву грижу через розріз шкіри всього у 2-3 міліметри. А наступного дня пацієнт може повертатись до звичного життя.

За рахунок застосування малоінвазійних технологій, протягом року в нашій клініці, що має 18 стаціонарних ліжок, зроблено 1150 операцій за рахунок малого терміну госпіталізації, в середньому 1-2 дня, що говорить і про високу економічну ефективність наших досягнень.

Пухлини, від яких страждає хребет, проростають судинами, тому разом з пухлиною доводиться вилучати і частину судин. Іноді для доступу до різних відділів хребта доводиться розкривати грудну клітину, діафрагму, або черевну порожнину.

Фахівець, що робить подібні операції, має знати торакальну хірургію, абдомінальну, судинну та нейрохірургію. Підготовка таких спеціалістів дуже складна. До того моменту, поки хірург зможе робити операцію на хребті, проходить до 15 років і мало молодих спеціалістів обирають такий нелегкий шлях. Тут головне чітко знати, що ти можеш робити краще всіх і цим займатись. Якщо хірург має сумнів, щодо того, чи зможе зробити те чи інше втручання, то йому слід перенаправити пацієнта до іншого фахівця. Грамотно зроблена операція дійсно робить дива.

Дійсно, не буває горя без добра: працюючи з великою кількістю складних травм, за відсутності ефективної діагностики наші фахівці змогли не лише врятувати тисячі життів, а й розробили нові підходи та технології лікування, що визнав увесь світ. Тепер українським хворим не потрібно їхати на лікування за кордон. Тепер можна з гордістю сказати - наша спінальна хірургія найкраща.

1.2 Рівень інвалідизації населення після травм хребта

Сьогодні ми спостерігаємо, як посилюються тенденції до погіршення стану здоров’я, зменшення середньої тривалості життя, яка в середньому в Україні на 10 років менша, ніж у країнах Євросоюзу.

Структура загальної смертності з року в рік залишається стабільною. У 2005 р. у структурі загальної смертності перше місце посідали хвороби системи кровообігу (62,5 %), друге – злоякісні новоутворення (11,7 %), третє – травми, отруєння та деякі інші наслідки дії зовнішніх причин (8,9 %).

У працездатному віці на перше місце виходять травми, хвороби системи кровообігу посідають друге. За останній час збереглася тенденція до зростання показників загальної смертності населення як від усіх причин (+12,5 %), так і від хвороб системи кровообігу (+14,7 %). Значне зростання показника смертності спостерігають від інфекційних і паразитарних хвороб (+31 %).

На особливу увагу заслуговує серцево-судинна патологія, яку виявляють у 3/4 населення України, у 2/3 вона є причиною смерті, у той час як у більшості країн її частка не перевищує 50 %.

У структурі смертності від хвороб системи кровообігу провідні місця посідають ішемічна хвороба серця (ІХС) (66,6 %) та цереброваскулярна патологія (21,5 %). За період 2000–2005 рр. відзначають позитивну тенденцію до зменшення смертності від гострого інфаркту міокарда як серед всього населення (з 19,0 до 15,5 на 100 000 населення), так і серед працездатних (з 7,2 до 6,8).

Переважно причиною смерті при ІХС є атеросклеротичний кардіосклероз. Його виявляють у 78 % померлих загалом і в 50 % – серед померлих працездатного віку. Зростає смертність від інших гострих і підгострих форм ІХС, що сягає 42,2 % у працездатному віці. Смертність від гострого інфаркту міокарда становить 7,3 %.

Показник смертності в Україні і Болгарії зростає і є найвищим серед країн Європи. На Міжнародному конгресі кардіологів у Мюнхені було зазначено, що в більшості розвинених країн Європи на 1000 населення припадає менше 3 серцево-судинних летальних наслідків; у Польщі – близько 5, а у Болгарії та Україні – понад 9.

Особливо велика різниця в показниках смертності від серцево-судинної патології у чоловіків і жінок. Цю особливість спостерігають у всьому світі, але в Україні вона виражена в активному працездатному віці.

Міжнародний досвід зі зниження захворюваності і смертності від хвороб системи кровообігу та інших хронічних неінфекційних хвороб свідчить про реальну можливість зменшення названих показників на популяційному рівні, за умови виконання комплексної Національної програми з профілактики та лікування артеріальної гіпертензії, а також затвердження і впровадження Національної програми з попередження серцево-судинних та судинно-мозкових захворювань, яка об’єднує зусилля терапевтів, кардіологів, кардіохірургів, неврологів і нейрохірургів.

Поточний прогностичний аналіз і математичне моделювання на більш віддалений період, які ґрунтуються на показниках довкілля, якості харчування, питної води, демографічних даних і тенденціях сучасного розвитку, а також на соціально-економічному становищі в країні, не дозволяють сподіватися на краще, якщо не вживати науково обґрунтованих заходів, не забезпечувати їх відповідним фінансуванням і не надавати належної державної підтримки.

Так, за період з 1995 до 2005 р. показники поширеності хвороб серед всього населення зросли на 38 %, в основному за рахунок хвороб ендокринної системи та системи обміну речовин, які збільшилися вдвічі, системи кровообігу – більше ніж удвічі), хвороб сечостатевої системи – на 62,2 %), кістково-м’язової – на 43,7 %. Причому знижується лише поширеність травм, отруєнь та нещасних випадків (5 %). Відповідно зросла і захворюваність на хвороби цих класів.

Показник поширеності всіх хвороб в Україні у 2005 р. становив 172 633,0 на 100 000 населення, однак цей показник коливається від 138 640,5 в Миколаївській області до 226 628,2 в м. Києві. Відхилення показників захворюваності від середнього по Україні (69 876,1 на 100 000 населення) у бік зростання спостерігали у м. Києві (94 537,8), Івано-Франківській (85 306,6) та Вінницькій (83 958,4), областях, у бік зменшення – у Сумській (49 057,7) та Миколаївській (52 582,9) областях.

Порівнюючи показники поширеності хвороб усіх класів та захворюваності на них за 2005 р. серед всього населення і сільського, слід зазначити, що серед сільського вони нижчі за всіма нозологіями, за винятком хвороб ендокринної системи та системи обміну речовин. Можна припустити, що це пов’язано із недостатніми можливостями спеціалізованої допомоги сільському мешканцю, а також питаннями обліку.

Виконання Національної програми з профілактики та лікування артеріальної гіпертензії, впровадження нових методик досліджень у практику лікувально-профілактичних закладів України дало змогу покращити виявлення і тим самим збільшити вдвічі показник поширеності хвороб системи кровообігу серед всього населення з 1995 до 2005 р.

У структурі поширеності хвороб системи кровообігу серед всього населення перше місце посідає гіпертонічна хвороба (45,8 %), друге – ІХС (33,7 %), третє – цереброваскулярні хвороби (ЦВХ) (13,3 %). Показники захворюваності аналогічні.

Проведені дослідження свідчать про надзвичайну поширеність факторів ризику серцево-судинних і судинно-мозкових захворювань в Україні: у 33,5 % дорослого населення виявлено артеріальну гіпертензію, 56,8 % мають надлишкову вагу, 44 % чоловіків та 16,5 % жінок курять.

З аналізу показників поширеності, захворюваності, інвалідності та смертності видно, що значна частина кардіологічної патології припадає на працездатний вік (особливо захворюваність). Обсяг диспансерного нагляду в багатьох регіонах набагато нижчий, ніж середній по Україні. Тому на місцях кардіологам, терапевтам, сімейним лікарям необхідно звернути особливу увагу на своєчасне виявлення патології, проведення адекватного обстеження і лікування згідно із стандартами для покращання зазначених показників.

При хворобах системи кровообігу первинну інвалідність у 2005 р. встановлено у 58 491 хворого, серед них осіб працездатного віку – 33 155 (56,7 %). У структурі причин інвалідності провідне місце належить ЦВХ, як серед дорослого (40,9 %), так і серед працездатного населення (35,5 %). Однією з головних причин, що призводять до інвалідності населення є ІХС (відповідно 33,7 і 33,5 %).

Про проблеми діагностики кардіологічної патології та її ефективне лікування свідчать дані щодо первинно визнаних інвалідами в Україні за віком. Так, у 1995 р. інвалідність у працездатному віці становила 38,5 %, у 2005 – 56,7 %. Змінилася також структура за групами первинної інвалідності серед дорослого населення України у бік збільшення тяжкості патології. Так, у 1995 р. частка інвалідів І групи становила 16,1 %, у 2005 – 19,6 %; інвалідів ІІІ групи – відповідно 21,9 і 39,2 %.

Однією з провідних патологій у структурі поширеності та захворюваності хвороб системи кровообігу є гіпертонічна хвороба. За останні 10 років її поширеність збільшилася вдвічі і становить 28 169,3, а захворюваність зросла в 2,5 разу і становить 25 86,3 на 100 000 населення, що є наслідком активної роботи з виявлення артеріальної гіпертензії в межах Національної програми. В наш час показники по Україні наближаються до європейських і відповідають даним контрольних епідеміологічних досліджень. Серед осіб, у яких уперше виявили гіпертонічну хворобу, 78,8 % становлять хворі працездатного віку (2038,8 на 100 000 населення). Цей показник має значні відмінності в областях (від 4517,6 в Харківській до 773,7 в Житомирській). Майже у всіх регіонах за цей же період, як наслідок раннього виявлення патології і адекватного лікування знизився показник первинної інвалідності від гіпертонічної хвороби з 1,7 до 0,9 на 10 000 населення. При низьких показниках захворюваності в Миколаївській і Чернівецькій областях спостерігають високі показники первинного виходу на інвалідність.

Статистика не дає можливості пояснити значні розбіжності в показниках смертності від гіпертонічної хвороби у 1995–2005 рр. і потребує ретельного вивчення на місцях. П омирають від цієї хвороби в основному особи працездатного віку (73,6 %).

Важливе місце серед причин, що призводять до виникнення передчасної смерті, посідає ІХС. Останнім часом (1995–2005) кількість хворих з цією патологією збільшилася удвічі. Так, показник захворюваності на ІХС має досить великі відхилення і коливається в межах від 545,3 у Житомирській області до 3011,3 у Харківській, при середньому по Україні 1697,5 на 100 000 населення. Доведено, щов осіб з артеріальною гіпертензією інфаркт міокарда виникає в 3–4 рази частіше, майже в половині випадків розвиваються цереброваскулярні порушення (особливо у осіб працездатного віку). Привертає увагу показник охоплення диспансерним наглядом, який не покращується протягом декількох років у таких регіонах: м. Севастополь (2486,4 на 100 000), Житомирська (2588,1), Львівська (3545,4) області, у той час як у Закарпатській та Чернівецькій областях він становить відповідно 13031,1 і 10985,4, при середньому по Україні 6554,5 на 100 000 населення.

ІХС посідає друге місце (після ЦВХ) у структурі інвалідності від хвороб системи кровообігу, як серед дорослого, так і серед населення працездатного віку. Цей показник серед дорослих знизився на 31,6 % порівняно з 1995 р. У м. Києві він був найвищий – 8,8, у Миколаївській області – 8,3, у той же час у Сумській – 2,6, по Україні – 5,2 на 10 000 населення.

За 10 років показник смертності від ІХС зріс на 31 %, а в деяких областях більше ніж наполовину (Чернігівська – 64 %, Кіровоградська – 62 %, Рівненська – 51,7 %). У структурі смертності від хвороб системи кровообігу серед працездатних – смертність від ІХС посідає перше місце – 54,4 %; при цьому смертність працездатних осіб становить 15,5 % загальної смертності від ІХС.

Перше місце за поширеністю та соціальною значущістю посідають ЦВХ. У 2005 р. в Україні зареєстровано близько 3,1 млн хворих з різними формами ЦВХ, 80 % яких становлять особи пенсійного віку. За останні 10 років кількість пацієнтів з ЦВХ зросла в 1,6 разу. Збільшення відбулося за рахунок хворих з хронічними прогресуючими формами судинно-мозкової недостатності.

Особливу стурбованість викликає значна частка первинної інвалідності при цереброваскулярній патології як серед дорослих, так і серед працездатного населення. Так, у 2005 р. вона була надана 23 947 особам, серед яких 11 779 (49,2 %) – працездатні. Серед дорослих і працездатних вона найвища у Одеській області (відповідно 11,8 та 6,5) та м. Києві (11,1 та 5,8) при середній по Україні – 6,3 та 4,4 на 10 000 населення.

У цілому по Україні смертність від ЦВХ зменшилася на 13,6 %, проте в Сумській та Донецькій областях вона вища за середню (229,9 на 100 000 населення) відповідно у 2,5 та 2 рази. Серед працездатного населення смертність від судинних уражень мозку посідає друге місце (19 %); при цьому смертності працездатного населення становить 16,8 % загальної смертності від ЦВХ.

Найбільш тяжкою формою судинних захворювань головного мозку є інсульт. Щорічно його вперше діагностують у 100–120 тис. мешканців України. У 2005 р. зареєстровано 119 000 таких випадків (на 16,4 % більше, ніж у 1995 р.), що становить 313,7 на 100 000 населення. Показник захворюваності збільшився на 29,1 %. Слід зазначити, що 1/3 випадків інсультів реєструють в осіб працездатного віку. В Європі цей показник становить у середньому 200 на 100 000 населення. Як позитивний факт слід зазначити, що кількість інсультів у нашій країні з 2000 р. дещо зменшилася і стабілізувалася. Це пов’язано з виконанням Національної програми лікування і профілактики артеріальної гіпертензії та більш виваженим ставленням до постановки діагнозу мозкового інсульту.

Серед причин смерті інсульт посідає друге місце у світі і третє у розвинених країнах після хвороб системи кровообігу. В Європі летальність при інсультах коливається від 63,5 (чоловіки, Швейцарія) до 273,4 (жінки, Росія) на 100 000 населення. Слід зазначити, що смертність від інсультів в Україні вища, ніж у Росії, серед чоловіків у 1,5 разу, а серед жінок – в 2 рази. Показник летальності протягом 30 днів від початку інсульту в Україні становить близько 35 %, а протягом року вмирає кожен другий хворий, при цьому з тих, хто вижив, 25–30 % залишаються інвалідами, до трудової діяльності повертається не більше 10–12 %, 50 % – потребують сторонньої допомоги, що вже є державною проблемою.

Однією з нерозв’язаних проблем є надання нейрохірургічної допомоги при судинних ураженнях головного мозку. Загальна кількість мозкових інсультів в Україні становить близько 120–130 тисяч щорічно. В нейрохірургічних закладах України лікується всього до 4 % хворих, з них оперують близько 1/3 хворих.

Низкою причин незадовільного стану в лікуванні хворих на інсульт є відсутність єдиного системного підходу до вирішення цієї проблеми; відсутність спеціалізованих інсультних відділень у багатьох областях України, а в існуючих – невелика ефективність їх роботи; відсутність єдиної стратегії, жорстке виконання якої було б обов’язковим для всіх спеціалістів, причетних до лікування таких хворих; недостатня поінформованість як лікарів, так і населення в цілому, внаслідок чого не проводяться повною мірою профілактичні заходи, пізно та нераціонально призначається лікування. Частину хворих на інсульт взагалі не госпіталізують у стаціонари, що призводить до збільшення смертності та інвалідності.

Залишається актуальним питання створення обласних або міських невролого-нейрохірургічних інсультних центрів з їх повноцінним оснащенням тазабезпеченням підготовленими фахівцями. Досвід роботи таких центрів у Києві і Дніпропетровську свідчить про їх ефективність.

Таким чином, сьогодні в кардіології, неврології та нейрохірургії з’явилися і набувають сили нові тенденції, що певною мірою зумовлені реформуванням галузі відповідно до розвитку ринкових відносин.

Для зміни епідеміологічної ситуації щодо ЦВХ у позитивний бік необхідно провести низку заходів:

- впровадження системи поетапного надання допомоги пацієнтам з ЦВХ – від сімейного лікаря і до спеціалізованого закладу, яка б відповідала сучасним стандартам;

- збільшення відсотка своєчасної госпіталізації хворих із мозковим інсультом у спеціалізовані інсультні відділення;

- забезпечення спеціалізованих інсультних відділень апаратами для сканування судин головного мозку, відповідним набором медикаментів та фахівцями, які пройшли підготовку з нейрореанімації;

- створення в кожній області реабілітаційних відділень за рахунок перепрофілювання неврологічних ліжок;

- сприяння більш широкому використанню хірургічних методів лікування пацієнтів з ЦВХ. Насамперед, йдеться про виконання оперативних втручань на магістральних судинах голови та шиї з метою запобігання розвитку тяжких мозкових інсультів;

- ширше впровадження принципів первинної та вторинної профілактики мозкових інсультів сімейними лікарями, кардіологами, терапевтами, нейрохірургами, ангіохірургами;

- для визначення істинної епідеміологічної ситуації щодо ЦВХ, факторів ризику розвитку інсульту запровадження реєстрів мозкового інсульту.

Інсульт, інфаркт міокарда та кардіальна смерть часто виникають раптово, коли неможливо вчасно надати ефективну кваліфіковану медичну допомогу, і тому багато терапевтичних і хірургічних втручань носять паліативний характер.

Структура смертності в країнах Євросоюзу значно відрізняється від такої в Україні, зокрема питома вага її від хвороб системи кровообігу становить відповідно близько 28 та 62 %. При цьому частка смертності від ІХС в Україні у 4 рази більша, ніж у країнах Євросоюзу, у яких головними причинами смертності при ІХС є гострий інфаркт міокарда та раптова серцева (аритмічна) смерть, тромбоемболія легеневої артерії та серцева недостатність і, значно рідше, розрив аорти.

За останні роки відзначають позитивну тенденцію до зменшення смертності від гострого інфарктуміокарда серед всього населення – з 20,8 у 1995 р. до 15,5 на 100 000 населення у 2005 р. Це пов’язано із своєчасною діагностикою та ранньою, тобто в перші 6–12 год після клінічних проявів хвороби, госпіталізацією. Ситуація дещо інша у працездатного населення. Навіть протягом одного року показник смертності від інфаркту міокарда зріс (з 8,1 до 8,6 на 100 000 населення). Смертність працездатних осіб становить 55,5 % загальної смертності від інфаркту міокарда, що свідчить про те, що помирають переважно молоді люди.

Важливою є також проблема поширеності ревматичних захворювань, що досягла 239 614 серед всього населення.

Медико-соціальне значення ревматичних хвороб зумовлене значною поширеністю, значною часткою втрати працездатності та інвалідизацією, важкістю діагностики і лікування хворих. За даними ВООЗ, 30 % випадків тимчасової непрацездатності і 10 % інвалідизації пов’язані з ревматичними хворобами, а у понад 4 % населення земної кулі відзначають різні захворювання суглобів і хребта. Робоча класифікація ревматичних хвороб охоплює понад 150 різних нозологічних форм. Діагностичні помилки становлять до 30 % від усіх випадків первинно зареєстрованих хворих із захворюваннями опорно-рухового апарату.

Найчастіше ревматичні хвороби виявляють у осіб працездатного віку (20–50 років), вони мають неухильно прогресуючий характер (смертність працездатних осіб становить 75,6 % загальної смертності від ревматизму). Ревматичні хвороби зумовлюють значний відсоток тимчасової непрацездатності хворих (перше місце) і сприяють ранній і частій інвалідизації. Діагностика, особливо у ранній період, супроводжується значними труднощами, що зумовлено відсутністю специфічних лабораторних тестів, поліморфізмом і подібністю клінічних проявів багатьох ревматичних хвороб, малим їх проявом на ранніх етапах. Несвоєчасність діагностики призводить до пізньої раціональної терапії, проблема ефективності якої на сьогодні ще повною мірою не вирішена.

За даними Центру статистики МОЗ, поширеність усіх форм ревматизму за останні десять років зменшилася на 17,5 %; захворюваність – майже на 60 %; первинна інвалідність – на 55 %, однак зросла смертність від цієї патології на 78,2 %. У Рівненській і Закарпатській областях значно зріс показник захворюваності серед усього населення, він становить відповідно 80 і 63 %. Найвищі показники смертності зареєстровано в Кіровоградській (6,7), Житомирській (6,3) і Хмельницькій (6,0) областях, у той час як середній показник по Україні становить 4,1 на 100 000 населення. Аналіз свідчить про часто атиповий перебіг захворювань (невідповідність класичній соціальній структурі хвороби та клінічним проявам), що зумовлює помилкові діагнози та неадекватне лікування.

У зв’язку з цим спостерігають значну кількість ускладнень – кардіальних, суглобово-кісткових (виражені деформації, деструкція, знерухомлення, інвалідизація), ниркових (за деякими даними, уратну нефропатію спостерігали у 10 % хворих з подагрою, на стадії хронічної ниркової недостатності – у 2 %).

Значні коливання показника захворюваності на ревматизм відзначають в осіб працездатного віку. Так, у Львівській області цей показник перевищує середній по Україні (18,7 на 100 000 населення) у 2,5 разу, у Рівненській – майже вдвічі, у Вінницькій досяг – 27,3, у Закарпатській – 26,8. Недостатнє охоплення диспансерним наглядом хворих спостерігають у Запорізькій (179,2), м. Севастополі (219,5), Херсонській (264,9), Харківській (270,0), м. Києві (297,7) на 100 000 населення (по Україні – 498,3).

Розбіжності максимальних і мінімальних показників поширеності, захворюваності, охоплення диспансерним наглядом та смертності хворих на ревматизм розглядали на ІV Національному конгресі ревматологів України (Полтава, 18–21 жовтня 2005 р.). Звертали увагу на етапність та підпорядкованість педіатричної, підліткової та терапевтичної служби з питань діагностики, лікування та профілактики хворих на ревматизм. Пропонували розробити та узгодити критерії відбору хворих терапевтичною та хірургічною службами, у зв’язку з недостатньо активним відбором хворих на кардіохірургічне та ортопедичне лікування терапевтичними та педіатричними службами.

Обговорювали питання застосування нових технологій діагностики та лікування хворих з ревматичними хворобами: раціональне використання глюкокортикостероїдів за різними програмами, залежно від нозологічної форми (пульс-терапія, параартикулярне введення тощо); впровадження нових препаратів для базисної терапії ревматоїдного артриту; подальше впровадження інгібіторів-циклооксигенази-2 та вивчення їх безпечності; застосування системної ензимотерапії; використання хондропротекторної терапії, керуючись даними доказової медицини та рекомендаціями Європейської антиревматичної ліги. Особливу увагу приділяли вдосконаленню етапної системи реабілітації хворих на ревматичні захворювання, включаючи санаторно-курортні заклади.

Соціальну значущість патології, пов’язаної з хворобами кістково-м’язової системи та сполучної тканини, зумовлюють, з одного боку, досить істотна поширеність серед населення і, в першу чергу, працездатного, особливо в сільській місцевості, а з другого – тривала втрата працездатності. За поширеністю і частотою інвалідності ці захворювання поступаються лише хворобам системи кровообігу, дихання і травлення (у 2005 р. кількість хворих досягла 3 767 884).

Державна підтримка щодо попередження смертності та інвалідності дорослого та працездатного населення внаслідок серцево-судинних та судинно-мозкових захворювань ґрунтується на тому, що профілактична робота значно ефективніша за соціальними наслідками, ніж клінічний підхід до розв’язання проблем. Розрив, який існує між профілактичною і клінічною медициною сьогодні, та підхід до принципів профілактики хронічних неінфекційних хвороб у цілому і серцево-судинних зокрема не дають змоги на сучасному етапі розвитку суспільства підвищити рівень здоров’я населення України так, як це зроблено в багатьох розвинених країнах. Звичайно, первинна профілактика потребує великих матеріальних ресурсів, але в будь-якому разі це значно менше від тих збитків, які має суспільство сьогодні, що і повинно бути основою для розробки і обґрунтування державних цільових програм покращання здоров’я.

розділ 2 системи відновлення рухового стереотипу та фізичної активності пацієнтів після травм хребта

2.1 Анатомо-фізіологічні особливості хребта та зміни після травм

Сучасна наука про хребет знаходиться на стику декількох медичних спеціальностей: ортопедії і травматології, нейрохірургії, невропатології і нейрофізіології. Починаючи з 30-40-х років ХХ століття наука про хребет намагається висуватися в окрему спеціальність. Історія розвитку науки вертебрології дуже коротка. Фактично ця галузь медицини стала інтенсивно розвиватися тільки в другій половині сторіччя, що пішло. Тільки в кінці 70-х років в Україні почалося зародження нової спеціальності хірургії – вертебрологія. Проте, дотепер відсутня законодавча основа в створенні вертебрологічних відділень в міських і районних лікарнях. В теж час існуючі відділення випробовують не тільки економічні, але і кадрові проблеми оскільки відсутній як така спеціальність - вертебролога.

У ряді установ фахівці, що займаються проблемами хребта числяться як травматологи, інші як нейрохірурги або фтізіатори, загальні або торокальні хірурги. Історія розвитку науки вертебрології дуже коротка. Фактично ця галузь медицини стала інтенсивно розвиватися тільки в другій половині сторіччя, що пішло. В основу вітчизняного становлення цієї спеціальності встановлено декілька принципів, які дозволили зменшити кількість проб і помилок і тим самим скоротити шлях до досягнення світового рівня хірургії хребта.

Принципи, встановлені в основу вітчизняної вертебрології:

1.Будь-які відхилення у формуванні і розвитку осьового скелета у дитини (навіть якщо вони не мають клінічних проявів) треба розцінювати як основу майбутньої патології хребта дорослої людини.

2. Складна організація хребта як органу управління, рухи і опори зобов'язавує одночасно використовувати весь арсенал ортопедичних, загальних хірургічних нейрохірургічних і реабілітаційних дій, не розділяючи пацієнта «за профілем діяльності».

3.Для формулювання діагнозу і вибору найраціональнішого методу лікування повинно використовувати сучасна діагностична апаратура.

4. Для корекції і стабілізації хребта необхідно використовувати сучасні спінальні імплантати.

Рис. 2.1 - Епідеміологія, класифікація та основні клініко–неврологічні синдроми при травмі хребта

Хребетно-спинномозкова травма лідирує при пошкодженнях опорно-рухового апарату в плані тяжкості структурно-функціональних порушень і інвалідизації потерпілих. Щорічно таку травму на Україні одержують більш 2-х тисяч чоловік, з яких 10% з пошкодженнями, несумісними з життям, гинуть в ранньому періоді травматичної хвороби, а ще 10% з порівняно «легкими неврологічними розладами» виліковуються оперативними або консервативними методами.

Хребетно-спинномозкова травма, в зв'язку з практично 100% інвалідністю, розцінюється як одне з найважчих і прогностично несприятливих пошкоджень у людини. Це обумовлено як складністю патофізіологічних механізмів травматичної хвороби спинного мозку, так і недостатньою ефективністю існуючих методів обстеження і лікування. Тому актуальною проблемою є вибір правильного алгоритму обстеження і лікування пошкоджень хребта для кожного конкретного потерпілого залежно від конкретної клінічної форми перелому.

Для формулювання діагнозу і вибору найраціональнішого методу лікування повинно використовувати сучасна діагностична апаратура. Основною задачею хірургічне лікування гострої хребетно-спинномозкової травми є якнайшвидша повноцінна декомпресія спинного мозку, його судин і корінців спинномозкових нервів з подальшою надійною стабілізацією хребетного стовпа в правильному положенні. Особливе значення при цьому придбаває спосіб фіксації пошкодженого сегменту хребта.

Основними вимогами до методу стабілізації є:

1) первинна міцність і надійність стабілізації хребців;

2) з рухів повинна вимикатися мінімальна кількість хребетних рухових сегментів;

3) створення умов для вторинного кісткового блоку в оперованому хребетному руховому сегменті в максимально короткий термін;

4) виконується з того ж оперативного доступу, що і декомпресія нервово- судинних утворень;

5) для корекції і стабілізації хребта необхідно використовувати сучасні спінальні імплантати.

Рис. 2.2 - Алгоритм надання медичної допомоги пацієнту з гострою хребетно-спинномозковою травмою

Запальні захворювання хребта, спондиліти, можуть виникати після будь-якого загального інфекційного захворювання. Спондиліти бувають первинними і вторинними, можуть протікати гостро і хронічно. В клінічній картині спондилітів існують значні відмінності, обумовлені локалізацією запального процесу в хребті і поширеністю кісткових руйнувань. Найчастішим інфекційним захворюванням хребта, що протікає в більшості випадків хронічно, був туберкульоз (sроndуlіtіs tubеrсulоsa), найрідкіснішим і найважчим - гострий остеомієліт (sроndуlіtіs оstеоmуеlіtісa асuta). Ті зміни, які розвиваються при туберкульозному спондиліті протягом тижнів, місяців і літ, розігруються при гострому остеомієліті хребта всього за декілька днів. Між обома цими крайніми формами запальних захворювань хребта лежать спондиліти після таких інфекційних захворювань. як тиф, сифіліс, гонорея, актиномікоз, бруцельоз і ін.

Рухливість хребта при спондиліті будь-якої етіології різко порушена рефлекторною напругою паравертебральних м'язів, що блокують рухи хребта на всіх напрямках (концентричне обмеження рухливості). Жодне захворювання хребта не має такого поширеного і різко вираженого рефлекторно-больового обмеження рухів, як спондиліт. Найчастіше зустрічаються туберкульозні спондиліти. Захворюваність на туберкульоз в Україні останні 10 років стала значно підвищуватися.

Хірургічне лікування туберкульозу хребта застосовується з метою: видалення туберкульозних вогнищ і абсцесів, усунення компресії спинного і його корінців, відновлення опороспособності хребта, попередження ускладнень. Серед численних відомих причин росту захворюваності на туберкульоз особливе місце займає криза системи активного виявлення туберкульозу серед населення, що сприяє накопиченню прихованих джерел інфекції та різкому погіршенню епідеміологічної обстановки. Крім того, відсутність на місцях спеціалістів по кістково- суглобовому туберкульозу, потребує від травматологів вирішення не тільки проблеми ранньої діагностики, але й тактику подальшого кваліфікованого лікування виявленого запального захворювання хребта.

Рис. 2.3 - Запальні захворювання хребта.

Спондилолістез відомий фахівцям, що займаються проблемами патології хребта, більше 250 років. Проте, до теперішнього часу питання етіології, патогенезу, діагностики і лікування передніх зсувів поперекових хребців не втратили актуальність. Це пов'язано із значною частотою зустрічається патології (2-4% населення), різноманітністю клінічних проявів і відсутністю чіткої схеми лікувальних заходів. Більшість сучасних класифікацій спондилолистеза заснована на етіологічному принципі. Так Міжнародна класифікація передбачає 5 видів спондилолистеза: диспластичний, діскогений, артрогений, травматичний.

Така різноманітність етіологічних чинників ймовірно не можуть бути основою єдиного захворювання. Тому спондилолистез більш обгрунтовано слід розглядати як групу патологічних станів, провідним клинико-рентгенологічним синдромом яких є передній зсув поперекових хребців без порушення конгруентності суглобових поверхонь. Спондилолістез являє собою одне з найбільш тяжких захворювань хребта, а хірургічне лікування здавна вважають однією з найскладніших проблем ортопедії. Особливо великі труднощі виникають при хірургічному лікуванні хворих зі стенозувальними варіантами диспластичного спонділолістезу.

Таблиця 2.1 - Алгоритм « Запальні захворювання хребта.»

Зі стенозом хребтового канала пов'язують виникнення або збільшення неврологічного дефіциту після операцій без декомпресій. Питання стенозу хребтового каналу при спондилолістезі, механізми його формування, критерії діагностики й хірургічного лікування залишаються найменш дослідженими. У хворих зі спондилолістезом без спондилолізу причина стенозу є ясною - це прямий зсув хребця разом з дугою уперед. Крім того, встановлено важливу роль у стенозуванні хребтового канала зниження висоти міжхребцевого диска. Неврологічні порушення у таких хворих пов'язують з гіперплазією фіброзно-хрящових мас в зоні спондилолізу, з інтраканальними синовіальними кістами. Про можливість звуження кісткових меж хребтового канал при диспластичному спондилолізному спондилолістезі відомості в літературі взагалі відсутні.

Рис. 2.4 - Спондилолістез: діагностика та лікування

Неясність механізмів стенозування хребтового каналу при диспластичному спондилолістезі спонукає багатьох хірургів обов'язково виконувати задню декомпресію. Для оптимізації хірургічного лікування хворих з дисплзстичним спопдйлеліетезом, підвищення його ефективності та зниження частоти неврологічних ускладнень вкрай необхідні знання клінічні та рентгенологічні прояви стенозу діагностики і способів хірургічного лікування стенозувального спондилолістезу.

2.2 Класифікація порушень рухової активності пацієнтів внаслідок травм хребта

Пошкодження та захворювання хребта займають стійке третє місце серед причин інвалідності. Питому вагу постраждалих з трпавмою хребта складаючь чоловіки молодого працездатного віку, що приводить до великих фіннансово-єкономічних втрат суспільства. Основними напрямами реабілітації постраждалих травматологічного профілю є подальше поліпшення анатомо-функціональних результатів лікування травм шляхом розробки і впровадження в медичну практику нових медичних технологій, подальшого вдосконалення і розвиток хірургічних методик, розробки і впровадження системи медико- соціальної реабілітації постраждалих з пошкодженнями та захворюваннями хребта.

Досвід спеціалізованих реабілітаційних відділень і центрів, існуючих в світі, доводить, що в напрямі відновлення функціональності є значні досягнення. Поглиблений аналіз травматизму, тимчасової та стійкої втрати працездатності виявив різний підхід установ та окремих лікарів до оцінки працездатності таких хворих.

Середні терміни прибування на лікарняному листі при одній і тій же патології коливаються в дуже широких межах. Нерідкі випадки необгрунтованої видачі лікарняних листів при тривалому перебігу травми, несвоєчасного працевлаштування через ЛКК, визначення різних термінів тимчасової непрацездатності при направленнях на МСЕК.

Важливим моментом, що дозволяє поліпшити виходи лікування і в найбільшій мірі відновити функціональність травмованого сегменту, є узгодження дій лікарів лікувальних закладів, ЛКК та МСЕК.

Своєчасне визначення можливості поліпшення результатів і напрям пацієнта на курс комплексної реабілітації при проходженні огляду, дозволить скоротити вихід на інвалідність, зменшити міру втрати працездатності і підвищити соціально-трудову адаптацію пацієнтів.

Звичне положенні тіла під час ходьби, стояння, сидіння і роботи називають поставою. Правильна постава характеризується нормальним положенням хребта, правильними його вигинами, симетричним розміщенням лопаток, плечей, прямим триманням голови, прямими ногами без сплющення стоп. При правильній поставі оптимально функціонує система органів руху, правильно розміщені внутрішні органи, правильне положення центру ваги тіла.

Причинами порушення постави є ослаблення м’язів і зв’язок в цілому. До порушень постави належать викривлення хребта, асиметрія розвитку м’язів та кісток, сплющення грудної клітки, стоп тощо. Цьому сприяють відсутність фізичних тренувань, систематичне неправильне положення тіла, різні захворювання (наприклад, рахіт). Із самого початку навчання в школі на організм дитини негативно впливають зменшення рухової активності, збільшення статичного навантаження (поза сидячи), носіння портфеля в одній руці, сидіння згорбившись тощо. Постава найінтенсивніше формується у 6-7 років. За відсутності уваги зі сторони вчителів і батьків дефекти, що виникли в дошкільний період та у молодшому шкільному віці, особливо прогресують в період статевого дозрівання. Неправильна постава негативно впливає на розвиток внутрішніх органів (наприклад, викривлення хребта порушує роботу серця, позначається на роботі великих судин). При появі порушень постави, плоскостопості, необхідно обов’язково звернутися до лікаря.

Порушенню постави сприяє професійна діяльність людини. Фізичні вправи, зв'язані з різними видами праці і спорту, викликають більший розвиток тих м'язів, які є найбільш навантаженими. Праця професіонала зумовлює тривале перебування тіла в якомусь одному положенні (наприклад, зігнутому під час роботи за верстатом) чи постійну зміну положення тіла в одному напрямку (наприклад, згинання і розгинання тулуба в столярів). Тому професійна робота є причиною сильнішого розвитку одних частин тіла і деякого відставання інших.

У сучасну практику охорони здоров'я впроваджена спеціальна система реабілітації хворих після травм хребта. Вона включає послідовне виконання програми фізичної реабілітації в кардіологічному стаціонарі, у відділенні реабілітації місцевого кардіологічного санаторію і в поліклініках за місцем проживання хворого. 3 цією метою використовують кабінети ЛФК міжполіклінічних центрів реабілітації.

Головними принципами цієї системи є ранній початок, комплексність, використання всіх видів реабілітації, безперервність та послідовність етапів реабілітації

У реабілітації хворих на ЇМ виділяють 3 періоди (етапи) стаціонарний, одужання та підтримуючий

Основними завданнями ЛФК на стаціонарному етапі є профілактика і лікування ускладнень ЇМ, стабілізація показників опорно-рухової системи, позитивна динаміка клінічних, лабораторних та ЕКГ показників, поліпшення стану та підвищення рухової активності хворих настільки, щоб до кінця перебування у стаціонарі хворий міг себе обслуговувати, підніматися сходинками на один поверх, проходити по рівній місцевості від 1 до 3 км за 2—3 рази без ознак не переносності, підготовка хворого до переведення у відділення реабілітації.

Рекомендуючи розширення рухової активності, оцінюють реакції хворого на дозоване фізичне навантаження Так, перед тим як перевести хворого на розширений ліжковий режим, йому пропонують посидіти у ліжку 5 хв., на палатний режим — постояти 5 хв. біля ліжка у присутності лікаря, на вільний руховий режим — походити по коридору 5 хв. у повільному темпі Після виконання навантаження враховують реакцію хворого, скарги, загальний стан, ЧСС, артеріальний тиск У необхідних випадках роблять ЕКГ до і після навантаження. У разі неадекватної реакції на навантаження у хворого можуть з'явитися біль за грудиною, запаморочення, слабкість, задишка, порушення ритму, зміни артеріального тиску, кольору шкіри На ЕКГ з'являється екстрасистолія або підвищення сегмента SТ тощо

Використовують 4 програми фізичної реабілітації, кожна з них передбачає визначені терміни перебування хворого у стаціонарі, різні темпи розширення рухової активності і призначення засобів ЛФК відповідно до класу важкості стану хворого

Індивідуальний підхід до хворого під час проведення реабілітації у стаціонарі регламентується застосуванням 3 , 4-, 5 тижневої та індивідуальної програм фізичної реабілітації.

Рухову активність хворого, термін призначення ЛФК і термін перебування в стаціонарі визначає платний лікар індивідуально для кожного хворого після ліквідації ускладнень та поліпшення стану.

Тривале зниження рухової активності призводить до виражених і стійких порушень, які поступово стають не зворотними і вколи кають найбільш розповсюджені в наш час хвороби, так звану „хвороби цивілізації”: гіпертонічну хворобу, атеросклероз, ішемічну хворобу серця, захворювання судинні, порушення постави з ураженням кістково-м’язового апарату; сприяють розвитку інфаркту міокарда.

В той же час фізичні вправи, регулярні заняття фізкультурою і спортом здійснюють позитивний ефект, який проявляється, в перш за все, в екомінізації і стимуляції функцій організму.

Стимулюючий вплив рухової активності проявляється в підвищенні функціональних резервів, працездатності, сили, витривалості. Покращується самопочуття, появляється відчуття бадьорості, нормалізується сон, апетит. Характерно, що оздоровчий ефект рухової активності більш виражений у похилих людей, ніж у молодих.

Під впливом тренування підвищується адаптація організму до негативних факторів зовнішнього середовища (холоду, радіації). При адаптації до фізичних навантажень покращується скоротлива здатність міокарда, знижується потреба кисні підвищується вміст глюкози, білку і активність ферментів, необхідних для ефективної і тривалої роботи серця. Це призводить до економізації роботи серця і підвищенню енергетичних ресурсів. Основні фізіологічні показники в стані спокою у тренованих, знаходиться на більш „економічному” рівні, а максимальні можливості при м’язовій роботі більш високі, ніж у не тренованих. При систематичних заняттях фізичними вправами значно змінюється морфофункціональна характеристика дихальної системи: розвиваються дихальні м’язи, збільшується загальна ємність легень, покращується ефективність функції дихання.

Позитивні зміни спостерігаються в опорно-руховому апараті: вдосконалюється кровопостачання і нервова регуляція м’язів, підвищується активність ферментів, які прискорюють аеробні і анаеробні реакції в м’язах, покращується функціональна здатність суглобів. Тренування хворих призводить до більш швидкому оздоровленню або більш легшому перенесенні хвороби, попереджує розвиток ускладнень. Наприклад, після операції на серце суворим ускладненням, яке часто супроводжується летально, являється пневмонія. Використання фізичних вправ і масажу з перших днів після операції сприяє покращенню цього ускладнення.

2.3 Традиційні систем и відновлення рухової діяльности пацієнтів з спинальними травмами та сучасний науково-доказовий напрямок — інтенсивний тренінг

Тяжкість і стійкість соматичних і вегетативних нейрогенних розладів при ускладнених травмах хребта є причиною інвалідизації 80-100% хворих залежно від рівня і ступеня порушення провідності спинного мозку.

Відновлення порушених при травмах спинного мозку функцій забезпечується найтіснішим взаємозв'язком і взаємо обумовленістю наступних пристосовних механізмів:

1) реституції - процесу відновлення діяльності оборотно пошкоджених структур;

2) компенсації- функціонального заміщення або відшкодування втрачених функцій;

3) регенерації - структурно-функціонального відновлення цілісності органу.

Управління цими процесами - ключ до досягнення граничного рівня відновлення порушених функцій основна цільова спрямованість терапії при травмах спинного мозку повинна полягати в створенні умов для виникнення і розвитку реституція - регенеративних процесів і компенсаторних замісних механізмів.

Задачі реабілітації «спінальних хворих»:

1) створення максимально сприятливих умов для перебігу реституціоно-регенеративних процесів в спинному мозку;

2) нормалізацію порушеного обміну речовин;

3) попередження і лікування пролежнів і деформацій кістково-суглобового апарату;

4) встановлення контрольованих актів сечовипускання і дефекації, а також відновлення статевої потенції;

Рис. 2.5 - Консервативне лікування ушкоджень хребта, неврологічних та трофічних порушень

5) попередження і лікування ускладнень з боку дихальної і серцево-судинної систем;

6) попередження і лікування атрофії і спастичності м'язів;

7) вироблення здатності самостійного пересування;

8) придбання навиків самообслуговування;

9) професійне перенавчання;

10) раціональне працевлаштування.

Застосування різноманітних методик обстеження та способи лабораторно-інструментальної діагностики (електроміографія, пневмоміелографія, веноспонділографія, функціональна рентгенографія хребта, цистографія, сфінктерометрія, цитологічне і бактеріологічне обстеження пролежнів, спірографія та інше.) дозволяє визначити стан хворого та застосування реабілітаційних заходів.

Алгоритм „Консервативне лікування ушкоджень хребта, неврологічних та трофічних порушень”:

1. Життєво важливі функції (дихання, кровообіг, явища шоку)

2. Зовнішня кровотеча з рани

3. Стан хворого (шкала АSІА)

4. Неврологічний та соматичний статус

5. Голова, шия, грудна клітка, черевна порожнина, кістки скелету, судини

6. Оцінка місцевих змін м'яких тканин

7. Дихання

8. Кровообіг

9. Встановлення шлункового зонду

10. Катетеризація сечового міхура

11. Стабілізація стану пацієнта

Створення першої спеціалізованої клініка спинальної патології на Україні явилося визначним етапом, який підсумував розвиток хірургії спинного мозку й хребта на Україні за період, який складав біля 50 років. У цьому зв'язку необхідно згадати ключові розробки по спінальній хірургічній патології на Україні, який передували створенню такої клініки. На початку 20 сторіччя в Києві систематично операції з приводу пухлин спинного мозку і його оболонок проводив П.С. Бабіцкий у хірургічній клініці П.В. Волковича. У Харкові подібні операції виконувалися Е.К. Істоміним на базі психіатричної лікарні (Сабурова дача). Е.К. Істомін першим на Україні виконав задню різотомію при невгамовних больових синдромах. В Одесі Я.В. Зільберберг у 1911 році один із перших на Україні видалив екстрамедулярну пухлину. Проте оперативні втручання з приводу спінальних пухлин були рідкі в той період, так як їх діагностика базувалася тільки на неврологічному огляді. Проте, досить часто в цей період проводилися оперативні втручання з приводу травми хребта та спинного мозку.

У 1927 році Бабіцкий П.С. організував самостійне нейрохірургічне відділення при Київській міській психоневрологічній лікарні. Пізніше він опублікував ряд робіт по діагностиці і хірургічному лікуванні пухлин спинного мозку. З 1931 року починає функціонувати нейрохірургічна клініка в Харкові, очолювана З.І. Геймановичем. У цій клініці поряд з операціями на головному мозку регулярно виконувались операції на спинному мозку та його оболонках.

Значною подією в галузі спінальної патології в довоєнній Україні явилося видання Я.М. Павлонским у 1941 році монографії “Пухлини спинного мозку й хребта”. У 1943 році Гейманович З.І. узагальнив свої спостереження хірургічного лікування хребетно-спінальної травми монографією “Військово-травматичні пошкодження хребта та спинного мозку”. У 1950 році створюється Київський НДІ нейрохірургії, як послідовник нейрохірургічного відділення Бабіцкого П.С., існуючого при Київській міській психоневрологічній лікарні. В Інституті регулярно проводилися операції з приводу спінальних пухлин і хребетно-спінальної травми. Ці операції виконувалися А.І. Арутюновим і П.Г.Тананайко. Діагностика рівня ураження здійснювалася на підставі топічного неврологічного огляду і впровадженого в той час методу пневмомієлографії. Олександр Іванович Арутюнов приділяв велику увагу розвитку і удосконаленню хірургічної техніки при спінальних пухлинах. Вже в 1952 році він публікує роботу “Про латентний перебіг і ремісії при пухлинах спинного мозку”, а в 1957 році - роботу “Пухлини кінського хвоста і кінцевої нитки”.

Надзвичайно важливою віхою в розвитку спінальної хірургії на Україні явилося проведення першого оперативного втручання поперекової дискектомії в 1954 році. Цю операцію виконав академік А.И. Арутюнов. Діагноз був поставлений на підставі клінічної і неврологічної картини, рентгенографії хребта. Грижа диска віддалена шляхом проведення лямінектомії. З цієї пори такі операції виконувалися зі зростаючою частотою. А.И. Арутюнов приділяв велику увагу цій новій науковій і практичній проблемі. Завдяки йому такі операції одержали широке поширення, сприяли розвитку і розширенню обсягу спінальної нейрохірургічної допомоги. Його постійний інтерес до цієї проблеми проявився публікацією ряду робіт декількома роками пізніше. У 1960 році А.И. Арутюнов і М.К. Бротман публікують роботу “Клініка і лікування випадіння міжхребцевих дисків поперекового відділу, як хірургічна проблема”, у 1962 році “Про попереково-крижові радикуліти і дегенеративні зміни поперекових міжхребцевих дисків”, у 1964 році А.И. Арутюнов і В.С. Міхайловский - “Особливості нейрохірургічної тактики при патології міжхребцевих дисків поперекового відділу хребта”. Надалі проблема остеохондрозу стає головною в розробках спінальної клініки. Вона розробляється подвійно, як хірургічна проблема професором В.С. Міхайловським і, як неврологічна проблема, якою займаються працюючі на той час в інституті невропатології М.К. Бротман, А.Д. Дінабург, А.Е.. У 1960 році А.Е. Рубашева й А. Д. Дінабург видають першу в колишньому Союзі монографію “Міжхребцеві диски”.

З точки зору збільшення кількості спінальних хворих та збільшення обсягу хірургічних втручань на спинному мозку і його корінцях, у 1957 році було створене відділення за назвою "Відділення спінальної патології і хірургії болі". Очолював відділення з часу його створення до 1997 року д.м.н., проф. Міхайловский В.С.

Головними напрямками роботи відділення явилася розробка методів інструментальної діагностики гриж міжхребцевих дисків, пухлин хребта і спинного мозку, хребетно-спінальної травми. Паралельно розробці методів діагностики проводилася розробка та впровадження нових оперативних втручань.

У 60-х роках, в клініці було впроваджено нове діагностичне дослідження мієлографія жиророзчинними контрастними речовинами. Це забезпечило більш точну топічну діагностику, зменшення розмірів операційної лямінектомії, сприяло удосконалюванню хірургічної техніки. Впровадження позитивної міелографії дозволило більш точно диференціювати характер спінальних процесів, у першу чергу проводити диференціальну діагностику між патологією дисків і пухлинами. Це знайшло своє відображення у роботі В.С. Міхайловского “Пухлини кінського хвоста, що протікають з клінічною картиною міжхребцевих дисків” опублікованої в 1969 році.

Розвиток хірургічної техніки поперекової дискектомії і накопичення результатів хірургічного лікування дозволило вже в 1972 році клінічно оцінити віддалені результати таких втручань (Міхайловский В.С. „Віддалені результати хірургічних втручань проведених у зв'язку з патологією міжхребцевих дисків”). Поряд із вивченням результатів цієї операції у клініці спінальної патології йшло удосконалювання техніки поперекової дискектомії, впроваджувалися зберігачі методи оперативних втручань, зменшувався обсяг резекції міжхребцевих дуг.

У клініці спінальної патології йшло постійне удосконалювання хірургічної техніки, впровадження нових методів втручань при різноманітних видах спінальної патології. Так у 1975-78 роках проведене вивчення нового на той час методу гіпотермії нервової тканини.

У 70-ті роки для лікування травматичних ушкоджень шийного відділу хребта впроваджене кістковеви тяжіння. У той час (70-80-ті роки) у відділенні разом із проф. Міхайловським В.С. працювали Жирнова Г.В., Глущенко Ю.Н., Косінов А.Е., Цимбал М.О., Ткач А. І, Андрейко Р.Л., Пастушин А.І., Кузьмічов А.Я.

Клініка постійно розробляла й удосконалювала діагностику спінальних патологічних процесів. У 1975 році в діагностику спінальної патології був впроваджений новий метод - радіоізотопна мієлографія. Довгі роки цей метод залишався найбільше достовірним і інформативним у діагностиці спінальної патології. Підсумовуючи досягнуте в діагностиці спінальної патології Ромоданов А.П., Міхайловським В.С., Андрейко Р. Л, Цимбал М.О. у 1978 році публікують роботу присвячену новим діагностичним методам - “Інструментальні методи діагностики компресійних процесів спинного мозку”.

Відділення широко займалося розробкою і впровадженням у клінічну практику нових на той час методів діагностики, таких, як дискографія, веноспондилографія. У 70-тих роках одна з перших в минулому Радянському Союзу веноспондилографія впроваджена у відділенні спінальної патології Київського Інституту нейрохірургії Кузьмічовим А.Я.

Наприкінці 70-тих і початку 80-тих років проф. Міхайловский В.С. вперше на Україні й один із перших у Союзі впровадив на той час нове оперативне втручання - передню шийну дискектомію. Для виконання операції був розроблений набір інструментів - фреза для шийного відділу хребта, набір кусачок, розширювачі.

Співробітники клініки розробляли і постійно удосконалювали техніку цієї операції. Це відображено в ряді робіт - Міхайловський В.С. Ткач А. І, Андрейко Р.Л., Косінов А.Є. “Особливості діагностики і хірургічного лікування передньої компресії шийного відділу спинного мозку непухлинного генеза” (1982), Міхайловський В.С. Ткач А. І, Андрейко Р.Л., “Особливості діагностики і хірургічного лікування шийного остеохондрозу” (1983).

У 1970-1975 роках у відділенні спінальної патології Косіновим А.Є. вперше на Україні впроваджена та налагоджена методика спінальної селективної ангіографії. У цей же час ним проведені перші операції ендоваскулярної емболізації спінальних судинних пухлин і судинних мальформацій. Пізніше ця методика удосконалена Щегловим В.І. А перша відкрита операція мікрохірургічного виключення спінальної судинної мальформації в Інституті і на Україні проведена в 1985 році академіком Ромодановим А.П. разом із проф. Міхайловським В.С. Згодом декілька таких операцій у відділенні провів Андрейко Р.Л.

Поряд із впровадженням нових методів хірургічного лікування постійно продовжувалося удосконалювання традиційної хірургічної спінальної техніки. Співробітниками спінальної клініки постійно розроблялася діагностика і техніка видалення екстрамедуллярних пухлин. Розробка проблем діагностики спінальних пухлин відбита в ряді робіт: Ю.О. Орлов: “Значення клінічних симптомів у діагностиці рівня розташування екстрамедулярних пухлин” 1967 рік, Сорочинский Ц.М., Орлов Ю.О. “Данні рентгенографії хребта при екстрамедулярних пухлинах” 1969 рік, Глущенко Ю.М. “До клініки екстрамедулярних пухлин шийного відділу спинного мозку” 1968.

У 1976 році А.П. Ромодановым, А.Є. Дунаєвським і Ю.О.Орловим видана монографія - “Пухлини спинного мозку”, що підсумувала досягнуте на той час. Надалі техніка видалення екстрамедулярних пухлин вдосконалювалася Пастушиним А.І, про результати застосування нових хірургічних технологій їм доповідалося на республіканській нейрохірургічній конференції в Одесі в 1978 році. Відпрацювання і удосконалення хірургічної техніки призвели до того, що вже наприкінці 70-тих і початку 80-тих років удалося звести післяопераційні ускладнення після видалення екстрамедулярних пухлин до мінімуму.

Вдосконалення та досягнення високого рівня діагностики дозволило клініці зайнятися однією з найскладніших проблем спінальної патології - проблемою спінальних внутрішньомозкових процесів. Першу операцію радикального видалення внутрішньомозкової пухлини шийного відділу спинного мозку виконав у 1976 році Андрейко Р.Л. Пізніше наукове обґрунтування хірургічна техніка видалення внутрішньомозкових пухлин одержала в дисертаційній роботі аспіранта проф. Міхайловского Габріеля Медина - Діагностика і хірургічне лікування інтрамедулярних і інтрамедулярних із екстрамедулярним ростом пухлин (1986 рік). Результати подальшого удосконалювання цієї хірургічної техніки знайшли відбиток у роботі “Про кіфосколіоз при інтрамедуллярних кістах і пухлинах спинного мозку” опублікованої Міхайловским В.С., Цимбалом М.О. у 1989 році.

Одним з унікальних напрямків, яким займалася клініка на той час, була розробка протибольових операцій. В цей спектр включалася різноманітна патологія – больові синдроми обличчя, ампутаційні та периферичні больові синдроми, гінекологічні больові синдроми, невралгічні болі. В клініці виконувалися різнопланові унікальні нейрохірургічні втручання з приводу болю – різотомії, спінальні та стволові трактотомії, пункційні методи. Виконувались унікальні психохірургічні втручання з приводу болі – таламотомії, субкаудатні трактотомії, лобнобазальні трактотомії, лоботомії. З приводу лікування невралгій трійчастого нерва Міхайловським В.С. виконана докторська дисертаційна робота, написано ряд робіт, монографій: Міхайловський В.С., Цуканова Н.Н “Больовий синдром після ампутації кінцівок”.

Одним із нових напрямків розроблюваних клінікою явилася електростимуляція спинного мозку. Цей метод застосовувався як при спінальній травмі, так і при наслідках операційних утручань, пухлинних процесах. Клініка приділяла постійну увагу проблемі лікування травми хребта і спинного мозку.

Важливою віхою в діагностиці спінальної патології явилося впровадження в 1989-1990 році мієлографії водорозчинними контрастними речовинами - зокрема омніпаком. З 1990 по 1995 роки цей метод був домінуючим у діагностиці спінальної патології.

У 1991 році в Херсоні встановлений перший на Україні магнітно-резонансний томограф. Для діагностики спінальної патології МРТ дослідження вперше застосоване клінікою спінальної патології. З 1991 по 1995 роки магнітно-резонансна томографія застосовувалася для діагностики спінальної патології зі зростаючою частотою. З 1995 року метод МРТ став основним діагностичним методом у клініці спінальної патології.

У 1988-1992 роках відбулося значне удосконалення техніки поперекової дискектомії - лямінектомія була замінена більш обмеженою інтерлямінектомією. Перші операції інтерлямінектомії проведені у відділенні в 1988-1990 роках Косіновим А.Є. і Цимбалом М.О. Подальшим удосконаленням хірургічної техніки поперекової дискектомії стало впровадження співробітниками клініки в 1995 році мікродискектомії. Надалі ця техніка постійно удосконалювалася, одержала широке застосування. В даний час у клініці спінальної патології це переважний метод поперекової дискектомії. Згодом співробітниками клініки проведене велике рандомізоване порівняльне дослідження ефективності різноманітних методів поперекової дискектомії.

Подальший розвиток одержала також техніка шийної дискектомії. По-перше, у 1996 році ця операція вдосконалена впровадженням техніки мікродискектомії, по-друге, з 1997 року шийна мікродискектомія закінчується міжхребцевим спондилодезом титановим кейджем.

У 1990-1994 роках у клініці спінальної патології працював визначний хірург Федоров А.Н.. Завдяки йому в клінічну практику були широко впроваджені трансторакальні, трансабдомінальні оперативні втручання на хребті, розроблений комплекс передніх і передньобокових доступів на усіх відділах хребта. Надалі, після його смерті співробітники клініки продовжували розробляти проблему хірургічних доступів до хребта. У 1995 році був впроваджений трансоральний підхід до патологічних процесів С1-С2 хребців. Були розроблені і впроваджені декілька оригінальних вітчизняних доступів - екстремально-латеральний доступ до вентральних відділів великого потиличного отвору і вентральних структур на рівні С1-С3 хребців, високий передньо-боковий доступ до вентральних відділів С1-С2 хребців. У 1997 році розроблений у впроваджений у хірургічну практику унікальний передній доступ до С7-Th2 хребців - високий загрудинний доступ.

З 1995 року клініка займається проблемою стабілізації хребта. У 1995 році впроваджена техніка транспедункулярної фіксації хребта, у 1996 році - методи заміщення тіл хребців титановими імплантатами, у 1997 році вперше на Україні застосована методика межтілового спонділосиндеза титановими кейджами. Новим напрямком у роботі клініки явився нейроортопедичний. Як відображення цього, в 1997 році розширений спектр хірургічної спінальної патології, якою займається клініка, у нього включені спонділолістез, сколіози, кіфози.

Все це дозволяє стверджувати, що у ІІІ тисячоріччя клініка вступає, як головний на Україні заклад по розробці і впровадженню нових методів діагностики і хірургічних технологій при патології хребта і спинного мозку.

розділ 3 Результати дослідження та їх обговорення

3.1 Порівняльний аналіз традиційних та сучасних методологій щодо пацієнтів з спінальними травмами в м. Запоріжжі

Остеохондроз - дегенеративно-дистрофічне захворювання хребта, обумовлене спадковими чинниками схильності, а так само придбаними статико-динамічними, судинними, обмінними, аутоімуними порушеннями. Патоморфологічно під дегенеративними змінами хребетного стовпа маються на увазі: остеохондроз, спонділез, спондилоартроз, платіспонділія. В основі цих змін лежать порушення обміну речовин, дистрофічні зміни хрящової і кісткової тканини.

Дорзальне переміщення деякої частини міжхребцевого диска, з його випинанням або проникненням в хребетний канал, є задньою грижею міжхребетного диска, що викликає зтиснення довколишнього корінця. Компресія нервового корінця грижею міжхребцевого диска, виявляється в судинними, міотрофічними порушеннями, супроводиться неврологічним дефіцитом, больовим, вертеброгеним синдромом, і носить назву «диск-радикулярний конфлікт». Не дивлячись на значні успіхи сучасної медицини в консервативній терапії, найважчі його прояви вимагають хірургічного втручання, направленого на адекватну декомпресію хребетного каналу.

Вибір на користь проведення оперативного втручання повинен ґрунтуватися на анамнезі захворювання, ступеня виваженості клінічних проявів, результатах додаткових методів обстеження, в сукупності складових абсолютні або відносні свідчення.

Абсолютні свідчення: симптом зтиснення кінського хвоста, обумовлений масивним випаданням диска, повністю виконуючий хребетний канал: стан характеризується прогресующей нижньою млявою параплегією, порушенням функції тазових органів.

Рис. 3.1 - Хірургічні методи лікування дегенеративно-дистрофічних захворювань хребта

Гострий симптом здавлення корінця з явленнями паралічу окремих груп м'язів: звичайно одностороння клініка компресії одного або двох корінців з грубими симптомами випадання.

Результати проведення оперативних втручань знаходяться в прямій залежності від правильного вибору свідчень, особливостей хірургічного доступу в значенні його широти, щадного характеру маніпуляцій а поліпшення методики операцій може бути досягнутий з урахуванням наступних вимог:

1.) Визначення точного рівня грижі диска з можливістю виходу на потрібний міждужковий проміжок. (КТ, МРТ).

2.) Мінімальне пошкодження м'яких тканин при доступі до власне зони хірургічних маніпуляцій.

3.) Можливо кращий огляд в глибині рани, поліпшення маніпуляцій на корінці, дуральном мішку і тканинах ураженого диска.

Виконуються наступні операційні методи: інтерламінектомія, гемінлямінектомія, ламінектомія, нуклеотомія. Малоінвазивні видалення міжхребетних дисків дозволяє в максимально стислі терміни мобілізувати хворого, скорочуючи час стаціонарного лікування з мінімальним впливом на структури заднього опорного комплексу і зниження анестезіологічного ризику.

Топічна діагноста поразки центральної нервової системи, у тому числі і спинного мозку - один з важких розділів неврології. Нервова система, і особливо її центральна частина, через своє анатомічне розташування неприступна безпосередньому дослідженню. Про рівень і характер її поразки лікар може судити лише побічно по порушенням рухів, рефлексів, чутливості і т.д.

Щоб відповісти на головне питання топічної діагностики - де знаходиться осередок ураження, - лікар повинен мати певні знання про макро і мікро анатомії нервової системи, розташуванню нервових центрів, провідних шляхів. Це дозволить йому оцінити виявлену в процесі дослідження хворого неврологічну симптоматику, з найбільшою достовірністю визначити місце розташування осередку ураження, підтвердити або спростувати локалізацію якого дадуть можливість сучасні методи додаткових обстежень (КТ, СКТ, МРТ).

Рис. 3.2 - Організація медичної допомоги при патології хребта

Значна цікавість лікарів різних спеціальностей до дегенеративно-дістрофічних захворювань хребта обумовлено розповсюдженістю цього захворювання. Звісно, що після 30 років кожна п’ята людина у світі страждає дискогенним радикулітом, який є одним з симптомів остеохондроза. Серед причин тимчасової непрацездатності та інвалідності це захворювання займає одно з перших місць. По рівню враження визначають шийний, грудний та поперековий остеохондроз. Остеохондроз хребта- проблема сучасної ортопедії, неврології та нейрохірургії. Стик дисциплін які названі, питання класифікації, методик лікування , наукових проблем патогенеза обумовили бум „нових” кліничних дісциплін. У цьому разі можливо говорити про невропатологів-вертебрологах, про ортопедів-вертебрологів.

У цей час доведеним слід лічити слідуючи положення:

1. Остеохондроз хребта – найбільш важка форма дегенеративно-дістрофічного ураження хребта. В основі цього процесу лежить дегенерація міжхребцевого диска з наступним ураженням тіл суміжних хребців, міжхребцевих суглобів, зв’язочного апарату, спинного мозку, його корешків та нервово-рефлекторних механізмів та кровопостачання вертебро-базилярних структур.

2. Остеохондроз хребта – поліетіологічне захворювання. Серед етіологічних факторів значення мають слідуючі: - біомеханічний, -інволютивний, -аномалії розвитку, -гормональні, -судинни, -інфекційні, -функйціональні, -спадкові. Перелічені етіологічні фактори можуть у кожному конкретному випадку виступати ізольовано або з ефектом посилення важкості.

3. Патогенез остеохондроза хребта у своєї основі має локальні перевантаження позвоночно-рухових сегментів екзогенного або ендогенного походження та декомпенсацію у трофічних системах хребта.

4. Остеохондроз має стадійну течею. За класифікацією Н.С. Косинскої, на підставі клінико-рентгологічних даних, запропоновано 3 стадії захворювання.

Рис. 3.3 - Дегенеративно-дістрофічні захворювання хребта

Рис. 3.4 - Схема алгоритму хирургічного лікування

Мануальна терапія при остеохондрозі хребта – один з немедикаментозних методів лікування. У відношенні до нього спостерігаються значні протиріччя. З одного боку, з історії світової медицини на протязі сторіч відомі дані про застосування ручних (тобто мануальних) маніпуляцій при лікуванні болей у спині, а з ХІХ – ХХ сторіч відомі школи остеопатів та хіропрактиків, з іншого боку, у вітчизняній медицині до останніх років спостерігалося скептичне, навіть негативне, відношення до мануальної терапії.

Лише у 1975 р. А.І. Казьмін на ІІІ Всесоюзному з’їзді травматологів-ортопедів вказав на доцільність застосування “... методов хиропрактики по опіту зарубежних специалистов”. Розвиток мануальної терапії в Україні пов’язаний у першу чергу з іменем М.А.Касьяна, роботами спеціалістів Киїівського та Харківського науково-дослідних інститутів (нині відповідно НДІ травматології та ортопедії та НДІ патології хребта і суглобів АМН України).

Аналіз результатів на прикладі 682 пацієнтів з остеохондрозом хребта свідчить, що застосування комплексного консервативного лікування , включаючи мануальну терапію, дозволяє усунути больовий синдром і відновити працездатність у 90, 5% хворих з тяжким, часто рецидивуючим перебігом, та 96,5% хворих з помірно вираженими проявами та підгострим перебігом захворювання. У той же час, мануальна терапія є методом, який вимагає чіткого розуміння показів та протипоказів, знання про взаємодію її з іншими методами лікування.

Якщо не брати до уваги ці аспекти, можна отримати серьйозні ускладнення при її застосуванні. Враховуючи наведене, лікар, який займається лікуванням хворих з остеохондрозом хребта, має знати про основи мануальної терапії, її співвідношення з іншими методами, особливості призначення терапії і ведення таких пацієнтів, щоб (навіть не володіючи прийомами мануальної терапії власноруч) вміти скласти комплексний план ведення хворого і в разі наявності показів направити його на консультацію до відповідного спеціаліста.

На сьогодні без вивчення можливостей застосування мануальної терапії лікар не може гарантувати, що використав усі лікувальні можливості. Тому набуття знань та вмінь з даної теми є необхідним для лікаря, який надає допомогу постраждалим з патологією хребта, у тому числі, остеохондрозом хребта.

Аналіз результатів застосування системи "Мост" в клінічній практиці при гострих травмах хребта. Проведено аналіз дослідження стану хворих після операцій при травматичних ураженнях хребта. 24 клінічні випадки (13 чоловік та 11 жінок віком від 19 до 73 років). Застосовувалась система "Мост" для транспедикулярної фіксації.

Травми хребта з ураженнями спинного мозку та його корінців відносять до найбільш тяжких травм людського організму, оскільки вони дають велику смертність, що досягає при деяких формах ушкодження 60—70% і призводить до важкої інвалідізації.

Щороку в Україні кількість хворих з хребетно — спинномозковими травмами досягає понад 2000 випадків і приводить до важкої інвалідізації потерпілих (більшість з них стають інвалідами І—ІІ групи).

Після травми хребта понад 80% хворих залишаються жити і потребують кваліфікаційної медичної допомоги. Системи транспедикулярної стабілізації хребта пройшли довгий шлях і вперше були запропоновані в 1964 році.

Найбільш загально відомі в наш час системи фірми "Strуkеr" система "Соtrеl-Dubоussеt", система TSRH та інші. Нами використовувалась система "Мост" (Харків).

З ураженнями грудного відділу хребта було оперовано 9 хворих, з ураженнями поперекового відділу хребта — 15 хворих.

Функціональний стан хворих оцінювався за Франкелем.

- Гр. А — 3

- Гр. В — 3

- Гр. С — 7

- Гр. Д — 6

- Гр. Е — 5

Після лікування з покращеннями виписано 18 хворих, 6 — без динаміки на момент виписки із стаціонару.

Погіршення стану хворих не відмічено.

У 2-х хворих відмічено запальні ускладнення у вигляді лігатурних ходів.

Катамнез досліджено у 21 випадку і в жодному з них не відмічено погіршення стану хворих.

При виконанні оперативних втручань нами використовувалась операційна оптика 3,3 Д освітлення, налобним прожектором, мікрохірургічний інструментарій, стандартний набір для установки системи "Мост".

3.2 Розробка програми відновлення рухової діяльності та фізичної активності пацієнтів з спінальними травмами з використанням інтенсивного тренінгу

Травма хребта та спинного мозку (ускладнена) складає велику соціальну проблему. Щорічно на Україні ускладнена хребетно-спинномозкова травма (УХСМТ) має місце у 2000-3000 потерпілих. До даного часу відсутній точний реєстр хворих зі УХСМТ, відсутні дані про відділені результати. Проте з різних джерел відомо, що біля 78% таких хворих знаходяться в важкому стані, потребують інтенсивного лікування, оперативних втручань. Серед всіх постраждалих з УХСМТ біля 76% стають інвалідами І—ІІ групи. При травмуванні шийного відділу хребта у 87% хворих травма ускладнена. Травмування шийного відділу хребта становить 45% від травмування інших відділів хребта. С усіх видів травмування 55% викликані ДТП, 45% — іншими видами травми [3, 2]. Доцільно виділити основні категорії травмування хворих на Україні: травма шийного відділу під час пірнання (біля 38%), травма шийного відділу під час ДТП (біля 7%), травма грудного відділу під час ДТП (42%), вогнепальна травма (2%), різні некласифіковані пошкодження (11%) [1, 12, 16].

Результати епідеміологічних досліджень та досліджень з організації медичної допомоги обґрунтовують доцільність виділення етапів медичної допомоги хворим із гострою хребетно-спинномозковою травмою:

- догоспітальний;

- первинної стаціонарної допомоги в непрофільних лікувальних установах;

- профільних нейрохірургічних чи нейротравматологічних стаціонарах.

Стандартом допомоги хворим із гострою хребетно-спинномозковою травмою на догоспіталь-ному етапі є якнайскоріше транспортування постраждалого до лікувального закладу, бажано в спеціалізований нейрохірургічний чи нейротравматологічний стаціонар.

Наказом МОЗ України від 01.03.2004 р. № 108 "Про удосконалення організації невідкладної нейрохірургічної допомоги" (додаток 1) керівникам системи охорони здоров'я запропоновано протягом 2004-2005 років провести комплекс організаційних заходів щодо забезпечення обстеження і, за наявності показань, госпіталізацію хворих із невідкладною нейрохірургічною патологією у профільні відділення за умови забезпечення цілодобового чергування нейрохірурга і можливості цілодобового проведення комп'ютерної томографії. Нейрохірургічне втручання у лікувально-профілактичних закладах вторинного рівня допускається тільки за життєвими показаннями.

1. Догоспітальний етап.

Надання допомоги хворим лікарями карети швидкої медичної допомоги передбачає насамперед нормалізацію дихання й гемодинаміки, катетеризацію сечового міхура й центральної вени. У випадку спінального шоку бинтують нижні кінцівки, вводять атропін, гіпертонічний (3—7%) розчин NaСІ, проводять симптоматичне лікування (за алгоритмом АВС (aіrwaу, brеath, сіrсulatіоn — дихальні шляхи, дихання, кровообіг). Далі проводять:

- огляд хребта, пальпацію остистих відростків шийного, грудного, поперекового відділів;

- оцінку неврологічної симптоматики;

Якщо при пальпації хребта травматичних пошкоджень не виявлено, та немає неврологічної симптоматики, транспортування хворого в стаціонар може проводитися на загальних підставах.

Травму хребта та спинного мозку слід підозрювати у випадках, коли наявні: травма голови, особливо ушкодження обличчя та лобної ділянки; проникаючі ушкодження верхнього відділу тіла; поширені ушкодження стискаючого характеру; множинні тупі травми; травма, обумовлена значним прискоренням; провідникова чи корінцева неврологічна спінальна симптоматика; чи коли при пальпації виявлено зміщення остистих відростків хребців, є їх рухомість, болючість при пальпації. В такому випадку хворого слід транспортувати в шийному комірці на твердій поверхні. Постраждалого слід фіксувати до твердої поверхні, щоб попередити додаткове зміщення хребців при транспортуванні [3].

2. Іммобілізація

Іммобілізація — це перше, що необхідно виконати при підозрі на травму хребта. У 10-25% пацієнтів ускладнення можуть бути пов'язані з неправильною іммобілізацією. Існує правило: потерпілих із підозрою на травму хребта іммобілізують тільки один раз. Це значить, що особа, яка надає першу допомогу, має з першого разу кваліфіковано іммобілізувати хребет з використанням спеціального обладнання. Правильно проведена іммобілізація не заважає транспортуванню хворих, проведенню діагностичних процедур (рентгенографія шийного відділу хребта, КТ) та наданню невідкладної допомоги (інтубація трахеї). Іммобілізація повинна бути як можна більш повною та надійною. На всіх етапах транспортування та діагностики необхідно строго дотримуватись правила: "голова-шия-грудна клітка — єдине ціле". Найпершою маніпуляцією є накладення твердого "нашийника", що запобігає рухам у шийному відділі хребта, після чого постраждалого іммобілізують за допомогою шини Kеndrісk. Його форма забезпечує доступ до трахеї, що дозволяє контролювати потерпілому пульс на сонній артерії.

Існують альтернативні методики іммобілізації шийного відділу хребта: білатеральна гіпсова пов'язка із твердою фіксацією, "філадельфійский комірець" (є досить ефективною технікою іммобілізації на догоспітальному етапі). Ця техніка не допускає згинання й дозволяє розігнути шию тільки на 35% від нормального обсягу розгинання. Іммобілізація спини, що передує рент-ген-дослідженню, в розвинених країнах є загальноприйнятим стандартом лікування пацієнтів із поєднаною травмою.

Після іммобілізації негайно починають оксигенотерапію. При порушенні дихання та для забезпечення прохідності дихальних шляхів (якщо необхідно) застосовується інтубація трахеї. Інтубація здійснюється з використанням техніки "іп-Нпе тапиаі traсtіоn". ШВЛ проводиться в режимі нормо вентиляції [6, 20].

3. Стабілізація гемодинаміки:

З огляду на особливості реакції серцево-судинної системи на травму СМ тенденцією до гіпотензії (САТ < 90 мм.рт.ст) стабілізація гемодинаміки проводиться за наступними положеннями:

- Інфузійна терапія кристалоїдами (без вмісту глюкози) або колоїдами.

- За наявності брадикардії (ЧСС менше 50 ударів на хвилину) обов'язковим є введення атропіну в дозі 0,01 мг/кг внутрішньовенно.

- За необхідності — введення вазопресорів (якщо середній артеріальний тиск (САТ) менше 70 мм рт. ст.).

При значних локальних болях хворому слід ввести аналгетики. Встановлення рівня ураження не є завданням догоспітального етапу. У непрофільних лікувальних установах:

Виконувати нейрохірургічні втручання на хребті та спинному мозку в непрофільних лікувальних установах недоцільно.

У непрофільних лікувальних установах слід:

- виключити додаткову травму грудної та черевної порожнини, тазу, трубчатих кісток, супутню патологію;

- виключити додаткову ЧМТ;

- стабілізувати гемодинаміку;

- вивести хворого з больового шоку;

- при порушенні дихання забезпечити прохідність дихальних шляхів та налагодити штучну вентиляцію легенів;

- при затримці сечі катетеризувати сечовий міхур хворого;

- попередити уросепсис, призначити антибіотики, уросептики;

- за наявності неврологічної симптоматики попередити формування пролежнів, застосувати протипролежневі засоби (матраци, круги, інше);

- фіксувати шийний відділ комірцями, апаратами Гало-вест; ліжко повинне бути твердим, обладнаним протипролежневим матрацом;

- провести неврологічний огляд;

- виконати рентгенографію хребта, встановити попередній діагноз.

У профільні нейрохірургічні стаціонари необхідно транспортувати хворих без порушення дихання та при стабільній гемодинаміці. За наявності порушення дихання та гемодинаміки транспортувати хворих можна тільки в реанімобілях, обладнаних апаратами штучної вентиляції легень і у супроводі лікаря-анестезіолога.

У профільних нейрохірургічних стаціонарах необхідно:

- провести детальну оцінку неврологічного стану (бажано користуватися стандартизованою картою за системою Amеrісan Sріnal Іnjurу Assосіatіоn (АSІА));

- визначити неврологічний рівень ураження спинного мозку;

- користуючись неврологічним рівнем провести рентгенографію ураженого відділу хребта як мінімум в 2-х проекціях (при необхідності виконати рентгенівські знімки в функціональних пробах, знімки в косих проекціях);

- провести комп'ютеру томографію ураженого відділу хребта;

- при можливості провести магнітно-резонансну томографію ураженого відділу хребта;

- за відсутності МРТ чи КТ можливим є проведення мієлографії з водорозчинними контрастами.

Після обстеження необхідно встановити діагноз який би включав в себе рівень пошкодження, локалізацію пошкоджених хребців, біомеханічний тип пошкодження хребта, неврологічний рівень ураження, неврологічну симптоматику, ускладнення, супутню патологію [2, 3].

Виділяють наступні переломи хребта, ушкодження спинного мозку (СМ) і (або) його корінців:

À. 1. Прямі (виникають при безпосередньому впливі механічної сили, падінні з висоти на ноги або голову). 2. Непрямі (при надмірному згинанні або розгинанні хребта).

Б. 1. Відкриті ушкодження хребта (з порушенням цілісності шкірного покриву). 2. Закриті (без порушення цілісності шкірного покриву). 3. Відкриті проникаючі пошкодження (при травмуванні твердої мозкової оболонки)

В. 1. Ускладнені. 2. Неускладнені

За стабільністю ушкодження хребта: стабільні (найчастіше бувають при клиноподібних компресійних переломах тіл і при переломах дужок проксимальніше 4-го поперекового хребця, а також при переломах поперечних і остистих відростків) і нестабільні (всі зміщення (вивихи) хребців, переломи й вивихи суглобних відростків, розриви міжхребцевих дисків і їхнє сполучення з ушкодженням тіл хребців. Всі хворі з нестабільністю хребта вимагають лікувальної стабілізації за допомогою корсетів, шин, стяжок, хірургічного втручання) [9, 11].

Система оцінки неврологічного стану за Amеrісan Sріnal Іnjurу Assосіatіоn (АSІА)

Американська асоціація спінальних ушкоджень запропонувала уніфіковану систему оцінки неврологічних порушень при травмі спинного мозку. По цій системі проводиться оцінка м'язової сили у важливих 10 парних дерматомах.

М'язова сила оцінюється по 6-ти бальній шкалі.

0 — плегія,

1 — візуальна чи пальпаторна наявність скорочення м'язів,

2 — активні рухи, що не можуть протистояти гравітаційній силі,

3 — активні рухи, що можуть протистояти гравітаційній силі,

4 — активні рухи в повному обсязі, що можуть протистояти помірному опору,

5 — активні рухи в повному обсязі, що можуть протистояти сильному опору.

Згідно цієї класифікації рухові функції оцінюються перевіркою м'язової сили в 10 контрольних групах м'язів і співвідносяться із сегментами спинного мозку:

1. С5 — згинання в лікті (bісерs, braсhіоradіalіs).

2. С6 — розгинання зап'ястя (ехіепзог сагрі гасііаііз 1оп§из апсі Ьгєуіз).

3. С7 — розгинання в лікті (trісерs).

4. С8 — згинання пальців кисті (flехоr dіgіtоrum рrоfundus).

5. T1 — приведення мізинця (abduсtоr dіgіtі mіnіmі).

6. L2 — згинання стегна (іlіорsоas).

7. L3 — розгинання коліна (quadrісерs).

8. L4 — тильна екстензія стопи (tіbіalіs antеrіоr).

9. L5 — розгинання великого пальця (ехtеnsоr halluсіs lоngus).

10. S1 — тильна флексія стопи (gastrосnеmіus, sоlеus).

Максимально можливе значення по даній шкалі 100 балів.

Чутливість перевіряється в контрольних для кожного сегмента точках і оцінюється по наступній шкалі:

0 — відсутність чутливості,

1 — порушена чутливість,

2 — нормальна чутливість.

Чутливі і рухові функції оцінюються з двох сторін і бали, набрані в кожному сегменті, сумуються. При оцінці м'язової сили максимальна сума балів для 10 сегментів кожної сторони дорівнює 50, при перевірці чутливості для 28 сегментів кожної сторони — 56.

При оцінці неврологічного статусу використовується поняття неврологічного рівня ушкодження, що визначається як найбільш каудальний рівень з нормальними руховими і чуттєвими функціями (рівень з незміненою чутливістю і силою м'язів не менше 3 балів).

Доцільно виділяти наступні клінічні форми травматичних уражень спинного мозку:

1. Струс спинного мозку (синонім — спинальний шок). Струс спинного мозку можливо встановити при наявності виразної неврологічної симптоматики після травми з подальшим її повним регресом, відсутністю змін мозку за даними МРТ.

2. Забій спинного мозку. Забій спинного мозку можливо діагностувати в разі стійких неврологічних проявів, які не регресують з часом чи регресують частково. В ранньому періоді забій спинного мозку можливо діагностувати по даними МРТ.

3. Гематомієлія.

4. Стиснення спинного мозку кістковими структурами.

5. Розтрощення із частковим порушенням анатомічної цілісності чи з переривом спинного мозку.

6. Натяжіння спинного мозку при зміщених хребцях. Такий вид пошкодження слід діагностувати при кіфотичних деформаціях хребта, переломовивихах хребців зі зміщенням. Якщо при переломовивихах має місце супутній перелом дуг, настає спонтанна декомпресія спинного мозку і має місце ізольоване натяжіння спинного мозку на зміщених хребцях. При відсутності перелому дуг має місце поєднання натяжіння спинного мозку та компресії його кістковими структурами.

7. Епідуральний, субдуральний та субарахноїдальний крововилив.

8. Травматичний радикуліт.

Поняття нестабільності пошкодження хребта важливий критерій який дозволяє уникнути вторинних ушкоджень спинного мозку при зміщені кісткових структур. Для оцінки стабільності пошкодження доцільно користуватися критеріями Whіtе [24].

Таблиця 3.1 - Критерії оцінки стабільності пошкодження

Якщо загальна оцінка складає 5 і більше балів, пошкодження вважається нестабільним.

Рис. 3.5 - Діагностика ушкоджень хребта, тактика лікування”

Важливою є періодизація травми спинного мозку, яка пояснює динаміку клінічної картини та дозволяє адекватно вибрати лікувальну тактику.

Гострий період (2-3 доби) — клінічні прояви ураження спинного мозку різного ступеня тяжкості схожі внаслідок того, що клінічна картина може бути викликана як спінальним шоком (синдром повного порушення провідності спинного) так і забоєм чи переривом мозку. В цей період набряк і набухання спинного мозку ще не розвилися.

Ранній період (з 4 доби 2-3 тижнів) — проявляється розвитком набряку і набухання спинного мозку, формування вторинної гематомієлії, виникненням вторинних метаболічних та цитотоксичних пошкоджень спинного мозку, розвитком трофічних порушень. В цей період явища спінального шоку ще тривають, тому клінічна картина пошкоджень спинного мозку різного ступеня тяжкості може бути схожою.

Проміжний період (2-3 тижні до 2-3 місяців). На початку даного періоду зникають явища спінального шоку, набряку спинного мозку та виявляється дійсний характер та об'єм пошкодження спинного мозку — забій спинного мозку, часткове або повне порушення неврологічних функцій нижче рівня ураження.

Пізній період (з 3-4 місяця до 2-3 років після травми) — відновлення функцій спинного мозку, виражене в різній мірі в залежності від важкості його пошкодження (максимально можливе відновлення функцій спинного мозку може відбуватись 5-10 років після травми). Можливо віддалене погіршення неврологічної симптоматики, яке обумовлене розвитком рубцевого процесу, кістоутворенням, розвитком післятравматичної сирингомієлії, прогресуванням кіфотичної деформації хребта, явищами нестабільності із пізньою компресією спинного мозку.

Після встановлення діагнозу необхідно виробити лікувальну тактику: медикаментозне лікування, фіксація зовнішніми ортезами, тракція, оперативне лікування.

На основі проведених подвійних-сліпих рандомізованих, контрольованих досліджень в протоколи лікування хворих з хребетно-спинномозковою травмою та неврологічною симптоматикою включено високі дози метил преднізолону [18].

- Якщо з моменту травми минуло не більше 3 годин метилпреднізолон призначається за наступною схемою: навантажуюча доза 30 мг/кг (протягом години), з наступною, протягом 23 годин інфузією зі швидкістю 5,4 мг/кг/год.

- Якщо з моменту травми минуло 3-8 годин метилпреднізолон призначається за наступною схемою: навантажуюча доза 30 мг/кг (протягом години), з наступною, протягом 47 годин інфузією зі швидкістю 5,4 мг/кг/год.

Оперативне лікування потрібно проводити так швидко, як це дозволяє стан хворого.

Разом з тим ургентне оперативне втручання, направлене на декомпресію мозку без адекватної стабілізації хребта, слід вважати хибною тактикою, оскільки при нестабільному ушкодженні хребта після декомпресійної лямінектомії нестабільність ще більше зростає, навіть перекладання хворого може призвести до травматизації мозку.

Оперативні втручання при травмі шийного відділу хребта бажано проводити в перші 24 години після травми. На 3-4 день у таких хворих виникає висхідний набряк мозку, оперативні втручання супроводжуються високою летальністю. Якщо не вдалося прооперувати хворого в першу добу, оперативні втручання при травмі шийного відділу хребта доцільно проводити після регресу набряку спинного мозку на 14 добу. Травматичні пошкодження грудних та поперекових хребців небезпекою набряку спинного мозку не супроводжуються [17, 14].

Протипоказання до нейрохірургічного втручання:

- порушення дихання (окрім якщо вони викликані пошкодженням вище С4 хребця);

- грубі гемодинамічні порушення;

- висхідний набряк шийного відділу спинного мозку;

- грубі екстраспінальні ушкодження, розриви паренхіматозних органів, гематоми в порожнинах, шок.

Абсолютними показаннями до нейрохірургічного втручання є:

- деформація хребетно-спинномозкового каналу з компресією спинного мозку та неврологічною симптоматикою;

- наявність кісткових та м'якотканинних уламків в хребетно-спинномозковому каналі;

- часткова чи повна блокада лікворних шляхів;

- нестабільність хребта з неврологічною симптоматикою;

- деформація хребта з неврологічною симптоматикою;

- радикулярні больові синдроми викликані нестабільністю та деформацією хребта;

- травматичні кили міжхребцевих дисків [4, 5, 13]. Відносними показами до нейрохірургічного втручання є:

- помірна компресія спинного мозку без неврологічної симптоматики;

- нестабільність хребта без неврологічної симптоматики;

- деформація хребта без неврологічної симптоматики;

- анатомічний перерив спинного мозку за наявності деформації та нестабільності хребта (з метою стабілізувати хребет);

- пошкодження хребта без компресії мозку та з неврологічною симптоматикою, яка швидко регресує;

- субдуральні гематоми, інтрамедулярні гематоми, забій спинного мозку (вирішується в кожному конкретному випадку залежно від розмірів гематом, ступеня набряку мозку) [15].

Якщо у хворих з кістковими пошкодженнями хребта вибрана консервативна тактика, рекомендовано:

1. Вивихи шийних хребців можна вправити тракцією вагою до 12% від маси тіла постраждалого (максимальний термін до 3 діб). Тракцію можливо досягти скелетним витяжінням чи апаратами типу Гало-вест. Тракцію при більшості краніовертебральних пошкодженнях застосовувати не бажано. Ручне вправлення не рекомендоване.

2. Необхідно мати на увазі, що тракція при переломах тіл шийних хребців небезпечна, так як може призвести до додаткової компресії мозку. Якщо вправлення вивихів не вдається провести консервативно, слід провести вправлення інтраопераційно з заднього доступу, при цьому операцію слід завершувати фіксацією хребта.

3. Хворим з стабільними кістковими пошкодженнями шийного відділу хребта для фіксації хребта показано використання зовнішніх ортезів — шийних комірців, апаратів Гало-вест протягом 2-4 місяців.

4. Хворим з кістковими пошкодженнями грудного та поперекового відділів хребта: ліжковий режим протягом 4 місяців та використання зовнішніх ортезів під час мобілізації хворих протягом 2-4 місяців.

5. Хворим з кістковими пошкодженнями слід приймати препарати кальцію. Препарати кальцію протипоказані в гострому періоді у хворих з хребетно-спинномозковою травмою та неврологічною симптоматикою [10].

Під час оперативного втручання досягаються наступні цілі: декомпресія спинного мозку та корінців; відкрите вправлення зміщення; фіксація хребців та голови. Декомпресія спинного мозку та корінців проводиться шляхом видалення вільних кісткових уламків та зміщених частин хребців, що викликають компресію. Резекція кісток повинна бути мінімально необхідною для декомпресії і часто сама адекватно виконана репозиція призводить до декомпресії спинного мозку та корінців. Відкрите вправлення виконується тільки після адекватної декомпресії. При відкритій репозиції необхідно контролювати мозок щоб не було тимчасового чи постійного збільшення компресії під час вправлення. Якщо з'ясовано, що відкрите вправлення приведе до тимчасового чи постійного збільшення компресії дурального мішку та спинного мозку зону кісткових резекції та відповідно декомпресії мозку необхідно розширити. Хірургічна декомпресія спинного мозку та стабілізація хребта може бути досягнута використанням передніх і задніх доступів, і відповідних фіксуючих систем. „Ідеальна" система для стабілізації ушкодженої ділянки хребта повинна: 1) фіксувати тільки ушкоджені сегменти; 2) забезпечувати негайну стабілізацію хребта до часу утворення кісткового зрощення, без використання зовнішніх фіксуючих засобів; 3) бути ефективною навіть при відсутності дужок хребців; 4) жоден елемент фіксуючої системи не повинна знаходитися в хребетному каналі [19].

Рис. 3.6 - Реабілітаційне і відновне лікування ушкоджень хребта.

Загальна оперативна тактика:

1. Вентральная компресія спинного мозку, як правило, потребує передніх та передньобокових доступів з частковим чи повним видаленням тіла пошкодженого хребця, декомпресії спинного мозку (переломи тіл шийних хребців потребують виконання переднього паратрахеального доступу, переломи тіл грудних хребців потребують трансторакальних трансплевральних чи екстраплев-ральних доступів, переломи поперекових хребців потребують передньобокових заочеревинних доступів). Трансабдомінальні та трансторакальні втручання виконуються нейрохірургами, які володіють цими втручаннями чи комбінованою бригадою з залученням торакальних, абдомінальних хірургів.

2. Дорсальна компресія спинного мозку та корінців потребує задніх доступів.

3. У деяких випадків вентральної декомпресії можна досягти з задньобокового доступу. Така можливість вирішується з урахуванням топографо-анатомічних особливостей конкретних пошкоджень.

4. У деяких випадках для адекватної декомпресії необхідно використовувати комбінацію заднього та переднього доступів. Така можливість вирішується з урахуванням топографо-анатомічних особливостей конкретних пошкоджень.

5. Дуротомія та ревізія субдуральних просторів і спинного мозку показані під час декомпресії спинного мозку, якщо за даними КТ чи МРТ є підозра на компресію мозку субдурально. Ревізія субдуральних просторів доцільна і в разі, якщо за даними МРТ лікворні шляхи на диференціюються, чи інформацію про стан субдуральних просторів отримати не вдалося. Забій спинного мозку без гематом та пошкодження твердої мозкової оболонки ревізії субдуральних просторів не потребує [23].

Фіксація хребта

1. Після виконання корпоректомії необхідно виконати корпородез аутокісткою чи титановими конструкціями, стабілізувати тіла вище та нижче розташованих хребців пластинчато-гвинтовою конструкцією. Проведення корпородезу кісткою чи титановою конструкцію без додаткової гвинтової фіксації в тіла хребців недостатньо стабілізує хребет. Перспективним слід вважати конструкції, де гвинти жорстко кріпляться до пластин під заданим кутом.

2. Оптимальними методами задньої фіксації шийного відділу слід вважати рамково-дротяний ректангел чи пластинчато-гвинтову трансартикулярну фіксацію. Рамково-проволочний ректангел також є оптимальним методом фіксації краніовертебральних пошкоджень.

3. Оптимальними методами задньої фіксації грудного та поперекового відділу хребта слід вважати транспедикулярну чи ламінарну систему фіксації з жорстким кріпленням шурупів чи крючків до штанг [22].

Під час декомпресії спинного мозку та фіксації хребта потрібно намагатися провести його редресацію (вправлення) з наступною фіксацією у вправленому положенні.

Після втручань на шийному відділі застосовуються зовнішні ортези (шийні комірці, апарати Гало-вест) протягом 2 місяців. Після втручань на грудному та поперековому відділах використання зовнішніх ортезів не доцільне.

Хірургічна тактика вибирається в залежності від конкретного виду травматичного пошкодження хребта та спинного мозку.

До краніовертебральних ушкоджень відносяться ушкодження мищелків потиличної кістки, перших двох хребців і їхнього зв'язкового апарату. Типові біль і обмеженням рухливості в шийно-потиличній області, утруднення згинання і розгинання голови. Часті неврологічні розлади — тет-рапарези, тетраплегія. Сенсорні розлади можуть бути корінцеві в зоні С1-С3, та провідникові починаючи з рівня С1.

Рис. 3.7 - Реабілітаційне і відновне лікування ушкоджень хребта

Серед ушкоджень краніовертебрального регіону виділяють наступні:

1. Переломи кондилоподібних відростків. 1): стабільні переломи, лінія перелому проходить через мищелки при відсутності їхнього зміщення. 2А): стабільні переломи, зміщені мищелки без ознак ушкодження зв'язкового апарата, зміщення відростків при поворотах голови відсутні. 2В): нестабільні переломи — зміщені відростки з ознаками ушкодження зв'язкового апарата, зміщення відростків при поворотах голови. Рентгенологічними критеріями нестабільності є: аксіальна ротація атланто-окципітального комплексу в одну сторону більш 8 градусів; зміщення атланто-окципі-тального комплексу в одну сторону більш ніж на 1 мм, С1 хребець перекриває С2 більш ніж на 7 мм, аксіальна ротація в С1-С2 комплексі більш, ніж на 45 градусів, зміщення С1 хребця відносно С2 більш ніж на 4 мм, відстань між заднім краєм тіла С2 і заднім краєм дуги С1 більш 13 мм, МРТ дані, що свідчать про розрив зв'язок.

2. Атланто-окципітальні дислокації (вивихи). Зміщення атланта стосовно кондилоподібних відростків. Вивих може бути однобічним і двобічним. Двосторонній вивих супроводжується повним руйнуванням зв'язкового апарата, суглобних капсул атланто-окципітального суглоба. Як крайній прояв атланто-окципітальної дислокації виділяється розрив атланто-окципітального зчленування. Механізм травми — різке закиданням голови до заду. При цьому розривається весь зв'язковий апарат, що з'єднує потиличну кісту і С1 хребець. Травма закінчується летально.

3. 1) Перелом задньої дуги, найчастіше в місці її з'єднання з бічними масами. 2). Перелом бічних мас з одного боку, який зрідка супроводжується переломом задньої дуги з боку перелому бічної чи маси на протилежній стороні. 3). Вибухові переломи типу Джеф-ферсона. Звичайно буває чотири переломи, два переломи передньої дуги і два задньої. Такий перелом виникає в основному в результаті вертикальної компресії. Ізольовані переломи задньої дуги є стабільними. Переломи передньої дуги можуть бути стабільними і нестабільними. Переломи Джефферсона в основному стабільні.

4. Розриви поперечного зв'язування СІ хребця. Ушкодження є нестабільними, часто вимагають хірургічного втручання. Розрізняють: 1) вивих уперед з розривом поперечного зв'язування

— украй нестабільна травма, що часто закінчується летально через значну компресію спинного мозку між зміщеним до заду зубоподібним відростком і задньою дугою С1. 2) Вивих уперед з переломом, що проходить через основу зубоподібного відростка. Це ушкодження рідко супроводжується суттєвими неврологічними розладами. 3) Вивих до заду — рідке ушкодження. Механізмом — раптове розгинання голови з різким розтяганням зв'язок внаслідок удару в підборідну область. У результаті цього С1, хребець зміщається до заду над верхівкою зубовидного відростка, що залишається інтактним і знаходиться попереду передньої дуги атланта. Поперечне зв'язування також залишається непошкодженим.

5. В основному визначає лікувальну тактику: 1) відривний перелом верхівки зуба. Характеризується доброякісним плином, хірургічного лікування не потрібно. 2) перелом основи зуба в місці його злиття з тілом

Перелом має схильність до не зрощення; 3) перелом що розповсюджується на тіло аксіса. Зазвичай зростається, у зв'язку з чим переважно лікується консервативно.

6. Виділяють: 1) поперечне зв'язування С1 хребця інтактне. З цієї причини немає переднього підвивиху атланта. Можливі ротації голови. 2) розриви поперечного зв'язування, атланто-аксіальна нестабільність. 3) ушкодження поперечної і капсулярної зв'язки (зустрічається рідко). 4) "фіксована ротація" — атлант фіксований у ротаторному положенні стосовно аксісу, мається заднє зміщення СІ хребця. Повна неможливість ротаторних рухів атланта навколо зубовидного відростка.

7. Травматичний спонділолістез аксіса ("переломи ката"). Ушкодження характеризувалося двостороннім відривом дуги від тіла С2 біля її коренів. Травматичний спонділолістез аксіса найбільше часто викликається дорожньо-транспортними випадками, пірнанням. За даними рентгенографії в залежності від ступеня зміщення і кутової деформації, виділяють чотири типи ушкоджень: 1) двосторонній відрив дуги від С2 хребця, без зміщення і кутової деформації. Неврологічний дефіцит відзначається рідко, ушкодження стабільне. 2) перелом обох коренів дуг зі зміщенням більш ніж на 3 мм, з невеликою кутовою деформацією. 2А) перелом подібний перелому типу 2, але з превалюванням вираженої кутової деформації. 3) значний зміщення і кутова деформація. Часто зустрічається неврологічний дефіцит. 4) комбіновані ушкодження С1-С2 хребців — є сполученням відзначених вище типів ушкодження [16].

Принципи лікування вивихів хребців краніовертебрального переходу: 1) зовнішня фіксація ортезами (шийні комірці, апарати Гало-вест); 2) тракція шийного відділу (скелетне витяжіння, апарати Гало-вест); 3) оперативне лікування. Ручне закрите вправлення в даний час не можливо вважати оптимальним методом лікування.

Показання до зовнішньої фіксації ортезами: Стабільні переломи, відсутність зміщення, відсутність компресії мозку та корінців, тяжкий стан хворого.

Показання до тракції (тільки апарати Гало-вест) краніовертебрального відділу обмежені, в основному це: вивихи С1-С2 хребців без чи з пошкодженням зв'язкового апарату.

Показання до задньої атланто-аксіальної декомпресії та стабілізації: травматична атланто-аксіальная нестабільність з розривом поперечного зв'язування, переломами зубовидного відростка ІІ— ІІІ типу, нестабільність, що виникала внаслідок переломів С1, чи "зуба" С2. Декомпресії мозку та редресації хребців можливо досягти шляхом обережного інтраопераційного вправлення спочатку без кісткових резекцій. Якщо під час поступового вправлення не буде даних за збільшення компресії мозку то вправлення можливо й закінчити без кісткових резекцій.

Це спростить встановлення стабілізуючих систем та зменшить розміри систем стабілізації. Якщо під час поступового вправлення з'ясовано, що компресія збільшується, в основному дугою С1 хребця та нижнім краєм луски потиличної кістки проводиться лямінектомія С1 та резекція нижнього краю луски потиличної кістки.

Рис. 3.8 – Мануальна терапія при остеохондрозі хребта

Далі проводять встановлення фіксуючих систем. Для окципіто-цервикальної фіксації в даний час найбільш виправдані фіксуючі системи трьох типів: рамковий фіксатор Ьіщие із субокципітальною і субламінарною фіксацією дротом, окципітоцервікальна стрижнева система з окципитальною фіксацією гвинтами і ламінарною фіксацією гачками, задня транспе-дикулярна фіксація в С2 та додаткова стабілізація пластинами і гвинтами в латеральні маси С1, трансартикулярно в С3 [21, 23].

Рис. 3.9 - Порядок відбору пацієнтів для мануальної терапії

Методи декомпресії та фіксації краніовертебрального зчленування з передніх оперативних доступів дозволяють стабілізувати переломи і дислокації зубовидного відростку. Трансоральний доступ дозволяє провести резекцію передньої напівдуги С1, зуба С2 хребця та вентральну декомпресією краніовертебрального з'єднання. При явищах нестабільності краніовертебрального з'єднання цей доступ комбінується з заднім втручанням і фіксацією краніовертебрального з'єднання одним із методів які наведені вище. При переломах зубовидного відростка С2 оптимальним методом є внутрішня трансдентальна фіксація С2 гвинтом [23].

До пошкоджень шийного відділу хребта відносяться ушкодження СЗ-С7 хребців і їхнього зв'язкового апарату. Типові біль і обмеженням рухливості в шийній ділянці, локальна болючість і деформація, зменшення або відсутність чутливості нижче рівня ушкодження, порушення рухів у верхніх і нижніх кінцівках (при травмі С3-С6), у нижніх кінцівках (при травмі С7), порушення функції тазових органів.

За механізмом та типом пошкодження кістково — зв'язкового апарату шийного відділу хребта виділяють.

І. Вивих: А. Передній підвивих. Б. Двостороння міжсуглобова дислокація (двосторонній суглобовий вивих). В. Простий клиноподібний перелом тіла хребця. Г. Переломи "глинокопа" — відривні переломи остистих відростків. Д. Флексійні відривні переломи тіла хребця (перелом в вигляді каплі сльози).

ІІ. Флексійно-ротаційні пошкодження: А. Одностороння міжсуглобова дислокація (односторонній суглобовий вивих).

ІІІ. Гиперекстензійно-ротаційні пошкодження: А. Переломи подушки суглобового відростка.

ІV. Вертикальні компресійні переломи: А. Вибухові переломи.

V. Гіперекстензійні ïîøêîäæåííÿ: А. Гіперекстензійні вивихи. Б. Переломи дуг. В. Гіперек-стензійні переломовивихи.

VІ. Переломи внаслідок бокового згинання: А. Переломи ункоподібного відростка [18]. Принципи лікування пошкоджень шийного відділу хребта та спинного мозку. Покази до вибору методів лікування травми шийного відділу хребта й спинного мозку залежать від розташування компресії спинного мозку, стабільності перелому, наявності неврологічного дефіциту.

При стабільних переломах без компресії мозку та неврологічної симптоматики хірургічне втручання не показане. Показана іммобілізація апаратом гало-вест, краніоторакоцервікальною пов'язкою, комірцем Шанца чи Філадельфійським комірцем.

Як правило при компресійних та вибухових переломах тіл хребців та вентральній компресії мозку показані передні доступи та вентральна декомпресія спинного мозку шляхом видалення зламаного тіла чи тіл хребців. Корпородез виконується аутокісткою, керамічними протезами, титановими сітчастими імплантатами (mеsh-системами), комбінацією титанового сітчастого імплантату та пластинчато-гвинтової системи фіксації, розсувними кейджами.

При одно та двосторонніх зчеплених вивихах показані задні доступи, фасетектомія, редресація хребта. Фіксація хребта виконується ректангелом з дротовою фіксацією, задніми фіксуючими трансартикулярними пластинами із бікортикальними гвинтами, транспедикулярною пластинчато-гвинтовою системою, поліаксіальною транспедикулярною або трансартикулярною системою для шийного відділу хребта.

В цілому при травмі шийного відділу хребта використовується наступний принцип: при ушкодженні тіл використаються передні доступи, при ушкодженні дуг, суглобних відростків — задні, задньо-бокові доступи, при наявності гематом (суб-, епідуральних та інтрамедулярних) застосовуються задні або комбіновані доступи, залежно від локалізації кісткових ушкоджень [7, 8, 13].

До пошкоджень грудного та поперекового відділів хребта та спинного мозку відносяться пошкодження з Th1 —Th12-L1-L5 хребців. Ознаками травми грудного та поперекового відділів хребта та спинного мозку є локальна болючість і деформація, зменшення або відсутність чутливості нижче рівня ушкодження, порушення рухів у нижніх кінцівках, порушення функції тазових органів.

Розрізнять чотири основних види переломів грудного та поперекового відділу хребта:

1. При надмірному згинанні або розгинанні, ушкодження переднього стовпа хребта при інтактності середнього стовпа хребта, переломи звичайно стабільні, неврологічний дефіцит буває рідко, найбільш частий тип ушкоджень): пошкоджені обидві замикальні пластинки, переломи захоплюють тільки верхню замикальну пластинку, переломи захоплюють тільки нижню замикальну пластинку, ушкодження замикальних пластинок відсутні.

2. Вибухові (уламкові) переломи тіл хребців (роздроблено-клиновидні, при впливі руйнуючої сили уздовж осі хребта у комбінації із флексією або ротацією, головна відмінність від компресійних переломів — ушкодження серединного стовпа): обидві замикальні пластинки; переломи захоплюють тільки верхню замикальну пластинку; переломи захоплюють тільки нижню замикальну пластинку; вибуховий перелом, комбінований з ротацією, що проявляється бічним зсувом тіл або бічним нахилом; вибуховий перелом з асиметрією компресії тіла хребця. Підставою для діагностування вибухового перелому є: а) зменшення висоти задньої частини тіла хребця; б) роздроблення тіла хребця; с) ретропульсія кісткових уламків, зв'язок, диску в хребетний канал; д) ушкодження дуг; е) збільшення міждужкового простору.

3. Розтяжіння задніх структур і розрив заднього й середнього стовпів при збереженому передньому: тип А (діагностується при наявності ушкодження кісткових структур на одному рівні); тип В (при ушкодженні тільки зв'язкового апарата на одному рівні); тип С (ушкодження кісткових структур на двох рівнях); тип D (ушкодження зв'язкових структур на двох рівнях). Ці ушкодження розглядаються як нестабільні.

4. Руйнування трьох стовпів хребта, найбільш часто пов'язані з ушкодженням спинного мозку і неврологічними порушеннями: тип А (ушкодження внаслідок впливу комбінованих флексійно-ротаційних сил, характерною ознакою при КТ є ротація верхнього й нижнього тіла хребців в аксіальній площині); тип В (викликається силами зрушення, прикладеними в горизонтальній площині, травма проявляється антеро- або ретроспондилолістезом верхнього тіла, залежно від напрямку прикладеної сили. При ушкодженні задньої дуги невральні елементи можуть бути спонтанно декомпримовані, що проявляється мінімальним неврологічним дефіцитом); тип С (двосторонній вивих суглобових відростків внаслідок механізму флексії-роз-тяжіння. Він нагадує "ушкодження ременя безпеки", однак характеризується наявністю ушкоджень переднього стовпа, який супроводжується ушкодженням диска або переднього краю тіла хребця) [23].

Для оцінки функціонального стану ураженого хребта важливим є ступінь зсуву хребців, ступінь кутової деформації, ступінь звуження хребетного каналу.

Для лікування хворих із травмою грудо-поперекового відділу хребта та спинного мозку. У хворих без неврологічного дефіциту та компресії спинного мозку чи дурального мішку хірургічне втручання не потрібне. Показана торако-люмбосакральна зовнішня фіксація. У випадку компресійного перелому без компресії спинного мозку можливо виконання пункційної вертебропластики. В випадку компресії спинного мозку та нестабільного перелому показана задня стабілізація. У хворих з неврологічним дефіцитом проте без компресії мозку та нестабільності хірургічне втручання не показано.

У хворих з неврологічним дефіцитом та компресією спинного мозку чи дурального мішку, або в разі нестабільності показано оперативне втручання. Тип втручання залежить від нестабільності та компресії спинного мозку чи дурального мішку. Задні декомпресивні втручання показані при задній компресії. При компресійних переломах тіл хребців та вентральній компресії спинного мозку чи дурального мішку показані декомпресії з задньобокового доступу які спрямовані на вентральну декомпресію шляхом резекції частини зламаного тіла хребця, пре необхідності корпородезу та транспедикулярної чи ламінарної фіксації. При пошкодженні верхньо-грудного відділу хребта оптимально встановлення ламінарної системі фіксації чи пластинчато-гвинтової транспедикулярної системи. В процесі фіксації виконується редресація хребців.

При переломах по типу гребня безпеки показані задні доступи з декомпресійною лямінекто-мією та транспедикулярною фіксацією.

В випадку переломовивихів показані задні втручання, що спрямовані на декомпресійну лямінектомію та фасетектомію вивихнутих суглобових відростків, при необхідності — резекцію частини тіла, що викликає вентральну компресію, редресацію та транспедикулярну фіксацію зламаних хребців.

Транспедикулярну фіксацію можливо виконувати як оліго- так і полісегментарно. При полі-сегментарній фіксації фіксується декілька хребців, як правило по 2 непошкоджених хребців вище та нижче пошкодженого рівня. При олігосегментарній фіксації фіксується по одному непошкод-женому хребцю вище та нижче пошкодженого рівня. Остання система вимагає більш надійних систем фіксації, проведення шурупів в передні відділи хребців, часто потребує корпородезу з задноьобокового доступу.

При наявності значних зміщень хребців, вибухових переломів показано виконання передньо-бокових доступів. Втручання можливо виконати трансторакально транспарієтально, що особливо доцільно при поєднані травми грудного відділу хребта з гемотораксом, чи екстраплеврально в випадку якщо гемотораксу немає. Видаляються зламані тіла хребців, виконується вентральна декомпресія спинного мозку, проводиться корпородез кісткою чи титановими кейджами.

3.3 Обговорення результатів

Інтраопераційно виконувалися рентгенологічні знімки з мітками для напрямку постановки шурупів. Після операції встановлювалася система активної аспірації крові з порожнини рани, з метою профілактики формування гематом в післяопераційному періоді.

Система транспедикулярної фіксації "Мост" призначена для установки при гострій травмі, травматичних ураженнях давністю до 4—6 місяців, при захворюваннях хребта з компресією корінців та "кінського хвоста" в будь який час при відсутності загально прийнятих протипоказань.

Установка системи транспедикулярної фіксації дозволяє активізувати хворих з 2—3-го дня після оперативного втручання та проведення ранніх реабілітаційних заходів.

Серед травматичних пошкоджень краніо-вертебрального з'єднання (КВЗ) виділяють: переломи потиличних мищелків, різні варіанти переломів атланта (тип Jеffеrsоn), переломи зубовидного відростку С2, переломи тіла С2, травматичний спондилолістез С2 хребця (перелом Hangman) та інші поєднані остео-лігаментарні ушкодження. Ізольоване пошкодження зв'язок також викликає атланто-окципітальну та атланто-аксилярну дислокацію. Травматичне пошкодження КВЗ дуже часто є фатальним на місці події, проте навіть у пацієнтів що пережили таку травму, існує високий ризик виникнення повторного зміщення та додаткової компресії спинного мозку.

Сучасні оперативні втручання при такій патології направлені на декомпресію нервових структур та створення надійної стабілізації краніоцервікальної ділянки. Традиційно такі пошкодження оперувалися з застосуванням громіздких систем які охоплювали потиличну кістку, С1,С2,С3 і навіть С4 хребці. Фіксація в основному виконувалося за дуги шийних хребців. Останнім часом відмічається тенденція до мінімізації розмірів стабілізуючої системи, стабілізації тільки пошкод-женних хребців. Так, широко стало використовуватися трансартикулярне, транспедикулярне закріплення стабілізуючих систем шурупами. Почали впроваджуватися стабілізації за мищелки С1, С2 хребців, стабілізації переломів зуба гвинтом проведеним через тіло С2.

Ми проаналізували результати лікування 23 хворих, які були прооперовані з використанням сучасних стабілізуючих систем у 2001—2005 роках в 1-спінальному відділенні Інституту Нейрохірургії ім. А.П. Ромоданова з приводу травматичної нестабільності КВЗ.

Серед основних клінічних проявів був інтенсивний больовий синдром, з радикулярною С1,С2 іррадіацією , у 7 хворих тетрапарез різного ступеню вираженості.

Оперативні втручання , що проводились пацієнтам , виконувалися з застосуванням передніх та задніх фіксуючих систем.

У 14 хворих було проведено задня окципіто-цервікальна стабілізація. Використовувались різні фіксуючі системи: 4—титановий рамковий фіксатор, з субокципітальною та субламінарною фіксацією дротом; 4—стрижневий титановий фіксатор з субокципітальною фіксацією гвинтами та ламінарною фіксацією гачками; 6 —задня трансартикулярна атлантоаксіальна гвинтова стабілізація з додатковою фіксацією пластинами.

8 пацієнтів були прооперовані переднім доступом: 3— трансоральна резекція зубовидного відростку С2 та атлантоаксіальна фіксація титановою пластиною та гвинтами; 5—трансдентальна гвинтова фіксація.

Одній хворій було проведено оперативне втручання в 2 етапа: трансоральна резекція зубовидного відростку С2 та другим етапом—задня окципітоцервікальна стабілізація.

В післяопераційному періоді визначається достовірне зниження больового синдрому у 18 хворих і регрес рухового неврологічного дефіциту у хворих з тетрапарезом.

У 16 хворих , яких було оглянуто в віддалений післяопераційний період, через 6—12 місяців після оперативного втручання, на рентгенівських контрольних знімках нестабільність відсутня, визначається формування кісткової мозолі.

Хронічна нестабільність , що зумовлена патологією з повільним перебігом: вади розвитку, пухлини чи запальні процеси, також веде до незворотного поглиблення неврологічного дефіциту.

Застосування сучасних стабілізуючих систем дозволяє суттєво покращити результати лікування хворих з травматичним ураженням краніовертебрального з'єднання, запобігти виникненню повторного зміщення та додаткової компресії спинного мозку .

Рання інструментальна стабілізація також дозволяє суттєво зменшити термін перебування хворого в медичному закладі та сприяє значному прискоренню відновлення працездатності.

Системи стабілізації хребта із використанням транспедикулярних гвинтів, ламінарних та поперечних гачків в даний момент є золотим стандартом при хірургічному лікуванні різних видів патології хребта і спинного мозку, травми хребта у зв`язку із виникаючою в післяопераційному періоді оліго- чи полісегментарною нестабільністю хребта. Стабілізація хребта, яка виконана із заднього доступу у порівнянні із стабілізацією, виконаною із використанням переднього доступу, технічно виконується більш просто, супроводжується меншою операційною травматизацією структур, які оточують хребет.

У клініці патології хребта та спинного мозку Інституту нейрохірургії проведена розробка, адаптація та впровадження транспедикулярних систем марки "Сооlkеереr F" та "Сооlkеереr U" при різних патологіях, що потребують транспедикуляної фіксації грудо-поперекового відділу хребта — травматичних або пухлинних пошкодженнях переднього та середнього стовпів хребта, їх поєднанні, дислокації хребців, любих нестабільних пошкодженнях грудо-поперекового відділу хребта, стабільних переломах и переломо-вивихах при необхідності проведення декомпресії нервових структур хребта, спондилолістезі ІІ-ІV ступеню. Нова система "Сооlkеереr U" є повністю універсальною, яку можливо зістикувати із шийною системою ламінарної, транспедикулярної чи трансартикулярної фіксації хребта.

Був проведений аналіз результатів лікування 53 пацієнтів із травмою грудного та поперекового відділів хребта за період 2001—2005 роки. Травматичні пошкодження грудного відділу мали місце у 21 хворого, поперекового відділу хребта — у 32 хворих. Порівняно невелика кількість пацієнтів за вказаний період обумовлена положенням про госпіталізацію пацієнтів із гострою травмою каретами швидкої допомоги у ЛШМД м.Києва та відділення полі травми іншого стаціонару.

У всіх хворих отримана добра стабільність безпосередньо у післяопераційному періоді, що дозволило провести їх ранню активізацію. При проведенні контрольних МРТ досліджень були виявлені мінімальні артефакти, які викликались титаном, що дозволило повністю візуалізувати структуру спинного мозку, лікворних шляхів, кісткових структур. При проведенні контрольних рентгенографічних, КТ и МРТ досліджень через 3, 6 і 12 місяців положення поліаксиальних траспедикулярних систем було стабільним. Системи забезпечували надійну іммобілізацію стабілізованих сегментів хребта. Пошкодження систем, зміщення гвинтів у тілах хребців ми жодного разу не виявили. В одному випадку проводили повторне втручання по подовженню системи.

Поліаксиальні системи є корисною модифікацією системи транспедикулярної фіксації хребта, особливо у випадках багаторівневої фіксації хребта, використання поліаксиальних шурупів у даних системах фіксації дозволяє варіювати положення шурупів в рані. Ця особливість мінімізує потребу в контуруванні штанг системи для адаптації до природної кривизни хребта у даному його відділі, зменшує втомлюваність металу, зменшує час операції.

Виділяють наступні переломи хребта з ушкодженням спинного мозку (СМ) та його корінців: А. Прямі та непрямі; Б. Відкриті (проникаючі, непроникаючі) та закриті ушкодження хребта та СМ; В. Ускладнені та неускладнені; Г. Стабільні та нестабільні. Всі хворі з нестабільністю хребта вимагають лікувальної стабілізації за допомогою комірців, шин, стяжок, хірургічного втручання.

Нами були проаналізовані результати лікування 94 хворих, 80 з яких були прооперовані з використанням сучасних стабілізуючих систем у 2001—2005 роках у відділенні патології хребта та спинного мозку Інституту нейрохірургії ім. А.П. Ромоданова з приводу травматичних ушкоджень шийного відділу хребта та спинного мозку. Основними клінічними проявами були локальна болючість і деформація, зменшення або відсутність чутливості нижче рівня ушкодження, порушення рухів у верхніх і нижніх кінцівках, порушення функції тазових органів. Клінічна картина ураження шийного відділу хребта та спинного мозку залежала від локалізації, виду ушкодження, темпу розвитку компресії спинного мозку, вікових та індивідуальних особливостей хворого.

При діагностиці ми використовували: загальносоматичний та неврологічний огляд, Rо-графія шийного відділу хребта в 2 проекціях (при підозрі на переломи поперечних відростків — 1/2 та 3/4 проекції з обох боків), люмбальна пункція, спіральна КТ шийного відділу хребта (основний метод діагностики пошкодження хребта), МРТ шийного відділу хребта (основний метод діагностики пошкодження спинного мозку), загальноклінічні аналізи.

Основною метою лікування була адекватна декомпресія спинного мозку та корінців із стабілізацією шийного відділу хребта. При стабільних переломах проводилась іммобілізація краніотора-коцервікальною пов'язкою (2 хворих) або комірцем Шанца (7 хворих), накладення галоапаратів (5 випадків), при неможливості ліквідації компресії спинного мозку або його корінців — оперативне лікування (80 пацієнтів). При нестабільних переломах проводилась передня або задня декомпресія спинного мозку та його корінців (шляхом корпоректоміі, ламінектомії, фасетектомії) із задньою відкритою стабілізацією (фрагментом ауто кістки (2 випадки), задніми фіксуючими трансартику-лярними пластинами із бікортикальними гвинтами (11 випадків), титановим дротом із рамками (8 випадків), поліаксиальними трансартикулярними фіксуючими системами (2 випадки), або передньою стабілізацією нерухомими протезами дисків — кейджами (15 випадків), фрагментами аутокістки із передніми пластинами із бікортикальними гвинтами (2 випадки), телескопічними титановими протезами тіл хребців (27), mеsh-системами (13).

При ушкодженні тіл використовувались передні, передньо-бокові доступи, при ушкодженні дуг, суглобних відростків — задні, задньо-бокові доступи, при наявності гематом (суб-, епідураль-них та інтрамедулярних) застосовувались задні або комбіновані доступи, залежно від локалізації кісткових ушкоджень.

Звичайно радикальна передня декомпресія дурального мішка потребує виконання корпо-ректомії. Важкість таких втручань обумовлена необхідністю наступного одночасного заміщення видаленого тіла хребця. Багато методів корпородезу, що використовувались раніше — аутокісткою, протакрилом, різними титановими конструкціями потребують багато часу на підбір необхідної довжини імплантату (у випадках із аутокісткою), супроводжуються ускладненнями із фіксацією імплантату, часто потребують встановлення додаткових пластин. У післяопераційному періоді при такій техніці частота зміщення імплантатів і повторної компресії спинного мозку і корінців варіює від 3 до 12%. В зв`язку з цим в останній час у нашому відділенні використовуються пристрої, які здатні змінювати свою довжину (телескопічні конструкції), що суттєво полегшує їх інтраопераційних підбір і встановлення. Нами проведена технічна розробка і адаптація титанової телескопічної конструкції для заміщення тіл шийних, грудних та поперекових хребців під назвою BоdуVеrtЕх. Нами за період з 2001 по 2005 роки прооперовано 27 хворих із стабілізацією даною системою після виконання передньої корпоректомії і декомпресії спинного мозку з приводу травми шийного відділу хребта.

Оцінка найближчих результатів була проведена при виписці хворих. Віддалені результати оцінені у 18 пацієнтів в строки від 6 місяців до 2 років. Середній час на встановлення телескопічного протезу у шийному відділі хребта складав в середньому 10 хвилин у порівнянні 27 хвилинами (в середньому) при встановленні титанової сітчастої конструкції замість тіла хребця і фіксації ії спереду пластиною.

Нами не було відмічено ускладнень, пов`язаних із хірургічним доступом і встановленням телескопічних протезів у післяопераційному періоді.

Надійна фіксація телескопічних протезів дозволила мобілізувати всіх хворих в перші 2—6 днів після операції. Динаміка неврологічних змін не відрізнялась від такої у пацієнтів із виконанням передньої декомпресії і встановленні інших фіксуючих пристроїв.

Тактика лікування травматичних ушкоджень шийного відділу хребта з пошкодженням спинного мозку продовжує залишатись актуальною проблемою.

Протягом 2000—2004 року нами проліковано 132 хворих з травмою шийного відділу хребта. Серед них було 85 мужчин та 29 жінок віком від 17 до 81 років. У хворих було діагностовано фрагментний злам хребців — 55, злам і підвивих хребців — 22 випадків відповідно. Найчастіше травму діагностували на рівні С6 хребця — 55%, С4 хребця — 7%, С5 — 14%, С7 — 10% С1-С2 — 17%всіх випадків.

Після стабілізації вітальних функцій та встановлення факту компресії спинного мозку, його корінців або судин спинного мозку у більшості випадків перевага віддавалась хірургічному лікуванню. Метою хірургічного втручання було швидко і максимально ефективно провести декомпресію спинного мозку, усунути патологічну деформацію хребта та добитися повної стабілізації хребта в ушкодженому сегменті.

При ураженні на рівні С2-Th1 хребців найбільш повно цим критеріям відповідає використання доступу до передньої частини тіл хребців, що дозволяє провести відкрите вправлення підвивихів, видалити фрагменти тіл хребців та міжхребцевих дисків, які компремують нервові структури. При цьому виконувався пердній міжтіловий спонділодез з кістковим аутотрансплантантом. Фіксація хребців проводилася титановими пластинами ТПІ (ТзОВ "Дитячий нейрохірургічний центр" м. Київ).

На рівні С1-С2 хребців та атланто-окципітального зчленування використовували задній доступ та титановий фіксатор РТІ-ШП (ТзОВ "Дитячий нейрохірургічний центр" м. Київ).

Ускладненнями даного методу лікування були: 2 випадки інфікування рани, міграція елементів фіксатора — 4 випадки. Нами жодного разу не спостерігалось поглиблення неврологічного дефіциту в післяопераційному періоді.

Отримані нами дані показують, що застосування ранніх хірургічних втручань по вказаних методиках дозволять надійно зафіксувати ушкоджені сегменти хребта в їх фізіологічному положенні, активно проводити фізичну реабілітацію потерпілих, що значно зменшує летальність та інвалідизацію пацієнтів.

Нами проаналізовано 34 хворих з відкритими пошкодженнями хребта та спинного мозку, які знаходились на лікуванні у відділенні патології хребта та спинного мозку №1 інституту нейрохірургії ім. акад. А.П.Ромоданова АМН України.

Ознаками відкритих пошкоджень хребта та спинного мозку були локальна болючість і деформація, зменшення або відсутність чутливості нижче рівня ушкодження, порушення рухів в кінцівках, порушення функції тазових органів. Клінічна картина залежала від локалізації, виду ушкодження, темпу розвитку компресії спинного мозку, вікових та індивідуальних особливостей хворого.

До відкритих пошкоджень хребта та спинного мозку відносились вогнепальні поранення (12 хворих) та пошкодження гострими предметами (22 хворих).

Лікування хворих з відкритими пошкодженнями хребта та спинного мозку починалось на догоспітальному етапі, основне завдання якого — не погіршити стан хворого під час його транспортування в стаціонар. Догоспітальна допомога включала збереження або нормалізацію життєво важливих функцій (дихання, гемодинаміки), фіксацію хребта, введення нейропротекторів (метил-преднізолона). Хворих з відкритими пошкодженнями хребта та спинного мозку рекомендувалось транспортувати безпосередньо в спеціалізовані нейрохірургічні нейротравматологічні відділення або травматологічні відділення ЦРБ.

Надання допомоги хворим у гострому періоді хвороби включало: нормалізацію дихання й гемодинаміки, катетеризацію сечового міхура й центральної вени. У випадку спинального шоку бинтували нижні кінцівки, вводили атропін, гіпертонічний (3—7%) розчин NaСІ, проводили симптоматичне лікування (за алгоритмом АВС — aіrwaу, brеath, сіrсulatіоn — дихальні шляхи, дихання, кровообіг), потерпілого негайно госпіталізували у нейрохірургічне нейротравматологічне відділення.

У перші 8 год призначали метилпред (солюмедрол) у дозі 30 мг/кг/маси тіла одноразово, через 6 год хворий приймав 15 мг/кг препарату, надалі — по 5 мг/кг кожні 4 год протягом 2 діб. Вводили вітамін Е по 5 мл внутрішньом`язево, дифенін — по 500 мг, антибіотики широкого спектра дії, анальгетики, нейропротектори, магнію сульфат, повертали хворого кожні 30—40 хв, призначали симптоматичне лікування. Через 8—12 тиж. хворого переводили на реабілітацію в неврологічне відділення, реабілітаційний центр, проводили профілактику тромбоемболічних ускладнень. При тривалому ліжковому режимі профілактику тромбоемболії здійснювали на всіх етапах травматичної хвороби СМ.

Хірургічне лікування вогнепальних поранень хребта та спинного мозку включало: а) первинну хірургічну обробку рани, видалення всіх нежиттєздатних тканин, що проводили по загальним правилам як засіб профілактики та боротьби з інфекцією; б) нейрохірургічні втручання на хребті та спинному мозку (ліквідація стиснення спинного мозку кістковими відломками, металічними інородними тілами, гематомами, відновлення лікворотоку, ліквідація ліквореї); в) профілактика та лікування трофічних порушень.

Покази до спеціалізованих оперативних втручань при пораненнях хребта та спинного мозку:

1) розвиток усіх форм стиснення спинного мозку, серед яких можна виділити стиснення чужорідними тілами, кістковими відламками, гематомами; 2) проникаючі поранення хребта та спинного мозку, які супроводжуються розвитком ліквореї; 3) сліпі поранення хребта та спинного мозку з наявністю ранячого агента в хребтовому каналі.

Оперативні втручання на спинному мозку та хребті були протипоказані при:

1) наявності травматичного шоку; 2) важких комбінованих пораненнях хребта, спинного мозку та внутрішніх органів, розташованих в грудній та брюшній порожнинах та в малому тазі; 3) далеко запущених ускладненнях зі сторони сечовидільної системи, при розвитку сепсису; 4) пневмонії; 5) інтоксикації та раневій кахексії.

Втручання на хребті та спинному мозку не показані при:

1) паравертебральних пораненнях, які супроводжуються синдромом струсу або забою спинного мозку без його стиснення; 2) крізних, проникаючих пораненнях хребта з прогресуючим значним відновленням функцій спинного мозку або без неврологічних порушень.

Адекватна хірургічна обробка рани в поєднанні з антибіотикотерапією у більшості випадків дозволяла зашити рану наглухо, встановити приточно-відточну систему дренування. В післяопераційному періоді всім хворим показано промивання рани антисептиками та антибіотикотерапія.

Середній термін лікування складав 15-30 діб.

При стабілізації стану хворого показано було переведення хворого у відділення реабілітації чи неврології.

Нами проаналізовано 148 хворих, які перенесли важку хребетно-спинномозкову травму, у яких мали місце інфекційно-запальні ускладнення зі сторони сечовидільної системи, трофічні розлади шкіри. Хворі знаходились на лікуванні у відділенні патології хребта та спинного мозку №1 інституту нейрохірургії ім. акад. А.П.Ромоданова АМН України та обстежувались в різні періоди хвороби.

Серед проаналізованих 148 хворих з нейрогенним сечовим міхуром інфекційно-запальні ускладнення зі сторони сечовидільної системи виявлені у 114 хворих (77,03%): цистіт, пієлонефріт, уретріт, нориця та стриктура уретри, простатіт, епідідіміт, орхоепідідіміт, уросепсис, сечокам`яна хвороба, гостра та хронічна ниркова недостатність. Дані ускладнення частіше всього зустрічались у хворих з важким пошкодженням спинного мозку: групи А та В по Frankеl. Найбільш часто інфекційно-запальні процеси зі сторони сечовидільної системи зустрічались при пошкодженнях на рівні шийного відділу хребта, в проміжному та пізньому періодах травматичної хвороби спинного мозку. Одні й тіж ж ускладнення могли супроводжувати хворого на протязі декількох періодів хвороби. Тільки у 36 (24,32%) хворих інфекційно-запальні ускладнення зі сторони сечовидільної системи були поодинокими, в 43 (29,06%) випадках спостерігалось поєднання двох ускладнень, в 21 (14,19%) — трьох і в 14 (9,46%) — чотирьох. Перебіг поєднаних ускладнень носив затяжний характер.

У 69 (46,62%) обстежених хворих травматичною хворобою спинного мозку були виявлені пролежні, причому у 19 (12,84%) потерпілих мали місце декілька пролежнів різної локалізації. Частіше всього пролежні спостерігались у хворих з найбільш важким пошкодженням спинного мозку — групи А та В по Frankеl, при пошкодженні хребта та спинного мозку на шийному рівні та в проміжному періоді травматичної хвороби спинного мозку.

Призначались високі дози антибактеріальних препаратів протягом 2—4 тижнів. Антимікробна терапія звичайно поєднувалась з евакуацією вмісту абсцесу та висіченням некротичних тканин.

Час закінчення антимікробної парентеральної терапії визначався, виходячи з наступних принципів: 1) відсутність недренуємих абсцесів; 2) клінічно задовільне самопочуття пацієнтів; 3) зниження швидкості осідання еритроцитів (ШОЕ) більш як наполовину у порівнянні з показниками, які мали місце перед початком лікування. Якщо клінічний стан хворого стабілізувався, відсутні епізоди активації інфекції, але показники ШОЕ не зменшувались до необхідного рівня, то антимікробна терапія могла продовжуватись до 6-8 тижнів.

У профілактиці інфекції сечових шляхів важливим було використання зрошення сечового міхура антибактеріальними препаратами з періодичною їх зміною; прийом великої кількості рідини з підтриманням адекватного та безперешкодного виведення сечі; правильне технічне виконання катетеризацій.

Важлива роль у лікуванні інфекції сечових шляхів належала медикаментозному лікуванню, в якому головне місце займала антибіотикотерапія. При перших клінічних проявах інфекції сечових шляхів, коли ще немає даних бактеріологічних методів обстеження, використовували антибіотики широкого спектру дії. При ідентифікації мікроорганізмів та визначенні їх чутливості до антибіотиків проводилась направлена антибіотикотерапія. Використання антибіотиків (по антибіотикограмам в максимально дозволених терапевтичних дозах із застосуванням оптимальних методів введення дозволяло отримати позитивні результати лікування гнійно-запальних ускладнень. Для боротьби з інфекцією сечових шляхів використовували ряд інших антибактеріальних препаратів, серед яких необхідно виділити: бісептол, фуразолідон, фурагін, фурадонін, 5-НОК, невіграмон, палін.

Попередження розвитку трофічних розладів шкіри забезпечувалось правильно організованим наглядом за хворим, правильною укладкою хворого. Лікування трофічних порушень здійснювалось комплексно, з урахуванням стадії розвитку, локалізації процесу та включало в себе методи як консервативного (фізіотерапевтичного та медикаментозного впливу), так і оперативного втручання.

Комплексне лікування трофічних розладів шкіри включало дезінтоксикаційну, дегідратаційну, протизапальну, загальноукріплюючу терапію, а також використання препаратів, покращуючих крово- та лімфоциркуляцію. Здійснювалось ультрафіолетове опромінення пролежнів суберітем-ними дозами та УВЧ-прогрівання в слабій термічній дозі. Використовували місцеву та загальну лазеротерапію з метою прискорення підготовки раневих поверхонь до хірургічного лікування. Пластичні операції проводились при відносно задовільному стані оточуючих тканин.

За період 2003—2005р. було проведено 12 оперативних втручань з приводу переломів шийного відділу хребта з ушкодженням спинного мозку. Компресійний перелом С4 — 4 випадки, компресійний перелом тіла С5 хребця П-Ш супеня — 8 випадків. У всіх випадках була проведена корпоректомія ушкодженого хребця, видалення уламків, ревізія структур спинномозкового каналу з послідуючою стабілізацією.

Застосовувались слідуючі методи стабілізації:

- Стабілізація протакрилом — 2 випадки;

- титановою сітчастою конструкцією—6;

- комбінація протакрилу і титанової сітчастої конструкції—4 спостереження.

Показом до стабілізації протакрилом були обширне ураження хребця, тобто компресія Ш-ІУс-тупеня. Титанова сітчаста конструкція автономно, так і в комбінації з протакрилом, застосована нами при ушкодженні одного з хребців зі збереженою цілісністю поблизулежачих, а також при поєднанні ушкодження зі спонділолістезом, де була необхідність встановлення міцної конструкції для задовільної фіксації.

В 7 з 12 відмічалось ушкодження дистального міжхребцевого диску. В 4-ушкодження дисків з компресією їх сегментами структур спинномозкового каналу. В 3 випадках мав місце розрив твердої мозкової оболонки.

Операції проводились передньобоковим правобічним доступом з вилученням уламків тіла ушкодженого хребця. Фіксація протакрилом поєднувалась з фіксацією 7—9мм титановими гвинтами, які фіксувались до суміжних неушкоджених хребців. При фіксації титановосітчатою конструкцією застосовувалось товсту сітчату титанову конструкцію діаметром 20—25мм.. довжиною відповідно до кісткового дефекту.

В усіх випадках ускладнень не наступило. В двох випадках при спонділодезі сітчатою титановою конструкціює мали місце в післяопераційному періоді протопатичні корінцеві болі з латералі-зацією. Гнійно-септичних ускладнень не спостерігалось. Відновлення, в залежності від ступеня і характеру ураження, поступово наступило в 6 випадках, характеризувалось появою рухів в кінцівках, як правило, з певною латералізацією.

Таким чином при ускладненій спінальній травмі, компресійних переломах тіл 4 і 5 шийних хребців найбільш доцільно в ранні терміни проведення корпоректомії з передньо-бічного доступу та обов'язковою стабілізацією.

При медіанних грижах поперекового відділу хребта використовується операція ламінекто-мії. Але, на жаль, в 25-30% випадків через 3 — 5 років розвиваються явища нестабільності та спонділолістезу. Тому нами запропонована та впроваджена операція мініінвазивного хірургічного лікування, яка заключається в проведенні двох латеральних розширених інтерламінектомій при збереженні остистих паростків, дужок та міжостистих зв'язок. При використанні мікрохірургічної техніки та наборів сучасних кусачків Керісона представляється можливим провести декомпресію як латеральних рецесусів, так і центрального стенозу без широкого розкриття хребтового каналу.

На протязі трьох років нами проведено 23 операції у пацієнтів нейрохірургічного відділення в віці від 22 до 58 років. Медіанні грижі локалізувались на рівні L3-L4 — в двох хворих, L4-L5 — в 18 і L5-S1 — у трьох. В клінічній картині захворювання на перший план виступали явища попереково-крижового радикуліту з двобічною неврологічною симптоматикою у 16 хворих та однобічною — у 7, каудальний синдром розвинувся у 12 випадках, причому нетримання сечі та калу було відмічено у 8 з них, а затримка — у 4. Діагноз підтверджувався даними комп'ютерно-томог-рафічного та магнітно-резонансного обстеження. При проведенні оперативно втручання доцільно на першому етапі провести розширені інтерламінектомії з видаленням гіпертрофованих жовтих зв'язок як з однієї так і з іншої сторони, не зважаючи на перевагу неврологічних ознак компресії нервових корінців з якоїсь конкретної сторони. В послідуючому проводиться інтраопераційна ревізія та визначається об'єм оперативного втручання, а іменно — з якої сторони більш доступно видалити медіанну грижу. При видаленні кили розсічення грижевого мішка доцільно проводити в латеральних відділах грижевого мішка, а не в центрі. У всіх спостереженнях виявлено значне розширення епідуральних вен.Видалялась як внутріканальна частина пульпозного ядра так і в міжхребцевому просторі. Показом ефективності проведеного видалення являться дані ревізії зондом та відновлення відображення пульсації і дихальних рухів твердої мозкової оболонки.

При аналізі найближчих результатів у 98% хворих наступило значне клінічне покращення в післяопераційному періоді. Больовий синдром незначно посилювався на 2 — 4 день після операції у 8 пацієнтів, що пов'язано, з розвитком набряку рани та реактивним радикулітом. Хворі вставали, сідали та активно ходили на 2 — 3 день після операції і тоді ж виписувались на амбулаторне лікування і спостереження невропатолога по місці проживання.

При вивченні віддалених наслідків на протязі 3—5 років після оперативного втручання нами в жодному випадку не виявлено ознак нестабільності та спонділолістезу.

Таким чином, вважаємо доцільним впровадження методики мініінвазивного лікування медіанних гриж поперекового відділу хребта, що дозволяє скоротити післяопераційне стаціонарне лікування та покращити його результати.

Висновки

Надання допомоги потерпілим із травмою хребта відрізняється багатоетапністю: місце травми - медпункт (або бригада ШМД) - місцева лікарня - травматологічний центр. При такій багатоетапності належний обсяг надання допомоги не виконується, а в ряді випадків допомога не виявляється, що збільшує вагу стану хворого й значно знижує функціональні результати лікування травми.

З огляду на вищенаведені організаційні заходи, скорочення часу до огляду фахівцем центра й своєчасна інформація про нозологію ушкодження дозволяють забезпечити проведення оперативного втручання в найкоротший термін.

Повноцінна комплексна реабілітація включає комплексне фізіотерапевтичне лікування за участю спеціально підготовлених інструкторів ЛФК, наступний напрямок у спеціалізовані санаторно-курортні здравниці.

Нами було обстежено 432 хворих із застарілою ускладненою травмою хребта в проміжний та пізній періоди травматичної хвороби спинного мозку, які лікувалися в Обласному (нейрохірургічному) спінальному центрі з 1995 по 2006 р. включно. Постраждалі були розподілені за статтю, віком, видом травми, її локалізацією та ступенем ушкодження спинного мозку. Хворих молодого та середнього віку було 304—332. Найбільша кількість хворих (189осіб — 43,7%) постраждали внаслідок дорожньо-транспортних пригод. Кількість випадків побутового травматизму складала 37,5%, виробничого — 18,8%. З ушкодженнями шийного відділу було 115 (26,8%) хворих, грудного — 225 (52%) і поперекового — 92 (21,5%). З них групу А складали 138 (32%) хворих, В — 84 (19,5%), С — 51 (11,9%), Д — 70 (16%), Е — 89 (20,6%) хворих.

Аналіз клінічного матеріалу засвідчив, що всі хворі з ускладненою травмою хребта були госпіталізовані в клініку в пізні (378 осіб — 87%) і віддалені (54 особи — 12,5%) терміни після травми. Робота виконана із використанням методів клінічного, рентгенологічного, електрофізіологічного, комп‘ютерно-томографічного, магнітно-резонансно-томографічного, контрастного, ізотопного та імунологічного досліджень.

Виконані діагностичні обстеження дозволили розробити етапність здійснення медичної реабілітації спінальних хворих. Так, наявні порушення серцево-судинної, дихальної, травної, імунної та сечовидільної систем потребували відповідної корекції, що становила 1-й етап медичної реабілітації хворих. На цьому етапі здійснювали підготовку хворих до реконструктивних операцій на хребті та спинному мозку. Деформація каналу хребта і компресія спинного мозку заважали проведенню подальших реабілітаційних заходів. Тому на 2-му етапі здійснювали різні види декомпресивно-стабілізуючих оперативних втручань на хребті та відновно-реконструктивних — на спинному мозку. Повторна травма, що неминуче виникає під час оперативного втручання, призводить до набряку, гіпоксії та порушення мікроциркуляції нервових структур. Всі заходи, що спрямовані на зменшення та усунення цих негативних явищ і становили 3-й етап медичної реабілітації. Не в усіх хворих після трьох етапів медичної реабілітіціі спостерігалося відновлення порушених функцій. Тому такі хворі в подальшому потребували довготривалого лікування (медикаментозного, функціональної терапіі та фізіотерапії, протезно-ортопедичної допомоги). Всі ці заходи і становили 4-й етап реабілітації.

Добрі результати були у 190 (44%) хворих, переважно в групах С, Д, Е, а незадовільні — у 133 (31%) хворих групи А. Кращі результати ми отримали при ушкодженні шийного (76 хворих -— 40%) та поперекового (70 хворих — 37%) відділах хребта, гірші — грудного (44 хворих — 23%). Незадовільні результати були отримані при ушкодженні грудного відділу у 84 хворих (63%), поперекового — у 16 (24%) і шийного у 33 (13%) хворих. Великий відсоток незадовільних результатів лікування хворих з ушкодженням грудного відділу хребта ми пояснюємо наявністю багатьох критичних зон у кровопостачанні грудного відділу спинного мозку, що зумовлює погану регенерацію останнього.

Задовільні результати комплексного реабілітаційного лікування спінальних хворих після вкорочуючої вертебректомії отримали у 12 (36,4%) хворих. Такий великий відсоток незадовільних результатів ми пояснюємо тяжкими ушкодженнями спинного мозку (51,5% хворих груп А і В) і досить пізнім проведенням оперативного втручання. Після вкорочуючої вертебректомії та медулорафії (12 хворих), у тому числі і трансплантації ембріональної нервової тканини у спинний мозок (11 хворих), позитивних результатів лікування ми не спостерігали.

У 25 (5,8%) хворих з ускладненою травмою хребта через 1 — 4 роки після травми і оперативного лікування характер неврологічних змін істотно не змінювався. У цих хворих ми спостерігали деяке зменшення чутливих розладів (на 1—3 сегменти), спастичних проявів, поліпшення загального стану, а також більш інтенсивне заживлення пролежнів. Сила м’язів та об’єм рухів не збільшувався.

Також встановили деякі закономірності. Кращі результати лікування спостерігалися у хворих, яким оперативне втручання виконували у термін до 1 року після травми. У хворих з більш тривалим анамнезом відбувалися грубі необоротні зміни не тільки в нервовій системі, але й в м’язах, суглобах, сухожилках. Навіть ретельно проведене оперативне втручання не давало позитивних результатів.

Список використаних джерел

1. Корж А.А., Талышинский Р.Р., Хвисюк Н.И. Оперативные доступы к грудным и поясничным позвонкам. Анатомо-хирургическое обоснование. — М.: Медицина, 1968. —203с.

2. Лебедев В.В., Крылов В.В. Неотложная нейрохирургия. — М.: Медицина, 2000. —568 с.

3. Полищук Н.Е, Корж Н.А., Фищенко В.Я. (ред.) Повреждения позвоночника и спинного мозга. — Киев.: Книга плюс, 2001 — 388 с.

4. Угрюмов В.Н. Повреждение позвоночника и спинного мозга. Под ред. Угрюмова В.Н. Хирургия центральной нервной системы, часть вторая. — Ленинград: Медицина. 1969. — 66-160 ст.

5. Цивьян Я.Л. Хирургия позвоночника. — Новосибирск: 1993. — 364с.

6. Цивьян Я.Л., Ралих Э.А., Михайловский М.В. Репаративная регенерация тела сломанного позвонка. — Новосибирск: Наука, 1985. — 183с.

7. Юмашев Г.С., Епифанов В.А. Оперативная травматология и реабилитация больных с повреждением опорно-двигательного аппарата. — М.: Медицина, 1983. — 383с.

8. Юмашев Г.С., Силин Л.Л. Повреждения тел позвонков, межпозвонковых дисков и связок. — Ташкент: Медицина, 1971. — 228 с.

9. Транспедикулярна фіксація системою "Мост" при травмах хребта та спондіолістезах: власний досвід

10. Тяглий С.В., Савченко Є.І., Євченко Т.І. Ксензов А.Ю., Зайцев Ю.В., Комаров Б.Г., Полковніков О.Ю., Савченко М.Є.

11. Трубников В.Ф. Заболевания и повреждения опорно-двигательного аппарата. - К.: Здоров′я, 1984. - 328 с.

12. Юмашев Г.С. Травматология и ортопедия. - М.: Медицина, 1983. - 576 с.

13. СмирноваЛ.А., Шумада И.В. Травматология и ортопедия. Практические занятия. – К.: Вища школа. Головное изд-во, 1984. – 352 с.

14. Синельников Р.Д., Атлас анатомії людини: Т. 1. – М., 1994. – с. 24-25; 158-168; 232-242; 256-270.

15. Кульчіцкого К.И., Бобріка И.И. Оперативна хірургія та топографічна анатомія. – К.: Вища школа, 1990. – с. 321-328; 381-386.

16. Дейнега В.Г. Професійні хвороби: навч. посібник для мед. ВНЗів. – К.: Вища школа, 1993. – с. 162; 200-207.

17. Юмашева Г.С., Муслатова Х.А. Травматологія і ортопедія. – М.: Медицина, 1995. – с. 488-497; 546-554.

18. Олекса А.П. Травматологія і ортопедія. – К.: Вища школа, 1993. – с. 413-421; 461-467.

19. Чаклін В.А., Альба масова Є.А. Сколіоз і кіфоз. – М.: Медицина, 1973.

20. Волков М.В., Дєдова Л.Д. Дитяча ортопедія. – М.: Медицина, 1962, 1980.

21. Абальмасова Є.А. Функція хребта при сколіозі у дітей. У кн.: Лікування захворювань та ушкоджень хребта. – Новосибірськ, 1963. – с. 75. Абальмасова Є.А. Про уроджені сколіози. – Ортопедія, травматологія, 1967. – с. 6, 24.

22. Зацепін Т.С. Ортопедія дитячого та підліткового віку. – М.: Л., 1935. – с. 128.

23. Мовшович И.А. Сколиоз (хирургическая анатомия и патогенез). – М.: 1964.

24. Цывьян Я.Л. Оперативное лечение сколиоза. – Новосибирск: 1964.

25. Новиченко Н.П. Основы ортопедии и травматологии. – М.: 1964.

26. Андрианов В.Л., Баиров Г.А., Садофьев В.И., Райе Р.Э. Заболевания и повреждения позвоночника у детей и подростков. – Л.: Медицина,1985. –256с.

27. Ульрих Э.В. Анатомия позвоночника у детей. – Санкт-Петербург: СОТИС. – 1995. – 335с.

28. Веселовский В.П., Михайлов М.К., Самитов О.Ш. Диагностика синдромов остеохондроза позвоночника. – Изд-во Казанского ун-та, 1990. – 288 с.

29. Марчук Г.С. Мануальная терапия при заболеваниях опорно-двигательного аппарата. – К.: Здоров’я, 1994. –112 с.

30. Консервативное лечение остеохондроза позвоночника. - К.: Здоров’я, 1989. –168 с.

31. Маркс В.О. Исследование больных с повреждениями и заболеваниями органов опоры и движения. Киев, 1940.

32. Травматология и ортопедия Руководство для врачей под редакцией Ю.Г. Шапошникова. Том 1.-с. 7-216.

33. Цивьян Я.Л. Повреждения позвоночника. М., 1971.

34. Юмашев Г.С., Фурман М.Е. Остеохондрозы позвоночника. М., 1973.

35. Гайдар Б.А. Практическая нейрохирургия. – Санкт-Петербург., 2002г.

36. Петер Дуус. Топический диагноз в неврологии.- Москва., 1997г.

37. Н.Е.Полищук, Н.А.Корж, В.Я.Фищенко «Повреждение позвоночника и спинного мозга». К.: «Книга плюс», 2001.

38. Хабиров Ф.А. «Клиническая неврология позвоночника». Казань. – 2001.

39. Береснев В.П., Давыдов Е.А., Кондалов Я.Н. «Хирургия позвоночника. Спинного мозга. Практическая нейрохирургия. Руководство для врачей. / Под ред. Гайдара Б.В.- СПб.: Гиппократ,2002.

40. Повреждения позвоночника и спинного мозга. Полищук Н.Е., Корж Н.А., Фищенко В.Я.. Киев «Книга плюс» 2001г.

41. Практикум по стабилизации грудного и поясничного отделов позвоночника. Радченко В.А., Корж Н.А., Харьков «Прапор» 2004г.

42. Повреждения позвоночника. Цивьян Я.Л., Изд. «Медицина» М.1971

43. Радченко В.А., Корж Н.А., Шпилёв В.И. и др. Стабилизация позвоночника с использованием системы «МОСТ»\\ Ортопедия, травматология и протезирование 2003,№2,с.103-104.

44. Рамих Э.А., Атаманенко М.Т. Хирургические методы в комплексе лечения переломов грудного и поясничного отделов позвоночника\\ Вестник травматологии и ортопеди им. Н.Н.Приорова 2003,№3,с.43-48.

45. Самойленко А.А. Транспедикулярный межтеловой спондилодез\\ Ортопедия, травматология и протезирование 2001,№3,с.65-68.

46. Шимон В.М. Передня фіксація при зрощенні тіл хребців у лікуванні переломів грудних і поперекових хребців з використанням кісткових трансплантатів і гідроксілапатитної кераміки\\ Шпитальна хірургія 2002,№1,с.36-38.

47. Бодаран Н.Ю. Особливості використання транспедикулярних систем фіксації при переломах тораколюмбального відділу хребта\\ Вісник наукових досліджень 2003,№2,с.13-15.

48. Лившиц А.В. «Хирургия спинного мозга». М.: «Медицина».- 1990г.

49. Солёный В.И. «Экстертиза трудоспособности при спино-мозговой травме».Нейротравматология под редакцией.: акад.РАМН А.Н.Коновалова, проф.Л.Б.Лихтермана, проф. А.А.Патапова. М.: Издательство Вазер-Ферро, 1993г.