Реферат: Податкова політика України

Передумови виникнення та розвитку податків

Податки – дуже складна і надзвичайно впливова на всі економічні явища та процеси фінансова категорія. Можна без перебільшення сказати, що, з одного боку, податки – це фінансове підгрунтя існування держави, мірило її можливостей у світовому економічному просторі щодо розвитку науки, освіти, культури, гарантування економічної безпеки, зростання суспільного добробуту народу.

Із другого боку, податки – це знаряддя перерозподілу доходів юридичних і фізичних осіб у державі. Їх мобілізація й використання зачіпає інтереси не тільки кожного підприємця чи громадянина, а й цілих верств населення і соціальних груп, між якими точиться жорстока боротьба за форми й методи розподілу та перерозподілу, які в історії цивілізації спричиняли соціальні потрясіння та війни. На сьогодні податки – це найефективніший інструмент впливу на суспільне виробництво, його динаміку і структуру, на розвиток науки і техніки, масштаби соціальних гарантій населенню.

Податки – це обов’язковий елемент економічної системи держави незалежно від того, яку модель економічного розвитку вона вибирає, які політичні сили перебувають при владі. Відсутність податків паралізує фінансову систему держави в цілому, робить її недієздатною і в кінцевому підсумку – позбавленою будь-якого сенсу.

Об’єктивною реальністю є те, що за наявних економічних умов підприємницькі структури та громадяни повинні віддавати частку своїх доходів на загальнодержавні суспільні потреби, а натомість одержувати від держави безплатні блага та послуги.

Досконалість форм і методів передачі цих коштів свідчить про рівень розвитку держави, її економічних і правових інститутів. Створення податкової системи – це не тільки практична, а й велика наукова проблема. Вона потребує глибокого аналізу господарського життя в державі, доходів населення і підприємницьких структур, бюджету сім’ї. Лише за такими матеріалами можна дійти висновку щодо доцільності введення того чи іншого податку, спрогнозувати його вплив на економічні та соціальні процеси.

Історія цивілізації свідчить, що в різні періоди розвитку суспільства вводились різноманітні податки – на землю, майно, прибуток, цінні папери, спадщину та дарування, додану вартість, заробітну плату, акцизи, збори й відрахування, на автомобілі, коней, собак, продуктивну худобу та птицю, бджіл, подушні податки і податки на неодружених чоловіків, податки на бороду, вікна, двері тощо.

Найбільшого розквіту податки сягають за умов розвинутої ринкової економіки. Вони стають об’єктивним елементом фінансових відносин між державою та юридичними й фізичними особами. Формується завершена модель податкової системи кожної держави. Вона включає методи й об’єкти оподаткування, ставки податків, строки їх сплати, контроль за витрачанням.

Змінюються не тільки види і форми стягнення до бюджету певних сум коштів, а й саме ставлення до податків. Вони стають ефективним знаряддям втілення державної політики з питань економіки та соціального розвитку. За допомогою податків здійснюється перерозподіл валового внутрішнього продукту в територіальному та галузевому аспектах, а також між різними соціальними групами. Цей перерозподіл згладжує вади ринкового саморегулювання, створює додаткові стимули для ділової та інвестиційної активності, мотивації до праці, підтримання рівня зайнятості.

Проте не слід забувати, що податки є ще й дуже небезпечним інструментом у розпорядженні держави. Адже без наукової концепції податкової політики вони можуть гальмувати економічний розвиток держави. Концепція податкової політики держави повинна містити обгрунтовані висновки щодо впливу оподаткування на результати господарської діяльності підприємств та організацій, обсяг, напрямки й характер інвестицій, розмір і структуру фонду споживання, галузеву й територіальну структуру економіки.

Податкові системи економічно розвинутих країн спираються на детально розроблену теорію податків. Її творцями є видатні представники економічної науки: Адам Сміт, Давид Рікардо, Джон Кейнс, Поль Самуельсон, Кнут Віксель, Йозеф Шумпетер, Джеймс Бюкенен та багато інших. Пошук шляхів удосконалення податкових систем триває.

На перший погляд, питання можна вирішити дуже просто. Треба лише постійно стежити за тим, аби дотримувалася рівновага між величиною сплаченого податку та величиною отриманих від уряду благ і послуг, а також створювалися відповідні правові відносини між державою і платником податків. Проте історія свідчить, що держава ніколи не погоджується на такі відносини не тільки в кожному конкретному випадку, а й загалом, незалежно від того, які політичні сили перебувають при владі. Усвідомлення ознаки справедливості щодо податків змінюється залежно від зміни поняття про сутність завдання держави, а також про системи формування й розподілу доходів. Більшість демократичних сил, яка приходить нині до влади в цивілізованих державах світу, стає на реальне підгрунтя і спрямовує політику податкових систем на благо свого народу. Практика підтверджує, що в більшості європейських країн податки успішно виконують роль економічного знаряддя соціальної справедливості та активізації господарського життя.

Якщо проаналізувати практику побудови податкових систем у багатьох країнах Західної Європи й ознайомитися з науковими розробками вчених-економістів від Петті та Сміта до сьогодення, то головні принципи податкової системи можна сформулювати так:

- сума сплаченого податку завжди має дорівнювати вартості отримуваних від держави благ і послуг; усі податки повинні бути точно визначені щодо ставки податку, строку сплати; платники податків мають бути поінформовані урядом, куди використано кожну копійку сплачених ними податків; нові податки повинні вводитися лише для покриття відповідних витрат, а не для ліквідації дефіциту;

- об’єктом оподаткування може бути лише дохід, а не його джерело й розмір витрат; податок має бути пропорційним доходові; прогресія оподаткування, залежно від зростання доходу, не повинна перевищувати розумного оптимуму, що дорівнює третині доходу;

- умови оподаткування мають бути простими й зрозумілими платникові; податок слід стягувати в зручний для платника час і прийнятним для нього методом; при цьому слід ураховувати дешевизну стягування податків.

За додержання цих принципів між урядами країн і платниками податків ведеться жорстока боротьба. Проте в західних демократичних системах присутні сильні групи представників соціального спрямування, які завжди впроваджують розумні основи оподаткування і домагаються удосконалення системи в цілому. Ось чому дуже важливого значення набуває прийняття податкових кодексів, в яких законодавчо закріплюється рівномірність оподаткування, захист платника від свавілля податкових служб, дотримання податкової таємниці. Усе більшого визнання і підтвердження набуває думка про те, що висока частка податків у валовому внутрішньому продукті – це небезпека для економічного зростання.

Економічна сутність податків та їхнє призначення

За економічною сутністю податки є обов’язковими платежами, що вилучаються державою з доходів юридичних чи фізичних осіб до відповідного бюджету для фінансування витрат держави передбачених її конституцією та іншими законодавчими актами. Це одна із форм вирівнювання доходів юридичних і фізичних осіб з метою досягнення соціальної справедливості й економічного розвитку. Вилучаючи частину доходів підприємців і громадян, держава гарантує їх ефективніше використання для задоволення потреб суспільства в цілому і досягнення на цій основі зростання його добробуту. На перший погляд, податки виражають односторонні відносини держави з підприємцями та населенням під час їх сплати. Однак це лише поверховий підхід до вивчення цих явищ і процесів. На ділі податки дають змогу мати зворотний зв’язок із платниками завдяки фінансуванню відповідних витрат. Цьому процесові приділяється велика увага з боку фінансової науки, і в ньому виявляється економічна сутність функцій держави та її реалізація.

За наявних умов недостатньо розглядати податки загалом. У кожній державі є багато податків і зборів, що забезпечують мобілізацію коштів в її розпорядження. Вся сукупність податків, зборів, відрахувань і платежів в державі становить її податкову систему. Податкова система кожної держави має свою структуру, тобто класифікацію податків залежно від різних ознак. Структура податкової системи визначається, здебільшого, рівнем економічного розвитку держави, а також політичними силами, що перебувають при владі.

У класичному плані всі податки поділяються на державні й місцеві, прямі й опосередковані (непрямі), податки з юридичних і податки з фізичних осіб, натуральні й грошові, звичайні і надзвичайні. Податки, які надходять до державного бюджету, називаються державними. Вони встановлюються законами держави або декретами уряду. Місцеві податки та збори теж встановлюються законами держави, але місцеві органи влади мають повні права щодо обкладання цими податками. Вони можуть диференціювати ставки податків у межах ставки, визначеної законом, надавати додаткових пільг окремим платникам, змінювати строки сплати.

Залежно від об’єкта оподаткування, податки поділяються на прямі і непрямі або опосередковані. Коли об’єктом оподаткування є прибуток, земля, капітал або дохід юридичної чи фізичної особи, то це податок прямий, він залежить від величини певної власності. Прикладом цього можуть бути податки на прибуток підприємств, доходи громадян, на землю, майно тощо.

При непрямому оподаткуванні об’єктом є не дохід, а витрата. Податок, вірніше його величина, включається в ціну товару і сплачується при купівлі товару. Величина цього податку не пов’язана з доходами платника. Тому непрямі податки вважаються найнесправедливішими, фіскальними, хоча і мають певні переваги. Найхарактернішими прикладами непрямого оподаткування є податок на додану вартість, акцизний збір, мито.

На ранніх етапах розвитку суспільства податки мали натуральну форму. Вона може застосовуватися і за надзвичайних умов – під час війни, в період кризи в економіці, коли в країні функціонує нестабільна національна грошова одиниця. Певного часу можуть вводитись надзвичайні податки, що зумовлюються війною або стихійним лихом. Прикладом можуть бути воєнні податки або відрахування до Фонду Чорнобиля.

При введенні податки наділяються певними функціями або призначенням. Кожний податок виконує передусім фіскальну функцію, тобто забезпечує надходження коштів до бюджету. Однак таке спрощене усвідомлення ролі податків не має достатніх підстав, бо запровадження будь-якого податку потребує чіткого визначення об’єкта чи суб’єкта оподаткування, строків сплати, переліку пільг, що надаються при оподаткуванні тощо.

При визначенні цих параметрів податку закладається його стимулюючий вплив на економічні процеси, що цей податок зумовлюють. Тому є всі підстави стверджувати, що податки виконують стимулюючу функцію. Майже не буває податків, які б цих функцій не виконували. Все залежить від того, який закладено механізм їхньої реалізації. Надмірне перевантаження податку пільговим оподаткуванням із метою стимулювання тих чи інших видів виробництв або споживання товарів, виконання робіт, надання послуг часто, замість стимулювання, призводить до протилежного – до зростання тінізації економіки.

Надання податкам стимулюючих функцій – досить складне та в економічному сенсі відповідальне завдання. Воно потребує глибоких наукових досліджень і всебічного обгрунтування. Суть питання в тому, що стимулюючі функції можуть бути закладені завдяки зміні або диференціації ставок податків, або ж повному звільненню від їх сплати. У цьому разі здійснюється перерозподіл валового внутрішнього продукту через фінансову систему від одних суб’єктів оподаткування на користь інших.

Отже, цей перерозподіл має не лише економічний, а й соціальний характер. Він може призвести до порушень важливих економічних пропорцій у виробництві та споживанні матеріальних благ і послуг. Усе це пов’язано з правами та свободами людини, її економічним і соціальним становищем. Як підтверджує світовий досвід, надання податкам стимуляційних і регуляційних функцій потребує тривалого опрацювання порядку їх обчислення, сплати, надання пільг. Фіскальна й стимуляційна роль податків стає зрозумілішою при розгляді порядку обчислення й сплати деяких видів податків. Найхарактернішим щодо цього є податок на прибуток підприємницьких структур. Він запроваджений у всіх країнах і є одним із найдавніших платежів.

Якщо розглянути основні принципи оподаткування прибутку, то, звичайно, в окремих країнах є відмінності, але спільним є те, що податок сплачується за результатами фінансового року відповідно до поданої декларації. Прибуток визначається як різниця між валовими доходами та валовими витратами.

Валові доходи є зведеним показником. Вони включають доходи від реалізації товарів і послуг, фінансових операцій, одержані рентні платежі та роялті, доходи, одержані за рахунок приросту капіталу (від реалізації цінних паперів), інші доходи.

До валових витрат відносять заробітну плату робітників і службовців, витрати на ремонт обладнання та будівель, витрати на придбання сировини, комплектуючих деталей, електроенергії та інше, витрати на науково-дослідні роботи, сплачені рентні платежі та роялті, проценти за кредит, внески до різних фондів, включно з добровільними внесками, виплати до пенсійного та фонду соціального страхування, амортизаційні відрахування, інші витрати.

У багатьох країнах порядок визначення валових доходів і валових витрат використовується як стимуляційний і регуляційний фактор. Так, у США до числа валових витрат включаються спеціальні витрати, до яких належать суми одержаних дивідендів та інші. У Швеції з валового доходу вираховуються пенсії колишнім робітникам, премії страховим компаніям за пенсії робітникам підприємства, відрахування у фонди трудящих. У більшості країн із валового доходу вираховуються податки, сплачені органам місцевого самоврядування, оплата послуг юристів, економістів-радників, які запрошуються, внески добродійним товариствам, пожертвування закладам освіти, лікарням, будинкам інвалідів та престарілих, церковним парафіям, науково-дослідним установам, університетам тощо.

Нині чинний порядок оподаткування прибутку підприємств дає значні підстави для застосування стимуляційних функцій податку на всіх етапах податкового процесу. Найактивніше ці можливості використовуються при визначенні прибутку, що підлягає оподаткуванню.

Із прибутку підприємства перед оподаткуванням вираховуються штрафи, грошові компенсації засновникам, витрати на проїзд власників фірм, суми, пов’язані з амортизаційними пільгами тощо. У деяких випадках прибуток для оподаткування може збільшуватися. Так, у Великобританії до оподаткованого прибутку додаються витрати з утримання штатів компаній або закордонних клієнтів.

У багатьох країнах податок сплачується за єдиною ставкою, але є приклади, коли прибуток поділяється на дві частини. Одна з них – це прибуток, що розподіляється серед засновників, інша – це прибуток, що не розподіляється. За заниженою ставкою оподатковується прибуток, що розподіляється. Впровадження нарізного оподаткування прибутку, на думку законодавців, усуває подвійне оподаткування. Так, у ФРН нерозподільний прибуток оподатковується за ставкою 55 відсотків, а прибуток, що розподіляється, - за ставкою 30 відсотків. Такий підхід стимулює до збільшення доходів акціонерів.

Досить широкого застосування набула амортизаційна пільга, тобто надання права прискореної амортизації. Амортизаційні пільги стали важливим засобом державного регулювання науково-технічного прогресу, впровадження нових технологій, оновлення основного капіталу. Надаючи права прискореної амортизації за тими чи іншими видами основних фондів, держава тимчасово втрачає доходи, проте у підприємства накопичуються ресурси для модернізації та технічного переоснащення виробництва, що у кінцевому підсумку забезпечує його розширення, збільшення прибутків і, відповідно, доходів бюджету.

У деяких країнах, насамперед, у ФРН, набула поширення практика звільнення від оподаткування прибутку, який відраховується до резервних фондів. Законом про акціонерні товариства у ФРН правлінням на власний розсуд дозволяється формувати резервні фонди для покриття непередбачуваних витрат і збитків, фінансових зобов’язань. Прибуток, що спрямовується до резервних фондів, звільняється від оподаткування. Як стверджують спеціалісти, висока конкурентоспроможність корпорацій ФРН на світових ринках пояснюється значними пільгами і, зокрема, формуванням резервних неоподатковуваних фондів.

Слід звернути увагу на такий стимуляційний фактор, як податкові кредити. Суть їх полягає в тому, що корпорації, які сплачують податок на прибуток, мають право залишати в своєму розпорядженні частину податку та використовувати його на фінансування певних економічних і соціальних завдань, визначених законодавством, тобто податкові кредити набувають цільового характеру. Як правило, податкові кредити мають інвестиційне спрямування, а також стимулювання зайнятості.

Характерним є той факт, що в більшості країн ставка податку на прибуток корпорацій диференціюється залежно від галузі економіки (легка промисловість, машинобудування, хімічна промисловість).

Податок на додану вартість (ПДВ). Податком обкладається споживання товарів і послуг. Це одна з найхарактерніших форм непрямого оподаткування. Величина ПДВ залежить не від величини доходу платника, а від обсягу його споживання. Непрямі податки з’явилися наприкінці XVIII століття, коли розвиток податкових форм відбувався одночасно в двох напрямках – непрямого й опосередкованого оподаткування.

Непряме оподаткування одразу ж було піддано нищівній критиці, воно трактувалося як податки на бідних. Особливе занепокоєння непрямі податки викликали серед марксистів, соціалістів та представників інших соціал-демократичних течій. Проте розвиток фіскальної практики, а також теорії оподаткування підтвердив, що непряме оподаткування виникло й розвивалося як явище об’єктивне, зумовлене розвитком суспільного життя, оскільки забезпечити постійно зростаючі державні видатки лише за рахунок прямих податків стало неможливим.

Об’єктивну необхідність оподаткування обгрунтували в своїх працях кращі представники економічної теорії та фінансової науки – Д.Мілль, А.Маршалль, А.Пігу, М.Фрідмен, І.Фішер та інші. Тут слід зазначити, що непрямі податки мають низку істотних переваг і насамперед у забезпеченні доходів бюджету. Непрямі податки сплачує багато платників за місцем створення нової вартості, ці податки різняться простотою обрахування; широка база оподаткування сприяє зростанню доходів бюджету, вилученню податку на всіх етапах руху товарів, сприяє рівномірному розподілові податкового тягаря між усіма суб’єктами підприємницької діяльності; застосування нульової ставки на експортні товари сприяє збільшенню обсягу експорту та підвищенню конкурентоспроможності вітчизняних товарів на світовому ринку.

Усі ці переваги непрямого оподаткування сприяли тому, що розвиток усієї системи оподаткування здійснюється як оптимальне співвідношення прямих і непрямих податків залежно від економічних умов розвитку кожної держави.

Податок на додану вартість за своєю суттю є універсальним акцизом, його починали застосовувати як податок з обороту. Проте податок з обороту може успішно функціонувати при тоталітарній системі, коли держава централізовано встановлює ціни всі товари. За умов ринку спрацьовує кумулятивний ефект, тобто на кожній стадії руху товарів нараховується податок.

Усе це зумовило пошук нових варіантів непрямого оподаткування і в 70-80 роках ХХ століття було обгрунтовано доцільність оподаткування лише доданої вартості. Така система оподаткування зберігає переваги податку з обороту щодо оподаткування всіх етапів руху товарів, але водночас усуває його головну ваду – кумулятивний (каскадний) ефект.

Об’єктом оподаткування ПДВ є додана вартість, тобто вартість, створена на даному конкретному етапі руху товару. За економічною суттю, доданою вартістю є частина валового внутрішнього продукту, створеного (виробленого) певною господарською одиницею.

Суб’єктами податку на додану вартість є фізичні та юридичні особи, які займаються підприємницькою діяльністю у сфері виробництва, торгівлі та послуг. Фактично платником ПДВ є споживач незалежно від того, чи це юридична, чи фізична особа.

На сьогодні податок на додану вартість набув широкого застосування. Він є важливою складовою податкових систем у понад 40 країнах світу, в тому числі в 17 європейських країнах. Ставки податку встановлюються в процентах, які коливаються від 12% у Люксембурзі та Іспанії, до 22% у Данії і 25% в Ірландії. Кількість ставок досить різна від однієї (в Данії) до семи (у Франції). Найнижча ставка – 2,1% у Франції на продовольчі товари, і найвища – 33,3% щодо товарів, які є предметами розкоші.

Розрахунок величини податку на додану вартість до сплати здійснюється декількома способами. За одним із них ставка податку множиться на величини заробітної плати й прибутку. Це прямий статистичний метод. За іншим методом ставка множиться на валовий дохід і одержаний результат зменшується на суму податку, обрахованого множенням величини ставки на витрати. Цей метод називають непрямим або методом податкового кредиту. Він був прийнятий країнами ЄС і має широке застосування в оподаткуванні.

Слід окремо сказати про пільги з податку на додану вартість. Вони застосовуються в двох формах – шляхом запровадження нульової ставки й звільнення від оподаткування продажу деяких видів товарів та послуг. Нульова ставка надає право продавцеві оподатковуваного товару чи послуги на повну компенсацію тих сум податку, які включались у підрахунок матеріальних поставок і вартісних надходжень.

На думку багатьох зарубіжних вчених, податок на додану вартість, за своєю суттю, є еволюцією і досить успішною в непрямому оподаткуванні. Він демонструє переваги успішнішого, ніж за допомогою інших податків, розв’язання проблем галузевого й територіального розміщення фінансових ресурсів, уникнення подвійного оподаткування, зменшення кількості податкових пільг. Цей податок кореспондує положення фінансової науки про “податковий нейтралітет” як умову щодо стимулювання господарства, а також прийняття рішень на рівні підприємств. ПДВ має внутрішній “вбудований” механізм взаємної перевірки платниками податкових зобов’язань. На відміну від податку з обороту за брутто – ціною в будь-якій ланці (виробництво, оптова чи роздрібна торгівля) – ПДВ не заохочує вертикальної інтеграції компаній. Він не завдає дискримінації платникам залежно від їхньої ролі та місця в господарському процесі. ПДВ нейтральний щодо переміщення товарів і послуг, розміщення ресурсів. ПДВ значно впливає на рівень цін, але його можна повернути й проти інфляційних процесів, оскільки ПДВ дає змогу автоматично вилучити кон’юнктурний прибуток, породжений інфляцією, й тим карає ті підприємства, які невиправдано завищують ціни.

У науковій літературі тривають дискусії з приводу застосування пільг при оподаткуванні податком на додану вартість. У більшості країн світу і надто в країнах ЄС пільги поширюються на такі товари й послуги: продукти харчування, ліки та медичне обслуговування, витрати на освіту, купівлю та найм житла, одяг, книги й газети, розваги та спорт, музеї, державний розпродаж товарів і послуг, фінансові послуги, державні товари, витрати на мистецтво. Нині пільги при оподаткуванні ПДВ запроваджуються у 26 країнах світу, які залучили ПДВ до своїх податкових систем, приблизно за 200 позиціями, з них лише близько 30 нульових ставок.

Легко помітити, що перелік пільгових благ продиктований бажанням досягти соціальної справедливості. Проте в фінансовій літературі постійно триває полеміка щодо визначення оптимального складу товарів і послуг, які можна назвати товарами й послугами широкого споживання.

За законами держав Спільного ринку – це послуги пошти, лікарень, установ освіти й культури, некомерційні радіо і телебачення, які також претендують на пільги. Деякі проблеми виникають при оподаткуванні малого бізнесу. Це пов’язано, в основному, з відсутністю достовірних бухгалтерських даних для вирахування податку. Для подолання цих труднощів Європейським співтовариством для малого бізнесу широко застосовується неоподатковуваний мінімум.

Маються певні труднощі при застосуванні ПДВ у сільському господарстві, надто щодо фермерства. У 1958 р. частина країн Європи домовилась шляхом підписання відповідного договору про неоподаткування ПДВ оборотів із реалізації продукції фермерськими господарствами.

Слід зазначити, що у західних державах пошана до фермерства має фіскальний вимір. Він проявляється у максимальному звільненні від оподаткування та від офіційної звітності перед державою. Це, звичайно, не стосується великих високотоварних господарств. Проте можна стверджувати, що всюди аграрний бізнес, як правило, користується пільговим оподаткуванням.

Загалом, є підстави дійти висновку, що досвід застосування ПДВ у країнах Європи засвідчив його життєздатність і успішне функціонування в ринкових системах. Водночас очевидним є те, що найперша проблема запровадження ПДВ – це підготовка суспільної думки, освітня робота з платниками та професійна перепідготовка персоналу податкових органів. Такі заходи конче необхідні, бо суспільство не очікує нічого доброго від жодного нового податку. Не дивно, якщо політики сприймуть ПДВ як шори для ринкових сил і фактор небажаного розростання державного сектора. Платників хвилюватимуть незнайомі вимоги фіску, а все населення сприйматиме ПДВ як сигнал до загального підвищення цін. Тож необхідна повна гласність щодо намірів про внесення змін до податкової системи та роз’яснювальна кампанія, аби забезпечити свідоме ставлення та перебороти побоювання щодо запровадження ПДВ.

У деяких країнах до агітаційно-роз’яснювальної роботи із впровадження будь-якого податку долучались приватні фірми, і це давало позитивний результат. Впровадження ПДВ в Україні й досі потребує вирішення питань, пов’язаних з обліком та реєстрацією платників, визначенням критеріїв оподаткування окремих видів товарів, робіт та послуг, засобів виробництва продукції за договірними цінами та проданою в кредит.

Одним із видів непрямого оподаткування є специфічні акцизи, які є найактивнішими інструментами державного регулювання кількісних параметрів споживання певного переліку товарів, тютюнових та горілчаних виробів, контролювання доходів монополістів при виробництві деяких товарів, захисту власних виробників та перерозподілу доходів споживачів при купівлі предметів розкоші (ювелірні вироби, дорогі автомобілі).

Специфічні акцизи в більшості країн мають назву “акцизного збору”. Вони включаються в ціну товару й оплачуються покупцями, виробниками або імпортерами товарів. Податок нараховується один раз на точно визначеному законом етапі руху товарів від виробництва до споживання.

Ставки акцизного збору, як правило, встановлюються в процентах до оптової ціни товару. Водночас останніми роками спостерігається певна незручність щодо обчислення акцизу та неточності при визначенні величини податку. Тому все більшого поширення набуває метод впровадження ставок у твердих сумах з одиниці товару. Це дає змогу ефективніше впливати на процес виробництва та реалізацію підакцизних товарів.

Світовий досвід застосування в оподаткуванні специфічних акцизів підтверджує, що треба дуже обережно підходити до визначення ставок акцизних зборів. Високі ставки зумовлюють зростання тіньового обороту, ухилення від оподаткування та появу великої кількості неякісної фальсифікованої продукції. Боротьба з цим явищем не дає позитивних результатів і, що найголовніше, потребує великих затрат із боку держави, які іноді перевищують доходи від акцизного збору.

Є підстави стверджувати, що впровадження акцизного збору потребує продуманих загальнодержавних заходів із контролю за виробництвом та імпортом підакцизних товарів, встановлення державної монополії на виробництво деяких із них, підвищення відповідальності за ухилення від оподаткування. Водночас треба зазначити, що в більшості країн світу після проведення податкових реформ у 70-80 роках ХХ століття частка специфічних акцизів у доходах бюджету зменшилася.

Це зумовлено тим, що стали поширюватися універсальні акцизи, збільшилася база оподаткування щодо особистого прибуткового податку, в податкових надходженнях швидкими темпами зростала частка податків на соціальне страхування. Загалом, специфічні акцизи ще довго використовуватимуться в податкових системах.

Пряме особисте оподаткування. Зростання матеріального добробуту населення в другій половині ХХ століття в більшості країн світу дало змогу зробити особисте оподаткування масовим. На сьогодні майже 80 відсотків надходжень від прибуткового податку з громадян припадає на населення з трудовими доходами, основу яких становить заробітна плата. Протягом останніх 40 років є чіткою тенденція до зростання частки особистого прибуткового податку в доходах бюджетів усіх країн Європейського союзу. Особистий прибутковий податок становить від 5 до 27 відсотків від ВВП у країнах із розвинутою ринковою економікою.

Питома вага особистого прибуткового податку в заробітній платі робітників і службовців економічно розвинутих країн становить від 2 відсотків в Японії до 36 відсотків у Данії та Швеції. Причому є досить стійкою тенденція до зростання питомої ваги податку в заробітній платі зі збільшенням обсягів ВВП на душу населення.

У фінансовій літературі тривалий час дискутувалося питання про те, що високі податки із заробітної плати зменшують економічну зацікавленість у збільшенні заробітку. Це підтверджують численні опитування, проведені зарубіжними науковими центрами. Так, у Великобританії та ФРН більшість платників податку вважає за краще не збільшувати свій робочий день для додаткового заробітку при зростанні податкової ставки понад 30 відсотків.

Усе це дало підставу, з огляду на кейнсіанські постулати, стверджувати, що особисте прибуткове оподаткування стало гальмом для економічного розвитку. Під такими гаслами й здійснювалися податкові реформи 70-80-х років у більшості європейських країн і в США. Організаційно ці реформи мали за мету універсалізацію і спрощення податкових систем, створення умов для обмеження ухилення від сплати податків, упорядкування й значне скорочення податкових пільг.

З точки зору макроекономіки податкові реформи були спрямовані на зменшення обсягів перерозподілу фінансових ресурсів за допомогою податкової системи, збільшення особистих нагромаджень громадян і використання їхніх заощаджень для економічного зростання.

Реформування прибуткового податку, який сплачують громадяни, проходило з використанням положень неокласичних концепцій, адже уряди більшості країн мали на меті нейтралізувати вплив податку на розвиток економіки. Це була протидія тому, що останніми десятиліттями обсяги особистого оподаткування збільшувалися як за рахунок збільшення кількості платників, так і завдяки підвищенню податкових ставок. Це зумовило застосування різноманітних пільг, як правило, до платників податків з високими доходами, що спотворювало регуляційні функції держави, негативно позначалося на споживанні.

Тому при проведенні податкових реформ спостерігається чітка тенденція щодо скорочення граничних ставок особистого прибуткового оподаткування. Найбільших показників досягнуто в США, де загальне скорочення штатних і місцевих податків становить 22 процентних пункти, у Великобританії – 20, Японії – 23, Австралії – 11. Найвищі ставки особистого прибуткового податку – у Швеції й Данії. Додамо, що на сьогодні у США податки в середньому становлять 25 відсотків від доходу сім’ї.

У наукових колах Заходу не припиняються дискусії щодо доцільності принципу прогресивності оподаткування. Нині податкові системи країн Європи з розвинутою ринковою економікою будуються на відносно невеликій прогресії в оподаткуванні. Однаковою мірою це стосується і США.

Велика прогресія в оподаткуванні більшістю спеціалістів у цій сфері вважається недоцільною і як такою, що негативно позначається на економічній активності. За останні десятиліття кількість ставок особистого прибуткового оподаткування скоротилася в країнах “великої сімки” майже вдвічі. Дуже суттєвим є зниження максимальної ставки. Так, у Великобританії вона знизилась з 83 до 40 відсотків у 1990 році, що, як стверджують фахівці, стало основною причиною інвестиційної активності. В Японії максимальна ставка була знижена із 70 до 50 відсотків, що теж було визнано японськими вченими податковою революцією.

Загалом, можна дійти висновку, що розвиток особистого прибуткового оподаткування йде шляхом його лібералізації, стимулювання особистих заощаджень і споживання.

Податки на соціальне страхування. У другій половині ХХ століття з’явився і став швидкими темпами розвиватися новий вид податків – так звані цільові податки для фінансування системи соціального страхування. Це пов’язано насамперед з тим, що в країнах з ринковою економікою підвищилась соціальна спрямованість їхнього розвитку, стало приділятися більше уваги соціальним гарантіям населенню з метою побудови моделі економіки суспільного добробуту.

На сьогодні так звані податки соціальної спрямованості мають досить високу питому вагу в ВВП і в загальній сумі податкових надходжень до бюджетів держави. У країнах Західної Європи в 1997 році вони становили від 11,5 до 14,2 відсотка від ВВП і від 25 до 30,1 відсотка від загальної суми податкових надходжень до бюджетів.

Звичайно, в деяких країнах податки на соціальне страхування невеликі (Данія, Фінляндія) – 1-3 відсотка від ВВП. У цих країнах фінансування витрат на соціальне страхування, тобто виплата пенсій і допомоги, здійснюється за рахунок загальних податкових надходжень. Тому в цих країнах і ставки податків дещо вищі. Тенденція до зростання цільового оподаткування є досить переконливою. У наукових колах Заходу аргументовано дійшли висновку про те, що зростання обсягів виробництва валового внутрішнього продукту в країнах із ринковою економікою дає змогу збільшити витрати на соціальне страхування і значно підвищити добробут населення. Розвиток соціального страхування сприяє підвищенню продуктивності праці та створює фінансові передумови щодо підвищення життєвого рівня народу, економічного зростання в державі.

Слід зазначити, що податок на соціальне страхування сплачують підприємці та працездатне населення. Причому підприємці вносять понад 60 відсотків від загальної суми, що надходить до бюджету. У заробітній платі працюючих податок на соціальне страхування в країнах ЄС становить понад 12 відсотків. Це досить суттєве податкове навантаження на доходи працюючих і тому постійно точиться боротьба за зменшення податкового тягаря. Вчені-фінансисти здійснюють пошук гнучкішого й справедливішого оподаткування. Вносяться пропозиції з введення неоподатковуваного мінімуму, надання пільг при оподаткуванні тощо.

Деякі вчені Західної Європи пропонують зовсім скасувати податок на соціальне страхування, збільшивши ставки наявних податків. Основний їхній аргумент полягає в тому, що податок на соціальне страхування збільшує вартість робочої сили, що спричиняє безробіття, а безробіття потребує додаткових коштів на виплату допомоги.

Широко дискутується також ідея створення системи фінансування соціального страхування, яка б стимулювала зайнятість. Тут основним аргументом є теза про те, що соціальне страхування поряд з освітою, безпекою, охороною здоров’я слід розглядати як об’єктивний елемент життя людини. Тож можна дійти висновку, що система соціального страхування має фінансуватися за рахунок загальної суми вилучених податків, а не за рахунок цільового податку. Це, звичайно, не дуже переконливі аргументи, які майже нічого не міняють у загальній системі оподаткування.

Заслуговує на увагу пропозиція голландських вчених Л.Боша та Р. ван ден Ноорда, які замість податку на соціальне страхування пропонують ввести податок на чисту вартість, тобто на заробітну плату й прибуток підприємця. Це, на їхню думку, зменшує навантаження на фонд оплати праці, розширює податкову базу, робить податок нейтральнішим щодо зростання цін.

Пошук шляхів удосконалення вирахування й сплати податку на соціальне страхування актуальний і для України. В Україні цей податок має назву “відрахування до Пенсійного фонду”, “відрахування до Фонду соціального страхування”, які збільшують податкове навантаження на фонд оплати праці та зумовлюють усі, пов’язані з цим, негативні наслідки в економіці держави.

Місцеві податки. Місцеві податки поширилися у другій половині ХХ століття. Це пов’язано з розвитком демократичних засад у суспільстві. Центральні органи влади як під тиском демократичних сил, так і з огляду на доцільність та ефективність вирішення низки питань економічного й соціального життя населення на місцевому рівні стали передавати й законодавчо закріплювати за місцевими органами влади функції державного управління. Це потребувало передачі місцевим органам влади певних обсягів фінансових ресурсів для виконання цих функцій.

Усе це зумовило появу місцевих податків як найреальнішої форми мобілізації фінансових ресурсів на місцевому рівні. На сьогодні місцеві податки є важливою структурною ланкою податкових систем більшості країн. За їхньою допомогою мобілізуються кошти для фінансування соціально-культурних заходів, а також витрат, пов’язаних із розвитком місцевого господарства та інших заходів місцевого значення.

Місцеві податки запроваджуються законами держави, але відповідно до законодавства вони можуть вводитись постановами та рішеннями місцевих представницьких органів або місцевими адміністраціями залежно від того, які повноваження у сфері оподаткування надаються законодавством держави цим місцевим органам влади.

Місцеві податки сплачуються юридичними та фізичними особами, які одержують доходи, володіють майном на даній території або землею, займаються певним видом діяльності або використовують майно, що перебуває в розпорядженні місцевого самоврядування. Співвідношення між місцевими й державними податками в різних країнах складається по-різному. Це зумовлено рівнем розвитку місцевого самоврядування, економічним становищем у державі, традиціями суспільного життя. Так, якщо в Канаді налічується не більше десяти місцевих податків, то у Франції їх понад 50, в Італії більш як 70, у Бельгії – понад 100. Місцеві податки різноманітніші – майнові, подушні, поземельні тощо.

Найпоширеніші майнові податки, де об’єктом оподаткування є вартість нерухомого майна – землі, житлових будинків, гаражів, худоби, машин, обладнання, акцій державних облігацій. Майнові податки в більшості наукових джерел називають податками на власність. Майно, що оподатковується, має свою оцінку. Методи оцінки майна встановлюються місцевими органами влади. У більшості країн світу місцеві органи влади мають визначені законом широкі права зі встановлення ставок місцевих податків, надання пільг.

У багатьох країнах, насамперед у США, Швейцарії, Швеції, ФРН, до числа місцевих належать місцевий особистий прибутковий податок. Він становить майже третину й більше доходів місцевих бюджетів. Цим податком оподатковується, як правило, заробітна плата. Причому місцевий прибутковий податок може справлятися й за наявності державного прибуткового податку. У ФРН до числа місцевих податків належить промисловий, де об’єктом оподаткування є дохід від заняття промислом і капітал, тобто виробниче майно.

У деяких країнах, наприклад у Франції, до місцевих податків належать певні нетрадиційні форми оподаткування. Це податок на житло й податок на професію. Об’єктом оподаткування податку на житло є житлові приміщення, будинки, вілли, квартири, підсобні приміщення, гаражі. За цим податком є велика кількість пільг. Податок на професію сплачують юридичні й фізичні особи, що займаються торгово-промисловою діяльністю, а також особи вільних професій.

Досить поширеними є місцеві цільові податки – на збирання харчових відходів, прибирання вулиць, будівництво та ремонт доріг. Проте вони не мають суттєвого фіскального значення. У доходах бюджетів вони становлять не більш як 1-2 відсотки. Є ще й певний перелік непрямих податків, найпоширеніші серед яких податки на тютюн, бензин, споживання електроенергії, газу, пива. У США вагоме місце посідає податок із продажу. Він забезпечує майже третину доходів місцевих бюджетів. Ставка цього податку становить 3-7,5 відсотка від роздрібної ціни товарів.

Спеціальну групу складають місцеві податки, які встановлюються у вигляді надбавок до ставки державних податків. Ці податки вперше з’явились у Франції у формі “додаткових сантимів”, які додавалися до основної ставки державного податку й надходили до місцевого бюджету. Найпоширенішими є надбавки до податку на додану вартість, податку на прибуток корпорацій. З проведенням податкових реформ у 70-80-х роках кількість цих податків поступово зменшується.

До складу місцевих належать податки, які можна назвати різними зборами й надходженнями. Фіскальне значення цієї групи невелике. Вона включає податки на собак, верхових коней, видовища, балкони, полювання, на гувернанток, на проведення зборів, мітингів, збір за паркування автомобілів, суден, розміщення реклами тощо. У деяких країнах при проведенні податкових реформ більшість зазначених податків скасовується, особливо таких архаїчних, як податки на собак, полювання, балкони тощо.

Загалом можна дійти висновку, що еволюція місцевих податків пройшла певний шлях і на сьогодні вони є значним фінансовим підгрунтям для місцевого самоврядування. У податкових системах країн із ринковою економікою місцеві податки вдало доповнюють державні податки, є досить гнучкими за своєю суттю, сприяють розширенню загальної податкової бази та зменшенню податкового навантаження на платників.

Безумовно, місцеві податки відіграють значну роль у забезпеченні фінансування соціальної інфраструктури, розвитку комунального господарства, наданні безплатних благ і послуг населенню. Є підстави стверджувати, що на сьогодні це об’єктивно необхідний елемент фінансової системи держави.

Основні риси сучасних податкових систем розвинутих країн

Удосконалювати податкову систему України слід з урахуванням позитивного досвіду розвинутих зарубіжних країн. Зрозуміло, при цьому необхідно виходити із конкретних історичних та економічних особливостей України. Адже податкова стабілізація, як відомо, є важливим чинником економічної стабілізації країни.

Формування податкової системи України потребує вивчення досвіду розвинутих країн, податкові системи яких мають багатолітню історію. Наш власний досвід надзвичайно обмежений, оскільки в умовах адміністративно-командного соціалізму відносини між державою і підприємствами базувалися на прямому вилученні значної частини їхніх доходів до бюджету у вигляді відрахувань від прибутку, різного роду платежів.

Вивчення світового досвіду супроводжується порівнянням податкової системи України з податковими системами розвинутих країн, яке стає підставою для визначення шляхів удосконалення податкової системи України.

У світовій практиці державного регулювання економіки податкова система стоїть в одному ряді з такими інструментами, як бюджетне фінансування прийнятих пріоритетів і вплив через кредитну політику на грошовий обіг і господарську кон’юнктуру в цілому. І якщо фінансовий механізм є головним елементом економічних методів управління, оскільки саме він визначає мотивацію господарської діяльності, то податкова система – його несуча конструкція.

Щоб визначити адекватну сучасному етапові розвитку України модель податкової системи, треба розглянути загальні закономірності формування податкових систем, що відбивають причинно-наслідкові зв’язки між певними параметрами соціально-економічного, культурного розвитку країни та характеристиками її податкової системи. Критерієм адекватності буде відповідність характеристик податкової системи цим причинно-наслідковим зв’язкам.

Аби встановити закономірності, треба розглянути основні риси сучасних податкових систем розвинутих країн, їхню еволюцію та її причини.

1. Сучасним податковим системам властива вагома частка податкових надходжень бюджетів в ВНП. Наприкінці 90-х років вона становила: у США – 30%, Японії – 31%, Англії – 37%, Канаді – 37%, Німеччині – 38%, Італії – 40%, Франції – 44%, Бельгії – 46,1%, Нідерландах – 48%, Норвегії – 48,3%, Данії – 52%, Швеції – 61%.

Так, найменші масштаби перерозподілу державою ВНП характерні для американського варіанта ліберальної ринкової економіки та японської моделі. У США це зумовлено використанням податкової політики як засобу державного регулювання економічних процесів, перш за все як засобу створення умов, сприятливих для діяльності промислових компаній, що потребує низького рівня податкового тягаря в країні. В Японії невелика частка податків у ВНП є наслідком того, що податкова політика як метод державного регулювання відіграє другорядну роль. Провідна роль належить іншим методам – державному програмуванню, прямій державній підтримці певних галузей і підприємств (цільові субсидії і т. ін.).

Найвища частка податкових надходжень у ВНП характерна для шведського варіанта моделі функціональної соціалізації з властивим їй державним втручанням передусім не у виробництво, а у відносини розподілу, що зумовлює необхідність акумуляції в руках держави значної частки ВНП з її подальшим використанням на соціальні цілі.

2. Важливою характеристикою сучасних податкових систем розвинутих країн є їхня структура, дослідження якої почнемо з аналізу співвідношення прямих та непрямих податків . Це співвідношення має певні особливості в різних країнах. Так, у США, Японії, Канаді, Англії переважають прямі податки. У Франції – непрямі, 56,6%: податки на споживання, акцизи, внески підприємців у фонди соціального страхування. Німеччина, Італія мають досить урівноважену структуру податків (частка непрямих податків у Німеччині – 45,2%, в Італії – 48,9%).

Переважання на початку і в середині ХХ ст. непрямих податків зумовлене низьким рівнем доходів більшості населення , що об’єктивно обмежувало масштаби прямих податкових надходжень, а також відносною простотою збирання непрямих податків , адже форма прямого оподаткування потребує складного механізму обліку платників, об’єкта оподаткування, механізму стягнення податків.

Найрельєфніше розглянуті закономірності проявляються в країнах, що розвиваються, для яких характерне переважання в оподаткуванні непрямих податків із високою питомою вагою мита й акцизів.

Очевидним є зв’язок між співвідношенням прямих та непрямих податків і рівнем податкової культури. Адже саме податкова культура, що впливає на ефективність збирання податків, масштаби ухилення від сплати, разом з іншими чинниками створює сприятливі умови для підвищення ролі прямих податків.

Зміна співвідношення між прямими і непрямими податками на користь перших стала також наслідком зростання орієнтованості західних суспільств на соціальний компроміс , що зумовило підпорядкування податкових систем принципу соціальної справедливості.

Що ж до використання непрямих податків у сучасних розвинутих країнах, то вони зумовлені іншими причинами, зокрема, традиціями використання цих податків . Наприклад, у Німеччині, Франції непрямі податки традиційно відіграють значну роль.

Однією з важливих причин розвитку непрямих податків в країнах ЄС стала, поряд з історичними традиціями, наполегливо впроваджувана політика уніфікації податкових систем країн співтовариства. Політика уніфікації була проголошена з самого початку інтеграційних процесів у Західній Європі. В наш час результатом цієї політики стало наближення методів вилучення непрямих податків, тоді як у сфері прямого оподаткування окремим країнам надається більша самостійність.

Значні масштаби непрямого оподаткування у Франції, Італії, Німеччині окрім вищезазначеної причини, зумовлені також особливостями соціально-економічної політики урядів цих країн, спрямованої, з одного боку на стимулювання за допомогою податків від господарської діяльності, що потребує застосування широкого спектра податкових пільг для корпорацій (тоді як, наприклад, у США податкова реформа 1986 р. скасувала більшість пільг), які зменшують надходження від податку на прибутки до бюджету (в Німеччині частка цього податку – 4,7%, у Франції – 5,4%).

Розвиток непрямого оподаткування пов’язується також з ідеями, що висловлюються, зокрема, німецькими вченими, згідно з якими “…оподаткування споживання становить меншу небезпеку для економічного зростання, ніж оподаткування особистих доходів і прибутку підприємств”.

Значна роль непрямих податків у багатьох західних країнах викликана також їхньою високою фіскальною ефективністю і використанням цих податків для збалансування місцевих бюджетів (зокрема в Німеччині). Можливість останнього зумовлена тим, що споживання є більш-менш рівномірним у територіальному розрізі, тому непрямі податки забезпечують рівномірніші надходження до місцевих бюджетів.

3. Наступним важливим аспектом структури податкових систем розвинутих країн є структура прямих податків , яка характеризується певними закономірностями, а саме – залежністю співвідношення між податком на прибуток корпорацій і особистим прибутковим податком від структури національного доходу . В країнах з розвинутою ринковою економікою у створеному національному доході переважають індивідуальні доходи. Тому частка особистого прибуткового податку значно вища. Податок на прибуток корпорацій не має великого фіскального значення. Його питома вага у податкових надходженнях більшості розвинутих країн порівняно низька. Винятком можна вважати лише Японію, де податки на прибуток, що отримуються на всіх бюджетних рівнях і під різною назвою, становлять 21,5% і відрізняються від частки особистого прибуткового податку всього на 5,3 процентного пункту.

Така роль податку на прибуток корпорацій у більшості розвинутих країн, окрім зазначеної причини, що створює можливість зменшення питомої ваги цього податку в податкових надходженнях, зумовлена ще й іншими причинами. Зокрема визнанням західною теорією та практикою жорсткого взаємозв’язку між розміром податку на прибуток і його впливом на виробничі стимули . Вважається, що обкладання прибутку податком, що перевищує 50% його величини, негативно впливає на стимули до приватнопідприємницької виробничої діяльності.

Таким чином, активне використання в практиці державного регулювання саме податкових важелів, і зокрема податку на прибуток, а також розуміння характеру регулюючого впливу цього податку на господарську діяльність створили необхідність зменшення його частки в структурі податкових надходжень. Однією з причин більш високої питомої ваги податків на прибуток у Японії є менше значення податкових методів державного регулювання, про що вже йшлося, і використання цього податку переважно у його фіскальній функції.

Якщо розглянути структуру прямих податків розвинутих країн в історичному аспекті, то можна помітити її відмінність від сучасної структури. Так у США напередодні Другої світової війни частка податку на прибуток корпорацій становила майже половину податкових доходів федерального бюджету, тенденція до її зменшення стала набирати сили в післявоєнний період: 1955 р. – 30%, 1969 р. – 20%, 1975 р. – 15%, 1980 р. – 13,3%, 1983 р. – 6,3%.

Цю відмінність можна пояснити як більш низьким рівнем індивідуальних доходів громадян, що дало менші надходження від особистого прибуткового податку в бюджет, так і особливостями податкової політики, концептуальну основу якої становила кейнсіанська теорія “ефективного попиту”. Прихильники цієї теорії головним інструментом фіскальної політики вважали не податки, а державні витрати. Тому фіскальна політика, що проводилася урядом США та багатьох інших країн, поєднувала дефіцитне (інфляційне) бюджетне фінансування з високим прогресивним оподаткуванням.

4. Структура непрямих податків розвинутих країн характеризується закономірним зменшенням питомої ваги специфічних і збільшенням питомої ваги універсальних акцизів. Так, середня частка специфічних акцизів у сукупних податкових надходженнях країн ОЕСР скоротилася з 20,2% у 1985 р. до 12,4% у 1998 р., а відповідний показник по універсальних акцизах зріс із 13,5% до 15,6%. Ця тенденція стала наслідком як політики ЄЕС, спрямованої на поширення використання універсального акцизу у формі ПДВ, так і об’єктивними перевагами цього податку: його високою фіскальною ефективністю, зумовленою ширшою базою оподаткування, з одного боку, і високою еластичністю споживання підакцизних товарів щодо цін і доходів споживачів, з другого боку, нейтральністю ПДВ щодо ринкового механізму ціноутворення.

Наведені приклади свідчать про те, яке велике значення мають у зарубіжних країнах проблеми урегульованості взаємовідносин платника податку з податковими органами, що, насамкінець, є головним фактором ефективності всієї системи оподаткування.

Таким чином, підсумовуючи результати аналізу формування податкових систем у різних країнах та визначаючи їхнє значення для України, можна дійти основного висновку, що проблема вдосконалення податкових систем постала не лише перед країнами з перехідною економікою, а й перед розвинутими державами. Вона об’єктивна й визначається необхідністю державного втручання в процес формування виробничих відносин і зміни тенденцій економічного розвитку.

Те, що податкові системи різних країн складалися під впливом різних економічних, політичних та соціальних умов, пояснює їхню недосконалість. Це, в свою чергу, зумовлює ту обставину, що в різних країнах ведеться постійний пошук оптимальних варіантів у галузі оподаткування. На думку багатьох економістів Західної Європи, податкова система оптимальна, якщо наслідує такі принципи: а) витрати держави на утримання податкової системи та витрати платника, пов’язані з процедурою сплати, повинні бути максимально низькими; б) податковий тягар не можна доводити до такого рівня, коли він починає зменшувати економічну активність платника; в) оподаткування не повинно бути перешкодою ні для внутрішньої раціональної організації виробництва, ні для його зовнішньої раціональної орієнтації на структуру попиту споживачів; г) процес отримання податків треба організувати таким чином, аби він більшою мірою завдяки накопиченню фінансових ресурсів сприяв реалізації політики кон’юнктури та зайнятості; д) цей процес повинен впливати на розподіл доходів у напрямку забезпечення більшої справедливості; е) при визначенні податкової платоспроможності приватних осіб слід вимагати надання лише мінімуму даних, які торкаються особистого життя громадян.

Наведений перелік переконує, що ці загальні вимоги значною мірою повторюють фундаментальні принципи, які мають бути основою для побудови податкової системи будь-якої цивілізованої держави. Тому основним напрямом підвищення ефективності податкових систем як основи для їх вдосконалення може бути активніше втілення фундаментальних принципів оподаткування, що є надбанням багатьох поколінь вчених і практиків. І хоча ці заходи специфічні щодо окремих країн, які вирізняються прихильністю до тієї чи іншої економічної теорії та власною інтерпретацією положень, у цілому вони спрямовані на досягнення справедливості й ефективності оподаткування. На сьогодні в країнах із розвинутою ринковою економікою податкова система дійсно повинна впливати на стабілізацію економічного циклу, стимулювання економічного зростання, обмеження інфляції та безробіття.

Для країни з перехідною економікою реалізація фундаментальних принципів при побудові податкової системи – надзвичайно складне завдання. Важко втілювати навіть ті завдання, що постали на початкових етапах переходу до ринкових умов господарювання, - усунення фіскального ухилу, надання цільової функції кожному з податків та пов’язаної з цим форми контролю платника за використанням сплаченого ним податку. І нині практичні заходи в сфері оподаткування – це, в основному, засоби оперативного ускладнення ситуації. За цих умов робота податкових органів на системній основі надто ускладнена. Теоретична концепція свідомого регулювання економічних процесів, важливим інструментом якого є податки, значною мірою робота майбутнього. Та все ж завдяки досягненню тимчасових компромісів перспективним напрямком розвитку оподаткування в країнах із перехідною економікою слід вважати спрямованість у побудові національної податкової системи з дотриманням основних принципів. Вони повинні використовуватися і як основні критерії для оцінки ефективності податкової системи.

Основне протиріччя при формуванні податкових систем полягає в неузгодженості потреб у податкових надходженнях із можливостями їхнього отримання.

Податкова система України на сучасному етапі розвитку

Нині можна стверджувати, що в Україні створено податкову систему, яка дає змогу мобілізувати кошти в розпорядження держави, здійснювати їхній розподіл і перерозподіл на цілі економічного й соціального розвитку. Так, у 1995 р. надходження усіх видів податків і відрахувань забезпечили 63,3% доходів бюджету, а в 1999 р. – 61,4%.

На сьогодні в Україні порядок обчислення та сплати різних видів податків і відрахувань регулюється 28 законами. Усього за чинним законодавством передбачено 20 загальнодержавних податків, зборів і відрахувань та 14 місцевих податків і зборів.

Конституцією України закріплено положення про те, що система оподаткування встановлюється лише законами України. Це потребує приведення усього податкового законодавства у відповідність із Конституцією України і водночас створює підгрунтя для удосконалення системи оподаткування.

Чинна податкова система зазнає нищівної критики як з боку наукових кіл, так і з боку підприємців, політичних діячів, депутатів. Однак дедалі очевиднішим стає, що ця критика грунтується на емоційних і поверхових оцінках економічної дійсності, вона позбавлена глибокого аналізу фінансових зв’язків в економіці, усвідомлення дійсних потреб держави у фінансових ресурсах для виконання покладених на неї функцій щодо регулювання темпів і пропорцій розвитку економіки, підтримання на належному рівні суспільного добробуту, обороноздатності, систем державного управління.

На сьогодні є підстави стверджувати, що податкова система виявилася неадекватною щодо умов перехідної економіки, створила значні податкові навантаження на суб’єктів господарювання, призвела до невиправданого вилучення обігових коштів підприємств, виникнення додаткової потреби у кредитних ресурсах. Дуже негативно вплинули на результати господарської діяльності суб’єктів нарахування на фонд оплати праці. Надмірна кількість податкових пільг зумовила необгрунтований перерозподіл валового внутрішнього продукту, створила неоднакові економічні умови для господарювання. Усе це призвело до виникнення значного неофіційного сектора економіки, ухилень від оподаткування, затримки податкових надходжень.

Аналіз економічної ситуації в державі та підсумки виконання зведеного й державного бюджетів України за 1999 рік підтверджують, що без внесення змін до системи оподаткування, без вжиття радикальних заходів щодо відродження вітчизняного виробництва й упорядкування державних видатків змінити ситуацію на краще не можна.

Розглянемо основні риси податкової системи України.

І. Хоч податки відіграють значну роль в економіці всіх зарубіжних країн, в Україні ми маємо один із найвищих (навіть порівняно з постсоціалістичними країнами) рівнів оподаткування. До об’єктивних причин, що зумовлюють його, можна віднести:

1. Неможливість одночасного реформування відносин власності. Існування ж державної власності й державних підприємств викликає необхідність їхньої певної державної підтримки, а в умовах існування платежів із прибутку цих підприємств – зміни їх відповідною системою податків, які б давали змогу акумулювати достатні для такої підтримки кошти.

2. Неможливість повної і швидкої комерціалізації охорони здоров’я, освіти, науки, культури, які потребують значних державних коштів.

3. Необхідність зростання державних витрат на соціальний захист населення внаслідок падіння рівня життя під впливом економічної кризи та інфляцій.

Перші дві причини могли пояснити високий рівень оподаткування на початку 90-х років. У подальшому вони мали зумовити його зменшення внаслідок як падіння частки державної власності, так і постійного скорочення витрат на розвиток соціально-культурної сфери.

Отже, основні причини, що зумовлюють високий рівень оподаткування в Україні, лежать у площині суб’єктивного фактору. Основні серед них такі:

1. Зволікання з ринковими перетвореннями в Україні, яке стало на заваді скороченню витрат державного бюджету, а отже, і зменшенню рівня оподаткування.

2. Помилки у проведенні податкової політики, які породили значні масштаби ухилення від оподаткування. Неможливість акумулювати за цих умов достатні доходи в державний бюджет призводила до найпростішого виходу з важкої ситуації – підсилення податкового пресу на тих, хто ще сплачував податки.

3. Зростання дефіциту державного бюджету, що сталося через помилки у політиці державних витрат, яке також супроводжувалося пошуком шляхів збільшення державних доходів, а єдиним засобом такого збільшення вважалося підвищення загального рівня оподаткування.

Таким чином, рівень податкового тягаря в Україні можна оцінити як надмірний у тому смислі, що він вищий, ніж зумовлений об’єктивними причинами і обставинами.

ІІ. Співвідношення прямих і непрямих податків в Україні протягом років. Структура податкової системи України підтверджує ту закономірність, згідно з якою в умовах низького рівня доходів юридичних і фізичних осіб, низького рівня податкової культури, недосконалості фіскального законодавства і роботи податкових служб неможливо забезпечити переважання в структурі податкової системи прямих податків. В Україні чинником, що підсилює цю закономірність, є падіння реальних доходів підприємств, зростання числа збиткових підприємств в умовах однієї з найглибших економічних криз. За цих обставин збереження порівняно значної ролі прямих податків може бути забезпечене лише шляхом надмірного оподаткування як юридичних, так і фізичних осіб, що руйнує стимули до економічної діяльності, а саме: оподаткування таких особистих доходів, які в усьому світі або взагалі не оподатковуються, або оподатковуються за більш низькими ставками, а також штучне завищення оподатковуваного прибутку шляхом зниження таких складових собівартості, як зарплата й амортизація.

Закономірне, а не штучне підвищення ролі прямих податків може бути забезпечене тільки внаслідок загальної зміни економічної ситуації в країні: економічного піднесення, зростання особистих доходів і доходів підприємств.

Тому з панівною думкою про те, що основу податкової системи повинні становити прямі податки, можна погодитися в тому разі, якщо мовиться про стратегічний напрям реформування податкової системи України, а не про напрям її зміни найближчим часом.

ІІІ. Пряме оподаткування в Україні базується на двох основних видах податків: податку на прибуток підприємств і прибутковому податку з громадян.

Глибинною причиною відмінностей у структурах прямого оподаткування є відмінності у структурі ВВП. Так, якщо в розвинутих країнах частка оплати праці у 1996 р. становила 60,6% у США, 56,4% в Японії, 54,5% у Німеччині, частка прибутку відповідно: 30,8%, 37%, 34,2%, то в Україні у 1998 р. при частці прибутку 30,8% частка зарплати становила лише 33,8%.

Важливою причиною високої частки податку на прибуток підприємств (зокрема причиною багаторазового перевищення часткою цього податку частки особистого прибуткового податку) є особливість податкової політики в Україні, що проявляється у встановленні надмірного податкового тягаря на підприємства. Цей тягар надмірний внаслідок особливостей обліку фінансових результатів в Україні (за підрахунками спеціалістів, 30-процентне оподаткування прибутку, розраховане у відповідності з чинною в Україні методикою, дорівнювало 48-54-процентному оподаткуванню у відповідності з моделлю, запропонованою основами Світового податкового кодексу).

IV. Структура непрямих податків в Україні характеризується переважанням ПДВ і відрахувань у фонди: Пенсійний, зайнятості та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи і соціального захисту населення.

Щодо зростання ролі ПДВ, то воно хоч і відбиває загальну тенденцію, властиву більшості розвинутих країн, усе ж є надмірним: частка ПДВ в доходах бюджету України вища, ніж у розвинутих країнах, а частка акцизного збору занадто низька. У багатьох країнах структура непрямих податків урівноваженіша або характеризується переважанням частки універсальних акцизів над часткою специфічних акцизів у 1,5-2 рази.

Особливість структури непрямих податків в Україні має як об’єктивні, так і суб’єктивні причини. До об’єктивних причин можна віднести те, що по-перше, в розвинутих країнах унаслідок високого рівня доходів більшості населення (60% - середній клас) коло покупців підакцизних товарів ширше, ніж в Україні, де чималий контингент населення купує лише два види підакцизних товарів – горілчані й тютюнові вироби; по-друге, в умовах економічної кризи, інфляції, падіння рівня доходів, зростання масштабів тіньової економіки ПДВ є одним із найефективніших у фіскальному плані податків.

До суб’єктивних причин, що зумовлюють структуру непрямого оподаткування в Україні, можна віднести причини, породжені особливостями податкової політики з її фіскальною спрямованістю, недосконалістю, яка є наслідком як незначного досвіду проведення самостійної податкової політики, так і відсутністю достатньої кількості кваліфікованих спеціалістів:

1) довільний характер визначення кола підакцизних товарів, унаслідок чого ряд товарів та послуг, які в західних країнах є об’єктом оподаткування акцизним збором, в Україні не включені до підакцизних товарів;

2) надання численних пільг як українським товаровиробникам, так і окремим категоріям громадян, особливо щодо акцизного збору, оскільки пільги певною мірою суперечать суті та призначенню цього податку, яким оподатковуються товари не першої необхідності.

Внески у фонди: Пенсійний, зайнятості, ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи і соціального захисту населення в Україні – мають найбільшу питому вагу в доходах бюджету. Але їхнє зіставлення із внесками у фонди соціального страхування розвинутих країн свідчить про відставання України від більшості країн – менше, ніж у нас частка цих внесків у Англії і Канаді. З одного боку, це свідчить про недостатню соціальну спрямованість податкової політики в Україні, про невідповідність структури податкової системи обраній моделі соціально орієнтованої ринкової економіки.

Таким чином, у цілому структура податкової системи України відповідає загальним закономірностям, властивим розвитку податкових систем. Ці закономірності становлять об’єктивну межу податкової системи України на сучасному етапі. Зміна основних характеристик цієї системи можлива лише за умови усунення причин, що їх зумовлюють, тобто зміни певних параметрів соціально-економічної системи України.

Податкова система України пройшла певний період свого становлення й нині перебуває на етапі удосконалення. З огляду на це актуальним є наукове обгрунтування основ податкової системи.

У вітчизняній фінансовій науці найчастіше використовуються такі терміни: “податкова система” і “система оподаткування”. Необхідно зазначити, що останній термін використовується частіше, оскільки він продекларований Законом України “Про систему оподаткування”.

На основі цього визначення можна виділити два елементи системи оподаткування: сукупність податків і зборів та встановлений законами порядок їх стягнення. Названі елементи податкової системи, як правило, деталізуються, і в її структурі виділяють об’єкти оподаткування, суб’єкти оподаткування, податкової ставки, пільги, квоти і т. ін.

Повніше визначення терміну “податкова система – це сукупність податків, встановлених законодавчою владою, що стягуються виконавчими органами, а також методи і принципи побудови податків”. Але обидва визначення можуть застосовуватися для характеристики податкової системи тільки у вузькому значенні, - як “системи податків”.

Розширене трактування системи оподаткування. “Система оподаткування – це сукупність взаємопов’язаних і взаємообумовлених податків, зборів, внесків і платежів до бюджету та державних фондів, механізм їх нарахування й вилучення, права та обов’язки податкових служб і платників податків, яка дає змогу досягти поставленої мети стосовно конкретного відрізку часу”.

Досконале податкове законодавство – ще недостатня умова для того, щоб система оподаткування була ефективною. Самі собою законодавчо встановлені податки і збори ще не є ефективно діючою податковою системою.

Уся система оподаткування діє у соціально-економічному середовищі й має зв’язок із ним через законодавчі акти (вхід у систему). Метою системи (вихід із системи) є створення фінансових умов для виконання державою економічних і соціальних функцій. Цілі соціально-економічні системи завжди множині. Система оподаткування не буде ефективною, якщо вона виконуватиме тільки основну функцію – фіскальну. Фінансова практика виробила, а наука сформулювала ряд критеріїв, яким відповідає ефективна система оподаткування.

Податкова система може вважатися ефективною за двох умов: коли фінансово забезпечується виконання функцій держави і коли достатньо виконуються основні принципи оподаткування.

Якщо зробити аналіз того, як досягаються цілі нинішньою податковою системою, можна дійти висновку про її недостатню ефективність.

Характеристика податкової системи буде неповною, якщо не встановити її місця у фінансовій системі взагалі. У структурі фінансової системи чотири сфери: фінанси суб’єктів господарювання, державні фінанси, міжнародні фінанси, фінансовий ринок. У структурі державних фінансів чотири ланки: державний бюджет, фонди цільового призначення, державний кредит, фінанси державного сектора.

Як бачимо, податки не виділяються в окрему складову фінансової системи, мабуть, тут мається на увазі, що вони перебувають у складі державного бюджету як його доходна частина. Податки мають розглядатись як підсистема фінансової системи, оскільки з організаційної точки зору вони специфічні у порівнянні з державним бюджетом і державними фінансами. Специфіка податків чітко відображена у розділі 1 проекту Податкового кодексу України.

Вплив на податкову систему ззовні відбувається через податкове законодавство, яке розробляється виконавчою владою і приймається Верховною Радою України. Комплекс податкового законодавства має відбивати державну податкову політику. Причому податкову політику слід розуміти як діяльність держави у сфері встановлення правового регламентування й організації справляння податків і податкових платежів у централізовані фонди грошових ресурсів держави. Податкова політика ведеться виходячи з певних принципів, що відображають її завдання. Виконання вимог принципів побудови податкової системи свідчить про ефективність податкової політики, за ступенем її відповідності продекларованим принципам можна робити висновки про напрямок розвитку податкової системи, а відповідно й про його коригування.

Про основні принципи податкової системи уже говорилося, та необхідно додати, що Законом України “Про систему оподаткування” від 18 лютого 1997 року у статті 3 встановлено одинадцять принципів побудови системи оподаткування в Україні. Особливу зацікавленість серед них викликають три принципи:

- стабільність – забезпечення незмінності податків і зборів (обов’язкових платежів) і їх ставок, а також податкових пільг протягом бюджетного року;

- економічна обгрунтованість – встановлення податків і зборів на підставі показників розвитку національної економіки та фінансових можливостей з урахуванням необхідності досягнення збалансованості витрат бюджету з його доходами;

- доступність – забезпечення дохідливості норм податкового законодавства для платників податків і зборів.

У ході реалізації податкової політики в Україні перший із названих принципів порушується найчастіше. Прикладом цього може бути і введення в дію нових законів “Про оподаткування прибутку підприємств” та “Про податок на додану вартість” у середині 1997 року, до закінчення бюджетного року, і часті зміни порядку визначення дати виникнення податкових зобов’язань при нарахуванні податку на додану вартість. Від дати прийняття нового закону “Про податок на додану вартість” 3 квітня 1997 року порядок змінювався чотири рази.

Значні масштаби ухилення від оподаткування порушують перший і основний принцип оподаткування, який уже наводився вище, а саме “рівний розподіл податків”, за яким платежі кожного до бюджету мають бути пропорційні з його доходами і винятки для окремих осіб неприпустимі. Порушення цього принципу веде до того, що додаткове податкове навантаження лягає на законослухняних платників податків або на тих, хто не має можливості ухилятися від оподаткування. Таке становище знову провокує ухилення від сплати податків.

Недосконалість системи оподаткування в Україні відзначається багатьма вченими-фінансистами. Так, професор О.Д.Василик зауважує: “Нинішня податкова система виявилася неадекватною до умов перехідної економіки, створила значні податкові навантаження на суб’єкти господарювання, призвела до невиправданого вилучення обігових коштів підприємств, виникнення додаткової потреби в кредитних ресурсах. Все це призвело до утворення значного неофіційного сектора економіки, ухилень від оподаткування, затримки податкових надходжень”.

Таким чином, можна констатувати, що в Україні розроблено законодавчу базу, яка регламентує справляння податків, і створено адміністративні органи, які контролюють виконання законодавства суб’єктами господарювання. Однак не можна сказати, що податкова система ефективна і досягає мети свого функціонування.

Які ж причини такого становища? Перша й основна та, що становлення податкової системи України відбувається у важких економічних, соціальних і політичних умовах. Складність економічних умов полягає в тому, що в Україні відбувається економічний спад, економіка перебуває на перехідному етапі від централізовано-планової до ринкової. Складність соціальних умов – в успадкованій від минулого системі соціального захисту, яка більшою мірою зорієнтована на державний бюджет і меншою – на заощадження громадян. Складність політичних умов полягає у відсутності в політичної еліти єдності щодо напрямків економічних реформ, а як наслідок, і єдності щодо податкової системи.

Друга причина – це причина інституціонального характеру. Річ у тім, що податкова система виявилася особливо чутливою до наявності суспільних інститутів.

Погляньмо на податкову систему як на сукупність суспільних інститутів і зробимо аналіз становлення такого з них, як “платник податків”. Відомо, що бажання ухилитися від податків існує відтоді, як існують податки, але в економічно розвинутих країнах масштаби ухилення менші, ніж у країнах, що розвиваються. Гадаємо, що причин тут кілька: відпрацьовані протягом багатьох років і технічно добре забезпечені механізми справлення податків, більш-менш усталене й досконале податкове законодавство. Але не менш важливим є формування у платників податків почуття відповідальності перед суспільством і неминучості покарання за несплату податків. Саме відсутність “звичок” і “стереотипів” платників податків – одна із причин неефективності податкової системи України. У даному разі під “стереотипами” слід розуміти готовність платників податків до вчасної і повної їх сплати.

Отже, неможливо побудувати ефективну податкову систему, не сформувавши платника податку як елемент податкової системи, як суспільний інститут. Крім того, треба вести постійну просвітницько-пропагандистську роботу з платниками податків як щодо роз’яснення їм податкового законодавства, так і щодо “втілення” у їхню свідомість ідеї про необхідність і неминучість сплати податків.

Слід зауважити, що з боку ДПА України у цьому плані вже дещо робиться. Свідченням цього є створення при ДПА відділів для роботи з платниками податків, ухвала проекту довгострокової програми з формування високої податкової культури населення та ідея створення асоціації платників податків як громадської організації, що стоятиме на сторожі інтересів платників і матиме своїх представників у Державній податковій адміністрації. Але відсутність традицій сплати податків в Україні ще довго даватиметься взнаки, і це одна із причин того, що прогресивне податкове законодавство в Україні дає менший ефект, ніж у тих же розвинутих європейських країнах.

Відсутність усталених інститутів податкової системи призводить до нестабільності податкового законодавства. Уряд і законодавці змушені весь час шукати такий варіант податкового законодавства, який, з одного боку, врахував би досвід економічно розвинутих країн, а з другого, відповідав би “традиціям” і “звичкам” платників податків. Закони можна змінити швидко, а звички змінюються тільки поступово. Інституційні зміни – найважчі й найтриваліші, і якщо не врахувати цього фактору, то законодавство можна змінювати щороку, а ефект буде той самий. Тому, на мій погляд, у процесі вдосконалення податкового законодавства необхідно врахувати специфічні, економічні, соціальні й політичні умови України.

За розпорядженням Кабінету Міністрів України було створено робочу групу, яка до кінця 1998 року мала підготувати проекти Податкового кодексу України і його концепції. Проект концепції Податкового кодексу України в основному схвалений урядом. У першому півріччі 1999 року його передбачено затвердити і на основі нового Податкового кодексу сформувати Державний бюджет України на 2000 рік.

Пропонується зберегти чинний порядок обкладання податками, які становлять основу податкової системи України, - ПДВ та податком на прибуток підприємств. Протягом найближчих років має залишитися незмінною й орієнтація на формування доходної частини бюджетів усіх рівнів переважно на основі непрямих податків.

Підгрунтям удосконалення оподаткування доходів фізичних осіб має стати запровадження неоподатковуваного мінімуму доходів громадян у розмірі доходу, що відповідає вартісній межі малозабезпеченості, та трьох ставок оподаткування (10, 20 і 30%) замість діючих п’яти (10, 15, 20, 30 і 40%). Це сприятиме “зниженню рівня оподаткування громадян з відносно низькими доходами” та “розширенню бази оподаткування за рахунок включення доходів, які раніше не оподатковувалися”.

Вилучення із сукупних (валових) доходів платників податку розміру доходу, що відповідає вартісній межі малозабезпеченості, не викликає заперечень. А от зміна ставок податку, на мій погляд, є недоцільною. По-перше, ці ставки існують уже тривалий час, і платники до них адаптувалися. По-друге, в Україні, як і в більшості інших країн СНД, - високий рівень соціальної нерівності, значний розрив у доходах високо- і малозабезпечених. Тому в принципі доцільніше не знижувати, а підвищити максимальну податкову ставку. Цей захід також не принесе бажаних результатів. Тому найбільш прийнятний вихід, на мій погляд, полягає у тому, щоб залишити незмінними ставки податку на доходи фізичних осіб.

· Реальному зниженню рівня оподаткування громадян із відносно низькими та середніми доходами сприяло б не скасування проміжної (15%) та максимальної (40%) податкових ставок, а реалізація у процесі вдосконалення податку на доходи фізичних осіб таких основних принципів оподаткування: забезпечення помірно-прогресивного оподаткування доходів фізичних осіб на основі забезпечення чинної шкали і ставок оподаткування;

· запровадження неоподатковуваного мінімуму доходів громадян на рівні, що відповідає вартісній межі малозабезпеченості;

· збереження існуючого порядку оподаткування доходів, отриманих не за основним місцем роботи;

· реалізація соціально орієнтованої податкової політики шляхом поетапного запровадження соціальних податкових пільг, спрямованих на регулювання таких процесів:

а) сім’ї і народжуваності : запровадження неоподатковуваного мінімуму на кожну дитину незалежно від розміру сукупного оподатковуваного доходу батька чи матері; запровадження вирахувань із оподатковуваного доходу певної суми на дружину, яка знаходиться на утриманні;

б) дбайливого ставлення до здоров’я : вирахування з оподатковуваного доходу витрат на лікування;

в) отримання освіти : вирахування з річного оподатковуваного доходу витрат на освіту в межах середньої плати за навчання в середніх і вищих навчальних закладах України;

· скасування податкових пільг, які надаються фізичним особам за професійною чи галузевою приналежністю;

· вдосконалення механізму оподаткування доходів, одержаних платниками податку у вигляді успадкованого майна та подарунків;

· вдосконалення механізму оподаткування шляхом запровадження Державного реєстру фізичних осіб-платників.

Отже, незважаючи на певні недоліки, найприйнятнішою, на мій погляд, є концепція Податкового кодексу України, розроблена робочою групою, створеною за розпорядженням Кабінету Міністрів. На відміну від інших концепцій, вона характеризується виваженістю, комплексним підходом до різноманітних аспектів оподаткування, позбавлена революційного запалу, духу руйнації. Водночас ця концепція грунтується на уявленні, ніби ухвалення Податкового кодексу в Україні автоматично приведе до стабілізації податкового права. Це ілюзія. На відміну від економічно розвинутих країн, у яких кодифікація спрямовувалася передусім на зменшення дестабілізуючого впливу на податкове законодавство суб’єктивних чинників, пов’язаних із боротьбою інтересів різних політичних груп і партій, в Україні нестабільність податкового законодавства обумовлена насамперед впливом об’єктивних чинників: початковим етапом становлення податкового законодавства. Воно відбувається переважно методом спроб і помилок, виявлення яких супроводжується постійними корективами, а також хисткою ситуацією в соціально-економічній сфері, що спонукає до термінових заходів для збільшення надходжень до бюджету. Усунути негативний вплив цих чинників, а отже, виконати функцію стабілізації податкового права, кодифікація як така не в змозі.

Необхідний особливий підхід до кодифікації податкової системи України. Слід відмовитися від розробки Податкового кодексу в його загальноприйнятому вигляді – як зведенням всіх податкових законів із детально описаними елементами оподаткування. Податкове законодавство України спочатку має подолати довгий шлях вдосконалення, протягом якого до цього законодавства вноситимуться численні зміни, необхідні для підвищення його ефективності. Традиційна кодифікація податкової системи створила б перешкоди для внесення таких змін. Тому можна запропонувати два варіанти порядку створення та прийняття Податкового кодексу України.

Спочатку розробляється перша частина кодексу – “Основи процесу оподаткування”, а потім, після створення відповідних умов, друга – “Спеціальні закони щодо оподаткування”.

Альтернативним варіантом передбачається розробка проекту Податкового кодексу в цілому, але у другій його частині варто додати не детально описані податкові закони, а загальні принципи оподаткування щодо кожного податку – на рівні концептуальних підходів до визначення об’єкта, суб’єктів, податкової бази тощо. Доцільність нетрадиційного підходу до розробки Податкового кодексу, крім особливостей сучасного податкового законодавства, пов’язаних із його нестабільністю, обумовлена також причинами фундаментального характеру.

Вирішуючи такі завдання, Україна ще не визначилася із стратегією свого розвитку, передусім із тим, яку модель економіки вона будує і якою має бути властива їй модель державного регулювання. Також було б стратегічною помилкою розробити Податковий кодекс на основі певної моделі податкової системи, не визначивши модель державного регулювання економіки. Адже одним із основних принципів оподаткування має бути принцип достатності податків для виконання конституційно закріплених функцій держави, які визначаються концепцією державного регулювання економіки.

Податкова система країни є продуктом не лише економічного, а й політичного розвитку суспільства. Вона віддзеркалює інтереси різних суспільних груп та політичних партій і становить результат консенсусу, до якого прийшли ці сили в процесі ухвалення податкових законопроектів. На мій погляд, процес структуризації суспільства і парламенту в Україні ще не завершився, і досягнення консенсусу є проблематичним.

Усе це й вимагає нетрадиційного підходу до кодифікації податкової системи України. Результатом такого підходу можуть бути, з одного боку, стабілізація основ оподаткування, закладення підвалин цілісної податкової бази, з другого – створення сприятливих умов для вдосконалення механізму нарахування і стягнення податків.