Реферат: Антропологічний аспект як сучасний підхід у формуванні професійно педагогічної готовності в си

Реферат на тему:

Антропологічний аспект як сучасний підхід у формуванні професійно – педагогічної готовності в системі самовиховання майбутнього вчителя

Широка демократизація суспільних процесів докорінно змінила цінні­сні критеріальні підходи до системи освіти. В умовах розбудови національної системи освіти особливого значення набуває проблема формування професіоналізму особистості та діяльності майбутнього педагога. Цей процес відбувається під впливом ряду об’єктивних (якість одержаного виховання, самовиховання і освіти на всьому педагогічному маршруті з дитинства у професію, соціально - економічні умови життя й діяльності, стан психолого – педагогічної науки) і суб’єктивних чинників ( талант і здібності студента, його спрямованість, відповідальність, компетентність, майстерність чи умілість при розв’язання психолого-педагогічних задач). Закон України “Про освіту”, цільова комплексна програма “Вчитель” та ін. поставили перед вищими педагогічними закладами освіти серйозні вимоги щодо професійної підготовки сучасного вчителя. [4: 12]

У зв’язку з цим змінюються і функції вчителя, викла­дача всіх рівнів освіти.Їхня діяльність орієнтується на створення умов для саморозвитку суб’єктів учіння, формування і розвитку потреб та здібностей суб’єкта навчального процесу. Це вимагає від педагога найвищого рівня ква­ліфікації, і не лише зі своєї спеціальності, але й з огляду найвищого рівня розвитку його педагогічної майстерності.

Проте результати наукових досліджень (Демінцев А.Д., Кузьміна Н.В. Кухарев Н.В. та ін.) свідчать про наявність дефіциту професіоналізму у середніх закладах освіти, Серед досліджених 1500 педагогів за рівнем продуктивності високопродуктивні становлять 1,5 %, продуктивно працюючі - 15,1%, середньопродуктивні — 59,1%, малопродуктивні — 24,2% [4: 12]. Наведені дані підтверджують актуальність проблеми формування професійно-педагогічної готовності майбутнього вчителя.

Усім громадянам України зрозуміло, що її доля залежить від долі її освіти – сфери суспільної практики, найменш захищеної від впливу бездухо­вності соціальних і економічних катаклізмів, кризи культури. Освіта – це історико – культурний феномен, процес і умови розвитку духовних начал народу і кожного індивіда. Людина розвивається у смисло­вому полі певних знаків, значень, моральних норм, цінностей, ідеалів, прита­манних конкретному народу. Тому освіта як правило національна за змістом. Мета освіти – виховання людини як суб’єкта культурно – історич­ного процесу, який відображає в собі історичний розум, культуру людства і відчуває свою відповідальність перед майбутнім як своїм майбутнім, залеж­ним від його сучасних дій. Освіта функціонує і розвивається за своїми власними законами. У той же час освіта – педагогічна система, у центрі якої Людина, множина людей; спосіб функціонування цієї системи – педагогічна діяльність [ 9: 12]

Зміст і ціль освіти – людина у постійному розвитку, її духовне станов­лення, гармонія її відносин з собою й іншими людьми, зі світом. У такий спо­сіб освіта на державному рівні створює умови розвитку – саморозвитку, ви­ховання – самовиховання, навчання – самонавчання всіх і кожного. Отже, си­стема освіти створюється для людини, функціонує і розвивається в її інтере­сах, слугує повноцінному розвитку особистості і в ідеалі її призначення – щастя людини. [ 9: 14]

Розвиток світової філософської та педагогічної думки в останній час спрямований на плюралізм підходів до аналізу розвитку людства. Саме тому, ми вважаємо доречним та плодотворним є аналіз системи сучасного виховання з погляду антропологічного підходу як методологічного інструментарію в рішенні педагогічних проблем освіти, який надає можливість вивчити Людину – учня, Людину – вчителя.

Причини кризових явищ у виховній сфері, мабуть, варто шукати десь у другій половині Х1Х століття, коли запанувала технократична парадигма розвитку світової цивілізації у науці. Саме така парадигма на зламі 111 тисячоліття призвела до небаченого злету у різноманітних виробничих технологіях. Затяжна глобальна тотальна економічна криза в Україні, очевидно, додає ще й становлення бездуховності, байдужості, жорстокості в молодих людей. Про пагубні наслідки технократичного підходу у науці ще на перетині ХХ століття попереджували В Лосєв, М.Бердяєв, трохи згодом – В.Вернадський. Останній, обстоюючи феномен ноосфери, справедливо доводив, що дотримання рівноваги, гармонії душі можливе лише за умови сформованості сфери розуму.

Саме така людина на думку В. Вернадського, здатна відтворювати рівновагу з природнім середовищем та власну залежність від Всесвіту. Отже, йдеться передовсім про заміну технократичної парадигми у мисленні, а марксистської у виховній галузі, - гуманістичною, особистісно орієнтованою. За такої парадигми у центр Всесвіту ставиться людина гуманна, здатна сприймати реальність не лише розумом, а й серцем.

Зазначимо, засади гуманістичної виховної парадигми започатковані одночасно і на Заході і на Сході. Західні дослідження особистості, що само актуалізується, репрезентовані перш за все у роботах А. Маслоу, К. Роджерса, В. Франка, Е. Фрома. [ 7: 15]

А що таке антропологія, антропогенез, антропологізм, антропологічний фактор?... Чому саме ці категорії стали зустрічати вчителі, викладачі, студенти вищих педагогічних навчальних закладів на сторінках педагогічної, психологічної, науково-методичної літератури, наукових журналів, в тематиках і планах конференцій, семінарів та ін.? Знаходимо в словнику іноземних слів антропо... (гр..anthropos людина) – перша складова частина складних слів, яка відноситься до людини, людський. Проте, антропологія – біологічна наука про походження та еволюцію фізичної організації людини і її рас, а далі знаходимо “А” як сукупність наук про людину, включаючи етнографію. Існує загальновідомий термін “філософська антропологія”, що означає в широкому розумінні – вчення про природу (суттєвість) людини.

Антропологічний підхід дозволяє проаналізувати головний імператив епохи: Людина, як біосоціальна істота, не може взаємодіяти з природою та суспільством поза певних норм, цінностей, традицій, правил, тобто, іншими словами – не розвивається поза культурою. Саме культура є системною ознакою щодо антропологічного аналізу. Антропологічний підхід дозволяє проаналізувати еволюцію взаємодії людини, природи, суспільства в історичному, соціальному, біологічному контексті. [ 1: 10] Таким чином, ведучим концептом антропологічного підходу є поняття культури. Немає сумніву, що антропологічне мислення науковців тісно переплітається з гуманістичним світоглядом. Гуманізм [лат. humanus – людяний], гуманітарний [лат. humanitas – людська природа, освіченість, духовна культура]. А саме культура є системною ознакою антропологічного підходу, бо культурою ми можемо називати сукупність результатів діяльності людства в цілому та кожної людини окремо. Відзначимо, що одні базисні одиниці культури – матеріальні (фізичні об’єкти – артефакти) та нематеріальні базисні одиниці культури – ідеї, мова, знання, норми, правила, еталони, моделі поведінки, закони, цінності, звичаї та ін. Все це і є результатами виховання та навчання особистості.

Джерела антропологічних поглядів, роздумів учених, письменників, філософів, педагогів, психологів сягають глибоко у давнину віків розвитку цивілізації, і сама ідея здійснювати навчання та виховання підростаючого покоління на антропологічних принципах не нова, проте не була затребувана часом, та актуальною стає на сьогодні.

У стародавньому Римі, звідкіля прийшло це слово, під культурою розуміли перш за все оброблення землі. У ХУ111 столітті для європейців культура набула духовного, а точніше – аристократичного відтінку. Культурним називали людину начитану і витончену в манерах поведінки. У ХХ ст. вчені антропологи, що вивчали примітивні народи, надали слову “культура” нового значення. В австралійських аборигенів чи африканських бушменів, які жили за первісними законами, нема ні оперних театрів, ні картинних галерей. Але в них є те, що об’єднує їх з самими цивілізованими народами світу – система переконань і цінностей, які виражені через відповідну мову, пісні, танці, звичаї, традиції, манери поведінки, з допомогою яких упорядковується життєвий досвід, регулюється взаємодія, спілкування. [5: 32]

Видатні вчені В.І. Вернадський (засновник геохімії, біогеохімії, радіогеології), К.Є. Ціолковський (засновник сучасної космонавтики), О.Л. Чижевський (сучасний біолог, засновник геліобіології) перші, які звернули увагу на нерозривний зв’язок між розвитком людства, його культурою, космічними явищами та геологічними процесами на землі.

М.Чернишевський, П. Юркевич, В. Соловйов заклали в Росії традиції людинопізнання, виходячи з протилежних один одному способів осмислення природи особистості. До антропологічного принципу М.Чернишевського веде шлях в науці про поведінку – від І.М. Сеченова до І.П. Павлова и О.О. Ухтомського. [ 15: 314 ] Вагомий внесок у розвиток антропологічної педагогічної думки зробили українські гуманісти – філософи, письменники, педагоги (Г. Сковорода, І. Котляревський, Т. Шевченко, К. Ушинський, А. Макаренко, Г. Ващенко, С. Русова, В. Сухомлинський та ін.). [ 14 ] Вітчизняний мислитель О.О. Потебня був ініціатором побудови культурно – історичної психології. [15: 319]

“Учитель мусить знати весь генетичний процес розвитку громадянства, цебто антропологію – історію розвитку людей... Кожен педагог мусить мати філософічне розуміння життя, і свого власного, і громадянського, народного, філософічне розуміння моралі”,- роздумувала Софія Русова про життєтворчу місію нової школи.[8: 9]

Антропологічний підхід об’єднує в собі: методи досліджень природних наук (біологія людини, анатомія і фізіологія людини, медицини та ін.) і соціально – гуманітарних (археологія, історія, соціологія, етнографія, педагогіка, психологія, культурологія, філософія, етика і естетика, економіка, політологія та ін.). [ 1: 10]

Зміна відносин в економічному базисі супроводжується зміною педагогічної парадигми. Це надає змоги вдосконалити педагогічну реальність та педагогічну прогностику. Заслуговує на увагу думка А.Я. Баталіної щодо розробки педагогічної технології формування Людини XXI століття, яка має антропологічний напрямок. Головним компонентом цієї педагогічної технології має бути система естетичного виховання, яка включатиме мікросистеми - космопланетарне мислення, національні цінності на основі антропологічного підходу.

Сучасна криза освіти – не криза навчальних закладів. Логіка розвитку системи освіти передбачає орієнтацію на нові цільові установки і реалії, які визначають життя навчальних закладів. Вирішити кризу сучасної системи освіти можна лише шляхом її модернізації, послідовної реалізації культурологічної орієнтованої концепції, розглядаючи не окремо початкову, середню, середню спеціальну і вищу освіту, а систему в цілому, як цілісне явище. [9: 12]

Такий короткий, зовсім не глибокий аналіз історичних подій, фактів, вже дозволяє зробити висновок, що історичний розвиток людського суспільства набуває постійного удосконалення. У зв’язку зі зміною підходів до вивчення самої Людини змінюються суттєві реалії духовності, моралі, загальної свідомості, накопичуються артефакти, їх зберігають, охороняють передають з покоління в покоління. Людська громада вичленила в окрему соціальну інституцію тих, хто відповідально повинен здійснювати культуру, освіту в суспільстві, і нарекла їх віщими словами „Учитель – педагог – носій культури, освіченості й знань”. Серед вічних професій учительська посідає особливе місце, вона – початок усіх професій, усіх діянь людства. Змінюються умови й засоби виховання, та незмінним залишається головне призначення вчителя – навчити людину бути Людиною [11: 4]

А як стати педагогом – фахівцем в умовах розвитку сучасного суспільства? Одні твердять, що для цього потрібен великий досвід. Інші вважають, що потрібно мати талант. Все це так, але з цих міркувань виходить, що п’ять років навчання студент мусить або ж чекати, коли по справжньому візьметься за педагогічну діяльність, або ж сподіватися на те, що здібності якось виручать. То що ж, лише чекати та сподіватися? Ні, ми не згодні з тим, що саме досвід принесе успіх. Це не завжди зумовлює ре­зультат. Молодий педагог нерідко виявляє високий рі­вень професіоналізму, про що свідчать конкурси "Вчи­тель року". І не лише в таланті тут справа. Педагогічний талант може і не виявитися, якщо вчитель не усвідом­лює, задля чого він працює, куди спрямовані його зусил­ля, тобто не розуміє суті і технології педагогічної діяль­ності.

Не чекати закінчення ВНЗ, а саме в студентські роки набувати професіоналізму. Потрібна щоденна і наполег­лива праця над розвитком своїх здібностей до педагогічної діяльності, формуванням професійної позиції, вихову­ванням уміння спілкуватися з людьми, у процесі органіч­ної взаємодії розв'язувати завдання навчання та вихо­вання.

Тривалий час вважалося, що виховання особистості майбутнього вчителя в процесі його професійного на­вчання забезпечується засвоєнням системи педагогічних знань. І чим більшою була інформаційна насиченість тако­го навчання, тим кращою здавалася підготовка вчителя. Але практика засвідчила хибність такого підходу. Реаль­не шкільне життя ставить у такі ситуації, коли самих теоретичних знань замало, потрібні практичні вміння й навички. Крім того, молодий учитель починає усвідом­лювати, що саме він, його особистість, є своєрідним "інструментом" організації взаємодії з учнями. Так ви­никає не передбачена попереднім досвідом навчання проблема вивчення і вдосконалення власної психотехні­ки, мовлення, невербальної поведінки.

Виховання і самовиховання – дві сторони формування особистості. Навчити професії вчителя неможливо, але навчитися їй можна. Стане вчитель майстром чи ні, залежить не лише від системи навчання, а насамперед від зусиль тих, хто вчиться. Потрібно усвідомити орієнтири самовдоско­налення та шляхи його здійснення. А коли ще як не на студентській лаві актуалізувати розвиток професійно значущих здібностей, умінь, особливостей педагогічного мислення? Так виникла ідея професійного навчання майбутнього вчителя, зорієнтованого на його особистісний розвиток. [ 11]

Сказане дозволяє зробити висновок про необхідність створення цілісної теорії навчального змісту як суттєвого засобу вдосконалення навчально – виховного процесу. Добрим початком і позитивним прикладом у цій винятково важливій і перспективній справі стали розробки вчених – науковців, педагогів – практиків нових, переробки, вдосконалення вже існуючих педагогічних технологій, а саме: „Технологічний підхід в освіті”; „Особистісно орієнтована освіта і технології”; „ Вальдорфська педагогіка”; „ Технологія саморозвитку (М. Монтессорі); „Технологія організації групової навчальної діяльності школярів”; „Технології розливального навчання”; „Технології формування творчої особистості”; „Технологія навчання, як дослідження”; „Проектна технологія”; „Нові інформаційні технології навчання”; „Технологія колективного творчого виховання (за І.П. Івановим)”; „Педагогічна технологія „Створення ситуації успіху (за А.С. Белкіним)”; „Сугестивна технологія”; „Аналіз образу – персонажа епічного твору”; „Індивідуальність вчителя і освітні технології” та інші. Оскільки пропоновані праці є одним із перших спроб, вони не претендують на всеосяжне й остаточне трактування основних теоретичних понять і практичних рекомендацій.[10: 5]

В умовах оновлення освіти, активних пошуків педагогами шляхів та засобів підвищення ефективності підготовки професійних педагогічних кадрів особлива роль належить формуванню професійно – педагогічної готовності майбутнього вчителя в системі самовиховання.

Категорія „самовиховання” в філософській, педагогічній та психологічній літературі трактується досить різнопланово. Самовиховання – формування людиною своєї особистості відповідно до свідомо поставленої мети. Самовиховання – це відносно запізнене придбання онтогенезу, яке пов’язане з певним рівнем самосвідомості, критичного мислення, здібності та готовності до самовизначення, самовираження, саморозкриття, самовдосконалювання [13: 679] Самовиховання – свідома діяльність, яка спрямована на більш повну реалізацію себе як особистості [12: 580]

Таким чином, самовиховання це цілеспрямо­ваний процес, він є продовженням професійного вихо­вання, коли майбутній учитель з об'єкта виховного впли­ву ("Я — студент, хай мене вчать") перетворюється на суб'єкт організації власної життєдіяльності ("Я — май­бутній спеціаліст, готую себе до цього"): самостійно оби­рає мету самовдосконалення, постійно аналізує здобут­ки професійного зростання, займається самоосвітою.

Базуючись на активізації механізмів саморегуляції, самовиховання припускає наявність усвідомлених цілей, ідеалів, сенсу існування особистостей. На нашу думку необхідні складові самовиховання – це самоаналіз особистісного розвитку, самозвіт, самоконтроль, який являє собою усвідомлення та оцінку суб’єктом особистісних дій, психічних процесів і станів.

І.А. Зязюн наголошує, що система самовиховання має взаємопов’язані етапи:

1. самопізнання;

2. планування роботи над собою;

3. реалізація програми;

4. контроль;

Ми підтримуємо цю думку. Слід відзначити, що самовиховання – це ще й виховання волі, почуттів, а самоконтроль виступає як регулювання особистістю, її поведінки, мотивів, спонукань, складова система моральних відносин суспільства. Перемога над собою, переборення душевних лінощів, придбання звички до постійної праці - дуже важливі фактори ефективності самовиховання, але не єдині. Творчий підхід до самовиховання – це вірний спосіб швидкого та ефективного духовного росту особистості.

Організація професійного самовиховання, як особливої системи дій педагогів вищих навчальних закладів пов’язана із її розглядом у плані цільового призначення. Роль у цільовому орієнтирі самовиховних зусиль студента відіграє його професійна готовність до самостійної праці, як складна цілісна якість фахівця – педагога. Розгляд феномену цієї якості крізь призму антропологічного підходу до неї дозволяє стверджувати, що професійна готовність до педагогічної діяльності представляє собою цілісну, інтегральну та динамічну множину взаємопов’язаних компонентів. Мова йде про систему, що визначається, як заданою метою особистісно зорієнтованого виховання й умовами її реалізації, так і особистістю фахівця – суб’єкта педагогічної діяльності, психологічним і практичним забезпеченням його активності у напрямку використання зовнішніх умов та удосконалення особистого фахового потенціалу в інтересах неперервного розвитку особистості.

Під професійно-педагогічною готовністю студента ми розуміємо інтегративну особистісну якість та істотну передумову ефективності діяльності після закінчення ПВНЗ. Професійно-педагогічна готовність (ППГ) допомагає молодому спеціалісту успішно виконувати свої обов’язки, правильно застосовувати знання, досвід, зберігати самоконтроль і знаходити своєчасно оптимальні рішення в складних непередбачених педагогічних ситуаціях. ППГ може виступати як професійно важлива якість особистості вчителя, яка є складним психологічним утворенням і має такі компоненти: мотиваційний, орієнтацій ний, операційний, вольовий і оцінний.

Система професійно-педагогічної готовності випускників ВНЗ включає взаємопов’язані компоненти, а саме:

1. психологічна готовність;

2. практична готовність до виконання педагогічної діяльності;

3. готовність до подальшого удосконалення себе як спеціаліста, фахівця.

До складу структурних компонентів психологічної готовності можна віднести такі, як:

а) наявність установки на професіоналізм;

б) усвідомлена потреба студента в оволодінні комплексом ПВЯ (про- фесійно важливі якості);

в) розуміння самого себе, як творчої людини – фахівця в активній формі;

г) стійкі, важливі для здійснення педагогічної діяльності особливості пізнавальних, вольових та емоційних процесів;

д) адекватні вимогам педагогічної праці здібності, темперамент, риси характеру;

ж) психологічна спрямованість професійної свідомості студента.

Практична готовність майбутніх педагогів до виконання професійних функцій – це належний рівень сформованості комплексу вмінь та якостей, які забезпечують професійний рівень педагогічної діяльності. Отже, зовнішнє функціонування професійно – педагогічної готовності студента до майбутньої діяльності, як системи залежить від рівня сформованості у нього практичної готовності. У свою чергу, навіть високий рівень цієї готовності повністю не забезпечує подальший розвиток професійно – педагогічної готовності як цілісної системи. Цю функцію виконує третій структурний компонент – готовність майбутнього педагога до самовдосконалення. Це також складна мікросистема, яка об’єднує психологічний і практично – технологічний компоненти. Вона передбачає роботу фахівця над собою на стадії самостійного професійного самовизначення і самовдосконалення. Структура педагогічної діяльності – один із вихідних пунктів розуміння професійної готовності майбутніх педагогів до праці.

Саме психолого – педагогічний аналіз педагогічної діяльності дозволив конкретизувати готовність як систему, зрозуміти її не як сутність абстрактних якостей фахівця, а як структуру його особистих виявів, сплав умінь, як особистісних цінностей у загальному образі професійного „Я”. Ось чим можна пояснити введення в систему професійно – педагогічної готовності до самостійної педагогічної праці третього компоненту, який, на нашу думку, може відповідати за якісну перспективу професійного розвитку спеціаліста. Випускник тільки тоді здатний з часом і в залежності від нових умов діяльності ефективно виконувати професійні функції, коли він вміє, з одного боку, оцінювати себе за потенційними можливостями розвитку, як фахівця, а з іншого - самовдосконалювати якості, які вже склалися, наголошує

О.Г.Кучерявий[ 6: 21]

Таким чином, організація самовиховання – складова частина цілісного розвитку фахівця, вектор спрямування якої – інтегральна готовність до самостійної праці. Готовність до самовдосконалення – вищий рівень розвитку готовності до самовиховання. Поняття готовності до самовдосконалення слід розглядати і в широкому розумінні цього терміну, виділяючи у ньому соціально - культурний, професійно – духовний і особистісно розвивальний аспекти. Слід відмітити наступність зв’язків як у системі „Професійно - педагогічна готовність майбутнього педагога до самостійної праці” так і у мікросистемі „готовність студента до самовдосконалення”. Однак наступність зв’язків не здійснюється автоматично, а потребує значних зусиль з боку суб’єкта самовиховання – студента і викладачів. Стратегія і тактика теорії професійного самовиховання будується на положеннях концепції цілісності і особливостях її реалізації в професійній підготовці майбутніх учителів, відзначає В.А. Семиченко.

На нашу думку, результативність та ефективність процесу формування професійно-педагогічної готовності студента в період навчання в закладах освіти залежать від підходів та технологій попереднього етапу професійного становлення молодої людини – фахового відбору. [ 2 : 24]

На підставі змісту, висновків цього дослідження формувалися ідеї, творчі пошуки для подальшої наукової роботи. А саме з урахуванням антропологічного фактору у розвитку й формуванні особистості було розроблено та обґрунтовано критерії фахового відбору абітурієнтів вищих закладів педагогічної освіти ( науковий керівник – Павлютенков Є.М.), розглядаючи фаховий відбір як першу відповідальну ланку професійного становлення майбутнього вчителя щодо формування професійно-педагогічної готовності студента в системі самовиховання. Результати виконаної роботи дозволяють запланувати деякі перспективні шляхи поглиблення досліджень в обраному напрямку. [ 3 ]

Література

1. Баталіна А.Я. Цивилизационно – антропологический подход как методологический инструменталий в решении педагогических проблем /Педагогіка і психологія формування творчої особистості: проблеми і пошуки: Зб. Наук. Пр. /Редкол.: Т.І. Сущенко (відп. ред) та ін. –Київ – Запоріжжя. – Вип. 18. – 300с.

2. Добровольська Л.П. “Сучасні підходи та технології професійного відбору майбутніх учителів”. /Вісник Житомирського педагогічного університету/ Випуск 6, 2000р.

3. Добровольська Л. П. “Фаховий відбір абітурієнтів педагогічного вузу”. 13.00.04. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата наук. К., 2001, 20 с.

4. Дубасенюк О.А. Дослідження професійно – педагогічної спрямованості майбутніх учителів. /Вісник Житомирського педагогічного університету/ Випуск 6, 2000р.

5. Кравченко А.И. Введение в социологию: Учебное пособие. – М.: Новая школа, 1995. – 144с.

6. Кучерявий О.Г. Інтегральна готовність до педагогічної діяльності як орієнтир професійного самовиховання майбутніх педагогів. /Педагогіка і психологія формування творчої особистості: проблеми і пошуки: Зб. Наук. Пр. /Редкол.: Т.І.Сущенко (відп. ред.) та ін. – Київ – Запоріжжя. – Вип.18.

7. Левківський М.Б. Відповідальність у контексті нової виховної парадигми. /Вісник Житимирського педагогічного університету / Випуск 6, 2000р.

8. Мистецтво життєтворчості особистості: Наук. – метод. посібник: У 2ч. /Ред. рада В.М. Доній (голова), Г.М. Несен (заст. голови), Л.В. Сохань, І.Г. Єрмаков (керівники авт. колективу) та ін. – К.:ІЗМН, 1997 –Ч.2 Життєтворчий потенціал нової школи. – 936с.

9. Неперервна професійна освіта: проблеми, пошуки, перспективи: Монографія /За ред. І.А. Зазюна/. – Київ: Видавництво „Віпол”, 2000. – 636с.

10.Освітні технології: Навч. метод. посіб. /О.М. Пєхота, А.З. Кіктенко, О.М. Любарська та ін.; За заг. ред. О.М. Пєхоти. – К.: А.С.К., 2001. – 256с.

11.Педагогічна майстерність: підручник / І.А. Зязюн, Л.В. Крамущенко, І.Ф. Кривонос та ін.; За ред. І.А. Зязюна – К.:Вища шк., 1997. – 349с.

12.Словарь практического психолога /Сост. С.Ю. Головин. – Минск: Харвест, 1998. – 800с.

13.Современный словарь по педагогике /Сост. Рапацевич Е.С. – Мн.: «Современное слово», 2001. – 928с.

14.Фіцула М.М. Педагогіка навчальний посібник для студентів вищих педагогічних закладів освіти К.: „Академія” 2000. – 542с.

15.Ярошевский М.Г. История психологии. От античности до середины XX века: учебное пособие для высших учебных заведений. – 2-е изд. – М.:Издательский центр «Академия» 1997. – 416с.