| Скачать .docx |
Реферат: Основні теорії походження держави та права 2
ЗМІСТ
ВСТУП.....................................................................................................4-5
І. ОГЛЯДОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ТЕОРІЙ ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА............................................................................5-10
ІІ. ПРИРОДНО ІСТОРИЧНА ТЕОРІЯ ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА...............................................................................................10-12
ІІІ. ПЕРВІСНА ГРОМАДА...............................................................12-31
а) Суспільна влада і соціальне регулювання в умовах первісної громади................................................................................................12-15
б) Загальні закономірності походження держави і права. Форми..................................................................................................15-24
в) Держава і публічна влада первісної общини: ознаки і відмінності.........................................................................................24-28
г) Походження права. Особливості права і соціальних норм первісної громади...............................................................................28-31
ВИСНОВОК........................................................................................31-32
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.......................................33
ВСТУП
Вивчення процесу походження держави і права має не тільки чисто пізнавальний, академічний, але і політико-практичний характер. Воно дозволяє глибше зрозуміти соціальну природу держави і права, їхні особливості і риси, дає можливість проаналізувати причини й умови їхнього виникнення і розвитку. Дозволяє чіткіше визначити усі властивості їхніх функцій — основні напрямки їхньої діяльності, точніше установити їхнє місце і роль у житті суспільства і політичної системи. Сучасність не відрізняється від минулого і майбутнього. Вона лише нова, важлива віха в історії. Сьогодення, втілюючи в собі різнобічні, складні, часом суперечливі тенденції минулого, заперечує віджиле, наділяє перспективне іншою якістю, породжує тим самим нові тенденції і явища, що закладають передумови майбутнього. Відповідно, щоб зрозуміти сучасні державу і право потрібно знати як вони виникли, які основні етапи пройшли у своєму розвитку, які причини впливали на їхнє утворення, становлення, розвиток, зміну їхньої форми і змісту.
Теорія держави і права вивчає розмаїтість першопричин утворення і розвитку держави і права. При цьому особливе значення надається зміні організаційно-виробничої структури суспільства. Кардинально ускладнилося в період розкладання первісно-общинного ладу буття суспільства, погроза його ослаблення, розпаду і навіть загибелі породжує необхідність в особі, що стоїть над ним, що регулює силу, а звідси й державу, що забезпечує її життєздатність і цілісність. Цей тривалий і складний процес поступово здобував усе більш чітко виражений політичний характер. В міру поглиблення соціального розшарування населення механізм держави усе більш виявлявся у володінні верхів суспільства, що ставлять його на службу в першу чергу своїм інтересам.
Надалі необхідність держави і права обумовлюється всією сукупністю причин усілякого, насамперед, загальнонаціонального порядку. Держава і право виступають як визначене вираження цивільної спільності, здобуваючи при цьому ту, чи іншу ступінь відносної самостійності. Вони починають функціонувати, багато в чому підкоряючись своїй внутрішній закономірності розвитку. Кожна країна формує неповторний, індивідуальний образ національної державності. Загальні закономірності розвитку держави і права в кожній країні виявляються неоднозначно. Теорія держави і права, спираючи на наукові результати історико-юридичних досліджень, формулює, відкриває найбільш загальні закономірності розвитку і функціонування держави і права.
І.ОГЛЯДОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ТЕОРІЙ ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА
Серед теоретиків держави і права ніколи не було раніш і в даний час немає не тільки єдності, але навіть спільності поглядів у процесах походження держави і права. При розгляді даного питання ніхто, як правило, не бере під сумнів такі, наприклад, загальновідомі історичні факти, що першими державно-правовими системами в Стародавній Греції, Єгипті, Римі й інших країнах були рабовласницькі держава і право. Ніхто не заперечує того факту, що на території нинішньої Росії, Польщі, Німеччини і ряду інших країн ніколи не було рабства. Історично першими тут виникали не рабовласницькі, а феодальні держави і право.
Не обговорюються і багато інших історичних фактів, що стосуються походження держави і права. Однак цього не можна сказати про всі ті випадки, коли мова йде про причини, умови, природу і характер походження держави і права. У світі завжди існувало й існує безліч різних теорій, що пояснюють процес виникнення і розвитку держави і права. Це цілком природно і зрозуміло, тому що чи не кожна з них відображає різні погляди і судження різних груп, громад, націй і інших соціальних общин на даний процес або погляди і судження однієї і тієї ж соціальної спільності на різні аспекти даного процесу виникнення і розвитку держави і права.
Більшість істориків, учених-юристів розрізняють шість основних теорій походження держави:
1. теологічна теорія;
2. патріархальна теорія;
3. органічна теорія;
4. теорія насильства;
5. психологічна теорія;
6. теорія суспільного договору (природного права)
7. історико-матеріалістична теорія.
Теологічна теорія була однією з перших теорій походження держави і права і пояснювала їхнє виникнення божественною волею. Її представниками були численні релігійні діячі Стародавнього Сходу, середньовічної Європи (Хома Аквінський - XIII в.), ідеологія Ісламу і сучасної католицької церкви (Ж. Маритен). Теологічна теорія не розкриває конкретних шляхів, способів реалізації цієї божественної волі (а вона може укладатися в будь-яку іншу концепцію). У той же час теорія відстоює ідеї непорушності, вічності держави, необхідності загального підпорядкування державній волі як влади від Бога, але разом з тим і залежності самої держави від божественної волі, що виявляється через церкву й інші релігійні організації.
Теологічну теорію не можна довести, як не можна і прямо спростувати: питання про її істинність стоїть разом з питанням про існування Бога, Вищого розуму, тобто це, у кінцевому рахунку, питання віри.
Патріархальна теорія також як і теологічна теорія виникла в Стародавній Греції. Її засновником був Арістотель (III в. до н.е.), однак подібні ідеї висловлювалися й у порівняно недавні часи (Фільмер, Михайлівський і інші).
Зміст цієї теорії полягає в тому, що держава виникає з родини, що розростається з покоління в покоління. Глава цієї родини стає главою держави - монархом. Його влада, у такий спосіб - це продовження влади батька, монарх же є батьком усіх своїх підданих. З патріархальної теорії природно випливає висновок про необхідність усіх людей підкорятися державній владі.
Основні положення патріархальної теорії переконливо спростовуються сучасною наукою. Немає жодного історичного свідчення подібного способу виникнення держави. Напроти, встановлено, що патріархальна родина з'явилася разом з державою в процесі розпаду первісно-общинного ладу. До того ж у суспільстві, у якому існує така родина, родинні зв'язки досить швидко руйнуються.
Виникнення органічної теорії зв'язують з успіхами природознавства в XIXв., хоча подібні ідеї висловлювалися значно раніш. Так, деякі давньогрецькі мислителі, у їхньому числі Платон (IV-III ст. до н.е.), порівнювали державу з організмом, а закони держави - із процесами людської психіки.
Поява дарвінізму привело до того, що багато юристів, соціологів стали поширювати біологічні закономірності (міжвидова і внутрішньовидова боротьба, еволюція, природний добір і т.п.) на соціальні процеси. Представниками цієї теорії були Блюнчлі, Спенсер, Вормс, Прейс і інші.1
Відповідно до органічної теорії людство виникає як результат еволюції тваринного світу - від нижчого до вищого. Подальший розвиток призвів до об'єднання людей у процесі природнього добору (боротьба із сусідами) у єдиний організм - держава, у якій уряд виконує функції мозку, керує всім організмом, використовуючи, зокрема, право як передані мозком імпульси. Нижчі класи реалізують внутрішні функції (забезпечують його життєдіяльність), а панівні класи - зовнішні (оборона, напад).
Некоректність органічної теорії походження держави і права визначається наступним. Усе суще має різні рівні прояву, буття і життєдіяльності. Розвиток кожного рівня визначається властивими цьому рівню законами (квантової і класичної механіки, хімії, біології і т.п.). І так само, як не можна пояснювати еволюцію тваринного світу, виходячи лише з законів фізики чи хімії, неможливо поширювати біологічні закони на розвиток людського суспільства.
Теорія насильства також виниклав XIX ст. Її представниками були Л. Гумплович, К.Каутсткий, Е. Дюрінг і інші. Вони пояснювали виникнення держави і пра[1] ва факторами військово-політичного характеру: завоюванням одним плем'ям
(союзом племен) іншого. Для придушення поневоленого племені і створювався державний апарат, приймалися закони. Виникнення держави, таким чином, розглядається як реалізація закономірності підпорядкування слабкого сильному. Історія не пред'являє нам жодного прикладу, — міркував у зв'язку з цим Л.Гумплович у своїй фундаментальній роботі “Загальне навчання про державу”, — де б держава виникала не за допомогою акта насильства, а якось інакше. Крім того, це завжди було насильством одного племені над іншим, воно виражалося в завоюванні і поневоленні більш сильним чужим плем'ям більш слабкого, вже осілого населення.
Посилаючись на приклад утворення держав у Європі та Азії, що виникли, на думку вченого, не інакше, як шляхом насильства, Л.Гумплович робив остаточний висновок. Відповідно до його теорії в наслідок підпорядкування одного класу людей іншому утвориться держава, а з потреби переможців володіти “живими знаряддями” виникли економічна основа античної родини, відносини володарювання, що існували між паном і його слугою.
Оцінюючи цю теорію, слід зазначити, для того щоб могла виникнути держава, необхідний такий рівень економічного розвитку суспільства, що дозволив би містити державний апарат. Якщо цього рівня буде досягнуто, то ніякі завоювання самі по собі не можуть привести до виникнення держави. І для того, щоб держава з'явилася в результаті завоювання, до цього часу повинні дозріти внутрішні умови, що мали місце при виникненні німецьких і угорських держав.
Представниками психологічної теорії, щовиникла в XIX ст., були Г. Тард, Л.И.Петражицький та інші. Вони пояснювали появу держави і права проявом властивостей людської психіки: потребою підкорятися, наслідуванням, свідомістю залежності від еліти первісного суспільства, усвідомленням справедливості визначених варіантів дії і відносин і ін.
Природно, що соціальні закономірності реалізуються через людське поводження і діяльність. Тому властивості людської психіки, що роблять визначений вплив, не є вирішальними, а з іншого боку - сама людська психіка формується під впливом відповідних економічних, соціальних і інших зовнішніх умов.
Теорія суспільного договору (природного права) була сформульована в роботах ранньобуржуазних мислителів: Г. Гроція, Т. Гобса, Д. Лока, Б. Спинози, Ж.-Ж. Руссо, А.Н.Радищева й інших, у XVII-XIII ст. За теорією, до появи держави, люди знаходилися в “природному стані”, що розумілося різними авторами по-різному (необмежена особиста воля, війна всіх проти усіх, загальне благоденство - “золоте століття” і т.п.). Джон Лок (1632-1704) виходив з того, що всяке мирне утворення держав мало у своїй основі згоду народу. Обговорюючи у відомій роботі “Два трактати про правління” з приводу чого, що “з державами відбувається те ж, що і з окремими людьми: вони звичайно не мають ніякого уявлення про своє народження і дитинство”, Лок разом з тим докладно розвивав ідеї щодо того, що “об'єднання в єдине політичне суспільство” може і повинне відбуватися не інакше, як за допомогою “однієї лише згоди”. А це, на думку автора, і є “весь той договір, що існує чи повинний існувати між правителями, що представляють державу”.
У більшість концепцій входить ідея “природного права”, тобто наявності в кожної людини невід'ємних, природних прав, отриманих від Бога чи від Природи. Однак у процесі розвитку людства права одних людей входять у суперечність із правами інших, порушується порядок, виникає насильство. Щоб забезпечити нормальне життя, люди укладають між собою договір про державотворення, добровільно передаючи їм частину своїх прав. Ці положення знайшли своє відображення в конституціях ряду західних держав. Так, у Декларації незалежності США (1776) говориться: “Ми вважаємо самоочевидними істини: що всі люди є рівними і наділені Творцем визначеними невід'ємними правами, до числа яких належить право на життя, на волю і прагнення на щастя; що для забезпечення цих прав люди створюють уряди, справедлива влада яких ґрунтується на згоді керованих”.[2]
Характерно, що в роботах багатьох представників зазначеної школи вклали права народу на насильницьку, революційну зміну, що порушує природні права (Руссо, Радищев і інші). Це знайшло своє відображення й у Декларації незалежності США.
Відзначаючи прогресивність багатьох положень теорії суспільного договору, що протистояла феодальній державі, що панує в цьому суспільстві, сваволі, нерівності людей перед законом, варто вказати все-таки на те, що немає переконливих наукових даних, що підтверджують реальність цієї теорії. Чи можна уявити собі можливість того, щоб десятки тисяч людей могли домовитися між собою при наявності гострих соціальних протиріч між ними і при відсутності вже існуючих владних структур? Ігнорує ця теорія і необхідність економічних, матеріальних передумов для того, щоб могла виникнути держава.
Виникнення історико-матеріалістичної теорії пов'язано не тільки з іменами К. Маркса і Ф. Энгельса, але і з іменами їхніх попередників, таких, як Л.Моргана. Зміст цієї теорії полягає в тому, що держава виникає як результат природного розвитку первісного суспільства, насамперед економічного, яке не тільки забезпечує матеріальні умови виникнення держави і права, але і визначає соціальні зміни суспільства, що також являють собою важливі причини й умови виникнення держави і права.
Історико-матеріалістична концепція включає два підходи.
Один з них, що у радянській науці, що вирішувала роль виникнення класів, антагоністичним протиріччям між ними, класової боротьби: держава виникає як продукт цієї непримиренності, як знаряддя придушення панівним класом інших класів.
Другий підхід виходить з того, що в результаті економічного розвитку ускладнюється саме суспільство, його виробнича і розподільна сфери. Це вимагає вдосконалення керування, що і приводить до виникнення держави.
ІІ.ПРИРОДНО ІСТОРИЧНА ТЕОРІЯ ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА.
Як показує історичний досвід, головні причини виникнення і розвитку держави і права лежать зовсім не в сфері релігії чи моралі. Вони кореняться в області економіки й у соціальній сфері життя людей.
Наукові дослідження і висновки свідчать про те, що державна організація приходить на зміну родоплемінної організації, право — на зміну звичаям. Саме вони привели до розкладання первісно-общинного ладу і до втрати здатності первісними звичаями регулювати суспільні відносини в нових умовах.
Відомі у всесвітній історії найбільші поділи праці, зв'язані з відділенням скотарства від землеробства, ремесла від землеробства і з появою торгівлі й обміну, привели до швидкого росту продуктивних сил, до здатності людини самоудосконалюватись, що і було потрібно для підтримки життя. Стає економічно вигідним використовувати чужу працю. Військовополонених, яких раніш убивали чи приймали на рівних у свій рід, стали перетворювати в рабів, змушували працювати на себе. Вироблений ними залишковий (понад необхідний для проживання) продукт привласнювали.
У суспільстві спочатку намітилося, а потім у міру поділу праці швидко підсилилося майнове розшарування. З'явилися багаті і бідні. З метою одержання залишкового продукту стала широко використовуватися не тільки праця військовополонених, але і праця своїх родичів. Майнова нерівність спричинила за собою соціальну нерівність. Суспільство поступово, протягом багатьох тисячоріч, розділилося на різні, зі своїми власними інтересами і своїм власним, далеко не однаковим статусом, стійкі групи, класи, соціальні прошарки.
В усій Галії, писав з цього приводу Гай Юлій Цезар, існують тільки два класи людей, що користаються відомим значенням і пошаною, тому що простий народ там тримають на положенні рабів: сам по собі він ні на що не зважується і не приймає участь у зборах. Більшість, страждаючи від боргів, великих податків і образ з боку сильних, добровільно віддаються в рабство знатним, котрі мали над ними усі права панів над рабами.
Розшарування суспільства веде до того, що з загальної маси членів роду виділяється знать — відособлена група вождів, воєначальників, жреців. Використовуючи своє суспільне становище, ці люди привласнювали собі велику
частину військового майна, кращі ділянки землі, давалась величезна кількість худоби, ремісничих виробів, знарядь праці. Свою владу, що стала згодом спадкоємною, вони використовували не стільки для захисту суспільних інтересів, скільки для особистих, для утримання в покорі рабів і незаможних одноплемінників. З'явилися й інші ознаки розкладання первісно-общинного ладу і відповідної йому родоплемінної організації, що поступово стала витіснятися державною організацією.
У нових суспільно-економічних умовах колишня система організації влади — родоплемінна організація, розрахована на керування суспільством, що не знало майнового поділу і соціальної нерівності, виявилася неспроможною перед зростаючими змінами в сфері економіки і соціального життя, що підсилюються протиріччями в суспільному розвитку, перед нерівністю, що поглиблюється. “Родовий лад, — писав Ф.Энгельс у роботі “Про походження родини, приватної власності і держави”, — віджив своє століття. Він був висаджений поділом праці і його наслідком був розкол суспільства на класи. Він був замінений державою”.[3] Державні органи й організації з'явилися в результаті переваги органів і організацій, що склалися в рамках первісно-общинного ладу, частково — шляхом повного виключення останніх.
ІІІ. ПЕРВІСНА ГРОМАДА
а) Суспільна влада і соціальне регулювання в умовах первісної громади.
Людство пройшло у своєму розвитку ряд етапів, кожний з яких відрізнявся визначеним рівнем і характером суспільних відносин: культурних, економічних, релігійних. Найбільш тривалим етапом у житті людського суспільства були часи, коли не існувало держави і права в сучасному змісті слова. Цей період охоплює перше тисячоріччя від появи людини на землі, до виникнення класових суспільств і держав. У науці за ним закріплена назва первісного чи суспільства общинно-родового ладу.
Сучасна антропологія довела, що людина сучасного, кроманьонського типу існує близько 40 тис. років. У цей період людський рід вже почав перехід від біологічної до соцальної еволюції. Тим часом перші державні утворення з'явилися лише біля п'яти тисяч років тому. Звідси випливає, що десятки тисяч років люди сучасного типу існували не знаючи держави. Першою клітинкою людської самоорганізації була громада, її ще називають первісно-родовою громадою - рід, плем'я, їхні об'єднання. У більшості народів світу родовий лад проходить два основних етапи - матріархат і патріархат.
Матріархат, характерний для періоду становлення і первісного розвитку родового ладу. Жінка займає в цей період чільне положення в родовій громаді, тому що вона, по-перше, відіграє важливу роль у добуванні коштів до життя, а по-друге споріднення визначається тільки по жіночій лінії, і всі члени роду вважаються нащадками однієї жінки. Патріархат, стає основною формою громадської організації пізніше. Він виникає з появою суспільного виробництва - землеробства, скотарства, плавки металів. У цій ситуації чоловіча праця переважає над жіночою.
Материнська громада, рід поступається місцем громаді патріархальної, де споріднення ведеться по батьківській лінії.
Первісна родова громада представляла собою об'єднання людей на основі кровного споріднення, спільної колективної праці, спільної власності на знаряддя праці і продукти виробництва. З цих умов виникали рівність соціального стану, єдність інтересів і згуртованість членів роду. У спільній власності, що не була юридично закріплена, первісні громади знаходили певні території, знаряддя праці, господарське начиння, житло. Виробничі продукти, їжа - розподілялися нарівно між всіма членами роду, з урахуванням заслуг кожного. Роди могли переміщатися з однієї території на іншу, але їхня організація при цьому зберігалася. У відомому обсязі існувало особисте володіння власність на зброю, прикраси, і деякі інші предмети. Знаряддя праці були вкрай примітивні.
Органами суспільної влади при суспільному ладі були родові збори: старійшини, вожді, воєначальники виконуючи свою функцію під час війни. Влада носила сугубо суспільний характер. Її носієм була вся родова громада в цілому, що також безпосередньо формувала органи самоврядування. Вищою владою були загальні збори (рада) усіх дорослих членів роду. Рада вирішувала усі важливі питання життя громади, що стосуються виробничої діяльності: релігійних обрядів і т.д. Спеціального апарата, що займався б тільки керуванням, загальними справами роду, не було. Повсякденне керування справами родової громади здійснював старійшина, що обирається на зборах усіма членами роду, як чоловіками, так і жінками. Влада старійшини, а також влада воєначальника і жреця не була спадкоємною. Старійшини обрані на час воєнних дій воєначальники - брали участь у виробничій діяльності родової громади нарівні з іншими її членами.
Суспільна влада при первісному ладі була ефективною й авторитетною. Вона спиралася на свідомість усіх членів роду і моральний авторитет старійшин. У зв'язку з цим можна привести характеристику організації влади в первісному ладі суспільства, що вказував В.И.Ленін: “Ми бачимо панування звичаїв, авторитет, повагу, владу, якою користувалися старійшини роду, бачимо, що ця влада визнавалася іноді за жінками... але ніде не бачимо особливого розряду людей, що виділялися б, щоб керувати іншими, з метою керування постійно.”
Рід був основною, самостійною спільністю. Окремі роди поєднувалися в більш широкі об'єднання - фратії. Фратія була поділена на кілька дочірніх родів, що вказували на походження їх усіх від загального родоначальника. Кілька родинних фратій складали плем'я. Ф.Энгельс відзначав, що рід, фратія і плем'я являли собою три природно зв'язані один з одним ступеня кревного споріднення.
Влада у фратії і племені ґрунтувалася на тих же принципах що й у родовій громаді. Рада фратії являла собою загальні збори всіх її членів. На чолі племені стояла рада, в яку входили представники фратій - старійшини, воєначальники, жреці.
У поемах Гомера видно, що грецькі племена в більшості випадків вже об'єднані в невеликі народності, усередині яких роди, фратії і племена зберегли свою автономію. Організація у цих племен і дрібних народностей була наступною:
1. Постійним органом влади була рада, що спочатку складалася зі старійшин родів, пізніше - з виборчих старійшин.
2. Народні збори. Вони скликались для рішення важливих питань, кожен чоловік міг брати слово. Рішення тут приймалося підняттям руки. Зборам належала верховна влада в останній інстанції.
3. Воєначальник. У греків при пануванні батьківського права посада басилея переходила до сина. Басилей, крім військових, виконував ще й жрецькі й суддівські повноваження.
б) Загальні закономірності походження держави і права. Форми.
Найважливішою ступінню людського прогресу була неолітична революція, що мала місце 10-15 тисяч років тому. У цей період з'явилися шліфовані кам'яні знаряддя, виникли скотарство і землеробство, відбулося помітне підвищення продуктивності праці: людина нарешті стала робити більше, ніж споживала, з'явився надлишковий продукт, можливість нагромадження суспільних багацтв, створення запасів. Людина стала менше залежати від примх природи, і це призвело до значного росту населення. Але разом з тим виникла і можливість експлуатації людини людиною, присвоєння багацтв, що накопичуються. З цього часу з'являється можливість забезпечення великої групи людей, що спеціалізується на виконанні яких-небудь суспільно значимих функцій, що особистої участі в матеріальному виробництві вже не приймає.
Саме в цей період, в епоху неоліту, почалося розкладання первісно-общинного ладу і поступовий перехід до державно-організованого суспільства. Прогресуюче суспільний поділ праці змінює зміст і форми організації громадського життя в сімейних і родових громадах, у фратіях, куріях і племенах. Родоплеменна структура ускладнюється, поступово починає розвиватися поділ соціальних функцій. У цей час поряд з розвитком економіки відбуваються і соціальні зміни. Оскільки все зроблене спільним, а потім перерозподіляється і цей перерозподіл здійснюється вождями і старійшинами, та саме в їхніх руках осідає і накопичуються суспільні надбання. Виникають родоплеменна знать і таке соціальне явище, як “влада-власність”, суть якого в розпорядженні суспільною власністю в силу перебування на визначеній посаді (залишаючи посаду, людина втрачає власність). У зв'язку зі спеціалізацією керування і підвищенням його ролі поступово збільшується частка родоплемінної знаті при розподілі суспільного продукту. Керування стає вигідним. А оскільки поряд із залежністю усіх від вождів і старійшин “за посадою” з'являється й економічна залежність, та все ж продовжує існувати “виборність” осіб, яка стає більш формальною. Це все призводить до подальшого закріплення посад за визначеними особами, а потім до появи спадкування посад.
Поступово виникає особлива стадія розвитку суспільства і форма його організації, що одержала назву “протодержава”.
Для цієї форми характерна: суспільна форма власності, істотний ріст продуктивності праці, осідання накопичених багацтв у руках родоплемінної знаті на основі “влади - власності”, швидкий ріст населення, його концентрація, поява міст, що стають адміністративними, релігійними і культурними центрами. І хоча інтереси верховного вождя і його оточення в основному збігаються з інтересами всього суспільства, однак, поступово з'являється соціальна нерівність, що приводить до усе більшої розбіжності інтересів керуючих і керованих.
Саме в цей період, що у різних народів за часом не збігався, відбувся “поділ” шляхів розвитку людства на “східний” і “західний” . Причини такого поділу полягали в тому, що на сході в силу ряду обставин збереглися громади і, відповідно, суспільна власність на землю. На заході ж громади розпалися, і земля виявилася в приватній власності.
Східний шлях виникнення держави.
Стародавні держави виникли близько 5 тисяч років тому в долинах великих рік, наприклад Нілу, Тигру і Євфрату, Інду, Гангу, Янцзи, тобто в зонах поливного землеробства, що дозволило за рахунок підвищення врожайності різко підвищити продуктивність праці. Саме там були вперше створені умови для виникнення державності: з'явився матеріальний надлишок продукту, що призвів до виникнення апарату керування. Поливне землеробство вимагало величезних по обсягу робіт - побудови каналів, дамб, водопідйомників та інших іригаційних споруджень, підтримки їх у робочому стані, розширення зрошувальної мережі і т.п. Усе це визначало, насамперед, необхідність об'єднання громад під єдиним централізованим керуванням, оскільки обсяг суспільних робіт істотно перевищував можливості окремих родоплемінних утворень. Однак збереглися сільськогосподарські громади і, відповідно, суспільна форма власності на основний засіб виробництва - землю.
Східний шлях формування державності відрізнявся тим, що політичне панування ґрунтувалося на відправленні якої-небудь суспільної функції, посади.
У рамках громади основним призначенням влади ставало керування особливими резервними фондами, у яких концентрувалася велика частина суспільного надлишкового продукту. Це привело до виділення усередині громади особливої групи посадових осіб, що виконують функції общинних адміністраторів, скарбників, контролерів і т.п. Витягаючи зі свого положення ряд вигод і переваг, общинні адміністратори виявлялися зацікавленими в закріпленні за собою цього статусу, прагнули зробити свої посади спадкоємними. У тій мері, у якій їм це вдавалося, общинне “чиновництво” поступово перетворювалося в привілейований замкнутий соціальний прошарок - найважливіший елемент апарата, що складається з державної влади.[4] Отже, однієї з головних передумов як правоосвіти, так і утворення класів по східному типу було використання пануючими шарами і групами сформованого апарата керування, контролю над економічними, політичними і військовими функціями.
Поступово здійснюючи ці функції, родоплемінна знать перетворилася у відособлену соціальну групу (клас, стан, касту), що усе більш відокремлюючись від інших членів суспільства, придбала власні інтереси.
Економіка ґрунтувалася на державній і суспільній формах власності. Існувала там і приватна власність. Верхівка державного апарата мала палаци, коштовності, рабів, однак приватна власність не робила істотного впливу на економіку: вирішальний внесок у суспільне виробництво вносився працею “вільних” общинників. Крім усього “приватний” характер цієї власності був дуже умовний, оскільки свою посаду чиновник втрачав звичайно разом з майном, а нерідко і разом з головою.
Поступово, у міру росту масштабів кооперації колективної трудової діяльності, що зародилися ще в родоплемінних колективах “зачатки державної влади” перетворюються в органи керування і панування над сумами громад, що у залежності від широти економічних цілей складаються в мікро - і макродержави, поєднувані силоміць централізованої влади. У цих регіонах вона прийняла деспотичний характер. Авторитет її був досить високий в силу ряду причин: досягнення в господарській діяльності порозумілості, прагненням і умінням діяти в загально-соціальних цілях; примус також офарбовувався ідеологічно: “влада від Бога”, правитель є носієм і виразником “Божої благодаті”, посередником між Богом і людьми.[5]
У результаті виникає структура, подібна до пірамідою: нагорі (замість вождя) - необмежений монарх, деспот; нижче (замість ради старійшин і вождів) - його найближчі радники, візири; далі - чиновники більш низького рангу і т.д., а в підставі піраміди - сільськогосподарські громади, що поступово втрачали родовий характер. Основний засіб виробництва – земля, формально знаходиться у власності громад. Общинники вважаються вільними, однак фактично, реально усе стало державною власністю, включаючи особистість і життя всіх підданих, що виявилися в безроздільній владі держави, уособленій в бюрократично-чиновницькому апараті на чолі з абсолютним монархом.
Східні держави в деяких своїх рисах істотно відрізнялися одна від одної. Так, у Китаї рабство носило домашній, сімейний характер. В Єгипті - було багато рабів, що поряд з общинниками вносили значний вклад в економіку. Однак, на відміну від європейського, античного рабства, заснованого на приватній власності, у Єгипті більшість рабів були власністю держави (фараона) чи храмів.
Східні держави мали багато загального. Усі вони були абсолютними монархіями, деспотами; володіли могутнім чиновницьким апаратом; в основі їхньої економіки лежала державна форма власності на основні засобів виробництва (влада-власність), а приватна власність мала другорядне значення.
Східний шлях виникнення держави являв собою плавний перехід, переростання первісного, родоплемінного суспільства в державу.
Основними причинами появи держави тут були:
- потреба в здійсненні масштабних зрошувальних робіт у зв'язку з розвитком поливного землеробства;
- необхідність об'єднання в цих цілях значних мас людей і великих територій;
- необхідність єдиного, централізованого керівництва цими масами.
Державний апарат виник з апарата керування родоплемінними об'єднаннями. Виділяючись із суспільства, державний апарат став багато в чому протилежним йому по своїх інтересах, поступово відокремився від іншого суспільства, перетворився в панівний клас, що експлуатує працю общинників.
Варто вказати і на те, що східне суспільство було стагнаційним: протягом століть, а іноді і тисячоліть воно практично не розвивалася. Так, держава в Китаї виникла на кілька століть раніше, ніж у Європі (Греція, Рим). Хоча там мали місце істотні соціальні потрясіння (іноземні завоювання, селянські повстання, у тому числі і переможні, і т.п.), вони приводили лише до зміни царюючих династій, саме ж суспільство аж до початку XX ст. залишалося в основному незмінним.
Західний (європейський) шлях виникнення держави.
На відміну від східного шляху, що мали універсальний характер, західний шлях був явищем свого роду унікальним. Однак треба мати на увазі, що саме західне суспільство стало “локомотивом історії”, саме європейські держави в короткий історичний термін значно обігнали раніше виниклі східні й у вирішальному ступені визначили весь хід людського прогресу.
Ведучим державотворним фактором на території Європи був класовий поділ суспільства. Тут на стадії протодержави, формою якої була “військова демократія”, відбувалося інтенсивне формування приватної власності на землю, а також на інші засоби виробництва - худобу, рабів.
Ф. Энгельс відзначав, що в найбільш “чистому” виді це можна спостерігати на прикладі Древніх Афін, де держава розвивалася, частино утворивши органи родового ладу, частино витісняючи їх шляхом упровадження нових органів, замінивши їх поступово дійсними органами влади. Місце “збройного народу” займає збройна “публічна влада”, що вже не збігається із суспільством, відчужена від нього і готова виступити проти народу.[6]
Уже на ранньому етапі розкладання общинного ладу спостерігається економічна нерівність: в аристократів (героїв, базилевсів) земельних наділів, рабів, худоби, знарядь праці більше, ніж у рядових общинників. Поряд з рабством, що носило переважно патріархальний характер, коли рабів використовувалися як домашню прислугу і вони не були основною продуктивною силою, з'являється наймана праця, батрацтво безнаділених общинників. В міру розвитку приватної власності росте вплив економічно сильної групи, що прагне послабити роль народних зборів, базилевса (виступаючого воєначальником, верховним жерцем, верховним суддею) і передати владу своїм представникам.
Тертя, між спадкоємною аристократією і масами, що приймали з часом дуже гострі форми, обтяжувалася боротьбою за владу іншої групи власників приватної власності, нажитої морським грабежем і торгівлею. У кінцевому рахунку, найбільш багаті власники почали займати відповідальні державні посади - панування родової знаті було ліквідовано.
Отже, для генезису Афінської держави характерно те, що вона виникла безпосередньо і, насамперед із класових антагонізмів. Поступово формована приватна власність стала базою, фундаментом для твердження економічного панування імущих класів. У свою чергу, це дозволило опанувати інститутами публічної влади і використовувати їх для захисту своїх інтересів. У літературі Афіни нерідко називаються класичною формою виникнення державності.2
У Древній Спарті особливості виникнення держави були обумовлені слідуючими обставинами: спартанська громада завоювала сусідні території, населення яких перетворилося в общинних, а не особистих рабів-ілотів, чисельність яких багаторазово перевищувала чисельність спартанців. Необхідність керувати ними і тримати в покорі зажадала створення нових органів влади, нового апарату. Разом з тим прагнення не допустити майнової нерівності, а, отже, і соціальної напруженості серед “корінних” спартанців – недопущення в цих умовах приватної власності на рабів і на землю, що, залишаючись у державній власності, поділялася на рівні ділянки по числу повноправних жителів. Постійна погроза повстання ілотів і інших обставин привели до того, що Спарта стала аристократичною республікою з дуже твердими, навіть терористичними методами керування і збереженими значними пережитками первісно-общинного ладу. Жорстокість режиму, що проводив лінію на зрівняльність, сприяла, як би консервації порядків, що існували, не давала виникнути тій соціальній силі, що могла б прискорити ліквідацію залишків родоплемінної організації.
У Римі процес формування класів і держави в силу ряду причин гальмувався, і перехідний до держави період розтяглядався сторіччями. У боротьбі, що тривала 200 років між двома групами вільних членів римського родоплемінного суспільства плебеї виривали в патриціїв одну поступку за іншою. У результаті цих перемог громадська організація Рима стала займати значну демократичність. Приміром, затвердилася рівноправність усіх вільних громадян, закріпився принцип, відповідно до якого всякий громадянин був одночасно хліборобом і воїном, установилося і вагоме соціально-політичне значення общинної землі. Усе це сповільнювало розвиток майнової і соціальної нерівності в середовищі вільних громадян і формування приватної власності як важливого фактора класоутворення.
Положення змінилося лише до кінця II ст. до н.е. з початком масового обезземелювання селян. З іншого боку, у результаті завоювань, що не припинялися, у містах і сільських місцевостях накопичується така маса рабів, що римська родина, яка традиційно виконувала децентралізована функцію придушення, утримання і покори невільних, виявилася не в змозі її здійснювати. (Між II ст. до н.е. і II ст. н.е. з 60-70 млн. населення всієї Римської імперії повноправних вільних громадян нараховувалося не більш 2 млн. чоловік.) Зрештою, необхідність зменшувати зіткнення різних соціальних груп неосяжної імперії й утримувати в покорі підвладні і залежні експлуатовані народи привела в II ст. до н.е. до створення могутньої державної машини.
У головному й основному процес правоосвіти в Римі був таким же, як і в Афінах. Розкладання родоплемінного ладу йшло тим же шляхом, що й у Греції. Так само, як і в Греції, економічно сильна група поступово захопила владу, формуючи вигідні їй органи. Однак у Римі в ці процеси рішуче втрутилася третя група населення - плебеї. Представники сторонніх племен, особисто вільні, не зв'язані з римським родом, вони мали торгове і промислове багацтво. Економічна могутність плебеїв зросла.
Трохи іншим шляхом йшло становлення франкської держави. Німецькі племена довгий час служили постачальниками для могутнього сусіда - Рима. Якщо положення Греції і Рима сприяло прискореному скасуванню патріархального коштуючи, то ці ж природні умови в Німеччині до визначеного моменту створювали можливості для деякого розвитку продуктивних сил у рамках родового суспільства. Рабовласництво в тім виді, в якому воно існувало в Середземномор'ї, було економічно навіть не вигідно. Общинники, що розорялися, попадали в залежність від багатих, а не в рабство, що сприяло тривалому збереженню колективної форми господарювання. Військові потреби, а також напівкочове землеробство сприяли збереженню колективної форми господарській-хазяйновитої-господарчої-суспільно-господарської організації, у якій рабам просто не могло бути місця. Тому там майнова диференціація і соціальне розшарування поступово привели до формування протофеодального суспільства.1
Завоювання франками значних територій Римської імперії, з одного боку, із всією очевидністю показало нездатність родоплемінного устрою забезпечити панування на них, а це сприяло утворенню держави ранньофеодального типу. З іншого боку, це завоювання зруйнувало рабовласницькі порядки і прискорило перехід до феодалізму на землі, як ніколи могутньої Римської імперії.
Даний приклад виникнення феодальної держави не є винятковим. Таким же шляхом йшов розвиток і багатьох інших держав на території Європи, таких як Ірландія, Древня Русь та інші. Розглядаючи процес виникнення держав у різних країнах і на різних континентах можна помітити, що при всій розмаїтості форм і шляхів існують деякі загальні закономірності, характерні для всіх суспільних формацій.
Основні причини появи держав були наступні:
— Необхідність удосконалювання керування суспільством. Це ускладнення, у свою чергу, було зв'язано з розвитком виробництва, появою нових галузей, поділом праці, зміною умов розподілу суспільного продукту, відокремленням соціальних структур, їхнім укрупненням, ростом чисельності населення, що проживає на визначеній території, і т.п. Старий апарат керування не міг забезпечити успішне керівництво цими процесами.
— Необхідність організації великих суспільних робіт, об'єднання в цих цілях великих мас людей. Це особливо виявлялося в тих регіонах, де основою виробництва було поливне землеробство, що вимагало будівництва каналів, водопідйомників, підтримки їх у робочому стані і т.п.
— Необхідність придушення опору експлуатованих. Процеси, що відбуваються при розкладанні первісного суспільства, з неминучістю приводять до поділу суспільства, до появи багатих і бідних, до виникнення експлуатації меншістю більшості, а разом з тим до появи соціальних антагонізмів і опору тієї частини суспільства, що піддається експлуатації.
— Необхідність підтримки в суспільстві порядку, що забезпечує функціонування суспільного виробництва, соціальну стійкість суспільства, його стабільність, у тому числі і стосовно зовнішнього впливу з боку сусідніх держав чи племен. Це забезпечується, зокрема, підтримкою правопорядку, застосуванням різних мір, у тому числі і примусових, для того, щоб усі члени суспільства дотримувались норми права, що зароджується, у тому числі і ті, котрі сприймаються ним, як ті, що не відповідають їхнім інтересам.
— Необхідність ведення воєн, як оборонних, так і загарбницьких. Нагромадження суспільних багацтв, що відбувається в, цей період приводить до того, що стає вигідним жити за рахунок грабежу сусідів, захоплюючи цінності, худобу, рабів, обкладаючи сусідів даниною, поневолюючи їх. У плані підготовки і ведення воєн держава має значно великі можливості, чим первісне суспільство. Тому поява якої-небудь держави неминуче приводить до того, що його сусіди чи поневолюються, чи в свою чергу, ведуть завойовницьку політику.
У більшості випадків зазначені вище причини діяли сукупно, у різних сполученнях. При цьому в різних умовах (історичних, соціальних, географічних, природних, демографічних і інших) головними, вирішальними могли ставати різні з зазначених причин. Так, для більшості східних держав найбільше значення мала необхідність удосконалювання керування й організації великих суспільних робіт. Для виникнення Афінської і Римської держав значно велику роль зіграли процеси класоутворення і необхідність у цьому зв'язку придушення експлуатованих класів.
Право формується одночасно і паралельно з державою (а у визначеному змісті) і раніш держави. Їхнє виникнення взаємозалежне і взаємозалежне. Кожен новий крок у розвитку держави приводить до подальшого розвитку правової системи, і навпаки.
При аналізі своєрідності і динаміки процесів правоосвіти в різних народів варто враховувати теоретико-методологічні положення, сформульовані Ф. Энгельсом у роботах “Походження родини, приватної власності і держави”, “Анти-Дюрінг” і ін. Энгельс зробив висновок, що “усяка політична влада ґрунтується спочатку на якій-небудь економічній, суспільній функції і зростає в міру того, як члени суспільства внаслідок розкладання первісних громад перетворюються в приватних виробників і, отже, ще більше збільшується відчуженість між ними і носіями загальних, суспільних функцій”. В іншій роботі він знову повертається до цієї думки: “Первісне суспільство шляхом простого поділу праці створювало собі особливі органи для захисту своїх загальних інтересів. Але згодом ці органи, і головний з них — державна влада, служачи своїм особливим інтересам, зі слуг суспільства перетворилися в його володарів”1 , причому виникнення апарата державної влади не є результатом зусиль тільки пануючого класу, це продукт суспільства в цілому на відомій ступіні його розвитку.
в) Держава і публічна влада первісної громади: ознаки і відмінності.
Перехід від первісно-общинного ладу до державно-організованого суспільства супроводжується утворенням територіальної громади і розвитком центрів племінного життя — укріплених міст. Склад територіальної громади визначався вже не родинними відносинами, а розселенням в одній місцевості, сусідством. З цього моменту територія стає важливим фактором у процесі формування державності.
Перехід від родоплемінного самоврядування до державного керування тривав сторіччями і проходив через ряд етапів. Однією з перехідних форм була військова демократія, у якій були вже зачатки військово-насильницького придушення. Ці і подібні їм форми являли собою політичну організацію суспільства. Традиційна родоплемінна організація була вже не в змозі ефективно врегулювати тертя і конфлікти, усе більш дестабілізувалися традиційні порядки. У результаті суспільна влада і система норм родоплемінного суспільства випробували кризу і поступово руйнувалися. Об'єктивна реальність вимагала пошуку інших механізмів регуляції, якими стали право і держава.
Родоплемінна структура ускладнюється, поступово починає розвиватися поділ соціальних функцій. Разом з їхнім поділом змінюється характер влади.
Наприклад, у німецьких племенах у часи Цезаря і Тацита всі їхні члени обробляють землю, пасуть худобу, беруть участь у військових походах, ходять на народні збори. Пізніше, до V-VI ст. н.е., коли завойовники-германці розселилися на великих територіях, положення змінилося. Війни велися тепер десь далеко, багато общинників не бажали брати участь у далеких походах. Це викликало чисельний ріст дружини, зайнятої насамперед війною. Збільшується число наближених короля, серед них виділяються служителі культу — духівництво. Таким чином, общинники, що раніш займалися всіма справами соціуму, силою речей примушуються займатися чимось одним. Сполучення військових і господарських функцій стає усе менш можливим. У результаті подібної спеціалізації з'являється значна група людей, що не бере участь у створенні матеріальних цінностей. Вони воюють, виконують судові і поліцейські функції, тобто все те, що присуще державі, як утіленню вже не суспільної, а державної влади.
Однак суспільний характер влади і керування, що існувало у роді, зникло не відразу. Поява майнової нерівності зі спадкуванням майна дітьми (у противагу роду)... усе приватне звертання військовополонених у рабів і т.д. відноситься до того періоду історії, коли первісна демократія трансформувалася у військову демократію - особливу й останню форму древнього народоуправління. Ця форма містила в собі військового вождя, рада вождів і народні збори. І хоча роль народних зборів і інших суспільних інститутів у цей період була ще дуже значна, органи родового ладу почали поступово влаштовувати свої характерні риси. У цей період древньої історії, держава на відміну від соціальної організації первісно-общинного ладу мала наступні ознаки:
1. Установа особливої публічної влади, що уже не збігається безпосередньо з населенням.
2. Поділ даної держави по територіальних одиницях.
3. Стягування податків з населення й одержання від нього позик для змісту апарат державної влади.
4.Передова суспільна думка прийшла до висновку, що держава на відміну від державної організації влади характеризується єдиною територією, з проживаючим на її території населенням, і владою, що поширюється на населення, що проживає на даній території.
Але всім державам історії і сучасності притаманні загальні ознаки. Які ці ознаки?
По-перше, держава являє собою єдину територіальну організацію політичної влади в масштабі всієї країни. Державна влада поширюється на все населення в межах визначеної території. Територіальний поділ населення на відміну від кровно-родинних зв'язків між членами суспільства породжує новий соціальний інститут - чи громадянське підданство іноземців і осіб без громадянства. Територіальна ознака обумовлює характер формування і діяльність апарата держави з обліком його просторового розподілу. Здійснення влади по територіальному принципу веде до встановлення його просторових меж - державного кордону. Територіальна ознака зв'язана із федеративним пристроєм держави, у границях якого проживає населення, що належить до різних націй і народностей. Держава має територіальне верховенство в межах своїх границь. Це означає єдність і повноту законодавчої, виконавчої і судової влади держави над населенням. Територія не породжує держави. Вона творить простір, у межах якого держава поширює свою владу. Тло, і населення, і територія є необхідними матеріальними передумовами виникнення й існування держави. Немає держави ні без території, ні без населення.
По-друге, держава - особлива організація політичної влади, що має спеціальний апарат керування суспільством для забезпечення його нормальної життєдіяльності. Механізм держави є матеріальним вираженням державної влади. Через систему своїх органів держава здійснює керівництво суспільством, закріплює і реалізує режим політичної влади, захищає свої границі. До важливих державних органів які були присущі всім історичним типам і різновидам держави, відносяться законодавчі, виконавчі і судові. Особливе значення в механізмі держави займали органи, що здійснюють примусові, каральні функції.
По-третє, держава організує громадське життя на правових початках. Правові форми організації життя суспільства присущі саме державі. Без права, законодавства, держава не в змозі керувати суспільством, забезпечувати реалізацію прийнятих їм рішень.
По-четверте, держава надає суверенну організацію влади. Суверенітет держави - це властивості державної влади, що виражається у верховенстві і незалежній державі стосовно іншої влади усередині країни, а також у сферах міждержавних відносин при строгому дотриманні загальновизнаних норм міжнародного права.
Суверенітет - збірна ознака держави. Він концентрує в собі всі найбільш істотні риси державної організації суспільства. При відомих умовах суверенітет держави збігається із суверенітетом народу. Суверенітет народу означає верховенство народу, його право самому вирішувати свою долю, питання державного і суспільного розвитку, формувати напрямок політики своєї держави, склад його органів.
Поняття державного суверенітету зв'язано з поняттям національного суверенітету. Національний суверенітет означає право націй на самовизначення аж до відділення й утворення самостійної держави.
Такі найбільш загальні ознаки держави, що характеризують його як специфічну організацію суспільства. Самі по собі вони не дають повного уявлення про сутність і соціальне призначення держави в його історичному розвитку. Далі з удосконалюванням громадського життя, самої людини, з його соціальної політичної зрілості змінювалася держава. Її загальні ознаки, залишаючись незмінними, наповняється новим, більш раціональним змістом.
г) Походження права. Особливості права і соціальних норм первісної громади.
Про появу ознак держави в будь-якій країні свідчить, насамперед, виділення із суспільства особливого прошарку людей, що не роблять матеріальних чи духовних благ, а зайнятих лише управлінськими справами. Про це ж свідчить наділення даного прошарку людей особливими правами і владними повноваженнями; введення різних податків і всіляких податків, позик; поява на постійній основі особливих загонів збройних людей, дружин, які захищали територію і суспільство від нападу.
Про появу ознак державної організації суспільства і витисненні їй первіснообщинної організації свідчать і інші фактори. Крім усього іншого вони вказують на те, що держава не нав'язується суспільству ззовні. Воно виникає на його основі природним шляхом. Разом з ним воно розвивається й удосконалюється.
Аналогічні процеси відбуваються з державною (чи публічної) владою, що є ознакою держави. Будучи нерозривно зв'язаним з державою, право в силу тих же причин, що і держава, з'являється у світі і під впливом тих же економічних, соціальних і політичних процесів змінюється.
До появи майнового поділу населення і соціальної нерівності суспільство не мало потребу в праві. Воно цілком могло обходитися й обходилося за допомогою звичаїв, що спиралися на владу авторитету рад старійшин, які і регулювали усі суспільні відносини. Однак положення докорінно змінилося, коли з'явилися групи, шари і класи зі своїми власними, суперечними один одному і протиборчими інтересами.
Колишні звичаї, розраховані на повну рівність членів суспільства і на добровільне дотримання правил, що містяться в них, у нових умовах виявилися неспроможними. З'явилася життєва необхідність у нових правилах — регуляторах суспільних відносин, які б враховували корінні зміни в суспільстві і забезпечувалися б не тільки силою суспільного впливу, але і державним примусом. Таким регулятором стало право.
Найважливішими ознаками, що свідчили про його появу, стали, на думку дослідників, що випливають: соціальне і майнове розшарування в суспільстві; поява класів-антагоністів — бідних і багатих, пригноблених і гнобителів; поступове зосередження приватної власності і права на неї в одних руках і повна їхня відсутність в інші; поява, поряд з майновими, сімейно-шлюбних і інших правовідносин. Соціальне регулювання приходить у людське співтовариство від далеких предків, а його розвиток йде разом з розвитком людського суспільства. При первіснообщинному ладі основним регулятором суспільних відносин були звичаї. Вони закріплювали вироблені століттями найбільш раціональні, корисні для суспільства варіанти поводження у визначених ситуаціях, передавалися з покоління в покоління і відображали в однаковій мірі інтереси всіх членів суспільства, звичаї змінювалися дуже повільно, що цілком відповідало темпам зміни самого суспільства, що відбувалися в той період.
У первісному суспільстві діяли визначені правила поведінки - соціальні норми. Соціальні норми первісного суспільства, що як існує там влада, були продуктом історичних умов, що не знали відносин панування і поневолення. Соціальні норми виражали волю всіх членів роду, у силу чого, як правило, виповнювалися добровільно. Ніякого розходження між правами й обов'язками не існувало: право сприймалося як обов'язок, а обов'язок, наприклад, служба в ополченні чи участь у народних зборах, як право. І правом, і обов'язком являлися також кровна помста чи колективна праця, полювання і т.д. Якщо ж існуючі правила порушувалися окремими особами, то примусові міри виходили від усього роду в цілому, як уже говорилося.
До соціальних норм відносилися головним чином звичаї - історично сформованого правила поведінки, що ввійшли в звичку в результаті багаторазового застосування протягом тривалого часу і стали природньою потребою людей. Звичаї були природним породженням самого первісно-общинного ладу, результатом і необхідною умовою його життєдіяльності. Звичаї виникали в зв'язку із суспільною потребою охопити загальними правилами щодня повторювані акти виробництва, розподілу й обміну продуктів, створити такий порядок, при якому окрема людина була б підлегла загальним умовам виробництва. Слід зазначити той факт, що деякі, дуже важливі звичаї первісного суспільства, не могли бути ні відкриті, ні винайдені, ні навіть породжені повторенням відомих процесів. Рівність усіх членів суспільства, включаючи жінок, випливало з наявних відносин первісно-общинного ладу, як природничо-історичний результат розвитку первісної форми колективу. Рівність існувала тому, що не було ґрунту для нерівності й останнє не визнавалося як щось можливе, що не виключало авторитету і визнання особливих якостей. Те ж саме можна сказати про звичаї спільної земельної власності.
Спільна власність на землю і знаряддя праці, рівність членів суспільства і кровний зв'язок, що лежить в основі родів і племен, тобто тієї всієї суспільної структури, що прийшла на зміну орді, складає в сукупності дійсна підстава для всієї маси звичаїв, незважаючи на їхню розмаїтність. Можливість закріплення звичаїв, правил, нав'язаних людині в силу взаємної залежності індивідів, між якими поділена праця, породили трудові процеси, сформувавши мову із здатністю до спілкування абстракціями.
Багато звичаїв були одночасно нормами первісної моралі і релігії, були зв'язані відправленням укорінених обрядів і ритуалів. Наприклад, природний поділ функцій у трудовому процесі і навіть найпростішому розмежуванні обов'язків між чоловіком і жінкою, дорослим і дитиною розглядається одночасно і як звичай, і як норма моралі, і як веління релігії.
Прийняття норм поводження, що існували, як “свої”, безумовна солідарність з ними була зв'язана і з тим, що первісна людина не відокремлювала себе від суспільства, не уявляла себе окремо від роду і племені. І оскільки всі норми розцінювалися як понад правильні, справедливі, то, природно, у багатьох народів за змістом цих норм, а нерідко і за самими нормами і їхньою сукупністю закріпилися такі найменування, як “право”, “правда” і т.п. У цьому змісті право з'явилося раніш держави і забезпечення його реалізації, дотримання всіма правових розпоряджень було причиною виникнення держави.
Так чи інакше, у будь-якому державно-організованому суспільстві норми права зводяться в закон, підтримуваний і забезпечений державою. Правове регулювання суспільних відносин стає найважливішим методом державного керівництва суспільством. Але в той же час виникає і протиріччя між правом і законом, оскільки останній перестає виражати загальну справедливість, відбиває інтереси тільки частини, і, як правило, меншої частини, суспільства.
ВИСНОВОК
В ідеалі держава повинна служити кожний людині, створювати всі необхідні умови для того, щоб вона могла максимально виявляти і розвивати свої здібності і дарування, тому що людина – вища з усіх світових цінностей. У дійсності відносини між людиною і державою більш складні і суперечливі. Століттями між людиною і державою складалися відносини відчуження і ворожнечі. Для раба і підданого рабовласницька і феодальна держава виступала як далека і ворожа сила. Вони не мали прав, а тільки несли обов'язку перед державою і тому не могли стати особистостями. З початком ери капіталізму, відносини між людиною-громадянином і державою круто міняються. Громадянин стає носієм прав і обов’язків, що додають йому автономний, незалежний від держави статус. На державу ж покладається обов'язок захищати і гарантувати ці права і обов’язки.
На розвиток цивільних прав і обов’язків великий вплив зробила ліберально-демократична доктрина, що акцентувала увагу на особистісному аспекті демократії, на непорушності невідчужуваних прав і воль людини, на обмеженні втручання держави в особисте життя людини, на можливості людини звернутися зі скаргою на державні органи в незалежний суд. Правда, основ ідеалізувати відносини між громадянином і капіталістичною державою не спостерігається. І тут виникали антидемократичні (фашистські й авторитарні) режими, що перетворювали людину в придаток державної машини; не завжди держава захищає людину від убогості, соціальної і національної дискримінації.
Конституція України закріпила такі взаємини людини і держави, що у цілому відповідають сучасному розумінню демократії. У демократичній державі силові органи влади необхідні для того, щоб будь-яка людина була захищеною від сваволі і насильства, відчувала своє достоїнство і виступала, як повноправний партнер держави. Іншими словами, уся міць держави повинна забезпечувати охорону і захист прав особистості.
У Конституції України підкреслюється, що загальновизнані принципи і норми міжнародного права і міжнародні договори України є складовою частиною її правової системи. А тому державні органи, посадові особи зобов'язані будувати свою діяльність відповідно до них.
C писок використаної літератури
1. Байтин М.Г. Государство и политическая власть. – Изд. Саратовского Университета,1972
2. Гегель Г.В. Философия права. –Мысль.-1990
3. Энгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и государства.-М.:1970
4. Основи держави і права: Навч. Посібник / Гусарєв С. Д., Калюжний Р. А., Колодій А.М. та ін.; За ред. Колодія А.М. та Олійника А.Ю. – К.: Либідь, 1997. – 208с.
5. Конституція України. – К:.1996
6. Лазарев В.В. Общая теория права и государства. –М.:Юрист, 2000.-500с.
7. Матузова Н. Теория государства и права. – М., 1997. Гл.2
8. История политических и правовых учений. Учебник под ред. Нерсисанца В.С. – М.: юрид. лит. 1996
9. Пиголкин А.С. Общая теория права. - 1995
10. Рабінович П.І. Основи загальної теорії права та держави. – М.,1994
11. Скакун О.Ф. Теория правового государства в дореволюционной России // Советское государство и право. №2,-1990
12. Шмоткін О. В. Право: єдність сутності і відмінності проявлення./ Правова система України. Теорія і прктика. – К.: 1993
13. Бачило И.Л. Факторы, влияющие на государство // Государство и право. - 1993. - № 2
14. Гулиев В.Е. Российское государство. Состояние и тенденции // Политические проблемы теории государства. - М.: ИГПРАН 1993г.
15. Юридична термінологія: Довідник / В.В. Головченко, В.С. Ковалівський. – К.: Юріком – Інтер, 1998.-224с.
16. Словник юридичних термінів (російсько-український). – К: Юріком, 1994.-322с.
Державна податкова адміністрація України
Академія державної податкової служби України
Факультет юридичний
Кафедра теорії та історії
держави і права
Курсова робота
з предмету “Теорія держави та права”
НА ТЕМУ: Основні теорії походження держави та права
Виконав:
Студент групи ПБ – 16
Німенко Вадим В’ячеславович
Науковий керівник:
старший викладач
Фалалєєва Людмила Григорівна
м. Ірпінь, 2001рік.
[1] Бачилло И. Л. Факторы, влияющие на государство// Государство и право.-1993.-№2.-С.18
[2] Бачилло И. Л. Факторы, влияющие на государство// Государство и право.-1993.-№2.-С.24
[3] Энгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и государства. - М.:1970.-С.243-247
[4] Гулиев В.Е. Российское государство. Состояния и тенденции // Политические проблемы теории госсударства.-М.:ИГПРАН,1993.-С.15
[5] Лазарев В.В. Общая теория права и государства. – М.:Юрист,2000.-С.120
[6] Энгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и государства. – М.: 1970,-С.169-176
2 Пиголкин А.С. Общая теория права. –М.:1995.-С.61
1 Пиголкин А.С. Общая теория права.-.М.:1995.-С.-56-60.
1 Энгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и государства. – М.: 1970,-С.183-206