Реферат: Загальная характеристика специализированных установок ООН

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕР ИСТИКА СПЕЦІАЛІЗОВАНИХ УСТАНОВ ООН

Історія формування системи спеціалізованих установ ООН

Поява міжнародних організацій була зумо влена зростанням взаємозв'язків і взаємозалеж ності країн і народів, що особливо відчутно почало проявлятися вже у роки бурхливого розвитку капіталізму в другій полови ні XIX ст. Формування світових економічних відносин, технічний прогрес, розвиток залізничного і морського транспорту та міжнародних контактів породили проблему регулювання і стандартизації міжнародних зв'язків. На цьому грунті виникли перші міжна­родні організації: Міжнародний телеграфний союз (1865 р.), Всесвітній поштовий союз (1874 р.) та ін.

Цим та аналогічним іншим організаціям були притаманні дві визначальні функції: вони відігравали роль банків ін фор­мації і сприяли впровадженню міжнародних стандартів у своїй галузі.

Після першої світової війни, в 1919 р., виникла Міжнародна організація праці, яка за своїми змістом і цілями істотно ві­дрізнялася від попередників. Якщо створення перших міжна­родних організацій диктувалося насамперед технічною необ­хідніст ю, то МОП була покликана, за задумом ї ї творців, сприяти врегулюванню суперечностей між працею і капіталом, забезпеченню гуманних умов праці, оскільки несправедливі, тяжкі умови праці призводили до соціальни х потрясінь, що загрожувало миру і гармонії в усьому світі. Отже, завдання МОП пов'язані зі сферами соціальною, економічною й полі­тичною .

В період діяльності Ліги наці й інших, крім МОГІ, спеціалі­зовани х організацій не виникло, що значною міро ю поясню­валося ти м, що Ліга та ї ї головні органи зосередили основну увагу на політичних проблемах.

Крах Ліги націй, її неспроможність відвернути другу світову війну виявили необхідність нових підходів до розв 'язання міжнародних проблем. Стало оче видним, що для з апобігання небезпечн им конфліктам більше уваги тре ба приділяти практичному врегулюванню проблем ек ономічного й технічного характеру, загострення яких загрожувало новими вибухами і потрясіннями. До того ж зруйноване другою світовою війною росподарство країн вима гало істотного розширення міжнародного економічного співробітництва.

Питання про необхідність утворення спеціалізованих установ (далі — СУ) вперше обговорювалося на конфе ренції в Думбартон-Оксі (1944 р.). Тут було вирішено, що ООН сприятиме розв'язанню міжнародних економічних, соціальних та інших гуманітарних проблем через певні міжурядові організа­ці ї.

На цьому грунті між 1944 і 1948 рр. виникли міжнародні фінансові організації, які почали відігравати важливу роль у міжнародних економічних відносинах : Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції й розви тку (МБРР), який очолив фінансову групу, куди увійшли Міжна­родна асоціація розвитку (МАР), Міжнародна фінансова кор­порація (МФК). Важливе місце у світовій торгівлі посіла також Генеральна угода про тарифи й торгівлю (ГАТТ). Ця міжна­родна організація, утворена 1948 р., не вважається формально С пеціалізованою установою, хоча за своїми рисами і цілями дуже схожа зі спеціалізованими установами ООН.

Під впливом зміцнення багатопланового міжнародного співробітництва у післявоєнні роки виникли нові СУ. З метою подолання нестачі продуктів харчування у 1945 р. була засно­вана Продовольча і сільськогосподарська організація Об'єдна­н их Націй (ФАО).

У 1946 р. була створена ЮНЕСКО — Організація Об'єд­наних Націй з питань освіти, науки й культури. Головна мета цієї організації — сприяти миру й безпеці шляхом співробіт­н ицтва між країнами в галузі освіти, науки й культури.

У 1948 р. почала функціонувати Всесвітня організація охо­рони здоров'я (ВООЗ).

У післявоєнні роки виникли також ряд СУ технічного ха­рактеру з метою обміну інформацією, міжнародної стандарти зації, а також надання технічної допомоги: Міжнародна орга­нізація цивільної авіації ( ІКАО, 1947 р.). Міжнародна морська організація (ІМО, 1959 р.). Всесвітня організація інтелекту­альної власності (Б ОЇ В, 1970 р.).

У 1 977 р. почала діяти ще одна спеціалізована установа ООН — Міжнародни й фонд сільськогосподарського розви тку (МФСР). Її мета — надання допомоги країнам, що розвиваються, у збільшенні виробництва продовольства, ліквіда ції хронічного голоду.

У 1985 р. сім'я спецустанов ООН поповнилася т е одніє ю Організацією — Організацією Об'є днаних Нація з промислов ого розвитку (ЮНЇДО), яка з 1966 р. діяла як орган Генеральної Асамблеї. Головна увага цієї організації зосередилася на спри­янні промисловому розвитку країн, що розвиваються.

У 1988 р. утворена СУ Багатостороннє агентство з питань гарантій інвестицій (БАГІ).

Деякі спеціалізовані установи ООН виникли на базі перших міжнародних організацій. Так, Міжнародна метеорологічна ор­ганізація, створена ще 1873 р., перетворилася у 1950 р. в СУ "Всесвітня метеорологічна організація" (ВМО). Всесвітній по­штовий союз, утворений 1874 р., у 1948 р. одержав статус СУ під назвою "Всесвітній поштовий союз" (ВПС). А заснований 1865 р. Міжнародний телеграфний союз, що у 1934 р. змінив свою назву на "Міжнародний союз електрозв'язку", одержав статус спеціалізованої установи ООН у 1977 р.

У післявоєнний період виникли й інші міжурядові органі­зації, які увійшли в систему ООН, але юридичне не вважаються спеціалізованими установами. Крім ГАТТ, слід згадати в цьому плані Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ). Ця автономна міжурядова організація була створена 1957 р. під егідою ООН. Вона має спеціальну угоду з ООН, щорічно подає доповіді про свою діяльність Генеральній Асамблеї і в разі необхідності — Раді Безпеки. З ряду питань МАГАТЕ подає доповіді також Економічній та Соціальній Раді (ЕКОСОР). І за своїм характером, і за правами ГАТТ і МАГАТЕ мають багато схожого зі спецустановами ООН. Деякі дослідники від­носять їх до СУ, але офіційно статус спеціалізованої установи наданий тільки вказаним вище 17 міжурядовим організаціям.

Класифікація СУ

Хоча всі СУ функціонують у певних сферах, діапазон деяких із них достатньо широкий і багатоплановий, що ускладнює завдання їх чіткої класифікації. І все ж щодо сфер діяльності можна виділити такі основні групи:

1. Фінансові: МВФ, МБРР, МФК, МАР, БАГІ, МФСР.

2. Економічні: ФАО, ЮНІДО.

3. Технічні: ІКАО, МСЕ, ІМО, ВПС, ВМО.

4. Соціальні: МОП, ВООЗ.

5. Гуманітарні: ЮНЕСКО, ВОІВ. МОП, ФАО, ВООЗ та ЮНЕСКО умовно називали "Великою четвіркою". Після надання статусу спеціалізованої установи ЮНЇДО її також включили в цю групу провідних міжнародних організацій, яка дістала назву "Великої п'ятірки".

Поняття спеціалізованої установи і її характерні риси

У світі діють сотні різноманітних міжнародних організацій, однак спеціалізованими установами визнані лише 17. Які ж неодмінні ознаки СУ?

Спеціалізована установа — це міжурядова, самостійна, автономна організація, пов'язана з ООН спеціальною угодою через ЕКОСОР. Спеціалізованою установою вважає ться ли ше та, що ві дповідає таким вимогам:

1) організація має бути утворена урядами (тобто виключаються всі неурядові організації);

2) вона повин на мати глобальний, універсальний характер (тобто виключаються навіть регіональні міжурядові організа­ ції) ;

3) організація має діяти в певній сфері міжнародного сп і­вробітництва: економічній, соціальній, культури, освіти, охо­рони здоров'я і подібних галузях;

4) вона повинна Підписати угоду з ООН про співробітництво, координацію і взаємодію з нею та іншими спеціалізовани ми установами, що координується Економічною і Соціальною Ра­дою. Головна мета СУ полягає у створенні умов стабільності і добробуту, необхідних для мирни х і дружніх відносин між націями, основаних на поважанні принципу рівноправності і са мовизначення народів.

Цілі СУ, сформульовані в ст .55 Статуту ООН , полягають у сприянні: а) підвищенню рівня життя, повній зайнятості населення і екон омічному й соціальн ому прогресу та розвитку; б) розв'язанню міжн ародних проблем у сферах економічній , соціальній, охорони здоров'я і т.д.; міжнародному співробіт­ництву в сфері культури і освіти; в) поважанню і дотриманим прав людини і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови й релігії.

Статус, правові основи й структура СУ

Характеризуючи статус спеціалізованих установ системи ООН, необхідно насамперед звернути увагу на докорінну відміну курсів ООН і Ліги націй в цьому питанні. Ліга н ацій в останні роки своєї діяльності тримала лінію на централізацію керівництва установами, що діяли в її системі.

ООН взяла курс на децентралізацію системи СУ, вбачаючи в них цілком автономні організації. Ця концепція чітко про­глядається в ст. 63 Статуту ООН, де говориться, що ООН через Економічну і Соціальн у Раду укладає із спеціалізованими уста­новами угоди, які визначають умови їхнього зв'язку з ООН. Рада уповноважується погоджувати діяльність СУ шляхом консультацій з ними і рекомендацій. Відповідно до ст.64 Рада уповноважена також "вживати відповідні заходи для одержання від спеціалізованих установ регулярних звітів", у тому числі звітів про виконання її рекомендацій, а також відповідних рекомендацій Генеральної Асамблеї.

Отже, хоча СУ і надсилають звіти Раді, проте координуюча її роль виглядає дуже умовною, оскільки проблеми вирішуються лише шляхом консультацій і рекомендацій, які не є обов'язковими.

Правові основи, компетенція СУ визначаються Статутом ООН, статутами спеціалізованих установ, їх угодами з ООН.

Взаємовідносини між ООН і спеціалізованими установами будуються на основі укладених угод, які підписує Економічна і Соціальна Рада. У кожної такої угоди є свої особливості залежно від специфіки СУ. Але всі угоди мають багато спіль­ного, оскільки існує перелік питань, які повинні бути в кожній подібній угоді. Угоди передбачають:

1) регулярні звіти Раді;

2) обмін інформацією, документами;

3) взаємне представництво між ООН і спеціалізованою установою, а також між спеціалізованими установами;

4) забезпечення однакових умов для персоналу в інтересах запобігання конкуренції;

5) взаємовідносини з бюджетних і фінансових питань; Генеральна Асамблея має право робити відповідні рекомендації.

Але поза цими домовленостями СУ ніякою мірою не є підконтрольними Економічній і Соціальній Раді. Це цілком незалежні й автономні організації, які мають свої статути, структури, бюджети.

Рекомендаційний характер резолюцій Генеральної Асамблеї і Ради віддзеркалюється у їхньому змісті і стилі. Резолюції "закликають", "настійно рекомендують", "настійно прохають" і т. ін. Але всі ці побажання не є обов'язковими для спеціа­лізованих установ, що зумовлює слабкість системи ООН, відсутність ефективної координації й централізованого керів­ництва.

Хоча кожна СУ має свій статут, що враховує специфіку її діяльності, структурам СУ властиві спільні риси. Вони мають керівні органи, в яких представлені всі держави — члени організації. Це — Асамблея або Конференція, що збирається раз на два й більше років. Вони мають виконавчий орган — Раду, відповідальну за керівництво діяльністю організації, а також постійний секретаріат на чолі з Генеральним Секретарем або Генеральним директором, що обираються на чотири (інколи на шість) років і, як правило, переобираються принаймні ще на один термін. Кожна СУ має свій бюджет, фінансові ресурси надходять головним чином з трьох джерел: внески членів; добровільні внески членів ООН на виконання певних програм, які вико­нуються спеціалізованими установами, особливо по лінії Про­грами розвитку ООН; добровільні обмежені внески деяких країн до окремих спеціалізованих установ.

Принципи голосування і прийняття рішень

Як свідчить історичний досвід, принципово важливим питанням, від якого залежить ефективність діяльності міжнародної організації, є процедура ухвалення рішень і їх втілення в життя. Аналіз підсумків голосування найбільш яскраво проливає світло на характер взаємовідносин між країнами-членами, від чого ви­рішальною мірою залежить дієздатність організації.

Процедуру прийняття рішень у міжнародних організаціях можна віднести до чотирьох основних типів:

1) процедура, коли рішення юридичне обов'язкове тільки для тих, хто про­голосував за нього;

2) процедура, коли рішення юридичне обов'язкове для всіх, але вимагає підтримки всіх (правило одноголосності);

3) процедура, коли рішення обов'язкове для всіх членів організації незалежно від їх згоди (такі рішення приймаються простою або кваліфікованою більшістю);

4) про­цедура, коли приймаються лише рекомендації, які не мають обов'язкової сили (приймаються, як правило, простою більші­стю).

Статут ООН проголошує суверенну рівнісгь усіх членів організації. Стаття 18.1 декларує, що кожний член ООН має один голос. Цей принцип покладений в основу голосування і в переважній більшості СУ.

Типовими щодо принципів голосування є положення Ста­туту ЮНЕСКО. Стаття IV 8 (2) передбачає, що "кожний член-держава матиме один голос в Генеральній конференції. Рішення приймаються простою більшістю за винятком випад­ків, коли відповідно до Статуту або правил Процедури Гене­ральної Конференції вимагається більшість у дві третини. Більшість означає більшість присутніх членів і голосуючих".

Кваліфікованої більшості вимагають головним чином такі питання: прийняття нових членів, прийняття міжнародних кон­венцій, ухвалення правил, якими керуються для прийняття додатків до Статуту.

Варто зазначити, що в СУ (всупереч практиці ООН) навіть бюджети, як правило, приймаються простою більшістю.

Стаття IV (4) Статуту ЮНЕСКО передбачає, що рекомен­дації приймаються простою більшістю, а міжнародні конвен­ції — кваліфікованою. На відміну від інших спеціалізованих установ у МВФ і МБРР діє "виважена" процедура голосування, яка враховує розміри фінансових внесків членів.

На особливу увагу заслуговує прийняття рішень консенсу­сом, тобто без проведення формального голосування. Використання цього засобу є особливо корисним, коли існують серйозні розбіжності в позиціях держав, а рішення треба приймати,

Прийняття рішень консенсусом має як позитивні, так і негативні риси.

Консенсус дає змогу приймати необхідні, назрілі рішення, які гальмуються позицією окремих держав. Він сприяє, таким чином, забезпеченню загальної згоди, хоч іноді й тимчасової. Цей метод часто врятовує переговори від загрози зриву.

Однак слід відрізняти справжній консенсус від псевдокон­сенсусу. Справжній консенсус означає загальну згоду учасників у досягненні спільної мети, псевдоконсенсус — метод тимча­сової згоди з питань, які не визріли для розв'язання. Він може ввести в оману світову громадськість, створюючи вигляд, що проблема розв'язана, і часто веде до підриву авторитету між­народних угод. Справжній консенсус, який базується на ре­альній згоді країн, є позитивним явищем, і його дедалі ширше застосування переконливо свідчить про оздоровлення політич­ної ситуації у світі і в міжнародних організаціях.

Проблеми функціонування системи СУ

Аналіз діяльності СУ приводить до висновків, що її недостатня ефективність зумовлювалась рядом факторів: згубним впливом "холод­ної війни", що породжувала ідеологізацію і безплідні словесні баталії, відсутністю координації між ними і взаємодії з ООН; проблемами в процедурі голосування, яка не відповідала ре­аліям життя і суперечила інтересам країн, що робили найбіль­ший фінансовий внесок у бюджети організацій; глибокими розходженнями серед членів організацій щодо цілей і методів економічної й соціальної політики; зниженням професійного рівня співробітників секретаріатів тощо.

З відступом "холодної війни" відійшли в минуле й ідеологічні баталії в системі ООН. Але інші проблеми функціонування СУ все ще стоять на порядку денному.

Причиною напруженості в системі ООН була і залишається конкуренція за одержання коштів з програм ООН.

Колізії виникають між СУ й іншими структурами ООН, між СУ й урядами, які забезпечують найбільші внески в бюджет. Справа в тому, що внески кожної країни-члена визначаються залежно від її можливостей платити. Більшість країн сплачують внески, що становлять 0,01% бюджету, а основну суму складають внески західних країн (від 5 до 25%). Водночас бюджетні витрати організації визначаються Гене­ральною конференцією на основі принципу "одна держава — один голос".

Це створює передумови, які дають змогу малим і середнім країнам, фінансовий внесок яких незначний, шляхом голосу­вання вирішувати проблеми і визначати програми у відповід­ності із своїми інтересами. При цьому не завжди враховуються інтереси держав, що забезпечують основні надходження до бюджету організації.

Розв'язання цієї проблеми пов'язане з серйозними трудно­щами, бо заклики до впровадження "виваженого голосування", яке б ураховувало внески' країн, стикаються із запереченнями переважної більшості членів організацій — в основному країн, що розвиваються, які звертають увагу на порушення у такому разі принципу суверенної рівності держав. . Однією з найскладніших проблем функціонування системи ООН є координація дій її установ. Бюджетна незалежність і конституційна автономія СУ перешкоджають проведенню уз­годженої політики, обумовлюють дублювання, розпорошення і без того обмежених фінансових ресурсів.

Немає підстав твердити, що міжнародне співтовариство не приділяло належної уваги проблемі координації. На різних етапах в ООН було створено ряд органів з метою забезпечити узгоджені дії в цій сфері. Фактично існує і функціонує досить розгалужений механізм координації.

Генеральна Асамблея утворила: Дорадчий Комітет з адмі­ністративних і бюджетних питань (АСАВО); Надзвичайний Комітет експертів з вивчення фінансів ООН та її спеціалізо­ваних установ; Об'єднаний інспекційний підрозділ.

Економічна і Соціальна Рада створила: Комітет з коорди­нації, Комітет планування розвитку. Керівну Раду Програми розвитку ООН (ПРООН), Дорадчий Комітет з питань засто­сування науки і технології.

Головну роль у механізмі координації відіграє Адміністра­тивний Комітет з питань координації (АСС), очолюваний Ге­неральним Секретарем ООН. До складу Комітету входять керівники СУ, Директор ГАТТ, Генеральний Секретар Кон­ференції ООН з торгівлі й розвитку (ЮНКТАД), Адміністратор Програми розвитку ООН, Директор Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) та інші керівні особи системи ООН.

Мета Комітету полягає в забезпеченні необхідних заходів під керівництвом Генерального Секретаря ООН для повнішого й ефективнішого втілення в життя угод, укладених між ООН і спеціалізованими установами.

Засідання комітету відбуваються строго конфіденційно, хоча Комітет і інформує Економічну і Соціальну Раду про свою діяльність.

Високий рівень членів Комітету надавав авторитету цьом органу, але водночас спричинював певні негативні наслідки. Через свою перевантаженість керівники СУ не могли збиратися частіше, ніж 2-3 рази на рік, що не дало змоги Комітету перетворитися в ефективний, оперативний інструмент координації. Як свідчить досвід, кожний керівник СУ прагне відстоювати лише свої відомчі інтереси, а Комітет у цілому більш віддзеркалює погляди спеціалізованих установ, ніж ООН.

Є органи координації і на рівні спеціалізованих установ. Кожна СУ має департамент по координації дій з іншими спеціалізованими установами, органами ООН та регіональним організаціями. Фактична їх роль полягає в тому, що вони лиш повідомляють інші організації про свою діяльність. Зрозумілі що обмін інформацією не забезпечує конче потрібний поділ праці з метою економії ресурсів у розв'язанні проблем. Обмін інформацією не перешкоджає конкуренції між СУ за лідерство в здійсненні нових програм, одержання коштів.

Поряд із створенням адміністративного механізму органі з координації діяльності СУ застосовуються й інші методи спрямовані на поділ праці і погодження діяльності всіх еле ментів системи ООН. Один з них — прийняття широких довгострокових планів економічного й соціального розвитку, виконанні яких повинні брати участь усі підрозділи систем ООН. Першорядну роль у цьому плані покликані були відігравати Декади розвитку Організації Об'єднаних Націй.

Перше десятиріччя охоплювало 1961-1970 рр., друге -1971-1980 рр., третє — 1981-1990 рр., а четверте почалося 1991 р. Ці десятирічні програми спрямовані на зосередженні міжнародних дій на конкретних програмах допомоги країнам що розвиваються. Генеральна Асамблея і Економічна і Соціальна Рада наголошували на необхідності єдиного підходу до економічного й соціального планування з метою сприяння зба­лансованому розвитку. Проте, незважаючи на певний прогрес у деяких напрямах, ключові завдання Декад не були виконані Не вдалося також подолати існуючі проблеми координації й кооперації діяльності СУ.

Іншим методом координування є доручення окремим орга­нам і організаціям контролювати і сприяти координації діяльності в певній галузі. Так, ЮНКТАД — одному з органів Генеральної Асамблеї — було доручено сприяти координації діяльності інших органів системи ООН у сфері міжнародної торгівлі.

ЮНІДО координує всю діяльність системи ООН у сфері індустріального розвитку. Проте вжиті різноманітні заходи не привели до встановлення ефективної системи координації ді­яльності СУ. Слабка координація зумовлюється рядом факторів.

Треба, насамперед, враховувати автономію і незалежність СУ. До того ж члени СУ — як розвинуті країни, так і країни, що розвиваються, — не спромоглися виробити спільну політику стосовно діяльності організацій. Розвинуті країни прагнуть скорочувати зростання бюджетів СУ, а країни, що розвиваються, навпаки, намагаються збільшити ці бюджети. Роль ООН як головного координатора виявилася недостатньо впливовою, а система спеціалізованих установ продемонструвала несприй­нятливість до будь-яких спроб реформи зверху з метою забез­печення централізованого керівництва й ефективної коорди­нації дій.

Забезпечення необхідної координації діяльності залишається невідкладним завданням СУ і всієї системи ООН у цілому. Це може бути досягнуто шляхом точнішого встановлення пріори­тетів кожної організації, чіткішого визначення цілей програм, запобігання дублюванню дій і запровадження кращого поділу праці між спеціалізованими установами. Дуже корисною може стати ґрунтовна оцінка програм на рівні ООН з метою з'ясу­вання їх позитивних рис і недоліків.

Ефективність функціонування кожної міжнародної органі­зації значною мірою залежить від компетентності і професі­оналізму співробітників апарату. Боротьба країн за просування своїх кандидатів до секретаріатів міжнародних організацій не завжди приводить до поновлення штату найкваліфікованішими кадрами. Дається взнаки довготривала суперечність між двома принципами комплектування штатів: принципу професіоналіз­му кандидатів і принципу справедливого представництва різних країні континентів. Є підстави вважати, що в міру поліпшення політичної ситуації в світі і в міжнародних організаціях, зміц­нення довір'я між державами дедалі вирішальнішого значення набиратиме саме рівень професіоналізму кандидатів, адже від цього значною мірою залежить ефективність функціонування секретаріатів і всіх спеціалізованих установ в цілому.

Однією з вирішальних умов зростання ефективності спеці­алізованих установ і всієї системи ООН є подолання конфронтації між державами, особливо між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються. Історичний досвід переконливо свідчить, що подібні конфронтації лише перешкоджають ви­робленню оптимально ефективних програм. Правильний шлях до плідної роботи міжнародної організації — в терпеливому пошуку рішень на основі конструктивних переговорів і компромісів, у врахуванні реалій сьогодення, взаємних інтереси усіх членів організації.

Роль спеціалізованих установ у сучасному світі

Оцінка ролі міжнародних організацій, в тому числі спеціалізованих установ залежить від бачення завдань, що стояли у післявоенній період перед ними.

Ті, що сподівалися, що завдяки діям СУ економічні та інші бар’єри між державами будуть зруйновани і відбудеться вирівнювання соціально-економічних показників у різних країнах світу, мають підстави для розчаруваннь. Цього не сталося.

Новий міжнародний економічний порядок не був втілений в життя, і країни, що розвиваються, як і раніше, висловлюють глибоке незадоволення політикою багатих, розвинутих країн, Суперечності Південь—Північ дедалі більше висуваються на передній край світового порядку денного.

Не відбулося й зміцнення загальної стабільності у світі. Кінець «холодної війни» не означав усунення загрози миру і безпе­ці. Хвиля регіональних конфліктів віддзеркалила існування гострих багатопланових суперечностей між народами і країнами,

В такому політичному кліматі СУ не змогли реалізувати ясі свої потенційні можливості, а згубний вплив «холодної війни» істотно підривав ефективність їх діяльності.

І все ж у соціально-економічній галузі були досягнуті значні позитивні результати, .незважаючи на скромні фінансові мож­ливості СУ. По лінії ООН та її спеціалізованих установ країнам, що розвиваються, надавалася технічна, фінансова допомога здійснювалося сприяння торгівлі, перебудові економіки країн «третього» світу, боротьбі з неписьменністю, розвитку наці­ональних культур.

СУ відігравали і відіграють багатопланову роль у міжна­родному житті як інструменти національної політики держав, як регулятори їх взаємовідносин і як автономні, незалежні суб’єкти, що справляють важливий вплив на розв’язання жит­тєвих проблем сучасності.

З усіма своїми недоліками і слабкими ланками, обумовле­ними суперечностями міжнародного розвитку і протистоянням країн, великих і малих, багатих і бідних, обмеженими фінан­совими ресурсами і недостатнім координуванням, СУ є не­від’ємним елементом співробітництва держав і народів, засобом розв’язання глобальних, регіональних і національних проблем, зміцнення взаєморозуміння і довір’я між народами.

Об’єктивна необхідність у широких різноманітних зв’язках і співробітництві країн і народів, що є закономірною рисою розвитку людського суспільства, найбільш виразно виявилася ^другій половиш XX ст. Ця закономірність — один з найваж­ливіших факторів, що спричинюють зростання ролі СУ в між­народному житті.

Загострення глобальних проблем, розв’язання яких не під силу окремим, навіть великим, процвітаючим країнам, вимагає об’єднання зусиль усіх країн. І міжнародні організації, зокрема СУ відіграють визначну роль як механізм мобілізації, об’єд­нання і координування дій у боротьбі за виживання людства.

В сучасних умовах набуває дедалі більшого значення в практиці міжнародних відносин багатостороння дипломатія, і саме міжнародні організації є найкращими форумами для ба­гатосторонніх переговорів. Одними з головних факторів зро­стання ролі СУ в нових історичних умовах є кардинальні позитивні зміни у стосунках Сходу з Заходом, докорінне оз­доровлення всієї міжнародної атмосфери. Курс на політичне розв’язання спірних питань і конфліктів, на розвиток багато­стороннього співробітництва в інтересах зміцнення міжнародної безпеки неухильно веде до подальшого зростання ролі міжна­родних організацій, в яких у ході дискусій, переговорів іде пошук шляхів вирішення невідкладних завдань сьогодення.