Реферат: Основні історичні етапи розвитку психологічної науки

Основні історичні етапи розвитку психологічної науки

1. Психологічні знання античності.

Одним з найпоширеніших є визначення психології як науки про душу. Проте сам термін і поняття “душа” виникли й пройшли певний історичний шлях задовго до того, як філософія, теологія, психологія зробили його предметом свого дослідження.

Людина завжди прагнула відшукати причину всіх явищ, що привертали до себе її увагу. Головним серед них була смерть. У тих випадках, коли причина смерті не була очевидною, її пов’язували з впливом якої-небудь потаємної сили. Так виникло первинне уявлення про душу. На цій стадії розвитку людина не могла уявити собі душу як психічне, нематеріальне, а уявляла її як особливу повітряну субстанцію, що залишає людину з останнім подихом.

Уявлення про душу як про щось потаємне не могло не дістати міфологічного тлумачення. І справді, в грецькій міфології виникає образ чарівної дівчини Психеї, яка уособлює душевне життя.

Згідно з первісними уявленнями у циклі перетворень народження – посвячення – смерть – народження і т.д. саме народження пов’язувалося з участю жінки, яка повертає особово-соціальне начало із світу тіней у світ живих. Волога туман, повітря у ролі Ерота визнаються умовою існування (і походження) Психеї. Орфіки розглядають її як те, що "вдувається вітром".

Рання філософія, відштовхуючись від різних джерел, приписує Психеї переважно життєве, а не пізнавальне начало, розглядаючи її у сукупності різнорідних визначень. Психея поєднує в собі різні сторони вихідних суперечностей і являє собою особливий тип причинних зв’язків, управляюче особисте начало, що скеровує поведінку людини, і животворне сім’я. Те, що було для первісної людини предметом вірування, міфу, пізніше стало предметом науки. При цьому, що цікаво, основні суперечності уявлення про душу, психіку, які намагалися розв’язати предки, ще довго були предметом інтересу для нащадків.

“І що таке душа? – ставить запитання К.А.Гельвецій . – Чи вважають її, як то робили давні та перші отці церкви, за надзвичайно тонку й звільнену матерію та електричний вогонь, що оживлює нас? Чи нагадувати мені тут усе те, що думали про неї різні народи й різні філософські секти? Вони складали про неї лише невиразні, плутані й дрібні поняття. Єдині, хто з цього приводу висловлювалися велично, були перси. Виголошуючи похоронну промову над домовиною великої людини, вони казали:

“О, земле! О, спільна мати людей! Візьми з тіла цього героя та, що належить тобі. Хай водяні частини, що в його жилах, випаруються в повітря, хай упадуть вони дощем на гори, наллють струмки, здобрять рівнини і стечуть у безодні морів, звідки вийшли! Хай зосереджений у цьому тілі вогонь прилучиться до світила, джерела світла й вогню! Хай повітря, стиснуте в його членах, розіб’є в’язницю свою! Хай розвіють його вітри в просторі! І, нарешті, подиху життя, якщо неможливим чином ти є окрема істота, з’єднайся з невидимою речовиною, що тебе породила! А якщо ти тільки суміш видимих елементів, то, розвіявшись по всесвіту, збери знову свої розпоширені частки й знову витвори з них такого доброчесного громадянина!”

В.Вундт (1832 – 1920), звертаючись до проблеми первісного анімізму, розрізняв, по-перше, Психею, чи душу, що відокремлюється від тіла людини, наприклад, під час сну чи після смерті і, по-друге, тілесну душу, що міститься в живому тілі, наприклад, у крові, нирках, чи в трупі. З цих двох уявлень про душу перше Вундт вважає більш пізнім. Воно виникло з двох джерел:

1) Спостереження за фактами зупинки дихання після смерті;

2) Сновидінь, в яких являється покійник, спостереження за проявами непритомності, екстазу тощо.

Відповідно до свого подвійного походження вільна душа (Психея) являється, звичайно удвох формах: тіні, чи привиду, й дихання.

Історія різних форм вірування вдушу зводиться, за Вундтом, до трьох основних стадій:

1) Примітивний анімізм, час панування чародійства й фетишизму;

2) Тотемізм і манізм (культ предків);

3) Віра у світ демонів (рослинних, насилаючих хвороби, захищаючих та ін.)

Від чистого анімізму як необхідного способу мислення первісної людини відрізняється спіритизм, тобто віра в те, що духи не зв’язані з певним тілом і можуть довільно залишати свою оболонку і вільно носитися по землі й у повітрі.

Протилежністю спіритизму є фетишизм: оскільки духи можуть перебувати в будь-якому об’єкті, остільки ці об’єкти починають викликати шанування і поклоніння.

2. Психологія у середні віки.

У стародавньому світі психологія виникла й набула розвитку як вчення про душу. Так, античний філософ Геракліт Ефеський (близько 544 – близько 480 до н.е.) вчив, що душа являє собою один із мінливих станів вогню, що перебуває у вічному русі і є першоосновою матеріального буття.

Демокріт (близько 460 – 370 до н.е.) вважав, що “душа є началом рушійним”, “є особливого роду вогонь і тепло” і складається з кулястих, вогняних рухливих атомів – найдрібніших, далі неподільних часток матерії, благородніших, ніж атоми тіла. Він заперечував безсмертя душі, вважаючи, що вона гине разом з тілом. В основі процесу сприйняття, за Демокрітом, лежить фізичний вплив зовнішніх речей на органи чуття.

Традиційно вважається, що перші давньогрецькі філософи дотримувалися матеріалістичних поглядів на природу душі. Проте відомо, що майже одночасно з Демокрітом розробляв свою систему поглядів видатний філософ Платон Афінський (428 або 427 – 348 або 347 до н.е.). Він вчив, що душа людини нематеріальна і за своєю природою є ні чим іншим, як “ідеєю” – безсмертною духовною сутністю, що тільки на час земного життя вона з’єднується з тілом, існуючи до цього в наднебесному “світі ідей”. За Платоном, істинне знання є лише результатом “пригадування душі” про світ ідей, який вона споглядала до свого земного втілення. Саме у Платона первісне несуперечливе поєднання душі й тіла перетворюється в проблему їх дуалізму, що спричинило розвиток етико-релігійних поглядів, заклало основу вчення про вчинок і відповідальність за діяння.

Отже, якщо зосереджувати увагу лише на “метафоричних образах”, якими древні мислителі оздоблювали свої міркування, на тих примітивних уявленнях, що були зумовлені історично, і лише за ними оцінювати внесок кожного, можна досить просто знецінити будь-яке з них. Якщо ж порівняння, зіставлення поглядів здійснювати на рівні суттєвого, віддати перевагу чи Геракліту, чи Демокріту, чи Платону неможливо.

Справді, якщо Демокріт висловив геніальну здогадку про причинний зв’язок тілесного й духовного, то Платон здійснив таку ж геніальну спробу розтотожнити їх, відстояти свободу духу людського. І саме спільними зусиллями цих гігантів думки, уособлюючих своєю спільністю “єдність протилежностей”, ставав можливим подальший розвиток вчення про душу як предмет науки психології.

Так, Епікур (341 – 270 до н.е.), а за ним римський філософ Лукрецій Кар (99 – 55 до н.е.) певним чином продовжили розвиток філософських поглядів Демокріта. Згідно з ученням Лукреція, душу не можна розглядати як щось безтілесне, адже безтілесною може бути тільки порожнеча, однак і вона складається з матеріальних атомів. Процес пізнання відбувається через сприйняття душею тих матеріальних за своєю природою образів, які відокремлюються від предметів зовнішнього світу.

Психологічні погляди Арістотеля також традиційно вважаються суперечливими, бо, мовляв, він був недостатньо послідовним – ні матеріалістом, ні ідеалістом. Так, але причиною цього була послідовність Арістотеля як діалектика, який вважав активним началом у людини її душу як форму форм, а тілу відводив підпорядковану роль, підкреслюючи, що без душі тіло не могло б існувати і в ньому не могли б виникнути ніякі процеси. Джерелом пізнання Арістотель вважав відчуття, які викликаються впливом зовнішніх предметів на органи чуття, а процес мислення розглядав я властивість незалежної від тіла “розумної душі”.

Саме Арістотель уособлює той історичний момент, коли протилежні тенденції у розвитку поглядів на душу і психіку утворюють тотожність, унаслідок чого породжуються протилежності якісно нового рівня. Тому не дивно, що вчення Арістотеля панувало в психології протягом всього Середньовіччя і шанується донині.

Так, А.Августин (354-430), стверджуючи безплотність душі, її незалежність від тіла, висловив думку про те, що істинне пізнання будується не на основі відчуття зовнішніх речей, а на внутрішньому спогляданні, шляхом самозанурення, і на розумі.

У складній природі свідомості, всі процеси якої містить в собі душа (пам’ять, інтелектуальні процеси, вольові спонукання), саме воля відіграє найголовнішу роль, яку Августи називав “інтенцією душі” і без якої ні відчуття, ні розміркування не можуть відбуватися. Тим самим закладаються одночасно основи волюнтаристичного та інтроспективного напрямів у психології.

Інший відомий середньовічний філософ Ф.Аквінський (1225 – 1274) продовжив учення Арістотеля про форму й матерію. На його думку, душа є безсмертною нематеріальною сутністю і має свої, тільки їй притаманні здатності розуму й волі. Але як форма тіла вона має ще й здатність чуттєвого сприйняття властивостей зовнішніх речей. Проте розуміння сутності речей може бути досягнуте лише зусиллями розуму – шляхом абстрагування від видового й осягнення родового. Погляди Ф.Авкінського з часом були покладені в основу раціоналістичного напряму в психології.

Бурхливий розквіт природничих наук у ХVI ст. створив передумови для послідовного наукового вивчення природи людської душі, природи психіки на підставі спостережень і дослідів. Так, зокрема, вважав видатний англійський філософ Ф.Бекон (1561 – 1626) щодо чуттєвої душі, віддаючи розумну душу на відкуп теології як науці про віру. На його думку, чуттєва душа є тілесна субстанція, що міститься у мозку. Вона настільки розріджена, що її не видно. Рухається вона по нервах і артеріях. Відчуття, за Беконом, - матеріальний процес, що породжується зовнішніми предметами. Можна припустити, що ідеї Бекона дали поштовх розвитку наукових уявлень про вищу нервову діяльність як матеріальний субстрат психіки.

3. Умоглядна психологія XVII c т.

В цьому напрямі формувалося уявлення англійського філософа XVII cт. Т.Гоббса (1588 – 1679), який вважав, що носієм мислення є певним чином організована матерія. Уявлення і поняття є лише відображенням матеріальних тіл у свідомості людини.

Слід зазначити, що поняття душа рідше зустрічається в текстах відомих філософів і природознавців цього періоду. Його місце займають поняття психічного, свідомості, мислення, розуму – того, що несе на собі явного релігійного “навантаження”.

Прийняття рішення як особливий принцип мотиваійного рівня історії психології охоплює ХVIIст. і період Просвітництва. Даний психологічний феномен передбачає взаємовідношення почуття, інтелекту й волі. Декарт, Спіноза особливо наголошували на емоційному й інтелектуальному компонентах прийняття рішення, протиставленого боротьбі мотивів.

Сучасник Гоббса – французький філософ Р.Декарт (1596 – 1650) стверджував, що існування душі й тіла – дві різні й незалежні субстанції. Декарт, на відміну від Арістотеля, “оживлює” тіло, проголошуючи ідею рефлекторної дуги. “Оживлення” тіла, як і одночасні пошуки натуральних механізмів дії душі, створювали певний грунт для вивчення природи людини на основі принципц антропологічної цілісності.

Спробу подолання декартівського дуалізму в питання про зв’язок психічного й фізичного здійснив видатний голландський філософ XVII cт. Б.Спіноза (1632 – 1677). Свідомість людини, на його думку, не існує окремо від тіла, а утворює з ним певну єдність. Якщо тіло не зазнає впливу зовнішніх предметів, душа ніяким чином їх не сприймає. Принцип детермінізму, розроблений у психології Спінози, з одного боку, заперечує свободу волі, з іншого – включає душу в систему причинного пояснення природних явищ.

В епоху відродження було започатковано вивчення мотивації в цій її суперечності, що відповідало на ситуаційному рівні принципу залежності ситуації від людини. Найяскравіше дана проблема поставлена й відповідно вирішена в ХVII ст. Переживання усвідомленості вільної волі було оголошене ілюзорним (Б. Спіноза). Г.Лейбніц створив оригінальне вчення про неантагоністичне відношення свідомого та несвідомого (“малі перцепції” та “аперцепція”). Неусвідомлене у вік Просвітництва прирівнювалося до неуцтва, тлумачилося як свідома омана темних людей, зокрема в питаннях релігії.

4. XVIІ I cт.: зародження емпіричної психології

У ХVII ст. фундаментальні розробки у з’ясуванні природи психіки були здійснені французькими філософами Ж.Ламерті, Д.Дібро, К.-А.Гельвецієм, П.А.Гольбахом. Душа на їхній погляд, є нічим іншим, як тим же самим тілом, але розглянутим стосовно його певних функцій і властивостей. Так, під душею треба розуміти лише здатність тіла відчувати й мислити. Вона є тільки принципом руху або чуттєвою матеріальною частиною мозку, який можна розглядати як головну пружину всієї машини, порівнюючи діяльність людського тіла з годинниковим механізмом.

А відомий англійський філософ-сенсуаліст Дж.Локк (1632 – 1704), який вважав всі істинні знання можна одержати лише в досвіді. Знання про психічне дає внутрішній досвід і відповідні методи – самоспостереження, інтроспекції, суб’єктивного експерименту тощо. Оскільки ж внутрішній досвід дає лише знання про окремі психічні стани чи процеси, остільки саме вони, а не абстрактна душа мають бути предметом психології.

За Д.Гартлі, психічні явища корелюють з нервовими, й нервова діяльність є первинною. Тобто ідеї є похідними від нервових процесів: асоціації утворюються відповідно до вібрацій у нервовому субстраті. Вібрації на периферії нервової системи визначають характер та структуру процесів у головному мозку. Для Д.Гартлі як для античного мислителя душа є не що інше, як рух матеріальних частинок.

Емпіричні підходи до наукового розгляду проблем, намагання вивести психологію за межі метафізики, щоб не вирішувати питань, які принципово вирішити не можна, залишаючись у межах емпірико-чуттєвих засад, все ж відступали під тиском вічно актуальної для філософії і психології проблеми про природу душі.

5. ХІХ ст.: психологія стає самостійною наукою.

Згідно з першим, яке найповніше виявилося в асоціативній психології, психічне складається з елементарних ізольованих частинок (першооснов, “психічних клітинок”), що є “цеглинками” складніших психічних явищ. Близькими до асоціативного розуміння сутності психічного є погляди В.Вундта , який вважав, що виділені першоелементи (елементарні відчуття, почування) групуються у складні комплекси (уявлення, почуття, вольові процеси, свідомість) завдяки аперцептивному синтезу.

У ХІХ ст. емпірична психологія набуває вже виразної самостійності й залишає в історії чимало оригінальних теорій, в яких продовжується дискусія щодо природи душі, психіки, свідомості, насамперед у напрямі розв’язання психофізичної проблеми.

Так, згідно з теорією психофізичного паралелізму фізіологічні й психічні процеси протікають незалежно один від одного: матеріальні явища в організмі й психічні явища у свідомості збігаються у часі. Пояснювалося це “установленою гармонією” з боку божественного начала.

Теорія психофізичної взаємодії, навпаки, виходила з того, що між психічними явищами й матеріальними процесами існує певна взаємодія: психічні процеси впливають на фізіологічні, і навпаки. Проте з позицій дуалізму, що стверджував лише протилежність душевного й тілесного, ця теорія, як і попередня, не мала перспективи.

У процесі розв’язання психофізичної проблеми, широких емпіричних досліджень виникають різні наукові напрями, школи, розробляються “авторські” концепції психічного та його окремих механізмів.

Історично першою виникає асоціативна психологія. Згідно з ученням асоціаністів, складні психічні процеси включають простіші психічні елементи, на які вони можуть бути розкладені. Утворення асоціативних зв’язків підпорядковується певним законам (наприклад, закон суміжності).

Волюнтаристична психологія виникає як певна реакція дослідників на приниження ролі активності душі, вольового начала. Психологи цього напряму розглядають волю як специфічну енергію свідомості, в основі якої лежать імпульсивні чуття, об’єднані в комплекси емоційних переживань. Вундт, відштовхуючись від асоціанізму, відстоює ідею “психічної причинності”. Воля, за Вундтом, має причину в собі самій. Не детермінована ніякими зовнішніми впливами, вона набуває значення суб’єкта.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. формуються різні за своєю науковою ідеологією психологічні школи.

Школу структуральної (інтроспективної) психології започаткував у США Е.Тітченер (1867-1927), який вважав, що предметом психології мають бути елементи й структури свідомості. Свідомість як така не розкривається простому самоспостереженню, а має свою власну структурну організацію, свій прихований зміст. Самоспостереження дає відомості лише про об’єкти. Інтроспекція відкриває можливість вивчати самі психічні явища: відчуття, образи й почуття, що викликаються цим об’єктом.

6. Виникнення психології в Росії.

Вітчизняна психологія формувалася, спираючись як на досягнення світової науки, передової української філософсько-психологічної думки, так, і на здобутки в галузі розробки проблем психічної причинності, зв’язку мозку й психіки, проблем рефлексології, психотехніки та ін.

Психологія стала самостійною наукою наприкінці минулого століття. Біля її колиски стояли фізіологи-дослідники. Експериментальна фізіологія, що швидко розвивалася в той час, вимушена була визнати, що існують певні явища, які хоча й пов’язані з функціонуванням тілесних органів, проте мають бути віднесені до розряду “душевних”. Було з’ясовано, що той чи інший вплив на органи чуття викликає зміну не лише в нервовій системі, а й у сфері відчуттів – слухових, зорових, тактильних та ін., тобто у психічній сфері. Проте будь-які спроби “об’єктивно” вивчати психічне тими ж способами і за тими ж принципами, що й фізіологічне, виявилися марними.

Вихід з методологічного “глухого кута” був намічений працями І.М.Сєченова в його вченні про умовний рефлекс і про психічне як про його середню ланку. “Всі психічні акти, що здійснюються за типом рефлексів, - писав він, - повинні цілком підлягати фізіологічному дослідженню, тому що до царини цієї науки належать безпосередньо початок їх, чуттєве збудження зовні і кінець – рух; але їй же має підлягати і середина – психічний елемент у вузькому розумінні слова, оскільки останній виявляється дуже часто, а можливо, й завжди, не самостійним явищем, як вважали раніше, а інтегральною частиною процесу”.

Навіть коли свідомі психічні акти залишаються без будь-якого зовнішнього виразу, вони зберігають природу рефлексів.

Вивчення фізіологічних механізмів психіки, її матеріального субстрату, як відомо, було пов’язане з ім’ям і школою І.Павлова. у постійних намаганнях її представників установити контакт фізіології з психологією виникла ідея: відшукати і визначити таке елементарне психічне явище, яке водночас можна було вважати і чистим фізіологічним явищем, що дало б можливість дослідним шляхом одержати об'’ктивну картину роботи головного мозку.

Це явище, на думку Павлова, і було тим, що тепер означає термін “умовний рефлекс” – тимчасовий нервовий зв’язок, який є найуніверсальнішим фізіологічним явищем у тварин і в нас самих. А водночас воно є і психічним явищем, тим, що психологи називають асоціацією.

Великий внесок у розробку ідеї об’єктивної психології зробив В.М.Бехтерєв, намагаючись довести можливість поширення на психічні і соціально-психологічні явища законів природи, фізичних законів. Як послідовний рефлексолог В.М.Бехтерєв запропонував замінити психологію рефлексологією. З часом замість поняття “рефлекторної дуги” (що існувало ще за часів Декарта), яке не розкривало всієї сутності сигнального управління пристосовницькою діяльністю організму, була введена модель “рефлекторного кільця”.

У вітчизняній психології багато в чому й донині визначення предмета узгоджується з марксистською методологічною парадигмою. Проте кожна парадигма має свої історичні пріоритети і свої межі.

Ще на початку століття Г.І.Челпанов, роз’яснюючи свою позицію щодо марксизму, зазначав, що у філософії він є прихильником метафізичних побудов, у гносеології – прихильником критичного реалізму і противником усіх видів гносеологічного ідеалізму (іманентних шкіл, Авенаріуса, трансцендентального ідеалізму й т.п.), у психології ж проводить різку розмежувальну лінію між філософією та емпіричною психологією.

Емпірична психологія, яка, на його думку, визнає внутрішній досвід вихідним пунктом свого вчення і яка такою ж мірою застосовує об’єктивні вивчення душевних явищ, перебуває у “погодженні з марксизмом”.

Для науки “втрата методологічної орієнтації” може означати втрату специфічного розуміння і трактування предмета цієї науки. Можливі кілька варіантів такої “втрати”. По-перше, є небезпека редукції предмета до тих його визначень, які слугували науці в минулому і які, за умови їх реанімації, можуть спричинити регрес наукової думки. По-друге, ситуація методологічної невизначеності може спричинити некритичне запозичення уявлень про предмет психології з тих джерел, яким вітчизняна психологія вже дала свою оцінку і тим самим утвердилася у своїй власній позиції. Отже, небезпека полягає в можливості втрати власної лінії розвитку, яка таким чином може перерватися.