Реферат: Климент римський символ єднання християнства

Реферат з релігієзнавства

КЛИМЕНТ РИМСЬКИЙ —
СИМВОЛ ЄДНАННЯ ХРИСТИЯНСТВА

Постать святого Климента Римського, священномученика епохи християнської єдності, є однією з найяскравіших в історії Церкви. Ім'я його тисячу років тому було відоме всьому християнському світові, а для середньовічної Русі стало символом її хрещення.

Згідно загіографічними джерелами, святий Климент (бл. 30-97) був знатним римлянином, який прийняв хрещення від апостола Петра і саме ним був висвячений на єпископську катедру Рима (88 р.). Климент став четвертим римським єпископом, згодом включеним до офіційно визнаного католицькою церквою списку пап.

Церковна традиція вважає його автором низки творів, серед яких Перше Послання до Коринфян, - найдавніша за часом, після творів апостольських, пам'ятка раннього християнського вчення [3, с.65-73]. Послання особливо шанувалося християнами і читалося у церквах поряд з апостольськими посланнями. Написане з приводу ворожнечі в Коринфській церкві, воно мало примирити ворогуючі партії коринфян. З твору постає образ Климента Римського як ревносного захисника церковної єдності (в Посланні, зокрема, віддається однакова шана як апостолу Петру, так і апостолу Павлу), талановитого промовця, наполегливого проповідника ранньохристиянських ідеалів.

За плідну місіонерську діяльність на посаді глави римської громади Климента було заслано імператором-язичником до Херсонеса Таврійського - звичного, як на той час, місця заслання християн. Незважаючи на каторжну працю в каменярнях Херсонеса, Климент продовжує християнську проповідь, за що його було піддано мученицькій смерті: прив'язано до кам'яного якоря і втоплено в морі. За церковним переказом щорічно на день мученицької кончини святителя (25 листопада) море дивовижним чином відступало до місця його упокоєння, над яким з'являвся нерукотворний печерний храм, і впродовж тижня паломники мали змогу відвідати гробницю Климента. З плином часу, як вважають, внаслідок послаблення християнської віри, паломництво до гробниці зменшувалось, а потім зовсім припинилося. Як покарання за це, скінчились і чудесні морські відпливи. Місцезнаходження мощей було зовсім забуто. Усталена церковна версія стверджує, що під час перебування в Херсонесі у 861 році в зв'язку з хозарською місією, Константин Філософ розпочинає пошуки святині. Підтриманий місцевим духовенством, він здійснює своєрідну морську експедицію. Після тривалого часу мощі знайшли на одному з островів і урочисто поклали до церкви Св. Апостолів.

Частину мощей Константин залишив у Корсуні, а частину переніс до Рима в дар папі Адріану ІІ. Константина і Мефодія зустріли в Римі з надзвичайною шаною. В урочистій процесії взяв участь сам папа, який вийшов для цього за межі міста. Загальноприйнятою є точка зору, що такий почесний прийом, влаштований папою Адріаном ІІ слов'янським Першовчителям, був виявом великої пошани до мощей Климента. Подія перенесення мощей мала важливі наслідки для слов'янської духовної культури. Папа посвятив на престолі літургійні книги, перекладені слов'янською мовою, і дозволив здійснювати за ними богослужіння, про що йдеться у Житії Константина Філософа [1, с.90-91].

Вважають, що Кирило-Константин є автором кількох творів, присвячених Клименту: Знайдення мощей, Похвали та Гімну, в яких ім'я Климента тісно пов'язувалося з початком християнської проповіді у слов'ян, іделогічно обгрунтовувалася справа фундації слов'янської писемності й духовної культури.

Отже, вважалося, що діяльність Першовчителів поставлена під благословення священномученика Климента і духовна просвіта слов'ян розпочата "Божою Благодаттю та з молитви святого Климента".

Після перенесення Кирилом мощей Климента Римського до Рима константинопольська церковна традиція вшановувала пам'ять його тому, що "відтепер він, як і многі інші "святі папи" … являвся, репрезентантом православ'я на римськім папськім престолі" [5, с.291].

Отже, завдяки діяльності солунських братів св. Климент папа Римський став символом ранньохристиянської єдності, спільності Римської і Константинопольської церков.

Потребує окремого розгляду питання щодо статусу св. Климента в небесній ієрархії святих. Відомо, що церква відносить Климента до розряду "мужів апостольських" - безпосередніх учнів дванадцяти апостолів, яких пошановують відразу за апостолами. У християнській ойкумені Климент визнається покровителем новонавернених народів, адже, за прикладом свого вчителя - апостола Петра, хрестителя язичників, - він провадив активну місіонерську діяльність і загинув як християнський просвітитель серед варварів.

Зрозуміло, що князь Володимир, як новонавернений християнин і далекоглядний політик, перш за все мав вивезти з Херсонеса на правах переможця його головну святиню - мощі Климента, добре розуміючи їх непересічне харизматичне значення й визначну роль у розв'язанні питань внутрішньої і зовнішньої політики. Культ Климента Римського був пов'язаний із пошуками правлячими колами держави і церкви покровителя - апостола Руської землі, який би освячував своїм авторитетом апостольське походження Київської церкви.

Прибуття святині до Києва було рівнозначним пришестю в місто самого св. Климента як небесного хрестителя язичницької Русі. Тема Климента Римського започатковується в літопису у розповіді про хрещення Русі в період, коли православ'я утверджувалось як офіційна релігія, а Руська церква - як суспільно-релігійна інституція з усіма властивими їй атрибутами, серед яких важливе місце посів культ святих: "Володимир же посемь (після здобуття Корсуня - Н.В.) поємъ царицю, и Настаса, и попы корсуньски, с мощми святаго Климента и Фифа, ученика его, поима съуды церковныя и иконы на благословеньє себе…"[2, с.80]. Таким чином, чернець-літописець, не коментуючи докладно факту прибуття Климентових мощей до Києва, сприймає їх як велику святиню, яку Володимир привіз "на благословеньє собі", а отже, за середньовічною логікою, і всій державі.

Згодом мощі св. Климента були покладені до церкви Богородиці (Десятинної) - сакрального осередку Русі, започаткувавши таким чином шанування у столиці власних національних святинь, в першу чергу, святих мощей.

У духовному християнському космосі культові святих мощей належить одне з найважливіших місць. Богословське осмислення вшанування мощей ґрунтується на розумінні акту творіння як благого діяння Божого, в якому від початку міститься воля Творця щодо порятунку людини та її переродження в майбутньому Царстві Небесному. Мощі ж святих - це частки речовини, що вже переродилась і сповнилась Божої благодаті.

Звідси випливає розуміння того значення, якого набули для християнського Києва мощі небесного патрона, хрестителя Русі - Климента. Вони стали першою і найшанованішою святинею міста і Руської церкви. Реліквія символізувала святість міста, яке охороняється молінням апостольського мужа - Климента, та благочестя самого князя. Через сто років руський книжник, звертаючись до святині, міг упевнено констатувати: "Тобою русские князья похваляются, святители ликуют, иереи веселятся, монахи радуются, люди добродушествуют…" [4, с.174].

Пройшовши рецепцію на київському терені, культ Климента набув своєрідного звучання і самобутнього осмислення, що відбилося у літературних творах, духовних віршах, живопису найдавніших архітектурних пам'яток міста - Софійському соборі та Кирилівській церкві.

Складене в Києві "Слово про чудо святого Климента, папи Римського, об отрочаті", прославляє його як небесного просвітителя і хрестителя Русі і як патрона всієї держави, "щирого заступника країні Руській".

Таким чином, культ св. Климента, папи Римського, остаточно вводив Київ в ареал кирило-мефодіївської духовної спадщини.

Кирило-мефодіївська (в широкому розумінні - слов'янська) традиція, започаткована на Русі на зламі Х - ХІ ст. у зв'язку з поширенням слов'янської писемності, з утвердженням державної патрональної функції Климента Римського, який уособлював духовні цінності і взаємозв'язок християнських феноменів Рима і Візантії, органічно імплантувалась у політичну, релігійну, культурну тканину Киїської Русі.

У духовному просторі новонаверненої держави утверджується ідея рівності Рима, Херсонеса і Києва; осмислюється статус Києва як одного із світових християнських центрів і сакрального осередку східного слов'янства; окреслюється релігійно-культурна спорідненість Русі, Корсуні (яка почасти протиставляла себе метрополії) і західного слов'янства тих регіонів, де протікала діяльність Кирила та Мефодія. Слов'янські першовчителі, на відміну від сучасних їм Рима і Константинополя, в своїй проповіді орієнтувалися на ранньохристиянські ідеали церковної єдності, толерантності, демократизму, рівноправності народів. Ці світоглядні принципи склали фундамент формування вітчизняної святокультової традиції; стали ідейною основою раннього Київського християнства, визначивши, його головні ознаки, успадковані пізніше українським православ'ям, а саме: демократизм церковного життя, унезалежненя церкви від світської влади, онаціоналення обрядово-культової сфери і церковного мистецтва, доктринальну відкритість церкви іншим релігійним системам, християнським центрам Сходу і Заходу.

1. Житие, жизнь и подвиги отца нашего Константина Философа, первого наставника и учителя славянских народов (по рукописи ХV в.) // Сказания о начале славянской письменности / Отв. ред. Королюк В., вступ., перев. и коммент. Флори Б. - М.: Наука, 1972 - С. 71-92.
2. Повесть временных лет / Под. редакц. и с предисл. Адриановой-Перетц В. П. - Ч.1 - Текст и перевод. - М:, Л., - 1950 - 404 с.
3. "Послание к Коринфянам" святого Климента Римского // ЖМП, 1974. - №10. - С. 65-79.
4. Слово на обновление Десятинной церкви // Лавров П. Жития херсонских святых в греко-славянской письменности. Памятники христианского Херсонеса. - М., 1911. - Вып 2. - С. 174-176.