Реферат: Види підприємництва в зовнішньоекономічній діяльності

Види підприємництва в зовнішньоекономічній діяльності

10.1. ФОРМА І ОРГАНІЗАЦІЯ ПІДПРИЄМСТВ
../../My Documents/В БИБЛИОТЕКУ/enbv.narod.ru/enbv.narod.ru/text/Econom/mzed/str/10.html - 123#123
Для підприємницької діяльності (як внутрішньодержавної, так і міжнародної) дуже важлива форма організації підприємства. Вона потрібна, щоб дати окремим особам або об'єднанням осіб можливість займатися підприємництвом.
Історично підприємницька діяльність ніколи не підпадала під певну загальну схему. Завжди і скрізь першою формою організації бізнесу була одна людина, що працювала не тільки для себе (для споживання), але й для інших (на продаж). Ще одна форма організації підприємства - колективна (декілька людей діють разом). Досить часто люди вкладають свій капітал і покладаються в організації підприємництва на спеціалістів. Існує безліч варіантів організації колективних підприємств. Найголовніше у виборі форми підприємства - характер підприємницької діяльності. У дрібній торгівлі люди, як правило, самі управляють створеними ними підприємствами. На великих підприємствах обирають такі форми організації, які дозволяють досягти загальної мети з найменшими витратами і з найбільшим прибутком ("cost effectively"). Щоб залучити великі обсяги капіталу, часто необхідно брати у борг, що може оформлятися через випуск цінних паперів (привілейованих акцій, облігацій і т.ін.). Для організації великого бізнесу, у тому числі управління майном, необхідно наймати кваліфікованих спеціалістів.
В організації підприємства важливо зменшити ризик "втратити все" у випадку невдачі. Звідси прагнення уникнути необмеженої відповідальності учасників об'єднання і виникнення "підприємств з обмеженою відповідальністю". Кредитори підприємства з обмеженою відповідальністю можуть звернути стягнення тільки на те майно, що знаходиться в його власності, але не на майно учасників такого підприємства.
Важливим є питання про те, яким чином будуть прийматися рішення в підприємстві з обмеженою відповідальністю.
Якщо люди (підприємства) хочуть діяти в бізнесі спільно, то створення підприємства - це єдиний засіб досягнення мети. Доцільність створення нового підприємства залежить від конкретних обставин.
У двадцятому столітті все більшу роль почав відігравати ще один чинник - податкове законодавство. Від форми організації бізнесу нерідко залежить, хто буде сплачувати податки - наприклад, підприємство або його засновник, - і якою буде сума цих податків.
Отже, для організації бізнесу головне значення мають такі чинники, як кількість учасників; обсяги капіталу; ризик; порядок управління; оподаткування.
У праві всі особи поділяються на фізичних і юридичних. Фізична особа - людина. Юридична особа - будь-яка організація, що має відокремлене майно, може від свого імені набувати прав і нести обов'язки, бути позивачем або відповідачем у суді (див., наприклад, Цивільний кодекс Української РСР, ст. 23).
Варто мати на увазі, що права юридичних і фізичних осіб займатися міжнародною торгівлею ніяк не відрізняються. Наприклад, в Україні після 18 років фізична особа має ті ж права, що і юридична особа, тобто може набувати від свого імені прав, нести обов'язки, бути позивачем або відповідачем у суді. До цього віку фізична особа може мати права, але, як правило, не може їх набувати, і найчастіше не може бути позивачем або відповідачем у суді.

10.2. ФІЗИЧНІ ОСОБИ
../../My Documents/В БИБЛИОТЕКУ/enbv.narod.ru/enbv.narod.ru/text/Econom/mzed/str/10.html - 123#123
На практиці немає істотної різниці між тим, як працює фізична особа і корпорація. Фізична особа, так само як і корпорація, може найняти менеджерів, що будуть управляти підприємством самі або разом із цією фізичною особою.
Відмінності існують у питанні реєстрації. Справа в тому, що в більшості країн фізичній особі, на відміну від корпорацій, не потрібно проходити реєстрацію, шоб займатися міжнародною торгівлею. Питання про реєстрацію може виникнути, коли підприємство здійснює роздрібну торгівлю і хоче відкрити "торгову точку" - магазин, кіоск тощо.
Коли мова заходить про відповідальність перед кредиторами, то фізична особа відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном, без обмежень.

10.3. ЮРИДИЧНІ ОСОБИ
../../My Documents/В БИБЛИОТЕКУ/enbv.narod.ru/enbv.narod.ru/text/Econom/mzed/str/10.html - 123#123
Коли люди прагнуть займатися колективним підприємництвом, вони повинні обрати одну з форм організації спільного бізнесу.
Питання про організацію бізнесу може постати і тоді, коли людина хоче займатися бізнесом сама, але за посередництвом юридичної особи, яку вона створює самостійно.
Існує декілька найважливіших питань, які потрібно вирішити, організовуючи підприємство.
1. Хто і як буде розпоряджатися майном і хто буде приймати рішення? Для управління бізнесом нерідко наймають менеджерів. Важливо заздалегідь знати, які вони мають права та обов'язки, якими будуть наслідки їхніх дій для третіх осіб. У багатьох випадках учасники роблять внесок майном або грошима, але не бажають керувати справами підприємства безпосередньо. З іншого боку, як правило, без згоди учасників підприємства менеджери не можуть приймати найбільш важливі рішення, що стосуються істотних змін у діяльності і структурі підприємства, як, наприклад, злиття підприємств. Керівники (менеджери) підприємства приймають рішення з всіх інших питань. Дуже важливо чітко визначити права, обов'язки і відповідальність керівника підприємства. Це необхідно:
- по-перше, щоб упорядкувати відносини між керівником підприємства і його засновниками (акціонерами);
- по-друге, щоб упорядкувати відносини між керівником і співробітниками підприємства;
- по-третє, щоб захистити кредиторів підприємства від можливих порушень з боку його керівника.
2. Як будуть розподілятися прибутки?
3. Хто і як (у яких межах) буде відповідати за борги? Існує багато можливих форм організації колективного бізнесу. Наприклад, учасники можуть зібрати разом певне майно або гроші для здійснення єдиного проекту. Історично саме таким способом здійснювалося багато торгових походів у середньовічних Венеції та Генуї.
Учасники можуть домовитися про те, щоб займатися підприємництвом разом на постійній основі. Дуже багато людей бажають брати участь у бізнесі своїм капіталом, розраховуючи потім одержати частину прибутку, але не бажають самі вести справи. Інші учасники можуть вести справи. При цьому вони мають право передати частину свого капіталу в спільну власність або не передавати нічого. Такий капітал стає спільною власністю учасників товариства і розпоряджатися ним вони можуть тільки разом. Якщо підприємство велике, складним стає питання про порядок прийняття ділових рішень.
Організовуючи колективний бізнес, потрібно вибирати одну з форм підприємства. Коло можливих варіантів у різних країнах не однакове. Проте всі можливі форми можна розділити на декілька логічних груп:
- товариства;
- підприємства з обмеженою відповідальністю;
- інші об'єднання.
10.3.1. ТОВАРИСТВА
Товариства створюються там, де дві або декілька осіб бажають діяти разом, але не бажають або не можуть мати велику організацію і коли вони самі хочуть брати участь у менеджменті. Питання, що порушуються при організації товариства, - про спільні відносини, а також про власність і про права кожного учасника на цю власність, про розподіл прибутку і про вирішення питань користування капіталом.
Згідно з законодавством багатьох країн товариства поділяються на два види:
- повні товариства;
- командитні товариства (societe en commandite, Kommanditgesellschaft, societa in accomanditad).
У повних товариствах усі учасники відповідають за зобов'язаннями товариства усім своїм майном і грошима. Повні товариства створюють, як правило, ті люди, що бажають безпосередньо управляти справами товариства.
У командитних товариствах частина учасників робить внесок, але не бажає брати участі у роботі підприємства, їхня відповідальність обмежена тільки їхніми внесками. Інші ж відповідають за зобов'язаннями товариства всім майном і безпосередньо управляють його справами.
Варто мати на увазі, що в багатьох країнах товариства не є самостійними особами, їхні справи учасники вирішують тільки разом і всі рішення приймаються від імені їх усіх. Капітал, переданий для ведення бізнесу, знаходиться в спільній власності його учасників, а не у власності товариства як самостійної особи.
10.3.2. ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ. АКЦІОНЕРНІ ТОВАРИСТВА
Підприємства з обмеженою відповідальністю почали розвиватися в Західній Європі, головним чином в Англії, у вісімнадцятому столітті, під впливом індустріальної революції. В цей час виникла потреба у великих обсягах капіталу. Поняття "спільний капітал" ("joint stock") з'явилося в торгових містах Італії в XV-XVI ст. Спільний капітал створювався, як правило, для реалізації одного проекту, наприклад торгового походу. Оскільки такі проекти завжди пов'язувалися з деяким ризиком, вкладники були зацікавлені в тому, щоб обмежити свою відповідальність на випадок невдачі.
З розвитком промисловості цей спосіб використання спільного капіталу для підприємницької діяльності почав розвиватися значно швидше. Але для того, щоб це відбувалося ще успішніше, були потрібні більш сприятливі умови для інвесторів. Обмеження ризику інвесторів створило б такі умови. Інвестори бажали одержати всі переваги участі в підприємстві, але водночас обмежити свою відповідальність тільки тим капіталом, який вони передали для ведення цього підприємства. Щоб зробити це можливим і в такий спосіб залучити капітал до підприємницької діяльності, було необхідно юридичне "винайти" поняття обмеженої відповідальності. Цей юридичний винахід призвів до великого розвитку не тільки промисловості, але й торгівлі.
Крім того, розвиток обмеженої відповідальності сприяв виникненню важливої відмінності між товариствами і підприємствами з обмеженою відповідальністю - останніми управляли спеціально найняті менеджери. Засновники лише зрідка (декілька разів на рік) збиралися і вирішували найбільш принципові питання управління підприємством. На таких підприємствах сам розвиток став залежати саме від здібностей і зусиль менеджерів.
Згодом роль головних менеджерів все більш зростала. На сьогодні її порівнюють з роллю президентів держав, їхня діяльність може впливати на економічний розвиток країн і навіть усього світу (пригадаємо, наприклад, тепер уже колишнього головного менеджера корпорації "Майкрософт" Білла Гейтса).
Сучасна система підприємств з обмеженою відповідальністю з її поділом на "пасивних" вкладників і менеджерів викликає колосальну кількість юридичних суперечок, насамперед у таких питаннях, як відносини між управляючим і учасниками підприємства, між учасниками, що мають більшість у підприємстві, і тими, що знаходяться в меншості. Ці труднощі в різних країнах вирішуються по-різному.
Один спосіб - спробувати врегулювати всі питання в законодавстві. До нього схиляються в країнах "континентального" права (наприклад Німеччина, Франція). Проте практика довела, що врегулювати всі питання в законодавстві неможливо.
В інших країнах (країни "англо-американського" права) з питань внутрішніх відносин на підприємствах з обмеженою відповідальністю є дуже велика судова практика.
Безумовно, існують не тільки великі, але й маленькі підприємства з обмеженою відповідальністю. Вони становлять, по суті, ще один вид товариств, але всі їхні учасники мають обмежену відповідальність. Крім того, форма підприємства з обмеженою відповідальністю краще пристосована для розподілу прибутку між учасниками, особливо в тих випадках, коли частки вкладників нерівні.
З цієї причини в країнах континентальної Європи (за винятком Нідерландів і Скандинавських країн) підприємства з обмеженою відповідальністю поділяють на два види. Наприклад, у Німеччині підприємство з обмеженою відповідальністю може бути:
- "Aktiengesellschaft" (акціонерним товариством), або
- "Gesellschaft тіt beschrankter Haftung [G.m.b.H.]" (товариством з обмеженою відповідальністю).
Норми, що регламентують порядок створення і внутрішні відносини між учасниками підприємств різних видів, відрізняються. До акціонерних товариств ставляться більш жорсткі вимоги.
У Великій Британії є розбіжності між "private company" і "public company". Перші не можуть мати більше 50 засновників і не можуть поширювати акції серед осіб, коло яких визначити заздалегідь нереально.
У США, Нідерландах, Скандинавських країнах усі підприємства з обмеженою відповідальністю створюються і функціонують однаково. Правда, відмінності між "private company" і "public company" все-таки існують, але вони не стосуються порядку створення підприємств і внутрішніх відносин у них.
На практиці всі види підприємств з обмеженою відповідальністю працюють однаково. "Public companies" створюються тоді, коли потрібно залучити значні кошти, які неможливо одержати від декількох засновників.
Спільні підприємства. Для створення юридичної особи необхідна участь, як мінімум, двох осіб (принаймні на початку). Коли ці особи походять з різних країн (наприклад громадяни різних країн або підприємства, зареєстровані в різних країнах), така організація підпадає під спеціальні норми, що встановлюють:
- особливі вимоги до таких юридичних осіб. Наприклад, у багатьох державах, що розвиваються, іноземці не можуть мати більше визначеного відсотка акцій (зазвичай - 49 %) у місцевих підприємствах;
- додаткові права таких юридичних осіб. Це часто відбувається в країнах із перехідною економікою, щоб залучити іноземні інвестиції.
10.3.3. ІНШІ ОБ'ЄДНАННЯ
Світовій практиці відомі й інші форми поєднання зусиль людей і підприємств. У одних об'єднаннях відносини мають лише договірний характер, в інших - частина майна переходить у спільну власність учасників. Не всі з цих об'єднань є юридичними особами. Іноді підприємства просто укладають договір про координацію своїх зусиль у тій або іншій сфері. Вклад у спільну діяльність може бути не тільки у вигляді майна, але й в інших формах - наприклад, передача ліцензії на технологію, франчайзинг (про це більш докладно див. п. 2.7).
Прикладом об'єднань зусиль людей можуть бути кооперативи для придбання квартир.
Деякі підприємства з обмеженою відповідальністю і товариства створюються для благодійних цілей, і їхня діяльність регулюється спеціальним законодавством.
Раніше могли створюватися і такі об'єднання, як картелі - договірні асоціації підприємств, що регулюють поведінку своїх учасників на ринку, але на сьогодні їх створення заборонено.
Прикладом об'єднання є також і консорціум - тимчасова угода між декількома банками або промисловими підприємствами для спільного розміщення позики або здійснення єдиного капіталомісткого промислового проекту. Відносини в консорціумах будуються на договірних основах, майно або кошти не передаються у спільну власність.

10.4. ДЕРЖАВНІ ТОРГОВІ ПІДПРИЄМСТВА
../../My Documents/В БИБЛИОТЕКУ/enbv.narod.ru/enbv.narod.ru/text/Econom/mzed/str/10.html - 123#123
У більшості країн держава займається торгівлею тільки у виняткових випадках.
Державні підприємства стали виникати внаслідок бажання держав взяти на себе відповідальність за розвиток деяких важливих галузей економіки, що мають суспільне необхідний характер (наприклад, електроенергетика, дороги, пошта). З іншого боку, характер цих галузей такий, що приватні особи не зацікавлені ними займатися.
Тому держави почали створювати підприємства, майно яких, як і самі підприємства, є власністю держави.
На відміну від приватних об'єднань, одержання прибутку для державних організацій не головне. Тому їхні менеджери не завжди прагнуть працювати з найменшими витратами і з найбільшим прибутком. Через це державні підприємства нерідко збиткові, і їх необхідно субсидіювати. Все це спотворює економічну діяльність у країні.
У двадцятому столітті під впливом марксистських і соціалістичних ідей роль держави в економіці багатьох країн значно зросла. Мова йде, насамперед, про так звані соціалістичні держави, але не тільки. В багатьох країнах були націоналізовані деякі галузі промисловості. На сьогодні існує зворотна тенденція - до денаціоналізації.
У будь-якому випадку, щоб займатися торгівлею, необхідно залучати спеціалістів, які мають знання і досвід у торгівлі. Чиновники, що працюють у міністерстві, мерії і т.ін., не завжди володіють достатніми знаннями і досвідом в комерційній діяльності. Крім того, багато питань у діловому житті потрібно вирішувати оперативно, що неможливо, якщо підприємством безпосередньо керує державний чиновник, у якого є ще й інші обов'язки.
Основні юридичні питання, що можуть виникнути в роботі з державними підприємствами, такі.
1. Чи може держава відповідати за своїми зобов'язаннями в іноземному суді? Якщо так, то в яких випадках?
2. Чи може державне підприємство посилатися як на форс-мажорні обставини на рішення держави, що цілком контролює це підприємство?
3. Чи можна піддавати сумніву законність акту іноземної держави, наприклад, якщо, на думку іноземного суду, він порушує вимоги міжнародного права (норми звичаєвого міжнародного права або норми, закріплені в міжнародному договорі, обов'язковому для держави, яка видала акт)?
Чи може держава відповідати за своїми зобов 'язаннями в іноземному суді? Якщо так, то в яких випадках?
Історично держава не могла бути відповідачем у суді. Так було зручніше - суд все одно не міг би здійснити юрисдикцію над іноземною державою. З іншого боку, у визнанні такої юрисдикції просто не було необхідності, оскільки держава дуже рідко брала участь у комерційній діяльності. Вона збирала данину, змушувала відбувати військову повинність і т.ін. Іншими словами, вона виконувала тільки функції суверена. Держава майже ніколи не діяла як приватне підприємство. Держава не займалася будівництвом, постачанням електроенергії, не купувала і не продавала товарів.
Питання про імунітет держави виникло у міжнародному торговому обігу невдовзі після того, як держава почала брати участь у комерційній діяльності нарівні з іншими торговцями.
Коли підприємства беруть участь у торговому обіг, вони хочуть мати гарантії того, що їхній контрагент, навіть якщо це іноземна суверенна держава, виконає усі свої зобов'язання. Такою є сутність торгового обігу. Саме потреби торгового обігу призвели до того, що з'явилася концепція обмеження імунітету від іноземної юрисдикції. Відповідно до цієї концепції, коли держава вступає в комерційну діяльність (наприклад, укладає контракт з іноземною особою), вона позбавляє себе імунітету від юрисдикції з питань, пов'язаних з цією діяльністю.
Не у всіх випадках держава, чиї інтереси порушені, погоджується з такою концепцією. Щоб уникнути можливих ускладнень, багато торговців домагаються включення в договір із державою спеціального застереження про те, що держава відмовляється від державного імунітету для цілей виконання цього договору.
Цікаво, що в країнах континентальної Європи питання про імунітет держави від іноземної юрисдикції теж не закріплені в законодавчих актах, і суди керуються в цих питаннях як допоміжними джерелами доктриною і рішеннями судів. Проте таке положення, можливо, незабаром зміниться, після прийняття європейської конвенції з цього питання.
Так вже історично склалося, що саме в країнах англосаксонського права норми про імунітет держави були закріплені в законодавчих актах. Зрозуміло, ще до їхнього прийняття існували судові прецеденти з тих або інших питань. Але багато з цих юридичних норм суперечили одна одній, або були прогалиною в праві.
У США був прийнятий Акт про іноземний суверенітет 1976 р. У Великій Британії питання про іноземний суверенітет було врегульовано у 1978 р.
Чи може державне підприємство посилатися як на обставини непереборної сили на рішення держави, яка повністю контролює це підприємство?
У процес торгівлі нерідко втручається держава. При цьому не виключається, що своїми діями вона унеможливить виконання міжнародного комерційного контракту. Наприклад, фірма "А" має зобов'язання перед фірмою "Б" виплатити за товар 10 000 дол. США. Після укладення договору, країна У - країна місцезнаходження фірми "А", приймає закон, що забороняє переведення іноземної валюти за кордон. Швидше за все, фірма "А" зможе посилатися на цей факт як на "обставини непереборної сили" (force majeure), що звільняють її від відповідальності за невиконання договору. А якщо фірма "А" - державне підприємство? Адже в цьому випадку держава сама собі створює force majeure.
В законодавстві і практиці більшості країн ще не вироблено єдиного підходу до цієї проблеми. Є приклади визнання таких актів держави як force majeure, навіть якщо мова йде про державне підприємство.
Чи можна піддавати сумніву законність акта іноземної країни, наприклад, якщо, на думку іноземного суду, він порушує вимоги міжнародного права (норми звичайного міжнародного права або норми, закріплені в міжнародному договорі, обов'язковому для держави, яка видала акт) ?
Припустимо, що законодавство країни А вимагає, щоб законодавчі акти публікувалися не пізніше, ніж за 10 днів до набуття ними чинності, і передбачає, що всі акти, які не були своєчасно опубліковані, не мають юридичної сили.
Фірма "1" подає в суд у країні Б і вимагає визнати акт держави А, що не був своєчасно опублікований, недійсним. Скоріше за все, суд країни Б не розглядатиме такий позов, оскільки в багатьох країнах існує концепція "акта держави", що забороняє оспорювати в суді однієї країни акти іншої країни. Причина появи такої концепції дуже проста - якби суди мали право визнавати недійсними акти інших держав, це могло б призвести до ускладнень у міждержавних відносинах. Останнім часом з'явилися законодавчі акти і судові рішення, що до певної міри обмежують концепцію "акта держави".
Насамперед іноземна держава може сама відмовитися від права на використання концепції "акта держави". Хоча чекати такого від держави можна тільки в рідкісних випадках, але таке право існує.
Інше запитання, що виникає в таких випадках і відповідь на яке не зовсім зрозуміла, - чи може держава, яка відмовилася від використання концепції "акта держави", потім знову заявити про використання цієї концепції?
Крім того, чи можна вважати, що держава-відповідач відмовиться від використання концепції "акта держави", якщо вона в ході судового розгляду не заявила про це прямо, але висунула зустрічний позов, визнавши, таким чином, допустимість розгляду в суді свого акта? На це запитання в більшості держав також немає відповіді.
Важко також із певністю.сказати, чи залишається концепція "акта держави" в силі, якщо питання виникло у зв'язку з комерційною діяльністю відповідної держави. В законодавстві і практиці більшості країн ще не було вироблено єдиного підходу до цього питання.
Безпосереднє втручання держави в економіку - виняток? У будь-якому випадку, пряме втручання держави в економічну діяльність - явище виняткове і незвичне.

10.5. ПРЕДСТАВНИЦТВА І АГЕНТСТВА ПІДПРИЄМСТВ
../../My Documents/В БИБЛИОТЕКУ/enbv.narod.ru/enbv.narod.ru/text/Econom/mzed/str/10.html - 123#123
У міжнародній економічній діяльності дуже велика кількість угод здійснюється не прямо, а за допомогою посередників, представників. За оцінками спеціалістів, більше половини світової торгівлі здійснюється за допомогою представників або посередників, без яких неможливо було б вирішити багато питань у підприємництві.
Допомога посередників може використовуватися для:
- пошуку закордонного контрагента;
- підготовки і укладення угоди;
- супроводження товару в дорозі (транспортно-експедиційні послуги);
- страхування товарів при транспортуванні;
- виконання митних формальностей;
- проведення рекламних і інших заходів для просування товару на ринки інших країн;
- технічного обслуговування.
Право представництва - дуже складне. Особливо багато питань виникає про права представника і наслідки його дій (наприклад, коли його дії створюють права або обов'язки для довірителя). Для того, щоб звести ці труднощі до мінімуму, потрібно якомога детальніше передбачити всі питання в угоді про представництво. Багато країн навіть встановили в законодавстві умови договору представництва, що будуть діяти, якщо тільки сторони не домовляться про інше.
Так складається, що довіритель знаходиться в більш сильному економічному положенні, порівняно з представником, і нерідко може диктувати представнику умови угоди, які можуть бути невигідними для представника. Багато держав, намагаючись захистити представників, обмежують свободу договору про представництво. До таких обмежень належать, наприклад:
- обмеження права сторін вибирати право, застосовуване до угоди. Такі обмеження існують у Бельгії і у державах Латинської Америки;
- встановлення обов'язкових правил припинення відносин представництва, від яких сторони договору не можуть відійти.
В міжнародній практиці є багато видів представників. Найбільш типові - це незалежні агенти та незалежні дистриб'ютори.
Незалежні агенти. Агент, як правило, може своїми діями створювати права й обов'язки для довірителя. До незалежного агента, зазвичай, не переходить право власності на товар довірителя.
Агенту виплачують комісійні, як правило, у відсотках від сум угод, здійснених з його допомогою. Якщо агент продає товар довірителя, то відсотки він одержує вже після того, як покупець заплатить за товар. Довіритель може також гарантувати агенту регулярну виплату мінімальних комісійних, а також відшкодовувати витрати агента на виконання доручень довірителя.
Ризик того, що покупець не заплатить за товар, лежить на довірителі, а не на агенті.
Незалежні дистриб'ютори. Незалежний дистриб'ютор продає товари від свого імені і за свій рахунок. Як правило, за отриманий товар він виплачує довірителю оговорену суму. Після цього дистриб'ютор має право продати товар за будь-якою ціною. Якщо дистриб'ютор не зуміє продати товар, гроші експортер йому не повертає.
Ризик того, що покупець не заплатить за товар, лежить на дистриб'юторі, а не на експортерові.
Довіритель, як правило, надає дистриб'ютору виняткові або переважні права на розповсюдження своєї продукції на визначеній території.
Законодавство багатьох країн забороняє іноземним підприємствам або громадянам бути дистриб'юторами на своїй території.
Таким чином, агенти і дистриб'ютори - дві "крайні форми" представництва. Між ними існують проміжні види, у яких тією чи іншою мірою поєднуються ознаки агентів або дистриб'юторів.
Англо-американський і континентальний підхід до представництва. Історично склалися два основних підходи до тлумачення відносин представництва:
- англо-американський;
- континентальний.
Різниця в цих підходах полягає в тому, що:
- у країнах із континентальним підходом (насамперед, країни континентальної Європи) існує більше обмежень свободи договору про представництво, ніж у країнах з англо-американським підходом;
- ці обмеження в країнах із континентальним підходом встановлені в законодавстві, у той час як у країнах з англо-американським підходом вони розвинулися в судовій практиці.
Як вибрати представника. Приймаючи рішення про те, якому виду представництва віддати перевагу, необхідно враховувати:
- особливості ринку відповідного товару;
- той факт, що торгівля через представників на зовнішньому ринку дуже часто пов'язана з додатковими труднощами і перешкодами.
В багатьох країнах, наприклад у Бельгії і країнах Латинської Америки, свобода договору між довірителем і представником обмежена. Наприклад, якщо представник діє на їхній території, сторони не можуть самі обирати право, застосоване до договору. Таким правом у всіх випадках буде право Бельгії (або країн Латинської Америки, відповідно).
Дуже часто експортери укладають торгові угоди через представника або посередника, щоб уникнути податкових зобов'язань у країні імпорту.
Податкові зобов'язання виникають, як правило, тільки в таких випадках:
- коли експортер здійснює діяльність на території країни імпорту через дочірню компанію;
- якщо агент знаходиться в трудових відносинах із своїм довірителем;
- коли експортер діє на території країни імпорту через постійне представництво.
Визначення "постійного представництва" відрізняються в різних країнах. Це викликає додаткові труднощі.
Щоб уникнути плутанини і зайвих непорозумінь у процесі торгівлі, щоб торговці могли заздалегідь знати, які податки і де доведеться сплачувати, багато країн уклали спеціальні двосторонні угоди (угоди про уникнення подвійного оподаткування).
Наприклад, така угода між країною А і країною Б передбачає, що особи з країни А, які одержують прибутки в країні Б, сплачують податки тільки в країні А. Проте якщо особа з країни А одержує всі або частину прибутків у країні Б через постійне представництво, то ці прибутки або їхня відповідна частина оподатковуються тільки в країні Б.
При цьому багато міжнародних угод у цій галузі передбачають, що особа однієї країни (довіритель) "має постійне представництво" в іншій країні, навіть якщо діяльність довірителя здійснюється через представника, якщо особа, що діє від імені довірителя, має право своїми діями створювати договірні зобов'язання для свого довірителя. Така особа "не має постійного представництва", якщо вона діє через брокерів, комісіонерів та інших незалежних агентів у рамках звичайного процесу торгівлі.
Українському підприємству, перед тим як починати експортувати товар, бажано вивчити положення відповідної міжнародної угоди про уникнення подвійного оподаткування, якщо така угода існує і діє.


Література
1. Грачев Ю.Н. Внешнеэкономическая деятельность. Организация и техника внешнеторговых операций: Учеб.-практ. пособие. - М., 2001.
2. Солошенко Л. Внешнеэкономическая деятельность: организация и документальное оформление. - X., 2001.