Дипломная работа: Міжнародна міграція капіталу

Міжнародна міграція капіталу

З М І С Т

Вступ_____________________________________________________ 2

1. Теоретичні основи процесів міжнародної міграції капіталу_____ 5

1.1. "Міжнародна міграція капіталу": поняття та сутність_____________ 5

1.2. Сучасні теорії міжнародної міграції капіталу____________________ 12

1.3. Проблема інтеграції національних економік

до процесів міжнародної міграції капіталу__________________________ 22

Висновки до Розділу 1.___________________________________________ 28

2. Аналіз процесів міжнародної міграції капіталу у світі________ 30

2.1. Характерні риси та особливості міжнародних потоків капіталу

в умовах глобалізації____________________________________________ 30

2.2. Сучасні тенденції в міжнародному русі капіталу_________________ 45

2.3. Фінансові інновації світових ринків капіталу____________________ 54

Висновки до Розділу 2.___________________________________________ 57

3. Сучасний стан, проблеми та перспективи інтегрування

України в процеси міжнародної міграції капіталу_____________ 58

3.1. Фінансовий ринок України в умовах глобалізації:

загальна характеристика________________________________________ 58

3.2. Сучасний стан залучення міжнародного капіталу в Україну______ 68

3.3. Основні напрямки оптимізації інтеграції України

до світових ринків капіталу в умовах фінансової глобалізації_________ 73

Висновки до Розділу 3 . ___________________________________________ 77

Висновки________________________________________________ 78

Список використаних джерел_______________________________ 82

Додатки_________________________________________________ 89

Вступ

Тісне переплетення окремих складових світового господарства та його чітко визначена однорідність приводять до злиття національних економічних систем і створення їх аналога на міжнародному рівні. Отже, в межах світової економічної системи, яку формують взаємозв'язки між національними ринками ресурсів і продуктів, сімейними господарствами і фірмами, державними інституціями і фінансовими ринками, відбуваються різноманітні виробничі, торговельні, кредитні, валютні, науково-технічні, політичні, культурні та інші відносини. На їх грунті розвивається, зокрема, міжнародна інвестиційна діяльність, що пов'язана з вивозом капіталу (однобічне переміщення за кордон певної вартості в товарній чи грошовій формі з метою отримання прибутку чи підприємницької вигоди).

Можна відзначити такі основні риси сучасної міграції капіталів:

- підвищення ролі держави у вивозі капіталу: держави самі стають активними фінансовими експортерами;

- посилення міграції приватного капіталу між промислово розвинутими країнами (це пояснюється структурними змінами в економіці, розвитком капітало- та наукоємних технологій тощо);

- збільшення частки прямих іноземних інвестицій — капіталовкладень у зарубіжні підприємства, що забезпечують контроль інвестора над ними.

Сучасний етап розвитку України відбувається в умовах потужних процесів інтернаціоналізації. Минуле десятиріччя внесло істотні корективи до міжнародних відносин, зокрема до темпів зростання обсягів міжнародної міграції капіталу (ММК). Відсутність в історії аналогів цим явищам та зростаюча залежність успішного розвитку національних економічних систем від їх оптимальної участі в зазначених процесах обумовлює те, що ключовими імперативами та визначальними чинниками майбутнього України стають визначення економічних пріоритетів і життєво важливих національних інтересів, усвідомлення суспільством ролі та місця України в глобальному просторі. Одним з напрямів наукової думки у розв’язанні цих питань є пошук та аналіз можливостей загальнонаціональної та регіональної економічної інтеграції.

Сьогодні важливою умовою подолання недоліків сучасного соціально-економічного стану України більшістю вчених-економістів і практиків визначено забезпечення залучення Україною розширених потоків іноземного капіталу. Вагомий внесок в дослідження цих питань зробили такі вітчизняні вчені-економісти як О.Гаврилюк, В.Геєць, Б.Губський, М.Дудченко, Б.Луців, Ю.Макогон, В.Новицький, І.Школа, О.Шнирков та інші. Варто також вказати на значний теоретичний внесок в дослідження питань ММК, здійснений іноземними вченими-економістами: Даннінгом Д., Коузом Р., Ліндертом П., Мьоллерсом Ф., Нортом Д., Портером М.

Віссю досліджень, що стосуються розв’язання вітчизняних проблем, є пошук можливостей поліпшення інвестиційного клімату і пожвавлення ділової активності. Разом з тим найпоширенішим є підхід до розгляду України як реципієнта іноземного капіталу, що значною мірою обумовлює результати досліджень і обмежує ефективність їх впровадження. З урахуванням об'єктивних законів розвитку економічних систем, які визначають розвиток процесів інтернаціоналізації та лежать в основі міжнародного розподілу факторів виробництва, принциповим є розуміння того, що участь національної економіки в процесах міжнародної міграції капіталу повинна розглядатися не тільки з позицій ввезення капіталу, але й в контексті необхідності забезпечення вигідної для національної економіки вільної ММК, що припускає забезпечення передумов для вільного вивозу капіталу у тісному зв’язку з принципами національної соціально-економічної і політичної безпеки. Саме тому важливим є розгляд питань участі країни в ММК із позицій інтеграції, що у числі іншого передбачає досягнення системності руху капіталу, зокрема: упорядкованості і сталості актів міжнародного руху капіталу; показу їх як безупинного причинно-наслідкового ланцюга, і, отже, єдиного процесу.

Разом з тим розширення взаємодії між національними економіками в розподілі капіталу є об'єктивною основою їх загальноекономічної інтеграції. Така взаємодія може стати основою повномасштабної загальноекономічної інтеграції. Через це всебічне вивчення економічно ефективної інтеграції національної економіки до процесів ММК, вектору і меті розвитку держави, напрямам загальноекономічної інтеграції, є найважливішою основою ефективного використання потенціалу України. Отже, дослідження питань інтеграції національної економіки до процесів ММК є дуже актуальними для сучасної України.

Головною метою дослідження е аналіз зародження, розвитку та сучасного стану міжнародної міграції капіталів в світі та перспектив інтеграції України в потоки ММК.

Об‘єктом дослідження обрано міжнародну міграцію капіталів як системну категорію світової економіки.

Предметом дослідження є сучасні тенденції міжнародної міграції капіталів в світі, економічні та організаційно-фінансові засади участі України в процесах ММК.

Методологічну основу роботи становить діалектичний метод наукового пізнання, загальнонаукові методи пізнання (аналіз і синтез, порівняльний, економіко-математичний метод, метод узагальнення даних, системний підхід). Дослідження побудоване на методологічних засадах економічної теорії, теорії світової економіки тощо.

1. Теоретичні основи процесів міжнародної міграції капіталу

1.1. "Міжнародна міграція капіталу": поняття та сутність

Історію з'єднання національних економік можна розділити на два етапи. Ще класичний капіталістичний спосіб виробництва переніс закони свого розвитку за межі національних кордонів. Вже 80-х роках XIX століття розвиток світового ринку став характеризуватися прискоренням темпів інтернаціоналізації. «У старому капіталізмі з повним пануванням вільної конкуренції, переважав вивіз товарів. Для новітнього капіталізму, з пануванням монополій, типовим став вивіз капіталу" [69, с.59]. Таким чином, ММК історично становить собою наступний за вивозом товарів етап розвитку міжнародних економічних відносин.

Здатність факторів виробництва до переміщення з однієї країни в іншу – міжнародна мобільність факторів виробництва. Через наявність перешкод до переміщенняздатність до міжнародної мобільності не означає можливість мобільності. Капітал у грошовій формі, завдяки властивості універсальності, є, за інших рівних умов, найбільш мобільним і ліквідним фактором виробництва. Рух капітальної вартості – умова її зростання, і, якщо сутність капіталу міститься у властивості самозростаючої вартості, міграція капіталу є його об’єктивною рисою [9, с.45].

Слід зазначити, що не будь-який рух індивідуального капіталу є міграцію. Міграція капіталу є перенесенням капітальної вартості з однієї сфери виробництва в іншу чи капіталізацією створеної вартості не в тій сфері, де вона зроблена [34, с.15-16]. У першому випадку інтереси власника капіталу зміщуються на користь виробництва з іншими, ніж це має місце на даний момент, характеристиками із поступовим згортанням поточного виробництва. В іншому – вивільняється частина раніше авансованого капіталу чи прибуток, що накопичується та використовується для організації виробництва з іншими характеристиками. Тому міграція капіталу є складним процесом, що полягає в переміщенні на постійній чи терміновій основі вартості в товарній чи грошовій формі між господарськими оборотами суб'єктів економічної діяльності з метою систематичного чи одноразового одержання прибутку чи досягнення інших економічних, соціальних чи політичних вигод.

Умовно міграція капіталу може бути класифікована виходячи з:

(1) виходу міграції за межі національних економік, - як: внутрінаціональна та міжнародна;

(2) інституціонального рівня міграції капіталу, - як: міграція капіталу на локальному рівні в межах мікроекономічної одиниці; мікрорівні між мікроекономічними одиницями; регіональної міграція капіталу на рівні регіонів (областей) держави; міграція капіталу на макрорівні, учасниками якої виступають держави; міграція капіталу на мегарівні, яка заснована на тристоронніх відносинах країни, що приймає капіталу, міжнародної організації та учасників такої організації;

(3) зворотності, - як: зворотня міграція капіталу (здійснюється на умовах терміновості, платності та повного повернення авансованого капіталу (прикладом є рух капіталу в позичковій формі або через вкладення в боргові папери); міграція з непрямим поверненням капіталу (на відміну від міграції з повним поверненням капіталу, припускає перелив капіталу на необмежений час з репатріацією лише доходу від його використання); незворотня міграція капіталу (частковими проявами є втеча капіталу, відхід капіталу з галузей чи окремих підприємств, що втратили привабливість);

(4) галузевої ознаки, - як: внутрішньогалузева міграція; міжгалузева міграція;

(5) характеру зв'язків між учасниками, - як: міграція капіталу заснована на непостійному, епізодичному співробітництві (свого роду це перша, початкова стадія розвитку процесів міграції капіталу, що за певних умов може перерости в системну міграцію капіталу); системна міграція капіталу – характеризується переходом непостійного співробітництва на якісно новий рівень (в цьому випадку відносини між суб’єктами перебувають в рамках деякої системи) [66, с.252-253].

Міграція капіталу між суб'єктами економічних відносин, що характеризується сталістю, взаємозалежністю і взаємодетермінованістю зв'язків, свідчить про формування такими суб'єктами системи.

Предметом цього дослідження є ММК. Слід зазначити, що синонімами ММК в економічній літературі є категорії "міжнародний рух капіталу", "міжнародний рух фінансових ресурсів" чи "рух інвестицій". Найпоширенішим при аналізі категорії ММК є подання ММК як сукупності відносин щодо ввозу/вивозу капіталу з обов'язковим перетинанням капіталу кордонів національних економік. При цьому ММК прийнято ототожнювати з оборотом капіталу між країнами. Однак такий підхід до визначення сутності ММК містить в собі ряд недоліків [66, с.254-255].

Суб'єктами ММК є створені на основі угод країн міжнародні кредитно-фінансові установи, країни, суб'єкти національних економік країн (фізичні та юридичні особи). Об'єктом ММК є капітал. З урахуванням руху капіталу між міжнародними, «наддержавними» установами, ММК може мати місце поза межами конкретної національної економіки. У такому разі ММК – сукупність відносин суб'єктів ММК щодо розподілу, а іноді і перерозподілу на визначених умовах капіталу поза рамками національних економік.

З інституціональної точки зору ММК становить собою переміщення капіталу між суб'єктами різних національних економік, міжнародними установами через організовані, неорганізовані ринки чи завдяки посередництву міжнародних установ. Визначальними в міжнародному розподілі капіталу є фондовий і позичковий сегменти ринку.

ММК – динамічна категорія. ЇЇ належить розглядати як процес мотивованих відносин суб'єктів, з умовою того, що в основі категорії "ММК" лежить дві базових форми міграції капіталу: зворотня та незворотня [24, с.119-121].

Для зворотньої міграції характерне повернення базового та/або додаткового капіталу в країну походження базового капіталу чи одержання суб'єктом національної економіки країни-походження базового капіталу від його кругообігу поза національною економікою його походження іншого, ніж додаткового капіталу ефекту з перенесенням отриманого ефекту в країну походження базового капіталу Проявами зворотної ММК є ММК, заснована на вигодах міждержавного обороту капіталу (оборот капіталу – цикл кругообігу промислового капіталу і ММК на основі позички з метою кругообігу базового капіталу поза національної економіки його походження. Базовий капітал може повертатися прямо (як це має місце при позиці капіталу) і непрямо (через додатковий капітал чи інші, можливо, соціальні чи політичні, ефекти). Тільки зворотня міграція капіталу може повною мірою ототожнюватися з його оборотом між національними економіками. Незворотня ММК означає відсутність повернення базового капіталу в прямій чи в непрямій формі. Виявами незворотньої ММК є: ММК, заснована на помилковому керуванні активами; втеча капіталу; ММК, як наслідок появи у власника капіталу нових пріоритетів його вкладення.

Факторами помилкового управління активами є асоційовані із зовнішньоекономічними відносинами ризики світової економіки в цілому і країни-реципієнта капіталу зокрема. Причини втечі капіталу пов’язані з несприятливими умовами для капіталу, що випливають з конкретних детермінантів політичної, економічної, соціальної середовищ країни перебування капіталу Далі ми зупинимося на причинах втечі капіталу детальніше.

Розглянемо докладніше ММК у силу появи у власника капіталу нових пріоритетів його вкладення. Такі пріоритети мають місце принаймні через: появу у власника раніше йому не відомої інформації (наукове відкриття, дані про нове родовище і т.д.), вичерпання ресурсів країни поточного перебування капіталу, фізичну міграцію власника капіталу тощо [24, с.125].

Поділ капіталу на базовий і додатковий, а ММК на зворотню і незворотню, з погляду циклу кругообігу капіталу, багато в чому умовний. Сам по собі грошовий капітал, що є основою замкненості циклу відтворювального процесу, безвідносно до еквівалентів реальних товарів не має вартості, не спроможний приносити додатковий капітал поза кругообігом, не може самостійно організувати кругообіг і вимагає залучення додаткових факторів виробництва. Отже, додатковий капітал є результатом використання не тільки базового капіталу, але й інших факторів. Таким чином, додатковий капітал, який повертається в країну-донор, є результатом використання базового капіталу та факторів виробництва країни-реципієнта. У цьому аспекті той же рух капіталу може бути зворотнім для країни донора і незворотнім для країни реципієнта. Скоректовані на особливості внутрішньої політичної, соціально-економічної ситуації і зовнішнього середовища результати ММК для кожної з країн, що взяли в ній участь, є детермінантами ефективності залучення їхніх національних економік у процеси ММК. Найбільш показовими у випадку зворотної ММК із погляду ефекту для:

- країни-донора – є індикатори прямої і зваженої до середньосвітової норми корисності використання капіталу за межами національної економіки;

- країни реципієнта показники закріплення капіталу усередині національної економіки та відхилення витрат залучення капіталу від середньосвітових [30, с.314-316].

Будь-який процес ММК можна розділити на ввіз і вивіз капіталу Суть вивозу капіталу згідно з підходом Р.І. Хасбулатова [73, с.403-405], А.П. Кірєєва [25, с.240-241] зводиться до вилучення частини фінансових чи матеріальних ресурсів із процесу національного економічного обороту в одній країні та включення їх у виробничий процес в інших. Разом з тим, слід зазначити, що дане визначення правильне лише із застереженнями, оскільки капітал може брати участь в економіці країни реципієнта як прямо, так і непрямо, як це, наприклад, має місце у випадку офшорів. Тому, на наш погляд, варто зводити сутність вивозу капіталу до переміщення за кордон вартості в грошовій чи товарній формі з метою систематичного одержання прибутку чи досягнення інших економічних, соціальних чи політичних вигод. У кінцевому рахунку, за кордон переноситься вже не акт реалізації додаткової вартості, укладеної в експортованих товарах, а сам процес її створення. Тому експорт капіталу є логічним продовженням його суті. Зміни масштабів і структури суспільного попиту обумовлюють об'єктивну потребу капіталу в адаптації до них. Формою такої адаптації є міграція капіталу Тому ММК – вираження суті капіталу, його самоствердження як самозростаючої вартості.

Класичним підходом до обґрунтування причин ММК є пояснення переміщення капіталу через національні кордони випередженням внутрішнього економічного розвитку країни, що вивозить капіталу порівняно із ростом її зовнішньої торгівлі. Відповідно до цього підходу необхідність експорту капіталу викликана утворенням у розвинутих країнах «надлишкового» капіталу, що, у свою чергу, обумовлено його перенагромадженням та падінням норми прибутку в рамках національної економіки, що не компенсується підвищенням її маси [59, с.50-51].

На наш погляд, це не єдина причина, а підхід до обґрунтування ММК у першу чергу випередженням внутрішнього економічного розвитку країни, що вивозить капітал, над темпами росту її зовнішньої торгівлі, є помилковим. Не завжди визначаючими цей процес факторами є лише економічні детермінанти, причому останні не зводяться до норми прибутковості і мусять корегуватися на ризики. Принциповим є комплексний розгляд факторів ММК. У зв'язку із важливістю об'єктивної класифікації, аналізу факторів, які визначають вектор ММК, що є ключем до успішної участі України в процесах ММК, зупинимося на них більш докладно.

Виникнення і вектор розвитку процесів ММК визначається загальною корисністю вкладення капіталу за межами національної економіки. У свою чергу загальна корисність відмовлення у використанні капіталу в рамках вітчизняного ринку ґрунтується на особливому для кожної окремої національної економіки наборі базових факторів. Взагалі ММК залежить від таких груп факторів [74, с.91-95]:

- порівняльної економічної ефективності використання капіталу поза національною економікою;

- порівняльними ризиками вкладення капіталу поза національною економікою;

- політичною ситуацією;

- групою соціальних факторів тощо.

Як приклад впливу на ММК політичних факторів можна навести політику високорозвинених країн стосовно країн третього світу, коли для досягнення політичного впливу в регіоні використовуються важелі ММК. Домінуючою цільовою функцією ММК у цьому випадку є досягнення політичних установок. Соціальні фактори ММК спираються на ті самі принципи, що і політичні, найчастіше стаючи їхніми похідними.

Залежно від характеру виникнення варто розрізняти фактори:

- об'єктивні, в першу чергу фактори економічної ефективності;

- суб'єктивні (фактори державних інтересів, загальної й економічної національної безпеки, морально-етичні фактори).

Залежно від характеру одержуваного ефекту фактори ММК можна розділити на фактори прямого і непрямого ефекту.

ММК має неоднозначні наслідки на всі національні економіки, поза їх залежність від ступеня розвитку. Результати дії процесів ММК для кожної національної економіки визначаються цільовою функцією її входження у світове господарство. У цьому зв'язку, щодо ММК наведена вище класифікація руху капіталу повинна бути доповнена. Стосовно загальної цільової функції національних економік, ММК може розглядатися як така, що ґрунтується на цільовій функції досягнення разового ефекту чи постійного ефекту, заснованого на несистемному співробітництві, інтеграції чи асиміляції і домінуванні [50, с.162-164].

Слід зазначити, що категорії "ММК" і іноземні інвестиції не тотожні. У випадку з інвестиціями обов'язкова зворотня міграція капіталу, у той час як незворотній рух капіталу за межі національної економіки не є з погляду цієї національної економіки інвестицією. Крім того варто також навести приклад ММК внаслідок міграції його власника. Разом з тим, можна навести і зворотній приклад офшорної юрисдикції, що накладає заборона на пряме використання капіталу. Таким чином, під ММК варто розуміти сукупність явищ, зв'язаних з поворотним і безповоротним перерозподілом капіталу між національними економіками.

Разом з тим на практиці категорія «міжнародні інвестиції» є базовою складовою категорії «ММК» і використовується в багатьох теоріях ММК як тотожне поняття. Фундаментальне значення категорії «інвестиції» для сучасної української економіки полягає в тому, що в ньому закладаються найважливіші структурні пропорції економіки: між нагромадженням і споживанням, інвестуванням і приростом капітального майна, витратами і прибутковістю.

1.2. Сучасні теорії міжнародної міграції капіталу

Узагальнюючи підходи до визначення мотивації міжнародної інвестиційної діяльності, сучасні концепції можна об'єднати в такі основні теорії:

- теорія технологічного розриву,

- теорія портфельних інвестицій,

- теорія «захисного інвестування»,

- теорія монопольних переваг,

- теорія привласнення,

- теорія «втечі» капіталу,

- модель наукомісткої спеціалізації,

- модель життєвого циклу,

- концепція інвестиційних полів.

Теорія технічного розриву зв'язує міжнародну торгівлю між країнами з розривом у рівні їх технологічного розриву. Майкл Познер запропонував концепцію імітаційного лага, що складається з лага попиту (часу на розвиток попиту на новий продукт) і лага реагування (час на реакцію конкурентів у країні імпортера). Різниця складових імітаційного лага обумовлює міжнародну торгівлю. Технологічний розрив переборюється через копіювання нововведень, однак постійний потік нових розробок забезпечує стійкий технологічний розрив, що обумовлює комулятивне інвестування перспективних у технологічному відношенні виробництв.

Основою теорії портфельних інвестицій є макроекономічний аналіз рівня прибутковості цінних паперів, міри політичного і комерційного ризику, на основі даних якого разом з необхідністю диверсифікованості портфельних інвестицій по країнах приймається інвестиційне рішення. Комбінація трьох описаних вище складових приводить до того, що динаміка портфельних інвестицій виявляється в тісній залежності від економічного і політичного стану країни-реципієнта.

Закономірності ММК і зв'язок цих процесів зі станом платіжного балансу країни, які взагалі і є основою сучасного неокласичного синтезу, були виявлені ще Вальрасом. Сучасний же етап розвитку теорії ММК визначається по суті неокласичними теоремами, доведеними неокейнсіанцями. Зокрема, Р. Харрод і О. Доммар, виходячи із залежності притягнутих і вкладених кожною країною активів у цінних паперах і прямих інвестиціях розробили теорію платіжного балансу. Якщо в країни позитивне сальдо платіжного балансу, то вивіз капіталу балансує перевищення експорту над імпортом і надає можливість країнам-покупцям збільшувати обсяг імпорту, що збалансує ввіз капіталу Якщо національний інвестиційний потенціал обмежений при високій частці нагромадження в країні, то вивіз капіталу з одночасним нарощуванням експорту стимулює ділову активність і забезпечує ріст національного доходу в такій країні. Чим нижче темпи економічного росту в країні базування капіталу, тим сильніше стимули до його вивозу. Вплив ввозу капіталу на внутрішньоекономічну ситуацію в країні-реципієнті визначається формою капіталу Стратегічними при цьому є ПІІ в силу їхньої тривалості і відносної інертності. Ефективність вкладення визначається станом і динамікою економіки-реципієнта. Але ПІІ привабливі лише у випадку можливостей завоювання внутрішнього ринку й одержання стабільного доходу, інакше кращими для інвестора є більш рухливі портфельні вкладення.

Батіг Іверсен доповнив теорію платіжного балансу Р.Харода й О.Доммара, розділивши ММК на зрівнювальну, яка регулює платіжний баланс, і реальну. Він довів, що країни можуть одночасно ввозити і вивозити капітал внаслідок розбіжностей у ступені міжнародної мобільності капіталу, перелив капіталу з країни з низькою нормою прибутку в країну з вищою нормою створює більш ефективні комбінації факторів виробництва в обох країнах і збільшення їх сукупного матеріального доходу, через недолік ММК обсяги експорту обмежуються доходами від імпорту.

Ще одна група детермінант ММК лежить у сфері валютних ринків. Виходячи з того, що проблеми загальноекономічного розвитку не можуть залишатися поза державним регулюванням, Тревор Суон сформував модель регулювання міжнародних відносин через інструментарій валютного ринку. Суон довів, що через нарощування внутрішніх витрат (споживання, інвестиції, державне споживання) можна досягти зростання імпорту і відтоку інвестицій із країни. Девальвація національної валюти буде сприяти припливу іноземного капіталу

Теорія захисного інвестування ПІІ С. Хаймера основана на тому, що для ПІІ дуже важливі переваги фірми в сфері інвестиційної діяльності, що веде до відмови від моделі простої конкуренції і визнання зв'язку між ПІІ і контролем над ринками. Теорія Хаймера пояснює такі явища, як інвестиції в, на перший погляд, малоприбуткові виробництва, створення підприємств без цільової функції надприбутку за умови підвищеного ризику. Така практика одержала назву «захисного інвестування». Хаймер розглядає фактор випадкових переваг фірми як інструмент об'єднання теорій ПІІ і класичних моделей недосконалої конкуренції на галузевих ринках. Іноземний інвестор, на думку Хаймера, - це монополія чи, ще частіше, олігополія на певному ринку. В основі іноземних інвестицій лежить ослаблення конкуренції і забезпечення контролю над ринком. Найчастіше великі компанії, створюючи підприємства для ослаблення конкурентної боротьби, зацікавлені в максимальному контролі над підприємством, не схильні до розподілу власності і скорочують до мінімуму делегування контрольних функцій. Найчастіше такі компанії схильні «підштовхувати» уряд країни-реципієнта до посилення захисту вітчизняного ринку. Хаймер класифікував ці заходи як елементи олігополістичної поведінки, типові для короткострокової «конкуренції серед деяких» у погоні за встановленням контролю ризиками. Коли пряме інвестування призводить до узурпації на певному ринку, уряд, на думку Хаймера, повинен втручатися в цей процес і контролювати інвесторів з погляду відповідності їхньої діяльності національним інтересам.

Теорія монополістичних переваг Кіндлебергера, доповнюючи теорію Хаймера, пояснює ПІІ такими факторами: недосконалою конкуренцією на товарних ринках, ринках факторів виробництва, економією на масштабах виробництва, обмежувальною чи дискримінаційною політикою урядів. Наявність цих факторів обумовлює ММК, що виступає як компенсатор недоліків національних економік. В основі є ідея про те, що іноземний інвестор знаходиться в менш сприятливій ситуації порівняно з місцевим: він гірше знає, у нього немає великих зв'язків, він несе додаткові транспортні витрати та великі ризики. Для іноземного інвестора існує об'єктивна необхідність у так званих «монополістичних», тобто властивих тільки йому, переваг перед місцевими конкурентами, за рахунок яких він міг би одержати більш високий прибуток. Це премія за інвестиційний ризик, про яку писали Мілль і Олін. Премія можлива в силу переваг, що виникають у ході монополістичної теорії, розроблювачем якої є Е. Чемберлін. Для іноземного інвестора монополістичні переваги можливі як мінімум у силу: використання недосконалої конкуренції на місцевих товарних ринках, що саме по собі стає можливим, якщо в нього є оригінальний продукт; недосконалої конкуренції на ринках економічних ресурсів, а саме, за наявності в іноземній компанії більш досконалої технології, легкого доступу до кредиту, великого підприємницького досвіду і т.д.; переваг у масштабах, що дає можливість одержувати велику масу прибутку; сприятливого державного регулювання іноземних інвестицій.

Теорія привласнення виходить з положення про те, що високий рівень сучасного оформлення права власності на всі складові інвестиційного капіталу (у даному випадку технології, здобутки в галузі керування, просування фірми і т.і.), що забезпечують фірмі виняткові переваги на ринку і створюють умови для зацікавленості країни-реципієнта в капіталах такої фірми. Виняткові переваги фірми-інвестора самі по собі не несуть загрози вільній конкуренції на якомусь ринку. Однак, не даючи можливості контролю над цінами, вони створюють умови для одержання економічної ренти. Відповідно до цієї теорії держава повинна проводити політику залучення ПІІ, однак утримуватися від їхнього регулювання, обмежуючи заходами не тільки прямого економічного ефекту (податкові й інші пільги), але і правового забезпечення для привласнення виробничих переваг.

Американським ученим-економістом Р.Верноном була розроблена модель циклу життя продукту. Відповідно до цієї моделі продукт проходить чотири (іноді нараховують п'ять) життєвих циклів: (1) упровадження продукту на ринок; (2) зростання продажу продукту; (3) зрілість продукту; [(4)] насичення ринку продуктом; (4, 5) – спад продажу. Міжнародний життєвий цикл продукту для фірми А, що вперше налагодила його виробництво, виглядає трохи інакше: (1) монопольне виробництво й експорт нового продукту фірмою А; (2) виробництво і продажі аналогічного продукту фірми А продукту в іноземних конкурентів і продаж останнього в рамках вітчизняних для іноземних конкурентів ринків; (3) вихід продукту конкурентів на ринки третіх країн, і, відповідно, скорочення експорту продукту фірми А; (4) вихід продукту конкурентів на ринок країни фірми А (як можлива стадія). Передова в технологічному відношенні фірма може почати до моменту виникнення конкуренції з боку нових виробників впровадження більш конкурентного продукту, можливо навіть, продавши їм патент на виробництво свого старого продукту. При посиленні загрози експорту фірма може налагодити виробництво продукту за кордоном, що продовжить життєвий цикл продукту. Фактором, що підвищує доцільність ухвалення останнього рішення, є те, що на стадіях росту і зрілості витрати виробництва у більшості випадків знижуються, що призводить до зниження ціни продукту і поліпшує можливості для розширення експорту та налагодження закордонного виробництва. У порівнянні з експортом товару організація закордонного виробництва в силу зниження перемінних витрат, запобігання митних бар'єрів, посилення позицій у боротьбі з іноземними монополіями, як правило, є більш вигідною.

Модель інтернаціоналізації спирається на ідею американського економіста Р.Коуза про те, що усередині більшої корпорації діє внутрішній ринок, регульований керівниками корпорації та її підрозділів. Творці моделі інтернаціоналізації – англійці П.Баклі, М.Кессон, А.Рагмен, Дж.Даннінг – вважають, що значна частина формально міжнародних операцій фактично є внутрішньофірмовими операціями господарських комплексів ТНК.

Еклектична модель Джона Даннінга увібрала в себе з інших моделей ПІІ і насамперед з моделі монополістичних переваг те, що пройшло перевірку на практиці. Тому другою її назвою є «еклектична парадигма». Відповідно до цієї моделі фірми починають розгортання власних виробничих потужностей за кордоном через ПІІ тільки у разі наявності трьох передумов: фірма закордонної країни має свої специфічні переваги власника; фірмі краще використовувати ці переваги самостійно на місці, а не реалізовувати їх там через експорт товарів чи технологій іншим фірмам (переваги інтернаціоналізації); фірма використовує деякі виробничі ресурси за кордоном більш ефективно, ніж у рамках своєї національної економіки (переваги місця розміщення).

Модель наукомісткої спеціалізації показує доцільність спеціалізації розвинутих країн на виробництві й експорті наукомістких і технологічно складних товарів, у той час, як країни, що розвиваються, повинні спеціалізуватися у виробництві ресурсномістких товарів. Кумулятивне інвестування, що виникає внаслідок такої спеціалізації, є стимулюючим фактором до припливу іноземних інвестицій у високотехнологічні галузі.

Модель альтернативних витрат тісно зв'язана з моделлю життєвого циклу і моделлю наукомістких технологій, обґрунтованою Г.Хаберлером. За цією моделлю передові технології поширюються за кордон, породжуючи кумулятивне інвестування і зміни в структурі інвестиційних потоків.

Теорія «втечі» капіталу поєднує в єдине ціле всі розглянуті теорії і моделі і, ґрунтуючись на них, пояснює, виходячи із загальних неокласичних і інституціональних позицій, причини відтоку капіталу Крім загальної причини «втечі» капіталу у вигляді зниження норми прибутку, факторами відтоку капіталу також можуть виступати несприятлива соціально-економічна ситуація, високий ризик вкладення, різке погіршення кон'юнктури ринку і т.ін.

Концепція інвестиційних полів, заснована вітчизняними вченими Д.Лук'яненком і В.Білошапкою, обґрунтовує можливості інвестування на основі взаємодії національних «Даймондів». Розбіжність національних інтересів і національних можливостей створює поле інвестиційних можливостей, а застосування іноземного капіталу в межах таких полів дає можливість поліпшення конкурентоспроможності національного виробництва. Концепція інвестиційних полів стверджує, що державна концепція залучення іноземних інвестицій у національну економіку повинна ґрунтуватися на селективному підході: створенні сприятливого інвестиційного клімату для інвестування в структуроутворюючі галузі і сфери кумулятивного інвестування [9, с.45-49].

Розглядаючи сучасні теорії ММК, слід насамперед зазначити дві основні течії: інституціональні теорії ММК і теорії неокейнсіанського синтезу.

Основою для більшості сучасних інституціональних теорій ММК послужила інституціональна модель конкурентних переваг М.Портера. У її основі є ствердження про те, що конкурентні переваги будь-якої країни визначаються міжнародними результатами діяльності національних фірм. Вирішальним фактором кінцевої ефективності Портер вважає спроможність фірм до використання потенціалу власної країни. Портер поєднує істотні детермінанти такої спроможності у так званий "Даймонд" - динамічну систему взаємозалежних і взаємообумовлених істотних складових. Ключовими рівнями системи за Портером називають: рівень розвитку факторів виробництва, рівень попиту внутрішнього ринку на продукцію деяких галузей, рівень розвитку допоміжних і супровідних галузей, рівень внутрішньогалузевої конкуренції. Дії держави і вияв непередбачених обставин розглядаються як додаткові фактори впливу на систему.

Розглядаючи інституціональні теорії стосовно ММК, слід відзначити їх головну відмітну рису. Процеси ММК засновані в першу чергу на внутрішньо-національних особливостях економічних відносин, у корені яких лежить стан, поводження, конкурентні переваги і недоліки кожного окремого суб'єкта економічних відносин. У цьому зв'язку успіх участі кожної окремої національної економіки в міжнародному господарстві в цілому і процесах ММК зокрема, ставиться в пряму залежність від конкурентних переваг кожного її суб'єкта, а ММК визначається станом "Даймонда". Розглянута галузь теорій замикає фактори ММК на національному інвестиційному кліматі, який визначається станом складових частин і характером зв'язку усередині "Даймонда". У цьому відношенні ми цілком розділяємо постулати інституціональної моделі переваг М. Портера, у зв'язку з цим вважаємо за необхідне зупинитися більш докладно на факторах детермінації інвестиційного клімату за Портером.

Досліджуючи діяльність національних компаній різних країн, М. Портер доводить, що міжнародна конкурентоспроможність фірми, а отже, і її інвестиційної привабливості визначається станом національного "Даймонда" країни базування, динамікою і взаємозалежністю частин системи. У технологічно розвинутих галузях, що формують основу кожної розвинутої економіки, нація у виробництві найкращих для неї товарів керується не тільки наявністю і ціною класичних факторів абсолютної переваги у її розпорядженні, але і створює нерозмірно дорожчі фактори виробництва через створення деякого рівня кваліфікації робочої сили, розвиток наукової бази. У зв'язку з цим найважливішими факторами Портер називає ті, що вимагають постійного і цілеспрямованого інвестування, сприяють кумулятивному розвитку ділової активності. Такі базові фактори, як сировина та праця, не є більш визначальними і можуть бути легко притягнуті чи зовсім замінені завдяки використанню нових технологій. Дане положення на наш погляд є визначальним з погляду формування цільових настанов залучення капіталу Тому воно покладено в основу наступних аналізів.

Цільовою функцією залучення іноземних інвестицій для сучасної держави стає не просте залучення додаткових фінансових ресурсів, але і забезпечення мотивації їх цільового припливу в галузі, здатні до генерації кумулятивного ефекту розвитку економіки. Цікавим у цьому відношенні є положення про те, що навіть якщо в розпорядженні суспільства перебуває значна кількість фахівців з вищою освітою, це може і не бути основою довгострокового росту, оскільки основним є відповідність спеціалізації таких фахівців конкретним структурним потребам кожної економіки. У цьому зв'язку недоліки окремих базових факторів можуть стати основою розвитку інноваційного процесу, тобто недоліки статичної моделі конкуренції можуть стати перевагами в динамічній. Тому, в умовах постійного загострення світової конкуренції, особливого значення набуває точне визначення стратегічних напрямів розвитку країни. Значна різниця в підходах до формування національних стратегічних установок, розходження культурних і історичних складових суспільства обумовлює для країн можливість досягнення успіхів тільки в тих галузях, у яких вони виявилися здатні створити найбільш динамічне і конкурентне середовище.

Додаткові перемінні складові "Даймонда" також можуть бути вирішальними. Темпи розвитку економіки визначаються внутрішньою конкуренцією в ній. Однак ця складова системи не існує поза інституціональної структури суспільства. Звідси, безпосереднє втручання держави шкідливе через перешкоди для конкуренції. Роль держави повинна зводитися до винятково осмисленого формування інноваційних пріоритетів економіки і через це до стимулювання здорової конкуренції. Портер доводить, що, як правило, необхідно майже 10 років для досягнення реальних успіхів у будь-якій галузі.

Портер відзначає, що існує низка досить простих принципів, якими повинна керуватися держава для створення і розвитку сильної економіки. На першому місці є створення сприятливого інвестиційного клімату для формування факторів виробництва через приплив інвестицій. В остаточному підсумку це і складає основу національного економічного потенціалу. Проблеми формування інвестиційного клімату засновані за Портером на оптимізації "Даймонда", макроекономічній ситуації, зовнішньоекономічній політиці уряду. У свою чергу всі ці складові визначають економічну активність і стан "Даймонда".

Інституціональна модель конкурентних переваг М. Портера стала основою моделі Портера-Ругмана. Ругман доповнив модель Портера обґрунтуванням ідеї конкурентного вирівнювання "Даймондів" національних економік через їхнє інтегрування: складові національних переваг формуються під впливом позанаціонального економічного середовища. Ругман вказує на необхідність визначення відносної конкурентоспроможності національної економіки через співвідношення й аналіз зв'язків національного "Даймонда" з "Даймондами" інших держав.

Модель Портера-Ругмана-Даннінга доповнює теорію Портрера ще однією складовою - багатонаціональною діловою активністю. Із детермінант багатонаціональної ділової активності Дж. Даннінг визначає міжнародний поділ праці, внутрішню і зовнішню політику держави, належність до міжнародних регіональних об'єднань, валютно-фінансові взаємини і т.д. Міжнародні інвестиції є ключовою детермінантою національного "Даймонда" і індикатором його стану. У зв'язку з цим за Даннінгом принциповим є дослідження як тих умов, що дають можливості іноземним інвесторам використовувати переваги національної чи галузевої конкурентоспроможності країни, так і тих, що визначають механізм оптимізації впливу іноземних інвестицій на розвиток конкурентних переваг кожної окремо узятої держави. Цікавим є визначене Даннінгом поняття міжнародного інвестиційного середовища і доказ того, що поліпшення стану останнього лежить не тільки в сфері економічних, але і політичних зусиль.

У загальному вигляді модель Портера-Ругмана-Даннінга є відображенням інституціональних підходів до оцінки основних складових сприятливого як для інвестора, так і для реципієнта інвестиційного клімату за умови інтеграції. Незважаючи на те, що модель у першу чергу орієнтована на оцінку основних складових сприятливого інвестиційного клімату на мікрорівні, перш за все це все-таки модель формування національної інвестиційної політики щодо ММК в умовах глобалізації. Інституціональні підходи до аналізу інвестиційної діяльності виділяють такі складові національного інвестиційного клімату, вплив на який з боку держави є основою керування участі країни в процесах ММК:

1. економічні: показники макроекономічного розвитку/ стан грошово-кредитної сфери/ національні економічні переваги/ розвиток базових факторів виробництва: праця, ресурси, капітал)/ стан внутрішньої конкуренції / участь країни в міжнародному поділі праці / стан супровідних і допоміжних галузей/ рівень транснаціональних зв'язків/ експортний потенціал країни;

2. інституціональні: інституціональна побудова суспільства / рівень ідеології / правова база / наявність груп соціально-політичного й економічного впливу і лобіювання / менталітет нації;

3. політичні: стратегія розвитку національної економіки / зовнішньоекономічна стратегія держави / політична ситуація у світі / рівень інтеграції держави в політичні об'єднання / рівень захисту національної економіки і національної безпеки / політичні рішення міжнародних організацій;

4. соціальні: стан, пріоритети і потреби соціального розвитку;

5. екологічні [24, с.151-159].

Узагальнюючи наведений вище огляд теорій, моделей і концепцій ММК, відзначимо таке. Особливості сучасної інвестиційної діяльності висувають ряд нових вимог до економічної теорії поглибленого вивчання макроекономічних, інституціональних факторів і суб'єктивної мотивації ММК. Загальним для усіх їх є зведення інвестиційного поводження до порівняльного аналізу різнобічних індикаторів інвестиційного клімату як у країні базування капіталу, так і в країні-реципієнті. За винятком теорії конкурентних переваг Портера, для кожної теорії характерний суб'єктивний підхід, заснований на приватних виявах, що мали місце, мотивації до ММК. Разом з тим можна з упевненістю стверджувати, що постулати практично всіх розглянутих теорій тією чи іншою мірою втілені в теорії порівняльних переваг.

1.3. Проблема інтеграції національних економік до процесів міжнародної міграції капіталу

Інтеграція в процеси ММК є необхідною й істотною умовою досягнення загальноекономічної інтеграційної системи між цілісними економічними комплексами. Саме взаємний інтерес у роботі спільних підприємств між країнами, який виникає завдяки ММК, є індикатором взаємного інтересу економік і основою загальноекономічної інтеграції.

Відзначимо, що в силу глобальності міжнародних ринків капіталу первинна взаємодія національних економік може бути знеособлена. Однак надалі, при розвитку і закріпленні тривалого взаємного інтересу національних економік відбувається концентрація співробітництва кількох країн. Розширення участі національних економік, що приводить до виникнення ефектів їхнього взаємообумовленого розвитку, є основою для розвитку інтеграційної загальноекономічної взаємодії з виникненням загальноекономічної інтеграційної системи. Індикатором посилення інтеграційної взаємодії національних економік у процесах ММК є інтеграційні ефекти взаємозумовленості розвитку національних економік, переломлені через призму синергетичного ефекту корисності ММК для всіх національних економік, які вступили до інтеграційної взаємодії. Виникнення і розширення інтересів країн у спільному використанні капіталу, зокрема зростання частки участі іноземного капіталу в національних компаніях, є наймогутнішою силою загальноекономічної інтеграції [52, с.77-79].

Будучи обов'язковою складовою загальноекономічної інтеграції, інтеграція національної економіки в процеси ММК повинна в такому разі відповідати її істотним умовам. У контексті гострої необхідності найоптимальнішого та максимально ефективного входження України у світове господарство в умовах накопичених суперечностей розвитку й обмеженості ресурсів в основу інтеграції України в процеси ММК повинна бути покладена властивість несуперечності національної концепції загальноекономічній інтеграції. Отже, при розгляді істотних властивостей інтеграції національної економіки в процеси ММК потрібен адаптивний підхід, спрямований на урахування властивостей загальноекономічної інтеграції.

Сучасний етап загальноекономічної інтернаціоналізації світового господарства характеризується регіональною макроінтеграцією. Інтеграція на макрорівні становить собою комплекс зв'язків, домовленостей і об'єктивно виниклих та змінних у часі закономірностей, співробітництва на міжнародному рівні в рамках чітко встановленого ареалу групи країн (під об'єктивними, змінними в часі закономірностями співробітництва варто розуміти об'єктивно існуючі, повторювані, істотні зв'язки явищ, які є наслідком дії об'єктивних законів історичного генезису економічного, соціального, політичного життя кожної з країн-учасниць інтеграційного об'єднання і їх сукупності). Отже, процес носить територіально локалізований характер.

Разом з тим, використання аналогічної класифікації з погляду інтеграційної взаємодії в аспекті ММК не зовсім виправдане. Стартовим рівнем для міжнародної загальноекономічної інтеграції відповідно представленої вище класифікації є мезорегіональний чи, за великим рахунком, макроекономічний. Універсальність, висока мобільність і ліквідність капіталу обумовлюють його нерозмірно вищу стосовно фізичних активів здатність до міграції. Тому ММК характерна для будь-якого інституціонального рівня представленої вище класифікації, і класифікацію міжнародної інтеграції в аспекті ММК через це на наш погляд виправдано розглядати залежно від досягнення деякої критичної маси у відносинах між суб'єктами тих національних економік, що беруть участь у побудові інтеграційної системи кожного рівня.

З урахуванням територіального критерію, залежно від суб'єктів інтеграційних взаємин, в аспекті процесів ММК фахівці виділяють наведені в таблиці 1.1 рівні інтеграції.

Таблиця 1.1.

Рівні інтеграції через ММК [30, с.409]

Слід зазначити, що тенденція постійного концентрування потоків ММК в межах кожного рівня є принциповою основою якісних змін. Однак, поряд з цим, принциповою умовою виникнення інтеграційної взаємодії економічних систем у процесах ММК є не розпорошення ресурсів, а досягнення деякої граничної концентрації потоків капіталу між країнами. Крім цього також актуальна і кількість суб'єктів, що беруть участь на кожному рівні співробітництва.

Інтеграційні процеси розвиваються на різних географічних рівнях, які, з іншого боку, розглядаються як рівні ієрархії інтеграційних процесів. З огляду на специфіку аспекту ММК, слід також зазначити надзвичайну важливість для об'єктивності дослідження розгляду інтеграції на мікроекономічному рівні, що в контексті ММК має глобальний вимір, отже виходить за рамки національних економік і регіональних загальноекономічних інтеграційних систем.

Інститутами інтеграційних процесів у контексті ММК є:

- окремі компанії;

- групи компаній, об'єднаних загальною метою чи ознакою;

- субекономіки регіонів (під субекономікою розуміють економіку регіону чи галузі національної економіки);

- національні економіки [30, с.411-416].

Слід зазначити, що географічний критерій інтеграційної системи визначає кількісні характеристики, але в аспекті ММК не має того значення, як це, наприклад, має місце із загальноекономічною інтеграцією. Раніше вже було вказано на те, що міжнародна інтеграція національних економік через розподіл капіталу є кроком до загальноекономічної інтеграції, отже, повинна мати з останньою єдиний напрямок.

Якщо утворення є інтеграційним, то його стан і поведінка підпорядковуються закономірностям функціонування і розвитку систем. У силу системної природи будь-яке інтеграційне об'єднання є об'єктом управління. Серед детермінант інтегрування національних економік через ММК слід визначити, широке коло економічних факторів, різноманітні міждержавні домовленості, серед яких варто вказати: домовленості, що істотно регламентують відносини учасників системи; домовленості декларативного характеру, що проголошують загальні цільові настанови країн-учасників інтеграції.

При розгляді об'єктивних закономірностей співробітництва в рамках інтеграційних об'єднань через ММК, в першу чергу слід розглядати економічні фактори ММК. У силу полівекторності і багатополярності дії факторів ММК роль об'єктивних закономірностей співробітництва стосовно міждержавних домовленостей у визначенні ММК є об'єктивно домінуючою. Слід зазначити характерність цієї закономірності для всіх рівнів інтеграції через ММК. Однак, варто вказати істотність у визначенні характеристик розвитку інтеграційної системи і широкого спектра значною мірою суб'єктивних факторів, що представляють кількісні і якісні характеристики учасників інтегрування. Потенціал учасників до розвитку інтеграційної системи визначається не самою системою, а об'єктивним станом учасників, що вже було доведено вище. Останнє ніякою мірою не виявляє верховенство об'єктивних законів розвитку системи над суб'єктивними факторами, однак, стверджує, що наслідки дії законів визначаються на підставі комплексу об'єктивних і суб'єктивних факторів, які мають місце в кожний окремий момент створення, функціонування та розвитку системи. У такому вимірі інтеграційні процеси обумовлені сутністю соціально-економічного розвитку, їх результатами є інтеграційні об'єднання, що наявні на різних рівнях ієрархії. Перехід системи на якісно новий ієрархічний рівень інтеграції значною мірою обумовлений змінами кількісних показників залучення суб'єктів інтеграційної системи до процесів ММК.

Через те, що фундаментальною закономірністю будь-якої економічної системи є ієрархічність, дати досить повний опис системи на основі одного з її рівнів у силу парадоксу цілісності неможливо. Таким чином, істотною умовою опису всіх рівнів інтеграції є розуміння цілей і характеру таких процесів у мега-системі, що охоплює всі структурні рівні процесу. Звідси також витікає, що мета інтеграції на національному рівні повинна відповідати меті макроінтеграції, а мета останньої – закономірностям розвитку інтеграційних процесів на мегарівні.

Разом з цим, в економічній літературі, зокрема в роботах Б. Губського, Д. Лук'яненка, Ю. Пахомова, А. Семенова та ін., частими є ствердження про поляризацію інтеграційних взаємин на мікро- і макрорівнях. Спираючись на це, можна обмежити дослідження мікро- та макроекономічними рівнями, але з умовою того, що через необхідність встановлення загальних тенденцій розвитку для класифікації інтеграції на мікро і макро-рівнях, необхідним є врахування тенденцій інтеграційних процесів на національному і мега- рівнях.

Узагальнюючи історію розвитку і поточний стан процесів глобалізації, Антоні Сампсон у 1991 році зробив висновок про те, що "світові гроші, що виникли за два останніх десятиліття, багатьох спантеличили. У цих грошей немає "батьківщини", вони не підзвітні аудиторам, світові гроші вільно мігрують між податковими гаванями, скарбницями. Вони не контролюються національним урядом" [69, с.71]. Це означає істотне розширення масштабів інтегрування національних економік у процеси ММК.

За П.Кноксом, в міжнародній економіці товари і послуги були змушені переборювати бар’єри, встановлювані суверенними державами-учасниками міжнародних відносин. У світовій економіці товари і послуги виробляються і поширюються через олігополістичні відносини мереж ТНК, чиї операції виходять за межі національних економік і піддаються слабкому державному регулюванню. За останню чверть століття ТНК з їх стратегічними зв'язками й альянсами прийшли до домінування над широким колом галузей, невластивих їм на перших етапах їхнього розвитку. Особливо це стосується галузей "нової економіки", що повинні очолити світове господарство в наступному циклі Кондратьєва. У той же час найбільш інноваційні компанії відійшли від масивної, інтегрованої по вертикалі системи, основаної на ідеях Форда, що вдихнули життя в перші покоління ТНК. Нова концепція ТНК – "Неофордизм", або концепція локальної глобалізації, полягає у використанні японської стратегії канбан, основаної на гнучких виробничих схемах і використанні сучасних засобів зв'язку, збору і передачі інформації. Відповідне звуження фізичного ареалу присутності ТНК без утрати завойованих ринкових позицій докорінно змінить міжнародну економічну діяльність. У тандемі з глобалізацією промисловості, одночасно і як причина, і наслідок, відбувалася глобалізація фінансів.

Згідно з підходом Дж.Тріфта, фінансову глобалізацію визначили три основних фактори: зростання ринку євродоларів і визначений цим ріст обсягів торгівлі на обмінних курсах національних валют; розвиток транснаціональних банків і інвестиційних компаній, розвиток світової венчурної індустрії, переваги 24-годинної світової торгівлі на ринках капіталу; підтримуване міжнародними кредитно-фінансовими установами типу МВФ, Світового банку зростання зацікавленості національних урядів у залученні іноземних інвестицій [45, с.62].

Фінансова глобалізація стала найважливішим визначальним фактором глобалізації промислової і сприяла розширенню доступу ТНК до необхідного для реструктуризації, злиття і поглинання ресурсів капіталу. У свою чергу, це обумовило зсув традиційної ролі банківської системи в підтримці торгових потоків між компаніями і національними економіками у бік підтримки виробничих потужностей ТНК, співробітництва між країнами, міжнародними фінансовими інститутами, приватним капіталу різних національних економік. Дві складових - мобільність капіталу і гнучкість відносин між промисловими компаніями, що розвинулись завдяки новим технологіям зв'язку і вийшли з-під контролю держав через дерегулювання урядами зовнішньоекономічної діяльності, призвели до якісно нових вимірів світової економіки [45, с.63].

Висновки до Розділу 1.

Доілдження, проведене у даному розділі, дозволяє стверджувати, що розвиток інтеграційних процесів обумовлений об'єктивними економічними законами організації суспільства, насамперед процесами глобалізації.

Міжнародна міграція капіталу (ММК) – вираження суті капіталу, його самоствердження як самозростаючої вартості. Динамічне включення національних економік у процеси міграції капіталу є , таким чином, об'єктивним вираженням сутності капіталу.

Дослідження теоретико-методологічних основ ММК показало, що процеси ММК мають місце як між національними економіками, так і на наддержавному рівні.Розвиток господарського співробітництва на міжнародному рівні ґрунтується на об'єктивній необхідності існування міжнародних економічних зв'язків. Найбільш поширеним сьогодні підходом до вивчення явищ взаємної інтеграції національних економік є загальноекономічний підхід, який оснований насамперед на гармонізації зовнішньоекономічних і насамперед торгових відносин. Разом з тим, сучасний стан розвитку світового ринку капіталу з погляду розгляду та аналізу інтеграційних процесів вимагає поглиблення теоретико-методологічних основ інтеграційних процесів у контексті інтеграції країн у процеси ММК.

При розгляді численних теорій міграції капіталу особливу увагу заслуговують неокласичні, неокейнсіанські та марксистська теорії. Найбільш привабливими з погляду пояснення особливостей міжнародної міграції капіталу сьогодні є теорія конкурентних переваг Майкла Портера.

Формування інтегрування національної економіки в процеси ММК відбувається на основі об'єктивних передумов і факторів. Інтеграція національних економік у процеси ММК має місце лише у випадку набування середовищем ММК системної цілісності.

Інтеграція національних економік у процеси ММК значно меншою мірою залежить від геополітичних особливостей країни, ніж це має місце у випадку з загальноекономічною регіональною інтеграцією. Це означає істотне розширення географічного поля інтегрування національних економік у процеси ММК.

2. Аналіз процесів міжнародної міграції капіталу у світі

2.1. Характерні риси та особливості міжнародних потоків капіталу в умовах глобалізації

Останні роки ХХ та початок ХХI ст. характеризувалася стрімким нарощуванням потоків ММК. Соціально-економічні і політичні зміни в Європі, значні темпи розвитку ринків Південно-Східної і Східної Азії, руйнування соціалістичного табору призвели до появи двох десятків нових фінансових ринків, змінили економічне обличчя Європи, викликавши істотні зміни в процесах ММК. Об'єктивною причиною високої динамічності фінансових ринків стала також активна глобалізація сучасної світової економіки. Зростаючий рівень конкурентної боротьби змушує се ширше коло компаній включати до складу свого інвестиційного портфеля іноземні активи. Частий збіг для безлічі інвесторів причин, обставин, факторів, що обумовлюють зовнішню інвестиційну активність, породжує резонуючий ефект. З кожним роком успіхи країн усе більше залежать від можливостей і ступеня інтеграції національних економік у процеси ММК. Розвиток процесів ММК на сучасному етапі характеризується неухильно зростаючою зацікавленістю національних економік як у вкладенні, так і в залученні іноземного капіталу.

Як уже відзначалася раніше, інтеграція національної економіки в процеси ММК і загальноекономічна інтеграція у своїй основі мають багато спільного, обумовлюють і доповнюють одна одну. Загальноекономічна інтеграція неможлива без розширення часткового її вияву – інтеграції відносин розподілу капіталу між національними економіками. Разом з тим відносини розподілу капіталу меншою мірою обмежені географічними рамками, що обумовлює розширення інтеграційного поля у відносинах розподілу міжнародних потоків капіталу і виявляє те, що інтеграція національної економіки може не бути підкріплена через геополітичні фактори інтеграцією загальноекономічною. У цьому зв'язку для кожної країни є актуальним пошук найоптимальнішого вектора інтеграції, збалансованого критеріями геополітичних факторів загальноекономічного інтегрування і розширеної ефективної участі в процесах ММК. У силу неоднорідності світового ринку капіталу визначення оптимального вектора інтеграції країни таким чином повинне ґрунтуватися на аналізі адекватності особливостей міжнародних ринків капіталу потребам і можливостям конкретної економіки по-перше, з погляду істотних властивостей потоків капіталу (їхньої концентрації, домінуючих форм, вартості, стабільності), по-друге, з позицій забезпечення відповідності й ефективності обраного напрямку інтеграції в процеси ММК цільовим настановам і пріоритетам загальноекономічної інтеграції. У зв’язку з цим необхідний аналіз, спрямований на виявлення центрів концентрації потоків ММК, визначення поточного стану і тенденцій розвитку світового ринку, структури сформованих потоків ММК і особливостей їх розподілу, визначення з урахуванням вищевикладеного оптимального для України напряму інтеграції, виявлення факторів, що перешкоджають цьому.

Представлені дані свідчать про значну концентрацію потоків ММК як на позичковому ринку, так і на ринку корпоративних прав. Отже, має місце значна централізація фінансових потоків у рамках обмеженого кола національних економік. Цікавим є факт концентрації торгівлі акціями іноземних компаній у Великобританії - країні з переважаючою моделлю позичкового механізму розподілу потоків капіталу.

В останнє десятиліття для більшості країн світу іноземний капітал став найважливішим джерелом фінансування розвитку. Динаміка залучення капіталу в країни з перехідною і що розвивається економікою наведена в табл. 2.1.

Таблиця 2.1.

Сальдо надходження іноземного капіталу до країн з перехідною

економікою та країн, що розвиваються [55, с.65].

*Без урахування від'ємного сальдо

Лідерами в залученні іноземного капіталу в період 1995-2002 рр. були країни Латинської Америки й Азії. Частка цих країн становить майже 80% припливу капіталу. У період 2000-2002 р. у країнах регіонів Латинської Америки і середньої Азії (стосується країн із середнім рівнем доходів) іноземним капіталом було покрито 25% і 12% сумарного обсягу інвестицій. Протягом 1982 - 2002 рр. також мали місце істотні зміни в структурі розподілу капіталу. Відбувалося постійне зниження ввозу капіталу в країни Африки. Характерним було також поступове зниження до середнього рівня частки регіонів-лідерів за рахунок постійного нарощування частки країн регіону Європи і Близького Східу. За винятком Африки, для якої було характерним скорочення абсолютних обсягів позитивного сальдо ММК, інші регіони показують його ріст. табл. 2.2.

Таблиця 2.2.

Темпи приросту сальдо ввозу іноземного капіталу до країн з

перехідною економікою та країн, що розвиваються [55, с.66]

У цілому, позитивне сальдо міграції капіталу в країнах з економіками, що розвиваються, і економіками перехідного типу збільшилося більш ніж у 7 разів. Найбільш динамічним регіоном за цим показником була Азія, де додатне сальдо ММК за весь аналізований період збільшилося в 6,9 раза, а друге місце посідає Латинська Америка. Щодо аналізу сальдо регіону Європи і Близького Сходу слід зазначити, що незважаючи на від’ємне сальдо ввозу капіталу на початку аналізованого періоду, тенденція змінилася вже у 80-х роках минулого століття. У 90-х роках регіон домігся істотного прогресу в залученні капіталу. Однак у першу чергу це пов'язано з появою двох десятків принципово нових учасників світового ринку капіталу, особливістю яких став істотний дефіцит капіталу. Сальдо надходження капіталу характеризує ступінь потенційної капіталомісткості регіону і є непрямим індикатором ступеня закріплення капіталу. У цьому зв'язку додатне сальдо капіталу в нові регіони за іншими рівними умовами може бути вищим, ніж у регіони, що вже мали давню історію на ринку. Крім того, зустрічні потоки капіталу, що виникають після використання залученого капіталу, а саме потоки репатріації в грошовій чи товарній формі, наявність адміністративно-економічних бар'єрів для репатріації, можуть істотно спотворювати реальну картину. Через це порівняння динаміки припливу капіталу в країни Європи і Близького Сходу, що розвиваються, з показниками інших регіонів, в яких рівень "насичення" економік іноземним капіталу явно вищий лише на підставі даних про додатне сальдо, необ'єктивне. Необхідний комплексний аналіз формуючих сальдо потоків ввозу і вивозу капіталу. Крім того, великий інтерес становить визначення структури потоків капіталу з погляду домінуючих форм міграції й особливостей розподілу капіталу на світовому ринку.

При розгляді ММК як сукупності міграції приватного і державного капіталу принциповий інтерес з погляду загальноекономічної інтеграції, обсягу ринку капіталу і вартості залучення ресурсів становить розгляд особливостей залучення приватного капіталу. Тому перейдемо до детального аналізу домінуючих форм руху приватного капіталу. Необхідні для проведення аналізу дані наведені в табл. 2.3.

Таблиця 2.3.

Структура надходжень іноземного приватного капіталу до країн із

перехідною економікою та країн, що розвиваються, за періоди 1978-1985 рр. та 1995-2002 рр. (у % до загального підсумку) [55, с.67].

Наведені дані свідчать про істотні трансформації у домінуючій формі руху капіталу. Роль банківських позичок у структурі ввозу іноземного капіталу знизилася в 5,5 разів з 63,9% у 70-х - початку 80-х років до 11,7% у другій половині 90-х років – початку нового століття, що обумовлювалося ростом частки прямих і портфельних іноземних інвестицій. Питома вага ПІІ зросла у 3 рази з 16,8% до 50,3%. Більш ніж у 8 разів, з 3,8% до 31,6%, збільшилася частка портфельних інвестицій. Відбулися зміни й усередині самої групи портфельних інвестицій. Якщо в першому періоді аналізу в сукупному портфелі частка акцій була майже в 12 разів вище частки облігацій, то для 90-х років залежність була вже зворотна – частка облігацій перевищила частку акцій на 8%. Таким чином, 90-і роки характеризувалися істотними трансформаціями в структурі фінансових потоків, переходом від позичкової системи розподілу ресурсів до механізмів фондового ринку. Якщо в першому періоді аналізу ММК позики становила 64,2% проти 20,3% припливу капіталу у вигляді вкладень у фондові інструменти, то в 90-х роках це відношення склало 28,1% проти 65,5% на користь цінних паперів. Таким чином, для перехідних економік і економік, що розвиваються, правомірно констатувати значне скорочення ролі банківського кредитування. Переважною стала фондова модель розподілу капіталу. На її частку припадає 81,9% загального обсягу припливу ММК у країни, що розвиваються. Разом з тим, певною мірою замінником банківського кредитування став борговий ринок цінних паперів.

З урахуванням висновків про превалювання для країн, що розвиваються, ввозу капіталу через ПІІ та фондової моделі розподілу капіталу, обмежимо коло дослідження цими категоріями і перейдемо до їх аналізу.

Загальний обсяг ММК у формі ПІІ за період 1982-2002 рр. оцінювався в 6,3-6,4 трлн. дол. США. Найбільшими учасниками процесів ММК у формі ПІІ є ТНК. У 2003 р. у процесах ММК брали участь 63000 материнські компанії, що вклали ресурси в 690000 іноземних підприємств. Головним каналом міжнародного обміну усередині ТНК є експорт фінансового капіталу. З початку 70-х років ХХ сторіччя обсяг цієї частини міжнародного обміну в 100 найбільших ТНК світу становив майже чверть ВНП розвинутих країн і перевищував обсяг світової торгівлі, що свідчить про значну концентрацію потоків капіталу в 100 найбільших ТНК світу. Разом з тим слід відзначити тенденцію до зниження частки 100 найбільших ТНК у загальносвітових потоках ПІІ, що пов'язано зі збільшенням кількості малих і середніх підприємств, у тому числі в регіонах ЦСЄ. Однак частка країн, що розвиваються, у формуванні великих ТНК дотепер несуттєва. За станом на кінець 2005 року лише чотири з усіх, що базуються в країнах, що розвиваються, ТНК ввійшли в 100 найбільших ТНК світу.

Протягом 1990-х– початку 2000-х років світовий обсяг міжнародного виробництва і продажу закордонних філій, що є індикаторами вартості міжнародного продукту, збільшувалися швидше, ніж загальна позиція по ВНП країн світу і загальносвітовий експорт. Продаж закордонних філій, що становили в 2002 р. 20 трлн. дол. США проти 3 трлн. дол. у 1980р. сьогодні практично в двічі вищий, ніж загальносвітовий експорт. Зв'язаний з міжнародним виробництвом валовий продукт в 2002 році становив 1/8 сумарного ВНП усіх країн світу проти 1/20 у 1982 р. Це свідчить про превалювання для ТНК моделі розширення ринку збуту. Експортна модель інвестицій другорядна.

Таким чином, ПІІ - найбільш динамічна в розвитку форма міжнародного обміну капіталом для країн, що розвиваються. Основою динамізму ПІІ значною мірою є ТНК. Відповідно до даних UNCTAD найцікавішим для 100 найбільших ТНК світу є підприємства, що займаються виробництвом електроніки, електроустаткування, хімічної, фармацевтичної і нафтохімічної продукції.

Загалом обсяг капіталу у вигляді ПІІ, що мігрував за межі національних економік країн світу, збільшився у фактичних цінах з 51 млрд. дол. у 1945р. до 2,8 трлн. дол. у 2002 р. Одним з факторів, що значно вплинули на зростання обсягів ММК між розвиненими країнами і насамперед між США, Великобританією, Францією й Австралією після 1997 р, стала хвиля масових злиттів і поглинань, парадокс появи яких пояснюється викликаними інтеграцією ЄС і економічною кризою в Японії змінами в економіко-політичних позиціях країн - найбільших учасників світової економіки, а також необхідністю посилення їх конкурентних позицій на світових ринках.

Дані про структуру ПІІ в масштабах світової економіки і по групах країн протягом 1987-2002 рр. за ознакою джерела представлені в табл. 2.4.

Таблиця 2.4.

Обсяги ввозу/вивозу ПІІ по регіонах світу у 1985-2002 рр. (млрд. дол. США) [55, с.68]

* по вивозу капіталу з країн із перехідною економікою дані тільки офіційної статистики

Майже 60% загальносвітового обсягу ввозу і вивозу ПІІ припадає на три останніх роки аналізованого періоду в 18 років з 1985 по 2002 рік. Ріст залучення у світову систему розподілу ПІІ при цьому актуальний з більш-менш однаковими темпами для кожної аналізованої групи країн. Найбільш динамічними з погляду інтегрування в ММК у формі ПІІ були країни групи ЦСЄ. Увіз ПІІ в цю групу країн збільшився в 2002 р. порівняно з періодом 1985-1990 рр. у 809 разів, вивіз – у 27,7 рази. Поясненням такій динаміці є поява і вихід на ринки капіталу на початку 90-х р. постсоціалістичних суверенних країн-позичальників з високою потребою в капіталі і значним потенціалом його освоєння. Вже на початку 90-х р. розглянутий показник для країн ЦСЄ наблизився до показника групи країн, що розвиваються. Ріст обсягів ввозу/вивозу ПІІ для групи країн, що розвиваються, був більш згладженим і становив у 2002 р. порівняно з 1985-1990 рр. для ввозу 9 разів, для вивозу – 12,53. Група розвинутих країн, де приріст показника для ввозу склав 7,84 %, для вивозу 8,19% був найбільш стабільним. Однак, навіть стосовно розвинених країн поняття стабільності щодо нарощування ПІІ відносне. Поза залежністю від приналежності країн до різних груп, змін кон’юнктур окремих ринків і фінансових криз, що відбувалися, загальною тенденцією розвитку світового ринку капіталу було постійне нарощування обсягів ПІІ. Для одержання більш детальної картини структури і спрямованості потоків ПІІ розглянемо питому вагу кожної групи країн (розраховані для аналізу дані наведені в табл. 2.5).

Таблиця 2.5.

Частка ввозу/вивозу ПІІ кожною групою країн у світових

показниках міграції ПІІ (%)[55, с.69]

Лідером у розподілі потоків ПІІ є група розвинених країн. За весь аналізований період середня частка цієї групи в загальносвітовому обсязі ПІІ складала 65,16% із ввозу ПІІ і 87,56 % з вивозу. 1985-2000 рр. став періодом постійного зниження частки розвинених країн у світовому обсязі ввозу ПІІ. Однак вже в 2001 р. це зниження припинилося. У 2002 р. зростає частка розвинених країн за статтею ввозу капіталу – до 71,5% світового рівня. Ця частка зіставлювана лише з початком аналізованого періоду й разом зі збільшенням у 2002 р. частки розвинених країн у вивозі ПІІ означає повернення до споконвічної структури розподілу ресурсів, "замикання" високорозвинених країн на розподіли потоків ПІІ усередині своєї групи.

Аналізуючи участь розвинених країн у розподілі ПІІ варто визначити, що обсяг вивозу капіталу з цих країн у період 1985-2002 рр. виріс у 7,8 разів, обсяги ввозу і від’ємного сальдо - у 8,2 і 9,64 разів відповідно. Аналогічні показники для країн, що розвиваються, складали для ввозу і вивозу - 9 і 12,5 разів, із формування додатного сальдо припливу ПІІ - 8 разів.

Співвідношення обсягів увозу ПІІ до обсягів їхнього вивозу на основі даних табл. 2.5. по групах країн представлене в табл. 2.6.

Таблиця 2.6.

Співвідношення вивозу / ввозу ПІІ по групах країн за період 1985-2002 рр. (%) [55, с.70]

Відношення ввозу і вивозу ПІІ в групі розвинених країн на початок періоду (1985-1990 рр.) становило 123,68%. До 2001 р. спостерігався хвилеподібний ріст цього показника. Мали місце щорічні коливання сальдо як у бік збільшення, так і зменшення, при цьому загальним трендом розвитку потоків ПІІ для розвинених країн взагалі було поступове збільшення відносин вивозу до вивозу капіталу і розміру від’ємного сальдо. Піком росту обсягів додатного сальдо для країн, що розвиваються, став 2001 р. Цього року розглянуте співвідношення склало 154,31% проти 123,68% у період 1985-1990 рр. Однак вже в 2002 р. значення показника для розвинутих країн знизилося до рівня кінця 80-х - початку 90-х, склавши усього 129,11%. Бум економік, які розвиваються, сприяв вирівнюванню пропорцій у розподілі ПІІ, однак цій групі країн не вдалося закріпити досягнутих пропорцій у розподілі.

На початку нового століття відбулося посилення концентрації ПІІ в країнах ЄС, США і Японії. В 2002 р. близько 63% відтоку ПІІ з кожної з цих країн, перерозподілялося між цими країнами. Це може бути пояснено тим, що незважаючи на падіння індикаторів стану економіки Японії, у групі розвинених країн спостерігався стійкий економічний ріст. Середні темпи економічного росту розвинених країн у 2000 р. становили 2,5%, у 2001 – 2,7%, 2002 – 2,3%. Такий значний для високорозвинених країн ріст був обумовлений головним чином економічним ростом економік США і ЄС. Завдяки цьому уперше за 10 років у групі розвинених країн були зареєстровані вищі темпи росту національних економік порівняно з економіками групи країн, що розвиваються. У 2002 році темпи економічного розвитку країн, що розвиваються, становила усього 1,5%. При цьому визначальну роль у формуванні цього показника зіграв Китай, для економіки якого було також характерне падіння темпів росту [55, с.71].

Основним каналом розподілу капіталу є інститут фондового ринку. Раніш цінні папери використовувалися винятково як форма документального оформлення вкладення капіталу. Однак зараз, у силу значних спрощень процедур і часу доступу, що суттєво змінило капіталізацію та ліквідність світового фондового ринку, цінні папери все більше наближаються за своїм внутрішнім змістом до універсального товару – грошей, вигідно відрізняючись від останніх постійним розширенням можливостей по виходу за межі національних економік. Вже з кінця 80-х років емісія цінних паперів стає основним для світового ринку капіталу засобом залучення зовнішніх фінансових ресурсів. У 90-х роках частка зовнішніх запозичень на основі операцій з цінними паперами на первинному ринку складала до 80% від загальної суми залучення зовнішнього капіталу. Високою динамікою при цьому відрізнялися як ринки корпоративних прав, так і ринки боргових паперів. Помітною рисою останніх десятиліть минулого століття також стала поява й інтенсивний розвиток ринку похідних паперів.

Фондовий механізм залучення зовнішнього фінансування найбільшою мірою актуальний для країн англо-американської системи права, у той час як для країн континентальної Європи більш властиве використання послуг банківських установ. Доказом цього служить те, що капіталізація фондових ринків боргових інструментів у першій групі країн щодо ВВП у два-три рази вище. Зокрема, відношення заборгованості по цінних паперах нефінансових корпорацій до ВВП наприкінці 90-х років у США склало 30%, у Європі - 3%. [63, с.36] Аналогічна ситуація і для ринку акцій - частка капітальних вкладень, профінансована за рахунок емісії акцій у першій групі країн знову ж у кілька разів вище. Процеси інтернаціоналізації і глобалізації міжнародної економіки дуже яскраво і виявляються в динаміці індикаторів стану фінансових ринків. Найбільш показовим є індикатор співвідношення міжнародних операцій з акціями й облігаціями до ВВП тієї чи іншої країни. Якщо ще в 1975 р. дане співвідношення складало у провідних країнах від 1% до 5%, то до 2000 року воно збільшилося до 100-700%. Розпад СРСР, бурхливий економічний розвиток країн Східної і Південно-Східної Азії супроводжувалися активним формуванням і розвитком ряду нових локальних ринків. У результаті частка капіталізації нових ринків у загальносвітовій капіталізації виросла з 3-4% на початку 80-х років до 15-18 % на початку XXІ сторіччя[63, с.37].

Поряд з ростом капіталізації ринків, що формуються, протягом останніх років спостерігався і ріст капіталізації ринків розвинених країн. З 1980 р. по 2000 р. капіталізація світового ринку акцій виросла в 13 разів. Динаміка капіталізації світового ринку акцій наведена в табл. 2.7.

Таблиця 2.7.

Капіталізація світових фондових ринків акцій (млн. дол. на кінець року) [63, с.38]

Рис. 2.3. Капіталізація світового ринку акцій [63, с.38]

Темпи росту фондового ринку протягом останніх 20 років залишалися досить стабільними. У періоди 1980-1990 рр. і 1990-1999 рр. капіталізація збільшилася в 3,4 і 3,8 разів відповідно (різниця в 10,5%), тобто в середньому кожні 10 років загальна капіталізація світового ринку акцій збільшувалася більш ніж у 3,5 рази. Причинами такого збільшення є: (1) для позичальників спрощення процедури доступу, розширення географії пошуку ресурсів, можливість одержання більш дешевих ресурсів (разом з нормою прибутку пояснюється відсутністю посередника чи зниженням його ролі й обсягів участі в обслуговуванні, а також фактор розбіжності вартості ресурсів у рамках кожної економіки); (2) для сторони інвестора – географічна диверсифікованість вкладень, можливість досягнення найбільш оптимального співвідношення прибутковості і ризику. У цілому фондовий ринок надав можливості максимального збігу інтересів широкого кола учасників без залучення допомоги фінансових посередників. У цілому, відставання ринків країн, що розвиваються, можна зв'язати з істотними ризиками, асоційованими з оперуванням корпоративними правами через інститути фондового ринку (далі ми зупинимося на розгляді цього фактора детальніше). У цілому динаміка ринків акцій високорозвинених країн у розрізі основних учасників представлена на рис 2.4.

Лідером росту капіталізації ринку корпоративних прав у групі розвинених країн були США. Далі йшли Японія і Великобританія. До кінця проаналізованого періоду обсяги капіталізації ринків двох цих країн практично зрівнялися. Однак у середині 90-х років між ними був серйозний розрив. Слід також зазначити, що динаміка капіталізації ринку Великобританії практично не була піддана негативним тенденціям спаду кінця 90-х років.

Динаміка капіталізації фондових ринків країн, що розвиваються, представлена на рисунку 2.5.

Рис. 2.5 Динаміка капіталізації фондових ринків країн, що розвиваються [63, с.40]

Після тривалого періоду росту відбулася значна корекція ринку, що виявилась у різкому спаді рівня його капіталізації як у розвинених, так і країн, що розвиваються. Головним фактором зниження капіталізації ринків високорозвинених країн стало падіння котирувань. У той же час для ринків, що розвиваються, було актуально і скорочення кількості акцій. Більшість учених-економістів схильні бачити основною причиною спаду «перегрів» національних економік. Найбільшою мірою від цього страждають економіки, що розвиваються, чиї власні суперечності підсилюються тиском ринків високорозвинених країн.

Подібно росту капіталізації світового ринку корпоративних прав, ріст світового ринку боргових інструментів також випереджав ріст реальної економіки. Діаграма, що відбиває динаміку капіталізації ринків облігацій, представлена нижче (рис. 2.6).

У розвитку світового ринку боргових паперів помітні аналогічні ринку акцій тенденції: розвинені ринки володіли незрівнянно великими темпами росту, ніж ринки, що розвиваються. Проте, загальна динаміка ринку облігацій більш згладжена, у період 1999-2000 років не спостерігається настільки істотних падінь у сумарній капіталізації ринку, що в першу чергу пояснюється природою й особливостями обігу боргових паперів.

Рис. 2.6. Динаміка обсягу світового ринку боргових цінних паперів [63, с.41]

Валовий обсяг заборгованості по боргових цінних паперах відносно ВВП виріс з 80% у 1990 р. до 120% у 1999 р. Якщо в 80-і - першій половині 90-х років ріст відбувався в основному за рахунок державних запозичень, то з кінця 90-х років у більшості розвинених країн (за винятком Японії) активно виявилися тенденції скорочення бюджетних дефіцитів і відносного розміру державного боргу, що обумовило скорочення обсягів ринку державних запозичень. Разом з тим, одночасно значно збільшилася активність приватних емітентів, заборгованість по паперах яких за той же період збільшилася відносно ВВП із 34% до 50-55% (рис. 2.7).

Рис. 2.7. Капіталізація ринків боргових цінних паперів розвинених країн [63, с.42]

2.2. Сучасні тенденції в міжнародному русі капіталу

Аналіз даних про накопичену на початок 2003 року суму ПІІ в 180 країнах і територіях свідчить про далеко не рівномірний їх розподіл і про високий ступінь їх географічної концентрації. Загальна сума в $2,66 трлн. розподілялася в такий спосіб: 66,4% прийшлося на 10 найбільших країн-реципієнтів (в тому числі 44,4% - на п'ять країн); близько 17% - на 10 найбільших за обсягом ПІІ країн; 15% - на інші 50 країн. Іншим 111 країнам (включаючи Україну) дісталося в сумі тільки 1,4% [65, с.69].

У 2003 році дослідницька група англійського часопису «The Economist» підготувала доповідь про інвестиційний клімат у 58 країнах (з погляду великих міжнародних корпорацій і банків, що вибирають країну для вкладення інвестицій і підприємницької діяльності) і обнародувала рейтинг країн за рівнем їх принадності для іноземних інвесторів.

Як відомо, до найважливіших чинників, що визначають інвестиційний клімат і принадність для іноземних інвесторів, а отже і географічну спрямованість ПІІ, відносяться такі:

-стан національної економіки і рівень її розвитку;

-ступінь економічної і політичної стабільності;

-характер і результати проведення структурних перебудов, господарських реформ;

-ступінь економічної свободи, ризики підприємницької діяльності; рівень відкритості економіки і її інтегрованості у світове господарство;

-позиції країни на світових ринках, рівень її конкурентоспроможності.

Важливо відзначити, що в ринковій економіці (особливо в сучасних умовах) міжнародна конкурентоспроможність, яка являє собою інтегральний показник, може помітно змінюватися, що відображається на припливах ПІІ. Змінюються співвідношення навіть між країнами, що є головними за цим показником. Так, помітно підвищують свою конкурентоспроможність Великобританія (яка перемістилася з 15-го на 7-е місце), Канада (із 8-го на 4-те). Норвегія і Нова Зеландія, навпаки, втрачають свої позиції на світових ринках [65, с.70].

Аналізуючи географічну спрямованість і структуру ПІІ з урахуванням цих і інших чинників, доцільно виділити три категорії країн-реципієнтів:

-розвинуті,

-які розвиваються,

-країни з перехідною економікою.

Аналіз загальних статистичних даних про ПІІ, свідчить, що велика частина (майже 73%) ПІІ продовжує зосереджуватися в 26 розвинених країнах. Набагато менша частина (21%) припадає на 127 країн, що розвиваються. І зовсім мала частина (більше 6%) - на 28 держав із перехідною економікою. Найбільша і всезростаюча частина ПІІ зосереджується в західноєвропейському регіоні: 53,6% у 1980-му році, 55,2% - у 1990-му і 56,3% - у 2003-му, що пояснюється успішним розвитком інтеграційних процесів, і в першу чергу - у рамках ЄС, який у 2003 році включав 15 країн - повноправних членів із загальною кількістю населення більше 370 млн. чол. і ряд країн - асоційованих членів [65, с.71].

Крім того, з 2003 року після досягнення угоди між ЄС і країнами - членами ЄАСТ (Європейської асоціації вільної торгівлі, що включає чотири держави - Ісландію, Норвегію, Швейцарії і Ліхтенштейн) функціонує «зона вільної торгівлі», куди входять 19 європейських країн. У результаті ЄС стає найбільшим світовим фінансовим центром і найбільшим регіоном міжнародної торгівлі. Причому 40% - це внутризональна торгівля в рамках ЄС.

Міждержавна економічна інтеграція стимулює припливи і швидке накопичення ПІІ в країни регіону по двох каналах. У першому відбуваються зустрічні потоки інвестицій країн - членів інтеграції, тому що економічні межі між ними широко відкриті. По другому йдуть інвестиції з «третіх» країн, минаючи митні бар'єри (тарифні й особливо нетарифні) за принципом «троянського коня». Про це красномовно свідчить обсяг ПІІ, що збільшується, в економіку країн, що приймають до складу ЄС. Так, якщо за п'ять років (1980-1985) до прийняття Іспанії в ЄС загальна сума ПІІ в країні зросла тільки на $3,8 млрд., то в такі ж п'ять років - (1986-1990) після прийняття - на $57,34 млрд., а ще за такі п'ять років - на $62,6 млрд. З цій і інших причинах відбувається інтенсивне накопичення ПІІ в Португалії (починаючи з 1999- го), Греції (з 1981-го), а раніше - у Великобританії і Данії [65, с.72].

Процес приватизації став одним із важливих засобів величезних по вартості поглинань підприємств, у тому числі іноземними інвесторами. Загальна вартість злить і поглинань у Західній Європі зросла з $185,8 млрд. у 1995-1999 роки до $242,5 млрд. у 2002-2003-му. Цим також обумовлене зростання середньорічних припливів ПІІ до західноєвропейського регіону з $40 млрд. у першій половині 90-х до $99 млрд. у першій половині 2000-х. Водночас аналіз свідчить про високу географічну концентрацію ПІІ в цьому регіоні: 71% цих інвестицій припадає на п'ять країн, майже 18% - на чотири країни і ледве більше від 11% - на 10 країн, що залишилися [65, с.73].

Іншим, значним по накопиченню ПІІ регіоном, є промислово розвинена частина Північної Америки (США, Канада), на якій припадає більше 35% ($ 681 млрд.) загальної суми прямих інвестицій у всі розвинуті країни, у тому числі на США - більше 29% ($565 млрд., тобто трохи більше, ніж у 127 разом узятих країн, що розвиваються,). США традиційно займає головне місце серед країн - імпортерів капіталу. Особливо швидке накопичення ПІІ в США відзначається з 80-х років: за останні 23 роки обсяг приросту таких інвестицій ($482 млрд.) у 5,8 разів перевищив накопичену суму ПІІ за всю попередню (до 1980 року) історію держави. Зростає не тільки абсолютний, але і відносний розмір прямих інвестицій: питома вага США в загальній сумі ПІІ в розвиненій частині світу збільшилась з 22,2% у 1980 році до 28,7 у 1990-р. і 29,2% у 2003 р [65, с.73].

Інша важлива тенденція - скорочення розірвання і навіть відставання рівня витрат на робочу силу в США й інших розвинених країнах, в результаті чого на початку 2003 року за рівнем заробітної плати (включаючи платежі за святкові дні, різні соціальні платежі) в обробній промисловості США зупинились на 13 місці серед 19 розвинених країн: $14,6 в годину у порівнянні з $31,8 у ФРН, $21 у Японії. Додатковим важливим стимулом для прямих іноземних інвесторів у США є створення в 1994 році Східно-американської зони вільної торгівлі (НАФТА), що включає США, Канаду і Мексику з загальною чисельністю населення 370 млн. чоловік і обсягом виробництва $7 трлн [65, с.74].

Визначаючи перспективи припливу ПІІ в США, необхідно звернути особливу увагу ще на дві обставини. Перша пов'язана з корінними структурними змінами в американській економіці, спрямованими на формування «нової економіки», що базується на інформаційних технологіях, що істотно зміцнить позиції США на світових ринках. Інша обставина стосується подальшого розвитку інтеграційних процесів в Америці: НАФТА повинна бути основою для формування зони вільної торгівлі на Американському континенті - ФТАА (Free Trade Аrea of America). Тому є всі підстави стверджувати, що США і далі будуть «відбирати» в інших країн ПІІ і будуть нарощувати їх у себе, загострюючи конкуренцію на світовому ринку ПІІ. Не випадково експерти по міжнародному руху ПІІ вважають, що в теперішньому п'ятилітті серед 100 країн, найбільш привабливих для іноземних інвесторів, США перемістяться із шостого місця, яке вони займали в 1998-2003 роках, на п'яте [65, с.75].

Розвиток інтеграційних процесів у Північної Америці багато в чому пояснює значні розміри ПІІ в Канаді (у даний час більше $120 млрд.), а також той факт, що майже 70% цих інвестицій припадає на американські. Тим часом у США зосереджено більше 50% всіх іноземних інвестицій Канади. Важливим об'єктом додатка ПІІ в розвинутій частині світу є Австралія і Нова Зеландія. ПІІ грають істотну й усе більше зростаючу роль в економіці цих країн: частина таких інвестицій у ВВП Австралії зросла з 8,7% у 1980 році до 25,7% у 1990-му і 28,3% у 2003 р. А Нової Зеландії - відповідно з 10,5% до 18,5% і 31,6% [65, с.75].

Серед основних чинників, що стимулюють припливи капіталу в ці країни, необхідно виділити такі:

- високорозвинене виробництво,

- надзвичайно багата і різноманітна сировинна (у тому числі промислова і сільськогосподарська база), розвинена сфера послуг ( що дає, приміром, більше 2/3 ВВП Австралії);

- значний експортний потенціал, високий рівень міжнародної конкурентноздатності (по цьому показнику Нова Зеландія займала третє місце у світі в 1990-му і п'яте в 2003-му), а також високий рейтинг принадності для іноземних інвесторів (відповідно 8-е і 13-е місця) [65, с.76].

Крім цього, ці країни входять до складу Британської співдружності націй, що дає їм (а отже, і іноземним інвесторам) визначені вигоди і переваги перед «третіми» країнами в зовнішньоекономічних зв'язках із Великобританією і багатьма іншими членами співдружності.

Особливе місце серед розвинених країн - імпортерів підприємницького капіталу (зокрема, у формі прямих інвестицій) займають Японія і ПАР. Особливість Японії полягає в тому, що, будучи другий після США економічно розвинутою країною, по обсягу прямих іноземних інвестицій вона займає серед розвинених країн 16-е місце (а серед усіх країн - реципієнтів світового співтовариства - 26-е), а в розрахунку на душу населення - останнє. І це незважаючи на зростання абсолютної суми ПІІ (із $3,27 млрд. у 1980-му до $9,85 млрд. у 1990-му і $17,83 млрд. у 2003-му) [65, с.76].

Стимулюючим для припливу ПІІ чинником є зниження темпів економічного розвитку Японії: якщо в 1981-1990 роках середньорічний приріст ВВП складав 4,1%, то в 2001- 2003 рр. - тільки 0,75% (у порівнянні з 2,17% у всіх розвинених країнах в цілому і 3,05% у США). Частка Японії на світовому ринку капіталізації скоротилася з 43% у 1991-му до 15% у 2002-му. Проте слід зазначити, що з 2002 р. надходження ПІІ в Японії починають зростати: якщо в 2002-му іноземці придбали японські компанії і підприємства на суму $1,2 млрд., то в 2003-му - на $4,8 млрд., і в 2006 році, як очікується, розмір подібних придбань значно зросте [65, с.77].

У міру зростання ролі ТНК у глобалізованій світовій економіці масштаби міжнародного виробництва продовжують розширюватися. Відповідно до останніх оцінок, у світі сьогодні нараховується порядку 65 000 ТНК, які мають близько 850 000 філій за кордоном. Їх вплив на економіку може бути оцінений різними способами. У 2003 році в закордонних філіях ТНК було задіяно близько 54 млн. працівників у порівнянні з 24 млн. у 1990 році; обсяг їх продажів, що складав майже 19 трлн. дол., у 2003 році більш ніж удвічі перевищував обсяг світового експорту, тоді як у 1990 році ці два показники були приблизно однаковими; за цей же період сумарний обсяг вивезених ПІІ виріс з 1,7 трлн. дол.. до 6,6 трлн. дол. На закордонні філії ТНК у даний час доводиться одна десята частина світового ВВП і одна третина світового експорту. Більш того, якщо врахувати загальносвітові вартісні обсяги діяльності ТНК, не зв'язаної з взаєминами на рівні капіталу (наприклад, міжнародні субпідряди, ліцензування, підрядне промислове виробництво), то частки ТНК у цих глобальних агрегованих показниках будуть ще вище [65, с.77].

У 2003 році падінням обсягів ПІІ торкнулося головним чином розвинених країн: скорочення припливу ПІІ в них склало 59% проти 14% у країнах, що розвиваються. Приплив інвестицій у Центральну і Східну Європу в цілому залишився стабільним. Приплив ПІІ в усьому світі склав 735 млрд. дол., з яких 503 млрд. дол. прийшлося на розвинені країни, 205 млрд. дол. - на ті, що розвиваються, а інші 27 млрд. дол. - на країни ЦСЄ з перехідною економікою. Частки країн, що розвиваються, і країн ЦСЄ в глобальному припливі ПІІ в 2003 році досягли відповідно 28% і 4% проти в середньому 18% і 2% у два попередніх роки [65, с.78].

Економічний спад підсилив конкурентний тиск, змусивши фірми активніше вести пошук місць розміщення інвестицій з більш низькими витратами. Це може привести до збільшення ПІІ в тих галузях діяльності, які виявляються у виграші від перебазування в країни з низькими рівнями заробітної плати чи розширення операцій у цих країнах. Відтік інвестицій може також збільшитися з країн, у яких внутрішні ринки ростуть повільніше закордонних ринків. Є ознаки того, що обидва цих чинника зіграли свою роль у минулому.

Рис 2.2. Ввезення ПІІ і реальні темпи росту ВВП у світі, 1982-2003 роки

(млрд. дол. США) [65, с.78]

У той же час потоки інвестицій у країни, що розвиваються, і ЦСЄ як і раніше розподіляються нерівномірно. У 2003 році на п'ять найбільших одержувачів доводилося 62% сукупного припливу інвестицій у країни, що розвиваються, а відповідний показник по ЦСЄ складав 74 %. У десятку країн, які опинилися в найбільшому виграші з погляду абсолютного приросту інвестицій, вісім є країнами, що розвиваються, (і серед них це насамперед Мексика, Китай і Південна Африка). Навпаки, з десяти країн, що пережили найбільш різке скорочення припливу ПІІ, вісім країн були розвиненими; найглибше скорочення припливу інвестицій було зареєстровано в Бельгії і Люксембурзі, Сполучених Штатах і Німеччині.

Можна стверджувати, що в 2003 році відбулося повернення ПІІ до "нормального" рівню активності в сфері ЗіП попередніх двох років. У країнах, що розвиваються, і країнах з перехідною економікою ПІІ виявилися досить стійкими. Ця їх стійкість виражена більш рельєфно в порівнянні з припливом портфельних інвестицій і банківських кредитів. У чистому виразі (приплив мінус відтік) ПІІ були єдиним позитивним компонентом у всій сукупності потоків приватних капіталів у країни, що розвиваються, і країни з перехідною економікою в 2002-2003 роках. Загальна сума чистих потоків приватних капіталів у 2003 році склала лише 31 млрд. доларів.

Незважаючи на вплив млявого попиту в найбільших країнах, більш довгострокові перспективи для потоків ПІІ залишаються багатообіцяючими. Цілий ряд обстежень інвестиційних планів дозволяє зробити висновок про те, що головні ТНК швидше за все продовжать розширення своїх міжнародних операцій. Зокрема, з них виявляється, що найбільш кращими районами розміщення інвестицій будуть ринки великих розвинених країн (таких, як Сполучені Штати, Німеччина, Сполучене Королівство і Франція), а також ряд ключових ринків країн, що розвиваються, (особливо Китай, Бразилія, Мексика і Південна Африка) і у ЦСЄ (наприклад, Польща, Угорщина і Чеська Республіка). Дуже цікаво, що багато які з цих країн, що розвиваються, і країн з перехідною економікою домоглися особливо вагомих успіхів у залученні ПІІ, орієнтованих на експорт.

Останні тенденції в потоках ПІІ значно варіюються між регіонами. Як уже згадувалося, зниження активності в галузі ПІІ в 2003 році торкнулося головним чином розвинених країн. Після піка, досягнутого в 2003 році, показники як вивозу, так і ввозу ПІІ в цих країнах різко упали - більш ніж наполовину, відповідно до 581 млрд. дол. і 503 млрд. дол. Сполучені Штати, незважаючи на деякий економічний спад, зберегли свої позиції найбільшого одержувача ПІІ, однак приплив їх скоротився більш ніж у два рази - до 124 млрд. дол. (рис 2.3). Країна відновила свої позиції найбільшого інвестора у світі, хоча вивіз інвестицій, що склав 114 млрд. дол., зменшився на 30% (рис 2.4). Основними партнерами як по ввозу, так і по вивозу ПІІ залишилися країни Європейського союзу (ЄС).

Рис. 2.3. Ввіз ПІІ: 10 головних країн світу, 2002 і 2003 роки (млрд. доларів) [65, с.79]

2.3. Фінансові інновації світових ринків капіталу

Особливістю розвитку світових ринків капіталу останньої третини ХХ сторіччя стала поява різноманітних, не основаних на реальному активі прав, що містять в собі відношення, і зобов'язань стосовно самих цінних паперів - похідних цінними паперів. Передумовами для розвитку ринку деривативів багато фахівців називають нестабільність міжнародних фінансових ринків у 1970-і роки, що викликало гостру необхідність у розвитку фінансових інструментів трансформації і зниження ризиків. У результаті з'явилися похідні цінні папери, світовий ринок яких у даний час – найбільш динамічний сегмент світового ринку капіталу. Згідно зі статистичними даними Банку міжнародних розрахунків, у 2001-2003 рр. номінальна вартість базисних активів біржових деривативів становила 13-14 трлн. дол. США - у 19 разів більше, ніж у 1987 р. Номінальна вартість базисних активів позабіржових контрактів за той же період дорівнювала 80-94 трлн. дол. США, що було приблизно в 60-70 разів вище рівня 1987р. Оборот торгівлі класичними деривативами на біржах без врахування похідних товарних контрактів і акцій на початку 90-х років склав 100-200 трлн. дол. США [63, с.43].

На початку ХХІ сторіччя цей показник виріс до 350-390 трлн. дол. США, що в кілька разів перевищило обсяг торгівлі базовими активами. У 70-х роках ХХ сторіччя розвиток ринку відбувалося переважно за рахунок біржового ринку, причому до 1978р. практично весь ринок локалізувався на території США. Однак надалі, загальна позитивна динаміка ринку була досягнута за рахунок його позабіржового сегмента. Незважаючи на той факт, що деякі біржі останнім часом і практикують торгівлю деривативами на власних майданчиках, останнім часом усе більше розширюється позабіржовий ринок торгівлі деривативами. Прикладом можуть служити системи позабіржової торгівлі Londex і SwapSwire, що почали роботу в 2001 році. Засновниками позабіржової системи торгівлі похідними цінними паперами SwapSwire стали Deutsche Bank, найбільша інвестиційна компанія USB Warburg, BNP Paribas, Credit Swiss First Boston. У рамках позабіржової системи SwapSwire Лондонська клірингова палата виконує функції центрального контрагента в час торгівлі на фондових майданчиках як Міжнародна біржа фінансових ф’ючерсів. Очікується, що до роботи SwapSwire будуть підключені розрахункові системи Euronext і Tradepoint,, а також фран-цузькі ринки ф’ючерсів і опціонів. Деривативи одержали значне поширення серед усіх фінансових інструментів. Для більшості учасників ринку вони є ін-дикаторами невизначеності і імовірнісного розподілу очікувань ринкових грав-ців по різних видах фінансових активів. Усі частіше деривативи розглядаються центробанками як орієнтир при визначенні грошово-кредитної політики.

Інформація про динаміку ринку основних деривативів за період з 1990 р. по 2003 р. представлена в таблиці 2.8.

Таблиця 2.8.

Глобальний позабіржевий ринок деривативів за червень 2003 р.

(млрд. дол. США) [63, с.44]

Активізація дрібних інвесторів, що, однак, віддають свої переваги не просто корпоративним акціям, а їх найбільш захищеним формам, насамперед акціям спільних інвестиційних фондів чи конвертованим акціям, є причиною ще одного явища.

У середині 90-х років минулого сторіччя спостерігався якісний ривок у розвитку фондового ринку, що характеризувався розширенням спектра операцій з похідними фондовими інструментами. На відміну від рушійних сил ринку похідних цінних паперів 70-х років розвиток ринку 90-х визначався такими факторами: Серед причин , що обумовили вибуховий характер розвитку світового ринку похідних паперів, слід назвати такі: (1) деривативи - це засіб страхування, на якому можуть заробити не тільки страхові компанії, але і фактично будь-який бажаючий; (2) усунення обмежень і рамок національних ринків для операцій з цінними паперами і спрощення процедури виходу та роботи на ринок завдяки розвитку нових технологій забезпечили вихід на ринок широкого кола учасників, що обумовило як збільшення загальної капіталізації світового ринку класичних цінних паперів у цілому, так і необхідність розширення системи страхування ризиків.

Слід зазначити зміну пріоритетів у виборі інструментарію, що забезпечує безпеку інвестицій. Якщо практично протягом усього минулого сторіччя при розв’язанні питання ризик/прибутковість у бік зниження ризику пріоритети віддавалися державним борговим зобов'язанням, то, починаючи з другої половини 90-х років минулого сторіччя аспект ризику вкладень почав розглядатися не з погляду обраного для інвестицій виду цінних паперів, а в контексті аналізу можливості й оптимальності здійснення хедживих контр-угод.

Тенденції зміни пріоритетів у виборі виду інвестиційних паперів і розвитку ринку фондових деривативів є тісно пов'язаними і взаємовизначуваними. Споконвічний поділ ринку фондових активів, як і будь-якого іншого ринку, на ринок інвесторів і ринок спекулянтів передбачає взаємообумовлений розвиток обох його сегментів. Глобалізація економічних відносин, скасування бар'єрів для міждержавної міграції капіталу обумовили можливість більш гнучкого керування інвестиційними фондами. Глобальний ринок похідних фондових продуктів надає для цього більш диверсифіковані альтернативи.

Наявність центральних контрагентів практично на усіх світових ринках похідних цінних паперів, що дозволяє контрагентам розраховуватися один з одним не прямо, а через клірингову (розрахункову) палату, сприяє ще більш масштабним операціям торговців з похідними паперами і дозволяє значно перевищувати ліміти реальних можливостей. Торговці можуть не хвилюватися про платоспроможність своїх контрагентів. Чим більше число локальних ринків охоплено єдиною кліринговою системою, тим більша кількість користувачів системи можуть відкривати позиції на сусідніх ринках і завдяки цьому меншими сумами страхових резервів їм доводиться оперувати.

Підводячи підсумок вищесказаному, слід підкреслити особливо ризиковий характер сучасного світового ринку капіталу внаслідок стрімкового розвитку ринку похідних паперів.

Висновки до Розділу 2.

Відповідно до завдань дослідження в другому розділі проаналізовано сучасний стан процесів ММК у світі.

Розвиток процесів ММК на сучасному етапі характеризується зростаючою зацікавленістю країн щодо участі в них. Результати дослідження історії розвитку та сучасного стану процесів ММК у світі свідчать про істотні трансформації у домінуючих формах руху капіталу протягом 90-х років: відбулося істотне зниження ролі банківських позичок у структурі ввозу іноземного капіталу, зросла питома вага ПІІ, збільшилася частка портфельних інвестицій. Відбулися зміни й усередині групи портфельних інвестицій, а саме зазнало значного поширення ММК у формі облігацій. Переважаючою стала фондова модель розподілу капіталу. Для країн, що розвиваються найбільш динамічною є ММК у формі ПІІ.

Група розвинених країн світу є нетто-кредитором потоків ПІІ, група інших країн – нетто-дебітором. Незважаючи на значні зміни в темпах росту та обсягах ММК протягом останнього десятиріччя, пропорції розподілу капіталу між розвиненими країнами і країнами, що розвиваються, не змінилися.

3. Сучасний стан, проблеми та перспективи інтегрування України в процеси міжнародної міграції капіталу

3.1. Фінансовий ринок України в умовах глобалізації: загальна характеристика

Реалії сучасного світу вимагають найскорішої інтеграції вітчизняної економічної системи, в тому числі її фінансової складової, до міжнародної економіки. Без цього не є можливими ані повноцінний розвиток національного виробництва, ані задоволення потреб вітчизняних споживачів на належному рівні.

На жаль, внаслідок повільного економічного реформування Україна перебуває на узбіччі світових фінансових потоків. Тому, враховуючи специфічність впливу фінансової глобалізації на розвиток української економіки, можна визначити напрями, в яких такий вплив є найбільш вагомим: а) інтеграція України до міжнародних торгівельних відносин; б) взаємини з міжнародними фінансово-кредитними установами; в) інтеграція до світового фінансового ринку, залучення в Україну іноземних інвестицій та співпраця з іноземними партнерами. Відповідно серед основних критеріїв успішної інтеграції України до світової економіки можна відзначити:

- Зростання міжнародного товарообігу із випереджаючим зростанням обсягів експорту;

- Зростання обсягів іноземних інвестицій в Україну;

- Зростання обсягів операцій із гривнею на світовому валютному ринку;

- Мінімізація рівня кореляції між негативними тенденціями розвитку світової економіки та економіки національної.

Щодо кількісних показників зазначених критеріїв, то їх аналіз дозволяє зробити висновок про досить високий рівень торгівельної відкритості України, але в той же час надзвичайно низькі темпи інтеграції до світового фінансового ринку.

Так, зовнішньоторговельний оборот України лише на протязі 2004-2005 рр. збільшився з 32672,23 млн. дол. США до 34287,26 млн. дол. США [82]. При цьому, хоча в 2005 році Україна мала негативне сальдо торгівельного балансу, а також незважаючи на значну частку сировини в структурі експорту, ці дані свідчать про в цілому позитивні наслідки відкритості національної економіки для розвитку зовнішньої торгівлі держави.

Тим не менше, є всі підстави говорити про неповне використання переваг від такої відкритості, про що свідчить і динаміка інтеграції України до світового фінансового ринку, одним із критеріїв якої є обсяг іноземних інвестицій – на 1.01.2006 року в Україну надійшло 16375,2 млн. дол. США прямих іноземних інвестицій. Незважаючи на зростання обсягів іноземного інвестування в Україну, абсолютний розмір цього показника свідчить, по-перше, про відсутність інтересу до вітчизняного фондового ринку з боку іноземних інвесторів і, по-друге, про неможливість використання переваг іноземного інвестування вітчизняними підприємствами. Щодо портфельних іноземних інвестицій, то їх обсяг в Україні на 1.01.2005 р. становив лише 751,1 млн. дол. [31, с.10]. Наведений обсяг іноземного інвестування є надзвичайно низьким у порівнянні із обсягами операцій на міжнародному фінансовому ринку, що свідчить про практичну відсутність інтеграції вітчизняного та світового фінансового просторів.

Низький рівень інтеграції до світового фінансового ринку підтверджується і загальним аналізом платіжного балансу України та міжнародної інвестиційної позиції України. Так, із загального обсягу довгострокових кредитів, залучених до України станом на 1.01.2006 р., 78 % є такими, що надані міжнародними фінансовими організаціями або під гарантії Уряду. Із загального обсягу портфельних інвестицій 76% є інвестиціями в державні боргові цінні папери [31, с.11]. Це свідчить про те, що недержавні суб’єкти фінансового ринку практично не беруть участі у міжнародній фінансовій діяльності, не мають доступу до міжнародного фінансового ринку та не використовують тих переваг і можливостей, що є наслідком світової фінансової глобалізації.

Нарешті, ступінь глобалізованості вітчизняного фінансового ринку можна визначити ступенем кореляції між різними індикаторами фінансового ринку України та світового фінансового ринку. До таких індикаторів можна віднести облікову ставку Національного банку у порівнянні із ставками центральних банків провідних країн світу, відсоткові ставки комерційних банків у порівнянні із ставками на світовому ринку, індекси фондових ринків. На наш погляд, більш показовим є порівняння облікових ставок центральних банків, яке відображає кореляцію в офіційній грошово-кредитній політиці різних країн, і порівняння динаміки фондових індексів, яке відображає кореляцію загальних тенденцій розвитку фінансових ринків.

Щодо облікових ставок центральних банків, то, з огляду на складну фінансову ситуацію в Україні в період переходу до ринкової економіки та нерозвиненість вітчизняного фінансового ринку, порівняння абсолютних величин наведених показників не є повноцінним критерієм визначення зв’язку вітчизняної та світової фінансових систем. В той же час очевидним є те, що збільшення відсоткових ставок Національним банком України на протязі 1997-1998 років є прямим наслідком міжнародної фінансової кризи, що розпочалась із країн Південно-Східної Азії та значною мірою вплинула на розвиток фінансового ринку України. Так само і зниження відсоткових ставок НБУ починаючи з середини 1998 року зумовлено не тільки позитивними змінами у вітчизняній економіці, але і тенденціями розвитку світової економіки.

Аналогічних висновків можна дійти при порівнянні курсу гривні до основних світових валют та співставленні динаміки вітчизняних фондових індексів із міжнародними.

Так, до основних вітчизняних фондових індексів можна віднести індекс ПФТС – Першої фондової торгівельної системи. Порівняння цього індексу із, наприклад, основним індексом фондового ринку США – Dow Jones Industrial Average, який, без сумніву, відображає тенденції розвитку світової економіки в цілому, очевидно засвідчує кореляцію між динамікою зміни цін на цінні папери в Україні і на світовому ринку. В той же час мізерні обсяги торгів та інші особливості вітчизняного фондового ринку не дозволяють використовувати індекс цього ринку як повноцінний критерій оцінки напрямів розвитку вітчизняної економіки.

Все це однозначно свідчать про повільний, але невідворотний процес інтеграції вітчизняної економіки до світової економічної системи. Позитивні наслідки такої інтеграції очевидні вже сьогодні, в першу чергу у сфері міжнародної торгівлі. В той же час можна відзначити відставання інтеграції до світової економіки у фінансовому секторі, що потребує негайної корекції економічної політики держави з метою збільшення обсягів іноземного інвестування та кредитування.

При цьому першочерговим завданням будь-якої держави на шляху міжнародної економічної інтеграції має бути ґрунтовний аналіз ризиків цього процесу. Відповідно задача інтеграції до глобалізованого світового фінансового простору, що стоїть перед Україною, вимагає врахування особливостей сучасної структури світової економіки, ретельного вибору та використання інструментів, які здатні забезпечити максимальну швидкість та ефективність такої інтеграції і одночасно мінімізувати можливі втрати від цього процесу.

Подібне завдання є тим більше актуальним, що, незважаючи на значну глибину світової економічної глобалізації, механізми регулювання фінансового ринку зосереджені більшою мірою в розпорядженні національних структур, адже ефективних та повноважних наднаціональних регуляторних органів до цього часу не створено. Саме тому слід розглядати глобалізацію не тільки в контексті нових інвестиційних можливостей, але і нових ризиків для України. І, на мою думку, при розробці макроекономічної стратегії України в умовах глобалізації першочергова увага має бути приділена саме тим ризикам, які супроводжують процес інтеграції національної економіки до глобалізованого фінансового простору.

До ризиків, притаманних процесу глобалізації в економічній площині та актуальних для України, можна віднести неконтрольований відтік науковців та кваліфікованої робочої сили у більш розвинені країни, зміну структури та обсягів національного виробництва внаслідок значних обсягів імпорту більш конкурентоспроможної продукції, втрату контролю держави та національних корпорацій над стратегічно важливими для економіки підприємствами, тощо.

У фінансовому секторі варто відокремити небезпеку глобальних фінансових криз та небезпеку підриву суверенітету країн з невисоким рівнем розвитку через боргову та іншу фінансову залежність. При цьому рівень цієї небезпеки є тим більшим, чим нижчим є економічний розвиток країни у порівнянні із розвитком провідних держав світу.

Отже, фінансова глобалізація на певному етапі свого розвитку призводить до підвищеної нестабільності національного фінансового ринку внаслідок тісної інтеграції країни до світової економіки. Як показано в попередньому підрозділі, така фінансова нестабільність в першу чергу пов’язана із підвищеною мобільністю капіталів, режимом плаваючих обмінних курсів та фінансовою лібералізацією, що стало наслідком втілюваної більшістю країн світу політики у сферах макроекономіки, фінансового регулювання, оподаткування, тощо. Однак в процесі подальшого розвитку глобалізації світовий фінансовий простір стає дедалі більш однорідним. І на прикладі Європейського союзу можна пересвідчитись, що, незважаючи на скасування всіх обмежень щодо руху капіталів, повноцінний валютно-економічний союз відзначається досить високою стабільністю свого фінансового ринку.

Це ще раз підкреслює, що в процесі подальшого розвитку та лібералізації фінансового ринку України, в процесі його подальшої інтеграції до світового фінансового простору все більш актуальним стає вивчення досвіду іноземних країн щодо шляхів такої інтеграції та щодо уникнення її негативних наслідків. Про важливість вирішення проблем світових фінансових криз говорить і те, що останні засідання МВФ присвячені саме цій проблемі, тому пошук шляхів запобігання виникненню криз, прийняття необхідних заходів для пом’якшення та ліквідації їх наслідків належать до числа головних завдань при інтеграції України у світовий фінансовий простір.

Результатом вирішення цих завдань має бути завчасне виявлення та ліквідація передумов фінансової нестабільності, обмеження національного ринку від негативного впливу міжнародних кризових процесів та в ідеалі - створення умов, за яких виникнення фінансових криз є неможливим. Тому вважаю за необхідне розглянути методи та інструменти державної політики, спрямованої на досягнення цих цілей.

В першу чергу до таких методів можна віднести методи контролю над міжнародними потоками капіталів. Ці методи розвивались одночасно із загальною лібералізацією міжнародного ринку, появою нових фінансових інструментів та технологічним прогресом.

В сучасних умовах, коли країни, що розвиваються, все більшою мірою інтегруються до світового фінансового простору, у цих країнах спостерігаються суттєві коливання в обсягах притоку та відтоку інвестицій, що зумовлює необхідність активного використання заходів регулювання міжнародних потоків капіталу. І якщо, наприклад, в післявоєнний період таке регулювання було зумовлено довгостроковими цілями – або стимулюванням економічного розвитку, або завданням зберегти промисловість у власності національних корпорацій, то в сучасних умовах регулювання міжнародних потоків капіталу, зумовлене значною мірою саме глобалізаційними процесами, спрямоване в першу чергу на регулювання рахунку поточних операцій і недопущення короткострокових коливань у платіжному балансі.

При цьому необхідно відзначити, що негативні наслідки для економіки країни можуть бути пов’язані як із відтоком, так і з притоком іноземного капіталу, тому заходи щодо контролю над імпортом капіталу аналогічні заходам щодо контролю над експортом, а сам контроль тісно пов’язаний із валютною політикою держави та обмеженнями щодо операцій поточного рахунку платіжного балансу (щодо відкриття рахунків в іноземних банках, валютних операцій, тощо).

З огляду на викладене, на сьогоднішній день можна виділити три основних шляхи обмеження міжнародної фінансової активності.

По-перше, це запровадження податків або податкоподібних обмежень на міжнародні фінансові операції, які сприяють підвищенню вартості транзакцій та відповідно зменшенню їх прибутковості. Серед цих заходів – так званий податок Тобіна, тобто податок на операції на міжнародному валютному ринку, ідея якого була вперше проголошена лауреатом Нобелівської премії Джеймсом Тобіном в 1978 році, або податок на придбання цінних паперів емітентів іншої країни. Серед альтернатив податку Тобіна можна відзначити пропозиції щодо оподаткування всіх міжнародних транзакцій (з огляду на складність відокремлення валютних операцій), або, з метою зменшення саме валютних спекуляцій, щодо оподаткування прибутків тільки від короткострокових валютних операцій [5, с.206].

Варто відзначити, що серед прихільників подібних заходів є не тільки науковці-теоретики чи політичні діячі, але і відомі фінансисти, такі як Д.Сорос або У.Баффет. Наприклад, У.Баффет висловлювався за запровадження 100% податку на всі прибутки, отримані від операцій з цінними паперами або деривативами строком менше одного року [5, с.207]. В той же час запровадження подібних обмежень на міжнародному рівні на сьогоднішній день виглядає нереальним, як через відсутність повноважних міжнародних органів, так і з огляду на протилежність цілей, що ставлять перед собою різні країни при проведенні фінансової політики.

До другого шляху можна віднести безпосередні обмеження обсягів руху капіталів. Наприклад, і здійснення іноземного інвестування резидентами, і надходження інвестицій від нерезидентів може бути предметом ліцензування з боку держави. Також може бути передбачений ліміт щодо обсягів іноземних інвестицій в певні (або усі) галузі, або навіть в окремі підприємства. В умовах України прикладом такої політики є обмеження щодо присутності нерезидентів на страховому ринку, або, як опосередковане обмеження, що стосується не тільки іноземних інвесторів – заборона приватизації певних підприємств або галузей (наприклад, трубопроводів або атомної енергетики), або заборона на передачу у власність іноземцям земель сільськогосподарського призначення.

Нарешті, до непрямих методів контролю над рухом капіталу можна віднести:

· вимоги до капіталу фінансових інституцій, які полягають у необхідності мати певну заставну суму при проведенні міжнародних фінансових операцій;

· заборону на сплату відсотків по депозитах нерезидентам;

· обмеження щодо обсягів банківських активів в іноземній валюті;

· обмеження щодо обсягів продажу нерезидентам боргових інструментів - облігацій або інструментів грошового ринку;

· обмеження щодо іноземних запозичень, які можуть встановлюватись у вигляді або спеціального податку, або у вигляді вимоги внесення спеціального депозиту у центральний банк пропорційно до розміру такого запозичення;

· розширення валютного коридору, тобто зони припустимого коливання валютного курсу, що збільшує ризиковість інвестицій у активи, деноміновані в цій валюті і відповідно сприяє скороченню іноземних інвестицій.

Прикладом застосування подібних заходів може слугувати політика Центрального Банку Філіппін, який після кризи 1996-1997 років обмежив мінімальні строки іноземних вкладів в місцевих банках 90 днями [5, с.209].

Наведений перелік інструментів є далеко не повним, і в той же час відображена різноманітність заходів, що використовуються з метою попередження інтенсивного притоку та відтоку іноземних коштів, свідчить про постійний пошук шляхів зниження мінливості міжнародних фінансових ринків та намагання більшості країн обмежити вплив суб’єктів світового фінансового ринку на розвиток національної фінансової системи.

Більшість країн, що розвиваються, використовує повністю або частково наведені вище заходи та інструменти. Наприклад, в Чилі свого часу було запроваджено податок на іноземні запозичення, в Бразилії – і на запозичення, і на іноземне інвестування на фондовому ринку. При цьому заходи щодо обмеження чи заборони притоку капіталу супроводжувались заходами щодо лібералізації правил репатріації капіталу, аби в жодному разі не порушити прав іноземних інвесторів. Але для України, на мій погляд, наведені заходи є неприйнятними, адже національний фінансовий ринок не досяг достатнього ступеню розвитку, а характерною рисою вітчизняної економіки є потреба у значному обсязі вільних грошових коштів, які можуть бути використані для оновлення основних фондів, поповнення обігових коштів, використання у якості кредитних ресурсів.

В умовах дефляції або низьких темпів інфляції, стабільного валютного курсу і одночасно досить високих кредитних ставок, які спостерігаються в Україні на протязі останнього часу, було б доцільно вжити заходів для пожвавлення вітчизняного фінансового ринку. З цією метою необхідним є всебічне стимулювання притоку іноземного капіталу до країни – як у вигляді прямого або портфельного інвестування, так і у вигляді запозичень.

Тому можна запропонувати наступне:

· Всебічне стимулювання інвестиційної діяльності, в першу чергу – інвестицій у основні фонди. При цьому йдеться не стільки про іноземні інвестиції, як про створення загального сприятливого інвестиційного клімату. Основним шляхом такого стимулювання має стати податкова політика, в тому числі щодо норм амортизації, та політика щодо стимулювання технічної модернізації виробництва.

· Лібералізація вітчизняного фінансового ринку шляхом пом’якшення умов доступу до ринку іноземних фінансових інституцій – банків, страхових компаній, закладів спільного інвестування.

· Пом’якшення умов доступу до міжнародних фінансових ринків вітчизняних позичальників та інвесторів.

· Реформування страхової, пенсійної системи та системи фінансового посередництва з метою посилення ролі інституційних інвесторів та одночасного залучення до інвестиційних процесів приватних коштів.

Щодо заходів із ліквідації наслідків фінансової нестабільності, то в західній науковій думці на сьогоднішній день переважають пропозиції щодо застосування різноманітних кредитних інструментів. Наприклад, щодо створення міжнародного кредитору “останньої інстанції” (an international lender of last resort), або інших способів надання країнам, що потерпають від кризи, значних допоміжних кредитів. Але застосування подібних механізмів спрямоване на ліквідацію короткострокових наслідків фінансової кризи та не виправляє ані причин виникнення, ані структурних зрушень у економіці, що виникли внаслідок кризи. Більше того, використання таких інструментів призводить до збільшення нестабільності через впевненість учасників ринку у наданні фінансової допомоги з боку держави.

Тому створення кредитору “останньої інстанції” в будь-якій формі, збільшення валютних резервів, створення інших резервних фондів і тому подібні заходи не можуть вважатись достатніми для запобігання фінансовій нестабільності в країнах, що розвиваються, до яких можна віднести і Україну. Для України прийнятним може бути лише поєднання таких заходів із заходами контролю над капіталом, лібералізацією та стимулюванням розвитку фінансового ринку, наведеними вище.

Підсумовуючі, можна зробити висновок, що досить високий рівень відкритості національної економіки України проявляється в першу чергу і переважно у міжнародній торгівлі – наприклад, частка експорту у вітчизняному ВВП складає 56,4%, що є надзвичайно високим рівнем у порівнянні з іншими країнами світу. Але з огляду на структуру вітчизняного експорту, який переважно складається з продукції гірничо-металургійного комплексу, хімічної, текстильної галузей, тобто продукції з низьким рівнем доданої вартості, його обсяги значною мірою залежать від кон’юнктури світового ринку. Така залежність безпосередньо впливає на вразливість національної фінансової системи, адже фінансова система значною мірою відображає ситуацію у реальному секторі економіки. Тому надзвичайно сильним є вплив тенденцій розвитку і світової економіки в цілому, і міжнародного фінансового ринку зокрема на розвиток ринку вітчизняного. Очевидно, що в цій ситуації одним із головних завдань уряду стає обмеження масштабів такого впливу. В той же час варто ще раз наголосити, що цей вплив є лише відображенням ситуації у реальному секторі, адже не має підстав говорити про достатній рівень глибини інтегрованості національного фінансового сектору до міжнародного ринку. Свідченням цьому є в першу чергу низький обсяг іноземних інвестицій та низький рівень міжнародних кредитів.

Отже, незважаючи на позитивну динаміку розвитку глобалізаційних процесів в Україні, слабкий рівень інтегрованості країни до міжнародних економічних відносин виступає як свого роду бар'єр, котрий гальмує можливості позитивного впливу фінансової глобалізації на Україну і відкриває шлях для впливу негативного. При цьому повільна інтеграція України у світовий фінансовий простір зумовлена в першу чергу внутрішньодержавними проблемами – недостатнім рівнем реформування економіки, нерозвиненістю національного фінансового ринку, невідповідністю законодавчих та інших норм міжнародним стандартам. Наприклад, показники вітчизняного фінансового ринку не дозволяють належним чином робити висновки щодо динаміки розвитку вітчизняної економіки, що значною мірою стримує іноземних кредиторів та інвесторів від здійснення операцій в Україні.

Тому можна стверджувати, що проблема ролі та місця України в світі залежатиме від ефективності здійснення економічних реформ в країні. Аби вплив глобалізації на економіку України полягав не тільки у збільшенні рівня фінансової нестабільності, але і в отриманні державою всіх переваг, притаманних глобалізаційним процесам, держава має створити сприятливі умови для повномасштабної інтеграції всіх сегментів вітчизняної економіки до світового економічного простору, які в першу чергу мають полягати у розвиткові вітчизняного законодавства та розбудові відповідної сучасним умовам ринкової інфраструктури.

3.2. Сучасний стан процесів залучення міжнародного капіталу в Україну

Загальний обсяг ПІІ в Україну станом на 1 січня 2006 року, становив 16375,2 млн дол. або 349,0 дол. на душу населення [82].

Таблиця 3.1.

Прямі іноземні інвестиції в Україну на 01.01.2006 (млн. дол. США) [82]

Таблиця 3.2.

Прямі інвестиції (на початок року; наростаючим підсумком, млн. дол. США) [82]

Ці показники значно відстають від аналогічних показників держав Центральної і Східної Європи, зокрема Польщі, Угорщини та Чехії, що свідчить про низьку конкурентоспроможність України щодо залучення ПІІ.

В Україні присутні ПІІ з 118 країн світу, проте на лише 10 з них припадає майже 85 % загального обсягу. Основними країнами-інвесторами української економіки станом на 01.01.2006 року є: Німеччина – 5505,5 млн. дол. (33,6 % загального обсягу), Кіпр – 1562,0 млн. дол. (9,5 %), Австрія – 1423,6 млн. дол. (8,7 %), США – 1374,1 млн дол. (8,4 %), Сполучене Королівство – 1155,3 млн дол. (7,1 %), Російська Федерація – 799,7 млн дол. (4,9 %), Нідерланди – 721,8 млн дол. (4,4 %), Віргінські острови – 688,7 млн дол. (4,2 %), Швейцарія – 445,9 млн. дол. (2,7 %) та Польща – 224,0 млн. дол. (1,4 %) [82].

Відтак на країни ЄС припадає 11746,32 млн дол. ПІІ (71,7 % від загальної кількості ПІІ). З них 81,0 % (або 58,1 % від загальної кількості) ПІІ надійшли з країн – «старих» членів (ЄС-15) (9510,13 млн дол.), і 19,0 % - з нових членів ЄС (2236,19 млн. дол.). Водночас надходження ПІІ з країн СНД становить лише 5,3 % (874,63 млн дол.) [82].

При цьому динаміку прямих іноземних інвестицій у 2005 р. визначали такі особливості.

- Суттєвий абсолютний приріст надходжень ПІІ. Протягом року в Україну надійшло інвестицій на суму 7868,1 млн. дол. США, за цей же період нерезидентами було вилучено капіталу на 375,2 млн дол. В цілому приріст іноземного капіталу у 2005 році становив 7328,2 млн дол. або 181,0 % до обсягів інвестицій на початок року та 325,3 % до його приросту за 2004 рік. Разом із тим, з указаної суми 4878,12 млн. дол. – надходження від продажу ВАТ «Криворіжсталь». За вирахуванням цієї статті чистий приріст ПІІ в 2005 році становив 2450,1 млн. дол., тобто 27,1 % зростання за рік та на 8,8 % більше порівняно із приростом 2004 року [82].

- У географічному розрізі у 2005 році найбільше зріс капітал нерезидентів з Німеччини – на 4851,8 млн. дол. (у 7,4 рази, що пояснюється тим, що покупець «Криворіжсталі» компанія «Mittal Steel Germany GmbH» зареєстрована у Німеччині), Австрії – на 1062,5 млн дол. (у 2,9 рази, у зв’язку із купівлею австрійським «Raiffeisen Bank» контрольного пакету акцій банку АППБ «Аваль»), Кіпру – на 460,6 млн. дол. (на 41,8 %), Сполученого Королівства – на 199,9 млн дол. (20,9 %), США – на 183,5 млн. дол. (15,4 %), Віргінських островів – на 106,5 млн дол. (18,3 %) Обсяг інвестицій з Російської Федерації збільшився на 78,9 млн дол., або 10,9 % [82].

- Ріст надходження ПІІ з ЄС. У 2005 році найбільше зросли ПІІ з країн ЄС – на 137,5 % порівняно з початком року (на 6800,03 млн дол.). У структурі інвестицій з ЄС переважають надходження ПІІ з країн ЄС-15, на які припадає 85,7 % загального обсягу надходження ПІІ у 2005 році. На країни – нові члени ЄС припало 7,1 %, країни СНД – 1,3 % загального надходження ПІІ за цей період. Слід відзначити, що на структуру припливу ПІІ у 2005 р. суттєво вплинули придбання ВАТ «Криворіжсталь» та АППБ «Аваль». Проте й за вирахуванням надходжень від цих операцій 57,3 % надходжень склали інвестиції з ЄС-15, 21,2 % – з ЄС-10, 3,8 % – з СНД. Водночас високою є частка в ПІІ офіційних офшорних територій (майже 15,6 % або 2546,08 млн дол. станом на 1.01.2006; у 2005 році без урахування нерозподілених обсягів ПІІ ця частка була значно вищою і становила 26,0 %). Зазначене свідчить про недостатню прозорість ПІІ, які надходять в Україну. Низька частка інвестицій, що офіційно надходять з країн СНД, сигналізує про незацікавленість компаній з пострадянського простору, насамперед – російських, у прозорій діяльності на території України [82].

- Концентрація ПІІ на високоприбуткових та швидкоокупних сегментах національної економіки. Станом на 1 січня 2006 року найбільші обсяги ПІІ було зосереджено на підприємствах оптової торгівлі та посередництва в торгівлі (1771,4 млн дол. або 16,0 % загального обсягу інвестицій), металургії та обробленні металу (1232,3 млн дол. або 11,1 %), харчової промисловості та перероблення сільськогосподарських продуктів (1169,3 млн дол. або 10,5 %), фінансової діяльності (1052,5 млн дол. або 9,5 %), операцій з нерухомістю, здавання під найом та послуги юридичним особам (926,5 млн дол. або 8,3 %), транспорту і зв’язку (743,7 млн дол. або 6,7 %). На провідну інноваційну галузь - машинобудування - припадає лише 6,3 % (693,8 млн дол.) [82].

- Тенденція галузевої концентрації ПІІ в окремих галузях економіки України мала місце і у 2005 році. Протягом року 4 сектори економіки (металургія та оброблення металу, фінансова діяльність, оптова та роздрібна торгівля, операції з нерухомістю) залучили 68,1 % загального обсягу ПІІ. Найпривабливішими для іноземних інвесторів у 2005 році були: металургія та оброблення металу (762,28 млн дол. або 31,1 % загального приросту ПІІ), фінансова діяльність (358,18 млн дол. або 14,6 %), оптова та роздрібна торгівля (295,97 млн дол. або 12,1 %), операції з нерухомістю (252,22 млн дол. або 10,3 %). В харчову промисловість, яка залишається серед лідерів за загальним обсягом ПІІ, в 2005 р. надійшло лише 41,7 млн дол. або 1,7 % надходження капіталу, в машинобудування – 36,70 млн дол. або 1,5 %). Низьким є рівень внесків у вигляді нематеріальних активів – лише 2,53 млн дол. у 2005 р. (3,60 млн дол. у 2004 році), що вказує на практичну відсутність технологічних інновацій у ПІІ [82].

- Орієнтація ПІІ на купівлю існуючих підприємств, зокрема через приватизацію, а не створення нових підприємств та виробництв. Як уже зазначалося, 80,5 % з сумарного приросту ПІІ в Україні у 2005 р. склали дві операції з придбання акцій вже існуючих потужних та ефективних українських компаній [82].

- Підвищення регіональної концентрації ПІІ. Якщо станом на 01.01.2005 р. 5 регіонів – найбільших реципієнтів ПІІ (м. Київ, Дніпропетровська, Одеська, Київська та Донецька області) концентрували 58,1 % їх загального надходження, то на 01.01.2006 р. цей показник досяг уже 64,0 %. Тільки у м. Київ та Дніпропетровську область надійшло 48,0 % всіх ПІІ. У 2005 році в регіональному розрізі найбільші ПІІ надійшли у Дніпропетровську область (896,13 млн дол.), м. Київ (757,93 млн дол.), АР Крим (128,54 млн дол.), Луганську область (123,31 млн дол.). Водночас інші на області практично не отримують ПІІ, або отримують їх у незначних обсягах. Їхня частка в загальному обсязі ПІІ в України з кожним роком знижується. Так, якщо станом на 01.01.2004 р. на 20 регіонів (19 областей та м. Севастополь) припадало 29,9 % ПІІ, на 01.01.2005 р. – 28,0 %, станом на 01.01.2006 р. – лише 26,9 %. Вказані регіони мають також найнижчі показники накопичених ПІІ в розрахунку на душу населення [82].

3.3. Основні напрямки оптимізації інтеграції України до світових ринків капіталу в умовах фінансової глобалізації

Глобалізаційні процеси у всіх без виключення сферах суспільного життя поступово охоплюють всі реґіони світу, при цьому економічна глобалізація стає головним фактором розвитку світової економіки. Однак, виходячи з аналізу статистичних показників розвитку міжнародних економічних відносин на протязі ХХ та початку ХХІ століття, можна дійти висновку, що економічна глобалізація не є принципово новим явищем для людства і значною мірою сучасні глобалізаційні процеси призводять до повернення ліберального режиму зовнішньоекономічної діяльності, що існував наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття.

Випереджаючі темпи розвитку міжнародних фінансових ринків у порівнянні із реальним сектором світової економіки свідчать про випереджаючі темпи розвитку фінансової глобалізації у порівнянні з іншими видами економічної глобалізації. Можна зробити висновок, що фінансова глобалізація супроводжується значною користю для фінансових ринків більшості держав, адже глобалізація сприяє розвитку фінансових ринків та вдосконаленню функціонування фінансової системи. Країни, що розвиваються, отримують доступ до більших обсягів капіталу, завдяки інтеграції у світовий фінансовий простір покращується фінансова інфраструктура цих країн. Однак переваги у вигляді спрощеного залучення чи розміщення активів супроводжуються зростанням ступеню ризику фінансових операцій.

Об’єднання окремих національних фінансових ринків у єдиний світовий фінансовий простір, яке є безпосереднім наслідком фінансової глобалізації, вимагає лібералізації внутрішнього фінансового сектору та операцій по транскордонному руху капіталів. Результатом такої лібералізації стала масштабна інтенсифікація та зміни у природі міжнародних потоків капіталу. Внаслідок цього міжнародна міграція капіталів серед інших факторів виробництва набула значення провідного чинника в процесі розвитку світової економіки, а іноземне інвестування стає невід’ємною та здебільшого визначною частиною внутрішніх економічних процесів більшості держав.

Але, не зважаючи на суттєве зростання загальних обсягів міжнародного руху капіталу, розподіл інвестиційних ресурсів між реґіонами із різним ступенем розвитку відзначається значною нерівномірністю. З огляду на це можна говорити про суперечливість та неоднозначність розгортання процесу глобалізації, зокрема глобалізації міжнародних фінансових відносин та неоднаковий вплив міжнародної фінансової складової на економічний розвиток окремих груп країн.

Відзнаками останнього на сьогодні етапу фінансової глобалізації є зміна структури потоків капіталу на користь приватних інвестицій та заміна потоків, спрямованих на розвиток виробництва у різних реґіонах світу, на користь міжнародної диверсифікації інвестиційного портфеля. Окрім цього, спостерігається зростання абсолютного обсягу інвестицій у країни, що розвиваються та поступове вирівнювання обсягів накопичених інвестицій у різних країнах. Однак зазначене вирівнювання відбувається переважно між країнами із приблизно однаковим ступенем розвитку, в той час як відносна частка інвестицій у країни, що розвиваються, зменшується, тобто ступінь залучення до глобалізації країн із різним рівнем економічного розвитку є різним. Відповідно різним є ефект, що отримують різні держави від участі у процесах глобалізації – цей ефект є тим більшим, чим вищим є рівень економічного розвитку країни.

Тим не менше, в перспективі одним із найважливіших наслідків фінансової глобалізації має стати поступове вирівнювання обсягів інвестування та вартості фінансових активів в різних реґіонах.

Економічні системи країн із найменшим рівнем економічного розвитку та країн, що розвиваються, є надзвичайно вразливими перед дією глобалізаційних чинників, що призводить до підвищення ризику фінансової нестабільності в цих країнах. Тому очевидно, що на певному етапі своєї еволюції фінансова глобалізація призводить до зростання рівня ризику, притаманного операціям на фінансовому ринку. Особливо, з огляду на наведені причини, ця ризикованість проявляється в початковий період фінансової лібералізації у країнах, що розвиваються. Відповідно, головне завдання країн з так званими новостворюваними ринками полягає у мінімізації ступеня вразливості від зовнішніх шоків та від зміни позицій іноземних інвесторів, що спрямовують у ці країни великі потоки “гарячих” капіталів.

Високий ступінь мінливості потоків капіталу свідчить про надзвичайну чутливість цих потоків до своїх детермінантів, більшість з яких тісно пов’язана із ступенем глобалізованості національного фінансового ринку і в кінцевому підсумку визначає рівень ризику та прибутковості інвестицій. Тобто можна зробити висновок, що внаслідок надзвичайно високої ліквідності глобалізованого фінансового ринку міжнародний капітал має тенденцію до притоку у країни із найкращими макропоказниками. Але в той же час надлишок капіталу призводить до погіршення макроекономічних показників, зростання спекулятивних інвестицій та сприяє нестабільності національного фінансового ринку. Відповідно значні обсяги іноземного інвестування до країни можуть стати безпосередньою причиною як фінансової кризи, так і наступної рецесії у реальному секторі національної економіки.

Не зважаючи на значний рівень загальної відкритості економіки та позитивну динаміку у подальшому включенні України до світового господарства, фінансовий сектор країни відзначається слабкою взаємодією із міжнародним фінансовим ринком. Відставання інтеграції до світової економіки у фінансовому секторі потребує негайної корекції економічної політики держави з метою збільшення обсягів іноземного інвестування та кредитування.

Задача інтеграції до глобалізованого світового фінансового простору, що стоїть перед Україною, вимагає врахування особливостей сучасної структури світової економіки, ретельного вибору та використання інструментів, які здатні забезпечити максимальну швидкість та ефективність такої інтеграції і одночасно мінімізувати можливі втрати від цього процесу. При цьому особлива увага має бути приділена ризикам, які супроводжують процес інтеграції національної економіки до глобалізованого фінансового простору.

В процесі подальшого розвитку та лібералізації фінансового ринку України, в процесі його подальшої інтеграції до світового фінансового простору надзвичайно актуальним є вивчення досвіду іноземних країн щодо шляхів такої інтеграції та щодо уникнення її негативних наслідків.

З метою завчасного виявлення та ліквідації передумов фінансової нестабільності, обмеження національного ринку від негативного впливу міжнародних кризових процесів іноземними науковцями пропонується застосування різноманітних заходів державного регулювання. Але для України, на мій погляд, більшість наведених заходів не є прийнятними, адже національний фінансовий ринок не досяг достатнього ступеню розвитку, а характерною рисою вітчизняної економіки є потреба у значному обсязі вільних грошових коштів, які можуть бути використані для оновлення основних фондів, поповнення обігових коштів, використання у якості кредитних ресурсів. Тобто створення кредитору “останньої інстанції” в будь-якій формі, збільшення валютних резервів, створення інших резервних фондів і тому подібні заходи не можуть вважатись достатніми для запобігання фінансовій нестабільності в країнах, що розвиваються, до яких можна віднести і Україну.

У вітчизняних умовах було б доцільним поєднання таких заходів із заходами контролю над капіталом, лібералізацією та стимулюванням розвитку фінансового ринку, в тому числі – щодо розбудови фінансової інфраструктури. З цією метою необхідним є всебічне стимулювання притоку іноземного капіталу до країни – як у вигляді прямого або портфельного інвестування, так і у вигляді запозичень. При цьому роль, яку відіграють у світовій економіці ТНК, свідчить про необхідність стимулювання ТНК до такого інвестування, що має бути одним з ключових аспектів державної політики.

Аби вплив глобалізації на економіку України полягав не тільки у збільшенні рівня фінансової нестабільності, але і в отриманні державою всіх переваг, притаманних глобалізаційним процесам, держава має створити сприятливі умови для повномасштабної інтеграції всіх сегментів вітчизняної економіки до світового економічного простору, в першу чергу шляхом розвитку вітчизняного законодавства та розбудови відповідної сучасним умовам ринкової інфраструктури.

Висновки до Розділу 3.

Аналіз поточної участі України в процесах ММК свідчить про її незначне залучення в них. Разом з тим має місце виняткова корисність функціонування іноземного капіталу в економіці України – ефективність роботи іноземного капіталу значно вище, ніж національного.

Виявлено зміни в мотивації поведінки іноземних інвесторів щодо вкладення капіталу в Україну: зростання вагомості мотивів завоювання нових ринків збуту замість мотивів використання країни як виробника та експортера товарів.

Встановлено, що Україна має суттєві перешкоди щодо участі в процесах ММК як з позицій його експорту, так й імпорту, зокрема через відсутність екстенсивних ресурсів щодо підвищення ефективності використання капіталу як одного з факторів відтворювального процесу через зниження оцінки вартості інших факторів, відсутність ефективного механізму розподілу капіталу в еконо-міці України. Виявлені значні розбіжності між концентрацією населення, інвес-тиційними потоками та обсягами експорту/імпорту в різних регіонах України.

Проведено аналіз розвитку та сучасного стану фінансового ринку України. Результати свідчать про значну розбалансованість механізмів регулювання розподілу капіталу в Україні. Доведено, що його сучасне становище заважає залученню Україною іноземного капіталу.

Висновки

Проведене в роботі дослідження дозволяє зробити певні висновки.

Розвиток інтеграційних процесів обумовлений об'єктивними економічними законами організації суспільства, насамперед процесами глобалізації. Міжнародна міграція капіталу (ММК) – вираження суті капіталу, його самоствердження як самозростаючої вартості. Динамічне включення національних економік у процеси міграції капіталу є , таким чином, об'єктивним вираженням сутності капіталу

Процеси ММК мають місце як між національними економіками, так і на наддержавному рівні. Розвиток господарського співробітництва на міжнародному рівні ґрунтується на об'єктивній необхідності існування міжнародних економічних зв'язків. Інтеграційні процеси національних економік, в основі яких лежить ММК, можуть розглядатися як у функціональному, так і в територіальному аспектах, при цьому інтеграційна взаємодія національних економік на основі процесів ММК значно меншою мірою залежить від географічного ареалу розташування країн, що вступають в інтеграційну взаємодію, ніж це має місце у випадку загальноекономічної інтеграції.

При розгляді численних теорій міграції капіталу особливу увагу заслуговують неокласичні та неокейнсіанські теорії. Найбільш привабливою з погляду пояснення особливостей міжнародної міграції капіталу сьогодні є теорія конкурентних переваг Майкла Портера.

Формування інтегрування національної економіки в процеси ММК відбувається на основі об'єктивних передумов і факторів. Інтеграція національних економік у процеси ММК має місце лише у випадку набування середовищем ММК системної цілісності. Обґрунтовано, що інтеграція є найбільш результативною формою соціально-економічної взаємодії.

Інтеграція національних економік у процеси ММК значно меншою мірою залежить від геополітичних особливостей країни, ніж це має місце у випадку з загальноекономічною регіональною інтеграцією. Це означає істотне розширення географічного поля інтегрування національних економік у процеси ММК.

Розвиток процесів ММК на сучасному етапі характеризується зростаючою зацікавленістю країн щодо участі в них. Результати дослідження історії розвитку та сучасного стану процесів ММК у світі свідчать про істотні трансформації у домінуючих формах руху капіталу протягом кінця 1990-х – початку 2000-х років: відбулося істотне зниження ролі банківських позичок у структурі ввозу іноземного капіталу, зросла питома вага ПІІ, збільшилася частка портфельних інвестицій. Відбулися зміни й усередині групи портфельних інвестицій, а саме зазнало значного поширення ММК у формі облігацій. Переважаючою стала фондова модель розподілу капіталу. Для країн, що розвиваються найбільш динамічною є ММК у формі ПІІ.

Група розвинених країн світу є нетто-кредитором потоків ПІІ, група інших країн – нетто-дебітором. Незважаючи на значні зміни в темпах росту та обсягах ММК протягом останнього десятиріччя, пропорції розподілу капіталу між розвиненими країнами і країнами, що розвиваються, не змінилися. Отже, виходячи з обумовленості розвитку національної економічної системи ступенем її включення до процесів ММК, необхідно розглядати порівняльні переваги України перед розвинутими країнами.

Аналіз поточної участі України в процесах ММК свідчить про її незначне залучення в них. Разом з тим має місце виняткова корисність функціонування іноземного капіталу в економіці України – ефективність роботи іноземного капіталу значно вище, ніж національного. Слід зазначити, що Україна має суттєві перешкоди щодо участі в процесах ММК як з позицій його експорту, так й імпорту, зокрема через відсутність екстенсивних ресурсів щодо підвищення ефективності використання капіталу як одного з факторів відтворювального процесу через зниження оцінки вартості інших факторів, відсутність ефективного механізму розподілу капіталу в економіці України.

В аспекті інтеграції в процеси ММК Україна повинна зробити кроки у бік усунення суперечностей в національній економічній системі як частини системи вищої ієрархії з погляду скорочення розриву в параметрах існуючих і необхідних економічних передумов ефективного використання капіталу, інституціональної структури забезпечення міграції капіталу.

Головною умовою для розширення інтеграції є скасування бар'єрів для ММК. Частина системи не може бути відокремлена від неї. Разом з тим, зняття бар'єрів не повинне викликати обмеження конкуренції й ефективного функціонування вітчизняних ринків. Такі заходи повинні вживатися винятково за умови наявності в національній економіці відносних конкурентних переваг, здатних не тільки залучити іноземний капітал, але й утримати в орбіті національних економічних процесів достатній для її розвитку обсяг капіталу.

Принциповою умовою успішного включення вітчизняної економіки в процеси ММК є розвиток пріоритетних сегментів вітчизняного фінансового ринку відповідно з особливостями розвитку сучасних міжнародних відносин по розподілу капіталу.

Слід зазначити, що Україна має значний потенціал для інтеграції в процеси ММК. Разом з тим, успішність входження України в міжнародні відносини після розподілу капіталу залежить від рішення наступних проблем:

-вишукування ресурсів для підвищення оцінки фактора праці і забезпечення ефективної норми використання капіталу в Україні;

-забезпечення ефективного розподілу капіталу усередині національної економіки, насамперед за рахунок інститутів фондового ринку;

-розвиток галузей, здатних принести кумулятивний ефект;

-адекватного вимогам економічної безпеки регулювання припливу іноземного капіталу у позичковій і інвестиційній формі, зокрема у формі портфельних і прямих інвестицій;

-поліпшення інвестиційного клімату України;

-відкриття економіки України не тільки до прийому, але і до вивозу капіталу.

В умовах обмеженості ресурсів національної економіки пріоритетними напрямками рішення цих проблем повинні стати заходи щодо:

· скорочення масштабів тіньового сектора і за рахунок цього:

· пом'якшення адміністративних бар'єрів для ММК за участю України;

· зниження податкового тиску на вітчизняну економіку;

· зниженню витрат на трансферт капіталу через кордони економіки України.

Успішність реалізації останніх двох заходів є запорукою ефективного використання потенціалу України і становить чи єдиний спосіб поліпшення інвестиційної привабливості України в умовах хронічної недофінансованості, незбалансованості механізму розподілу і низької ефективності використання капіталу у межах вітчизняної економіки, неможливості подальшого екстенсивного використання для підвищення норми прибутку на одиницю капіталу інших факторів процесу відтворення. Принципово стимулювання ринкових перетворень у національній економіці, тісне співробітництво уряду і суб'єктів підприємницької діяльності України. Основою успіху повинні стати зусилля на макро- і мікро-рівнях як з боку органів державної влади, так і з боку підприємців України.

Загальними принципами концепції інтегрування України в процеси ММК повинні стати такі: прозорість, простота, передбачуваність.

Список використаних джерел

1. Алтухов В. Многомерный мир третього тысячелетия // Мировая экономика и международные отношения. - 2000. - № 7. - С.30-38.

2. Андрущенко В. Л. Орієнтири вітчизняної фінансової думки // Фінанси України. - № 4. – 2000. – С.3-11.

3. Андрущенко В.Л. Фінансова думка Заходу в ХХ столітті: (Теоретична концептуалізація і наукова проблематика державних фінансів). – Львів : каменяр. – 2000. – 303 с.

4. Афонцев С. Проблема глобального управления мирохозяйственной системой: теоретические аспекты // Мировая экономика и международные отношения. - 2001. - №5. - С.65-70.

5. Бойко А. В. Прямі іноземні інвестиції як фактор підвищення національної конкурентоспроможності // Творча спадщина Йозефа А. Шумпетера та трансформація сучасної економіки України. — Чернівці, 2003. — С.203–210.

6. Боринець С.Я. Міжнародні фінанси: Підручник. - К.:Знання-Прес,2002. – 311 с.

7. Вовк С. Фінансова глобалізація та Україна: прямі іноземні інвестиції// Вісн. Терноп. акад. нар. госп-ва. - 2005. - № 5-1. - С.258-262.

8. Глобализация финансовых рынков: движущие силы и последствия // Деньги и кредит. – 1998. - №5. – С.27-30.

9. Гончарова Н. М. Застосування теоретичних моделей міжнародного руху капіталів для формування інвестиційної політики в Україні // Вісник. — К., 2001. — Вип. 48. — С.45–49.

10. Горбачова О. М. Проблеми залучення прямих іноземних інвестицій в Україну // Проблеми інформатизації та управління. — К., 2003. — Вип.7. — С.118–121.

11. Губський Б.В. Інвестиційні процеси в глобальному середовищі. – К.: Наукова думка. – 1998. - 389 с.

12. Данілов О.Д. Інвестування: Навч. посіб. для студ. вузів / О. Д. Данілов, Г.М. Івашина, О.Г. Чумаченко; Держ. податк. адмін. України; Акад. держ. податк. служби України. - К.:Комп'ютерпрес, 2001. - 363 с.

13. Добкін А. І. Прямі іноземні інвестиції як джерело акумуляції коштів у країні та умови їх залучення // Економіка: проблеми теорії та практики. — Д., 2005. — Вип.200, т.1. — С.231–242.

14. Доронин И. Мировой финансовый рынок на пороге ХХI в. // Мировая экономика и международные отношения. 2000. - №8. – С.33-40.

15. Дудін Т. Іноземні інвестиції як фактор глобалізації світової економіки: Прямі іноземні інвестиції // Держава та регіони. Серія: Економіка та підприємництво. - 2005. - № 4. - С.97 - 102.

16. Евстигнеев В. Финансовая глобализация - явление и методологический инструмент // Мировая экономика и международные отношения. - 2001. - №3. - С.74-76.

17. Економічні та організаційно-правові аспекти іноземних інвестицій в Україні / В.Г.Федоренко, Т.О.Проценко, В.В.Солдатенко та ін.; Наук. ред. В.Г.Федоренка; Держ. податк. адмін. України, Нац. акад. ДПС України. — Ірпінь, 2004. — 397 с.

18. Загашвили В., Шишков Ю. Мировая торговля и международные инвестиции // Мировая экономика и международные отношения. – 2000. - №8. – С.17-24.

19. Захарін С.В. Механізм державного регулювання іноземного інвестування / [Відп. ред. М.С.Герасимчук]; Ін-т економіки НАН України. - К., 2003. — 161 с.

20. Інвестиції в Укpаїні: сучасний стан, пpоблеми, пеpспективи pозвитку/ Кухленко О. В., Денисенко М. П., Ревуцький С. Ф. - К.: [Ваклеp], 2004. — 36 с.

21. Інвестування: [Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.] / [Гриньова В.М., Коюда В.О., Лепейко Т.І., Коюда О.П.; Під заг. ред. В.М.Гриньової]; Харк. держ. екон. ун-т. — Х.: ВД «ІНЖЕК», 2004. — 402 с.

22. Іноземні інвестиції в Україні / [П.І.Гайдуцький, В.В.Баліцька, С.М.Суярко та ін.; За ред. П.І.Гайдуцького]. — К.: [РВВ УкрІНТЕІ], 2004. — 248 с.

23. Іноземні інвестиції та національний капітал: парадигма взаємодії: Зб. наук. ст. / [Під. ред. Я.А.Жаліла]. — К.: Сатсанга, 2001. — 107 с.

24. Інституційна інвестологія: Навч. посіб. / [Реверчук С.К., Вовчак О.Д., Кубів С.І. та ін.]. — К.: Атіка, 2004. — 206 с.

25. Киреев А.П. Международная экономика. В 2-х ч. - Ч. 1. Международная микроэкономика: движение товаров и факторов производстива. Учебное пособие для вузов. - М.: Международные отношения, 2005. – 416 с.

26. Клочко В.П. Діяльність держави в умовах фінансової глобалізації // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія “Міжнародні відносини”. – 2002. – Випуск 21. – С.103-108.

27. Клочко В.П. Фінансова глобалізація: позитиви і негативи для перехідної економіки // Актуальні проблеми економіки. – 2002. - № 5. – С.43-50.

28. Колодко Г.В. Глобалізація і перспективи розвитку постсоціалістичних країн. – К.: Видавництво “Основні цінності”. – 2002. – 245 с.

29. Косова Т. Д. Стан та перспективи прямого іноземного інвестування в економіку України // Экономика промышленности. - Донецк, 2005.- С.152–161.

30. Красавина Л.Н., Алибегов Т.И., Былиняк С.А., Валовая Т. Д., Катасонов В. Ю. Международные валютно- кредитные и финансовые отношения: Учебник для студ. вузов, обуч. по направлению "Экономика", спец. "Мировая экономика" и "Финансы и кредит" / Л.Н.Красавина (ред.). — 4-е изд., перераб. и доп. — М. : Финансы и статистика, 2005. — 624 с.

31. Кулік О.О. Іноземні інвестиції в економіку України// Український географічний журнал. – 2006. - №1. – С.9-15.

32. Левківський В. М. Новітні тенденції міжнародного руху капіталів // Економічна теорія: сучасна парадигма та її еволюція на порозі XXI століття. — К., 2000. — Ч.2. — С.40–41.

33. Лелюх В. Теоретичні аспекти іноземного інвестування в Україні/ В.Лелюх, Н.Марченко // Державний інформаційний бюлетень про приватизацію.- 2002.- №9.- С. 54-55.

34. Липп Э.М. Международные потоки капитала // Internationale Politik. Глобальные финансовые потоки. - 2000. - № 6. - С.14-24.

35. Лук'яненко Д.Г., Білошапка В.А. Концепція інвестиційних полів в аналізі впливу іноземного капіталу на розвиток виробничо-експортного потенціалу. - К.: КНЕУ, 1995. – 394 с.

36. Луцишин З.О. Глобалізація фінансових ринків і їх вплив на інвестиційно-інтеграційну стратегію України // Матеріали четвертої наукової конференції “Проблеми економічної інтеграції України в Європейський Союз: інвестиційні аспекти”. - Ялта-Форос, Україна, 13-15 вересня 1999 р. – Taciss services DG IA, European Commission, 1999. – С. 173-176.

37. Луцишин З.О. Інтернаціоналізація потоків капіталу – основа фінансової глобалізації // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Збірник наукових праць. Випуск 30. - К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка Інститут міжнародних відносин - 2001. - С.81-96.

38. Луцишин З.О. Міжнародні валютно-фінансові відносини: практична філософія і реалії української економіки. - Тернопіль: Збруч. 1997. – 450 с.

39. Луцишин З.О. Стратегія економічної інтеграції України в умовах фінансової глобалізації // Зовнішня торгівля. - 1999.- №3-4.- С. 128-131.

40. Луцишин З.О. Сутність і тенденції розвитку світового фінансового середовища // Вісник НБУ. - № 4. – 2001. - С.46-50.

41. Луцишин З.О. Сучасна трансформація світового фінансового середовища. У кн. Україна і світове господарство: взаємодія на межі тисячоліть / А.С.Філіпенко, В.С.Будкін, А.С.Гальчинський та ін. – К.: Либідь. – 2002. – С.344-365.

42. Луцишин З.О. Трансформація світової фінансової системи в умовах глобалізації. – К.: Видавничий центр “ДрУк”. - 2002. – 320 с.

43. Луцишин З.О. Фінансова глобалізація: реальна необхідність чи об’єктивна реальність//Актуальні проблеми Міжнародних відносин. Збірник наукових праць. Випуск 14 (Частина 1).-К.: Київський національний університет ім. Тараса Шевченка. Інститут міжнародних відносин. - 1999. – С. 113-125.

44. Луцишин З.О., Луцишин О.О. Іноземне інвестування як форма інтеграції України у міжнародні економічні процеси // У зб. Проблеми економіки України. – Київ: ВІНІТІ. – 14.10.1993. – № 1989-Ук 93

45. Лушин С.И. Финансовая глобализация // Финансы. - 2001. – № 2. – С.61-63.

46. Лушин С.И. Финансовая глобализация // Финансы. - 2001. - № 3. – С.60-62.

47. Любохинець Л.С. Напрями залучення інвестицій за умов трансформації економіки України / Л.С.Любохинець, Л.В.Станіславова // Вісник Технологічного університету Поділля. Економічні науки.- 2003, №6.Ч.2., С. 243-246.

48. Мацибора Т.В. Прямі іноземні інвестиції в економіці перехідного періоду // Економіка АПК.- 2003.- №8.- С.100-104

49. Мельник В.В., Козюк В.В. Міжнародна інвестиційна діяльність: [Навч. посіб. студ. вищ. навч. закл.] / Мельник В.В., Козюк В.В.; Тернопіл. акад. нар. госп-ва. — Тернопіль: Карт-бланш, 2003. — 249 с.

50. Мировая экономика. Экономика зарубежных стран: Учебник / Под ред. Колесова В.П., Осьмовой М.Н.- М.: Флинта, 2005. – 480 с.

51. Михайлов Д.М. Мировой финансовый рынок: тенденции и инструменты. - М.: Экзамен, 2004. – 768 с.

52. Міжнародна інвестиційна діяльність: [Навч. посіб.] / І.Л.Сазонець, О.А.Джусов, О.М.Сазонець; Дніпропетр. нац. ун-т. Ін-т екон.. — К.: [Центр навч. л-ри], 2003. — 155 с.

53. Міжнародна інвестиційна діяльність: Підруч. / Д.Г.Лук'яненко, Б.В.Губський, О.М.Мозговий, А.М.Поручник; За ред. Д.Г. Лук'яненка.- К.:КНЕУ,2003.- 387 с.

54. Мовсесян А., Огнивцев С. Транснационализация капитала и национальные государства // Мировая экономика и международные отношения. – 1999. - №6. – С.57-59.

55. Мозиас П. Прямые иностранные инвестиции: современные тенденции // Мировая экономика и международные отношения.- 2004.- №1.- С. 65-72.

56. Моисеев С., Михайленко К. Terra incognita: глобализация финансовых рынков // Вопросы экономика. - № 6. – 1999. – С.123-135.

57. Морозов В. С. Вплив прямого іноземного інвестування на розвиток сучасного міжнародного бізнесу // Актуальні проблеми міжнародних відносин. — К., 2002. — Вип.35, ч.1. — С.31–33.

58. Онищенко О. В. Мотиви та інтереси прямих іноземних інвесторів в Україні // Материалы Международной научно-практической конференции молодых ученых «Актуальные проблемы финансового менеджмента на предприятиях», 18–19 апр. 2005 г. — Донецк, 2005. — С.26–31.

59. Перар Ж. Управление международными денежными потоками. - М.: Финансы и статистика, 2003. – 208 с.

60. Портер М. Международная конкуренция. - М.: Международные отношения, 1993. – 642 с.

61. Рикуперо Р. Проблемы мировой финансовой системы // Internationale Politik. Глобальные финансовые потоки. – 2004. - №6. – июнь. – С.36-44.

62. Рогач О.І. Транснаціоналізація світового господарства та перехідні економіки: Навч.посіб. / Київ. ун-т ім. Тараса Шевченка; О.Рогач, О.Шнирков. - К.: Киів. ун-т, 1999. - 302 с.

63. Рубцов Б. Мировые фондовые рынки // МЭ и МО. – 2005. - №8. - С.35-46.

64. Світова економіка: Підручник для студ. вузів за спец. "Міжнар. економіка" /А.С. Філіпенко, О.І. Рогач, О.І. Шнирков та ін. - К.:Либідь, 2000. - 582 с.

65. Семенов А. Міжнародний рух прямих інвестицій// Економіка України. – 2005. - №2. – С.67-79.

66. Семенов А. А. Класифікація форм і періодизація міжнародного руху капіталу // Торгівля і ринок України. — Донецьк, 2004. — Вип. 16, т. 3. — С.251–259.

67. Соколенко С.И. Глобальные рынки ХХI столетия. Перспективы Украины. - К.: Логос. - 1998. – 568 с.

68. Солонінко К. С. Міжнародні потоки капіталу, особливості та перспективи руху (просування) // Житомирський інж.-технол. ін-т. Вісник. — Житомир, 2005. — N.7: Економічні та гуманітарні науки. — С.167–168.

69. Сорос Дж. Новая глобальная финансовая архитектура // Вопросы экономики. – 2000. – №12. – С.56-84.

70. Сотник Д. Пряме іноземне інвестування в Україні // Вісник. — К., 2005. — Вип.1 (2). — С.19–21.

71. Філіпенко А.С. Економічний розвиток сучасної цивілізації: Навч. посібник. – К.: Знання, 2000. – 174 с.

72. Філіпенко А.С. Економічні стратегеми України: Дискусія інтелектуалів / За ред. В.Резнікова. - К.: Либідь, 1998. - 272 с.

73. Хасбулатов Р.И. Мировая экономика: В 2-х т. Т.1. - М.: ЗАО "Издательство "Экономика", 2001 - Т.1 - 598 с.

74. Энг М.В., Лис Ф.А., Мауер Л.Дж. Мировые финансы /Пер. с англ. - М.: ООО Издательство - консалтинговая компания «ДеКА», 2003. – 768 с.

75. Юрій С.І. Логос теорії міжнародних фінансів // Фінанси України. – 1998. - №1. – С.5-11.

76. Юрій С.І. Орієнтири теорії міжнародних фінансів в умовах глобалізації // Вісник ТАНГ. – 2002. – Випуск 8-1. – С.131-138.

Адреси Інтернет

77. http://www.bis.org.

78. http://www.house.gov

79. http://www.imf.org

80. http://www.kmu.gov.ua

81. http://www.larouchepub.com

82. http://www.ukrstat.gov.ua

Додатки

Додаток 1.

Рух потоків капіталу з 1870 р. у деяких розвинених країнах

(середній обсяг операцій поточного рахунку платіжного балансу

у відсотках до ВВП) [66, с.258]

Додаток 2

Динаміка зміни рівня мобільності міжнародних потоків капіталу на протязі 1860-2000 років [66, с.259].

Глобалізація світових фінансових ринків (промислово розвинені країни; млрд. дол. США)

Додаток 4.

Міжнародний ринок позичкових капіталів, млрд. долл. США [63, с.46]