Курсовая работа: Україна і ядерна зброя

Міністерство освіти і науки України

Київський славістичний університет

Кафедра міжнародних відносин

Спеціальність МВ

Наукова робота

на тему:

Україна і ядерна зброя

Виконав: студент групи

01-Б.08.МВ3(д)

Ткач А.В.

Київ 2008 р.

План

Вступ

Розділ 1: Успадкування Україною ядерної зброї після розпаду Радянського Союзу

Розділ 2: Обговорення долі стратегічної ядерної зброї СРСР пострадянськими лідерами

Розділ 3: Ліквідація української ядерної зброї (позбуття Україною ядерного статусу) та вплив цього процесу на розвиток відносин України з іншими співтовариствами

Висновок

Список використаної літератури

Вступ:

Актуальність проблеми:

Поза сумнівом, що в значній мірі саме історичний фон визначає відмінності в підходах зацікавлених сторін до її врегулювання.Оголосивши про свій намір в майбутньому стати неприєднаною, нейтральною та без'ядерною державою, Україна викликала шквал захоплених аплодисментів членів Міжнародного Співтовариства і наївна вважала, що її проблеми (в тому числі й ядерне роззброєння) можна розв'язати в рамках існуючих міжнародних домовленостей. Трирічний досвід ядерного роззброєння України розвіяв ці ілюзії і ще раз підтвердив складність і багатогранність проблеми ядерного роззброєння.В ході перших зустрічей керівників трьох країн у Мінську 7-8 грудня, а потім в Алма-Аті 21 грудня 1991 року, поряд із проблемами цивілізованого розлучення, обговорювалась доля стратегічної ядерної зброї колишнього СРСР.

Ситуація з ядерною зброєю в Україні ще раз підтвердила необхідність розробки нових підходів до проблеми забезпечення безпеки держави в мінливих геостратегічних умовах. Досвід ядерного роззброєння України унікальний для Міжнародного Співтовариства, оскільки вперше держава намагається розв'язати проблему цілковитої відмови від ядерної зброї, долаючи найскладніші політичні, економічні і соціальні проблеми.

Мета та завдання:

Заглибитися в проблему набуття Україною ядерного статусу та ліквідація нею ж ядерної зброї зі своєї території.

Для досягнення цієї мети автор вирішує низку завдань:

- розібрати причини та наслідки успадкування Україною ядерної зброї, після розпаду Радянського Союзу;

- описати проблеми обговорення долі стратегічної ядерної зброї пострадянськими лідерами та лідерами інших європейських держав;

- висвітити етапи ліквідації української ядерної зброї, позбуття Україною ядерного статусу.

Ступінь вивчення теми:

На сьогоднішній день є ряд наукових праць, що присвячені дослідженню ядерної зброї, як в Україні, в період розпаду Радянського Союзу, так і в інших країнах, й окремих проблем воєнного мистецтва зокрема. Ці джерела заслуговують на увагу дослідників, в них робляться правильні й обґрунтовані висновки. Ці джерела аналізують вже наш власний «бойовий» досвід з ліквідації ядерної зброї добровільно. Ніхто не заперечує, що учитися необхідно і на чужому досвіді, але не менш важливо знати і творчо використовувати свій власний досвід, тим більше, що в жодній країні світу не було ще досвіду по добровільній ліквідації ядерної зброї, долаючи найскладніші політичні, економічні і соціальні проблеми.

Робота з дослідження ядерної зброї на території України розпочалася давно. Одне з найкращих досліджень які були проведенні зробив Олег Бодрук, Кандидат філософських наук, заввідділом міжнародної безпеки Інституту світової економіки та міжнародних відносин. Його робота «Розміщення ядерної зброї на території України:проблеми одержання без’ядерного статусу». В цій праці він розкриває нам загальну картину відношення України до ядерної зброї, починаючи від успадкування Україною ядерної зброї, після розпаду Радянського Союзу, закінчуючи ліквідацією Україною ядерної зброї, і позбавлення державою ядерного статусу.

Також заслуговує на увагу праця Стеблів Я. «Ядерна зброя, безпека України і політичні сили-Шлях перемоги», в якій автор описує загрозу ядерної зброї загалом, загрозу Україні після втрати ядерної зброї та етапи ліквідації ядерної зброї.

Джерельна база досліджень:

В основу джерельної бази покладено документи присвяченні темі «Україна і ядерна зброя», серед яких:

- Олег Бодрук «Розміщення ядерної зброї на території України:проблеми одержання без’ядерного статусу»//Спостерігач.-1994.-№8.

- Протокол к договору между Союзом Советских Социалистических Республик и Соединенными Штатами Америки о сокращении и ограничении стратегических наступательных вооружений//Росийско-Украинские отношения 1990-1997 гг. Сборник документов. М.,1998.-С 172-173.

- Я. Стеблів «Ядерна зброя, безпека України і політичні сили - Шлях перемоги».- 1994.- 17 грудня.

Розділ 1. Успадкування Україною ядерної зброї, після розпаду Радянського Союзу

Після розпаду Радянського Союзу і проголошення в 1991 році незалежності, Україна успадкувала одне з найбільш потужних угруповань військ у Європі, оснащене ядерною зброєю та відносно сучасними зразками озброєння та військової техніки.

Розташована на території України армія РВСП (ракетні війська стратегічного призначення) та стратегічна авіація включали в себе 43-ю ракетну армію (19-а у м. Хмельницький та 46-а у м. Первомайськ ракетні дивізії) з 176 стратегічними ракетами (130 ракет класу РС-18 (SS-19, “Сатана”) і 46 ракет класу РС-22 (SS-24)) , шахтні та мобільні установки з 1240 ядерними боєголовками і 43 стратегічних бомбардувальника (19 Ту-160 и 25 Ту-95мс) з 1068 крилатими ракетами, які організаційно входили в 13-у и 106-у важкі бомбардувальні авіаційні дивізії. Штаб 43-ї ракетної армії знаходився у Вінниці. На території України також знаходилось близько 2600 одиниць тактичної ядерної зброї. І це без урахування ядерного озброєння Чорноморського флоту. Ядерний потенціал України був третім у світі, поступаючись лише Росії та США. 222 носія стратегічної зброї (в тому числі 46 МБР СС24 останнього покоління, які розроблені та виготовлені на території України) та близько 1700 ядерних боєзарядів до них; кілька сот тактичних ядерних боєзарядів.

Склалась досить складна юридична ситуація. Україна, згідно з міжнародними правами, отримала у власність ядерні озброєння, які контролювались Москвою і якими Україна не могла скористатись на свій розсуд.

Україна мала технічну можливість взяти управління цією зброєю на себе і стати правонаступником СРСР в якості держави з ядерним статусом. Важливим моментом ядерного потенціалу України є було й те, що балістичні міжконтинентальні ракети виготовлялись на Україні в Дніпропетровську.

24 серпня 1991 року Верховна Рада України ухвалила рішення про взяття під свою юрисдикцію усіх розташованих на українських теренах військових формувань Збройних сил колишнього СРСР, та про створення одного з ключових відомств - Міністерства оборони України. 5 квітня 1992 року Указом Президента України 43 ракетну армію було включено до складу Збройних Сил України. З цього моменту Україна згідно з Лісабонським протоколом (23 травня 1992 року) стає правонаступницею колишнього СРСР і приєднується як незалежна держава до всіх міжнародних угод щодо ядерної зброї, які було підписано від імені Радянського Союзу. 14 січня 1993 року Президентом України Леонідом Кравчуком підписано тристоронню угоду з Росією та США, щодо ядерного роззброєння України. У листопаді 1994 року Верховна Рада прийняла Акт про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). Вперше в історії людства держава добровільно відмовилася від володіння ядерною зброєю. На 1 червня 1996 року на території України не залишилося жодного ядерного боєзаряду або боєприпасу.

В смт Побузьке нині відкрито музей ракетних військ стратегічного призначення. Ядерних боєголовок та ракет не залишилось. Є лише макети та тягачі, а єдина вціліла шахта для запуску ракети РС-18 (SS-19, “Сатана”) на дві третини залита бетоном.

Розділ 2. Обговорення долі стратегічної ядерної зброї СРСР пострадянськими лідерами

24 серпня 1994 року Україна відзначає третю річницю своєї незалежності. Декларація, схвалена Верховною Радою, досі викликає різні думки в самій Україні і неоднозначно трактується на Заході - у першу чергу з огляду на декларовані принципи. Оголосивши про свій намір в майбутньому стати неприєднаною, нейтральною та без'ядерною державою, Україна викликала шквал захоплених аплодисментів членів Міжнародного Співтовариства і наївна вважала, що її проблеми (в тому числі й ядерне роззброєння) можна розв'язати в рамках існуючих міжнародних домовленостей. Трирічний досвід ядерного роззброєння України розвіяв ці ілюзії і ще раз підтвердив складність і багатогранність проблеми ядерного роззброєння.

Після розвалу СРСР Росія, Україна та Білорусія визнали за необхідне зберегти існуючі ядерні сили під єдиним командуванням. Вже в ході перших зустрічей керівників трьох країн у Мінську 7-8 грудня, а потім в Алма-Аті 21 грудня 1991 року, поряд із проблемами цивілізованого розлучення, обговорювалась доля стратегічної ядерної зброї колишнього СРСР.

Український парламент, ратифікуючи договір про створення СНД, наполіг на 13 застереженнях, 2 з яких прямо стосувалися проблеми ядерної зброї. В пункті 8 йшла мова про те, що Україна має намір досягти без'ядерного статусу "шляхом ліквідації під міжнародним контролем усього ядерного арсеналу". Пункт 9 проголошував, що присутність стратегічних сил на території України є тимчасовою і їх законодавчий статус та час перебування буде визначено у відповідності з законодавством України й за допомогою "спеціальної міжнародної угоди, укладеної між державами, на території яких розгорнуті ядерні ракети колишнього СРСР".

18 грудня 1991 року Президент України Л.Кравчук запевнив держсекретаря США Бейкера в тому, що Україна зробить все для найшвидшого виводу ядерних ракет зі своєї території і попросив надати їй відповідну допомогу на розв'язання цієї проблеми. Того ж дня було досягнуто домовленості про початок передачі всієї тактичної ядерної зброї, розташованої на території України, до Росії. Це планувалось закінчити впродовж одного року "під загальним контролем".

Україна розраховувала до кінця 1994 року повністю позбавитися ядерної зброї. З цього приводу її позиція була протилежною думці Казахстану, який заявив про своє небажання віддавати ядерну зброю, розташовану на його території доти, доки Росія не ліквідує свої ядерні арсенали. Позиції сторін були закріплені угодою "Про стратегічні ядерні сили", підписаною 30 грудня в Мінську Бєларуссю, Казахстаном, Росією, Україною та іншими СНД. Ця угода:

- передбачала об'єднане керівництво стратегічними силами СНД та єдиний контроль у особі головнокомандуючого ЗС СНД та російського президента по узгодженню з главами ядерних держав СНД;

- вимагала спеціального визначення складу стратегічних сил;

- передбачала демонтаж стратегічних ядерних озброєнь в Україні до кінця 1994 року та вивід тактичної ядерної зброї в Росію до 1 липня 1992 року.

Розділ 3. Ліквідація української ядерної зброї (позбуття Україною ядерного статусу) та вплив цього процесу на розвиток відносин України з іншими співтовариствами

Подальший розвиток подій значно вплинув на попередні рішення українського парламенту і громадську думку. Україна приступила до створення власних збройних сил, вона категорично відмовилася брати участь в об'єднаних збройних силах СНД, справедливо вважаючи їх оплотом консервативних сил, здатних відновити колишню імперію. Почався етап погіршення російсько-українських взаємин. Міністерство оборони колишнього СРСР, яке практично не зазнало змін, намагалося зберегти важелі управління 800-тисячним угрупуванням, розташованим на території України. Зустрічі представників міністерства оборони України й представників командування стратегічними силами СНД на чолі з генералом армії Максимовим - закінчувались безрезультатно. Українська сторона, зокрема, пропонувала:

- виконати пункт угоди, яка дозволить Президенту України забезпечити право негативного контролю запуску ядерних ракет з території України;

- розробити план поетапного зняття ядерних ракет з бойового чергування;

- обговорити питання про статус стратегічних сил СНД на території України;

Однак на всі ці пропозиції була категорична відмова у формі: "стратегічні сили створювались як єдиний комплекс, жодний елемент якого не може бути ліквідовано".

Питання про стратегічні сили давав московським генералам надію на можливість контролювати більшу частину військ та військових об'єктів на території України. Більше того, стратегічними проголосили Чорноморський флот, науково-дослідні інститути, навчальні заклади, будинки відпочинку і т.д. Таким чином, прагнення України розв'язати проблему ліквідації ядерної зброї до кінця 1994 року були повністю проігноровані вищим командуванням СНД. Це змусило представників української делегації на зустрічі лідерів держав у Мінську 14 лютого 1992 року при обговоренні питання про статус стратегічних сил держав співдружності внести в статтю першу положення, згідно якого "перелік стратегічних сил визначається кожною державою за узгодженням з командуванням стратегічними силами та затверджується Радою лідерів держав".

Подальші переговори про склад стратегічних сил, розташованих на території України, зайшли в глухий кут. Цей документ так і не вдалося підписати. Згадані події не вплинули на рішення України вивести зі своєї території тактичну ядерну зброю. До 12 березня 1992 року в Росію було передано близько 57% ядерних боєприпасів - перш ніж президент Кравчук не зупинив їх вивід.

Порушуючи раніше досягнуту угоду, Росія не забезпечила спільного контролю над ліквідацією ядерних боєприпасів, які виводились з України, що викликало підозру, мовляв їх використовують за прямим призначенням (знищувалися тактичні ядерні боєприпаси, розташовані на території Росії, у яких вийшов термін експлуатації, а на заміну встановлювалися ядерні боєприпаси, які вивозилися з України). Після зустрічі двох президентів і головнокомандуючого ЗС СНД маршала Шапошнікова цю проблему було розв'язано і Україна передала Росії більше 3 тисяч ядерних боєприпасів.

Надалі, якось непомітно, стратегічні сили СНД стали Російськими стратегічними силами. Причому в кулуарах досі гуляють найнеймовірніші чутки про те, як "ядерну валізку" було вилучено у Шапошнікова й передано міністру оборони Росії Грачову. Факт ліквідації стратегічних сил СНД підвів риску під певним періодом розвитку подій навколо ядерної зброї, однак, він не вирішив тих проблем, які стоять перед Україною. Більше того, ініціативи України в галузі ядерного роззброєння, як виявилось, мали виключно негативні наслідки:

по-перше, Міжнародне Співтовариство розцінило намір України в майбутньому набути статусу без'ядерної держави як одностороннє зобов'язання і різні спроби обговорити це питання трактувало як відмову. У зв'язку з цим здійснювався дипломатичний та економічний тиск на Україну, який все посилювався;

по-друге, Україна стала свідком реакції ядерних держав на факт ядерного роззброєння Бєларусі. Всі обіцянки й гарантії, які передували цій події, забулися, допомога залишилася лише на словах, як з боку США, так і з боку Росії, і зовсім неясним залишилося питання - чи буде здійснено вивід мобільних ядерних комплексів СС-25 з її території, після інтеграції Росії й Бєларусі?

по-третє, продовження політики "з позиції сили" з боку ядерних наддержав стосовно України не сприяло створенню принципово нового механізму ядерного роззброєння, який ґрунтувався б не на біполярному протистоянні й силовому диктаті, а на зацікавленості держав у гарантіях безпеки в інших, неядерних формах;

по-четверте, Міжнародне Співтовариство впритул не бачить тих проблем, які реально постали у зв'язку з ядерним роззброєнням і не хоче їх обговорювати. А такі проблеми реально існують.

Це проблема статусу стратегічних ядерних сил, розташованих на території України.

Де-факто на території України розташовані ядерні сили, які перевищують за своїми параметрами ядерні сили Франції та Англії разом. Ці сили ставлять Україну на 3-тє місце серед ядерних держав світу.

До січня 1994 року на території України перебувало 1652 ядерні боєголовки. З них 1240 базувалися на міжконтинентальних балістичних ракетах (СС-19С - 130 одиниць несуть 780 ядерних боєприпасів та СС-24С - 24 одиниці несуть 460 боєприпасів. На літаках стратегічної авіації - 412 боєприпасів.)

Постає питання - чиї ядерні ракети були розташовані на території України? Оскільки мова вже не йшла про стратегічні сили СНД, то приєднання України до Договору СТАРТ-1, Лісабонського протоколу (стаття 5 якого міцно зв'язує процес обмеження стратегічних озброєнь з ратифікацією договору про нерозповсюдження ядерних озброєнь в якості неядерної держави) - де-юре позбавляв Україну права яким-небудь чином впливати на ліквідацію ядерних сил на своїй території. У цьому випадку ядерна зброя фактично ставала власністю Росії. А за умов відсутності яких-небудь двосторонніх домовленостей між Україною та Росією з цього питання - будь-які дії Росії (в тому числі висадка військового десанту) були б сприйняті міжнародним співтовариством як законні й справедливі дії, спрямовані на захист безпеки ядерних об'єктів.

А за умов відсутності яких-небудь двосторонніх домовленостей між Україною та Росією з цього питання - будь-які дії Росії (в тому числі висадка військового десанту) були б сприйняті міжнародним співтовариством як законні й справедливі дії, спрямовані на захист безпеки ядерних об'єктів.

Намагання США й Росії підштовхнути Україну до підписання договору про нерозповсюдження ядерної зброї в ролі неядерної держави без відповідних попередніх двосторонніх домовленостей абсурдні за змістом, оскільки подібні дії цілковито ігнорують реальну ситуацію з ядерною зброєю, яка склалася після розвалу ядерної наддержави. Більше того, договір про нерозповсюдження ядерної зброї (NPT), термін дії якого закінчується 1995 року, засвідчив свою малоефективність. Про що свідчать факти: Індія 1974 року здійснила вибух ядерного боєприпасу. Ізраїль, ПАР, Пакистан, за оцінками спеціалістів також фактично володіють ядерною зброєю. Ратифікація NPT Іраком не завадила йому розробляти власну військову ядерну програму. За останніми даними Північна Корея також володіє ядерними боєприпасами. Таким чином, успіх спроб розв'язати якісно нову проблему ядерної безпеки за допомогою застарілого механізму договору NPT - викликає поважні сумніви. Друга проблема ядерного роззброєння України пов'язана з економічними труднощами. Знищення ядерної зброї й виконання всіх умов договору СТАРТ-1 та NPT потребують великих грошей, яких в Україні нема. На створення ядерного потенціалу СРСР Україна виділяла від 15 до 17% валового національного продукту, а кожна розкомплектована ядерна боєголовка (за різними оцінками) може дати державному бюджету від 200 тисяч до 400 тисяч доларів.

Загальна вартість радіоактивних компонентів ядерних боєприпасів, розташованих на території України, може бути оцінена в 3-6 млрд. доларів. Враховуючи величезні затрати на ліквідацію шахтних пускових установок і забезпечення екологічної безпеки, Україна, зважаючи на жорстку економічну кризу й гіперінфляцію, не зможе самостійно виконати взяті зобов'язання - навіть якщо вона і силкуватиметься всі умови СТАРТ-1 та NPT. Фінансова ж допомога, яку обіцяли США, так і залишилася фантомом.

Третя проблема полягає в забезпеченні національної безпеки України. Досі і Росія, і США обмежились виключно тими гарантіями, які визначені договором про нерозповсюдження ядерної зброї. А саме - не застосовувати ядерної зброї проти тих держав, які нею не володіють. Однак, національну безпеку в Україні розглядають передусім як забезпечення територіальної цілісності і непорушності кордонів. За умов загострення взаємин між Україною й Росією з приводу кордонів, Криму, Севастополя і т.д. гарантії безпеки повинні були передбачати значно ширше коло обов'язків з боку країн-гарантів. Окрім того, постала необхідність перегляду двох інших принципів, визначених у Декларації про суверенітет, а саме - принципу нейтральності та неприєднання. За нинішніх обставин, перебуваючи поза міжнародними структурами, Україна не спроможна забезпечити власну національну безпеку. Ця аксіома витікає з реалій сучасної міжнародної обстановки.

Четверта проблема пов'язана з забезпеченням безпеки ядерних боєголовок на території України. У заявах деяких політичних і військових лідерів Росії висловлювалося побоювання стосовно безпеки ядерних боєприпасів, розташованих в Україні (1992 року у 7 ядерних боєголовок закінчився термін зберігання, а в кінці 1993 року в 7-ми полках ракетної армії - терміни експлуатації ядерних ракет).

Викликає подив сам підхід до проблеми. Україна ніколи самостійно не експлуатувала стратегічну зброю на своїй території. Ці операції здійснювались російськими фахівцями за допомогою комплектуючих, які вироблялись на російських заводах. Відтак, Росія спочатку припинила планове регламентне обслуговування ядерних боєприпасів, а потім щосили почала роздмухувати жахи з приводу їх безпеки. Мета подібних дій зрозуміла - неприхований шантаж, розрахований на те, щоб налякати обивателя й політичних лідерів західних країн українською ядерною зброєю і водночас змусити Україну підписати СТАРТ-1 та NPT на неприйнятних для неї умовах. На щастя, переміг здоровий глузд і після втручання США в двосторонні переговори 14 січня 1994 року було підписано тристоронню угоду, згідно якої Україна взяла на себе зобов'язання впродовж 7 років вивести зі своєї території ядерні боєголовки. Зі своєї сторони, президент США заявив про гарантії безпеки для України і обіцяв надати фінансову допомогу для реалізації програми виводу ядерної зброї з її території. Росія ж зобов'язалася компенсувати вартість ядерного палива, яке знаходиться в боєголовках.

Потрібно було ще 4 місяці для того, щоб уряди України й Росії підписали угоду про заходи по реалізації тристоронньої угоди. 16 травня 1994 року тристороння угода набула рис реального плану дій і обов'язків сторін у справі її виконання. Цей документ передбачає:

1) графік виводу ядерної зброї і його кінцеві терміни (не пізніше 1997 року);

2) зобов'язання Росії, яка погодилась у якості компенсації за ядерні боєголовки поставляти Україні паливо для АЕС;

3) Росія погодилася виплатити Україні компенсацію за вивезену до 22 травня 1992 року тактичну ядерну зброю. Було досягнуто згоди про суму компенсації обсягом 500 мільйонів доларів. Ці гроші буде враховано під час покриття Україною заборгованості Росії за енергоносії (загальна заборгованість перевищує 2 мільярди доларів). Згідно наявних даних, Україна виконувала умови угоди. Понад 200 боєголовок було відправлено до Росії. Натомість Україна отримала ядерне паливо, якого вистачить для заправки двох ядерних реакторів на рік. Здавалося б немає приводу для хвилювань і після трьох років виснажливої боротьби можна з оптимізмом говорити про позитивне розв'язання української ядерної проблеми. Однак, після зміни команди на капітанському містку, Україна знову розпочала небезпечні маневри в бурхливому морі міжнародної політики, більше підкоряючись підводним політичним течіям, аніж досвіду і здоровому глузду.

У червні 1994 року Верховна Рада України, зовсім несподівано для багатьох, внесла до порядку денного сесії питання про припинення виводу ядерної зброї. Щоправда пізніше зняла його з обговорення. Із заяви В. Мухіна відомо, що планується спільне засідання трьох комісій:

- комісії з питань оборони та національної безпеки;

- комісії з закордонних справ;

- комісії з питань ядерної політики та ядерної безпеки, на якому мають заслухати фахівців та керівників відповідальних за виконання умов трьохсторонньої угоди. Голова парламентської комісії з питань оборони та національної безпеки В. Мухін досить недвозначно заявив, що парламент обов'язково повернеться до обговорення питання про вивід ядерної зброї з території України.

Як видно, опускати завісу в трагікомедії про ядерне роззброєння України було рано.

Прогнозуючи розвиток подій, слід врахувати ряд факторів:

По-перше, 1995 рік має вирішити подальшу долю Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (NPT). США вкрай зацікавлені в його продовженні. Якраз тому приєднання України до NPT - питання принципове. Від її позиції багато в чому залежатимуть довгострокові перспективи світової політики контролю над ядерними озброєннями. Враховуючи це, можна передбачити, що при найменших спробах ухилитися від виконання умов трьохсторонньої домовленості, Україна зазнає наростаючого політичного, економічного, а можливо й військового тиску з боку США. Росія ж буде поставлена перед вибором: або відновити колишню структуру стратегічних сил за участю України, ризикуючи пережити небезпеку чергових змін політичного курсу й набуття Україною цілковитого контролю над ядерною зброєю, або ж змусити її виконувати умови угоди будь-якими способами. Перший варіант можливий у випадку приходу до влади в Росії радикальних сил, другий - найбільш можливий для нинішнього помірно-реформаторського уряду. Опинившись між двох вогнів, Україна неминуче програє.

По-друге, проблема ядерної зброї в Україні вже давно перетворилася в козирну карту, яку намагаються розіграти внутрішні політичні сили. І хоча їх стратегічні цілі не збігаються, і праві, і ліві радикали впевнено переконують у необхідності зберегти ядерний статус. Комуністи, соціалісти і ті парламентарії, котрі до них приєдналися, з недовірою ставляться до Заходу й обстоюють вступ України в систему колективної безпеки СНД, з усіма наслідками, що з цього випливають. Націонал-патріоти розглядають наявність ядерної зброї як показник сили держави, її особливого статусу серед інших держав світу, і з такою ж недовірою ставляться до Росії й Заходу. Ті й інші небезпідставно звинувачують США в невиконанні умов трьохсторонньої угоди (з 700 млн. доларів, обіцяних США на ядерне роззброєння України, отримано всього-на-всього близько 60 млн.). Подібна зворушлива "одностайність" може спричинити перегляд, або призупинення ядерного роззброєння України і її приєднання до NPT. Ситуація ускладнилася активізацією як в російському, так і в українському суспільстві й парламенті воєнізованих політичних угрупувань. Мілітаризація суспільної свідомості безповоротно означатиме ставку на силу під час розв'язання внутрішніх і міжнародних проблем. Лише реальна допомога з боку західних держав, а не балачки, може приглушити багатоголосий хор противників ядерного роззброєння України.

По-третє - підписання програми "Партнерство заради миру" дозволить розпочати побудову нової системи міжнародної безпеки, яка ґрунтується не на ядерному стримуванні, а на нових принципах оборонного співробітництва.

Висновок

Таким чином, ситуація з ядерною зброєю в Україні ще раз підтвердила необхідність розробки нових підходів до проблеми забезпечення безпеки держави в мінливих геостратегічних умовах. Досвід ядерного роззброєння України унікальний для Міжнародного Співтовариства, оскільки вперше держава намагається розв’язати проблему цілковитої відмови від ядерної зброї, долаючи найскладніші політичні, економічні і соціальні проблеми. Дійсно, відмова України від ядерної зброї дає підґрунтя для різноманітних думок таких як: чи потрібна ядерна зброя взагалі? Виявляється для деяких країн потрібна. Для одних – це спосіб державної оборони, захисту, для інших – це спосіб показати всьому світу свою могутність. Україна, як незалежна держава, вже підтвердила, що без ядерної зброї можна жити. Але тепер само собою виникає питання: чи захищена Україна? Чи зможе дати відсіч нападу? І нарешті, чи правильно зробило українське керівництво, віддавши ядерну зброю Російській Федерації? На ці питання ми отримаємо цілковиту відповідь ще не скоро. Але з точність можна сказати , що Україна з гідністю пережила ліквідацію ядерної зброї зі своєї території, отримавши за це непогані дивіденди та повагу Міжнародної спільноти...

Список літератури:

Статті в наукових журналах:

1. Журнал «Воєнна історія» №5 «Ядерне роззброєння України» за 2003 рік.

2. Журнал «Музеї України» «Легенда про українську ядерну зброю.

3.Бодрук О. Розміщення ядерної зброї на території України: проблеми одержання без'ядерного статусу // Спостерігач. - 1994. - № 8.

4.Вользак Х. Радянська ядерна спадщина. Що робити з нею в умовах жорсткої економічної кризи? // Голос України. - 1993. - №82.

Документи:

1. Соглашение о совместных мерах в отношении ядерного оружия. Подписано в Алма-Ате 21 декабря 1991 г. // Российско-украинские отношения 1990-1997гг. Сборник документов. - М.,1998.- С. 171-172.

2.Закон України Про приєднання України до договору Про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 р. // Закони України. - К., 1997, - Т. 7. - С. 419-420.

3.Трехстороннее заявлениео договоре Президентов России, США и Украины // Российско-украинские отношения 1990-1997 гг. Сборник документов. - М.,1998. - С. 203-206.

4.Заявление пресс-службы Президента Украины // Российско-украинские отношения 1990-1997 гг. Сборник документов. - М.,1998.- С. 172-173.

Навчальна література:

1. Стеблів Я. «Ядерна зброя, безпека України і політичні сили»1994. - 17 грудня.

2. Бодрук О. «Розміщення ядерної зброї на території України: проблеми одержання без'ядерного статусу».

Матеріали Інтернету:

1. http://shpora.kiev.ua/ykraina_jaderna)zbroja_.htm.html

2. http://ua.maxipedia.net/yaderna-zbroya-ukraine/

3. http://www.ucipr.kiev.ua/modules- Спостерігач: ядерна зброя на території України: проблеми набуття без'ядерного статусу

4. http://www.novasich.org.ua/index.php?go=News2&in=view&id- Легенда про Україну - ядерну державу