Реферат: Світова економіка та міжнародні економічні відносини

СВІТОВА ЕКОНОМІКА ТА МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ

1. Сутність світового господарства та його системний характер. Світове господарство являє собою сукупність національних економік різних країн світу, зв'язаних між собою рухом товарів, капіталу, робочої сили, що характеризується розвитком міжнародних форм виробництва та економік відкритого типу. Сучасні дослідники трактують світове господарство як цілісну економічну систему, всі частини якої знаходяться у тісному зв'язку, залежності та в стійкій взаємодії. Ці взаємозалежності виникають не лише між окремими національними економіками, але і між іншими суб'єктами світового господарства та міжнародних відносин: юридичними особами, фізичними особами, урядами. Світове господарство є складною системою, яка характеризується багаторівневими зв'язками. 1)Економічні контакти. Це економічні зв'язки, що мають епізодичний характер і втілені в разових діях. 2)Економічна взаємодія. Стійкі економічні зв'язки, засновані на міжнародних економічних договорах та угодах. 3)Економічна співпраця – міцні економічні зв'язки, що засновані на вироблених спільно й узгоджених намірах, що закріплені в довгострокових економічних договорах та угодах. 4)Економічна інтеграція. Вищий рівень розвитку міжнародних економічних відносин, що характеризується взаємним переплетенням економік різних країн та проведенням узгодженої економічної політики в економічних взаєминах та відносинах із третіми країнами. Світове господарство як цілісна система складається з окремих підсистем (груп країн). Для виокремлення підсистем світового господарства використовуються наступні критерії:1)Ступінь і характер утручання держави в економіку. 2)Рівень економічного розвитку. 3)Показники соціального розвитку економіки. 4)Тип економічного росту (інтенсивний або екстенсивний). 5)Рівень та характер зовнішньоекономічних зв'язків. На основі цих критеріїв у світовому господарстві виділяються окремі підсистеми. Наприклад, розвинені країни, країни, що розвиваються, країни з перехідною економікою. Сучасні автори дедалі частіше в якості підсистем першого рівня виділяють дві групи країн: розвинені та ті, що розвиваються. Схема світового господарства: 1)Розвинені країни; 2)Країни, що розвиваються:- Країни з традиційною економікою (слаборозвинені); - Нові індустріальні країни; - Країни-експортери нафти; - Країни з перехідною економікою; - Решта країн.

2. Етапи й тенденції розвитку світового господарства. СГ пройшло у своєму становленні довгий шлях: зачатки його існували ще в давнину. Сучасне СГ виникло після промислового перевороту, в ході переростання капіталізму у монополістичну стадію. На початку ХХ століття воно засновувалося на збройній силі, позаекономічному примусі. В середині століття вже було розділено на “капіталістичне” та “соціалістичне”. З 60-х років в систему СГ входять країни, що розвиваються, а в середині 70-х із них помітно виділяються НІК. Після розпаду соцтабору СГ починає набувати риси єдиного, цілісного. СГ, що формується, не є однорідним, включає в себе національні економіки країн трьох типів – розвинених, із перехідною економікою та тих, що розвиваються. СГ зараз – глобальне за своїми масштабами, воно засновується на принципах ринкової економіки, об'єктивних закономірностях міжнародного поділу праці, інтернаціоналізації виробництва та капіталу. Наприкінці 90-х років у СГ проявилися такі тенденції: 1)стабільні темпи економічного зростання, підйом середніх темпів з менш ніж 1% на рік до 3% за десятиліття; 2)підвищення зовнішньоекономічного фактора у господарчому розвитку. Помітно зросли масштаби та якісно змінився характер традиційної міжнародної торгівлі товарами та послугами, з'явилася електронна торгівля; 3)глобалізація фінансових ринків та посилення взаємозалежності національних економік; 4)зростання питомої ваги сфери послуг у національних економіках та міжнародному обміні; 5)розвиток регіональних інтеграційних процесів. Єдність торгівлі, виробництва та кредитно-фінансової сфери промислово розвинених країн свідчить про формування світового господарчого комплексу,учасники якого, незважаючи на наявність державних кордонів, функціонують як частини однієї системи. Відбувається інтернаціоналізація та глобалізація господарчого життя. Процес інтернаціоналізації постає як результат міжнародної кооперації виробництва, розвитку міжнародного поділу праці, суспільного характеру виробництва в міжнародному масштабі. Процес глобалізації – закономірний результат інтернаціоналізації виробництва та капіталу. Глобалізація на макроекономічному рівні – це спільне прагнення країн та окремих регіонів до економічної активності поза своїми межами, на мікроекономічному – розширення діяльності підприємства за межі внутрішнього ринку. Глобалізація наприкінці 90-х набуває такі риси: 1)лібералізація зовнішньоекономічних зв'язків та міжнародних розрахунків охопила ряд країн “соцтабору”; 2)тенденція до уніфікації та стандартизації; 3)міжнародні економічні організації запроваджують єдині критерії макроекономічної політики, уніфікуються вимоги до податкової політики тощо. Головною тенденцією розвитку СГ є рух до створення єдиного планетарного ринку товарів та послуг, економічного зближення та об'єднання окремих країн у єдиний світовий господарчий комплекс. Глобальна світова економіка стає новою реальністю, що підкорюється новим законам, вона набуває риси системи, засновується на техніко-економічній базі інтернаціоналізованого виробництва, спільних узгоджених між багатьма країнами торгівельних та валютно-фінансових режимах. Однак більше половини населення країн, що розвиваються, і досі живуть у замкненій економіці.

3. Критерії відокремлення підсистем світового господарства, їх характеристика. Провідні підсистеми світового господарства.

4. Класифікація країн, що використовується Світовим банком (за рівнем доходу на душу населення). Групи країн у світовій економіці, їхня загальна характеристика. Єдиного підходу до класифікації країн, які входять до світового господарства, не існує. Найбільш авторитетною є класифікація, прийнята ООН та Світовим банком у їхніх публікаціях. В якості основного критерію класифікації країн Міжнародний Банк Реконструкції та Розвитку приймає рівень ВНП (валового національного продукту) на душу населення. Валовий національний продукт – це вартісний об'єм товарів та послуг, вироблених протягом року підприємствами даної країни (даної національної приналежності незалежно від географічного розташування). Валовий внутрішній продукт – внутрішній об'єм товарів на послуг, вироблених протягом року підприємствами, що розташовані на території даної країни, незалежно від їхньої національної приналежності. Згідно з ВНП на душу населення Світовий Банк виділяє наступні групи країн:1)Країни з низьким рівнем прибутку. ВНП на душу населення в 1995 році не більше 765 $. 2)Країни із середнім рівнем прибутку. ВНП на душу населення в 1995 році від 765$ до 9385$. В рамках цієї групи виділяються дві підгрупи:- країни з рівнем прибутку незначно вище середнього – до 3035$. - Країни з рівнем прибутку вище середнього – 3035-9385$. 3)Країни з високим рівнем прибутку. ВНП на душу населення в 1995 році більше 9385$. До розвинених країн відносять країни з високим рівнем прибутку, окрім 5. До країн, що розвиваються відносять країни з низьким та середнім рівнем прибутку + 5 країн останньої групи: Ізраїль, Кувейт, ОАЕ, Гонконг, Сингапур. Нові індустріальні країни – країни з рівнем прибутку вище середнього, що не належать до числа промислово розвинених, але є максимально наближеними до них за більшістю показників соціально-економічного розвитку. Поділяються на підгрупи:1)НІК першої хвилі – країни Південно-Східної Азії: Гонконг, Сингапур, Південна Корея та Тайвань (чотири азійських дракони);2)НІК другої хвилі – країни Латинської Америки: Бразилія, Мексика, Аргентина. 3)НІК третьої хвилі: Філіппіни, Індонезія, Малайзія, Ізраїль. Світовий банк поділяє країни на групи згідно з їх експортною спеціалізацією. Експортна спеціалізація визначається товарними групами, експорт яких складає не менше 50% від сукупного об'єму експорту товарів та послуг даної країни. Можна виділити наступні експортні спеціалізації: - експортери сировини;- експортери послуг;- експортери продукції обробної промисловості. Якщо в країні жодна товарна група не складає більше 50% від товарного експорту, то економіка країни розглядається як диверсифікована. Основні країни-експортери нафти: Алжир, Ангола, Бруней, Венесуела, Габон, Конго, Іран, Ірак, Катар, Лівія, Нігерія, Оман, Кувейт, Саудівська Аравія, ОАЕ, Туркменістан. Країни з традиційною економікою – це найменш розвинені країни, в яких збереглася родоплемінна побудова суспільства, переважання культурних, релігійних, сімейних традицій над економічними законами (здебільшого країни Тропічної Африки). Країни з перехідною економікою. Як правило, до них відносять країни Центральної та Східної Європи, країни колишнього СРСР, Монголію, Китай та В'єтнам. Існують інший погляд на поняття перехідної економіки (концепція Гайдера). Деякі автори відносять до країн із перехідною економікою такі, що проводять реформи, спрямовані на скорочення державного втручання в економіку, посилення ринкових механізмів господарювання.

5. Індекс людського розвитку та методика його обчислення. Класифікацію країн згідно з індексом людського розвитку було запропоновано Програмою Розвитку ООН (ПРООН). Він включає рівень прибутку на душу населення, тривалість життя, рівень освіти тощо. Методика розрахунку ІЛР: враховуються три показника:- тривалість життя;- рівень освіти; 2/3 від величини цього показника складає рівень грамотності серед дорослих і 1/3 – питома вага учнів в певній віковій групі у сукупності для початкової, середньої та вищої освіти. - реальний ввп на душу населення, розраховується в $. Для кожного показника розраховуються окремі індекси за формулою: Індекс = реальне значення показника – мінімальне значення показника / максимальне значення показника – мінімальне значення показника. Усі три індекси сумуються і діляться на 3.

6. Визначення рівня соціально-економічного розвитку країни. Чи збігається рівень соціально-економічного розвитку країни та місце країни відповідно до класифікації за рівнем доходу? Обґрунтувати відповідь. Не існує єдиного показника чи критерію рівня соціально-економічного розвитку країни. В цілому при оцінці рівня соціально-економічного розвитку треба враховувати декілька показників:- ВВП на душу населення;- Галузеву структуру національної економіки; - Динаміку економічного росту; - Рівень та якість життя населення (ІЛР);- Показники економічної ефективності; - Енергоємність, матеріалоємність, капіталоємність національного виробництва.;- Розвиток науки та запровадження нових технологій;- Стан навколишнього середовища та рівень екологічної безпеки;- Рівень інтеграції країни у світове господарство.

7. Ступінь участі країни у світогосподарських зв'язках. Показники:a)Показники світової торгівлі: 1)Експортна квота. Відношення експорту товарів та послуг до ВНП. Експорт/ВНП Х 100%. 2)Структура експорту. Питома вага окремих товарних груп, видів товарів у сукупному експорті. 3)Структура імпорту. Питома вага в імпорті окремих товарних груп, залежність країни від імпорту. 4)Імпортна квота. Імпорт/ВНП Х 100%. 5)Зовнішньоторгівельна квота. Е + І / ВНП Х 100%. 6)Порівняльне співвідношення частки країни у світовому виробництві та її частки у світовій торгівлі. Цей показник відображає конкурентоспроможність продукції на світовому ринку. b)Показники руху міжнародного капіталу. 1)Об'єм закордонних інвестицій даної країни, його співвідношення з ВНП. 2)Об'єм іноземних інвестицій усередині країни, його співвідношення з ВНП. 3)Структура іноземних інвестицій у національній економіці та інвестицій країни за кордоном. 4)Співвідношення об'ємів інвестицій країни за кордоном та іноземних інвестицій у країні. 5)Об'єм зовнішнього боргу країни і його співвідношення з ВНП. Розраховується також показник відкритості економіки країни:Квідкр = (Е + І) /2 /ВНП Х 100%.

8. Сутність відкритої економіки. Процес інтернаціоналізації постає як результат насамперед міжнародної кооперації виробництва, розвитку міжнародного розподілу праці, як розвиток суспільного характеру виробництва в міжнародному масштабі. Інтернаціоналізація може здійснюватися в рамках декількох країн або ж між більшістю країн світу. Інтернаціоналізація виробництва та капіталу – це поняття більшою мірою кількості, ніж якості. Процес глобалізації у світовій економіці являє собою закономірний результат інтернаціоналізації виробництва та капіталу. Це якісний процес. Макрорівень глобалізації – спільне прагнення країн та окремих регіонів до економічної активності поза своїми кордонами. Мікрорівень глобалізації – розширення діяльності підприємства за межі внутрішнього ринку. Відкрита економіка – це:- інтернаціоналізація;- інтеграція;- збільшення мобільності населення;- встановлення відкритої економіки – це об'єктивна тенденція світового розвитку. Визнання стандартів світового ринку, дії відповідно до його законів;- активне використання різних форм спільного підприємництва, організація зон вільного підприємництва;- міжнародний рух капіталів, - міжнародний обмін технологіями;-міжнародний обмін валютно-кредитними фондами. Відкрита економіка взаємопов'язана з економічним зростанням. Наприкінці 90-х років у світовій економіці проявився ряд сталих тенденцій, до яких відносяться насамперед стабільні темпи економічного зростання. Середні темпи росту усіх країн піднялися з менш ніж 1% на початку 90-х до 3% на рік наприкінці 90-х.

9. Сутність, фактори та показники розвитку міжнародного розподілу праці. Міжнародний розподіл праці є необхідною умовою та основою виникнення й розвитку світового ринку. Світовий ринок – це система, що постійно розвивається. Усталена система товарно-грошових відносин між усіма країнами, що входять до Світового господарства, заснована на міжнародному розподілі праці та інших факторах виробництва. Головною формою існування світового ринку є міжнародна торгівля. Міжнародна торгівля – це обмін товарами та послугами між національними економіками як суб'єктами світового господарства. Світова торгівля – це сукупність зовнішньої торгівлі всіх країн світу (кількісна характеристика). Міжнародна торгівля – це форма міжнародних економічних відносин між країнами (якісна характеристика). Основні характеристики міжнародної торгівлі:1)Загальний об'єм світової торгівлі. Світовий торгівельний обіг – сумарний експорт усіх країн світу. Для однієї країни розраховується зовнішньоторгівельний обіг. Зовнішньоторгівельний обіг – це сума імпорту та експорту даної країни. 2)Торгівельний баланс, або зовнішньоторгівельне сальдо. Різниця між експортом та імпортом; теоретично торгівельний баланс на рівні світового господарства = 0. Перевищення імпорту над експортом на практиці пояснюється похибкою при підрахунку експорту та імпорту. Різноманітні націнки включені до ціни товару за його транспортування, страхування при здійсненні експортних та імпортних операції. 3)Динаміка світової торгівлі. Світова торгівля – найстаріша форма міжнародних економічних відносин, що охоплює всі країни світу. За темпами зростання випереджує світове промислове виробництво та світовий ВВП. Зниження темпів росту світової торгівлі в 80-90 рр пояснюється світовою економічною кризою початку 80-х рр та скороченням об'ємів експорту нафти. Темпи зростання зовнішньої торгівлі не є однаковими для різних груп країн. У другій половині ХХ століття до початку 90-х рр питома вага країн, що розвиваються, в міжнародній торгівлі скорочувалася. В 1950 році частка їх становила 33, 2%, а в 1990 році – 28, 7%. З початку 90-х років почався зворотній процес, і в 1995 році частка становила 32, 6%. Найшвидші темпи зростання спостерігаються у зовнішній торгівлі індустріальних країн. Середній річний приріст експорту в 1990-95 рр: Таїланд – 21, 6%, Індонезія – 21, 3%, Малайзія – 17, 8%, Сингапур – 16, 1%, Мексика – 12, 2%. Найбльші світові експортери: Розвинуті: США – 513 млрд $, Німеччина – 427 млрд, Японія – 397 млрд, Франція – 235 млрд. Країни, що розвиваються: Гонконг, Сингапур, Мексика, Малайзія, Тайланд, Китай, Росія, Польща, Чехія. Найбільші імпортери: США – 690 млрд $ , Німеччиа – 381 млрд, Японія – 275 млрд, Франція – 250 млрд. Збільшилася питома вага хімічних товарів, легкої промисловості. Скоротилося виробництво сталі та чавуну. Майже 25% світової торгівлі становлять послуги. Найбільшу питому вагу мають транспортне перевезення, зв'язок , страхування, туризм, фінансові послуги. Послуги в області досліджень, розробок, програмне забезпечення, право, консультації. Товарна структура світової торгівлі:

10. Міжнародна спеціалізація та кооперування виробництва. ... є головним напрямом розвитку міжнародного поділу праці і виражають сутність цього поділу. Спеціалізація різних країн на виготовленні часткових продуктів пов'язана із сучасною НТР. Міжнародна спеціалізація виробництва розвивається у двох напрямах – виробничому та територіальному. Виробничий напрям поділяється на 1)міжгалузеву; 2)внутрішньогалузеву; 3)спеціалізацію окремих підприємств. Територіальна МСВ включає спеціалізації а) окремих країн; б)групи країн; в)регіонів на виробництві певних товарів та їх частин для світового ринку. До основних видів МСВ відносяться 1)предметна (виробництво продуктів); 2)подетальна (частин, компонентів продуктів); 3)технологічна або стадійна спеціалізація – здійснення окремих технологічних процесів. Об'єктивною основою міжнародного кооперування виробництва є зростання рівня розвитку виробничих сил, а також процес стійких виробничих зв'язків між окремими самостійними підприємствами незалежно від того, чи відбуваються вони всередині країни чи на міжнародній арені. Виробнича кооперація, як певна система відносин, характеризується сферою, областю діяльності та методом співпраці. Сфери співпраці: 1)Виробничо-технологічна співпраця, що включає питання передання ліцензій та прав власності, розробку та узгодження виробничої документації, технологічних процесів, технічного рівня та якості продукції та послуг, вдосконалення менеджменту, стандартизацію, уніфікацію, сертифікацію, розподіл виробничих програм. 2)Торгівельно-економічні процеси, пов'язані з реалізацією кооперованої продукції. 3)Післяпродажне обслуговування техніки. Виділяють три основних методи налагодження коопераційних зв'язків: 1)здійснення спільних програм; 2)спеціалізація в договірному порядку; 3)створення СП. Здійснення спільних програм в свою чергу реалізується у двох основних формах: підрядному виробничому кооперуванні та спільному виробництві. Підрядне виробниче кооперування передбачає виконання певної роботи виконавцем за дорученням замовника. Договірна спеціалізація – розмежування виробничих програм між учасниками виробничого кооперування. Спільні підприємства – це так звана інтегрована кооперація, за якої об'єднується капітал декількох учасників для реалізації окремих взаємно узгоджених цілей.

11. Теорії міжнародної торгівлі: теорія Хекшера-Оліна, теорія конкурентних переваг М.Портера. Теорія Хекшера – Оліна. Теорія співвідношення факторів виробництва. Сміт та Рікардо в своїх теоріях показали, як країни повинні визначати свою зовнішньоторгівельну спеціалізацію, але не показали, як визначати абсолютні й відносні переваги. Теорія Х. –О. стверджує, що вартість факторів виробництва визначається їх співвідношенням в економіці країни. Якщо якийсь ресурс наявний у країні в більшій кількості, виробництво продукції з виключно цього ресурсу буде найдешевшим, тому країна повинна спеціалізуватися на тих видах продукції, ресурсів для вироблення яких у неї найбільше. Переваги, засновані на природній забезпеченості виробничими ресурсами, лежали в основі міжнародного поділу праці і визначали структуру та напрями міжнародної торгівлі приблизно до середини ХХ століття. В даний час міжнародна торгівля визначається здебільшого володінням набутих переваг. М.Портер називає їх конкурентними перевагами. Вони полягають у наявності новітніх технологій, здатності ефективно виготовляти високоякісну продукцію, що користується попитом на світових ринках. Портер показав, що проникнення на світові ринки забезпечується не одним продуктом і не галуззю, а міжгалузевим комплексом (кластером), який поєднує в собі фірму-виробника, постачальника й фірми, що реалізують продукцію. За концепцією Портера, конкурентні переваги країни визначаються конкурентноспроможністю національних фірм та здатністю найбільш ефективно використовувати наявні в країни ресурси. Портер виділяє наступні фактори-детермінанти конкурентоспроможності національної економіки: 1)стратегія фірм, їх структура; 2)умови попиту; 3)споріднені та підтримуючі галузі; 4)фактори виробництва; 5)випадкові обставини; 6)політика уряду. Міжнародна конкурентоспроможність фірм та національної економіки в цілому визначається характеристиками “ромба”, до якого входять усі ці фактори, їх динамікою та взаємозалежністю. Вироблення експортної орієнтації потребує формування довгострокових конкурентних переваг у країни. При цьому спочатку треба виявити ті, що наявні, та потенційні переваги, а потім визначити умови їх перетворення на конкурентні, що дозволяє країні закріпитися на світових ринках. Багато робіт українських авторів присвячені конкурентним перевагам в Україні. Виділяються наступні потенційні конкурентні переваги: 1)природні ресурси, корисні копалини; 2)сприятливі умови для розвитку сільського господарства; 3)географічне положення; 4)забезпеченість трудовими ресурсами, відносно недорогими і кваліфікованими; 5)значний науковий потенціал – спадок від СРСР; 6)розвинута промислова база. Оскільки ці переваги використовуються недостатньо ефективно, першочергова задача економічної політики полягає у перетворенні їх на реальні переваги.

12. Теорії міжнародної торгівлі: теорія подібності країн, її значення для вироблення основних напрямів зовнішньоекономічної політики України. Теорія подібності країн. Розглядає географічну структуру торгівлі. На практиці більша частина світової торгівлі відбувається між країнами з подібними характеристиками (близьким рівнем соціально-економічного розвитку, купівельною спроможністю, культурним, релігійним розвитком тощо). Це пояснюється тим, що той чи інший товар спочатку розраховується з урахуванням факторів внутрішнього ринку, його властивостей. Згодом він виходить на зовнішній ринок і користується найбільшим попитом у країнах із близькими вимогами до даного товару.

13. Теорії міжнародної торгівлі: теорія абсолютної переваги та теорія порівняної переваги. Теорія абсолютної переваги Адама Сміта. У своїй праці “Дослідження про природу та причини багатства народу” Адам Сміт намагався пояснити, чому країни повинні торгувати між собою і на чому повинна ґрунтуватися їхня зовнішньо-торгівельна спеціалізація. До середини 18 століття у світі панувала теорія меркантилізму. В епоху Адама Сміта, як і сьогодні, була широко розповсюджена думка про те, що кожна країна повинна максимально забезпечувати себе. Адам Сміт поставив питання: навіщо країни повинні виробляти товари, які можуть купити за кордоном за нижчою ціною? Кожна країна повинна спеціалізуватися на виробництві тієї продукції, яку вона виробляє з найменшими видатками порівняно з іншими країнами. Країна в цьому випадку має абсолютну перевагу. Ресурси найбільше ефективно використовуються саме ті, абсолютною перевагою в виробництві яких володіє дана країна, а в інших купуються ті, щодо яких вони мають таку перевагу. За теорією порівняної переваги Давіда Рікардо переваги країни у виробництві продукції можуть бути натуральними та набутими. Натуральні переваги виникають завдяки географічному положенню, природним ресурсам, а набуті визначаються розвитком новітніх технологій, кваліфікацією робочої сили тощо. Давід Рікардо поставив запитання: чи повинна спеціалізуватися країна на якійсь продукції і брати участь в міжнародній торгівлі, якщо вона має абсолютну перевагу у виробництві всіх видів товару? Чи така країна, яка взагалі не має абсолютної переваги?. Рікардо показав, що в цьому випадку є можливість спеціалізації зовнішньої торгівлі. Країна повинна визначити, які види продукції вона виробляє більш ефективно, а які менш, і зосередити увагу на тих продуктах, що виробляються з найбільшою ефективністю. Ті види продукції, які виробляються менш ефективно, можуть імпортуватися.

14. Форми міжнародної міграції капіталів та їхня характеристика. Міжнародний рух капіталу, його активна міграція є найважливішою складовою частиною та формою сучасних МЕВ. Вивезення капіталу (зарубіжне інвестування) – це вилучення з національного обігу частини капіталу в даній країні та переміщення його в товарній або грошовій формі у виробничий процес та обіг іншої країни. Основною причиною та передумовою вивезення капіталу є відносний надлишок капіталу в даній країні, його перенакопичення. Міжнародна міграція капіталу – це зустрічний рух капіталів між країнами, що приносить їх власникам відповідний прибуток. Основні форми міжнародного руху капіталів: 1)Прямі інвестиції у торгівельні, промислові та інші підприємства. Це ті капіталовкладення в країні-акцепторі, що дозволяють брати участь в управлінні об'єктом вкладень. Основними формами прямих інвестицій є відкриття за кордоном підприємств, у тому числі створення дочірніх компаній або відкриття філій, створення СП на контрактних засадах, спільні розробки природних ресурсів, купівля або приватизація підприємств країни, що приймає капітал. 2)Портфельні інвестиції – акції, облігації, інші форми капіталовкладень, що не дають можливості безпосереднього контролю над діяльністю зарубіжного підприємства. Інвестори можуть отримувати прибуток лише у відповідності до встановлених правил про цінні папери. Портфельні інвестиції – важливе джерело залучення іноземного капіталу для фінансування облігаційних позик, що випускаються найбільшими корпораціями, державними та приватними банками. Посередниками при здійсненні зарубіжних портфельних інвестицій виступають, як правило, великі інвестиційні банки. На рух портфельних інвестицій значний вплив справляє різниця у нормі процентних ставок, що виплачуються по облігаціях в окремих країнах. 3)Середньо- та довгострокові міжнародні кредити (або позики) капіталу промисловим та торгівельним корпораціям, банкам та іншим фінансовим закладам. 4)Економічна допомога: безкоштовно й у вигляді пільгових кредитів (безвідсоткових та низьковідсоткових). Між переміщенням капіталу (виплати по операціях зарубіжним партнерам, надання позики на строк більше 5 років, придбання акцій, облігацій та інших цінних паперів іноземних компаній) та іноземними інвестиціями (таке переміщення капіталу, що переслідує ціль встановлення контролю та участі в управлінні компанією в країні, що приймає капітал) існує вагома різниця. Вивезення капіталу у формі портфельних інвестицій та кредитів має неоднозначний вплив на світове господарство: з одного боку, забезпечується міжнародне відтворення капіталу. З іншого боку, неконтрольоване переливання капіталу викликає порушення рівноваги виплатних балансів країн та веде до істотних коливань валютних курсів. У свою чергу, значний імпорт іноземного капіталу здатний витіснити національний капітал.

15. Міжнародні (транснаціональні) корпорації як суб'єкт світового господарства. У світі функціонує понад 60 тисяч транснаціональних корпорацій. Основна їх частина зосереджена в США, країнах ЄС та Японії. Обсяг продукції, виробленої на їхніх підприємствах, щорічно перевищує 1 трлн доларів США, в них зайнято 73 млн співпрацівників. Основними признаками, що характеризують їх діяльність, є: 1)річний обіг понад 100 млн доларів США; 2)філії не менш ніж у 6 країнах; 3)величина процента продажів товарів компанії, реалізованих поза межами країни-резиденції. Міжнародну корпорацію відрізняє структура активів: понад 25% перебувають за кордоном. Акції компанії та дочірніх фірм мають бути доступні для купівлі в усіх країнах, де вона діє. Причиною виникнення ТНК є інтернаціоналізація виробництва та капіталу на основі розвитку виробничих сил, що переростають державні кордони, а також економічна ефективність такого роду компаній, зумовлена більшими масштабами виробництва в ряді галузей. Жорстка конкуренція сприяє концентрації виробництва та капіталу в міжнародному масштабі. Держава заохочує діяльність ТНК на світовому ринку, забезпечує їм ринки збуту шляхом укладення різноманітних угод. Різновиди міжнародних корпорацій: 1)Транснаціональні корпорації – це національні монополії з зарубіжними активами, виробнича та, торгівельно-збутова діяльність яких виходить за межі однієї держави. 2)Багатонаціональні корпорації – власне, міжнародні, що об'єднують національні компанії ряду держав на виробничій та науково-технічній основі. Наявний багатонаціональний акціонерний капітал, багатонаціональний центр управління. Провідні міжнародні корпорації виходять на рівень глобальних корпорацій. Це великі та найбільші фінансово-виробничі, науково-технічні та торгівельно-сервісні об'єднання. Важливу роль у механізмі функціонування сучасних ТНК відіграють банківські та фінансові інститути: процеси інтернаціоналізації та глобалізації МЕВ, конкуренція сприяли формуванню транснаціональних банків. Для виробничих ТНК характерні злиття, об'єднання, різноманітне спільне підприємництво. ТНК встановлюють систему міжнародного виробництва, засновану на розміщенні філій, дочірніх компаній, відділень по багатьох країнах світу, проникають у високотехнологічні, наукомісткі галузі виробництва, що вимагають величезних інвестицій та висококваліфікованого персоналу. Істотною рисою діяльності ТНК є диверсифікація їх виробництва та послуг, наявність багатьох напрямів, видів продукції. Розширюючи свою експансію, ТНК використовують наступні методи: ліцензування, франчайзинг, контракти з управління, надання технічних та маркетингових послуг, здавання підприємств “під ключ”, обмежені у часі угоди про створення СП та здійснення окремих операцій. Транснаціональні корпорації стають визначним фактором для вирішення долі тієї чи іншої країни в МЕВ, виконують функцію міжнародного регулятора виробництва та розподілу продукції, сприяють економічній інтеграції. Є також негативний елемент впливу на економіку країн, де функціонують ТНК: протидія реалізації національної економічної політики, порушення державних законів, встановлення монопольних цін, диктат умов, що шкодять інтересам країни, сприяння “відпливу мізків”. В цілому ТНК – це досить складний феномен у системі МЕВ, що постійно розвивається.

16. Причини міжнародної міграції капіталів (прямого інвестування). Зростання прямих іноземних інвестицій у світовій економіці відбувалося нерівномірно. За період 1914-1945 років інвестиції збільшилися на 30%. За 1946-1985 роки прямі інвестиції зросли у 20 разів. У 1985 році вони становили 500 млрд доларів США, а в 1997 році –в же 3 трильйона доларів. На кінець 90-х років на розвинені країни припадало приблизно 65% імпорту інвестицій та 90% експорту прямих іноземних інвестицій. Обсяги інвестицій країн, що розвиваються, постійно зростають, але їхня частка набагато менша, ніж у розвинених. Основні країни-імпортери капіталу: США 564 637 млн, Великобританія 244 144 млн, Франція, Німеччина, Китай, Іспанія, Канада, Австралія, Нідерланди, Бельгія 84 млрд, Люксембург 605 млн. Основні країни-експортери: США 705 570 млн, Великобританія 319 009 млн, Японія, Німеччина, Франція, Нідерланди, Канада, Швейцарія, Італія, Гонконг 85 156 млн. Серед країн, що розвиваються, 65% припливу інвестицій припадає на Азію, 27% на Латинську Америку, решта на Африку. Прямі іноземні інвестиції в Україні на початок 2000 року становили 3 247 млн доларів США, тоді як в 1995 році – тільки 483 млн. Основні інвестори – США, Нідерланди, Росія, Великобританія, Німеччина. По галузях економіки: харчова промисловість – 662 млн або 20,4%, внутрішня торгівля – 557 млн або 17,2%, машинобудування та металообробка 10,9%, фінанси, кредит та страхування 6,1%, чорна металургія 4%, хімічна промисловість 3,7%, будівництво 3,6% тощо. Інвестиції з України становили 98 млн доларів: 66% - транспорт, 7,6% - машинобудування та металообробка, 4,7% - охорона здоров'я, також представлені деревообробна, хімічна, будівельна промисловість. Найбільший приплив інвестицій припадає на Київ – 863 млн доларів, затим Київська, Запорізька, Дніпропетровська, Одеська, Донецька області.

17. Наслідки міжнародної міграції капіталів (прямого інвестування) для країн-імпортерів капіталу та країн-експортерів капіталу. Міжнародний рух капіталу, посідаючи провідне місце в міжнародних економічних відносинах, справляє величезний вплив на світову економіку: 1)Сприяє зростанню світової економіки. Приплив закордонних інвестицій для країн-реципієнтів допомагає вирішити проблему нестачі виробничого капіталу, збільшує інвестиційну спроможність, прискорює темпи економічного зростання. 2)Поглиблює міжнародний поділ праці та міжнародну співпрацю. Взаємне проникнення капіталу між країнами зміцнює економічні зв'язки та співпрацю між ними, сприяє поглибленню міжнародних спеціалізації та кооперації виробництва. 3)Збільшує обсяги взаємного товарообміну між країнами, в тому числі проміжними продуктами, між філіями міжнародних корпорацій, стимулюючи розвиток світової торгівлі. Наслідки для країн, що експортують капітал, наступні: 1)вивезення капіталу за кордон без адекватного залучення іноземних інвестицій призводить до уповільнення економічного розвитку країн-експортерів; 2)вивезення капіталу негативно впливає на рівень зайнятості; 3)переміщення капіталу негативно впливає на платіжний баланс країни. Для країн-імпортерів наслідки такі: 1)регульований імпорт капіталу сприяє економічному зростанню; 2)залучений капітал створює нові робочі місця; 3)іноземний капітал приносить нові технології, ефективний менеджмент, сприяє пошвидшенню науково-технічного прогресу. 4)приплив капіталу сприяє поліпшенню платіжного балансу; негативні: 1)приплив іноземного капіталу, що “підминає” місцевий, витісняє місцевий з прибуткових галузей, що загрожує економічній безпеці; 2)безконтрольний імпорт капіталу може супроводжуватися забрудненням довкілля; 3)імпорт капіталу часто пов'язаний із проштовхуванням на ринок реципієнта товарів, що вже пройшли свій життєвий цикл, знятих із виробництва; 4)імпорт іноземних позик призводить до зростання заборгованості країни; 5)використання міжнародними корпораціями трансферних цін призводить до втрат країни-реципієнта в податкових та митних зборах. Державна політика повинна шукати компроміси, виділяючи пріоритетні фактори в цьому складному процесі.

18. Міжнародні міграції робочої сили: причини, напрямки. Основні центри тяжіння робочої сили. Міграція населення являє собою переміщення людей через кордони певних територій зі зміною постійного місця мешкання або поверненням до нього. Міжнародна міграція робочої сили у другій половині ХХ століття стала важливою частиною процесу інтернаціоналізації міжнародного господарчого життя. Трудовий потенціал, що є найважливішим фактором виробництва, шукає свого найефективнішого використання в рамках як національної, так і міжнародної економіки. Міжнародний ринок робочої сили існує у формі трудової міграції. Згідно з розробленою Міжнародною організацією Праці класифікацією, міжнародна міграція має такі види: 1)праця за контрактом, коли чітко обумовлений термін перебування у країні, що приймає. 2)професіонали, яких відрізняє високий рівень підготовки, наявність відповідної освіти та практичного рівня роботи; 3)нелегальні іммігранти, іноземці з простроченою або туристичною візою, що займаються трудовою діяльність; 4)переселенці, тобто ті, хто приїжджають на постійне місце мешкання, як правило, у розвинені країни; 5)біженці – особи, що мусять емігрувати через загрозу життю та діяльності. Причинами міграції робочої сили є фактори як економічного, так і неекономічного (політичні, національні, релігійні, расові, сімейні тощо). Причини економічного характеру полягають у різному рівні розвитку окремих країн, що спричиняє переміщення робочої сили з країн із низьким рівнем життя туди, де рівень вищий. Істотним фактором є наявність органічного безробіття. Важливим є вивіз капіталу, функціонування міжнародних корпорацій, що сприяють з'єднанню робочої сили з капіталом, розвиток транспортних засобів, що сприяє розвитку трудової міграції. Основу міграційних потоків становлять робітники, меншою мірою – службовці, спеціалісти та вчені. Напрями міграційних потоків порівняно стійкі і часто перетинаються. Вирішальне значення при цьому має економічний розвиток країни, що приймає, роль її у сучасному світі, часто її історичні, географічні, етнічні фактори. Основні напрями: 1)міграція з країн, що розвиваються, до промислово розвинених; 2)міграція в рамках промислово розвинених країн; 3)міграція робочої сили між країнами, що розвиваються; 4)міграція з колишніх соцкраїн; 5)міграція наукових робітників, кваліфікованих спеціалістів із розвинених у країни, що розвиваються. Двома традиційними центрами тяжіння робочої сили є США та Західна Європа. Трудові ресурси США склалися практично за рахунок іммігрантів. На Західну Європу припадає більше чверті іноземної робочої сили світу, лідерство посідають Німеччина, Франція та Великобританія. Формування нових полюсів економічного зростання, так званого “периферійного капіталізму”, призвело до виникнення нових регіональних центрів тяжіння: нафтовидобуваючі країни Близького Сходу, Австралія, Південноафриканська республіка, країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону, Аргентина та Венесуела.

19. Наслідки міжнародної міграції робочої сили для країни еміграції та для країни імміграції. Система економічних зв'язків, що виникають між державами у зв'язку з міграцією робочої сили, супроводжується потоком товарів та капіталів. Конкретний ефект для країни, що приймає робочу силу: 1)підвищення конкурентоспроможності її товарів внаслідок зменшення видатків виробництва, пов'язаних з нижчою ціною іноземної робочої сили; 2)іноземні робітники, створюючи додатковий попит на товари та послуги, стимулюють зростання виробництва та додаткову зайнятість у країні, де перебувають; 3)при імпорті кваліфікованої робочої сили країна економить на витратах на освіту та профпідготовку; 4)іноземні робітники часто розглядаються як певний амортизатор у випадку кризи та безробіття, позаяк можуть бути звільнені першими; 5)іноземні робітники не забезпечуються пенсіями та не враховуються при реалізації різного роду соціальних програм. Іммігранти поліпшують демографічну картину розвинених країн, що страждають старінням. Негативні моменти: виникнення елементів соціальної напруженості в суспільстві, міжнаціональні конфлікти. Для країн, що експортують робочу силу, позитивні моменти такі: 1)Експорт робочої сили розглядається як дуже важливе джерело надходження у країну вільно конвертованої валюти: податки з прибутків фірм-посередників, перекази мігрантів на батьківщину на підтримку сімей та рідних, особисте інвестування мігрантів. Експорт робочої сили часто ефективніший за товарну торгівлю. 2)Експорт робочої сили позначає зменшення тиску надлишкових трудових ресурсів, і , відповідно, соціальної напруги в країні; 3)Безкоштовне для країни-експортера навчання робочої сили новим професійним навичкам, знайомство з передовою організацією праці тощо. Водночас негативне явище – “відплив мізків”, виїзд кваліфікованих, ініціативних кадрів, необхідних у національній економіці.

20. Зовнішньоторгівельна політика: тарифи (мита) та нетарифні бар'єри, їхнє значення для міжнародної торгівлі. Теорія оптимального тарифу. Сучасна міжнародна торгівельна політика характеризується розвитком двох тенденцій: протекціонізму та лібералізації торгівлі. Вільна торгівля (мета лібералізації) передбачає ліквідацію будь-яких обмежень під час руху товарів між країнами. Держава не втручається у зовнішню торгівлю, яка розвивається під впливом ринкових законів. Теоретично обґрунтовані переваги вільної торгівлі як для тих, хто бере участь у торгівлі, так і для всього світу. На практиці абсолютно вільної торгівлі не існує. Уряди країн запроваджують різноманітні обмеження зовнішньої торгівлі, намагаються збільшити експорт, підвищити конкурентоспроможність товарів на світових ринках і скоротити імпорт для того, щоб знизити конкурентоспроможність імпортних товарів на внутрішніх ринках. Теорія оптимального тарифу. Мито може бути встановлене в діапазоні від нуля (повна свобода торгівлі) до заборонного рівня, коли ввіз товару до країни припиняється. При нульовому тарифі національний добробут перебуває на умовному рівні U1; по мірі збільшення ставки тарифу національний добробут зростає до рівня U2 при ставці тарифу t(opt). По мірі подальшого збільшення тарифу добробут починає зменшуватися й досягає найнижчої точки U3 при встановленні заборонного тарифу. Для кожної країни оптимальний тариф свій.

21. Зовнішньоторгівельна політика: протекціонізм, його причини та наслідки. Аргументи “за” та “проти” протекціонізму. Протекціонізм – це політика захисту національного ринку від іноземної конкуренції шляхом обмеження доступу іноземних товарів до внутрішніх ринків. Головні інструменти протекціонізму – митні тарифи та нетарифні методи регулювання. Митний тариф – це податок на товари, що переміщуються через митну територію країни. Виділяються такі види мита: 1)“адвальорне” (вартісне) – нараховується у відсотках від митної вартості товарів: 3%, 5% тощо; 2)Специфічне. Нараховується у встановленому грошовому розмірі на одиницю товару; 3)Комбіноване. У процентах від вартості одиниці товару; 4)Вивізне та ввізне; 5)Сезонне. Увізне мито може бути диференційоване: повне, пільгове, преференційне. Окрім мита, існують нетарифні види торгівельних обмежень: імпортні збори (за митну очистку, оформлення документів, зберігання товарів на митниці, різноманітні види контролю тощо); квотування та ліцензування імпорту; валютний контроль; стандарти (вимоги до якості, упаковки та маркування товару). В теоретичних розробках із проблем міжнародної торгівлі обґрунтовані переваги вільної торгівлі у порівнянні з протекціонізмом. На практиці кожна країна в якийсь період часу в більшій чи меншій мірі проводить політику протекціонізму, намагаючись отримати певну вигоду. Аргументи на користь протекціонізму: 1)підвищення рівня зайнятості в країні; 2)розвиток вітчизняної промисловості; 3)Захист молодих прогресивних галузей; 4)Виживання низькорентабельних галузей, що мають важливе соціальне значення; 5)стимулювання інвестицій; 6)боротьба з дефіцитом торгівельного балансу (імпорт перевищує експорт); 7)збільшення прибутку держави за рахунок імпортного мита; 8)запобігання залежності від імпорту; 9)підтримання стандартів якості та безпеки; 10)політичні цілі. Аргументи проти: 1)запровадження іншими країнами аналогічних обмежень на ввіз товарів, скорочення експорту країни; 2)придушення конкуренції, зниження стимулів для розвитку;3)погіршення становища споживача; 4)погіршення доступу до сучасної техніки та технологій; 5)зниження економічної ефективності та міжнародної конкурентоспроможності, ізоляція від світових ринків та світового господарства.

22. Вільна торгівля, її значення для розвитку міжнародної торгівлі. Принципи та діяльність ГАТТ/ВТО. ГАТТ/ВТО (генеральна угода з тарифів та торгівлі). Організація ГАТТ/ВТО відіграє провідну роль у регулюванні світової торгівлі. Створена в 1977 році, тоді до неї увійшло 23 країни. Відразу було затверджено основні принципи, що стосувалися регулювання торгівельної політики: 1)принцип найбільшого сприяння відносно експорту-імпорту виробників товарів. Якщо тариф знижувати для однієї країни, то вона повинна знизити тариф для всіх країн; 2)Взаємне подання національного режиму; рівного підходу до товарів імпортного та вітчизняного виробництва на внутрішньому ринку (податки, збори, регулювання торгівлі); 3)Загальне зниження митних тарифів у ході багатосторонніх переговорів; 4)Для країн- членів ГАТТ тарифи на імпорт більшості видів продукції не перевищують 4-5%, а для значної частини товарів ліквідовані. Якщо країна запроваджує новий тариф, то вона повинна компенсувати його за рахунок зниження інших тарифів; 5)Усунення імпортних квот (фіксованої кількості товарів, що може бути ввезена до даної країни); 6)Відмова від використання експортних субсидій, окрім продукції сільського господарства. Винятки допускаються по відношенню до країн, що розвиваються та країн із перехідною економікою, а також для країн-членів торгівельних союзів: 1)Виробам обробної промисловості з країн, що розвиваються, надається пільговий режим імпорту; 2)Якщо країна не дотримується принципів ГАТТ, то й інші країни не повинні виконувати ці принципи відносно неї; 3)Якщо країна входить до торгівельного союзу, між країнами-учасницями якого ліквідовані митні збори, то ця країна не повинна ліквідувати мито відносно всіх учасників ГАТТ; 4)Відступ від названих принципів можливий в період війни, посилення міжнародної напруги тощо. У 1995 році ГАТТ була перетворена на Всесвітню торгівельну організацію. До кола проблем ВТО увійшло регулювання міжнародного обміну послугами, інтелектуальною власністю, контроль захисту інвестицій. З червня 1992 року Україна має статус спостерігача ГАТТ. У грудні 1994 року подала заявку на вступ до ГАТТ/ВТО, куди на той момент входило більше 130 країн, що становить 95% світової торгівлі. Головні перепони на шляху вступу України до ВТО: 1)високий рівень імпортного мита; 2)використання обмежень на експорт; 3)невідповідність порядку виплати зборів за митну очистку стандартам ВТО.

23. Міжнародна економічна інтеграція: передумови, етапи розвитку. Інтеграція як поняття, що характеризує міжнародні економічні відносини, має широке значення як об'єднання декількох країн в угруповання, що має загальні цілі, задачі, спільну економічну політику. Інтеграція може бути економічна, політична, валютна, торгівельна тощо. Інтеграції передують: географічна близькість, схожий рівень соціально-економічного розвитку, приналежність до однієї соціально-економічної системи (групи країн). Цим визначається спільність цілей та задач та шляхи їх досягнення. Етапи економічної інтеграції: 1)Утворення зони вільної торгівлі. Угруповання країн, в межах якого відбувається вільна від митних та кількісних обмежень торгівля товарами. 2)Митний союз. Угода декількох країн про ліквідацію митних зборів у взаємній торгівлі та встановлення єдиного митного тарифу відносно країн, що не є членами угруповання. 3)Спільний ринок. В рамках цього ринку усуваються тарифи та нетарифні бар'єри, розробляється єдина торгівельна політика відносно третіх країн, закладаються основи спільної політики розвитку окремих галузей та секторів економіки, передусім експортно орієнтованих галузей. 4)Єдиний економічний простір. Це угруповання, в рамках якого забезпечується вільне переміщення товарів, капіталів, робочої сили. Якісно новий рівень інтеграції. Виникають наднаціональні органи управління та контролю. Спільними силами здійснюється економічна політика в основних галузях, формується єдиний правовий, економічний, політичний, інформаційний простір. Інтеграція поширюється на сферу науки, охорони навколишнього середовища тощо. 5)Економічний та валютний союз. Передбачає всі перелічені вище характеристики, а також проведення спільної валютної політики: запровадження єдиної валюти, створення єдиного Центрального банку та системи центральних банків країн-членів угруповання.

24. Основні риси регіональної економічної інтеграції (Африка, Латинська Америка, Азія). Успіхи розвитку економічної інтеграції у Західній Європі привернули увагу країн, що розвиваються, і в Латинській Америці, Африці та Азії виникло декілька десятків зон вільної торгівлі, митних та економічних союзів. Північноамериканська зона вільної торгівлі (НАФТА) – результат виходу інтеграційних процесів США та Канади за їх межі. 1 січня 1994 року набув чинності договір, за яким НАФТА включила Мексику. На території блоку мешкає 370 млн чоловік, щорічне виробництво становить 7 трлн доларів США, на них припадає 20% всієї світової торгівлі. Договір передбачав: 1)Скасування митних зборів на товари між США, Канадою та Мексикою; 2)Захист північноамериканського ринку від експансії азійських та європейських компаній; 3)зняття заборони на капіталовкладення та конкуренцію американських та канадських компаній у банківському та страховому ділі в Мексиці;4)Створення трьохсторонніх груп для вирішення проблем, пов'язаних із охороною довкілля. Хоча усі ці заходи за перші 5 років існування блоку не дали сподіваних результатів, спільний північноамериканський ринок буде повністю створений до 2010 року. Інтеграційні процеси активізуються і в Південній Америці. У 1991 році було укладено торгівельний пакт МЕРКОСУР між Аргентиною, Бразилією, Уругваєм та Парагваєм. За роки свого існування МЕРКОСУР перетворився на одне з найдинамічніших інтеграційних угруповань світу. Більшість товарів у торгівлі між його учасниками не обкладені митом. Створення МЕРКОСУР призвело до різкого зростання взаємної торгівлі, розширення торгівельно-економічної співпраці з іншими регіональними торгівельними угрупованнями, помітно зросла взаємна інвестиційна активність, зростають інвестиції з-за кордону. В МЕРКОСУР беруть участь країни різного рівня економічного розвитку. В Північній Африці у 1989 році був створений Союз Арабського Магрибу між Алжиром, Лівією, Мавританією, Марокко та Тунісом, якому не вдалося досягти поставлених результатів: і досі існують п'ять окремих ринків. С 1981 року функціонує Рада Співпраці між арабськими державами Саудівською Аравією, Кувейтом, Катаром, Бахрейном, ОАЕ та Оманом. У 1992 році було оголошено про створення Організації Економічної Співпраці центральноазійських держав (ОЕС-ЕКО), ініціаторами якої були Іран, Пакистан та Туреччина. У Східній Азії найбільш успішно майже 30 років дує Асоціація країн Південно-Східної Азії – АСЕАН, до якої входять Сингапур, Малайзія, Індонезія, Тайланд, Бруней та Філіпіни. Азійсько-Тихоокеанське Економічне Співробітництво (АТЕС) було створено в 1989 році на пропозицією Австралії як міжурядова організація, що об'єднує 21 країну: 12 початкових членів – Австралію, Бруней, Канаду, Індонезію, Японію, Малайзію, Нову Зеландію, Філіпіни, Сингапур, Південну Корею, Тайланд та США, та нових: Китай, Гонконг, Тайвань, Мексику, Чилі, Папуа-Нову Гвінею, В'єтнам, Перу та Росію. АТЕС формально має консультативний статус, але визначає регіональні правила ведення торгівлі, інвестиційної та фінансової діяльності тощо. Статистичні дані та прогнози свідчать про те, що АТЕС поступово стає стрижнем економічного зростання світу.

25. Особливості та етапи розвитку західноєвропейської економічної інтеграції. Початок західноєвропейської інтеграції – квітень 1951 року, Паризький договір про заснування європейського об'єднання вугілля та сталі ЄОВС (Бенілюкс, ФРН, Франція, Італія) – розподіл ринків збуту. У 1957 році ті ж держави підписують у Римі договір про створення Європейського співтовариства атомної енергетики (Євроатом). 25 березня 1957 року підписано Римський договір про створення Європейського економічного співтовариства. Було поставлено задачу створення спільного ринку: митний союз, ліквідація нетарифних бар'єрів, спільна економічна політика в експортних галузях. У 1960 році у Західній Європі утворюється Європейська асоціація вільної торгівлі, до якої ввійшли: Австрія, Великобританія, Данія, Ісландія (1970), Ліхтенштейн, Португалія, Норвегія, Фінляндія (1986), Швеція, Швейцарія. Цілі ЄАВТ формулювалися менш чітко, аніж цілі ЄС. Участь у ЄАВТ накладала менше обмежень на учасників, менш суворо регламентувала діяльність. Передбачалося забезпечити безмитну торгівлю між країнами-учасницями лише відносно промислових товарів. У 1972 році кожна держава-член ЄАВТ підписала угоду з ЄС про зниження митних тарифів. В період з 1973 до 1973 вийшли з ЄАВТ та приєдналися до ЄС Австрія, Великобританія, Данія, Португалія, Фінляндія та Швеція.

26. Західноєвропейська валютна інтеграція: етапи, суперечності, результати. Створення ЄЕС спершу не ставило своєю метою створення валютного союзу, а передбачало лише узгодження економічної політики країн-учасниць та утворення валютного комітету консультативного характеру з метою пошвидшення координації валютної політики. Але із середини 70-х років пошвидшилися пошуки шляхів для створення такого об'єднання. Лідери ЄС намагалися не тільки створити валютну одиницю, альтернативну до долара США, але й здійснити валютну інтеграцію, встановити державний контроль за коливанням валют. В результаті складних переговорів у березні 1979 було створено Європейську валютну систему. План подальшого розвитку валютного об'єднання включав: 1)здійснення скоординованої економічної та валютної політики окремих країн ЄС; 2)організація центрального банку ЄС; 3)Заміну національних валют єдиною валютою ЄС. У 1991 році було підписано Маастріхтський договір про створення єдиного європейського простору, відповідно до якого голови урядів членів ЄС домовляються про створення валютного союзу. З осені 1992 року ЄВС почала давати збої через неспроможність центральних банків упоратися зі зростанням атак біржових спекулянтів, що грали на зниження в розрахунку на девальвацію валют. Коли до 1993 року 5 з 8 валют системи ЄС впали до нижньої встановленої границі, центральні банки вирішили не підтримувати свої валюти штучно. Вони можуть коливатися на 15% в обидва боки від установленої границі, крім того, центральні банки можуть знижувати цю границю. Відповідно до тексту Маастріхтського договору заключна стадія створення валютного європейського союзу, мала наступити наприкінці 90-х років. Перший етап почався в 1990 році з моменту лібералізації обігу капіталів у ЄС, посилення співпраці між центральними банками країн Союзу, свободою розрахунків в ЕКЮ та зближення економік. На другому етапі (із початку 1994 року) були прийняти більш жорсткі заходи, почався процес створення центральних банків ЄС. Був утворений Європейський валютний інститут. Третя, заключна стадія створення валютного союзу розбита на три етапи. Перший етап почався з 1998 року: були визначені ті країни, що зможуть відповідати критеріям входження до валютного союзу, таким як низький рівень інфляції, відповідний розмір облікової ставки, стабільність національної валюти: Німеччина, Люксембург, Австрія, Фінляндія, Ірландія і ще 6 країн. Деякі країни – Великобританія, Греція, Данія, Швеція – самі не бачать можливості вступити до ЄС. У 1998 році був створений Європейський центральний банк і розгорнута європейська система центральних банків. На другому етапі (1999-2001) ЄЦБ, як перший крок, використовує єдину валюту – ЄВРО в операціях з валютного обміну. Наступний крок (2002-2003) – заміна національних валют та купюр новими грошовими одиницями ЄВРО, надходження їх у готівковий обіг. На третьому етапі всі банківські рахунки у просторі ЄС будуть конвертовані у ЄВРО. ЄВРО має шанси бути однією з найпотужніших валют у світі.

27. Формування та принципи функціонування Європейської валютної системи. ЄВС – це міжнародна (регіональна) валютна система, що являє собою сукупність економічних відносин, пов'язаних із функціонуванням єдиної валюти в рамках європейської економічної інтеграції. У 1972 році Рада міністрів ЄЕС прийняла рішення обмежити амплітуду коливання валют, що входять до Співтовариства країн, відносно одна одної. Для досягнення цієї мети центральні банки мусили узгоджувати свої інтервенції на валютному ринку. Так народилася “європейська валютна змія”. Вона проіснувала до 1979 року, коли за ініціативою Ж. Д'Естена та Г. Шмідта була створена ЄВС. Вона повинна була вирішити наступні задачі: 1)встановити підвищену валютну стабільність всередині ЄС. 2)стати основним елементом стратегії зростання в умовах стабільності. 3)Посилити взаємозв'язок процесів економічного розвитку та надати новий імпульс європейському інтеграційному процесу. 4)справити стабілізуючий вплив на міжнародні економічні та валютні відносини. Механізм дії ЄВС включає три складові: спеціальну розрахункову грошову одиницю – ЕКЮ, механізм валютних курсів та інтервенцій та механізм кредитування. Вартість кожної європейської валюти в ЕКЮ щодня міняється, що визначається вагою валют у корзині, курсом валюти в інших європейських валютах. ЕКЮ є мірою вартості, на якій базуються паритети або центральні курси європейських валют, одиницею розрахунків для валютних механізмів, базою для розрахунку відхилень різних валютних курсів, механізму кредиту між центральними банками, а також для економічного та фінансового життя та обліку в ЄС. ЕКЮ є резервним вартісним активом, випускається під забезпечення валютних ресурсів, на неї виплачуються проценти. Механізм валютних курсів та інтервенцій засновується на двохсторонніх центральних курсах із певними межами коливання. Механізм кредитування передбачає, що в рамках ЄВС здійснюється міждержавне регіональне валютне регулювання шляхом надання центральним банкам кредитів для покриття тимчасового дефіциту виплатних балансів та розрахунків,пов*язаних із валютною інтервенцією. .

28. Еволюція світової валютної системи. Бреттон-Вудська валютна система, причини її кризи. Міжнародна валютна система є динамічною і розвивається, постійно еволюціонує. Перша система так званого золотого стандарту стихійно склалася наприкінці ХІХ століття. За нього валюти ряду країн вільно перетворювалися на золото на внутрішніх ринках своїх країн. Система золотого стандарту характеризується: 1)певним золотим вмістом валютної одиниці; 2)конвертованістю кожної валюти у золото, що забезпечується як в окремій державі, так і за її межами; 3)золоті зливки можуть вільно обмінюватися на монети, золото вільно експортується та імпортується, продається на міжнародних ринках золота; 4)підтриманням жорсткого співвідношення між золотим запасом та внутрішньою пропозицією грошей. Механізм міжнародних розрахунків установлював фіксований курс валют. Різновидами золотого стандарту були золотомонетний, золотозливковий та частково золотодевізний. По мірі втручання держави в економіку фіксований валютний курс почав мінятися на систему регульованих зв'язаних валютних курсів. Друга система – система золотодевізного стандарту, створена в результаті Генуезької конференції (1922), визнана більшістю капіталістичних країн. При цьому стандарті банкноти розмінюються не на золото, а на девізи (банкноти, векселі, чеки) інших країн, які можуть бути обмінені на золото. В якості девізної країни були обрані долар США та фунт стерлінгів. Це була перехідна стадія до системи регульованих валютних курсів. Система золотовалютного стандарту виникла в 30-ті роки і повністю сформувалася в кінці 50-х. Своє юридичне оформлення ця система отримана на міжнародній конференції у Бреттон-Вуді, США, в 1944 році. Основні риси: 1)за золотом залишається функція кінцевих грошових розрахунків між країнами; 2)резервною валютою став американський долар, який на рівних з золотом був визнаний у якості міри цінності валюти різних країн, а також міжнародного кредитного платіжного засобу. 3)долар обмінювався на золото центральними банками та урядовими закладами інших країн. 4)прирівнювання валют одна до одної та їхній взаємний обмін здійснювалися на основі офіційних валютних паритетів, виражених у золоті та доларах; 5)кожна країна мала зберігати стабільний курс своєї ринкової валюти відносно будь-якої іншої валюти. 6)міждержавне регулювання валютних відносин здійснювалося головним чином через Міжнародний валютний фонд, створений на Б-В конференції. Він покликаний забезпечити дотримання країнами-членами офіційних валютних паритетів, курсів та вільного конвертування валют. Наприкінці 60-х років Б-В система приходить до суперечності з інтернаціоналізацією світового господарства, активною спекулятивною діяльністю транснаціональних корпорацій в валютній сфері. Режим золото-доларового стандарту на практиці поступово став перетворюватися в доларовий. Позиції долара тим часом у світі помітно похитнулися через економічні та політичні проблеми, зростання економічної потуги інших країн. Доларові запаси за межами США становили величезну суму, утворюючи ринок “євродоларів”. Дефіцит платіжного балансу США перевищував дозволені розміри. Вимоги БВ системи про обмін долара на золото виявилися обтяжливими для США, оскільки диктувалася необхідність підтримувати низькі ціни на золото за рахунок власних резервів. Золота ліквідність фактично не забезпечувалася. На початку 70-х БВсистема практично розвалилася. США відмовилися від обміну доларів на золото за офіційною ціною, ціна на золото на світових ринках різко підскочила. З початку 1973 року для МВС стає характерною постійна зміна обмінних курсів різних валют. Енергетична криза 1973-74 років “добила” БВ валюту систему. Золото почало продаватися за цінами, що складалися на “золотих” біржах, і ціна на нього перестала справляти безпосередній вплив на МВС.

29. Основні принципи Ямайської валютної системи. Ямайська валютна система – сучасний міжнародний валютний механізм. У 1976 році на черговій нараді МВФ у Кінгстоні, Ямайка, були визначені основи нової світової валютної системи капіталістичних країн. Міжнародне валютне життя регламентувалося Статутом МВФ, який виправлявся два рази: у 1969 році (створення СДР) та поправкою, передбаченою Ямайськими угодами. Основні принципи: 1)Функція золота у якості міри вартості та точки відліку валютних курсів скасовується. Золото втрачає грошові функції і стає звичайним товаром із вільною ціною. В той самий час воно лишається особливим товарним ліквідним активом: у разі необхідності воно може бути продане, а отримана валютна використана для виплат. 2)Країнам надається право вибору будь-якого режиму валютного курсу. Валютні відносини між країнами засновуються на “плаваючих” курсах їхніх національних грошових одиниць. Коливання курсу зумовлені: а)реальними вартісними співвідношеннями, купівельною спроможністю валют на внутрішніх ринках країни; б)співвідношенням попиту та пропозиції національних валют на міжнародних ринках. На початку 90-х років у зв*язку з реалізацією системи "плаваючих” курсів виникла доволі складна схема організації МВС на основі наступних елементів: а)підбираються головні опорні одиниці, із якими окремі національні валюти зберігають свої відносини, тобто валютний курс; б)ступінь коливання валютних курсів неоднакова, діапазон коливань широкий. При цьому підтримується валютний курс лише відносно декількох валют в рамках певного діапазону, відносно інших валют він вільний. У 1988 році 58 країн прийняли рішення про встановлення курсу своїх валют відносно валюти одного з основних партнерів, 19 країн висловилися за режим незалежного плавання, в тому числі найбільш розвинені. 3)Запроваджується стандарт СДР – “спеціальних прав запозичення” з метою зменшити роль резервних валют.

30. Міжнародні колективні валютні одиниці: СДР, ЕКЮ. На Ямайській нараді МВФ у якості колективної резервної валюти було визнано “спеціальні права запозичення” (СДР). СДР, як міжнародний резервновиплатний засіб, було створено у 1969 році, але спершу це був лише кредитний засіб. Після конференції СДР призначалися для регулювання сальдо виплатних балансів, поповнення офіційних резервів та розрахунків з МВФ, для виміру вартості національних валют. Одиниця СДР є умовною, випуск її відбувається у якості кредитних записів на рахунках МВФ пропорційно квотам країн-учасниць, які використовують їх для закупівлі конвертованої валюти для компенсації дефіциту виплатного балансу. Країна отримує певну суму СДР, не надаючи при цьому еквівалент у золоті або нацвалюті. Термін дії СДР не обмежений у часі, резерви СДР можуть бути використані країнами, що володіють цим засобом, як для розрахунків з МВФ, так і між собою. Спершу СДР прирівнювалося до золота, із середини 1974 року у зв'язку з переходом до плаваючих курсів це було скасовано. Курс СДР визначається на “валютній корзині”. Валютна розрахункова корзина являє собою метод виміряння рівноважного курсу однієї валюти відносно певного набору інших валют. До кінця 90-х років СДР випускалися двічі: у 1970-1972 роках та у 1979-1980 роках. Іншим видом колективної резервної валютної одиниці, що визначається на основі вартості “валютної корзини”, є ЕКЮ. Воно базується на основі 12 валют провідних країн Європи, що входять у ЄС. Вага кожної валюти в корзині визначається залежно від частки держави у ВНП ЄС та експорті всередині ЄС. На відміну від СДР, емісія офіційних ЕКЮ частково забезпечена золотом та доларами. Обсяг емісії ЕКЮ перевищує випуск СДР. Так само як і СДР, ЕКЮ представлена у безготівковій формі, як запис у рахунках центральних або комерційних банків при безготівкових перерахуваннях. СДР як колективна резервна валюта не змогла зайняти того місця, що відводилося їй при створенні, не похитнула позиції долара, в свою чергу, певні резервні функції набули інші валюти розвинених країн: німецька марка, швейцарський франк, японська йєна. На відміну від СДР, ЕКЮ має ширшу сферу застосування: використовується не тільки в офіційному, а й у приватному секторі, виступає як валютна одинця у спільних фондах та міжнародних валютно-кредитних фінансових організаціях, як валюта єдиних сільськогосподарських цін, як засіб міждержавних розрахунків центральних банків ЄС при проведенні валютної інтервенції тощо. Приватні ЕКЮ використовуються як валюта єврооблігаційних позик, банківських депозитів та кредитів. Більше 500 великих міжнародних організацій використовують ЕКЮ при наданні кредитів.

31. Країни, що розвиваються, у світовій економіці. З початку 60-х років значення колишніх колоній та залежних територій – “країн третього світу” – у МЕВ постійно зростає. У процесі розвитку цих країн утворилося два головних полюси: на одному перебувають найбільш розвинені з цих держав, як правило – країни-експортери нафти, на іншому – найменш розвинені: до цієї групи відносяться 48 держав Африки, Азії та Карибського басейна: Мозамбік, Ефіопія, Бангладеш, Непал тощо. Рівень життя навіть у цих країнах поступово покращується, але темпи досить повільні. Країни, що розвиваються – дуже неоднорідні, розрізняються за багатьма параметрами. Основні характеристики: 1)Багатоукладний характер економіки; 2)Низький рівень розвитку виробничих сил, відсталість промисловості, с/г та соціальної інфраструктури; 3)залежне становище у системі світового господарства, периферійний характер капіталізму. Спільними рисами більшості країн, що розвиваються, є бідність, перенаселення, високий рівень безробіття, величезна зовнішня заборгованість. Країни, що розвиваються, з початку 70-х років збільшують свою роль у міжнародній економіці. Необхідність їхньої участі у міжнародному поділі праці пояснюється тим, що вони виробляють цілий ряд необхідних товарів. В той самий час вони є виробниками сировини та ряду комплектуючих виробів, необхідних для розвинених країн. Міжнародна торгівля для країн, що розвиваються, особливо для найбідніших, залишається найважливішим джерелом зовнішніх доходів. Більша частина товарного експорту країн, що розвиваються, збувається на ринках розвинених країн. Останнім часом відбувається реструктуризація сукупного експорту країн, що розвиваються. Зростає частка промислових товарів та послуг. Важливою статтею прибутку цих країн є експорт робочої сили. Необхідним для країн, що розвиваються, є залучення іноземного капіталу, для цього вони вдосконалюють інвестиційний клімат, створюють необхідну інфраструктуру, організують спеціальні економічні зони з особливими пільговими умовами. Приватний капітал, проникаючи в країни, що розвиваються, прагне до країн, чия економіка є динамічною і розвивається швидкими темпами. Величезною є заборгованість більшості країн, що розвиваються, та їхні виплати відсотків по боргах розвиненим країнам. Транснаціональні корпорації впливають на країни, що розвиваються, позначивши їх як зону своїх інтересів і переміщуючи туди свої виробництва, які вигідно організовувати там економічно та технологічно. ТНК роблять вагомий внесок у розвиток країн “третього світу”. Оцінюючи загальну ситуацію включення країн, що розвиваються, у процеси інтернаціоналізації та глобалізації світової економіки, слід констатувати, що окремі частини їх перебувають на задвірках світового господарства та МЕВ. Процеси інтернаціоналізації виробництва та капіталу практично не торкаються значної частини цих країн або торкаються формально. Зберігається велика група країн із переважанням замкненої, самодостатньої економіки.

32. Міжнародні економічні відносини нових індустріальних країн. Нові індустріальні країни за рядом ознак виділяються із загальної маси країн, що розвиваються. До них відносять “чотири азіатських дракони” – Південну Корею, Тайвань, Сингапур та Гонконг, а також Аргентину, Бразилію та Мексику. Це НІК першого покоління. НІК другого покоління – Малайзія, Тайланд, Індія, Чилі, третього – Кіпр, Туніс, Туреччина, Індонезія, четвертого – Філіппіни тощо. НІК перевищують країни, що розвиваються, за розміром ВВП на душу населення, середньорічними темпами його приросту, питомою вагою обробної промисловості у ВВП (не менше 20%), обсягом експорту промислових виробів, обсягом прямих інвестицій за кордоном, а за деякими з цих показників переважають розвинені країни. Для всіх цих країн характерні високі темпи зростання національного добробуту, рівня життя населення. Для цього НІК активно залучають іноземні капітали, техніку та технологію промислово розвинених країн. Деякі НІК виділяються завдяки перебуванню у сфері економічних та політичних інтересів розвинених країн. На формування сучасної структури економіки НІК величезний вплив справили прямі інвестиції, особливо з США та Японії. Існує своєрідне змагання між двома моделями НІК – азіатською та латиноамериканською: перша передбачає розвиток національної економіки з переважною орієнтацією на зовнішній ринок, на експорт, друга орієнтована на імпортозаміщення. Стратегія імпортозаміщення, заснована на протекціонізмі, відіграє важливу роль у диверсифікації господарчої структури, одначе призводить до серйозної кризи та застою. Вступу в етап експортоорієнтованої політики не обов'язково повинен передувати завершений етап імпортозаміщуючої індустріалізації – ці компоненти можуть бути збалансовані й суміщені. Місце та роль НІК у міжнародній торгівлі визначається всією сукупністю їхніх реальних можливостей. НІК беруть активну роль у міжнародній міграції капіталів, у Сингапурі та Гонконгу виникли нові міжнародні фінансові центри. Успіхи, яких досягнуто у розвитку НІК, їхня інтеграція у світове господарство дозволяють з упевненістю говорити про те, що перспективи економічного росту, підвищення рівня життя народу та зростання зовнішньоекономічної експансії цих країн доволі сприятливі. У ХХІ столітті вони посядуть вищі місця у світовій економічній ієрархії.