Реферат: Поняття і види угод Умови дійсності угод Умови і строки угод

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з навчальної дисципліни

“Цивільне та сімейне право”

Завдання до контрольної:

1) Поняття і види угод

2) Умови дійсності угод

3) Умови і строки угод

Поняття угод

Незважаючи на те значення, яке має цивільно-правовий дого­вір (угода) в економічній сфері, ні ЦК УСРР 1922 р., ні ЦК 1963 р., ні на­віть ЦК 2003 р. не дають його визначення та достатньо детальної характеристики. Законодавець обмежився лише вказівкою на деякі характерні ознаки договору. Так, ст.626 ЦК 2003 р. визначає дого­вір як домовленість двох або більше сторін, спрямовану на вста­новлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Проте слід враховувати, що договір може розглядатися як бага­тозначне явище: як підстава виникнення правовідношення; як са­ме правовідношення, що виникло з цієї підстави; як форма, в якій відповідне правовідношення втілюється.

При цьому найважливішим значенням терміна "договір" є якраз розуміння його як підстави виникнення правовідношення (цивіль­них прав і обов'язків). Саме такий підхід дозволяє визначити сут­ність, значення і характерні ознаки договору. Тому найбільш вда­лим видається визначення договору як домовленості двох або кіль­кох суб'єктів, спрямованої на встановлення, зміну, припинення то­що цивільних правовідносин.

Звідси випливає, що характерними ознаками договору як юри­дичного факту є те, що в ньому виражається взаємна воля сторін, а також те, що він є узгодженими діями суб'єктів, спрямованими на досягнення певних цивільно-правових наслідків: встановлення, зміну, припинення цивільних правовідносин.

За своєю правовою природою будь-який цивільно-правовий до­говір є правочином. Категорії "правочин" і "договір" співвідносять­ся між собою як загальне і окреме: кожний договір є правочином, але не кожний правочин є договором. Договорами є лише дво- чи багатосторонні правочини, тоді як правочином можуть бути також дії однієї особи, спрямовані на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків (односторонні правочини). Отже, на договори поширюються загальні положення щодо правочинів, встановлені гл.16 ЦК.

Слід зазначити, що поняття "договір" використовується також в інших галузях законодавства (наприклад, трудовий договір, адмі­ністративний договір тощо). Проте там договір виступає як катего­рія відповідної галузі права з відповідними особливостями визначення та правового регулювання. До деяких з таких договірних від­носин цивільно-правові норми можуть застосовуватися за умови, що це прямо передбачено законодавством.

Сутність, а також значення цивільно-правового договору най­більш яскраво виявляються в функціях, що ним виконуються. До функцій цивільно-правового договору належать: регулятивна, ініці­ативна, програмно-координаційна, інформаційна, гарантійна, за­хисна.

Регулятивна функція договору зумовлена зростанням його зна­чення як джерела (форми) регулювання цивільних відносин. Вона означає, що договір розцінюється як форма цивільного законо­давства. Він може встановлювати права й обов'язки не тільки для учасників конкретних відносин, а й для інших осіб, які вступають у відносини з учасниками цього договору.

Ініціативна функція договору полягає в тому, що він є актом вияву ініціативи і реалізації диспозитивності сторін.

Програмне-координаційна функція означає, що договір є своє­рідною програмою поведінки його учасників і засобом координації цієї поведінки.

Інформаційна функція виявляється в тому, що договір містить певну інформацію про права і обов'язки сторін.

Гарантійна функція зводиться до залучення з метою стимулю­вання належного виконання договору системи забезпечувальних засобів, які також отримують договірну форму.

Захисна функція полягає в застосуванні механізму захисту по­рушених прав шляхом примусу до виконання зобов'язання в нату­рі, відшкодування збитків тощо.

Називають також інші функції договору. Наприклад, відзнача­ється роль договору як засобу, що дисциплінує цивільний обіг. При цьому підкреслюється, що договірна дисципліна, тобто найсуворі-ше виконання договірних зобов'язань, є найважливішим елементом правового механізму, що покликаний забезпечити стабільність ринкової економіки, захист законних прав і інтересів учасників торгового обігу та інших цивільно-правових відносин.

Однією із засад договірних зобов'язань, як і засад приватного права взагалі, є свобода договору, яка є неодмінною ознакою, пе­редумовою і умовою існування ринкової економіки.

Стаття 627 ЦК визначає свободу договору таким чином: "Відпо­відно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні до­говору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуван­ням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості".

Звідси випливає, що свобода договору означає:

1) неприпустимість примусу вступу в договірні відносини. Учас­ники цивільного обігу мають право вільно, виходячи з власних ін­тересів, вирішувати, вступати їм у договірні відносини чи не всту­пати. Як виняток з загального правила, обов'язок вступу в договір­ні відносини може бути прямо встановлений актом цивільного законодавства (публічний договір — ст.633 ЦК) або передбачений угодою сторін (ст.635 ЦК);

2) можливість вільного вибору майбутнього контрагента. Винят­ки з цього правила можуть встановлюватися лише законом. На­приклад, підприємець за публічним договором бере на себе обов'язок продати майно, надати послуги тощо кожному, хто до нього звернеться (ст.633 ЦК);

3) можливість сторін вільно визначати характер (вид, тип) дого­вору, який вони укладають. Це означає, що сторони за своїм вибо­ром вправі укладати як договори, передбачені цивільним законо­давством, так і договори, що не передбачені цивільним законодавс­твом, але не суперечать його загальним засадам (так звані "безімен­ні" або ж "непойменовані" договори);

4) можливість учасників договору вільно визначати його зміст.

Водночас принцип свободи договору логічно доповнюється ви­могою обов'язковості його виконання сторонами (ст.629 ЦК). Та­кий принцип має тисячолітню історію, спираючись у його сучас­ному вигляді на сентенцію римського приватного права "Pacta sunt servanda". Такий підхід пояснюється тим, що сторони договору, вільно взявши на себе певні права та обов'язки, стають учасника­ми зобов'язання, а відтак перебувають у становищі "юридичної пов'язаності" своїм же рішенням про укладення договору на певних умовах.

Загальні вимоги щодо виконання зобов'язань встановлені гл.48 ЦК. Відмова від виконання договору можлива лише у випадках і з підстав, передбачених самим договором або законом (ст.651 ЦК). Невиконання або неналежне виконання сторонами договору спри­чиняє наслідки, встановлені гл.51 ЦК.

Види договорів

Класифікація договорів має не тільки теоретичне, а й важливе практичне значення. Так, виявлення спільних типових рис догово­рів і відмінностей між ними полегшує для суб'єктів правильний ви­бір виду договору, забезпечує його відповідність змісту регульова­ної діяльності. Крім того, класифікація сприяє подальшому вдос­коналенню і систематизації законодавства, слугує меті кращого дослідження договорів. Класифікація договорів здійснюється за різними підставами, що обираються залежно від поставлених цілей.

Залежно від моменту виникнення прав і обов'язків у сторін до­говору розрізняють договори консенсуальні і реальні.

Консенсуальні договори — це договори, які вважаються укладе­ними з моменту досягнення угоди з усіх істотних умов у формі, що вимагається законом. До них, зокрема належать: купівля-продаж, найм, доручення, комісія, спільна діяльність та інші.

Реальними є договори, в яких для виникнення прав і обов'язків недостатньо угоди, а необхідна ще й передача речі (речей). На­приклад, договір позики вважається укладеним не з моменту, коли сторони домовилися про те, що гроші будуть передані в борг, а з моменту передачі їх позичальнику.

Практичне значення такого поділу полягає в тому, що при консенсуальних договорах спір про виконання обов'язків і відпові­дальність за їх невиконання може вирішуватися судовими органа­ми вже після досягнення сторонами угоди, навіть якщо передання майна ще не відбулося. Наприклад, можлива вимога про передачу купленої речі, про відповідальність за невиконання такого обов'яз­ку тощо.

Однак, як зазначалося вище, для деяких договорів потрібно не тільки досягнення угоди, а ще й оформлення належним чином, без чого договір не вважається укладеним. Наприклад, згідно зі ст.657 ЦК договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, жилого будинку, іншої нерухомості, має бути обов'яз­ково нотаріально посвідчений та підлягає державній реєстрації під загрозою недійсності такого договору.

Залежно від характеру розподілу прав і обов'язків між учасника­ми угоди договори поділяються на односторонні та взаємні (синалагматичні) — у ст.626 ЦК вони іменуються двосторонніми та ба­гатосторонніми.

У односторонньому договорі одна із сторін має лише права, а інша — лише обов'язки. Таким, наприклад, є договір позики, де у позикодавця є лише право вимагати повернення боргу, а у пози­чальника — лише обов'язок виконати вказану вимогу.

Взаємні (синалагматичні) договори завжди породжують права і обов'язки для кожного з учасників. Наприклад, за договором купів­лі-продажу продавець зобов'язується передати продану річ, але має право вимагати сплати її ціни; у свою чергу покупець зобов'язаний сплатити вартість речі, але має право вимагати передачі йому куп­леної речі.

З урахуванням наявності або відсутності еквівалентності відно­син договори поділяються на сплатні і безвідплатні.

Якщо обов'язку однієї особи щось зробити або передати, або виконати відповідає обов'язок контрагента надати зустрічне задо­волення у грошовій або іншій матеріальній формі, то це відплатний договір. Таких договорів, де дії виконуються на відплатних за­садах, у цивільному праві більшість. Вони встановлюються у вигля­ді загального правила (ч.5 ст.626 ЦК). Це договори купівлі-прода­жу, найму, підряду тощо.

Якщо ж передача майна, надання послуг тощо не супроводжу­ється відповідною компенсацією з боку іншої сторони, то це дого­вір безвідплатний. Таким є, наприклад, договір дарування, де дарувальник безвідплатно передає іншій особі у власність майно.

За ступенем юридичної завершеності можна виокремити дого­вори остаточні та попередні.

Остаточні договори безпосередньо породжують права та обов'яз­ки сторін щодо виконання робіт, надання послуг, передачі майна тощо. Переважна кількість договорів має саме такий характер.

Попередній договір таких прав та обов'язків безпосередньо не породжує. Він лише створює інший, досить своєрідний обов'язок: після закінчення певного строку (чи з настанням певного терміну) укласти передбачений ним новий договір (ст.635 ЦК). Іншими сло­вами, попереднім договором є угода про укладення договору в май­бутньому.

ЦК розрізняє попередній договір і договір про наміри. Договір про наміри (протокол про наміри), якщо в ньому прямо не вира­жена воля сторін надати йому силу попереднього договору, не по­роджує цивільно-правових наслідків.

ЦК прямо не закріплює якихось конкретних видів попередніх договорів. Як приклад попереднього договору можна назвати відо­мий практиці минулих років договір запродажу жилого будинку.

За змістом діяльності, що регулюється договорами, їх поділяють на майнові і організаційні.

Майновими є договори, спрямовані на регулювання діяльності осіб з приводу певного майнового блага, їх відмінною рисою є спрямованість на отримання майна або блага, що досягається ви­конанням зобов'язання.

Специфікою організаційних договорів є те, що вони призначе­ні створити передумови, передбачити можливості для подальшої підприємницької або іншої діяльності.

Залежно від значення договору для задоволення певних (при­ватних або суспільних) інтересів розрізняють звичайні (приватно­правові) договори і договори публічні.

До публічних договорів належать договори, укладені комерцій­ною організацією з метою встановити її обов'язки щодо продажу товарів, виконання робіт і надання послуг, що їх такі організації за характером своєї діяльності мають здійснювати стосовно кожного, хто до них звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспор­том загального користування, послуги зв'язку, енергопостачання, медичне, готельне обслуговування тощо).

Режим публічних договорів є винятком із загального правила, яке ґрунтується на принципі свободи договорів. Вказаний виняток є одним із випадків дії публічних засад у цивільному праві. Режим публічних договорів є прямо протилежним режиму свободи дого­ворів, який найповніше виражає приватно-правові засади, що ста­новлять основу цивільного права.

З урахуванням значення договору для визначення кола повноп­равних учасників розрізняють основні договори і договори приєд­нання.

Основний договір є первісною і головною підставою визначен­ня прав і обов'язків учасників зобов'язання.

Значення договору приєднання полягає в тому, що його умови визначені однією із сторін у формулярах або в інших стандартних формах і можуть бути прийняті другою стороною не інакше, як шляхом приєднання до запропонованого договору в цілому (ст.634 ЦК). Це означає: "або погоджуєшся з усім, що я пропоную, або договору не буде". Тому, можливо, більш точним, ніж "приєднання", може вважатися термін "продиктований договір". Він дозволяє під­креслити обидві ознаки вказаних договорів: і те, що особа приєд­налася до основного договору, не маючи можливості обговорюва­ти його умови, і те, що вона змушена була внаслідок якихось при­чин вчинити саме так.

Юридична практика, особливо у сфері господарської діяльнос­ті, досить широко використовує договори приєднання, що й зумо­вило введення такого виду договорів у новий ЦК.

Залежно від цілей укладення розрізняють такі групи цивільно-правових договорів:

— договори про передачу майна у власність, повне господар­ське відання або оперативне управління (купівля-продаж, поста­чання, контрактація, позика, міна, дарування, постачання енерго­ресурсів);

— договори про передачу майна у тимчасове користування (майновий найм, оренда, житловий найм, побутовий прокат, бе­зоплатне користування майном, лізинг);

— договори про виконання робіт (побутовий підряд, підряд на капітальне будівництво, договір на виконання проектних і розвіду­вальних робіт, договір на виконання аудиторських робіт);

— договори про передачу результатів творчої діяльності (автор­ські, ліцензійні договори, договори про передачу науково-технічної продукції);

— договори про надання послуг (перевезення, страхування, до­ручення, комісія, зберігання, договір про посередницькі послуги, довічне утримання, кредитний договір);

— договори про спільну діяльність (установчий договір, угоди про науково-технічну співпрацю).

Своєрідною є класифікація цивільно-правових договорів із вра­хуванням належності їх до певного типу або різновиду.

Так, договори купівлі-продажу та міни розрізняються як певні договірні типи; роздрібна купівля-продаж — це різновид того дого­вірного типу, який іменується купівлею-продажем; договір, за яким одна річ обмінюється на іншу з певною грошовою доплатою, є вже змішаним договором, що поєднує в собі елементи двох дого­вірних типів — міни і купівлі-продажу.

Для такої класифікації договірний тип виокремлюється або за специфікою опосередкованого ним матеріального відношення, або залежно від юридичних умов, необхідних для утворення даного до­говірного зобов'язання.

У випадках коли договори схожі як за матеріальними відноси­нами, так і за істотними умовами, необхідними для виникнення зо­бов'язання, вони співвідносяться один з одним не як типи, а як різ­новиди одного і того ж договірного типу.

Якщо ж укладений договір опосередкує два або кілька різнорід­них відносин і об'єднує умови, об'єктивно необхідні для формуван­ня зобов'язань різних типів, він стає змішаним договором.

Залежно від суб'єкта, що набуває права за договором, розрізня­ють договори на користь кредитора і договори на користь третьої особи.

Договір на користь кредитора — це звичайний, типовий цивіль­но-правовий договір, що ґрунтується на врахуванні інтересів учас­ників майбутнього зобов'язання.

Договір на користь третьої особи означає, що боржник зо­бов'язаний виконати свій обов'язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена в договорі. Причому ця третя осо­ба, так само як і кредитор, також має право вимагати від боржни­ка виконання договору (ст.636 ЦК). Таким, наприклад, є договір страхування життя.

Умови дійсності угод

Оскільки цивільно-правовий договір є однією з основних під­став виникнення зобов'язань, його характеристика не може бути повною без висвітлення порядку укладення договорів.

Розгляньмо спочатку загальний порядок укладення договорів. Оскільки договір є загальним юридичним актом двох або кількох осіб, узгодження умов договору між ними проходить як мінімум дві стадії: шляхом пропозиції однією стороною укласти договір (офер­та) і прийняття пропозиції іншою стороною (акцепт). Відповідно сторона, що запропонувала укласти договір, називається оферентом, а сторона, що прийняла цю пропозицію — акцептантом.

У зв'язку з цим у юридичній літературі зазначається, що процес укладення договорів зумовлений самою природою цієї правової ка­тегорії. Тобто якщо сутність договору полягає у згоді, то тим самим укладення договору, яке є процесом досягнення згоди, спрямоване на досягнення того або іншого правового результату в сфері ци­вільного права, передбачає виявлення волі кожної з сторін і її уз­годження.

Отже, першою стадією укладення договору є оферта. Оферта — це волевиявлення особи, спрямоване на укладення договору на певних умовах. Однак такого спрощеного визначення поняття оферти недостатньо для визначення її суті. Слід враховувати, що офертою є не будь-яка пропозиція про вступ у договірні відноси­ни, а лише та, яка спрямована конкретній особі або кільком кон­кретним особам і при цьому містить вказівку на конкретні поло­ження, які пропонується включити в договір. Тому в пропозиції в будь-якому випадку мають бути умови, що визнаються істотними для цього договору.

З урахуванням висловленого, можна відзначити наявність та­ких характерних рис оферти:

1) вона адресується конкретно одній або кільком особам. Коли пропозиція розрахована на невизначене коло осіб (наприклад, в рекламі), вона розглядається як запрошення до оферти, якщо інше прямо не вказано в цій пропозиції;

2) оферта має містити вказівку на істотні умови майбутнього до­говору, тобто такі, які є істотними згідно із законом або є необхід­ними для договорів даного виду, або ж в узгодженні яких заінтере­сований оферент;

3) пропозиція виражає твердий намір оферента вважати себе зв'язаним договором і запропонованими умовами у разі їх прийнят­тя (акцепту) іншою стороною.

Як зазначалося вище, оферта за своєю сутністю є волевиявлен­ням сторони, яка бажає укласти договір. Оцінка її як волевиявлен­ня, тобто спрямованої на встановлення цивільних прав і обов'язків дії, дала деяким науковцям підставу вважати оферту одностороннім правочином. Однак ця позиція не набула поширення, її опоненти слушно зазначали, що ці дії — пропозиція (оферта) і прийняття пропозиції (акцепт) — є лише складовими двосторонньої угоди — договору. Волевиявлення однієї особи (оферента) спрямоване на отримання у відповідь волевиявлення іншої (акцептанта), внаслі­док чого виникає спільний вольовий акт, договір, що приводить до досягнення зустрічних результатів, бажаних для них.

Умови і строки угод

Отже, хоч оферта і не є правочином, а лише однією зі стадій ук­ладення договору, однак вона спричиняє наслідки правового ха­рактеру. Ці наслідки полягають в тому, що згідно зі ст.ст.643-645 ЦК оферент протягом певного строку пов'язаний своєю пропози­цією про укладення договору. Цей строк залежить від того, чи був вказаний строк для відповіді, а також від того, в одному чи у різ­них місцях знаходяться контрагенти. Так, ст.643 ЦК передбачає, що коли пропозицію укласти договір зроблено з вказівкою строку для відповіді, договір вважається укладеним, якщо особа, яка зро­била пропозицію, отримала від іншої сторони відповідь про прий­няття пропозиції протягом вказаного строку.

Отже, в тих випадках, коли у самій оферті вказано строк для відповіді, оферент пов'язаний своєю пропозицією протягом цього терміну. Якщо він за цей час передумає і направить пропозицію про укладення договору іншій особі, укладе з цією іншою особою договір, його дії будуть порушувати права того, до кого він спочат­ку звернувся із пропозицією. Тому на нього можуть бути покладе­ні негативні наслідки односторонньої відмови від зобов'язання (наприклад, обов'язок відшкодувати заподіяні збитки).

Стаття 644 ЦК передбачає порядок укладення договору за про­позицією, зробленою без вказівки строку для відповіді. Так, коли пропозицію укласти договір зроблено усно, без вказівки строку для відповіді, договір вважається укладеним, якщо інша сторона негай­но заявила оференту про прийняття цієї пропозиції.

У випадку коли пропозиція зроблена у письмовій формі, дого­вір вважається укладеним, якщо відповідь про прийняття пропози­ції отримана протягом нормально необхідного для цього часу.

Слід зазначити, що в цьому випадку оферент пов'язаний пропо­зицією протягом більш тривалого строку у випадку, коли він зна­ходиться не в тому ж місці, де акцептант. Тут має бути зроблена поправка на звичайні строки доставки кореспонденції в обидва кінці.

Розвиток технологій у галузі зв'язку призвів до того, що сторо­ни, що знаходяться в різних місцях, отримали можливість спілку­ватися без розриву в часі за допомогою телефону, обміну факсами, повідомленнями електронною поштою тощо. Цікаво, що вже ЦК УСРР 1922 р. був змушений вдатися до певної фікції, включивши в ст. 131 примітку, згідно з якою пропозиція, зроблена по телефо­ну, визнавалася пропозицією присутньому. Таким чином, ЦК УСРР 1922 р. виходив з того, що при оферті без вказівки відпові­ді, але при використанні оперативних засобів зв'язку, відповідь на зроблену пропозицію повинна бути даною негайно.

На жаль, ЦК 2003 р. не містить подібних роз'яснень. Тому за­лишається незрозумілим, протягом якого часу залишається пов'яза­ним офертою контрагент, який зробив оферту по телефону, факсу, електронному зв'язку. Можна припустити, що строк має обчислю­ватися, виходячи з періоду, необхідного для відповіді аналогічним засобом: тобто на факс — факсом, на електронну пошту — елек­тронною поштою тощо.

Однак практика свідчить, що тут можливі труднощі. Наприклад, контрагент отримує факсимільну оферту не на офіс або домашній факс, а через посередника (відділення зв'язку). В цьому випадку йому необхідний час не тільки для ознайомлення з текстом офер­ти і прийняття рішення, а й для доставки тексту від посередника і до посередника.

На сьогодні це питання вирішується з урахуванням конкретних обставин (наявності відповідних каналів зв'язку, технічної можли­вості негайної відповіді тощо). Слід зазначити, що й ст.ст.644-645 ЦК не містять такого рішення, фактично відтворюючи основні по­ложення ст.156 ЦК 1963 р.

Ведучи мову про характер і порядок відповіді на оферту, слід мати на увазі, що іноді замість відповіді про прийняття пропози­ції укласти договір контрагент у встановлений для акцепту строк здійснює дії з виконання вказаних в оферті умов договору: відван­тажує товари, надає послуги, сплачує певні суми. Такі дії слід вва­жати акцептом, якщо інше не передбачено законодавчими актами або не визначено в оферті. Вчинення таких конклюдентних дій оз­начає і згоду на укладення договору, і одночасне його виконання (ст.642 ЦК).

Як і оферта, акцепт може бути відкликаний акцептантом, якщо повідомлення про його скасування оференту надійшло до моменту або в момент отримання самого акцепту. У разі відкликання акцеп­ту або неотримання відповіді від акцептанта протягом встановле­ного для цього терміну оферент вважається вільним від тих обов'яз­ків, які пов'язані з раніше зробленою ним пропозицією.

ЦК особливо обумовлює наслідки отримання відповіді про зго­ду на укладення договору з запізненням (ст.645).

Якщо з отриманої з запізненням відповіді про згоду укласти до­говір видно, що відповідь була відправлена своєчасно, вона визна­ється такою, що запізнилася лише в тому випадку, якщо особа, що зробила пропозицію, негайно сповістить іншу сторону про отри­мання відповіді з запізненням. В цьому випадку відповідь вважа­ється новою пропозицією.

Слід зазначити, що новою пропозицією є також відповідь про згоду укласти договір на інших умовах (ст.646 ЦК).

З наведених положень випливає, що навіть якщо оферта відпо­відає всім вимогам, які висуваються до неї і про які йшлося вище, вона не завжди є першою стадією укладення договору. У випадках, передбачених законом (наприклад, ст.646 ЦК), вона розцінюється не як оферта, а фактично як пропозиція вступити в переговори. Сторони в цьому випадку немовби міняються місцями: оферент стає акцептантом, а акцептант — оферентом. Це пов'язано з тим, що на нову пропозицію (зустрічна пропозиція) необхідна згода ко­лишнього оферента. Якщо ж колишній оферент не погодиться з но­вою пропозицією, а висуне ще якісь нові, додаткові умови, то він знову стає оферентом, а його контрагент — акцептантом. Перегово­ри або обмін листами між сторонами, таким чином, можуть продов­жуватися довго і завершитися або досягненням згоди стосовно умов договору, або взагалі не призвести до позитивного результату.

Особливим випадком укладення договору є встановлення дого­вірних відносин на підставі так званої публічної оферти, тобто оферти, зверненої до невизначеного кола осіб.

Тривалий час у юридичній літературі була поширена точка зо­ру, згідно з якою оферта може бути звернена лише до певної осо­би. Якщо ж такої спрямованості до певної особи немає, то немає і оферти. Таку позицію, зокрема, захищали Р.О. Халфіна, Ф.І. Гавзе, зауважуючи при цьому, що положення про адресованість офер­ти конкретній особі не стосується державних торгівельних органі­зацій, купівлі-продажу на колгоспних ринках тощо.

Однак на сьогодні така позиція не знаходить підтримки ні в літературі, ні в законодавстві. Як зазначають М.І. Брагінський і В.В. Вітрянський, нині, коли учасники обігу мають можливість са­мі знаходити собі партнерів, та ще й в умовах конкуренції, що по­силюється, поширилася практика виголошення різного роду запро­шень до укладення договорів по радіо, телебаченню, в пресі.

До такої публічної оферти можна віднести пропозицію у газеті, по радіо або телебаченню про продаж точно вказаних товарів, виконання точно вказаних робіт, надання чітко вказаних послуг, ад­реси оферента, готовності вступити на оголошених умовах в дого­вір з будь-якою особою, яка цього забажає. Крім того, публічна оферта фактично має місце при укладенні кожного публічного до­говору (ст.633 ЦК).

Згідно зі ст.639 ЦК договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Проте якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним лише з моменту надання йому цієї фор­ми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Зокрема у разі, якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підпи­сання сторонами. Якщо ж сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотарі­альне посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його но­таріального посвідчення.

Договір вважається укладеним у місці проживання фізичної особи або за місцезнаходженням юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором.

Порядок вирішення спорів, що виникають у процесі укладення договорів, визначається ст.649 ЦК. Згідно з цією нормою можли­вість і порядок вирішення переддоговірних спорів залежать від то­го, чи є підставою укладення договору обов'язковий припис право­вого акта:

1) якщо підставою договору є припис правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, орга­ну місцевого самоврядування, то спір вирішується судом. Так само судом він вирішується в інших випадках, встановлених законом;

2) якщо укладення договору не пов'язане з приписами правово­го акта органу державної влади, органу влади Автономної Респуб­ліки Крим, органу місцевого самоврядування, то переддоговірні спори можуть бути вирішені судом у випадках, встановлених за до­мовленістю сторін або законом.

В інших випадках усі розбіжності при укладенні договору усу­ваються шляхом домовленості сторін.

Список використаної літератури

1. Ансон В. Договорное право / Пер. с англ. — М., 1984.

2. Брагинский М.И. Хозяйственный договор: каким ему быть? — М., 1990.

3. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. — М., 1997.

4. Гавзе Ф.И. Социалистический гражданско-правовой дого­вор. — М., 1972.

5. Красавчиков О.А. Гражданско-правовой договор: понятие, содержание, функции // Антология уральской цивилистики. 1925-1989: Сборник статей. — М., 2001. — С.166-182.

6. Луць А.В. Свобода договору в цивільному праві України: Автореф. дис. канд. юрид. наук. — К., 2001.

7. Луць В.В. Заключение й исполнение хозяйственных договоров. — М., 1978.

8. Луць В. Кодифікація договірного права // Українське право. 1997. - №3. - С.142-143.

9. Луць В.В. Контракти у підприємницькій діяльності. — К., 1999.

10. Притыка Д.Н., Карабань В.Я., Ротань В.Г. Договорное пра­во: общая часть. Комментарий к гражданскому законодательству Украины. — К. — Севастополь, 2002.