Курсовая работа: Європейська валютна система і проблеми Європейського союзу

Приватний вищий навчальний заклад

«МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФІНАНСІВ»

Private institution of higher education

«INTERNATIONAL UNIVERSITY OF FINANCE»

Кафедра фінансів та кредиту

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни: „ Гроші та кредит ”

на тему: Європейська валютна система і проблеми Європейського союзу

Студента Могилата Д.Ю.

Курс 3 група ПФК-82

Спеціальність фінанси та кредит

Перевірила Савкова О.М.

Київ 2010

Зміст

Вступ

1. Монетарна (валютна) інтеграція ЄС

2. Європейський валютний механізм

3. Європейська валютна система

4. Теорія оптимальних валютних зон та практика Європейської валютної системи

5. Європейський валютний союз: становлення та проблеми розширення

6. Валютна криза 1992/1993 рр.

7. Шлях до Європейського валютного союзу

8. Європейський валютно-курсовий механізм (ERM II)

Література

Вступ

Новий етап у розвитку західноєвропейської інтеграції - програма створення валютної й економічної спілки, розроблена комітетом Ж. Делора в квітні 1989 року.

План “Делора” передбачав створення загального ринку, заохочення конкуренції в ЄС, координацію економічної, бюджетної, податкової політики з метою стримування інфляції, стабілізації цін і економічного росту, обмеження дефіциту держбюджету й удосконалювання методів покриття. На основі “плану Делора” до грудня 1991 року був вироблений Маастрихтский договір про Європейську спілку, що передбачає поетапне формування валютно-економічної спілки. Перший етап фактично почався в липні 1990 року одночасно з повним скасуванням валютних обмежень по прямуванню капіталів у ЄС.

Основна увага виділена зближенню рівнів економічного розвитку, зниженню темпів інфляції і скороченню бюджетного дефіциту. Другий почався із січня 1994 року створенням Європейського валютного інституту у Франкфурте-на-Майне в складі керуючими центральними банками країн-членів. Ціллю створення Європейського валютного інституту було підготування до організації Європейської системи центральних банків і емісії банкнот ЕКЮ.

Європейська рада, що проходила в грудні 1995 року в Мадриді, підтвердив рішення про введення єдиної європейської валюти з 1 січня 1999 року, що стане третім заключним етапом. Учасники ради вирішили відмовитися від назви “ЕКЮ”, прийнявши замість нього евро.

По задумах ради евро стане не рівнобіжною, наднаціональною валютою який є ЕКЮ, як-от єдиної, загальної для всіх членів Євросоюзу валютою, що остаточно замінить марки, фунти, франки...

Для введення єдиної європейської валюти країни Європейської спілки повинні задовольняти таким критеріям:

1. Рівень інфляції не повинний перевищувати більш ніж на 1,5 % середній рівень трьох країн-членів ЄС із найбільше низьким рівнем інфляції.

2. Державна заборгованість повинна складати менше 60 % від ВНП.

3. Державний дефіцит повинний складати менше 3 % від ВНП.

4. Протягом щонайменше двох років повинні дотримуватися межі коливань валютного курсу, передбачені механізмом обмінних курсів, без девальвації стосовно валюти інших країн-членів ЄС.

5. Довгострокові процентні ставки не повинні перевищувати більш ніж на 2 % середній показник для трьох країн із найбільше низьким рівнем інфляції. Умови дійсно жорсткі, але без їхнього виконання, переконані фінансисти, переходити на єдину валюту марно, тому що попросту почнеться перекачування національного багатства з більш розвитих країн у менше розквітаючі, за чим піде знецінювання й у перспективі - погроза повного краху як власне валюти, так і економічної системи спілки в цілому. Вибір серед країн ЄС тих, хто стане членом Європейської валютної спілки, повинний бути зроблений на початку 1998 року на основі економічних показників теперішнього року. По попередніх оцінках країни, що задовольняють кваліфікаційним вимогам, складають половину від загального числа країн ЄС. Це - Німеччина, Франція, Бельгія, Голландія, Люксембург, Австрія, Ірландія і, можливо, Фінляндія.

Технічний перехід передбачений у трьох етапу. На першому, із 1 січня 1999 року по 1 січня 2002 року, на евро перекладаються безготівкові взаєморозрахунки банків і корпорацій, йде перерахунок кредитів і внесків, довгострокових фінансових зобов'язань. У цей період уводиться фіксований курс обміну валют країн-учасниць спілки. На другому етапі - перше півріччя 2002 року - у наявному обертанні з'являються банкноти евро і розмінні монети. У цей час теперішні національні гроші обертаються паралельно з евро, але йде поступовий їхній обмін і виведення з обертання.

Після 1 липня 2002 року, на третьому етапі, єдиним законним платіжним засобом у федерації європейських держав залишиться тільки евро. Емісія і контроль за обертанням наявних евро - відповідальність майбутнього Європейського центрального банку. Поки підготування до його введення і деякі функції ЕЦБ виконує Європейський фінансовий інститут у Франкфурті. Ціль загальної валюти: створення зони економічної стабільності, полегшення обмінів і узгодження економічних політик. Дотримання встановлених термінів дозволить відповісти на запитання про готовність Старого Світла створити противагу впливу США: долар використовується в 60 % світових торгових операцій, притім що ВНП США складає 20 % світового ВНП.

Нестабільність обмінних курсів усередині чинної європейської валютної системи призводить до важких наслідків для економік країн-учасниць, що змушені страхуватися від обмінних ризиків. На думку експертів, евро дозволить громадянам і підприємствам щорічно заощаджувати 8 млрд. доларів завдяки зникненню цього ризику в Західної Європі. Слід зазначити те, що цілком нереально, щоб усі країни-члени ЄС досягли намічених критеріїв конвергенції до 2000 року. Найважливіша і трудноразрешимая проблема для більшості західноєвропейських країн лежить в області бюджетного дефіциту.

Цілком виправдане побоювання, пов'язане з тим, що заради сумнівної євровалюти прийдеться відмовитися від самої стабільної у світі національної валюти, який є німецька марка. Населення Німеччини в цілому не схвалює скасування своєї валюти. Негативно відношення до валютної спілки і Великобританії. Очевидну стриманість виявляють і інші країни-члени ЄС за винятком Франції, що самою рішучою уявою коштує за створення ЕВС. Проте політичне керівництво головних держав Європи твердо настроєне на “дожимание” опозиціонерів і перелом у відношенні громадськості до єдиної валюти.

1. Монетарна (валютна) інтеграція ЄС

В той час як в 60-х рр. минулого сторіччя разом із заснуванням митного союзу і формуванням ринкових засад в сільськогосподарському секторі Європейською Економічною Співдружністю (ЄЕС) було зроблено кроки до створення Спільного ринку з вільним рухом товарів, країни-члени ще не визначили спільні правила розвитку в сфері валютного регулювання. Координація макроекономічних процесів і стабілізаційна політика, яка потрібна для підтримання системи фіксованих валютних курсів, практично не проводилась. Це призвело наприкінці 1960-х рр. до валютної кризи в середині Європейської Економічної Співдружності, яка спричинила значні зміни валютного паритету двох важливих валют інтеграційного утворення – французького франка і німецької марки. Для того, щоб в майбутньому попередити подібні кризи, в 1969 р. Рада Міністрів ЄС прийняла рішення щодо розробки поетапного плану формування економічного і валютного союзу. З’явились численні пропозиції експертних груп з приводу даного питання, проте найбільш обґрунтованим вбачався запропонований План Вернера. Він був представлений на розгляд Раді Міністрів ЄЕС і передбачав, що Співдружність повинна формувати економічну зону, в якій буде забезпечено вільний рух товарів і послуг, робочої сили та капіталу і умови ведення торгових і виробничо-інвестиційних операцій без порушень конкуренції. Крім цього, в цій зоні потрібно створити самостійний в межах світової валютної системи валютний простір з повною конвертацією валют і незмінними паритетами без жодних меж коливань валютних курсів. Реалізація даних цілей повинна бути обов’язковою для всіх країн-учасниць і потрібно створити механізм передачі важливих рішень економічної політики на національному рівні до наддержавного рівня Співдружності.

З приводу запропонованого плану Вернера точилась жорстка дискусія між «монетаристами», які на перших фазах бачили необхідність регламентованих домовленостей країн-членів, при яких відбуватиметься поступовий перехід до системи фіксованих курсів, що потягне за собою координацію національних політик макроекономічної стабілізації, та «економістами», які вважали, що треба розпочинати з координації стабілізаційних політик перед етапом реалізації юридичного переходу до незмінних фіксованих кусів. Рішення Ради Міністрів ЄЕС в 1971 р. стало компромісним. Було вирішено, що вже на перших етапах будуть зменшені відхилення від центральних валютних паритетів серед країн-учасниць Співдружності до ±1,2%. Поряд з цим грошова, кредитна та бюджетна (зокрема, фіскальна видаткова) політика в країнах-членах повинна тісніше координуватись на основі посилених консультацій між міністрами країн-членів без регламентації чітких механізмів координації.

2. Європейський валютний механізм

Внаслідок наступної валютної кризи в 1971р. рішення Ради Міністрів Співдружності про звуження меж коливань не було імплементовано. Внаслідок Вашингтонських домовленостей наприкінці 1971 р. були встановлені межі коливань валют ЄС щодо долара США на рівні ± 2,25%, а серед валют ЄС – відповідно ± 4,5%. А вже з початку 1972 р. знов почали активно обговорювати план Вернера і рішенням Ради Міністрів ЄС було зменшено межі коливань серед валют країн-учасниць до ±2,25. Для підтримки домовлених меж було застосовано новий на той час механізм інтервенцій в валютах країн-членів додатково до інтервенцій в доларах США. Було також прийнято рішення про вирівнювання фінансування сальдо валютного балансу, що виникало внаслідок здійснення інтервенцій.

Через рік відбулась хвиля розширення: до Європейського валютного механізму, який практикували 6 країн-учасниць (Бельгія, ФРН, Франція, Італія, Люксембург і Нідерланди) 01.01.1973 р. приєднались Великобританія, Данія та Ірландія. В березні 1973 р. під тиском спекулятивних притоків капіталу зі США Бельгія, ФРН, Франція, Данія, Люксембург і Нідерланди відпустили курси своїх валют до долара США, при цьому домовлені межі коливань валютних курсів між країнами-учасницями залишились незмінними і обов’язковими до виконання. Великобританія, Італія та Ірландія відмовились від зв’язування валютних курсів між країнами Співдружності. Ця ситуація означала для 6 країн-учасниць реалізацію режиму координованого «групового плавання» до долара США.

В зв’язку з недостатньою координацією національних економічних політик домовлені валютні курси між країнами-учасницями валютного блоку не могли зберігатись в довготерміновій перспективі. В 1979 р. виникла необхідність корекції валютних курсів. Франція спочатку в 1974, а потім в 1976 р. вимушена була відмовитись від європейського валютного механізму. Швеція, яка була асоційованим членом цього механізму, теж відмовилась від нього. Наприкінці 1978 р. валютний блок звузився до 5 країн-учасниць і не включав такі важливі для Європейської Співдружності країни, як Францію, Великобританію та Італію.

3. Європейська валютна система

В березні 1979 р. Європейська Співдружність заявила про організацію Європейської валютної системи як етапу вищого ступеню економічної інтеграції серед своїх членів, включаючи кінцеву мету створення спільної валюти і єдиного центрального банку Співдружності. Ця система профункціонувала майже два десятиліття і стала підґрунтям для створення Європейського монетарного (валютного) союзу в 1999 р. та введення євро. Рішенням Європейської ради від 05.12.1979 р. було проголошено мету формування «стабільної валютної зони в Європі» і проведення «направленої на внутрішню та зовнішню стабільність економічної політики». Хоча в цьому останньому формулюванні основними завданнями стали внутрішня цінова стабільність і стабільність валютних курсів.

Створення ЄВС схвально сприйняли усі 9 країн-членів ЄЕС. Навіть Великобританія (крім періоду 1990-1992 рр.) та Італія (з перерваною участю з 1992 по 1996 рр.) з самого початку і до кінця існування брали участь у ЄВС. З 1989 р. зобов’язання участі взяла на себе Іспанія, з 1992 р. – Португалія, Австрія (з 1995 р.) і Фінляндія (з 1996 р.)

Слід розрізняти два періоди функціонування ЄВС. В період часу до валютної кризи 1992/1993 існувало 12 закріплень центральних паритетів з можливістю проведення валютних інтервенцій в межах встановленого валютного коридору навколо центрального паритету із забороною його розширення. Другий етап – існування ЄВС після кризи 1992/1993, внаслідок якої деякі країни-члени вибули з валютної системи. Європейська валютна система проіснувала до 1.01.1999 р. і трансформувалась в Європейський валютний союз. Внаслідок розширення ЄЕС (Греція у 1981 р., Іспанія і Португалія у 1986 р., Австрія, Фінляндія і Швеція у 1995 р.) та повернення назад деяких країн, що вибули з ЄВС у 1992/1993, на 1998 р. Європейську валютну систему представляло 13 валют країн-членів: бельгійський/люксембурзький франк, датська крона, німецька марка, іспанська пезета, французький франк, ірландський фунт, італійська ліра, голландський гульден, португальське ескудо, австрійський шилінг, фінська марка, грецька драхма, фунт стерлінгів. Швеція участі в ЄВС на 1998 р. не брала.

Основними положеннями Європейської валютної системи були:

встановлені межі відхилення двосторонніх обмінних курсів національних валют ЄВС від центральних паритетів;

система валютних інтервенцій з метою попередження виходу обмінного курсу зі встановлених меж відхилень;

європейська розрахункова одиниця ECU “European Currency Unit”;

індикатор відхилень каса-курсу ЕСU від центрального курсу ЕCU з метою попередження асинхронної економічної політики країн-членів ЄВС.

вирівнювання валютного, а отже, платіжного балансу, а також механізми сприяння фінансуванню дефіцитів країн-членів ЄВС;

Всі валюти Європейської валютної системи фіксувались одна до одної, а коливання від центральних паритетів встановлювались на рівні ±2,25%. Деяким країнам було дозволено тимчасово встановити межі коливань ±6% (Італія з 1979 по 1990 р. через вищі рівні інфляції, політичні труднощі в зв’язку зі значним рівнем економічної дивергенції між Північчю та Півднем, а також Іспанія та Португалія, які після їхнього входження в Європейську Співдружність значно відставали в економічному розвитку від традиційних країн-членів, з 1989 по 1992 р. практикували ці розширені межі коливань). Після валютної кризи 1992/1993 рр. межі коливань були розширені до ±15%, однак між Німеччиною та Нідерландами на основі двосторонніх домовленостей залишилися межі ±2,25%.

Європейська валютна система була повністю симетричною: жодна з валют країн Європейської Співдружності не відігравала спеціальної ролі порівняно з Бреттон-Вудською світовою валютною системою, де провідні позиції належали долару США. Також в межах ЄВС між країною з сильною валютою і країною зі слабкою валютою існувала двостороння угода про автоматичне пристосування шляхом обов’язкового проведення валютних інтервенцій – центральний банк країни зі слабкою валютою повинен був купляти свою національну валюту і тим самим зміцнювати її вартість, а ЦБ країни з сильною валютою повинен був продавати свою національну валюту, забезпечувати більшу наявність цієї валюти на ринку, що робило її дешевшою. Двосторонні інтервенції могли проводитись лише в встановлених межах коливань.

Європейська валютна система передбачала створення єдиної розрахункової одиниці ECU. Вона являла собою кошик 11 валют ЄВС, включаючи ті країни ЄС, що не використовували попередній європейський валютний механізм (Греція, Іспанія та Португалія). Кожна валюта мала свою вагу в цьому кошику в залежності від розміру країни, її важливості в внутрірегіональній торгівлі Європейської Співдружності, рівня ВНД та засобів для сприяння розвитку ЄС. Ці ваги переглядались кожних п’ять років з метою, щоб 1 ЕКЮ дорівнював 1 долару США. На 31.12 1998 р., коли ЄКЮ замінювалось єдиним законним платіжним засобом євро, було зафіксовано ваги і курси, що подані в колонках 3 та 4 таблиці:

Таблиця

Показники Європейської валютної системи

Джерело: Deutsche Bundesbank, Devisenkursstatistik, Januar 1999, Statistisches Beiheft zum Monatsbericht 5.

Колонка 5: Індикатор відхилень каса-курсу ЕСU від центрального курсу ЕCU вимірювався за такою формулою (100 – вага національної валюти в кошику ЕКЮ)´ 0,75 ´ 0,15).

0,75 – визначена критична межа як 75% від максимально допустимого відхилення між каса-курсом ЕСU та центральним курсом ЕCU 75%. 0,15 – максимально допустиме відхилення каса-курсу ЕСU від центрального курсу ЕCU.

Розрахункова одиниця ЕКЮ використовувалась з 1981 р. в усіх офіційних розрахункових операцій. Касса-курс Євро визначався до долара США і через нього на основі кросс-курсу до третіх валют світу. ЕКЮ використовувалось при випуску приватних боргових інструментів. Технічно і формально вони являли собою кошики валют.

Індикатор відхилень каса-курсу ЕСU від центрального курсу ЕCU. Відмінне від країн-членів ЄВС спрямування економічної політики країни-члена, яке б призводило до змін валютного курсу, вбачалось можливим в системі закріплених курсів до моменту знаходження валютного курсу в межах закріпленого коридору. З метою попередити відмінну динаміку валютного курсу національної валюти країни-учасниці від інших країн-учасниць ЄВС, було введено індикатор відхилень каса-курсу ЕСU від центрального курсу ЕCU. При перевищенні критичної межі 75% від максимального відхилення каса-курсу ЕСU від центрального курсу ЕCU він мав бути сигналом до необхідності перегляду економічної політики країни-учасниці. Максимальне відхилення каса-курсу ЕСU від центрального курсу ЕCU становило ±15%. Чим більшою була вага національної валюти країни-учасниці ЄВС у кошику валют, тим меншим допускалось відхилення від центрального паритету, і навпаки. Якщо австрійський шилінг не був представлений в кошику (вага дорівнювала 0%), тоді верхня межа відхилення каса-курсу ЕСU від центрального курсу ЕCU досягала ±15%. Для Німеччини з вагою німецької марки в кошику 31,6% допускалось відхилення в два рази менше ±7,7%. (Див. 3, 4 та 5 колонки таблиці). У випадку, коли країною-учасницею досягалась критична межа 75% від максимального відхилення каса-курсу ЕСU від центрального курсу ЕCU, тоді цій країні з метою попередження дивергенції макроекономічних процесів необхідно було брати до уваги проведення таких заходів:

валютні інтервенції в різних валютах (в т.ч. в доларах);

внутрішні заходи валютної політики ( напр., зміни облікової ставки. При зміцненні валюти – зменшення облікової ставки, при знеціненні валюти – її збільшення);

зміну закріпленого центрального паритету;

інші заходи економічної політики (напр., в сфері фіскальної політики: зменшення державних закупок або збільшення податків при знеціненні валюти, чи збільшення державних закупок або зменшення податків при зміцненні валюти).

В системі закріплених валютних курсів внаслідок проведення країнами-учасницями ЄВС валютних інтервенцій (операцій з купівлею-продажем валютних резервів) в них виникало сальдо валютного балансу (а отже, платіжного балансу), яке врівноважувалось за рахунок короткострокового фінансування. Короткострокове фінансування на основі угоди між центральними банками країн Європейської Співдружності здійснювалось у формі взаємної кредитної допомоги за рахунок отримання країною-учасницею валют від центральних банків ЄС інших країн-учасниць строком на три місяці з можливістю двохразових продовжень строку кредиту ще по три місяці. Центральні банки при участі в фінансуванні зобов’язувались в розмірі встановлених квот кредитора. Отримання кредитів, в свою чергу, обмежувалось квотами боржника. В окремих випадках за умов погодження членів ЄС сума квот могла збільшуватись за рахунок додаткових валютних резервів (Rallonge), причому межа суми фінансування для окремого центрального банку могла бути розширена на загальну суму додаткових валютних резервів ЄВС, а отримання однією країною валютних кредитів не могло перевищувати половини всієї суми додаткових валютних резервів.

Таблиця

Короткострокове валютне сприяння, в млн. ECU

Джерело: Deutsche Bundesbank

У 1988 р. було впроваджено єдину систему середньострокових фінансових позик для вирівнювання платіжних балансів країн Європейської Співдружності. Загальна сума фінансових резервів становила 16 млрд. ECU. Для фінансування Європейська Співдружність могла відкривати позики у фінансових інститутах або на ринках позичкового капіталу до 14 млрд. ECU.

Європейський валютний інститут. На другому етапі формування економічного і валютного союзу в 1994 р. розпочав свою діяльність Європейський вадютний інститут. Його завданнями були підготовка Європейської Співдружності до третього етапу формування економічного і валютного союзу, посилення координації грошових політик країн-учасниць ЄС, а також контроль над нормальним функціонуванням розрахункової системи ECU, управління надання кредитів в межах сприяння відтворенню рівноваги валютних (платіжних) балансів країн-учасниць ЄС. Крім цього, центральні банки країн-учасниць ЄВС повинні були тримати в ЄВІ принаймні 20% своїх золотих і доларових резервів в еквіваленті активів в ECU. Ці активи в ECU могли використовуватись центральними банками для платежів по вирівнюванню сальдо валютного балансу внаслідок проведених валютних інтервенцій.

4. Теорія оптимальних валютних зон та практика Європейської валютної системи

Поглиблення економічної інтеграції вимагає, з одного боку, зменшення витрат країн інтеграційного утворення, пов’язаних із трансакціями та довготерміновими ризиками внаслідок обміну їхніх національних валют, а з іншого – забезпечення синхронного та симетричного розвитку макроекономічних систем завдяки координації валютної політики, яка має вплив на валютний, фінансовий, товарний і зрештою на грошовий та кредитний ринок країн інтеграційного утворення. З цих мотивів для інтеграційного утворення вбачається необхідним формування такого економічного і валютного простору, який би забезпечував максимальну ефективність та оптимальність економічного розвитку країн-учасниць.

Теорія оптимальних валютних зон передбачає виявлення механізмів визначення розміру географічної території, в межах якої добробут резидентів країн буде більшим, якщо держави цих країн запровадять режим фіксованих обмінних курсів або введуть спільну валюту. Започаткував цю теорію американський економіст Роберт Манделл.

Аналіз проблеми оптимальних валютних зон тісно зв'язаний з питанням вибору режиму обмінного курсу і, зокрема, з обговоренням переваг і недоліків фіксованих і гнучких обмінних курсів. Теорія ОВЗ виділяє умови, коли для країн фіксований обмінний курс є кращим з огляду на досягнення внутрішньої (рівень цін і безробіття) і зовнішньої (платіжний баланс) рівноваги, а також на зовнішні шоки.

Критерії оптимальності валютної зони: 1) мобільність факторів виробництва; 2) відкритість економіки і її розмір; 3) диверсифікованість виробництва; 4) подібність темпів інфляції; 5) економічна інтеграція; 6) гомогенні преференції, 7) політична інтеграція; 8) інші критерії ( проксі-критерії).

Оптимальна валютна зона – географічна територія, в межах якої робоча сила є достатньо мобільною для того, щоб дозволити країнам швидко пристосовуватись до змін і дисбалансів в системі оплати праці і до проблем, що викликані безробіттям. Якщо умова високої мобільності робочої сили виконана, то на цій території можна запровадити режим фіксованих обмінних курсів або ввести єдину валюту. Крім цього, в межах оптимальної валютної зони окремі регіони отримують вигоду від запровадження спільної валюти, якщо витрати на конвертування валют для здійснення торгівлі перевищують прибутки, які отримують за умов індивідуальних валют.

Мобільність факторів виробництва. Р. Мандел стверджував, що «валютна зона є оптимальною у випадку високої мобільності факторів виробництва в межах розглянутої області, а фіксований обмінний курс відіграє роль коригуючого механізму на противагу гнучкого обмінного курсу». Таким чином, мобільність праці стала першим критерієм у теорії ОВЗ.

Проведений Р. Манделлом аналіз ґрунтувався на досить простій моделі, у межах якої розглядалися дві країни, які постійно знаходяться в ситуації повної зайнятості і рівноваги платіжного балансу. Припускалась повна немобільність робочої сили між країнами. Наступним припущенням моделі було те, що номінальна заробітна плата і ціни в короткостроковому періоді не могли змінюватися без виникнення безробіття. Зміни реального курсу, а отже, конкурентноздатності економіки цілком визначаються коливаннями номінального обмінного курсу. Крім того, політика центрального банку була спрямована на стримування інфляції. В основі моделі лежав ефект зрушення попиту, який проявлявся у переході регіону від споживання товару, що виробляла країна А на споживання товару, що виробляла країна В (див.рис.1.1). Спочатку розглядалася ситуація, коли країни А і В мають власні валюти. Зрушення попиту приводить до безробіття і падіння рівня ВВП в країні А та зростання ВВП й інфляційного тиску в країні В, а також до негативного сальдо країни А і позитивного сальдо торгового балансу країни В. У моделі можна прослідкувати, що виконується закон єдиної ціни, тобто, коли ріст попиту на продукцію країни В приводить до появи інфляційного тиску на ціни продукції усередині країни В, а також до подальшого росту пропозиції продукції. Це, у свою чергу, призводить до збільшення попиту на працю в країні В й у короткостроковому періоді до підвищення рівня заробітної плати, що також сприяє росту цін. Аналогічним чином у країні А буде спостерігатися зниження цін на вироблену продукцію і рівня зайнятості. Якщо дві країни мають різні валюти, то цього можна досягти зміною обмінного курсу. Країна А мусить провести номінальну девальвацію її валюти по відношенню до валюти країни В з метою зменшення експортних цін країни А для відновлення попиту на її продукцію. Альтернативно, за умов відсутності дій країн А, країна В для стримування цін повинна провести номінальну ревальвацію своєї валюти. При цьому країна В бере на себе частину тягаря адаптації в регіоні за рахунок зміцнення реального обмінного курсу. У випадку, коли практикується фіксований обмінний курс, весь тягар, викликаний впливом шоку, цілком ляже на країну А, у якій будуть спостерігатися падіння виробництва і ріст безробіття. Отже, в цьому випадку оптимальною валютною політикою для розглянутих країн буде відхід від фіксованого обмінного курсу, що дозволяє нейтралізувати вплив шоку.

Рис. 1.1 Зміна попиту, що спричинена зміною в уподобаннях: перехід на споживання від товару, що виробляється в країні А на товар, що виробляється в країні В. (Асиметричний шок) .

Якщо обидві країни мають спільну валюту, або продовжують застосовувати фіксований обмінний курс між їхніми національними валютами – виробництво і зайнятість в країні А можуть бути відновлені за допомогою інших методів:

зниження номінальної заробітної плати, а отже, цін;

зміщення вверх кривої пропозиції товарів, вироблених всередині країни А через заохочення міграції робочої сили з країни А в країну В (див. рис.1.2);

експансіоністська фіскальна політика в країні А.

Рис.1.2. Досягнення рівноваги без зміни рівня цін, через заохочення міграції робочої сили з країни А в країну В.

В контексті наведеної моделі Р. Манделла необхідність забезпечення мобільності капіталу можна пояснити таким чином. Припустимо, що за умов фіксованого обмінного курсу внаслідок зменшення попиту на товар країни А відбувається заохочення міграції робочої сили з країни А в країну В. При цьому необхідно забезпечувати відтік тої частини фізичного капіталу в країну В, яка відповідає за обсяги виробництва товару країни А, на який зменшився попит.

У випадку, коли відбулось зменшення ціни в країні А внаслідок зменшення обсягів в ній виробництва, а країна не застосовує стабілізаційної політики в умовах фіксованого обмінного курсу (робоча сила не мігрує), виникає необхідність зниження номінальної процентної ставки в країні А і це вимагає переміщення фінансового капіталу з країни А в країну В, де процентна ставка буде вищою. Якщо є обмеження на рух як фізичного, так і фінансового капіталу, тоді в країні А поряд з безробіттям виникає проблема погіршення позицій капіталіста, який неефективно використовує капітал. Коли ж обмеження на міжнародний рух капіталу між країнами А і В зняті, то внаслідок відтоку фінансового капіталу з країни А виникає порушення рівноваги на фінансовому ринку і в умовах режиму фіксованого обмінного курсу це вимагає від країни В аналогічне зменшення процентної ставки, що призводить до інфляційних очікувань в ній. Тому, щоб не провокувати зменшення цін в країні А (а внаслідок цього зменшення процентної ставки в обох країнах) і не створювати асиметричний шок, країна А вимушена заохочувати міграцію робочої сили і відтік прямого капіталу в країну В.

Якщо б країни інтеграційного утворення вирішили використовувати гнучкий обмінний курс для згладжування ефектів змін попиту, то це б давало можливість застосовувати депресивній країні А експансіоністську монетарну політику, яка б призводила в довготерміновому періоді до зростання цін і інфляційних процесів. Це б вимагало від країни А стабілізації через ревальвацію національної валюти, що б означало знецінення національної валюти країни В. Такі процеси здатні поглиблювати асиметричні шоки.

Із вищевказаного можна зробити висновок, що якщо застосовується режим фіксованого обмінного курсу між країнами або ними запроваджується єдина спільна валюта, тоді це нівелює роль валютного курсу як механізму для короткотермінового пристосування до змін відносного попиту на товари регіонів. Країни підпадають в цьому випадку під вплив хронічних дисбалансів в оплаті праці або проблем, пов’язаних з безробіттям та міграцією робочої сили, або ж посиленням зовнішньої державної заборгованості внаслідок активізації державних закупок. Однак, якщо має місце міграція робочої сили в межах регіону, то вона здатна приводити в довготерміновому періоді до вирівнювання макроекономічних систем країн регіону, що вважається більш оптимальним виходом з ситуації. Альтернативно, використовуючи індивідуальні валюти і режим гнучкого обмінного курсу (курс визначається ринком), резиденти обох країн при купівлі товарів іншого регіону стикаються з ризиками, які випливають з руху валютного курсу (ревальвації і девальвації). Однак, країни захищені від міграції їхнього населення в інший регіон з чужою мовою і культурою та проблеми утворення «центру» і «периферії» економічної активності в регіоні. Приведені Р. Манделлом аргументи не заперечують використання системи гнучких валютних курсів, як таких, однак серйозно підривають її репутацію у відношенні національних валют з огляду на нестабільність грошового і валютного ринку, а отже, макроекономічної асиметричності в інтеграційному утворенні.

Приведені вище аргументи свідчили про необхідність забезпечення в Європейській Співдружності мобільності факторів виробництва (в т.ч. робочої сили), що дозволяє компенсувати вплив асиметричних шоків на економіку при використанні режиму фіксованого валютного курсу чи єдиної валюти в середині інтеграційного утворення і гнучкого обмінного курсу їхніх валют (спільної валюти) щодо третіх країн.

Відкритість економіки. Інший економічний показник, на основі якого пропонувалося визначати територіальні межі оптимальної валютної зони, був зазначений у роботі Р. Маккіннона, в якій досліджувалась роль відкритості економіки. При цьому в якості критерію відкритості використовувалося співвідношення торгових і неторгових товарів. Під терміном «оптимальна валютна зона» у роботі розумілася зона з єдиною валютою, на території якої існує загальна для всіх грошово-кредитна політика і більш гнучкий обмінний курс стосовно зовнішніх валют. Це дозволяє якнайкраще досягти наступних трьох цілей:

підтримка повної зайнятості;

підтримка рівноваги платіжного балансу;

підтримка стабільного рівня внутрішніх цін.

У випадку, коли торгівля між країнами А і В є вільною, їхні ціни будуть однаковими (конкуренція здатна вирівнювати ціни торгових товарів), а отже, зміна обмінного курсу не буде впливати на відносні ціни країни А і В. На основі цього міркування, Р.Маккіннон запропонував таке формулювання:

«Країни, які характеризуються високою торговою відкритістю і їхня міжнародна торгівля здебільшого пояснюється торгівлею одна з одною, здатні формувати оптимальну валютну зону».

Розглянемо випадок, коли дві країни А і В не мають спільної валюти, а отже, кожна з них має взаємний обмінний курс SAВ, але водночас двосторонні обмінні курси по відношенню до третіх країн – SA і SB.. Треті країни є додатковими торговими партнерами для країн А та В, причому країна А є провідним торговим партнером країни В, і навпаки. З огляду на те, що країни А і В є досить відкритими і торгівля між ними відбувається інтенсивно, то стирається відмінність між їхніми цінами на торгові товари: PASAB = РВ. Припустимо, що країна А змінює свій номінальний валютний курс до третіх країн SA. Це автоматично змінює внутрішню ціну та торгові товари країни А – PA, при тому, що рівень світової ціни залишається незмінним SAР*. Для того, щоб не виникло асиметричних цінових шоків в межах інтеграційного утворення для важливого торгового партнера країни А– країни В, остання повинна теж на таку ж величину змінити свій валютний курс до третіх країн SВ. Тоді, реальний обмінний курс обох країн щодо третіх країн буде теж однаковим: SA PA/P* = SB PB/P*. За цих умов, країнам А та В можна відмовитись від двостороннього обмінного курсу між собою і виходити на зовнішні ринки зі спільним валютним курсом щодо третіх країн.

Інша модель Р. Маккіннона вказує про недоцільність використання між країнами інтеграційного утворення гнучкого обмінного курсу з огляду на порушення стабільності внутрішніх цін. Розглядаються дві країни А і В з власною валютою, причому країна А є малою економікою у порівнянні з країною В. Усі товари в економіці поділяються на дві групи. Перша група товарів – це торгові товари (товари, що можуть експортуватися (експортуються) та імпортуються), тоді як друга – неторгові товари. Причому більшість товарів в інтеграційному утворенні складають торгові товари. Припускається, що при розгляді країни А з малою економікою ціни торгових товарів країни В не змінюються в ситуації, коли можуть змінюватись обмінний курс і ціни на торгові товари країни А. В тому випадку, коли частка торгових товарів у загальному обсязі благ, спожитих усередині країни А, велика, режим гнучкого обмінного курсу виявляється несумісним зі стабільністю внутрішніх цін в країні А.

Диверсифікованість виробництва. Асиметричні шоки виникають в країнах, які мають вузьку виробничу та торгову спеціалізацію. Країни, що мають широку товарну спеціалізацію меншою мірою підпадають під вплив змін попиту або пропозиції певної товарної групи, яка є однією з численних товарних груп у виробничій (торговій) структурі країни. Цей критерій оптимальної валютної зони запропонував відомий вчений П. Кенен.

При цьому стверджується наступне :

– досить диверсифікована економіка не є чутливою до змін в умовах торгівлі;

– в умовах падіння попиту на певний вид торгових товарів в диверсифікованій економіці не буде спостерігатися значний ріст безробіття в порівнянні з моногалузевою економікою;

– диверсифікованість економіки сприяє стабільності у процесі капіталоутворення.

П. Кенен стверджував, що країни, які є членами валютної зони, повинні мати диверсифіковану виробничу та торгову структуру і водночас їхні виробничі структури повинні бути схожими. Країнам з високодиверсифікованою економікою більш вигідно дотримуватись системи фіксованого курсу в межах валютної зони, тоді як слабко диверсифікованим національним економікам варто використовувати режим гнучкого обмінного курсу, оскільки він відіграє роль корегуючого механізму в ситуації впливу на економіку різних шоків. Тоді така валютна зона буде оптимальною.

Подібність темпів інфляції. На початку 1970-х рр. з'явилась низка праць (зокрема, праця Дж. Флемінга), де як критерій оптимальності валютної зони пропонувалося використовувати подібність темпів інфляції. Необхідно відзначити, що даний критерій розглядає проблему ОВЗ із монетарної точки зору на відміну від більш ранніх критеріїв, основу яких складали реальні характеристики економіки. При цьому Дж. Флемінг виділяв кілька умов, що сприяють встановленню схожих темпів інфляції, – наприклад, подібність політики в області зайнятості, подібність темпів економічного росту і позицій профспілок. Проблемою при забезпеченні синхронного розвитку темпів інфляції можуть стати різні циклічні фази економічної активності, а також відмінності у ситуації з платіжним балансом. Умови фіксованого обмінного курсу будуть загострювати проблему, яка описується кривою «безробіття – інфляція» Філіпса, а також проблему використання валютного механізму та регулювання номінальної процентної ставки для стабілізації платіжного балансу за умов фіксованого обмінного курсу. При цьому експансіоністські чи рестрикційні монетарні маневри здатні спричиняти розбіжності в темпах інфляції і можуть автоматично приводити до колапсу режиму фіксованого обмінного курсу. Наявність активної країни-лідера в валютній зоні у питаннях забезпечення синхронності динаміки інфляції, здатна підвищити ймовірність життєздатності системи з фіксованим режимом обмінного курсу в інтеграційному утворенні. Введення єдиної валюти між країнами інтеграційного утворення означає втрату монетарної і валютної незалежності країн-членів створеного валютного союзу і знімає проблему виникнення відмінностей у темпах інфляції.

Економічна інтеграція. Різні характеристики економічної інтеграції між країнами також розглядалися як потенційні критерії оптимальності валютної зони. Ще Р. Манделл у своїй праці (1961 р.) відзначив, що схожа структура виробництва в двох потенційних учасників валютного союзу знижує ймовірність впливу на них асиметричних шоків. У підсумку гнучкий обмінний курс у меншому ступені буде необхідний для країн зі схожою структурою виробництва з метою протидії асиметричним шокам. Дж. Інграм в якості критерію оптимальності валютної зони запропонував використовувати інтеграцію фінансових ринків і, зокрема, наявність на ринках країн довгострокових фінансових активів. Він підкреслював, що у випадку високої інтеграції фінансових ринків на території розглянутого регіону немає необхідності переходити до системи плаваючих курсів. Якщо ж міжнародна фінансова інтеграція в межах інтеграційного утворення слабка, то розходження в процентних ставках сильніше виявляється в довгостроковому періоді, що призводить до зрушення основної маси операцій на фінансовому ринку убік короткострокових активів. Зміна довгострокових процентних ставок призводить до дестабілізації міжнародних потоків капіталу, а також до асиметричних шоків на кредитному, грошовому, а потім на решта ринках і країни ставлять під сумнів систему з фіксованим режимом обмінних курсів.

Іншим показником економічної інтеграції є фіскальна інтеграція країн. Кожна країна використовує трансферні платежі для згладжування рівня безробіття між регіонами. Наслідки впливу асиметричних шоків в інтеграційному утворенні можуть бути згладжені шляхом використання подібних трансфертних платежів між країнами валютної зони. В цьому випадку слід розробити систему фіскальних трансфертів, що дозволяє перерозподіляти фінансові засоби між країнами інтеграційного утворення. Досить очевидно, що найбільш бажаною в цьому випадку стає тісна фіскальна інтеграція між регіонами валютної зони. Проте реалізація описаних механізмів пов’язана з деякими труднощами. Слід нагадати, що кожна окрема країна – учасниця валютної зони в умовах повністю фіксованого режиму обмінного курсу (або при введенні спільної валюти) не може використовувати свою незалежну грошово-кредитну політику в якості інструменту впливу на економічну активність. Фіскальна інтеграція буде означати втрату практично всіх інструментів стабілізаційної політики, що вбачається проблематичним в умовах циклічного розвитку капіталістичної економічної системи. Тому слід говорити про можливість фіскальної координації між країнами інтеграційного утворення. Отже, країни, які домовляються про здійснення взаємної фінансової компенсації внаслідок виникнення асиметричних шоків, здатні формувати оптимальну валютну зону.

Гомогенні преференції країн-членів валютної зони при стабілізації шоків. В країнах-членах валютної зони функціонують фірми, які по різному сприймають шоки економічної політики. Для одних фірм вигідні експансіоністські механізми, для інших – рестрикційні. Об’єднуючись у впливові групи фірми намагаються чинити вплив на економічну політику своїх країн, яка може мати різне спрямування та різні ефекти розвитку економік. Для запобігання цьому необхідна політична інтеграція між країнами-членами валютної зони, яка розглядається, з одного боку, в контексті різних показників економічної політики (інфляція, зайнятість, дефіцит бюджету), а з іншого – в контексті можливості досягнення компромісу у впливових бізнесових і політичних колах інтеграційного об’єднання і прийняття швидких і погоджених скоординованих рішень.

Проблема негомогенності преференцій економічних суб’єктів країн-учасниць валютної зони частково вирішується шляхом переходу до єдиної валюти і єдиного центрального банку. Групи лобістів в цьому випадку втратять вплив на національні уряди країн-учасниць, оскільки ті, у свою чергу, уже не зможуть приймати незалежні рішення в сфері валютної та монетарної політики.

Політична інтеграція також передбачає формування в суспільствах країн-членів валютної зони почуття солідарності і «спільної долі», яке повинно нівелювати націоналістичні і сепаратистські прояви, що здатні посилюватись в умовах загострення соціальних потрясінь і позицій бізнесу внаслідок координованої політики, направленої на запобігання/згладжування асиметричних шоків.

Проксі- критерії оптимальної валютної зони. До них відносяться кореляція шоків і волатильність реального обмінного курсу. Такого роду критерії засновані лише на кореляційно-регресійному параметричному аналізі та непараметричному аналізі динаміки макроекономічних індикаторів, на відміну від критеріїв, що базуються на фундаментальних характеристиках країн, які прагнуть поглиблювати економічну, зокрема валютну інтеграцію.

Наприклад, у P. Ваубель пропонує використовувати волатильність реального обмінного курсу, як показник, що визначає готовність країни вступити у валютний союз. Якщо на економіку впливає невелике число шоків, для коректування яких необхідні зміни обмінного курсу, то волатильність реального обмінного курсу буде невисокою. Для таких країн витрати відмови від гнучкості номінального обмінного курсу як інструмента стабілізації при входженні чи утворенні валютного союзу будуть мінімальні. Представлені аргументи були перевірені емпірично, зокрема, у роботі Я. фон Хагена і Р. Нюмана.

Іншим критерієм оптимальності є співвідношення між числом симетричних і асиметричних шоків. Якщо кореляція симетричних та асиметричних шоків для розглянутих країн висока, то і ті, і другі будуть впливати на економіку. Тому витрати, пов'язані з неможливістю використання незалежної грошово-кредитної політики, а також гнучкого режиму обмінного курсу для цих країн будуть меншими.

Дані критерії допомагають лише визначити перелік країн чи регіонів, готових до валютної інтеграції, але не дозволяють виділити причини існуючих розходжень для країн і, таким чином, запропонувати способи їхнього усунення. Інший аспект проблеми полягає в тому, що перераховані критерії, які засновані на історичних даних, не дозволяють оперативно враховувати можливі структурні зміни в економіках розглянутих країн, що можуть підвищити, чи навпаки, понизити необхідність валютної інтеграції для країни.

Більшість країн ЄС в 1990-х рр. відповідали критеріям торгової відкритості та диверсифікації виробництва і міжнародної торгівлі. Практично всі країни були досить відкритими, особливо ті, які мають малу економіку.

З огляду на те, що відкритість економік робить внутрішні ціни сильно залежними від змін валютного курсу, слід говорити про ентузіазм Бельгії, Ірландії, Нідерландів, Люксембургу у питаннях поглиблення валютної інтеграції та створення Європейського валютного союзу.

Важливим показником на час розпочатої в Європі дискусії стосовно формування оптимальної валютної зони для країн ЄС та ЄАВТ був ступінь схожості у виробничих структурах. Найбільш проблематичними країнами зі значним відхиленням від центрального масиву схожих за структурами країн вбачались Норвегія, де серед товарних груп домінували нафта та риба, а також Греція з переважанням сільськогосподарської продукції та Нідерланди як потужний виробник, експортер та споживач природного газу в ЄС. Крім того, виробнича структура Данії з добре представленими товарними групами агропромислового виробництва значно відрізнялась від капіталомісткого Центру ЄС з домінуючим хімічним, автомобільним виробництвом та електричним машинобудуванням (Німеччина, Австрія, Франція, Італія).

європейський валютний криза союз

Рис. 1. Кластерне представлення схожості виробничих структур між країнами ЄС. Розраховано автором на основі даних Євростат, 1999 р.

Такі країни як Швеція, Фінляндія та Ірландія наприкінці 1980-х рр. мали більш гомогенну із Центром структуру виробництва, але в середині 1990-х років вони розпочали структурні зміни в економіці та інтенсивно стали розвивати наукомістке виробництво, зокрема телекомунікації (Швеція та Фінляндія), комп’ютерні прилади та технології (Ірландія), які поруч із традиційними секторами з відносно нижчою технологічною місткістю почали віддаляти виробничі структури цих країн від капіталомісткого Центру.

Ступінь відмінності у торгових структурах між європейськими країнами можна представити на рисунку. У 1990-х чітко виділився центральний кластер, що відображав гомогенність товарних структур: Німеччина, Австрія, Португалія, Великобританія, Фінляндія, Швеція та Італія. Значну негомогенність з цим регіоном виявляли Данія, Греція, Ірландія, Нідерланди та Норвегія.

Центральний кластер з найвищим рівнем гомогенності торгових структур в європейському економічному просторі

Рис. 2. Кластерне представлення схожості торгових структур між країнами ЄС та ЄАВТ, 1998 р. Розраховано автором на основі даних Intracen, 1998 р.

Зрештою, осторонь процесів формування валютної зони залишилась Норвегія як країна ЄАВТ з неподібною до ЄС виробничою та торговою структурою, Швейцарія як країна, що прагне забезпечувати нейтралітет та фінансову стабільність світового господарства, Швеція (з огляду на бажання проводити незалежну монетарну політику, яка вбачалась основним важелем соціально-орієнтованої системи кейнсіанського типу та здійснення структурних змін), Великобританія (в зв’язку з тим, що вона традиційно була політичним сателітом США, які зобов’язували її спільно координувати рішення в світовому господарстві, і це не виключало виникнення асиметричних шоків для економічної системи ЄС). Данія спочатку активно взяла участь в просуванні ідеї єдиної валюти, але структурні відмінності стали потім важливим аргументом проти швидкої її інтеграції в єдиний валютний простір.

Мобільність робочої сили в ЄС є досить низькою. Впродовж 1990-х рр. 38% громадян ЄС змінили своє місце проживання. В той час, коли 21% громадян ЄС мігрували в інші регіони своєї країни, то лише 4,4% – в іншу країну ЄС. Здебільшого це відбувалось з особистих причин. Лише 5% з тих, хто мігрували в іншу країну ЄС, робили це з професійних причин. На початку 2000-х рр. потоки міграції робочої сили становили 0,3% від загальної чисельності населення ЄС. Ці факти свідчили про незадовільний стан даного критерію для формування оптимальної валютної зони. Поясненням низької мобільності робочої сили в ЄС-15 є відмінність між країнами в мові, культурі, системі добробуту, стандартах охорони здоров’я і пенсійного забезпечення. При виникненні асиметричних шоків країни ЄС не здатні сьогодні швидко подолати проблеми безробіття. Однак, для нових країн-членів ЄС схильність до міграції робочої сили в країни ЄС з вищим рівнем добробуту є вищою.

Мобільність фізичного капіталу в ЄС пов’язана, передусім, зі ступенем сумісності цього капіталу з організованим виробництвом в кожній окремій країні-члені ЄС. Вирівнювання виробничих структур, зростаюча тенденція заміщення фактору праці фактором капітал у багатьох виробничих процесах, а також тенденція до злиття і поглинання бізнесу дозволяє, не дивлячись на низькі рівні мобільності робочої сили, забезпечувати в ЄС високу мобільність капіталу. Обсяги прямих інвестицій країн ЄС в межах ЄС-регіону з середини 1980-х рр. значно переважали прямі інвестиції країн ЄС щодо третіх країн.

За критерієм фінансових трансфертів ЄС не був і не є сьогодні оптимальною валютною зоною. Бюджет ЄС становить менше ніж 2% від ВВП ЄС і перерозподіл цих незначних коштів здійснюється переважно на користь реалізації Спільної аграрної політики і структурних фондів для підтримки бідних (депресивних) регіонів, не дивлячись на те, чи вони підпадають під вплив асиметричних шоків, чи ні.

На момент завершення формування Європейського валютного союзу з меншою довірою до європейських інтеграційних структур та європейських інститутів, ніж до національних урядів ставились Швеція, Фінляндія, Великобританія, Австрія, Данія, Нідерланди. Найбільшу підтримку євроінтеграційним процесам виражали Португалія, Італія, Ірландія, Іспанія та Греція. Чітко вималювалась проблема «Північ – Південь» ЄС, де Південь бачив для себе більше вигод від європейського інтеграційного утворення. З огляду на ці тенденції, критерій політичної солідарності в ЄС слід вважати дуже хитким при поясненні оптимальності валютної зони євро.

5. Європейський валютний союз: становлення та проблеми розширення

В червні 1989 р. комітет, який очолював президент Європейської комісії Жак Делор, запропонував план поетапного створення Європейського економічного і валютного союзу. Пропозиції цього проекту лягли в основу угоди про ЄС. Валютний союз повинен був створюватись в 3 етапи. На першому етапі (який розпочався в 1990 р.) мало відбутись зближення основних макроекономічних показників і встановлення тісної координації в монетарній (грошово-кредитній) та фіскальній політиці при забезпеченні Спільного ринку з вільним рухом товарів і послуг, робочої сили та капіталу. Це передбачало реалізацію плану Вернера. Грошова політика мала бути направлена на довгостроковий період і забезпечувати стабільність цін, а отже, успіх системи фіксованого обмінного курсу. На другому етапі (перехідному етапі) для реалізації Європейського економічного і валютного союзу необхідно було створити інституційні рамкові умови, які в процесі формування союзу повинні були вдосконалюватись до початку третього кінцевого етапу. Другий етап передбачав створення Європейського центрального банку, який би функціонував поряд із національними центральними банками країн-членів ЄС до моменту входження країн до валютного союзу та введення єдиної валюти.

На третьому етапі (з 1997 по 1999 рр.) передбачалось утворити валютний союз та ввести єдину валюту для всіх країн-членів ЄВС. Європейський центральний банк повинен був стати єдиним емісійним органом в ЄВС, йому мало належати повне право встановлення і проведення грошової політики, встановлення та регулювання облікової ставки, здійснення операцій на відкритому ринку та кредитних операцій, проведення валютних інтервенцій (в умовах системи керовано-плаваючого обмінного курсу ЄВС зі США та Японією, а також щодо країн-членів ЄС, які обиратимуть валютне бюро, прив’язаний або керовано-плаваючий режим обмінного курсу відносно єдиної валюти ЄВС). Країни-учасниці ЄВС при введенні єдиної валюти повинні відмовитись від незалежної монетарної політики і незалежного контролю над пропозицією грошей.

Основним кроком у реалізації плану Делора, стало підписання Маастрихтської угоди в грудні 1991 р. і її ратифікація в 1992 р. Першою країною, яка повинна була референдумом ратифікувати дану угоду, стала Данія. В результаті референдуму угода була відхилена незначною більшістю голосів. Франція, не дивлячись на результати референдуму в Данії, теж обрала аналогічну форму ратифікації угоди. Референдум у Франції забезпечив життя плану Делора. Останньою країною, яка ратифікувала угоду в 1993 р., була Німеччина. Це відбулось після рішення Конституційного Суду, яке підтвердило, що Маастрихтська угода не суперечить Конституції Німеччини. Процес ратифікації угоди співпав з глибокою кризою Європейської валютної системи 1992/1993 рр., яка могла повністю підірвати спільні домовленості країн-членів, що були досягнуті в 1991 р. Однак, міністри фінансів країн-членів ЄС домовились про розширення меж коливань валютних курсів щодо центральних паритетів в межах ЄВС і тим самим припинили кризові спекулятивні процеси, що забезпечило подальшу реалізацію формування валютного союзу.

Крім того, що в Маастрихтській угоді Європейська Співдружність отримала нову назву Європейський Союз, (що передбачало, не лише економічну інтеграцію, але і далекосяжну політичну стратегію інтеграційного утворення), Європейському парламенту було розширено повноваження, було також прийнято рішення про запровадження єдиної валюти 1 січня 1999 р.

Маастрихтська угода визначила умови, за яких країни можуть брати участь у монетарному (валютному) союзі. Ці умови названі критеріями номінальної конвергенції. Дотримання та стійкість останніх мали перевірятись Європейським центральним банком та Європейською Комісією. Цими критеріями були:

1) рівень інфляції за рік не може перевищувати 1,5% середнього рівня інфляції трьох країн-членів ЄВС, які показують найкращі показники цінової стабільності;

2) дефіцит державного бюджету не повинен перевищувати 3 % ВВП;

3) відношення державного зовнішнього боргу до ВВП не повинно перевищувати 60%;

4) довгострокова процентна ставка в останній рік перед перевіркою на стійкість критеріїв конвергенції не повинна перевищувати 2% від довгострокових процентних ставок трьох країн-членів ЄВС, які показують найкращі результати в ціновій стабільності.

На 1991 р. тільки Франція і Люксембург задовольняли всім цим критеріям. Італія з бюджетним дефіцитом в розмірі 10% ВВП і загальним розміром державного боргу, що перевищив 100% ВВП, не відповідала жодному з визначених критеріїв номінальної конвергенції.

В 1991 р. в Німеччині внаслідок об’єднання дефіцит державного бюджету збільшився до 5%. В Європейській валютній системі, де практикувались фіксовані обмінні курси з вузькими межами відхилень від центрального паритету, для об’єднаної Німеччини для розвитку східних земель не залишалось нічого іншого, ніж проводити експансіоністську фіскальну політику. Стабілізація макроекономічної системи Німеччини при зростаючих державних закупках вбачалась можливою шляхом проведення ревальвації німецької марки. Ревальвація забезпечувала ще й додатковий позитивний ефект для економіки Німеччини – притік іноземного капіталу. Однак, ці заходи імпортували рестрикційні ефекти в країни ЄВС, які погіршували реалізацію економічних орієнтирів багатьох експортоорієнтованих економік та менш розвинутих країн ЄС, що намагалися надолужити Центр, зокрема Італії, Іспанії та Португалії. В 1992 р. розгорілась криза Європейської валютної системи.

6. Валютна криза 1992/1993 рр.

Впродовж 1987- початку 1992 рр. ЄВС характеризувалась відносною стабільністю. Іспанія, Португалія і Великобританія прив’язали свої валюти до європейського валютного механізму. Італія мала вузькі межі валютного коридору ±2,25%. Швеція, Норвегія і Фінляндія прив’язали свої валюти в односторонньому порядку до ЕКЮ. Зміни центральних паритетів відбулись лише у зв’язку зі зменшенням меж коридору (для італійської ліри), а також внаслідок входження у валютний механізм ЄВС (для фунта стерлінгів). Бельгія, Франція, Італія на момент входження в силу першого етапу Європейського економічного і валютного союзу (липень 1990) повністю лібералізували рух капіталу. Зростання довіри до стабільності існуючих центральних паритетів підтверджував факт значного зменшення на початок 1990-х рр. розбіжностей процентних ставок країн-членів ЄВС порівняно до Німеччини.

У вересні 1992 р. закінчився п’ятирічний період стабільності в ЄВС і почались кризові явища. Основними причинами виникнення кризи науковці і експерти називають:

1) наслідки об’єднання Німеччини, а саме: негативні ефекти експансіоністської фіскальної політики Німеччини на країни-члени ЄВС, яка тягнула за собою за умов існуючих валютних паритетів ревальвацію валют ЄВС щодо долара США; негативні ефекти рестрикційної монетарної політики Німеччини, яку імпортували інші країни-члени ЄВС, що позначалось на скручуванні економічної активності та зростанні рівнів безробіття. Така внутрішня фіскальна і монетарна політика Німеччини спричинила асиметричний шок і дивергенцію між макроекономічними пріоритетами країн-членів ЄВС і не могла забезпечити належну монетарну, а отже, валютну координацію в межах ЄВС.

2) реакція країн-членів ЄВС на результати датського референдуму стосовно Маастрихтського договору;

3) лібералізація міжнародних фінансових ринків в рамках Єдиного європейського акту;

4) знецінення долара по відношенню до валют ЄВС літом 1992 р. як наслідок непрофесійної політики адміністрації Буша низьких процентних ставок в США у відповідь на економічну стагнацію, а також як наслідок політики високих процентних ставок і високого попиту на капітал в Німеччині внаслідок її об’єднання;

5) спекулятивні валютні атаки, спровоковані на міжнародних фінансових ринках.

В зв’язку із знеціненням долара США центральні банки ЄВС змушені були провадити значні валютні інтервенції і це стало вирішальною подією для функціонування ЄВС: Великобританія та Італія припинили своє членство в європейському валютному механізмі, оскільки ціна підтримки валютних курсів в межах ЄВС стала дуже високою. Будь-яка спроба країн-членів ЄВС в межах європейського валютного механізму знизити свої процентні ставки в ситуації з високими процентними ставками в Німеччині могла бути не тільки неефективною, але й призвести до відтоку капіталу з ЄВС і поглибити асиметричність макроекономічних процесів. Відхід Великобританії та Італії від європейського валютного механізму дозволив їм знизити процентні ставки і стимулювати економічне зростання. Іспанія, Португалія, Ірландія провели неодноразово девальвацію своїх валют, а скандинавські країни припинили прив’язку своїх валют до ЕКЮ. В серпні 1993 р. відбувся обвал цілого валютного механізму ЄВС. Валютну кризу спровокував Бундесбанк Німеччини, який відмовився знизити облікову ставку. Це призвело до продажів спекулянтами у великій кількості національних валют Франції, Данії, Іспанії, Португалії та Бельгії. Через неможливість покласти кінець спекуляціям, провівши широкомасштабні валютні інтервенції, країни ЄВС вже в серпні 1993 р. вирішили розширити межі коливань курсів їхніх валют до ±15%. Лише для двостороннього обмінного курсу голландського гульдена і німецької марки залишились існуючі вузькі межі ±2,25%. Валютна криза 1992/1993 рр. значно підірвала довіру країн-членів ЄВС до процесів поглиблення валютної інтеграції. В посткризовий період цю довіру необхідно було відновлювати.

7. Шлях до Європейського валютного союзу

В Маастрихтській угоді було визначено положення щодо завершального етапу Європейського економічного і валютного союзу, а також щодо перехідного етапу і процедур входження країн ЄС у завершальний етап. В угоді вказувалось, що з початком завершального етапу формування економічного і валютного союзу між валютами країн-членів ЄВС встановлюються безповоротно фіксовані обмінні курси без можливості надання виняткових умов для певних країн щодо меж відхилень курсів від закріплених центральних паритетів. На перехідному етапі країни повинні були дотримуватись процедур, які уможливлювали виконання умов номінальної конвергенції. Великобританії і Данії було надане право необов’язкового виконання умов номінальної конвергенції.

Оскільки було зрозуміло, що не всі країни-члени ЄС одночасно приєднаються до схеми валютного союзу, було запропоновано створити Європейську систему центральних банків за федеративним принципом (див. рисунок нижче)

Основними завданнями Європейської системи центральних банків мали стали:

визначення і проведення грошової політики;

проведення операцій на валютному ринку;

управління валютними резервами країн ЄС/ЄВС.

Для виконання завдань грошової політики Європейський центральний банк мав виконувати такі функції:

проведення операцій на відкритому і кредитному ринках;

запровадження обов’язкової норми банківських резервів;

визначення координованої орієнтації валютно-курсової політики країн ЄВС/ЄС щодо третіх країн.

Була визначена основна мета для Європейської системи центральних банків – гарантування цінової стабільності (стаття 105 Угоди ЄС). Отже, економічна політика, зокрема, монетарна політика країн-членів ЄВС мала формуватись і провадитись в контексті довготермінової перспективи. Вона мала стати «справою спільних інтересів» ЄВС і координуватись Радою ЄС. З початком перехідного етапу емісійним банкам країн-членів ЄВС заборонялось видавати кредити публічному (державному) сектору.

Як зазначалось вище, в 1994 р. було створено Європейський валютний інститут, який поряд з координацією монетарної політики повинен був забезпечувати підтримку цінової стабільності. Крім цього, в його функції входило формування організаційно-технічних передумов для створення і роботи Європейського центрального банку при переході до третього завершального етапу Європейського економічного і валютного союзу, зокрема планування запровадження спільних європейських банкнот, вироблення стратегії для ведення єдиної грошово-кредитної політики тощо. В рамках Акту про стабільність і економічне зростання, який є доповненням до Маастрихтського договору, було задекларовано необхідність дотримання країнами-членами ЄВС сталої фіскальної дисципліни з метою недопущення (зменшення) надлишкового дефіциту державного бюджету.

Сценарій трансформації Європейської валютної системи в Європейський валютний союз. В грудні 1995 р. Рада ЄС прийняла план переходу до Європейського валютного союзу. В травні 1998 р. на засіданні голів країн ЄС та голів урядів на основі звітів Європейської Комісії і Європейського валютного інституту було встановлено, що 11 країн-членів ЄС, а саме Бельгія, Німеччина, Іспанія, Франція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Австрія, Португалія, Фінляндія виконали передумови для участі в Європейському валютному союзі. Данія та Великобританія використали своє право не брати участі в валютному союзі, в той час як Греція не могла брати участь в зв’язку з надлишковим дефіцитом бюджету, а Швеції не вистарчало двох років участі в Європейському валютному механізмі.

В країнах ЄС залишалась найгостріша проблема – стан державної заборгованості. Особливо це стосувалось Бельгії, Італії та Греції. В зв’язку з тим, що Бельгія і Італія виконували інші критерії номінальної конвергенції, Рада Європи при прийнятті рішення щодо участі цих країн в Європейському валютному союзі наклала на них самовідповідальність за забезпечення постійного скорочення частки зовнішньої заборгованості від ВВП. Від Австрії, Ірландії, Іспанії, Нідерландів, Німеччини, Португалії також очікувалось, що частка зовнішньої заборгованості від ВВП буде постійно зменшуватись і на момент введення в обіг єдиної валюти євро вона не буде перевищувати критичної межі.

Критерії номінальної конвергенції країн ЄС-15 напередодні введення єдиної валюти євро, 1997 р.

Джерело: Європейський валютний інститут, Звіт по конвергенції, травень 1998, С. 29.

В травні 1998 р. вартісні відношення між національними валютами країн, що мали брати участь в валютному союзі, було зафіксовано згідно з їхніми двосторонніми центральними курсами в межах ЄВС. На кінець 1998 р. євро в якості розрахункової одиниці замінила ЕКЮ по курсу 1:1.

В червні 1998 р. розпочала функціонувати Європейська система центральних банків (ЄСЦБ) і безпосередньо Європейський центральний банк (ЄЦБ) з головним офісом у Франкфурті-на Майні. ЄЦБ взяв за основу рішення Європейського валютного інституту для забезпечення з 1 січня 1999 р. запровадження єдиної валюти євро у безготівкових розрахунках, проведення єдиної валютної і грошово-кредитної політики та реалізації третьої фази переходу до валютного союзу – введення євро в готівковому обігу з січня 2002 р. Єдина валюта повинна була не пізніше, ніж до кінця лютого 2002 р. (а для Німеччини до кінця січня 2002 р.) повністю замінити національні валюти країн ЄВС.

ЄЦБ є незалежним інститутом від політичного впливу. Це є важливою передумовою для запобігання інфляційним тенденціям, які мають місце внаслідок проведення урядами (наприклад, перед новими виборами) експансіоністської політики зменшення облікових ставок і розширення грошової маси для стимулювання ринкової кон’юнктури в короткотерміновій перспективі. Принцип незалежності ЄЦВ від європейських наддержавних органів і національних урядів країн ЄС був запроваджений з огляду на емпіричні наукові праці, які вказували на існування оберненого значущого зв’язку між рівнем інфляції і ступенем незалежності центральних банків країн ЄС.

Таблиця

Частка капіталу національних банків країн ЄС в капіталі Європейського центрального банку

Джерело: Bauer-Emmerics M., et al. Wie funktioniert das? Wirtschaft heute. – 4. Aufl. – Meyers Lexikonverlag, Mannheim, 1999. – S. 267.

ПрипроведеннігрошовоїполітикиЄЦБзапозичивантиінфляційнийдосвідНімецькогоБундесбанку. Ціновастабільність, якабулаосновноюметоюЄСЦБ, визначаласьякрістгармонізованогоіндексуспоживчихцінвзонієвроменшніж 2% відноснопопередньогороку. Ціновастабільністьповиннабутизабезпеченавсередньостроковійперспективі. Ціновакон’юнктуразалежитьнелишевідрегулюваннягрошовоїмаси, алейвідцілоїнизкиіндикаторівгрошовогоринку (ставкибанківськогорезервування, частоккожногозагрегатіввзагальнійгрошовіймасііїхньоїдинаміки, швидкостігрошейвобігу), кредитногоринку (обліковоїставкиіреальнихтаномінальнихпроцентнихставок, валютнихстерилізацій, обсягівнаданихкредитів) валютногоринку(реальногоіномінальноговалютногокурсу) іфінансовогоринку (номінальнихпроцентнихставокіномінальноговалютногокурсу).

8. Європейський валютно-курсовий механізм (ERM II)

За рішенням Ради Європи (Амстердам 16 червня 1997 р.) стосовно запровадження валютно-курсового механізму протягом третього етапу економічного та валютного союзу Європейська валютна система (European Currency System) була замінена з 1 січня 1999 р. новим валютно-курсовим механізмом ІІ (exchange rate mechanism II).

Введення валютно-курсового механізму ІІ між євро та національними валютами країн, які не належать до зони євро, відбувається з метою забезпечення валютної стабільності та валютно-курсової солідарності і координації в європейському економічному просторі. Новий валютно-курсовий механізм ІІ створює стимули для досягнення конвергенції через забезпечення заходів монетарної та валютної політики стабілізації з одночасним гарантуванням стабільності валютного курсу національних валют країн-членів угоди валютно-курсового механізму ІІ до євро, а також до інших ключових валют. Участь в угоді про валютно-курсовий механізм ІІ є добровільною і стає передумовою для введення євро та членства в Європейському валютному союзі. Валютний механізм ІІ було введено з огляду на відмову Данії, Швеції та Великобританії на даному етапі брати участь в ЄВС, можливе приєднання країн ЄАВТ до даного валютного союзу, а також в зв’язку з тим, що було прийняте рішення про розширення ЄС країнами Центральної та Східної Європи , яке не виключає в довготерміновій перспективі їхній вступ до ЄВС. Введення європейського валютно-курсового механізму ІІ новими країнами може відбуватись в будь-який момент часу після входження до ЄС або за поданням центрального банку та уряду країни-кандидата на вступ в ЄС при узгодженні з Європейським центральним банком. З метою безпроблемної участі країни в валютно-курсовому механізмі ІІ необхідні певні пристосування економічної політики, а саме проведення цінової лібералізації та фінансової політики довіри для консолідації державних фінансів. При цьому валютно-курсовий механізм ІІ не повинен розглядатись країною як ізольований (автономний) механізм, а має забезпечувати комплексні умови економічної політики та функціонування економічної системи, зокрема сприяти структурним перетворенням, які необхідні для цілей європейського інтеграційного простору.

Для національної валюти кожної країни, що запроваджує цю систему, встановлюється центральний валютний курс до євро. Валютно-курсовий механізм ІІ передбачає коливання навколо центрального валютного курсу національних валют до євро в обидві сторони. Стандартні межі коливань становлять ± 15%. Отже, валютно-курсовий механізм ІІ являє собою певною мірою валютний коридор. Якщо країни-члени ЄС та країни-кандидати, які мають бажання стати в майбутньому членами ЄВС, в більшій мірі наблизились за економічним розвитком та критеріями конвергенції до розвинутих країн ЄС, то вони можуть домовлятись з Європейським центральним банком про вужчі межі коридору, ніж визначені стандартною угодою між ЄЦБ та центральним банком країни, що прагне стати членом ЄВС. Не виключаються також іншого роду домовленості між центральними банками країн та ЄЦБ про вужчі за стандартні межі коридору, проте за цих умов мотиви введення вужчих меж не оприлюднюються. Такими мотивами можуть бути, наприклад, прагнення країни забезпечувати структурні перетворення через ревальвацію, межі якої не повинні бути суттєвими, оскільки це може призвести до значного безробіття та повної втрати експортних можливостей підданих структурним змінам секторів. Широкі межі коридору можуть стати механізмом для девальваційних маневрів центрального банку за вказівкою уряду, що негативно впливатиме на структурні зрушення. Вужчі межі також не дозволяють центральному банку здійснювати необмежені валютні інтервенції і це зменшує спекулятивні тенденції на валютному ринку.

Рішення приймаються спільно міністрами країн-членів ЄВС, Європейським центральним банком, а також міністрами і головами центральних банків країн, які не належать до зони євро і що запроваджують валютно-курсовий механізм ІІ, за участі представників Європейської комісії. Одностороннє введення спільної валюти євро для забезпечення швидкої “євроізації” поза угодою Європейського Союзу та Маастрихтських зобов’язань щодо економічної конвергенції суперечитиме філософії ЄС, яка полягає в поетапній економічній і валютній інтеграції та поетапній побудові інституційної архітектури.

Основною метою введення меж коридору валютно-курсового механізму ІІ є здійснення стабілізаційної політики, яка б не створювала негативних процесів в зоні євро та європейському інтеграційному просторі. При цьому передбачається застосування зв’язаних валютних інтервенцій, зв’язаного застосування облікової ставки, зв’язаної грошової емісії центральних банків в контексті зв’язаних меж валютного курсу. Межі валютного коридору, в свою чергу, зв’язують і фіскальну політику країн, що прагнуть економічної конвергенції. При цьому ці країни мають ширшу площину для стабілізаційних маневрів, ніж країни ЄВС, якщо відбувається загроза ціновій стабільності. Валютно-курсовий механізм ІІ стає важливим важелем для забезпечення бажаних ефектів стосовно зовнішнього сектору країн, що прагнуть досягти критеріїв конвергенції. Непомірні девальвації можуть розширювати експортні можливості країни та приносити валютні надходження, однак не дозволяти змінювати структуру експорту, яка б вписувалась у систему міжнародного поділу праці в європейському інтеграційному просторі. Необмежена ревальвація, в свою чергу, може збільшувати схильність нерезидентів вкладати фінансовий капітал в країну, забезпечувати її імпортом диференційованих товарів, які необхідні для структурних зрушень, але водночас вести до скорочення експортного виробництва, зменшення зайнятості, а також зростання зовнішньої заборгованості в довготерміновій перспективі. Межі валютного коридору

Починаючи з 1999 р. участь в європейському валютному механізмі ІІ взяли Данія та Греція. Згодом Греція вийшла з цього механізму і в 2002 р. вона набула повноправного членства в Європейському валютному союзі.

Література

1. Основи економічної теорії: Підручник у двох книгах./ Ніколенко Ю. В., Лемківський А. В., Євтушевський В. А. - К.: «Либідь», 1998.

2. Макроекономіка: Навч. посіб. / Базілінська О.Я. – К.: Центр навчальної літератури, 2005.

3. Bauer-Emmerics M., et al. Wie funktioniert das? Wirtschaft heute. – 4. Aufl. – Meyers Lexikonverlag, Mannheim, 1999. – S. 267.

4. Європейськийвалютнийінститут, Звітпоконвергенції, травень 1998, С. 29

5. Deutsche Bundesbank, Devisenkursstatistik, Januar 1999, Statistisches Beiheft zum Monatsbericht

6. Василик В.Д - Теорія Фінансів