Реферат: Сторони в цивільному процесі

ПЛАН

Вступ

1. Поняття сторін в цивільному процесі.

2. Принцип процесуальної рівноправності сторін.

3. Процесуальні права і обов’язки сторін.

4. Процесуальна співучасть.

5. Заміна неналежної сторони.

6. Процесуальне правонаступництво.

Використана література.

Вступ

Сучасний політичний та соціально-економічний розвиток України визначається удосконаленням законодавства, яким закріплено правове становище громадян, організацій і їх об’єднань та встановлюються гарантії реалізації і захисту їх прав і свобод, визначених конституцією й іншими законами України. Конституційні норми в яких вони закріплені, виступають основою для деталізації в галузевому законодавстві регулювання всіх аспектів їх дій і для визначення юридичних гарантій їх реалізації, і для встановлення процесуального порядку (процесуальних норм) захисту суб’єктивних майнових і особистих немайнових (цивільних) прав, охоронюваних законом інтересів і свобод, у тому числі також засобами цивільного процесуального права.

Захист цивільних прав здійснюється в установленому порядку судом, арбітражним або тритейським судом, тощо. Суди роззглядають справи по спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових, кооперативних та інших правовідносин, якщо однією з сторін у спорі є громадянин (ст. 24 ЦПК).

Цивільно-процесуальне право - це сукупність і система правових норм, предметом регулювання яких є суспільні відносини в сфері здійснення правосуддя в цивільних справах. Такі відносини визначають процесуальний порядок провадження в цивільних справах, встановлений Цивільно-процесуальним кодексом України та іншими законами України. Цей порядок складається з провадження по розгляду і вирішенню справ по спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових та ін. правовідносин, і справ окремого провадження, тобто з провадження в цивільній справі.

Процесуальний порядок провадження в цивільних справах як предмет цивільного права визначається: системою процесуальних дій які виконуються судо, органом судового виконання, учасниками процесу; змістом, формою, умовами виконання процесуальних дій; системою цивільних процесуальних дій; системою процесуальних прав і обов’язків суб’єктів правовідносин, які визначають зміст цивільних процесуальних дій; гарантіями реалізації цивільно процесуальних прав і обов’язків.

Сукупність цивільно-процесуальних прав і обов’язків та процесуальних дій по їх реалізації становить зміст процесуальної діяльності суб’єктів цивільно-процесуальних правовідносин: судів - по розгляду і вирішенню цивільних справ по перевірці законності та обґрунтованості поставленого у справі рішення; органу судового виконання - по примусовій реалізації судового рішення; осіб які беруть участь у справі, - по захисту суб’єктивних майнових та особистих немайнових прав, державних і громадських інтересів; інших учасників цивільного процесу - по сприянню судові, органу судового виконання і особам, які беруть участь у справі, в здійсненні покладених на них процесуальних функцій.

У цьому контексті набуває актуальності проблема правового становища сторін в цивільному. Особливе значення мають питання визначення поняття сторін в цивільному процесі, розкриття принципів процесуальної рівноправності сторін, їх правами і обов’язками. Неправомірно було б, розкриваючи питання пов’язані з поняттям сторін в цивільному процесі не висвітити поняття процесуальної співучасті, принципи заміни неналежної сторони та процесуального правонаступництва, тощо.

1. ПОНЯТТЯ СТОРІН У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Сторонами (partes) у цивільному процесі будуть особи (громадяни і організації), матеріально-правовий спір між якими є предметом розгляду і вирішення в цивільному судочинстві. Вони є головними особами, які беруть участь у цивільній справі позовного провадження, без яких неможливий сам процес. Поняття сторони в цивільному процес має безпосередній зв’язок з матеріальними правовідносинами. Ними виступають його суб’єкти: покупець і продавець, кредитор і боржник, подружжя (розірвання шлюбу, поділ спільно нажитого майна, визначення місця проживання дітей та ін.) - внаслідок порушення чи оспорювання їх суб’ктивного права чи охоронюваного законом інтересу.

Сторін примушує шукати захисту в суді спірність та невизначеність матеріальних правовідносин. Але спір може мати місце і при відсутності таких відносин у дійсності, тому правосуб’єктність сторін можуть мати особи, які лише вважають, що між ними існують матеріально-правові відносини. Становище сторін у процесі тісно пов’язане з правопорушенням. Але може бути і без нього, внаслідок помилки про наявність між ними спірних правовідносин. Крім того, особа може вимагати від суду усунення умов, які створюють реальну загрозу порушення. Отже, сторони мають у переданій на розгляд судові справи юридичний інтерес, який буде протилежним за матеріальним та процесуальним характером.

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач (ст. 102 ЦПК України). Позивач (actor) - особа, на захист суб’єктивних прав і охоронюваних інтересів якої розпочинається цивільний процес. Вона може заявити про це вимогу судові особисто або в її інтересах, у передбачених законом випадках, можуть звертатися із заявою до суду інші особи (ст. 5 ЦПК). Відповідач (reus - особа, яка обороняється) - особа, яка на заяву позивача притягається до відповідальності за порушення чи оспорення його права і охоронюваних законом інтересів.

У справах з трудових правовідносин та відшкодування шкоди, заподіяної робітникам і службовцям каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, пов’язаним з їх роботою, незалежно від того, хто звертається до суду, позивачем буде буде працівник або утриманці померлого, а відповідачем - організація, яка оспорює ці вимоги. В основу визначення таких сторін покладена обставина, хто первісно порушив вимогу про захист права в комісії по трудових спорах і хто за цією вимогою притягається до відповідальності. Звернення працівника з вимогою про розв’язання спору до комісії по трудових спорах заздалегідь визначає їх можливу правосуб’єктність у цивільному процесі в цій справі, оскільки спірна правова вимога, передана спочатку на розгляд цього органу, переноситься на вирішення суду. На думку окремих авторів, при пред’явленні і прийнятті судом зустрічного позову сторони - набувають подвійної правосуб’єктності[1] , але це не так - кожна з них не стає позивачем і відповідачем, оскільки згідно зі ст. 140 ЦПК зустрічним позовом буде заявлена в процесі розгляду справи вимога відповідача до позивача[2] .

Сторони в цивільному процесі характеризуються такими ознаками: вони ведуть процес у справі від свого імені; з приводу їх справи судом постановляється рішення; на них поширюються всі правові наслідки судового рішення; вони несуть судові витрати; їх правосуб’єктність допускає процесуальне правонаступництво. Взаємні відносини сторін визначаються принципом рівноправності.

2. ПРИНЦИП ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ РІВНОПРАВНОСТІ СТОРІН

Одним з керівних положень цивільного процесуального права, який закріплює одинакові можливості здійснення і захисту прав сторін в цивільномі процесі і виключає будь-які переваги у відношенні одної сторони перед іншою, одних осіб, які приймають участь у справі, перед іншими, є принцип процесуальної рівності сторін, тобто таке нормативно правове начало, яке забезпечує сторонам рівне процесуальне положення перед судом при здійсненні правосуддя.

Цей принцип стосується і специфічних (функціональних) принципів цивільного процесу, що характеризує діяльність судів по розгляду і вирішенню цивільних справ, і базується на більш широкому, організаційно-функціональному або конституційному принципі рівності громадян перед законом та судом. Одночасно він є частковим проявом останнього в цивільному судочинстві.

Конституційний принцип рівності громадян перед законом та судом нормативно закріплює загальну рівність прав громадян у всіх сферах життя, економічній, політичній, соціальній, культурній та ін.

Згідно ст. 124 Конституції України “правосуддя в Україні здійснюється виключно судами”, та на підставі законності, рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, незалежно від їх расового, національного релігійного чи майнового стану, політичних чи інших переконань, місця проживання, за мовними чи іншими ознаками (ст. 24 Конституції України).

Здійснення правосуддя на основі рівності всіх громадян означає застосування судом норм єдиної системи права одинаково для всіх громадян. Недопускається виділення і виключення судом тих чи інших положень закону в силу якихось особистих чи соціальних відмінностей громадян, у відношенні яких ведеться судовиий процес. Суд, виходячи з даного принципу, вирішуючи конкретну цивільну справу з врахуванням того, що всі закони та інші нормативні акти в одинаковій мірі обов’язкові для всіх судів України.

Рівність громадян перед судом означає, що розгляд і вирішення справ всіма судами і у відношенні усіх громадян здійснюються в одному і тому ж порядку, незалежно від національної, етнячної, соціальної приналежності, службового чи майнового становища, релігійних чи політичних переконань позивача, відповідача чи інших осіб які беруть участь у справі. В якому б суді не розглядалася справа права позивача, відповідача та інших осіб, які приймають участь у справі одинакові.

В розвитку цього принципу і у відповідності з ним, сторонам у цивільному процесі надані одинакові процесуальні права. Однак наявність в цивільному процесі принципу процесульного рівноправності сторін і закріплення його в нормах цивільного процесуального права зумовлено не тільки проявом загальноправового принципу рівності громадян перед законом і судом при здійсненні правосуддя у цивільних справах, але і самостійністю і рівним становищем суб’єтів в цивільних, сімейних, трудових правовідносинах, що складають предмет судової діяльності в цивільному процесі. Тому вищеназваний принцип має цілком самостійне значення і відноситься до найбільш характерних, специфічних принципів цивільного процесу, які, поряд з участю в захисті цивільних прав юрисдикційних органів складають компоненти метода регулювання цивільних процесуальних правовідносин.

Принцип процесуального рівноправ’я сторін притаманний тільки цивільному процесуальному праву і в ньому перетинаються два зумовлюючі фактори: з одного боку - рівність сторін цивільних правовідносин, заснована на рівності майнових відносин і економічного обороту, з іншого боку - конституційна рівність як елемент демократії, втілена у відповідних загальноправових принципах. Цей принцип важливий тим що, він по-перше відображає широту процесуальних прав сторін, по-друге, визначає становище сторін в процесі, визначає в значній мірі загальний лад позовного провадження.

Дане зауваження важливе для визначення правової природи принципу, що розглядається. В юридичній літературі відзначалося що неможна однозначно виходити з того, що принцип рівності сторін цивільного судового провадження зумовлений принципом рівності учасників цивільних правовідносин. Слід враховувати й те, що цей принцип складає обов’язкові начала при розгляді любого спору, який розглядається в судовому порядку, в тому числі спору про факт в особливому провадженні, тобто, як уже зазначалося, даний принцип внутрішньо притаманний цивільному процесуальному праву і є компонентом його методу. Тому, наприклад, незважаючи на нерівність учасників адміністративних правовідносин (один - суб’єкт влади, інший - підлеглий), в цивільному процесі владна ієрархія стирається. Названі особи наділені рівними можливостями відстоювати правомірність своєї позиції.

Нйбільш повно принцип процесуальної рівності сторін проявляється в позовному провадженні.

Як відомо, для позовної форми захисту цивільних прав (позовного провадження у цивільних справах) характерно:

* наявність правової вимоги, що випливає з порушеного або оскарженого права, що в силу закону підлягає розгляду у певному порядку, визначеному законом(наявність позову);

* наявність суперечки про право;

* наявність двох сторін з протилежними юридичними інтересами, яким надано широкі можливості по захисту своїх прав та законних інтересів, в суперечці що виникла.

Таким чином, в позовному провдженні найбільш яскраво відображаються три спецефічні (функціональні) принципи цивільного процесу - принцип диспозитивності, змагальності сторін та процесуальноії рівності сторін.

Принцип процесуальної рівності сторін забезпечується змагальною формою судового провадження, яка надає їм можливість в одинаковій мірі змагатися перед судом , особливо в стадії судового розгляду справи і вирішення справи. Джерела змагання полягають в протиріччях матеріально-правових інтересів сторін спірних правовідносин, однак в суді матеріально-правова суперечка набуває форми процесуального змагання з використанням сторонами рівних процесуальних прав.

Рівноправність громадян, яка проголошується Конституцією, означає рівність всіх громадян при використанні і реалізації прав, передбачених законом, і одночасно покладання одинакових обов’язків. Ні Конституція, ні інші правові акти не передбачають, ніяких переваг громадян в залежності від їх соціального становища.

Таким чином, за принципом рівності сторін, на суд покладено обов’язок забезпечувати учасникам процесу одинакові можливості для реалізації їх прав і вимагати від них виконання певних обов’язків. Таке стоновище сторін в цивільному процесі є одним із проявів демократії.

3. ПРОЦЕСУАЛЬНІ ПРАВА І ОБОВ’ЯЗКИ СТОРІН

Для забезпечення виконання процесуальних функцій сторони наділяються численними цивільно-правовими правами, які можуть бути кваліфіковані на такі групи:

I. Права, які характеризують повноваження на порушення провадження в справі - права на пред’явлення позову (ст. 5 ЦПК), зустрічного позову (ст. 140 ЦПК), вимоги про виправлення недоліків рішення судом, який його постановив (статті 213 -215 ЦПК); права касаційного оскарження судових рішень і ухвал (ст. 344 ЦПК), на порушення судового виконання (ст. 356 ЦПК), на оскарження процесуальних дій судового виконавця (ст. 373 ЦПК), на пред’явлення вимоги про поворот виконання (ст 421 ЦПК).

II. Права на зміни в позовному спорі - права позивачана зміну підстави або предмета позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, на відмову від позову; права відповідача на повне або частккове визнання позову; права сторін на укладення мирової угоди (ст. 103 ЦПК), відмову сторони від касаційної скарги (ст. 293 ЦПК), стягувача від стягнення, а також надання відстрочки і розстрочки виконання (статті 364, 366 ЦПК).

III. Права на подання і витребування доказів та участь в їх дослідженні - права сторінподати до суду своє пояснення (ст. 40 ЦПК), подавати письмові та речові докази (статті 46, 52 ЦПК), вимагати залучення у справу свідків і призначення експертизи (статті 41, 57 ЦПК). При розгляді справи - ставити питання один одному, свідкам експертам (статті 180, 182, 190 ЦПК), представникам органів державного управління і громадськості (статті 191, 192 ЦПК); знайомитися з письмовими і речовими доказами, брати участь в їх огляді на місці (статті 186, 188, 189 ЦПК). Сторони мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, одержувати копії рішень, ухвал, постанов та інших документів, що є у справі.

IV. Права, пов’язані із залученням до справи всіх заінтересованих осіб - права вимагати від суду залучення до справи співучасників, третіх осіб, органів державного управління, громадськості (статті 104, 105, 108, 121, 161 ЦПК).

V. Права, пов’язані із забезпеченням законного складу суду, об’єктивності розгляду справи і виконання судових постанов - права сторін заявляти клопотання про відводи суддів (стю 18 ЦПК), прокурора, експертів, перекладача і секретаря судового засідання (ст. 19 ЦПК), а також судового виконавця (ст. 360 ЦПК).

VI. Права на участь у судових засіданнях по розгляду справи і в здійсненні окремих процесуальних дій в суді першої інстанції, в провадженні справи в касаційній і наглядовій інстанціях та в стадії судового виконання (статті 99, 159, 213-215, 297, 305, 364 та інші ЦПК); на особисту участь і ведення справи або за участю чи через представника (ст. 110 ЦПК), на пояснення, заяви і виступи в суді рідною мовою і користування послугами перекладача (ст. 9 ЦПК); на одержання викликута повідомлення про участь в судовому засіданні чи виконанні окремих процесуальних дій (ст. 90 ЦПК).

VII. Інші права, що забезпечують захист у процесі по справі: вибір підсудності (статті 126-129 ЦПК), приєднання співучасників до касаційної скарги сторони (ст. 296 ЦПК), передання справи на вирішення товаристського або третейського суду (ст. 25 ЦПК) та ін.

На сторони покладаються також процесуальні обов’язки - загальні і спеціальні. Загальні полягають у добросовісному користуванні належними їм процесуальними правами (ст.99 ЦПК). Спеціальні - у виконанні певних процесуальних дій: суд може визнати обов’язкову участь відповідача у справах про стягнення аліментів (ст. 74 ЦПК); кошти на оплату свідків, експертів, проведення огляду на місці вносить наперед сторона, яка порушила відповідне клопотання (ст. 73 ЦПК); повідомляти суд про зміну своєї адреси під час провадження справи (ст. 95 ЦПК); позивач зобов’язаний подати копії позовної заяви, сторони копії касаційних скарг (статті 138, 293 ЦПК).

4. ПРОЦЕСУАЛЬНА СПІВУЧАСТЬ

Процесуальна співучасть виникає внаслідок спільного пред’явлення позову кількома позивачами або до кількох відповідачів (ст 104 ЦПК). Отже, участь з боку позивача чи відповідача по одній і тійже справі кількох осіб називається процесуальною співучастю. Коли позивачами є дві чи більше, а відповідачем - одна, то така співучасть буде активною, коли ж навпаки - то пасивною, а коли одна й інша сторона представлені кількома особами - змішаною. Виникнення співучасті обумовлюється обставинами матеріально-правового і процесуального характеру; в зв’язку з цим вона поділяється на обов’язкову та факультативну. Обов’язкова співучасть настає тоді, коли права і обов’язки сторін у справі не можна визначити без встановлення прав і обов’язків інших суб’єктів спірних матеріальних правовідносин. Так, власники спільного майна стають співпозивачами, пред’явивши позов на усунення порушень їх прав. Коли шкода заподіяна кількома особами, то всі вони стають відповідачами перед потерпілими. У справах про звільнення майна від арешту (виключення з опису) обов’язково беруть участь співвідповідачами боржник, в якого проведено опис майна, і ті організації або особи, на претензію яких було проведено опис. Коли опис зроблено у зв’язку з вироком про конфіскацію майна, то відповідачими, крім боржника, виступають рай(міськ)фінвідділи, а коли майно реалізовано, то й ті установи та організації, яким передано майно[3] .

Факультативна (необов’язкова) співучасть настає з обставин процесуального характеру: в силу доцільності одночасного розгляду кількох справ, з метою економії коштів і часу на їх провадження. Замість кількох процесів проводиться один, витрати по справі скорочуюються, зменшується кількість судових засідань, викликів свідків та ін., а головне - усувається постановлення протилежних за змістом рішень.

Чинний ЦПК не визначає підстав настання обов’язкової чи факультативної співучасті. У ст. 144 ЦПК є лише вказівка, що суддя може постановити ухвалу про об’єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог - як одного позивача до різних відповідачів, так і різних позивачів до одного відповідача. Отже, ця норма допускає факультативну співучасть за ініціативою судді за наявністю однорідних вимог. Однорідність вимог означає, що це вимоги з одних правовідносин, в яких збігаються предмет і підстави. Одночасний їх розгляд сприяє економії процесуальних засобів: в одному провадженні одним судовим рішенням розв’язується спір між усіма учасниками, в зв’язку з чим скорочується діяльність суду і співучасників, зменшуються судові витрати, а також досягається запобігання винесенню судом суперечливих рішень.

Співучасники користуються різними процесуальними правами. Відносини між ними визначаються ст. 140 ЦПК, вони побудовані на основі автономії: кожний з позивачів або відповідачів щодо іншої сторони виступає в процесі самостійно; їх взаємовідносини залишилися б такими, коли б позови судом розглядалися окремо. Але процесуальна діяльність одних співучасників може викликати певні правові наслідки для інших, затримати розвиток процесу. Так, при подачі касаційної скарги одним із співучасників суд повинен перевірити законність і обґрунтованість рішення також щодо осіб, які не подали скарги (ст. 310 ЦПК). Співучасники можуть доручити вести справу одному з них (ст. 104 ЦПК) і приєднатися до касаційної скарги особи, на стороні якої вони виступають (ст.296 ЦПК).

Процесуальна співучасть настає за ініціативою позивача і позивачів (ст. 104 ЦПК), за ініціативою суду і на клопотання осіб, які беруть участь у справі (п. 3 ст. 143, ст. 99 ЦПК). Проте суд не має права залучати до участі у справі співпозивачів, оскільки цим самим порушується принцип диспозитивності[4] .

4. ЗАМІНА НЕНАЛЕЖНОЇ СТОРОНИ

Належними сторонами в цивільному процесі будуть суб’єкти переданих на розгляд суду спірних матеріально-правових відносин. За положенням ст. 105 ЦПК, належний позивач - особа, якій належить право вимоги; належний відповідач - особа, яка повинна відповідати за позовом. Тоді неналежними сторонами будуть ті особи, які не є суб’єктами права вимоги чи несення обов’язку.

Обґрунтованість належності у осіб процесуальної правосуб’єктності позивача і відповідача покладається на позивача та осіб, які порушують процес на захист на захист прав та інтересів позивача (статті 118, 122 ЦПК). Ст. 137 ЦПК зобов’язує особу, яка порушує процес, зазначити в позовній заяві до суду точну назву позивача і відповідача, їх місце проживання або знаходження, а також викласти обставини, які обґрунтовують вимогу позивача, тобто що право вимоги належить особі, яка вказана позивачем, а обов’язок покладений на особу, зазначену в заяві відповідачем.

Суд, розглядаючи справу, повинен вирішити питання про правильність визначення процесуальної правосуб’єктності сторін, що позивач є тією заінтересованою стороною, про яку сказано в п. 1 ст. 5 ЦПК. І коли буде встановлено, що у справі береучасть неналежна сторона, то суд, керуючись ст. 105 ЦПК, не припиняючи справи, може допустити заміну первісних неналежних позивача чи відповідача, належним позивачем чи відповідачем. Таке право суду розглядається в практиці як його обов’язок.

При виникненні питання про заміну неналежного позивача необхідною є його згода, за наявності якої він вибуває з процесу, а його місце займає належний позивач. Процесуальні дії, виконані неналежним позивачем, немають сили для належного, тому розгляд справи розпочинається спочатку. Якщо неналежний дав згоду на його заміну, а належний не бажає вступити в процес, то суд закриває провадження в справі на підставі відмови позивача від позову. Якщо неналежний позивач не погоджеється на заміну його іншою особою, то ця особа може вступити в справу як третя особа, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору, про що суд повідомляє третю особу.

Незалежно від вступу третьої особи в справу суд зобов’язаний розглянути розпочату справу, винести рішення, яким дати відповідь, кому належить право вимоги, хто є належним позивачем.

Для зміни неналежного відповідача іншою особою необхідно мати також згоду позивача. При заміні відповідача розгляд справи починається заново. Якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою особою, суд може притягнути цю особу як другого відповідача. Відповідь про те, хто є належним відповідачем, буде дана судом у його рішенні. Вимога позивача буде присуджена з одного з відповідачів, стосовно другого відповідача у вимозі буде відмовлено. При відмові у позові до такого відповідача зроблені ним витрати не присуджуються з позивача, а відносяться за рахунок держави. Заміна неналежної сторони належною можлива в суді першої інстанції протягом усього часу розгляду справи, про що постановляє мотивовану ухвалу.

В теорії цивільного процесу було порушено питання про те, що повинна бути згода відповідача на його заміну іншим відповідачем і що цим положенням необхідно доповнити відповідну норму ЦПК (в Україні - ст. 105 ЦПК). Це дасть можливість відповідачеві, який не визнає себе зобов’язаним перед позивачем, вимагати розгляду справи по суті і винесення судом рішення про відмову в задоволенні позову до нього з метою його реабілітації замість заміни іншим відповідачем[5] .

На думку інших авторів, реалізація цієї пропозиції, призвела б до ускладнення цивільного процесу в справі і за суттю і є непотрібною. Реабілітуючим може бути не тільки рішення суду про відмову в позові до відповідача, а вже сама ухвала суду про заміну відповідача (що передбачається ЦПК), в мотивувальній частині якої зазначаються підстави заміни - що відповідач неналежний, не є тією особою, яка повинна відповідати за позовом[6] .

6. ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРАВОНАСТУПНИЦТВО

У процесі провадження по справі в цивільному судочинстві можлива також заміна стоорін іншими особами, коли їх матеріальні права і обов’язки в спірних або встановлених судом правовідносинах переходять до цих осіб. Така заміна сторін називається цивільним процесуальним правонаступництвом, зміст понять правонаступництва як переходу прав від сторони до іншої особи визначений ст. 106 ЦПК. Але правом сторони користуються треті особи з самостійними вимогами (ст. 107 ЦПК), участь яких у процесі обумовлена матеріально-правовими відносинами сторін, які можуть вплинути на їх матеріальні права і обов’язки стосовно однієї із сторін, тому процесуальне правонаступництво стосується і третіх осіб.

Підставою процесуального правонаступництва є наступництво у матеріальних правовідносинах, внаслідок якого відбувається вибуття сторони із спірних або встановлених судом правовідносин (ст. 106 ЦПК) майнового, але неособистого характеру. Заміна суб’єктів матеріальних правовідносин можлива внаслідок смерті громадянина, який був суб’єктом таких правовідносин; ліквідації юридичної особи; уступки права чи прийняття на себе обов’язку іншої особи.

Цивільне процесуальне правонаступництво відрізняється від заміни неналежної сторони за процесуально-правовими наслідками. При заміні сторони дії неналежної сторони для належної не викликають ніяких правових наслідків. При процесуальному правонаступництві всі процесуальні дії, виконані попередником, є обов’язковими для наступника. При правонаступництві процес продовжується, а при заміні неналежної сторони - процес починається спочатку.

Процесуальне правонаступництво можливе у всіх стадіях процесу, заміна сторін - тільки в суді першої інстанції до постановлення судом рішення в справі. Для настання процесуального правонаступництва наступник повинен довести судові своє право на зайняття процесуального становища суб’єкта якого він замінює. Доказом цього може бути документ про право спадкоємства, договір про уступку прав тощо.

У випадках настання процесуального правонаступництва в разі смерті громадянина або припинення існування юридичної особи, яка була стороною в справі, суд повинен зупинити провадження у справі (ст. 221 ЦПК), в інших випадках і для інших суб’єктів може виникнути тільки потреба відкласти розгляд справи.

Процесуальні правонаступники набувають усіх нездійснених і нереалізованих прав попередника на час вступу до справи і виходячи з дії принципу диспозитивності можуть вільно ними розпоряджатися.

Від процесуального правонаступництва сторін і третіх сторін та заміни неналежних сторін належними необхідно відрізняти заміну інших суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин: тих, що виступають на захист прав інших осіб (ст. 121 ЦПК), а також експертів та перекладачів. Така заміна не має ознак правонаступництва і не викликає властивих йому процесуально-правових наслідків.

ЛІТЕРАТУРА

[1] Лесницкая Л.Ф., Пучинский В.К. Особености ГПК союзных республик. - М., 1970. - С. 27.

[2] Штефан М. Й. Цивільний процес. К.: Ін Юре, 1997. - С. 83.

[3] Цивільний процес - С. 85.

[4] Цивільний процес - С. 87.

[5] Заворотько П.П., Штефан М. Й. Особи які беруть участь у справі. К., 1967. С. 8-23.

[6] Цивільний процес - С. 89.