Реферат: Неоколоніальна залежність України від Росії ознаки та небезпека

Реферат на тему:

НЕОКОЛОНІАЛЬНА ЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ

ВІД РОСІЇ: ОЗНАКИ ТА НЕБЕЗПЕКА

ПРОБЛЕМИ ТА ЗАВДАННЯ МОЛОДИХ НАЦІОНАЛЬНИХ ДЕРЖАВ

Сьогодні Україна опинилася в дуже складному становищі. Як це дивно, на десятому році незалежності перед нашою державою постають ті самі проблеми, що були притаманні постколоніальним країнам Африки, Азії та Латинської Америки.

В основі моделей розвитку цих країн тривалий час були концепції «стихійного», «автоматичного» зростання. За ними головне завдання розвитку зводилося до усунення перешкод функціонування вільного ринку і вільної конкуренції. Проте досвід показав, що насправді виникає значно більше перешкод, аніж передбачається, а взаємозалежність між колишніми колоніями та метрополіями, зазвичай, обертається на односторонню залежність розвитку всіх сфер суспільно-економічного життя молодої держави від старого імперіалістичного центру. Держава, яка нещодавно отримала чи відновила формальну незалежність, фактично ще досить тривалий час її не здобуває, адже повинен відбутися перехід до абсолютно нової форми суспільного, економічного буття, а це справа не одного дня чи року.

У 50-60-ті роки ХХ ст. значна частина африканських та азійських країн стали незалежними і перебували в стані певної ейфорії. Їм здавалося, що, здобувши державний суверенітет, можна дуже легко розв’язати всі соціальні та економічні проблеми. Але згодом виявилося, що відновлення державного суверенітету є лише першим кроком. Пізніше ситуація значно ускладнилася і потребувала більших зусиль, підготовки й вироблення науково обµрунтованої моделі формування основ національної економіки та еліти, в тому числі національної буржуазії. Крім цього, потрібно було дбати про формування сучасної соціальної структури суспільства, щоб провідні позиції в державі займали люди високоосвічені, кваліфіковані, які живуть за принципами високої моралі та сповідують національну ідею, інтегровану в трансатлантичну систему.

Процес становлення України як розвинутої держави виявився ще більш складним, оскільки водночас із встановленням атрибутів державності нам довелося розв’язувати проблеми, пов’язані з відтворенням інституції приватної власності, зруйнованої за часів володарювання комуністично-совєтського режиму. Йдеться, по-перше, про формування високорозвиненої національної буржуазії як суб’єкта національного приватного капіталу, що вільно оперує як усередині країни, так і на міжнародному рівні, докладає зусиль до розвитку національної приватної власності, вкладаючи зароблений прибуток у розширення виробництва. І, по-друге, про необхідність великих мас високоліквідного приватного капіталу, що є підµрунтям незалежного розвитку будь-якої держави. На жаль, в нинішній Україні ці чинники перебувають у зародковому стані. Замість продуктивної національної буржуазії в нас функціонує сурогат компрадорської, космополітичної. Основою цього протобуржуазного ембріону є два сегменти: комуністично-комсомольська номенклатура і кримінально-бандитські угруповання, що представляють нині симбіоз. А замість високоорганізованої системи високоліквідного національного приватного капіталу в Україні переважає кланово-номенклатурний, державно-монополістичний, уражений метастазами корупції і хабарництва.

Звичайно, трансформувати таку систему в цивілізовану модель відкритої ринкової економіки непросто. Потрібно вдатися до рішучих дій:

—по-перше, якнайшвидше створити умови для залучення в Україну цивілізованого іноземного капіталу;

—по-друге, в якомога стислі терміни ліквідувати механізми втручання державної машини в господарські відносини;

—по-третє, радикально зменшити державний сектор економіки шляхом відкритої, конкурентної та широкомасштабної приватизації;

—по-четверте, усунути адміністративно-бюрократичні та соціально-економічні перепони на шляху формування національної буржуазії;

—по-п’яте, розв’язати проблему реструктуризації важкої промисловості та сприяти процесу інвестування.

Найефективнішим інструментом скорочення державного сектора економіки є первинна приватизація, трансформування неефективних державних підприємств у високоприбуткові сучасні господарські комплекси. Успішному здійсненню такої кардинальної перебудови економіки країни могла б сприяти приватизація підприємств держсектора з притягненням високорозвиненого транснаціонального іноземного капіталу. На наш погляд, саме такий механізм стимулюватиме появу цивілізованої системи приватної власності й створення ефективного національного капіталу, що має здорові моральні засади.

В Україні вже завершено малу приватизацію, створено систему приватної торгівлі, де здебільшого функціонує сімейний капітал; добігає кінця середня приватизація (передусім у харчовій, легкій і будівельній галузях промисловості), де в різних формах фактично вже функціонує приватний капітал.

Сьогодні приватизовано і чимало великих об’єктів державної власності. За Державною програмою приватизації на 2000-2002 рр. приватизація здійснюється виключно за кошти та на основі аукціонного продажу об’єктів. Однак дуже важливим, на наш погляд, є питання, хто стане власником стратегічних об’єктів, які сьогодні перебувають у власності держави. В цьому плані українське законодавство не дуже жорстке. Звичайно, позитивним є той факт, що Верховна Рада заборонила брати участь у приватизації компаніям, зареєстрованим в офшорних зонах. Список таких зон склав Кабінет Міністрів (утім, не виключене його уточнення). Однак існують певні схеми, за якими можна ніколи не дізнатися, хто є реальним власником компанії (наприклад, у разі, коли за дорученням клієнта акції підприємства скуповує якийсь банк, інвестиційний фонд чи компанія). Отже, зрозуміло, що законодавча і нормативна бази в даному контексті повинні бути доопрацьовані.

Умови функціонування національного капіталу в Україні є надзвичайно несприятливими і не в змозі забезпечити його нормальний розвиток. Передусім ідеться про чинну податкову систему, яка фактично нищить національний капітал величезною кількістю різноманітних податків та інших відрахувань. Цьому процесові сприяє і сформована Державна податкова адміністрація, діяльність якої базується на каральних принципах.

Свідченням складних умов для розвитку національного бізнесу є те, що нині в Україні зареєстровано лише близько 250-300 тис. малих підприємств, більшість з яких не працює. Окрім неефективної податкової системи, причиною такого стану є міцні позиції кланової номенклатури, яка функціонує за принципами монополізму та корпоративності й не зацікавлена у формуванні національного капіталу. До того ж, вона спричинює спотворення соціальної структури суспільства, коли 5-7% населення — дуже багаті, а 50% — ледь животіють.

ФОРМИ ВИЯВУ НЕОКОЛОНІАЛІЗМУ В УКРАЇНІ

За 10 років Україна не змогла подолати основні проблеми і розв’язати головні завдання постколоніального перехідного періоду. Брак у керівників держави політичної волі до проведення радикальних економічних реформ призвів до того, що в країні створилося сприятливе середовище для відтворення колоніальної залежності у формі неоколоніалізму. Підставою для такого твердження є глибоке вивчення досвіду країн, що розвиваються. Чимало з них опинилися в тенетах неоколоніальної експансії.

Неоколоніалізм означає, що країна-метрополія або безпосередньо, або через пряму зону впливу починає скуповувати за безцінь у колишній колонії підприємства стратегічного значення, зокрема в сировинному чи енергетичному секторах, важкій промисловості, сільському господарстві, а також землю. Ми бачимо, що сьогодні Росія вдається саме до таких дій щодо України. Потвердженням того, що російський капітал почав проникати на стратегічні українські підприємства і ставати повноправним суб’єктом відносин власності, є: по-перше, купівля російською компанією «ЛУКойл» Одеського нафтопереробного заводу; по-друге, входження російського капіталу на Надвірнянський нафтопереробний завод; по-третє, купівля Лисичанського нафтопереробного заводу Тюменською нафтовою компанією, що контролюється російською «Альфа-груп»; по-четверте, фактично захоплений Росією Миколаївський глиноземний завод через створену в Україні компанію «Український алюміній»; по-п’яте, продовжується боротьба за володіння Дрогобицьким нафтопереробним заводом «Галичина»; по-шосте, інвестором-засновником відкритого акціонерного товариства на базі майна нафтохімічного комплексу концерну «Оріана» (м. Калуш Івано-Франківської обл.) стало ТОВ «Лукойл-Нафтохім» (м.Київ). Насправді ж за дочірньою київською фірмою стоїть однойменний російський концерн; по-сьоме, російський капітал прагне взяти якнайбільшу участь у приватизації ВАТ «Укртелеком», найбільшого в Україні оператора телефонного зв’язку.

Отже, нафтопереробні заводи міст Одеси і Лисичанська вже належать Росії, незабаром до них долучаться і два західноукраїнські НПЗ — Дрогобицький і Долинський.

Сьогодні активно обговорюється питання щодо будівництва низки російських газопроводів, які оминатимуть територію України. Втім, необхідно зауважити, що будівництво такої газотранспортної системи потребує спорудження нових газосховищ для збереження «блакитного палива». У той же час в Україні є великі газосховища, які мають унікальний характер завдяки їх природному утворенню. Подібних не має жодна країна Європи. Будівництво нових газових «комор» потребуватиме великих фінансових витрат з боку РФ. До речі, розмови про те, що Україна сьогодні не може забезпечити свою енергетичну самостійність і буде змушена віддати власні газопроводи у концесію Росії, є безпідставними. Досвід Польщі, Чехії, країн Балтії свідчить, що держави посткомуністичного простору здатні самостійно, незалежно від країн-метрополій (на кшталт Росії), стати економічно та політично самодостатніми.

Російський капітал присутній і в приватизації банківської сфери. Наприклад, Київський інвестиційний банк був викуплений російською компанією «Альфа-груп» і перейменований на «Альфа-Банк».Таким чином, слідом за великим російським промисловим капіталом, що активно бере участь у приватизації української промисловості, в нашу країну рушили і банки. Незабаром розпочнеться «збір урожаю» та його вивезення за межі України. Щоправда сьогодні «Альфа-Банку» це «не загрожує»: споріднена з ним Тюменська нафтова компанія придбала пакет акцій «ЛиНОСу», і банк відкриває в Лисичанську свою філію.

Прикладами російської експансії є й безкоштовна експлуатація українських природних ресурсів і робочої сили, що дає величезні прибутки, які вивозяться з України. Фактично всі ті ресурси, які «викачуються» звідси російськими транснаціональними клановими групами, Україні не відшкодовуються.

З огляду на вищесказане можна зробити висновок, що рух іноземного капіталу в Україну відбувається здебільшого з боку Росії. Відтак існує велика небезпека перетворення нашої держави з країни, яка нещодавно мала колоніальний статус, на країну з неоколоніальним статусом, яка уповні залежатиме від нового російського капіталу. Таким чином, не здійснюючи військової експансії, Росія намагається поневолити Україну за допомогою економічних важелів. Якщо вчасно не усунути російські кланово-фінансові групи від панування і всебічного впливу на цей процес, то залучення до країни цивілізованого західного капіталу може виявитися малоймовірним. У цьому аспекті варто уважно придивитися до польського і словацького досвіду, який є класичним, оскільки механізми залучення іноземних інвестицій, які вони застосовують для приватизації підприємств державного сектора, дуже ефективні.

Ситуація, що склалася в Україні у сфері приватизації і залучення іноземного капіталу, потребує, на нашу думку, пильної уваги і осмислення з боку органів державної безпеки України. Оскільки російські транснаціональні компанії, в основу яких, зазвичай, закладений кримінальний капітал, стають власниками стратегічних підприємств в Україні, то цілком імовірно, що вони матимуть можливість за українські гроші формувати українську політику (що, власне кажучи, вони вже й роблять). Високі прибутки нових господарів підприємств дають змогу «купувати» деяких українських аналітиків, політичних і громадських діячів, ЗМІ, і за їх допомогою формувати потужну колабораціоністську колону в Україні, мета якої — захищати євразійську модель. Це «завдання» вже майже на 90% виконано щодо українських засобів масової інформації, які перебувають під впливом і контролем поборників євразійської моделі. Особливо серйозна ситуація склалася на потужних каналах телебаченя України, звідки майже зникли або «витиснуті» незалежні телекомпанії.

Усі викладені факти свідчать про наявність неоколоніальної економічної експансії з боку Росії. Позиції російського капіталу дедалі міцнішають, а розвиток українського національного капіталу гальмується, пригнічуються його інтереси. За таких умов формується суперзалежність України від Росії. Захопивши Україну економічно, скупивши її стратегічні підприємства, дислокувавши російські війська в Криму, контролюючи значну кількість українських російськомовних засобів масової інформації та православну церкву, Росія закладає підвалини для перетворення України на свій неоколоніальний додаток. Внаслiдок цього ми будемо позбавлені можливості самостійно ухвалювати рішення як у сфері внутрішньої, так і зовнішньої політики.

Варто об’єктивно оцінити діяльність української влади, яка допустила економічну, інформаційну та духовну окупацію з боку Росії, та сьогоднішній курс її політики, спрямований на поглиблення українсько-російських відносин. Невже національна еліта України не здатна довести суспільству, що цей курс невпинно штовхає нас до неоколоніального (а може, й реставрації колоніального) поневолення?