Реферат: Доісторичне минуле України

Територія, яка належить українському народові, починаючи від доби найстаршого

кам'яного віку — палеоліту — й до наших часів, школи не залишалася пусткою.

«Покоління людей виростали одне по одному. Над краєм пролітали хуртовини воєн, але

покоління від поколінь переймали здобутки попередніх надбань і передавали їх своїм

нащадкам. Культурна тяглість на укращських землях не переривалася ніде, ніколи.» Так

характеризує історичний процес йа території України один із видатніших археологів

України, проф. І Петро Курінний.

КАМ'ЯНИЙ ВІК

Палеоліт

Біля 600 000 років тому значна частина України була вкрита льодовиками. Перше

зледеніння не досягло меж України, але друге своєю південною межею пройшло недалеко

від Полісся та Чернігівіцини. Трете зледеніння захопило вже значну частину України.

Льодовики дійшли до підніжжя Карпат. Два величезних язики І спускалися до Дніпра, до

Кременчука, та до Дону, устя Хопра та Медведиці.

Льодова маса поволі посувалася на південь, проходячи від 3 до 5 км. на рік, в

залежності від рельєфу місцевости. Величезні камені виривала вона з землі, відривала від

гірських масивів і несла з собою, вигладжуючи їх по дорозі. Такими каменями, валунами,

позначився кінець льодовика. У Києві, наприклад, лежить великий-валун із Фінляндії,

менші валуни зустрічаються на полях Катеринославщини. В селі Сухі Горби на

Лубенщині залишилися брили червоного граніту.

Коли льодовики танули, на поверхні землі, звільненій від льоду, зароджувалося

життя: з'являлися фльора та фавна. Вони не були подібні до сучасних. Ліси кедрів, ялин,

смерек, сосен вкрили територію України. Сибірський носоріг, печерний ведмідь, печерний

лев, мамут, бізон, слон-тригонтерій, гігантський олень — це головні представники фавни

тих часів. Тоді ж на території України з'явилась і людина.

Існування ліодини доводять рештки самої людини та знаряддя, примітивно

зроблені з каменю. Ця доба має назву «доби каменя». Найдавніша називається

«давньокам'яною добою», або палеолітичною. (Ця назва походить від грецьких слів:

«палеос» — давній та «літос» — камінь.)

Довгий час у науці панувала думка, мовляв, в Україні людина з'явилася значно

пізніше, ніж у Західній Евроігі, і що в Україні не було Італеоліту. Тому перша знахідка

палеолітичних знарядь разом із кістками мамутів, викрита на території України в 1871 р.

Ф. 1. Камінським біля села Гонців на Полтавщині, справила велике враження в наукових

колах. Після того на території України було зроблено багато знахідок того ж роду.

Пам'ятки палеолітичної доби знаходять здебільшого у так званих «стоянках»-

«сгійбишах», де людина перебувала більш-менш довгий час, та у «майстернях» — місцях,

де був відповідний до вимог техніки людини камінь. З нього людина виробляла свої

знаряддя й залишала уламки каменя.

Палеоліт поділяється на кілька періодів, які позначаються за назвами тих

місцевостей, де вперше було їх знайдено. Найдавніша палеолітична доба — Шельська

характеризується масивними мигдалевидними кам'яними ручними рубилаши. Датується

вона приблизно 200 000 років до Хр., коли, між періодами двох зледенінь, було в Европі

тепло. Деякі археологи, як от 1. Г. Шовкопляс, Я. Пастернак, відносять до Шельської доби

знахідки біля с. Лука-Врублевська в Подністров'ї Інші археологи, серед них В.

Щербаківський, А. Л. Монгайт та інші, ставляться скептично до цього і вважають речі

Луки-Врублевської пізнішої доби. Аналогічні речі знайдено на півдні Англії, на верхів'ях

Рони, Райну, Дунаю.

Більше матеріялів (і певнішого характеру) про людність України стосуються

наступної доби — Ашельської. Вона збігається з наступом на Україну льодовика.

Підсоння змінюється, зникають теплолюбні тварини, людина шукає захисту від холоду в

печерах, гротах. Вона полює на звірів, м'ясо яких споживає, а з шкір робить одяг. До цієї

доби на Україні належать стоянки на Дніпрі, в урочищах Круглий, Ненаситець, у с.

Буремка, на Сулі. Наступна доба — Муст'єрська, що датується біля 100 000 років до Р. X.,

припадає на найбільше зледеніння в Україні, 3 тварин живуть мамути, шерстисті

носороги, зубри, дикі коні, північні олені, ведмеді, гієни тощо. До цієї доби стосується вже

багато пам'яток перебування людини в Україні.

В. М. Щербаківський вважав, що людина з'явилася в Україні тільки за

Муст'єрської доби." Територія, де перебувала людина, дуже обширна: на південь від

Пинських болот, басейну Десни, до Сіверського Дінця. Пам'ятки перебування людини

знайдено в Чернігівщині (біля Деркуль), на Дніпрі (Кодак, Запоріжжя), на Волині

(Житомир), у Галичині (с. Касперівка) тощо. Вдосконалюється техніка обробки каменю,

ручні рубила замінюють конечники, скребла. Вживають також кісток тварин як голок,

вил.

До цієї доби належить найбільше відкриття, яке зробило будь-коли людство:

вміння здобувати вогонь. Людина користувалася з нього для огрівання й освітлення

житла, для печення та варення їжі. Глиняного посуду ще не було, і людина

використовувала для варення черепи тварин. До цієї доби належать житла людини в

землянках. Так, у Києві на Кирилівській вулиці знайшрв археолог В. В. Хвойка селище з

землянками та рештками 70 мамутів.

Решток людини цієї доби не знайдено в Україні, але у Криму, в печері Кіїк-Коба,

серед крем'яних знарядь муст'єрського типу та кісток тварин знайдено такі рештки; руку

та кістки дитини. Типом ця людина належить до «неандертальського», названого так за

річкою Неандер, у Німеччині, де вперше було знайдено її череп. Неандертальська людина

була невелика на зріст, присадкувата, з низькочолим черепом, великими надбрівними

дугами. Можливо, вона ще не володіла розчленованою мовою.

Але ця неандертальська людина вже відчувала існування вищої сили, що керує

життям, і намагалася привернути до себе її увагу та прихильність. Так постали складні

магічні заходи. До цієї доби стосуються й початки вірувань у мітичних предків людини,

«тотеми». Таким предком могли бути тварини, рослини, камені тощо. Пережитки цих

тотемічних уявлень збереглися до наших часів у мистецтві, в байках, казках, піснях.

За цієї доби вперше констатовано ритуальні поховання мерців, здебільшого в

самих селищах. При покійниках ставили їжу та різне знаряддя.

Пізній палеоліт поділяється теж на три доби; Оріньякську, Со-Яютрейську та

Мадленську. За час пізнього палеоліту людність зайняла вже широкі простори в Европі:

Францію, Еспанію, Баварію, Бельгію, Саксонію, Чехію, Білорусь, Україну, Крим, Кавказ.

На півночі — фінські землі: верхів'я Волги, Перміцину до Уралу. В той же час

«намічається різниця культур південної та північної Европи: на півночі не було культур

Солютрейської та Мадленської, які дали такі цікаві пам'ятки на півдні. На базі

Оріньякської культури — першої форми пізнього палеоліту — розвивалася т. зв. Сві-

дерська культура (названа від села Свідра Велька, біля Варшави), яку можна вважати

основою балтонордійської культури.

В Україні дуже багато знахідок пізнішого палеоліту (епохи: Оріньякська,

Солютрейська, Мадленська). Крім гротів та печер, людина мешкає в житлах типу куреня.

Стіни їхні обставлено кістками мамугів — іклами та лопатками — і вкрито шкурами

тварин. Найвидатніші з знахідок: Деркул у басейні Сіверного Дінця, Пушкарі на

Новгород-Сіверщині, Чулагів на Десні, Колесниково на Сівер. Дінтр, Старий Кодак біля

Катеринослава, Гонці на Удаю, Мізин на Новгород-Сіверщині, Кирилівська в Києві,

Довгоничі біля Овруча, Фастів, Дубова Балка тощо.

Починаючи з Муст'єрської доби, як сказано вище, в пам'ятках палеоліту знаходять

багато вказівок на існування віри людини у вищу силу, на бажання ії привернути їй

допомогу різними «вотивівіми» знаками й зображеннями та магічними причаровуван-

ніиоі. З цим пов'язані переважно пам'ятки мистецтва, яких було дуже багато. Так, були

фігурки жінок (Гонці), тварин, пташок, малюнки та різьблення на стінах (напр., с.

Озаринці на Поділлі, Кам'яна могила біля Мелітополя, різьба на мамутових іклах

Кирилівської стоянки в Києві, пташки та орнаменти браслетів, меандром у Мізині на

Новгород-Сіверщині тощо).

Взагалі Мізинська стоянка, досліджена Ф. К. Вовком, Л. X. Чи-каленком та

іншими видатними археологами, дає дуже багато. Серед величезного числа виробів з

каменю та кости заслуговують на особливу увагу фігурки пташок, вкриті геометричним

орнаментом, браслети з ікол мамута й інші різьблені речі. На них — найстарший в історії

мистецтва орнамент меандра, але поставлений похило, навкоси. До Мадленської культури

належить чимало мистецьких виробів, наприклад, у Костенках знайдено 43 статуетки.

Від цієї доби залишилися поховання й рештки людини. Це вже це

неандертальська примітивна людина, а людина кроманьйонського типу, яка мало

відрізняється від сучасного європейця. Вона трималася просто, вертикально, руки ії

рухалися вільно. Вона володіла мовою.

Підбиваючи підсумки, треба сказати, що за доби палеоліту населення України

мало багато спільного з населеяням Західньої європи — південної Франції, Піренеїв,

Швайцарії, Баварії: і антропологічним типом, і технікою знарядь, і побутом, і мистецтвом,

і релігійними поглядами. З другого боку, можна спостерігати чимало рис, які з палеоліту

збереглися в мистецтві України (порівняти орнаменти Мізиня з українськими вишивками

тощо). «Культурна єдність з 100 тисяч років до Р. X.— найкращий довід европейського

походження культури і фізичного типу українського народу», — пише проф. П.

Курінний." З другого боку, важливе те, що з палеоліту оформлюється дві групи

європейських культур: одна охоплювала північну Німеччину, Польщу, північні землі

Східньої Европи, друга розгорталася на південних землях Европи від Піренеїв, південної

Франції, Швайцарії, Чехії, Білоруси, України. Так з палеоліту зароджується розподіл

культур північно-нордійської та південної — кельтсько-дунайсько-української.

Мезоліт

Палеоліт відділяє від неоліту — новокам'яної доби — мезолітична доба. Вона

припадає на перші тисячоліття після останнього зледеніння. Населення цієї доби жило

переважно полюванням з лука на дрібних тварин та птахів і риболовецтаом. Відповідно до

цього змінився характер кам'яних знарядь, їх робили дуже дрібними — «мікролітами» —

для насаджування на стріли, для вставляння у списи, гарпуни.

Найбільш характеристична для України Свідерська культура. М. Рудинський

вважає, що аналогічна культура мікролітів знайдена ним у багатьох місцях України: біля

с. Смячки, коло Охтирки, по течії Тетерева, на Новгород-Сіверщині, в Миргородському

повіті на Полтавщині (біля с. Яреськи та Шишаки), на Прип'яті. Л. Са-вицький знайшов

мікроліт на Волині.

Великий інтерес мають знайдені в 1936 р. та 1938 р. петрогліфи в

Мелітоігільському районі, біля с. Терпінне — коло Озівського моря. Там на скелях

знайдено декілька сов, видряпаних рисунків тварин — биків, коней, хижаків, мамута — та

рисунків лінійно-геометричного характеру. Біля с. Терпінне багато мікролітів. Усе разом

дас можливість, писав В. Щербаківський, казати про «безперервність життя мезолітіків від

палеоліту до неоліту. З другого боку, ця знахідка свідчить про зв'язок із Свідерською

культурою. В. Щербаківський робить висновок, що життя не припинялося на Україні від

палеоліту до неоліту.

Неоліт

Життя первісної людини змінялося дуже поволі. Минали тисячоліття, а людство

жило так само, як і раніш. Якась невелика зміна у техніці кам'яних знарядь вважається

археологами за дату та ознаку еволюції культури.

Біля І3 000 років тому на Україні можна відзначити ряд нових винаходів та

досягнень, які в цілому остільки важливі, що дають можливість вважати цей час новою

добою, неолітом, себто новокам'яною добою («неос» — новий, «літос» — камінь).

Не тільки техніка кам'яних знарядь дає підстави відокремити нову добу від

попередньої. Зміни полягали в зовнішніх умовах життя. Змінився клімат, льодовики

відступили на північ, підсоння на Україні стало м'якше, тепліше. Північна фльора

наблизилася до сучасної. Змінилася й фавна. Мамугів, тригонтеріїв, печерних левів,

бізонів замінили ведмеді, вовки, лисиці, олені, тури, дикі коні, дикі кабани, кози, зайці,

ховрахи.

У зв'язку з зміною зовнішніх умов змінився побут людини. Вона не мала потреби,

як раніш, ховатися в печерах. З'являються наземні будівлі — халупи. Здебільшого вони не

стояли окремо, а з них складалися села. Про великі села свідчать рештки будівель та

цвинтарі.

Головними ознаками в галузі виробництва з каменю бути: пиляння, шліфуванця

та свердління. Ці винаходи дали можливість людині значно збільшити асортимент

знарядь. З'являються різного типу сокири, мотики, оскарди, молоти, тесла, долота, ножі,

наконечники списів. Велике значення мало винайдення лука з стрілами Його широко

вживали — знаходять силу стрілок різних форм. Полювання на диких тварин було довгий

час головним заняттям людини і джерелом її існування. За допомогою лука з стрілами,

різного роду пасток, сильців людина полювала на оленів, диких коней, вовків, зайців. У

повноводних річках було багато риби, і рибальство було дуже поширене. Вживали для

рибальства сіток, неводів, кидали гарпуни, ловили вудками, вживали замість гачків

малюсіньких кам'яних платівок.

Біля 6-7 тисяч років тому людина почала виробляти посуд з глини. Спочатку

посуд робили з грубими стінками. Згодом посудові надають гарних форм, прикрашають

орнаментами. На вогких ще стінках посуду паличками, кістками, навіть пальцями

виводять різні орнаменти: смужки, ялинки, хрести. Ганчарство внесло велике полегшення

в побут людини. Вона могла варити їжу, зберігати воду.

За неолітичної доби людина опанувала ткацтво. З'являються перші примітивні

варстати, виробляють тканину з вовни, з волокнуватих рослин, спочатку типу рогож, а

потім дедалі більше вдосконалені. Відбитки тканини зберігаються на глиняному посуді —

як орнамент.

Велике значення для людини мало приручення тварин. Першою свійською

твариною був собака. Пізніше було приручено корову, свиню, овечку. Скотарство стало

значною галуззю господарства.

Наприкінці неоліту людина почала обробляти землю: копати мотиками з каменю,

великими патиками, сіяти, жати кам'яними серааіаи. Зерно мололи кам'яними

зернотерками. Сіяли пшеницю, ячмінь, просо. Уся хліборобська праця лежала на жінках.

За неолітичної доби відомо чимало будівель на плотах, на озерах та річках, а

також на палях, які вбивали в дно річок та озер. На них будували мости з халупами. Такі

будівлі відомі на Поліссі, на Волині, на Поділлі.

За часів неоліту почали споруджувати човни. З великого стовбура дерева

випалювали середину, вигладжували її сокирами з каменю, залишаючи одну-дві

перегородки. Такого човна знайдено біля с. Сабатинівки, на р. Возі. Цими човнами можна

було випливати на середину великих річок та озер для рибальства, а також робити більші

рейси річками, які набули значення водяних шляхів, що сполучали різні племена.

З цього часу в житті людини починається нова ера: вона виходить за межі

території, де мешкає. Поволі зникають межі між окремими племенами, починаються

зв'язки між віддаленими країнами. Зароджується обмін, починаються впливи різних

культур.

В Україні знаходять вироби з кам'яних порід, яких нема в тій місцевості. Так —

смугнастий камінь з Волині, обседіян з Вірменії або Карпат на Наддніпрянській Україні.

За цей час можна спостерігати на Україні культурні впливи різних країн. Вони

виявляються у формах знарядь, у типах їх.

За часів неоліту можна констатувати, що Україна мата більше зв'язків з

культурними країнами Сходу (Месопотамією, Кавказом, Малою Азією), ніж з ближчими

сусідами на півночі. Так, Східня Европа вже тоді поділялася на дві частини: південну —

майбутню Україну та північну — майбутню Московію, які перебували під різними

впливами і утворювали окремі культури.

Шириться мистецтво, але в ньому зникають реалістичні відображення тварин,

мабуть у зв'язку з тим, що полювання на диких тварин перестало відігравати таку велику

ролю, як то було за часів палеоліту.

Можна докладніше уявити собі релігію людини. Поширюється культ жінки,

жіночого божества. У похованнях видно вже певний ритуал. Покійника часто скорчують,

навіть зв'язують. Його посипають червоною вохрою, що символізувало трупоспалення. З

покійником ховають зброю, прикраси, їжу в горщиках — усе, що йому потрібно на тому

світі. Людина неоліту вірила в те, що життя людини не припиняється з смертю на землі.

Люди неоліту жили родовими групами, об'єднаними особою жінки-матері, бо

діти, з-за відсутности постійних шлюбів, не знали батьків, і спорідгієння велося за

розрахунком зв'язків з матір'ю. Так утворився лад, в якому жінці належало першенство в

житті групи: матріярхат. Матріярхат відбився на релігійних уявленнях, на культі богині-

матері. Взагалі за неоліту зайшло так багато змін у побуті людини та в її фізичній будові,

що антропологи припускають появу нової раси в Европі і, зокрема, в Україні. Раса, яка

змінила неандертальську, кроманьйонська.

У 8-6 тисячоліттях до Р. X. стає помітною балто-білорусько-українська єдність на

тлі дальшого розвитку Бвропи. Виявилася вона в культурі неоліту ямково-гребінчастого

стилю. Назва цієї культури походить від характеристичного для неї посуду,

орнаментованого відтисками гребінців або патичків, обмотаних шнурками. Носії цієї

культури жили великими селищами на узгір'ях, біля води. В Україні відомо багато

поселень із цього часу (біля Погорілого на Чернігівщині, Міньєвки на Ізюмщині, Зоранки

на Волині, Кам'яні могили на Маріюпільщині тощо). У Західній Европі їм відповідали

селища типу «к'оккенмеддінгів»: так називаються купи харчових покидьків, переважно з

кісток спожитих риб, мушлів тощо. Кераміка ямково-гребінчастого стилю стала основою

слов'янського стилю кераміки.

Єдність балто-білорусько-українська не була тривка. Вона розпалася на три

комплекси. Але на Україні від цієї групи почалася Трипільська культура, найцікавіша в ії

історії.

ТРИПІЛЬСЬКА КУЛЬТУРА

Кінець неоліту на всій території України характеризується надзвичайно багатою,

блискучою культурою хліборобів.

Перші знахідки цієї культури було зроблено відомим київським археологом В.

Хвойкою иа початку XX ст. в селі Трипіллі, недалеко від Кивва. Назва «Трипільська

культура» залишилася до наших часів за цією культурою, не зважаючи на те, що межі її

поширюються, за сучасними дослідженнями, від Слобідської України до Словаччини, від

Чернігівщини до Чорного моря та Балканського півострова.

На всій території України, починаючи від VI тисячоліття до 1 тисячоліття перед Р.

Х„ утворилася культура, яка на всьому свовму протязі мала цілким виразні риси.

Людність мешкала великими селами на берегах річок. У цих селах були хати прямокутної

форми. Чотирисхилий дах спирався на стовпи. Сгіни дерев'яні, обмащені з обох боків

глиною. Підлогу робили з дерев'яних плах, складених помостом, обмазаних глиною, іноді

обпаленою. Розміри цих будівель були різні —від 6 до 150 кв. метрів. Стіни бували

розписані.

Житла будували залезкно від місцевих умов: де був ліс — з плах, обмазаних

глиною, де вакувало лісу — з глиняних вальків або т. зв. саману. На Одещині — з каменю-

вапняку. Житла були здебільшого багатокамерні. У Халепї, наприклад, переважали

чотирикімнатні. Нерідко вони були розписані темночервоними фарбами. Крім багатьох

селищ, розкопаних на Україні, знайдено кілька глиняних моделів, так званих «хаток»

(Сушківці, Володимирівка, Попудні), які доповнюють уявлення про ці будівлі. Вони мали

всередині грубу, лави, Пляк хаток нагадує пізніші українські хати, так само, як нагадує їх

самий характер будови: дерев'яні, обмащені глиною, стіни. Крім житлових будинків, у

селах були будівлі ритуального призначення так звані «точки».

Виявляється, що Трипільська культура була пов'язана з цією величезною своїм

значенням в історії людства, першою европейською і в той же час світовою культурою.

Відкриття й вивчення Трипільської культури викликало багато гіпотез щодо її

походження та характеру. Професор Штерн назвав цю культуру «домікенською» і вважав,

що вона ся-арша, ніж Мікенська або Егейська культура. Пересуваючивь до Геллади, вона,

мовляв, підсилила основи Егейської культури.

Нові досліди показують, що ці культури чужі одна одній, а хронологічно

Трипільська культура не молоддю від них. Проф. Н. П. Курінний пише, що «чим більше

ми заулиблюемось в досліди над трипільською культурою, тим більшє виявляється виток,

які сполучають цю культуру з культурою еллади. будівлі типу мегарона тут і там, культ

матері й мужа-пастуха» керамічних форм, мітологій, пластичних і орнамеитальвик

мофивів — пояснюють їх генетічні зв'язки».

На Україні Трипільська культура збереглась у пережитках і залишила по собі

виразні сліди. Український народ зберіг свою етнічну спорідненість із старожитною

людністю Пра-України. До останніх часів сільські жінки й молодиці розмальовують хати,

комини, печі тощо. У килимарстві, ганчарстві, дереворізьбі, вишивках, нисанках — дуже

багато геометричних та рослинних орнаментів (званих по-народному циганською

вулицею, безконечником, кривулькою, кучериками, троєчками, гачками тощо), які

виразно нагадують орнамент палеолітичної та неолітичної діб на Україні. На Лемківщіяи,

наприклад, ще й до цього часу зберігся спосіб розмальовувати хата (рівнобіжне до

покладеного в стінах дерева з горизотазніними омурами, що сягає, очевидно, до дуже

давніх часів).

Згодом неоліт України характеризується низкою різних культур, пов'язаних з

певними територіями, які мали свої властиві прикмети в кераміці, різних знаряддях. Так,

на Полтавщині жило населення, яке залишило «гребінцеву» кераміку, на Волині та в

Галичині утворилася «надбузька» культура, на Закарпатті — носії «буківської» культури

тощо, в надчорноморських степах — «ямна» культура, і ця назва походить від звичаю

ховати небіжчиків в ямах. Одночасно, наприкінці 111 тисячоліття до Р. X., з'явилися носії

«лінійно-стрічкової» кераміки, пов'язаної з Мізинською та Трипільською культурою. Ця

культура цікава тим, що зв'язує неоліт Волині та Галичини з центральною Европою:

Моравією, Угорщиною, Німеччиною.

Добу неоліту 1, зокрема, Трипільську культуру новіші дослідники пов'язують з

українським народом. В. М. Щербаківський писав, лцо жадного переселення слов'ян не

було. Слов'яни-українці жили в Україні від доби неоліту. «Гадаємо, що історія України

починається з иалеоліту... що всі послідовні великі культури на Україні являють собою

етапи, щаблі формування та розвитку українського народу аж до нинішнього часу.

Вивчення всієї історії в цілому, в комплексі умов географічних, економічних та

епізодичних дає правдиве розуміння минулого, а разом з тим указує дальший шлях

нашого народу.»

З усього, що подано вище, можна зробити висновки, пише В. В. Мавродін,

мовляв, український народ був автохтоном на тій території, де застала його історія.

Антропологи встановили, що на території історичного слов'янства за перших віків нашої

ери були в основному поширені ті самі європеоїдні расові типи, як і за епохи пізнього

неоліту.

ВІК МІДІ ТА БРОНЗИ

Перший метал, який почали вживати на Україні, була мідь. Перші вироби —

невеликі сокири або долота — знаходили вже в пам'ятках Трипільської культури, але це

було дуже рідко.

Приблизно біля ІІІ тисячоліття до нашої ери на території Европи з'являються нові

наседенці: народ, який опанував усю ту територію, де розгорталася Трипільська культура.

Цей народ з культурного погляду стояв нижче від трипільців. Він неребував у стадії

скотарства і ще не знав рільництва, але був міцніший, войовничіший, ніж трипільці. Він

подолав Ех і приніс із собою вміння обробляти мідь.

На території Донеччини, в районах Луганська, Бахмута, були родовища міді. Там

археологи відкрили рештки первісних шахт, печей для топлення міді у вигляді глибоких

ям у землі, викладених глиною. Знаходять також матриці, в яких виливали різні предмети

з міді: наконечники списів, стрілки, сокири, ножі, прикраси.

Металеві вироби дуже поволі завойовували місце у вжитку людини. Вони були

дорогі, їх важко було виробляти. Тому довгий час, разом з металевими виробами, вживали

також кам'яні, при чому на форми кам'яних сокир та наконечників списів впливали форми

металевих, і найкращі зразки кам'яних знарядь з'являються якраз за часів початку

вживання металів.

Чиста мідь не тривка, тому дуже рано до неї почали додавати оливо, і цей стоп

зветься бронзою. Бронза дуже добрий, ковкий метал.

Нове населення, з яким прийшли мідь та бронза на Україну, принесло з собою

нові форми поховань. Своїх мерців воно ховало у скорченому положенні, часто у великих

кам'яних склепах, катакомбах. Здебільшого їх посипали червоною вохрою. Над могилами

насипали високі кургани. Для цієї Культури характеристична кераміка:. невеликі глечики,

прикрашені «шнуровим» орнаментом.

Пам'ятки цієї культури пов'язують Україну з передньою Азією, Кавказом, а також

з Егейською культурою та Західньою Европою: аналогічні пам'ятки знаходять в Італії, на

островах Середземного моря, в Еспанії.

За доби міді та бронзи ще яскравіше намічається різниця культурних впливів, під

якими перебували південна та північна частини Східньої Европи. У той час, як у північній

частині, в районах Поволжя, намічалися міцні культурні шляхи, які вели на Урал, у Сибір,

де розвивалася могутня мідяна та бронзова культура, — південна частина, територія

України, перебувала під постійним впливом інших осередків: передньоазійських,

кавказьких та західньоевропейських, ближче — угорського. Це яскраво позначилося, між

іншим, на формах бронзових сокир: на північних землях панував сибірський «кельт», на

південних — сокира з довгим обухом, характеристична для Месопотамії та Малої Азії.

З кінцем бронзового віку на Україні пов'язане місцеве виробництво бронзи та

висока ливарна техніка її. Помічається кілька культур, які мали свої прикмети:

Білогрудівська (біля Умані), Ви-соцька (на Львівщині, Тернопільщині, Рівенщині),

Верхнедністровська (верхнє Подністров'я). Вони характеризуються скотарсько-

хліборобським побутом і зв'язками з Італією, Наддунайщиною, Сибіром.

Кимерійці

На цю добу припадає поява на Україні того першого народу, ім'я якого збережено

історією. Це кимерійці, яких описав у V ст. Геродот.

Земля кимерійців лежала від Карпат та гирл Дунаю до Кубані. Хронологічно

культура кимерійців датується 1500 до 700 р. до Р. X. Кимерійці мали укріплені городища

(Немирово, Волковці, Пастирське, Мотронівку, Хмільне та інші). Вони ховали небіжчиків

і мали некрополі (с. Волоське на Запоріжжі). У них були складні ритуальні обряди.

Збереглися стели — статуї із зображенням людей (с. Волковці біля Кам'янця-

Подільського, с. Білогрудівка б. Умані, Білозерка на Херсонщині).

Кимерійці характеризуються табунним скотарством, високою культурою бронзи

та кераміки з кольоровими інкрустаціями. Вони були першим народом, який мав царів,

їхні царі були племінними ватажками (могила царя біля с. М. Лепетиха, Херсонщина).

Вони мали культурні зв'язки з Кавказом, Закавказзям, Малою Азією, Шлезьком,

Гальштадтом. Геродот писав, що кимерійці" прийшли з Азії. Сучасні археологи доводять

інше. Дослідник Вілогрудівської культури П. П. Курінний вважає, що ве з Азії могли

прийти вони, а з середньої Наддніпрянщини, їхня культура вредовження Трипільської,

пристосованої до умов табунного скотарства. Перехід частини осілого населення до

табунного скотарстаа штовхав їх на південь, зокрема із Запоріжжя.

ЗАЛІЗНИЙ ВІК

Біля Х століття до Р. X. в Евроігі входить у вжиток залізо і витискає дорожчу

бронзу. Старіший період цієї доби має назву «Гальштадтського» — за місцем Гальштадт в

Австрії, де було вперше знайдено пам'ятки її. Проф. Д. В. Антонович вважав, що залізо

прийшло до Европи з Передньої Азії і, правдоподабно, шляхом через Україну. Тому

можливо, що на Україні залізо з'явилося трохи раніш, ніж у центральній Европі.

На початку залізного віку, в VII ст. до Р. X., на північному-чорноморському

узбережі почали засновувати свої квлонії греки. Ці колонії були тісно зв'язані з

метрополіями, від ящек вони відділилися. Вони мали такий самий політичний лад, брали

участь у гімнастичних змаганнях.

З колоній метрополій одержували продукти – не вистачало в Греції, рибу. За їхнім

посередництвом провадили торгівлю з сусідніми країнами. Згодом вони завели багаті

міста.

Еллінська колонізація поширювалася й далі. Наприклад, у Лубеніфгаі знайдено

рештки грецьких храмів — Аікмпюна, Артеміди.

Серед грецьких колоній перше місце належить Ольвії. Вона лежала на правому

березі Бога, коло с. Парутвя. Засаували Ольвію колонісіи з мКяа Мілета, яие само було

грецьною иолонівю на березі Малої Азії. Ольвія була великим містом. Роаавоаини

виявили рештки міста: майдани, бруковані вулиці, мури, що оточували місто, великі

театри, храми, стадіони, громадські га хихлові будинки. В Ольвії найбільше поважали

богів Аполлона, Дюмтру, Кібелу — жінку, «магір богів».

Ольвія стала значним культурйим освредівом. У ній були вчені, письменники,

була розвинена місцева іфоміжловісп. Місто славилося керамічними та ювелірними

виробами. Віфобляли також зброю.

Подібно до інших чорноморських нолоній, Ольвія карбувала власну монету. Вова

цровадила у значних розмірах торгівлю з сусідніми народами, скуповувала у них хліб,

рибу, рабів і надсилала все це до Греції. З свого боку Ольвія іфодавала еугідам вина,

матерії, мистецької промисловости — золоті те орібні, посуд, прикраси, зброю.

Добре досліджений також Херсонес. У нмму знайдено широкі бруковані вулиці,

майдани, цистерни для дощової води, каналізаційні рури, водогін. Збереглися рештки

храмів, жиаяових будинків і причанея. На вулицях стояли стели, невфізми — урадові дек-

крете, висічені на мармурових плитах. Серед них мармурова илита з написом: «Присяга

громадян на вірнісіь конвімстуціі своєї держави» (І-П ст. до Р. X.).

Грецькі иолонй відіграли велику ролго в ісіорй населення України, поширюючи

серед нього високу культуру Геллади.

Скити

Тік навівали греки племена, які жили на території України, на північ від грецьких

колоній. Скити у VIII ст. підкорили інші племена, що ревіте жили на Україні.

Під назвою скитів розуміють усе населеная України. Геродот був в Ольвії, бачив

там скитів і писав, що скити прийшли з Азії і вигнали кимерійців. Якби це було так, ми

мали б на Україні від VII ст. нову культуру, яка знищила б культуру народів-

попередників. Насправді того не було. Культура часів скитських в основному залишилася

кимерійською. Відбувається не боротьба народів, а диференціяція суспільства,

утворюються казкові багатства родів табунників і струнка система патріярхального

династичного права. Виділюються могутні, багаті царі."

Скити поділяються на чотири племена. Над р. Богом жили скити-скотарі, між

Богом та Дніпром — скити-хлібороби, на південь від них — скити-кочовики, між Дніпром

та Доном — скити царські, Скити-скотарі випасали худобу, перекочовували зі своїми

стадами з місця на місце, в залежності від пасовиськ. Скити-хлібороби жили осіло, сіяли

пшеницю, просо, ячмінь, коноплі, цибулю, часник. Продукти скотарського та

хліборобського господарства вони продавали грецьким колоніям,

Крім сіл, відомі скитські міста-городища, оточені валами. Деякі з них, як от

Мотронинське, Пастирське, Немирівське, Більське, відомі з часів кимерійців, були

великих розмірів, їх оточували вали та глибокі рови.

У скитів було широко розвинене ганчарство: вони виробляли прекрасний

різноманітний посуд, за зразками грецького. Мали простий глиняйий посуд, часто

величезного розміру, високий, стрункий, так звані «амфори» — в них зберігали воду,

зерно. Був також прекрасний різноманітної форми посуд, прикрашений, за зразком

грецького, сценами з грецького побуту, мітології, вкритий блискучою поливою.

Скитський посуд, подібно до грецького, виробляли вже на ганчарному колі. В ті часи

греки виробляли також і металеві речі: залізну зброю, мечі, кинджали, різні стріли для

луків, переважно трикутної форми.

Скити підтримували торговельні зносини з грецькими колоніями, постачали їм

продукти свого господарства і діставали від греків вино, посуд, прикраси, зброю. Таким

чином, до скитських степів потрапляли високомистецькі вироби грецької індустрії, вироби

з золота, срібла. В них можна відзначити дві групи: одні з них прикрашені сценами з

грецького побуту, мітології, другі — сценами з побуту скитів, безперечно зроблені для

скитів. Завдяки цим пам'яткам ми можемо яскраво уявити зовнішність, одяг, побут скитів.

Серед таких виробів треба згадати мистецькі вази, знайдені в Куль-Обському та

Чортомлицькому курганах, у кургані Солоха та інших. Чоловіки носили короткі каптани,

підперезані шкіряним поясом, штани, які заправляли в короткі шкіряні чоботи, шапки з

повсті. Жінки носили довгі суйгі з поясами, на головах гостроверхі шапки з довгими

покривалами.

Скити мали антропоморфні вірування, в яких поєднали старі вірування

хліборобської трипільської культури, елементи тотемів скотарської культури з впливами

грецької мітології.

Скити вірили в позагробове життя. Своїх мерців вони ховали в могилах, при

бідних клали горщик з їжею, злиденний інвентар, кам'яні речі. Багатих ховали у глибоких

могилах у формі будинку, над ними насипали високі кургани та одягали їх у розкішний

одяг, з золотими оздобами, клали коштовну зброю, посуд. Забивали й ховали разом з

мерцем жінку, коней.

Осередком, серцем царської Скитії був басейн р. Конки, де лежало місто Геррас.

Взагалі по берегах Дніпра було надзвичайно багато могил. У 80-х роках XIX ст. Д. 1.

Самоквасов нараховував до 500 могил, що стояли купами й поодинці, і всі вони, як писав

М. 1. Ростовцев, являли собою цілість.

Завдяки цим могилам ми маємо найкращі пам'ятки скитської доби, в якій грецька

культура об'єдналася з місцевою та східніми впливами. Проф. П. П. Курінний робить такі

важливі висновки щодо скитської культури:

Поховання скитів, скорчене ігід курганами, має аналогію з похованням трипільців

та кимерійців ігід курганами, а видатних осіб скити палили на вогні (с. Верем'я та

Щербанівка — трипільських часів, Білотрудівка — кимерійських). Обидва обряди

переходять до антів і сягають слов'янських дохристиянських часів на Київщині та

Чернігівщині.

Скити продовжують розробку трипільської мітології в образах фантастичного

звіринного стилю і передають її через антослов'ян селу: це образи матері-богині, пастуха

Геракла, одноокого циклопа, грифона, культового бика, коня, кабана тощо.

Скити користуються всіма формами посуду, виробленого трипільцями. Цікавий

«слов'янський» горщик, оздоблений «гребінцевим» орнаментом. Початок його — ямково-

гребінцевий стиль, який був провідною формою в трипільській, кимерійській, скитській та

анто-слов'янській культурі і е національною формою пцсуду. Ще виразніше традиційний

зв'язок дає наша хата з її піччю. Від Скитії маємо знамениті білі штани й сорочку, чоботи,

шпичасту козацьку шапку, перначі, сагайдаки, келепи тощо.

БОСПОРСЬКА ДЕРЖАВА

Року 512 до Р. X. скитські землі були зруйновані перським царем Даріем.

Використали ослаблення скитів греки-іонійці, які в 511 р. до Р. X. розбудували велику

колонію — Пантікапею, при Боспорі Кимерійському, на місці, де тепер стоїть Керч.

Пантікапея своро розбагатіла й стала новим центром культури не тільки для

Чорномор'я, але проміння ії впливів спостерігається й у Сибіру, ва Закарпатті, в Угорщині.

Вона об'єднала грецькі колонії на берегах Криму, Овівського моря, р. Кубані і стала

осередком Воспорського союзу, до якого увійшли Теодосія, Німфея, Партеніт, Фанагорія

та інші міста.

Спочатку правили обрані «архонти», але від 438 р. до Р. X. з'являються

«базялевси», які засновують спадкові династії. Так постала багата й могутня Воспорська

держава. Вона провадила велику торгівлю хлібом та інтими продуктами, що їх діставала

від сусідніх народів, карбувала свою монету.

У 142 році Воспорська держава підпала під владу Понтійського царя Митридата, а

пізніше — під владу Риму

Сармати

Сучасна аркволоня значно зменшує значення сарматських племен на Україні, хоч

у 1-11 ст. нашої ери вони на деякий час підкореня частину скитів. Нової культури вони не

створили, а прийняли скитську. В IV ст. вони зруйнували Ольвію і пройшли до Дунаю.

Чужоземні письменники переносили ім'я сарматів на скитів, а Птоломвй називав уею

Скитію «Сармагією».

Алани

Одне з сарматських племен, алани, почало відігравати визначну ролю у Г ст. по Р.

Х„ і поступово ім'я їх витіснило ім'я сарматів. Принаймні римські історики так називали

всіх сармагів у Надчорномор'ї.

Алани утворили союз, який сягав до Аральського моря. Вони жили переважно над

Меотидою (Озівським морем), між Дніпром та Міюсом. Вони робили напади на береги

Дунаю, вдерлися на Потисея (в Угорщині). Розбиті гувами, алани поділилися вя окремі

групи. Одну з них називали ясгши чи язитами. Вовн подалися до Північного Кавказу й

стали предкаііи осетинців. Друга група оселилася в Криму.

Ґоти

У ІІІ ст. почався рух германських народів на схід. Племена, які у П ст. після .Р. X.

сиділи на берегах Висли, Одри, Лаби, рушили на південний схід. Волине плем'я готів

поділилося на дві частини. Візиготи або вестґоти прямували на Тракію, Македонію.

Територія між Богом та Дунаєм опинилися в руках вестгогів.

Друга частина ґотів — остроґоти або остґоти — осіли між Дніпром та Кубанню,

підкорили скитів і робили напади на Ольвію, Тіру, Таврію (Крим), на Меотиду. Під

навалою ґогів заломилася Боспор-ська держава, зникла Придонська Танаїда. Остготи

заснували велику державу, яка сягала берегів Дунаю. Столиця їхня була на березі Дніпра

«Данпрштадир» або «місто над Дніпром», яке добре знають скандинавські саги. Зокрема,

поширилася готська держава за короля Германариха (350-375 й).). Серед ґотів ширилося

християнство.

Виділився своєю енергійною проповіддю християнетеа єпископ Ульфіла. Він

переклав для готів св. Письмо готсьиою мовою, і пе-реххад став першою пам'яткою цієї

мови.

Наприкінці IV сторіччя з Азії посунула на Чорноморські степи орда тюркського

народу гунів. Держава Германариха під цією навалою розпалася. Вестготи, після

короткого перебування на Валканському півострові, вирушили до Італії, здобули Рим і

посунули далі — до Франції та Еспанії. Остготи поділилися на дм групи: одна оселилася в

Криму, де довгий час існувала готська держава з головним осередком у Партенігі та

готська єпархія. Більша частина пішла на Балканський півострів, а в 403 році захопила

Італію й заснувала готське королівство з столицею в Равенні.

З перебуванням у чорноморських степах їоти «причастилися до поятійського

культурного круга», як писав В. Щербаківський. Місцеві майстри виробляли для готів

дорогі оздоби-фібули, браслети тощо з срібла та золота, викладали їх дорогим камінним.

Робили це за традицією звіринного стилю, який дуже подобався готам. Так постав стиль,

що його неслушно називають готським, бо хоч він і був викликаний готами, але не вони

були його творцями. Згодом ґоти перенесли його на захід, де він набрав льокальних форм і

в цілому дістав назву «меровінґського» стилю.

РУХ НАРОДІВ З АЗІЇ НА УКРАЇНСЬКІ СТЕПИ

Від IV ст. по Р. X. довгий час не припинявся рух різних народів з Азії на

територію України, на чорноморські степи. Кожне з племен несло з собою руйнацію,

полон, смерть. Кожне з цих племен забирало з собою частину місцевої людности в своєму

русі на захід, і в той же час залишало своїх людей, які змішувалися з місцевими

мешканцями, асимілювалися з ними, входили як складова частина в те майбутнє

населення, яке застала історія на Україні.

Гуни

Першими прийшли з Азії тюрко-монгольські кочові племена — гуни. Після

перемоги над ґотами. в 375 р. гуни заволоділи Україною від Дону до Дунаю. Вони

зруйнували грецькі колонії на Причорномор'ї. В русі на захід гуни потягли з собою

частину ґотіб, аланів, слов'ян. У середині V ст. вони мали могутню державу, осередком

якої стала Паннонія, звідки вони робили напади на Візантію, Італію, середню Европу. За

царя Аттіли гунська імперія охоплювала величезні простори, але після його смерти (в 453

р.) розпалася. Частина гунів залишилася на берегах Дунаю, частина осіла на території

України.

Авари

В VI ст. по Хр. на Україну посунулися авари або обри, як їх називає наш літопис.

Це був кочовий народ тюркського походження. Вони пройшли через Україну, зруйнували

по дорозі аланську державу, антів, підступно захопили царя Мезамира, в 550-х роках

побили дулібів, в 562 заволоділи Добруджею, в 568 — Паннонією. Авари підкорили

слов'янські племена, зробили їх «данниками». У війську аварів було багато слов'ян. В 626

р. слов'яни билися разом з аварами проти візантійських військ цісаря Іраклія, який розбив

аварів.

На початку VII ст. Аварська держава простягалася від Адрія-тицького моря та

Франкського королівства до Візантійської імперії. У середині VII ст. слов'яни почали

визволятися з-під влади аварів. Так звільнилися чехи та моравці під проводом князя Само.

Частина південних слов'ян опинилися ігід владою болгарів. У 796 році аварів розбив Карл

Великий. Та частина аварів, що врятувалася, втекла через Карпати до верхів'їв Висли та

Західнього Буга. Можливо, під натиском аварів рутили на схід племена радимичів та

в'ятичів, а дуліби пересунулися на верхів'я Західньої Двіни.

Болгари

Болгари, народ тюркського походження, жили над долішньою Волгою, коли у VI

ст. н. ери на Україну рушили авари. Під тиском їх болгари поділилися на дві частини:

одна подалася на захід, пройшла через Україну й осіла у східній частині Балканського

півострова, біля 680 року. Там болгари заснували міцну державу, до складу якої ввійшли

південні слов'яни. Не зважаючи на те, що переможцями були болгари, гору взяла

слов'янська культура, мова, віра. Мова слов'янська дістала назву «болгарської».

За царювання хана Крума Болгарія стала могутньою державою. Вона підкорила

ввесь Балканський півострів від Чорного моря до Адріятицького і виросла на

небезпечного суперника Візантії. Прийняття християнства у 864 році сприяло ще

більшому культурному піднесенню Болгарії. Вона перетворилась на значний церковний

осередок для слов'янських народів.

Болгарія стала посередницею між Візантією та слов'янськими народами. Тут

перекладалися візантійські книги, зародилася й оригінальна література. Болгарія згодом

мала великий вплив на українську культуру.

Друга частина болгар подалася на північ Волгою. По дорозі вони, у УП-УІІІ ст.,

підкорили низку кочовиків сармато-аланського походження і заснували на середній Волзі

ряд невеликих князівств. Тут відбувся процес протилежний тому, що мав місце з іншими

болгарами на Балканах. Волзьким болгарам пощастило підкорити собі місцеве населення,

засимілювати його і зробити болгарську мову загальнопануючого. Зокрема зросло

значення болгарської держави у XI ст. Болгари мали три головних осередки: Великий Бул-

гар на усті Ками (він був столицею від Х ст. до монгольської навали), Біляр, у глибині

країни, на р. Малому Черемшані (тут була столиця від XII ст.) та Сувар на р. Утці, 40 км.

від Волги. У Х ст. окремі княаіветяа об'єдналися в одну державу, а в р. 922 прийняли

іслам.

Археологічні досліди виявили розвинену культуру Волзької Болгарії.

Хліборобська культура стояла дуже високо. Населення вживало плуги, мало багато

ремісників, на визначному рівні була обробка міді та валіза, існували ковалі, ливарники,

косторізи. Болгари вени торговельві стосувки з сусідніми країнами.

Хозари

На початку VII ст. хозари, народ тюркського походження, прийшли з Азії й

заснували велику державу — каганат, яка у VIII ст., під час найбільшої могутности, сягала

до Десни, Дніпра та Дагестану. Хозари підкорили багато племен: аланів, які жили по

Сіверському Дінцю, слов'янські племена, радимичів, в'ятичів, полян та сіверян. Вони

накладали данину й не втручалися в життя підкорених.

Хозари поєднували кочовий побут з осілими, мали хліборобство, скотарство, але

здебільшого брали участь у торгівлі широкого майї-табу. Після розгрому держави західніх

тюрків, що лежала в Семиріччі та Фергані і служила головним посередником у торгівлі

Китаю з Чорномор'ям, це посередництво перебрали хозари. Вони торгували з арабським

халіфатом, Скандинавією.

Хозари заволоділи місцевістю, де сходилися торговельні шляхи з різних країв.

Головною артерією служив Волзький шлях, що сполучав Арабський халіфат із фінськими

землями, зо Скандинавією. Хозари перебували в постійних стосунках з кавказькими

народами, з Візантією, — то ворожих, то мирних.

У VIII ст. бували випадки шлюбів між візантійськими цісарями та хозарськими

каганами, а цісар Лев IV був сином хозарської принцеси. Хозари втягнули підвладні їм

українські племена в орбіту торговельних стосунків з усім тодішнім світом. Але, крім

торговельних справ, вони мали й інший ще великий вплив. У хозарському каганата

ширилися вільно всі релігії: і юдейство, і мусульманство, і християнство, — і з цього

погляду вони теж відіграли виз-вачну ролю в поширенні християнства иа Україні.

Угри (мадяри)

У ЇХ ст. н. ери фінське племя угрів (мадярів) оселилося в сусідстві з хозарами аа

Доном. Під натиском печенігів, які рушили з Азії, угри пішли на захід. Ґрегуар висловив

думку, що вони досить довгий час мешкали між Дніпром та Богом. Константин

Порфірородний називає річку Хінгулус в країні угрів, — це на думку ІІнгул або Інгулець.

Країну угрів він називав «Лебедія». Сліди перебування угрів у Києві — Угорське

урочище, Ольмин двір (Ольма — це Альмус, перший вождь угрів).

Г. Вернадський висунув іншу гіпотезу: головний осередок угрів був на

Слобожанщині, між р. Сіверським Дінцем та Осколом, але їхній вплив поширювався до

Києва. Перебували вони 'в Україні кілька сторіч.

У 862 році угри посунулися на захід і оселилися над долішнім Дунаєм. Після 896

року вони заснували свою державу в Паннонії. Під їхньою владою опинилися деякі

племена слов'ян.

В 902-904 рр. угри напали на Моравську державу, і під їхнім ударом вона впала, її

поділено на окремі князівства, які довгий час перебували під владою угрів.

У 956 році Оттон 1 Великий розгромив угрів під Лехфельдом. Після того вони

осіли в Паннонії, витиснувши звідти слов'ян.

Печеніги

У VIII ст. орди печенігів, кочових племен тюркського походження, намагалися

прорватися крізь хозарські володіння на захід, але хозари твердо обороняли свої границі.

На початку IX ст. візантійські інженери збудували фортецю Саркел для захисту каганату

від печенігів. Проте, у Х ст. частина печенігів прорвалася через каганат. Літопис відзначив

у 915 році, що «придоша печенеги первое на Русскую землю». На цей раз вони не

залишилися на Україні, а пройшли на Дунай. Лише після розгрому хозарів Святославом

печеніги твердо оселилися в причорноморських степах.

Такі були сусіди України, з якими вона перебувала в стосунках на світанку своєї

історії, які впливали на її культуру й утворювали передумови для її дальшого розвитку.

Український народ багато дістав у спадщину від своїх попередників. То була з

економічного погляду певна традиція хліборобсько-скотарського побуту, з культурного

погляду — традиція, що зв'язувала Україну з Західньою Европою, головне — з її

південними країнами. Багато народів пройшло з Азії на захід чорноморськими степами,

але ніколи, хоч яка жахлива бувала навала, вона не винищувала всього населення. Не було

миті, коли б поривався зв'язок між старшими мешканцями та новими насельниками, між

носіями старої та нової культури. Так передавалися від одного народу до другого

господарські традиції, звичаї, культурні зв'язки, так простягалися нитки від неолітичної

трипільської культури до Української держави.

ПЕРШІ ВІДОМОСТІ ПРО ПОСЕЛЕННЯ ПРЕДКІВ УКРАЇНСЬКИХ

ПЛЕМЕН

Сучасний стан археології дає право твердити, що український народ — автохтон

своєї землі, який жив на своїй території, починаючи з неоліту. Обширну групу

неолітичних племен тисячоліть до Р. X. можна вважати за предків українців, але до цього

часу не можна сказати з певністю, від якого саме неолітичного племени вони походять.

Найясніший зв'язок між українським народом та носіями культури полів

поховань, яку датують кінцем 1 тисячоліття до Р. X.

Поля поховань доходять до нижнього Дністра (Лука-Врублевецька) на заході, а на

сході — до Полтавської та Сумської областей. Зустрічаються вони також у Молдавії.

Поля поховань викликали деякий час сумнів дослідників щодо національности

людей, які залишили їх. Перший, хто в 1901 'році відкрив їх—В. В. Хвойка — в селах

Черняхів, Зарубинці, Ромашки на Київщині, відразу визнав їх слов'янськими. Сучасні

археологи (М. Ю. Брайчевський, А. Л. Монгайт та інші) твердо відносять їх до

слов'янських. Спірним залишається питання про хронологічну межу: до якого часу

існувала Черняхівська культура? В. В. Хвойка датував кінець її ІУ-У сторіччям нашої ери.

М. Ю. Брайчевський відносить кінець культури до УІ-УІІ сторіч нової ери, але це ще не

можна вважати доведеним.

Характеристичне багатство римських монет у могилах полів поховання. За

підрахунком А. Монгайта, до 1955 року знайдено біля 800 монет. Це свідчить про

торговельні зв'язки носіїв цієї культури. Про це ж свідчать і численні фібули т. зв.

«провінціяльно-римського» типу.

Важливі пам'ятки культури Зарубинецької (Зарубин, Переяславського району) та

Корчуватівської (Корчувате — недалеко від Києва, на правому березі Дніпра). Ця

культура охоплює велику площу: від басону Десни, Сейму, Сули, Псла — до притоків

Дніпра, як от Тясмин, Рось, Тетерів. У могилах знаходять рештки і трупоспалення, і

трупокладення, а також бідний інвентар: фібули, дармовіси, скляні буси, посуд гарної

техніки з блискучою поверхнею. Датуються ці могили від Ц ст. до Р. X. до П ст. по Хр.

Знайдено чимало поселень та городищ — переважно на високих берегах річок.

ПОСЕЛЕННЯ АНТІВ АБО ВЕНЕДІВ ТА ЇХНЯ ГРОМАДСЬКА І

ДЕРЖАВНА ОРГАНІЗАЦІЯ

Слов'ян під назвою венедів згадували старогрецькі та римські письменники від

VII в. до Р. X.: Гесіод, Геродот, Софокл, Скілан, Корнелій Непот, Пліши, Таціт, Птоломей.

Дехто зв'язував їх з Балтійським узбережжям.

Ґогський історик Йордан писав, що «анти найхоробріші між ними (венедами),

живуть над луком Чорного моря, від Дністра до Дніпра», але за іншими відомостями, в

тому числі Павла Диякона, можна зробити .висновок, що в V ст. держава антів

охоплювала значно ширшу територію — від Дону, Чорного моря до рік Висли, горішніх

Варти та Одри і частини Богемії. Питання про походження антів неясне. Ф. Дворнік, Ю.

М. Левицький вважають антів одним із племен алавіх. Тмї ж думки Г. В. Вернадський та

М. О. Міллер Значна частива дослідників вважає їх за слов'ян. О. О. Шахматов вважав

авгів слов'янами, які жили на Прикарпатті, С. М. Солювйов — швденно-вахідньою

частиною східніх слов'ян, Л. Нідерле — волинянами, В. О. Ключевський — дулібами, М.

С. Грушевський — українцями. Подвіочи ці думки дослідників, М. Ю. Брайчевський

підкреслює погяяд «націоналіста» М. С. Грушевського, начебто с різниця між його

«українцями» та «дулібами» Ключевського. Сам М. Ю. Врайчевський вважає антів

продовжувачами носіїв Черняхівської, себто української культури. В. Щербаківський

вважав, що іменем «анти» називали ряд українських племен. Жили вони якраз там, де

інзніше бачимо українські племена. Важлива вказівка Прокопія, що анти та слов'яни

розмовляли однаковою мовою. П. Ковалевський розрізняє слов'ян, які посунулися на

Валканський півострів, та антів, від яких походять руси.

Жили анти иєваяикими поселеннями по беретах річок та озер, займалися

скотарством та хліборобством. Могильники їх нагадували чернахівські, але мали вони й

окремі — для воїнів, яких ховали зі зброєю. Мали укріплення не в кожвому селі, а спільні

— для кількох поселень. М. Ю. Врайчевський приписує ахтам т. зв. Змієві або Троякові

вали, які тягвуться на десятки кілометрів по річках Красна — Стугва, Рось — Трубіж,

Сула. Аналогічні були в Подністров'ї; вони сягали 10 метрів заввишки. Найбільше

антських речей у басейні р. Роси; лучеві фібули, підвіски, лунниці, дзвоники, прорізні

бляшки — всі ці речі О. Спщия та В. Рибак» відносять до антів і всі вони згодом відбинися

в українських речах. Треба сказати, що з археологічного погляду пам'ятки авхів іце мало

досліджені.

Збереглося чимало відомостей про громядсьху та імпхичну організацію антів.

Прокошй Кесарійський писав, що слов'янами та антами не править хтось один, але здавна

упроияє ними народне зібрання, і всі справи, добрі чи лихі, вони вирішують спільно. Але

за часів загальної небезпеки вони обирали царя («тех»), авторитет якого визнавав весь

народ. Таким вождем був Бож, який у 380 році зорганізував союз для боротьби з

остготським царством Вінітара. Боротьба виявилася нещасливою для ангів: лотрапили до

полону (ули забиті Бож із синами та 70 старійшин. Другий вождь, Меза, відзначився в

боротьбі з аварами в 550-их роках. Відомі імена деяких царів. Так, були Ардагаст,

Мусокій. Правдоподібно, що головний державний центр антів лежав на чорноморському

побережжі.

Характер об'єднання антів викликає різні гіпотези. Одні вважають антську

державу за племінний союз. Ключевський називав Й «Дулібський союз». Інші бачать

короткотермінове об'єднання для боротьби з ворогом (Бож — з готами, Мезамир — з

аварами і т. д.).

У всякому разі, факт об'єднання антів дуже важливий як перша відома нам спроба

предків українського народу створити державне об'єднання з організованим військом та

участю населення у політичному житті.

Держава антів протривала три сторіччя — від кінця IV до початку VII ст. Вона

впала під навалою аварів.

РОЗМІЩЕННЯ СЛОВ'ЯНСЬКИХ І УКРАЇНСЬКИХ ПЛЕМЕН

Одночасно з антами починають вживати назву слов'ян. Вони разом з гунами

посуваються на захід. У ІІІ-УІ ст. ст. західні та південні слов'яни опанували вже ті землі,

на яких застала їх історія, а в VII ст. назва «анти» остаточно зникає, її заміняє ім'я слов'ян.

В V ст. слов'яни вибираються в походи на Балканський півострів, переходять

Дунай, нападають на границі Візантійської імперії. Щоб захиститися від слов'ян, Візантія

будує низку фортець по Дунаю, на північ від Балканського хребта. Проте, вона не була в

силах зупинити рух слов'ян. У 40—50-х роках VI. ст. слов'яни починають оселятися за

Дунаєм. Там у VII ст. застали їх болгари. Під тиском народів, які проходили з Азії на

захід, слов'яни приходять у рух і подаються на північ, на захід. Частина їх осідає в смузі

лісів Поділля, Київщини, Волині, Чернігівщини. Частина подається далі на Карпати, на

горішню р. Тису. М. Грушевський зазначив, що з кінця VI ст. Прикарпаття було вже

зайняте українськими племенами. Срезневський писав, що на схилах Карпат, в Ужгороді,

населення мовою, народністю — рідні брати «малоросіян». Звідти на північний схід

сягають вони Галичини, Буковини. Частина Семигороддя була заселена українцями. У

ХШ ст. семигородські документи згадували гору Русь, Руський торг. Про рух українських

слов'ян з півдня на північ свідчить, між іншим, назва притоки Дніпра — «Десна», себто

«права». Якби вони йшли з півночі на південь, Десна була б з лівого боку, вони не могли б

назвати Гї «правою».

«Повість временних літ» подас перелік слов'янських племен так, як вони жили в

XI столітті. «Се бо токмо словенеск язьік в Руси, поляне: деревляне, ноугородци,

полочане, дретовичи, север, бужане, зане седоша по Бугу, после же вельшяне». Кількома

рядками вище читаємо: «Поляном же жиущем особе якоже рекохом, сущим от рода

словенска, й нарекошася поляне, а деревляне от словен же, й нарекошася древляне;

радимичи бо й вятичи от ляхов. Бяста два брата в лясех, — Радим, а другий Вятко, — й

приведеша седоста Радим на Сожю, а прозвашася радимичи, а Вятко седе с родом своим

по Оце, от него же прозвашася вятичи. Й живяху в мире поляне, й деревляне, й север, й

радимичи, вятичи й хрвате. Дулеби живяху по Бугу, где ньше вельшяне, а улучи й тиверци

седяху по Днестру, приседяху к Дунаеви.»

В іншому місці «Повість» каже так: усі племена мали своє княжіння — «в полях, а

в деревлях своє, а дреговичи своє) а словене своє в Новегороде, а другое на Полоте

полочане. От них же кривичи, иже седят на верх Волги, й на верх Двиньі й на верх

Днепра, их же град єсть Смоленск; туде бо седят кривичи. Таже север от них».

У цьому списку подано племена, від яких походять: український народ (поляни,

сіверяни, деревляни, дуліби, що звуться пізніше бу-жани та волиняни, уличі, тиверці та

хорвати), білоруський народ (дреговичі, кривичі, полочани та радимичі) і великоруський

(словени та в'ятичі). Сіверяни жили на Лівобережжі — по Десні та Сейму, поляни — по

середньому Дніпру, деревляни — по Тетереву, Ужу та Горині, на Волині — дуліби або

бужани, «де нині волиняни», на долішньому Возі. Вони ж звуться бужанами, бо живуть по

р. Возі, та волинянами. Можливо, що то були три окремі племена. Уличі жили понад

Дністром та Богом, а тиверці — між Богом та Прутом. Щодо хорватів, то очевидно тут

літопис має на увазі білих хорватів, в XI ст. входили до складу Велико-Моравської

держави і від к походять -українці східньої та західньої Галичини. У той же час назви

окремих племен зустрічаються в творах різних чужинецьких письменників. В IX ст.

анонімний автор, якого цитує теж анонімний баварський географ IX ст., перелічував

племе-ва — волинян, бужан, сіверян, уличів. В Х ст. Константин Порфірородний теж

перелічував племена: кривичів, дреговичів, сіверян, древлян, уличів, вербіян. Останні дві

чизви незрозумілі. У тому ж Х ст. Аль Масуді писав, що одне з племен — волінана, і

називав їхнього царя Маджака. Таким чином, ім'я слов'ян, які в VII сторіччі замінили

назву антів (останній раз слово «анти» зустрічається в 602 році), зникає в ІХ-Х ст. ст. Його

заміняють назви окремих племен.

В Х-ХІ сторіччях залишилися натяки на пересунення племен. Збереглися назви

долішнього Дніпра — Білобережжя і частини чорноморського побережжя — «Лукомор'я».

На долішньому Дніпрі був торговельний осередок — Олешя, пізніше — Олепіки. Були

українські колонії в Криму, в Корсуні, при гирлі Кубані, в Фанагорії. Тільки існуванням

міцного українського осередку можна пояснити появу в XI ст. Тьмутороканського

князівства. На існування значного українського населення на Чорномор'ї вказує «Повість

временних літ». Про уличів та тиверців літописець в XI ст. пише так: «Уличи й тиверци

седяху бо по Днестру, приседяху к Дунаеви. Бе множество их; седяху бо по Днестру оли

до моря й суть градьі их до сего дня, да то ся зваху от Грек Великая Скуфь». Таким чином

виявляється, що від «множества» уличів та тиверців залишилися тільки городища, а вони

подалися на північ. На пересунення племени полян вказує пояснення «Повісти» на

походження назви полян від поля, степу, де жили вони раніш, а за літописця жили вже в

лісовій смузі. Останній рух, який зафіксувала «Повість» — це прихід із Польщі, від ляхів,

двох братів — Радима та В'ятка з родами своїми й оселення їх — Радима на Сожу, а В'ятка

на Оці.

Серед усіг цих українських племен провідне значення набувають поляни, з їхнім

головним містом Києвом, який виріс на місці, безперервно залюдненому, починаючи з

часів палеоліту (Кирилівська стоянка, про яку згадувалося вище). Можливо, що тут був

Данпртштадир готських часів. У всякому реві, від VI сторіччя тут уже було місто, як

свідчать аровеоиогічиі дослідження, а від VII от. місто це вже згадується вірменським

письменником під назвою Куяр.

ПОБУТ УКРАЇНЦЮ ПЕРЕДДВИКАВНОЇ ДОБИ

Як свідчать рештки поселень українців УІІ-УШ сторіч, жили вони здебільшого

великими гуртами. Житлами служили землянки з грубами, з дерев'яними стінами,

обмащеними глиною, або хати з сіньми та двома світлицями, що нагадують пляном

сучасні українські хати. Біля житла були глибокі ями для переховування продуктів.

Недалеко від поселень бували могильники з безкурган-ними могилами, з рештками

трупоспалення. Подібні поселення зустрічаються по всій Україні. Цікаво, що під

вівтарною частиною Десятинної церкви в Києві знайдено рештки подібної хати, старшої

від Десятинної церкви, кінця Х століття.

Українські поселення мали укріплення — городища з високими земляними

валами та глибокими ровами. Ровміщалися вони переважно на високих берегах рік, на

рогах, які з двох-трьох боків оточені були річкою.

По всіх українських землях залишилося багато городило у Київщині — 400, на

Волині — 350, на Поділлі — 260, на Чернігівщині — 208, у Галичині — 100. Ці городища

були рйного розміру. Одні були невеликі й служили захистом одвого еюв, інші були

укріпленим замком вождя, треті, великі, служили ввхистом для кількох осель. Городища,

однак, не тільки захищали васвлеввя гід ворогів, а й були також адміністративними

оеерздками цілої великої округи, деякі ж з них, переважно розіашовані на великих ріках,

відігравали значну ролю в торгівлі. У ноакному илвмінному об'єднанні були значні

городові центри: у полян — Київ, Вишгород, у сіверян — Чернігів, Новгород-Сіверський,

Любеч, у древлян — Турів, Малин, Іскоростень, у дулібів — Бузьк, Волинь (біля

Городив), у білих хорватів — Велз, Червень.

Серед цих міст були великі, значні вже в VIII ст. Київ мав вулиці, майдани,

палаци князів. У ньому було багато ремісників, ним міг змагатися багатством Чернігів, де

теж виробляли ювелірні речі. Галич, Луцьк (Лучеськ), Перемишль являли собою значні

торговельні міста.

Археологічні джерела дають можливість уявити собі головні заняття населення.

Це було рільництво (на що вказує хліборобський інвентар), скотарство (були корови, коні,

свині, вівці, птиця). Населення знало ганчарство, ткацтво, обробку заліза, інші ремвства.

Цякливе місце посідало полювання на дикого звіра. Тоді було турів, зубрів, лосів, оленів,

а також тварин з дорогоцінним хутром: білок, куниць, лисів різних типів, а головне —

бобрів у річках. Крім того, було багато диких бджіл, і здобування меду та воску

відігравало значну ролю в житті. Усі ці природні багатства притягувало увагу чужоземних

купців і втягали людність України з далеких, часів у торговельний вир.

Територію українських племен перерізували важливі річкові іиихи, які зв'язували

їх з культурними країнами всього світу. Перший великий торговельний шлях, що зв'язував

країни Сходу з Европою — був Волзький.

У VII ст. арабський халіфат розгорнув широку торговельну діяльність і включив

до свого кола фінські країни східньої Евройи, швкову Віярмію. В лісах північної Европи

водилося багато цінного звіра: горностаїв, соболів, куниць, чорнобурих лисів та ін. Хутра

цих звірів були у великій моді на сході, в країнах арабського сходу, у Візантії та Европі.

Ці хутра етали від VII ст. головним дредметом експорту. Про розмір цієї торгівлі свідчать

скарби, які складаівться З дорогоцінного східнього срібла та арабських диргемів. Диргеми

надзвичайно зручні для датування знахідок, бо були чинні тільки За життя халіфа, при

якому їх карбовано, ІД монетні скарби охоплюють добу від VII до VIII сторіччя нашої ери.

Крім арабів, торгівля охоплювала Індію, а далі — Китай.

Волзький шлях проходив поза українською територією, але великі притоки

Дніпра — Десна, Сейм, Сула, Ворскла, Псьолта інші— зв'язували Дніпро з Сіверським

Дінцем, Доном, Волгою, Каспійським .морем. Де волоком, де по річках, арабські купці

потрапляли в басейн Дніпра, і свідками інтенсивної торгівлі з арабами залишалися великі

скарби диргемів. На острові ґотлянді знайдено 67 000 дир-гемів, в Києві — кілька знахідок

по 2-3 тисячі диргемів у кожній, у Могилеві в одній знахідці — 1300 диргемів, у с.

Копіївці Вінницької области — 500 диргемів і ін. Крім арабських монет, знайдено

західньоевропейські: французькі, німецькі, англійські та інші. Арабські письменники

багато оповідали про слов'ян (українців), про торгівлю з ними. Вони писали, що

українські купці приходили й до Багдаду, Закавказзя, навіть до Олександрії. Арабський

письменник кінця УШ ст. Мохаммед бен Істак писав, що ці товари спрямовували до.

Тегерану.

Той же письменник писав, що з Каспійського моря йшов інший шлях, який

провадив на Слов'янське (Озівське) море рікою слов'ян (Дон), очевидно, на Україну.

Важливий шлях був прокладений пізніше, коли арабська торгівля вже занепала.

Це так званий «великий шлях з варяг у греки»: з Чорного моря Дніпром, з верхів'їв Дніпра

на верхів'я Західньої Двіни, р. Ловаттю на озеро Ільмень, Волховом на озеро Нево

(Ладозьке), рікою Невою на Балтицьке море. Цей шлях зв'язував Візантію зі

Скандинавією, південь з північчю. З Візантії везли дорогоцінні тканини, вино, ювелірні

вироби, золотий посуд, приправи, овочі. Візантійська торгівля захоплювала широкі кола

українського населення. В бідних похованнях знаходять кавалочки паволок, якими

прикрашали одяг, кульчики, скляні намиста тощо.

Крім «великого шляху з варяг у греки» існували інші: Двінський — від Ризької

затоки Західньою Двіною на Дніпро, Німана Прип'яттю на Дніпро. В Гродні був значний

осевід якого збереглися могильники, рештки княжого палацу. Одночасно з «шляхами з

варягів у греки» існував шлях, який )етинав Україну з сходу на захід. Він ішов з

Каспійського моря ягою, волоком на Дін. Сіверським Дінцем, волоком до приток Дніпро

— Сейму, Десни, або через Псьол, Ворсклу. Перетинаючи Дніпро, Ійін вів на захід

Прип'яттю або суходолом на Краків, Прагу. Цим шляхом везли на захід східні товари, а з

заходу — зброю, металевий посуд, полотно.

Так через Україну проходили дві магістралі, що сполучали північ з півднем, захід

— із сходом, арабів та Візантію — із Скандинавією, Індію та Китай — з імперією Карла

Великого. Короля українських племен не була пасивною в цьому торговельному вирі.

Вони не обмежувалися транзитною торгівлею, а вносили насамперед — хутра, на які був

однаковий попит і в Арабському халіфаті, і у Візантії, і в Західній Евроггі. Вони

експортували мед та віск, на які був теж великий попит, бо мед ішов на жякі солодощі та

питво, а віск — на освітлення церков та житла багатих людей. Поставляли вони й

«челядь» — рабів.

РЕЛІГІЙНИЙ СВІТОГЛЯД УКРАЇНЦІВ

Релігійне життя українських племен було дуже складне. Перед запровадженням

християнства кожне плем'я шанувало своїх богів і мало власні культи, але з процесом

творення держави відбувається об'єднання цих богів. Головні були: Дажбог, бог сонця,

Велес — бог худоби, Сварог, Хоре, Стрибог, Мокоша, Смарагд та інші. Згодом, коли

наприкінці Х ст. Володимир прагнув об'єднати всі українські племена, він встановив

спільний для всіх культ Деруна.

З християнізацією України зникли відомості про головних богів поганського

пантеону і залишилися тільки натяки на існування певних місць, де відбувалися ритуальні

дії. Очевидно, були «капища» — на це вказують споруди з каменю біля княжого двору в

Києві. С. Я. Грабовський пише, що було знайдено в Києві рештки великого храму,

неподалік від Десятинної церкви. Він згадує і «культовий будинок» в Білгороді.

Наприкінці Х ст., за відомостями, мало місце нищення «капищ». Зберемися де-не-

де статуї богів. Статую Святовида, чи Світовида знайдено в р. Збручі. Вона мала 4

обличчя під однією шапкою. На нижчому ярусі були барельєфи жінок у хороводі та

чоловіків у молитовних позах. Звайдево статую в с. Липиці біля Рогатина, з 4 головами. У

с. Була вя Подаллі знайдено камінь з рельєфною постаттю людини з велехом. У Дрогобичі

знайдено фрагмент каменя із зебражеввіві голови та рук.

У релігійних віруваннях українців існували дві течії: обожнення природи в ріаних

формах та культ роду. Для українця вся природа була населена масою різних божеств:

польовики, лісовики, водяники, русалки, мавки та іішіі живуть,мовляв, у річках, болотах,

у лісах і мовкуть приймати образ тварин. Рослини уявляли як живі істоти. У зв'язку з

таким погаидом на природу існували різноманітні обряди, свята, пов'язані зі змінами

весни, літа, осени, зими. Вони перейшли й до християнських свят у формі різних обрядів:

коЛяди, щедрування, «маелениця», весяянки, гагілки, Купала тощо. У цих ємних

відбивається втаровинний хліборобський та скотарський повут.

Другу групу становить культ роду. Цей культ заповнював усе життя. На

козковому відчувалася присутність предків, «дідів», зокрема під час народин, весілля,

смерти.

Існувала віра в життя після смерти. Мерців палили або погребали, з ними

покладали їжу, зброю. У заможних убивали коня, жінку чи невільницю. Насипали горбки,

іноді дуже високі — кургани. За рік улаштовували тризну на могилі з великою учтою.

Прийняття християнства не знищило поганських обрядів, навпаки — багато з них

перейшло до християнства, зберігши свою внутрішню суть, хоч вони були й пристосовані

до християнських свят. Старі поганські уявлення збереглися в масі пісень обрядових,

сезонових, пов'язаних з різними видами праці.

Важливою рисою релігійних уявлень поганської доби була життєрадісність,

ясність. Українці не мали у своєму пантеоні жорстоких, суворих богів. Вони жили одним,

спільним життям з веселою, радісною природою України і відчували її ласку.

ПЕРШІ СПРОБИ ДЕРЖАВНОГО ОВ'ЄДНАННЯ УКРАЇНЦІВ

Історія застає слов'ян у стадії розкладу родового ладу племен. Провід у племенах

налевкав людям, представникам визначних родів, що здобуяи своєю діяльністю. Вони

збиралися на «віча» — ради, де вирішували важливі питання життя племені, війни та

миру. На випадок війни вони обирали вождя-князя, а згодом князі залишалися на мирні

часи. Проте, влада їхня, необмвяввяа під час айіяи, за мирних часів була обмежена вічем.

Прокоігій писав, що слов'янами Іінтаіві «не править один муж, але здавна живуть вони

громадським правлінням і всі справи, добрі чи лихі, вирішують спільно».

Рівні джерела зберегли імена пердих князів українських пле-тв, які намагалися

об'єднати під своєю владою більші частини. Так, у 380-х роках антський князь Вож або

Боз воював ґотів, які напали на антів. Його самого, його синів та Готи взяли в полон і

стратили. Але держава ангів заліавітафя. Ібк 480-558 роками ця держава здобуває характер

військової ортавадії. У ній формується керівна група з воєначальників, людей, з яких

складається рада. Сила держави антів примушує Вйвшпію рахуватися з нею. Вона

простягається від Дунаю до Дону. Ця держава загинула під навалою аварів. Цар Меаамир

у 550-х рівах був убитий, а людність не захотіла коритися аварам і свою землю.

Друга велика держава посталю на Волині. Аль-Масуді писав так: «З цих племен

одне в старовину мало владу, його царя звали Маджак, а саме плем'я звалося Валінана».

Цьому цареві, як могутньому, корились інші племена.

«Ми застаємо у східніх слов'ян на Карпатах у VI ст. великий воєнний союз, який

можна поставити на початку нашої історії: вона почалася з VI сторіччя на північно-східніх

схилах і передгір'ях Карпат.»

Довгий час після того ми не бачимо спроб заснувати державу, яка об'єднувала б

різні племена. Навпаки, бачимо багато племінних князів. Дуже цікаве оповідання

«Повісти временних літ» про заснування Києва трьома братами — Києм, Щеком та

Хоривом. Пам'ять про них залишилася в назвах самого міста Києва та гір — Щека-вищ та

Хоревиці. Легенду цю записав ще у VII ст. вірменський письменник Зеноб Глак. Він

оповідав про заснування Києва — Куара в землі «полунян» (полян) Куаром, Ментеєм і

Хореаном. Зберіг літопис згадку про те, як «Кий княжаше в роде своем», їздив до

Царгорода і «якоже сказають... велику честь приял от царя». В легенді цій е зернятка

правди, бо археологічні дослідження виявили в Києві три окремі міста, які були об'єднані

лише за княжої доби.

Поляни не були єдиним племенем, що мало князів. У Х ст. був племінний князь у

деревлян Мал, якого вони хотіли одружити з Ольгою після смерти Ігоря в 945 році. Посли

деревлян казали їй, мовляв, «напій князи добри суть, иже распасли суть Деревську

землю», — протиставляючи їх іншим князям. Неясно згадує «Повість» про Тура, князя

туровського. Очевидно, племінними князями були Радим та В'ятко, які вивели радимичів

та в'ятичів «з ляхи». Найдовше зберігалися племінні князі у в'ятичів: ще Володимир

Мономах ходив на князя в'ятичів Ходоту.

Можливо, що всі ті князі, яких перелічено в договорі з греками Ігоря (серед яких

немало слов'янських: Предолав, Володислав, Улеб), — були теж племінними князями.

У ЇХ ст. згадується в різних джерелах про якесь об'єднання «ру-сів» на північних

берегах Чорного моря. Так, у житії св. Степана Сурожсьтого, біля 800 р., е оповідання про

напад на Сурож (пізн. Судак) руського князя Бравлина, чудесне навернення його та його

Дружини на християнство. Оповідання це дуже неповне, але вельми важливе. Ім'я князя

— слов'янське, і це дає підстави вважати, що оті «руси» були слов'янами, себто

українцями, зі своїм племінним князем.

На початку ЇХ ст., за перших десятиріч його, у житії св. Юрія Амастридського є

згадка теж про «руського» князя, який напав на Апастриду й охристився. Можна

припустити, що обидва князі виходили з якогось не названого осередку на берегах

Чорного або Озівського моря.

Звичайно, всі наведені факти уривчасті. Коли писалися літописи, вже не було цих

князів, а головне — метою літописів було показати єдність князівської династії, яку.

намагалися вести від Рюрика, існування ж місцевих українських князів не відповідало цій

меті. Важливо те, що з-поміж усіх згаданих вище спроб об'єднати племена в єдину

державу, з одного боку, і існування місцевих князів, з другого, — більш-менш міцна

держава виникла тільки у полян, а осередком її став Київ. Виникла вона на території, яка

вже не раз ставала важливим осередком життя, силою різних умов, сприятливих для

життя, господарства, торгівлі. За доби, яка передувала постанню Київської держави — у

УІІ-УПІ вв. — Придніпров'я переживало надзвичайне економічне піднесення у зв'язку з

розквітом торгівлі з Іраном, Візантією, арабами. У VII ст. на Придніпров'ї місцеві майстри

виробляють речі високої вартости: посуд, зброю, прикраси, в яких засвоюються й

перетоплюються чужоземні впливи, і твориться своя культура.

НАЗВА «РУСЬ»

У VIII ст. чужоземні джерела починають вживати для позначення населення

південних українців, переважно племен полян та сіверян, назву «Русь». З бігом часу вона

дедалі більше поширюється і серед візантійських, і серед арабських письменників.

Походження цієї назви являє найбільшу загадку історії України, яка до цього часу

не може вважатися цілком вирішеною. У цьому питанні існує багато різних гіпотез.

Головні з них такі: слово «Русь» —фінського походження (В. Татіщев, 1739 р.),

хозарського — (Еверс, 1814), угорського (Юргевич, 1867), литовського (Костомаров,

1860), єврейського (Варац, 1810), кельтського (Шелухин, 1929). Але головні теорії дві:

варязька та українська.

Варязька теорія базується на припущенні, що «руссю» фіни називали одае з

племен норманів-шведів. Нормани у УПІ-ІХ ст. ст. почали походи ва узбережжя Західньої

Европи. Вони жорстоко руйнували оковщі, але іноді осідали й засновували держави. Так

було у Франції (Нормандії), на о. Сицилії, згодом — в Англії. У той же чїю орийшли вони

до східньої Европи, заволоділи Новгородом, а також пройшли різними шляхами в Україну

й там заснували державу.

Одним із доказів цієї теорії вважають те, що Константин Порфірородний у 949 р.

подав назви Дніпрових порогів — «руські» і «слов'янські». Перші близькі до

північногерманських мов. У своїх творах він взагалі відрізняє «русів» і слов'ян.

Другий аргумент той, що фіни називали шведів «Кооіві» — непереконливий, бо

тяжко припустити, щоб для назви скандинавів^ варягів користалися б терміном з фінської

мови, М. Грушевський розглядає ставлення справи у скандинавських сагах, які багато

знають про Київ. У них ніколи не ототожнюють варягів з Руссю. Русь для них чужа земля.

Навпаки, існує багато підстав для того, щоб вважати назву «Русь» місцевого

походження. Арабські письменники знали «Русь». Ібн-Даста, географ і подорожник Х ст.,

цитував старшого від себе письменника Джайхані, який оповідав про «Русію». У

«Словнику тюркських мов» Махмуда аль-Кашгарі, складеному в 70-х роках XI ст., подано

мапу, на якій руси показані на північ від печенігів, а ще далі, на північ від них — слов'яни.

У цьому розміщенні важливе відокремлення слов'ян новгородських від русів-українців.

Дуже цікаві відомості сповіщає «псевдо-Захарій», сирійський письменник. У

нього е виписка з сирійського документу 555 року про «Русь»: це, мовляв, «рослий,

могутній нарід», який мешкав по Дінцю, на північний захід від Озівського моря, себто

приблизно у Придніпров'ї.

Ібн Хордадбех, начальник пошт Арабського халіфату, писав у 860 р. в «Книзі

шляхів та держав», якою користалися протягом 200 років, що «руси — плем'я з слов'ян».

Автор книги 983 р. «Країни світу», в якій він використовував джерела ЇХ ст.,

неперевершений щодо точности, описував країну Русь так: «Від неї на схід — печеніги, на

південь — Дунай, на захід — слов'яни, на північ — пустеля. Південна й південносхідня

межа її лежить від Дніпрової луки до гір Дінця та Дону.»

Таким чином, східні джерела не ототожнювали Русь із скандинавами. Не

ототожнювали й візантійські. Патріярх.Фотій, з приводу нападу Руси на Царгород у 860

році, називав їх росами або скитами, а не варягами, яких греки знали добре.

Ці уявлення сучасників, що мали відомості про Русь, знаходять . підтвердження в

топоніміці України. Назви притоки Дніпра — Рось, притоки Роси — Росава, Осколу —

Рось, на Волині річка Роска, у гирлі Дону місто Росія. Тож назви «Русь», «Рос» вживали

виключно для позначення України.

За пізніших часів термін «Русь» стосували переважно до Київського князівства, і

він деякою мірою був синонімом Київщини. У ХІ-ХІП ст. літописи строго

відокремлювали Русь — Київське князівство — від інших князівств. «Поїхати на Русь»

означало по-їхати на Київщину. Під 1149 роком Новгородський літопис записав: «йде

архиепископ Новгородский Нифонт в Русь», себто в Київ. Року 1165 Новгородський

літопис (третій), зазначає ще точніше: «ходи игумен Юрьевский (новгородського

манастиря) . . . в Русь, в Киев град».

Таке було розуміння слова Русь і в Суздальщині. Року 1180 Суздальський літопис

нотував: «йде князь Святослав .. . с половцьі поганими, с черниговцьі из Руси на Суздаль

ратью». Року 1155 пише Іпатіївський літопис: «Юрий Володимирович... йде из Суздаля в

Русь й приде Києву». Ще характеристичніший вираз того ж літопису стосовно столиці

Суздальської землі — Володимира: до Володимира приходили купці «из Царгорода, й от

иниХ стран, из Русской земли й аче Латинии». Руська земля поставлена між Царгородом і

латинським заходом.

Термін «Русь» непоширився на північні землі навіть тоді, коли Київська держава

охопила їх. Навпаки, цей термін дуже довгий час вживався на Західній Україні у

топоніміці Прикарпаття та Закарпаття.

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА Х-ХІV СТОЛІТЬ

КИЇВСЬКА ДЕРЖАВА

ПОЧАТОК УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Вище згадувалося перше велике об'єднання українських племен під

проводом дулібського князя в VI ст. Це об'єднання було таким сильним, що пам'ять

про нього зберігалась протягом чотирьох століть, і араб аль-Масуді в Х ст. міг

написати про нього досить докладно. Видатний російський історик В.

Ключевський писав, що «історія (Руси) почалася в VI ст. на самому краю, в

південно-західньому куті нашої землі, на північно-східніх схилах і передгір'ях

Карпат». Але ця історія урвалася на VI ст., і дійсний початок історії України

пов'язаний не з Карпатами, а з Подніпров'ям, із землею полян.

Початок державного життя України М. Грушевський датує VIII, а може й

VII століттями. Початок держави зв'язував він із розвитком торгівлі: торговельні

каравани потребували збройної охорони від напасників на суходільному шляху та

на Дніпрі, а дати таку охорону могла тільки певна організація. Так у торговельних

містах з'являються воєнні вожді – князі з дружинами. З другого боку, утримання

дружин вимагало війни, яка давала здобич. Так з розвитком торгівлі у VII, навіть

VI ст., починає зав'язуватися державне життя. Серед найманих дружин могли бути

й скандинави, що їх називали у нас варягами.

Літописи зберегли легенду про перших князів, основоположників Києва:

Кия, Щека і Хорива, про що була вже мова вище. В останніх часах з'являються

гіпотези, які в цій легенді бачать зернятко дійсности. Так, Д. Ліхачов комбінує

показання никонівського літописця, що користувався старими літописними

списками; там пишеться, що Кий з великим військом ходив на Царгород і мав ве-

лику шану від цісаря; крім того переможно воював з волзькими та камськими

болгарами й заснував місто Києвець над Дунаєм. Б. Рибаков робить спробу

датувати його князювання: він був сучасником Юстиніяна, себто жив у VI ст.

Літопис зазначає дату хозарського нападу – «по смерті Кия» – що стверджує

гіпотезу Б. Рибакова –УІ-УП .ст.

Припускали реальність існування Кия й О. Шахматов та О. Пресняков.

В чужоземних джерелах збереглися уривчасті відомості про Українську

державу в половині ЇХ ст. На існування її вказує запис у Бертинській хроніці 839

року про прибуття візантійського посольства імператора Теофана до імператора

Людовіка Побожного, яке просило, між іншим, дати дозвіл проїхати через

володіння Людовіка «русам» (Ко8). Вони прибули від руського князя до

Царгороду, але, поки були там, «варварські й надзвичайно жорстокі племена» зай-

няли, землі,через які мали вони повертатися додому, Людовік наказав з'ясувати, хто

були ті посли, і виявилося, що то були шведи.

Ця невиразна вказівка Бертинських аналів викликала багато гіпотез.

Очевидно, володіння князя, від якого прийшли посли, лежали досить далеко від

Чорного моря, і між ними та морем оселилися варвари; цими варварами могли бути

угри або болгари, а князем – Київський князь. Можливо, що вислав він послами

варягів-шведів, яких завжди було багато на службі в різних державах.

З цього оповідання Бертинських аналів видно, що у 839 році в Евроігі ще

не знали про молоду Українську державу. Та не минуло й ЗО років, як вона гучно

повідомила про своє існування, примусивши затремтіти могутню Східню Римську

імперію – Візантію. То був похід на Царгород. «Повість временних літ» оповідає,

як у 866 році князі Аскольд і Дір, скориставшись з відсутности цісаря Михайла Ш,

підступили з фльотою в 200 кораблів до Царгороду, зруйнували околиці міста, але

самого міста не здобули. Завдяки чуду Влахернської ікони Богородиці, шати якої

опустили в море, знялася буря і знищила «безбожних Руси кораблі».

Ця стисла згадка з «Повісти» доповнює цінні візантійські свідоцтва.

Патріярх Фо-гій каже про цей напад у двох промовах: першу виголосив він у св.

Софії Царгородській під час облоги міста, а другу – після зняття облоги, їх

доповнює «Окружне послання» патріяроса Фотія 867 року, в якому дається

характеристику ругів і повідомляється про їх охрищення.

Цим не обмежуються візантійські джерела: в «Житії патріярха Ігнатія»,

написаному Микитою Пафлагонським, мабуть, біля 880 року, оповідається про

напад Руси на Царгород, і «продовжувач Теофана», теж оповідає про напад Руси;

це оповідання цілком збігається з свідоцтвом патріярха Фотія. Цей факт стверджує

в усіх деталях хроніка Симеона Логофета. Дуже важлива аношмова візантійська

хроніка, яку опублікував Ф. Кюмон: в ній подається точну дату нападу Руси – 18

червня 860 року.

Таким чином, з цих різних джерел можна зробити один висновок: у 860 р.

на Царгород напала фльота Руси. Безперечно, зорганізувати такий похід могла

тільки держава, яка мала військо. Цікаві слова патріярха Фотія про те, що руси

підкорили сусідні народи й, «надмірно возгордившись, піднесли руку на Ромейську

імперію».

Дуже важливим е питання про походження цієї Руси і цієї великої фльоти,

що могла прийти тільки від могутньої держави. Ряд учених (Е. Голубинський, В.

Васильєвський, В. Пархоменко) припускали, що напад на Царгород, як і напади на

Сурож та Амастриду, робила Озівсько-Чорноморська Русь.

Патріярх Фотій завдає удар цій гіпотезі: він точно зазначає, що Русь, яка

напала на Царгород, була віддалена від нього великими просторами і не мала

морських портів. З другого боку – свідоцтво патріярха Фотія, що Русь, перед

походом 860-го року на Царгород, підкорила сусідів, дає підстави бачити в

напасникові Київську Русь. Це мала бути могутня держава, яка

спромогласявиставити аж 6000-8000 люду на 200 кораблях.

Похід на Царгород 860 року зв'язаний з дуже важливим питанням про

охрищення Руси. Патріярх Фотій в «Окружному посланні» до патріярхів Сходу

року 867 оповідав, що руські князі, настрашені чудом у Царгороді, повернувшися

до Києва, виявили бажання охри-ститися. Цісар Михайло III вислав єпископа та

священиків, і на Русі засновано єпархію. Є низка свідоцтв про те, що охрищення

відбулося не за цісаря Михайла III та патріярха Фотія, а за цісаря Василя 1 та

патріярха Ігнатія. Про це свідчить онук Василя 1, цісар Константин Порфірородний

у своїй «Історії Василя 1». Про це оповідає й Никонівський літопис (щоправда, XV

ст., але в ньому е багато оповідань з давніших літописів, які не збереглися). Взагалі

охрищенню Руси присвячено велику літературу й чимало суперечливих гіпотез. У

всякому разі, питання про охрищення Київської Руси за князювання Асколь-да

можна визнати за доведене.

На час правління Аскольда припадає проповідь св. братів Кирила та

Методія, 3 їх житія виходить, що проповідували вони в Криму, де знайшли

Євангелію та Псалтир, написаний «руськими» письменами, і християнина, який

розмовляв руською мовою. На основі цих «письмен» св. Кирило уклав

«глаголичне» письмо і переклав Євангелію на слов'янську мову. Це мало бути 848

року.

Коли Київський князь просив у Царгороду місіонерів, природно, цісар міг

вислати св. Кирила. Є факти, якідають деякі підстави утотожнити місіонера, що

проповідував у Києві, із св. Кирилом: це – оповідання про чудо з Євцнгеліею, яку

кинули у вогонь, і вона не згоріла; внаслідок цього чуда багато людей охристилося.

Никонівський літопис відносить чудо до часів князювання Аскольда, а

Кольбертинські анали свідчать, що сталося воно за св. Кирила.

ПОЧАТОК КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Народня традиція та літопис зберегли пам'ять про Аскольда та Діра, як

християн. Літопис оповідає, що Олег наказав забити обох князів, як узурпаторів;

Аскольда поховано на Угорській горі, і над його могилою Ольма збудував церкву.

Діра поховано в іншому місці –- «за св. Ориною». Сполучення двох імен –

Аскольда та Діра – як суправителів, викликає великі сумніви. Треба гадати, що кня-

зювали вони не одночасно. Аль Масуді виразно писав про Діра, як про першого

серед князів. М. Грушевський вважав, що Дір князював після Аскольда, а може й

після Олега, так само дивляться М. Таубе і о. 1. Нагаєвський. Митрополит Іларіон

вважає, що правили вони одночасно.

Викликає багато суперечок сама Аскольдова постать. За літописом –

Аскольд і Дір були боярами новгородського князя Рюрика, які захопили в Києві

владу. В останніх часах питанням походження Аскольда зайнявся М. Таубе: він

вважає, що Аскольд – швед, який прибув до Києва з дружиною через Західню

Двіну і не мав нічого спільного з Рюриком. Але, поруч з гіпотезами, які припус-

кають варязьке походження Аскольда, е й інші: ще О. Шахматов вважав Аскольда

за слов'янина, навіть за Києвого сина; за ним пішов М. Приселков, а з сучасних

дослідників – Б. Рибаков, який виводить ім'я Аскольда від річки Оскіл, і пише –

«Оскольд».

Константин Порфірородний згадує договір між Василем 1 і Руссю

(Аскольдом) – (р. 873-874). На ті ж роки припадає створення першого

Рафальштеттенського митного статуту, датованого часами короля Карльомана (880

р.) або Людовіка Німецького (р. 876), яким встановлювалося мито з краму,

довожуваного з Руси до Баварії.

Усі ці факти: договори з Баварією та Візантією, похід на Царго-род, масове

охрищення – свідчать про існування в середині IX ст. могутньої державної

організації. Слова патріярха Фотія про підкорення Руссю сусідніх народів цілком

потверджуються вказівками Никонівського літопису: 865 року «воєваша Аскольд і

Дір полочан», а 866 року, сказано в «Історії російській» В. Татіщева: Аскольд і Дір

«ходи на кривичі й побіди їх». Цікава вказівка Никонівського літопису з року 864,

що «убієн бисть от болгар Оскольдов син». Очевидно, були якісь воєнні дії в

Болгарії. Так, з окремих розірваних фактів вимальовується образ Київської

держави-Руси середини IX ст., що підкоряє сусідів, воює з Візантією, укладає з нею

та іншими державами мирові угоди і нарешті – приймає християнство. Усі ці факти

дали російському історикові В. Ключевському право писати, що «Руська держава

була заснована діяльністю Аскольда, а за ним Олега. З Києва, а не з Новгорода,

пішло об'єднання слов'ян.» Формування цієї держави довгий час не привертало

уваги істориків, як пройшло не поміченим і для Заходу. Це був час, коли Европа

була охоплена боротьбою германських племен за об'єднання, за творення

державних одиниць. До того ж авари на довгий період створили заслону між

германським та слов'янським світами, і лише перемоги Карла Великого відкрили

очам Західньої Европи вже зформовані слов'янські об'єднання. Діяльність св. братів

Кирила та Методія зв'язала Захід із Сходом християнством. На сході Европи

точилася своя боротьба, формувалися об'єднання, нав'язувалися культурні та

економічні зв'язки з Азією, з Арабським халіфатом, Персією, Візантією;

поширювався обмін культурними цінностями із старими, світового значення

культурами Сходу й творилася нова, блискуча культура, в якій у гармонійне ціле

зливалися чужоземні впливи. На Сході Европи зароджувалася нова могутня

потенціяльна сила – Україна-Русь В організації першої Київської держави брали

деяку участь нормани. УШ-ІХ ст. були добою, коли нормани, під назвою яких

об'єднували населення Скандинавії – шведів, норвегів, а також данів, – на чолі з

своїми ватажками-вікінгами, почали вдиратися до різних земель та плюндрувати й

грабувати їх. Деякі з них осідали на захоплених землях, ініші верталися додому з

пограбованим добром. Згодом окремі групи варягів стали найманим військом. У

VIII ст. нормани, яких наші літописи звали варягами, з'явилися у верхів'ях Волги і,

підкоривши фінські племена – мерю, мурому, мещбру – опанували Волзький шлях.

Близько 800-го року заснували варяги Стару Ладогу – Алдейпобурґ, інша група їх

оселилася тоді ж у гирлі Двіни і заснувала ЗеебурГ, де пізніше постала Рига. На

початку IX ст. нормани нападають на Західню Европу: руйнують Німеччину,

Францію, Англію. На невеликих човнах піднімаються ріками і нищать Майнц,

Вормс, Ахен. Сеною піднялися люди до Парижу і 10 місяців тримали його в облозі.

Допливли до Ісляндії, Гренляндії; через ґібральтар пройшли до Середземного

моря. Подекуди засновували свої держави: у Франції – Норман-гдію, на

Середземному морі об'єднали Сицилію та південну Італію й ..«творили норманське

королівство. Близькі до цих західньоевропейських подій оповідання наших

Літописів про постання держави в землі словенів. Під 859 роком оповідає літопис,

що варяги прийшли із замор'я, поклали данину на «чюдь, й на словенех, на мери, й

на всех (весі – Н. П.-В.) кривичах». В цьому оповіданні відмежована обшир

володіння варягів. 862-го року ці племена «изгнаша варяги за море», але вони не

спромоглися зорганізувати свою владу і закликали із замор'я інших варягів.

Прибули три брати: Рюрик, Синеус і Трувор. Рюрик сів у Новгороді, Синеус – в

Білоозері, а Трувор – в Ізборську. По смерті братів Рюрик став єдиновладним

князем. У Рюрикові Н. Бєляєв, а за ним і П. Ковалевський бачать Рорика, конунга

Фризії, примушеного в середині ЇХ ст. покинути її. Літопис зазначає межі його

володіння: Новгород – в землі сло-вевів, Полоцьк – кривичів, Ростов – мері,

Білоозеро – весі і Муром – муроми. Так на півночі в середині IX ст. постала

держава, яка охоплювала землі словенські (словени, кривичі) та фінські (меря, весь,

мурома). У той час на півдні, в землі України-Руси, вже існувала велика держава з

центром у Києві. Так у ЇХ ст. творяться дві окремі, незалежні держави:

напівфінська Новгородська та слов'янська Київська.

ОЛЕГ (882 – 912) «Повість временних літ», яку складалося в XII ст.,

оповідає, що перед своєю смертю Рюрик передав правління родичеві Олегові і

доручив йому сина Ігоря, який був ще малий. Року882-го Олег із великим військом,

в якому були варяги, чудь, словени, меря, весь і кривичі, пішов на південь, здобув

Смоленськ, Любеч, Київ, підступно забив Аскольда та Діра і став правити Києвом.

У різних редакціях літопису подається дві версії: в Початковому літопису

говориться, що після смерти Рюрика престол пйсів його син Ігор, а Олег був його

воєводою; а в «Повісті временних літ» Олег стає родичем Рюрика і князем

київським, а Ігорем опікується протягом 30-ти років, хоч у середньовіччі князі в 17-

20 років вважалися повнолітніми. З другого боку – нелогічно, що Олег, здобувши

Київ, накладає данину на тих, хто допоміг йому в цьому: на словен, кривичів, мерю

і Новгород. Новгород платив Києву 300 гривень азк до смерти Ярослава, Взагалі

життєпис Олега непевний: він то князь, то воєвода, навіть умирає непевно: в Києві

називає літопис дві могили, а третя була в Ладозі. Ця концепція літопису, звичайно,

штучна, її створено в XII ст., щоб ствердити уявлення про тяглість княжої династії

від Рюрика, представники якої були єдиними правними володарями Руси. Олег,

безперечно, був сторонньою людиною, не зв'язаною ні з Рюриком, ні з Ігорем.

Характеристичне, що київський митрополит Іларіон у своєму «Слові о законі і

благодаті», написаному до появи «Повісти временних літ», веде рід князів України-

Руси від Ігоря, а не від Рюрика. Олег виявив себе як талановитий правитель. Він

приборкав сусідів і примусив їх платити данину, забезпечуючи державу коштами.

Олег, – пише літопис, – «обладав» полянами, сіверянами, деревлянами,

радимичами, а з уличами та тиверцями вів війну. Підкорення сіверян та радимичів,

що платили данину хозарам, викликало з ними війну, в якій – писав Аль Масуді –

Олег сплюндрував береги Каспійського моря. Року 907-го Олег з великим

військом, в якому були підвладні йому племена та білі хорвати, пішов на Царгород.

Греки не встигли підготовитись до оборони, і Олег спалив околиці Царгороду.

Наслідком того походу був дуже вигідний для Руси договір. У «Повісті временних

літ» записано два договори: один – 907-го, другий – 911-го року. Ці договори

являють собою єдність .і викликані тим самим походом; їх штучно розділив

літописець на дві частини. В договорах нема повторень, і вони доповнюють один

одного. Йдд. Договори Візантійської імперії з іншими державами укладалося

Ііїіярох однакового змісту примірниках мовами грецькою та іншою: :Дцвговірної

сторони. Різниця полягала в зворотах: «ваш» і «наш» чия є видно, текст договору,

який був у руках літописця, являв собою піаіпію з примірника, написаного від

імени Олега. Цікаво, що тексту переговорів нема в «Початковому літопису», –

мабуть, його мав тільки автор «Повісти временних літ». Договори надавали

великих прав Олеговій дружині та купцям з Руси, які мали одержувати від греків

утримання на 6 місяців потребування в Царгороді; на подорож додому повинні

були забезпечувати їх греки вітрилами, кітвами, всім обладнанням, потрібним

човнів, а також харчами. За Руссю визнавалось право безмитної торгівлі. В

договорах вирішено низку міжнародніх справ: що робити, якщо затоне корабель

котроїсь із договірних сторін, якщо вб'ють чужого підданого, втече раб тощо.

Візантія сплачувала Русі значну контрибуцію. Але були й обмеження в правах

людей, що -приїжджали з Руси: вони мали мешкати не в самому Царгороді, а на

передмісті св. Мами, входити до міста могли групами не більше як 50 осіб і без

зброї, в супроводі грека. Обидві сторони склали присягу на додержання договору:

греки – по християнському закону, а русичі присягались іменем Перуна та Велеса й

покладали мечі. Цей факт дуже важливий: він свідчить, що варяги, які були в

Олеговій дружині, вже перейняли слов'янські звичаї, бо за скандинавськими

звичаями в таких випадках мечі застромлювано в землю. В листі до царя

болгарського Бориса папа Микола 1 писав: «ви запевняєте, що у вас був звичай...

покладати мечі і ними клястися». У договорі Олега згадується «под рукою его

світльіх й великих князь й его великих бояр». Деякі дослідники вважають, що це –

підкорені Олегом старі князі, інші – що це призначені ним правителі. Як би то не

було, це свідчить про вже зорганізований адміні-страційний апарат, представники

якого брали участь в політичних справах. У договорі 911 року є значне число

болгаризмів, мова в ньому архаїчна, і це дає підстави вважати переклад

одночасним з написанням договору. Це стверджує також, що на самому початку Х

ст. українці вже мали літературну мову, мали й письмена (згадується «Іванове

письмо»). Договір 907-911 рр. –найцінніше джерело нашої історії. Україна-Русь

виступає в ньому як держава, що не поступається своєю культурою перед

Візантією, що має політичну організацію, усгій-неяе право (згадується «закон. . .

язика нашего», «закон руский»). Значення його ширше, ніж свідчення про культуру

тільки України: це – перший документ, в якому східні слов'яни виходять на

історичний кін, як рівноправні з греками. Характеристичні слова А. Шлецера, який

вважав Олегів договір за підроблений; він писав: якби договір цей був

автентичним, його слід було б вважати за найбільш славетну пам'ятку всього

Середньовіччя. Питання про його автентичність тепер можна зважати. за

остаточно доведене.

ІГОР (913–945) (За М. Грушевським 947 або 948) Неясність Ігоревого

життєпису викликала думку про існування двох, а може й трьох князів з таким

іменем, яких літопис помилково об'єднав в одне В усякому разі, родинний зв'язок

його з Рю-риком та Олегом дуже сумнівний. У «Повісті временних літ» між

Олегом і Ігорем прогалина від 916 до 940 року. М. Грушевський припускав, що ці

роки були зайняті князюванням Діра. Ігор продовжував Олегову справу,

приборкуючи племена тивер-ців та уличів, які за Олега були його союзниками;

приєднав до Київської держави велику територію між Дністром і Дунаєм, на де-

ревлян наклав данину більшу, ніж платили вони за Олега. Обидві ці перемоги

зв'язані з іменем воєводи Свенельда, одного з найвидатніших Ігоревих бояр. Ігор

двічі ходив на Схід: у 913 році, по згоді з хозарами, вийшов на берег Каспійського

моря і дістався до Баку, руйнуючи все на своєму шляху. Згідно з умовою половину

здобичі Ігор передав хозарам, але, коли з військом повертався через Північний

Кавказ, на нього напала місцева людність і багатьох дружинників перебила. В 943

році Ігор ходив до Бердаа і взяв велику здобич. Але скористати з тих походів йому

не вдалося Намагаючись твердо стати над Чорним морем, Ігор натрапив там ва

спротив візантійських колоній, насамперед – рибалок з Корсу-иа, з якими виник

конфлікт з приводу рибної ловлі в гирлах Дніпре. У боротьбі з Ігорем Візантія

вперше використала орду печенігів, які, прорвавшись через Хозарський каганат,

отаборилися в причорноморських степах і почали нападати на українські землі. Це

викликало невдалий похід Ігоря на Царгород в 941 році. Греки вжили проти

Ігоревої фльоти «грецький вогонь» – вибухові знаряддя, який спалили багато

човнів. Незабаром Ігор знову пішов походом ва Царгород, але греки запропонували

«викуп», і тоді укладено новий договір. Він був менш корисним для Руси: Ігор

примушений був виректися володінь над Чорним морем, в гирлах Дніпра, платити

мито за крам і зобов'язався захищати Візантію. Але договір цей дуже важливий для

історії України, бо в ньому перелічено 20 послів-сиґнаторів: від родини князя Ігоря,

сина його Святослава, дружини Ольги, племінників, а далі – князів, купців. Серед

цих імен зустрічаються скандинавські, естонські, слов'янські: Влади-слав,

Предслав, Уліб, Гуд, Синко. Ще важливішим у договорі е те, що разом з поганами

підписали його християни. До Києва приїхали посли грецькі і погани ходили на

гори, де стояв Перун «й покла-доша оружье своє, й щитм, й золого;... а

хрестеянскую Русь водиша ротЬ в церкви св. Ильи, яже єсть над Ручаєм конец

Пасьпгьч ; се бо сборная церкви». Загинув Ігор безславно. Літопис оповідає, що,

зібравши данину з деревлян, він піддався порадам дружини і повернувся по додат-

кову данину. Обурені цією вимогою, деревляни вбили його. Літописне оповідання

зберегло цікавий факт: Ігорева дружина скаржилася на своє убозтво, порівнюючи з

дружиною воєводи Свенельда, який, очевидно, правив землею деревлян.

ОЛЬГА (945–964) Після смерти Ігоря залишився малий син Святослав, і

правління державою перейшло до вдови його Ольги. Походження Ольги неясне. У

«Повісті временних літ» під 903 роком зазначено, що привели Ігореві дружину із

Пскова іменем Ольгу. Про неї склалося кілька легенд. За одною з них вона, бувцій

дочкою перевізника, перевозила через ріку Ігоря, який захопився її вродою та

розумом і одружився з нею. За іншою леґендою була вона дочкою боярина. Інші

вважали її за дочку Псковського князя. Архимандрит Леонід висунув гіпотезу про

болгарське походження Ольги. Останнім часом виникла нова гіпотеза: Ольга – була

дочкою Олега, який оженив з нею Ігоря, її королівське, норманське походження –

дочки князя Олега – пояснює, чому їй беззаперечно корилася варязька дружина.

Імена – 0лег і 0льга – означають «мудрий», «віщий», «святий». Легкість, з якою

Ольга нав'язала згодом стосунки з цісарем Оттоном Великим, – пише П.

Ковалевський, – свідчить про те, що вони були рівні королівським походженням.

М. Таубе теж вважає Ольгу за дочку Олега. Проте, вся й діяльність промовляє за

слов'янське походження. Ольга стала повноправною княгинею, правителькою

величезної, ще не впорядкованої держави, де ще вибухали повстання проти

центральної влади, що їх «примучували» Олег і Ігор. Було б цілком природним;

якби зі смертю Ігоря почалися з ще більшою силою повстання в різних частинах

тієї молодої держави, де національні прагнення окремих племен диктували

бажання покласти кінець пануванню князів варязького походження. Не можна за-

бувати існування тих «світлих князів», яких згадували договори 911 та 944 років.

Однак, нічого подібного не сталося. Ні літописи, ні чужоземні джерела жадним

словом не згадують про будь-які заворушення. Очевидно, ніхто з тих «ясних

князів» не зробив спроби захопити центральну владу або звільнитися від влади

Ольги. Протягом 20 років правила Ольга державою мирно й тихо. Цей вийнятковий

факт заслуговує на особливу увагу. Не можна випускати з ока, що це було Х ст.,

розквіт Середньовіччя, доби, коли в усій Европі панувала фізична сила, і кожен

володар був насамперед воєначальником, вождем армії. І от–на Київському пре-

столі з'являється жінка, за середньовічними поняттями – стара, бо за літописними

вказівками їй було понад 50 років, хоч, звичайно, хронологія літопису в цьому

відношенні не заслуговує на повне довір'я. Це свідчить про незвичайність її, і

доводиться прийняти характеристику Ольги, яку дає літопис, – як «наймудрішої

серед усіх людей». З другого боку, треба уявляти, на якому високому рівні

культури і моралі стояла держава, що беззастережно корилася жінки, що в добу

панування фізичної сили шанувала розум і душевну красу. Нікому з володарів не

присвятив наш літопис стільки уваги, як Ользі, що протягом двох десятиріч

виступає в авреолі мудрости й жіночого чару. Літопис починає з докладного опису

«помсти», яку вчинила Ольга на деревлянах за смерть свого чоловіка. Деревляни

вислали послів просити її одружитися з своїм князем Малом, убивником Ігоря.

Ольга послів-сватів наказала засипати живцем у ямі, а тих, ща прийшли після того

– спалити в лазні. Після того сама вирушила з дружиною в деревлянську землю, де

влаштувала тризну-учту, під час якої її люди напоїли і перебили до 5.000 деревлян.

Після того з великим військом облягла Іскоростень і наклала на його мешканців

данину: по два птахи з кожного двору. До хвостів тах птахів вона наказала своїм

людям прив'язати запалений трут і випустити їх. Птахи полетіли до своїх гнізд і

запалили ввесь Іскоростень. Не можна забувати того, що ще в «Руській Правді»,

через 60 років після охрищення, існувало право і обов'язок кривавої помсти. Ольга

виступає як зразкова дружина, яка виконує свій обов'язок йеред забитим чоловіком,

а, з другого боку, змальовується як розумна, хитра жінка. Характеристичне, що

літописець, чернець, без найменшого за-суду описує тортури, що їх вигадувала

Ольга для деревлян, бо для нього, людини ХІ-ХІІ стол., було цілком ясно, що

інакше вона не могла зробити. Ні Ігор, ні Олег не мали часу за війнами на

внутрішні справи. Ольга сама об'їхала всю державу: була на Десні, на Лузі, на

Мсті, у Новгороді, у Пскові. В санях або звичайному возі їхала сотні, тисячі

кілометрів. Очевидно, сучасники й наступні покоління розуміли героїчність цих

подорожей, бо літописець згадує, що у Пскові зберігали, як реліквію, сани, якими

вона подорожувала, їздила княгиня також серед племен, недавно підкорених, від

яких можна було кожночасно сподіватися повстань. Ольга закладала нові міста,

села, погости і призйачала в них правителів. Першою з князів вона спробувала

ввести порядок щодо данини: встановила норми податків – «устави», «уроки»,

«броки», «дані» – терміни, яких уживає літописець. В Х ст. всі вони мали своє

окреме значення. Трагічна смерть Ігоря примусила уважно поставитися до справи

оподаткування людности, -спробою чого були Ольжині «устави» та «уроки».

Данину з деревлян, але можна припустити й з інших племен, поділено на три

частини: дві йшли на Київ, а третина на Вишгород, місто Ольги. В цьому видно

ідею поділу між державним прибутком і власністю князя, що свідчить про високий

рівень державницького розуміння людей Х століттА. Ольга встановлювала

«ловища» по всій землі, «перевесища» по Дніпру та Десні; ці обидва терміни

стосувались до полювання: так вона позначала, котрі території повинні були

постачати державі хутра. «Перевесища» охоплювали район, де водилися бобри,

хутра яких мали дуже високу цінність як в Евроігі, так і в Арабському халіфаті.

Пізніше, в часи укладання «Руської Правди», вважалося за тяжкий злочин

порушення «перевесищ». За Ігоря та Ольги податки сплачувалося переважно

хутрами, і «куна» була довгий час валютою. Ольга ставила «знамення»; це

стосується вже іншої галузі державного бюджету: бортних дерев, де були рої

бджіл. Бортне бджільництво давало мед і віск, які теж були цінним предметом

експорту. Згаданий вище Рафельштеттенський договір стосується якраз торгівлі

воском. За правління Ольги значно поглибився процес асиміляції норманського

елементу; можливо, на Русі відбувався він скоріте, ніж в інших країнах Европи.

Про це свідчать імена в родині Ольги: син – Святослав, онуки – Ярополк та

Володимир. Слов'янське ім'я мала улюблена «ключниця» Ольги – Малуша, дочка

Малка Любечанина, яка стала матір'ю Володимира, та брат її Добриня, видатний

воєвода часів Володимира. До неясних місць літопису належить питання про

походження Малуші і дійсне становище її. У середньовіччі всі двірські посади –

«кравчого», «сенешалка», «шталмайстра», «Єґермайстра» і т. п.– займали вищі

представники шляхетства. Так і «ключниця» Ольги була не служницею, а, так би

мовити, довіреною особою, яка мала ключі від її скарбів. Недарма в усіх билинах

Київського циклу брат Малуші, Добриня, виступає, як аристократ, з витонченими

манерами, які відрізняють його від «селянських» синів – Іллі Муромця, Миколи

Селяниновича та ін. Якщо аристократом вважали брата, ясна річ – аристократкою

була й сестра. Генеалогія Малуші віддавна привертає увагу дослідників. Ще А.

Шахматов утотожнював Мала, князя деревського, з Малком Любечанином,

батьком Малупгі і Добриш, а самого Мала вважав за Свенельдового сина. Не вда-

ючись у генеалогію, М. Грушевський вважав Малушу за доньку Мала. М. Таубе,

теж утотожнюючи Мала з Малком Любечанином, вважав його за Дірового сина, а

Діра – за Аскольдового сина. Можливо, з процесом асиміляції норманського

елементу треба пов'язати найзначнішу в житті Ольги подію: її охрищення.

Безперечно, християнство почало приходити до різних шарів українського народу з

давніх-давен. Договір Ігоря під цим оглядом дуже показовий. Дехто з дослідників

припускав навіть, що сам Ігор був потаємним християнином. Така була атмосфера,

в якій перебувала Ольга. Можливо, що вона була охрищена ще за життя Ігоря, але

про це не збереглося фактів. Проте, безперечним е факт охрищення Ольги, коли

вона стала княгинею. Акт цей зберігалося в таємниці, і нема вказівок, де й коли він

стався. Відсутність точних вказівок викликала кілька припущень, де саме й коли

христилася Ольга: в Києві чи в Царгороді, куди приїхала вона – за літописом – у

955-му році. «Повість временних літ» оповідає, що цісар Константин Пор-

фірородний хотів одружитися з Ольгою, але княгиня нагадала йому, що вона –

поганка і погодилася охриститися з умовою, щоб цісар був її хрищеним батьком.

Коли ж охристилася, то заявила, що за християнським законом хрищений батько не

може одружитися з хрищеницею. Так вона перехитрила цісаря, як раніше

перехитрила деревлян Це оповідання має ознаки штучности. Насамперед – дата

приїзду до Царгороду: в 955 році цісарем був не Константин, а Роман Лекапен. Це

розходження в датах викликало гіпотези А. А. Шахматова, М. Приселкова та С.

Томашівського про дві подорожі Ольги: в 955 та в 957 роках. Вони вважали, що

охристилася вона за Романа Лекапена.

Залишається безцінним інше джерело: опис перебування Ольги в

Царгороді Константина Порфірородного, який подає точну дату приїзду – 957 рік,

9 вересня. Цісар перелічує почет княгині: з нею були ії племінник, двірські жінки,

священик Григорій, 20 послів, 44 купці, перекладачі – разом 80 осіб. Ольгу в

супроводі почету введено в найкращу залю палацу, де вже чекав на неї цісар. Після

короткої розмови запрошено Ольгу на учту, де вона сиділа за одним столом з

цісаревок), – рідка увага до гостей, можлива тільки, якщо вони християни. Однак, в

докладному описі перебування Ольги в Царгороді Константин ані словом не згадує

такої видатної справи, як ц охрищення. Очевидно, приїхала Ольга вже

християнкою, на що вказує й трапезування за одним столом з цісарем та його роди-

ною і наявність священика в почегі. Отже, треба гадати, що охри-стилася вона до

подорожі, можливо, 955 року, в Києві. Константин писав, що розмовляв він з

княгинею Ольгою про різні важливі справи, але не зазначив, про які саме. Це могли

бути дипломатичні справи, бо відносини з Візантією зівсував Ігор, могли бути

торговельігі, бо в посольстві, як згадано, їхало понад сорок купців, могли бути й

церковні. Не виключено, що Ольга хотіла договоритися з Візантією у військових

справах і обіцяла прислати свої «вої в помощь»; дійсно, 961 року руське військо

ходило на допомогу наступникові Константина, Романові II. Як натякає «Повість»,

прийняття не задовольнило Ольгу: не виявлено до неї належної їй пошани, тож,

коли до Києва прибуло посольство з Візантії, Ольга довгий час не приймала його,

заявивши: «Хай постоять у мене в Почайні (притока Дніпра біля Києва), як я стояла

в Суді». Можливо, в зв'язку з незадоволенням Ольги, причини якого ми не знаємо,

стоїть друга велика подія з ії князювання: звернення до короля – що став незабаром

імператором – Оттона 1. В 959 р. до Ахена прибуло посольство від «королеви

ругів» Олени (це ім'я одержала Ольга при охрищенні) з просьбою прислати

(Іяскіопа. Чомусь ця справа затрималася, бо аж 961 року приїхав Іі-Клева єпископ

Адальберт, але заснувати катедру йому не вда-лося, і він повернувся до Німеччини.

Про це розповідав аналіст Яродовжувач Регінона», якого дехто з дослідників

вважає за са-ііого Адальберта. Вся ця справа залишається неясною. Наші літо-

йявине згадуютьїї, мабуть, тому, що, коли писалось «Повість времяних літ», у

Києві панували візантійські впливи, ворожі Римові, Иожливо, Ольга висилала

посольство не для того, щоб просити єпис-хіова, або не тільки з цієї» метою. На це

вказує нагорода, що її одер-яйК Адальберт від Оттона 1, не зважаючи на невдачу з

заснуван-іак єпископії. . Підсумовуючи відомості про Ольгу, треба визнати, що її

постать та правління заслуговують на найбільшу увагу. Влучно схаракте-різував ії

М. Грушевський: держала сильною та зручною рукою державну систему й не дала

їй ослабнути ні розвалитися, налад-вла дипломатичні відносини з двома

наймогутнішими імперіями Ввропи, представниками культури Середньовіччя.

Охрищення Ольги, яке залишилося ії приватною справою, дало підстави називати

Я «світанком перед сонцем», а сучасникам її внука Володимира казати, що вона

була «наймудрішою серед чоловіків».

СВЯТОСЛАВ (964–972) Наступником Ольги був її син, Святослав, одна з

найцікавіших постатей давньої доби історії України. М. Грушевський, який називав

його «запорожцем на престолі», почасти мав рацію: Святослав вув мужній,

войовничий князь, з лицарською вдачею. Але в той аге час він глибоко включився в

міжнародні відносини і відіграв у них величезну ролю. Він воював протягом

усього свого правління, і походи його охоплювали грандіозну територію: ім'я його

гриміло по всій Східній Европі та. Західній Азії. Його знали письменники Візантії

та арабського світу. Святослав розпочав князювання походами на Оку та Волгу, де

розгромив в'ятичів, камських болгар у 964 році і перейшов до Хозарського

каганату; в 965 році він знищив його, і хозари розбіглися хто куди. Він зруйнував

міста – Саркел, Ігіль, Семендер. Після того ігішов на Кавказ, розбив ясів (колишніх

аланів, осетинів) і касогів (черкесів). Людність тікала, коли наближалося руське

військо, але Святослав уживав всіх заходів, щоб поновити життя та порядок в

завойованих краях. Однак, скористатися з своїх східніх походів він не встиг: його

втягнуто в справи Візантії та Балканського півострова. Візантія вела боротьбу з

новим Болгарським царством, яке в ІХ-Х ст. значно зросло; межі Болгарії доходили

до Константинополя, і Візантія примушена була платити їй данину. Але в половині

Х ст. Болгарія стала підупадати і поділилася на дві частини – східню та західню.

Візантійський цісар Нікифор Фока вирішив скористатися з її ослаблення і втягнув у

боротьбу Святослава, обіцяючи йому за допомогу багато золота й спокушаючи

можливістю заволодіти тією країною.

З великим військом – до 60.000 вояків – Святослав напав на Болгарію,

здобув Дорістол (Силістрія), ще 80 міст, і вирішив пере-несги свою столицю до

Переяславця. Там, казав він, «вся благая сходяться: від греків – золото, паволоки,

вина, овочі, з Чехів і Угрів – срібло та коні, з України – хутра, мед, віск і раби».

Болгари пішли на порозуміння зі Святославом. Тоді Візантія напустила на Україну

печенігів, які обложили Київ, де була Ольга з онуками. Лише завдяки випадкові,

вона уникнула полону. Святослав примушений був покинути Болгарію й рятувати

столицю. Розбивши печенігів, він вернувся до Болгарії.

У спілці з болгарами та уграми Святослав пробував був вигнати греків з

Европи і загрожував самому Царгородові, але новий цісар Іван Цимісхій, зібравши

великі сили, примусив Святослава до капітуляції, і в 972 році знову укладено

договір з Візантією. Святослав вирушив на Русь, сподіваючись повторити похід з

новим військом, але по дорозі, біля Дніпрових порогів, його забили печеніги.

Святослав був політичним діячем, який брав участь у великих подіях на

Сході Европи. Однак, у справах України він грав скорше негативну ролю, і мали

рацію бояри, які закидали йому, що, шукаючи чужих земель, він нехтував своїми.

Знищення Хозарського каганату принесло Русі тільки шкоду, бо вона сама

неспроможна було боротися проти кочовиків, які протягом чотирьох століть па-

нування в степах. Балканська політика Святослава також не дала Русі. В цьому

періоді можна констатувати важливий факт: зміцненяім поганської реакції серед

княжої дружини. Літопис оповідає, щоСвятослав відмовився охриститися,

покликаючись на вороже став-яеввя дружини до християнства: вона глузуватиме з

князя-христи-диина. Проте, серед його дружинників було багато християн.

ЯРОПОЛК (972–979). Бувши останній раз в Києві, Святослав поділив

свою державу хЬк трьома синами: Ярополкові дав Київ, Олегові – Овруч, а Во-

лодимирові, синові Малуші, Новгород. Вони всі були молоді, і він Призначив до

них воєвод: Ярополкові – Свенельда, а Володимирові – дядька його, Добриню.

Літопис оповідає, що під час ловів син Свенельда, Лют, загнався Ті

володіння деревлян, і там убив його Олег. Наслідком цього, намовлений

Свенельдом, Ярополк пішов на Олега, і той загинув. Володимр утік до Скандинавії

збирати військо, а Ярополк тим часом об'єднав у своїх руках всю державу. Однак,

тривало це недовго: в80 року Володимир привів варягів, заволодів Новгородом та

Києівом, і Ярополк був підступно забитий. Володимир об'єднав у своїх руках всю

державу.

Коротке правління Ярополка було дуже важливе зв'язками із Західньою

Европою. 973 року його посли з великими дарами були їа соймі в Кведлінбурзі, де

перебував Оттон 1. Ближче мета посольства й наслідки його невідомі. 979 року до

Києва прибуло посольство з Риму, від папи Бенедікта VII. Треба гадати, що воно не

мало наслідків, бо почалася війна Ярополка з Володимиром, але самий факт

приїзду посольства надзвичайно важливий: це було перше посольство на Русь з

Риму.

Усі ці факти дають підстави припускати, що Ярополк, старший з онуків

Ольги, який найбільше перебував ігід її впливом, був християнином, Можливо,

цьому сприяла його дружина, грекиня, колишня черниця, яку Святослав привіз

йому «красоти ради лица ея». О. Єфименко, не зазначаючи джерела, писала, що

Ярополка охри-стив якийсь католицький місіонер.

Доба, яку розглядали ми вище і яка закінчилась об'єднанням усієї держави

в руках единовладця Володимира, надзвичайно важлива. З великою швидкістю в

різних напрямках відбувався процес об'єднання розпорошених племен східніх

слов'ян в політичну цілість під проводом України-Руси. В цьому процесі можна

намітити два головні осередки: північний з Новгородом, який об'єднав північні

слов'янські та фінські племена, і південний з Києвом, який об'єднав українські

племена. Обидва вони довгий час були незалежні один від одного. Лише за Ігоря

починається залежність Новгорода від Києва, коли він призначає до Новгорода

Святослава, а за Святослава новгородці просять собі князем Володимира. Ярополк

знову об'єднує Київ з Новгородом.

Ще до Святослава зникає більшість окремих «ясних князів», які виступали

в договорах Олега та Ігоря. Залишається кілька – як Рогволод Полоцький, пізніше –

Ходота В'ятицький, варязького та місцевого походження.

Змінюється характер князівської влади: воєначальники, ватажки найманих

дружин стають володарями, які перебирають всю повноту влади. Поволі втрачають

своє значення віча, бо сильні князі вже не потребують погодження з ними, і в разі

потреби радяться зі старшими дружинниками. Також змінюється характер

дружини: варягів, чужий елемент, усувають або виступають поряд з ними місцеві

люди, бояри, землевласники. Історія зберегла кілька імен у договорі Ігоря в особах,

мабуть, Свенельда, Малка, Добрині, Блуда, Претича, – число яких зростає. На

прикладі Свенельда бачимо, що вони мали свої дружини, які жили іноді багатше за

дружину князя. Можливо, оцим «ясним князям» з договорів Олега та Ігоря і «бо-

ярам під рукою князя» – договору 972 Святослава належали ті розмірне невеликі

«гради»-городища, яких було дуже багато. Б. Ри-баков нараховує в Х-ХП ст. 9

городищ біля Путивля, 6 – біля Риль-ська, 5 – біля Ромна тощо.

Уривчасті відомості з чужинецьких джерел, а також літописів, фолкльор і

археологічні матеріяли дають можливість уявити культурний стан України-Руси

ІХ-Х ст.

При архевлегічних розкопах виявлено недалеко Десятинної церкви в Києві

рештки двоповерхового мурованого палацу часів Ігоря та Ольги. В румовищах

збереглися уламки мармурових баз та ка-штелій з яшми, ширефу, рештки підлоги з

кольорового мармуру, куски скла, фресок, мозаїк, позолоти. З такого палацу Ольга,

за словами літопису, дивилася, як несли деревлянських послів у чов-І-яах.

Безперечно, такий палац не був єдиним. І Серединою Х ст. датується багатий

скарб чернігівських могил: Цчорна могила з її славетними турячими рогами. На

срібному окутті і одного рога по-мистецьки зображено рослинний орнамент,

тотожній ї з орнаментом меча, знайденого в Києві На другому окутті вміщено І

складну композицію: боротьбу Кощія з Грифонами; цей сюжет згадується в билині

про Ставра Годиновича. Б. Рибаков зазначає, що цей сюжет перейшов до герба

Чернігова. Обидва окуття прикрашені черню високої мистецької вартости. Хоч у їх

виконанні вичувається вплив Сходу, арабського та грецького мистецтва,

виготовлено їх на Україні, на що вказує матеріял і їх зв'язок з місцевим

фолкльором. Чеський археолог Схраніл відзначаєвплив ювелірних виробів Чорної

могили на речі, знайдені в Чехії: в могилах Х-ХІ І ст. у Желеніцах – в бронзових

ґудзиках, у могилах в Ресевіцах, Мельнику, Жаложе, Перемосте, на Моравії. Ще

більше аналогії з речами поховань, що їх знайшов археолог 1. Червінко у Моравії.

В цих речах, – писав він, – відбився стиль, невідомий у Західній Европі,

але відомий на Русі. В ризниці Собору св. Марка, в Італії, І переховується чудової

роботи тарілка, яку Ольга подарувала Константинові Порфірородному.

Висоті матеріяльної культури відповідає й духова. Вже згадувалося, як св.

Кирило і Методій знайшли в Криму Святе Письмо, «руськими письменами

писане». Це – перша вістка про українські письмена. Чернець Храбр згадував, що

слов'яни (українці) писали «резами». Договір Олега з греками був написаний

«Івановим письмом». Акад. Н. Нікольський вказував, що в «місійній праці свв. Ки

рила й Методія треба шукати . . . початків письменства на Русі-Ч Україні».

Культура не обмежувалася вмінням писати: в ІХ-Х ст. в Україні-Русі була вже

літературна мова. Договори Олега свідчать, що слов'янська мова не була нижчою за

грецьку, бо в перекладах виразно висловлено поняття міжнароднього та цивільного

права. В договорі 907 року згадується «руський закон», заповіти, грамоти, що їх

князі мусіли давати керманичам кораблів.

З історії Аскольда, з договору Ігоря бачимо, як ширилось християнство в

Україні. Дуже цікаві київські глаголицькі листки, що їх знайшов Срезневський. На

сімох аркушах написано глаголицею – письмом, винахід якого приписують св.

Кирилові – латинського обряду літургікон. Це свідчить про вживання

глаголицького письма та про існування латинської літургії.

Таким чином усе говорить за високу культуру України дохристиянської

доби. Проф. П. Курінний висловив цікаву гіпотезу про існування у Вишгороді, під

Києвом, старішого за Київ культурного осередку, в якому був манастир, де

підготовляли слов'янських священиків, «Освіта й наука абсолютною новиною на

Русі не були. Коли існували перед Володимиром значні християнські громади на

Русі, мусіли бути зав'язки книжности і школи», – писав М. Грушевський.

РОЗКВІТ ДЕРЖАВИ УКРАЇНИ РУСИ

СВЯТИЙ ВОЛОДИМИР І ВЕЛИКИЙ (980–1015). Із загибіллю

Ярополка Володимир став єдиновладним володарем величезної держави. До складу

її входило коло 20-ти різних земель, племен, серед яких були і слов'янські, і

фінські, і тюркські. Увесь цей конгльомерат не був ще об'єднаний нічим, крім

княжої влади, ослабленої за Святослава та міжусобної боротьби його синів, Отож,

Володимир повинен був час від часу приборкувати повстання, суті яких літопис не

вияснює.

Року 981 повстали в'ятичі, Володимир переміг їх і наклав на них «дань від

рала». Наступного року він знову ходив на в'ятичів і переміг їх удруге. Року 984

ходив Володимир на радимичів з воєводою Вовчий-Хвіст. Можна гадати, що

радимичі поставили поважний збройний опір, бо літопис зазначає: «зустрів

(воєвода) радимичів на річці Пищані і переміг». Володимир наклав на них данину,

«яку везуть й до сего дне» – себто XII ст. Можливо, були й інші повстання, про які

не згадує літопис.

Володимир намагався об'єднати сусідні племена під своєю владою. Ще

йдучи проти Ярополка, він приєднав Полоцьку землю і вбив тамтешнього князя

Рогволода. 981-го року пішов на захід «к ляхам», як каже «Повість временних літ»,

і «зая гради їх» – Перемишль, Червень, Бузьк, Белз, Волинь. Слова літопису, що то

були «лядські» міста, викликають сумнів. Територія, яку захопив Володимир, була

заселена українською людністю – дулібами, білими хорватами – і не належала до

Польщі; можливо, вона входила до Великоморавської держави. Пізніше землі над

горішньою Вислою – Краківщина – до 990-их років належали до Чеської держави.

Масуді писав, що в 943 році Русь межувала з Богемією, себто Богемія володіла

Краковом та Білою Хорватією. Це стверджує факт, що в поході Олега на Візантію

відмічується серед племен, які брали участь у війську, білих хорватів. Але в 960-их

рр. Святослав переніс увагу на схід та південь, і Біла Хорватія вийшла з-під влади

Руси, її поділили Чехія та Польща, і чехи взяли Краків. Козьма Празький писав, що

до 980-их років Краків належав до Чехії. Також Ібрагім ібн Якуб зараховував

Краків до чеських, а не польських міст. Дійсно, якщо Волинь входила до складу

України-Руси, а Краківщина – Чехії, тяжко припустити існування між ними поль-

ського клину, – писав М. Грушевський, – і приходив до висновку, що Володимир

відібрав ці міста не від поляків, а від чехів.

На залежність тієї території від Великоморавії вказує також поширення

моравської Методіївської дієцезії: грамота Оттона 1, половини Х ст., визначала

межі празької дієцезії по ріках Бугута Стрию. Літопис занотовує похід Володимира

на Закарпаття у 992 році. З того часу там закріплюється назва «Русь».

Опанування цієї території мало для Руси велике значення. По-перше – в

зв'язку з тим, що чорноморськими степами заволоділи печеніги, припидияся довіз

соли з Чорного моря до України, а на Підкарпатті були солягощі в Дрогобичі та

інших місцях. Подруге – на цій території перехрещувалися торговельні шляхи: з

Червеня лежав шлях уздовж: Сяну до Карпат і на Угорщину; інші шляхи вели з

Києва на захід, на Австрію, Німеччину, Чехію, Паннонію, долину Дунаю.

Року 983-го Володимир ходив на ятвягів, що жили між Німаном та Вугом, і

переміг іх. Над Бугом заснував він місто, яке назвав своїм ім'ям – Володимир

(Волинський). У 993 році ходив до Польщі, і навіть у середині ХШ ст. літописець

згадував, що так далеко не сягав ніхто з князів. Межі його держави поширились до

Угорщини, Чехії, Німеччини, Польщі.

Не такою вдалою була спроба поширити володіння на схід: року 985

літопис занотовує похід Володимира на Волзьких болгар; накласти данину на них

не пощастило, і Володимир міг тільки укласти з гоіми мировий договір.

Головну увагу звертав Володимир на боротьбу з печенігами, які з

південних степів робили напади навіть на Київ і далі на північ. Володимир часто

виходив печенігам назустріч, але знищити їх сили не міг. Над Стугною, Десною,

Трубежем та Сулою він будує в степу низку укріплень і переводить до них

кривичів, в'ятичів, чудь, словен. Укріплення сполучалось на віддалі десятків

кілометрів земляними валами з дерев'яними огорожами та проїзними брамами. Ця

оборонна система нагадувала римські «лімес». Вали називали в народі «змієвими»

почасти через їх форму, що нагадувала змія, почасти через те, що печенігів нарід

порівнював із багатоголовим змієм. Таке порівняння зустрічаємо ще в билинах.

Рештки цих валів існують і донині.

Але всі ці заходи не забезпечували спокою: час від часу печеніги

проривалися і нещадно руйнували міста та села. Літопис зберіг фолкльорну

пам'ятку про облогу печенігами Білгороду – під Києвом.

Володимир змінює внутрішню політику. Варязька дружина, яка ІСБОГО

часу допомогла йому досягти влади, переходить на друге місце. І Навіть коли після

заволодіння Києвом у 980 році варяги вимагали окупу, Володимир відмовив їм і

спровадив їх до Візантії. Місце варягів посіла українська дружина, з якою князь

радився, бенкетував, забаганки якої виконував, з якою «думав о строе земленем, й

ератях, й о уставе земленем». Зі старших дружинників обирає ,лін відповідальних

намісників, воєвід. Перші місця біля нього займають уже місцеві люди: дядько

його, Добриня, згадуються воєводи – Вовчий-Хвіст, Блуд. Характеристичне – в

билинах багато їагісця приділяється Володимировим учтам, на яких збиралися його

«багатирЬ-витязі, що походили з різних верств людности: Добриня .– аристократ,

Олеша Попович – з священичого роду, Ілля Муро-мець – селянин, Дюк Степанович

– з багатого купецтва і т. д.

Зникають місцеві «ясні князі»: Володимир роздає землі в управління

синам, яких мав 12 від різних жінок, але центральний провід залишає у своїх руках.

Тоді, наприкінці Х ст., зникають племінні назви: поляни, сіверяни, радимичі і т. д.;

їх заміняють – кияни, чернігівці, смоляни і т. д.

Так творив Володимир колосальну державу – найбільшу своїми розмірами

в цілій Европі, з централізованою владою князя, з міцними твердинями, славну

своїми багатствами, зв'язану торговельними та дипломатичними стосунками з усім

культурним світом того часу. Але ця могутня імперія складалась з різнорідних

етнічних елементів, різних племен, мов і релігій. Володимир розумів, що треба

було знайти, крім влади, об'єднуюче начало, і таким началом хотів зробити релігію.

Спочатку Володимир віддавав перевагу поганській релігії. Літопис

оповідає, що в Києві, на горі перед княжим теремом, поставив він статуї Перуна,

Хорса, Стрибога, Дажбога, Симаргла й Мокоша. Цей різноманітний пантеон богів

викликає багато спроб пояснити його. Найпростіша з них – вважати ці імена за

пізнішу вставку в літопис, за випадкове явище. Але навряд чи такий погляд пра-

вильний. Треба гадати, що Володимир, прагнучи об'єднати всі підвладні племена,

поставив у пантеоні кумирів різних племен: Перун – бог війни, бог дружини,

Дажбог і Стрибог – боги слов'ян, Спмаргл та Хоре – жидівські боги, Мокоша –

фінський. У цьому е деяка аналогія зі стародавнім Римом, де до Пантеону вводили

богів підвладних народів. Треба звернути увагу на те, що в Новгороді поставлено

тільки статую Перуна.

Володимир вимагав офіційного визнання цих богів, яким приносили навіть

людські жертви. Літопис оповідає, що 983 року, після перемоги над ятвягами,

Володимир звелів принести в жертву юнака та дівчину, але за юнака заступився

батько, варяг, і розбурхана юрба вбила їх обох: так земля київська прийняла кров

мучеників за віру.

Володимир був надто мудрий правитель, щоб не зрозуміти, що поганська

релігія не могла об'єднати його держави, ані відіграти тієї великої ролі, яку

відігравала християнізація для всіх держав Европи.

Вище вже була мова про те глибоке коріння, яке мало християнство в

Україні-Русі. З далеких часів приходило воно різними шляхами: з грецьких

колоній, з Балканського півострова, з Хозарського каганату, з Великоморавської

держави. Протягом ЇХ ст. маємо низку фактів, які доводять про існування

християнської Церкви та християнської громади в Києві. Цікаво, що у другій

половині XI ст. Ібн Хордадберґ згадував «руських купців», що звали себе

християнами». Ця вказівка свідчить про спонтанне поширення християнства,

незалежно від будь-яких заходів влади. Не можна випускати з ока й діяльносте

Кирила та Методія і їхніх учнів.

Можна припускати, що чимало християн було і в оточенні Володимира,

починаючи з його дитинства. Навіть у його полігамній родині були християнки:

грекиня, колишня черниця, дві чешки, одна, а може й дві болгарині.

Без сумніву, ще більше впливали на Володимира причини політичні. З

другої половини ЇХ ст. проповідь християнства наближалася до кордонів

Володимирової держави. Року 864 охристилась Болгарія, року 928-35 – Чехія, 962-

992 – Польща. Для Володимира було ясно, що тільки прийнявши християнство

його держава зможе ввійти як рівноправна в коло європейських держав.

Так психологічно й об'єктивно, з огляду на політичні умовини, міг прийти

Володимир до переконання в конечності охрищення.

З літописів невідомо, де й за яких умовин прийняв християнство

Володимир. «Повість временних літ» оповідає», що охристився він

у Корсуні, але додає: «Се же не свідуще право, глаголють, яко кре-стился

єсть в Києві, инни же реша: в Василеві, другий же инако скажют». Можливо, що

зробив він це десь тихо й потаємно.

Які причини могли спонукати Володимира затаїти таку велику подію?

Можна припускати, що, уже вирішивши охристити народ, і чекав для цього

слушної нагоди, непевний, що не зустріне гострої і опозиції.

Коли саме охристивбя Володимир? На це дає відповідь чернець і Яків,

пишучи, що після тієї події Володимир прожив 28 років. Дата смерти його

незаперечна – 1015 рік, отже охрищення припадає на 987 рік. Нестор у «Житті

Бориса та Гліба» подає також 987 рік. . Обставини склалися для Володимира

сприятливо. Року 987 візантійський полководець Барда Фока повстав проти

імператорів і проголосив себе цісарем. Василь II та Константан звернулися до

Володимира по допомогу. В передумовах цієї допомоги він поставив шлюб з

сестрою цісарів Ганною, а вони як передумову шлюбу – охрищення його. Як

припускає П. Ковалевський, тоді, наприкінці 987 року, Володимир і охристився.

Володимир вислав цісарям на допомогу 6.000 війська, яке двічі розбило

Барду Фоку, а в 989 році самого його взято в полон і страчено.

Проте, позбавившись небезпеки, візантійські цісарі не виконали обіцянки.

Вони пам'ятали тверду заборону свого Діда, Константина Порфірородного, який

писав: «коли хозари, турки або Русь чи який інший північний або скитський народ.

. . почне просити чи домагатися ... щоб посвоячитися з імператором ромеїв, взяти у

нього дочку за себе або свою дочку віддати за імператора чи його сина – треба

відповісти на таке ганебне домагання, що на те е заборона, страшна й непорушна

постанова святого й великого Константина».

Тож Володимир, після тривалої облоги, здобув найкращу з візантійських

колоній в Криму – Корсунь, чи Херсонес. Втрата Кор-суня – з одного боку, а

погроза Володимира, що він піде на Візантію – з другого – примусили цісарів,

всупереч забороні, виконати умову й виправити сестру до Корсуня, де її й

обвінчано з Володимиром. Після того він повернув те місто Візантії, як віно за

дружину. Володимир вернувся до Києва з багатими дарами, іконами, мощами

святих, трофеями – в тому числі славетною корсунською квадригою. Вернувся як

переможець у двох війнах і як зять візантійських цісарів. Це був апогей його слави.

Тріюмфатор, єдиновладний володар величезної держави, в авреолі непереможного

«воїте-ля», під моральним прапором цісарів Другого Риму, він міг наважитися

привести свій народ до хреста.

За «Повістю временних літ», охрищення Руси відбулося надзвичайно

просто: Володимир наказав поскидати в Дніпро ідолів і в призначений день вийти

всім над ріку. Люди весело входили у воду, а священики читали молитви. І була

«радість на небеси й на земли, толико душ спасаемьіх».

Звичайно, справа не виглядала так ідилічно. Митрополит Іларіон,

прославляючи в «Слові» Володимира за охрищення Руси, писав: «аще хто й не

любовію, но страхом повелевшого крещахуся, понеже бе благоверіе его с властию

спряжено». В усякому разі, прийняття християнства в Києві пройшло легше, ніж на

перифе-ріях держави, де ще довгий час поклонялися поганським богам. Багато

поганських звичаїв перейшло до християнства, утворюючи так зване «двоевір'я».

Але серед українських племен не зафіксовано у джерелах фактів спротиву новій

релігії, як то було на півночі – в Новгороді, Ростові.

Охрищення Руси викликало багато дискусій з приводу того, яке

духовенство христило народ, в яких обставинах воно відбувалось, яку ієрархію

встановлено. За давньою традицією, початок якій поклав ще Нестор, усе –ієрархів,

священиків – дала Візантія. Із Корсуня привіз Володимир священика Анастаса,

разом з «попами», і передав йому новозбудовану «Десятинну» церкву.

Ця візантійська традиція трималася в російській та українській

історіографії до XX ст. Видатні історики, зокрема історики Церкви, Є.

Голубинський, М. Грушевський В. Пархоменко останнім часом митрополит

Іларіон, дотримувалися погляду, що Володимир прийняв християнську ієрархію з

Візантії. Проте, така концепція викликала заперечення. Насамперед – у

візантійських джерелах не згадується такої важливої події, як охрищення

величезної держави за Володимира, тоді як у багатьох джерелах згадується охри-

щення за Аскольда. Це дивно тим більше, що про одруження принцеси Ганни

збереглися відомості. Чомусь фактой охрищення не могла пишатися Візантія.

Подруге – тяжко уявити успіхи християнізації–а вони були безперечно–при

наявності грецького духовенства, яке розмовляло б і проповідало чужою для

людности мовою. Невже були сотні перекладачів, які виступали посередниками

між духовенством і народом? Попередні розмови, в яких ознайомлювано людність

з новою релігією, її основами – могли провадитися тільки зрозумілою мовою.

Служба Божа в нових храмах, проповідь, навчання в школах – все це вимагало

духовенства, яке володіло б зрозумілою для народу мовою.

Ці міркування сприяли тому, що в 1913 році з'явилась гіпотеза приват-

доцента Петербурзького університету, М. Приселкова, який доводив, що перша

ієрархія на Україні-Русі та перше духовенство прибули не з Візантії, а з Болгарії, з

Охріди, де існував незалежний від Візантії патріярхат.

Значна частина дослідників України приєдналася до цієї гіпотези, серед

них: С. Томашівський, В. Абрагам, Є. Шмурло, Н. Кох, В. Погорелов, М. Чубатий,

Т. Коструба, 1. Холмський, П. Ковалевський, о. Назарко та чимало інших. Ця гі-

потеза має багато підстав. З Болгарією Україна-Русь мала інтенсивні стосунки

різного характеру. Святослав із своїм військом протягом чотирьох років (967-971)

перебував у Болгарії. Володимирова жінка була болгаринею і можливо – матір'ю

улюблених синів Бориса та Гліба, які мали християнські імена Романа та Давида,

що належали членам княжої болгарської родини. В політичному відношенні

Болгарія була для Руси менше небезпечною, ніж Візантія, де юрисдикція патріярха

тягла за собою політичну залежність від держави. Великим аргументом була

близькість мов болгарської та літературної мови Київської Руси, і священики-

болгари легко могли порозуміватися з новою паствою.

Все це промовляє за те, що першими вчителями й церковними

провідниками Руси були болгари. Цікаву рису до цієї гіпотези додав проф П.

Курінний: досліджуючи рештки Десятинної церкви, що її збудував Володимир у

Києві, він знайшов аналогію в техніці будівлі її з храмами Охріди, а не Візантії.

Треба згадати ще одну гіпотезу: про римо-католицьке походження

християнства на Україні. Одним із перших основоположників її був М. Коробко, на

початку XX ст., а головними представниками були дослідники 30-их років XX ст.

Н. Бавмґартен, Ж. Данзас, Т. Коструба та ін. В цій гіпотезі значне місце приділяють

сазі про Олафа Тріґвісона, який нібито відіграв велику ролю в наверненні

Володимира на християнство. Згадана сага не є певним джерелом, у ній багато

плутанини, і тому цієї гіпотези не підтримали такі католицькі дослідники, як С.

Томашівський, о. 1. Назарко, д-р Г, Лужницький та ін.

Прийняття християнства, яким би шляхом воно не прийшло –

безпосередньо з Візантії чи за посередництвом Корсуня або Болгарії – включало

Україну в лоно православної Східньої Церкви й відкривало двері для величної,

пишної візантійської культури, що переживала в'Х-ХІ ст. новий ренесанс, У Х ст.

Східня Церква, подолавши різні єресі, являла собою міцну, єдину, оновлену

Церкву. «Константинополь... справді був другий. Рим... І вся держава, ввесь народ

це визнавали.» Св. Григорій Богослов назвав Константинополь «оком вселенної» і

«взаємним вузлом Сходу і Заходу». Таким «вузлом» з не меншим Правом можна

назвати й Київ.

Прийняття християнства з Візантії або з Болгарії не припинило зв'язків із

Заходом, що їх започаткувала Ольга. Никонівський літопис зберіг вказівки на

обмін посольствами Володимира і пап. Наприклад, 988 року, під час облоги

Корсуня, посли від папи Івана XV принесли в дар мощі – голову св. Климента. 991

року знов приходило посольство від того ж папи. Року 994 літопис нотує

повернення посольства Володимира з Риму. Року 1000-го являлись посли від папи

Сильвестра II. Цей факт дуже важливий: папа був відомим ученим, учителем цісаря

Оттона III, мати якого, Теофано, вдова Оттона II, була сестрою Володимирової

дружини, Ганни. Разом з ними були посли від королів угорського та чеського. Року

1001-го ходили посли від Володимира до папи. Останній відомий акт взаємо-

відносин Володимира з папою – це проїзд через Київ до печенігів і назад у 1006-

1007 роках єпископа Бруно з Кверфурту, родича цісаря Генріха II. Володимир його

дружньо прийняв і супроводив до кордону своєї землі.

Усі ці факти свідчать про дружні стосунки Володимира з Римом, До цього

треба додати, що в Україні дуже шанували пам'ять св. Климента, папи Римського.

Можна сказати, що за Володимира в Україні творилася фактично

автокефальна Церква, незалежна від Візантійського і Охрідського патріярхів, яка

мала дипломатичні відносини з різними країнами. На незалежність її вказує хоч би

такий деталь: Номоканонприйнято не в редакції патріярха Фотія з його

передмовою, а до-«фоті-ївський», у болгарському перекладі. Так, за висловом Б.

Грекова, «християнство, взяте від греків, у той же час не відмежоване від Заходу,

стало кінець-кінцем не візантійським і не римським, а руським», – українським,

скажемо ми.

Літописи не зберегли ані вказівок про організацію Церкви за Володимира,

ані імен перших ієрархів. Побіжно згадується єпископів та митрополита у зв'язку з

Володимировими радами та учтами. Не вдається скласти списка перших

митрополитів, та й невідомо, чи були вони. Одні дослідники називали першим

митрополитом Михаїла, інші – Леона, треті – Івана.

З іменем Володимира зв'язаний Устав, що оформлює церковний суд,

визначає межі його та коло осіб, що йому підлягають. Не зважаючи на те, що

найдавніший список його датується XIII ст., такі видатні дослідники, як М.

Владімірський-Буданов,О. Лотоцький, М. Чубатий, о, 1. Назарко, вважають його,

бодай частково, за автентичний.

Володимир, християнин і володар християнської держави, став у ряді

найвидатніших володарів Европи. Літопис згадує, що він мав «любов» з «окопними

князі. . . с Болеславом Лядським, й с Стефаном Угрським, й с Андріхом Чеським».

Така ж «любов» була між ним і скандинавськими володарями. Олаф ТріГвісон,

майбутній король Норвегії, був другом Володимира і деякий час жив у нього, про

що оповідають саги.

Своїх дітей Володимир одружив з членами родин західньоевро-пейських

володарів. Старший син – Святополк – був одружений з дочкою польського князя

Болеслава Хороброго, Ярослав – з дочкою короля Швеції Олафа – Інгігердою-

іриною, дочка – Премислава – була одружена з угорським королем Лядиславом Ли-

сим, друга – з чеським королем Болеславом Рудим, третя – Марія-Доброніга – з

Казіміром-Обновителем, королем Польщі.

Шлюб Володимира з Ганною зв'язав його не лише з візантійськими, а

також і з німецькими цісарями: сестра Ганни – Теофано – як уже згадувалося, була

дружиною цісаря Оттона II і матір'ю Оттона III, за малолітства якого вона була

реґенткою.

Перший з українських князів, Володимир почав карбувати монету. До того

монетними одиницями були гривні, зливки срібла певної форми, зв'язані з старою

лічильною системою на куни, ногата, векпгі і т. д. Типи монет запозичено у

Візантії, і було їх два – срібний і золотий. На одній стороні монети був образ

Христа, на другій – постать князя на престолі, у всіх реґаліях, в княжому одягу;

ва деяких замість Христа був знак «тризуба». Значення знаку «тризуба»

остаточно не з'ясоване. Він зустрі-лаегься не лише на монетах Володимира та його

нащадків, а також на цеглинах, на дармовісах, мечах, прапорах. Дехто з

дослідників вважають тризуб за родинний знак болодимира та його нащадків.

Протягом 35-річного правління Володимир об'єднав не лише всі

українські, але й слов'янські племена Східньої Европи, а також частину фінських та

литовських. Збройною силою, дипломатичними стосунками, торговельними

зв'язками, матримоніяльними союзами – Українська держава за Володимира стала

на одне з перших місць в Европі. Величі цієї держави відповідала велич її столиці,

Києва. Невелике місто, город Ігоря та Ольги, Володимир значно поширив, виріс

новий центр староруської держави, в осередку якого стояв «двір теремний», з

палацом часів Ольги або Святослава. Володимир оточив його новим кам'яним

муром, з в'їздовою брамою, з пілонами, рештки яких знайдено на розі Велико-

Володимир-ської та Велико-Житомирської вулиць. В цьому укріпленому місті

збудовано три великі кам'яні палати та церкву св. Василя, на місці, де стояв Перун,

Спаса, св. Софії та катедральну величезну церкву Богородиці, так звану Десятинну,

бо на утримання її Володимир призначив десяту частину княжих прибутків. Над

спорудою її працювали майстри різних національностей: греки, болгари, українці, і

була вона розшшно оздоблена мармуром, фресками та мозаїками.

Київ був «суперником» Царгороду, і 1018 року німецький вояк, з тих, що

прийшли до Києва під час міжусобної війни, був вражений багатством цього міста,

його 8-ма ринками, 400 церквами, інтернаціональним натовпом на майданах: данів,

скандинавів, франків, греків, вірмен– різномовною, різноплемінною масою

людности.

Християнство внесло в життя народу вищу мораль, вищі ідеали, вищу

культуру, осередками якої стали церкви. Вже для спорудження їх треба було

мобілізувати багато фахівців – від мулярів до архітектів; оздоблення церкви

потребувало малярів, мозаїстів, різьбарів. По закінченні будови, крім кліру,

потрібно було багато грамотнихлюдей: читців, співаків тощо. При церквах

Володимир засновував школи для навчання боярських та священичих дітей. Крім

Києва будовано церкви й по інших містах – в Овручі, Василеві.

Можна сказати – жадна з історичних постатей нашої давньої історії не була

так високо шанована за життя й не була такою популярною у наступних поколінь,

як Володимир. Багатий цикл історичних переказів, пісень – так званих билин –

зберегли пам'ять про Володимира-«красне сонечко», про його людяність, приступ-

ність, демократизм, як сказали б тепер. Видатний ерудит, Київський митрополит

Іларіон, через 30-35 років після смерти Володимира, в надхненному «Слові» так

характеризував його та Русь: «не в худій бо і невідомій землі володів (Володимир),

но в Руській, яка відома і слишима в усіх кінцях землі», і був там «єдинодержцем».

З Володимиром почалася нова доба в усіх галузях державного життя:

політики, релігії, культури. «Часи Володимира Святого, чи Великого, – писав М.

Грушевський, – були кульмінаційною точкою процесу будови, завершенням, так би

сказати, механічної еволюції процесу утворення давньої Руської, Київської

держави».

БОРОТЬБА ЗА КИЇВ

15-го липня 1015 року помер Володимир Великий. Останні роки його

життя були дуже неспокійні. Державна будова не була такою міцною, як здавалося,

і вже за життя Володимира почати виявлятись ознаки того розкладу, який привів її

до загибелі: брак злюто-ваности і тенденції до відокремлення складових частин

держави.

Цей процес розкладу не був властивістю Української держави. Двісті років

перед тим могутня монархія Карла Великого (768-814), що охопила була всю

центральну Европу, розпалась через ЗО років після його смерти та смерти його

сина, Людовіка Побожного, і Верденський договір 843 р. встановив існування

трьох незалежних держав: Італії, Франції та Німеччини, які далі жили своїм

окремим життям.

Інтереси великої держави вимагали централізованої влади і підкорення їй

правителів окремих частин, а ці частини, навпаки, прагнули незалежности,

можливости самим будувати своє життя. На цьому ґрунті розпочалися конфлікти

між Володимиром та його синами. Дванадцять синів, ще в молодечому віці, він

призначив до окремих частин держави, треба гадати, давши їм за помічників, а

іноді керівників, надійних бояр. Першим, за згодою Володимира, відокремилося

князівство Полоцьке, як спадщина його жінки Рогніди, дочки князя Рогволода,

забитого Володимиром у 980 році. Там встановилася окрема Полоцька династія –

осередок майбутньої Білоруської держави.

Святополк, старший син, власне син Ярополка та грекині, з якою

одружився Володимир після смерти брата, одержав в управління Деревську землю.

Святополк одружився з дочкою Болеслава Хороброго, і з його жінкою приїхав до

Турова Кольберзький єпископ Райнберн. Дальші обставини неясні, але Святополк

почав готувати проти Володимира повстання з участю Болеслава, який разом з ні-

мецькими та варязькими військами рушив в Україну. Володимир, своєчасно

довідавшись про змову, ув'язнив сина, невістку та Райн-берна. Єпископ помер у

в'язниці. В 1013 році Володимир звільнив сина з дружиною, але тримав їх біля

себе, можливо – дав Свято-полкові Вишгород.

За два роки «вийшов із послушности батькові» другий син, Ярослав

Новгородський, син Рогніди: він перестав платити Києву данину і почав стягувати

війська для походу. Володимир, збираючись дати відсіч непокірному синові,

несподівано помер.

Є підстави гадати, що у змові з Святополком був Всеволод, князь

Володимир-Волинський, що від 90-их років зникає з політичного овиду Руси.

Скандинавські саги про Олафа Трігвісона оповідають, що 995 року він утік до

Скандинавії і там загинув. Д. Ліхачов припускає, що втік він унаслідок розриву з

Володимиром. Можливо, в опозиції були також Гліб та Мстислав.

СВЯТОПОЛК (1015–1019). Святополк, що перебував у Києві, скористався

з наглої смерти батька й оголосив себе його спадкоємцем. Прагнучи захопити

владу над усією державою, він підіслав убивників до улюбленого Володимирового

сина Бориса Ростовського. Після Бориса забито молодшого брата Гліба та

Святослава, князя Деревського. Таким чином у руках Святополка опинилася

більша частина держави Володимира: крім Київщини, Сіверщини з Черніговом та

Любечем, до неї входили землі Волинська, Деревська, Туровська, Ростовська та

Муромська.

Стероризовані вбивством братів, інші брати не виявляли актив-ности.

Тільки Ярослав Новгородський зібрав військо, найняв варягів і рушив походом

проти Святополка. В 1016 році Ярослав розбив Святополка під Любечем, і в 1017

році заволодів Києвом. Тоді Святополк удався по допомогу до тестя Болеслава.

Влігі 1018 року Болеслав з військом, в якому були поляки, німці, угри, спільно з

Святополком, який привів печенігів, подолав Ярослава з новгородцями та варягами

і в серпні 1018 року здобув Київ, захопивши велику здобич; серед полонених була

Володимирова родина: дружина й 9 дочок. Переможців урочисто зустрічали кияни

з митрополитом Іваном.

Святополк та Болеслав надали перемозі всесвітнього характеру, виславши

посольства до Німеччини та Візантії. Так у 1018 році Святополк об'єднав більшу

частину Володимирової держави і поновив дипломатичні стосунки з двома

імперіями. За допомогу він передав Болеславові червенські міста, Забужжя і,

мабуть, пізнішу Галичину,

ЯРОСЛАВ І МУДРИЙ (1019–1054). Тріюмф Святополка був недовгий:

Ярослав з новим військом із новгородців та варягів взимку 1018-19 р. знову

заволодів Києвом. Святополк утік до печенігів. Навесні 1019 року Ярослав розбив

Святополка над р. Альтою, він втік кудись на захід і там «між чехи та ляхи»

загинув. Невдасі Святополкові надано з поклоном перед щасливим Ярославом ім'я

«Окаянного», – писав С. Томашівський.

Однак, ця перемога ще не забезпечила Ярославові единовлад-ности. Року

1023, коли він усі зусилля звертав на повернення захід-ніх земель, що їх «забрав»

Болеслав, з Тьмуторокані прийшов брат Мстислав, прославлений боротьбою з

кавказькими племенами ясів (лезгінів) та касогів (черкесів). У 1026 році, після

війни, яка тривала три роки, брати «створи мир» і поділили Руську землю по

Дніпру: Мстислав дістав лівобережні землі, а Ярослав – правобережні,

Цісля того, до смерти Мстислава в 1036 році, брати жили мирно і спільно

ходили на ворогів. Того ж 1036 року Ярослав ув'язнив свого брата Судислава, князя

Псковського, і продержав його у «порубі» 24 роки,° залишаючись єдиновладним

володарем величезної держави (лише в Полоцькому князівстві правила династія

Ізясла-вичів). Єдиновладно правив він 18 років, до 1054 року. . Правління Ярослава

значною мірою було продовженням Володимирового: у зовнішній і внутрішній

політиці він поглиблював те, що зробив Володимир.

Закінчивши боротьбу з Святополком, Ярослав, як згадано вище, старався

повернути землі Західньої України, що їх забрав Болеслав: 1022 року він ходив до

Берестя; скориставшися зі смерти Болеслава року 1030, узяв Белз; в 1031 р. ходив

на Польщу і повернув червенські міста, взявши багато полонених поляків і

оселивши їх у нових укріпленнях понад р. Россю, які будував проти печенігів.

М. Грушевський вважав, що Ярослав повернув усі землі польсько-

українського пограниччя. Гірше було з Закарпаттям: використовуючи усобицю

після смерти Володимира, угорський король Стефан Святий (1000-1038) прилучив

Закарпаття до Угорщини, і його син Емерік дістав титул «князя русинів». Після

того до XX ст. перебувало воно в складі Угорської держави.

Ярослав кілька разів ходив також проти західніх сусідів: у 1038 році – на

ятвягів, з якими воював і Володимир; у 1040 р. – на Литву; 1041 р.–на мазовшан і в

1047 р. – знову на мазовшан. Ці) два походи на мазовшан провів він у допомогу

Казімірові. Взагалі Ярослав багато уваги приділив польським справам. Під час

міжусобної боротьби, що розгорілась після смерти Болеслава, він підтримував

спочатку братів князя Меліка, а потім – його сина Казіміра, в майбутньому –

Відновителя. На захист його інтересів Ярослав уклав союз з цісарем Генріхом III.

Забезпечивши Казімірові престол, він видав за нього сестру Марію-Добронігу, а за

віно дістав від Казіміра полонених, яких вивів 1018 року Болеслав Хоробрий – 800

дуці. Згодом одружив свого сина Ізяслава з сестрою Казіміра. В піклуванні про

віднову польської держави і Ярослав, і Генріх Ш виявили короткозорість:

інтересам Німеччини та України не відповідало відновлення могутности Польщі.

Ярослав мав на меті поширити кордони своєї держави в напрямку фінських

земель. У 1030 році ходив він на ЧУДЬ і над Захід-ньою Двіною збудував місто, яке

назвав своїм хрищеним іменем Юр'єв (згодом – Дорпат, тепер Тарту), закріпивши

таким чином свою владу за Чудським озером. У 1032 році ходив на заволоцьких

фінів. На Північну Двіну ходив його воєвода Уліб, але похід був невдалий. Року

1042 повторив спробу підкорити північні землі – сходив на Ямь» син Ярослава, що

князював у Новгороді, Володимир, але наслідки походу невідомі.

Порівнюючи з добою Володимира, боротьба з печенігами втратила свою

гостроту. До 1036 року вони не нападали на Україну, можливо, з причини

ослаблення – з одного боку боротьбою з Україною, а з другого – постійним

натиском зі сходу узів-торків, за якими посувалися половці. Останній масовий

наступ печенігів відбувся 1036 року, коли вони облягли навіть Київ. Ярослав, з

допомогою своїх постійних помічників – варягів, завдав печенігам жорстокої

поразки, після чого вони покинули степи й пересунулися за Дунай.™ На

побойовищі. збудував Ярослав храм святої Софії.

Перемога над печенігами дала можливість Ярославові значно посунути

кордон на південь. Над Россю він збудував лінію укріплень, зокрема місто Юр'єв

(недалеко Білої Церкви), заселюючи їх бранцями, що їх повернув йому Казімір на

віно за Марію Добронігу. Однак, його політика на півдні не дала багато

позитивного, бо степи залишалися неосвоеними, а шлях до Чорного моря перетя-

тий кочовими ордами.

Неясним залишається питання про похід Ярослава на Візантію в 1043 році.

Перед тим, з часів Володимира, відносини України з Візантією були мирні. Час від

часу були якісь стосунки між обома державами. Причиною походу було вбивство у

Візантії якогось купця, – писав візантійський письменник Скилиця, але М.

Грушевський не надавав віри його свідоцтву, припускаючи, що Ярослав, можливо,

хотів настрашити Візантію й здобути нові привілеї для руської торгівлі. Проф. М.

Андрусяк вважає, що причиною було бажання Ярослава унаслідувати

візантійський престол, тому, що його друга жінка, Феодора, була дочкою цісаря

Константина. З цим прглядом тяжко погодитися. Отже, треба покищо прийняти

погляд М. Грушевського, що точніші причини тієї виправи невідомі.

Похід, яким керували син Ярослава Володимир та воєвода Ви-шата,

закінчився повною поразкою частини руського війська, що йшла суходолом: її

знищено, а полонених – осліплено разом з воєводою. Можливо, внаслідок цього

укладено договір, закріплений шлюбом сина Ярослава, Всеволода, з царівною

Анною Мономах.

Йдучи шляхами Володимира, Ярослав широко розгортає дипломатичні

стосунки з західньоевропейськими володарями. Вище вже згадувалося про

клопотання Ярослава з приводу віднови Польської держави й твердости лінії в

обороні прав Казіміра. Ці відношення закріплено двома шлюбами: Марії-Доброніги

з Казіміром-Відновителем та Ізяслава з сестрою Казіміра – ґертрудою.

Ярослав мав широкі стосунки з Німеччиною. Вже під час боротьби з

Святополком у 1016 році уклав він союз з цісарем Генріхом II проти Болеслава

польського, але цісар зрадив його, замирився і уклав союз з Болеславом. У боротьбі

за віднову Польської держави Ярослав діяв у союзі з Генріхом III. В німецькій

хроніці оповідається про його посольство до цісаря в 1040 і 1043 роках – з про-

позицією одружитися з одною із дочок, але Генріх уже знайшов собі наречену. Син

Ярослава, Святослав, був одружений з сестрою трірського єпископа Бургарта.

Другий князь, імени якого не названо, був одружений з дочкою саксонського

маркграфа Оттона з Орляґмунду; втративши чоловіка, вона повернулася до

Німеччини й одружилася з сином баварського герцога Оттона з Нордгайму; третій,

невідомий на ім'я, одружився з Одою, дочкою Леопольда, графа Штадтського. Такі

матримоніяльні стосунки свідчать про зв'язки іншого характеру, які зближали

Київську державу з Західньою Европою.

Інтенсивні відносини, успадковані Ярославом від Володимира, зв'язали

його зі Скандинавією. Великі варязькі загони з'являлися як наймане військо в усіх

головних війнах Ярослава. Його двір, його історія часто згадуються в саґах, хоч не

завжди правдиво. Відомо, що у Ярослава перебував норвезький король Олаф II

Святий, коли його вигнали з Норвегії. Син Олафа II, Магнус, у майбутньому також

король, виховувався в Києві. Ярослав був одружений з дочкою шведського короля

Скотконунга Олафа Інгігердою-іриною. Одна з дочок Ярослава, Єлисавета, була

одружена з Гаральдом-Гардрада, родичем короля Олафа. Щоб здобути її руку, він з

дружиною громив береги Середземного моря, як справжній вікінг, і на честь її

склав пісню, в якій оспівував «руську дівчину з золотою гривнею на шиї, яка

нехтує ним». Посівши норвезький престол, Гаральд одружився з Єлисаветою.

Пізніше він прославився в хрестоносних походах і загинув в Англії, прибувши туди

з військом Вільгельма Завойовника. Є відомості, що Єлисавета після його смер-ти

одружилася з королем Данії, Свеном Ульфсоном.

У 1016 році, коли Канут Великий заволодів Англією,сини забитого короля

Едмунда, «Залізний Бік» Едмунд і Едвард, втекли до Швеції, а потім перебували в

Києві, у Ярослава.

Були стосунки Києва з Угорщиною. Вище вже згадувалося, що дочка

Володимира була одружена з угорським королем Владисла-вом Лисим. За

правління Стефана 1 Святого (1000-1038), одруженого з ґізелою Баварською,

ревною прихильницею латинського обряду, сини Владислава – Андрій, Левента та

Бела – втекли до Києва, де перебували від 1031 до 1046 року, коли Андрія покли-

кано на угорський престол. Він одружився з дочкою Ярослава, Анастасіею-

Аґмундою, і його правління позначилось підтримкою українців, які посідали в

Угорщині високі пости. Знов переміг слов'янський обряд над латинським і при

дворі запанувала слов'янська мова. В околицях Мукачева Андрій заснував

манастир. Після короткої перерви – правління Бели – син Андрія 1, Соломон (1061-

1074), сприяв розвиткові в Угорщині слов'янської культури та слов'янського

обряду, про що свідчать закони Владислава.

По Ганну приїхало пишне посольство з трьома єпископами. Прибувши до

Франції з багатим посагом, вона була повінчана й коронована в Раймсі. Ганна

брала участь в правлінні ще за життя чоловіка. На деяких актах чи наданнях Генріх

зазначав: «за згодою дружини моєї» або – «в присутності королеви Ганни». Після

смерти Генріха в 1060 р. Ганна залишилася регенткою. її син Філіп став королем

Франції, а другий син Гуго – родоначальником орлеанської лінії королівського

дому. Року 1062 вона одружилася з графом Крепі де Валюа, а після його смерти

повернулася до сина.

Ганна була видатною постаттю: папи – Микола II і Григорій УП – писали

до неї шанобливі листи, вихваляючи ії чесноти, добрий вплив на Генріха 1. На

актах збереглися ії підписи кирилицею та латиною – серед «хрестиків» видатних

васалів, у масі неписьменних. З іменем королеви Ганни зв'язана передача написаної

кирилицею т. зв. Реймської євангелії, що походить, треба гадати, з Києва; на цю

євангелію присягали всі французькі королі під час коронування.

Так Ганна Ярославна, а можливо й інші королеви українського

походження, приносили з собою не тільки коштовні посаги з багатої країни, але

також і високу християнську мораль та вищу, ніж в Евроігі тих часів, культуру.

В Ярославовій добі, дуже важливій в історії української культури,

оформлюється остаточно церковна справа. Уперше, в 1008 році, «митрополит Іван

постави церков камену в Києві святих Петра й Павла й в Переяславлі постави

церков камену Воздвиження Честного Креста». Року 1018 він зустрічав Святополка

та Болеслава при вступі до Києва і їздив до Ярослава в справі обміну полонених.

На початку 1020-их років він виступив як ініціятор канонізації Бориса та Гліба, і

його заходами у Вишгороді збудовано дерев'яну церкву, до якої перенесено їх

домовини, і сам Іван склав службу новим святим. На підставі всіх цих фактів

дослідники вважають митрополита Івана не за грека, а за слов'янина; Є.

Голубинський – за українця («Природженого руського», М. Приселков, С. Тома-

ішвський, Т. Коструба за болгарина.

Невідоме походження другого митрополита – Олексія, можливо, також

болгарина, з яким закінчилася доба незалежносте української Церкви від ВізантіїЛ

Неясно, в яких обставинах прибув десь у середині 1020-их років з Візантії

митрополит-грек Теопемпт, і Україна, велика держава, більша, ніж увесь

візантійський патріяр-хат, стала звичайною його провінцією.

Безперечним фактом с спроба Ярослава розірвати з візантійським

патріярхатом. У 1051 році з його наказу зібралися в Києві єпископи і настановили

митрополитом «Іларіона русина», священика церкви Спаса на Берестові, в

улюбленому селі Володимира Літопис так характеризує Іларіона: «муж благ, і

книжник і постник». Обрання Іларіона ясно показало, що могутня держава повинна

мати свою незалежну національну Церкву.

Перший українець-митрополит був дійсно визначною особою,

високоосвіченим ерудитом, блискучим промовцем і глибоким патріотом. Його

«Слово о законі й благодаті», виголошене в Десятинній церкві, видатний твір,

рівного якому не було в тогочасній грецькій Церкві.

За Ярослава можна вже сказати про організацію Церкви. Наприкінці

правління Володимира було п'ять єпископій: у Києві, Чернігові, Білгороді,

Володимирі-Волинському та поза Україною – в Новгороді. За Ярослава засновано

шосту – в Юр'єві, над Россю.

Християнство за Ярослава значно поглиблюється. В Києві з'являються

манастирі св. Юрія та св. Ірини. Недалеко села Берестова, на горі над Дніпром, у

печері оселилися перші пустинножителі, священик Іларіон, згодом митрополит, до

якого пристав Антоній, що був пострижений на Афоні і приніс в Україну ідеал

чернецтва. До них стали приходити інші, що шукали самоти, і він постригав їх.

Коли зібралося 12 чоловіка, Антоній пішов від них, настановивши ігуменом

Варлаама. Князь Ізяслав подарував їм всю гору, і там заснували вони Печорський

манастирЛ Біля Володимира-Волинського засновано манастир на передмісті

Володимира, на Зимні – Святогірський. Були й інші манастирі.

Манастирі, зокрема Києво-Печерський, стають осередками культури.

Серед ченців було багато освічених людей, які навчали грамоти, співів, – а тоді вже

існував нотний спів, так звані «крюки»; навчали малювання, мозаїчної справи.

Великим і складним завданням було постачання книжок, насамперед – для церков.

У манастирях їх переписували, оздоблювали мініятюрами, перекладали з грецької

мови.

Школи були не лише при манаотирях, але також при більших церквах.

Літопис оповідає, що в Новгороді Ярослав зібрав до школи 300 дітей. Треба гадати,

що в Києві було їх не менше. При церкві св. Софії працювали фахівці, які

перекладали та переписували книжки. Літописець згадує, що Ярослав «многи

книги писав, положьі в церкви св. Софии», – себто зібрав першу в Україні бібліо-

теку.

Вище згадувалося, що вже за Олега та за Ігоря були освічені люди, посли

цих князів, які могли стати супроти учених Візантії з багатовіковою культурою і

протиставити грецьким законам закони руські. Ці люди творили оточення Ольги і

сприяли заходам Володимира у справі християйізації Руси та ширення

християнської моралі. За часів державного будівництва Ярослава висококультурні

люди допомагали йому в його праці –чи то в школах, чи в створенні бібліотеки, в

перекладах та переписуванні книжок, в розвитку мистецтва. З них вийшли

літописці – славетні Никон, Нестор та інші; вони дали плеяду ченців Києво-

Печерського манастиря, зокрема неперевершеного ерудита, стиліста і філософа –

митрополита Іларіона, автора «Слова о законі і благодаті», блискучого панегірика

не лише Володимирові та Ярославові, але й своєму народові. Про свою авдиторію

Іларіон казав, що то були люди «преизлиха наситивпіиеся премудрости книжної».

Щоб так глибоко, як він, розуміти історичний процес, так досконало знати античну

філософію, треба було мати надзвичайно високу культуру. Іларіон не мав рівних,

але він мав оточення учених і письменників, хоч і не такого високого таланту.

Представниками їх були літописці.

За Ярослава було укладено перший літописний звід і почали розвиватися

красне письменство, переклади та оригінальна література.

В тих часах з'являються вже цілі роди, династії інтелектуальної еліти.

Такий рід бачимо в нащадках воєводи Свенельда: син його – Малк-Мстиша, внук –

Добриня, правнук – посадник Новгороду, Константин; його син – посадник

Остромир, для якого переписано євангелію; син Остромира – воєвода Вишата, і син

його – Ян уже діяч часів синів Ярослава. Сім поколінь!

Наявність висококультурних людей, що їх зібрав навколо себе Ярослав,

дала право М. Грушевському писати про першу «Академію Наук» часів Ярослава.

Вияв їх колективної праці почувається в усьому тому, що літопис приписує самому

Ярославові, наприклад, в укладанні «Руської Правди» – першої збірки законів, що

збереглася в літопису і , як діюче право, поширена була всюди там, куди сягала

Ярославова влада. Те, що дійшло до нас – це лише уривки приватного характеру,

але й вони свідчать про кодифікаційну працю.

Зберігається традиція Церковного уставу Ярослава, присвяченого

церковному судові, головно в справах моралі та подружніх відносин. Те, що

збереглося під цією назвою, належить до XV ст., але, можливо, основа йде таки від

Ярослава.

Ярослав приєднав до Києва величезну площу землі, у кілька разів більшу,

ніж мало місто Володимира, і оточив її валом.

Археологічні досліди виявили Грандіозність цієї будови. Всі вали Х-ХІ ст.

складалися з великих «кліток», з дерев'яних колод, засипаних глиною, розміром

3Х3 кв. метри. Основою вала були 6 таких кліток, себто вал мав 18 метрів ширини і

коло 7 м. висоти, або й більше. На ньому був дерев'яний частокіл (шпичастий

паркан). Київський вал мав чотири в'їздові брами: Лядську (згодом Львівську),

Жидівську Угорську. Головна південна брама звалася Золотою і мала два поверхи з

церквою Благовіщення на другому поверсі, завершеною позолоченою банею.

У цій частині міста, де Ярослав у 1036 р. переміг печенігів, стояла церква

св. Софії – Премудности Божої, що являла собою видатний твір мистецтва.

Дорогоцінні мозаїки, фресйі, мармур, шифер оздоблювали її стіни й дали право

митрополитові Іларіонові сказати в «Слові о законі»: «вона дивна й славна всім

округлим странам, якоже не обрящеться ина во всем полунощи земленим од

востока до запада».

Недалеко церкви св. Софії стояли храми, присвячені патронам князя й

княгині: св. Георгія (Юрія) та Ірині, від яких залишилися гільки фундаменти та

уламки фресок. Недалеко від собору св. Софії стояв палац митрополита, а далі –

палаци. Вони були кількаповерхові і також оздоблені мозаїками та фресками. У

Ярославовім палаці була велика «тронна заля», або грідниця, де він , приймав

послів та влаштовував учти. На другому поверсі були просторі «сіни» – балькон чи

ґалерія. В цій же частиш міста знаходи якись двори високих сановників: Борислава,

Воротислава, Гліба.

Попід горою, на Подолі, розташувалось торговельно-промислове місто, де

жили ремісники, купецтво, була пристань, де причалювали торговельні судна. Були

на Подолі ринки. Тітмар Мерзебурський нарахував 8 ринків зі слів німецького

вояки, що був у Києві в 1018 році. Там, на «торжищі», збиралося віче, там бився

живчик багатого міста.

Ярославова доба характеризується надзвичайним піднесенням мистещ-ва.

Храм св. Софії був справжнім музеєм, що міг би бути поставлений в ряду

найвизначніших мистецьких пам'яток Европи XI ст. Впливи візантійського,

вірменського і романського мистецтва Західньої Европи з'єдналися тут в одне нове,

неповторне, що творив український народ і що й досі дивує своєю красою. Св.

Софія не була єдиним такого роду твором: залишилися рештки інших київських

церков, недобудований храм Спаса в Чернігові, знаємо про храми в Переяславі та

інших містах.

20-го лютого 1054 року Ярослав помер, залишивши заповіт у якому

поділив поміж дітьми всю державу: трьом старшим дав він більші частини, двом

молодшим – менші. Ізяслав одержав Київ, Деревську землю, Новгород та Турово-

Пинську волость і, очевидно, разом з Новгородом Псков; Святослав – Чернігів з

більшою частиною Сіверщини, землі радимичів та в'ятичів і Тьмуторокань. Пів-

денна частина Сіверщини з Переяславом і, крім того, Ростов, Суздаль, Білоозеро,

Поволжя припали Всеволодові. Молодіш сини одержали: Ігор – Волинь, Вячеслав –

Смоленськ. Внук Ярослава, син старшого Ярославового сина Володимира,

Ростислав, можливо, одержав Червенські городи і Галичину; принаймні його сини

володіли

БОРОТЬБА ЗА КИЇВ

15-го липня 1015 року помер Володимир Великий. Останні роки його

життя були дуже неспокійні. Державна будова не була такою міцною, як здавалося,

і вже за життя Володимира почати виявлятись ознаки того розкладу, який привів її

до загибелі: брак злюто-ваности і тенденції до відокремлення складових частин

держави.

Цей процес розкладу не був властивістю Української держави. Двісті років

перед тим могутня монархія Карла Великого (768-814), що охопила була всю

центральну Европу, розпалась через ЗО років після його смерти та смерти його

сина, Людовіка Побожного, і Верденський договір 843 р. встановив існування

трьох незалежних держав: Італії, Франції та Німеччини, які далі жили своїм

окремим життям.

Інтереси великої держави вимагали централізованої влади і підкорення їй

правителів окремих частин, а ці частини, навпаки, прагнули незалежности,

можливости самим будувати своє життя. На цьому ґрунті розпочалися конфлікти

між Володимиром та його синами. Дванадцять синів, ще в молодечому віці, він

призначив до окремих частин держави, треба гадати, давши їм за помічників, а

іноді керівників, надійних бояр. Першим, за згодою Володимира, відокремилося

князівство Полоцьке, як спадщина його жінки Рогніди, дочки князя Рогволода,

забитого Володимиром у 980 році. Там встановилася окрема Полоцька династія –

осередок майбутньої Білоруської держави.

Святополк, старший син, власне син Ярополка та грекині, з якою

одружився Володимир після смерти брата, одержав в управління Деревську землю.

Святополк одружився з дочкою Болеслава Хороброго, і з його жінкою приїхав до

Турова Кольберзький єпископ Райнберн. Дальші обставини неясні, але Святополк

почав готувати проти Володимира повстання з участю Болеслава, який разом з ні-

мецькими та варязькими військами рушив в Україну. Володимир, своєчасно

довідавшись про змову, ув'язнив сина, невістку та Райн-берна. Єпископ помер у

в'язниці. В 1013 році Володимир звільнив сина з дружиною, але тримав їх біля

себе, можливо – дав Святополкові Вишгород.

За два роки «вийшов із послушности батькові» другий син, Ярослав

Новгородський, син Рогніди: він перестав платити Києву данину і почав стягувати

війська для походу. Володимир, збираючись дати відсіч непокірному синові,

несподівано помер.

Є підстави гадати, що у змові з Святополком був Всеволод, князь

Володимир-Волинський, що від 90-их років зникає з політичного овиду Руси.

Скандинавські саги про Олафа Трігвісона оповідають, що 995 року він утік до

Скандинавії і там загинув. Д. Ліхачов припускає, що втік він унаслідок розриву з

Володимиром. Можливо, в опозиції були також Гліб та Мстислав.

СВЯТОПОЛК (1015–1019). Святополк, що перебував у Києві, скористався

з наглої смерти батька й оголосив себе його спадкоємцем. Прагнучи захопити

владу над усією державою, він підіслав убивників до улюбленого Володимирового

сина Бориса Ростовського. Після Бориса забито молодшого брата Гліба та

Святослава, князя Деревського. Таким чином у руках Святополка опинилася

більша частина держави Володимира: крім Київщини, Сіверщини з Черніговом та

Любечем, до неї входили землі Волинська, Деревська, Туровська, Ростовська та

Муромська.

Стероризовані вбивством братів, інші брати не виявляли актив-ности.

Тільки Ярослав Новгородський зібрав військо, найняв варягів і рушив походом

проти Святополка. В 1016 році Ярослав розбив Святополка під Любечем, і в 1017

році заволодів Києвом. Тоді Святополк удався по допомогу до тестя Болеслава.

Влігі 1018 року Болеслав з військом, в якому були поляки, німці, угри, спільно з

Святополком, який привів печенігів, подолав Ярослава з новгородцями та варягами

і в серпні 1018 року здобув Київ, захопивши велику здобич; серед полонених була

Володимирова родина: дружина й 9 дочок. Переможців урочисто зустрічали кияни

з митрополитом Іваном.

Святополк та Болеслав надали перемозі всесвітнього характеру, виславши

посольства до Німеччини та Візантії. Так у 1018 році Святополк об'єднав більшу

частину Володимирової держави і поновив дипломатичні стосунки з двома

імперіями. За допомогу він передав Болеславові червенські міста, Забужжя і,

мабуть, пізнішу Галичину,

ЯРОСЛАВ І МУДРИЙ (1019–1054). Тріюмф Святополка був недовгий:

Ярослав з новим військом із новгородців та варягів взимку 1018-19 р. знову

заволодів Києвом. Святополк утік до печенігів. Навесні 1019 року Ярослав розбив

Святополка над р. Альтою, він втік кудись на захід і там «між чехи та ляхи»

загинув. Невдасі Святополкові надано з поклоном перед щасливим Ярославом ім'я

«Окаянного», – писав С. Томашівський.

Однак, ця перемога ще не забезпечила Ярославові единовлад-ности. Року

1023, коли він усі зусилля звертав на повернення захід-ніх земель, що їх «забрав»

Болеслав, з Тьмуторокані прийшов брат Мстислав, прославлений боротьбою з

кавказькими племенами ясів (лезгінів) та касогів (черкесів). У 1026 році, після

війни, яка тривала три роки, брати «створи мир» і поділили Руську землю по

Дніпру: Мстислав дістав лівобережні землі, а Ярослав – правобережні,

Цісля того, до смерти Мстислава в 1036 році, брати жили мирно і спільно

ходили на ворогів. Того ж 1036 року Ярослав ув'язнив свого брата Судислава, князя

Псковського, і продержав його у «порубі» 24 роки,° залишаючись єдиновладним

володарем величезної держави (лише в Полоцькому князівстві правила династія

Ізясла-вичів). Єдиновладно правив він 18 років, до 1054 року. . Правління Ярослава

значною мірою було продовженням Володимирового: у зовнішній і внутрішній

політиці він поглиблював те, що зробив Володимир.

Закінчивши боротьбу з Святополком, Ярослав, як згадано вище, старався

повернути землі Західньої України, що їх забрав Болеслав: 1022 року він ходив до

Берестя; скориставшися зі смерти Болеслава року 1030, узяв Белз; в 1031 р. ходив

на Польщу і повернув червенські міста, взявши багато полонених поляків і

оселивши їх у нових укріпленнях понад р. Россю, які будував проти печенігів.

М. Грушевський вважав, що Ярослав повернув усі землі польсько-

українського пограниччя. Гірше було з Закарпаттям: використовуючи усобицю

після смерти Володимира, угорський король Стефан Святий (1000-1038) прилучив

Закарпаття до Угорщини, і його син Емерік дістав титул «князя русинів». Після

того до XX ст. перебувало воно в складі Угорської держави.

Ярослав кілька разів ходив також проти західніх сусідів: у 1038 році – на

ятвягів, з якими воював і Володимир; у 1040 р. – на Литву; 1041 р.–на мазовшан і в

1047 р. – знову на мазовшан. Ці) два походи на мазовшан провів він у допомогу

Казімірові. Взагалі Ярослав багато уваги приділив польським справам. Під час

міжусобної боротьби, що розгорілась після смерти Болеслава, він підтримував

спочатку братів князя Меліка, а потім – його сина Казіміра, в майбутньому –

Відновителя. На захист його інтересів Ярослав уклав союз з цісарем Генріхом III.

Забезпечивши Казімірові престол, він видав за нього сестру Марію-Добронігу, а за

віно дістав від Казіміра полонених, яких вивів 1018 року Болеслав Хоробрий – 800

дуці. Згодом одружив свого сина Ізяслава з сестрою Казіміра. В піклуванні про

віднову польської держави і Ярослав, і Генріх Ш виявили короткозорість:

інтересам Німеччини та України не відповідало відновлення могутности Польщі.

Ярослав мав на меті поширити кордони своєї держави в напрямку фінських

земель. У 1030 році ходив він на ЧУДЬ і над Захід-ньою Двіною збудував місто, яке

назвав своїм хрищеним іменем Юр'єв (згодом – Дорпат, тепер Тарту), закріпивши

таким чином свою владу за Чудським озером. У 1032 році ходив на заволоцьких

фінів. На Північну Двіну ходив його воєвода Уліб, але похід був невдалий. Року

1042 повторив спробу підкорити північні землі – сходив на Ямь» син Ярослава, що

князював у Новгороді, Володимир, але наслідки походу невідомі.

Порівнюючи з добою Володимира, боротьба з печенігами втратила свою

гостроту. До 1036 року вони не нападали на Україну, можливо, з причини

ослаблення – з одного боку боротьбою з Україною, а з другого – постійним

натиском зі сходу узів-торків, за якими посувалися половці. Останній масовий

наступ печенігів відбувся 1036 року, коли вони облягли навіть Київ. Ярослав, з

допомогою своїх постійних помічників – варягів, завдав печенігам жорстокої

поразки, після чого вони покинули степи й пересунулися за Дунай.™ На

побойовищі. збудував Ярослав храм святої Софії.

Перемога над печенігами дала можливість Ярославові значно посунути

кордон на південь. Над Россю він збудував лінію укріплень, зокрема місто Юр'єв

(недалеко Білої Церкви), заселюючи їх бранцями, що їх повернув йому Казімір на

віно за Марію Добронігу. Однак, його політика на півдні не дала багато

позитивного, бо степи залишалися неосвоеними, а шлях до Чорного моря перетя-

тий кочовими ордами.

Неясним залишається питання про похід Ярослава на Візантію в 1043 році.

Перед тим, з часів Володимира, відносини України з Візантією були мирні. Час від

часу були якісь стосунки між обома державами. Причиною походу було вбивство у

Візантії якогось купця, – писав візантійський письменник Скилиця, але М.

Грушевський не надавав віри його свідоцтву, припускаючи, що Ярослав, можливо,

хотів настрашити Візантію й здобути нові привілеї для руської торгівлі. Проф. М.

Андрусяк вважає, що причиною було бажання Ярослава унаслідувати

візантійський престол, тому, що його друга жінка, Феодора, була дочкою цісаря

Константина. З цим прглядом тяжко погодитися. Отже, треба покищо прийняти

погляд М. Грушевського, що точніші причини тієї виправи невідомі.

Похід, яким керували син Ярослава Володимир та воєвода Ви-шата,

закінчився повною поразкою частини руського війська, що йшла суходолом: її

знищено, а полонених – осліплено разом з воєводою. Можливо, внаслідок цього

укладено договір, закріплений шлюбом сина Ярослава, Всеволода, з царівною

Анною Мономах.

Йдучи шляхами Володимира, Ярослав широко розгортає дипломатичні

стосунки з західньоевропейськими володарями. Вище вже згадувалося про

клопотання Ярослава з приводу віднови Польської держави й твердости лінії в

обороні прав Казіміра. Ці відношення закріплено двома шлюбами: Марії-Доброніги

з Казіміром-Відновителем та Ізяслава з сестрою Казіміра – ґертрудою.

Ярослав мав широкі стосунки з Німеччиною. Вже під час боротьби з

Святополком у 1016 році уклав він союз з цісарем Генріхом II проти Болеслава

польського, але цісар зрадив його, замирився і уклав союз з Болеславом. У боротьбі

за віднову Польської держави Ярослав діяв у союзі з Генріхом III. В німецькій

хроніці оповідається про його посольство до цісаря в 1040 і 1043 роках – з про-

позицією одружитися з одною із дочок, але Генріх уже знайшов собі наречену. Син

Ярослава, Святослав, був одружений з сестрою трірського єпископа Бургарта.

Другий князь, імени якого не названо, був одружений з дочкою саксонського

маркграфа Оттона з Орляґмунду; втративши чоловіка, вона повернулася до

Німеччини й одружилася з сином баварського герцога Оттона з Нордгайму; третій,

невідомий на ім'я, одружився з Одою, дочкою Леопольда, графа Штадтського. Такі

матримоніяльні стосунки свідчать про зв'язки іншого характеру, які зближали

Київську державу з Західньою Европою.

Інтенсивні відносини, успадковані Ярославом від Володимира, зв'язали

його зі Скандинавією. Великі варязькі загони з'являлися як наймане військо в усіх

головних війнах Ярослава. Його двір, його історія часто згадуються в саґах, хоч не

завжди правдиво. Відомо, що у Ярослава перебував норвезький король Олаф II

Святий, коли його вигнали з Норвегії. Син Олафа II, Магнус, у майбутньому також

король, виховувався в Києві. Ярослав був одружений з дочкою шведського короля

Скотконунга Олафа Інгігердою-іриною. Одна з дочок Ярослава, Єлисавета, була

одружена з Гаральдом-Гардрада, родичем короля Олафа. Щоб здобути її руку, він з

дружиною громив береги Середземного моря, як справжній вікінг, і на честь її

склав пісню, в якій оспівував «руську дівчину з золотою гривнею на шиї, яка

нехтує ним». Посівши норвезький престол, Гаральд одружився з Єлисаветою.

Пізніше він прославився в хрестоносних походах і загинув в Англії, прибувши туди

з військом Вільгельма Завойовника. Є відомості, що Єлисавета після його смер-ти

одружилася з королем Данії, Свеном Ульфсоном.

У 1016 році, коли Канут Великий заволодів Англією,сини забитого короля

Едмунда, «Залізний Бік» Едмунд і Едвард, втекли до Швеції, а потім перебували в

Києві, у Ярослава.

Були стосунки Києва з Угорщиною. Вище вже згадувалося, що дочка

Володимира була одружена з угорським королем Владисла-вом Лисим. За

правління Стефана 1 Святого (1000-1038), одруженого з ґізелою Баварською,

ревною прихильницею латинського обряду, сини Владислава – Андрій, Левента та

Бела – втекли до Києва, де перебували від 1031 до 1046 року, коли Андрія покли-

кано на угорський престол. Він одружився з дочкою Ярослава, Анастасіею-

Аґмундою, і його правління позначилось підтримкою українців, які посідали в

Угорщині високі пости. Знов переміг слов'янський обряд над латинським і при

дворі запанувала слов'янська мова. В околицях Мукачева Андрій заснував

манастир. Після короткої перерви – правління Бели – син Андрія 1, Соломон (1061-

1074), сприяв розвиткові в Угорщині слов'янської культури та слов'янського

обряду, про що свідчать закони Владислава.

По Ганну приїхало пишне посольство з трьома єпископами. Прибувши до

Франції з багатим посагом, вона була повінчана й коронована в Раймсі. Ганна

брала участь в правлінні ще за життя чоловіка. На деяких актах чи наданнях Генріх

зазначав: «за згодою дружини моєї» або – «в присутності королеви Ганни». Після

смерти Генріха в 1060 р. Ганна залишилася регенткою. її син Філіп став королем

Франції, а другий син Гуго – родоначальником орлеанської лінії королівського

дому. Року 1062 вона одружилася з графом Крепі де Валюа, а після його смерти

повернулася до сина.

Ганна була видатною постаттю: папи – Микола II і Григорій УП – писали

до неї шанобливі листи, вихваляючи ії чесноти, добрий вплив на Генріха 1. На

актах збереглися ії підписи кирилицею та латиною – серед «хрестиків» видатних

васалів, у масі неписьменних. З іменем королеви Ганни зв'язана передача написаної

кирилицею т. зв. Реймської євангелії, що походить, треба гадати, з Києва; на цю

євангелію присягали всі французькі королі під час коронування.

Так Ганна Ярославна, а можливо й інші королеви українського

походження, приносили з собою не тільки коштовні посаги з багатої країни, але

також і високу християнську мораль та вищу, ніж в Евроігі тих часів, культуру.

В Ярославовій добі, дуже важливій в історії української культури,

оформлюється остаточно церковна справа. Уперше, в 1008 році, «митрополит Іван

постави церков камену в Києві святих Петра й Павла й в Переяславлі постави

церков камену Воздвиження Честного Креста». Року 1018 він зустрічав Святополка

та Болеслава при вступі до Києва і їздив до Ярослава в справі обміну полонених.

На початку 1020-их років він виступив як ініціятор канонізації Бориса та Гліба, і

його заходами у Вишгороді збудовано дерев'яну церкву, до якої перенесено їх

домовини, і сам Іван склав службу новим святим. На підставі всіх цих фактів

дослідники вважають митрополита Івана не за грека, а за слов'янина; Є.

Голубинський – за українця («Природженого руського», М. Приселков, С. Тома-

ішвський, Т. Коструба за болгарина.

Невідоме походження другого митрополита – Олексія, можливо, також

болгарина, з яким закінчилася доба незалежносте української Церкви від ВізантіїЛ

Неясно, в яких обставинах прибув десь у середині 1020-их років з Візантії

митрополит-грек Теопемпт, і Україна, велика держава, більша, ніж увесь

візантійський патріяр-хат, стала звичайною його провінцією.

Безперечним фактом с спроба Ярослава розірвати з візантійським

патріярхатом. У 1051 році з його наказу зібралися в Києві єпископи і настановили

митрополитом «Іларіона русина», священика церкви Спаса на Берестові, в

улюбленому селі Володимира Літопис так характеризує Іларіона: «муж благ, і

книжник і постник». Обрання Іларіона ясно показало, що могутня держава повинна

мати свою незалежну національну Церкву.

Перший українець-митрополит був дійсно визначною особою,

високоосвіченим ерудитом, блискучим промовцем і глибоким патріотом. Його

«Слово о законі й благодаті», виголошене в Десятинній церкві, видатний твір,

рівного якому не було в тогочасній грецькій Церкві.

За Ярослава можна вже сказати про організацію Церкви. Наприкінці

правління Володимира було п'ять єпископій: у Києві, Чернігові, Білгороді,

Володимирі-Волинському та поза Україною – в Новгороді. За Ярослава засновано

шосту – в Юр'єві, над Россю.

Християнство за Ярослава значно поглиблюється. В Києві з'являються

манастирі св. Юрія та св. Ірини. Недалеко села Берестова, на горі над Дніпром, у

печері оселилися перші пустинножителі, священик Іларіон, згодом митрополит, до

якого пристав Антоній, що був пострижений на Афоні і приніс в Україну ідеал

чернецтва. До них стали приходити інші, що шукали самоти, і він постригав їх.

Коли зібралося 12 чоловіка, Антоній пішов від них, настановивши ігуменом

Варлаама. Князь Ізяслав подарував їм всю гору, і там заснували вони Печорський

манастирЛ Біля Володимира-Волинського засновано манастир на передмісті

Володимира, на Зимні – Святогірський. Були й інші манастирі.

Манастирі, зокрема Києво-Печерський, стають осередками культури.

Серед ченців було багато освічених людей, які навчали грамоти, співів, – а тоді вже

існував нотний спів, так звані «крюки»; навчали малювання, мозаїчної справи.

Великим і складним завданням було постачання книжок, насамперед – для церков.

У манастирях їх переписували, оздоблювали мініятюрами, перекладали з грецької

мови.

Школи були не лише при манаотирях, але також при більших церквах.

Літопис оповідає, що в Новгороді Ярослав зібрав до школи 300 дітей. Треба гадати,

що в Києві було їх не менше. При церкві св. Софії працювали фахівці, які

перекладали та переписували книжки. Літописець згадує, що Ярослав «многи

книги писав, положьі в церкви св. Софии», – себто зібрав першу в Україні бібліо-

теку.

Вище згадувалося, що вже за Олега та за Ігоря були освічені люди, посли

цих князів, які могли стати супроти учених Візантії з багатовіковою культурою і

протиставити грецьким законам закони руські. Ці люди творили оточення Ольги і

сприяли заходам Володимира у справі християйізації Руси та ширення

християнської моралі. За часів державного будівництва Ярослава висококультурні

люди допомагали йому в його праці –чи то в школах, чи в створенні бібліотеки, в

перекладах та переписуванні книжок, в розвитку мистецтва. З них вийшли

літописці – славетні Никон, Нестор та інші; вони дали плеяду ченців Києво-

Печерського манастиря, зокрема неперевершеного ерудита, стиліста і філософа –

митрополита Іларіона, автора «Слова о законі і благодаті», блискучого панегірика

не лише Володимирові та Ярославові, але й своєму народові. Про свою авдиторію

Іларіон казав, що то були люди «преизлиха наси-тивпіиеся премудрости книжної».

Щоб так глибоко, як він, розуміти історичний процес, так досконало знати античну

філософію, треба було мати надзвичайно високу культуру. Іларіон не мав рівних,

але він мав оточення учених і письменників, хоч і не такого високого таланту.

Представниками їх були літописці.

За Ярослава було укладено перший літописний звід і почали розвиватися

красне письменство, переклади та оригінальна література.

В тих часах з'являються вже цілі роди, династії інтелектуальної еліти.

Такий рід бачимо в нащадках воєводи Свенельда: син його – Малк-Мстиша, внук –

Добриня, правнук – посадник Новгороду, Константин; його син – посадник

Остромир, для якого переписано євангелію; син Остромира – воєвода Вишата, і син

його – Ян уже діяч часів синів Ярослава. Сім поколінь!

Наявність висококультурних людей, що їх зібрав навколо себе Ярослав,

дала право М. Грушевському писати про першу «Академію Наук» часів Ярослава.

Вияв їх колективної праці почувається в усьому тому, що літопис приписує самому

Ярославові, наприклад, в укладанні «Руської Правди» – першої збірки законів, що

збереглася в літопису і , як діюче право, поширена була всюди там, куди сягала

Ярославова влада. Те, що дійшло до нас – це лише уривки приватного характеру,

але й вони свідчать про кодифікаційну працю.

Зберігається традиція Церковного уставу Ярослава, присвяченого

церковному судові, головно в справах моралі та подружніх відносин. Те, що

збереглося під цією назвою, належить до XV ст., але, можливо, основа йде таки від

Ярослава.

Ярослав приєднав до Києва величезну площу землі, у кілька разів більшу,

ніж мало місто Володимира, і оточив її валом.

Археологічні досліди виявили Грандіозність цієї будови. Всі вали Х-ХІ ст.

складалися з великих «кліток», з дерев'яних колод, засипаних глиною, розміром

3Х3 кв. метри. Основою вала були 6 таких кліток, себто вал мав 18 метрів ширини і

коло 7 м. висоти, або й більше. На ньому був дерев'яний частокіл (шпичастий

паркан). Київський вал мав чотири в'їздові брами: Лядську (згодом Львівську),

Жидівську Угорську. Головна південна брама звалася Золотою і мала два поверхи з

церквою Благовіщення на другому поверсі, завершеною позолоченою банею.

У цій частині міста, де Ярослав у 1036 р. переміг печенігів, стояла церква

св. Софії – Премудности Божої, що являла собою видатний твір мистецтва.

Дорогоцінні мозаїки, фресйі, мармур, шифер оздоблювали її стіни й дали право

митрополитові Іларіонові сказати в «Слові о законі»: «вона дивна й славна всім

округлим странам, якоже не обрящеться ина во всем полунощи земленим од

востока до запада».

Недалеко церкви св. Софії стояли храми, присвячені патронам князя й

княгині: св. Георгія (Юрія) та Ірині, від яких залишилися гільки фундаменти та

уламки фресок. Недалеко від собору св. Софії стояв палац митрополита, а далі –

палаци. Вони були кількаповерхові і також оздоблені мозаїками та фресками. У

Ярославовім палаці була велика «тронна заля», або грідниця, де він , приймав

послів та влаштовував учти. На другому поверсі були просторі «сіни» – балькон чи

ґалерія. В цій же частиш міста знаходи якись двори високих сановників: Борислава,

Воротислава, Гліба.

Попід горою, на Подолі, розташувалось торговельно-промислове місто, де

жили ремісники, купецтво, була пристань, де причалювали торговельні судна. Були

на Подолі ринки. Тітмар Мерзебурський нарахував 8 ринків зі слів німецького

вояки, що був у Києві в 1018 році. Там, на «торжищі», збиралося віче, там бився

живчик багатого міста.

Ярославова доба характеризується надзвичайним піднесенням мистещ-ва.

Храм св. Софії був справжнім музеєм, що міг би бути поставлений в ряду

найвизначніших мистецьких пам'яток Европи XI ст. Впливи візантійського,

вірменського і романського мистецтва Західньої Европи з'єдналися тут в одне нове,

неповторне, що творив український народ і що й досі дивує своєю красою. Св.

Софія не була єдиним такого роду твором: залишилися рештки інших київських

церков, недобудований храм Спаса в Чернігові, знаємо про храми в Переяславі та

інших містах.

20-го лютого 1054 року Ярослав помер, залишивши заповіт у якому

поділив поміж дітьми всю державу: трьом старшим дав він більші частини, двом

молодшим – менші. Ізяслав одержав Київ, Деревську землю, Новгород та Турово-

Пинську волость і, очевидно, разом з Новгородом Псков; Святослав – Чернігів з

більшою частиною Сіверщини, землі радимичів та в'ятичів і Тьмуторокань. Пів-

денна частина Сіверщини з Переяславом і, крім того, Ростов, Суздаль, Білоозеро,

Поволжя припали Всеволодові. Молодіш сини одержали: Ігор – Волинь, Вячеслав –

Смоленськ. Внук Ярослава, син старшого Ярославового сина Володимира,

Ростислав, можливо, одержав Червенські городи і Галичину; принаймні його сини

володіли там пізніше. Полоцьком володів внук Ізяслава — Всеслав, і Полоцьке

князівство жило своїм окремим, сепаратним життям.

Розподіляючи землі, Ярослав заповідав, щоб сини жили дружно й шанували

старшого сина «в отця місце», встановлюючи таким чином моральний пріоритет

старшого брата.

Це було фатальне рішення. Коли попередні князі ділили між синами землю, завжди

знаходився один, який знову об'єднував державу. Серед Ярославових синів не

знайшлося такого, та й ніхто з них не відзначався державницьким хистом.

Найвидатнішим був другий брат — Святослав. Взагалі цей поділ підривав ідею

сдности, а ідеальна влада сеньйора не мала потрібної екзекутиви, щоб затримати

цілість держави.

Ярослав не передбачав, як далі наслідуватимуть землі його сини та онуки, і

обмежився порадами морального характеру. В основу всієї державної системи

покладено династичний зв'язок, бо державна ідея тоді була ще надто слаба.

Сеньйорат був загальновизнаною державною інституцією середньовічного

політичного права Угорщини, Польщі, Чехії. Додержування його ставило питання

про категорію так званих «ізгоїв» деклясованих княжат, батьки яких померли, не

досягнувши права на великокнязівський престол. Як побачимо, в такому становищі

опинився в момент смерти Ярослава його онук, син померлого новгородського

князя Володимира.

ІЗЯСЛАВ 1 (1054—1068; 1069—1073; 1077— 1078). Декілька років старші

Ярославичі правили мирно, в згоді між собою, так що цю добу можна назвати

фактичним трігомвіратом трьох братів: Ізяслава — київського і новгородського

князя, Святослава — кйязя Чернігова, Мурома і Тьмуторокані, та Всеволода —

князя Переяслава і Ростова.

Після смерти Вячеслава, в 1057 році, брати спільно перевели Ігоря з Волині до

Смоленська, а Волинь перейшла до Ізяслава. Після смерти Ігоря брати поділили

Смоленськ, В обох випадках синів Вячеслава та Ігоря в рахубу не взято. Три брати

спільно звільнили з «порубу» Судаслава, спільно зі своїми боярами доповнили

«Руську Правду», спільно воювали проти Всеслава Полоцького, який захопив був

міста Ізяслава — Псков та Новгород. Після перемоги над ним на р. Немизі брати в

1067 р. підступно схопили Всеслава з синами й звикнули У в'язниці в Києві. Землю

брати поділили так: Галичину, Волинь та Полоцьк узяв Ізяслав, а за це Новгород

передав він Святославові; Смоленськ узяв Всеволод. Разом ходили брати 1060 року

проти торків, або узів, які без бою повтікали, але за ними прийшли .вайміцніші з

усіх кочовиків — половці. 1062 року вони розгромили Всеволода й пограбували

Переяславщину, а коли три брати 1068 року виступили проти них з великими

силами — розбили їх над р. дельтою й сплюндрували Київщину та Переяславщину.

Коли Ізяслав утік до Києва, кияни скликали на Подолі на торгорищі, віче, на якому

ухвалили послати до Ізяслава людей просити коней та зброю для походу проти

половців. Ізяслав відмовив їм. Треба думати, що вже раніше були — невідомі

ближче — непорозуміння між ним та населенням, і він побоявся, що цю зброю

звернуть проти нього. Тоді учасники віча пішли «на гору», розгромили двір

тисяцького Коснячка, либонь вважаючи його за головного винуватця поразки.

Після того частина їх рушила розбивати в'язницю і визволяти «свою дружину» (це

стверджує, що вже раніше були якісь загострення відносин між Ізяславом і

населенням), а друга частина пішла до княжого палацу, де сперечалася з князем,

який сидів «на сінях» — на галерії. Переговори не заспокоїли народ, і він кинувся

до «поруба», звільнив Всеслава з синами й проголосив його Великим князем. Так

описує літописець перше народне повстання у Києві.

Ізяслав, почуваючи себе заслабим для боротьби, втік до Польщі і за сім місяців

повернувся з польським військом на чолі із королем Болеславом Сміливим.

Всеслав утік до Полоцька, і Ізяслав без бою ввійшов до Києва. Однак, напередодні

син його, Мстислав, жорстоко покарав повстанців: 70 чоловіка стратив, багато

осліпив. Віче з Подолу переведено на «гору», де легше було за ним стежити.

Назовні відносини братів встановилися. Року 1072 всі вони брали участь в

урочистому перенесенні мощів Бориса та Гліба до нової церкви у Випігороді, яку

спорудив Ізяслав.

Але незабаром стався конфлікт, і рівновага володінь була порушена. Полоцьком

володів Всеслав, але Новгород, що його колись Ізяслав дав Святославові, як

компенсацію за Полоцьк, залишився у нього. Отже Святослав мав найбільше

земель. Літопис каже, що Святослав «намовив Всеволода проти Ізяслава», і 1073

року вони йримусили Ізяслава знов тікати з родиною із Києва. Його землі поділили

брати так: Святослав приєднав до своїх володінь Київщину та Поволжя, а Всеволод

— Волинь і Турів. Святослав став значно сильніший, ніж Всеволод.

Ізяслав звернувся по допомогу до Болеслава II, давгш йому за це великі скарби.

Ситуація в Евроігі була надто тяжкою: вона була поділена між двома силами, які

боролися за інвеституру — цісарем Генріхом IV і папою Григорієм VII. Болеслав

не міг підтримати Ізяслава, бо в самій Польщі були прихильники цісарської партії,

тоді як сам він належав до папської. Вплинув на нього й син Всеволода, Володимир

Мономах, який вимагав зректися допомоги Ізяславові; за це князі дали допомогу

Болеславові проти Чехії та Угорщини.

Ізяслав рушив до цісаря Генріха IV з подарунками — посудом і одягом величезної

ціни. Той обіцяв підтримку, і вирядив до Святослава свого свояка Бургардта,

єпископа Штаденського, з вимогою Генріхові IV подарунки ще більшої вартости,

ніж Ізяславові дарунки, за те, щоб не допомагав Ізяславові. Хроніст Лямлерт пише,

що Бургардт привіз від Святослава Генріхові IV стільки золота, срібла й дорогого

одягу, що ніхто не пам'ятав, щоб коли в Німеччину привозили стільки. «Очевидно,

тодішня Русь мала чим заімпонувати бідній ще тоді і малокультурній Німеччині:

багатством, розкішшю, комфортом, своєю вирафінуваною грецько-орієнтальними

впливами штукою», — писав М. Грушевський.

Ізяслав, не дочекавшись повороту Бургардта, вирядив сина Ярополка до ворога

Генріха IV — папи Григорія VII. Папа, замість реальної допомоги, дав два листи —

17 і 20 квітня — один на ім'я Болеслава Сміливого з наказом повернути гроші, які

він узяв за допомогу, а другий — на ім'я Ізяслава-Дмитра, в неясних виразах

закріплюючи за ним «королівство руське». До цього епізоду, мабуть, відноситься

так званий «Кодекс ґертруди», або Трірський псалтир, з чудовими мініятюрами. На

одній з них — постать Апостола Петра, до ніг якого припала жінка в князівському

корзні; поруч — князь і княгиня в пишних убраннях. На другій — Христос на

престолі двома руками тримає вінці над князем та княгинею; за ними постаті —

Апостола Петра та св. Ірини і написи: «Ярополк, Петро та Ірина». Хоч М.

Грушевський скептично ставився до цих мніятюр, все ж їх треба вважати за докази

перебування Ярополка у папи Григорія VII в 1075 році.

Цей короткий відтинок часу — 1073-1077 рр. — надзвичайно цідаций відносинами

між Україною і Західньою Европою. За цей час даілі у внутрішні справи князів

втягнуто Европу. Ізяслав мандрує до Німеччині, наче по добре відомій йому країні.

Тут, можливо, родинні зв'язки, завдяки численним шлюбам, їде до сакдаського

маркграфа Дедо, з ним до Майнцу, до Генріха IV; в цій офаві Генріх IV двічі

висилав послів до Святослава (один раз — Бургарда, другий — Маґдебурзького

архиепископа Фрідріха); багатства, що їх одержав Генріх IV, допомогли йому в

боротьбі проти папи. Далі — звернення Ізяслава до папи і листи його. Україна вже

увійшла в коло європейських держав.

СВЯТОСЛАВ II (1073—1076)Святослав правив надто короткий час, і

відомості про нього дуже бідні. Серед них можна виділити дві важливі групи

фактів. Насамперед — пробудження громадської думки, з якою Святослав мусів

рахуватися. Носієм такої думки виступив Києво-Печерський манастир, де

скупчилася розумова еліта України. Найбільше значення ц тому манастирі мали

його основоположники — Антоній і Теодогій. За правління Ізяслава його

прихильником був Теодосій. Антоній, як видно, був в опозиції до Ізяслава, не знати

ближче чому; він був на боці Всеслава, і коли 1069 року Ізяслав повернувся до

Києва, Антонія переховував у Чернігові Святослав. М. Грушевсь-кий припускав,

що за тих часів до Святослава могло перейти більше людей, незадоволених з

Ізяслава.

Позбавлення Ізяслава престола викликало в Києво-Печерському манастирі реакцію

проти Святослава. Ігумен Теодосій, запрошений Святославом, не прибув до нього

на трапезу, він писав «епистолії», виступав усно, порівнюючи Святослава з Каїном,

і вимагав повороту престола Ізяславові. Святослав примушений був рахуватися з

Теодосієм, запобігав його ласки, виявляв до нього пошану, і досягнув того, що

Їводосій дозволив поминати на єктеніях Святослава, але після Ізяслава. Ці факти

свідчать про те, яке місце належало Києво-Печерському манастиреві та його

ігуменові в Українській державі. З другого боку відчувалася опозиція в Київській

дружині, зокрема в зв'язку з переходом до Києва чернігівської дружини.

Святослав правив не повних три роки; найздібніший з усіх Ярославових синів, він

намагався захопити, якнайбільше земель, прагнув єдиновладдя.

До історії перейшов він як книголюб, подібно до Ярослава, і з його ім'ям зв'язані

два Збірники — 1073 та 1076 років. Обидва Збірники переписав якийсь Іван, а

може це були два різні Івани. На другому є примітка, що переписано його «из

многих книг княжих». Зміст їх — переклади різного роду статтей з болгарських та

грецьких оригіналів. Збірник 1076 р. прикрашений чудовими міні-ятюрами, серед

них — портретне зображення Святослава з родиною. Збірник 1073 року укладений

був власне не Святославом, а ще Ізяславом.

Року 1077 великокнязівський престол посів Всеволод. Чернігів він віддав синові

Володимирові, а Волинь — Олегові Святославичеві. Діставши вістку про смерть

Святослава, Ізяслав, з допомогою Бо-леслава II, рушив на Україну. Всеволод без

боротьби передав йому великокнязівський престол.

ІЗЯСЛАВ (1077—1078). Третє правління Ізяслава (1077-1078) виповнене

боротьбою з молодшими князями-«ізгоями». Перший конфлікт з ними стався ще за

володіння тріюмвірату, 1064 року, коли Ростислав Володимимирович, заволодівши

Тьмутороканню, вигнав звідти Гліба Святославича, але незабаром був отруєний

корсунським греком: мабуть, він втручався в справи Криму. В момент повороту

Ізяслава князів-«ізгоїв» стало більше, і вони завзято допоминалися своїх прав.

Тьму-торокань стала свого роду Запоріжжям, куди тікали молоді князі з-під опіки

дядьків і де збирали сили для боротьби. На зміну гегемонії Києва виступає

сепаратизм окремих земель.

Року 1078 вибухла перша війна між старшими і молодшими князями. Всеволод

здобув від Ізяслава Чернігівщину, якою колись володів Святослав. Це викликало

похід Святославичів, яких підтримали інші «ізгої». На допомогу взяли вони

половців — явище, що стало постійним у князівських війнах. На Нежатиній ниві —

урочищі біля Чернігова — стався бій, в якому загинули Ізяслав і молодий князь-

«ізгой» Борис Вячеславич.

У «Слові о полку Ігоревім» зворушливо згадується цю трагічну битву, а літописець

присвятив Ізяславові цілий панегірик, забуваючи й розправу з киянами року 1068, і

те, що 1078 року правда була ва боці Боріса та Олега, а не їхніх стриїв.

ВСЕВОЛОД (1078—1093). Останній з Ярославичів, Всеволод об'єднав під

своєю владою Київ, Чернігів, Смоленськ, Переяслав, землі над Волгою і прагнув

поновити єдність Київської держави. Однак, все правління його виповнено було

боротьбою з «ізгоями», число яких незаконно збільшено синами великого князя

Святослава. У боротьбі з ними головним діячем був талановитий син Всеволода —

Володимир Мономах. Поза владою Всеволода залишалися Полоцьке князівство, де

князював Всеслав, землі Ізяславичів: Володимир, Туров і Пинськ (Ярополка) та

Новгород (Святополка) і Галичина, де князювали в Перемишлі, Теребовлі та

Звегіигороді три брати Ростиславичі: Рюрик, Володар і Василько. Про них дійшло

небагато вісток, але видно, що вони завзято боронили свої землі від Угорщини,

Польщі, Волині.

Володар і Василько року 1084 заволоділи Володимиром, що належав Ярополкові.

Володимир Мономах відібрав його від Ростисла-вичів і передав знов Ярополкові.

Це викликало ненависть між Ростиславичами та Ярополком, і року 1087 по дорозі

до Звенигороду Ярополка вбив скритовбивник, який втік до Перемишля, до князя

Рюрика. Це викликало підозру, що в злочині брали участь Ростиславичі. Всеволод

закінчив тим, що закріпив за Ростиславичами все Підкарпаття з Теребовлею.

Частина Волині з Володимиром, що звалася пізніше Володимерія, дісталася, згідно

з волею Всеволода, «ізгоєві» Давидові Ігоревичеві. Берестя виділено Святополкові

Ізяславичеві: він обміняв Новгород на Турово-Пинську волость.

Святославичі, всупереч усім правам, втратили батьківську спадщину. Гліб загинув

1078 року на засланні, а Романа 1079 року забили під час походу на

Переяславщину його ж спільники-половці. Найактивніший Олег, після невдачі на

Нежатиній ниві 1078 року, втік до Тьмуторокані, але там його схопили хозари й

передали грекам — треба гадати — на бажання Всеволода. Греки продержали його

у в'язниці чотири роки, і лише 1083 року він повернувся до Тьмуторокані.

Молодший Святославич — Ярослав — сидів у Муромі.

Боротьба з «ізгоями» була страшна тим, що відкривала шляхи в Україну половцям,

яких «ізгої» брали за допоміжне військо. Приходили половці й самі, палили міста і

села, плюндрували країну, забирали полонених. Боротьбу з ними вів головним

чином Володимир Мономах. У своїй автобіографії він перелічує десятки походів.

Всеволод, хоч порівняно не був ще старий, сам рідко брав участь в походах, і

виявив себе як обережний дипломат. Володимир Мономах в автобіографії писав,

що Всеволод був дуже освічений: не виїжджаючи нікуди («дома седяй»), вивчив

п'ять мов. До цього, можливо, примушувало й те, що, крім дипломатичних

стосунків з Европою, мав він складні умови в родині: одружений з візантійською

царівною, Мономах (це ім'я передалося старшому синові, Володимирові), мав

свояками королів Франції, Угорщини, Норвегії по сестрах; Польщі, Саксонії — по

братах; доча Євпраксія була німецькою цісаревою, а син Володимир одружився з

дочкою англійського короля Гаральда П, ґітою, що згинув у битві при ГастінГсі, р.

1066; в тій же битві загинув Гаральд Гардрада, чоловік Єлисавети Ярославни,

король Норвегії, що прийшов був з військом Вільгельма Завойовника, короля

Нормандії, на завоювання Англії. Так у цій далекій країні два Гаральди — свояки

київських князів — наклали головами.

З чужоземних шлюбів часів Всеволода найважливіший був шлюб його дочки

Євпраксії-Прокседи. Молоденькою дівчиною видано її 1084 р. за маркграфа

саксонського Генріха Довгого. Хроністи оповідали про її надзвичайно багатий

посаг. Після його смерти Євпраксія-Прокседа одружилася 1089 року з цісарем

Генріхом IV, і Генріх IV коронував її. Тоді дістала вона ім'я Адельгайди. Можливо,

грали тут ролю матеріяльні розрахунки: Генріх IV не забув скарбів, що їх дістав від

Ізяслава за допомогу, і від Святослава — за невтралітет у боротьбі братів за

престол, та й посаг Євпраксії прибув на верблюдах до Німеччини лише 5 років

тому.

Які б причини не викликали цей шлюб, він виявився дуже нещасливим. Генріх IV,

як оповідали німецькі хроністи, надзвичайно жорстоко поводився з молодою

дружиною, а Генріхів син, Конрад, виступивши на захист мачухи, лише погіршив

цим її становище. Коли Генріх IV, продовжуючи боротьбу за інвеституру, вирушив

до Італії проти папи, він ув'язнив Адельгайду в Вероні, але вона втекла з в'язниці

до маркграфині Тосканської, Матільди, головного ворога Генріха IV, і Матільда

допомогла їй звернутися до папи Урбана II. Справу її з Генріхом IV обговорювали,

згідно з волею папи, на Соборі в Констанці, а потім у П'яченці р. 1095 — перед 30-

тисячним натовпом. Генріха IV засуджено і виклято за знущання з жінки.

Євпраксія повернулася до Києва, вступила до манастиря, де й померла 1109 року.

Трагічна доля київської княжни стояла кілька років в центрі уваги всієї Европи й

відограла значну ролю в долі Генриха ІУ.

Дуже складні були взаємини Всеволода з Візантією. Одружений з Мономахівною,

він, очевидно, не мав жадних конфліктів на церковному ґрунті. Цісар

візантійський, Михаїл VII Дука, написав до Всеволода два листи, в яких вихваляв

його побожність, закликав до солідарности з Візантією, просив допомоги.

Після Іларіона, про якого незнати, чи він помер митрополитом, чи примушений був

залишити катедру, тільки 1072 року бачимо митрополита-грека Юрія. Від 1077

року з'являється митрополит Іван II Продром, теж грек, видатний учений.

Року 1054 стався поділ Церков. За 20 років після того папи починають шукати

шляхів для поновлення їх єдности. Цього прагнув папа Григорій VII, це сприйняли

його наступники — папи Віктор III, Урбан II і антипапа Климент III, який вислав

до Києва, до митрополита Івана 11 посольство, з кардиналом Григорієм на чолі з

пропозицією з'єднатися з Римською Церквою. Лист Климента III не зберігся, але

збереглася відповідь митрополита Івана II, в якій він заявляє, що не має права

вирішувати питання об'єднання Церков і радить звернутися до патріярха.

Важливим є спокійний, лагідний тон відповіді митрополита; він передає привіти

Климентові III, клірикам та пастві від себе, руських єпископів та «мирян». Папу на-

зиває «всесвятішим і преосвященним братом».

На кінець XI ст. припадає кілька не цілком ясних, але цікавих фактів. Після смерти

митрополита-грека Івана 111 1090 року, в літописі згадується ім'я Єфрема,

єпископа Переяславського, як митрополита, але не Київського, а Переяславського.

Невідомо, хто був він: грек, вірменин чи українець. З його біографії видно, що був

він при дворі Ізяслава, потім постригся в Києво-Печерському манастирі.

Єпископ Переяславський Єфрем будував у Переяславі церкви, мури, переніс мощі

св. Теодосія до церкви Києво-Печерського мана-стиря. Це викликає сумнів, чи був

він греком, бо митрополити-греки ставилися вороже до канонізації українських

святих. Можливо, що Всеволод без благословіння патріярха передав Єфремові

управління митрополією.

З правлінням Всеволода зв'язана така подія. Року 1087 італійці «перенесли» до

міста Барі з Мир Ликійських мощі св. Миколая до спеціяльно збудованої базиліки.

Пишне святкування, що відбулося там, описав приявний, з прізвища невідомий

українець у «Сказанім». Він згадує наших князів: великого князя Всеволода,

Чернігівського — Володимира Мономаха, папу Германа (помилка переписувача:

Урбана II), єпископів, не роблячи різниці між православними і католиками.

Припускають, що автором цього твору був Єфрем. Десь у 1090-1093 рр. «Сказаніє»

з'явилося в Україні, і незабаром укладено службу з нагоди перенесення мощів

(призначену на 9 травня), з акафістом, в якому перелічено чудеса в Барі та в

Україні. Отже, Україна була цершою православною країною, яка святкувала

перенесення мощів до латинської Італії, бо, звичайно, підстав для радости Візантія

в тому не мала.

Другим цікавим фактом е літописна згадка, що 1091 року до Києва прибув «Феодор

грек митрополит от папи из Рима й принесе багато мощей святих». Тут ясно одне:

стосунки між Києвом та папами не припинялися протягом 40 років після поділу

Церков. Десь наприкінці XI ст. згадувано в Україні в молитві Собору Богоматері

імена святих, яких не визнавала грецька Церква: Канута, Беовульфа, Олафа,

Магнуса, Албана; чеських святих — Віта, Вац-лава, Людмилу. Цікаво, що в Чехії

дуже рано почали шанувати святих Бориса та Гліба, раніше, ніж в Україні. Все це

свідчить про незалежність Української Церкви від Візантії.

Цікавий своєю високою толерантністю в питаннях релігії «Путивник» ігумена

Данила, чернігівця родом, який трохи пізніше, в 1108-1112 рр., за часів

Єрусалимського королівства, відвідав Єрусалим. Він оповідав про відвідини короля

Балдуїна, уважне ставлення до нього короля, про відвідини манартирів

католицьких та православних.

Рівнобіжне з тенденцією до повної толеранції в релігійних питаннях існує

протилежна: під впливом грецького духовенства, головно митрополитів-греків —

зароджується вороже ставлення до латинства. «Одинока полемічна література, яка

зосталася нам з давньої Руси, звернена проти латинян і майже вся вийшла з-ігід

пера греків ХІ-ХІІ в.», — писав М. Грушевський. Греки, приходячи в Україну і

застаючи тут чужинців-латинян, остерігали паству проти них.

Становище цих проповідників ускладнювало те, що число шлюбів членів княжої

родини з «латинниками» зростало, а за ними, треба припускати, йшли й двірські

шлюби. Одним із перших творів проти латинян було «Стязание с Латиною»

митрополита Юрія (1070-1077 років).

Зі смертю Всеволода закінчилося перше покоління спадкоємців Ярослава, і вже за

цей короткий час — 39 років — виявилася цілковита непридатність його системи

до України: зростання числа «ізгоїв», боротьба їх за свої права й землі, війни, в

яких з руки скри-товбивців загинуло чотири князі (Ізяслав, Борис, Роман і

Ярополк), та чорні хмари половців, що їх молодші князі, доходячи своїх прав,

наводили на Україну,

Після смерти Всеволода великокнязівський престол міг посісти син його,

Володимир Мономах, який був увесь час його підпорою, вів усі війни, «скачучи з

Смоленська в Переяслав і з Переяслава під Броди», — був, за висловом М.

Грушевського, «паном ситуації в Києві». Але Володимир Мономах не захотів цього

і запросив на великокнязівський престол Ізяславового сина, Святополка, а сам

пішов у Чернігів.

СВЯТОПОЛК-МИХАЇЛ (1093—1113)

Правління Святополка позначилось передусім жорстокими нападами половців, які

сплюндрували південні землі Київщини, Переяславщини, Київ, його манастирі і

заходили на Чернігівщину, Сіверщину. Тоді втратила Україна свої колонізаційні

здобутки на півдні.

На чолі половецької орди стояв Боняк, що довгий час уособлював в очах українців

половецьку навалу. («Боняк шолудивий»). Ця страшна трагедія українського

народу відбулася на тлі невгамованої міжусобної боротьби князів, які, замість

об'єднання, використовували ворогів України для зведення своїх порахунків. Не

допомагали ні окупи, що їх давали князі половцям, ні шлюби князів з

половецькими князівнами. Сам великий князь Святополк одружився був з дочкою

Тугорхана, в надії забезпечити спокій, але — марно.

Це була оргія половецьких нападів: одночасно три великі орди під проводом

Боняка, Курі та Тугорхана пустошили Україну. Тесть Святополка обложив

Переяслав. Становище характеризує такий факт: року 1094 мешканці Юр'єва в

Пороссі з єпископом утекли до Києва, і Святополк заснував для них місто коло

Витечева.

Бояри «розважні», — як пише літописець, — переконували князів припинити

«котори». «Потім порозумієтеся між собою, а тепер кінчіть справу з половцями»,

— казали вони. Нарешті князі погодилися з'їхатись восени 1097 року в Любче,

урочище біля Києва. Приїхали; Святополк П, Володимир Мономах, Давид та Олег

Святославичі, Давид Ігорович, Василько Ростиславич. Полоцьке князівство не було

репрезентоване, бо фактично зібралися на нараду тільки князі-Ярославичі.

Головною ухвалою Любецького з'їзду було таке: кожен володіє своєю «отчиною»:

Святополк — по Ізяславові, Володимир — по Всеволодові; Давид, Олег та Ярослав

— по Святославові, а решта — волостями, що їх дістали від Всеволода: Давид

Ігорович — Володимиром, Володар та Василько Ростиславичі — Перемишлем та

Теребовлею. Ця ухвала покладала в теорії кінець концентраційній політиці,

доведений до кінця, і Новгород залишився у Мономаха, а не повернувся до

Святополка.

Друга ухвала — встановлення союзу князів для оборони і відповідальність за його

порушення покладалася на весь союз князів.

Третя ухвала: союз князів проти половців і заборона приватних .союзів князів з

половцями.

Проте, дружні ухвали Любецького з'їзду були негайно порушені. За підмовою

Давида, князя Волинського, нібито Василько Теребовельський хоче забрати

Волинь, Турово-Пинське князівство та . волинські землі Святополка — Святополк

захопив Василька й на казав його осліпити. Це викликало трилітню війну, в якій

взяли . участь Угорщина та Польща (1097-1100). На з'їзді у Витечові в 1100 році

ухвалено покарати Давида, відібравши у нього Волинь і передавши її

Святополкові, співучасникові в злочині. Але кару для Да-. вида визначено не надто

тяжку, бо йому дано замість того Божську га Острозьку волості, Дубен і

Чарторийськ, крім того 400 гривень, а згодом — Дорогобузьку волость.

Під час цієї війни були моменти, коли знов забирало голос віче. Наприклад, 1098

року, після осліплення Василька, віче у Володимирі поставило Давидові вимогу

назвати бояр, що намовили його проти Василька; бояр віддано Ростиславичам, які

стратили їх.

Почувши про осліплення Василька, Володимир Мономах, разом із

Святославичами, пішов на Київ. Святополк хотів був такати, але вираву взяла в

свої руки київська громада, яка вислала до Володимира митрополита, а з ним

княгиню Ганну, мачуху Володимира, яку він дуже шанував. Вони умовили

Володимира не воювати і тим не йти на руку половцям Тут цікаві — і участь

людности Києва, і роля княгині Ганни, треба гадати, популярної в народі.

Після Любецького та Витечівського з'їздів Україна являла собою таку картину:

Правобережжя — належало Ростиславичам та Ізяславичам, Лівобережжя —

Святославичам і Володимирові Мономахові, який правив Переяславом,

Смоленськом, Новгородом та Поволжям; його володіння було значно більше, ніж

Святополка. Але Святополк спирався иа Святославичів, Польщу та Угорщину, і

перше місце наприкінці XI та на початку XII ст. належало Йому.

Після Любецького з'їзду в князівську практику входить новий елемент: з'їзди, або

знеми, до яких досить часто, майже щороку, стали вдаватися князі, віддаючи на їх

рішення питання внутрішньої політики і зокрема — боротьби з половцями.

По закінченні, з ініціативи Святополка та Володимира, міжусобної війни на

Витечівському з'їзді, князі збиралися ще кілька разів: на Золотчі, в Сакові, над

Долобським озером 1103 р., переважно в справі спільної боротьби з половцями.

Ціле десятиліття XII ст. було присвячене боротьбі з половцями, і героєм її став

Володимир Мономах. Велася вона із змінним успіхом, коштуючи величезних

жертв. За кожний успіх українських князів половці відплачували ще жорстокішими

нападами й руйнаціями. Нарешті, з ініціятиви Володимира, в 1111 році силами всіх

князів зорганізовано похід до Сіверського Дінця, де половців остаточно розбито,

взято силу полонених, коней, худоби. Хан Отрок з рештками орди втік до Грузії —

«за залізні вороти».

Боротьба з половцями й перемога над ними викликала захоплені описи її в

літописах, оспівана в піснях, переказах. Літописець зазначає, що слава про похід

1111 року поширилася «в далекі краї, до греків, угрів, ляхів і чехів, аж нарешті

пройшла й до Риму».

На деякий час в Україні настав спокій. Фактично перте місце протягом цього часу

посідав Володимир, який здобув велику популярність, і авреоля слави оповила його

постать. В наступних 50 роках лише час від часу притягали князі половців у своїх

сварках.

Особа Святополка відходить у тінь, порівнюючи з блискучою діяльністю

Володимира Мономаха, що цілком відповідала народнім прагненням. Святополк не

тішився популярністю. Пам'ять про нього зв'язана з якимись сумнівними

грошовими операціями, участю в спекуляції сіллю, конфіскацією майна заможних

людей. Як правитель — він був нездарний й неморальний, що показала сумна

справа з Васильком. Ставлення до Святополкового правління виявили кияни, як

тільки він помер: вони розгромили двори тисяцького Путяти, соцьких та багатих

жиДів лихварів.

Боярство, настрашене погромом, вдалося до Володимира Мономаха. Віче на

другий день по смерті Святополка ухвалило просити Володимира взяти під свою

руку Київ. Ситуація була дуже складна, і жадних законних прав Володимир не мав:

Київ не робив вийнятку з ухвали Любецького з'їзду — спадкоємцем Святополка

був його син Ярослав; якби Київ, як столиця, переходив до старшого в роді, такими

були сини Святослава, а не Всеволодович Володимир. Оче.видно, віче,

додержуючи традицій, зробило таку мотивацію, закликаючи Володимира: «поиде,

княже, на стол отен й деден».

Після кількох запрошень Володимир погодився. Це було дуже важливе рішення,

внаслідок якого старшу лінію Ізяславичів відсуваю. Володимир, сильніший за всіх

князів, зробив останню спробу сконцентрувати землі України довкола Києва, але

під владою свого роду: «Володимирове плем'я» творило нову династію.

ВОЛОДИМИР МОНОМАХ (1113—1125). Володимир Мономах поширив

свої володіння, приєднавши до Київщини Турово-Пинську волость, яка довгий час

належала Ізяс-лавичам. Спритними ходами він унешкідливив Ярослава, уклавши

союз з Ростиславичами, а з другого боку тримаючи союз з Святославичами. Коли

дійшло до конфлікту з Глібом. Мінським, він забрав його волость. Року 1125, на

підставі непорозумінь Ярослава з жінкою, Володимировою онукою, він забрав у

нього Волинь і передав своєму синові. Ярослав створив велику коаліцію, в якій

взяли участь угорці, чехи, поляки, Галичина. Під час облоги Володимира-

Волинського в 1123 р. Ярослава вбили скритовбивці. Володимир Мономах

звільнився від найнебезпечнішого суперника.

У руках Володимира опинилося коло 3/4 території Української держави: Київщина,

Волинь, Турово-Пинська, Переяславська, Смоленська, Новгородська, Поволжя,

Мінська землі.

У галузі зовнішніх відносин видно було теж бажання Володимира поширити межі

своєї держави. Мономахова дочка Мариця була дружиною Льва Діогена,

претендента на візантійський престол. 1116 року він намагався здобути Болгарію і

зайняв кілька міст над Дунаєм. Після його загибелі Володимир уживав заходів, щоб

задержати ці міста в своїх руках, але невдало.

Володимир був одружений з принцесою ґітою, дочкою короля Англії Гаральда II,

яка, після поразки під Гастінксом у 1066 р. і батькової смерти втекла до Данії і

звідти була видана заміж за Володимира. Від неї він мав сина Мстислава-Федора-

Гаральда, якого одружив 1095 року з дочкою шведського короля Інгвара,

Христиною. Володимирова дочка Євфимія 1112 року була одружена з королем

угорським Коломаном, завойовником Хорватії й Далматії. Шлюб був невдалий, і за

рік Коломан відіслав її до батька, обвинувачуючи в невірності. У Києві вона

породила сина Бориса, що пізніше відіграв помітну ролю в політиці цілої Европи.

Дивно, що Володимир не вступився за власну дочку. Це можна пояснити хіба тим,

що вона з власної волі повернулася з «угорського Вавилону», як називали

Коломанів двір. Треба гадати, що обвинувачення Євфимії в зраді були зв'язані з її

претенсіями забезпечити за своїм сином королівський престол.

Володимир створив собі авторитетне становище і правив величезною державою з

допомогою синів, які не виходили з його волі. Але й інших князів він тримав у

послуху. Він вступив на престол під час заколоту, який у значній мірі був

викликаний обуренням проти лихварів. Володимир дав нові статті «Руської

Правди», які укладено за участю тисяцьких Київського, Білгородеького,

Переяславського та представника Олега Святославича, впорядкував справу позики

і встановлено розмір законних відсотків.

Великий інтерес являє «Поученіє дітям» Володимира Мономаха: в ньому подано

його автобіографію, яка представляє зразок високоморальної людини. Він виступав

проти надужиття своєю владою урядовців, наказував синам самим судити, стежити,

щоб ніхто — «ані худий смерд, ані вбога удовиця» не були покривджені. Він

заповідав: «не вбивайте ані невинного, ані винного». Для XII ст. заповіт

Володимира — видатний документ гуманности.

«Поученіє» Володимира має деяку подібність з наукою англійського єпископа

Леофріка, близького до короля Едварда, з яким моиіа познайомити його ґіта, але

воно значно вище, ніж англійський зразок, якщо то був дійсно зразок. Серед

практичних порад «Поученія» е порада бути уважним до чужинців, до купців, бо

«кожен з них несе по світу добру чи лиху славу». Очевидно, слава про Україну та її

«короля» Володимира була добра.

Цікавий такий факт. У Реґеисбурзі ченці-шкоти будували собор св. Якуба та

ґертруди, але на закінчення тієї будови не вистачило коштів. Чернець Маврикій з

хлопцем, — як розповідає житіє св. Маркіяна, — не зважаючи на труднощі й

небезпеки, пішли до Києва і там від «короля» та його бояр дістали щедрий дар —

дорогоцінні хутра. Разом з валкою купців вони повернулися до Реґенсбургу і

закінчили собор, який стоїть і тепер. Отже, в Регенсбурзі знали про щедрість

київського князя. Цікава й згадка про валку купців, що Їхали з Києва до

Регенсбургу.

Авторитет Володимира Мономаха був такий високий, що він без будь-яких

перепон передав престол старшому синові Мстиславові. На деякий час запанувало

в Україні «Володимирове плем'я».

МСТИСЛАВ-ФЕДІР-ГАРАЛЬД (1125—1132). Продовжуючи правління

Володимира, Мстислав 1 твердо тримав у покорі князів і був «в отця место». Року

1130 він захопив всю Білу Русь — Полоцьке князівство, а князів Полоцьких заслав

до Греції. Поза його владою залишилися тільки Галичина Ростиславичів та землі,

якими володіли Святославичі, не більше як 1/4 частина всієї території. Навіть у

Новгороді, де князював Мстислав понад 20 років, до 1117 р., він користався

авторитетом та любов'ю. Між іншим, після смерти першої жінки Христини

одружився Мстислав з дочкою посадника Новгородського, Завидича.

Мстислав втручався в справи інших князів: у боротьбі за Чернігів Ярослава

Святославича з його небожем, Всеволодом Ольговичем, своїм зятем, Мстислав

спочатку підтримував Ярослава, коли ж Всеволод загрозив тестеві війною, з

допомогою половців, у Києві зібрався собор духовенства — митрополита тоді не

було — і увільнив Мстислава від присяги, що її він дав Ярославові. Літописець

каже, що він усе життя каявся в тому. В Галичині, де Володаревичі сварилися за

землі, Мстислав теж узяв сторону правого. Продовжував він успішно боротьбу з

половцями з допомогою всіх князів.

Одружений із шведською принцесою Христиною, Мстислав видав одну зі своїх

дочок, Інґеборґу, за данського принца Канута П, короля Оботритів, а Другу,

Мальфрідь — за норвезького коропу СІҐурда II, прославленого героя хрестових

походів. Після його смерти Мальфрідь одружилася з королем Данії Еріком-

Емуном, братом Канута. В урядовій генеалогії данських королів, укладеній

наприкінці XII ст. на доказ слави й значення їх династії, підкреслюється

споріднення з руською династією. Заходячи трохи далі, треба згадати, що син

Мальфріди та Еріка-Емуна, Вальдемар 1 Великий, був славетним королем Данії.

Він одружився з Софією, онукою Всеволода, старшого сина Мстислава І.

Третя Мстиславова дочка, Ірина, була за грецьким царевичем Андроніком,

четверта, Євфросинія — за королем угорським ґейзою II; вона мала значний вплив

на політику й сприяла ширенню української культури в Угорщині. Серед синів —

Ізяслав був одружений з польською принцесою, а Святополк — з моравською,

дочкою короля Оттона II. Ці шлюбні зв'язки свідчать про місце України серед

європейських держав.

Помер Мстислав у 1132 році. З ним закінчився черговий етап історії України, коли

традиція зосереджування земель довкола єдиного центру — Києва ще боролася з

тенденцією відокремлення земель, що її підтримували князі з роду Всеволода.

Мстислав користався серед сучасників великою пошаною, головно за успішну

боротьбу з половцями.В історії залишився він з епітетом Великий, а Церква

незабаром після смерти визнала його святим. Літописець каже, що Мстислав,

передавши Київ братові Ярополкові, зобов'язав його передати столицю по смерті

старшому племінникові.

ЯРОПОЛК II (1132—1139). Ярополк II не мав ані здібностей Мстислава, ані

його твердої волі. Він сам викликав ряд конфліктів, що сприяли міжусобиці

дядьків Мономаховичів з племінниками Мстиславичами. Перед у цій боротьбі вели

найталановитіші: Юрій Довгорукий Мономахович, князь Ростовсько-

Суздальський, та Ізяслав Мстиславич, князь Полоцький і Туровський. До боротьби

включалися Ольговичі Чернігівські, добиваючись повороту їм Посем'я, що його

забрав Мстисдав. Князі діяли з допомогою половців, переходили з одного міста до

іншого; не раз у їхніх спорах забирало голос віче.

Правління Ярополка та міжусобиця принесли «Мономаховому племені» тяжкі

втрати: Полоцьке князівство відпало, і в ньому знову князювали Всеволодові

потомки, як повернулися з заслання. Втрачено і Мінську волость, де престол посів

Всеславич. Ще болючішою була втрата Новгорода. За Ярополка Новгород вигнав

(«показал путь») Мстиславого сина Всеволода і запросив Ольговича Святослава,

після чого вигнав і його, а запросив сина Юрія Довгорукого, Ростислава. Взагалі,

скориставшись зі слабости Київського князя, Новгород почав перебирати князів, і

заразом влада цих князів дуже підупала. Поруч з князем стає раніше

призначуваний князем, а тепер обираний Новгородом посадник, фактичний

правитель. Новгородське князівство перетворюється на незалежну від Української

держави республіку. За князем залишаються функції воєначальника.

ВЯЧЕСЛАВ (1139).Вячеслав пробув великим князем одинадцять днів: 22 лютого

вступив до Києва, а 4 березня без боротьби покинув його на незаконну вимогу

Всеволода Ольговича Чернігівського, виявивши свою повну нездарність.

ВСЕВОЛОД II (1139—1146). Всеволод II увесь час свого правління, не мавши

жадних прав на Київ, тримався складними інтригами, нацьковуючи князів одного

на другого. Укладав союзи то з Мстиславичами, то з Ростиславичами, а то наводив

половців. Його тівуни Ратша і Тудор своїми здирствами викликали незадоволення

киян і виштородців. Всеволод присягався, що залишить Київ по смерті Ізяславові

Мстисла-вичеві з дядьком Вячеславом, але зламав присягу і передав столицю

братові Ігореві, зобов'язавши киян присягою визнати його за князя.

ІГОР II (1146). Ігор II почав правління тим, що скликав віче і поставив вимогу

знову присягнути йому. Але інше віче, що зібралося на Подолі, зажадало від Ігоря

Гарантії, що судитиме він сам, а не його тівуни. Ігор дав цю гарантію, але вона не

врятувала його, бо в народі була надто глибока ненависть до Всеволода П, що ії

переносив він на Ольговичів. Крім того, кияни були ображені тим, що Всеволод

передав престол Ігореві, як спадщину. Вони закликали Ізяслава, а Ігоря ув'язнили і

майно його та його бояр пограбували.

ІЗЯСЛАВ П 0146—1154). Усе правління Ізяслава П виповнила війна з князями.

Спочатку ОЛЕГОВИЧІ, Володимирко Галицький, Юрій Довгорукий з половцями

пішли до Києва визволяти Ігоря. На Ізяслава II готувався атентат. Коли кияни

довідалися про це, величезний натовп кинувся до Федорівського манастиря, де Ігор

прийняв схіму, і замордував його. Реакція на цей злочин прийшла негайно: почали

ширитися чутки про чудеса біля Ігоревого тіла, по якомусь часі і Церква визнала

його святим. Поруч із святими Борисом і Глібом ім'я Ігоря поминається й тепер.

Страшна смерть Ігоря не припинила війни: вона точилася далі між Іаяславом II і

Юрієм Довгоруким, який намагався заволодіти Києвом. Юрія Довгорукого

підтримували Ольговичі, Володимир Галицький та половці. На боці Ізяслава

стояли кияни, його брати — Святополк Волинський та Ростислав Смоленський,

дядько Вячеслав Турово-Пинський, а з чужинців Великий князь польський Боле-

слав IV, одружений з племінницею Ізяслава Верхуславою, чеський король

Владислав II, посвоячений із Святополком Волинським, а головне — ґейза II,

король угорський, одружений з сестрою Ізяслава Євфросинією, яка мала великий

вплив на його політику. Він кілька разів приходив на допомогу Ізяславові, і один

раз заходив аж до Києва.

Так міжусобна боротьба Мономаховичів та Мстиславичів захопила ввесь схід

Европи, вплинула на Візантію і на Болгарію. За вісім років — 1146-1154 — два

рази Ізяслав покидав Київ — зде-більша добровільно — і престол посідав Юрій

Довгорукий, щоб знов уступити його Ізяславові, при чому завжди симпатії киян

були на боці Ізяслава.

Року 1154 Ізяслав II, не мавши ще 60 років, помер саме в той час, коли, здавалося,

переміг Юрія. Літописець присвятив Ізяславові зворушливі слова: «плакала за ним

вся Руська (Київська) земля, і всі Чорні Клобуки, не тільки як по своєму цареві й

госпо-динові. а й як по батькові». З ним зійшов з історичного кону справжній

лицар, що прагнув привернути Києву його славу.

У ставленні Ізяслава II до Церкви найкраще виявилася його даціональна та

державницька свідомість.

Всеволод залишив церковні справи невпорядкованими. Митрополит — грек

Михайло, покинувши Київ, заборонив без себе правити в св. Софії. Ізяслав II

наказав зібрати всіх єпископів для обрання митрополита. Після довгої дискусії —

правосильні єпископи робили це без благословення візантійського патріярха —

більшістю голосів обрано на митрополита Клима Смолятича, ченця Зарубського

манастиря. Це був дійсно гідний свого посту кандидат, широко освічений

«книжник і філософ», як характеризує його літопис. Настановлено його «главою св.

Климента», папи Римського, яка спочивала в Києві. Таким чином Ізяслав П,

прагнучи поновити велич Київської держави, поновлював церковну незалежність

від Візантії.

Смерть Ізяслава в 1154 році — рівно через сто років гісля смерти Ярослава —

започаткувала іншу добу. Київ утрачає значення столиці величезної держави, але

ще на деякий час зазвішається культурною, а головно — церковною столицею,

залишається об'єктом прагнення князів, які мріють торкнутися золотого київського

престола.

Протягом ста років з дня смерти Всеволода II в 1146 році в Києві було: 47

князювань, 24 князів з 7 ліній та 3 династій; з того числа один засідав 7 разів, 5—по

3 рази, 8 — по два рази. Щод» тяглости панування були: одно — ІЗ років, одно — 6

років, два — по 5 років, 4—по 4 роки, 3—по 3 роки, —7 по 2 роки і 36 —

однорічних.

ЮРІЙ ДОВГОРУКИЙ (1154—1157). Після смерти Ізяслава II, по короткій боротьбі

за Київ Ростислава Мстиславича, князя Смоленського, Ізяслава Давидовича

Чернігівського, переміг Юрій Довгорукий. В Києві залишився Юрій Довгорукий

аж до своєї смерти в 1157 р., і тоді виявилася вся глибина ворожости киян до нього:

вони пограбили всі двори Юрія в місті та за містом, його сина Василька, а

«суздальців»-бояр і дружину, які приїхали з Юрієм, нещадно вбивали.

Увесь час боротьби Ізяслава II з Юрієм Довгоруким симпатії людности були на

боці Мономаховича. Це пояснювалося й популярністю «Володимирового

племени», яке боронило людність від половців, і особистою вдачею Ізяслава II,

привітного, шляхетного. Грали ролю й особисті прикмети Юрія — його сухість,

егоїстичність,

брак шляхетности. Разом з тим, під час цього двобою між Україною-Києвом та

Суздальщиною, вперше увиразнилися і викликали взаємну ворожість національні

різниці двох народів.

РОСТИСЛАВ І (1158—1167). За правління Ростислава 1 княжі міжусобиці трохи

затихли, і він міг звернути увагу на половців, які поновили свої напади. Участь в

боротьбі проти них брали Чорні клобуки, торки та інші тюркські племена, що

оселилися на південному кордоні України. Не зважаючи на свій високий авторитет

серед князів, Ростислав не міг організувати походів, подібних до тих, що їх вели

Володимир Мономах та Мстислав 1, і примушений був обмежитися обо-понок)

своєї землі.

МСТИСЛАВ II (1167—1170). Мстислав II продовжував цю справу. У 1168 році він

зібрав чернігівських, волинських, київських, переяславських князів, розгромив

половецькі кочовища над Орелю та Снопородом і забрав багато полонених та

худоби. Він зорганізував також охорону торговельних караванів, що ходили

шляхами Залозним, Солоним, Грецьким, де їх переймали половці. Літописець із

захопленням описує ці походи: «Вложив Бог добру гадку, в серце Мстиславу», —

пише він.

Року 1169 син Юрія Довгорукого, Андрій, князь Суздальський і Володимирський

на Клязмі, використавши звичайний в Новгороді конфлікт, коли новгородці

вигнали князя з Ростиславичів і обрали сина Мстислава II, Романа, підтримав

Ростиславича, але не мав успіху. Тоді він вислав на чолі з його сином, теж

Мстиславом, велике військо на Київ. До нього приєдналися чернігівські Ольговичі,

смоленські Ростиславичі, Гліб переяславський і ще кілька дрібних князівств. Ціла

хмара українських князів посунула нищити Київ «на славу його північного

суперника», — стисло характеризував ту подію М. Грушевський.

Сили Києва були замалі, бо головне військо вислав Мстислав II до Новгорода, і 8-

го березня 1169 року столицю здано без бою. Два дні грабували її союзники, і,

пише літопис, — «не було милосердя-нікому нізвідки: церкви горіли, християн

убивано, інших брано в неволю» . .. Обдирали шати з ікон, забирали книги, ризи,

дзвони. Такого руйнування ще не зазнавав Київ навіть від половців.

Сам Андрій не залишився в Києві, а призначив у ньому князя Гліба

Переяславського. Він взагалі настоював на своєму праві призначати князів до

різних міст України й позбавляти їх княжінь. «Ти, Рюриче, — наказував Андрій, —

пойди в Смоленськ, .. . а Давидові рцьі: а тьі пойди в Берладь, а в Руской земли не

волю тьі бьіти; а Мьстиславу молви: не велю ти в Руской земле бити».

Сила Андрія, з одного боку, а з другого — розсвареність князів були такі великі,

що він досить довгий час командував ними: «Ти звертаєшся до нас, наче не до

князя, а до підручного», — казав один із українських князів, Мстислав. Нарешті

терпець увірвався, і року 1173 українські князі розбили військо Андрія, не

зважаючи на те, що по його боці брали участь 20 князів та 50 000 воїнів. Року 1174,

готуючись до нового походу, Андрій був забитий своїми ж двірськими людьми.

Хоч із смертю Андрія припинилися безпосередні втручання суздальських князів в

українські справи, його наступник, Всеволод, увесь час інтригував серед князів і

нацьковував їх одного на одного. Велике князівство стало номінальним титулом,

позбавленим реальної сили. Оволодіваючи Києвом, князі домовлялися з іншими

претендентами й поступалися на їх користь Київською землею, віддаючи їм одне

місто за другим. Нарешті Київ опинився без земель.

СВЯТОСЛАВ III (1175—1194). Довгий час — від 1175 до 1194 року — сидів на

Київському столі Святослав НІ Всеволодович, але майже вся Київщина дісталася

Рюрикові Ростиславичу, і літопис називає обох «великими князями», ніби

припускаючи діярхію Великі князі спільно боролися з половцями, головно в 1184-

1194 рр. і наділяли землями молодих князів. Святослав користувався за кордоном

престижем: у 1194 році Візантійський цісар Ісаак Ангел посватав його онуку

Єфим'ю Глібівну за «царевича» Олексія.

РЮРИК (1194—1215). Після смерти Святослава перейшов до Києва князь Рюрик.

За його правління конфлікти серед князів загострилися, зокрема внаслідок інтриги

Всеволода Суздальського, який намагався впливати на українські справи. Зокрема

гострою була ворожнеча Рюрика з зятем, князем Волинським, Романом

Мстиславичем, який 1199 року об'єднав Волинське князівство з Галичиною. В 1200

році він заволодів Києвом і посадив у ньому своїм намісником князя Інґва-ра. Після

того пішов походом на половців і розгромив їх. Але в 1203 році, коли він

повернувся на Волинь Рюрик з допомогою тих же половців здобув Київ і

пограбував його не менше, ніж суздальці в 1169 році. Цим разом робив це той

самий Рюрик, який так завзято боронив його від половців.

Отже, протягом 35 років столицю України двічі пограбовано й зруйновано. Навала

татар 1240 року завершила процес її занепаду.

ВІДОКРЕМЛЕННЯ ЗЕМЕЛЬ

113 років відділяють смерть могутнього князя Ярослава Мудрого (1054 р.), який

завершив об'єднання величезної Київської держави, від смерти князя Ростислава 1,

його правнука (1167 р.), останнього авторитетного «патріярха» серед князів. За цей

час оформився розклад Київської держави на ряд окремих земель. Принцип

сепаратизму переміг прагнення творити єдину державу з централізованою владою.

КИЇВСЬКА ЗЕМЛЯ

Київська земля, яка спочатку обмежувалася землею полян, поволі зростала: до неї

приєдналися — Деревська земля (деревлян), смуга землі над лівим берегом Дніпра,

Волинська, Побожжя, Пого-оина, але в однорідну цілість вони не зливалися. Земля

полян від XI ст. і звалася власне Руською землею. З нею міцно з'єдналася

Деревська земля. Останнім князем її був Святослав, забитий Свягополком у 1015

році. Значно пізніше, в XII ст., був у ній окремий князь — Рюрик, що мав столицею

Овруч.

Погорину — землю по обох берегах ріки Горині — приєднав Всеволод, відірвавши

її від Волинської землі. В середині XII ст. вона повертається до Волині. Взагалі від

кінця XI ст. часто надавали її різним князям.

Так само — десь на початку XII ст. — відійшло Побожжя. Південні землі змінялися

в залежності від спустошень їх кочовиками. В Х ст. кордон ішов понад Россю —

пізніше, внаслідок напа-а,ів печенігів, перенесений був до Стугни; в другій чверті

XI ст. По-оосся .реставровано й заселено полоненими, але в кінці XI ст. знов

знищено, людність з Юр'єва переведено до Витечова. У середині 11 ст., після

перемог над половцями, колонізація перейшла навіть а Рось.

д. Головним містом Київщини, як і столицею всієї Київської держави, був Київ. Як

більшість міст тих часів, він поділявся на дві частини: верхнє місто — Гора, де

було укріплення-городище, і долішнє місто — Поділ, що лежав на березі Дніпра

під Горою.

Вище вже була мова нро Київ Ярослава. Ярославові сини будують: Ізяслав—

Дмитрівський манастир (помилково вважали його за Михайлівський); Ярополк-

Петро — манастир св. Петра; Святослав П — св. Василя; Всеволод — Янчин

манастир св. Андрія. Тут були талаци князів: крім Ярослава мали свої палаци

Ізяслав і Мстислав. Були боярські двори, словом — це була аристократична

частина Києва.

На Подолі було чимало мурованих і дерев'яних церков, від яких нічого не

залишилося. З мурованих була споруджена Мстиславом І Успенська церква, в якій

стояла ікона «Богородиці-Пирогощої»; далі, вже поза межами міста, в

Дорогожицях, був манастир св. Кирила — споруда Всеволода П.

Тїтмар, зі слів німецького вояка з війська Болеслава, писав, що в Києві у 1018 році

було понад 400 церков. Літопис оповідає, що ігід час пожежі року 1124 погоріло

більше як 600 церков. Навіть припускаючи перебільшення, не можна цілком

відкидати ці свідчення: залишається безперечним велике число церков.

У Києві не було усталено храму, в якому ховали князів: поховання їх розкидані по

різних церквах: у Десятинній, в св. Софії, в патрональних — Дмитрівському соборі

(Ізяслав 1), в церкві св. Петра (Ярополк), в церкві Спаса на Берестові (Юрій

Довгорукий) і т. д. Святослав заповів поховати себе в Чернігові.

На відміну від аристократичної «Гори», Поділ залишався увесь час

демократичною, .середньоміщансьною частиною міста, де жили купці, ремісники.

Там було «торжище» і відбувалося віче; хоч Іаяслав переніс його «на Гору», воно

знов збиралося на Подолі, біля Турової божниці.

На південь від княжого міста, за Хрещатицьким проваллям, на горах стояв

Стефанич манастир, присвячений Влахернській Богоматері (на Клові), а далі

розлягалось Угорське передмістя. Під Угорською горою, згідно з легендою, забито

й поховано Аскольда; пам'ять про це збереглася в назві «Аскольдова могила».

Недалеко Угорського було село Берестове, де знаходився загородній двір

Володимира. Цей двір М. Грушевський вважав за резиденцію Аскольда. За

Володимира там була церква Спаса, рештки якої збереглися до наших часів.

Ще далі засновано в XI ст. Києво-Печерський манастир, з печерами в горі над

Дніпром. Цей манастир почав розбудовуватись після того, як Ізяслав 1 подарував

йому велику площу землі. Тут були: церкви — Успенська та маленька св. Івана,

трапезна, келії ченців. Манастир був обнесений муром з кількома брамами.

Троїцька церква над головною брамою збереглася донині.

Ще далі, під горою, був Видубицький манастир (за переказами ця назва походить

від того, що тут «видубав» утоплений в Дніпрі з наказу Володимира Перун). Цей

манастир був заснований Всеволодом 1 і залишався улюбленим в його родині.

Туди передав він справу писання літопису, розпочату в Печорському манастирі.

Князь Рюрик збудував кам'яну стіну, щоб охоронити Видубицький манастир від

обвалів внаслідок підмивання ґрунту Дніпром.

Над Видубецьким манастирем, на горі, було передмістя Звіринець, де тримали

диких звірів для княжих полювань. Там же був Всеволодів «Красний двір». Княжі

загородні двори були й в інших місцях.

Київ з усіма пригородами займав величезну площу, — приблизно таку, яку займав

перед другою світовою війною. Тяжко сказати, скільки мав він мешканців. М.

Грушевський припускав, що коло 100 000 люду. Літопис подає, що в 1002 році, під

час пошести в Києві, в період від Пилипівських заговінь (середина листопада) до

м'ясопусту (невідомо коли — не пізніше як в лютому) виготовлено 7 600 домовин.

А скільки поховано без домовин!

Беручи до уваги невеликі розміри середньовічних міст у Західній Европі, треба

погодитися з характеристиками чужинців: Тітмар казав, що Київ під час війни

Святополка з Ярославом був великим містом, мав 8 ринків і незчисленну силу

народу. Серед цієї маси згадував він франків, данів, вірменів, хозар і т. ін. На

велику кількість чужинців вказують назви брам в укріпленнях Києва: Лядська,

Жидівська, Угорська, урочище Козари і т. д. На Подолі були колонії новгородців,

які мали свою церкву, латин, німців. Треба гадати, вони також мали свої церкви. У

XII ст. був костьол св. Марії, були — Домініканський манастир, Бенедиктинський.

В Новгородському літописі е вказівка, що «гості іноземьці всякого язьіка

затворишася в церквах» — очевидно, в своїх. Були колонії: грецька, жидівська,

вірменська, хозарська (від якої залишилася вазва місцевости на Подолі — Козари).

Київ був оточений укріпленими містами. На північ, над Дніпром, був Вишгород з

великим та міцним городищем, з глибокими ровами та валами. Вишгород

згадується в Х ст., у вістках Констан-тина Порфірородного як значний

торговельний пункт, тісно зв'язаний з Києвом; за Ігоря був він власним селом

Ольги, пізніше приділяли його князям, кандидатам на Київський стіл. Не вважаючи

на це, помічалася постійна опозиція вишгородців до Києва. Вижгород підтримує

Святополка проти братів, з Вишгороду походять убивці Бориса. Має симпатії у

Вишгороді Всеволод П, якого не любили в Києві. Вишгород завжди був міцною

фортецею і боронив Київ з півночі та північного сходу; біля Вишгороду була

переправа через Дніпро.

Вишгород мав значення важливого релігійного осередку: в ньому спочивали мощі

Бориса та Гліба і перебувала, привезена з Царгороду ікона, яку забрав Андрей

Боголюбський. Мощі Бориса та Гліба князь Давид Ростиславич переніс у 1191 р. до

Смоленська.

Білгород захищав Київ із заходу та північного заходу. Він лежав на правому боці

Ірпеня, на шляху з Києва на захід, і був оточений подвійними валами із заборолом.

Білгородські вали збереглися, і завдяки їм з'ясовано техніку споруди укріплень: вал

складався з системи клітей, зроблених із міцних стовбурів дерев і засипаних

глиною. Володимир мав тут свій двір; тут була і єпискоігія. Наприкінці XII ст. в

Білгороді князював Рюрик, після того, як поділив владу великого князя із

Святославом III. Він прикрасив місто пишним храмом Апостолів, розкішне

оздобленим фресками. У Білгороді були розвинені ремесла, серед них —

виробництво полив'яних илиток/

З інших міст на південь від Києва були: Василів на шляху до Пониззя, Подунав'я,

Галичини; далі, на схід — Треполь, на березі Стугни, над бродом через Дніпро;

Витечев, з міцним городищем над бродом через Дніпро; на південь від Треполя,

над Дніпром, Заруб, з міцним городищем, яке захищало брід через Дніпро (з Зарубу

вийшов митрополит Клим Смолятич). Далі: на Пороссі був Торчеськ, залюднений

осілими торками; над Россю Ярослав збудував у 1030-их роках місто Юр'св, в

якому була єпископська катедра.

Ярослав хотів був зробити Юр'єв значним осередком Поросся, але це йому не

вдалося; 1095 року половці спалили його. Спроба Святополка II відбудувати Юр'єв

після перемоги над половцями також не повелася. Історія Юр'єва показує, яка

тяжка боротьба точилася на південній межі Київщини.

Над Дніпром у другій половині XI ст. згадується Канів, що у XII ст. стає значним

торговельним осередком. Коли посилились напади половців, Канів став

сторожовим пунктом, і сюди виходили князі, щоб «стерегти руську землю» і

охороняти купецькі валки.

Далі йшла лінія укріплень: Товарів, Дверень, Кульдеюрів, Корсунь, Вогуслав,

Володарів, зв'язаних високими, так званими «змієвими» валами.

Поза межами «Руської землі» було не багато міст. У Деревській землі — старий

Іскоростень і Вручай (Овруч), в якому довгий час князював Рюрик, збудувавши

розкішну церкву св. Василя (його християнське ім'я). Овруч славився виробами з

червоного шиферу, головним чином — пряслицями.

Внутрішнє життя Київщини характеризується міцною боярською верхівкою, яка

брала активну участь в торгівлі. З утворенням Київської держави до місцевої

боярської верхівки приєднувались бояри, що перейшли з князями із інших земель.

Княжа дружина непомітно зливалася з місцевими «луччими людьми», боярством та

купецтвом, здобуваючи землі, двори, господарства. Помічався тісний зв'язок цієї

аристократії з урядом і князем.

Київське боярство прагнуло встановити певну династію своїх князів, які були б

більше уважні до його голосу, ніж зайди, а з другого боку боярству нЬ могла

подобатися поява нових людей з дружини князя, приведеної з іншого місця. Цим

пояснюються рухи проти княжої дружини після смерти Всеволода II та Юрія.

Кияни воліли, щоб правила династія Мономаха, зокрема старша лінія

Мстиславичів. Передачу стола вони бажали по простій лінії — від батька старшому

синові, а не молодшим братам. Це яскраво виявилося, коли Київський стіл захопив

Всеволод II: «Ольговичів не хочемо», — вирішило віче, коли він залишив Київ

Ігореві. Взагалі Київське віче не раз рішуче висловлювалося за того або іншого

кандидата на стіл. Року 1113 воно, після смерти Святополка II, не побажало мати

його сина, а закликало Володимира Мономаха. Ще виразніше виявило воно свою

пошану до Ізяслава Мстиславича 1146 року, коли великокнязівський стіл посів

Ігор: кияни заявили твердо, що не хочуть бути спадщиною в роді Ольговичів.

Проте, допомагати своїм улюбленим князям у боротьбі проти вемилих, як було в

боротьбі Ізяслава П з Юрієм Довгоруким, киянам було дуже тяжко, і вони, коли

доходило до реальної допомоги, відмовлялися подати її. Головна причина цієї

пасивности лежала в тому, що Київщина великого війська виставити не могла;

фактично обмежувалася вона містом Києвом з пригородами, решта не підлягала

Київському вічу, а мала своїх дрібних князів. Ненадійною була допомога Чорних

Клобуків, що заселяли південну частину Київщини, бо вони дуже легко

зраджували, і на них не можна було покладатися.

Надто багато князів прагнули заволодіти Києвом, і він переходив з рук

Мстиславичів до Ольговичів, а далі — Ростиславичів Смоленських та

Мономаховичів Суздальських. Характеристичне, що кияни не уявляли державного

ладу без князя: «тяжко бяше кияном, не осталося у них ни один князь у Києві» —в

1154 році зверталися самі до непопулярного Ізяслава Давидовича. «Мати князя, що

бажав би всім серцем добра для Руської землі — це була альфа і омега політичних

змагань київської громади... зложити все на такого князя, до котрого маєш довір'я, і

на тому заспокоїтися, — це був ідеал тодішньої суспільности», — писав М.

Грушевський.

Віче з революції 1068 року знову стає важливим чинником політичного життя.

Воно схвалює кандидатури князів, запрошує їх, укладає з ними «ряд»-угоду,

втручається в усі події життя; року 1097 воно припиняє війну між Володиквіром

Мономахом та Святополком П.

Цікавий епізод трапився з Ростиславом Смоленським. Після смерти Ізяслава II

Ростислав приїхав до Києва, де його дуже добре прийняла громада. Великий князь

Вячеслав потвердив з ним угоду, що в разі його смерти Ростислав стане князем.

Кияни проголосили його князем — суправителем Вячеслава. Але, коди Вячеслав

нагло помер, бояри порадили Ростиславові «утвердитися» з громадою: очевидно,

угоди його з Вячеславом було замало. Ростислав того не зробив і лише через десять

років поверну Київ.

Про «ряд» князя з вічем згадується дуже часто, але зміст цих угод докладно

невідомий. Року 1146, укладаючи «ряд» з Ігорем, віче поставило умову: «не давати

воли тіюнам, самому творити суд». Цим умовам відповідало «Поучениє»

Володимира Мономаха, який радив, дітям бути уважливими до голосу громади,

пильнувати самим усіх галузей управи. Цим, можливо, Мономах здобув

популярність собі і своїм нащадкам.

Через те, що Київщина не змогла набути власної династії, територія її не дробилася

між спадкоємцями, як бувало в інших землях. Якщо великий князь давав комусь із

родичів маленьку волость — це мало лише тимчасовий характер.

Київ, як економічний і культурний осередок з незапам'ятних часів, залишався

таким протягом усієї великокнязівської доби. Він був також політичним та

релігійним осередком величезйої держави і, цілком природно, осередком

української культури й мистецтва. У церковній архітектурі він не мав рівного ні

щодо висоти мистецького оформлення церков, ні щодо числа їх, бо кожен князь

намагався збудувати тут манастир або церкву. Занепад Києва характеризується

протилежним явищем: князі розтягують скарби, зібрані їхніми попередниками.

Перший це зробив Юрій Довгорукий у 1169 році, а за ним — Андрей

Боголюбський. Навіть Данило, будуючи Холм, позабирав з Києва, переважно з

Федорівського манастиря, ікони і навіть дзвони.

Величезне значення Києва як релігійного осередку підтримував Києво-Печерський

манастир, який незабаром став загальноукраїнською святинею. Чимало князів і

бояр з усієї України постриглися в ньому або просто доживали біля нього свого

віку. «Патерик Печорський» наводить список 50 єпископів, які вийшли з цього

манастиря.

Занепад Київської держави яскраво виявляється у відокремленні від неї складових

частин, земель, що прагнуть здобути свої власні династії і вибороти незалежне

існування.

ПОЛОЦЬКА ЗЕМЛЯ

Першою, ще за Володимира Великого, відокремилась від Київської держави земля

кривичів — Полоцьке князівство, яке мало власну династію Ізяславичів. Спроби

українських князів приєднати Полоцьке князівство зазнавали невдачі. Заслання

Мстиславом полоцьких князів і захоплення Мінська мали тимчасовий характер: у

1130-их роках, користаючися з боротьби Мономаховичів із Ольговичами за

великокнязівський престол, полоцькі князі вийшли з-під влади Києва і привернули

свою незалежність. Впливове віче охороняло свою династію князів, але з кожним

новим князем укладало «ряд»-угоду. Князі були переважно воєначальниками, і не

втручалися у внутрішні справи.

Море торговельними стосунками із Західньою Европою. Крім Полоцька були в

цьому князівстві ще такі багаті міста, як Вітебськ, Мінськ, Ізяслав, Городно та ін.

ГАЛИЦЬКА ЗЕМЛЯ

Галицька земля відокремилася не внаслідок розпаду Київської держави. Залюднена

з Х ст. дулібами, тиверцями, білими (карпатськими) хорватами, вона ввійшла до

складу Київської держави . після того, як рядом походів Володимир приєднав

Перемишль та ївші міста. Можливо, що за заповітом Ярослава Галицька земля була

приділена онукові його Ростиславові, але цей останній рано номер, і лише 1084

року Ростиславові сини — Рюрик, Володар та Василько — заволоділи Галицькою

землею, багатою головним чином завдяки підкарпатським джерелам соли.

У літописах згадується сіль в околицях Коломиї, на шляху до Жидачева (Зудеча), в

Старій Солі. Можливо, видобували її також в інших місцях і висилали до західніх

земель та Києва. Значення підкарпатських соляних джерел вростало в господарстві

Київської Руси після того, як кочовики перетяли шлях до Чорного моря. Крім того

багато важило для багатства країни те, що через Підкарпаття пролягали

торговельні шляхи на захід. Це робило Галицько-Волинську Україну одною з

головних ланок європейської торгівлі тих часів.

Головну увагу Ростиславичі спрямовували на захист своїх володінь від сусідів —

угрів, поляків, а року 1099 — від Святополка П Київського. Розмірний спокій

використали вони для колонізації південних земель печенігами, торками: так, у XI

ст. колонізовано середнє Подністров'я, Пониззя. В XI ст. покладено підвалини

дальшого незалежного існування Галичини під проводом власної династії.

Після смерти Володаря та Василька їх князівства поділено між їхніми синами, але

незабаром об'єднав їх Володарів син, Володимир. Тільки частина із Звенигородом

залишилася його братаничеві Іванові Ростиславичу.

ВОЛОДИМИР (АБО ВОЛОДИМИРКО) 1124—1153. Володимир, чи

Володимиріго, як звали його сучасники, був видатним дипломатом, мав велику

енергію, відзначався хїирістю і безпринциповістю. Коли Володимирові закинули,

що він зламав присягу, дану Ізяславові II, він відповів: «Що може зробити цей

маленький хрестик?»

Володимир уважно стежив за Волинню, щоб не дати їй об'єднатися з Київщиною, і

в зв'язку з тим провів кілька воєн. Він здебільшого ворогував з Київськими князями

і підтримував Юрія Довгорукого проти Ізяслава II, ведучи боротьбу на три фронти:

Київ, Польща, Угорщина. Із складних ситуацій виходив він переможцем, широко

вживаючи не військової сили, а своєрідної дипломатії, інтриґ, підкупів.

Року 1141 Володимир, заволодівши цілою Галичиною, переніс свою столицю до

Галича, і з того часу все князівство стало іменуватися Галичиною. Володимир був

основоположником могугности Галицького князівства.

У Галичині створилися соціальні умови, відмінні від інших земель України.

Насамперед тут дуже рано боярство відокремилося в міцний етан. Серед бояр було

багато заможних людей, що, на зразок західньоевропейських февдалів, жили в

укріплених замках і мали сильні дружини. Зміцнення боярства М. Грушевський

пояснює тим, що в Галичині протягом чотрьох поколінь правила та сама династія,

не було припливу дружин чужого походження і представники тих самих боярських

родин посідали незмінно високі пости. Не було внутрішніх переворотів, внаслідок

яких одівіх бояр заступали інші. Земська аристократія злилася з дружиною.

В містах Галицької Руси рано відокремлюються міські громади, які часто

виступають, як ангагонівти князів та боярства. Розпиток ремесла, зростання

багатства внаслідок торговельних стосунків із Західньою Европою забезпечували

існування міських значних громад.

Показова з цього погляду історія другої лінії Ростиславичів — князя

Звенигородського Івана Ростиславича, братанича Володимирка. Року 1145,

скориставшися з виїзду Володимирка на полювання, громада міста Галича

закликала до себе Івана, Очевидно, з одного боку, існувало незадоволення а

Володимирка, а з другого — була якась договореність міської громада з Іваном.

Іван негайно прибув, і, коли Володимирко повернувся — Галич «закрив ворота», не

впустив його. Аж після тритижневої облоги Володимирко вступив до своєї столиці,

і одних «исьче, а иньія показни казнью».

Іван втік на Дунай, а звідти до Києва, до Володимирового ворога — Всеволода її.

Спроба Івана піти 1146 р. проти Воломирка (яінчилась невдачею, і після того він

служив зі своїм полком у різних князів, переходячи з міста до міста. Десь у той час

заволодів він Вкладом, між річками Серетом і Прутом, і тому іменувався

Берлгадником. Року 1159 Іван захопив дві «кубари» (морське судно) і «товару

много». Галицькі міщани не припинили з ним зносин і у 1159 році знову закликали

його прийти з військом: «тільки покажеш стяги — ми покинемо Ярослава» (сина

Володимирка) — казали вони. Іван заволодів Пониззям. Під час облоги Ушиці

«смерди скакали через заборола» до нього, і так перейшло 300 чоловіка, —

записано в літописі.

Епізод з Іваном Берладником свідчить про існування міцної опозиції проти

Володимирка та Ярослава.

ЯРОСЛАВ ОСМОМИСЛ (1153—1187). Ярослав Осмомисл, одержавши від батька

велику територію Галичини, поширив її, колонізуючи Дністер, і посідання його

доходили аж до Дунаю. Він підтримував добрі відносини з Угорщиною,

Німеччиною. 1165 року він визнав ленну залежність від Фрідріха 1 Барбароси.

Галичина за Ярослава розцвітала економічно. Він був наймогутніпим князем

тодішньої України. Автор «Слова о полку Ігоревім» згадує його словами:

«Галицький Осмомисле-Ярославе! Високо ти сидиш на своєму золотокованому

престолі, підперши Угорські гори своїми залізними полками, заступивши королеві

дорогу, зачинивши Дунаєві ворота, рядячи суди по Дунаю. Гроза твоя по землі

тече!»

Але цей могутній князь примушений був не тільки рахуватися з бажанням

боярства, але й поступатися перед ним. Це виявилося, зокрема, в його родинній

трагедії. Одружений батьком з Ольгою, дочкою Юрія Довгорукого, Ярослав

покинув її і взяв собі, як нешлюбну жінку, Настасю із знатного боярського роду

Чагрових. Це викликало незадоволення групи бояр, які, не добившися від нього

розлуки з Настасею, оголосили її чарівницею й спалили в 1170 році. Він не міг

врятувати її. Ярославів заповіт — передати синові її Олегові Галич, був після його

смерти порушений. Галичиною заволодів син від правної дружини, Володимир П.

ВОЛОДИМИР II (1187—1199). Відносини галицького боярства з Володимиром II,

нездатним правителем, негайно зіпсувалися. Він відмовився виконати вимоги бояр

покинути свою нешлюбну жінку, «попадю», і втік до короля Угорського Бели III по

допомогу. Року 1188 Бела, з'явившись до Галича, проголосив себе, за згодою

частини бояр, королем Галичини і призначив свого сина Андрія намісником, а

Володимира II ув'язнив. Це була перша чужинецька окупація Галичини, яка стала

прецедентом на багато років.

Дуже показовою була реакція на це в Україні: митрополит Київський Матвій у

палкій промові закликав князів виступити на визволення Галича «від

чужоплемінників». Самі бояри галицькі почали звертатися до різних князів по

допомогу — Романа, Рюрика, Святослава. Нарешті запросили Ростислава

Берладника, але коли він прийшов з невеликим військом, галичани його не

підтримали. В бою з уграми він був тяжко поранений, і угри його отруїли.

Тим часом Володимир II втік із в'язниці до Фрідріха 1, як свого сюзерена, і той

доручив іншому своєму васалові, Казімірові II Краківському, допомогти повернути

Галич. Угри уступили без боротьби, і Володимир II правив там до смерти — 1199

року. З ним припинилася династія Ростиславичів, яка князювала понад сто років

(від 1084 року).

За це століття Галичина стала сильною державою з багатими торговельними

містами. Найстаршим, відомим з літопису, був Перемишль, далі йшли Звенигород,

Теребовля, Галич, що став пишною столицею Володимирка, Ярослава Осмомисла,

прикрашеною розкішними будівлями, храмами і палацами.

ЧЕРНІГІВСЬКА ЗЕМЛЯ

Чернігівське князівство відокремилося від Київської держави в XI ст. Його велика

територія, заселена сіверянами, простягалася понад лівим берегом Дніпра,

захоплюючи басейни Десни з Сеймом та Сули. Дніпро не становив увесь час

границі; смуга навпроти Києва належала Київському князівству і, можливо, була

заселена полянами; чернігівські володіння захоплювали частину правобережжя

Дніпра.

До Чернігівського князівства тяжіли радимичі, що жили в басейні Сожу, та в'ятичі,

що жили над Окою. Залежність в'ятичів від Київської держави була дуже слаба; ще

в XII ст. мали вони якихось власних князьків. Володимир Мономах у 1080-их роках

ходив проти в'ятицького князя Ходоти та його сина. Ще наприкінці XI ст. ..в'ятичів

вважали за поган. Значних міст там не було, і жили вони своїм окремим життям,

відгороджені від інших слов'ян лісами. До Чернігівського князівства прилучено

Муромо-Рязанську волость та Тьмуторокань, зв'язок з якою урвався в XI ст., коли

степи опанували половці.

Сіверщина розташована була понад найбільшими торговельними шляхами —

Дніпром і Десною, які вели на захід, на схід, на південь та на північ. Сила

знайдених золотих диргемів свідчить про інтенсивність її торговельних зносин з

арабами в УІІ-УШ ст. Дорогоцінні знахідки в Чорній Могилі свідчать про високу

культуру Х ст. Великі міста — Чернігів, Переяслав, Любеч — згадується в договорі

Олега.

Перші історичні відомості про Сіверщину стосуються УІІ-УШ ст., коли платила

вона данину хозарам. Олег звільнив її від шдлегло-сти хозарам, але підкорив собі.

Можливо, ця залежність глибша — сягає ЇХ ст. За Мстислава Сіверщина

відокремлюється, і після того Чернігівське князівство входить у склад Київської

держави, а за поділом Ярослава стає землею Святослава і залишається в його роді.

Чернігівці рішуче боролися проти замахів Всеволода та його нащадків,

Мономаховичів, заволодіти ними, і твердо боронили князів з роду Святославичів.

Чернігівські князі прагнули до великого князівства, і це втягнуло їх у тяжкі війни з

Мономаховичами. Боротьба ускладнювалася ворожим ставленням киян до

Святославичів та Ольговичів, як здебільшого літопис називав чернігівських князів

— по імені сина Святослава, Олега, талановитого князя. Не любили їх кияни за

постійні союзи з половцями. Хоч деяким з князів пощастило захопити Київ

(Всеволодові Ольговичу, Ізяславові Давидо-вичу — аж трьома наворотами;

Святославові III Всеволодовичу та Всеволодові III Святославичу — обом —

кількома наворотами), — це не мало реального значення, а лише задовольняло їх

амбіції. Прагнули вони також заволодіти Галицьким столом, і також без успіху; не

вдалася боротьба за першенство з ростово-суздальськими князями. Таким чином,

уся зовнішня політика чернігівських князів протягом трьох століть коштувала їм

багато зусиль, але не дала нічого, За ухвалою Любецького з'їзду Чернігівщину

закріплено за Свя-тославичами. Рід Святославичів був дуже численний і князівство

постійно ділилося, щоб кожен князь мав свою пайку. Головні міста — Чернігів та

Новгород-Сіверський — переходили по лінії «ліствичного восхожденія»: коли

старший князь Чершгівський здобував Київ — до Чернігова переходив князь

Новгороя-Сівервький; переходи відбувалися по лінії брата після брата, спочатяу

веред старшої лінії, а потім — молодшої.

Не зважаючи на часті союзи з половцями, чернігівські князі брали також участь в

боротьбі з ними (похід молодших князів під проводом Ігоря Новгород-Сіверського,

оспіваний у «Слові о полку Ігоревім). В літопису залишились уривки героїчних

пісень про князів чернігівських.

Чернігівцем був Данило-паломник, що згадував чернігівських князів;

чернігівського походження був автор «Слова на перенесення мощів Бориса та

Гліба»; з визначних пам'яток матеріяльної культури в Чернігові був Спаський

собор, часів Мстислава, старший за Київську Софію, і кілька пишних церков ХІ-ХП

ст.: Успенська церква Єлецького манастиря, П'ятницька на торгу, цивільні будови.

Чернігів не був єдиним видатним містом Чернігівського князівства. Поруч з ним у

договорі Олега 907 р. згадується Любеч, відомий з ЇХ ст. З цього міста походив

Антоній Печорський, один із найвидатніших культурних діячів того часу. У другій

половині XII ст. Любеч занепадає. Значним містом був Новгород-Сіверський, який

згадується в середині XII ст. Тут звичайно сидів князь, що був першим кандидатом

на Чернігівське князівство. Були й інші міста: Курськ, Брянськ, Трубчевськ, Вщиж.

Усі вони були деякий час осередками князівств і грали ролю в економічному житті

країни. Щодо цього цікавий Вщиж над Десною; на території його знайдено цінні

мистецькі вироби з бронзи ХІІ-ХШ ст., серед них — свічник походження з Ліможу,

у Франції, прикрашений чудовими емалями.

МУРОМСЬКА ЗЕМЛЯ

Муромська земля залюднена була фінським племенем муромою. Від цих

автохтонів залишилися могильники з типовими фінськими дармовісами,

спіральними зап'ястями, наручниками тощо. З далеких часів з'являються тут

укріплені міста Муром та Рязань над Окою, Пронськ над Пронею. Першим містом

згадується Муром, що, треба гадати, виріс як пункт торгівлі з волзькими

болгарами. Він існував уже в ЇХ ст.

Слов'янську колонізацію Муромо-Рязанської землі переводили Йичі. На початку XI

ст. Володимир призначив князем Муромським Бориса, а пізніше — Гліба.

«Сказання про Муром» подає відомості, що Гліб протягом двох років не міг

заволодіти тим містом і оселився за 12 верстов від нього. Не легше йшла

християнська проповідь. Сказання про князя Костянтина відносить християнізацию

краю до пізніх часів. Д. Іловайський припускав, що христи-„Яйство прийняте було

тут лише на початку XII ст.

За заповітом Ярослава, Муромську землю дано, як додаток до Чернігівської,

Святославові, а після його смерти, коли сини поділили спадщину, дісталася вона

молодшому синові Ярославові, що його вперше згадується 1102 року. Головним

осередком Муромської землі стала Рязань. Спроба Ярослава заволодіти

Черніговом, після смерти брата Давида в 1123 році, була невдала: його вигнав

племінник Всеволод Ольгович у 1127 році. Після того Муромо-Рязанська земля

остаточно відокремилася в роді Ярослава.

НОВГОРОДСЬКА ЗЕМЛЯ

Новгород з пригородом Псковом та величезною Новгородською землею

відокремився від Київської держави в 1130-их роках. До того часу, за Ігоря, був він

зв'язаний з Київським князівством під управлінням старших синів Великого князя.

Зокрема новгородці дорожили князями Мономаховичами і ображалися, якщо князь

переходив від них до іншого князівства.

Характеристична заява представників Новгорода кол. Новгородському князеві

Святополкові II, який перейшов до Києва на Великокнязівський престол. Він хотів,

замість Мстислава Мономахови-ча, в 1102 році посадити в Новгороді свого сина

Ярослава (за традицією — старшого сина Великого князя). Новгородці відповіли:

«Ми не хочемо ані Святополка, ані його сина; коли мас він дві голови, нехай іде;

ми Мстислава.., вигодували собі на князя, а ти нас покинув». Загроза була

настільки серйозна, що Мстислав після того князював у Новгороді ще 15 років. З

сином Мстислава, Всеволодом, теж улюбленцем новгородців, повторилося те саме:

коли Яро-полк перевів Всеволода до Переяслава, щоб зробити своїм спадкоємцем, і

закріпитися йому там не вдалося, новгородці не прийняли його (1132 р.)

У 1130-их роках загострилася в Новгороді боротьба за «вольності». Користаючись

з міжусобиці та занепаду великокнязівської влади, новгородці починають

«показувати путь» князям та обирати інших. З обраними князями віче укладало

«ряд», в якому їх права дуже обмежувано. Фактично князь залишався тільки

воєначальником. Поруч з ним зміцніла особа посадника. З призначуваного князем

урядовця посадник став виборною особою, яка мала значення не менше, ніж князь.

Новгородське князівство перетворилось на республіку з розвиненим

«народоправством». Сила Новгорода полягала переважне в торгівлі з Західньою

Европою, і в XII ст. він мав торговельні компанії (Іванківська), заможне, впливове

купецтво, патрияціят, гільдії тощо.

Новгород лежав на торговельному шляху «з варяг в греки», там, де він найближче

підходив до горішньої Волги; таким чином в Новгороді сходилися два важливі

шляхи: Дніпром та Волгою. Волхов сполучав його з Ладозьким озером та

Балтицьким морем, інші річки зв'язували з північчю: Білоозером, Онегою, Білим

морем. В Новгороді були розвинені ремесла: ганчарське, зброярське, ювелірне.

Билини зберегли пам'ять про багатих купців Садка, Василя Буслаєва й ін. Це було

висококультурне місто, в якому писалося кілька літописів.

З інших міст Новгородської землі найстаршим була Ладога, недалеко місця, де

Волхов впадає в Ладозьке озеро. Від Ладоги йшов шлях до Білоозера, району

надзвичайно багатого на дорогі хутра. Очевидно, Лагода була першим пунктом у

скандінавській торгівлі. Тут знайдено арабські монети УНІ-ІХ ст., що свідчить про

торгівлю зі сходом. Багатство Лагоди ілюструють муровані споруди: церкви, замок

1116 року та ін.

Друге місто — Торжок, раніше Новий Торг, лежало на схрещенні шляхів із

Новгорода та Суздальщини. Стара Руса була значним поселенням; головне

значення її полягало в тому, що біля неї були соляні варниці.

Найбільше значення серед міст Новгородської землі мав Псков, одне з найстаріших

міст. Це був значний торговельний осередок, на що вказують муровані споруди, не

гірші від новгородських. Тут також було віче, були спроби здобути незалежність

від Новгорода, але досяглося її лише в XIV ст. В добу ХІ-ХШ ст. Псков залишався

пригородом Новгорода.

СМОЛЕНСЬКА ЗЕМЛЯ

Кривичська — Смоленська земля відокремлюється від Київської держави в XII

столітті. Смоленськ був одним із найстаріших міст, яке згадує літопис під 882

роком. Величезний Гніздовський могильник біля цього міста — понад 3 800 могил

— свідчить про його політичне та економічне значення в ІХ-Х ст.

Після тимчасового занепаду в XI ст., спричиненого обниженням торгівлі шляхом

«із варяг в греки», з кінця того століття Смоленськ знов розцвітає і включається в

торговельний рух із Західньою Европою через Балтицьке море. Смольняни

прагнули здобути власну династію і кликали до себе Всеслава Полоцького, а

наприкінці XI ст. — Давида Чернігівського. В XII ст., за Ростислава Мономахо-

вича та його сина Мстислава, значення Смоленська ще більше зростає.

У Смоленській землі велике значення мало віче, і населення — «люди» — брали

активну участь в політичному житті. П. Голубовський писав, що «віче мало в

Смоленській землі законодавчу владу». З Смоленськом зв'язані видатні акти:

уставна грамота Смоленській єпископії р. 1151, договори з німцями 1229 року.

ТУРОВО-ПИНСЬКА ЗЕМЛЯ

У 1150-их роках відокремилася від Київської держави земля дреговичів — Турово-

Пинська. Це була тиха країна, яку захищали від нападів ліси та багна. Ловецтво і

бортництво давали людності прибутки не гірші, ніж рільництво, її столиця Туров,

де знаходилась єпископська катедра, була також значним політичним осередком, і

цим пояснюється призначення до цього міста старшого Володими-рового сина —

Святополка.

В XII ст. Турово-Пинське князівство було тісно пов'язане з Київським, однак, воно

старалося звільнитися від залежности і створити власну династію. Розподіл землі

між синів викликав ослаблення і без того не міцного князівства.

Турово-Пинська земля витримувала боротьбу з литовцями, але не в силах була

боронити свою незалежність проти могутніх галицько-волинських князів.

З творів єпископа Туровського, Кирила (XII ст.), можна уявити, як високо стояла

тоді культура Турова. Значення і багатство цього міста пояснюється положенням

його на давньому торговельному шляху з Києва до Балтицького моря; на ньому

лежали Городнота Слуцьк. З інших міст можна згадати Пинськ, Случевськ,

Клечеськ, Копиль, Степань, Дубровицю.

ПЕРЕЯСЛАВСЬКА ЗЕМЛЯ

Переяславське князівство відділив від Чернігівського Ярослав, який хотів мати

«під рукою» трете сильне князівство. Довгий час Переяславське князівство

служило як переходовий ступінь до Київського стола. Це, звичайно, не

задовольняло переяславців, які прагнули незалежного становища. М. Грушевський

підкреслював, що були якісь причини, які пояснювали їх небажання знов

об'єднатися з Чернігівщиною.

Не бажали переяславці мати князів з династії Київської: для них зручніше було

мати князів з далекого Ростово-Сувдальського князівства. Зокрема прихильні

переяславці були до Юрія Довгорукого та його нащадків. Вони використали

боротьбу Мономаховичів з Ольговичами й відокремилися від Київського

князівства під князюванням Гліба, сина Юрія Довгорукого та Глібового сина

Володимира, який уславився відважною боротьбою з половцями, що мала для

Переяславщини кардинальне значення. Смерть Володимира в 1187 році відзначив

літопис теплими словами, вперше вживши назви Україна: «за ним Україна много

постона». Свої претенсії завжди виступати із своїм полком першим у походах

проти половців пояснював він тим, що «князі русции дали бяхуть напреді їздити в

Руской землі».

Внаслідок постійної боротьби з половцями вдалося Україні відбити частини

втраченої в Х ст. території, і наприкінці XII ст. українська колонізація знов

просунулася до Ворскли. Серед колоністів були полонені, було багато торків,

печенігів

Деякий час Переяслав був одним із найвидатніших міст України. У договорах з

греками 907 та 944 року його згадується в числі трьох міст: Київ, Чернігів,

Переяслав. За Всеволода та єпископа Єфрема в Переяславі споруджено кілька

церков, мури з церквою над брамою, громадські лазні за зразком царгородських та

інші будівлі. В Никонівському літопису е цікаві матеріяли про діяльність

Єфрема в Переяславі: «й врачеве, й болници всім приходяшим безківмездно

врачевание,тако же й в Милитині в своем граді у строй, й по иньім своим градом

митрополитским, иже суть й со уездн, й с волостьми, й с сельі». Можна вважати,

що якась частина правди була в цьому оповіданні, яке свідчить про культурну

діяльність митрополита Єфрема і загальний характер тогочасного Переяслава.

Цікаво, що літопис згадує два замки в Переяславі: княжий та єпископський і дві

брами — княжу та єпископську.

У Переяславському князівстві життя було неспокійне, і напади половців не

сприяли творенню великого числа міст, а ті, що були, пали переважно оборонний

характер.

ВОЛИНСЬКА ЗЕМЛЯ

Волинь мала окремий характер і державність її старша, ніж Київська, — з неї

почалося об'єднання племен. До Київської держави приєднав її Володимир

походами 981 та 993 років. Це була велика, багата країна, розташована на

торговельних шляхах до Західньої Европи. По смерті Ярослава перебувала Волинь

деякий час у володінні Ізяслава 1 та його нащадків, але від 1120-их років перейшла

до Мономаховичів. Під час боротьби Ізяслава 11 за Київ Волинь була його

військовою та економічною базою і залишалася в руках його синів та внуків.

Волинь прагнула мати свого династію і задовольшяіася Мономаховичами. На

Волині князь Мстислав II, у згоді з братом, встановив порядок переходу обох

князівств — Володимирського та Луцького — по простій лінії, від батька до сива.

. Волинська земля поділилася на дрібні князівства. Взагалі характеристичне, що її

князі довгий час не обмежувалися інтересами Волині, а більше прагнули

Київського стола.

Велике значення для розвитку Волині мало її географічне положення, завдяки

якому вона мало терпіла від половців. Проте, боротьба йшла з литовцями. Дуже

жваві зносини мала Волинь з Польщею, і внаслідок посвоячення польських та

волинських князів поляки постійно брали участь в житті Волині.

Волинська земля мала багато міст, деякі з них, як Волинь над Бугом, були старими

племінними осередками. За 20 кілометрів від нього, наприкінці Х або на початку

XI ст.; Володимир Великий заснував нове місто — Володимир, яке стало на довгий

час осередком цієї землі. Це місто було дуже велике, добре захищене валами з

дерев'яними укріпленнями із стрільницями — «скважинами», з баштами-вежами. В

місті була єпископська катедра, було багато пишних храмів, від яких залишився

величезний, оздоблений дорогими іконами, Успенський собор, більший, ніж

київська св. Софія, що його збудував у середині XII ст. Мстислав Ізяславич, коли

Волинь стала головною базою Мстиславичів. Під цим собором йоховано кілька

князів та єпископів. У місті були муровані світські будинки, і воно справляло

велике враження на чужинців. Угорський король у 1231 році казав, що «такого

міста не бачив і в німецьких країнах».

Володимир був значним осередком торгівлі з Німеччиною, балканськими країнами,

гримом. Знахідки ювелірних виробів свідчать за те, що він був і ремісничим

осередком. Тут знайдено між іншим цегли з «тризубом».

Великим містом був Луцьк (або Лучеськ). У XI ст. він був добре укріплений, в XII

ст. був столицею князів Луцьких; рештки церков та мурованих будинків свідчать,

що це був значний осередок.

Згадуються в літописах з XI ст. і інші міста — Бужськ, Дорогобуж, Белз, Берестя.

Всі вони були значними стратегічними та економічними осередками. Червень над

р. Гучвою, допливом Буга, одне з найстаріших міст: літопис відзначає боротьбу

Володимира за «червенські городи» під 987 р. Червень грав ролю в дальшій історії

боротьби України з Польщею.

На Волині досягла великого розвитку дружинно-боярська верства. Бояри мали тут

великі земельні володіння, а разом з тим і вплив на політику. Поруч з боярством

здобула видатне становище міська людність. Уже в 1097 році віче в Володимирі

примусило князя Давида видати Ростиславичам трьох бояр, які спричинилися до

осліплення Василька.

РОМАН (1173—1205). На чолі Волинського князівства один по одному стояли

видатні князі Мстиславичі: Ізяслав II, Мстислав II та син Мстислава — Роман, що

був деякий час князем Новгорода, де користався великою пошаною. Повернувшись

на Волинь, він повів нову політику, спираючись не лише на боярство, а також і на

міську людність. Він »- заволодів Києвом, але, на відміну від батька та діда, туди

не перейшов, а залишився на Волині. Його більше вабила Галичина. ї Року 1188

Романа закликала людність Галича, але через рік він примушений був покинути те

місто, бо там, за допомогою цісаря Фрідріха 1, утвердився князь Володимир II. З

того часу Роман не .припиняв стосунків з людністю Галича, забезпечивши собі

допомогу Польщі та Угорщини. Року 1199, після смерти Володимира П,

останнього князя з династії Ростиславичів, Роман здобув Галичину, об'єднавши

Галицьке та Володимиро-Волинське князівства.

Внаслідок цього єднання на заході України з'явилася сильна політична організація.

Нова держава мала багату економічну основу: торговельні шляхи на Захід, на

Балтицьке море, почасти — на Чорне море.

Роман вів боротьбу з сусідами — литовськими племенами і поширив межі держави

коштом литовців.

РОСТОВО-СУЗДАЛЬСЬКА ЗЕМЛЯ

Ростово-Суздальська земля була територією фінських племен: муроми, мері і весі.

У давніх пам'ятках цю територію між Окою і Волгою зветься «Залеською» землею.

Причиною цієї назви були непроглядні ліси, які відокремлювали Залеську землю

від півдня. Ще в XII ст. Володимир Мономах з трудом пробирався крізь ці ліси.

Поволі просувалася слов'янська колонізація, переважно новгородських адовенів та

кривичів в землі фінів. Про немирний характер цієї колонізації свідчать

укріплення-городища, які доводилося брати силою, але врешті «слов'яни

поглинули мерянську людність», — пише А. Насонов.

Християнська культура ширилася ще повільніше, ніж колонізація. Тоді, як на

Україні вже давно затвердилося християнство, в Ростово-Суздальщині ще панували

поганські вірування. В XI ст. у Ростові, на Чудському місці, ще стояв кам'яний

бовван Велеса, якому поклонялися місцеві мешканці. Року 1024 літопис оповідає,

Що в Ростові з'явився волхв з проповіддю проти християнства.

У Залеській землі з довгих часів були міста — Ростов, Суздаль. Володимир

призначив до Ростова Ярослава, а перевівши його до Новгорода — посадив на

місце Ярослава з Мурома Бориса. Можливо, перші князі обмежувалися в

Ростовському князівстві збором данини. Лише в 1151 році перестало воно платити

данину. Літописець пише, що Борис, князь Ростовський, увесь час перебував у

Києві, при Володимирові. Не жили в Ростові й Ярославові сини.

Дуже важливу характеристику Ростово-Суздальщині дав московський історик В.

Ключевський: «це була країна, яка лежала поза старою, корінною Руссю і в XI ст.

була скорше чужорідною, ніж руською країною... тут мешкали — мурома, меря і

весь.»

Така була Ростово-Суздальська земля в XII ст., коли Володимир Мономах поставив

там князем ще в дитячих роках (як бувало часто за тих часів) Юрія Довгорукого,

який походив не від першого шлюбу Володимира з принцесою ґітою, а від другого

— з куманкою. Юрій був першим відомим нам князем, який фактично перебував в

Ростово-Суздальському князівстві. Але й за його і після нього для місцевої

людности урядовці князя, яких він приводив з України, залишалися ворожим

елементом. Можливо так само ставилася людність і до князя. «Суздальці

повставали проти своїх князів за роздачу урядів руським»; чужими були вони й в

Києві, де, після смерти Юрія Довгорукого, кияни почали нищити суздальських

бояр.

Юрій Довгорукий намагався заволодіти великокнязівським столом, хоч прав на це

не мав, бо був сьомим сином Володимира Мономаха, при живих ще старших

братах, а за ухвалою Любецького з'їзду права мав Іаяслав II, син старшого сина

Володимира Мономаха — Мстислава 1. Однак, він не відривався від Суздальщини

й багато зробив для її піднесення.

Цікаві відомості дав В. Татіщев на підставі літописів, які загинули: «Юрій, —

писав він — зачал строить в обпасти своей... многие града, теми же имени, как в

Руси суть, хотя тем утолить печаль свою, что лишился великого княжения

Русского, й начал те града населять в которне приходя множество болгар, мордвьі,

венгров, кроме русских селились».

Ці слова пояснюють появу міст — Переяслава, Прилук, Вишгорода, Галича,

Звенигорода, Стародуба тощо; вони з'явилися не внаслідок самовільного перекоду

людности тих міст, а волею князя.

Життя в Ростово-Суздальщині було спокійніше, ніж на Русі. Половів не руйнували

Її, не терпіла вона так сильно від князівських міжусобиць, хоч іноді втягувалася в

них; було тут менше дрторичних традицій, не було ані впливового віча, ані старого

боярства. Природа була бідніша, сільське господарство вимагало вперше праці.

Організатором життя був князь, і влада його була необмежена. В походах проти

половців суздальці не брали участи.

ТОрій Довгорукий, не розриваючи з ідеєю великокнязівства і іфагнучй заволодіти

Києвом, «торкнутися золотокованого престола» Київського, врешті добився цього.

АНДРЕЙ (1157—1174). Андрей, син Юрія Довгорукого, мав інші симпатії й інші

політичні погляди. «Він виріс на Поводжу, і Русь-Україна з її довгою історією,

виробленими формами життя була для нього чужа і несимпатична», — писав М.

Грушевський. Коли Юрій посадив Андрея Вишгороді, звичайному місті для

спадкоємців київських князів, Андрей у 1155 році втік звідти до Суздальщини,

забравши з собою (йіавну ікону Божої Матери, привезену з Візантії. Вона стала

відомою під назвою Володимирської, а пізніше була перенесена до Москви.»

Андрей пояснював своє прагнення до Суздальщини тим, що в Україні точиться

віковічна боротьба князів, а в Суздалі — тихо. Цю «тишу» він забезпечив тим, що

повиганяв своїх родичів, а також впливових бояр свого батька і став

«самовладцем». Але все ж Суздаль здавався йому не досить покірним, і він зробив

столицею молоде місто — Володимир над Клязьмою, де зовсім не було історичних

традицій, віча, земської аристократії.

Андрей, намагаючись зрівняти красою Володимир з Києвом, будував у ньому

пишні храми та інші споруди. Пізніше переніс він свою резидені^ю до ще тихішого

міста — Боголюбова під Володимиром, де творив міцну, автократичну владу. Він

намагався заснувати у Володимирі окрему митрополію, щоб унезалежнити своє

князівство від Києва і в церковному відношенні, але проти його намагань стали і

патріярх Царгородський, і митрополит Київський, і князі. Це мало фатальне

значення: якби в XII ст. була встановлена окрема Володимиро-Суздальська

митрополія, дальша історія Української Церкви пішла б іншим шляхом. Після того,

як Андрееве військо 8 березня 1169 року здобуло

й зруйнувало Київ, Андрей міг засісти там на престолі, але Київ уже не

приваблював його, і він посадив своїм намісником брата Гліба, а сам залишився у

Володимирі.

Розгром Києва в 1169 році поклав межу в історії України, став початком появи

нового міцного осередку — Володимира Суздальського, «великоросійського», який

вступив у змагання за першенство з Україною.

Не переходячи до Києва, Андрей старався підкорити своїй владі Україну, але

зустрів відсіч збоку українських князів, які перед лицем нового ворога гостро

відчули свою окремішність від суздальців. Один з українських князів, Мстислав II

Ізяславич, відповів на намагання Дндрея ставити князів: «ти з такими словами до

нас прислав, наче не до князя, а до підручного і простого чоловіка, то роби, що собі

знаєш, і хай буде воля Божа». Тут поставлено питання автономности,

рівноправности князів, яку хотів зламати суздальський «самовластець» і в Україні,

і у себе на Суздальщині.

Вище вже оповідалося про спільний спротив українських князів величезним силам

Андрея в 1173 р„ коли він збирав війська, щоб їх приборкати, але в 1174 році

Андрея забили його ж таки двірські улюбленці, «милостниці», як називає їх

літопис, які не в стані були терпіти княжої самовладности та жорстокости. Смерть

Андрея не змінила становища.

ВСЕВОЛОД — «ВЕЛИКЕ ГНІЗДО» (1177—). Всеволод, брат Андрея, не вів війни

з українськими князями, але так само, як Андрей, вважав себе в праві порядкувати

українськими землями. Трагедія народу була в тому, що деякі князі, в боротьбі між

собою, зверталися до Всеволода з проханням дати те , або інше князівство.

Наприклад, у 1179 році до нього звертаються переяславці (найбільше нетривке

князівство) з проханням призначити їм князя, і він призначив свого сина, Ярослава.

Всеволод був дуже спритний і талановитий дипломат. Складними інтригами він

тримав князів у покорі й нацьковував їх одного проти одного. Навіть далеке

Галицьке князівство не раз примушене було рахуватися з волею Всеволода.

З XII ст. вже визначається характер Ростово-Суздальсько-Володимирського

князівства. Б. ґреков писав, що в діяльності Андрея Боголюбського вже можна

завважити риси, що споріднюють його з майбутніми політичними діячами Москви,

яким вдалося зробити те, що було понад силу Андрееві. Москва досягла своїх

успіхів на новій базі, яка ще не визріла в XII столітті.

«Вчинок Андрея Боголюбського, — писав славетний історик Росії XIX ст. С.

Соловйов, — був подією надзвичайної ваги, подією, що дала новий напрям усій

історії, від якої простелився новий шлях, що з нього розпочався новий порядок на

Русі». Таким чинок на території, віддаленій від центру Української держави, на базі

не то не-українського, а навіть не-слов'янського народу, в ХП ст. закладено

підвалини державної організації, яка поволі почала перебирати керівну ролю в

історії України, її спадщину і навіть ім'я Руси, хоч жадних прав не мала ні на ту

спадщину, ні ва ім'я Русь. Доказом цього служить термінологія ХІ-ХІІ століть, яка

поняття «Русь» прикладала тільки до України-Руси.

ПРИЧИНИ ЗАНЕПАДУ КИЇВСЬКОЇ РУСИ-УКРАЇНИ

Київська держава, подібно до інших ранньо-середньовічних держав, існувала

недовгий час. Протягом двох століть (за життя Володимира до 1015 року)

відокремилося Полоцьке князівство; в середині XII ст. відійшли під проводом своїх

династій останні землі, що входили як складові частини України-Руси. З величезної

держави Володимира та Ярослава залишилася тільки Київщина з ії пригородами.

Деякий час існував титул Великого князя, але він щораз більше перетворювався на

номінальний; фактичної влади Великий князь не мав. Дуже показове щодо цього

«співіснування» двох великих князів: Святослава III, власне князя Києва, і Рюрика,

князя над пригородами. Ч^с від часу з'являлися видатні особистості, які намагалися

піднести авторитет Великого князя, як то робили Ізяслав II, Ростислав 1, але

авторитет їх спирався на особистих відносинах з князями, на пошані до них.

Ні екзекутиви, ні реальної сили Великий князь не мав; не мав війська, не мав

можливости примусити князів виконувати свою волю, як це міг робити Володимир

Мономах і навіть Мстислав І, що позбавляли непокірних -князів князівства і навіть

засилали їх до Візантії.

Причин занепаду Київської Руси було багато. Перша з них — надто великі розміри

держави: вона була найбільшою в Евроігі і до складу ії входили не лише українці,

але й цілий конґльомерат народів, об'єднаних владою спільної династії та Церкви.

Осередком влади був Київ. Колосальні простори мало залюднених земель

утруднювали і так слабу комунікацію. Поки на чолі держави стояв могутній князь,

як Володимир чи Ярослав, які тримали в покорі своїх синів, державне правління

було більш-менш добре зорганізоване. Але якщо князі корилися батьковій волі, —

хоч і тут ми бачили вияви непослуху збоку синів Володимира — то волі старшого

брата, дядька, а іноді й племінника вони спротивлялися.

Міцність династії захитувала численність нащадків Ярослава та брак певних

законів престолонасліддя —чи то по лінії брата за братом, чи по простій — від

батька до сива, — кожна зміна Великого князя викликала непорозуміння, боротьбу

ічретсяденгів; тоді, за виразом С. Томашівського, «ніж був доповненням і

коректором недостатнього права. Володимир уживав його проти Ярополка,

Святополк та Ярослав — один проти одного; в ХП ст. точиться збройна боротьба за

Київ Мономаховичів з братаничами Мстисла-вичами, а далі — Мономаховичів із

Святославичами.

«Звідки тобі наша отчизна? Ти не маєш нічого до сеї сторони Дніпра», діставши

Київ, — казав Ярослав Ізяславич, правнук Володимира Мономаха, Святославові

Всеволодовичеві Чернігівському, на тій підставі, що Київ був його отчиною по

Володимирові Мономахові. Але той відповідав: «Я не угрин, не лях, ми одного діда

внуки, скільки тобі до нього, стільки й мені», себто — спадщина повинна належати

однаково всіад нащадкам Ярослава.

І дійсно, якщо не на підставі права, то, широко використовуючи його «коректора»

— збройну силу, Київ не раз захоплюють Свя-тославичі, хоч їх не любили кияни.

Властивістю лінії Святославичів була солідарність у зовнішніх стосунках, яка

робила їх значною силою. Сила Великого князя зменшується. Володимир Мономах

міг навазйГи каявеві «приходити, коли його покличуть», Мстислав 1 міг відібрати

Мінськ у непокірного князя, хоч Полоцьке князівство було поза домом

Ярославичів, на наказ Ростислава 1 «совокупилося» 12 князів і пішли 1168 року

проти половців — але все це були лише вийнятий. Великі князі мали силу,

завдячуючи своїм особистим прикметам, своєму авторитетові, пошані до них

інших князів. В цілому ж авторитет великих князів занепадав, вони не мали ні

прибутків, ані війська, а залежали від згоди інших князів дати в потребі своє

військо.

Дуже показовою була спроба в кінці XI ст. встановити коле-гіяльність рішень,

скріплених хресним цілуванням на з'їздах князів, снемах. Але вже перший,

Любецький з'їзд 1в97 року не дав позитивних наслідків. У середині XII ст. снеми

припинились, не ставши постійною інституцією федеративної держави. Одночасно

з послабленням влади князя знов забирали голос віча, орган переважно боярства та

міського купецтва, патриціяту. Бували випадки, коли віче скликав князь, бувало —

збиралося воно само. Віче втручалось у всі справи, ламало спадкові права князя,

обирало любих йому осіб, відчиняло їм міські брами і «показувало путь» нелюбим.

Перша зафіксована в історії революція в Києві вибухнула 1068 року, коли віче

обрало на Великого князя Всеслава, князя Полоцького, що не мав жадного права на

київський стіл. Після того бачимо рішень віча — в закликанні Володимира

Мономаха, в трагічній історії Ігоря 1146 р., в боротьбі Ізяслава з Юрієм, в

закликанні Ярополка, Вячеслава, Мономаховичів, смоленських і чернігівських

князів. З князями віче укладало «ряд», закріплюючи його хресним цілуванням. Віче

вирішувало питання війни. Але воно ввесь час залишалося явищем випадковим, не

набуло характеру державної Інституції і не стало зародком парляменту, як було в

той час в Англії («Велика хартія вольностей» р. 1215) або в Угорщині («Золота

булла» 1222 р.). Не досягли українські віча навіть рівня розвитку віча в Новгороді.

Третьою ґрунтовною причиною занепаду Київської держави було роздріблення ц.

Почалося воно виділенням Полоцького князівства в рід Ізяслава, поділом держави

Володимира між Ярославом та Мстиславом. За цим пішов розподіл держави

Ярослава між синами. Після всього того ввесь час спостерігалось два процеси:

намагання Великого князя київського об'єднати всі землі під своєю владою і

прагнення окремих земель відділитися і створити власні держави, своїми

династіями. Цю тенденцію скріпив Любецький з'їзд, внаслідок чого велике

князівство ділиться на численні маленькі, бідні князівства, нездатні до державного

життя. Отже, перемагав династичний інтерес, переконання, що кожен нащадок має

право на спадщину.

Послаблення Київської держави, природно, викликало її зубожіння: припинилися

данини, що їх одержувала вона з різних частин, військо, яке держава могла

виставити, залежало вже від тих князівств, на які вона розпалася. А це військо

потрібне було й для підтримки авторитету Великого князя, і для захисту границь.

Водночас із послабленням держави загострювалися міжусобні війни князів за

великокнязівський стіл і між окремими князівствами — за Київ та інші міста.

«Слово о полку Ігоревім» в мистецькій формі передає трагедію України, яку

роздирали князівські «котори», вкорочуючи життя «Дажбожих унуків». Трагедією

міжусобиць було ще й те, що князі часто закликали собі на допомогу половців.

Половецькі напади стали постійним явищем. З послабленням князівств не було

можливости організувати таких походів, як їх організував Володимир Мономах, що

загнав половців за «залізні ворота», — на Кавказ, як Мстислав 1. Тож здебільшого

такі походи мали лише оборонний характер. Південна частина Київщини, зокрема

Переяславщини була стустошена.

За 50 років — з 1061 року — нараховується коло 50 великих половецьких нападів,

що обернули Посулля на пустелю і спричинили перенесення лінії заселення на

північ. Половецькі кочовиська перетяли степи, якими проходили торговельні

шляхи до Чорного моря, і відрізали Тьмутороканську Русь та ряд українських міст.

В середині XII ст. кочовиська половців стояли на Орелі, на Самарі.

У XII ст. значення сторожного посту на київському пограниччі набуває Канів. Коли

торговельні каравани «гречників» або «залозників» ішли степами, князі з військом

уже стояли напоготові під Каневом. Року 1166 Великий князь Ростислав

зорганізував похід до того міста з участю 12 князів. Виходили князі з охороною

навіть до Олепі'я. Року 1168 князь Мстислав знову з 12 князями ходив ще далі —

до Орелі та Снопороду. Увага князів до охорони караванів свідчить про те, яке

велике місце належало торгівлі в житті України.

Але зовнішня торгівля України-Руси занепадала нелише внаслідок захоплення

степів кочовиками. ПриЧІши були глибші. На це впливали події світового

значення: змінився шлях з Візантії та Малої Азії до Европи. Першою причиною

цього був договір цісаря Візантійського Олексія Комнена з Венецією року 1082,

яким цісар, за допомогу в війні з Сіцілією, дав дозвіл Венеції торгувати без мита і

мати свої порти на території Візантійської імперії, внаслідок чого Венеція стала

світовою торговельною державою. Дуже пошкодили транзитній торгівлі України-

Руси також хрестові походи, які відкрили для італійських, французьких, райнських

міст морський шлях на схід, безпосередньо зв'язавши Західню Европу з Малою

Азією, Візантією.

З цього часу розцвітають італійські і німецькі міста, головно над Райном, що

засновують Райнський союз, Ганзу, який схоплює північну Европу та Балтицьке

узбережжя. З міст, які входили до складу України-Руси, втягуються в новий

торговельний вир Новгород, Псков, Полоцьк, Смоленськ. Дніпрянська Україна

залишається поза новим рухом, при чому найбільше втрачає на тому Київ, убо-

жіють його князі, боярство патриціят. Золото, що вкривало бані київських храмів,

виблискує тепер на банях храму св. Марка в Венеції, на палацах Канале ґранде.

Як сказано вище, протягом двох століть Київська держава розпалася на 15 окремих

земель, які заперечували права Києва на загальний провід, і одні краще, інші гірше

організували своє власне життя, як суверенні держави. При тому вже в ХШ ст.

виявляються прагнення до нових об'єднань, наприклад, Волинь об'єдналася з

Галичиною та Турово-Пинською землею, Ростово-Суздальпфша — з Рязанською

землею.

Процес розпаду великої держави був властивий не тільки Україні. Монархія Карла

Великого поділилася на три частини — Італію, Францію, Німеччину, а ці частини

ділилися на менші. Европейські держави вийшли з того поділу обновленими,

відродженими, але цього не сталося з Київською державою, бо якраз в часи ії

найбільшого ослаблення на неї чатував новий ворог — монгольські орди, що

дістали у нас назву татар. Ці орди довершили занепад Київської держави, на тлі

якої піднімалося Галицько-Волинське князівство, що продовжило на сто років

існування Української держави з новим політичним осередком на заході, об'єднало

всю Правобережну Україну і зберегло її історичні традиції.

Організація Галицько-Волинського князівства тим важливіша для історії України,

що вона протистала узурпації цієї традиції, цієї берперервности української

державности збоку нового Ростово-Суздальського князівства, яке заявило

претенсію на керівну ролю в Українській державі.

ТАТАРСЬКА НАВАЛА

Початок руху монгольських орд вийшов з басейну ріки Амуру. Десь коло 1000-го

року вони почали творити окремі держави, а в середині XII ст. Темуджін об'єднав

декілька, монгольських племен на північно-східньому краю Монголії і в перших

роких XIII ст. став її володарем. 1206 року курутлай — загальні збори

представників племен — проголосив його необмеженим володарем, і він прийняв

ім'я Чінгізхана.

Столицею нової могутньої держави став Каракорум. Звідти монголи підбили Китай

з Пекіном і сусідні землі. 1219 року Чінгізхан розпочав війну з Ховарезмом

(сучасний Туркестан), а звідти пішов на захід. Найкращі воєначальники Чінгіз-

хана, Джебе і Су-бугай, перейшли південне узбережжя Каспійського моря, північну

Персію, південний Кавказ, розбили грузинське військо і з'явилися в степах

північного Кавказу. Тут зустріли їх сили половців, ясів, косогів та інших

кавказьких народів. На Подонні, в 1222 році, монголи розбили половців, при чому

кількох ханів було забито, а старий Котян, тесть Мстислава Галицького, з

рештками половців відступив до Дніпра.

Котян звернувся до Мстислава Галицького та до інших українських князів,

прохаючи допомоги. У Києві відбувся з'їзд князів, на якому вирішено допомогти

половцям. В численному поході брали участь князі Київський, Чернігівський,

Волинський, Галицький, Смоленський, Половецька орда, «вигонці галицькі» з

Галицького Пониззя. По дорозі прибуло до них кілька посольств від монголів, які

просили не втручатися у війну, бо, мовляв, на Русь вони не зазіхають. Князі не

послухали. Над р. Калкою (р. Калець, біля Марію-поля), з причини браку

дисципліни та порядку в командуванні, також втечі половців — українські сили

розбито, 6 князів жорстоко закатовано, а з війська врятувалася ледве десята

частина, — писав сучасник. Після того монголи дійшли до Дніпра й повернулися

до Азії.

Минуло ІЗ років, і монголи знов щзийшли під проводом хана Бату (Батия). Вони

піднялись Волгою, сплюндрували Волзьку Болгарію, а наступного року

спустошили землю Мордви, Рязанську землю, Ростово-Суздальську, попалили

міста, села. Потім Волгою спустилися до Чорноморських степів і два роки

добивали половцій. Року 1939 татари знову прийшли в Україну, зруйнували Пере-

яславщину, Чернігівщину і 6 грудня 1240 р., після жорстокої облоги, здобули Київ,

що його ревно боронив воєвода галицький,- князь Дмитро. Місто зруйновано,

спустошено, пограбовано. Пишучи про це, літописець згадує киян, які рятувалися в

Десятинній церкві, на хорах, і згинули під їх руїнами,

З Києва Бату пішов на Волинь, здобув Колодяжин, Кам'янець. Данилів та

Кременець витримали облогу. Зате Володимир, Галич, а також «градьі многм, им

же ність числа», монголи зруйнували цілковито.

На початку 1241 року татарські орди рушили на Польщу, зруйнували Люблин,

Завихост, Сандомир, Краків, Вроцлав. Біля Ліґніца зустріло їх велике військо

польське, пруських хрестоносців, лицарів Шлезька, Моравії, але всі вони були

розбиті в квітні 1241 р. В Европі зчинилась паніка. Готувалися до оборони: Лїобек,

Нюрнберґ, Тюрінгія, Прага, Оломуц, Брно. Татари розбив угорську армію під Сайо,

в 1242 році вступили у Хорватію і зруйнували Загреб, Окремі загони Батиєвого

війська спустошили сербські та болгарські землі.

.Рух монгольських орд на захід припинився 1241 року, коли Бату, діставши

повідомлення про смерть великого хава Огодая (чи Огдая), поспішно подався до

Азії. Але незабаром він повернувся до Європи. Внаслідок смерти Огодая татарська

орда розділилася, і Батий, діставши незалежне становище, заснував Кипчакську,

або Золоту орду над долішньою Волгою, із столицею Сараєм.

У Західній Европі ініціативу боротьби з монголами виявив папа Інокентій IV,

обраний 1243 року. В 1245 році він скликав у Ліоні Вселенський собор, на якому

поставив це питання. На соборі виступав руський єпископ, чи архиепископ Петро

(місце, звідки він прибув, залишається нез'ясованим), який докладно зиав татар, їх

військову тактику, численність, навіть пляни. Це були перші правдиві відомості,

що їх Европа дістала про тих напасників. Дещо міг додати празький єпископ

Микола, який був свідком нищення своєї країни монголами. Собор ухвалив

закликати всіх християн до боротьби: будувати фортеці, засіки, копати рови на

шляхах, якими вороги можуть посуватися, жертвувати гроші. Організацію оборони

взяла на себе папська курія.

Перед збройною боротьбою Інокентій IV пробував мирно розв'язати проблему,

нахиливши монголів до християнства. Для того він відрядив, ще до скликання

собору, три посольства: одно через Сирію, друге через Грузію і третє, очолене

францісканцем Іваном П'яно (або Пляно) де Карпіні — через Чехію, Польщу та

Україну. Основної мети — навернення монголів на християнство — посольства не

досягли, але привезли інформації про їх побут, релігію, а головне —

імперіялістичні пляни.

Завдяки добрій організації Золота орда мала могутню силу. На її чолі стояв, хан з

необмеженою владою, оточений родовою аристократією. Старе уявлення про

примітивність татарської орди доводиться сильно змінити. Навпаки — вона була

дуже складною організацією, яка забезпечувала мілітарний успіх, і відзначалась

високою технікою, утримання величезних мас війська, що при портативності

провіянту, дозволяла робити великі переходи. Десяткова система війська (кожні 10

вояків становили одиницю, десять таких десятків — сотню, десять сотень —

тисячу, десять тисяч — «тьму» на чолі з воєводою) забезпечувала службу та

відповідальність перед ханом. У часи, коли переписів населення ще не знали,

татари вже вели його облік, бодай приблизний, і це давало їм можливість дуже

швидко використовувати всі матеріяльні можливості, що їх мала країна.

Монгольський рух на захід мав найширіш імперіядістичні пляни. Згідно з досить

добре опрацьованою державно-правною теорією, монгольські хани хотіли

підкорити увесь світ ігід свою владу, як представників єдиного Бога. Всі володарі,

що визнають владу хана, казали вони, стануть його васалями, а хто не визнає —

буде забитий, а його землі — сплюндровані.

Монголи ставилися толерантно до християнської релігії, навіть з пошаною до

Церкви. Духовенство було звільнене від данини. Як свідчив посол папи Інокентія

до монголів, де Пляно-Карігіні, в самій столиці великого хана Гаюка — Каракорумі

— відправляли службу Божу за обрядом Грецької Церкви. Наприкінці ХПІ ст. в

орді був окремий єпископ Сарайський.

Татарське панування, або «іго», як називали його на -Гусі, виявлялося головним

чином у двох формах. Поперше — татари стали видавати князям «ярлики»-грамоти

на князювання. Для цього вони викликали князів до Золотої орди і, залежно від

довір'я, яке викликав той чи інший князь у хана, від розміру подарунків, видавали

«ярлик», не рахуючись ані з його правами на престол, ані з бажанням народу. Таке

заміщення князівських столів відкривало широкий простір для доносів, підкупів,

інтриґ і всякого роду злочинів. Звичайно, князь, що дістав стіл «ласкою» хана, не

потребував підтримки людности і не прислухався до голосу громади. Подорож до

орди була часто небезпечною для князя, і кілька їх загинули — забиті або отруєні.

Забитий був князь Чернігівський Михайло, який відмовився поклонитися образам

ханів. Це був перший мученик татар. Взагалі від князів вимагали виконання прини-

жуючих обрядів. Князі повинні були негайно з'являтися на виклик хана, виступати

з військом на допомогу йому в походах.

Другою формою «іга» була данина, якою обкладено всю людність. Спочатку

данину збирали татарські урядовці-баскаки, а згодом поклали відповідальність за

сплату її на князів. Таким чином перетворено Україну на провінцію, яка повинна

була забезпечувати татар усім потрібним.

Питання про татарську навалу й долю української людности, на території якої

татари простягли своє «іго», належить до одного з найбільш спірних в історії

України. Довгий час в російській, польській і навіть в українській історіографії

панувгла версія про повне запустіння України після татарської навали. Нібито всі

міста були зруйновані, села попалені, а населення втекло — переважно на

Суздальщину. Таким чином встановлювано «переємність» — наступність

Суздальщини, а за нею Московщини від України, мовляв, не лише князівська

династія, а навіть людність прийшла з України.

Першу підставу для цього подали літописи, які в сильних виразах описували

спустошення України («учиниша землю пусту»; «в місті не зосталося живої душі»;

«держава Київська ні во що обратиша»). Не зважаючи на те, що в різних джерелах,

як і раніше, згадується і міста, і людність України, стара польська і російська

історіографія прийняли на віру ці гіперболічні вислови літописів. У середині XIX

ст. польський історіограф М. Грабовський доводив, що спустошену Україну

залюднило польське селянство. М. Максимович подав суттєву критику цієї теорії.

В російській історіографії довгий час панувала теорія запустіння України й міграції

людности на північ. В. Ключевський наприкінці XIX ст. писав, що «Подніпров'я на

довгі часи стало пустелею з бідними рештками давньої людности», бо, мовляв,

основна її маса емігрувала на захід — до Галичини та на північ — до Суздальщини.

З'являються теорії, автори яких намагаються довести, що Україна за

великокнязівської доби була залюднені великоросами, які по татарській навалі

перейшли на Суздальщину, а подніпрянські землі колонізували українці з

Галичини. Цю теорію на початку XX ст. відновив академік О. Соболевський.

М. Грушевський не припускав можливосте повного спустошення України. Він

гадав, що людність південної України ще під час половецьких нападів

призвичаїлась рятуватися від ворога у лісах, ярах, болотах та печерах і, коли

минала небезпека, верталася додому й відкопувала закоиане добро. Жадних підстав

вважати, що людність України тікала на Суздальщину — нема. Інша справа —

еміграція боярства: воно мало для цього підстави вже в XII ст. у зв'язку з занепадом

державного життя в Україні і розкладом дружинного устрою та даірського життя.

Могли емігрувати — духовенство, яромисловці, купецтво, але сільська маса не

мала для цього підстав. Тож нема сумніву, що дотатарська ліодність задержалася в

лісовій смузі — в полянсько-деревлянському та сіверському Поліссі. Там не було

жадної небезпеки і там в народів збереглися діяяектологічні прикмети

дотатарських часів.

В південігій частині України, яка найбільше потерпіла від татур, залишились

топографічні і хореографічні назви дотатарських часів, а це свідчить, що зміни

населення не було.

Татари, ировадячи боротьбу з князями, намагаючись ослабити їх, використовували

для цього сільські маси. Багато було випадків, коли вони переводили сільську

людність безпосередньо під свою владу, доручаючи їй «сіяти пшеницю та просо».

Таким чином постали так звані «татарські села» і «татарські люди».

На ґрунті порівняльної забезпечности «татарських людей» та «татарських сіл» в

Україні почався антикнязівський рух: опинившись без князя та його урядовців,

деякі села цілком задовольнялися своїм становищем — залежністю безпосередньо

від татар і працею на їхні замовлення. Найсильнішим був цей рух на Західній

Україні, зокрема у так званих полоховцях: так називали населення між рр. Богом та

Случчю.

Питання про болоховців належить до не зовсім з'ясованих, хоч викликало воно

значну літературу. М. Грушевський вважав болоховців за промисловців, які

відірвалися від осель і займалися «уходництвом»: рибальством, ловецтвом. Мали

вони свої міста: Деревич, Губин, Кобядь, Кудин, Городець, Дожський. То була

стара українська людність, можливо з домішкою чорноклобуків. Мали своїх князів,

але з Володимирової династії. З приходом татар вони добровільно перейшли під

зверхність їх. «Татарські люди» творили автономні громади, які нагадували

громади до-князівських часів. Татари навіть не призначали до їх сіл своїх

постійних урядовців.

Пріле було становище боярства та купецтва: посол папи Інокентія IV де Пляно-

Карпіні в 1245-46 рр. писав, що татари «визначних і старших ніколи не милують».

Перебільшено уявлення про повний розгром міст. Пляно-Карпіні застав у Києві

бояр, тисяцького. Звичайно, місто зазвало багато руйнації, але навіть церкви не всі

були знищеві.

Той же Пляно-Карпіні писав, що з ним їхали до Києва купці з Царгороду, Польщі,

Австрії, Франції, з Генуї, Пізи, Венеції. З цього видно, що навіть зовнішня торгівля

Києва не зовсім припинилась. Не були знищені цілком і інші міста, які дуже

потерпіли від татар: Чернігів, Володимир-Волинський, Галич — залишились

столицями князівств. Не знищений був дорешти й Переяслав, бо згадується його в

літопису 1245 року.

Звичайно, не можна навіть приблизно встановити, скільки люду загинуло від

татарської навали. Тому цікава кожна спроба визначити це число. У 1286 р.

Галицький князь Лев наказав иеревести обчислення жертв татарської навали в

Галичині: обчислено дванадцять з половиною тисяч чоловіка. Проте, року 1093 у

Києві на різні хвороби померло так багато люду, що з Пилипового дня (мабуть, 14

листопада) до м'ясопусту продано понад сім тисяч корст (трун). А скільки поховано

без трун?

Татари зайняли степи й відрізали південні українські поселення. Відрізано

Тьмуторокань, міста Шарувань та Сугров. У зв'язку з татарською навалою 1223

року згадується «вродників». Так, очевидно, називали українське населення,

відірване від України половецькими ордами. Вони не мали постійної оселі, на що

вказує сама назва Їх, але зберігали християнство. В 1223 році вони брали участь в

битві над Калкою. Спочатку їх отаман, Пласконя, цілував хрест князям, що буде

допомагати їм, а потім зрадив і видав князів татарам. У низці західньоевропейських

джерел — в листах папи Григорія 1227 року і Угорського короля Бели IV 1264 ^оку

— згадується країну «Бродинію» на схід від Київської Руси.

Доля Київського князівства після татарської навали неясна. Перед навалою Київ

дістав був Данило, князь Галицький, але не залишився там, а призначив замість

себе воєводу Дмитра. В 1241-1246 роках ним знов володів Михайло з Чернігівської

династії, що був Київським князем раніше. В 1246 році князем Київським став, з

ласки хана, Ярослав Суздальський, але Київ уже не приваблював, і Ярослав

призначив туди свого намісника. Того ж 1246 року Ярослав помер, як казали, від

отрути, вертаючись з Монголії, від великого хана Гаюка.

«Ярлик» на Київ та «Руську землю» дістав Ярославів син, Олександер, але до

Києва не поїхав, а залишився в Новгороді і здобув «ярлик» на Володимир. «Київ. . .

вийшов з-ігід впасти князів старої династії, — писав М. Грушевський. — Його

історія як політичного центру, а потім як одного з центрів в землях старої Руської

держави та вогнища князівсько-дружинного устрою закінчилася вповні.»

М. Грушевський вважав, що з того часу на Київщині не було князів, а перебувала

вона безпосередньо під владою татар. Правили в Києві та пригородах «старці

градські» під зверхністю татар. Можливо, такі ж умови склалися на

Переяславщині. Київщина та Переяславщина розклалися на дрібні міські громади,

які жили без князів.

Після татарської навали на Чернігівщині залишилися князі старої династії. Рід їх

розростався, князівства дрібнішали і втрачали політичне значення.

Сумним явищем для України був переїзд до Суздальщини Київського

митрополита. Звичайно, митрополитам тяжко стало жити в Києві, який утратив

значення столиці, резиденції великого князя. У 1250 році митрополит Кирил,

галичанин з походження приїхав до Києва на митрополичу катедру, але жив там

мало: він мандрував то в Чернігів, то в Рязань, то у Володимир-над-Клязьмою, в

1251 р. — в Новгород, а в 1252 р. — знов у Володимир, потім у Київ і знов — у

Володимир. Найдовше жив у Володимирі, хоч зберігав титул митрополита

Київського.

Наступиик Кирила, митрополит Максим, у 1299 або 1300 р. перейшов до

Володимира, а незабаром до Москви, куди перенесено державний осередок

Суздальщини. В офіційних патріярших актах, які легалізували перенесення

митрополичого осідку до Володимира та Москви, мотивується це так: «з огляду на

те, що Київ дуже потерпів від замішань та непорядків теперішніх часів і тяжкого

натиску сусідніх аляманів (!?), так що прийшов до нужденного упадку, зверхні

пастирі Руси, не маючи такої єпархії, яка б іи належала, а далеко незначнішу, ніж

давніше, аж їм не ставало способів удержання» . . . 3 цього видно, що головна

причина переїзду до Москви митрополитів київських була матеріяльного

характеру; можливо, що чисельно паства не поменшала, але якісно склад її

змінився; не стало великого князя, заможних бояр, міського патриціяту. До того й

митрополит Олексій, що подав ці відомості Царгородському патріархові, був

москвич з роду.

Занепад князівсько-дружинного життя, еміграція боярської, патриціянської

верхівки та вищої церковної ієрархії до Суздальщини тяжко відбилися на

культурному житті Києва: слабшали елементи, які давали стимул для розвитку

мистецтва, літератури, культури. Аналогічне явище спостерігалось на

Чернігівщині, де убожіли князі, бояри через дрібнення уділів і татарську данину,

яка лягала на них важким тягарем.

Інші умови склалися в Ростово-Суздальській землі. Ярослав Всеволодович,

великий князь Київський та Володимиро-Суздальський, перший поїхав до Бату

негайно після повороту його з Угорщини в 1242 р., або на початку 1243 року.

Літописець каже, що Бату поставив його старшим над усіма князями. Можливо,

незадоволені з того інші суздальські князі також почали їздити до Бату по

«ярлики». Року 1246 Ярослава отруїли. Після його смерти спадщину поділено за

ханськими грамотами: Олександер (згодом Невсьвзій) дістав Київ і «землю

руську», себто Київщину; Андрей—Володимир. Олександер не поїхав до Києва і

повернувся до Новгорода; року 1252 йому вдалося, за допомогою татар, відбити у

Андрея Володимир.

Київ — взагалі Україна — на довгий час — до XVI ст. — виходить з поля інтересів

північних, Володимирських князів; їх інтереси обмежуються північними землями.

На півночі творилися зовсім інші умови життя. В. Ключевський підкреслює, що

суздальські князі відрізнялися від українських: там віча, багаті, могутні міста

закликали князя, укладали з ним «ряд». На Суздальщині князь, починаючи з

Андрея, закликав населення і був повним господарем землі, був «власником свого

уділу». Татарське «іго» уточнило ці взаємовідносини князя та населення; князі

перестали почувати себе суверенами і визнали себе підданими татар, діставши від

них повну, необмежену владу над своїми підданими.

ОБ'ЄДНАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКИМ

КНЯЗІВСТВОМ

РОМАН (1199—1205). Після смерти Володимира II і припинення роду

Ростиславичів, року 1199 Роман дістав нарешті Галичину. Протягом тих десятьох

років, коли сидав у Галичині Володимир II, він добре підготував собі ґрунт: у

Польщі підтримав Казіміровичів у боротьбі з Мешком, в Угорщині підтримав

короля Андрея 11 проти його брата, так забезпечивши нейтралітет Польщі та

Угорщини. Тяжке було становище з ворожою до нього боярською партією, але він

поборов її. Спроба тестя Рюрикв відібрати Галичину закінчилася повною

поразкою: Роман відобрав у Рюрика Київщину й Київ.

Роман спочатку обмежився тим, що залишив у Києві залежного від себе князя

Інгвара, а коли Рюрик, скориставшись з його відсутности, знову повернув собі

Київ, Роман постриг у ченці і Рюрика, і його дружину, і дочку Предславу, з якою

перед тим розлучився. Цим разом він посадив князем Рюрикового сина Ростислава,

одруженого з дочкою Всеволода Володимиро-Суздальського. До Києва сам не

перейшов, і обмежився тим, що був фактичним господарем Правобічної України,

завдяки дипломатичним заходам, поставивши себе на становище рівне з

Всеволодом.

Так над Києвом піднеслися два політичні центри: Галицько-Волинський та

Володимиро-Суздальський. «По свіжім опануванню Галичини; — писав М.

Грушевський, — що видвигнуло Романа на перше місце між українськими

князями, ці київські війни 1201-1204 років були новим трііомфом Романа, що

зробили його зверхником українських земель».

Є неясна вказівка, що до Романа приходило посольство від папи Інокентія ПІ,

пропонуючи йому королівську корону, але він відмовився від неї. Це оповідання М.

Грушевський і новітній дослідник Г. Лужницький вважають за леґедду. Можливо, в

цьому епізоді з посольством папи відбилися стосунки Романа з Гогенштавфенами,

з представником їх королем Филипом IV; папа був на боці Вельфів, противників

цісарської партії Гогенштавфенів.

У Галичині Роман вже мав твердий ґрунт: міщанство, на яке він міг спиратися в

боротьбі з боярством. Багатьох бояр та вождя цій партії Кормильчина Роман

виселив з Галичини.

Так в особі Романа на галицькому престолі з'явився правитель вового типу, який,

прагнучи створити міцну державу, спирався на середні шари суспільства — на

міщан. Це явище не нове, через дього пройшли всі держави Західньої Европи на

шляху до створеная держави з абсолютною владою. Літописець пише, що Роман,

не зважаючи на свою суворість, мав дуже велику популярність в народі.

Літописець називає його «самовладцем, царем нашим і всієї України». Візантія

визнавала Романа князем (і§етоп), а його противника Рюрика — лише правителем

(йіероп) Києва.

Дійсно, Роман став могутнім володарем величезної держави, до якої приєднав всі

українські землі на Правобережжі — від Карпат до Дніпра. Галицько-Волинська

держава під проводом люблених на Волині князів із старшої лінії Мономаховичів,

природно стала спадкоємицею Київської держави, з якою в'язала її не лише

генеалогія князів, але й національний склад населення, і спільна історична

традиція.

Об'єднання галицько-волинських земель проф. С. Томашівський назвав «першою

українською державою»: в Київській державі він бачив значний чужорідний

елемент, якого не було в українській західній державі.

Року 1205 Роман пішов походом на захід. Мета цього походу не з'ясована: йшов він

на допомогу Филипові IV, до Саксонії, або мав порахунки з Лешком Краківським

— залишається неясним. Біля Завихоста, над Вислою, він був забитий.

Смерть Романа, який мав від другої жінки двох синів: Данила 3-ох років та

Василька 1-го року, була величезною катастрофою для України. Почалася 40-річна

боротьба за престол, в якій сусіди розривали державу на шматки. Ця доба — 1205-

1246 рр. — надзвичайно важлива й цікава для зрозуміння загальних умов

Галицько-Волинського князівства. Події йшли одна за одною з надзвичайною

швидкістю. Не раз здавалося, що вони суперечать одна одній, і мав слушність

історик Галичини Зубрицький, пишучи: «здзужится голова при сего рода смешании

й запутаности дел, проистествий, огнощений й лиц... хаотическое замешательство,

беспорядочное шатаниє й смутность».

ДАНИЛО (1205—1264) ТА ВАСИЛЬКО (1206—1269). Після смерти Романа, вдова

його, енергійна, молода Ганна, «княгиня Романовая», як ц називався літопис,

відразу, звернулася по протекцію до Андрея П Угорського, який спровадив до

Галичини залогу, а сам став іменуватися «королем Галича та Володимерії». В

Галичі почався ворожий Данилові рух: повернулися бояри, що їх вислав був Роман,

і стали закликати до Галичини князів Ігоровичів, синів Ігоря, героя «Слова о полку

Ігоревім», та Євпраксії, дочки Ярослава Осьмомисла. Княгиня Ганна втекла з

Галичини на Волинь, де були надійніші бояри. Але й з Волині довелося їй тікати з

дітьми до Кракова, до Лепіка. Малого Данила взяв Андрій II. Року 1209 прийшли

до Лешка посли з Берестя просити «відпустити на княження Ганну з Васильком».

Так почалася реставрація Романовичів на Волині. Ганна діставала місто за містом,

ів 1214 році привернула собі Володимир, не зважаючи на спротив деяких

волинських князів.

У Галичині точилася запекла боротьба. Партія бояр, прихильних до Угорщини,

закликали знов угрів, і Ігоровичі втекли. Але нова угорська окупація зродила

незадоволення, і прихильники Ігоровичів знову закликали їх. 1211 року брати

повернулися до Галичини і почали розправу за «зраду», стративши понад 500 бояр.

Тоді бояри згадали про Данила і звернулися до Андрея II з проханням дати його їм.

З угорським військом та волинськими боярами малого Данила привезли до Галича

й «посадили на стол». Туди ж прибула й Ганна. Угорські війська взяли в полон

двох Ігоровичів. Ненависть до них галицьких бояр була така велика, що вони

викупили їх в угрів і повісили.

Проте, князювання Данила було недовге: мати його хотіла правити за нього, але

бояри не для того прикликали Данила. Почався конфлікт, і Ганна знову втекла з

синами. В Галичині, після ряду змін, «вокняжився» боярин Володислав

Кормильчич — факт єдиний в історії України.

Ця узурпація обурила князів. Лешко та Андрей II, замість боронити інтереси

Романовичів, вирішили поділити Волинь та Галичину. У 1215 р. в Спиші вони

домовились одружити Леіпкову дочку Соломонію з сином Андрея II Коломона й

передати їм Галичину. Значну частину Волині — південне Побужжя,

Берестейщину, північну частину Червенської землі, а також західню Галичину —

брав Лєшко, Романовичам залишали тільки Володимир з волостю.

Союз був неміцний, сватц посварилися, і Лєшко, використавши незадоволення в

Галичині угорською окупацією, в 1218 році закликав свого родича, Мстислава

Удатного, з лінії смоленських Мономаховичів, князя Новгородського, посісти

Галицький престол. Мстислав легко захопив Галич. Данило не заперечував, хоч.це

було проти його інтересів. Він незабаром одружився з дочкою Мстислава.

В цьому тяжкому для Західньої України періоді треба відзначити діяльність кола

осіб, які зберегли спадщину Романа для його синів. Це — княгиня «Романовая

Ганна», жінка, що мало притягала до себе увагу дослідників. Протягом 14 років

вона з незвичайною енергією дбала за збереження синівських прав, укладала союзи

з Лешком та Андресм Угорським, вела боротьбу з ворохобним боярством

Галичини, рятувала синів, тікаючи з ними з Володимира і Галича. В історії України

багато видатних, героїчних жінок, але серед них одне з перших місць належить

«Романовій Ганні». Походження її невідоме; одні вважали її родичкою

Візантійського цісаря, інші — родичкою Андрея II, бо літопис називає її його

«ятров'ю». Але треба гадати, що вона походила з волинського боярства або дрібних

князів; вона почувала себе «вдома» серед розбурханого боярського моря й мала

серед волинських бояр відданих їй та її синам людей.

Друга дуже важлива риса цієї доби — це непохитна відданість волинського

боярства княжатам; тільки завдяки їй, завдяки саможертовній діяльності значного

кола бояр вдалося зберегти для них Волинь. Протягом 40 років Волинь залишалася

постійною базою Романовичів: там перебував під доглядом бояр найменший з кня-

жат, Василько, там рятувався Данило після катастроф у Галичі, волинське військо

ходило рятувати ситуацію в Галичині й накладало головами за визволення Галича

від угрів. Літопис пояснює успіхи Данилові тим, що його підтримували «бояре

велиции отця его». Характеристичний такий факт. Лапко віддав князеві

Олександрові Белз, яким чотири роки володів Василько. Тоді всі белзькі бояри

перейшли з Васильком до Кам'янця (Волинського), коли з цілої спадщини Романа

залишилася йому ця маленька волость.

Утримати Галичину було для Мстислава тяжче, ніж заволодіти нею. Почалася

восьмирічна боротьба із змінним успіхом між Мстиславом і Андресм II, в якій

активну участь брали галицькі бояри угорської орієнтації, їх вплив на Мстислава

був такий, що М. Грушевський назвав цього князя «безрадним знаряддям в їх

руках». З їх намови Мстислав віддав свою дочку за угорського королевича Андрея і

визначив йому Перемишль, а 1227 року зрікся престола на його користь. Незабаром

Мстислав помер.

В момент смерти Мстислава Романовичі мали великі досягнення: Данило відібрав у

Лєпіка Берестейщину, яку віддав Василькові, Забузькі землі (Холмщина), володів

Луцькою землею з Пересопницею, таким чином брати володіли майже всією

Волинню, при чому діяли завжди спільно наче співправителі. Данило був

еправжшм «паном становища». Але заволодіти Галичиною було для нього не

легко, бо ввесь час він мав проти себе опозицію галицьких бояр, які воліли мати

угорських королів, ніж Данила. Проте, він спирався на міське населення, яке

завжди підтримувало його. «Це володар наш, Богом даний», — вітали його міщани

Галича 1238 року. Він провів реформу у військовій справі, зорганізувавши полки з

міщан та селян, переважно піші, які не раз забезпечували йому перемогу.

Данило вів дуже обережну політику супроти сусідів, шукаючи з ними зв'язків. Року

1227, по смерті Лешка, взаємини Волині та Малої Польщі змінились. Краківський

князь під час дитинства Романовичів розпоряджався Волинню. Після смерти Лешка

почалася боротьба польських князів за краківський стіл, і Данило у війні за цей стіл

виступав на допомогу Конрадові Мазовецькому. Він ходив з ним аж до Каліша, і

літопис згадує, що ніхто з українських князів після Володимира Святого не заходив

так глибоко «в землю Лядську». В той же час Данило уклав союз з Литвою, яка

почала виступати на історичній сцені, і Поморським князем Сватополком, за якого

він видав свою сестру Соломію.

З 1230 року починається боротьба Данила за Галичину. В ній активно виступали

знатні галицькі бояри, які підтримували угрів. .Фортецею цього боярства був

Перемишль.

Смерть королевина Андрея та Андрея 11 мало змінили справи. Хоч новий король

Беля IV не виявляв інтересу до Галичини, а Даяидіо, прагнучи миру, навіть

піддався був ігід його протекцію, він підтримав кандидатуру Михайла

Чернігівського на Галицький престол. Протягом чотирьох років боровся Данило з

Михайлом та його сином Ростиславом. Ще тяжча справа була з галицькими

боярами, які підтримували чернігівських князів. До боярської партії належали й

три єпископи. Проте, ввесь час Данило знаходив підтримку в міському населенні

Галича та Перемишля.

В цій боротьбі брали участь Литва, Угорщина, Польща (Мазовія), Австрія,

Пруський орден хрестоносців, який на початку XIII ст. оселився на Балтицьвому

узбережжі. Нарешті в 1238 році галицьке міщанство — «мужі градські» —

всупереч бажанням «двірського» Григорія Васильовича та єпископа Галицького

Артемія, відчинили браму перед Данилом. Князь Ростислав втік до Угорщини.

На цьому не закінчилася боротьба, Тимчасова перемога в Галичині дала

можливість Данилові звернути увагу на схід: 1239 року він заволодів Києвом, але

не став мешкати в старій столиці Української держави, а призначив до неї боярина

Дмитра. Після того ще п'ять років минуло в боротьбі Данила за Галичину з

Ростиславом, за яким стояла Угорщина. Тільки рішуча перемога Данила влітку

1245 року під Ярославом, де розбито війська угорські, Ростислава та прихильних

до нього бояр, поклала кінець 40-літній війні Романовичів за спадщину, війні за

звільнення Західньої України — Волині та Галичини від чужинців.

Перемога під Ярославом розв'язала руки Данилові й дала йому змогу присвятити

увагу внутрішнім справам. Він провів глибокі реформи в усіх галузях життя.

Супроти «коромольного» боярства він перейшов до каральних дій: багатьох

стратив, у багатьох сконфіскував землі, які роздав новому, служилому боярству. За

Данила спішно збудовано низку нових міст, населення яких разом із служилим

боярством стало підпорою князя. Звернено також увагу на положення смердів, на їх

засяг обов'язків супроти бояр.

Реформаторська діяльність Данила була перервана новим лихом: рухом татар на

захід. На початку 1241 року татари здобули Колодяжин, Кам'янець, Данилів,

Крем'янець, Галич, Володимир, «інниї гради, многі їм же ність числа» і посунули

далі на захід. 1242 року, довідавшись про смерть великого хана Угедея, вони

повернули на схід.

Отаборившись над Волгою, татари почали викликати до Золотої Орди князів, щоб

затверджувати їх на князівствах. Першим у 1242 чи на початку 1243 року поїхав

Ярослав, князь Володимиро-Суздальський. За ним вирушили князі північні в 1244,

1245 роках. У 1246 році майже одночасно виїхали Михайло Чернігівський та

Данило. До Данила звернулися татари з вимогою: «Віддай Галич!» Можливо, хтось

із князів просив Галич у татар. Становище Данила було тяжке, бо він не міг

вступати в боротьбу з татарами, якщо за ними стояли Ростислав з уграми, а головне

— боярська опозиція.

Данило дістав від татар підтвердження прав на все князівство, але мусів визнати

себе «мирником» — союзником, татарським ва-салем, підпоручником хана.

Порівнюючи з іншими князями, прийняли його «милостиво», але почуття образи

було глибоке і у князя, і в усіх підданих. «О, зліше зла честь татарська!», —

резюмував ці переживання літописець.

Дійсно, щойно закінчив Данило 40-літню боротьбу за об'єднання Романової

держави блискучою перемогою, як мусів визнати себе ханським «холопом». Усе

життя тепер присвячує він підготові до нової боротьби — за звільнення від

татарської кормиги, будує фортеці, а разом з тим шукає зв'язків у Західній Европі.

Однак, виявилося, що, не зважаючи на моральне приниження, авторитет Данила

значно зріс пірля відвідин у хана. Він повернувся з ярликом хана, як його васаль, і

таким чином міг сподіватися на захист збоку татар в разі будь-яких конфліктів. Так

зрозуміли його становище сучасники, які зі страхом чекали на новий напад татар.

В першу чергу змінилося ставлення Угорщини. Той самий король Беля IV, який

протягом стількох років боровся з Данилом і відмовив йому, коли він просив для

сина Льва руки дочки його, Констан-ції, тепер прислав сам послів з пропозицією

шлюбу. Щоб закінчити справу з претенсіями Ростислава на Галичину (Ростислав

був одружений з другою дочкою Белі IV), Беля дав йому окреме князівство-банат

між Дунаєм, Савою й Моравою — Мачву, Року 1247 відбувся шлюб Льва з

Констанцією і укладено згоду Данила з Белею. Але, не зважаючи на цю угоду, Беля

затримав титул «короля Галіції і Лодомерії».

Ще важливішими були стосунки з папою Інокенгієм IV. Початок Їх залишається

неясним. Посол папи де Пляно-Карігіні, по дорозі да татар, зустрів 1246 року в

Ленчиці у Конрада Мазовецького Василька, а потім гостював у нього в

Володимирі. Там він намовляв Василька та руських єпископів, яких скликав князь,

до унії. І Василько, і єпископи відмовилися щось на це відповідати і радили

відкласти питання до повороту Данила від хана. Питання про притягнення Данила

мало для папи Інокентія IV велике значення: в своїй спробі зорганізувати оборону

християнства від татарської небезпеки він хотів спертися в першу чергу на країни,

безпосередньо загрожені: Угорщину, Чехію, Сербію, Польщу, Литву та Галицько-

Волинське князівство, збереглося листування між папою і Данилом після його

повернення від хана. З цих листів видно, що для Данила головним була організація

протитатарської допомоги, і він хотів знати, чи буде вона. Справа була для нього

актуальна, бо якраз під час цього листування воєвода Куремса знову вчинив напад

на Поділля та Волинь.

Папа звертався з листами не лише до Данила, але й до Олександра Невського, князя

Суздальського, якого закликав теж до обеднання. Але тими заходами мав він на

меті встановити лише оборонний фронт для захисту Західньої Европи від

татарських нападів, а не активну боротьбу з ними. Данило сподівався, що буде

зорганізований хрестоносний похід, прийдуть на допомогу полки західніх держав.

В той час прибула папська делегація, яка привезла Данилові корону. Для нього

було ясно, що в таких умовах коронування тільки ускладнить відносини з

татарами, не даючи йому нічого конкретного для боротьби з ними. Тому Данило не

прийняв корони, і на цьому закінчилася справа до 1253 року.

Але з короною зв'язана дуже важлива справа: в листуванні папи з Данилом і

Васильком папа називав їх обох «гех», а державу з 1246 року — «королівством». А.

Великий слушно пише, що тоді, в середині ХШ ст., в такому питанні, як

титулування володаря та Його держави, «Апостольська столиця не могла

допуститися грубого недогляду та порушення політично-правного устрою

тодішньої Европи» . . . «Римська курія мусіла мати докладні інформації про фак-

тичний стан України, головно про її політично-правне положення в світі».

Питання це набуває ще більшого значення, якщо порівняти це титулування братів

Романовичів з титулуванням Олександра (Невського). В листі до магістра

Тевтонського ордену папа згадує, що

ВЕЛИКЕ ЛИТОВСЬКО-РУСЬКЕ КНЯЗІВСТВО

ЛИТОВСЬКІ ПЛЕМЕНА

Литовська група складалася з таких племен: від гирла Німана до Висли — пруси;

між Німаном та Бугом — ятвяги; на правих притоках Німана — властива литва; на

північ від Німана — жмудь; на північ від неї — корсь або курони; на південному

узбережжі Західньої Двіни — жемгала чи земгола (Семігалія), на північному —

летигола (лотиші).

Довгий час литовські племена жили кожне своїм життям, під проводом племінних

князів. Релігією їх було примітивне поганство з впливовими жерцями. Країна була

бідна; ліси, багнища не приваблювали сусідів. Час від часу вчиняли вони, головним

чином ятвяга, грабіжницькі наскоки на сусідів, що викликало, звичайно, походи

проти них. Перший знаний похід проти ятвягів Володимира Великого датується

983 р. Аналогічні події були й на західніх границях литовських племен — на

поморській та польській границях.

З XII ст. становище литовських племен погіршало. Тоді в гирлі Двіни заснувалась

купецька факторія з місією, що в 1202 р. перетворилась у лицарське Ливоньке

братство, яке підкорило лотипгів. У 1230 році Конрад Мазовецький спровадив

відділ Тевтонського лицарського ордену з метою боротьби з прусами. Вони

заснували місто Маріенбурґ і рушили далі — на Литву та Жмудь. Небезпека для

литовців була величезна, бо вони не мали можливости боротися з лицарями,

закованими у панцері, з досконалою зброєю. Зокрема зміцніли сили лицарів у 1237

році, коли обидва братства об'єдналися й рушили на Литву та Жмудь. Лицарі несли

під прапором ширеная християнства політичне підкорення литовців, нищили

непокірних вогнем та мечем, грабували села.

Крім німців насідали на литовські племена українські князі, зокрема Роман, що, як

про це була мова вище, вивів багато полонених ятвягів. Крім волинських князів

нападали полоцькі. Загострилися обопільні напади литовців на Пинщину.

МЕНДОВГ. Оточені з усіх боків ворогами, литовські племена почали об'єд-

нуватися. Ім'я першого князя, що розпочав об'єднання, невідоме, літопис називає

його просто «великим королем». На початку XIII ст., в 1219 році, вперше згадує

літопис імена князів, синів «великого короля»: Мендовга та Довспрунка. Княжичі

почали вперту боротьбу з іншими князями: братами, братаничами; одні загинули,

інших повиганяли з їх землі. В 1230-1240 роках Мендовг виступає вже як головний

репрезентант інших князів, як могутній король литвинів. У 1260-их роках під

владою Мендовга об'єдналася Німанська Русь: Гродно, Вслонім, Волковийськ,

Новгородок, деякі сусідні землі понад Ясольдою, Березиною. Князі, що

залишилися в живих, виступають як служебники, хто — Мендовга, хто —

волинського князя. Зростала сила Мендовга.

Навіть Данило, що уклав був коаліцію проти Мендовга з Мазовією, Прусією,

ятвягами, жмуддю, не спромігся подолати Мендовга; у 1251-1252 рр. Мендовг,

несподівано для Данила, уклав союз з Прусією, вихристився і коронувався як

король Литви, Мендовг укладає мировий договір з Данилом, відступаючи йому

частину Чорної Руси з Новгородком (р. 1254), і Данило одружується з його

небогою. Син Мендовга, Войшелк, віддає Данилові Вслонім та Волковийськ. Син

Данила, Роман, як була мова вище, одружився з дочкою волковий-ського князя.

Противники поділили ятвязькі землі: в 1254 році Земовит Мазовецький з цього

приводу уклав угоду з Данилом. Але мир не був міцний: року 1258 Мендовг

розірвав з Данилом і забрав Чорну Русь. Мендовг розпочинає захоплювати сусідні

землі. В 1250-их роках він зорганізував спільний похід на Смоленськ, заохочуючи

до нього дрібних литовських князів; в 1258-1260-их роках його братанич Товтивіл

князював у Полоцьку. Перед смертю в 1263 році Мендовг хотів був зорганізувати

похід на Чернігівщину.

Зі смертю Мендовга в 1263 році почалася в Литві колотнеча. На короткий час, з

волі Мендовгового сина Войшелка, велике князівство Литовське перейшло до сина

Данила, Діварна (р. 1267), але незабаром обидва, Войшелк і Шварно, померли і

влада перейшла до князя Тройдена (1270-1280). Про його правління мало відомо,

але видно, що українські та білоруські землі поволі опинялися під владою Литви. У

Полоцьку, по смерті Товтивіла, сидів литовський князь Ерденя, який мав вищу

владу над Полоцьком та Вітебськом, хоч там залишалися дрібні місцеві князі.

Поволі вся Дреговицько-Кривицька, а з нею й частина Деревської землі перейшла

під владу Литви.

ҐЕДИМІН (1316—1341). Ґедимін знов об'єднує велике князівство Литовське і

захоплює Берестейсько-Дрогочинську землю. Влада Іедиміна ширилася також на

північну частину Київщини. У своїй політиці об'єднання білоруських та

українських земель з литовськими ґедимін увесь час підкреслював, що він е

спадкоевщем руських князів, і називав себе «королем Литовським та Руським».

Своїх дітей — 7 синів та 5 дочок — ґедимін частково схристив, а решту залишив

поганами. Християнами були: Ольгерд, Явнутіван Заславський, Коріят-Михаїл —

Новгородсько-Литовський, Любарт-Дмитро — Волинський. Дочки, були всі

християнки, бо були одружені: Марія — з княчем Тверським, Єлисавета — з

Мазовецьким, Альдона-Анна з Казіміром, королем Польським, Офка — з Юріем-

Волславом Галицько-Волинським та Августа-Анастасія — з великим князем

Московським. Ольгерд був одружений з Вітебською княжною, Любарт — з

Волинською.

Ґедимін заснував нову столицю великого князівства Литовського — Вільну над р.

Вілією. Тут були поганські божниці та християнські храми — католицький і

православний.

Року 1325 династія Романовичів вимерла. Обрання на князівський престол Юрія П-

Волеслава, сина їюрога Литви, Тройдена Мазовецького, не внесло ворожнечі у

взаємовідносини держав, і ґедимій видав за Юрія-Болеслава свою дочку, Офку.

Литва трималася нейтрально під час боротьби княча з боярами. Але, можливо, що

до вбивства Юрія-Болеслава волинські бояри гже мали стосунки з Литвою, і

негайно після смерти Юрія-Болестава, в 1340 році, обрано князем Волині та

Галичини ґедимінового сина Тюбарта-Дмитра. одруженого з дочкою Юрія-

Болеслава. Це формально давало йому право виступати як месникові за смерть

тестя та обстоювати свої права на спадщину. Обидва князівства в оссзах своїх бояр

радо прийняли його кандидатуру. Для Ґедиміна це був великий успіх, бо через сина

він міг впливати на найбільше з українських князівств: Галицько-Волинське

князівство входило б у залежність від Литви.

Проте, ще під час загострення конфлікту між Юріем-Волеславом та боярами,

сусіди — Людвик Угорський та Казімір Великий Польський — уклали угоду, на

підставі якої Казімір дістав Галичину «доживотно», а в разі його смерти, без сина,

Галичина має перейти до Людвика. Негайно після смерти Юрія-Болеслава обидва

королі рушили на Галичину під претекстом помсти за католиків, забитих разом з

князем. Перший похід на Галичину не змінив її становища: правив нею по-старому

Дмитро Детько. Цим разом поляки зруйнували лише кілька замків і вивезли різні

цінності.

Політичною помилкою галицьких бояр було те, що вони не захотіли нав'язувати

тісніших стосунків з Волинню, а їх власні сили були слабі. Вони лякали Казіміра,

що татари прийдуть їм на поміч, але незабаром виявилася нехіть татар встрявати в

галицькі справи. Року 1349 Казімір знов пішов на Галичину, зруйнував Львів і

почав іменувати себе «паном Руської землі». Тоді проти Казіміра виступив Любарт

з місцевими волинськими князями, і довга боротьба з Польщею в дійсності

перетворилася на війну Польщі з Руесю, як писав Казімір, а не з Литвою.

Війна велася з великим завзяттям. Казіміра підтримав Людвик Угорський. Вони

вдиралися не раз на Волинь, здобули навіть Володимир, але зустрічали героїчний

спротив українських бояр. Зокрема уславився обороною Белз (1352). В боротьбі

брали участь не самі бояри, а й міщани та селяни, які захищали свої землі та віру

під владою литовських князів, як раніше — під владою Мономаховичів. Литва

допомоги не дала: вона розгортала експансію проти інших руських земель.

Внаслідок тієї боротьби Галичина, а разом з нею Холмщина та Волзька земля,

західня Волинь та Крем'янеччина опинились під владою Польщі. У Любарта

залишилася тільки Луцька земля.

Внаслідок походів 1350-1360-их років Казімір уклав з литовськими князями —

Юрієм Наримунтовичем, Олександром Коріятовичем, ОльГердом, Кейстутом,

Явнутом, Любартом з його синами і окремо з Любартом договори, якими

визначено границі польських володінь у Литві, встановлено союз взаємної

допомоги під час війни, мішані суди в прикордонних землях.

Року 1370, як тільки помер Казімір Великий, литовські князі розірвали ці договори,

знову відібрали Волинь від Польщі і приєднали її до Литви,

Казімір вів у Галичині обережну політику, намагаючись не викликати супроти себе

ворожнечі. Він залишив декого з бояр на їх посадах, не забороняв вживати

української мови в урядуванні поруч з латинською, не переслідував. Православної

Церкви, хоч підтримував місії францісканців та домініканців, а від папи домагався

допомоги для боротьби з «схизматиками» — так почали називати православних.

Найбільше змін внесено в економічне життя: Казімір щедро роздавав землі

полякам, уграм, німцям, зобов'язуючи їх до військової служби, надавав німецьке

Магдебурзьке право старим великим містам, як Львів, а одночасно будував нові

міста. Вікові пущі, які охороняли західні кордони Галичини, повирубувано, і

проведено шлях із Львова до Кракова.

Після смерти Казіміра в 1370 році Галичина перейшла, на підставі договору

Казіміра з Людвиком, під владу Угорщини. Але Люд-вик на деякий час залишив

Галичині ілюзію незалежности. Він призначив там своїзд намісником Владислава

Опольського, знімченого польського князя, який називав себе «Божою милістю пан

і дідич Руської землі», мав державну печатку з гербом, увесь належний штат —-

канцлера, маршала, підскарбія; карбував монету. Владислав нехтував інтересами

місцевої людности, протегував німцям, католицькій Церкві і заснував єпископства

у Галичі, Перемишлі, Холмі, Володимирі.

Становище Владислава, як писав М. Грушевський, належить до найтемніших

момевтів в історії Галичини. Він пояснює це тим, що Людвик хотів підкреслити

його осібність, як васаля короля Угорського, і тим вилучити Галичину з-під

Польщі. Року 1378 Владислав видав грамоту, якою звільняв людність Галичини від

присяги собі і передавав її нід владу угорського короля. Взаміну він дістав Доб-

ринську землю. До Галичини Людвик призначив своїх урядовців з угорських

воєвод.

ОЛЬҐЕРД (1341—1377). Після смерти ґедиміна в 1341 році Великим князем

Литовсько-Руської держави став його син ОльГерд, який виявив себе дуже та-

лановитим організатором. Д. Дорошенко називав його геніяльним.

Головну увагу Ольгерд звернув на експансію вбік руських земель на південь та

швдейний схід. У 1350-их роках Литовське князівство не спромоглося опанувати

Новгорода та Пскова, хоч політичне становище там було дуже загрозливе; ці міста

були між двома вогнями: шведи і ливонські лицарі — з одного боку й Московське

князівство — з другого. Ця боротьба вимагала більше сил, ніж мала Литовська

держава й утвердитися там Литовському князівству не вдалося.

У 1350-их роках, внаслідок розбиття між окремими слабими князівствами, -

піддалася Литовському князівству більша частина Чернігівщини. Брянськ,

Чернігів, Новгород-Сіверський, Трубчевськ, Стародуб, Новосіль та інші дістають

окремих князів, родичів Оль-ґердових братів Дмитра, Корибута-Дмитра і братанича

Нарімундо-вича. На східніх землях залишилися старі українські князі під його

зверхністю. На території Чернігово-Сіверщини Литовське князівство вступило на

шлях конкуренції з Московським князівством і спочатку перемагало його.

У 1360-их роках Ольгерд опанував Київщину і посадив у Києві свого сина,

Володимира. Тоді ж перейшла під литовську зверхність Переяславщина.

Історія Києва в ХШ ст. мало висвітлена, але безепірною с залежність його від

татар. Підлягав їм і князь Федір, якого згадується в XIV ст. Таким чином,

призначення Ольгердом до Києва Володимира викликало незадоволення татар і їх

похід на захист Федора. Над річкою Синіми Водами в 1363 році Ольґерд розбив

татарські сили і примусив їх відступити. В історичній літературі довгий час вважа-

лося, що Сині Води — це річка Синюха, доплив р. Бога. М. Грушев-ський вважав,

що то не Синюха, а сучасна Сниводь, яку раніше називали «Синя Вода», на

пограниччі Київщини, Волині та, Поділля. Таке розуміння топографії місцевости,

де відбулася битва, вияснює, чому Ольґердова перемога на «Синій Воді» відкрила

для нього шлях на Поділля.

Поділля, що раніше називалося Пониззям, мало цілком окреме становище. Воно

підлягало Галицькому князівству, але коли прийшли татари, відірвалося від

Галичини і опинилося в безпосередній залежності від татар. Вище вже згадувано

про те, як тяжко було навіть Данилові вести боротьбу з «татарськими людьми»

Пониззя. Згодом, з ослабленням татар, які поділилися на кілька орд, Пониззя стало

жити власним життям: там організувалися місцеві громади, які самі, без князів,

керували своїм життям.

Після перемоги над татарами, Ольгерд призначив на Поділля своїх племінників,

синів Коріята: Юрія, Олександра та Константи-на. В літописі збереглася дуже

цінна вказівка, що ці князі «увійшли в приязнь з отаманами, почали боронити

Подільську землю, а баскакам дань давати перестали». Ця вказівка пояснює успіхи

литовської експансії в українських землях: не як окупанти приходили вони, що

ламають старі звичаї і поводяться як завойовники, а як люди, що шукали спільної

мови з населенням. Коріятовичі порозумілися з місцевими громадами, обороняли

населення від татар, будували фортеці — Бакоту, Смотрич, Кам'янець, який став

столицею Поділля.

Серед українських земель, що опинилися під владою Литви, цілком окреме місце

належало Волині. Ця багата країна за ХП-ХІУ століття звикла грати видатну ролю

в державному житті України. Вона була найбільшим князівством, і протягом 40

років боролася з поляками, уграми; її обкраювали, обмежовували: в 1352 році,

після походів Казіміра на Волинь, Волзьку волость дістав Юрій Наримун-тович,

Холмщину — Юрій Данилович, Берестейську — Кейстут, Кобринську — Ольгерд.

Любарт старався зберегти самостійність Волині, але це було тяжко. «Вічним

миром» в 1366 році знову врізано Любартові володіння: Володимирську землю

дістав Олексан-дер Коріятович — радше, як намісник короля, ніж як удільний

князь. Любартові залишилася Луцька земля, але й з неї прилучено до Галичини

південну частину — з Крем'янцем, Олеськом, Перемишлем. Використавши смерть

Казіміра та виїзд на похорон його Олександра Коріятовича, Любарт захопив

безспротиву Володимир і зруйнував польський замок. У 1376-1378 рр.. точилася

вперта боротьба за землі, що відійшла до Галичину. Лише смерть Людвика

Угорського в 1382 році дала можливість Любартові повернути ці землі.

Не зважаючи на тяжкі війни, великі невдачі, доба Любарта для Волині мала

виключне значення. Він разом з Кей(гутом був найміцнішим із князів, і вони вдвох

були постійними дорадниками Ольґерда. Любарт, — писав М. Грушевський, —

зберіг для Волині вийнятково становище: вона була «зовсім осібним світом», не

схожий на Велике Князівство Литовське. Любарт дбав за розвиток торгівлі, був

засновником оборонного мурованого замку в Луцьку, будував церкви, побудував

місто Любар. А головне — за нього Волинь залишалася українською землею.

Серед білоруських земель перші прийшли під владу Литви Полоцьке та Вітебське

князівства. З вітебською княжною Марією був одружений Ольґерд.

Наприкінці правління ОльГерда у великому князівстві Литовському було 9/10

білоруської та української людности, яка ввійшла до цього князівства здебільшого

шляхом мирових договорів. Ольґерд та інші князі в грамотах .оголошували, що

«старовини не рушають, новини не вводять», і це здійснювали на практиці. Навіть

система князівського управління не змінилася, тільки місце князів Моно-маховичів

посіли князі ґедиміновичі, хоч залишився й дехто з Мо-номаховичів, які

зобов'язувалися покорою литовському Великому князеві. Руські бояри йшли до

литовського війська, вступали на службу до нового уряду. Українська культура,

вища, ніж литовська, перемагала в усіх галузях литовську. Литовці переймали

українську військову організащю, систему будування фортець, валів, переймали

адміністрацію, господарство; «Руська Правда» стала джерелом права. В державній

практиці збереглися українські терйіни — «тіун», «намісник», «ключник» і т. д.

У Литовсько-Руському князівстві залишився характер «удільних» князівств, і за

кожною частиною зберігалася значна автономія. Так, Трокське та Віденське (князя

Кейстута) князівства мали литовський характер, навпаки — в руських землях

правили князі з допомогою своїх рад: у Києві, Полоцьку, Вітебську, Волині тощо.

Князі вели свою політику: Андрій Ольґердович Полоцький уклав договір з

Орденом; Київ вів боротьбу з татарами, Волинь — з поляками. Князь не мав права

судити поза межами своєї землі. На війну Великий князь закликав удільних князів з

їх військами.

У великому князівстві панувала руська мова: про неї не можна ще казати, що то

була українська, бо в ній були елементи білоруської; це була та мова, якої вживали

в ХІ-ХШ століттях в князівствах України-Руси. Навіть на Жмуді, яка становила

вийняток своїм консерватизмом, документи писали руською мовою.

У великому Литовсько-Руському князівстві перемогла православна віра. Вище вже

була мова, що ґедимін залишався поганином, але частина його синів та дочок були

охрищені й пошлюбилися з християнами. Сам Ольгерд був двічі одружений — з

дочкою Вітебського князя Марією та Тверського князя Юліянноіе. Всі його 12

синів та 6 дочок були охрищені. Наприкінці XV ст. лише Трокська земля, де

князював Ольгердів брат Кейстут, та Жмудська залишиямся поганськими. Цікава

річ: у 1382 році Жмудь заявила Яґайлові, що визнає його князем, якщо він

залишиться вірним релігії поганських предків, і, не діставши згоди, перейшла до

Кейстута.

Так творилася могутня Литовсько-Руська держава, яка орієнтувалася на давню

руську, але заразом і на західньоевропейську культуру. Ольґерд твердо вірив, що

«вся Русь мусити належати до Литви», і в другій половині XIV ст. розпочав її

«збирання», що характеризує політику Московського князівства лише з XV ст.

Добу Ольґерда може характеризувати вірш, знайдений у книзі Статуту 1588 року.

ВЕЛИКЕ ЛИТОВСЬКО-РУСЬКЕ КНЯЗІВСТВО В БОРОТЬБІ МІЖ

НЕЗАЛЕЖНІСТЮ Й УНІЄЮ

ЯҐАЙЛО-ЯКІВ-ВЛАДИСЛАВ (1377—1434). Після смерти Ольґерда в 1377 році

між його синами почалася колотнеча заправа на великокнязівський престол. У

момент смерти під владою Ольґерда були властиво Литва, всі білоруські й значна

частина українських земель: Берестейщина — Кейстута, Волинь — Любарта-

Дмитра, Турово-Пинщина — Нарімунда-Гліба, Київщина зі Переяславщиною —

Володимира, Чернігівщина — Корибута-Диитра та Поділля— Коріятовичів. . Під

час розподілу земель Ягайло дістав Віденську і Вітебську області, Мєнськ,

Мстислав і Новгородок. Головною причиною колотнечі, було те, що Ольґерд,

оминаючи старших синів, призначив своїм спадкоємцем Яґайла, сина від другої

жінки. За Ольґерда сила й рівновага спиралися на союзі і щирій солідарності трьох

князів-братів: Ольґерда, Любарта та Кейстута, що мав багато призсильників серед

представників старої Литви. В боротьбі переміг Яґайло, і Кейстута задушено 1382

року у в'язниці. Син його, Вітовт, утік з в'язниці до німців.

Одночасно із боротьбою з Кейстутом Яґайло боровся з іншими братами: року 1377,

ображений тестаментом на користь Яґайла, Аздрій Полоцький, найстарший серед

Ольґердовичів, перейшов до Пскова, а далі — до Москви; 1379 року він брав

участь в уосковському поході на Сіверщину, а пізніше уклав союз з Тевтонським

орденом проти Яґайла. Року 1386 проти Андрія виступило велике литовське

військо; його взято в полон і до 1394 року продержано у в'язниці. Під час походу

московського війська на Сіверщину Брянський князь Дмитро перейшов на сторону

Москви. Так від терору, розпочатого Ягайлом, два його старші брати звертаються

до Москви.

Становище Ягайла було загрозливе. Ягайлові загрожувала з одного боку Польща, з

другого — Тевтонський орден, а далі, на сході Европи, новий міцний противник —

Московське князівство, яке виросло на території Володимиро-Суздальського.

Багато причин сприяли перетворенню малого міста Москви на столицю сильної

держави. Одною з важливіших причин було п топографічне положення — на

перехресті торговельних шляхів з Подніпров'я до Володимира; з Києва та

Чернігова — до Переяслава Залеського та Ростова; з Новгорода — до Рязані.

Москва рано стала вузлом торгівлі збіжжям. Московську область захищали від

ворогів сусідні землі, і тому до Москви, як до «центрального водоймища, спливали

води з усіх частин Руської землі», — писав Клю-чевський.

Велику ролю в цьому процесі відіграли особисті прикмети перших московських

князів: сина Олександра Невського, Данила 1303) та, зокрема, його сина, Івана

Калити (+1341). Добрі господарі — вони дбали всіма засобами за поширейня

князівства, вступаючи в боротьбу з сусідами, зокрема з Тверським князівством, а

одаочасно запобігали ласки татарських ханів. Року 1328 Іван 1 Калита, діставши

ярлик на Велике князівство Володимирське, набув право збирати данину для татар,

і так вів справу, що багато грошей залишалося йому. Допомагали йому

митрополити київські, що переїхали до Володимира та Москви: Петро, якого

вважали в Москві за «небесного покровителя» (там же був він і похований в 1326

році) та його наступник, грек Теогност. Зрозуміло, що зростання Московського

князівства стало великою загрозою для князівства Литовсько-Руського. Ще

Ольгерд двічі, в союзі з Тверським та Рязанським князями, ходив на Москву, але не

міг її здобути.

Московське князівство особливо зміцніло за Дмитрія Донського (1350-1389), який,

скориставши з внутрішньої боротьби в Золотій Орді, 1378 року розбив великий

татарський загін, що йшов на Москву. Татари готувались до відплати. Новий хан

Мамай уклав союз з Ягайлом і 1380 року пішов на Москву, але зазнав величезної

поразки у верхів'ях Дону, на Куликовому полі. Ягайдіо спізнився зі своїм військом,

і для Литовсько-Руського князівства ця невдала участь в справі, якій надавано

характеру релігійної боротьби християн з «невірними», відіграла негативну ролю.

Куликівська битва мала велике політичне та національне значення для Московської

держави: вона піднесла авторитет Московського князя і сприяла дальшому

об'єднанню земель довкола Москви.

Таким чином, за вісім років правління Яґайло не здобув ані підтримки в князівстві,

ані союзників серед сусідів. За таких умов пропозиція малопольських панів

одружитися з королевою ЯДБІҐОЮ і дістати польську корону була для нього дуже

важливою.

Після смерти Людвика Угорського в 1382 р. залишилися дві дочки: Марія та

Ядвіга. На підставі договору з Казіміром, старша, Марія, мала дістати польську

корону і об'єднати Польщу з Угорщиною. Проте, ні Марія, ні її наречений,

Сігізмунд, не знайшли прихильників у Польщі, і пани вимагали — якої завгодно з

двох сестер — але окремої королеви. Вирішено, що польською королевою буде

молодша сестра, ЯдвіГа, яка й була 1384 року коронована в Кракові й одружилася з

австрійським герцогом Вільгельмом. Але цей шлюб не сподобався панам: вони

хотіли дати їй чоловіка на свій власний вибір.

Становище Польщі було тяжке: з одного боку загрожувала їй накинута Людвиком

унія з Угорщиною, з другого — намагався дістати корону Земовит Мазовецький,

готовий силою одружитися з Ядвігою. Малопольські пани почали переговори з

Ягайлом і запропонували йому руку. Вільгельма вигнано з Кракова, шлюб ЯДБІҐИ З

Вільгельмом скасовано, а її саму духовенство переконало, що ця жертва потрібна

для держави та Католицької Церкви. Нарешті вона дала свою згоду на шлюб з

Яґайлом.

У серпні 1385 року в Креві підписано між Ягайлом і малопольськими панами

угоду, згідно з якою він мусів: 1) перейти на латинство сам і перевести своїх братів,

бояр і ввесь народ; 2) ужити всіх можливих заходів, щоб повернути втрачені

Польщею та Литвою землі; 3) сплатити Вільгельмові 200 тисяч фльоринів за

порушений шлюбний договір; 4) повернути Польщі землі, забрані будь ким; 5)

звільнити полонених (очевидно Литвою) людей «на вічні часи» прилучити

литовські й руські землі до Корони Польської. Грамоту підписав Ягайло з братами

— Скиргайлом, Корибутом, Вітовтом і Лутвеном. У лютому 1386 року відбулися

шлюб та коронування Ягайла. Але й після того Яґайла вважали не королем, а лише

чоловіком королеви, і по смерті Ядвійі він одружився з іншою спадкоємницею

польської корони, щоб зберегти свої права.

За угодою Людвика з Казіміром, після смерти Людвика Галичина переходила до

Польщі. Але королева Марія, щоб затримати Галичину, в 1386 (або 1386) році,

поновила в правах Владислава Ополь-ського «на такому праві, на якому володів він

нею до 1379 року». Проте, в 1387 році на Галичину з війсЬком рушила Ядвіґа 1 без

спро-тиву дійшла до Галича: вся Галичина, а з нею й Поділля перейшли ігід владу

Польщі. Після кількох спроб повернути Галичину Угорщині дипломатичним

шляхом, залишилася вона під владою Польщі. Лише при першому розподілі

Польщі виринули права Угорщини на Галичину, 1 на підставі Їх Галичину

прилучено до Австрії.

Складніші були відносини Польщі з Литвою. Кревська угода зліквідувала Велике

Литовсько-Руське Князівство і зробила його частиною Польщі. М. Грушевський

питає: чи розумів Яґайло та його брати глибину того акту, що його підписали?

Ядвіґа зрозуміла Кревську угоду: вона вимагала від Лиїви грошей, роздавала землі,

а Ягайло призначив намісників-поляків до Вільни. Таке становище не могло

тривати довго, воно повинно було викликати протест. Речником протесту Великого

Литовсько-Руського Князівства проти свавільного, антидержавного акту Ягайла

виступив Вітовт, син Кейстута, задушеного з наказу Ягайла у в'язниці 1382 року.

ВІТОВТ (1382—1430). Політична діяльність Вітовта розпочалася після втечі з

в'язниці у 1382 році. Він був талановитий політик, і вся діяльність його була

спрямована, на скасування Кревської угоди.

Після втечі з в'язниці Вітовт підбурив Тевтонський Орден на похід проти Ягайла,

але, на прохання Ягайла, замирився з ним. Ягайло обіцяв йому повернути землі

Кейстута, але не виконав своєї обіцянки. До особистої образи приєдналося

обурення, викликане призначенням поляка-намісника. Вітовт знову звернувся до

тевтонів — і знов Яґайло замирився з ним у 1392 році.

Вітовт став господарем Великого Князівства спочатку, як заступник Ягайла, а далі

за ним визнав польський уряд титул Великого князя. Авторитет Вітовта зростав.

Коли Ядвіга звернулася з вимогою данини з Великого князівства, яку нібито

Ягайло подарував їй на віно, Вітовт оголосив її листа старійіішнам, і всі вони

рішуче відмовили: «Ніколи нікому Велике князівство не платило данини!» Він

знову нав'язав стосунки з німцями, і на таємній нараді на остр. Са-.ліні року 1398

князі й бояри литовські та руські проголосили його королем Литовським і Руським.

Кревська угода була скасована. - Дальшим кроком було проголошення

незалежности Великого князівства. Вітовт підготовив прихильність литовців і

Москви, одруживши свою дочку Софію з великим князем Василісм 1. На черзі

стояло коронування Вітовта. Великою помилкою його було втручання в татарські

справи: під час боротьби ханів Золотої Орди він вирішив підтримати Тохтамиша

проти Едигея. Перемога була на боці Едигея. Над Ворсклою 1399 року татари

розгромили Вітовтове військо: забито було десятки князів, поліг цвіт литовсько-

руського лицарства. Про коронацію не могло бути й мови.

Однак, ця поразка над Ворсклою не припинила успіхів Вітовта йа сході, і

дипломатичним шляхом він досягнув того, чого не міг добитися збройною силою.

Не зважаючи на страшний розгром, Вітовт не перестав втручатися в справи Золотої

Орди: брав участь у зміні ханів, висував своїх кандидатів. Розпад Золотої Орди і

заснування Кримського ханства спочатку створили дуже сприятливі для

Литовсько-Руської держави обставини. Вітовт підтримав основоположника його

Хаджі-ґірея, татари зреклися на користь Великого Князівства «історичних прав» на

руські землі і видали на те Вітовтові грамоту. Про це збереглася грамота сина

Хаджі-ґірея, Менґлі-ґірея, але, можливо, що в її основі лежала грамота ще Тох-

тамиша.

Це розв'язало Вітовтові руки, і він почав будувати фортеці в степу, Каравул над

середнім Дністром, Білгород і Чорногород над долішнім Дніпром, Хаджібей, де

пізніше побудовано Одесу. Фортеці будовано великими людськими силами — по

10-12 тисяч селян з 400 підводами там працювало. Біля фортець оселював Вітовт

бояр з обов'язком нести військову службу, татар та й інших людей. Під охороною

фортець постали села. Хаджібей став великим портом, звідки вивозили збіжжя до

Візантії. Таким чином, за Вітовта Правобережна Україна знов заволоділа

Чорномор'ям.

Вітовт, продовжуючи політику Данила та його наступників, закликав німецьких

колоністів і надавав їм Маґдебурзьке право. Міста Великого Князівства

Литовського розцвітали.

Незабаром після поразки над Ворсклою Яґайло запропонував Вітовтові компроміс.

У 1399 році померла Ядвіга. Яґайло почував себе непевним, бо з ії смертю боявся,

що перестане бути королем Польщі, і приїхав до Литви. Року 1401 у Вільні

відбувся з'їзд визначних литовських панів, але з земель, безпосередньо належних

Вітовтові; князі-володарі участи в з'їзді не взяли. На нараді укладено дві грамоти: в

одній підписаній Вітовтом він обіцяв вірність Ягайлові та Короні Польській і

зазначав, що після його смерти великокняжа влада та землі повертаються Яґайлові.

В другій грамоті «прелати, барони, шляхтичі й зем'яни» ручилися, що всі землі

після смерти Вітовта повернуться Ягайлові та Короні, та що вони шукатимуть ін-

шого володаря, але застерігали, що, в разі бездітности ЯТайла, після його смерти

польські пани не можуть обрати короля без відома Вітовта.

Таким чином, цей компроміс, що його польські сучасники вважали за тріюмф, по

суті ним не був, — він підкреслював, що вся Кревська унія обмежувалася особою

ЯГайла. Наступників його не згадується. До смерти Вітовта забезпечувалось

автономію Литовського князівства, і це підтинало в корені питання інкорпорації.

Навпаки: Віденська угода підкреслювала, що «господарем великого князівства

Литовського» е і залишається до смерти Вітовт, а стани князівства обіцяють

послушність Яґайлові тільки після смерти Вітовта. Про нащадків його нема мови.

Важливо те, що Вітовт вважав себе за «великого князя» не з ласки Ягайла, а на

підставі обрання народом, очевидно, маючи на увазі нараду на остр. Саліні.

Польська дипломатія даремно вживала заходів, щоб перекрутити угоду 1401 року,

нібито Вітовт с лише намісник Ягайла, Він збивав ці перекручування,

покликаючись на оце обрання.

Велике значення в історії Великого Князівства Литовського мала так звана «велика

війна» року 1410, — похід спільних сил Польщі та Литви проти Тевтонського

Ордену. Кульмінаційним моментом її була битва під ґрюнвальдом, в якій перше

місце належало Вітовтові. Але коли Яґайло почав добивати вже розгромлених

німців, Вітовт відступив і тим не дав цілком їх винищити. Наслідком цього було те,

що Велике Князівство Литовське знову зайняло супроти Польщі незалежне

становище. Орден зробив Польщі дрібні поступки, а Литві повернув Жмудь.

Польща відступила Литві Поділля.

Року 1413 в Городлі над Бугом відбувся з'їзд Яґайла, Вітовта та польських і

литовських магнатів. Наслідки переговорів між ними оформлено в грамотах. У

грамоті-привілеї, підписаній Ягайлом, як королем Польським та зверхнім князем

Литовським, і Вітовтом, як великим князем Литовським, впадає в очі, що, не

зважаючи на точну термінологію — «інкорпорації переходять у власність» і т. д.,

насправді жадної інкорпорації нема. Велике Князівство Литовське залишається

політичним тілом по смерті Вітовта. Воно обирає Великого князя в порозумінні з

королем та магнатами. Король залишається зверхником-сюзереном Литви. Тому

стани Великого Князівства беруть участь в обрані короля. Навіть нема

персональної унії, а є лише зверхник-сюзерен, польський король. Проте, визнаючи

Велике Князівство, як політичне тіло, Городельська унія вносила в його структуру

розлам на релігійному фунті: вона забезпечувала права, рівні з правами польських

паші, тільки литовським панам-католикам.

Вітовт, васаль короля, грав видатну ролю в політиці. Престиж його підносився в

очах Европи щораз вище. «Велика війна» з Тевтонським Орденом не припинила

його стосунків з ним. Поруч з цісарем Сігізмундом, Вітовт виступає як посередник

між Польщею і Орденом. Зі свого боку Сігізмунд уживав заходів, щоб розсварити

Вітовта з Ягайлом. Ще 'під час війни з Орденом цісар пропонував Вітовтові

королівську корону, але Вітовт відмовився. 1429 року, на пишному з'їзді в Луцьку,

в присутності Ягайла та литовських панів, СіГузмунд запропонував Вітовтові

корону. Вітовт льояльно спрямував його до Ягайла, який, заскочений

несподіванкою, дав свою згоду. Але під тиском польських панів незабаром зрікся

своєї згоди в листі до Сігізмунда, мотивуючи це залежністю Великого Князівства

від Польщі.

Після цього листа Вітойт вирішив коронуватися всупереч бажанню Ягайла. Справа

загострювалася, хвилювала Европу, ображені магнати обох держав ставили

питання про війну Литви з Польщею. Щоб загасити справу, Ягайло запропонував

Вітовтові зректися престола, з тим, щоб польська корона перейшла до Вітовта, але

він і литовські магнати стояли твердо на окремішності держав, і Вітовт відмовився

від польської корони.

Нарешті, на 8 вересня 1430 року у Вільні призначено коронування Вітовта.

З'їхалися почесні гості; Яґайло, великий князь Московський Василь 1 з іншими

московськими князями, царгородські й татарські посли. Але польські пани

перехопили в дорозі корону, і коронування було відкладене, а 27 жовтня 1430 року

Вітовт нагло помер.

Цей кольоритний епізод цікавий тим, що, з одного боку, малює державну

свідомість Вітовта та литовських магнатів, а з другого — свідчить про ставлення

цісаря і взагалі Европи до Великого Князівства. В цісарській канцелярії зберігся

коронаційний акт, в якому Литву проголошувалося на вічні часи королівством, що

його королі ніколи не будуть нічиїми васалями.

Значення Вітовта в історії Великого Князівства Литовського величезне. Серед воєн

і боротьби за владу він перевів Ґрунтовну реформу державного устрою. Під час

замирення з Ягайлом у 1390-их роках вони перевели спільно Ґрунтовні реформи:

значніші князі повтрачали свої князівства і в ліпших випадках дістали менші. По-

чалося з найбільшого — з Волині — де після смерти Любарта князював його син

Федір. Року 1386 Ягайло вивів з-під його влади наймогутнішого князя Острозького

і настановив безпосереднім васалем короля. Далі — Луцьку волость він передав

Вітовтові, а Федорові залишив саму Володимирську. Волзька земля вважалися

польською провінцією від часу окупації Галичини в 1387 рці, також і Холмська. М.

Грушевський питав, котрому з обох володарів належав проект цієї перебудови? За

всіма ознаками Вітовтові.

Друге замирення Ягайла з Вітовтом — у 1392 році — позначилося конфіскатою

земель у Скіргайла, що був заступником ЯГайла: Вітовт дістав його волость —

Полоцьку. Відібрано Київ у Володимира р. 1392; Вітебськ, після смерти матері в

1392 році, Ягайло дав полякові-намісникові. Тоді Свидригайло, рідний його брат,

забив намісника і силою захопив Вітебськ. Вітовт узяв його в полон і в кайданах

відпровадив до Кракова. У Білій Русі не залишилося видатних князів. 1393-1394 рр.

забрано Сіверщину в Корибутовичів і передано Любартовичеві, але він не побажав

'князювати в Сіверщині і втік. Року 1394 Вітовт забрав у нього Житомир і Овруч.

Володимир приїхав до Вітовта «з покорою», але той його не прийняв і волостей не

повернув. Того ж року забрано Звенигород, Черкаси та Поділля. Поділля

переходило з рук до рук після загарбання його у Корибутовичів: володів ним

намісник польський Спитко, потім Свидригайло, погім — знову польський

намісник. Свидригайло осів нарешті на Сіверщині, де зібрав невдоволених князів і

втік з ними до Москви. Лише 1420 року замирився він з Вітовтом і знову дістав

Сіверщину.

З цього стислого переліку змін, проведених у Великому Князівстві Вітовтом,

видно, що протягом кількох років він перебудував його із об'єднання окремих

князівств з широкою автономією на державу з міцною централізованою владою.

Знищено місцевих авторитетних князів; декого переведено на інші місця, де не

було старих традицій; дехто з них перейшов до сусідів: Москви — Свидригайло,

сіверські князі, до Угорщини — Федір Коріятович. Року 1393, позбавлений

Вітовтом Новгородка та Поділля, він звернувся по допомогу до Угорщини, але ця

допомога була замала. Проте, він дістав у свою державу Мукачівське князівство і в

Мукачеві збудував замок та манастир. Крім того дістав Землин та Мармарош. За

Карпати — на Закарпаття, на Загір'я стала тікати українська людність від постійних

міжусобиць, залюднювалися Марма-рош, Бережанщина, Ужанщина та інпн землі.

На князівствах залишилися тільки дрібні князі, «послуішгі» Вітовтові, як зазначав

літопис. Вони поклали початок князівським та магнатським родам Чарторийських,

Четвертинських, Заславсь-ких, Вишневецьких, Заборовських, Сангушків та інших,

які, втративши державні права, задовольнялися становищем знатних

землеволодільців.

Творячи могутню державу з централізованою владою, Вітовт не зміг довести

справи до кінця. Він увесь час виявляв вагання супроти Ордену, Ягайла, навіть у

справі коронування й відокремлення князівства від Польщі. Не розумів він тієї

великої сили, яку мав у носіях української культури та традицій, в православній

вірі. Можливо, в цьому відбилася спадщина його батька Кейстута — провідника

старолитовської частини князівства. Це хитання виявилося в Городельській унії,

яка зберегла ідею литовської автономії, але загнала клин у Литовсько-Руську

державу, бо внесла упривілейованість католиків супроти православних. Наслідки

виявилися в повстаннях православних проти Вітовта ще за його життя — і ще

більше за його наступників.

Вітовт успадкував питання Православної Церкви в Литовсько-Руському князівстві.

Перенесення митрополичої катедри з Києва до Москви, при чому залишився титул

«Київського митрополита», викликало великі ускладнення в житті православних на

Русі, яка опинилася ігід литовською владою. Ще за ґедиміна зроблено спробу

заснувати митрополію у Новогродку. Збереглася точна дата: 1329 року митрополит

Теофіл брав участь у патріяршому соборі в Царго-роді, а 1330 р. митрополит

Московський (Київський), грек Теогност приїздив на Волинь за спадщиною по

митрополитові Теофілові. В «каталозі архиерейських катедр» зазначено, що цю

катедру скасовано «через близькість її до Руси, так що руський митрополит легко

може нею правити». Після того, 1347 року, скасовано Галицьку митрополію,

внаслідок клопотань того ж митрополита Тео-гноста та великого князя

Московського Семена Гордого, ґедиміно-вого зятя. Офіційним мотивом ліквідації

митрополії, що існувала коло 50 років, було: «завжди на Русі був один

митрополит». Де він перебуватиме — патріярхові було байдуже. Так Москва

руками митрополита-грека зліквідувала дві митрополичі катедри.

Питання підлеглости українців Московському митрополитові ще більше

загострилось, коли наступником митрополита Теогноста став Олексій, син

чернігівського боярина, що перейшов до Москви, хри-щеник великого князя Івана

Калити, близький до всієї великокняжої родини, регент великого князя Дмитра за

його дитинства. Олексій був речником політики Москви. Основи його політики

були: мир зі Сходом, татарами, боротьба з Заходом — Литвою. Він заступив

Теогноста 1353 року. Ольгерд добре розумів суть цієї .заміни грека московським

патріотом і старався, щоб на патріярха висвячено його родича, Романа, який у

Царгороді зустрівся з Олексієм. Обидва привезли цінні дари, і після різних

перипетій патріярх іменував у 1353 році Олексія митрополитом «Київським і всея

Руси», а в 1354 році Романа — митрополитом Литви з єпархіями — Полоцькою,

Ту-ровською і катедрою в Новгородку. А 1356 року додано до того єпископію

«Малої Росії», себто Галичини. Границь двох митрополій не зазначено. Роман,

еселившисяв Києві, де з 1353 по 1354 р. був інший митрополит — Теодорит,

висвячений болгарським патріярхом, опанував Чернігівщину, приїздив до Твері,

яка стояла в опозиції до Москви, а Олексій приїздив до володінь Ольгерда. Коли

Олексій позабирав там багато сосудів та іншої церковної утварі, Ольґерд наказав

заарештувати його з усім почетом — і він ледве втік. Після смерти Романа в 1361

році, патріярх не настановляв нікого на його місце, і Олексій став єдиним

митрополитом.

Року 1370 Казімір, на жадання православних галицьких князів і бояр, вислав до

Царгороду єпископа Антонія з проханням поставити його митрополитом, «аби не

пропав закон русинів». На випадок відмови патріярха, Казімір попереджав, що тоді

«прийдеться христити русинів на латинську віру». Ця загроза вплинула, і патріарх

поставив Антонія митрополитом, а після його смерти р. 1391 (чи 1392), на вимогу

Ягайла, поставив митрополитом Івана, єпископа Луцького (1392-1415).

Створення Галицької митрополії підривало заборону патріярха мати для Руси дві

митрополії і давало підставу Ольїердові домагатися висвячення окремого

митрополита.

Тим часом відносини з Митрополитом Олексієм дедалі загострювались. Олексій за

союз з Литвою відлучив князів Тверського та Смоленського від Церкви, брав

участь в підступному захопленні Михайла, князя Тверського, використовував

неполадки в родині Нижегородського князя. Ольґерд мав підстави закидати

митрополитові сторонність, заанґажованість у московській політиці. Дійсно, то був

єпископ-політик, про церковну діяльиість якого найменше відомо. Патріярхові

надсилалося скарги на Олексія, і він був примушений призначити слідство, яке

доручив архімандритові Кипрі-яаові Цамблакові, болгаринові, що в 1373 р. приїхав

до Литви, в 1375 р. — на бажання Ольгерда — був висвячений нй митрополита

Литовського, а в 1389 р. дістав московську катедрУ. Повторилося те, що бувало

раніше: осідком Кипріяна стала Москва, а не Київ

Після смерти Кипріяна в 1406 р. Вітовт просив патріярха висвятити окремого

митрополита Київського, але патріярх відмовився і висвятив у 1408 році грека

Фотія, як єдиного митрополита. Прими-ривіпися з тим, Вітовт зажадав від Фотія,

щоб він жив у Києві. Пробувши недовго в Києві, Фотій переїхав до Москви,

забравши й собою багато цінних речей.

Спираючись на православне духовенство, Вітовт вирішив за всяку ціну здобути

окремого митрополита. У листі, в якому пояснювалось становище Православної

Церкви, Вітовт писав, що московські митрополити лише час від часу приїздили до

Києва та Литви, церкви не строїли,... але, побираючи церковні прибутки, виносили

ці гроші деінде; позабирали й повиносили церковні речі й святощі: страсті

Христові, скіпетр і сандалії Богородиці, святі образи, ковані золотом, та інші

дорогоцінні речі, всю церковну красу Київської митрополії, що постаралися й

подавали давні князі на честь і пам'ять, не кажучи про золото, срібло й убори

церковні — хто може порахувати, скільки вони повиносили?

З своїм листом та грамотою литовських єпископів Вітовт вирядив до патріярха

свого кандидата на митрополита, колишнього ігумена Дечанського манастиря,

Григорія Цамблака, небожа митрополита Кипріяна. Однак, саме тоді приїхали до

патріярха посли від фотія і так скомпромітували Григорія, що патріярх позбавив

його ієрархічної гідности й піддав анатомі. Вітовт з єпископами знову звернувся до

патріярха з проханням висвятити митрополита, обраного патріярхом. Відповіді не

одержано. Тоді, 15 листопада 1415 року, скликав Вітовт у Новгородку собор

єпископів, в якому взяли участь: Полоцький, Чернігівський, Луцький,

Володимирський, Смоленський і Туровський єпископи з Литви; Перемиський та

Холм-ський — з Галичини; священики та багато бояр. Собор висвятив на

митрополита Григорія Цамблака. В окружній грамоті Собор моти-вовував його

обрання прикладами Клима Смолятича 1147 р., а також подібними прецеденсами в

Болгарії і Сербії.

Обрання Цамблака викликало обурення Фотія та патріярха, і вони його викляли.

Але факт залишився фактом: з 1416 року православні Литовсько-Руського

князівства мали власного митрополита, незалежного від сусідніх держав. Однак, це

тривало лише п'ять років і не створило традиції. Григорій Цамблак тримався

незалежно від Царгородського патріярха. У 1418 році він був висланий на собор у

Констанці Яґайлом і Вітовтом, де вирішувалося справу Яна Гуса. Посольство з

Литовсько-Руського князівства було уряджене з великою помпезністю. Разом з

Цамблаком їхало багато князів та магнатів з Литви, з Волощини, від татарського

хана, Великого Новгорода. Ця величезна депутація з кількох сот осіб справила в

Констанці велике враження, і її урочисто зустрічав сам цісар Сігізмунд. Григорій

Цамблак виголосив привітальну промову папі, в якій висловлював надію на

переведення унії Східньої та Західньої Церков, чого, мовляв, бажають багато

православних та володарі Ягайло і Вітовт. Але, — казав він, — провести унію

можна тільки через скликання собо-РУ> з участю видатних богословів і знавців з

обох сторін. Такий спосіб переведення унії не відповідав бажанням папи, і на

цьому справа закінчилася, але Ягайло та Вітовт були дуже задоволені

репрезентацією Цамблака.

З року 1419 вже не згадується ім'я Григорія Цамблака. Г. Луж-ницький, не

зазначаючи джерела, подає, що він помер у Києві від чуми. Існує інша версія: що

він подався до Молдавії і довгий час .прожив, як чернець, у Нямецькому манастирі.

Після 1420 року митрополит Фотій знайшов шлях примиритися з Вітовтом, який

визнав його, 1 до смерти в 1431 році Фотій був єдиним митрополитом.

СВИДРИГАЙЛО БОЛЕСЛАВ-ОЛЕКСАНДЕР (1430—1440). Свидригайло був

наймолодшим братом Ягайла. Він був охрище-ний разом з Яґайлом у Кракові і

після того жив у Вітебську з своєю матір'ю, що правила тим містом. Після її смерти

в 1392 р., коли Ягайло надіслав до Вітебська поляка-намісника, Свидригайло забив

його і зчинив повстання, вважаючи, що Вітебськ належить йому. Вітовт приборкав

повстання і в кайданах вислав Свидригайла до Кракова. Після того його Ім'я

зустрічається багато разів: то він їде до Угорщини, де організує боротьбу проти

Яґайла та Вітовта, то мириться з ними, дістає Галичину та частину Сіверщини, а

пізніше тікає до Москви; то опиняється при дворі Вітовта і організує повстання

проти нього за допомогою німців. Вітовт повідрубував голови його спільникам, а

самого Свидригайла забрав до в'язниці, де він пробув 9 років, аж поки 1418 року

його викрав князь Острозький. З 1420 року Свидригайло знову дістав Сіверщину і

сидів тихо до смерти Вітовта.

У всіх Свидригайлових авантюрах червоною ниткою проходить те, що він завжди

спирався на православних білорусів та українців, хоч до кінця залишався

католиком. Підтримували його й литовці, які були проти інкорпорації й прагнули

зберегти свою державу. Свидригайло не виявляв ні адміністративних здібностей, ні

послі-довности. Треба гадати, що притягало до нього довір'я, як до провідника

руського елементу та державної незалежности.

Після смерти Вітовта литовські та руські магнати одностайно обрали Свидригайла

Великим князем, й Яґайло вибір їх затвердив, давши Свидригайлові перстень-

інвеститутру. Однак, польські пани, на підставі того, що не брали участи в виборах

великого князя, оголосили їх незаконними і настояли на проголошенні війні. Заб-

рали Поділля, облягли Луцьк. Війна велася мляво, з перервами. Свидригайло уклав

союз з Пруським Орденом, волохами, татарами, але коли всі союзники розпочали

воєнні дії, в 1331 році несподівано уклав перемир'я з Ягайлом на два роки. Він

енергійно піукав дальших союзів: крім німецьких лицарів, волохів та татар, приєд-

нав Тверського князя, з дочкою якого одружився, великого Московського князя;

Новгород і Псков піддалися під його владу. Тоді поляки зорганізували проти

Свидригайла повстання литовських панів, серед яких було багато незадоволених

ставленням великого князя до руських панів хоч в оточенні Свидригайла, як і на

посадах, переважали литовці. Повстання висунуло на великого князя Сігізмунда,

незначного князя Стародубського, молодшого брата Ві-товта, що не виявляв

жадних здібностей.

СІҐІЗМУНД (1431—1440) ТА СВИДРИГАЙЛО. Сігізмунда проголошено великим

князем. На його боці стали старі литовські землі: Вільна, Троки, Ковно, Жмудь,

Городно; силою забрав він і Берестя. На боці Свидригайла залишилися: Полоцька,

Вітебська, Смоленська землі, Сіверщина, Київщина, Волинь, східне Поділля. З

руських князів до Сігізмунда перейшли: Семен Гольшанський, Олелько та Іван

Володимировичі і Федір Коріятович. «Литва посадиша в. князя Сігізмунда

Кейстутовича на великое княженьє Рускос» — характеризував цей розлам

сучасник, русько-литовський літописець. Але, крім національної різниці, існувала

соціяльна. Пізніша русько-литовська хроніка Виховця так характеризувала

Сігізмунда: він переслідував князів, шляхетство, грабубував їх, хотів увесь рід

шляхетський вигубити і «піднести рожай (рід) хлопський, псю кров». З другого

боку, безперечні тісні зв'язки Свидригайла з князями, магнатами. За нього не

окреслена раніше рада великого князя набуває значення правного інституту. Тому

він мав прихильників серед аристократії Литви та Польщі. Так боротьба

Свидригайла була боротьбою руської аристократії — князів, панів.

ЯГайло потвердив вибори Сігізмунда великим князем, і в грамогі з 15 жовтня 1432

року Сігізмунд зазначив, що Ягайло залишається «зверхником» над великим

князівством. Він відступав Польщі Поділля; все князівство, по смерті Сіцізмунда,

мало перейти до Корони, а великого князя мали обирати поляки та литвини. Таким

чином, про інкорпорацію знову не було мови, але підкреслювалося виборність

великого князя; на скасування виборности не наважилися польські пани. Можливо,

з метою ослабити вплив Свидригайла, дало привілеї для православної шляхти: вона

може уживати польських гербів і клейнодів, натомість поширено права, які дано

Городельськими привілеями католикам. Проте, про релігію не було згадки.

З 1432 року тривала війна між Сігізмундом та Свидригайлом. Велася вона

невеликими силами, але супроводилася руйнацією сіл, жст, грабуванням людности.

Участь у ній брали поляки, татари, волохи, німецькі лицарі. Визначні діячі

переходили з одного табору до другого. Навіть смерть Ягайла в 1434 році мало

вплинула на литовські справи. Безкоролів'я відвернуло увагу поляків від Литви. На

польський трон був обраний син Яґайла, Владислав. Завзяття боротьби спадало, все

частіше виявлялися зради. В Смоленську викрито змову на користь Сігізмунда, з

участю митрополита Герасима. Свидригайло жорстоко покарав тих, хто брав

участь у змові, а митрополита наказав спалити живцем.

Нарешті Свидригайло змобілізував усі сили, закликав на допомогу татар,

Ливонський і Пруський Ордени; обіцяв йому допомогу цісар. Але більша частина

союзників спізнилася, 1 2 вересня 1435 року над р. Святою, біля Вількомира,

Сігізмунд з польськими військами завдав Свидригайлові страшної поразки:

ливонське військо майже все винищено, 42 князів полонено, багато люду побито.

Перемога Сігізмунда викликала радість у Польщі, і там правили молебні подяки.

Проте, Свидригайло не склав зброї; він приєднував українські землі, хоч утратив

білоруські. Нарешті уклав союз а українцями з польських володінь: Галичини,

Холмщини, Поділля.

Після перемоги над Свидригайлом Сігізмунд шукає союзів з сусідами проти

Польщі: з Ливонією, Австрією, татарами. Коли польські пани, намагаючись

розбивати ці союзи, знову заявили, що Сігізмунд не самостійний володар, а

підданий Польщі, він відповів мовою Вітовта: «Ніколи ми не були нічиїми

підданими, а Велике князівство наше, скільки сягає людська пам'ять, ніколи нікому

не було підвладне, і ми держимо його не з рук поляків, а займаємо престол .його

від Бога дідичним правом по наших попередниках. По смерті нашого брата, світлої

пам'яті Вітовта воно правно перейшло на нас, як на правного спадкоємця, і ми на

сім престолі з Божою поміччю вікого, окрім Бога, не боїмося». Так речник середніх

верств суспільства, протегований поляками, звільнившись від небезпеки, знайшов

рішучу мову литовського патріота.

У 1440 році Сйгізмунда забили змовники, перед вели аристократи, серед яких були

й українці. На Великого князя обрано не Свидригайла, а молодшого брата короля

Владислава — Казіміра, 13-річного хлопця.

КАЗІМІР (1440—1492). Обрання Казіміра Великим князем не відповідало плянам

польських панів, і вони визнавали обранця не «Великим» князем, а лише

«литовським». Владислав просто ігнорував його. Молодий князь опинився пвд

впливом литовських дипломатів з Яном Гаштовтом на чолі, і правила його іменем

реґенція. Дехто з князів одержав свої князівства: Свидригайло — Волинь, Гомель

та Туров; Київ одержав Володимирів син, князь Олелько, одружений з дочкою

Великого князя Московського Василм 1 та Софії Вітовтівни; він був увесь час

зв'язаний з Сігізмундом. Взагалі був «покірний» бажанням Польщі.

Загибіль короля Владислава в 1444 році у війні з турками під Варною змінила

становище Великого Князівства. Казіміра обрано королем Польщі, і він переїхав до

Кракова, хоч як вимагали від нього литовські маґнати, щоб він залишився в Литві

або зрікся Ве дикого Князівства. З переїздом до Кракова Казімір повів центра-

лістичну політику. Час від часу магнати просили короля, щоб залишився в Литві

або дав іншого Великого князя; кандидатами були: Семен Олелькович, князь

Радзівілл або хтось із його синів. Ка-зімір стояв твердо і не зрікався Великого

Князівства. Року 14&2 він помер. Поляки обрали королем Казімірового брата, Яна

Ольбрахтй, а на з'їзді всіх литовських земель обрано Великим князем молодшого

брата — Олександра.

На тяжкі часи боротьби Свидригайяа з Сігізмундом припала подія в історії Церкви,

яка, внаслідок політичних ускладнень, не набула належного значення. 1435 року,

коли спалено живцем митрополита Герасима, прибув до Царгореду кандвдат

Московськвго князя на митрополита — Рязанський єпископ Йона, але там уже

поставлено митрополитом грека Ісидора, одного з найвизначніших освітою та

талантами.

Поставлення Ісидора митрополитом мало глибоке коріння. Візантійська імперія

знемагала під навалою турків, які вже заволоділи Балканським півостровом і

загрожували Царгородові. Шукаючи засобів боротьби з ними, цісар Іван VII

Палеолог та патріярх Йосиф II сподівалися дістати допомогу від папи. Політичне

становище спонукало до зближення Церков, до унії в будь-якій формі. Цьому

питанню мав бути присвячений собор у Феррарі. Мавши на 'увазі репрезентацію на

тому соборі, в Царгороді намагалися провести на керівні пости видатних людей, які

могли б з честю провадити ардгітику; тому виникла кандидатура Ісидора на

катедру митропо-яита «всея Руси».

У Москві Ісидора прийняли досить холодно, а в Литовському князівстві,

захопленому боротьбою Сігізмунда з Свидригайлом, не приділили належної уваги

питанню окремої митрополії.

За кілька місяців після приїзду до Москви, 1437 року, Ісидор, я супроводі великого

почету з єпископів Суздальського, Псковського, Новгородського, Тверського,

духовенства та мирян — разом до ста осіб. — прибув на Собор до Феррари. Але

незабаром собор перенесено до Фльоренції. Там Ісидор виступав рішучо й

авторитетно за унію, але підходив він до тієї справи не як богослов, а як політик і

патріот Візантії. «Ліпше з унією повернутися на батьківщину, — казав він, ніж, не

прийнявши унії, втратити батьківщину». Де був аргумент, що його прийняли цісар

Іван VII та патріярх Йосиф. На високий авторитет Ісидора вказує те, що він був

один із кандидатів на патріярха, коли помер Йосиф II. Собор закінчився

об'єднанням Церков. Ісидор одержав титул кардинала та папського «мата 144О

року він поїхав через Польщу, Галичину, Литву до Москви. В своєму оголошенні,

зверненому до всіх «русинів, сербів, волохів, інших народностей та до латинян»,

він закликав усіх «ярваково шанувати обидві віри, які тепер з'єдналися, однаково

відвідувати церкви обох визнань і вважати за правдиве Тіло Христове, вя якому б

хлібі не було воно освячене. Всяка різниця між Церквами зникала, і обряд втрачав

своє значення.

Ісидор пробув щось із рік у Польщі та в Литовському князівстві, але там мало-хто

цікавився питанням унії: в Польщі були захоплені 0бедиямщям з Угорщиною; у

Великому Князівстві забито було Сігізмунда, йшли вибори, обрання малого

Казіміра. До того польські та литовські католики негативно ставилися до

Фльорентійського собору, і тому сама унія була в їх очах неправною. Взагалі

католицькі Верстви не хотіли унії. За час перебування у Великому Князівстві

Ісидор не здобув ні опозиції ні співчуття, хібащо в Київського князя Олелька, який

здобув престол, і поставився до унії сприятливо.

Інакше стояла справа в Москві, куди приїхав Ісидор 1441 року. Там відразу

викликав він протест проти унії, і його заарештували. Ісидор втік до Твері, де його

знову заарештували. Лише в 1442 році втік він з в'язниці до Казіміра. Але

становище його тут було ще складніше, ніж рік тому. Єпископ Віденський Матей

заборонив йому проповідувати та служити, а православні засуджували його за те,

що служив у костьолах. Ісидор подався до Риму.

Титулу митрополита він не склав і виконував митрополичі функції, зокрема

висвятив Данила Володимирського, але до своєї митрополії вже не повертався. Він

почував, — як писав М. Грушев-ський, — що «справу унії на Русі забито... Русь

українська й білоруська .. . задержалася супроти унії в мертвій пасивності, властиво

її зігнорувала».

Року 1448, ще за життя Ісидора, поставили в Москві самовільно, без згоди

патріярха, митрополита Йону, на сторону якого перейшли українські князі

Свидригайло Волинський і Олелько Київський. Його визнав Казімір і року 1451

передав йому всі єпархії Великого Князівства — без Галичини. Однак, влада

нового митрополита була дуже обмежена: його визнавали тільки північні еписко-

пії, спикопські катедри заміщали без його згоди, Полоцький єпископ називав його

просто «братом», а не «отцем» і т. д.

1458 року папа Каліст Ш, на прохання Ісидора, призначив на Київську катедру

митрополитом Григорія Болгарина, що був висвячений ще патріярхом

Царгородським Григорієм Маммою, та приєднався до унії. Казімір прийняв

Григорія; визнали його всі українські та білоруські єпископи, крім одного —

Чернігівського — який перейшов до Москви. Григорій незабаром відрікся від унії і

був затверджений на катедрі митрополита патріярхом Царгородським Діо-нисіем,

що не визнавав унії. Так 1458 року розділилися Церкви — Московська та Київська:

в Москві залишився митрополит Йона, на Київській катедрі — Григорій. До

Київської митрополії ввійшли епископії: 9 українсько-білоруських, а до

Московської — 8 великоруських з Великого Князівства Литовського. Лише дві —

Смоленська та брянська — приєдналися до Московського митрополита. Наступник

Йони, Теодосій, іменувався тільки «Московським», а не «Київським»

митрополитом. Так тривало до 1686 року. Московську митрополію патріярх не

затвердив, і фактично вона була автокефального.

У Великому Князівстві встановлюється на деякий час обрання митрополитів, але з

затвердженням патріярхом. Після смерти Григорія 1475 року був обраний на

елекційному соборі Мисаїл, єпископ українських князів. У соборі, крім єпископів,

брали участь кня-івата, шляхта, «нарочитій мужіє». Після нього ряд митрополитів

:.вув обраний на елекційних соборах і затверджений царгородським патріярхом. Це

були: Симеон (1480-1488), Йона Гнезна (1492-1494) ц Макарій (1494-1497), пізніше

був забитий татарами й визнаний Православною Церквою святим. Після нього був

Йосиф П Болгари-Іюнич (1498-1501).

Тут лише стисло подається фактична історія Церкви XV століття. Докладніше

мова буде далі.

ОЛЕКСАНДЕР (1492—1506). Обрання Олександра перервало слабкий зв'язок

Великого Князівства з Польщею. Князівство почувало повну незалежність від

Польщі, і Олександер уже не домагався визнання його королем. Обидві держави

жили окремим життям. Коли Олександер просив у поляків допомоги в боротьбі

проти спільних ворогів, вони відмовляли, поки не буде відновлено унії. 1499 року,

коли Польща була настрашена турецьким нападом і просила допомоги, Олександер

відповів, що Рада не дасть на це згоди поки польські пани не створять «справедливі

та рівні умови».

Року 1501 помер король Ян Ольбрахт, і королівський престол без боротьби

перебрав Олександер. Умовою його обрання був компроміс: «Корона Польська й

Велике Князівство Литовське злучаються в одно неподільне й одностайне тіло, щоб

був один народ, одна нація, одне братство, спільна рада, одна голова, один король І

пан». Король має бути і великим князем, його обирають спільно урядовці обох

держав; монета має бути спільна; урядовці мають складати присягу королеві та

великому князеві. Але все це промовляло тільки за персональну, а не за реальну

унію, якої хотіли поляки.

На практиці жадної унії не було. Литовські пани, крім кількох урядовців, цього

акту не підписали. Року 1569 вони пояснили польським панам, що в 1501 році

стани литовські не прийняли цього акту. Велике Литовсько-Руське князівство

пережило великі зміни за Казіміра та його наступників. Ще за правління Сігізмунда

Кейсту-товича руський елемент опинився в положенні нижчому, порівнюючи з

литовським і католицьким. За Сігізмунда до цього приєднувалося переслідування

аристократії, незалежно від її національности, але за Казіміра відносини вже

цілком з'ясувалися: католицька литовська аристократія міцно взяла до своїх рук

провід державного життя. Латинські єпископи виступають, як члени Ради, в якій

православних не бувало. Литвини-католики займають вищі посади те лише в

литовських староствах, як Троцьке, Жмудське, а часто і в білоруських;

Полоцькому, Вітебському, а також на Київщині та Волині. Жаден русин не був ні

воєводою віденським, ні канцлером.

Щоправда, литовська регенція зробила для українців поступку: Волинь дістав

Свидригайло, а Київ — Олелько. Але Олелько був близький з литвинами, а син

його і наступник Семен був одружений з дочкою Гаштовта. Однак, після смерти

Семена вже не затверджено на Київського князя Семенового сина Василя, ні його

брата Михаїла, а призначено намісником Мартина Гаштовіа. Кияни його нр хотіли,

і лише з військовою силою ввійшов він до Києва. Семен Олелькович дістав

князівство Слуцьке. Після Гаштовта 1480 року призначено киянина, Івана

Ходкевича, але по ньому — литвина-католика, Юрія Паца, і лише після нього

православного князя Дмитра Путятича, з дрібного Друцького князівства. Подібне

становище було на Волині. Після смерти Свидригайла в 1452 році на Волині теж

з'являються на вищих урядах литвини.

Незадоволення українців та білорусів зростало, і 1481 року виявилося воно у змові

проти Казіміра: князі — Михайло Олелькович, Іван Голшанський, Федір Більський

вирішили відділити землі по Березину й приєднати їх до Москви. Змова була

викрита, а змовників страчено.

Образи на релігійному ґрунті штовхають православних до Москви. Це погіршувало

відносини між Литвою та Москвою, які й без того загострювалися на ґрунті

політичного суперництва. Цей русько-литовський антагонізм і нахил руських

елементів до Москви були явищем цілком ясним, — про це писав у 1470-их роках

Длуґош.

За Вітовта Москва рахувалася з силою Литовського князівства. Прилучення в 1404

р. Смоленської землі, вплив Вітовта на Рязанське та Тверське князівства —

свідчили про перевагу Литви над Москвою. Низка сіверських князівств

добровільно піддається під владу Вітовта. Року 1392 Великий князь Московський

Василій І, син Дмитрія Донського, одружується з дочкою Вітовта, Софією, і вважає

це за велику честь, а вмираючи, призначає Вітовта опікуном. Навіть, не зважаючи

на послаблення Литовсько-Руського князівства після Вітовта, воно виглядало

сильнішим, ніж Москва. Під час боротьби з Москвою Новгород звернувся до Литви

й піддався Ка-зІмірові; Казімір призначив намісником Михайла Олельковича, але

гой покинув Новгород після смерти брата, сподіваючись одержати в спадщину

Київ, і Казімір, не призначивши нікого до Новгороду, допустив розгром його в

1478 році. Не підтримала Литва і Тверського князя в 1484 р., і Рязанського — в

1480-их рр.

У XV ст. в становищі Литовсько-Руського князівства зайшла кардинальна зміна.

Під впливом литовського елементу уряд Великого Князівства дедалі менте звертав

увагу на русинів — білорусів та українців, а натомість переносив центр ваги на

Польщу й легковажив Московське князівство, яке зростало за його рахунок. В

останній чверті XV ст., як згадано вище, чернігівські князі потягли до Москви зі

своїми землями. Після смерти Казіміра Москва вже рішучо бере участь у

пограничних війнах: в 1492 році московські війська зруйнували міста Любутськ,

Мценськ, Мосальськ, Хліиень, Рогачів. У 1493-94 рр. московські воєводи ходили

тна Мезочеськ, Серпейськ, Опаків, здобули Вязьму. В посольстві до Олександра

Московський князь уперше іменував себе «государем всея Руси». Шукаючи

порятунку, литовський уряд запропонував одружити Олександра з дочкою

великого князя Московського, Івана Ш, Оленою. Укладено договір, згідно з яким за

Москвою залишався вплив на Новгород, Псков, Твер, Рязань; деякі з захоплених

міст Москва повернула Литві. Але цей шлюб нічого не змінив на краще.

На сході швидким темпом ішов процес об'єднання земель грд владою

Московського князя. Цьому процесові відповідала ідеологічна теорія, яка ставила

московських князів як спадкоємців величі Візантійської імперії. Хронологічно

зростання, могутности Московської держави збігалося з занепадом Візантійської

імперії під навалою турків у 1453 році. На цьому ґрунті постає теорія трьох Римів:

перший Рим упав, другий Рим — Константиноігіль — теж упав, третій Рим —

Москва — «стоятиме вічно».

УКРАЇНА ПІД ПОЛЬЩЕЮ

Наслідки Люблинської унії для України були величезні. Україна була розірвана:

більша її частина перейшла до Польщі — Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля,

Брацлавщина, Київщина, Підляшшя. За Великим Князівством Литовським

залишилися білоруські землі по Вітебськ, Оршу та Мстиславль; українські землі:

все Берестейське восвідство та Пинщина. Буковина з середини XIV ст. перебувала

в складі Молдавії, а коли Молдавія 1564 р. визнала протекторат Туреччини, з нею

перейшла під турецьку зверхність і Буковина. Закарпаття, після недовгого

правління Коріятовичів, дісталося під владу Угорщини. Після поразки Угорщини в

1526 р. і поділу між Туреччиною, Австрією та Семигородом, -Закарпаття теж

поділено: Пряшівщина та Ужгород опинилися під Австрією, а східня частина —

під Семигородом.

Значна частина України опинилася під владою Москви: все сто-чище Десни і

Сейму по Остер і Гомель над Сожею, навіть верхів'я Псла, Ворскли і Дінця. В 1513

році московське військо здобуло Смоленськ, в 1563 — Полоцьк.

Десятки чернігівських та новгород-сіверських князів разом із своїми землями

перейшли до Москви, поклавши початок родам: Одоєвських, Масальських,

Воротинських, Трубецьких, Бєльських та інших.

Литовське Князівство втратило не лише свої землі, а й державне значення. Спільне

життя з Польщею не налагоджувалося. Литовські патріоти боронили свої права і

трималися на спільних соймах окремо.

Найбільше втратила Україна: національне життя і національні традиції зазнали

тяжких ударів. Польська шляхта згірдливо ставилася до всього чужого, і перед

українцями постала дилема: або зректися політичного життя, або польонізуватися.

Поволі польське право, мова, католицизм ширилися так, як то було в Галичині.

Король дістав необмежене право роздавати землі, і цим широко користалися

поляки. В Польщі давно вже вичерпано було вільні землі, а в зв'язку з загальною

економічною коньюнктурою в Европі збільшився попит на збіжжя, і сільське

господарство стало прибутковим. Це викликало бажання побільшувати площу

орної землі.

Майже негайно після Люблинської унії починається широка роздача землі

польським панам на Київщині, Брацлавщюгі, на Задніпров'ї, що славилися

родючим чорноземом. В Україні з'являються величезні лятифундії «королев'ят» —

польських маґнатів: Замойські володіли землями від Тернополя до Паволочі,

Тарновські — Уманщиною, Конецпольські мали староства Барське, Плоскіров-

ське, Чигиринське, Корсунське, Переяславське, Гадяцьке, Миргородське.

Найбільше одержали Вишневецькі — Олександер та Михайло: в 1590 р. все

Посулля, що наприкінці XIX ст. охоплювало Полтавську та частину Чернігівської

губерній.

Землі ці були слабо залюднені, і, щоб привабити селян, в цих лятифундіях

встановлено «слободи», пільгові роки, від 20 до 40, протягом яких вони не платили

податків і не робили панщини. Люди з усіх частин України з неймовірною

швидкістю стали заселювати ті землі. Інженер Боплян, який служив у

Конецпольських, писав, що вони заснували 50 слобід; у Тарновських виросло 110

містечок та 200 сіл. Окремі пункти були густо залюднені: в Ромні було 6000

господарств, у Лохвиці — 3325, у Лубнях — 2646, Пирятині —1749.

Литовські політики довгий час не вважали свою поразку за безнадійну. Після

смерти Сігізмунда-Авґуста в 1572 році вони сподівались повернути українські

землі, але зв'язувала тяжка війна з Москвою, яку Литва не могла вести без

допомоги Польщі.

Кандидатами на литовський престіл були французький принц Генріх Вааіюа та Іван

IV Лютий, цар Московський. Іван IV ставив умовою розрив з Польщею, але це

рішуче відхилили литовські посли. Нарешті Литва та Польща спільно обрали

Генріха Валюа, але за короткий час він утік до Франції, де посів королівський

престіл, як Генріх II.

Настало знову міжкоролів'я, і Литва спробувала висловити свій протест, не взявши

участи в соймі 1573 р. Вона мала власного кандидата на великого князя —

австрійського принца Ернста. Але повторилася та сама нерішучість, і протест

закінчився визнанням за Великого князя Стефана Баторія, обраного королем

Польщі (1573-1586). Його енергія в боротьбі з Москвою, тактовне поводження з

Литвою (за нього підготовлено до друку III редакцію Литовськогс статуту в дусі

автономности Литви), тісніше зв'язали Литву з Польщею. Під час безкоролів'я

після смерти Стефана Баторія в 1586 р Литва зробила знову спробу розірвати з

Польщею, але примирилася на кандидатурі Сігізмунда III Вази (1587-1632),

королевича шведського.

Правління Сігізмунда III тривало 45 років і було найтяжчим часом для України і

навіть Польщі. Все його правління було заповнене війнами для здобуття корон

шведської та московської. Фанатичний католик, Сігізмунд III не мав популярности

в Швеції, і в 1588 р. шведським королем став його дядько, Карло. Почалася довга

війна зі Швецією, яка коштувала Польщі багато грошей та людей, але Сігізмундові

корони не дала. В історії України ця війна важлива тим, що вперше виступило в ній

українське козацтво, як військова організація.

Ще тяжчою для Польщі була війна за московську корону. З 1598 року в

Московському царстві вимерла, зі смертю царя Федора, династія так званих

«Рюриковичів», власне нащадків Юрія Довгорукого, і почалося «Смутное Врем'я».

Обраний Земським Собором, цар Борис ґодунов неспроможний був забезпечити

спокій та тверду владу. В 1604 році на Москву вирушив претендент на престол під

іменем сина Івана IV — царевича Димитрія, що загинув у таємничих обставинах в

1591 р. Його визнала Чернігівщина, т. зв. Сіверська Україна, підтримали приватні

полки польських панів та українські й донські козаки; переходили на його бік і

московські війська.

В 1605 р. Димітрій зайняв престол, але в 1606 р. був забитий. На деякий час царем

став Василій Шуйський, проти якого в різних місцях почалися повстання, серед

яких керівну ролю грали міста Сіверської України, з ватажками — воєводою

путивльським, князем Шаховським та колишнім холопом Болотніковим.

Повстанців розбито. Тим часом у Стародубі з'явився новий претендент на престол

під іменем Димитрія, що нібито врятувався від смерти. Осередком його війська

стало Тушино. Його визнали: вдова Димитрія І, Марина, з польського роду

Мнішків, багато бояр, навіть штріярх Філапет. колишній боярин Романов.

Не мігши подолати «тушинців», Василій Шуйський звернувся по допомогу до

Швеції. Тоді Сігізмунд III рушив походом на Москву, але зупинився під

Смоленськом, якого не міг здобути протягом 21 місяця. В 1610 р. бояри скинули

Василія Шуйського й запропонували обрати царем Сігізмундового сина

Владислава, з умовою, що він має перейти на православ'я. Проте, Сігізмунд не

відпускав Владислава, бо хотів сам бути царем. Почалася Окупація Москви

польськими військами.

Польща не відмовлялася від своїх «прав» на Москву навіть після того, як у 1613 р.

на Земському Соборі обрано царя — Михайла Романова.

В 1613-1614 рр. Владислав ходив на Москву, щоб «узяти сзое царство», але зазнав

невдачі. Угодою про перемир'я на 1472 років затверджено за Польщею Смоленську

та Чернігово-Сіверську землю.

Року1632, під час міжкоролів'я після смерти Сігізмунда III, московське військо

вирушило проти Польщі, але під Смоленськом зазнало поразки. Року 1634-го

підписано Поляновський «вічний мир», яким остаточно закріплено за Литовсько-

Польською державою Смоленську та Чернігово-Сіверську землі, а Владислав

зрікся претен-сій на московський престол.

У цих польсько-московських походах українське козацтво брало поважну участь. У

війську Сігізмунда під час облоги Смоленська було коло 30.000 козаків. Під час

походу Владислава на Москву в 1618 році козаки врятували королевича від полону.

Року 1632 польське військо мало яких 9.000 вояків, а козаків було 20.000 під

командою гетьмана Тимоша Орендаренка. Вони брали Смоленськ, Калугу, Вязьму.

Так, наприкінці XVI та на початку XVII ст. козаки почали відігравати щораз більшу

ролю в історії Польсько-Литовської держави.

ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД УКРАЇНИ В ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКІЙ ДОБІ

ЕВОЛЮЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ В XV—XVI СТОЛІТТЯХ

Вище вже згадувано, як поступово зростав на західніх землях України польський

вплив. Він поширювався не однаково. Передусім підпала йому Галичина, з першої

польської окупації. Підпало й Під-ляшшя наслідком численної польської

колонізації, хоч воно не належало Польщі. Натомість Волинь, Берестейсько-

Пінські землі,

Брацлавщина, Київщина — майже не зазнали польських впливів до Люблинської

унії. Найменше ширилися вони на Сіверщині та Переяславщині.

Берестейщина найбільше піддалась литовському впливові. Але в литовському праві

з самого початку велике місце належало староруським впливам, бо впливали і

українські і білоруські звичаї.

Уже в XIV ст. не залишилося в Литовському князівстві чисто литовського права:

його замінено правом руським, щоб прихилити українців, а з другого боку тому,

що взагалі культура литовська стояла настільки нижче, ніж руська, що не могла

конкурувати з нею. Таким чином впливи трьох культур — староруської, литовської

та польської створили суспільні, економічні та культурні умови життя українських

земель Правобережжя.

Консервативному ставленню до українських традицій литовського уряду сприяла й

децентралізація управління: там, де не збереглися князі із старих династій, землі

діставали нових, здебільшого родичів ґедиміна, які наслідували старі традиції.

Лише правління Ягайла та Вітовта поклало край децентралізації: почався «погром

князів ґедиміновичів», і до кінця XV ст. лишилися тільки Свидригайло Волинський

та Олелько Київський, ставши в ряд з колишніми українськими князями,

позбавленими державних прав.

Однак, землі й далі зберігали свої права, автономію, а боярство — широку

монополію в управлінні. Ці права підтверджувалося «земськими привілеями».

Найбільше зберегли свою автономію білоруські землі — Полоцька та Вітебська, які

ще за княжої доби мали самоуправління і укладали «ряди» з князями. На початку

XVI ст. землю репрезентували «князі, бояри, міщани і вся земля». Стани брали

участь в суді намісника, мали свій скарб, вели зносини з німецькими містами, а

головне — мали право вимагати зміни «нелюбого» намісника.

Київщина одержала привілеї уже від Казіміра, після смерти Семена Олельковича,

р. 1507, Волинь — 1501 і 1509 рр. Скрізь пани-шляхта мала право брати участь в

управлінні, на з'їздах, полаго-джувати земські справи, висилати своїх делеґатів до

сеймів.

Інші обставини склалися на землях, що перейшли під владу Польщі в Галичині, на

Поділлі, Холмщині, Белзщині, Підляшші. На відміну від литовського уряду, який

визнавав вищість української культури, польський дивився на неї згірдливо.

Українська шляхта, яка одна могла захищати українські інтереси, втратила та

звязана різними оомеженнями, яких Під тиском тих обмежень вона тратила ав

злилася з польською шляхтою. ст. заникають вже й рештки руського і значнішого

боярства потопає а фольклер зберігають лише селяни.

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

На чолі Литовсько-Руської держави стояв Великий князь. Він здобував престіл на

змішаних підставах наслідування одного з синів Великого князя. Він сполучав у

^конодавчу, виконавчу й судову владу, був зверхнім збройних сил, провадив

дипломатичні зносини з іншими народами, проголошував війну та мир, призначав і

звільняв зних урядовців.

Становище Великого князя перейшло велику еволюцію. В XIV його влада

обмежувалася Віденським уділом, з яким була зв'язана влада над удільними

князями.

В останні роки XIV і до середини XV ст. вся влада зосередилася в руках Великого

князя, і з Панами-Радою він радився лише з своєї волі.

Наприкінці XV ст. Пани-Рада, за привілеями 1492 та 1506 рр., поділяють з Великим

князем зверхні права, позбавивши його права вести самостійно дипломатичні

стосунки, видавати закони, призначати на уряди.

Після ЛюблинськоЇ унії 1569 р. всі права переносяться на загальношляхетський

литовсько-польський «Сойм Вальний», що три-. вае до занепаду Литовсько-

Польської держави.

Престолонаслідування теж зазнало значної зміни. Спочатку спадкоємця призначав

князь-батько, не обмежений правами старшинства; він міг передати стіл і

молодшому синові. З 1440 року вперше обрано проти волі батька — короля

Казіміра.

Новообраного Великого князя урочисто оголошували Великим князем і він складав

присягу-обіцянку рядити згідно з старими звичаями.

Зазнали зміни прерогативи князівської влади. З XV стол., як згадано вище,

законодавчу владу князь поділяє з Панами-Радою, а з XVI — із

загальношляхетським сеймом. З XV ст. суд над усім князівством перейшов від

удільних князів до Великого князя, і по всіх землях сиділи його намісники. З кінця

XV ст. Пани-Рада здобули право суду разом з Великим князем. З XV ст. в справах

провінціяльної та центральної адміністрації вирішальний голос належав Панам-

Раді.

Значне місце в структурі держави належало удільним князям. Нащадки українських

князів, а пізніше ґедиміновичі, залишилися зверхниками своїх земель, але з XV ст.,

з привілею 1434 року, вони вже стають підданими Великого князя і втрачають свої

державні права.

Удільний князь мав біля себе раду, що складалася з служилих бояр, значних

урядовців, єпископів. У своїй землі він був найвищим суддею, адміністратором,

командував військами, збирав податки. Великий князь не мав права втручатися в

адміністрацію або приймати апеляції на присуд удільного князя.

Другим чинником центральної влади були Пани-Рада. Спочатку в Радах брали

участь ґедиміновичі, бояри, урядовці та міщани, але вирішальний голос мали

тільки ґедиміновичі. За Вітовта, з 1401 року, до голосу приходять службові князі і

магнати — маєткова аристократія, на яку спирається Вітовт. Але Рада не була

державною установою, і Великий князь не був зобов'язаний слухатися її порад. Під

кінець правління Казіміра Великокняжа Рада — Пани-Рада — поділяє владу з

Великим князем: у його відсутності веде закордонну політику, провадить суди,

проголошує мобілізацію.

Року 1492 злеґалізовано правне становище й унормовано склад Ради та її

компетенцію. Спочатку до неї належали 4 католицьких єпископи, деякі з удільних

князів, намісники більших земель, з урядовців — канцлер, маршалок, підскарбій

земський, гетьман найвищий та ще дехто. В XVI ст., коли вже не було удільних

князів, загальне число провінціяльних і центральних урядовців досягле 80. Вступ

до Ради був відкритий лише для католиків, хоч бували вийнятки, наприклад, князь

Острозький та індгі. Велике число членів робили Раду негнучкою, Ті тяжко було

скликати, і тому Великий князь користався Тайною Радою з 8-10 осіб, серед яких

були латинські єпископи, воєводи, каштеляни, великокняжі урядовці.

Після Люблинської унії Вальний Сойм перемагає Панів-Раду. Ще з середини XV

ст. князь починає, за прикладом Польщі, втягувати до державних справ дрібну

шляхту; так, у 1440 р. вперше загал шляхти бере участь в обранні князя, що стає

надалі традицією: обирають — шляхта та Пани-Рада.

Сойми породили привілеї шляхті, які звільняли її від обов'язків платити податки. В

XVI ст., коли війни стали частішими, треба було питати поради шляхти і згоди Її на

сплату податків на війну. Другий Литовський Статут 1529 р. вже визнав Вальний

Сойм як державну установу,

В 1564 році визначено точний порядок шляхетського представництва на сеймах:

шляхта мала обирати на повітових соймиках по два посли, яким давали писану

інструкцію. Таким чином сойми стали установами парляментарного характеру, але

репрезентована на них була лише шляхта. Компетенція сойму повторювала

компетенцію Великого князя та Панів-Ради.

За Люблинською унією сойм Великого Князівства Литовського зливається з

Сеймом Речі Посполитої. Тоді виявилася потреба порозуміння литовських

депутатів перед загальним сеймом Речі Посполитої, і так виник «головний сойМик

Слонімський», скликуваний перед загальним сеймом; крім делегатів, у ньому брали

участь члени сенату. Крім Слонімського соймика були повітові, що їх скликав

король перед загальним соймом. Вони давали інструкції делегатам, від яких ті не

повинні були відступати. Таких соймиків було 22, вони обирали по 2 делегати.

Центральна адміністрація складалася спочатку з урядовців Віденського князя.

Згодом до них приєдналися урядовці, що перейняли справи всього Великого

Князівства Литовського. Тому стало по два однойменних урядовці, що з них

перший був помічником другого.

Першою особою був маршалок земський, який у відсутності Великого князя

головував на зборах Панів-Ради. Маршалок двірський був його заступником.

Державною канцелярією відав канцлер, а заступником його був підканцлер.

Фінансами завідували земський підскарбій та його заступник — двірський

підскарбій. Командували військом — гетьман земський (пізніше великий) та

гетьман двірський (чи польний).

Місцева адміністрація з'явилася після ліквідації удільних князів, яких замінили у

великих волостях намісники-старости. У великих містах — у Вільні, Троках та

Києві — були не старости, а воєводи, але вони мали інший характер, ніж

староруські воєводи. Намісники менших міст називалися державцями. Ще нижче

стояли їіюни.

Територія староста («Повіт») була неоднакова: менші повіти були в Литві, більші в

Україні. Намісник або староста був не лише урядовцем, який виконував державні

функції, але й управителем державних доменів з їх господарством —

великокняжих дворів. Старости збирали податки, стежили, щоб не пустіли

селянські ґрунти, виконували суд, пильнували за обороною своєї території, за

справністю замка, забезпеченням його зброєю та припасами.

Серед помічників старости, що мали староруські назви — тіюнів, детських —

з'явилися нові: возні, що виконували судові рішення, приводили позваних на суд; в

кожному повіті були хорунжі, городничі, що мали нагляд над замком, мостовничі

тощо. Функції старости були різноманітні, крім адміністративних також поліційні.

У складі Корони Польської українські землі поділялися на во-евідства: Руське,

Волзьке, Подільське, Волинське, Київське, Брац-лавське і в 1630 році —

Чернігівське. На чолі воєвідств стояли воєводи з широкою владою. Помічниками їх

були каштеляни.

ВІЙСЬКО

Військо Литовсько-Руського Князівства складалося з двох частин: народного

«ополченія» та .постійного війська. З бігом часу народне «ополченіє» втрачало своє

значення, залишаючись тільки для оборони замків під час нападів татар або для

розвідок — чи не насувається ворог. Для далеких походів воно не надавалося, бо не

мало відповідної зброї та вишколу. Тому головна увага уряду була звернена на

постійне боярське військо. Вище вже була мова про те, що бояри за службу у

війську одержували землі.

Вельможі, магнати висилали до війська загони своїх людей під власними

прапорами: за статутом 1527 року по 1 воякові з конем — з 2400 моргів.

Середньозаможні бояри висилали по 2-3 вояків, добре озброєних. Панцерні слуги

служили самі, без слуг, у панцерах.

У Галичині, після польської окупації, встановлено польські порядки, і обов'язки

галицьких шляхтичів були тяжчі, ніж шляхти інших частин Польщі. Вони не мали

права продавати землі, щоб не зменшувалося число зобов'язаних до служби, за

закордонні походи їм не платили, як платили в Польщі, і вони не мали права — з

огляду на постійну небезпеку нападів — без дозволу виїздити з своїх маєтків у

Галичині.

За польським зразком, головну увагу в литовському війську приділяли кінноті, що

складалася з «копійників» — вояків із довгими списами та мечами, і стрільців — у

легких панцерах, з луками або кушами. Піхота мала броню, щити, мечі та луки.

Зброя була різноманітна: сокири-балта, бердиші, чекани; мечі були теж різних ти-

пів: довгі, короткі — тесаки, рапіри, кончари тощо. Зброю виробляли переважно у

Львові, де був «цех мечників».

З XIV ст. почали вживати порох. У 1394 році вперше у Львові появилися гармати) а

в 1468 році засновано «людвисарню», де їх виливали. Спочатку палили з гармат

каміннями і лише з кінця XV ст. стали робити залізні ядра.

Пізніше з'явилася вогнепальна зброя. Вперше згадується пищалі у вінницькому

замку в 1471 році: менші, «ручниці», і більші, «гаківниці». В половині XVI ст.

вводять нові роди зброї — «аркебузи» та ін.

Виробництво куль та пороху лежало на обов'язку пушкарів. Введення вогнепальної

зброї змінило характер воєн, збільшило значення постійного вишколеного війська,

а також ускладнило оборонну техніку.

В давні часи укріплені замки були переважно дерев'яні, будовані на горах, оточені

ровом з водою і валом. Часто будували їх на високому березі ріки. Найбільшим

замком XVI ст. був Житомирський, далі йшли Вінницький, Канівський,

Чорнобильський. Стіни їх складали з окремих зрубів із дубових брусів, городень,

виповнених землею і обліплених глиною. Над валом був дерев'яний паркан із

стрільницями. Над стінами висотіли муровані вежі, або башти, подекуди з

плескатим дахом, на якому ставили гармати. Число башт було різне: в Овручі —

одна, в Києві три.

Муровані замки відомі ще з ХІНІ ст. — в Холмі, Кам'янці Литовському, в XIV ст. у

Львові, Галичі, Перемишлі, Кам'янці По-дільськоіму. Здебільшого будували їх на

високих горах, наприклад в Острозі на Волині, Кам'янецький на Поділлі.

З найбільших 'був замок у Барі, розташований на 2 гектарах площі, замок у

Кам'янці на Поділлі — на 4 гектарах. Бували зовсім маленькі, як Пилява, Сутківці

на Поділлі — по 50 метрів. В кожному замку були глибокі колодязі: в Підгірцях —

у Галичині та Кам'янці-Подільському на 36 метрів глибини; в Крем'янці викопали

колодязь на 40 метрів глибини, але води не досягли.

Форма мурованих замків була різна, а спільними були вежі по кілька поверхів, на

них стояли гармати, а в стінах були стрільниці.

СОЦІЯЛЬНИЙ СТАН УКРАЇНИ В ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКІЙ ДОБІ

а) Князіта пани. Найвищу верству населення в Литовсько-Польській державі

становили князі — нащадки українських удільних князів, які, хоч і позбавлені

державних прав, зберегли свої великі земельні володіння. Після розгрому Вітовта

до українських князів приєдналися князі ґедиміновичі, позбавлені теж своїх кня-

зівств: Ольґердовичі, Коріятовичі, Корибутовичі, Любартовичі та інші. Вони разом

творили могутню верству маґнатів, «княжат», аристократію. Найбільше

українських князів збереглося на Чернігівщині, але вони поволі переходили до

Москви, здебільшого з своїми землями, творячи там аристократичні роди князів

Трубецьких, Брянських, Волконських, Масальських і інших.

Інший характер мала Волинь, де збереглося коло ЗО княжих родів, які відіграли

велику ролю в її політичній та культурній історії. Серед них найвизначнішими

були Заславські, Четвертин-ські, Ружинські, Порицькі на чолі з князями

Острозькими, які в XVI ст. володіли понад 1.000 сіл. До княжат наближалися

багатством бояри: Боговитини, Монтовти, Семашки, Сенюти, Загоровські, Гуле-

вичі, Немиричі й інші.

Княжата виходили на війну не під загальною хоругвою, а під власною, і тому

називалися «панами хоруговими». Із своїх маєтків вони повинні були давати по

одному озброєному воякові з 8 селянських господарств.

Про розмір маетностей маґнатів свідчать числа вершників, яких вони виставляли.

1528 року виставили: князь Слуцький — 433, Острозький — 426, Радзівілл — 260,

Кишка — 294, Ходкевич — 197 і т. д. З усього війська, яке виставляла Волинь,

магнати давали коло 3/4 частину, тобто маґнати давали 900, а решта 300 вояків.

Найбільше магнатів було на Волині; на Побожжі, Берестейщині і Підлящші було

розвинене дрібне володіння; на Київщині і на Брацлавщині не було жадного

хоругового роду. Магнати володіли великими маетностями і посідали вищі уряди.

З маґнатів складалася Рада Панів, що, як уже зазначено, була співучасницею влади

Великого князя і до 1569 року була найвищою державною установою Великого

Князівства Литовсько-Руського. Магнати були звільнені від підсудности

провінціяльній адміністрації, а підлягали судові самого князя.

Інші умови створилися на Поділлі, бо там не збереглося старих українських

боярських родів і туди в ХУ-ХУІ ст. посунули польські роди: Одровонжі, Бучацькі,

Гербурти, Фредри, Конєцпольські, Потоцькі та спольщені українські, як Струси,

Кирдеї, Чурили. Найкращі землі захоплювали поляки, найгірші залишалися

українцям.

Боярство в Галичині у 1430 році було зрівняне з польською шляхтою. Польські

королі роздавали полякам землі, і значна частина українського боярства потонула в

польській масі, а частина емігрувала на Поділля та Волинь. У XVI ст. в Галичині

вже не залишилося боярських родів, які трималися українських традицій, лише

серед дрібної шляхти зберігалися вони.

Року 1509, як уже була мова вище, на Галичину пішов волинський воєвода Богдан.

Цей похід мав українське забарвлення, і до нього пристало багато галицької

шляхти. Так само було, коли на Галичину пішов Андрій Барул, що називав себе

«спадкоємцем Руси». Становище шляхти в землях Волзькій, Холмській і

Підляській було ще гірдие, бо там була спольщена і вища, і дрібна шляхта.

Нижче від магнатів-панів стояла шляхта, яка жила на господарських землях,

одержуваних за військову службу. Шляхта давала головну масу постійного війська,

якого завжди потребувало Литовсько-Руське Князівство, оточене з усіх боків

ворогами. Навіть удови, якщо діставали у спадщину маєток, на заклик мусіли

виставляти озброєних людей. За це уряд щедро надавав шляхті різні привілеї, які

звільняли її від податків, підлеглости місцевій адміністрації тощо. Шляхта не була

замкненою верствою: до неї могли переходити селяни, поповичі.

Нижче стояли бояри, щс є в Литовському Князівстві мали інше значення, ніж за

княжої доби. Це були службовці, які виконували різні повинності: розвозили

пошту, виконували «подорожну», «путну» службу («путні» бояри) тощо. Серед них

було чимало зубожілих старих бояр, а також смердів — селян, колишніх

невільників. Ще нижче стояли «панцерні слуги», які теж жили на землях.

одержаних від уряду. Вони служили у війську персонально, не маючи обов'язку

приводити своїх людей.

Городельський привілей 1413 р. вніс багато нового: всі шляхтичі мали бути

католиками і своїх дочок мусіли одружувати лише з католиками; крім того, всі

вони повинні були мати свої герби, а для того мусіли приписуватися до польських

родів, що мали герби, звичайно, за їх згодою.

Ці пункти Городельського привілею скасував Великий князь Сіґізмунд-Авґуст у

1563 році, а Люблинська унія з усіх цих груп утворила єдину шляхетську верству.

б) Міщанство. Місто на Подніпров'ї було підвалиною політичного суспільного

життя давньої Руси, і його торговельні інтереси керували політикою. Устрій

Литовської та Польської держав не давав можливости містам розвиватися, бо

центральне місце належало магнатам, а пізніше — шляхті. Фокусом економічного

життя став шляхетський фільварок, а не місто, яке жило своїм відокремленим

життям.

Міське населення України доби Середньовіччя було зорганізоване на німецький

взірець, поділяючись на корпорації, в яких упривілейоване становище мало

купецтво. Всі категорії людности були зб'еднані в цехи: лікарів, аптекарів, співаків,

адвокатів, музик, ремісників. В Україні цехова організація з'являється ще в XIV ст.:

грамота 1386 року згадує шевців Перемишля, які творили замкнену корпорацію з

обмеженим числом членів. Аналогічна корпорація була у Львові. В XV ст. цехи

поширилися вже по всіх містах України.

Цех був самоуправною громадою з власним статутом, судом і виборним

«цехмістром» на чолі. Члени цеху були зв'язані суворою цисципліною і час від часу

відбували сходини, на яких обговорювали поточні справи. Цеховим майстрам

підлягали підмайстри та учні. Після певного числа років навчання підмайстер

складав іспит, предкладаючи свою досконало виконану роботу, свій

«МеізІегзШсІс». «шедевр», і тоді, за згодою всього цеху, міг бути прийнятий як

майстер. Але цього було тяжко досягти. Кількість майстрів була цехом устійнена, і

в інтересах майстрів було не збільшувати числа майстрів. Цех пильно

дотримувався своїх устав. Цеховий провід стежив за якістю продукції своїх членів,

слідкував за тим, щоб не було «браків»-недокладностей у роботі своїх членів, та

щоб не було конкурентів поза цехом. Члени цеху, винні в порушенні статуту й мо-

ралі, були карані, навіть виключувані з цеху. Вони не мали права обминати рішень

цехового суду.

Цехи мали свої свята, своїх патронів, ікони, прапори. В цілому цехова організація

захищала інтереси продуцента і не рахувалася з інтересами споживача, покупця.

Але на свій час вона мала позитивне значення, бо підносила якість продукції,

вводила контроль над нею і об'єднувала ремісників певного фаху. Негативною

стороною була надмірна регляментація і позбавлення свободи молоді, що від-

кривало простір для визиску її майстрами, для підкупу та хабарництва.

Рівнобіжно з розвитком цехової організації більші міста виключалися з-під

юрисдикції місцевої адміністрації і набували права самоврядування на підставі

німецького, так званого Магдебурзького права. Це сприяло економічному

розвиткові міст і перетворювало міщанство на окремий замкнутий стан. Першим у

1339 році дістав Магдебурзьке право Сянок. Провід у місті належав Місцевому

патриціятові, який складався з найзаможніших родин, що не допускали до свого

кола «чужих» людей. Патриції тримали в своїх руках посади довічно і передавали

їх у спадок своїм родичам. У Львові, наприклад, вся влада була зосереджена в

руках кільканадцятьох родин. Лише 1577 року його населення набуло права

обирати «колегію мужів» з обмеженими контрольними правами.

На чолі міського самоврядування стояли війт та бурмістри; лава з лавниками була

судовою організацією, а рада з радниками — адміністраційною. Виконавчими

органами були писар та шафарі.

Статути Маґдебурзького права у більшій частині міст застерігали, що правне

населення міста повинно належати до римо-като-лицької віри. Це вносило тяжке

ускладнення в життя міст, де більша частина людности була православна. Ледве

вдалося їм дістати право обирати одного-двох представників до лави та ради. У

Львові, наприклад, православні українці не мали права займати жадної посади, і

навіть мешкати могли лише в невеликій дільниці міста (Руська вулиця). Так само

було в Перемишлі, Дрогобичі тощо.

в) Селянство. Селянство було антиподом шляхти: що більше шляхта здобувала

прав та багатства, то більше втрачало їх і убожіло селянство. Цей процес

характеризує увесь перший період литовсько-польської доби й закінчується

Люблинською унією — закріпленням селян усіх категорій, що знайшло правне

оформлення в III Литовському статуті.

На початку доби серед селянства України були ті самі три великі категорії, що й за

княжої доби: вільні селяни — смерди; невільники, раби, челядь; селяни напіввільні

— закупи.

Вільні селяни мали власні землі, господарства. Спочатку вони зберігали свої права,

і їх називали «тяглими», бо вони несли «тягло», та «похожеми», бо мали право

переходити з місця намісце. Закон боронив права вільних селян.

За вбивство вільного селянина каралося як за вбивство шляхтича, хоч кара була

менша. Селянин міг виступати в суді як свідок, міг бути свідком при складанні

тестаменту тощо. Головно він мав права ва землю, які базувалися на «Руській

Правді»: міг її продати, подарувати, заставити, передати в спадщину. Міг

викорчувати землю в лісі і володіти нею. Набуття шляхтичем помістя не

позбавляло селян права на землю. В селах існували сільські громади.

На чолі сільської громади стояв «старець», «отаман», або «староста», а при ньому

громадська рада, «добрі люди», або «мужіє». Старосту та раду обирали на рік.

Громада відповідала за сплату податків та видання злочинців. Старець з «добрими

людьми» мав право суду, який відбувався на громадському вічі, так званім «копа»,

тому й суд мав назву «копний суд». Деякі громади на підставі привілеїв були

вилучені з адміністрації панських і навіть державних уряд.

Селяни жили «дворищами» — громадками переважно родичів, хоч могли бути там

і сторонні люди; вони мали голову і членів, так званих «поплечників» або

«потужників». У всіх офіційних справах уряд рахувався тільки з головою. В

дворищі бувало кілька хат, і всі вони перед державою, як цілість, були одиницею

оподаткування — «тягла». Земельна посілість дворищ була неоднакова: від- 33

моргів (19,5 десятини) до 500 моргів. Кілька дворищ об'єднувалися в село, а кілька

сіл становили волость, адміністраційну одиницю.

З XVI ст., під впливом польського права, відбувається еволюція права

землеволодіння селян. Селянську землю починають вважати належною державі або

панам. В судах щораз частіше заперечується право селянина продавати власний

ґрунт. Цю практику затвердив у 1588 році III Литовський статут.

Бажання держави уніфікувати розмір дворищенського землеволодіння та

збільшити тягла селян викликало в 1528 році встановлення «Устави на волоки».

Нова система визначила точно розмір «волок» — 33 морґи на дворище, себто 19,5

десятин; решту землі, «зайву», переведено на шляхту. На цих землях пани

влаштовували свої фільварки, уважаючи відібрані землі за свою власність. До за-

ведення нової «установи» спонукала також зміна в економіці Евро-пи. В XVI

столітті збільшується попит в Европі на збіжжя і викликає прагнення шляхти

здобути якомога більше цього збіжжя.

«Устава на волоки» значно обмежила права переходу селян. Щоб забезпечити

шляхту збіжжям на експорт до Европи, «Устава» встановлювала для селян низку

натуральних повинностей. «Путні» бояри та «панцерні слуги» діставали по дві

волоки, селяни — незалежно від того, скільки в них було раніше землі — одну

волоку на дворище. Спочатку волоки встановлювалося на державних землях, а

потім і на панських. Перші волочні переміри проведено в Білій Русі та Поліссі,

потім на Волині наприкінці XVI ст., на Київщині ще пізніше.

Залежність селян від панів не обмежувалася виконанням по-винностей: держава

наділила панів правом суду над селянами, що стало їхнім новим джерелом

прибутків. Спочатку це право надавалося лише окремим особам, а з 1457 року його

поширено на всіх землевласників. Лише тяжкі злочини залишалося в компетенції

державних судів: розбій, наїзд, насильство над шляхтичем, покалічення шляхтича

та підпал.

Залежно від характеру повинностей, селяни поділялися на три категорії:

І. Тяглі селяни, які працювали у пана на ріллі з своєю худобою; таких було

найбільше. Спочатку працювали вони 8-10 днів на рік, а далі по 2-4 дні на тиждень.

Крім праці в полі були різні податки, які називали по-різному: в Україні —

«подимщина», в Білорусі — «посощина». Грошовий податок, що його збирала

держава, називався «серебрщина».

Пани платили з населення державі податок («дякло» та «стації») натурою: сіном,

збіжжям, медом, худобою і т. д. По різних землях податки мали різні назви. На

Київщині та Волині податки називалися — «поволовщина», а в загальному

«стація», це був податок, зв'язаний з обов'язком годувати князя, коли він перебував

у певній землі. З переданням прав на селян панам, вони стали щороку збирати

«стації»: курей, качок, гусей, яйця тощо. Крім того була особиста служба селян:

повіз — підвідна, направа шляхів, мостів, сторожів-щина (обов'язок відбувати

сторожу в степах, у замках), пригін — особиста служба на панському дворі.

П. Ремісники й службові селяни. Були цілі села колісників, ковалів, пекарів. Вони

творили сотні, якими керував сотник. До них належали службові селяни: рибалки,

бортники, конюхи, які жили здебільшого біля замків.

III. Чиншові селяни, або данники платили чинш із своєї власної землі медом,

збіжжям, шкірою тощо. Чиншовики були переважно там, де пани не потребували

праці на ріллі, але з ростом фільварків чиншовики поволі зникали, і Ш Литовський

статут вже майже не знає їх.

Невільниками називали колишніх холопів, челядь княжої доби. Одні з них

залишилися в попередньому становищі, інтпі мали власне майно, працювали у

панів, дехто навіть переходив до категорії бояр. Джерела невільництва залишалися

ті самі: полон, продаж, крадіж. За литовськими статутами обох редакцій — 1-ої та

11-ої — видана за борги чи продана особа не залишалась невйіьником навіки, а

тільки до часу, поки відробить борг або суму, за яку її продано. На початку XVII ст.

невільники злилися з селянами-кріпаками.

Окрему групу невільників становили «непохожі селяни», або «отчичі», що жили по

окремих господарствах, платили чинш натурою або працею і не мали права виходу.

Від звичайних невільників вони відрізнялися тим, що були прив'язані до ґрунту, а

не особисто.

На підставі волочної системи вони об'єдналися з селянами. Напіввільні люди —

закупи , або «люди в пенязіх» — це були ті особи, що взяли гроші в позику і не

повернули. Вони залишалися в такому стані до часу, коли повертали борг. Ця

категорія теж зникла в XVI ст. і з усіх цих категорій утворилася єдина маса

селянства.

Окреме місце в Україні належало двом типам сіл — на німецькому і на волоському

правах. Села на німецькому праві з'явилися в XIV ст. Осадник, чи осадчий (німець

чи поляк) платив дідичеві абс урядові певну суму грошей і тим набував право

«осадити» сеЛо, в якому ставав спадковим війтом, начальником громади з

належними тому станові прибутками: землею, частиною чиншу та судових оплат.

Так він ставав дідичем села та начальником громади.

Залюднювалися нові села на німецькому праві в значній мірі німцями. Право, за

яким судилося населення, було німецьке. Поволі, в XVI ст., право війтів у

«німецьких» селах обмежувалось.

Села на волоському праві почали з'являтися в Галичині в 1378 році, коли

Владислав Опольський надав своєму слузі Ладомирові Волошинові поле на

Сяніцькому Підгір'ї з правом оселити село на волоському праві. Після того число

таких сіл зростає. М. Грушевський вважає, -що їх було до 400. Принесли цю форму

волоські колоністи, які селилися на Самбірщині, Перемищині, Сяніччині. На-

прикінці XVI ст. вони занепадають. Основна відміна сіл на волоському праві була в

тому, що їх мешканці не робили панщини, а випасали вівці і ними платили чинш.

Осадчими цих сіл були українці, і судилися вони тільки «руським» правом..

Внаслідок ЛюблинськоЇ унії становище селянства значно погіршало. Зросла

панщина, яку вимагали вже не з дворища, а з кожного двору, збільшилися

натуральні повинності. Без дозволу пана «хлоп» — як стали називати селян — не

міг одружитися, а за дозвіл мусів платити; горілку мусів купувати лише в

панському шинку, молоти збіжжя — на панському млині. Щороку селянин мусів

давати вола, баранів, гусей, курей, свиней, мед, прядиво тощо. Встановлювалося

кріпацтво.

Кріпацтво виявлялося насамперед у позбавленні селянина права на землю: вся

земля вважалася власністю шляхти або церкви. Землі, якими ще не володіли

шляхтичі, вважали за нічиї, — так було на Подніпров'ї, і уряд роздавав їх шляхті.

Повинності, що їх платили селяни з землі, стали платити з особи селянина.

Панщина в XVII ст. зросла в два-три рази і доходила до 200 днів на рік. На

шляхетських соймиках ставили вимогу стабілізувати розмір повинностей, щоб

селяни не тікали до інших панів. Панщина тривала від сходу до заходу сонця.

Відпочинок давали тільки тоді, коли селянин працював власними кіньми.

Утрете селянин втратив право виходу.

В Галичині втратив він його наприкінці XV ст., у Великому князівстві — на сто

років пізніше. Єдине, що залишилося від свободи селянина, це те, що особисто він

не був власністю пана: його не можна було продати без землі, теоретично — його

не можна було безкарно вбити.

Зростання повинноетей, погіршення загального стану селянства викликали різні

форми протестів: активні — збройні повстаная та пасивні —втечі.

Селянські повстання почалися ще в XV столітті. Перше значне повстання вибухло

1490 року під проводом Петра Мухи в Галичині. Воно охопило значну частину

краю і було придушене військовою силою. З того часу в Галичині повстання не

припинялися. Повстанці, так звані «опришки», ховалися в горах і звідти вчиняли

напади на панські маєтки. В XVI ст. число повстань зростає, і боротьба з ними стає

щораз тяжчою.

Утечі селян набувають стихійного характеру після ЛюблинськоЇ унії. Це викликало

загальне погіршення становища селян, а з другого боку — широку роздачу земель

польським панам, які, щоб привабити селян, оголошували «слободи» — звільнення

від податків на панщині на 20-40 років.

З неймовірною швидкістю залюднювались ці «слободи». Життя на нових місцях

було тяжке, бо бракувало реманенту, але приваблювала воля. Виростало нове

покоління, незвикле до панщини, до примусу. Тому закінчення пільгових років та

поновлення панщини викликало протести і повстання (1570-1590-их років), які

щодалі збільшувалися числом і силою.

В 1628 році, коли в латифундіях Вишневецьких на Лубенщині стали вимагати

відбування панщини, половина селянської людности втекла до Путивля, на Тиху

Сосну, Донець, за московський кордон, на Сейм, верхів'я Псла, на так зване Дике

Поле. У 1630-1640 роках 20.000 селян з Полтавщини — Гадячого, Миргороду,

Варви, Лохвиці, Зінькова, Прилук оселилися понад рікою Усердом, під Лів-нами,

Курськом, Сівськом, Новосилем, Мценськом. Селяни масово йшли також на

Запоріжжя.

ський із свіжим військом. Він обляг табір повстанців на березі річки Солониці, біля

Лубень, і відрізав його від води. В таборі почалися хвороби, голод, сварки.

Гетьмана Лободу забито. Облога тривала два тижні. Почувши, що наближається

полковник Підвисоцький з запорожцями, Жолкевський два дні засипав табір

гарматним вогнем. Нарешті козаки піддалися і видали ватажків, яким поляки обі-

цяли амнестію. Але після капітуляції поляки вирізали обеззброєних козаків,

стратили всіх ватажків, Северина Наливайка вивезено до Варшави і там після

страшних тортур страчено. Лише невеличка частина козаків втекла на Запоріжжя.

Лють поляків не знала меж. Варшавський сойм 1597 року проголосив усіх козаків

«ворогами держави» і наказав нищити їх. Поразка під Солоницею була одною з

найбільших трагедій України, наслідки якої ще довгий час гальмували її дальший

розвиток. Проте, не зважаючи на невдачу, залишився фермент, який підтримував

опозиційний дух українського населення, а ім'я Наливайка зберегла н?родня

пам'ять, як борця за його свободу.

ЕКОНОМІЧНИЙ СТАН УКРАЇНИ В ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКІЙ ДОБІ

а) Господарство. У XIV ст. Литовсько-Руське Князівство жило переважно

економічною спадщиною попередніх часів, коли панувало натуральне

господарство і широко використовувалося великі природні багатства України. В

XIV ст. на Волині і на Поліссі були цілі села мисливців, бобровників, сокільників,

що жили з полювання. В лісах водилися дикі кози, лані, кабани, лосі, олені, тури,

зубри. Литовський статут увів навіть охоронне право на зубрів. Були села,

людність яких платила данину шкірами бобрів і куниць. У Белзщині спеціяльно

збирали чернець (кошеніль), який продавали до Західньої Европи як червону

фарбу. В степах випасали череди корів, волів, коней, на карпатських полонинах

Галичини випасали овець. У лісах були села бортників, які займалися

пасічництвом. У XIV ст. багато сіл платило данину худобою. Особливо

характеристичні в цьому відношенні «волоські» села, про які вже була мова.

Такий стан селянства свідчить, що панство в ХІУ-ХУ ст. ще не цікавилося

збіжжям, воно не було статтею експорту, і шкірка бобра або мірка меду мали

більший попит, ніж відповідна мірка пшениці.

Велике значення в економіці України мали ліси. Західня Еврош потребувала багато

дерев'яних виробів: бальки, дошки тощо. Ціл: села працювали як теслярі, ґонтарі,

бондарі, колодії, смолярі, дьогтярі. З XV ст. появилися при великих млинах

тартаки. Дерево, непридатне для виробів, палили і попіл висилали за кордон, де

йог( переробляли на поташ, потрібний для виробництва пороху. Курил» смолу,

випалювали дьоготь. Ліси давали багатий простір для бортництва. В більших

містах були воскобійні, де топили віск на т. зв «камені», на яких ставили печатки,

що свідчили про їх добру якість Наслідком хижацького господарювання величезні

пущі над БОГОІУ та іншими ріками в XVI ст. вже не існували.

Як і в попередню добу, значне місце належало соляному промислові. Галичина

мала славетні соляні родовища на Підкарпатті: ні Перемищині (м. Соли), коло

Дрогобича, в Коломиї, коло Косова. Німецькі колоністи запровадили досконаліше

знаряддя для видобування соли, її виварювання та очищування. Галицьку сіль

вивозили в далекі кутки України та за кордон. Видобували сіль також на лиманах

Чорного моря та на Слобожанщині. Розвозили її чумаки, яких тоді називали

соляниками або «прасолами», — назва, яку в пізніші часи перенесено на

гуртівників, що ганяли худобу.

Майже по всій Україні, переважно на Правобережжі, видобували з болотяної руди

залізо. В XIV ст. вже існували примітивні печі для її витоплювання, але великого

значення рудна промисловість не мала.

З XVI ст. в панських маєтках починають будувати водяні млини які стали

прерогативою шляхти.

У XV ст. зайшли перші зміни в господарстві: підвищилися цінг на худобу в

Західній Европі, і почався її експорт. Зростає скотарство, особливо там, де не було

лісів, на Поділлі. Годованих волів висилали тисячами на ярмарки Львова, Луцька,

Ярослава, а звідти великими гуртами на Шльонськ. Воли заміняли гроші: королеві

Боні, Сігізмундовій жінці, за відновлення галицької катедри православні заплатили

200 волів. У 1534 році через Городок перегнали 12.000 волів, а через Ярослав —

18.000. У 1560 році самі міщани, ж рахуючи шляхти, перегнали через Перемишль

20.000 волів. Українська худоба була широко відома в Західній Европі; в XVI ст

агенти Баварського курфюрства закуповували волів у Галичині.

Експорт усіх перелічених продуктів, крім деревних, не шкодив економіці України.

Гірше стало, коли в Західній Европі появився попит на збіжжя, що викликало в

Україні зростання шляхетського землеволодіння, зріст попиту на робочі руки для

обробки землі і зростання панщини та кріпацтва селян.

З XV ст. головним портом для вивозу збіжжя став Ґданськ на Балтицькому морі. До

того часу головним експортером збіжжя була Візантія; яка постачала його Італії,

Франції, Фляндрії. Головними продуцентами збіжжя були мориски, яких вигнано з

Еспанії в 1571 році. В той же час зростало виноробство, яке відтягало робітні руки

від ріллі. Еспанія почала сама потребувати збіжжя, і Ґданськ з кінця XVI ст.

транспортує його до тієї країни. Крім того зростав попит на збіжжя в Португалії,

Франції, Фляндрії, Нідерляндах. І так Ґданськ став світовим експортером збіжжя,

розширяючи район, з якого йоге діставав: крім Прусії, Помор'я, Ливонії, включився

обшир Висли з її притоками Буга, Нарєва тощо. В середині XVI ст. експортували

збіжжя з Холмщини, Волзької землі, Перемищини, Берестейщини, Луцького

повіту, Поділля, Покуття. Прямим наслідком вивозу збіжжя було розширення

панських фільварків, за рахунок селянської землі, та зростання панщини.

б) Торгівля. Головними ознаками торгівлі України ХГУ-ХУІ ст. були — властиві

середньовічній торгівлі — зв'язаність її, брак свободи, точна реГляментація

польською державою. Митні податки на користь держави зростали через привілеї,

що їх надавала держава містам та приватним особам — шляхті, на підставі яких

вони теж побирали мито в свою користь. Шляхи, якими везли товари, були

переділені митними коморами. Платили тому, чиєю землею проходив шлях,

платили за переїзд мостом, за переїзд границі. Були офіційні шляхи, якими повинні

були проїздити купецькі валки. Тому, щоб уникнути мит, купці намагалися їхати

«незаконними» шляхами, де їм загрожувала можливість грабіжницьких нападів.

Охороняючи інтереси польського купецтва, королі Ягайло і Казімір закривали

шляхи до України чужоземним купцям. Чужоземні товари спрямовувалися тільки

до польських купців, а ті вже мали право торгу в Україні. Чужинці не мали права

продавати товарів місцевим купцям ані везти їх далі. Великі міста, як Краків,

Люблин, а пізніше Львів, мали «право складу», де приїжджі купці повинні були

продавати ввесь привезений товар. Це було вигідно для місцевих купців, але

гальмувало торгівлю зовнішню і внутрішню.

Зовнішня торгівля змінює свій характер. Із слів ііляно Каопіні, цо був у Києві в

1246-1247 рр., видно, що навіть після татарського [огрому Київ ще не втратив свого

значення в торгівлі: Карпіні бачив «м купців з Франції, Італії, левантинських,

німецьких та ін. Чорноморська торгівля перейшла тоді до рук італійців, головно

генуез-ців, які володіли Каффою та іншими чорноморськими колоніями. Поруч з

ними висуваються вірмени, які беруть значну участь в торгівлі Малої Азії, а з

занепадом генуезьких колоній над Чорним морем відіграють величезну ролю в

торгівлі України ХІУ-ХУ ст. Беруть участь в торгівлі також жиди, греки, турки.

Торгівля ХІУ-ХУ ст. була переважно суходільна — товар везли великими

караванами-валками з охороною. Рубруквіс оповідає, як ще в XIII ст. купці з Руси

привозили до Криму в критих фурах, запряжених волами, дорогоцінні хутра, а

забирали сіль. Головний шлях йшов на Перекіп, відомий ще на початку XVI ст., як

«дорога стародавня». В середині XVI ст. Михайло Литвин писав, що в Тавані,

недалеко Олешшя, стояв мурований будинок — «Вітовтова баня», де була колись

литовська митна комора.

Чорноморська торгівля втратила для України своє значення після того, як татари

опанували Крим. З великими зусиллями проходили каравани через Молдавію та

Волощину до Константинополя-Стамбулу, де зосередилася торгівля зі Сходом.

Звідти привозили східні вироби: тканини, зокрема шовки, килими, сап'ян, зброю,

ювелірні вироби, південні овочі, солодощі, коріння, вина, ліки.

Величезне місце в південному експорті головно з Наддніпрян щини, належало

невільникам, яких татари брали в полон і продавали переважно Каффі. В ХУ-ХУІ

ст. в Італії платили за українських невільників, а особливо за невільниць, більше,

ніж за інших. У XVI ст. вивіз українських невільників до Італії зменшується, проте

до XVI ст. вивозять ще їх до Туреччини, Малої Азії. Там був більший попит на

чоловіків, яких брали до війська.

В Західній Україні торгівля мала інший характер. Чорноморська торгівля за княжої

доби захоплювала її лише як посередницька між Києвом і Західньою Европою. В

XIV ст. постають тут такі значні торговельні пункти, як Володимир, Берестя,

Перемишль, Галич.

Галичина ще з давніх часів пробивала власний шлях до Чорного моря. В ХІ-ХІІ ст.

починається колонізація Дністрово-Прутського Пониззя. У XII ст. галицькі кораблі

ходили по Дунаю. В XII ст., за Данила, був порт над Чорним морем — Білгород, в

гирлі Дністра; зв'язки продовжуються й тоді, коли Білгородом у XIV ст. заволоділи

генуезці, а також і тоді, коли Білгород перейшов із свіжим військом. Він обляг

табір повстанців на березі річки Солониці, біля Лубень, і відрізав його від води. В

таборі почалися хвороби, голод, сварки. Гетьмана Лободу забито. Облога тривала

два тижні. Почувши, що наближається полковник Підвисоцький з запорожцями,

Жолкевський два дні засипав табір гарматним вогнем. Нарешті козаки піддалися і

видали ватажків, яким поляки обіцяли амнестію. Але після капітуляції поляки

вирізали обеззброєних козаків, стратили всіх ватажків, Северина Наливайка

вивезено до Варшави і там після страшних тортур страчено. Лише невеличка

частина козаків втекла на Запоріжжя.

Лють поляків не знала меж. Варшавський сойм 1597 року проголосив усіх козаків

«ворогами держави» і наказав нищити їх. Поразка під Солоницею була одною з

найбільших трагедій України, наслідки якої ще довгий час гальмували її дальший

розвиток. Проте, не зважаючи на невдачу, залишився фермент, який підтримував

опозиційний дух українського населення, а ім'я Наливайка зберегла родня пам'ять,

як борця за його свободу.

ЕКОНОМІЧНИЙ СТАН УКРАЇНИ В ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКІЙ ДОБІ

а) Господарство, У XIV ст. Литовсько-Руське Князівство жило переважно

економічною спадщиною попередніх часів, коли панувало натуральне

господарство і широко використовувалося великі природні багатства України. В

XIV ст. на Волині і на Поліссі були цілі села мисливців, бобровників, сокільників,

що жили з полювання. В лісах водилися дикі кози, лані, кабани, лосі, олені, тури,

зубри. Литовський статут увів навіть охоронне право на зубрів. Були села,

людність яких платила данину шкірами бобрів і куниць. У Белзщині спеціяльно

збирали чернець (кошеніль), який продавали до Західньої Европи як червону

фарбу. В степах випасали череди корів, волів, коней, на карпатських полонинах

Галичини випасали овець. У лісах були села бортників, які займалися пасіч-

ництвом. У XIV ст. багато сіл платило данину худобою. Особливо характеристичні

в цьому відношенні «волоські» села, про які вже була мова.

Такий стан селянства свідчить, що панство в ХІУ-ХУ ст. ще не цікавилося

збіжжям, воно не було статтею експорту, і шкірка бобра або мірка меду мали

більший попит, ніж відповідна мірка пшениці.

Велике значення в економіці України мали ліси. Західня Европа потребувала

багато дерев'яних виробів: бальки, дошки тощо. Цілі села працювали як теслярі,

ґонтарі, бондарі, колодії, смолярі, дьогтярі. З XV ст. появилися при великих млинах

тартаки. Дерево, непридатне для виробів, палили і попіл висилали за кордон, де

його переробляли на поташ, потрібний для виробництва пороху. Курили смолу,

випалювали дьоготь. Ліси давали багатий простір для бортництва. В більших

містах були воскобійні, де топили віск на т. зв «камені», на яких ставили печатки,

що свідчили про їх добру якість Наслідком хижацького господарювання величезні

пущі над Богом та іншими ріками в XVI ст. вже не існували.

Як і в попередню добу, значне місце належало соляному промислові. Галичина

мала славетні соляні родовища на Підкарпатті: не Перемищині (м. Соли), коло

Дрогобича, в Коломиї, коло Косова, Німецькі колоністи запровадили досконаліше

знаряддя для видобування соли, її виварювання та очищування. Галицьку сіль

вивозили в далекі кутки України та за кордон. Видобували сіль також не лиманах

Чорного моря та на Слобожанщині. Розвозили її чумаки яких тоді називали

соляниками або «прасолами», — назва, яку і пізніші часи перенесено на

гуртівників, що ганяли худобу.

Майже по всій Україні, переважно на Правобережжі, видобували з болотяної руди

залізо. В XIV ст. вже існували примітиви; печі для її витоплювання, але великого

значення рудна промисловість не мала.

З XVI ст. в панських маєтках починають будувати водяні млини які стали

прерогативою шляхти.

У XV ст. зайшли перші зміни в господарстві: підвищилися цін» на худобу в

Західній Европі, і почався її експорт. Зростає скотарство, особливо там, де не було

лісів, на Поділлі. Годованих волів висилали тисячами на ярмарки Львова, Луцька,

Ярослава, а звідти великими гуртами на Шльонськ. Воли заміняли гроші: королеві

Боні, Сігізмундовій жінці, за відновлення галицької катедри православні заплатили

200 волів. У 1534 році через Городок перегнали 12.000 волів, а через Ярослав —

18.000. У 1560 році самі міщани, не рахуючи шляхти, перегнали через Перемишль

20.000 волів. Українська худоба була широко відома в Західній Европі; в XVI ст

агенти Баварського курфюрства закуповували волів у Галичині.

Експорт усіх перелічених продуктів, крім деревних, не шкодив економіці України.

Гірше стало, коли в Західній Европі появився попит на збіжжя, що викликало в

Україні зростання шляхетського землеволодіння, зріст попиту на робочі руки для

обробки землі і зростання панщини та кріпацтва селян.

З XV ст. головним портом для вивозу збіжжя став Ґданськ на Балтицькому морі. До

того часу головним експортером збіжжя була Візантія; яка постачала його Італії,

Франції, Фляндрії. Головними продуцентами збіжжя були мориски, яких вигнано з

Еспанії в 1571 році. В той же час зростало виноробство, яке відтягало робітні руки

від ріллі. Еспанія почала сама потребувати збіжжя, і Ґданськ з кінця XVI ст.

транспортує його до тієї країни. Крім того зростав попит на збіжжя в Португалії,

Франції, Фляндрії, Нідерляндах. І так Ґданськ став світовим експортером збіжжя,

розширяючи район, з якого його діставав: крім Прусії, Помор'я, Ливонії, включився

обшир Висли з її притоками Буга, Нарева тощо. В середині XVI ст. експортували

збіжжя з Холмщини, Белзької землі, Перемищини, Берестейщини, Луцького повіту,

Поділля, Покуття. Прямим наслідком вивозу збіжжя було розширення панських

фільварків, за рахунок селянської землі, та зростання панщини.

б) Торгівля. Головними ознаками торгівлі України ХІУ-ХУІ ст. були — властиві

середньовічній торгівлі — зв'язаність її, брак свободи, точна регляментація

польською державою. Митні податки на користь держави зростали через привілеї,

що їх надавала держава містам та приватним особам — шляхті, на підставі яких

вони теж побирали мито в свою користь. Шляхи, якими везли товари, були

переділені митними коморами. Платили тому, чиєю землею проходив шлях,

платили за переїзд мостом, за переїзд границі. Були офіційні шляхи, якими повинні

були проїздити купецькі валки. Тому, щоб уникнути мит, купці намагалися їхати

«незаконними» шляхами, де їм загрожувала можливість грабіжницьких нападів.

Охороняючи інтереси польського купецтва, королі Яґайло і Казімір закривали

шляхи до України чужоземним купцям. Чужоземні товари спрямовувалися тільки

до польських купців, а ті вже мали право торгу в Україні. Чужинці не мали права

продавати товарів місцевим купцям ані везти їх далі. Великі міста, як Краків,

Люблин, а пізніше Львів, мали «право складу», де приїжджі купці повинні були

продавати ввесь привезений товар. Це було вигідно для місцевих купців, але

гальмувало торгівлю зовнішню і внутрішню.

Зовнішня торгівля змінює свій характер. Із слів Пляно Карпіні, що був у Києві в

1246-1247 рр., видно, що навіть після татарського погрому Київ ще не втратив

свого значення в торгівлі: Карпіні бачив там купців з Франції, Італії,

левантинських, німецьких та ін. Чорноморська торгівля перейшла тоді до рук

італійців, головно генуез ців, які володіли Каффою та іншими чорноморськими

колоніями Поруч з ними висуваються вірмени, які беруть значну участь в тор гівлі

Малої Азії, а з занепадом генуезьких колоній над Чорним морем відіграють

величезну ролю в торгівлі України ХІУ-ХУ ст. Беруть участь в торгівлі також

жиди, греки, турки.

Торгівля ХІУ-ХУ ст. була переважно суходільна — товар везлі; великими

караванами-валками з охороною. Рубруквіс оповідає, як ще в XIII ст. купці з Руси

привозили до Криму в критих фурах, запряжених волами, дорогоцінні хутра, а

забирали сіль. Головний шлях йшов на Перекіп, відомий ще на початку XVI ст., як

«дорога стародавня». В середині XVI ст. Михайло Литвин писав, що в Тавані

недалеко Олешшя, стояв мурований будинок — «Вітовтова баня» де була колись

литовська митна комора.

Чорноморська торгівля втратила для України своє значення після того, як татари

опанували Крим. З великими зусиллями проходили каравани через Молдавію та

Волощину до Константинополя-Стамбулу, де зосередилася торгівля зі Сходом.

Звідти привозили східні вироби: тканини, зокрема шовки, килими, сап'ян, зброю,

ювелірні вироби, південні овочі, солодощі, коріння, вина, ліки.

Величезне місце в південному експорті головно з Наддніпрянщини, належало

невільникам, яких татари брали в полон 1 продавали переважно Каффі. В ХУ-ХУІ

ст. в Італії платили за українських невільників, а особливо за невільниць, більше,

ніж за інших. У XVI ст. вивіз українських невільників до Італії зменшується, проте

до XVI ст. вивозять ще їх до Туреччини, Малої Азії. Там був більший попит на

чоловіків, яких брали до війська.

В Західній Україні торгівля мала інший характер. Чорноморська торгівля за княжої

доби захоплювала її лише як посередницька Києвом і Західньою Европою. В XIV

ст. постають тут такі зі торговельні пункти, як Володимир, Берестя, Перемишль,

Галич.

Галичина ще з давніх часів пробивала власний шлях до Чорногс моря. В ХІ-ХІІ ст.

починається колонізація Дністрово-Прутськогс Пониззя. У XII ст. галицькі кораблі

ходили по Дунаю. В XII ст., 38 Данила, був порт над Чорним морем — Білгород, в

гирлі Дністра; зв'язки продовжуються й тоді, коли Білгородом у XIV ст. заволоділи

генуезці, а також і тоді, коли Білгород перейшов під турецьку владу. Звідти везли

левантинські товари до Львова, Галича, Володимира, Луцька, а далі — до Польщі.

В 1280-их роках були у Володимирі колонії вірменів, жидів, сурожан (чи це не

італійські купці з Чорного моря?). Вірмени осідають у Львові, за Коріятовичів — у

Кам'янці; караїми в — Галичі, Луцьку. Всі вони служили як посередники в

чорноморській торгівлі.

Південно-східня торгівля йшла переважно з Білгородом (згадати польсько-

литовські замки й порти: Чорний город над Дністром та Каджібей — на місці

сучасної Одеси). Крім того торгівля велася з Кримом, переважно з Каффою. Шлях

на Хотин, Сучаву, Яси зв'язував Кам'янець з Волощиною. Торгівля ця набуває

значення в ХГУ-ХУ ст. Через Волощину йшов товар східній — татарський та

турецький. З півдня вивозили шовк, дорогоцінні матерії, ювелірні вироби,

дорогоцінне каміння, вина, коріння, солодощі, риж, овочі, рибу, худобу, шкіри,

сап'ян тощо.

Були торговельні зв'язки Галичини з Угорщиною. Король Люд-вик у грамоті 1344

року згадує купців, що приходять з Руси на Угорщину. З Угорщини забирали вони

коней, металеві вироби тощо. З XIII ст. нав'язуються стосунки з німецькими

містами. Буг та Висла служили зручними шляхами, зв'язуючи Волинь та Галичину

з Торунню і Кульмом, а пізніше — з Ґданськом, які стали повередшіками в торгівлі

з Фляндрією та узбережжям Північного моря, північною Францією, Англією.

У грамоті, що її року 1320 князь Андрій дав купцям Тору-ия, згадується, що вони

мали привілеї ще за Юрія 1. Детько закликав німецьких купців оселятися у Львові.

З листа Володимирської міської громади 1324 року до громади м. Штральзунду

видно, що купці Володимира купували сукно у Фляндрії. Є багато вказівок на те,

що німецькі купці мешкали у Львові, Володимирі, Сяноку та інших містах їздили

купці через Західню Україну до Кракова, Німеччини, Нюрнбергу, до Італії.

Нюрнберзький купець другої половини XIV ст. в своєму щоденнику порівнює вагу

в Тані, Львові та Нюрнберзі. Краківські купці, мавши привілеї, експортували в

Україну багато різного роду виробів. Перше місце належало сукнам з Фляндрії,

Англії, Італії, дешевшим — з Німеччини, Моравії. Сукна мали широкий збут, бо,

крім шляхетства, носили сукняний одяг міщани і духовенство. Багато довозили

полотна з Фляндрії, Німеччини, Чехії, різної галянтерії — панчіх, рукавиць, шапок,

чобіт. Із Заходу довозили вина, цукор, пиво, колоніяльні товари, папір, книжки,

парчу.

Польський уряд старався змонополізувати закордонну торгівлю в руках поляків і

спрямувати її на Краків, Люблин, інші міста. В 1354 році Казімір надав краківським

купцям , який забезпечував їм монопольне право на товари, і тому гі, вроцлавські

та німецькі купці мусіли купувати кравари тільки через польських купців. Тоді

німецькі та; і лавські купці знайшли шлях через литовські землі: з Тору Володимир

та Львів. Року 1390 пруську границю остаточно за но. Це тяжко відбилося на

Волині та Галичині. Лише після інтеграції Польщею Західньої Прусії р. 1466

пруські міста торгівлі з Угорщиною, Руссю, Моравією, Шльонсі стріею, Саксонією

та Волощиною. Але цілком направити ш неможливо: торговельні зносини Руси з

пруськими міст розірвані.

Ліпше стояла справа із Шльонськом. Вроцлавські купці, обминаючи Краків, не

припиняли стосунків з Україною — Луцьком та Львовом, Львів, який отав

головним торговельним осередком Руси, втративши західню торгівлю, намагався

тримати в своїх руках східню. Після довгої боротьби він дістав монопольні права

на торгівлю з півднем та сходом. Тніпі міста мали право купувати ті товари тільки з

рук львівських купців. Конкурентом Львова в південній торгівлі був Кам'янець,

який до XVI ст. зберігав значення транзит ного осередку; каравани йшли на

Московщину через Київ на Луцьк, на Волощину та Туреччину.

На Волині Володимир втрачає псріпенство в торгівлі, яке з XV ст переходить до

Луцька, як й визнаної столиці. Луцьк став головним осередком південної торгівлі,

підтримує зв'явки з білоруськимі полями, з балтицьким Помор'ям.. Але він не

спромігся сконце вати шляхи біля себе, як Львів, а головно — не здобув моно ного

права торгувати закордонними товарами, як Краків та Львів.

Цікаве поршняння мита, що його платили урадові міста де року; Берестя — 1100

кіп, Київ — 950 кіп, Володимир — 150 кіп. наприкінці XV ст.: Київ — 750, Луцьк

— 500, Берестя — 430, Володимир — 60; на початку XVI ст,; Луцьк — 800, Київ —

700, Береста — 500, Володимир — 6О.

З часом зростав імпорт з Московії. Звідти головним чином вивозили дорогоцінні

хутра соболів, горностаїв, куниць, темнобурих та срібних лисів, «рибій зуб»

(моржеві ікла), вичинені шкіри тощо. Всі ці речі транспортовано на Захід, де був

великий попит, зокрема на соболів, горностаїв, які вважали конечною ознакою

одягу володарів («мантії» на горностаях).

Внаслідок усякого роду перешкод, високого мита, ускладнень транспорту, торгівля

України занепадає, а за рахунок її зростає транзитна торгівля Венеції та взагалі

Італії, яка опановує північний ринок, спроваджуючи туди східні товари, що мали

йти через Україну. Одночасно занепадає транзит московських товарів, коли вони

знаходять простий шлях через гирло Неви.

Проте, водночас із зростанням визиску селянської праці та поширенням

шляхетських фільварків у XVI ст., центр ваги експорту переноситься з транзитних

товарів на продукти місцевого господарства, головно лісових товарів та збіжжя; в

той час як експорт худоби, шкіри, воску йде в напрямку на Люблин-Шльонськ,

експорт збіжжя та лісу — в напрямку ґданська сплавами Вислою.

Внутрішня торгівля України, переважно продуктами рільництва та ремісничими

виробами, відбувалася на постійних торгах у селах та містечках в неділі, а .іноді й

серед тижня. «Торговища», як і раніше, були місцем, де оголошувано різного роду

повідомлення, накази тощо.

Крім торгів, на яких відбувалися купівля-продаж у певні дні та години, в містах

були постійні крамниці, де торгували матерією, хлібом, ювелірними речами,

посудом, замками, гребінцями і т.п. — також вином і горілкою. В середині XVI ст.

у Крем'янці було 70 крамниць, в Луцьку – 40, у Холмі — 20.

Внутрішня торгівля, як і зовнішня, була обмежена всякого роду регляментаціями та

заборонами, які гальмували її розвиток. Ці обмеження йшли на користь фіска,

держави, а також упривілейованих міст та містечок. Наприклад, сіль із

найбагатших соляних копалень в Коломиї вільно було продавати лише в тому

місті, і то тільки коломийським міщанам. Щоб купити сіль на склад у Белзі чи

Крем'янці, купці, що їздили по сіль, мусіли продавати там свої товари. Таку

монополію здобув і Пинськ. Подібні монополії були у Великому Князівстві

Литовському на лісові товари. Для Волині та Побужжя були склади в Бересті.

Крім державних мит, власники маєтків, через які проходил) шляхи, стягали мита в

свою користь. Таким чином, торговельні вал ки примушені були шукати

незаконних шляхів, щоб уникнути «дра чів». Шляхтичі користалися, крім того,

правом безмитної торгівлі

якщо могли довести, що везуть товар не на продаж, а для власного вжитку. В 1545

році переведено ревізію і виявлено 40 пунктів, де стягалося незаконні мита.

Цікавий приклад з королівських люстрацій-ревізій в Сяніцькій землі 1564 року: «...

велика сила шляхтичів ув'язалися до великого купецтва під плащиком домової

потреби і, купуючи в великім числі худобу й коней, переганяють їх через границю,

а мита давати не хочуть».

.Деякі з більших міст звільнено від державного мита: Львів, Київ, Луцьк,

Межибож, Тернопіль.

Велике значення в економіці мали ярмарки, що їх на підставі привілеїв

влаштовувано по містах та більших містечках раз, а то й кілька разів на рік.

Здебільшого ярмарки відбувалися на великі свята — на Різдво, на Водохрищі, на

Зелені Свята, св. Миколая, св. Михайла, Першого, Другого Спаса, на Пречисту,

Усігіння Богородиці чи народження ії тощо. Бували ярмарки триденні, тижневі, а

деякі тривали навіть по кілька тижнів.

Найбільші ярмарки в Західній Україні були в Ярославі. Вони відбувалися на

запусти, на Усігіння та на Андрія і стягали купців від Балтицьких до

Чорноморських берегів. Наприкінці XVI і в першій половині XVII ст. біскуп

П'ясецький уважав їх найбільшими в Европі, після ярмарків у Франкфурті над

Майном. Під час пожежі 1625 року загинуло на одному з таких ярмарків товару на

10 мільйонів злотих. До Ярослава приїздили купці німецькі, чеські, польські,

турецькі, вірменські. Приганяли по 40 тисяч волів, 20 тисяч коней. Коней і худобу

приганяли на ярмарки до інших міст також з Угорщини.

Великі ярмарки бували в Ряшеві, Перемишлі, Коросні, Сяноку. Туди приїздили

купці з Угорщини, Шльонську. Далі на захід великі ярмарки бували у Львові,

Снятині, Луцьку, Кам'янці. На львівські ярмарки — два на рік — приїздили купці

німецькі, угорські, грацькі, волоські, вірменські, татарські, турецькі. Ці ярмарки

постачали на всю Польщу шовкові матерії, віск, мед та вина.

ДУХОВЕ ЖИТТЯ УКРАЇНИ В ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКІЙ ДОБІ

а) Національне життя. Голорним питанням культурного життя України в добі, якій

присвячено цей розділ, було національне. Зоно давало підложжя всьому

політичному, соціяльному, економічному і — в першу чергу — духовому життю.

Як вказувалося вище не раз, у Великому Князівстві Литовському «руський

елемент» (не чисто український, бо нарівні з ним виступав і білоруський) був

панівним — до мови та церкви включно. Внаслідок поступової перемоги Польщі з

її розвиненою культурою, вносився польський елемент, і між цими різними

елементами почалася боротьба.

Першою потерпіла на тому Галичина. Вже наприкінці XIV ст. поляки з'являються

по містах і дістають найбільші земельні маєтки на Самбірщині, Ярославщині та

Ряшівщині. Українські шляхетські роди поставлені були перед дилемою: втратити

будь-яке політичне значення або перейти на католицтво і спольонізуватися. В

містах і селах починають з'являтися німці і поляки.

У XVI ст. вже не залишається в Галичині українців з верхніх верств, які трималися

б своєї культури. Лише дрібна шляхта зберігала національне обличчр. Те саме було

і в інших землях: Волзькій, Холмській, Підляській, які протягом XVI ст. втратили

українські кадри шляхти. Польська колонізація знищила нечисленну й до того

українську шляхту на Поділлі. На всій Київщині та Брацлавщині в XVI ст. не

залишилось жадного заможного українського роду. Польонізація захопила міста, де

споконвічне українська людність була загнана на передмістя. У Львові «русини» не

мали права мешкати на головних вулицях. Українське селянство було розділене

польськими осадниками та німецькими колоністами, але українська стихія в ньому

була така сильна, що навіть асимілювала слабші чужі елементи в більшій мірі, ніж

українська шляхта міщани.

Інше становище було на Волині, цій землі українських князів та заможних

магнатів. Поки Велике Князівство Литовське зберігало свою незалежність від

Польщі, Волинь була закрита для польських елементів. У привілеї Казіміра

обіцяно, що «земель, замків, міст або будь-яких маєтностей. . . ніяких урядів»

жадному чужинцеві не буде дано. І дійсно, волинська шляхта найдовше зберігала

українську культуру. Однак, ще Вітовт почав надавати волинським містам

німецьке право, при чому цим правом могли користатися тільки «люди св.

Римської Церкви». Так українських міщан усувалося від права самоврядування.

Пізніше, в XVI ст., в деяких містах, як Крем'янець, Берестя, дано право брати

участь в самоврядуванні і православним українцям, але в певній пропорції з

католиками.

З часом польська шляхта появляється і на Волині, головним чином через шлюби з

місцевими панянками та вдовами. Пани-Рада вживали заходів, щоб обмежити цей

процес: забороняли давати землю в посаг тим, що одружуються з чужинцями,

дозволяли замінювати землю грішми. Але це не могло затримати процесу, і баг.т)

поляків здобували українські маєтності, а інеді — переводили іл просто під

польську владу.

Звичайно, українська шляхта, яка чисельно переважала польську, могла б дати

відсіч, стати на захист української культури, але трагедія була в тому, що її

спокушали польська культура, тісніший зв'язок з нею, привілеї, які забезпечували

їх в урядах.

Величезну вагу в цьому процесі мала польська колонізація Задніпрянських земель

після Люблинської унії, коли там у басейнах Сули, Удаю, Сніпороду, Ворскли

оселювались на величезних лятифундіях польські магнати. Доля цих земель

вийняткова: в них не було жадної адміністрації, ні суду. Єдиним носієм влади на

всю країну був воєвода Київський. Таким чином магнати — власники лятифундій

— фактично були повними господарями країни й сила їх була правом.

Такі ж лятифундії творяться на Сіверщині, після «вічного» миру з Московщиною.

Польські елементи значно слабше просякали в міщанську масу східньої України;

навіть на Поділлі польський елемент по містах був слабий. Взагалі Подніпров'я до

самої Хмельниччини задержало український характер. У Борисполі, наприклад, в

реєстрах 1614 року не було жадного польського прізвища. Так само в новій

колонізації України польськими дідичами селяни були українці, а не поляки.

Трагедією цього процесу польонізації України було те, що в свідомість широких

мас народу твердо входять поняття «вищости» та «нижчости»: вищости польської

культури, польської мови, католицької віри; нижчости української народности,

мови, православної віри. Поняття «лях», «католик» протиставляться поняттю —

«русин», «схизматик».

Зростання національного та релігійного шовінізму — явище нове для України. За

княжої доби не було ні того, ні другого, навпаки, існувала повна толеранція, яку

добре передавали слова: «сина та ону віру Бог дав». Тепер шириться релігійний

антагонізм, головним чином внаслідок нетерпимости поляків. Виявів його було

багато, починаючи з листа краківського біскупа середини ХП ст. Вернардова з

Клерво про єретичність русинів. Цю нетолерантність угорці виявляли в не меншій

мірі в часах окупації. З половини XVI ст. становище зміняється.

Окремі епізодичні випадки заміняє вже систематично підкреслюване презирство до

українського народу, для якого вживається термін «хлоп, а з того — хлопська мова,

хлопська віра... Цю «хлопську віру поляки — «юберменші» України — звуть «ере-

тицькою», «схизматицькою», і в поняттях українця православна віра

ідентифікується з українською народністю.

б) Церковне життя. У Великому Князівстві Литовському складалося не так, як за

Княжої доби. Тоді князі були протекторами Церкви, і опіка над Церквою була

справою їх чести. Кожен князь по змозі будував храм, в усякому разі офірував для

нього ікони , хрести, сосуди, гроші, землі. Таких князів мало було у Великому

Кйязівнстві Литовському, хоч деякі з них литовського походження залишили по

собі добру пам'ять: Любарт збудував собор св. Івана в Луцьку, Володимир

Ольгердович підтримував Києво-Печерський манастир, його син Олелько та унук

Семен уславилися щедрими пожертвами на церкви. Українське велике панство

робило щедрі подарунки церквам; князі — Ходкевичі, Дашкевичі, Голь-іданські,

Острозькі, Глинські та інші — обдаровували церкви та манастирі. Дехто з панів, як,

наприклад, Загоровський, влаштовували при церквах шпиталі для старих, хворих, а

дехто — школи.

У Великому Князівстві Литовському найбагатшими церквами були Луцька та

Володимирська, які володіли кількома містечками та селами; за ними йшла катедра

Перемиська, 3 манастирів найбагатшими були Києво-Печерський, Михайлівський

Золотоверхий та Унівський.

Добродійство п анів у користь церков та манастирів виродилося в форму

патронатів чи «подавань». Було чимало осіб, які дійсно були патронами церкви, як

князі Острозькі, Олельковичі, Слуцькі, Ходкевичі та інші, але з XV ст. патронат

перетворюється на звичайне володіння церквою або манастирем нарівні з селами,

угіддями тощо. Патрони розпоряджалися ними на основі маєткового права:

заставляли, давали в посаг, у спадщину, обмінювали на прибуткові села, здавали в

оренду, продавали. Вони побирали гроші з церков, насамперед — за поставлення

ігумена, священика, єпископа; з дібр, належних манастиреві чи церкві за час, коли

був не обсаджений пост єпископа або ігумена. Самі королі подавали цьому

приклад: Сігізмунд 1 віддав церкви в Києві Дягилевичеві на сплату боргу.

Діставали манастирі світські особи: вдова великого князя Олександра, Олена,

дістала Троїцький Віденський манастир від Сі-гізмунда 1 «доживотно». Бували

випадки «подавання» манастирів не тільки світським особам, а навіть

неправославним. Проти цих «патронатів» уперто, але без наслідків, боролася

Церква.

Ненормальне становище духовенства Православної Церкви характеризують всі

ступені його, починаючи-від митрополитів.

Історія ставлення митрополитів перейшла кілька етапів. Як була мова вище, року

1458 Григорій Мамма, патріярх Царгородський, що приєднався був до унії,

призначив на катедру митрополита Київського Григорія П Болгарина. Пробувши

кілька років в унії. він звернувся до нового патріарха, Діонісія, що не визнавав унії.

Після смерти Григорія П, року 1473, був обраний — неясно ким — на митрополита

Мисаїл з боярського роду, спорідненого з вищою аристократією. В справі

посвячення його в єпископи, князі і православні люди звернулися до папи Сікста

IV. Тим часом у Царгороді поставлено на митрополита Спиридона, але коли

приїхав він до Литви в 1476 році, застав там митрополитом Мисаїла; Спиридон був

ув'язнений, але Мисаїл так і не був висвячений. Після смерти Мисаїла в 1480 році

собор єпископів і «всіх станів людей» обрав Симеона. По дозвіл на посвячення

звернулися до Царгороду, і патріярх прислав своїх відпоручників з

«благословенною грамотою». Після смерти Симеона в 1488 році собор обрав на

митрополита ІОну, архиспископа Полоцького. Знову їздила делеґація до патріярха,

щоб дав «благословенну грамоту». Року 1495 собор обрав митрополитом

архимандрита Макарія.

Дуже цікавий обмін думок з приводу обрання митрополита: посол патріярха

закинув був єпископам, що вони не мусять поставляти митрополита до

благословення, «хіба в крайній потребі, на що єпископи відповіли, що в крайності

поступили так, як «поступили і братія на ті єпископи за, великого князя Вітовта,

поставивши митрополитом Григорія Цамблака, як у правилах св. Апостолів і Отців

написано: два або три єпископи нехай свобідно ставлять єпископа». Посол сказав

на те: «Ви вчинили добре, бо в крайності і від закону муситься відступати».

Наступного року Макарія забили татари.

Здавалося, встановлювався певний порядок обрання митрополита собором

єпископів та мирян. Але порядок цей не був тривкий. Уже наступникові Макарія,

Йосифові 1 Болгариновичу, р. 1498, князь Олекрандер «дав» Київську митрополію,

при чому не згадується про жадне обрання. Це був родич Сапіги, особи, близької

до великого князя. Тільки 1500 року Йосифа 1 посвятив посол патріярха

Царгородського. Після смерти Йосифа 1 в 1500 році катедру дістав Іона —

духівник великої княгині Олени. Його наступник, Йосиф П Солтан, теж, здається,

не був обраний. Поставлення митрополитів щораз більше обмежується

призначенням Великого князя та «благословенням» патріярха. Після Йосифа II

Солтана митрополитом був Йосиф Ш, про поставлення якого нічого невідомо.

Року 1534 в своїй грамоті Сігізмунд писав, що владика Луцький, Макарій, просив

його обдарувати «хлібом духовним» — Київською митрополією; просили за нього

королева Бона, воєвода Віденський Гаштольд, князі та пани грецького закону, а до

того й митрополит Йосиф ПІ ще за життя обіцяв йому катедру, очевидно — продав

її. Цікаво, що просили за нього й католики. Так у поставленні Мака-рія II бачимо

нові засади: митрополію дарують «як хліб духовний».

Наступник Макарія II, Стефан-Сільвестер Белькевич, мечник і скарбник віденський

— неписьменний — за п'ять років до смерти Макарія дістав від нього зобов'язання,

що отримає катедру. Після смерти Сільвестра в 1568 році катедру дістав

митрополит Іона Протасович, який продав шляхтичеві Іллі Кучі «достоїнство архи-

єпископське», а після смерти Іони — митрополичу катедру. Це затвердив Стефан

Баторій. Немає відомостей, як обрано наступника Іллі Кучі, Онисифора Дівочку,

але відомо, що його наступника, Михаїла Рогозу, призначив король, без обрання

православними.

За таких митрополитів, природно, не можна було сподіватися, щоб єпископи

стояли на висоті. Єпископські катедри давали як нагороду за різні заслуги, службу.

Так, у 1577 році Стефан Баторій віддав за військові заслуги зем'янинові Стефанові

Достоевському, «не грецького закону», очевидно, католикові, Вознесенський

манастир у Менську. Бувало, що церковні маєтки передавали стороннім особам.

Наслідком «патронату» єпископські катедри давалося світським людям з

обов'язком мати «вікарієм» духовну особу, яка відправляла б церковні служби. На

цьому ґрунті виникало багато сумних подій, які принижували авторитет Церкви,

бруднили ім'я українця.

Одною з найвидатніших в цьому відношенні була доля Володи-мирської катедри,

найбагатшої на Волині. Сігізмунд-Авґуст дав її Іванові Борзобогатому-

Красенському, який, залишившись мирянином, грабував єпархію, роздавав добра її

своїм родичам, і жадні протести не допомагали. Тим часом король віддав

Володимирську єпископію Холмському єпископові Теодосієві Лазовському, який,

зібравши військо, вибив Борзобогатого з єпископського замку. Тоді король дав

йому Луцько-Острозьку єпископію. Можливо, шо це предок письменника Федора

Достоєвського, який походив із старої священичої родини Поділля, що, за

родинними переказами, приїхала «з Литви».

Король передав Володимирську епискотю шдяхтичеві-католикові Жовковському,

але новий король, Стефан Баторій, призвачив її ігуменові Києво-Печерського

манастиря, Мелегієві Хрептовичу, який став роздавати маєтності єпископії

стороннім особам. По смерті Борзобогатого в Луцьку, його невістка забрала всю

церковну утвар, хрест та ікони з дорогоцінним камінням, євангелію, оправлену

сріблом — і все це продала. Наводимо, тут лише яскравіші приклади того

морального розкладу, який охопив Церкву. Історичні джерела повні скарг та

нарікань на призначення владиками-епископами людей невчених, неморальних.

Природно, такі владики не могли дбати за високий рівень морального життя

священиків. Посвячення вважалося значним прибутком, бо кандидат мусів добре

заплатити за висвяту і за парафію.

У Галичині церковні справи мали інший характер. Протягом 150 років Галицька

катедра не була обсаджена, і нею керували намісники Київського митрополита. В

1509 р. Сігізмунд 1 наказав католицьким арцибіскупам львівським поставляти

намісників православної Львівської єпархії, «щоб схизматиків легше було

приводити до католицької віри».

Року 1516, внаслідок скарг православних, Сігізмунд призначив «візитатора»

Української Православної Церкви, дяка Грицька, надавши йому право

«направляти» священиків. Посипалися протести та прохання до короля, але ніщо не

змінялося, поки король не призначив намісником шляхтича Яцка Гдашинського,

надавши йому сан архимандрита. Митрополит Йосиф 11 визнав Гдашинського

намісником, але католицький арцибіскуп добився позбавлення його намісництва.

Довга боротьба православних закінчилася в 1535 році, коли митрополит Київський

Макарій II призначив на намісника Макарія Тучапського, в 1539 році висвяченого

на єпископа Львівського. Це коштувало православним 200 волів, яких дано

королевій Боні за допомогу, та 100 волів, яких дано Сігізмундові. Але католики-

шляхтичі й після того вживали різних заходів, щоб перешкодити Мака-рієві: не

дозволяли служити в церквах, зганяли селян з церковних маєтків.

Цікаву характеристику стану православних дає Г. Лужницький. Трьома шляхами

йшло переслідування Української Церкви на землях, окупованих Польщею: 1)

нищенням церковно-національних цінносі і святощів минулого; 2) пониженням

престижу Православної Церкви і 3) викликанням почуття сорому в зв'язку з при-

належністю до цієї Церкви.

З 1-ої половини XVI ст. Львів польонізуеться: зникає уряд «руського» писаря в

магістраті, українцям заборонено мати будинки в центрі міста, старшим в цеху міг

бути тільки поляк; православним не дозволяється складати присяги перед урядом, в

урядах не приймається від них свідоцтв; не дозволяється їм везти своїх покійників

процесіями через центр міста; заборонено православним священикам нести Святі

Дари до хворого, згідно з звичаєм, із запаленими свічками, Не-католикові не було

місця в житті.

Г. Лужницький заперечує твердження М. Грушевського, що в цьому виявлялась

боротьба двох вір, двох культур: це була боротьба за існування, за людську гідність

проти польського шовіністичного імперіялізму.

За Владислава Опольського, в 1375 році, засновано в Галичині латинське

архиепископство, яке незабаром перетворено в латинську митрополію. До неї

належали єпископи в Перемишлі, Холмі, Володимирі. Так у тих місцях поруч

православної постала латинська Церква. Однак довгий час ці єпископії існували

лише номінальне, бо не було парафіян-католиків, і навіть самі єпископи часто меш-

кали поза межами своїх єпархій.

Католицьку місійну працю виконували ченці різних орденів. Першими, ще в XIII

ст., з'явилися домініканці з енергійним Яцком Одровонжем, що бував уже раніше в

Києві, Домініканці були майже виключно поляки і поруч з католицтвом ширили

польонізацію. Згодом вони мали багато манастирів в Україні: в Луцьку, Барі,

Бродах, Бучачі, Вінниці, Києві, Коломиї, Костянтинові, Овручі, Львові, Снятині,

Ярославі.

У XIV ст. з'являються францісканці (мінорити). В 1345 році вони мали вже

окремий вікаріят, до якого належали чернечі доми у Львові, Городку, Галичі,

Коломиї, Снятині тощо. Особливо допомагали їм Констанція, дочка угорського

короля й дружина короля Лева 1, та її дочка Святослава, яка постриглася в

манастирі клярисок у Старому Сандомирі. Францісканці посідали єпископські

катед-ри Перемишля (1377), Львова (1390), Галича.

З XV ст. з'явився орден бернардинців, який спочатку діяв у Галичині, а пізніше й на

Волині. 1481 року бернардинці одержали від папи Сікста IV привілей, що його

надавано тільки орденам у Святій Землі. В XV ст. бернардинці мали в Польщі вже

понад ЗО осель. Значення цього ордену для Польщі показує вже те, що трьох

польських бернардинців проголошено святими. Бернардинці мали добре поставлені

школи, з допомогою яких впливали на українську інтелі-ґенцію, головно шляхту.

Однак ненависть православних до бернардинців була така велика, що вони спалили

їх манастир у Львові.

Всі ці ордени поширювали польонізацію, а разом з нею й польський шовінізм,

викликаючи ворожість українців і до Польщі і до латинської Церкви, — пише

історик Католицької Церкви Г. Лужницький. Україна вкрилася мережею

латинсько-польських кляшторів-манастирів для чоловіків та жінок.

Латинська Церква на землях Польщі та Литовського Князівства зустріла вороже

спроби перевести Фльорентійську унію. Найрішучіший спротив викликав

митрополит Ісидор збоку латинського духовенства; Віденський біскуп Матей

виступав проти Ісидора, мавши підтримку в особі всемогутнього канцлера

кардинала Збігнева Олесницького. Польща хотіла повної злуки, знищення

Православної Церкви, а не унії із збереженням східнього обряду.

Трагедією Православної Церкви було те, що вона значно поступалася перед

католицькою своєю освітою; навіть патрони-українці розуміли, що вони

«знижувалися» до неї. З XV до половини XVI ст. Східня Церква культурно

зубожіла і її література обмежувалася церковно-богослужебними книгамрі та

книжками для побожного читання, а цього було замало для культурно розвиненої

людини. Така людина мусіла звертатися до латинського, польського письменства.

До польсько-латинської школи тяжко було попасти українцеві, а українські школи

стояли низько. Голодне, неосвічене православне духовенство втрачало авторитет в

народі. Відмирала виборність духовенства громадою, її заміняло призначення

патронами.

Дуже характеристичною була ухвала коронаційного сойму 1576 року: не допускати

«простих» людей на вищі церковні посади, бо ці посади православна шляхта

резервувала тільки для себе. Так священики опинилися в стані паріїв.

У боротьбі за піднесення Православної Церкви в XVI ст. виступають собори та

братства.

Першим Обласним Собором XVI ст., постанови якого збереглися, був Віденський,

скликаний митрополитом Йосифом Солтаном у 1508-1509 рр. В ньому брали

участь всі єпископи, сім архиепископів, шість ігуменів, сім протопопів та «чесні

священики».

Собор засудив купівлю катедр та парафій замість соборного обрання і наказав

відлучати від Церкви тих, хто так робить. Єпископів, які висвячували таких

ебезчинників», вирішено позбавляти сан Суворо засуджував Собор священиків-

удівців, які не йшли в пан стир: «всі священики, не маючи жен, не священствують»

. . . «прістець, зргішивши, за свою тільки душу дасть відповідь Богові, її священик

многих соблазнить людей» Багато уваги приділено патронам, що роздавали «хліб

духовний», але Собор у тій справі не міг нічого сутнього добитися, бо патронами

були королі та великі пани. Собор шукав компромісового виходу: намагався

нормувати відносини, вимагав конче благословення єпископів для обраних

патронами священиків і забороняв патронам звільняти їх самовільно. Щ «правила»

малюють дійсний стан, в якому перебувала Церква.

Було ще багато соборів після Віденського, але про них немає докладних

відомостей.

Дуже важливими були собори Віденський, Супрасльський, Берестейський та

Тернопільський (1589 року), на якому був присутній патріярх Царгородський

Єремія II, що саме тоді повертався з Москви після поставлення там патріярха Іона.

Головною темою на тому соборі була боротьба з «двосженцями»-священиками та

єпископами. Був деградований за двоєженство і митрополит Онисифор Дівочка.

Собори в 1590-их роках скликалося майже щороку. На них обговорювано питання

занепаду Церкви і взаємини її з церковними братствами. Церковні братства

існували в Україні з глибокої давнини, але розгорнули вони свою діяльність

головним чином з XVI ст. Церковні братства засновувалося при церквах: Львівське

— Успенське, Віденське — Свято-Духівське, Луцьке — Чеснохресне, Київське —

Богоявленське і т. д. Найстаршим братством було Львівське, первісний статут

якого не зберігся; його відносять приблизно до 1439 року. Зберігся устав з 1542

року.

Завданням церковних братств було дбати про зовниішій порядок у храмі, про

задоволення його матеріялвних потреб, піклуватися про хворих. Члени братства

платили внески, на які влаштовувано свята — «кануни». Згодом вони розширило

свої завдання: допомагали членам, які зубожіли чи попали в біду; виступали перед

судами і самим королем в обороні Православної Церкви; брали участь у спробах

відновити єписхопію у Львові. Бачачи занепад освіти, братства стали організувати

братські школи. Особливу славу здобули школи Львівського та Київського братств.

Братства спочатку були переважно організаціями поволі наоуяи всестанового

характеру. Більшість членів Луцького братства улп шляхтичами, а в Київському

було багато духовенства. Е І Є і 6 році до Київського братства вступив гетьман

Петро Сагайдачний з Військом Запорізьким.

Братства ршіуче виступали проти патронату, проти польсько-католицької

пропаганди, проти національних і релігійних обмежень українців, проти

неморального життя духовенства, намагаючись впливати на висвячення гідних

пошани людей. Таке «втручання» світських людей, міщан — «кушнірів і кожум'як»

у церковні справи й прероґативи єпископів викликало з їх боку невдоволення.

Року 1586 приїхав в Україну Антіохійський патріярх Йоаким і братчики звернулися

до нього за порадою. Ознайомившись з непо-рядками в Православній Церкві та

заходами братчиків для оздоровлення Церкви, він не тільки благословив їх, але й в

грамоті своїй дав низку порад та доручень. Львівське братство мало стати зразком

для інших братств, мало стати центром організації, яка охоплювала б всю Україну.

Йому надано право контролювати моральність членів і навіть право відлучати їх

від Церкви. Воно мало право слідкувати не тільки за своїми членами, а й за

духовенством. включно з митрополитом та єпископами, щоб жили і служили вони

Церкві згідно з апостольськими правилами.

Царгородський патріярх Єремія підтвердив 1589 року розпорядження Йоакима і

затвердив права братств на духовну цензуру Церкви. Під час своєї подорожі по

Україні патріярх рішуче став по боці братств, деградував митрополита Онисифора

Дівочку і ряд не-правно поставлених священиків.

Рішуча підтримка братств, визнання їх права контролювати дії єпископів та

митрополита завершені були наданням Львівському братству ставропігії: воно було

вилучене з-під влади єпископа і поставлене в безпосередню залежність від

патріярха.

Діяльність братств була кроком революційним і, природно, викликала, як згадано

вище, незадоволення владик, яке підсилювалося іноді не зовсім тактовними

акціями братчиків. Деякі з владик в гострій формі висловлювали своє обурення.

Особливо Гедеон Балабан, єпископ Львівський, мав гострі конфлікти з «шевцями,

сідельниками та кожум'яками», як називав він братчиків. Говорячи про занепад

Православної Церкви в Україні, не можна забути і того, що, після величезного

піднесення, поступово занепа-цала й Католицька Церква. Ряд негідних свого

становища пап під-дривали пошану до папства взагалі; до того додати появу на

папському престолі пап та антипап, які поборювали один одного. Розкішне життя

кардиналів та єпископів, які в Німеччині були одночасно світськими вододарями,

такі компромітуючі явища, як симонія — продаж церковних катедр, індульгенція,

що пізніше стала оплатою за відпущення гріхів — все це підривало велич та

могутність Католицької Церкви.

Реакцією на всі ці явища стали різного роду єресі, які ширилися по Европі, а також

домагання ґрунтовних реформ церковно-релігійного життя. З такими домаганнями

виступали Віклеф та Іван Гус, але найбільше значення мав виступ Мартіна Лютера,

який у 1517 році відверто засуджував Католицьку Церкву, поклавши тим початок

великому рухові Реформації. Крім послідовників Лютера, з'являються в різних

країнах Европи прихильники Цвінглі та Каль-віна в Швайцарії, баптисти,

тринітарії, антитринітарії та інші.

З середини XV ст. в Литовському князівстві ширяться мало не всі європейські

реформаційні рухи, переважно через Польщу. Першими прийшли ідеї гуситства,

основу для яких давали інтенсивні зв'язки України з Чехією. Українці студіювали в

Празькому університеті, були учнями Гуса. Єронім Празький у 1413 році відвідав

Вільну, Полоцьк, Вітебськ.

Для України в гуситському русі були не лише релігійні мотиви: на початку XV ст.

там уже починається національний рух, рух протесту проти польонізації, а гусити

якраз висували національні мотиви боротьби.

Сильнішим і небезпечнішим для Православної Церкви був вплив німецької

реформації. Ще в XV ст. Краків став осередком гуманістичних ідей, які ширилися в

Італії та Німеччині. Видатні німецькі гуманісти — Цельтес, Агрікола, Бебель та

інші — працювали в Кракові, куди приїздила вчитися українська молодь. Двір

королеви Бони був притулком гуманістів і сприяв ширений) їх ідей. Другий шлях

ішов безпосередньо з Німеччини через Кенігсберг, Ґданськ, Торн, де друкували

лютеранські твори не тільки німецькою, але й польською мовами. В Україні та

Литві ширилися протестантські вчення переважно лівих течій — антитрінітаризму,

кальвінізму, соцініянства.

Переслідувані в Німеччині антитрінітарії, або унітарії-аріяни, що не визнавали св.

Тройці, знайшли для себе твердий грунт у Польщі, де мали гімназію, академію в

Ракові і, хоч було їх небагато, мали значний вплив на молодь. До унітаріїв

належали: Яі-Кишка, староста Жмудський, багатий маґнат, Чапличі, Гойські, Не-

миричі, Холоневські, Чеховичі, Любенецькі та інші, втікачі з Москви (Косой,

Васіян).

Більше значення мали кальвіністи, яких у Литві називали соці-ніянами, за ім'ям

Кальвінового учня Соція. Протекторами їх з 1553 року стали Микола Радзівілл

Чорний, воєвода Віденський, канцлер Великого Князівства Литовського, перший

магнат князівства, та його двоюрідний брат — теж Микола Радзівілл Рудий,

гетьман Великого Князівства. За ними пішли литовські шляхтичі, але українських

послідовників було небагато: Вишневецькі, Фірлеї, Ласоцькі, Морштини,

Володичаї, Сапіги, Ходкевичі та інші. Головними осередками соцініянства були м.

Киселин, Володимирського повіту, Гоща та Ляхівці, Острозького повіту,

Берестечко, Лубенського повіту.

Назагал протестантські рухи не мали глибокого впливу в Україні: приєдналася до

них лише невелика група аристократії, переважно одного покоління, бо діти

здебільшого відійшли від тих рухів. У народні глибини ці вчення не просякли. М.

Грушевськиіі нараховував, що в часи найбільших успіхів протестанти мали коло

ста осідків.

Позитивним наслідком цих революційних рухів було пробудження інтересу до

рідної мови, поява перекладів Святого Письма на українську мову (Євангелія

Пересопницька 1556-1561 рр., Крехівський переклад 1563 р., Б. Типинського —

1571 р., Чеховича — 1577 р., Будного — 1570 р. Нагалевського — 1580 р.). В

Несвіжу М. Радзівілл заснував друкарню. Реформаційні течії, з одного боку,

сприяли поглибленню інтересу до Церкви взагалі, а з другого — підривали

Православну Церкву, викликали критичне ставлення до неї. Дальший розвиток

реформаційного руху в Литві та Україні був спинений натиском збоку католицької

реакції.

Протестантизм у Західній Европі викликав могутню реакцію. Католицька Церква

розпочала боротьбу з ним різними методами, передусім з допомогою інквізиції, яка

діяла терором, а також заснованого в 1540 році ордену Єзуїтів (Ісусівців), який

скупчив видатні інтелектуальні сили і взяв у свої руки виховання молоді з допомо-

гою видатних педагогів у школах різних ступенів. Запрошені до Польщі єзуїти,

Тюблинської унії поширили свою діяльність на Литву та Україну.

Серед єзуїтів було багато людей з великою освітою, які позакладали школи у

Вільні 1570 р., в Ярославі 1571 р., таку ж колегію в Полоцьку 1579 року, школи в

Орті, Люблині, Несвіжу, Львові, Кам'янці, Перемишлі, Вінниці, Фастові, Острозі,

Новгороді-Сіверському та інших містах. До тих шкіл охоче вступали діти

православних, які разом з наукою виносили з них католицьку пронаґанду. Єзуїти

йхоплювали вищі шари суспільства, ставали духівниками.

Боротьбу з реформаційними рухами облегшувало єзуїтам те, що іредставники

окремих течій, замість спільно виступати проти Католицької Церкви, розпочали

боротьбу міх собою. Багато людей, що перейшли були до кальвіністів, соціян,

стали повертатися до Католицької Церкви. Тоді єзуїти спрямували всі свої сили

проти «схизматиків» — православних, головно — проти вищих шарів їх.

Стефан Ваторій відверто взяв єзуїтів під свою опіку. Віденську колегію

перетворено на академію і зрівняно в правах з Краківською. Ще більше уваги

приділяв єзуїтам Сігізмунд Ш, їх вихованець.

На політичному ґрунті єзуїти створили теорію єднооги держави і Церкви, звичайно,

католицької. Як другу ідею висунули вони ідею польського месіянізму: завдання

Польщі бути муром католицизму, який відділяв би християнський світ від дикунів-

руте-нів. Вся політика Польщі була ясна: латинізувати і в той же час

денаціоналізувати Україну.

До цього треба додати те, що згадувалося вже не раз: принижене з різних поглядів

становище православних, позбавлення їх права займати вищі посади, позбавлення

православних єпископів права засідати в Сенаті поруч з католицькими єпископами,

позбавлення православних права відбувати церковні процесії до похоронних

включно, недопускання міщан брати участь в самоуправлінні і т. д.

Року 1610 Мелетій Смотрицький у своєму творі «Тренос», або «Плач Східньої

Церкви», подав довжелезний список православних фамілій, що перейшли на

католицтво, а саме: князі — Острозькі, Слуцькі, Збаражські, Заславські, Пронські,

Горські, Вишневецькі, Санґушки, Ружинські, Соломирецькі, Масальські,

Соколинські, Лукомські, Пузини та інші; славетні роди: Ходкевичі, Глібовичі,

Кишки, Сапіги, Дорогостайські, Тишкевичі, Горностаї, Семашки

Гулевичі, Чолганські, Калиновські, Кердеї, Боговитини Потії та інші. «Де інші

дорогі й також безцінні камені тої корони славні доми руських князів, неоціненні

сапфіри, безцінні діяманти? — питає автор. Український народ загубив свою

інтелігенцію, свй: провід у тяжкі години боротьби за Церкву.

Все це разом — і реформаційні рухи, і католицька реакція, ; власні неполадки з

єпископами, конфлікти між духовенством т; братствами — нищило Православну

Церкву.

в) Берестейська Унія. Такі були умови, коли відбулась ідея унії — злуки

Православної і Католицької Церков. Уже в XI ст. було кілька спроб поєднати зкви

що розділилися в 1054 році. В ХП ст. Петро Клюнійськич т.л Ан сельм

Кентерберійський шукали шляхів для їх поєднання. Але обопільна ворожнеча,

фанатичні ексцеси збільшували відчуже ність. Взаємну неприязнь розпалювала

літературна полеміка по між греками та католиками, яка «копала прірву між обома

Церква ми», — пише митрополит Іларіон

Тяжкий стан Візантійської імперії, якій загрожували вороги з усіх боків, викликав

спробу цісаря Михаїла УІП шукати допомоги у папи Григорія X, якому він обіцяв

за це прийняти унію. В 1274 р. був скликаний у Ліоні собор, на якому ухвалено, що

Грецька Церква, зберігаючи свої догмати та обряди, має лише визнати примат

папи, але унію не прийняло ні духовенство Греції, ні народ.

Не торкаючись давніх часів історії України, нагадаємо деякі події останніх двох з

половиною століть. У 1396 році говорим) про мйжлмвість сполучення

Православної та Католицької Церков на нараді Ягайла з митрополитом Кипріяном

Цамблаком; поділяючи бажання об'єднати Церкви, митрополит вважав за конечне

скликати для цього собор, про що сповістив патріярха. На тому справа й

закінчилася.

Року '1418 питання унії було порупгеие на Констанцьігому Соборі, але знову в

площині скликання собору з участю з обох сторін знавців канонічного права.

Найактуальніше постало питання унії на Фльорентійському Соборі в 1439 році,

коли митрополит Ісидор, грецький патріот, приєднався до унії, розуміючи її, як

творення Єдиної Церкви. В Україні, крім невеликого числа маґнатів, широкі маси

залишилися при своїй вірі, хоч не виявляли ворожости до унії. Проте, латинське

польське духовенство виявляло до неї ворожість.

З середини XVI ст. появляються палкі полемісти, які ведуть боротьбу проти

Православної Церкви, Серед них визначалися Бенедикт Герберст, галичанин з

Перемищини, та Петро Скарга (Павензський), єзуїт. У своїй книзі «Про єдність

костьолу Божого (1577) р.) Скарга гостро засуджував православну віру і доводив

конечну потребу злуки з Римом, покликаючись при тому на перспективи розвитку

освіти та культури і на матеріяльні вигоди для української шляхти, які дала б їй

унія, а ще більше для православного духовенства, яке вийшло б із приниженого

стану. Він вважав, що справу злуки повинен вирішити Собор із православних та

католиків. Цю блискучо написану книжку присвячено князеві Костянтинові

Острозькому.

Справу унії підтримували — папський легат Антоній Поссевінс. який їздив у цій

справі до Москви, та другий легат Нунцій Бальо-нетто, який мав у тій справі

конференції з кн. К. Острозьким та його синами.

Костянтин Острозький (1527-1608), «некоронований король України», був одним із

наймогутніших магнатів, власником значної частини Волині і великих посілостей в

Галичині. Він був патроном понад 1000 церков у своїх маєтках, бачив занепад

Православної Церкви і прагнув її об'єднання з Католицькою Церквою, але не в

формі підкорення одної другій. Острозький мав однодумців і великий авторитет в

колах української шляхти, міщан, вищого духовенства.

Наприкінці XVI ст. поновилися заходи в справі унії, при чому її ініціяторами,

несподівано, були православні владики. Значною мірою спричинилася до цього

політика двох патріярхів — Йоакима і, особливо, Єоемії — під час подорожування

їх по Україні: вони стали на бік вратств, дозволивши собі зневажливо поставитися

до владик. Незадоволення владик викликали позбавлення сану митрополита

Онисифора за двоєженство (був двічі одружений), висвята

на митрополита Михаїла Рогози, обраного лише світськими особами, і призначення

єпископа Луцького, Кирила Терлецького, екзархом патріярха, нібито контролером

над митрополитом, — сан, якого не було раніше. Наслідком всіх цих умов поволі в

різних колах православних стала ширитися думка про унію, в надії, що вона

оздоровить церковну атмосферу.

Наприкінці 1589-го або на початку 1590-го року єпископ Львівський Гедеон

Балабан перший порушив питання про унію. До нього приєдналися — Кирило

Терлецький, Леонтій Пельчицький, єпископ Пинський і Туровський, Діонісій

Збируйський, єпископ Холмський та Волзький. Наслідком таємної конференції в

Белзі у 1590 році був лист до короля, в якому єпископи заявляли про свою згоду

визнати владу папи.

Справу додержано у великій таємниці, і навіть не всі єпископи знали про

переговори з королем.

Число спільників серед єпископів зростало. Року 1591 на Перемиську катедру по

смерті єпископа король номінував шляхтича Михайла Копистенського, що мав

жінку. Патріярх заборонив висвячувати його, але грамота спізнилася. Року 1593 на

звільнену Воло-димирську катедру висвячено сенатора та каштеляна Адама (Іпатія)

Потія, який приєднався до прихильників унії.

Православні, знеохочені непорядками в Церкві, приймали чутки про унію в значній

мірі індиферентне. Пішов за унією Тишкевич, один із стовпів Православної

Церкви. Інакше поставився до тієї справи князь Костянтин Острозький. На 'Собор,

що відбувся 1593 року, він надіслав «артикули»-умови, на яких Українська Церква

може об'єднатися з Католицькою: 1) збереження обряду; 2) заборона католикам

забирати православні церкви; 3) заборона переходити на латинський обряд; 4)

зрівняння православного духовенства в правах з католицьким; 5) повідомлення в

справі унії патріярхів; 6) повідомлення про те Москви і Молдавії; 7) поліпшення

внутрішніх справ Православної Церкви та 8) відкриття шкіл для православного

духовенства. Ці «артикули» князя К. Острозького не проголошено на Соборі.

Князеві Костянтинові Острозькому довго не розкривали конспірації переговорів, а

коли нарешті він про них довідався, то був дуже обурений, що таку велику,

всенародню справу робилося потайки. Володимирський єпископ Іпагій Потій, що

був його приятелем з давніх часів, з сльозами, на колінах благав князя приєднатися

до унії, але князь залишився непохитним і попередив, що буде боротися проти унії,

проведеної в такий спосіб. Вимогу князя Острозького скликати собор, щоб

обговорити справу унії, Потій та Терлецький передали королеві, але він, не

рахуючись з соборноправністю Православної Церкви, рішуче відмовив, мотивуючи

тим, що лише владики без мирян можуть рішати справу злуки. Король боявся, що

на соборі виявиться сильна опозиція, і наказав делеґатам їхати негайно до Риму.

Не діставши згоди на скликання собору, кн. Острозький видав «Окружник» проти

унії, особливо проти тактики владик. «Окружник» справив велике враження. В той

же час кн. Острозький вирядив посланців на з'їзд протестантів, який зібрався в

Торуні, запрошуючи їх взяти участь в протиунійному соборі.

Наприкінці 1595 року делегати владик — єпископи Іпатій Потій та Кирило

Терлецький — прибули до Риму і на авдіенції у папи Климента VIII склали

визнання віри й визнали його примат. Папа урочисто прийняв Українську

Православну Церкву із збереженням ц обрядів.

Вістки про те, що єпископи пристали на унію, викликали в Укра їні хвилювання.

На сойНіиках воевідств Волинського, Київського Брацлавського, Руського шляхта

доручила депутатам заявити протест проти самовільного вчинку владик, які не

мали уповноважені та згоди на прийняття унії.

В міжчасі, внаслідок прохань православних, виїхав до Литви протосінкел

Царгородського патріярха Никифор, видатна особа Е патріярхаті: він був ректором

еллінських наук в Падуанському університеті і деякий час був намісником кількох

патріярхів. По дорозі до Литви протосінкел був заарештований, але втік із в'язниці,

треба гадати, завдяки допомозі кн. К. Острозького.

На 6 жовтня 1596 року був призначений Собор у Бересті. Никифор запросив на

нього Кирила Люкаріса, протосінкела Александрійського патріярха, кількох

грецьких єпископів, митрополита Білгородського.

З українськими владиками, з яких не прибуло лише двоє, з'явились католицькі

єпископи: Львівський — Осніковський, Луцький — Мацейовський та Холмський

— Гомолицький, четверо видніших єзуїтських проповідників; крім того воєводи:

Троцький — Микола Радзівілл-Сирітка, канцлер Сапіга, Берестейський староста

Халецький.

На боці православних були: два єпископи — Гедеон Львівський та Михаїл

Перемиський, які розірвали з унією, протосінкели Царгородський та

Александрійський, Сербський митрополит Лука, архимандрити, ігумени, понад 200

осіб білого духовенства; воєводи: Київський — князь Костянтин Острозький,

Волинський — князь Олександер Острозький, каштелян Новгородський —

Полубенський, депутати шляхти воєвідств: Київського — 3, Руського — 3, Пере-

миської землі — 2, воєвідства Волинського — 10, Брацлавського — 2, Пинського

повіту — 1, трибуналу Литовського —2, багато без мандатів шляхти, міщан. Князь

Острозький привіз з собою військо, що охороняло будинок Райського, де засідав

Православний Собор. Прихильники унії зібралися в церкві св. Миколая.

Православні засідали за грецьким звичаєм: миряни та духовні окремо. Три

прохання Православного Собору до владик — насамперед до митрополита Михаїла

Рогози прибути на Собор — залишилися без відповіді. Справа була тяжка:

об'єднати ці дві частини Собору було неможливо — насамперед через участь

протосінкела Никифора та інших греків, яких король наказав арештувати і яких

охороняв князь К. Острозький. Не погодилися приєднатися й православні до

католицької частини Собору, не зважаючи на намовляння королівських послів. Так

постало два Собори.

9-го жовтня 1596 року Никифор з хрестом і Євантеліею в руках проголосив, як

екзарх патріярха, декрет, яким позбавляв митрополита Михаїла Рогозу та п'ять

єпископів — Володимирського, Луцького, Полоцького, Холмського та Пинського

— їх сану за самовільне піддання папі. Цей декрет підписали духовні члени Собору

і надіслали митрополитові Рогозі. Світська частина Собору звернулася до короля з

проханням позбавити владик-уніятів церковних дібр, якими володіти могли тільки

православш.

Уніятський Собор проголосив публічно унію, а на владик Гедеона Балабана та

Михаїла Копистенського і все духовенство, що брало участь у Православному

Соборі, кинув клятьбу.

На проголошення унії Православний Собор відповів протестом, бо, мовляв,

вчинили ц без відома православних кілька владик. Але гродські суди, крім

Володимирського, відмовилися вписувати протестацію. Акти переслано до

патріярхату, і патріярх Мелетій Пігас затвердив усі постанови Собору. Управління

Церквою, до обрання нових єпископів, він доручив екзархам: Гедеонові

Балабанові, протосінкелові Кирилові Люкарісові та князеві К. Острозькому.

Король затвердив ухвали Уніятського Собору, а ухвали Православного визнав

неправильними.

Так Україна розділилася на дві частини. По одному боці став увесь православний

загал і два владики, по другому — уніяти: миттрополит, п'ять владик і купка

крилошан. Який же Собор правосильний? Почалася полеміка.

Уряд вважав правосильним Уніятський Собор, не рахуючися з тим, що владики,

над якими була влада патріярха, самовільно вирішили приєднатись до іншої

Церкви і змінити канони. В практиці православних участь мирян у Соборі була

цілком правильна. З погляду православних Уніятський Собор був неканонічний.

Закиди Уніятського Собору: 1. Никифор був «шпигун» (!?); 2. у Православному

Соборі брали участь іновірні. Хоч вини Никифора не можна було довести, його

замкнено до в'язниці, де він і помер.

Ідеї і практиці патронату протиставлено владу короля, в справі номінації.

Православна Церква наче не існувала. Прохання не давати дібр уніятам уряд

відкинув, бо, мовляв, уніяти — грецького обряду.

г) Україна після Берестейської унії. Берестейська унія не внесла спокою і не

поєднала Церков. Навпаки, крім двох — православної і католицької — з'явилася

третя, уніятська. На боці уніятської були: митрополит, п'ять єпископів, визнання

польським урядом, а головне — могутня рука папи. На боці православних: два

єпископи, багато чорного та білого духовенства і — народ, їх зверхник,

Царгородський патріярх, не був у стані боронити їх. Спроби православних

звернутися до короля за посередництвом соймиків та сеймів нічого не дали.

Уніятська Церква залишалася в очах уряду єдиною правною Українською

Церквою.

Тяжкий стан Православної Церкви погіршував внутрішній двоподіл: владики,

частина шляхти та міщан пішли за унією, але більшість духовенства, шляхти з кн.

К. Острозьким, більшість міщан та братств, селяни, а головно та нова сила, що

організувалася за Дніпровими порогами — козацтво — залишилися при вірі

батьків. Менші чисельно прихильники унії розгортали колосальну енергію,

зміцнюючи свої позиції та приєднуючи нових прихильників.

Слабого митрополита Михаїла Рогозу замінив у 1600 році єпископ

Володимирський, талановитий Іпатій Потій, що &ув до того Володи-мирським

старостою, людина з великими зв'язками, добрий промовець і дипломат. Роки 1595-

1613 — це «Потієва доба», характеризує його ролю о. Б. Курилас. Твердого рукою

взяв він керівництво митрополією і провадив справу до своєї смерти в 1613 році.

«Не з Рогозою, а зо мною маєте діло», — писав Потій у 1600 році до слуцького

кліру, який не слухав його.

На той час православне духовенство не мало рівного митрополитові Потієві, але.

мало князя Костянтина Острозького, який останні роки свого життя присвятив

боротьбі з унією та обороні Православної Церкви. Шукаючи підтримки, князь К.

Острозький зблизився з кальвіністами. В 1599 році у Вільні відбулася Генеральна

Конференція, на якій він заступав православну шляхту, а князь М. Радзівілл —

кальвіністичну. Але співпраця двох конфесій не наладналась, бо духовні кола

вороже поставилися до кальвіністів і вимагали благословення патріярха.

Благословення патріярх не дав, і Віденська Генеральна Конференція фактично на

тому й скінчилася.

Найбільше значення в справі оборони Православної Церкви мала релігійна

полеміка, участь в якій взяло чимало видатних, талановитих авторів. Ця полеміка

велася з завзяттям, твори поширювалося переважно в рукописах, і вони викликали

захоплення читачів. Тим часом православні втрачали свої храми, церковні маєтки,

які переходили до уніятських владик.

Справу православних та уніятів розглядалося майже щороку на соймі, в сенаті.

Важливим було те, що нарешті король примушений був визнати, що український

народ поділився на дві частини, і що уніяти не можуть репрезентувати всього

народу.

Року 1603-1605 польський уряд пішов на поступки: з митрополії уніятського

митрополита вилучено Києво-Печерський манастир і дозволено обрати там

православного архимандрита — Слісея Плетенецького; визнано права братств і

вилучено їх з-під юрисдикції міярополита-уніята.

Безоглядна політика Сігізмунда Ш викликала незадоволення протестантів та

православних, до яких приєдналося чимало десидентів католиків, і 1606 р. проти

короля вибухло повстання («рокопі») з Краківським воєводою Зебжидовським на

чолі. Хоч це повстання було придушене польським військом, але в ньому чітко

висловили свої вимоги православні, зокрема — деградувати уніятських владик,

роздавати церковні добра тільки православним, припинити всі судові процеси

проти духовенства.

Після смерте Кирила Терлецького король поспішив надати луцьку катедру уніятові

Остафієві Єловичу-Малинському.

На тлі цих подій поглиблювалася денаціоналізація української шляхти: нащадки

знатних родів переходили на католицтво або унію. Року 1608 помер князь К.

Острозький, і серед української шляхти вже не було нікого, хто міг би заступити

його, бо й діти князя перейшли на католицтво.

У перщий час після Берестейської унії уніяти відчули глибоко розчарування: вони

сподівалися на допомогу і співпрацю латинського духовенства Польщі, на що

нібито вказувало його ставлення до Собору в Бересті, насправді ж зустріли

відкриту ворожість. Вже в королівському універсалі .15 грудня 1596 року немаі

згадки про право уніятських єпископів засідати в Сенаті, не .зважаючи на те, що в

цьому питанні папа звертався до короля. Релігійна боротьба підкопувала силу

народу; полемічна література роз'ятрювала пристрасті. Після Берестейської унії

виявився трагізм Української Уніятської Церкви, — пише Вінтер: православні

ненавиділи уніятів за зраду, а Римо-Католицька Польська) Церква не вважала їх за

повноцінних громадян, бо рішальним для неї було питання нацюнальности. Поляки

прагнули такого об'єднання Церков, щоб православні цілковито відмовилися від

своїх догматів, історичної традиції, обрядів. Ушятська Церква стала тільки

«терпимою» в Польщі, як терпимою була Православна. Польський історик,

єпископ Ліковський, пише, що польське духовенство, замість притягати до себе

уніятів, їх тільки принижувало. Але внаслідок цього Українська Католицька

Церква не зв'язалася з польським урядом «стала головним заборолом української

народности проти польонізації», — писав Д. Дорошенко.

КУЛЬТУРА ТА ОСВІТА

а) Шкільництво. Мало відомо про стан шкільництва в литовсько-польській добі.

Безперечно, в манастирях, при церквах школи існували по-старому, в кращих

школах можна було не лише навчитися читати та писати, але й набути деякі

відомості з теології, літератури, грецької мови. В XVI ст. такі школи при церквах та

манастирях стали загальнопоширенийи.

У 1550 році згадується школу при Красноставській церкві. В 1596 році княгиня

Олена Чарторийська-Горностай зорганізувала школу в заснованому нею

Пересопницькому манастирі. В Почаїв-ському манастирі збудувала школу Ганна

Гойська, в Загаєцькому — Раїна Ярмолинська і т. д.

У цих школах діти вивчали азбуку, молитви, читали часослов, псалтир, кращі учні

— «Апостола». Ф. Скорина у передмові до Біблії писав, що псалтир був шкільним

підручником. Письма вчили староуставного, а пізніше скоропису, що виробляється

з XV ст. і з XVI ст. уживається в актовому письмі та урядовому діловодстві; вчили

також рахунки.

Навчителями в церковних та манастирських школах були дяки. У 1562 р.

Ходкевич, фундуючи Заблудівську церкву, половину суми призначає на утримання

дяка-«уставника», якого зобов'язує «на науці дітей держать». Так само й князь К.

Острозький, фундуючи «уставника»-дяка в Острозі, покладає на нього обов'язок

«школ^ держати». В своєму заповіті В. Загоровський, каштелян Волинський, згадує

«дяка доброго», як учителя. В 1581 р. пастор. Одерброн писав, що в Україні при

всіх церквах були школи. В церковних фундаціях не згадують про школи, а лише

про збільшену дотацію для дяка.

Крім визначених у церковних фундаціях дотацій, дяки, за старими звичаями

одержували від батьків, по скінченні їхніми дітьми псалтиря або граматики,

горнець каші або гривню грішми.

Дяком називали вчителя-«уставнйка», «бакаляра» або «дидаскала», здебільшого

молоду людину, яка далі могла стати священиком. Дяк міг допомагати при

Богослужбі, але не це було головним його завданням. Дяк часто був єдиною

письменною в селі людиною, до якої зверталися по поради. Отже, між ним і дяком

XIX століття велика різниця.

Маємо цікаві приклади побутового характеру, які малюють стан навчання в ХУ-

ХУІ вв. Характеристичний в цьому відношенні тестамент згаданого вище Василя

Загоровського. Року 1576 він був узятий татарами в полон, де й помер р. 1577, бо

не мав можли-вости дати за себе 500 золотих червінців викупу. З полону передав

Загоровський заповіт свій дядині, що виховувала його синів: коли хлопцям

сповнилося по 7 років, запросити «дяка добре вченого й цнотливого учити їх в

моїм домі або в церкві св. Іллі у Володимирі руСької науки в письмі святім... Коли

вони дійдуть до доброї науки в своїм язику руськім... згодити їм бакаляра

статечного,... який учив би їх науки латинського письма» дома. А коли навчиться

добре — «дати до Вільна, до єзуїта, бо там хвалять добру науку дітям»...

Пинський шляхтич Євлашевський описував, як він упродовж п'яти років «бавився

наукою руською».

Як уже згадувано, Україна, вступивши в склад Литовської держави, значно

перевищувала Литву та Білорусь своєю культурою. Руська, тогочасна українська

мова, запанувала в установах, українці, стаючи урядовцями, вводили в загальний

ужиток українське право, звичаї, мову. Православна віра витісняла литовське

поганство. Ще в 1347 р. король Казімір Великий видав був «руською мовою»

Вислицький Статут. Королева ЯдвІґа (1371-1399) любила читати слов'янську

Біблію та писання св. Отців. Казімір IV Ягай-лович (1492) більше вмів по-руськи,

ніж по-польськи. Польський учений С. Бандке писав 1415 року: «Усі Ягеллончики

аж до Сігізмунда-Авґуста в Литві писали по-руськи, привілеї й надання давали і

навіть часом краще, ніж по-польськи, вміли». У бібліотеці Сігізмунда 1,

передостаннього Ягеллончинка, було 33 книги руською мовою і лише одна —

польською».

Протестанти засновували в Польщі і в Литві школи, до яких охоче йшли українці;

це були насамперед гімназія та академія в Ракові. В Україні були протестантські

школи в Дубні, Хмельнику та інших містах.

У боротьбі за піднесення Католицької Церкви єзуїти взяли приклад у протестантів,

і Польща та Литва вкрилися мережею єзуїтських шкіл — колегій з добрими

педагогами, з бурсами для учнів. Там було зразково поставлено навчання, а разом і

виховання в католицькому дусі. Українці, які не мали рівноцінної школи, охоче

віддавали своїх дітей до цих шкіл, де поступово перевиховували їх на католиків.

Навчання провадилося за старою, звичайною в Західній Европі, схоластичною

систймою. Курс поділявся на дві групи: «тривіюм» і «квадривіюм» (інфіма,

граматика, синтакса:, поетика, реторика, діятектика та філософія). Мовою навчання

була латинська.

У протестантських та католицьких школах навчали також історії, географії,

космографії, природознавства. Але все це було чуже 1 відривало учня від рідної

культури.

Для боротьби з чужими впливами українці почали засновувати свої школи, які не

ноступалися перед протестантськими та католицькими. .Величезну ролю відіграла

в цьому відношенні діяльність князя Костянтина Острозького, що наснував багато

шкіл по різних містах Волині, Головною метою цих шкіл було підготовляти

духовенство, здатне з успіхом вести боротьбу з католицьким духовенством і

паралізувати їх вплив на молодь.

У 1570-их роках заклав князь Острозький в Острозі, своїй резиденції, першу в

Україні високу школу, відому під назвою Острозької академії. Історія цієї академії

така. Князь К. Острозький, захоплений ідеєю оборони православної віри, вирішив

видати повний текст Біблії, якого тоді не мав жадний з православних народів, в той

час, як на латинський текст її покликалися під час полеміки католики та

протестанти. Православні користалися рукописними зошитами окремих частин

Біблії, в яких було чимало помилок. Отже треба було насамперед мати вірний текст

Біблії. В основу праці покладено текст 70 «толковників» — грецький переклад, а не

гебрейський оригінал, при тому порівнювано його з іншими слов'янськими та

латинськими текстами, В 1581 році Біблія випіііла в світ Звичайно, вона мала

недоліки, які пояснюються загальним станом освіти XVI ст., неможливістю зібрати

більше матеріялів тощо. Але в цілому це була видатна подія в історії української

культури. Року 1751 була вона знову переі-лянена й виправлена в Петербурзі

українцями, професорами Академії, і під назвою «Єлисаветинської» до наших часів

залишалася загальновизнаною й усталеною.

Організація цієї величезної праці над текстами Біблії вимагала високоосвічених

учених, яких князь К. Острозький стягав з різних земель. 1583 року просив він папу

вислати до нього вчених греків; шукав їх і в Греції. Нарешті скупчив він в Острозі

значну групу вчених і вирішив заснувати вищу школу.

В Острозькій Академії переважно вчили слов'яно-руської, грецької та латинської

мов, і тому називали її ще «триязичним ліцеєм» На чолі Академії стояв Герасим

Смотрицький, шляхтич з Поділля серед професорів і греки — Кирило Лукаріс

Дюнісій Палеолог; ієромонах з Острога Кипріян, що вчився в Паду та Венеції;

математик та астроном Ян Лятос, поляк, що раніше буї професором Краківського

університету; острозькі священики — Дем'ян Наливайко, брат козацького ватажка,

редактор та перекладач кількох збірок; Василь — автор трактату «О єдиной вірі».

Булі й світські люди: «клірик Острозький» — автор відповіді Потієві Мотовило,

Христофор Філалет (Вронський); пізніше — Максим-Мелетій Смотрицький та

інші. Серед цього гуртка були люди різню світоглядів: були й перейняті

протестантськими поглядами, як Фі далет; католики, як Лятос; і православні.

З Острозької Академії вийшло чимало видатних людей; Мелетіі Смотрицький, син

ректора, майбутній гетьман Сагайдачний та інші.

За прикладом Острозької Академії владика Володимирський хотів 1588 року

заснувати школу в Володимирі.

Після смерти князя К. Острозького в 1608 р. Академія занепала а з переходом

Острога до унуки старого князя — Анни-Алоїзи Ходкевич, ревної католички, на її

місці засновано єзуїтську колегію.

Острозька Академія була культурною пам'яткою едикого з українських магнатів.

Провід у культурному житті взяли на себе міщани.

Вище вже була мова про діяльність церковних братств. З 1586 року Львівське

братство зреорганізувало свою школу, поставивши її управителем грека-епископа

Єласонського Арсенід Слов'янські науки викладав тут Стефан Куколь (за

прибраним іменем — Зизаній Тустановський). Виховання мало церковний

характер; викладали слов'янську та грецьку мови, а також «вільні науки»:

«тривіюм» та «квадривіюм». У 1588 році, після виїзду Арсенія до Москви, разом з

патріярхом Єремією, професором грецькоЗ мови став Кирило Транквілюн-

Ставровецький, видатний богослов (пізніше перейшов на унію); висунувся на

видатне місце Іван Борецький, майбутній митрополит Йов. Студенти виступали з

промовами, деклямаціями, і в 1591 році митрополит Михаїл Рогоза дозволив

старшим учням проповідувати в церквах. Львівська братська школа мала замінити

єзуїтські школи зразковою постановкою справи виховання. Натиск покладено на

церковні науки, крім того школа мала дати звання мов.

Зберігся «Порядок школи», згідно з яким учитель, або «дидаскал» мусів бути

«побожний, скромний, не гнівливий, не срамослов, не чародій, не сміхун, не

байкар, не прихильник єресі а підмога благочестя, що являє собою образ добра в

усьому». Виховувати дітей він повинен так, щоб «не залишився винен ні за одного

Богу Вседержителеві, і потім батькам їх, і йому самому». Для вчителя всі учні мали

бути рівні, діти багатих і «сироти вбогі», і ті, що «по вулиці ходять поживи

просити». Цей уступ свідчить, з якими думками засновували школу львівські

міщани XVI ст., як високо підносили вони савдання вчителя.

Щоб оборонити слов'янську мову від закидів у нездатности п для наукових

викладів, видано три підручники: один — Острозької академії, другий — Лаврентія

Зизанія і третій — Мелетія Смотрицького (р. 1619), якого вживали до XVIII ст. Під

проводом Арсенія укладено підручник грецької мови, яку вивчали дуже добре.

Вивчали також діялектику, реторкку, філософію, твори античних авторів:

Аристотеля, Овідія, Люкіяна та інших. Учні мали деякі знання математики,

астрономії, музики. Мета школи була підготовляти вчителів, священиків.

Школа Львівського Успенського братства служила зразком для ряду інших шкіл у

Галичі, Рогатині, Стрию, Миколаєві, Комарні, Перемишлі, Ярославі, Холмі,

Володаві, Володимирі, Луцьку, Дубні, Пинську, Межибожі.

Найбільшого розвитку досягає шкільництво на переломі XVI та XVII ст. Братські

дидаскали, спудеї (студенти) і бурсаки (учні нижчих кляс) дали нове, національно-

свідоме, виховане не в атмосфері боротьби покоління. Вихованці братських шкіл,

шукаючи заробітку, мандрували по селах, містах, розносячи знання і гасла

боротьби проти католицького наступу.

«їх впливи можна бачити в завзятій національній боротьбі, що охопила міста, в

селянських повстаннях і печатках козаччини. Наступала епоха національного

відродження», — пише І. Холмський. Українська молодь не обмежувалась

місцевими школами. Багато шляхетських дітей їздило до чужоземних університетів

— до Кракова, Праги, Падуї, Віттенберґу, Галле, Парижу. Встановлювався та

міцнішав культурний зв'язок України з Заходом.

Почасти під впливом реформації в Литовсько-Руському Князівстві ширяться

переклади св. Письма руською-українською мовою. Першим видатним явищем

були переклади Франціска Скорини, полоцького міщанина, вихованця

Краківського, а потім Падуанського університету, де він дістав ступінь доктора.

Перші його переклади були надруковані в Празі 1517 року, а потім Скорина

переніс видавництво до Вільни. Він переклав Біблію, зазначивши в передмові що

робить це «людім посполитим к доброму наученій», в іншому місці — «в своєму

природженому язику». На деяких друках зазначено, що видано їх накладом

віденського бурмістра Бабича, райц: Віденського Оньковича та ін.

Найвидатніша пам'ятка перекладної літератури —це т. зв. Пе-ресопницька

Євангелія, що її переклав з болгарської мови у 1556-1561 роках Михайло

Васильович, син сяноцького протопопа, коштом княгині Заславської — «для

ліпшого вирозумління люду христянського посполитого». Її мова зближена до

народньої і дає комбінацію елементів слов'янських з українськими, Пересопницьке

Євангелія не була єдиною спробою перекладу на «руську мову»; їх було в XVI та

XVII ст. кілька.

На Пересопницькій Євангелії не помічається впливів протестантизму так, як на

Біблії Ф. Скорини, чи на виданні «Об оправданії грішного чоловіка» Семена

Будного (1562 року), що був кальвіністом, а потім унітаристом. В 1563 році Будний

з двома соцініянсь-кими пасторами — Кавечинським і Кришковським —

надрукували у Несвіжській друкарні «Катехізис». Це була перша і єдина спроба

ширити ідеологію кальвіністів «руською» мовою. В 1570-1580-их роках надрукував

(не всю) Євангелію «руською мовою» унітарист-білорус Василь Тяпинський,

полоцький шляхтич. У 1581 році переклав Євангелію Валентин Негалевський, але

друком її не видано. Оце — головні — переклади св. Письма руською мовою в ХУ-

ХУІ ст.

Вплив гуманізму відбився на збільшенні інтересу до природничих наук,

математики, астрономії. Ширилися філософські твори, головним чином античних

філософів. Хоч і не безпосередньо, мав вплив на розвиток думок Максим Грек, що

загинув у Москві. Його листи поширював князь Андрій Курбський, що втік від

Івана IV Лютого на Волинь. Перебуваючи у Миляновичах, на Ковельщині,

Курбський перекладав твори грецьких авторів, писав філософський трактат.

Вихованого в дусі церковної «книжности», його вразило становище Православної

Церкви, приналежної супроти польсько-католицької культури, яку Курбський

називав «польською барбарією». Він став енергійним захисником Православної

Церкви, вів колосальне листування з представниками різних кіл сусігільности —

від князів Острозьких до львівських міщан Сідлярів, обмінюючись з ними

літературними, церковними та науковими новинами. Є натяки, що у нього в маєтку

були школа та друкарня.

На білорусько-українському пограниччі двір князя Юрія Слуцького, нащадка

Київського князя 0лелника, був подібним культурним осередком. Можливо, що у

Слуцького були також школа і друкарня. Важливі твори пересилали один одному;

читали «всім собором». Наукові літературні інтереси об'єднували магнатів з

міщанами.

Про характер зацікавлевости деякою мірою свідчать бібліотеки. У Супрасльському

манастирі митрополит Йосиф Солтаи зібрав бібліотеку з 215 каталізованих назв;

там було багато богословських книг, збірники морального змісту, історичні

оповідання, природничо-географічні описи тощо. Таких бібліотек було чимало.

б) Друкарство. Першу друкарню, що вживала українського письма, заснував у

Кракові німець Швайпольт Фіоль. В 1491 році надрукував він слов'янські Октоїх та

Часословець, які були першими кириличними друками в світі. Після того в Україні

ширилися книги з Білоруси, з друкарень у Вільні Ф. Скорини (1526). В 1577 році К.

Острозький заснував друкарню в Острозі.

Історія друкарства України тісно пов'язана з життям диякона Івана Федоровича,

москвина з походження, який разом з українцем Петром Мстиславцем почав

друкувати книги в Москві. Ця новина викликала обурення у переписувачів книг,

які обвинувачували їх в стосунках з нечистою силою. Друкарі втекли до Білоруси і

там, у Заблудові, в маєтку гетьмагіа Ходкевича, в 1561 р. заснували друкарню.

Незабаром Мстиславець переїхав до Вільни, де заснував друкарню спільно з

міщанами Мамоничами.

Іван Федорович у 1573 році переніс свою друкарню до Львова, до Підзамча.

Першою книгою, яку надрукував він у 1574 р., був Апостол. Однак, незабаром він

заборгувався, і кредитори забрали його підприємство за борги. Львівське братство

викупило його в 1583 році.

У 1576 р. Іван Федорович, на запрошення князя К. Острозького, переїхав до

Острога, де надрукував коло ЗО видань, серед них славетну Біблію. Серед

помічників Івана Федоровича були його син Іван та Гринь з Заблудова; можливо,

працювали з ним і, його учні зі Львова — Сачко Сідляр та Сенько Корунка, а може

й отщ — Мина та Василь. Десь наприкінці 1582 року І. Федорович переїхав знову

до. Львова, де заходився організувати нову друкарню. Року 1583 він помер. Його

спадкоємці — Сенько Корунка та Сачко Сідляр — не змогли продовжувати справу

і продали друкарню в 1588 році віденському друкареві Кузьмі Мамоничеві.

Крім друкарень в Острозі, Львові, Вільні, були друкарні у Стрятині, Рогатині,

Кутеїш, Угорцях, але існували вони недовгий час і не змогли зрівнятися своїм

значенням зі львівською та острозькою.

Існували також «мандрівні» друкарні, які належали приватниі особам, що

перевозили їх з місця на місце.

Усі ці факти свідчать про те, якою великою була в XVI ст. ні Україні потреба в

друкованому слові. На самому Правобережж існувало кілька друкарень. І це було

тоді, коли в Москві не могла працювати жадна друкарня.

в) Література та письменство. Перше місце серед літературних творів ХУ-ХУІ ст.

належить творам церковним, з XIV от. в Україні ширяться південнослов'янські

впливи, головним чином з Болгарії, де митрополит Тарновський Євфимій звертав

особливу увагу на вірність, тонкість і художність перекладу св. Письма.

Провідником його школи в Україні стали митрополити Кипріян та Григорій

Цамблаки. Григорій написав чимало видатних творів: похвали Євфиміеві,

Кипріянові, св. Димитрієві, проповіді, дві промови на Констанцькому Соборі.

Були також значні західні впливи фляГелянтів — покаянницьких творів, як «Лист

небесний», особливо — «Сон Богородиці» про нові муки Христа.

Про інтерес до релігійних течій Заходу свідчить збірник 1483 року «Приточник», з

багатьма уривками із західньоевропейських релігійних легенд.

Найбільше значення мали впливи ренесансу, а головно реформації, які впали в

Україні на вже підготовлений ґрунт: на прагнення мати Святе Письмо рідною

мовою. Були переклади чеської мови, наприклад, «О Таудалі рицарі» — про муки

пекельні, з латинської й польської мов: «Страсті Христові», «Повість про трьох

королів», «Життя Олексія, Божого чоловіка» тощо.

Із свійських агіографічних збірників перше місце належить трьом редакціям

Печорського Патерика, значно поширеного в XV ст. Збереглося чимало уривків

творів духовних осіб, акти соборів владяк, і; обирали Григорія Цамблака р. 1415, та

акти Віленського собору 1509 року видаються канонічною та історичною вартістю;

послання митрополита Мисаїла до папи або повчення митрополита Сильвестра

священикові свідчать, що серед ієрархів були люди з літературним хистом.

Головне місце в літературі богословського характеру мас полеміка, яка

розпалилася після Берестейської унії. Збоку католиків виступив першим Петро

Скарга, який вже на початку 1597 року видав польською та руською мовами

анонімову книжку п. н. «Описаніе і оборона собору руського Берестейського»,

Доводячи правосильність собору, Скарга настоював, що світські люди не мають

права голосу в питанні унії. Питання про те, чи мали владики право перейти під

владу папи, бувши підвладними патріярхові, Скарга обминав. Ця книжка цікава

тим, що в ній заторкнуто питання які весь час обговорювалися в полеміці.

У відповідь на це православні видали акти Берестейського Со бору з докладним,

спокійним викладом його історії в протоколах і документах. Книжка вийшла без

підпису під назвою «Ектезис». Метою її було довести канонічність Православного

Собору.

Слідом за «Ектезисом» вийшла праця Христофора Філалета (псевдо Криштофа

Мартина Бронського) під назвою: «Апокризис». Надруковано її 1597 року

польською, а 1598 року руською мовою. Трактат цей не лише змістом, але й

розміром — 334 сторінки — бере гору над усіма полемічними творами того часу.

«Був то першорядний полемічний трактат, написаний з великим літературним і

публіцистичним хистом і великим знанням», — характеризує його М.

Грушевський. Історик літератури М. Возняк підкреслював глибину ерудиції

Філалета і вважав, що він «своєю ученістю перейшов Скаргу». У книзі Філалета

відбилася ідеологія право славного шляхетства з погляду шляхетського

парляментаризму, він виступав проти теорії виключної влади єпископів.

Одночасно виступив полеміст не меншого таланту, але іншої іде ології, Іван

Вишенський з Судової Вишні в Галичині.

Іван Вишенський багато років перебував у манастирі на Афоні, звідки писав свої

запальні, блискучі проповіді. На відміну від Філалетового аристократизму був він

демократом і гостро виступав. В цілому твір Погія нижчий, ніж «Апокризис».

Головний аргумент Потія — неправославність автора. Після того він надрукував

відповідь патріярхові Мелегієві, обвинувачуючи його самого в неправославносгі, а

в 1603 році видав «Апологію Фльорентійського Собору».

Не зупиняючись на багатьох працях різних авторів, згадаємо «Пересторогу»,

автором якої вважають члена Львівського братства, Юрія Рогатинця. В ній дано

історію Берестейського Собору й особливо докладно історію протосинкела

Никифора. Вважали, що автором «Перестороги» був учень Львівської школи Іван

Борецький, в майбутньому митрополит, але авторства не устійнено.

Полеміка першого десятиліття після Берестейського Собору мала величезне

значення тому, що вона уточнила характер, глибину розходження між православ'ям

та католицтвом, а також протестантизмом. Хоч більша частина праць залишилася

недрукованою, їх переписували, передавали з рук до рук, читали на великих

зібраннях.

Велике напруження викликала в Україні справа переходу на новий календарний

стиль. Року 1582 папа Григорій XIII, на підставі ухвали Нікейського Собору,

наказав виправити старий Юліянський календар, в якому внаслідок недокладности

числення зайшла різниця між календарним та астрономічним часом. Папа наказав з

5 лютого 1582 року додати 10 днів. Цю реформу в протестантських та

православних країнах зустріли вороже і навіть чимало католиків не прийняли Гї.

Ян Лятос, астроном, виключений з Краківського університету за опозицію папі,

переїхав до Острога й очолив боротьбу проти нового стилю. Проти цього стилю

висловився й Собор, скликаний патріярхом Єремією. Так стався поділ населення

Польщі: католики прийняли новий стиль, а православні залишили старий. Зміна ка-

лендаря викликала багато надуживань: дідичі забороняли селянам відзначати свята

за старим стилем і змушували їх в ті дні працювати. Це додавало ще більще

роздратування, збільшувало антагонізм.

У літературі, не зв'язаній з Церквою, перше місце належить літописам. До 1545

року був доведений «Короткий Київський літопис», що в деяких частинах набуває

характеру мистецького твору. З XIV ст. з'являється нова група літописів —

литовсько-руських. У боротьбі між Ягайлом і Вітовтом літописець не тільки стоїть

на боці Вітовта, але й славить його, як славили літописці княжої доби проти вищої

ієрархії, що привела до унії, а також проти католицької та західньої культури. Він

був прихильником старовини, не визнавав сучасної науки, поступу. Його спроба

зійти з Афонської гори і відвідати Україну була невдала: він не знайшов там

спільної мови.

Іван Вишенський написав багато трактатів проти унії, з них найсильнішим е

«Писаніє к утекшим от православной віри єпископам», написане десь біля 1597

року як відповідь на книжку Скарги. Воно дає надзвичайно гостру, убивчу оцінку

унії та її мотивів. Він з обуренням виступає проти тих владик, які з презирством

ставилися до «простаків», хлопів. Закінчив Вишенський це своє послання такими

словами: «ліпше бо вам без владик і без попов, од диявола поставлених, до церкви

ходити і православіє хранити, нежели с владиками і попами не от Бога званими і у

церкві бити й святой ся ругать і православіє попирати». «Відси, — казав М.

Грушевський, — один крок до нової, безпопівської церковної організації».

«Вишенський і Філалет, — писав М. Грушевський, — се дві колони величавого

порталю сеї полемічної чи релігійно-публіцистичної літератури».

Видатним полемістом був Мелегій Смотрицький, який студіював в Острозі, Вільні,

в університетах Західньої Европи. Твір його — «Тренос, албо плач Єдиної

Вселенської Апостольської Східньої Церкви» з поясненнями догматів віри,

підписаний іменем Феофіла Ортолога, вийшов у 1610 році. Автор в глибоко

ліричному тоні висловлює сум з приводу смерти князя К. Острозького (1608 р.) та

занепаду Православної Церкви, ренеґатства української шляхти. Твір М.

Смотрицького справляв таке сильне враження, що Сігізмунд III наказав його

знищити.

Далі виступає архимандрит Захарій Копистенський, племінник єпископа

Перемиського. Його твір — «Палінодій, іли книга оборони кафолической святой

апостольской всходней Церкви» — довгий час не був надрукований, і його ширили

в рукописах.

Єдиним міцним опонентом на твори православних був Іпагій Потій, який виступив

спочатку з листом проти князя К. Острозького. На цей лист, з доручення князя,

відповів «Острозький клірик» з уїдливою дискредитацією Фльорентійської унії.

Потій відповів анонімовим трактатом проти «Апокризиса» українською мовою

1598 р. та польською 1600 року.

Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха або Романа. Для літописця литовські

князі, що збирали та охороняли українські землі, заступили князів з дому Ярослава

Мудрого. В цьому відношенні цікавий Львівський літопис (1489-1649).

Дуже важлива пам'ятка, яка наближається до старого літописання — це

Супрасльський літопис, з виписками із старих літописів; датується він кінцем XV

ст. Цікава тут похвала князеві Костянтинові Острозькому, в якій подекуди можна

завважити ритмічну будову.

Із світських творів можна згадати небагато. Насамперед це славнозвісна

«Александрія» в кількох редакціях, оповідання про Трою, Бову-королевича, пізні

— кінця XVI ст. — оповідання про Трістана та Ізольду, про «сімох мудреців». Всі

вони мали коріння в сербській, італійській, польській, сербо-хорватській літературі.

Єдиною сатирою, що збереглася від XVI ст., с «Промова каштеляна Мелешка», в

якій змальовується сучасний авторові побут панства та двірських кіл.

Новим у XVI от. є віршування: перші видатні вірші походять від Герасима

Смотрицького. Лавренгій Зизаній у граматиці 1596 року подає і теорію віршування.

Перші відомі «думи» датуються початком XVI ст. Так називали епічні пісні, що

оспівували історичні події, хоч часто сюжетом їх були місцеві події, наприклад —

смерть братів Струсів, галицьких шляхтичів, забитих у битві з волохами в 1506 р.

Сюжетом дум були часто татарські напади, полон, страждання бранців в неволі.

Більша частина дум дійшла до нас у переробленому в ХУП-ХУШ ст. вигляді, і

тому тяжко судити про їх первісний зміст. Характеристичне, що нові нещастя

притьмарили переживання попередніх часів, і на Україні забуто «давнини» —

билини київських часів.

У чеській граматиці 1571 року збереглася українська пісня-баляда, сильно

зіпсована, але цікава своїм змістом і формою.

ПРАВО

Вище було вже зазначено, що в перших століттях існування Литовсько-Руського

Князівства панувало в ньому старе «руське» — українське право. На землях

України звичаєве право діяло до кінця XV ст. Великі князі литовські,

проголосивши принцип: «старовини не рухати, новини не заводити», цим не лише

підтвердили українським землям звичаєве право, а й сприяли його розвиткові:

Державні урядовці та суди покликалися на старовину та звичаї.

З Литовсько-Руської доби дійшли пам'ятки законотворчої діяль-ности державних

органів влади. Всі вони, крім Литовського Статуту 3-ої редакції, писані і за змістом

поділяються на: 1) міждержавні й міжнародні договори, 2) привілейні грамоти, 3)

земські устави і 4) кодекси законів.

1) Міждержавні й міжнародні договори. Насамперед — це договори Литовського

Князівства з Пруським і Ливонським орденами, з республіками Новгородською і

Псковською та з Московським князівством: Головне місце серед них належить

договорам Литовського князівства з Польщею. Кревський акт 1385 року встановив

персональну унію Литви та Польщі; Віденська угода 1401 року встановила лише

союз взаємної охорони та безпеки; Городельська угода 1413 року привертала

персональну унію, врешті Люблинська унія 1569 року встановила реальну унію

двох держав.

2) Привілейні грамоти видавалося з кінця XIV до середини XVI ст. Вони були

різноманітні змістом і за браком писаних законів заміняли їх і були деякий час

єдиним джерелом законодавства. Привілеї не нормували загальних прав, а

стосувалися лише окремих осіб або суспільних та етнічних груп. Привілейні

грамоти підривали обов'язковість звичаєвого права й вели до кодифікування

загальнозобов'язуючого права. «Це — найважливіша галузь великокняжої

діяльности», — характеризував ці пам'ятки проф. М. Чубатий. Вони поділялися на

три групи: а) дарчі грамоти, б) привілеї в стислому значенні слова та в) грамоти

охоронного характеру.

а) Дарчі грамоти властиво не належали до привілеїв, бо не звільняли нікого від

загальнозобов'язуючого права. Серед них найбільше значення мали ті, що дарували

нерухоме майно, землі або десятину церквам. Деякі підтверджували акти продажу,

заповіту. Свидригайло дарував права мати свою хорогву, а князеві Острозькому —

право печатати листи червоним воском.

б) Пр її вілеїу стислому значенні — «прівата лекс» — приватний закон. Такими

грамотами князь надавав різні полегші окремим особам або містам, імунітети,

якими державна влада звільняла від державного суду, податків, адміністрації.

Характеристична така грамота Онуфріївському манастиреві р. 1448. Бувало, що

князь переносив на певну особу частину своїх державних прав: право суду,

побирання податків тощо. Наприклад, грамота князеві Жеславському, якою

Великий князь надавав йому міста Мстислав та Мглин з дворами, челяддю,

селянами, боярами, майном і т. п., не залишаючи собі ніяких зверхніх прав. Подібні

грамоти надавано містам після стихійних нещасть. Так, року 1508 Великий князь

звільнив Волинь від поволовщинк, Київ — від ігідвід та тіюнського суду. Окремо

стоять грамоти загального характеру, які показують, як з часткових привілеїв

виростають загальні станові привілеї. Вони поділяються на грамоти шляхті, містам

та жидам.

З шляхетських привілеїв дійшло лише шість: Ягайла з 1387 р., Городельський —

1418 р., Казіміра — 1437 р., Олександра — 1492 та два привілеї Сігізмунда — 1506

та 1522 рр. Всі вони підготовляють матеріял для загальношляхетських станових

прав, творять щось на зразок польської «пакта конвента». Через них прийшла

рецепція польського права. Найважливіший з них — це привілей 1437 року, який

поширив права попередніх привілеїв на всю шляхту без обмеження, без огляду на

віру, звільнив маєтки від податків, заборонив селянам переходити з шляхетських

маєтків і встановив домініяльні суди над селянами. Доповненням його був

привілей 1492 року, який зобов'язував Великого князя не вести зовнішньої

політики без відома великокняжої Ради, не видавати без неї законів, не роздавати

урядів та земель. Так зверхні права в державі перенесено на колегію панів, а

великий князь стає виконавцем Ради.

Грамоти, що наділяли міста магдебурзьким правом, звільняли їх від підлеглости

загальнодержавним законам. Міста мали самі встановлювати закони на основі

магдебурзького права. Міста звільнялися від суду та адміністрації державних

урядовців, діставали право володіти ґрунтами на терені міста, міщанство дістало

різні полегші. Цих привілеїв багато, і вони були дійсно привілеями, бо звільняли з-

під загальнозобов'язуючого права.

Привілеї охоронні видавалося на прохання людности про збереження старих прав.

Внаслідок скарг на це порушення, Великий князь іноді видавав «охоронну»

грамоту, якою заборонялося ламати звичаєве місцеве право.

3) Земські устави. Найбільше значення для історії мають Земські устави, які були

підставовими законами для земель, конституційною хартією. Земські устави — не

акти ласки, видавати їх було обов'язком князя. Вони берегли старовину і

стосувалися не станів, а цілої землі. Земські устави — це законодатні акти для всієї

людности з метою з'ясувати відношення її до держави і до місцевих органів.

Дійшло до нас 13 грамот. Найстарша — Ягайла 1424 чи 1430 року Луцькій землі,

якою він надає давні права — однакові для всіх мешканців, без різниці віри. Решта

грамот пізніших часів — Великого князя Олександра, Сігізмунда 1 — всі вони

повторюють старі права; грамоти ці такі: дві Волині — 1501 та 1509 рр., дві —

Київській землі 1507 та 1529 рр., одна Вільському повітові Подільської землі, дві

— Вітебській землі та одна — Полоцькій й Смоленській, Всі грамоти, на думку М.

Чубатаго, з'являлися тоді, коли заходили зміни, коли усувалося удільних князів і

замінялося їх намісниками Великого князя; щоб заспокоїти людність — видавалося

ці грамоти-конституції.

4) Збірники законів. З'явилися вони внаслідок потреби зуніфікувати діючі закони

для вживання їх в судах; це були — Судебник Великого князя Казіміра 1468 року

та Литовський Статут — в його трьох редакціях: 1529, 1568 та 1589 років.

Судебник Великого князя Казіміра був укладений урядовцями-правниками

великокнязівської канцелярії і стверджений на провінційному соймі у Вільні 1468

року. Зміст його стосується маєткових прав, порушення границь, наїздів, уведення

рабів, крадіжок, панського суду над селянами. В ньому видно суміш старих україн-

ських та нових станових понять. Дещо взято з «Руської Правди», але кари значно

суворіші: е кара смерти, невідома «Руській Правді». В цілому Судебник не

вичерпував навіть карного права.

Литовський Статут виник тоді, коли прийшла до голосу дрібна шляхта, вимагаючи

єдиного права, щоб знести силу магнатів, щоб було ясно, які права вони мають. На

ці вимоги Сігізмунд 1 на соймі 1522 року окремим декретом заповів, що буде

укладене загальнозобов'язуюче право. Року 1529 Литовський Статут

санкціоновано. Статут цей зрівняв шляхту в єдиний стан, виповів боротьбу

звичаєвому праву, яке замінив єдиним писаним законом. Але все ж таки перша

редакція заступає інтереси більших магнатів і поважає права селян. Друга редакція

— 1568 року — збільшує права дрібної шляхти і одночасно обмежує права селян.

Третя редакція — 1589 року — стоїть на сторожі шляхетських прав, зрівняних уже

в один стан, і виявляє негацію прав селян. Прав міщанства і духовенства

Литовський статут майже не порушує: він е чисто шляхетським кодексом.

Кодифікаційна праця була виконана у великокнязівській канцелярії. Статут був

затверджений 1529 року і виданий у писаній формі. Проте, ця редакція була

незадовільна, і через 20 років почали обробляти нову, другу редакцію, яка мас

назву «Волинської», бо волинська шляхта найбільше вимагала нового статуту.

Ухвалений він був 1568 року, але не всі розділи дістали санкцію. Після

Люблинської унії виявилося, що ані перша, ані друга редакція не задовольняють

потреб адміністраційних та судових органів. Тоді спеціяльна комісія, що й

зорганізував підканцлер литовський Лев Сапіга, підготовила третю редакцію, в якій

почасти використано і поширено першу редакцію. Року 1588 на соймі цю редакцію

ухвалено і статут надруковано у Вільні в друкарні Мамоничів, а 1589 року

Литовський статут набрав обов'язкової сили. Він був прийнятий у Литовсько-

Руській державі, а також на українських землях, що відійшли до Польщі. На

початку XVII ст. його перекладено на польську мову з додатком польської

конституції. Мова всіх трьох редакцій статуту українсько-руська.

Виданням Литовського статуту 1589 року закінчено процес уніфікації сепаратних

правних систем давніх руських земель та Литовського князівства. Своїми

правничими якостями Литовський статут був вищий від багатьох сучасних йому

західньоевропейських кодексів, і в Україні мав правне значення до першої чверти

XIX ст. — на Полтавщині та Чернігівщині.

Рецепція німецького права проходила через Польщу. До міст Литовсько-Руської

держави прийшла вона у формі партикулярного. права, що надавалося литовськими

Великими князями шляхом привілейних грамот містам, які були на німецькому

праві. За збірники норм служили приватні переклади магдебурзьких кодексів на

латинську або польську мову та компілятивні підручники магдебурзького права.

5. Суд. До кінця XIV ст. суд Великого Князівства Литовсько-Руського був

подібний до суду Княжої доби. Вся повнота судової влади належала тільки князеві;

він від себе передавав її намісникові, гіюнам і т. п. Поруч існував церковний суд.

Міські та сільські громади мали власні суди. Крім цих судів, був ще суд Великого

князя над удільними князями. З кінця XIV ст. існували такі суди: А. Великокняжий

суд — це був суд з необмеженою компетенцією, який міг судити всі справи. Він

був одноособовий, і навіть, коли хто брав участь у ньому з наказу князя, то рішення

належало тільки князеві. Через величезну кількість справ, Великий князь доручав

чиввіти суд якійсь довіреній особі, але це доручення не набувало сталого характеру

(так були — комісарські, асесорські, маршалські суди). Єдиний суд Панів-Ради

існував поруч з судом великокняжим, але він не розгорнувся в судову установу. Всі

ці суди були знесені II Литовським статутом. Обласні суди належали намісникам,

пізніше — старостам та воєводам. Вони теж судили всі справи одноособове. Нижче

стояли суди державця-намісника. Шляхта не була підсудна цим судам. Для судів

державців-намісників вищою інстанцією був суд воєводи, а від суду воєводи можна

було апелювати до суду сойму землі та Великого князя.

Б. Домінальні суди були злегалізовані привілеєм 1457 р., а Судебник 1468 року вже

нормує їх компетенцію. Це — одноособовий суд пана-шляхтича над селянами.

Громадські суди селян та міщан мали назву «копних» судів, бо люди сходилися на

них «копою», гуртом. Копгі суди були найстаріш, і навіть III статут висловився за

збереження їх.

У середині XVI ст. державні суди зреформовано. На Більському соймі 1564 року

під натиском шляхти магнати зреклися своїх судових справ, наслідком чого

Великий князь встановив земські та замкові (ґродські) суди. У Галичині ці суди

заведено ще в 1434 році.

а) Земські або виборні шляхетські суди заведено в усіх повітах. Вони складалися з

судді, підсудка та писаря; всіх їх обирала шляхта, а затверджував Великий князь.

Земські суди урядували тричі на рік — по два тижні. Судили вони шляхту в усіх

справах, крім значних кримінальних, як наїзд, підпал, убивство, зґвалтування

жінки, розбій тощо. Апеляція на вирок суду належала до суду Великого князя.

б) ґродські, або замкові суди були одноособові, судив намісник, староста або

воєвода. Формальну сторону пильнував замковий суддя, книги вів писар. Замкові

суди судили всю шляхту, міщан і селян в карних справах. Апеляція належала до

Великого князя. Земські суди були переважно цивільними, а замкові карними.

в) Підкоморний суд завів 11 Литовський статут; це був спеціяльний суд у справах

земельних меж. Він був одноособовий, судив підкоморний, призначений Великим

князем для кожного повіту. Заступником підкоморного був коморник.

У державних судах серед судових урядовців поважне місце належало «дітському»,

або «возному», що був екзекутивним органом суду, виконавцем вироків, викликав

на суд сторони, «приводив» обвинуваченого тощо; він повинен був при свідках

вручати позов на суд або «прибивати його на двері».

Замковий суд виконував також функції нотаря. Кожна справа мала була бути

зареєстрована в суді при свідках: — тестамент-заповіт, скарга на наїзд, розбій,

«мирова», продаж маєтку, посаг, шлюб, розлука тощо. Навіть акти державного

характеру мали бути вписаними до книг Гродських, наприклад — протест

православної частини Берестейського Собору на введення унії і т. д. Таким чином

книги судів являють собою дорогоцінне джерело історії.

Життя давало багато приводів для таких реєстрацій. Магнати, а за ними шляхта,

мали свої постійні військові загони, з якими вчиняли «наїзди» на сусідів. Ці загони

часом переводили справжні воєнні дії: приїздили з гарматами, робили облоги,

брали в полон, грабували, палили і т. д. В оповіданні про єпископа Борзобогатого

подано картину такого наїзду. Керували наїздами часто жінки. Скривджений

насамперед вписував до книг ґродських «протестацію», а напасник міг внести

«протестацію» зі свого боку. Справи порушення меж також знаходили відбиток у

книгах.

До особливостей побуту Литовсько-Руського князівства належали родинні

відношення.

У Литовсько-Руському князівстві головне місце в шлюбах належало не церковному

вінчанню, а договорам при вступі «у стан малжонський», — «інтерцизам», якими

встановлювано посаг нареченої та «віно», що повинен був дати їй чоловік —

«малжонек», який за звичаєм вносив удвоє більше, теж був посаг. Посаг переходив

у володіння родини, але віно залишалося назавжди власністю дружини. Оце все —

інтерциза, розмір посагу та віна — мало бути записане до книг ґродських. Друга

сторона справи — весілля — мала обов'язковий характер. Нерідко бувало, що оці

два моменти — інтерциза та весілля — відбувалися без церковного вінчання. Як

загальне явище, шлюби укладалося тільки на бажання молодих. В разі невдачі,

дуже легко могли вони розвестися — знову через подання обопільної «протестації»

з забезпеченням матеріяльних умов та прав дітей, і тоді обидві сторони могли взяти

новий шлюб. Звичайно, для ровлуки вінчаних потрібна була санкція духового суду.

Вдова-івляхтішка втрачала всі свої права на маєтки батьків, якщо одружувалася з

нешляхтичем. Але якщо українка або литовка одружувалася з поляком, вона тим

самим передавала Польщі свої маєтки.

Джерела зберегли багато фактів, які свідчать про існування міцних «маижонських»

зв'язків. Шлюб набував у правши свідомості знатеаня договору і разом таїнства у

випадку церковного шлюбу, а ебидва «малжонки» були рівноправними членами

подружжя. Родите право було «найдосконаліше врегульованим відділом

цивільного права в тодішньому законодавстві». Розумівия подружнього життя, як

рівноправного освяченого стану «малженства», відбилося на присязі, що її

складали молоді під час церковного вінчання: в тій присязі підкреслювалося рівно-

правність обох і товариську пошану.

Обов'язкове віно робило жінку матеріяльно незалежною від чоловіка за його життя

і забезпечувало на час вдовування. Жінки часто за життя чоловіків робили великі

вклади на фундацію і оздоблення церков та манастирів. В пом'янику Києво-

Печерського манастиря кінця XV і початку XVI ст. згадано багато жінок, які

вносили офіри; багато, знатних жінок вступало до манастирів. Як рівноправна з

чоловіком виступала жінка і в ініііих справах: ішла на чолі війська, чинила наїзди

на сусідів, керувала матеріяльними справами. Маємо жінок, що вписали свої імена

в історію української культури: княгиня Анастасія Заславська в 1556-1561 рр.

давала кошти на переклад українською мовою Євангелії (Пересопницької) «для

ліпшого вирозумлення люду християнського посполитого»; княгиня Анна Гойська

заснувала школу при Почаївському манастирі; княгиня Олена Чарторийська-

Горностай заснувала школу при Пересопницькому манастирі (1595 р.). Року 1615

Галька Гулевич, дружина мозирського маршала Лозки, «палаючи побожною

ревностю до віри грецької», офірувала площу в Києві на Поділлі манастир та

школу.

МИСТЕЦТВО

а) Архітектура. Від бурхливої доби ХІУ-ХУІ ст. залишилося дуже мало

архітектурних пам'яток, особливо дерев'яних. Можна припускати, що якраз на цю

добу припадає створення українського стилю дерев'яних церков — трибанних та

п'ятибанних. То ді ж формувався поділ церкви на три частини: вівтар, властиву

церкву та «бабинець». Вікнам та дверям надавали характеристичної шестикутної

форми. Найбільше дерев'яних церков збереглося в Галичині, але й там датуються

вони переважно вже наступною добою. коли старі церкви правили лише за зразки

для нових.

Більше залишилося пам'яток мурованого будівництва. В ХІУ-ХЛ ст.

спостерігаються церковні будови переходового типу, в яких виявляються

попередні зразки візантійського стилю та нові впливи За ходу вже готицької

культури. Такі церкви були в Галичі — Різдві. Христового — XIV ст., в Межиріччі

на Волині XV ст., в Лаврів ському манастирі на Бойківщині — ХУ-ХУІ ст.