Дипломная работа: Управління кредитним портфелем

ДИПЛОМНА РОБОТА

на тему:

«Управління кредитним портфелем (на прикладі ЗАТ «ПриватБанк»)»

Вступ

В умовах формування ринкового середовища, значного спаду промислового та сільськогосподарського виробництва велика увага в організаційній та структурній перебудові економіки приділяється комерційним банкам та банківській системі в цілому.

Провідна роль у вирішенні значних проблем належить саме кредитним відносинам та банкам, що пояснюється не лише збільшенням їхньої ролі в розвитку економіки, але й наявною можливістю швидко і ефективно реагувати на впроваджувані нові механізми господарювання.

В той же час однією з проблем здійсненні реформування та становлення фінансово – кредитного механізму, а отже і розвитку банківської системи в цілому, є досить висока ризикованість кредитних операцій. Зазначимо, що першопричинами є: теоретична недосконалість питання захисту інтересів кредитора від кредитних ризиків, незадовільний фінансово-господарський стан суб’єктів підприємництва, невисока кадрова підготовка працівників банківської системи тощо.

Проведений об’ємний аналіз ситуації, яка склалася в банківській сфері, свідчить, що банки зазнають фінансового краху в зв’язку з надзвичайно ризикованою кредитною політикою.

Основна причина банківських банкрутств – неповернення раніше виданих кредитів. За наявними даними більше половини виданих сум неповністю чи невчасно повертаються позичальникам. Усі зусилля банку щодо повернення кредитів зводяться нанівець через недосконалість нашого законодавства. Тому застосовувані в даний час і рекомендовані заходи щодо запобігання кредитних ризиків зводяться до того, щоб не допустити неповернення позички. Через це доцільно контролювати якість роботи конкретного кредиту ще на стадії його використання, постійно перевіряти здатність позичальника повернути кредит, а також перевіряти забезпечення позички чи гарантії її повернення третьою особою. З огляду на економічну та політичну нестабільність в Україні, найкращою гарантією повернення кредиту є його забезпечення оскільки при виникненні негативних явищ, єдиним джерелом повернення кредиту для банку є реалізація заставленого майна. Використання кожної окремої форми забезпечення повернення кредиту залежить від різних обставин, серед яких можна виділити такі проблемні для банку як: перевірка платоспроможності гарантів та поручителів, прийняття в якості застави неліквідного майна, звернення стягнення на заставу, можливість погашення боргу страховою компанією з огляду на нерозвиненість страхового бізнесу в Україні та його слабку економічну базу тощо.

І все ж необхідність забезпечення повернення наданих кредитів змушує кредитні установи звертатися до такої форми, як застава. Останнім часом саме застава стала найбільш популярною формою забезпечення зобов’язань, але через малий досвід роботи з нею та недосконалість законодавства змушують ставитись до неї досить обережно, тобто приймати тільки те майно позичальника, яке відповідає вимогам ринкових відносин. Для цього потрібно також враховувати те, що вартість майна постійно змінюється, тому на цьому етапі важливо якомога точніше визначити його вартість в майбутньому.

В подальшому послаблений контроль за цільовим використанням кредиту може призвести до негативних наслідків для всієї банківської системи і економіки України в цілому.

З огляду на існуючи труднощі з наданням кредиту та перелічених проблем, обрана тема є досить актуальною. Адже вивчення джерел і форм гарантованості погашення позичок, розробка методів зниження питомої ваги неповернених позичок в загальному обсязі наданих кредитів, ефективне використання результатів аналізу наданих кредитів, ефективне використання результатів аналізу кредитоспроможності клієнтів, а отже і впровадження якісних форм забезпечення та контролю за цільовим використанням позички справляють регулюючий вплив на банківську діяльність. Визначення кредитоспроможності позичальника, віднесення його до відповідного класу надійності, а отже і формування банком резерву покриття на можливі втрати за позиками є ще однією проблемою на шляху здійснення кредитних операцій.

Цим пояснюється потреба у всебічному вивченні вітчизняного та частково іноземного досвіду щодо надання кредитів, застосування ефективних форм забезпечення, повернення управління кредитним портфелем банку, дослідження сучасного стану по даній темі, висвітлення нових методів, концептуальних підходів, науково-методичних рекомендацій з питання проблем оцінки заставленого майна, страхування ризиків неповернення кредиту та удосконалення законодавства в області кредитування.

Проблема забезпеченості повернення кредитів, реалізації заставного права та формування резерву покриття на можливі втрати, а також оцінки та страхування майна знайшли своє відображення в працях Лаврушина О.М., Мороза А.Н., Г. Таскі, О. Куценко, С.Івасів., Галасюка В.М., Костюченко В.М. та інші.

Між тим, до теперішнього часу в Україні комплексного визначення видів кредитних ризиків, джерел їх виникнення, аналізу впливу на прибутковість – збитковість кредитних операцій в умовах переходу до ринку не проводилося. Таке становище пояснюється передусім обмеженим використанням товарно-грошових відносин протягом тривалого часу, а також характерними в минулому адміністративними методами управління. Це виключало необхідність забезпечення гарантії повернення виданих позик, оцінки кредитоспроможності позичальника та відповідно і страхування кредитів.

Тому, з причин складності та багатогранності проблеми, яка досліджується, чимало питань потребує поглибленого системного вивчення. Серед останніх розрізняють основи організації банківського кредитування в Україні, джерела та інструменти забезпечення повернення позичок, формування кредитної політики, практичні методи визначення оцінки майна та інші.

Отже метою роботи є вивчення теоретичних, методологічних та практичних аспектів визначення та оцінки форм забезпечення повернення кредитів, розробка рекомендації щодо удосконалення кредитування, зокрема при застосуванні такої форми забезпечення, як застава, та зменшення ризикованості кредитних операцій.

Поставлена мета обумовлює необхідність вирішення наступних завдань:

- проаналізувати причини і фактори неповернення кредитів;

- вивчити вітчизняний досвід в сфері застосування методів захисту від ризику неповернення позичок;

- виявити ефективність застосування методів та форм забезпечення повернення кредитів;

- порекомендувати практичні шляхи зменшення питомої ваги неповернених кредитів в загальному обсязі наданих позичок.

Методологічну та теоретичну основу роботи складають існуючі розробки українських та зарубіжних науковців, законодавчі та нормативні акти Верховної Ради України, Національного банку, внутрішньобанківські інструкції та положення. Інформаційну основу складають звітні та поточні матеріали комерційного банку, дані періодичного друку, інші джерела інформації.

1. Теоретичні асспекти кредитної діяльності банку

1.1 Кредитна політика та її зміст

У радянській економічній літературі під кредитом розумівся рух позичкового капіталу, наданого в позичку на умовах зворотності за плату у вигляді відсотка. Це визначення ґрунтувалося на тім, що капітал лише відчужується під умовою, що він не продається, а лише віддається в позичку. Узагалі, кредит буквально означає розпорядження визначеною сумою грошей протягом відомого терміну, тобто ті, у кого є надлишок коштів, можуть їх давати в кредит тим, хто має потребу в додаткових сумах[9].

Роль і значення кредиту дуже великі, тому що з його допомогою вирішуються проблеми, що постають перед всією економічною системою. Так за допомогою кредиту можна перебороти труднощі, зв'язані з тим, що на одній ділянці вивільняються тимчасово вільні кошти, а на інших виникає потреба в них. Кредит акумулює капітал, що вивільнився, тим самим, обслуговує приплив капіталу, що забезпечує нормальний відтворювальний процес. Також кредит прискорює процес грошового обігу, забезпечує виконання цілого ряду відносин: страхових, інвестиційних, відіграє велику роль у регулюванні ринкових відносин.

Джерелами позичкового капіталу служать, по-перше, що вивільняються з кругообігу грошові засоби: кошти, призначені для відновлення основного капіталу (тобто амортизаційний фонд); частина оборотного капіталу, що вивільняється в грошовій формі в зв'язку з розбіжністю часу продажу товарів і покупки сировини, палива, матеріалів; капітал, тимчасово вільний у період між надходженням коштів від реалізації товарів і виплатою заробітної плати[17].

Іншим джерелом позичкового капіталу виступають грошовий доход і заощадження приватного сектора. Потрібно відзначити, що, починаючи з 50–60 років 20 сторіччя, у наявності тенденція посилення залучення грошових заощаджень населення. Цьому сприяли, у першу чергу, поліпшення соціально-економічного положення розвитих країн, зміни в структурі споживання.

Як третє джерело позичкового капіталу виступають грошові нагромадження держави, розміри яких визначаються масштабами державної власності і часткою валового національного продукту.

Таким чином, можна зробити висновок, що тимчасово вільні кошти, що виникають на основі кругообігу промислового і торгового капіталу, грошові заощадження приватного сектора і держави утворять джерела позичкового капіталу, що акумулюються в рамках кредитно-фінансових установ.

Ціною позичкового капіталу є відсоток. На відміну від ціни звичайних товарів і послуг, що представляють собою грошове вираження вартості, відсоток є оплатою споживчої вартості позичкового капіталу. Джерелом відсотка є доход, отриманий від використання кредиту.

Більш точну картину, що відображає вартість кредиту, дає норма відсотка, чи процентна ставка. Нормою відсотка називається відношення річного доходу, отриманого на позичковий капітал, до суми наданого кредиту, помноженого на 100. Норма відсотка залежить від прибутку, що поділяється на відсоток і підприємницький доход. Відсоток не може бути більше норми прибутку, тому що ціна позичкового капіталу не виражає його вартості, її зміни не керуються законом вартості[4].

Норма відсотка залежить від співвідношення попиту та пропозиції, що визначаються багатьма факторами. Серед них: масштаби виробництва; розміри грошових нагромаджень і заощаджень усього суспільства; співвідношення між розмірами кредитів, наданих державою, і його заборгованістю; темпи інфляції; ринкова кон'юнктура; державне регулювання процентних ставок; конкурентна боротьба між банками й ін.

У зв'язку з вищесказаним можна укласти, що зміна норми відсотка зв'язано з ринковим механізмом, а також залежить від державного регулювання.

Позичковий відсоток виконує дві функції: перерозподіл частини прибутку підприємств чи доходів приватного сектора і регулювання виробництва шляхом раціонального розміщення позичкових капіталів.

Цікава динаміка кредиту в період циклічних коливань. Позичковий капітал обслуговує в основному кругообіг функціонуючого капіталу, закономірності його руху обумовлені циклічними коливаннями виробництва. У період пожвавлення промислового підйому збільшення обсягу позичкового капіталу відстає від розширення виробництва і товарообігу, попит на позичковий капітал і норма відсотка зростають. Під час криз скорочення виробництва і надлишок дійсного капіталу сполучається з гострою недостачею позичкового капіталу і різким підвищенням норми відсотка. У період депресії, коли частина виробничого капіталу приймає грошову форму, нагромадження позичкового капіталу обганяє нагромадження дійсного, знижується середній прибуток і норма відсотка.

Особливе місце займає в сучасних умовах комерційний кредит – постачання товарів однією компанією іншої на умовах відстрочки платежу, а також лізинг – оренда підприємством машин, устаткування, транспорту з погашенням заборгованості протягом декількох років.

З приведеного вище можна укласти, що саме поняття «кредит» змінюється, воно не може вже розкритися колишнім визначенням як форма переміщення позичкового капіталу від кредитора до позичальника. У сучасних умовах кредитною угодою можна назвати будь-яку економічну чи фінансову операцію, що приводить до виникнення заборгованості одного з учасників. Погашення заборгованості провадиться боржником у грошовій формі одноразово чи в розстрочку, причому в загальну суму платежу, крім боргу, включається надбавка у вигляді відсотка[2].

Від всіх інших форм надання коштів (субсидії, субвенції, дотації й ін.) кредит як економічну категорію відрізняють три основних принципи – терміновість, зворотність і платність.

При цьому під терміновістю маються на увазі заздалегідь обговорені терміни повернення кредитору позикових коштів; під зворотністю – обов'язкова виплата кредитору суми основного боргу на обговорених умовах. Платність означає, що в даній економічній операції кошти являють собою специфічний товар і, на основі закону вартості, його ціна виражається у відсотках.

Крім зазначених обов'язкових принципів, кредити підприємствам можуть бути класифіковані по наступним додатковим основним видам і формам:

- цілі використання – цільові і нецільові;

- терміни – коротко, середньо, довгострокові й інвестиційні;

- забезпеченість – забезпечені і бланкові;

- вид процентної ставки – плаваюча, фіксована, проста, складна;

- форма надання – шляхом реального перекладу коштів і переоформлення боргу;

- форма погашення – всією сумою, рівними частками через рівні проміжки часу, непропорційними частками у взаємопогоджувані терміни;

- число використань – разові і поновлювані;

- техніка надання – всією сумою, відкрита кредитна лінія, овердрафтний кредит[17].

Кредит виступає в двох головних формах: комерційного і банківського, котрі розрізняються по складу учасників, об'єкта позичок, динаміці, величині відсотка і сфери функціонування.

Комерційним кредитом називають кредит, наданий одним функціонуючим підприємцем іншому у виді продажу товарів з відстрочкою платежу. Комерційний кредит оформляється векселем, його об'єктом є товарний капітал. Він обслуговує круговорот промислового капіталу, рух товарів зі сфери виробництва в сферу споживання. Особливістю комерційного кредиту є те, що позичковий капітал тут злитий із промисловим. Ціль комерційного кредиту – прискорити реалізацію товарів і одержання прибутку. Розміри цього кредиту обмежені величиною резервних кредитів промислових і торгових капіталів. Передача цих капіталів можлива тільки в напрямках, визначених умовою угоди: від підприємця, на підприємстві якого роблять засоби виробництва, до підприємців, на яких вони споживаються, чи від підприємця, що робить товари, до торгових фірм, що реалізують їх[28].

Потрібно відзначити, що комерційний кредит має обмежені можливості, тому що його можна одержати не у всякого кредитодавця, а лише в того, хто робить сам товар. Він обмежений по розмірах (тимчасовим вільним капіталом), має короткостроковий характер, а позичальник часто має потребу в довгостроковому кредиті[8].

Обмеженість комерційного кредиту переборюється банківським. Банківський кредит надається банками й іншими кредитно-фінансовими установами підприємцям і іншим позичальникам у виді грошової позички. Об'єктом банківського кредиту виступає грошовий капітал, що відокремився від промислового. Угода позички тут відділена від актів купівлі-продажу. Позичальником може бути фірма, держава, приватний сектор, а кредитором – кредитно-фінансові установи. Метою кредитора є одержання доходу у вигляді відсотка.

Банківський кредит переборює границі комерційного кредиту, тому що він не обмежений напрямком, термінами і сумами кредитних угод. Сфера його використання ширше: комерційний кредит обслуговує лише обіг товарів, банківський кредит – нагромадження капіталу, перетворюючи в капітал частину грошових доходів і заощаджень усіх шарів суспільства.

Головними ланками кредитної системи є банки та кредитні установи, що мають ліцензію Національного банку України, які одночасно виступають у ролі покупця і продавця існуючих у суспільстві тимчасово вільних коштів.

Банківська система шляхом надання кредитів організовує й обслуговує рух капіталу, забезпечує його залучення, акумуляцію та перерозподіл у ті сфери виробництва та обігу, де виникає дефіцит капіталу.

Лізинговий кредит – це відносини між юридичними особами, які виникають у разі оренди майна і супроводжуються укладанням лізингової угоди. Лізинг є формою майнового кредиту.

Об'єктом лізингу є різне рухоме (машини, обладнання, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка) та нерухоме (будинки, споруди, система телекомунікацій та ін.) майно.

Суб'єктами лізингу можуть бути лізингодавець (суб'єкт господарювання, що є власником об'єкта лізингу і здає його в оренду), користувач (суб'єкт, що домовляється з лізингодавачем на оренду про набуття права володіння та розпорядження об'єктом лізингу у встановлених лізинговою угодою межах), виробник (підприємство, організація та інші суб'єкти господарювання, які здійснюють виробництво або реалізацію товарно-матеріальних цінностей).

Іпотечний кредит – це особливий вид економічних відносин з приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна.

Кредиторами з іпотеки можуть бути іпотечні банки або спеціальні іпотечні компанії, а також комерційні банки.

Позичальниками можуть бути юридичні та фізичні особи, які мають у власності об'єкти іпотеки або мають поручителів, які надають під заставу об'єкти іпотеки на користь позичальника[8].

Предметом іпотеки при наданні кредиту доцільно використовувати: жилі будинки, квартири, виробничі будинки, споруди, магазини, земельні ділянки, що є власністю позичальника і не є об'єктом застави за іншою угодою.

Споживчий кредит – кредит, який надається тільки в національній грошовій одиниці фізичним особам-резидентам України на придбання споживчих товарів тривалого користування та послуг і який повертається в розстрочку, якщо інше не передбачено умовами кредитного договору.

Банк надає кредити фізичним особам у розмірах, що визначаються виходячи з вартості товарів і послуг, які є об'єктом кредитування. Розмір кредиту на будівництво, купівлю і ремонт жилих будинків, садових будинків, дач та інших будівель визначається в межах вартості майна, майнових прав, які можуть бути передані банку в забезпечення фізичною особою та сумою її поточних доходів, за винятком обов'язкових платежів, протягом 10 років. Строк кредиту встановлюється залежно від цілей об'єкта кредитування, розміру позики, платоспроможності позичальника, причому він не повинен перевищувати 10 років з дня його надання.

Фізичні особи погашають кредити шляхом перерахування коштів з особистого вкладу, депозитного рахунку, переказами через пошту або готівкою.

Комерційний банк може надавати бланковий кредит тільки в межах наявних власних коштів (без застави майна чи інших видів забезпечення – тільки під зобов'язання повернути кредит) із застосуванням підвищеної відсоткової ставки надійним позичальникам, які мають стабільні джерела погашення кредиту і перевірений авторитет у банківських колах.

Кредит може надаватися позичальнику банківським консорціумом такими способами:

а) шляхом акумулювання кредитних ресурсів у визначеному банку з подальшим наданням кредитів суб'єктам господарської діяльності;

б) шляхом гарантування загальної суми кредиту провідним банком або групою банків. Кредитування здійснюється залежно від потреби в кредиті;

в) шляхом зміни гарантованих банками-учасниками квот кредитних ресурсів за рахунок залучення інших банків для участі в консорціумній операції[16].

Кредитні операції – це відношення між кредитором і дебітором (позичальником) із приводу наданих (одержання) у тимчасове користування коштів, їхнього повернення й оплати. При цьому мається на увазі саме утримання дій учасників відношення, насамперед банківських робітників[9].

Кредитні операції банків і кредитних заснувань у першому наближенні діляться на: активні і пасивні, табл. 1.1

Таблиця 1.1. Кредитні операції

Інакше кажучи, кредитні операції містять у собі: позичкові операції і депозитні операції.

Основний предмет позичкових операцій – кредит (позичка) як визначена сума грошей, що видається (утворюється), повертається, оплачується, відповідно депозитних операцій – внесок (депозит) як сума грошей і (або) інших цінностей (цінних паперів), що поміщається (застосовується), повертається, у необхідних випадках оплачується.

Кредити, які надаються банками, поділяються

1. за строками користування:

а) короткострокові – до 1 року,

б) середньострокові – до 3 років,

в) довгострокові – понад 3 роки

Строк кредиту, а також відсотки за його користування (якщо інше не передбачено умовами кредитного договору) розраховуються з моменту отримання (зарахування на рахунок позичальника або сплати платіжних документів з позичкового рахунку позичальника) до повного погашення кредиту та відсотків за його користування.

Короткострокові кредити можуть надаватись банками у разі тимчасових фінансових труднощів, що виникають у зв'язку із витратами виробництва та обігу, не забезпечених надходженнями коштів у відповідному періоді.

Середньострокові кредити можуть надаватись на оплату обладнання, поточні витрати, на фінансування капітальних вкладень.

Довгострокові кредити можуть надаватись для формування основних фондів. Об'єктами кредитування можуть бути капітальні витрати на реконструкцію, модернізацію та розширення вже діючих основних фондів, на нове будівництво, на приватизацію тощо.

2. За забезпеченням:

а) забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінними паперами);

б) гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи);

в) з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво страхової організації);

г) незабезпечені (бланкові).

3. За ступенем ризику:

а) стандартні кредити;

б) кредити з підвищеним ризиком. 6. За методами надання:

а) у разовому порядку;

б) відповідно до відкритої кредитної лінії;

в) гарантійні (із заздалегідь обумовленою датою надання, за потребою, із стягненням комісії за зобов'язання).

За строками погашення:

а) водночас;

б) у розстрочку;

в) достроково (за вимогою кредитора або за заявою позичальника);

г) з регресією платежів;

д) після закінчення обумовленого періоду (місяця, кварталу), табл. 1.2.

Од же, кредитна політика – діяльність банку, як кредитора, який розміщує позиковий капітал відповідно власних та державних інтересів. Ціллю кредитної політики являються задоволення потреб клієнтів, в отриманні додаткових грошових засобів.

Таблиця 1.2. Види кредитів

Ці кошти, отриманні на зворотній основі, забезпечують життєдіяльність господарських суб’єктів, створюють умови для забезпечення неперервності виробничого процесу. Банки при цьому реалізують власні цілі, тобто отримання прибутку. Більш винятковий характер мають завдання кредитної політики, які зв’язані з покращенням кредитного портфелю, прискоренням обертання коштів, збільшенням питомої ваги забезпечених ссуд[4].

При розробленні кредитної політики банк-кредитор виходячи з вибраних цілей визначає для себе направлення кредитування: галузі економіки, фізичні або юридичні особи.

Не менш важливо в кредитній політиці і технологія здіснення кредитних операцій. Банки не можуть порушувати певні правила, відходити від юридичних та економічних норм та нормативів.

Од же, кредитна політика – діяльність банку, як кредитора, який розміщує позиковий капітал відповідно власних та державних інтересів. Ціллю кредитної політики являються задоволення потреб клієнтів, в отриманні додаткових грошових засобів.

Найважливішим елементом кредитної політики банку є використовуваний їм інструментарій для задоволення потреб клієнтів у позикових коштах, виражений у видах, що видаються банком позичок (кредитів): Чим різноманітніше цей інструментарій, тим повніше можуть бути задоволені індивідуальні потреби клієнтів.

Кредитні операції – це відношення між кредитором і дебітором (позичальником) із приводу наданих (одержання) у тимчасове користування коштів, їхнього повернення й оплати. При цьому мається на увазі саме утримання дій учасників відношення, насамперед банківських робітників[9].

Водночас на вибір банком кредитного інструментарію впливають не тільки потреби клієнта, але і його особливості (фінансова надійність і ін.), а також можливості й інтереси самого банку.

Таким чином, банківській кредит в умовах ринкової економіки є основною формою кредиту. Кредитування господарських суб’єктів і громадян є однією з найважливіших функцій банку як кредитно-фінансових установ. Обґрунтована кредитна політика стимулює народне господарство, дозволяє ефективно використовувати банківські ресурси в інтересах розвитку національної економіки та забезпечує отримання прибутку для банку.

1.2 Сутність кредитного портфелю та мета управління кредитними операціями

Кредитна діяльність банку є одним з основних критеріїв, що відрізняє його від небанківських установ. У світовій практиці саме з кредитуванням зв'язана значна частина прибутку банку. Одночасно неповернення кредитів, особливо великих, може привести банк до банкрутства, а в силу його положення в економіці, до цілого ряду банкрутств зв'язаних з ним підприємств, банків і приватних осіб. Тому керування кредитними операціями є необхідною частиною стратегії і тактики виживання і розвитку будь-якого комерційного банку.

Портфель банківських позичок піддається всім основним видам ризику, що супроводжують фінансової діяльності: ризику ліквідності, ризику процентних ставок, ризику неплатежу по позичці (кредитному ризику).

Керування кредитним ризиком жадає від банкіра постійного контролю за структурою портфеля позичок і їхнім якісним складом. У рамках дилеми «прибутковість – ризик» банкір змушений обмежувати норму прибутку, страхуючи себе від зайвого ризику. Він повинний проводити політику розосередження ризику і не допускати концентрації кредитів у декількох великих позичальників, що чревате серйозними наслідками у випадку непогашення позички одним з них (Керування ризиком концентрації з боку органів влади буде розглянуто нижче). Банк не повинний ризикувати коштами вкладників, фінансуючи спекулятивні (хоча і високоприбуткові) проекти. За цим уважно спостерігають банківські контрольні органи в ході періодичних ревізій.

Якість кредитного портфеля банку і розумність його кредитної політики є тими аспектами діяльності банку, на які особливу увагу звертають контролери при перевірці банку. Якщо взяти як приклад таку країну як США, то відповідно до Єдиной межагентской системою присвоєння рейтингу діяльності банку, кожному банку привласнюється числовий рейтинг, заснований на якості портфеля його активів, у тому числі кредитного портфеля. Можливі значення рейтингу виглядають у такий спосіб:

1 – гарний рівень діяльності;

2 – задовільний рівень діяльності;

3 – середній рівень діяльності;

4 – критичний рівень діяльності;

5 – незадовільний рівень діяльності.

Чим вище рейтинг якості активів банку, тим рідше він буде перевірятися федеральними банківськими агентствами.

Контролери звичайно перевіряють банківські кредити, розмір яких перевищує встановлений мінімальний рівень, і вибірково – дрібні кредити. Кредити, що погашаються вчасно, але мають деякі недоліки (при їхній видачі банк відступив від своєї кредитної політики чи не одержав від позичальника повний комплект документів), називаються критичними кредитами. Кредити, яким властиві значні недоліки чи які представляють, на думку контролера, небезпеку в зв'язку зі значною концентрацією кредитних коштів у руках одного позичальника чи в одній галузі, називаються запланованими кредитами. Запланований кредит являє собою попередження менеджерам банку про те, що даний кредит повинний знаходитися під постійним контролем і необхідна робота зі зниження рівня ризику банку, зв'язаного з подібним кредитом.

Якщо деякі кредити зв'язані з ризиком несвоєчасного погашення, то ці кредити відносяться до категорії неякісних. Подібні кредити підрозділяються на три групи:

1) кредити з підвищеним ризиком, коли ступінь захисту банка недостатня через низьку якість забезпечення чи низькою можливістю позичальника погасити кредит;

2) сумнівні кредити, по яких висока імовірність збитків для банку;

3) збиткові кредити, що розглядаються як кредити, які не можна стягнути.

Звичайною процедурою є множення загальної суми всіх кредитів з підвищеним ризиком на 0,20; суми всіх сумнівних кредитів – на 0,50; суми всіх збиткових кредитів – на 1,00. Ці зважені показники сумуються і порівнюються з розміром резервів на покриття можливих збитків по кредитах банку і розміром акціонерного капіталу. Якщо зважена сума всіх неякісних кредитів занадто велика щодо розмірів резерву на покриття можливих збитків по кредитах і акціонерному капіталі, то вимагаються внести зміни в кредитну політику і практику банку чи збільшити відповідний резерв.

Природно, якість кредитів і інших активів банку є лише одним параметром діяльності банку. Числові рейтинги також привласнюються виходячи з достатності капіталу банку, якості керування, рівня прибутку і ліквідності. Усі п'ять показників діяльності банку зводяться до одного числового показника, відомому за назвою рейтинг CAMEL. Дана абревіатура означає:

достатність капіталу (capital adequate – С);

якість активів (asset quality – А);

якість управління (management quality – М);

прибуток (earnings – E);

ліквідність (liquidity position – L).

Банки, зведений показник CAMEL яким занадто низький – 4 чи 5, перевіряються частіше, ніж банки з високим рейтингом – 1, 2, 3.

Кредитний ризик залежить від зовнішніх (зв'язаних зі станом економічного середовища, з кон'юнктурою) і внутрішніх (викликаними помилковими діями самого банку) факторів. Можливості керування зовнішніми факторами обмежені, хоча своєчасними діями банк може у відомій мірі зм'якшити їхній вплив і запобігти великим втратам[7].

Причиною нестабільності банку може бути його надмірна залежність від невеликого числа кредиторів або вкладників, однієї галузі чи сектору економіки, чи регіону країни, нарешті, від одного напрямку ділової активності. Рівень ризику прямо залежить від ступеня концентрації. Під ризиком кредитної концентрації розуміються ризики, що виникають у зв'язку з концентрацією кредитів, позичок, збалансованих зобов'язань і т. п. Тому що оцінка концентрації ризику повинна максимально відображати потенційні збитки, що можуть виникнути в результаті неплатоспроможності окремого контрагента банку, вона повинна містити в собі суму кредитного ризику, зв'язаного як з фактичними, так і потенційними вимогами усіх видів, у тому числі і збалансованих.

У багатьох країнах введені обмеження на розміри кредитів, наданих одному клієнту чи групі пов'язаних між собою позичальників, чиї потенційні ризики на практиці пов'язані між собою і по суті представляють єдиний великий ризик. Установлюються також вимоги про обов'язкове надання банками органам нагляду зведень про найбільш великі потенційні ризики, і визначається максимальний граничний рівень по таких кредитах (звичайно 10–25% від капіталу банку) [10].

Так, в Англії банки зобов'язані повідомляти центральному банку про великі кредити. Жоден позичальник чи група зв'язаних між собою клієнтів не може одержати без вагомого обґрунтування позики в сумі, що перевищує 10% капіталу банку, і тільки в надзвичайних обставинах може розраховувати на кредит у розмірі, що перевершує 25% банківського капіталу. У цьому випадку при ухваленні рішення про надання подібної позики кредитна організація враховує якість її забезпечення (застави) і укладає спеціальну угоду з банками, що виступають гарантами на ринку позичкових капіталів. Банки також зобов'язані інформувати Банк Англії про концентрацію кредитів як в окремих сферах і секторах економіки, так і в окремих країнах. Центральний банк не встановлює спеціальні нормативи, що визначають припустимий ступінь цієї концентрації, але якщо така концентрація дуже велика, то проблема породжуваного нею ризику може стати предметом обговорення між Банком Англії і відповідним комерційним банком.

В Італії банки і банківські групи не можуть надати одному клієнту чи групі пов'язаних між собою позичальників позички, що перевищують 25% від суми власних фондів банків. У цілому сукупна величина великих кредитів, тобто перевищуючих 10% власних фондів банку чи банківської групи, не повинна більше чим на 80% перевищувати власні фонди.

У Нідерландах банки зобов'язані повідомляти Банк Нідерландів про випадки видачі позики клієнту, що не є банком, в обсязі, що перевищує 1% фактичних власних фондів банку, чи на суму понад 3 млн. гульденів. Концентрація кредитів на одного клієнта в Нідерландах допускається в розмірі до 25% від власного капіталу банку.

У Німеччині банки зобов'язані негайно інформувати центральний банк про всіх так званих великих (складових більш 10% капіталу банку) і мільйонних (більш 3 млн. марок) кредитах, одночасно повідомляючи про позичальника, повідомлення надходять для перевірки в інформаційний центр Бундесбанка. Федеральне відомство по нагляду за кредитними організаціями має постійний доступ до зазначеної інформації. Таким чином, органи банківського нагляду мають точні відомості про позичальників, що одержав кредити в декількох банках, і можливих випадках неповернення виданих позичок.

Загальна сума великих кредитів банку не може перевищувати його капітал більш ніж у 8 разів.

У Швейцарії (відповідно до банківського законодавства) банк зобов'язаний сповіщати банківську комісію, якщо співвідношення кредитів одному позичальнику і суми власного капіталу банка перевищує визначені рівні, табл. 1.4.

Таблиця 1.4. Рівні співвідношення кредитів одному позичальнику і суми власного капіталу

В Україні НБУ вказує точне процентне відношення кредитів, наданих одному чи декільком взаємозалежним позичальникам. Сукупна сума вимог банку до позичальника чи групі взаємозалежних позичальників по кредитах, врахованим векселям, позика не повинна перевищувати 25% від капіталу комерційного банку. Дана вимога дійсна й у випадку, якщо банк виступає лише гарантом чи поручителем (у розмірі 50% суми збалансованих вимог – гарантій, поручительств) по відношенню до юридичної чи фізичної особи. Але даний показник не поширюється на акціонерів як юридичних, так і фізичних осіб і інсайдерів.

Це зв'язано з тим, що позички, надані акціонерам, власникам, філіям, родинним компаніям, можуть викликати конфлікт інтересів і при визначених обставинах призвести до небезпечного співвідношення власних і позикових коштів у рамках групи компаній. Тому в багатьох країнах такі позички заборонені або ж при визначенні показника достатності капіталу віднімаються з капіталу банку-позикодавця. Там, де вони дозволені, наглядові органи по подібним до кредитів, як правило, встановлюють значно нижчі межі, чим для інших позичальників, якщо подібні ризики у визначених обставинах не мають задовольняючого наглядовий орган покриття.

Введення обмежень на надання банками кредитів «інсайдерам» і так званих протекціоністських кредитів викликається тим, що рішення про видачу позички великим акціонерам, директорам, вищим менеджерам і пов'язаним з ними прямо чи побічно юридичним і фізичним особам може бути продиктовано не об'єктивністю і доцільністю, а особистою зацікавленістю, чревате зловживаннями, що загрожують небезпечними наслідками для банківської установи і його клієнтів. Навіть у тих випадках, коли подібні кредити можуть бути видані на комерційній основі, їхня сума, умови повернення по термінах погашення, за рівнем відсотків можуть істотно відрізнятися від ринкових.

У Німеччині для запобігання зловживань шляхом «самокредитування» уведені правила видачі «внутрішніх кредитів», тобто позичок керуючим банку, його засновникам, членам наглядацької ради, їхнім дружинам і дітям, а також підприємствам, більш 10% капіталу яких належить керуючому банку котрі самі володіють більш 10% капіталу банку. Такі кредити можуть видаватися тільки по постанові ради керуючих за згодою наглядацької ради. Особливо ретельно розглядаються запити тих осіб, що претендують на позичку в розмірі, що перевершує їхній доход. Зведення про кредити так названим інсайдерам в обов'язковому порядку представляються Федеральному відомству по нагляду за кредитними організаціями, якщо кредит фізичній особі перевищує 250 тис. марок, а юридичному – 5% від власного капіталу банку.

В Італії обмежується надання кредитів тим основним власникам акцій, у власності яких знаходиться більш 15% акціонерного капіталу банку.

У Нідерландах банки щомісяця повинні звітувати про позички, наданих своїм акціонерам. Відповідно до директиви центрального банку про кредити керівництву від 1994 р. один член правління банку може одержати позичку, розмір якої не перевищує п'ятикратну величину його місячної заробітної плати (без застави). Загальна сума кредитів керівникам банка не повинна складати більше 5% його акціонерного капіталу. Заслуговує на увагу той факт, що співробітникам банків у Нідерландах не дозволено володіти акціями банків і інвестиційних компаній, заборонено підтримувати дружні відносини з працівниками фінансової сфери. Про всі особисті операції з цінними паперами особи, що мають у банку доступ до довірчої інформації, зобов'язані повідомляти в спеціальні бюро, створені в банках відповідно до директиви центрального банку про особисті портфельні інвестиції від 1994 р.

У Росії відношення кредитів, виданих одному чи декільком взаємозалежним акціонерам не повинне перевищувати 20% від капіталу банку, а сукупна величина таких кредитів – не перевищувати 50% капіталу банку. У відношенні інсайдеров комерційний банк не може видати кредит одному інсайдеру чи зв'язаним з ним особам кредит у розмірі більш 2% власного капіталу банку, а загальна сума не повинна перевищувати 50% капіталу.

Концентрація ризику может виступати в різних формах. Крім концентрації кредитних ризиків вона може означати зайву схильність ринковим ризикам, якщо кредитна організація занадто жорстко орієнтована на якийсь сегмент ринку як джерело коштів і дохідних чи надходжень одержує значну частину своїх доходів від обмеженого кола операцій чи послуг. Надійна банківська практика припускає проведення диверсифікованості ризиків у відношенні географічних зон, країн, секторів економіки. Це обгрунтовується тим, що погіршення економічного становища в одному регіоні, дестабілізація політичної чи економічної ситуації в тій чи іншій країні, труднощі у визначеному секторі економіки можуть обернутися для банку занадто великими утратами внаслідок одночасного припинення надходження на його рахунки належних банківських платежів від великої кількості клієнтів і неповернення розміщених їм ресурсів.

У такий спосіб органи влади різних країн намагаються обмежити законодавчим шляхом ризики комерційних банків, зв'язаних із кредитною діяльністю.

Але все-таки потрібно помітити, що основні важелі керування кредитним ризиком лежать у сфері внутрішньої політики банку.

Кредитна політика банку визначається загальними положеннями щодо операцій із клієнтурою, що ретельно розробляються і фіксуються в меморандумі про кредитну політику і практичними діями банківського персоналу, що інтерпретує і втілює в життя ці положення. Отже, у кінцевому результаті здатність керувати ризиком залежить від компетентності керівництва банку і рівня кваліфікації його рядового складу, що займається добором конкретних кредитних проектів і виробленням умов кредитних угод.

У процесі керування кредитними операціями комерційного банку можна виділити кілька загальних характерних етапів:

- розробка цілей і задач кредитної політики банку;

- створення адміністративної структури керування кредитним ризиком і системи прийняття адміністративних рішень;

- вивчення фінансового стану позичальника;

- вивчення кредитної історії позичальника, його ділових зв'язків;

- розробка і підписання кредитної угоди;

- аналіз ризиків неповернення кредитів;

- кредитний моніторинг позичальника і всього портфеля позичок;

- заходи щодо повернення прострочених і сумнівних позичок і по реалізації застав.

Усе сказане вище підтверджує, що банку необхідно організувати і налагодити кредитну політику. Так він зможе вчасно реагувати на зміни в кредитній політиці держави, а також знизити можливі внутрішні ризики при організації процесу кредитування.

Етапи кредитування є одним з найбільш важливих питань у керуванні кредитними операціями банку, тому що тут і знаходять своє застосування всі наробітки банку по зниженню ризику, підтримці ліквідності й одержанню максимального прибутку.

Процес кредитування можна розділити на кілька етапів, кожний з який вносить свій внесок у якісні характеристики кредиту і визначає ступінь його надійності і прибутковості для банку:

– розгляд заявки на одержання кредиту й інтерв'ю з майбутнім позичальником;

– вивчення кредитоспроможності клієнта й оцінка ризику по позичці

– підготовка і укладання кредитної угоди;

– контроль за виконанням умов угоди і погашенням кредиту.

Клієнт, що звертається в банк за одержанням кредиту, представляє заявку, де містяться вихідні зведення про необхідну позичку: ціль, розмір кредиту, вид і термін позички, передбачуване забезпечення.

Банк вимагає, щоб до заявки були прикладені документи і фінансові звіти, що служать обґрунтуванням прохання про надання позички і пояснюючі причини звертання в банк. Ці документи – необхідна складова частина заявки. Їхній ретельний аналіз проводиться на наступних етапах, після того як представник банку проведе попереднє інтерв'ю з заявником і зробить висновок про перспективність угоди.

До складу пакета супровідних документів, що представляються в банк разом із заявкою, входять наступні[17].

1. Фінансовий звіт, що включає баланс банків і рахунок прибутків і збитків за останні 3 роки. Баланс складається на дату (кінець року) і показує структуру активів, зобов'язань і капіталу компанії. Звіт про прибутки і збитки охоплює річний період і дає докладні зведення про доходи і витрати компанії, чистого прибутку, розподілі її (відрахування в резерви, виплата дивідендів і т. д.).

2. Звіт про рух касових надходжень заснований на зіставленні балансів компанії двох дат і дозволяє визначити зміни різних статей і рух фондів. Звіт дає картину використання ресурсів, часу вивільнення фондів і утворення дефіциту касових надходжень і т. д.

3. Внутрішні фінансові звіти характеризують більш детально фінансове положення компанії, зміна її потреби в ресурсах протягом року (поквартально, щомісячно).

4. Внутрішні управлінські звіти. Складання балансу вимагає багато часу. Банку можуть знадобитися дані оперативного обліку, що містяться в записках і звітах, підготовлених для керівництва компанії. Ці документи стосуються операцій і інвестицій, зміни дебіторської і кредиторської заборгованості, продажів, величини запасів і т. д.

5. Прогноз фінансування. Прогноз містить оцінки майбутніх продажів, витрат, витрат на виробництво продукції, дебіторської заборгованості, оборотності запасів, потреби в готівці, капіталовкладеннях і т. д. Є два види прогнозу: оцінний баланс і касовий бюджет. Перший включає прогнозний варіант балансових рахунків і рахунок прибутків і збитків на майбутній період, другий прогнозує надходження і витрати готівки (по тижнях, місяцям, кварталам).

6. Податкові декларації. Це важливе джерело додаткової інформації. Там можуть міститися зведення, не включені в інші документи. Крім того, вони можуть характеризувати позичальника, якщо буде виявлено, що він ухиляється від сплати податків з частини прибутку.

7. Бізнес-плани. Багато кредитних заявок зв'язані з фінансуванням починаючих підприємств, що ще не мають фінансових звітів і іншої документації. У цьому випадку представляється докладний бізнес-план, що повинен містити зведення по цілях проекту, методах ведення операцій і т. д. Зокрема, документ повинний включати: опис продуктів чи послуг, що будуть запропоновані на ринку; галузевий і ринковий прогноз; план маркетингу; план виробництва; план менеджменту; фінансовий план.

Заявка надходить до відповідного кредитного працівника, що після її розгляду проводить попередню бесіду з майбутнім позичальником – власником чи представником керівництва фірми. Ця бесіда має велике значення для рішення питання про майбутню позичку: вона дозволяє кредитному інспектору не тільки з'ясувати багато важливих деталей кредитної заявки, але і скласти психологічний портрет позичальника, з'ясувати професійну підготовленість керівного складу компанії, реалістичність його оцінок положення і перспектив розвитку підприємства.

Наступним етапом є інтерв'ю з клієнтом. У ході бесіди інтерв'юеру не слід прагнути з'ясувати всі аспекти роботи компанії; він повинний сконцентрувати увагу на ключових, базових питаннях, що представляють найбільший інтерес для банку. Рекомендується розподілити питання по 4 – 5 групам. Це: зведення про клієнта і його компанію; питання з приводу прохання про кредит; питання, зв'язані з погашенням кредиту; питання з приводу забезпечення позики; питання про зв'язки клієнта з іншими банками.

Після бесіди кредитний інспектор повинний прийняти рішення: чи продовжувати роботу з кредитною заявкою чи відповісти відмовленням. Якщо пропозиція клієнта розходиться в якихось важливих аспектах із принципами й положенями політики, що проводить банк в області кредитних операцій, то заявку варто рішуче відкинути. При цьому необхідно пояснити заявнику причини, по яких кредит не може бути наданий. Якщо ж кредитний інспектор за підсумками попереднього інтерв'ю вирішує продовжити роботу з клієнтом, він заповнює кредитне досьє і направляє його разом із заявкою і документами, представленими клієнтом, у відділ по аналізу кредитоспроможності. Там проводиться заглиблене і ретельне обстеження фінансового положення компанії-позичальника. При цьому кредитний інспектор повинний вирішити, хто з працівників відділу краще підходить для проведення експертизи. Наприклад, якщо мова йде про оцінку забезпечення, запропонованого клієнтом, то потрібно висновок досвідченого аналітика, тому що оцінка майна представляє складну процедуру. Якщо ж потрібно одержати зведення у кредитного агентства, то цим може зайнятися менш кваліфікований працівник. Ефективність роботи кредитного інспектора визначається його умінням давати доручення тим службовцем банку, що щонайкраще підходять для цього.

При аналізі кредитоспроможності використовуються різні джерела інформації:

– матеріали, отримані безпосередньо від клієнта;

– матеріали про клієнта, що маються в архіві банку;

– зведення, що повідомляються тими, хто мав ділові контакти з клієнтом (його постачальниками, кредитори, покупці його продукції, банки і т. д.);

– звіти й інші матеріали приватних і державних установ і агентств (звіти про кредитоспроможність, галузеві аналітичні дослідження, довідники по інвестиціях і т. п.).

Експерти відділу кредитоспроможності насамперед звертаються до архівів свого банку. Якщо заявник вже одержував раніше кредит у банку, то в архіві є відомості про затримки в погашенні боргу чи інших порушеннях[2].

Важливі зведення можна одержати в банків і інших фінансових установ, з якими мав справу заявник. Банки, інвестиційні і фінансові компанії можуть надати матеріал про розміри депозитів компанії, непогашеної заборгованості, акуратності в оплаті рахунків і т. д. Торгові партнери компанії повідомляють дані про розміри наданого їй комерційного кредиту, і по цим даним можна судити по тим, чи використовує клієнт ефективно чужі кошти для фінансування оборотного капіталу.

Для оцінки кредитоспроможності підприємства комерційні банки використовують різні методи фінансового аналізу стану позичальника. Численні аспекти фінансового аналізу, будучи з'єднаними в систему, відображають здатність клієнта вчасно й у повному розмірі погашати свій борг.

Повний фінансовий аналіз підприємства складається з трьох частин: аналізу його фінансових результатів, фінансового стану і ділової активності. При цьому необхідно враховувати, що зміст і акценти фінансового аналізу діяльності підприємства залежать від мети його проведення. У випадку, коли аналіз проводиться самим підприємством для виявлення своїх «слабких місць», можливостей підвищення ефективності діяльності, усунення помилок у виробничому процесі і визначення подальшого напрямку розвитку, зазначені складові частини деталізуються до дуже дрібних аспектів функціонування підприємства. Однак для банку немає необхідності проводити фінансовий аналіз підприємства з таким ступенем деталізації, оскільки при кредитуванні головною метою банку є оцінка кредитоспроможності позичальника і перспектив стійкості його фінансового положення на термін користування кредитом.

При оцінці кредитоспроможності позичальника банк передбачає і таку ситуацію, коли клієнт не зможе повернути борг. Для страхування ризику непогашення позички банк запитує різного роду забезпечення кредиту. Однак у світовій практиці вважається, що банкір не повинний давати кредит, якщо в нього є передчуття того, що прийдеться реалізувати забезпечення. Таким чином, забезпечення є страховкою на випадок непередбаченого погіршення положення клієнта, тоді як при нормальному стані бізнесу клієнта кредит буде погашатися в міру здійснення господарського циклу.

Основна увага при визначенні кредитоспроможності зосереджується на показниках, що характеризують здатність позичальника забезпечити погашення кредиту і сплату відсотків по ньому.

Фінансовий стан підприємства визначає його здатність погашати боргові зобов'язання; воно є результатом взаємодії всіх елементів системи фінансових відносин підприємства і тому визначається сукупністю виробничо-господарських факторів.

При оцінці кредитоспроможності підприємства основні задачі складаються в аналізі його платоспроможності і ліквідності балансу; структури, стану, і руху активів; джерел коштів, їхньої структури, стан і рухи; абсолютних і відносних показників фінансової стійкості і змін її рівня.

Найбільш важливими для оцінки кредитоспроможності є показники ліквідності балансу і забезпеченості позичальника власними джерелами коштів.

Основне джерело інформації для здійснення аналізу фінансового стану підприємства – це форма №1 для річної і періодичної бухгалтерської звітності підприємства «Бухгалтерський баланс» і форма №2 для річної і квартальної бухгалтерської звітності «Звіт про фінансові результати».

Аналіз кредитоспроможності підприємства-позичальника розбивається на два основних етапи:

1. Загальний аналіз кредитоспроможності позичальника, результатом якого є складання опису фінансового стану підприємства-позичальника з указівкою специфічних особливостей підприємства й оцінкою його фінансового положення.

2. Рейтингова оцінка підприємства-позичальника, що дає стандартну оцінку фінансового стану підприємства і що дозволяє порівнювати його з іншими позичальниками. Розглянемо докладніше названі етапи.

На етапі загального аналізу кредитоспроможності, щоб одержати опис фінансового стану позичальника, потрібно: скласти агрегований баланс підприємства; розрахувати систему фінансових коефіцієнтів на основі агрегованих показників балансу і провести їхній аналіз; оцінити ділову активність підприємства; зробити прогноз фінансового стану підприємства за допомогою статистичних моделей.

Таким чином, чітке розуміння сутності кредитного процесу та принципів його організації, вміння їх використання має важливе значення для ефективної діяльності банку. Банк як кредитор повинен приділяти увагу ефективному управлінню кожною ланкою кредитного процесу.

1.3 Механізм здіснення кредитних операцій

Одним з важливих інструментів кредитування та засобом мінімізації ризику при здійсненні зовнішньоторговельних операцій виступає товарний акредитив. Товарний акредитив – це зобов'язання банку за дорученням та за рахунок клієнта впродовж встановленого терміну видати певному одержувачу обумовлену суму в певній валюті за умови подання ним необхідних документів. Надання акредитиву може бути пов'язаним з виставленням клієнтом векселя.

В основі акредитива лежить бажання постачальника мати більшу впевненість у тому, що покупець оплатить поставки. Згідно з укладеним договором покупець повинен до поставки товарів здійснити переказ певної суми до вказаного експортером банку. Після своєчасного та документально підтвердженого відправлення товарів продавець може одержати кошти, які перебувають у банку згідно з акредитивом.

Відповідно до вимог, які були прийняті Міжнародною торговельною палатою до товарного акредитива, існують дві основні форми акредитива: відзивний та безвідзивний. Форма акредитива встановлюється при укладенні договору. Будь-який акредитив, якщо його не визначено як безвідзивний, є відзивним акредитивом. Відзивний акредитив не створює ніяких правових зобов'язань між банком, який його відкриває, та бенефіціаром (тим, хто отримує платіж), тому в останнього немає повної впевненості щодо одержання коштів. Насамперед це зумовлюється тим, що такий акредитив може в будь-який час бути відізваний чи замінений банком або тим, хто його виставив. Згідно з правилами відзив акредитива дозволяється без повідомлення бенефіціара. Внаслідок того, що інтереси експортера при цьому можуть бути ущемлені, більшого поширення набув безвідзивний акредитив. Цей акредитив є твердим зобов'язанням банку перед бенефіціаром.

Нижче наводиться схема здійснення акредитива (рис. 1.3.):

Рис. 1.3. Здійснення акредитива

У практиці набуває дедалі більшого поширення також використання підтвердженого акредитива, особливо якщо не відома платоспроможність імпортера та його банку. Він забезпечує експортеру безвідзивне зобов'язання платежу з боку його банку, тому що банк на підставі цього підтвердження зобов'язаний здійснити оплату з наданням відповідних документів у будь-якому випадку. Платіж здійснюється навіть тоді, коли імпортер або його банк не можуть або не бажають платити. Це означає, що ризик такого неплатежу переходить до банку експортера, а експортер отримує повну гарантію платежу. Але це вимагає збільшення витрат – угода про виставлення підтвердженого безвідзивного акредитива передбачає сплату відповідної комісії (плати) за підтвердження. Комісійні витрати у кінцевому підсумку сплачує імпортер[4].

Значні за розмірами банки надають акцептний кредит або кредит у формі акцепту тратт. Суть цього виду кредиту полягає у домовленості експортера з імпортером, що платіж за товар буде здійснено через банк шляхом акцепту останнім виставлених експортером тратт.

Поширення кредиту у формі акцепту тратт зумовлене обмеженнями комерційного кредитування. Експортер дуже часто не знає платоспроможності та надійності імпортера з іншої країни. Під час продажу товару в кредит такому покупцеві у експортера виникають сумніви щодо сплати векселя, який акцептований імпортером. Тому він у деяких випадках скоріше утримається від кредитування під акцепт невідомого йому імпортера. Навіть у випадку, коли в експортера не виникає сумнівів щодо платоспроможності імпортера та в оплаті акцептованої ним тратти, кредитування імпортера під вексель може бути утрудненим для експортера, насамперед тому, що останньому буде важко облікувати у будь-якому банку тратту, яка акцептована невідомим або маловідомим у цій країні імпортером з іншої країни. Все це і зумовило розвиток банківського кредитування імпортера у формі акцептних кредитів. Замість імпортерів тратту експортерів акцептує банк імпортера, на який вона вже безпосередньо виставляється експортером. Місце невідомого імпортера займає банк, більш платоспроможний та більш відомий в країні експортера, ніж фірма імпортер. Банки беруть за свій акцепт винагороду з імпортерів і убезпечують себе від ризику на випадок непогашенім імпортером наданого йому кредиту. Акцептні операції банків розширюють для експортерів можливості збуту товарів у кредит, а для імпортерів полегшують їх оплату.

Основні риси акцептної операції полягають в тому, що експортер під час продажу товарів у кредит ставить перед імпортером вимогу оплачувати товари з допомогою акцепту тратт експортером, банку імпортера (або будь-яким іншим банком за домовленістю з імпортером). Імпортер робить запит у свого банку (або в іншого) про можливість надання йому акцептного кредиту. Після отримання згоди банку імпортер повідомляє експортера про свою згоду на запропоновану форму розрахунку за товари банківськими акцептами, й сторони укладають угоду.

Відповідно до умов контракту експортер відвантажує товар, оформляє товарні документи та одночасно виписує тратту на банк імпортера. Вказані товарні документи, що одночасно виписані також і на ім'я банку-імпортера, разом із траттою експортер передає своєму банку для пересилання документів банку імпортера[28].

Банк імпортера після отримання товарних документів разом з траттою, повідомляє імпортера про його зобов'язання внести банку суму тратти до настання терміну її оплати й видає імпортеру товарні документи, звичайно під зберігальну записку, яка гарантує належність товару банку. Після цього банк імпортера акцептує виставлену на нього експортером тратту та відсилає її банку експортера.

За певний проміжок часу до оплати тратти імпортер вносить до банку її суму, за рахунок якої банк і оплачує й в день, коли настає термін оплати. При цих операціях банк не вкладає ресурсів у кредитування імпортера. По суті своїм акцептом банк тільки гарантує експортеру оплату товару імпортером. Зважаючи на банківський акцепт, імпортер дістає можливість користуватися банківським кредитом на термін від акцепту тратти до внеску грошей на й оплату. Таким чином, у цій операції банк імпортера стосовно експортера виступає боржником, а імпортера – кредитором. У випадку невиконання імпортером своїх зобов'язань перед банком за акцептним кредитом банк за рахунок своїх коштів оплачує тратту, яка акцептована ним, і таким чином змушений нести збитки.

Акцептно-рамбурсний кредит є певним ускладненням акцептного кредиту. Місце банку імпортера посідає міжнародний першокласний банк. Звичайно це пов'язано з вимогами експортера отримати тратту, яка акцептована великим банком і може бути легше врахованою, ніж тратта, яка акцептована банком імпортера, котрий є недостатньо відомим у країні експортера.

Хід акцептно-рамбурсної операції в основному повторює акцептну операцію. На прохання імпортера його банк забезпечує йому одержання акцепту великого міжнародного банку. Якщо банк імпортера вважає можливим надати кредит імпортеру, він звертається з проханням про акцепт тратт, що виставлені експортером до міжнародного банку. Міжнародний банк дає згоду банку імпортера, якщо не має сумніву щодо його платоспроможності. Після цього за кілька днів до терміну акцепту тратт вищеназваним міжнародним банком банк імпортера надсилає міжнародному банку своє зобов'язання здійснити переказ йому грошових коштів дах їх оплати. Таке зобов'язання банку про переказ (рамбурсирування) сум для оплати акцептованих тратт називається рамбурсним зобов'язанням. Відповідно до цього одержала назву і форма кредитування імпортерів.

Схема операцій за акцептно-рамбурсним кредитом передбачає такі дії:

¾ прохання імпортера банку про відкриття кредиту;

¾ прохання про відкриття акцептного кредиту та рамбурсне зобов'язання, яке надсилається банком у країні імпортера банку на міжнародному фінансовому ринку;

¾ відкриття акцептного кредиту банком на міжнародному фінансовому ринку на користь експортера у банку-кореспондента в країні експортера;

¾ повідомлення експортеру з боку банку в країні експортера;

¾ відправлення товару експортером та передання товарних документів та тратти в банк в країні експортера;

¾ пересилання банком у країні експортера банку на міжнародному ринку одного примірника тратти на акцепт у супроводі товарних документів;

¾ урахування на грошовому ринку другого примірника тратти;

¾ пересилання банком на міжнародному фінансовому ринку документів про відвантаження банку в країні імпортера та видача їх імпортеру під зберігальну розписку,

¾ передання складу товару під заставне свідоцтво;

¾ передавання банку в країні імпортера заставного свідоцтва в обмін на зберігальну записку;

¾ продаж імпортером на внутрішньому ринку товару та викуп ним у банку заставного свідоцтва;

¾ перерахування банком у країні імпортера частини виручки за товар, який є необхідним для погашення тратти, на рахунок банку-акцептанта і» видача залишків виручки імпортеру;

¾ пред'явлення тратти банку-акцептанту в строк та її оплата.

На практиці надання акцептно-рамбурсного кредиту нерідко пов'язане з одночасним відкриттям імпортером аккредитива. У цьому випадку останній виступає як гарантія виконання зобов'язань.

Брокерські кредити є різновидом комерційного кредитування торговельними посередниками експортерів та імпортерів. Брокери нерідко видають гарантії за кредитами, які отримують експортери та імпортери, за особливу винагороду, яка має назву делькредере.

Свої основні економічні функції – фінансування на інтернаціональному рівні світового процесу виробництва та міжнародного платіжного обороту – міжнародний кредит може здійснювати лише при забезпеченні позичальників довгостроковими та середньо-строковими фінансовими ресурсами[2].

Експортери під час надання середньо – та довгострокових кредитів насамперед застосовують такий інструмент, як вексель. У зв'язку з наявністю значного ризику, пов'язаного з оплатою тратт імпортером, труднощами обліку тратт, які акцептовані імпортером, подальший розвиток фірмового кредиту супроводжувався створенням системи страхування експортних кредитів спеціалізованими банками. Спочатку банки вийшли у сферу зовнішньої торгівлі як кредитори фірм експортерів. Такі кредити називаються кредитами постачальнику (рис. 1.4.).

Рис. 1.4. Механізм здійснення кредиту постачальнику

Але з часом національні банки країни фірми-експортера почали здійснювати більш гнучку політику зовнішньоторговельного кредитування. Вони почали надавати кредити безпосередньо імпортеру. Це дало йому можливість розплачуватися за поставки експортера коштами, одержаними від банку. Такий метод банківського кредитування зовнішньої торгівлі називається кредитом покупцю. Кредити покупцю найбільш вигідні саме імпортеру – в нього з'являється можливість вибору фірми-постачальника, хоча і тільки в окремій країні. Одночасно термін кредиту подовжується, а вартість деякою мірою знижується. При цьому фірми-постачальники, які усунені від безпосередньої участі у кредитуванні експорту, не мають можливості підвищити ціни кредиту. Останнє досить часто відбувається при застосуванні фірмового кредиту і навіть кредиту постачальнику.

Вартість банківського кредиту покупцю фіксується на декілька років на рівні, нижчому за вартість позичкових коштів на ринку капіталів, що сприяє підвищенню їх конкурентоспроможності. Строк кредиту покупцю перевищує строк кредиту постачальнику (переважно це середньо – та довгострокові позики). Банки при цьому можуть відкривати кредитні лінії для іноземних позичальників на оплату товарів, які були придбані. У цих механізмах банки виступають партнерами підприємницької діяльності клієнтів. Вони беруть участь у переговорах про торговельно-виробниче співробітництво, виступають центрами економічної інформації та вивільняють експортерів від різного роду фінансових та комерційних ризиків. Механізм здійснення кредиту покупцеві показано на рис. 1.5.

Специфічними інструментами надання середньострокових та довгострокових банківських кредитів на ринку єврокредитів є роловерні та консорціальні кредити.

Рис. 1.5. Механізм здійснення кредиту покупцю

Найменування роловерних кредитів, ставка за якими періодично переглядається, походить із факту рефінансування банками позичок 3 – 6‑місячними депозитами. Це означає постійне повторювання відновлення потреб у рефінансуванні. Іншими словами, кредит має періодично «перекредитовуватися». Відповідно кожні 3 – б місяців позичальники переглядають також ставки відсотка. До основних форм роловерного кредиту відносять: роловерні європозики, відновлювані роловерні кредити та роловер-стенд-бай єврокредити (роловерний кредит підтримки).

Роловерні європозики на початку свого використання мали фіксовані ставки відсотка. Внаслідок краху Бреттон-Вудської системи при їх наданні почали використовувати «плаваючі» ставки відсотка.

Відновлювані роловерні кредити не мають встановленого загального розміру суми кредиту. При його одержанні обговорюється лише дата зміни «піни» та обсягу кредиту в межах терміну надання, що, як правило, збігається з часом зміни ставки відсотка. Базою для їх виникнення слугували національні револьверні, або контокорентні, кредити, в яких практикують використання овердрафту[12].

Роловер стенд-бай єврокредит (роловерний кредит підтримки) має характер підстрахувального. При укладенні договору на його отримання позика фактично не надається. Банк лише бере на себе зобов'язання надати впродовж дії договору єврокредит за першою вимогою позичальника.

При цьому базою для регулювання ціни кредиту виступає ставка, яка застосовується в операціях провідних банків у Лондоні – ЛІБОР (London Interbank Offered Rate). Ця ставка пропонується на лондонському міжбанківському ринку. Дана ринкова ставка за короткостроковими кредитами зазнає значних коливань, особливо поза межами встановлених строків. Унаслідок цього процентні ризики, які беруть на себе позичальники відповідно до угод, дуже високі – значно вищі за інші ризики. На практиці ставка за роловерними кредитами розраховується з допомогою додавання різниці до ставки ЛІБОР. Ця різниця називається маржею, або спредом, та фіксується у кредитній угоді. Спред слугує компенсацією банку-кредитору за виконання ним відповідної роботи, ризик і за користування його капіталом. Тому розмір спреду розподіляється відповідно до терміну кредиту та класу або положення позичальника. Тим самим враховуються ризики країни та кредиту, мають вплив також ринкові умови.

Якщо кредит не вибирається повністю зразу ж після його надання, за невикористану частину кредиту спланується комісія за зобов'язання. На додаток до цього позичальник повинен оплатити витрати на консультації та ін.

Терміни за роловерними кредитами значною мірою коливаються залежно від положення позичальника та ринкової кон'юнктури. Як правило, термін такого кредиту становить від 3 до 10 років. Кошти передаються позичальнику до закінчення терміну, але в разі дострокового погашення береться комісія. Час від часу позичальник має право на користування кредитом на «револьверній» (відновлювальній) основі, маючи можливість погасиш та отримати його протягом одного й того ж терміну кредиту.

Розміри роловерних кредитів варіюють у дуже широких межах. Кредити розміром 100 – 300 млн дол. – не явище, а рекордний за розміром кредит становив 2,5 млрд дол. і був наданий Великобританії.

Роловерна система кредитування виконує важливу функцію трансформування короткострокових коштів у більш тривалі Справа в тому, що використання короткострокових коштів для кредитів довгострокового терміну призводить до втрату банківській ліквідності. Крім цього, існування єврокредитних ринків, де є можливість отримати значні за розмірами позики, вимагало, щоб такого роду можливості використовувалися не тільки для задоволення цьогочасних потреб, а й для інвестування та довгострокових державних програм. Необхідність розв'язання цих завдань вимагала розробки специфічного механізму кредитування. Ним і стала банківська кредитна діяльність на основі пасивних операцій з сертифікатами на депозит та активних операцій з відновлюваними роловерними кредитами. Останні слугують основою і для пасивних операцій, коли банки мають можливість за рахунок роловерних позик короткого терміну надавати кредити на більш тривалі строки;

Але надання кредитів на більші терміни за рахунок коштів меншого строку навіть з допомогою такого механізму не ліквідує ризику втрати ліквідності, особливо коли йдеться про значні кошти, типові для міжнародного ринку. Деякою мірою рішення було знайдено з допомогою застосування принципу розподілення ризику.

Намагання зменшити ризик при наданні позичок примусило банки вдосконалювати механізм кредитування, використовуючи, зокрема, випуск пінних паперів під роловерні єврокредити. Після укладення контракту позичальник видає кредитору зобов'язання (promissory notes) про своєчасне погашення позички, відсотка та комісій. Таке зобов'язання надає додаткові гарантії кредитору і є, по суті, ліквідним папером, який можна переоблікувати. При наданні кредиту також застосовується емісія сертифікатів, які підтверджують участь у єврокредиті. Такі сертифікати теж можуть як перепродаватися іншим фінансовим установам, так і обліковуватися.

Середньострокові та довгострокові кредити на значну суму надаються, як привило, банківськими консорціумами (синдикатами) і мають назву синдиційованих. Техніка надання таких кредитів передбачає, що один банк, який має назву управляючого та підтримується банко-менеджерами, проводить переговори з позичальником про умови кредиту. Члени управляючої банківської групи підписуються на певні частини спільного кредиту, тобто вони стають банками-андерайтерами. Як правило, вони роздрібнюють частки своєї участі й передають їх іншим кредиторам. При організації консорціального кредиту на додаток до базової відсоткової ставки та маржі сплачуються комісії за управління, участь, посередництво (агентська), а також витрати на консультації тощо.

Банківські синдикати внаслідок розпорошення ризику кредитних операцій серед багатьох банків мають більше можливостей трансформації короткострокових пасивів у довгострокові активи, ніж будь-який інший, навіть великий за розмірами банк. По суті середньострокові банківські кредити надають позичальнику кошти на короткі строки (3 – 6 місяців), але з систематичним подовженням до закінчення терміну кредиту.

Синдиційовані кредити порівняно з національним банківським кредитом мають як недоліки, так і переваги. Їх недоліки пов'язані з тим, що, будучи за своїми параметрами середньостроковими, вони надаються в цілому на коротші терміни. Крім того, ставка відсотка за еврокредитами частіше вища за ставки банківського кредиту, який підтримується державою. Переваги ж їх полягають у тому, що кредити можуть бути надані в будь-якій вільноконвертованій валюті, й це надає позичальнику можливість використовувати ці кошти на свій розсуд, не обмежуючи свої господарські рішення. Довгострокове кредитування (строком на 10–15 і більше років) добуло розвитку насамперед у практиці кредитування урядів країн, які стикаються з проблемами заборгованості. Розрізняють такі форма довгострокових кредитів: міждержавні кредити за рахунок асигнування бюджетних фондів; двосторонні державні; міжнародних та регіональних валютно-кредитних і фінансових організацій; по лінії надання допомоги, яка разом з технічною допомогою, безвідплатними дарами, субсидіями включає позики на пільгових умовах.

Наприклад, МВФ у межах фідуційного фонду надає кредити найбіднішим країнам, що розвиваються, строком на 10 років, якщо вони мають труднощі з платіжним балансом. На строк 15 років надає кредити і Фонд структурної адаптації країнам, які відповідають вимогам Міжнародної Асоціації Розвитку (МАР).

Досить часто здійснюється змішаний вид міжнародного кредиту. Наприклад, звичайні форми кредитування експорту поєднуються з наданням фінансової допомоги або «м'яких» кредитів.

Новою формою кредитування, яка найчастіше використовується при наданні кредитів країнам, що розвиваються, є спільне фінансування кількома кредитними установами значних за розмірами проектів, переважно в галузях інфраструктури. Ініціаторами спільного фінансування виступають Світовий Банк, МВФ, ЄБРР, які залучають до цих операцій комерційні банки. Необхідно зауважити, що останні частіше кредитують на пільгових умовах (за ставкою, меншою від ринкової) найбільш привабливу частину проекту.

Практикують дві форми спільного кредитування:

¾ паралельне фінансування, за якого проект поділяється на дві частини, що кредитуються різними кредиторами в межах установленої квоти;

¾ співфінансування, за якого всі кредитори надають кредити впродовж реалізації проекту.

Спільне фінансування надає певні переваги позичальнику, оскільки відкриває йому доступ до пільгових кредитів. Але більш вигідним воно є для кредиторів. За такого фінансування вони отримують додаткові гарантії своєчасного погашення позички боржником. Має місце і посилення фінансової залежності країни-боржника від кредитора[9].

Синдикати комерційних банків часто надають кредит за умови отримання країною-позичальницею кредитів МВФ або МБРР. Це має на меті регулювання доступу позичальників на світовий ринок позичкового капіталу, виходячи з політичних та економічних міркувань.

Однією з особливостей сучасної зустрічної торгівлі є складний фінансовий механізм її забезпечення та велика роль банків у ньому. Сторони повинні мати механізм взаємного кредитування, функціонування якого забезпечується через традиційний розрахунково-фінансовий механізм банку. Водночас набула розвитку практика, згідно з якою банки надають середньо – та довгострокові кредити при здійсненні компенсаційних угод найбільш складного характеру з точки зору економічних зв'язків між сторонами (компенсаційних проектів, які включають елементи виробничої кооперації).

Перші угоди про зустрічну торгівлю, в яких брали активну та значну за масштабами участь банки, були бартерними, за яких одна сторона кредитує іншу на значні суми порівняно тривалий час. До 80‑х років банківська участь у зустрічній торгівлі сформувалась у трьох видах:

¾ у вигляді спеціалізованих банків, найчастіше невеликих, але діючих під керівництвом провідних банків;

¾ відділів зустрічної торгівлі в більшості великих ТНБ;

¾ дочірніх спеціалізованих торговельних компаній, які належать банкам.

У межах кредитування зустрічної торгівлі традиційна функція банків деякою мірою трансформується: вже не колишні показники платоспроможності розглядаються банком під час оцінки надійності позички, а ймовірність ефективного здійснення проекту в цілому та зустрічних поставок, які повинні забезпечити його прибутковість та кошти на погашення позички. Певний чином на таку переорієнтацію при аналізі показників вплинула так звана «криза заборгованості», коли чимало країн стали неплатоспроможними або опинилися на грані банкрутства. Зустрічні поставки, що виступають певною мірою альтернативною гарантією платоспроможності, надають банкам можливість продовжувати надавати послуги з фінансування експортних операцій своїх клієнтів.

Банки надають довгострокові кредити за компенсаційними угодами. Ці кредити грунтуються на механізмах взаємного постачання товарів на однакову вартість. Такі кредити завжди мають цільовий характер: отримуючи у кредит (приміром на 10 років) машини, устаткування для створення та реконструкції підприємств, освоєння природних ресурсів, позичальник на погашення кредиту здійснює зустрічне постачання продукції побудованих або реконструйованих підприємств. Характерна риса компенсаційних угод – значні масштаби та довгостроковий характер, взаємна зумовленість експортної та імпортної угод. Кредит за компенсаційними угодами слугує для імпортера засобом ув'язки платежів за придбані машини та устаткування, виручки від зустрічних поставок товарів та експорт як компенсацію відповідних витрат.

При кредитуванні компенсаційних угод використання фірмових кредитів має обмежений характер, переважають довгострокові консорціальні кредити, що надаються банківськими консорціумами. Це зумовлено тим, що національне законодавство досить часто встановлює для окремих банків ліміт кредитування одного позичальника, а також тим, що банки прагнуть обмежити ступінь ризику при наданні кредитів.

Частиною довгострокового міжнародного кредитування є міжнародні позики – міжнародні кредити, які надаються у валюті, залучення державними або приватними корпораціями позичкових коштів на національному та світовому ринках позичкових капіталів шляхом випуску своїх боргових зобов'язань, тобто емісії пінних паперів (середньострокових нот, довгострокових облігацій та ін.). Найбільш поширені емісії облігацій, які можуть бути поділені на два сектори: іноземні облігаційні позики та власне міжнародні облігаційні позики, або європозики. Іноземні облігаційні позики (міжнародні кредити, які надаються у валюті) – це емісія облігацій іноземними емітентами з метою мобілізації капіталу насамперед національних кредиторів певної країни. Такі емісії були найбільш поширені в перші десятиліття XX ст., потім їхнє значення зменшилося, але з 60‑х років вони знову набули певного поширення. У сучасних умовах більшість випусків іноземних облігацій практично зосереджені на фінансових ринках чотирьох країн. Це – міжнародні кредити, які надаються у валюті США, ФРН, Швейцарії та Японії і підпорядковуються регламентаціям щодо цінних паперів країни емісії, але на практиці їх обіг здійснюється згідно з більшістю принципів євроринків, насамперед тому, що вони виступають безпосередніми конкурентами власне єврооблігацій. У сфері стягнення податків, методів емісії та функціонування вторинного ривку правила дуже близькі до правил євроринку. Головні відмінності обумовлюються країнами-емітентами – Швейцарією та Японією.

Швейцарія, яка монополізувала 2/3 емісій іноземних облігацій в 1986 та 1987 рр. та практично половину міжнародних кредитів, які надаються у валюті, намагається уникнути розвитку ринку швейцарського єврофранка для того, щоб не розширювати міжнародну роль своєї валюти. Тому вона й перешкоджає розміщенню швейцарськими банками єврооблігацій у швейцарських франках. Унаслідок цього бажаючі зробити емісію у цій валюті можуть використовувати єдину можливість – міжнародні кредити, які надаються в іноземній валюті. Тієї ж тактики дотримувалась і Японія, Що стосується США, які виступають третьою провідною країною іноземних емісій, то їхнє положення відповідає традиції американського ринку, який не зник, але має незначну вагу.

Залежно від країни емісії ці облігації мають спеціальні назви:

Yanke Bonds в США, Samourai Bonds в Японії, Bulldog Bonds в Великобританії та Chocolate Bonds в Швейцарії.

Ринок іноземних облігацій розвивається не так динамічно порівняно з ринком власне облігацій. Але ця тенденція може змінитися насамперед під впливом: зміни відповідних обмежень на національних та міжнародних ринках капіталів.

З початку свого виникнення позики у формі вільного випуску облігацій на зовнішньому ринку позичкових капіталів базувалися на принципах єдності місця, валюти та біржового котирування. Наприклад, облігації французької позики на англійському ринку капіталів були випущені у фунтах стерлінгів і купувалися англійськими інвесторами на основі лондонського котирування.

Після другої світової війни виникли перепони для розміщення облігаційних позик, особливо у Західній Європі. Це було пов'язано з недостачею довгострокових джерел позичкового капіталу та недостатнім розвитком інституційних інвесторів, нестійкістю валют та платіжних балансів, жорстким контролем за допуском іноземних позичальників на національні ринки позичкового капіталу. Тому набули розвитку міжнародні облігаційні позики, які випускаються банками одночасно на декількох провідних ринках позичкового капіталу у валюті третьої країни. Ці власне міжнародні облігаційні позики, які мають назву єврооблігаційних або європозик, вперше почали випускатися з 1963 р. і поступово почали слугувати вагомим джерелом залучення фінансових ресурсів державами, містами, корпораціями.

Згідно з існуючою практикою до емісії допускаються відомі емітенти, які мають намір залучите значні кошти. Впродовж тривалого часу позичальниками були майже виключно підприємства та організації промислове розвинутих країн та міжнародні інститути, а також держави. За останні роки зросла частка банків та фінансових інститутів.

Ринкова ставка відсотка залежить від валюти позики та фіксується на весь термін. Ціна пінних паперів коливається залежно від рівня ринкової ставки відсотка, регулювання якої відповідно до ринкових умов відбувається раз на півроку. Біржове котирування здійснюється, як правило, на ринках Люксембурга, Лондона, Франкфурта-на-Майні. Позичальником сплачуються комісії. Купони цінних паперів, що емітуються публічно або підлягають приватному розміщенню консорціумами міжнародних банків, звільняються від податку.

Використовуються різноманітні фінансові інструмента: звичайні облігації з фіксованою або плаваючою ставкою, облігації, що конвертуються в акції або супроводжуються правом на придбання акцій, інші види облігацій. Цей ринок пропонує також короткострокові цінні папери з плаваючою ставкою, які є сертифікатами, що передаються на пред'явника строком до п'ята років та підлягають одноразовому відшкодуванню.

Банки організували вторинні ринки єврооблігацій у Люксембурзі, Лондоні, Франкфурті та ін. Банк Morgan Guaranty створив у 1968 р. клірингову палату в Брюсселі, в капіталі якої беруть участь 120 банків: Euroclear. Друга клірингова палата була створена на початку 70‑х років європейськими банками (Центр постачання єврооблігацій: CEDEL), яка налічує 94 банківських акціонери.

Основна різниця між двома видами облігацій (іноземними та власне єврооблігаціями) полягає в тому, що перші продаються на певній біржі, тоді як другі не обов'язково котируються в певному географічному місці Щодо обсягів, то ці дві категорії облігацій мали однакову вагу в 70‑ті роки та на початку 80‑х років, але потім ситуація дещо змінилася. Починаючи з 1982 р. євроемісії почали в 2 рази перевищувати емісії іноземних облігацій, у 1987 р. вони були в 4 рази більшими.

Майже до середини 80‑х років більша частина європозик здійснювалася у євродоларах, але в наш час поширення набули інші євровалюти.

Необхідно також зауважити, що ринок єврооблігацій практично закритий для позичальників, які мають репутацію ненадійних боржників.

Організація публічних емісій та приватного розміщення на євроринках облігаційних позичок здійснюється спеціально створеними для цього міжнародними синдикатами (консорціумами) або пулами. Звичайно вони мають триярусну структуру, яка включає групу управління, групу розміщення та групу продажу.

Упродовж останніх років банки дедалі більше орієнтуються на діяльність на ринках капіталів, насамперед на євроринках. Дана тенденція називається сек'юритизацією. Нові електронні інформаційні технології в банківській справі дають змогу отримати моментальну інформацію про стан справ в усіх провідних фінансових центрах та надзвичайно швидко обробити її. Це створює можливості отримання прибутків на основі проведення арбітражу між різними фінансовими центрами, посилює взаємозв'язок між ринками прямих банківських кредитів та ринками облігацій.

Розвиток євроемісій з фіксованою ставкою відбувається залежно від різниці у реальному доході єврооблігацій, з одного боку, та грошових вкладів на строк три місяці, з іншого. Коли ця різниця зростає, обсяг євроемісій збільшується. Ринок розширюється тим більше, чим більша ця різниця в період падіння ставок відсотка. Відбувається певна консолідація грошових авуарів.

У нестабільному міжнародному середовищі, що постійно змінюється, внаслідок зміни ставок відсотка та валютних курсів, інвесторам та позичальникам необхідно в будь-який момент пристосовуватися до обставин. Водночас, вони намагаються максимально скористатися з переваг або недоліків податкового законодавства. Фінансові інновації, що масовано виникли й поширилися впродовж 70–80‑х років, задовольняють саме пі потреби. Необхідно насамперед підкреслити те, що саме міжнародні ринки найкраще пристосовані для впровадження інновацій, бо вони менше регламентовані, ніж національні

До цього часу євроринки пропонували позичальникам такі три основні види позик:

а) короткострокові кредити у євровалютах, які давали змогу фінансувати потреби в грошових коштах безпосередньо на зразок грошових кредитів, що пропонуються банками у більшості провідних промислове розвинутих країн;

б) середньо – та довгострокові єврокредити (терміном більше як 18 місяців, але менше від 15 років), які надаються банківським пулом;

в) єврооблігації на міжнародних ринках.

З допомогою застосування спеціальних видів цінних паперів фінансові інновації дають можливість забезпечиш будь-яку тривалість позики – від 24 год. до безмежності.

Однією з перших інновацій були послуги гарантованих емісій, які мали замінити єврокредити в умовах нестабільності фінансових ринків. Вони мали на меті запропонувати цінні папери, які користуються довірою як у позичальника, що прагне забезпечити собі певні обсяги середньострокового фінансування за найбільш сприятливими ставками, так і в кредитора, який надає перевагу короткостроковому інвестуванню коштів.

Серед таких фінансових інновацій необхідно насамперед зазначити євроноти RUF, NIF і МОFF.

Інструменти відновлення підписки (revolving underwriting Facilities – RUF) – це середньострокові (від 5 до 7 років) кредитні програми, які дають змогу позичальнику періодично випускати на євроринок короткострокові (від 1 до 12 місяців) євроноти при посередництві інвестиційного банку. По суті пі послуги з відновлення підписки на цінні папери є середньостроковим кредитом, який передбачає продаж короткострокових цінних паперів. У разі неможливості реалізації цінних паперів унаслідок ринкової кризи ліквідності, позичальник має впевненість щодо викупу цих паперів комерційними банками, об'єднаними в гарантійний синдикат, за ціною, обумовленою раніше. Ставки реалізації визначаються шляхом індексації за ЛІБОР заздалегідь. Завдяки цьому позичальник отримує гарантію середньострокового фінансування, що, безумовно, є вигідним для нього.

Гарантійні інструменти (Notes Insurance Facilities – NIF) – послуги з випуску боргових зобов'зань з наступним продовженням на тих же умовах були створені за ініціативою комерційних банків, яких не зовсім задовольняли властивості RUF. Насамперед тому, що вони перекладали всі ризики ліквідності тільки на комерційні банки, тоді як ділові банки, не маючи ніякого ризику, отримували теж значні доходи. У паперах типу NIF дії з реалізації та гарантії більше не розділяють – банки, які бажають брати участь у реалізації євронот, об'єднуються в синдикат, який робить заяву про придбання цінних паперів, котрі бажає випустити позичальник. Якщо позичальник не-вдоволений заявою, він може скористатися єврокредитом, який буде наданий цим синдикатом на умовах, погоджених заздалегідь.

В операціях на євроринку використовуються різні модифікації RUF та NIF які утворені відповідно до потреб як позичальника, так і банків.

Фондові інструменти з багатоваріантним вибором (Multi Options Funding Facilities – МОFF) – це зобов'язання синдикату банків надавати кредит за першою вимогою та в зручній для клієнта формі. Банки за таку послугу отримують відповідну винагороду. Такі кредити дають змогу позичальнику здійснювати випуск кількох інструментів фінансування, крім короткострокових цінних паперів. Завдяки цьому існує можливість робити вибір між кількома валютами та способами розрахунку ставок відсотка. У таких формах кредитування заінтересовані передусім невеликі та середні фірми, тому що вони підвищують стабільність взаємовідносин кредиторів та позичальників.

У другій половині 80‑х років набули розвитку негарантовані пінні комерційні папери, які випускаються переважно першокласними позичальниками. Ці папери надають більші пільги, ніж гарантовані, і можуть мати термін до 10 років.

Значні коливання ставок відсотка на міжнародних та національних ринках грошей останніми роками стимулювали появу та популярність на євроринку короткострокових зобов'язань зі змінним відсотком (ставки, що плавають). Ставки відсотка за цим новим видом зобов'язань з термінами від 5 до 15 років індексуються за ЛІБОР і періодично переглядаються з метою адаптування до ринкової кон'юнктури (як правило, кожні б місяців).

Поряд зі ставками, що плавають, з'явилося багато видів інших, які дають змогу задовольнити вимоги різноманітних інвесторів. Це – прогресивні та регресивні ставки; ставки, які підлягають перегляду; ставки, які регулюються; ставки, що плавають, які перетворюються у фіксовані за умови їх зниження нижче від певного рівня;

ставки, що плавають між мінімумом і максимумом; облігації з нульовим купоном, за яким доход передплатника забезпечується приростом вартості між піною емісій, яка значно нижча за номінал, та ціною погашення, яку визначають за номіналом.

Існують також облігації, що мають додаткову перевагу порівняно з відсотковою ставкою. Це дає змогу емітенту пропонувати ставки відсотка нижчі, ніж за звичайними облігаціями. Це – облігації, що конвертуються, та облігації з варантами. Облігації, що конвертуються, можуть обертатися у нові облігації, завдяки чому передплатники отримують певні переваги, насамперед при змінах відсотка. Облігації з варантами дають можливість придбати облігації або акції емітента за певною ціною, більш вигідною для передплатника.

Намагання зменшити ризики, пов'язані зі змінністю ставок відсотка та валютних курсів, призвело до поширення таких фінансових інструментів, як свопи. Саме з ними зараз пов'язані більшість облігаційних позик. Свопи – це повний або частковий обмін заборгованістю. Механізм здійснення свопу передбачає, що дві сторони беруть на себе зобов'язання обміну валюти або обслуговування боргу (платежі відсотка за двома зобов'язаннями на одну й ту ж суму) на заздалегідь установлених умовах упродовж періоду, який може досягати 10 років.

У свопах використовується насамперед різниця в ставках відсотка, яка існує на різних сегментах міжнародного ринку капіталів, на різних національних ринках. Це дає змогу позичальнику отримати доступ до кредитних ресурсів на більш вигідних умовах. Використовують свопи найчастіше корпорації-позичальники, а посередниками-організаторами є банки, деякі з них беруть на себе роль біржі свопів (зводять не двох партнерів, а зразу широку позицію з багатьма клієнтами). По суті, операції своп утворюють самостійний середньо – та довгостроковий ринок з певним складом учасників та професіональною асоціацією/банків, які спеціалізуються на цих операціях, стандартною технікою та вторинним ринком.

Набули поширення також свопи активів, до яких вдаються кредитори, що потребують реструктуризації балансу або одержання будь-яких інших переваг.

У зв'язку з виникненням кризи неплатоспроможності країн, що розвиваються, з'явилися «боргові свопи». Вони передбачають обмін боргових зобов'язань країн, які зазнають труднощів з обслуговуванням зовнішнього боргу між банками та інвесторами (по суті це теж свопи активів). Обмін борговими зобов'язаннями країн, які розвиваються, дав змогу відрегулювати профіль кредитного ризику країни, знизити його шляхом диверсифікації.

У практиці міжнародного банківського кредитування у зовнішній торгівлі використовуються такі форми, як лізинг, факторинг, форфейтинг. Вони характерні тим, що в них кредитні відносини виступають лише частиною більш складної сукупності відносин.

Лізинг (від англ. leasing – довгострокова оренда) означає надання або прийняття у тимчасове використання, оренду майна. Учасниками операції виступають лізингонадавач – сторона, яка володіє майном, що надається в оренду, лізингоотримувач – сторона, яка отримує у користування це майно (рис. 1.6.). Економічна суть лізингу полягає у придбанні лізингонадавачем на прохання лізингоотримувача майна у виробника на умовах купівлі-продажу і в отриманні його лізингоотримувачем від лізингонадавача у виключне використання за певний термін. У відповідній угоді вказується сума орендних платежів, які включають споживчу вартість, послуги лізингонадавача та частину додаткової вартості. При цьому майно залишається власністю лізингонадавача. Після закінчення терміну дії угоди лізингу користувач (лізингоотримувач) може придбати устаткування у власність, поновити угоду на пільгових умовах або припинити договірні відносини.

Лізинг, таким чином, передбачає відносини купівлі-продажу та оренди, але основою відносин є кредитна операція – лізингова компанія надає орендатору фінансову послугу. Лізингонадавач купує устаткування у свою власність за повну вартість, але не для власного користування, а для користувача, який отримує та використовує це устаткування. Останній сплачує кошти не одноразово, а поступово – періодичними внесками. Таким чином, лізинг можна розглядати як передачу майна у тимчасове користування на умовах повернення, терміновості, платності і кваліфікувати як кредит на придбання основного капіталу. З економічної точки зору лізинг є специфічним кредитом, який надається у формі майна, яке передається у користування.

Основними видами лізингу є фінансовий та операційний лізинг. У даному випадку критеріями для розмежування є: обсяг обов'язків лізингонадавача на термін використання устаткування.

Здійснення фінансового лізингу передбачає, що лізингонадавач купує устаткування для користувача, чим фінансує майбутнє використання ним устаткування, повертаючи собі його вартість з періодичних платежів. В інших випадках лізингонадавач теж здійснює фінансування – купує устаткування, але водночас має певні зобов'язання щодо устаткування (наприклад, здійснює технічне обслуговування), чого немає за фінансового лізингу.

Фінансовий лізинг – один з найбільш поширених видів – характеризується насамперед, тим, що термін, на який устаткування передається у тимчасове користування, наближається за тривалістю до терміну його служби. Лізингонадавачем виступає лізингова компанія, яка отримує устаткування у власність безпосередньо у фірми-виробника.

Рис. 1.6. Схема здійснення лізингу

Лізингова компанія з придбанням нового устаткування дістає податкову знижку на інвестиції й право на прискорену амортизацію. Це надає можливість зменшувати розмір періодичних платежів.

Різновидом фінансового лізингу є зворотний лізинг. У цьому випадку власник устаткування продає його лізинговій компанії та одночасно укладає з нею договір лізингу на це устаткування як користувач. Таким чином, первісний власник отримує від лізингової компанії вартість устаткування, зберігає за собою право володіння та лише сплачує періодичні платежі за користування устаткуванням.

Інший не менш поширений вид лізингу – операційний лізинг. Крім обсягу обов'язків лізингонадавача, він відрізняється від фінансового і за терміном: при операційному лізингу устаткування використовується протягом терміну, який є меншим за строк економічної служби устаткування. Для того щоб відшкодувати вартість устаткування, лізингова компанія надає його у тимчасове користування декілька разів, як правило, різним користувачам. Техобслуговування, ремонт, страхування тощо при операційному лізингу покладаються на лізингову компанію. Предметом операційного лізингу звичайно є устаткування з високими темпами морального старіння.

Одним з найбільш складних видів лізингу є спільний лізинг (leverage leasing), суть якого полягає в об'єднанні кількох фінансових установ для фінансування значної операції за лізингом, яка не може бути здійсненою окремою установою. Складність відносин за цього виду лізингу насамперед пов'язана зі значною кількістю його учасників. Основна відмінність цього виду лізингу від фінансового полягає у тому, що лізингова компанія, купуючи устаткування, оплачує своїми коштами не всю його вартість, а лише частину, наприклад 20%. Решту вона бере у кредит в одного або кількох позичкодавців (банків, страхових компаній та ін.). При цьому лізингова компанія користується усіма податковими пільгами, що розраховуються, за повну вартість устаткування, а не частини.

Об'єктами угод спільного лізингу найчастіше є устаткування для підприємств з комунального обслуговування, парки вантажних машин, вантажний залізничний парк, судна та ін. Поряд з наявністю у багатьох країнах податкових пільг ще однією особливістю цього виду лізингу є те, що лізингонадавач отримує позику у позикодавців на умовах «без права зворотної вимоги». Це означає, що він не несе відповідальності перед позиконадавачем за виплату позики, вона має погашатися з сум періодичних платежів користувача.

Міжнародний лізинг з'явився пізніше, ніж внутрішній, приблизно на десятиліття. Операція набуває міжнародного характеру, якщо лізингова компанія та орендатор знаходяться у різних країнах. Угода, за якою лізингова компанія купує устаткування у національної компанії-виробника, а потім надає його в оренду за кордон іноземному орендатору, називається експортним лізингом. Лізинг зберігає міжнародний характер і в тому випадку, коли спеціалізована компанія знаходиться в тій самій країні, що й орендатор. У цьому випадку орендатор використовує іноземне обладнання, придбане за кордоном. Нарешті, в умовах міжнародного лізингу всі три учасники угоди можуть знаходитися в різних країнах.

Для країни-орендонадавача міжнародний лізинг становить певний інтерес, насамперед як засіб отримання доходу в іноземній валюті. Орендатор же вбачає основну перевагу міжнародного лізингу у використанні більш досконалого іноземного устаткування, одержання валютних, фінансових та податкових пільг. Наприклад, згідно з правилами МВФ зобов'язання, пов'язані з одержанням в оренду іноземних машин та устаткування, не збільшують зовнішню заборгованість.

У сучасних умовах розвитку міжнародного лізингу сприяє уніфікація правил оренди іноземних машин та устаткування. Свого часу різниця режимів оподаткування, національних законодавств обмежувала поширення міжнародного лізингу.

Факторинг (від англійського factor – агент, посередник) – це придбання банком або спеціалізованою.факторинговою компанією грошових вимог постачальника до покупця та їх інкасація за певну винагороду.

Механізм здійснення факторингових операцій передбачає такі дії:

¾ придбання факторинговою компанією (фактор-фірмою) платіжних вимог до покупців у своїх клієнтів на умовах негайної оплати клієнту 80 – 90% вартості відфактурованих поставок;

¾ оплату в строго визначений термін іншої частини вартості з відрахуванням комісійних та відсотків за кредит, незалежно від надходження виручки від покупців. Платіж, який надходить потім від покупця, повністю зараховується на рахунок фактор-компанії.

В умовах міжнародних відносин кредитний ризик постачальника особливо зростає при постачанні товарів на експорт, що пов'язано з більшими труднощами оцінки платоспроможності іноземних клієнтів, тривалішими строками документу та товарообігу, факторами політичної нестабільності в країнах-учасницях цих відносин.

Специфіка міжнародного факторингу полягає у тому, що при роботі з експортером факторингова компанія, як правило, укладає угоду з факторинговою компанією країни імпортера та передає їй частину своїх функцій. У свою чергу, вона виконує роботу, пов'язану з дорученнями іноземної факторингової компанії. Такий зустрічний факторинг має назву взаємного або двофакторного. Його переваги зумовлені тим, що для кожної з компаній, які обслуговують імпортерів, боргові вимоги є внутрішніми, а не зовнішніми. Це значно спрощує процедури визначення кредитоспроможності імпортера, страхування ризиків, інкасування бонових вимог та ін.

Якщо факторинг зручніший для фінансування експорту товарів споживання з терміном кредитування від 90 до 180 днів, то такий вид кредитування, як форфейтування, використовується при фінансуванні експорту товарів виробничого призначення з терміном кредитування до кількох років. Водночас факторинг, як правило, не покриває політичних та перевідних ризиків, тоді як форфейтер при форфеейтуванні будь-якої вимоги за пі ризики несе відповідальність. У багатьох країнах прийшли до висновку, що форфейтування може бути відносно недорогим, альтернативним іншим формам експортного фінансування, що застосовуються зараз.

Форфейтинг (він французського «а forfait» – відмова від прав) – це кредитування експортера шляхом придбання векселів або інших боргових вимог. По суті, міжнародні кредити, які надаються у валюті, де форма трансформації комерційного кредиту у банківський, внаслідок якої експортер отримує ряд переваг. Насамперед прискорюється одержання ним коштів за товар, що експортовано, а значить і обіг усього капіталу. Експортер звільняється від ризику неплатежу та валютного ризику, а також ризику, пов'язаного з коливанням ставок відсотка. Спрощується баланс підприємства за рахунок часткового звільнення від дебіторської заборгованості. Форфейтинг – це одна із нових форм кредитування зовнішньої торгівлі. Її поява зумовлена швидким зростанням експорту дорогого устаткування з тривалим терміном виробництва, посиленням конкурентної боротьби на світових ринках та зростанням ролі кредиту у розвитку світової торгівлі.

Форфейтування з'явилося у відповідь на постійно зростаючий попит на міжнародні кредити, який не задовольнявся. На початку 60‑х років, коли почав формуватися механізм форфейтингу, ринок продавців товарів виробничого призначення поступово перетворювався на ринок покупців цих товарів. Значний розвиток міжнародної торгівлі супроводжувався посиленням тенденції зростання вимог імпортерів подовжити термін традиційного 90 – 180‑денного кредиту. Відродження торговельних відносин між країнами Західної та Східної Європи та зростаюча значущість у світовій торгівлі країн Азії, Африки та Латинської Америки створили багато фінансових перешкод для західних експортерів. Виникнення цих нових ринків припало на час, коли обтяжуючі інвестиційні зобов'язання фірм, що експортують, перешкоджали фінансуванню ними середньострокових кредитів постачальника за рахунок власних коштів. Банки, що існували тоді, були не в змозі запропонувати послуги, яких потребували експортери.

З часом стало очевидним, що цей механізм потребує створення в межах традиційної функціональної структури банку спеціального підрозділу – філії, згодом почали створюватися і спеціалізовані компанії, які здійснюють виключно форфейтування.

Механізм здійснення операцій форфейгингу передбачає, що експортер виконав свої зобов'язання за контрастом і прагне інкасувати розрахункові документи імпортера шляхом їх продажу з метою отримання готівкових коштів (рис. 1.7.). Покупцями (форфейтерами) стають банк або спеціалізована фірма. Вони беруть на себе комерційний ризик, пов'язаний з неплатоспроможністю імпортерів, без права регресу (обернення) документів на експортера.

Рис. 1.7. Схема здійснення операцій форфейтування

Якщо імпортер не виступає першокласним позичальником, який має бездоганну репутацію, форфейтер вимагає в банку країни. імпортера гарантію у формі авалю або безумовну та безвідзивну гарантію за борговими зобов'язаннями, які він хоче придбати. Виконання цієї умови має особливе значення з огляду на необоротність угоди, тому що в разі неплатежу боржником форфейтер як на свою єдину гарантію може покластися тільки на цю форму банківської гарантії. Форфейтер при покупці боргових вимог відраховує відсотки за весь термін, на який вони виписані (дисконтує векселі) та перетворює тим самим експортну угоду на готівкову. У цьому випадку експортер відповідає тільки за задовільне виготовлення та постачання товару та правильне оформлення документів за зобов’язаннями. Ця остання обставина разом з наявністю фіксованої ставки відсотка, яка стягується з початку операції, робить форфейтинг досить привабливим видом фінансування. Форфейтер може зберігати придбані документи (витрачені ним кошти будуть розглядатися в цьому випадку як капіталовкладення) або може продати їх іншому форфейтеру теж на безоборотній основі. Із настанням терміну платежу кінцевий власник документів пред'являє їх у банк для оплати.

Джерелом коштів для банків, які беруть участь в операціях форфейтингу, слугує ринок євровалют. Внаслідок цього облікова ставка за форфейтингом тісно пов'язана з рівнем процента за середньостроковими кредитами на цьому ринку.

Механізм та технологія банківського кредитування включає в себе системну оцінку ходу всього кредитного процесу. Ефективне проведення кредитних операцій базується на об’єктивному підході до потенційного позичальника, вивченні його фінансового стану і кредитоспроможності, виборі форм забезпечення, видачі, засобу погашення кредиту. Надійне здійснення кредитних операцій вимагає від комерційного банку також організації постійного моніторингу всіх стадій реалізації кредитного процесу.

2. Загальна характеристика процесів кредитування та кредитного портфелю ЗАТ кб «ПриватБанк»

2.1 Характиристика банку як суб’єкта господарювання

Заснований 19 березня 1992 року, на сьогодні ПриватБанк входить до числа найбільших системних банків країни і є одним з визнаних лідерів банківської системи України. Авторитетний міжнародний фінансово аналітичний журнал «The Banker» за результатами проведеного в 2000 році дослідження присвоїв ПриватБанку звання «The Bank of the Year».Інший впливовий журнал «Euromoney» три роки підряд в 1999,2000,2001 роках визнає ПриватБанк кращим банком України. За підсумка ми фінансового рейтингу, що проводився українською газетою «Бізнес», ПриватБанк в 1998,1999 і 2001 роках був визнаний переможцем в найпрестижнішій номінації «Банк, в якому б ви розмістили свій депозит».

ПриватБанк – сучасний універсальний банк. Володіючи генеральною ліцензією Національного банку України на проведення банківських операцій, ПриватБанк здійснює весь спектр послуг по обслуговуванню корпоративних і фізичних клієнтів відповідно до міжнародних стандартів. Довгостроковий інтерес клієнта – головний пріоритет в роботі банку. Послідовно розширюючи спектр надаваємих послуг і якість банківських продуктів, ПриватБанк активно нарощує свою клієнтську базу. При цьому ПриватБанк – банк, що пропонує комплексне вирішення завдань, які постають перед клієнтом, на основі індивідуального підходу та широкого досвіду роботи банку на фінансовому ринку України.

ПриватБанк – соціально значимий банк. Проводячи послідовну політику зміцнення стабільності банку і вдосконалення якості обслуговування, ПриватБанк вважає одним із пріоритетних напрямків своєї роботи розвиток комплексу сучасних послуг для індивідуального клієнта. На сьогодні банк пропонує громадянам України понад 150 видів послуг, серед яких поточні, вкладні операції, карткові продукти, різноманітні програми споживчого кредитування, здійснювані в партнерстві з провідними вітчизняними торговими, ріелторськими компаніями й автовиробниками. Банк є уповноваженим Урядом України банком з виплати пенсій і соціальної допомоги громадян, виплати компенсації жертвам нацистських репресій, активно впроваджує програми обслуговування для окремих найменш захищених категорій клієнтів, зокрема, пенсіонерів. Сьогодні рахунки в ПриватБанку мають близько 2,2 млн. українських громадян, свої пенсії в банку отримують понад 250 тисяч пенсіонерів, що свідчить про високий рівень довіри до банку з боку населення.

ПриватБанк – банк загальнонаціонального масштабу. Регіональна мережа ПриватБанку, що включає в себе понад 800 філій і відділень на всій території України, дозволяє будь якому клієнту отримати найвищий рівень обслуговування практично в будь якій точці країни. Широке коло зарубіжних партнерів ПриватБанку не лише демонструє його визнання як повноправного учасника світової банківської системи, але й, найголовніше, дозволяє задовольняти потреби клієнтів банку, пов`язані з їхньою міжнародною діяльністю. ПриватБанк підтримує кореспондентські відносини з найбільшими іноземними банками, ефективно співробітничаючи з ними на різних сегментах фінансового ринку.

ПриватБанк – лідер у сфері впровадження передових банківських послуг. Інноваційна політика ПриватБанку орієнтована на впровадження на українському ринку принципово нових, передових банківських послуг, котрі надають клієнтам нові можливості управління своїми фінансами. ПриватБанк першим в Україні запропонував своїм клієнтам послуги «мобільного» банкінгу, а також послуги з продажу через мережу своїх банкоматів і POS терміналів електронних ваучерів провідних операторів мобільного зв'язку і IP телефонії. Також ПриватБанк першим в Україні запропонував своїм клієнтам класичний варіант системи Інтернет банкінгу «Приват24».

Таблиця 2.1. Основні показники діяльності «ПриватБанка»

На сьогодні ПриватБанк є визнаним лідером вітчизняного ринку платіжних карток. Будучи дійсним членом (principle member) міжнародних платіжних систем VISA і Europay International, ПриватБанк першим з українських банків подолав 1000 000 й рубіж емісії карток і став першим банком на території СНД, котрий видав більш як 500 тисяч карток системи VISA. Також ПриватБанку належить найкрупніша в Україні мережа обслуговування платіжних карток, яка включає понад 13,5 тис. торгово сервісних пунктів, в тому числі понад 7000 POS терміналів, а також 320 банкоматів і 814 пунктів видачі готівки.

Для того щоб найбільш глибоко відобразити систему взаємозв’язків органів управління побудуємо організаційну структуру управління ЗАТ «ПриватБанк» (Схема2.1.) Органами управління банку є загальні збори учасників, спостережна рада, правління (рада директорів) банку.

Контролює діяльність банку ревізійна комісія, яка здійснює також внутрішній аудит.

Загальні збори учасників

Вищим органом управління банку є загальні збори учасників.

До компетенції загальних зборів банку належить прийняття рішень щодо:

1) визначення основних напрямів діяльності банку та затвердження звітів про їх виконання;

2) внесення змін та доповнень до статуту банку;

3) зміни розміру статутного капіталу банку;

4) призначення та звільнення олів та членів спостережної ради банку, ревізійної комісії;

5) затвердження річних результатів діяльності банку, включаючи його дочірні підприємства, затвердження звітів та висновків ревізійної комісії та зовнішнього аудитора;

6) розподілу прибутку

Спостережна рада банку обирається загальними зборами учасників з числа учасників банку або їх представників. Члени спостережної ради банку не можуть входити до складу правління (ради директорів) банку, ревізійної комісії банку.

Повноваження і порядок роботи спостережної ради банку визначаються статутом банку чи положенням про раду банку, що затверджуються загальними зборами учасників банку.

Спостережна рада банку здійснює такі функції:

1) призначає і звільняє голову та членів правління (ради директорів) банку;

2) контролює діяльність правління (ради директорів) банку;

3) визначає зовнішнього аудитора;

4) встановлює порядок проведення ревізій та контролю за фінансово-господарською діяльністю банку;

5) приймає рішення щодо покриття збитків;

6) приймає рішення щодо створення, реорганізації та ліквідації дочірніх підприємств, філій і представництв банку, затвердження їх статутів і положень;

7) затверджує умови оплати праці та матеріального стимулювання членів правління банку;

8) готує пропозиції щодо питань, які виносяться на загальні збори учасників;

9) здійснює інші повноваження, делеговані загальними зборами учасників банку.

Правління (рада директорів) банку є виконавчим органом банку, здійснює управління поточною діяльністю банку, формування фондів, необхідних для статутної діяльності банку, та несе відповідальність за ефективність його роботи згідно з принципами та порядком, встановленими статутом банку, рішеннями загальних зборів учасників і спостережної ради банку.

У межах своєї компетенції правління (рада директорів) діє від імені банку, підзвітне загальним зборам учасників та спостережній раді банку.

Правління (рада директорів) банку діє на підставі положення, що затверджується загальними зборами учасників чи спостережною радою банку.

Голова правління (ради директорів) банку керує роботою виконавчого органу та має право представляти банк без доручення.

Ревізійна комісія здійснює контроль за фінансово-господарською діяльністю банку.

Ревізійна комісія:

1) контролює дотримання банком законодавства України і нормативно-правових актів Національного банку України;

2) розглядає звіти внутрішніх і зовнішніх аудиторів та готує відповідні пропозиції загальним зборам учасників;

3) вносить на загальні збори учасників або спостережній раді банку пропозиції щодо будь-яких питань, віднесених до компетенції ревізійної комісії, які стосуються фінансової безпеки і стабільності банку та захисту інтересів клієнтів.

Ревізійна комісія обирається загальними зборами учасників банку з числа учасників або їх представників. Ревізійна комісія підзвітна загальним зборам учасників банку.

Членами ревізійної комісії не можуть бути особи, які є працівниками банку.

Ревізійна комісія здійснює перевірку фінансово-господарської діяльності банку за дорученням загальних зборів учасників, спостережної ради банку або на вимогу учасника (учасників), які володіють у сукупності більше ніж 10 відсотками голосів.

Ревізійна комісія має право залучати до ревізій та перевірок зовнішніх та внутрішніх експертів і аудиторів.

Ревізійна комісія доповідає про результати ревізій та перевірок загальним зборам учасників чи спостережній раді банку. Ревізійна комісія готує висновки до звітів і балансів банку. Без висновку ревізійної комісії загальні збори учасників не мають права затверджувати фінансовий звіт банку.

Члени ревізійної комісії можуть брати участь з правом дорадчого голосу у засіданнях спостережної ради та правління (ради директорів) банку.

Засідання ревізійної комісії проводяться за необхідністю, але не рідше одного разу на рік.

Позачергові засідання ревізійної комісії можуть скликатися спостережною радою банку чи за ініціативою акціонерів, які володіють більше ніж 10 відсотками голосів. Рішення приймається більшістю голосів членів ревізійної комісії. Повноваження ревізійної комісії банку визначаються статутом банку, а порядок її роботи – положенням про ревізійну комісію, що затверджується загальними зборами учасників (акціонерів) банку.

Керівниками банку є голова, його заступники та члени ради банку, голова, його заступники та члени правління (ради директорів), головний бухгалтер, його заступник, керівники відокремлених структурних підрозділів банку.

Керівниками банку мають бути дієздатні фізичні особи, які відповідають таким вимогам:

1) наявність вищої економічної, юридичної освіти чи освіти у галузі управління залежно від займаної посади (ця вимога не застосовується до членів спостережної ради банку);

2) стаж роботи у банківській системі за відповідним фахом не менше трьох років (ця вимога не застосовується до членів спостережної ради банку);

3) бездоганна ділова репутація.

Голова правління (ради директорів) та головний бухгалтер заступають на посаду після надання письмової згоди на це Національним банком України. Голова правління (ради директорів) банку та головний бухгалтер повинні мати попередній досвід керівної роботи у банках.

Основними цілями менеджменту є:

- істотне збільшення ринкової вартості банку;

- підвищення конкурентного становища;

- перехід від екстенсивного до переважно інтенсивного розвитку;

- концентрація діяльності на банківському бізнесі та перехресному продажу банківських продуктів із виділенням інвестиційної, страхової й лізингової діяльності.

Шляхами реалізації поставлених цілей визначено:

- підвищення ефективності фінансово-економічної діяльності банку;

- забезпечення високої якості активів;

- забезпечення темпів росту кредитів і депозитів на рівні банків, що активно розвиваються;

- присутність банку в усіх регіонах України;

- конкурентний продуктовий кошик і багатоканальність продажів продуктів і послуг через торговельну мережу;

- ефективна організаційно-функціональна структура і кваліфікований персонал;

- висока технологічність банківських продуктів та процедур і адекватні інформаційні технології.

У галузі вдосконалення організаційно-функціональної структури:

- сформовано організаційно-функціональну структуру Головного банку й філій на основі поєднання лінійно-функціонального й бізнес-орієнтованого підходів, спрямовану на зменшення питомої аги управлінського персоналу, підвищення гнучкості й адаптивності оргструктури, зростання ефективності та поліпшення якості банківської діяльності;

- виділені фронт-офісні, ризик-менеджерські й бек-офісні функції у структурних підрозділах головного банку та філій;

- створено службу реінжинірингу банку, яка забезпечує оптимізацію його бізнес-процесів.

У галузі вдосконалення системи планування, бюджетування, оцінки й моніторингу фінансово-економічної діяльності:

· впроваджено систему наскрізних ключових показників фінансово-економічної діяльності банку, його структурних підрозділів (філій і відділень);

· впроваджено щомісячний моніторинг виконання бізнес-плану банку, консолідованого за бізнес-напрямками й структурними підрозділами;

· розроблено й впроваджено оцінку інвестиційних проектів, систему норм і нормативів.

У галузі вдосконалення забезпечуючих процесів:

¨ розроблено комплекс процесів створення банківських продуктів на основі маркетингового, технологічного, інформаційного і юридичного опрацювання з урахуванням результатів тестового використання;

¨ створено й впроваджено централізований процес розробки підтримуючих процедур (не пов’язаних із наданням послуг клієнтам), що координуються управлінням методології розвитку банку;

¨ розроблено централізований процес створення, затвердження і впровадження внутрішньобанківських нормативних документів;

¨ забезпечено централізацію та координацію процесу розробки облікових процедур.

У галузі управління ризиками:

4 створено систему оцінки, контролю й управління основними ризиками, з якими стикається банк, у рамках єдиної політики ризик-менеджменту, що дозволяє забезпечувати порівнянність і цілісність методів контролю й управління фінансовими ризиками при оцінці різноманітних банківських продуктів і технологій;

4 забезпечено централізацію управління ризиками шляхом координації оцінки ризиків у рамках одного підрозділу;

4 реалізується пріоритетність управління кредитними ризиками банку, що мають прямий вплив на якість активів і капітал банку;

4 забезпечується поєднання централізації і децентралізації прийняття рішень залежно від якості кредитування структурними підрозділами банку на основі лімітів повноважень, впровадження єдиної кредитної політики, положень і процедур;

4 створено інфраструктуру моніторингу й управління валютним і процентним ризиками, вдосконалюються процедури управління ризиком ліквідності.

У галузі вдосконалення управління персоналом і підвищення його якості:

- визначено розміри приросту чисельності персоналу у структурних підрозділах банку на основі аналізу трудомісткості виконання банківських операцій, оптимізації чисельності персоналу новостворених відділень;

- розроблено посадові інструкції для співробітників банку з визначеними

- функціональними обов’язками;

- забезпечується раціональне поєднання внутрішньобанківського й поза банківського навчання співробітників з метою досягнення максимальної ефективності й економічності в роботі;

- сформовано керівний резерв персоналу в системі банку, включаючи філії;

- реалізується процес формування корпоративної культури й уважного ставлення керівництва до персоналу.

Розуміючи першочергову важливість збереження коштів клієнтів і акціонерів, керівництво банку значну увагу приділяє питанням, пов’язаним із управлінням ризиками, що виникають у процесі діяльності банку. Протягом 2003 р. система управління ризиками продовжувала розвиватися й удосконалюватися. У структурі банку постійно діють комітет з управління активами і пасивами (КУАП) і кредитні комітети декількох рівнів, що уповноважені приймати рішення з метою реалізації політики банку в сфері управління ризиками. Крім того, у відповідності зі статтею 44 Закону «Про банки і банківську діяльність», у структурі банку функціонує управління ризик-менеджменту, до функцій якого входить управління фінансовими ризиками, а саме: кредитним, ринковими (валютним і процентним), ризиком ліквідності. Департамент внутрішнього аудиту здійснює контроль за виконанням внутрішніх процедур проведення банківських операцій і надає пропозиції керівництву та підрозділам банку щодо оптимізації відповідних технологій. Основною метою управління фінансовими ризиками є визначення розміру лімітів того або іншого ризику, моніторинг дотримання лімітів і процедур реагування на порушення цих лімітів. Крім лімітування окремих видів ризику, здійснюється встановлення ліміту сукупного розміру ризику й моніторинг його дотримання.

2.2 Характеристика «ПриватБанку» як кредитно-фінансового інституту

«ПриватБанк» створена згідно із Законами України «Про банки і банківську діяльність», «Про господарські товариства», нормативно-правовими актами Національного банку України. З метою комплексного обслуговування суб'єктів підприємницької діяльності та фізичних осіб незалежно від державної належності та форм власності, підвищення якості та збільшення обсягів надання банківських послуг.

В своїй діяльності керується Законами України, виконує вимоги нормативно-правових актів Національного банку України, користується єдиними правилами бухгалтерського обліку в банках України на базі комплексної автоматизації і комп'ютеризації, надає Національному банку України статистичну та фінансову звітність та іншу інформацію у встановлених ними обсягах і формах. Має право не виконувати вказівки чи вимоги будь-яких органів. установ, які не відповідають нормам законодавства або прийняті з порушенням встановлених законодавством норм. В межах чинного законодавства гарантує таємницю щодо операцій, рахунків, вкладів своїх клієнтів та кореспондентів.

Усі працівники зобов'язані зберігати банківську таємницю. Основним показником діяльності є прибуток. Має печатку, штампи і бланки із своїм найменуванням та логотипом Банку. Здійснює банківські операції та інші операції, у межах отриманих Банком від Національного банку України банківської ліцензії та письмового дозволу, а саме:

1) приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб;

2) відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них, в частині відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів, у том числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів т зарахування коштів на них;

3) розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, частині розміщення залучених коштів від імені банку, на власних умовах та на власний ризик;

4) придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуг і, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг);

5) лізинг;

6) послуги з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для зберігання цінностей та документів;

7) випуск, купівля, продаж і обслуговування чеків, векселів та інших оборотних платіжних інструментів, в частині купівлі, продажу і обслуговуванню чеків, векселів та інших оборотних платіжних інструментів;

8) випуск банківських платіжних карток і здійснення операцій з використанням цих карток в частині здійснення операцій з використанням банківських платіжних карток;

9) надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських операцій;

10) неторговельні операції з валютними цінностями;

11) ведення рахунків клієнтів (резидентів та нерезидентів) в іноземній валюті та клієнтів нерезидентів у грошовій одиниці України;

12) залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України;

13) операції з банківськими металами на валютному ринку України;

14) організація купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;

15) здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг), в частині здійснення операцій на ринку цінних паперів від імені банку (включаючи андеррайтинг);

16) перевезення валютних цінностей та інкасацію коштів;

17) Операції за дорученням клієнтів або від свого імені:

а) з інструментами грошового ринку»;

б) з інструментами, що базуються на обмінних курсах та відсотках;

в) з фінансовими ф'ючерсами та опціонами, в частині операції за дорученням клієнтів або від.імені банку:

а) з інструментами грошового ринку;

17) довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з юридичними т фізичними особами;

18) депозитарна діяльність і діяльність з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.

«ПриватБанк» здійснює операції на підставі договорів, укладених уповноваженими особами від імені Банку, в яких визначаються права, обов'язки, відповідальність сторін, строки, процентні ставки, інша плата за послуги, пільги, санкції, види забезпечення, які не суперечать чинному законодавству України.

При здійсненні діяльності банк виконує такі загальносуспільні та фінансово господарські функції:

- здійснює розширення банківських послуг шляхом створення і розвитку інфраструктури Банку;

- здійснює управління відділеннями та філіями; проводить їх перевірки (ревізії) та внутрішній аудит діяльності, розглядає та приймає рішення за результатами їх фінансово-господарчої діяльності;

- вимагає від клієнтів при вирішенні питання видачі кредитів подання ними документів і відомостей, необхідних для всебічного вивчення їх фінансового стану та підтвердження платоспроможності;

- здійснює перевірки використання позичальниками наданих їм позичок згідно з умовами кредитного договору, для чого проводить необхідні перевірки на місцях;

- звертається з позовами і заявами до суду (господарського, третейського та суду загальної юрисдикції)

3 метою реалізації своїх функцій Банк зобов’язан:

- дотримуватись чинного законодавства України при здійсненні своєї діяльності;

- забезпечувати прибутковість та безпеку своєї діяльності і діяльності відділень та філій;

- забезпечувати ефективне використання фінансових, трудових та інформаційних ресурсів у регіоні;

- здійснювати оперативне управління діяльністю відділень та філій;

- проводити лінію з питань підбору, розстановки, переміщення кадрів, стажування, навчання співробітників відділень та філій;

Загальне керівництво і контроль за діяльністю закритого акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» здійснює Правління Банку в межах повноважень, що передбачені Статутом закритого акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк».

Керівництво поточною діяльністю згідно з відповідно оформленою довіреністю Банку, здійснює директор, і несе особисту відповідальність за виконання покладених на нього завдань та функцій.

Директор і головний бухгалтер призначаються на посаду і звільняються з посади за рішенням Правління Банку відповідно до діючої в Банку номенклатури посад. Кандидатури на посаду директора і головного бухгалтера погоджуються з Національним банком України.

Облік і звітність організуються згідно з правил встановленими Національним банком України, чинним законодавством та вимогам управління Банком.

Упродовж 2007 року активи зростали вищими темпами, ніж у попередньому році. Чисті активи банку (загальні активи за мінусом сформованих резервів під активні операції) зросли на 34.3% і на 01.01.2007 р. 94.3% від загальних активів. Загальні активи банку за рік збільшилися на 55% (за 2006 рік – на 34,7%). Необхідною умовою фінансової стабільності банку та їх успішного розвитку є не лише динамічне, збалансоване зростання активів, а й наявність раціональної (оптимальної) їх структури та прогресивних структурних змін, спрямованих на зменшення неробочих, проблемних активів і диверсифікацію активних операцій.

За станом на 01.01.2007 р. cтруктура активів була такою: високоліквідні активи становили 14,15% від суми загальних активів, кредитний портфель – 75,66%, вкладення в цінні папери –2.02%, дебіторська заборгованість –0,68%, основні засоби та нематеріальні активи – 7.3%, нараховані доходи до отримання – 3.86%, інші активи – 0.4% від суми загальних активів. За 2006 р. високоліквідні активи банку збільшилися на 16.8%. Збільшення відбулося за рахунок зростання обсягу готівкових коштів та коштів у НБУ – на 21.4%; коштів на коррахунках в інших банках – на 11.0%. Подальше підвищення рівня ліквідності залишається одним із пріоритетних завдань. Наявність у достатньому обсязі високоліквідних коштів – неодмінна передумова надійності та конкурентоспроможності банку на внутрішньому і міжнародних ринках.

Кредитний портфель банку за минулий рік збільшився на 69.6% (за 2006 р. – на 35.8%). Зокрема чистий кредитний портфель (загальний кредитний портфель, скоригований на суму сформованих резервів під кредитні ризики). Збільшення відбулося в основному за рахунок зростання обсягу кредитів, наданих суб'єктам господарювання.

Випереджаючими темпами продовжували зростати обсяги довгострокових кредитів та позичок в інвестиційну діяльність. Обсяги довгострокових кредитів збільшилися на 88.1% і 01.01.2007 р. становили 22.9% від загального обсягу кредитного портфеля. Обсяги кредитів в інвестиційну діяльність збільшилися на 83.7%.

Таблиця 2.2. Структура активів банку

Протягом 2007 року найвищими темпами зростали обсяги кредитів, наданих фізичним особам – порівняно з початком року вони збільшилися 2,4 рази (за 2007 рік – в 3,15)

Зростанню обсягів кредитування сприяло зниження процентних ставок за кредитами банку, унаслідок чого позички стали доступнішими для суб'єктів господарювання та населення. Якщо у 2007 році середньозважена ставка за кредитами дорівнювала 26.1%, то у 2006 році – 20.8%.

Завдяки позитивним змінам у динаміці активів та кредитного портфеля прогресивні зрушення відбулися і в їх структурі. Збільшилася частка кредитного портфеля в загальних активах – із 63.2 до 68.9%, довгострокових кредитів у кредитному портфелі – із 17.7 до 22.9%, кредитів у інвестиційну діяльність – із 3.4 до 4.2%, кредитів, наданих фізичним особам, – із 4.3 до 7.0%. Водночас знизилася частка кредитів, наданих іншим банкам, – із 12.3 до 10.9%. Поліпшилася якість кредитного портфеля. Зокрема частка проблемних (прострочених та сумнівних) позичок скоротилася з 5.8 до 4.5%.

Таблиця 2.3. Структура кредитного портфеля

Основну частину кредитного портфеля становлять кредити, надані суб'єктам господарювання. – 81.7% від загального обсягу; кредити, надані іншим банкам, –10.9%; кредити, надані фізичним особам. – 7.0%; кредити, надані органам державного управління, – 0.4%. У структурі кредитів, наданих суб'єктам господарювання, частка позичок для фінансування поточної діяльності становить 62.3%, кредити за експортно-імпортними операціями – 15.9%, за внутрішніми торговельними операціями – 10.5%, позички в інвестиційну діяльність – 5.2%, враховані векселі – 3.2%, овердрафт – 2.3%, РЕПО – 0.2%, факторинг – 0.2%, інші кредити – 0.3%, тобто основна частина позичок спрямовується у поточну діяльність.

За видами діяльності кредити, надані суб'єктам підприємницької діяльності, розподіляються так: позички, спрямовані в оптову торгівлю та посередництво у торгівлі, – 34.1%, сільське господарство, мисливство і пов'язані з ними послуги – 6.7%, харчову промисловість – 8.6%, металургію – 5.4%, виробництво машин та устаткування – 2.7%, виробництво електроенергії, газу і води – 3.9%, хімічне виробництво – 2.4%, будівництво –2.3%, торгівлю транспортними засобами та їх ремонт – 3.0%, роздрібну торгівлю побутовими товарами та їх ремонт – 2.9%, в інші види діяльності – 28.0%.

Незважаючи на перерозподіл кредитних ресурсів зі сфери обслуговування у виробничу, значна частина кредитних коштів, як і раніше, спрямовується у невиробничі галузі, в основному – в торгівлю та посередництво у торгівлі.

Незважаючи на позитивні зміни в довгострокових та короткострокових кредитів у 2003 році динаміці і структурі кредитного портфеля банку, завдання щодо поліпшення його якості залишається актуальним. Мовиться передусім про зменшення «поганих» та збільшення частки довгострокових кредитів, а також позичок, спрямованих в інвестиційну діяльність, у пріоритетні галузі економіки, пов'язані з інноваційним розвитком.

Операції з цінними паперами

В 1995 році ПриватБанк отримав Ліцензію №1 на залучення приватизаційних майнових сертифікатів фізичних осіб. На основі ліцензії Банк залучив в довірче управління і розмістив в акції українських підприємств більше 1,2 млн. сертифікатів, що склало більше 2,3% від їх загальної кількості.

В червні 1992 ПриватБанк отримав Дозвіл Міністерства фінансів України №38 на здійснення діяльності по випуску й обігу цінних паперів. Протягом 10 років діяльності банк постійно займав лідируючі позиції в рейтингах торговців ЦП, формованих державною комісією по цінних паперах і фондовому ринку (ДКЦПІФР). В 2001 році ПриватБанк очолив рейтинг торговців ЦП, посів перше місце серед 518 торговців.

Брокерська контора ПриватБанку акредитована на п» яти фондових біржах України: Українській міжбанківській валютній біржі, Українській фондовій біржі, Донецькій фондовій біржі, Придніпровській фондовій біржі, Київській фондовій біржі.

З моменту організації Першої фондової торгової системи (ПФТС), ПриватБанк входить до складу її ради і є найбільш активним учасником її торгів. Відповідно до рейтингу ПФТС в 2001 році банк посів третє місце в січні й серпні, а також перше місце в жовтні.

· Депозитарій, реєстратор

ПриватБанк першим в Україні отримав ліцензію на право здійснення реєстраторської діяльності входить в трійку лідерів ринку реєстраторських послуг. На сьогодніший час Реєстратор ПриватБанк має 29 підпорядкованих підрозділів, 52 реєстраційних пункти по всій території України. В його структурі працює 136 сертифікованих фахівців.

За даними ДКЦПІПР ПриватБанк в 2001 році посів перше місце в Україні по числу емітентів, що обслуговуються і друге місце по кількості власників ЦП. За минулий рік на обслуговування залучено 381 емітент, а загальна кількість емітентів, що обслуговуються, складає 1217. Кількість клієнтів-власників ЦП збільшилась на 100 000 і складає 828,6 тис.

В 2003 році доля ПриватБанку на ринку реєстраторських послуг України збільшилась з 5,2% до 6,9% від загальної кількості емітентів, що обслуговуються у реєстраторів. Якщо середньостатистична частка реєстратора на фондовому ринку України складає 0,275% (в середньому, на 1 реєстратора приходиться 49 емітентів), то доля ПриватБанку за кількості емітентів, що обслуговуються, в 24,8 раза вище від середньостатистичної. За кількістю акціонерів частка Реєстратора ПриватБанк за 2002 рік збільшилась з 4,13% до 4,58%, що в 16,6 рази більше середньо-статистичного показника.

Зберігач цінних паперів ПриватБанку здійснює депозитрану діяльність з 1997 року. протягом всього періоду діяльності банк входить до трійки лідерів за кількістю операцій переказу ЦП.

Банк є одним із засновників і членом спостережної ради створеного в березні 1997 року депозитарія ВАТ «Міжрегіональний фондовий союз» (МФС).

В 1999 році Зберігач ЦП ПриватБанку став переможцем конкурсу по обслуговуванню операцій регіональних відділень Фонду Державного майна України в Дніпропетровській і Кіровоградській областях.

За 2003 рік обсяги вкладень у цінні папери збільшилися на 6.29%. Збільшення відбулося в основному за рахунок зростання обсягу облігацій внутрішніх державних позик (ОВДП). Частка вкладень у цінні папери в активах скоротилася з 3.05 до 2.4%. Основну частину вкладень у цінні папери становлять ОВДП та цінні папери, що рефінансуються НБУ – 52.6% від загальної суми вкладень у ЦП, що обумовлено високим ступенем надійності, властивим державним цінним паперам.

Дохід банку, отриманий у 2003 році в результаті роботи із цінними паперами, на 12.9% більше, ніж у 2002 році. Серед головних джерел зазначеного доходу – торговельні операції (44.9%) та погашення цінних паперів (44.7%). Комісійний дохід за операціями із цінними паперами становив лише 10.4%. На відміну від 2006 року, головною метою вкладення коштів у цінні папери в 2007 році було отримання доходу як від погашення ЦП, так і від торговельних операцій з ними, що свідчить про прагнення банку диверсифікувати свою діяльність на фондовому ринку України.

Дебіторська заборгованість за рік зменшилася на 64.79% (01.01.2003 р.) за 2006 рік вона збільшилася на 64.07%. Частка дебіторської заборгованості в загальних активах скоротилася із 9.45% до 2.47%

За 2007 рік вартість основних засобів та нематеріальних активів зросла на 36.9%. Частка основних засобів та нематеріальних активів у загальних активах збільшилася із 7.1 до 7.3%. Оскільки це недоходні активи, їх зростання негативно впливає на рівень рентабельності роботи банку.

З метою забезпечення фінансової стійкості банк повинен формувати в необхідному обсязі резерви за активними операціями з урахуванням їх ризикованості. Порівняно з 2007 роком рівень формування резервів за активними операціями підвищився. На звітну дату сформовані резерви за активними операціями перевищили суму проблемних активів у 1.6 рази. Загальна сума сформованих резервів за активними операціями за минулий рік збільшилася.

Як відомо, резерви за активними операціями виконують захисну функцію шодо фінансової стійкості та надійності, тож банк має, з одного боку, сформувати у повному обсязі резерви за активними операціями, а з другого – вжити заходів щодо поліпшення якості активів, недопущення ризикованої кредитної діяльності, що дасть їм змогу відрахування в резерви зменшити, а прибуток збільшити.

ПриватБанк є одним із лідерів на українському ринку по наданню інвестиційних послуг своїм клієнтам. Великий досвід і висококваліфікований персонал гарантують клієнтам банку обслуговування найвищого рівня.

Серед основних напрямків інвестиційної діяльності можна виділити:

· надання клієнтам-інвесторам і клієнтам-споживачам інвестицій комплексу послуг оператора фондового і фінансового ринків, включаючи послуги торговця, реєстратора і зберігача цінних паперів, керуючого корпоративними правами і фінансами в процесі інвестицій-ної діяльності по залученню і розміщенню грошових коштів клієнтів.

Пріоритетними напрямами для інвестування є цінні папери:

· підприємств нафтохімічної, гірничодобувної, металургійної й енергетичної галузей промисловості України;

· підприємст сільськогосподарського комплексу (елеватори, хлібоприймальні пункти, масложиркомбінати й інші);

· страхових і юридичних компаній, охоронних, кадрових і рекламних агенств, засобів масової інформації, інтернет-провайдерів, операторів мобільного зв» язку, букмекерських контор та інших підприємств, які дозволяють банку розширити комплекс послуг для клієнтів;

· надання клієнтам консультаційних послуг по створенню нових господарських товариств, по зміні організаційно правових форм діючих господарських товариств, а також по санації і ліквідації підприємств банкрутів;

· інвестування грошових коштів банку в фінансові інструменти фондового ринку, спрямованого на формування диверсифікованого портфеля цінних паперів банку з необхідним балансом дохідності та ризиків.

У 2007 році основними напрямками розвитку банку будуть зростання обсягів кредитних вкладів в економіку з одночасним збільшенням депозитної бази. В цьому напрямку головними пріоритетами банку є розвиток послуг для індивідуальних клієнтів і розширення регіональної мережі банку, розширення номенклатури банківських продуктів, утримання лідерських позицій на ринку пластикових карток, активне просування соціальних послуг. У сфері впровадження нових банківських послуг банк планує подальший розвиток послуг на базі Інтернет-технологій, активне надання послуг фінансового менеджменту (бюджетування, тендерні й консалтингові послуги), проведення операцій з банківськими металами для корпоративних й індивідуальних клієнтів. Нарощування обсягів кредитного портфеля буде проходити в тому числі за рахунок іпотечного кредитування і кредитування регіональних банків і філій.

Аналіз управління пасивами банку. Упродовж 2007 року тривала тенденція до збільшення балансового, статутного, регулятивного капіталу банку. Причому темпи зростання зазначених показників були порівняно з 2005 роком вищими.

Статутний капітал банку збільшився у 2.7 рази. Регулятивний капітал збільшився на 25.8%. Балансовий капітал за підсумками року зріс на 84.3% (за 2007 р. – на 47.5%).

Балансовий капітал збільшився за рахунок зростання статутного капіталу, результату переоцінки основних засобів та нематеріальних активів, резервного фонду, емісійних різниць, результату минулих років, загальних резервів та дивідендів, спрямованих на збільшення статутного капіталу.

Особливо помітне динаміче зростання статутного капіталу його частка в балансовому капіталі протягом 2007 року збільшилась з 47,36 до 69,17;%. Резервний фонд на звітну дату становив 18,47% від загальної суми балансового капіталу.

Таблиця 2.4. Динаміка структури балансового капіталу

Протягом 2007 року структурні зміни балансового капіталу були (порівняно з попереднім роком) менш інтенсивними. Середні значення нормативів адекватності капіталу в цілому такі: Н2 – 9.7%, Н3 – 4.9%. Як бачимо, вони перевищують нормативні значення (Н2 – 8%, Н3 – 4%), що свідчить про значний запас достатності та платоспроможності банку, про здатність більшості з них своєчасно і в повному і обсязі розрахуватися за своїми зобов'язаннями грошового характеру.

Незважаючи на позитивні тенденції, проблема підвищення рівня капіталізації залишається однією з найактуальніших. Про це свідчить зменшення із 7.74 до 8.69% питомої ваги балансового капіталу в пасивах банку.

Зобов'язання банку з 2006 по 2007 рік збільшилися у 2.04 рази (за 2007 р. – на 33.6%). Зобов'язання збільшувалися в основному за рахунок зростання вкладів фізичних осіб у 2.18 рази, коштів суб'єктів господарювання в 23%. міжбанківських депозитів – на 2.85 рази, коштів бюджету і позабюджетних фондів – на -93%, кредитів отриманих від міжнародних та інших фінансових організацій на 11.22 рази, інших зобов'язань – на 14.3%.

Таблиця 2.5. Частка зобов"язень та капіталу у пасивах банку 2005–2007 р.

Основна частина зобов'язань банку – це кошти фізичних осіб, обсяг яких за 2007 рік збільшився на 27.2% (за 2006 р. – на 71.1%). Обсяги коштів суб'єктів господарювання у національній валюті за рік збільшилися на 30.0%. Обсяги коштів суб'єктів господарювання в іноземній валюті зросли на 16.6%.

Вклади юридичних осіб, як і в попередні роки, збільшувалися високими темпами, що свідчить про зміцнення довіри до банку. За 2007 рік зазначений показник підвищився на 11.61% (за 2007 р. на 10.41%). У тому числі строкові вклади становили 74.0% від загальної їх суми. Населення надає перевагу вкладам у національній валюті, які становлять близько 59.4% від загальної суми вкладів фізичних осіб.

Зважаючи на особливу значимість залучення коштів фізичних осіб у формуванні ресурсної бази банку, у подальшому необхідно інтенсивніше стимулювати залучення саме цього виду вкладів.

Структура зобов'язань банку: кошти суб'єктів господарювання – 23.56% від загальної суми зобов'язань банку; вклади фізичних осіб – 37.72%; міжбанківські депозити – 2.1%; кошти бюджету і позабюджетних фондів – 0.02%; кошти Національного банку України -1.24%; коррахунки інших банків – 0.78%; субординований борг – 1.6%; цінні папери власного боргу – 1.4%; кредити, отримані від міжнародних та інших фінансових організацій, –6.89%; нараховані витрати до сплати – 0.65%; інші зобов'язання – 3.4%. Основна частина зобов'язань банку – це кошти суб'єктів господарювання та вклади фізичних осіб – 61.28% від загальної суми зобов'язань. Протягом 2007 року в структурі зобов'язань відбулися певні позитивні зміни. Зокрема збільшилася ( з 47.5 на початку року до 52.3% на 01.01.2007 р.) частка строкових зобов'язань юридичних та фізичних осіб, що свідчить про певне підвищення стабільності ресурсної бази банку і зростання можливостей довгострокового кредитування економіки.

Щоб у подальшому поліпшити свою діяльність, банк повинен постійно вживати заходів щодо збільшення обсягів залучених коштів (передусім – довгострокових зобов'язань юридичних і фізичних осіб), підтримання на прийнятному рівні показників ліквідності (чого можна досягти шляхом узгодження строків залучених коштів і вкладень), забезпечення оптимального співвідношення між власними та залученими коштами, що сприятиме зменшенню витрат і підвищенню прибутковості діяльності.

Протягом 2007 року спостерігалася стійка тенденція до зменшення кількості порушень економічних нормативів, що може свідчити про зниження ризиків у діяльності банку.

Таблиця 2.6. Структура пасивів

Зауважимо також на зниження рівня процентних ставок за депозитами. Починаючи з 1999 року він зменшився у 2.6 раза.

За рік кількість випадків порушень (причому майже всіх нормативів) скоротилася більш як удвічі – з 85 до 38. Та незважаючи на зменшення загальної кількості порушень (зокрема нормативів максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента, максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру, загальної відкритої валютної позиції), банки все ж допускають їх, найчастіше – нормативів Н7, Н9 і Н10. Це свідчить про високу концентрацію кредитних ризиків у банках порушниках, зокрема при кредитуванні інсайдерів, а також про брак капіталу для покриття зазначених ризиків, що робить банки, які порушують нормативи, фінансове нестійкими.

Графік 2.1. Динаміка процентних ставок за 2003–2007 роки

У 2005 році середня процентна ставка за депозитами становила 13.5, у 2006 р. – 9.9, у 2007 р. – 7.4%. Зниження процентних ставок – один із чинників зменшення процентних витрат банку

Функціонування та розвиток банку в 2007 році характеризувалися підвищенням фінансової стабільності, рівня капіталізації банку, поліпшенням якості активів, зменшенням ризиків у банківській діяльності, а також наявністю позитивних структурних змін в активах, зобов'язаннях, капіталі банку.

Триватиме й позитивна тенденція до підвищення рівня капіталізації, передусім – за рахунок збільшення статутного капіталу відповідно до вимог Закону України «Про банки і банківську діяльність» та нормативно правових актів НБУ, що дасть змогу банку збільшити свій капітал.

Структура кредитування залишиться досить стійкою. Основну частку кредитів становитимуть позички, надані суб'єктам господарювання, збільшуватиметься питома вага довгострокових кредитів, а також позичок, наданих населенню.

У структурі залучених коштів очікується збереження тенденцій до:

- швидкого зростання обсягів залучених коштів фізичних осіб,

- збільшення терміну зберігання.

- забезпечення довіри кредиторів і вкладників до банку шляхом підвищення стабільності,

- стійкості й конкурентоспроможності на ринку,

- спроможної максимально та якісно задовольнити потреби економіки й населення у кредитах та інших сучасних банківських послугах.

2.3 Аналіз фінансової діяльності та кредитного портфелю банку

Результативним показником діяльності банку є величина одержаного прибутку. У 2007 році чистий прибуток банку становив 31,1 млн. грн.

Варто виділити джерела зміни чистого прибутку:

- збільшення чистого комісійного прибутку банку на 34 млн. грн. переважно пов’язане з розширенням спектру пропонованих послуг та інтенсивним розвитком торговельної мережі банку;

- зменшення відрахувань у страхові резерви у 2007 році викликано поліпшенням якості портфеля активів і зниженням темпів приросту кредитного портфеля, що привело до збільшення чистого прибутку банку порівняно з 2005 роком на 4,6%.

- збільшення чистого торгівельного прибутку від спекулятивних операцій з цінними паперами на суму 55,6 млн. грн.;

- зменшення торговельного прибутку від операцій з валютою на суму 18,8 млн. грн.;

- збільшення операційних витрат банку на 217,6 млн. грн. через розширення сфери присутності банку – як територіальної, так і продуктової;

Розглянемо результати діяльності банку. Прибуток від кредитних операцій є вагомою статтею прибутків, отриманих ЗАТ КБ «ПриватБанк».

При цьому слід зазначити, що банком досягнуто покращення показників структури операційних прибутків. Так, у 2003 році скорочено частку чистого процентного доходу в операційних прибутках банку, що обумовлено випереджуючим зростанням чистого комісійного доходу стосовно чистого процентного доходу банку і пов’язано з активізацією діяльності в торгівлі цінними паперами.

Таким чином, банком у звітному році досягнуто зниження ризику концентрації прибутків (відношення чистого непроцентного доходу до операційних доходів збільшилося на 9,8%: з 38,6% у 2006 році до 49,4% у 2007).

Джерела формування доходних / видаткових статей чистого процентного доходу наведені в таблицях 2.4 і 2.5. У 2007 році чистий процентний дохід банку становив 759 млн. грн., що на 70,61% більше, ніж у 2006 році. Зростання цього показника обумовлено впливом таких чинників:

- зниженням чистої процентної маржі банку на 2,94%, що привело до скорочення прибутків банку.

- перерозподілом частини процентного доходу в комісійний дохід від кредитного обслуговування.

Таблиця 2.7. Процентнi доходи

Так, комісійний дохід від кредитування зріс на 69,7% при зміні середньорічного обсягу кредитів клієнтам на 36,9% і зростанні процентних доходів на 14,2%. Прибуток від операцій з клієнтами є основною частиною чистого процентного прибутку банку. Скорочення ринкової процентної маржі в цій групі стало одним з головних чинників зберігання процентних доходів банку на рівні 2006 року, незважаючи на зростання й оптимізацію структури портфеля активів. Залучення нових клієнтів і збільшення загального обсягу пасивів призвели до зростання процентних витрат банку: за 2007 рік вони становили 436 млн. грн., що на 20,1% більше, ніж у 2006 році. Слід відзначити тенденцію до скорочення витратна підтримку ліквідності банку шляхом залучення ресурсів міжбанківського ринку. У 2006році ці витрати скоротилися на 14 млн. грн. (або на 37,4%).

За 2007 рік чистий торговельний дохід становив 77,6 млн. грн. порівняно з 82,8 млн. грн. у 2006 році. Основною причиною зниження чистого торговельного доходу є коливання в динаміці курсу євро в 2007 році, що призвело до виникнення нереалізованого результату від торгівлі іноземною валютою в сумі 64 млн. грн.

Таблиця 2.8. Процентнi витрати

За 2007 рік чистий комісійний дохід становив 169,7 млн. грн., що на 53,5 млн. грн. більше, ніж у 2005 році, що можна прослідкувати в таблиці 2.6.

Збільшення комісійних доходів обумовлено дією таких чинників:

· зростання клієнтської бази призвело до збільшення кількості операцій з розрахунково – касового обслуговування і доходів за ними у 2,24 рази.

· зростання обсягів кредитної заборгованості клієнтів банку і переведення частини процентних доходів у комісійні доходи з метою оптимізації структури доходів банку, що призвело до зростання доходів від кредитного обслуговування на 15,9 млн. грн. (2,49 рази).

Таблиця 2.9. Чистий комісійний дохід

У 2007 році спекулятивні угоди банку з цінними паперами характеризувалися високою прибутковістю. Якісний аналіз і успішний моніторинг ринку призвели до формування чистого доходу від торгівлі цінними паперами на продаж у розмірі 14 млн. грн. і від торгівлі цінними паперами на інвестиції у розмірі 57,2 млн. грн.

У зв’язку з інтенсивним розвитком торговельної мережі і розширенням обсягу пропонованих клієнтам послуг у 2006 році банк мав додаткове збільшення операційних витрат на 217,6 млн. грн. або на 59,4%, що відображено в таблиці 2.7.

Таким чином, у 2007 році операційні витрати банку становили 584,2 млн. грн. порівняно з 366,5 млн. грн. у 2006 році. Зростання операційних витрат обумовлено дією таких чинників:

- збільшення витрат на персонал на 70% (на 100,2 млн. грн.), пов’язано переважно з розвитком банку;

- збільшення витрат на оренду, проектування й амортизацію на 126% (на 40,2 млн. грн.). Ці витрати становили у 2007 році 42,4 млн. грн.;

- збільшення витрат на страхування кредитних ризиків на 82% (на 32,8 млн. грн.);

- збільшення витрат банку на спонсорство і благочинність на 129% (на 8,8 млн. грн.).

Оскільки в сучасних умовах витрати часто зростають незалежно від рівня господарсько-фінансової діяльності банку під впливом погіршення загальної економічної ситуації в державі, то трибуток, який часто за обсягами невеликий, не може характерезувати рівень окупності, тобто виникає необхідність визначати рівень ефективності управління банком поряд з прибутктом ще і доходи.

Таблиця 2.10. Операційні витрати

У 2007 році витрати банку на формування резервів за активними операціями становили 3,6 млн. грн., що на 78,8 млн. грн. менше, ніж у 2006 році. Істотно вплинули на формування цих витрат такі чинники:

- скорочення відрахувань у резерви під можливі збитки за операціями з клієнтами до 4,4 млн. грн., пов’язане з уповільненням темпів росту і підвищенням якості кредитного портфеля банку і зниженням витрат на формування резервів, що призвело до збільшення фінансового результату банку на 78,8 млн. грн. порівняно з 2006 роком;

- формування резерву під знецінення цінних паперів на суму 3,2 млн. грн., пов’язане із скороченням ризику знецінення цінних паперів, що призвело до збільшення фінансового результату банку на 42,4 млн. грн. порівняно з 2007 роком;

- розформування в 2007 році резервів за міжбанківськими операціями на суму 39,2 млн. грн., що призвело до збільшення фінансового результату банку на 9,8 млн. грн. порівняно з 2005 роком;

- формування резервів під нараховані доходи на суму 4,3 млн. грн., що призвело до зниження фінансового результату банку.

Структура операційних витрат банку зображена на рисунку 2.3.

Проведемо аналіз резервів на покриття можливих збитків. Протягом 2008 року банком сплачено до бюджету податків і зборів на загальну суму 146 млн. грн. З них:

- податок на прибуток – 20,16 млн. грн.;

- податок на додану вартість –3,2 млн. грн.;

- до Пенсійного фонду – 48 млн. грн.;

- прибуткового податку – 56,8 млн. грн.;

- до фондів соціального страхування – 9,2 млн. грн.;

- до фонду гарантування вкладів фізичних осіб – 6 млн. грн.;

- інших податків і зборів – 1,2 млн. грн.

Так, загальний рівень рентабельності по доходу показуючи розмір балансового прибутку на 1 гривню доходу (він досягав рівня коп. за 1998 рік 11,45 і 2,79 коп. за 1999 рік), в той же час характерезує, що структура доходів, яка склалася, забезпечує тенденцію зростання прибутку і ефективність наданих послуг і банківських операцій, що здійснюються.

Рис. 2.3 Структура операційних витрат на 2007 р.

На тлі зменшення прибутку банку з 63 млн. грн. у 2005 році до 48 млн. грн. у 2007 році сплачений банком податок на прибуток істотно не змінився – з 21,2 млн. грн. у 2006 році до 21,6 млн. грн. у 2007 році. Це зумовлено наявністю постійних та тимчасових різниць між податковим і обліковим прибутком, які виникають внаслідок різної облікової політики щодо визначення та оцінки активів та зобов’язань, доходів та витрат у податковій та фінансовій звітності:

- зросла частка постійних різниць, що зменшують обліковий прибуток (визнаються як витрати у фінансовому обліку, але не включаються до складу валових витрат у податковому обліку);

- існують різниці у часі, коли витрати включаються до складу облікового прибутку одному періоді, але включаються до розрахунку бази оподаткування в інших періодах.

За цим принципом і сформована, виходячи із даних вищенаведеного балансу, система алгоритмізованих показників, які найбільш детально характерезують ефективність управління банком та здійснення їх розрахунок для аналізу досягнутого рівня і тенденції в часі – як по доходності, так і прибутковості.

Чиста процентна мржа, яка мала в указані роки відповідно рівні 5,14 і 3,29, розкриває не тільки рівень доходності активів від процентної різниці, але й характеризує ефективність контролю банку за доходними активами і дешевими ресурсами. Вказана різниця є головним видом надходжень для підтримки ліквідності, платою за ризики по кредитних, інвестиційних та лізингових операціях. Вказане зниження рівня процентної маржі підвищує ризиковість банківських операцій і одночасно знижую ефективність управління.

В той же час мертва точка прибутковості банку, що показує, яка мінімальна доходна маржа повинна бути для покриття всіх витрат, після якої можна заробляти прибуток, з -1 коп. за 2006 рік збільшилась до 2 коп. за гривню робочих активів за підсумками 2007 року. Як видно за таблиці це сталося завдяки незначному зростанню непроцентних доходів з 535 до 637,8 млн. грн. або в 19,2% і збільшенню неробочих активів з 2865 до 4693 млн. грн. дабо в 1,63 рази, тоді як непроцентні витрати зросили з 510,1 до 763,8 або 1,49 рази. Отже, банк провів ефективну роботу по випереджаючому зростанню непроцентих доходів порівняно до аналогічних витрат.

Чистий спред, що знаходивя на рівні 5,91 за 2006 рік і 1,4 за 2007 рік показує не тільки зниження рівня доходності від процентних операцій, але й характеризує, яка різниця склалася між ціною придбання ресурсів і ціною від розміщення їх в активи (головним чином в кредитний портфель).

В частині іншого операційного доходу, дані таблиці свідчать про змешення його за двохрічний період на 1 середньорічну гривню активів з 0,004 до 0,0003 грн. З тих же позицій, виходячи із рівня досягнутої рентабельності по чистому прибутку, дається оцінка ефективності управління банком.

Таблиця 2.11. Вихідні дані коеіццієнтів основних коефіцієнтів ефективності управління банком

Рентабельність чистого прибутку, в першу чергу доходних активів, яка характеризує рівень окупності ним, за два роки знизилась з 1,8% по результатах 2006 року до 0,6% за результатами 2007 року. Це могло статися через посилення кредитної активності, що підтверджується збільшенням середньорічної видачі кредитів з 4276 до 6678,5 млн. грн. і різким зниженням інвестиційної активності в цінні папери, асоційовані компанії, вкаладання в які скоротилася.

Одним із факторів зниження рентабельності доходних активів є різкий ріст їх середьорічного обсягу з 3456 млн. грн. д до 5110 млн. грн, тоді як чистий прибуток зменшився на 31,9 млн. грн. Значне зростання доходних активів позизитивне явище і свідчить про активність їх менеджменту направлено на зростання чистого прибутку в наступні періоди.

Рентабельність загального капіталу, як і статутного капіталу, характеризує діяльність банку з точки зору ефективності управління по розміщенню активів, тобто їх можливості приносити доход. Дані таблиці свідчать, що вона за 2007 рік знаходилася на рівні 4% біля.

Варто звернути увагу, що випадки різкого зменшення цього показника можуть свідчати про зниження операцій з високим рівнем кредитного ризику, різкі зміни в зменшенні можуть відображати високий рівень іммобілізації активів і, як наслідок, ризик втрати оперативного мобільного управління активами. В той же час поступові зміни при виникненні будь-якого тренду (зміни) можуть свідчити про квалфіковано сформовану структуру активів банку.

Рентабельність діяльності банку по витратах в найбільшій мірі є узагальнюючим фактором. Всі інші показники рентабельності є похідними і їх визначення можливе лише тоді, коли на основі доходів і витрат наявний прибуток.

Дані таблиціі свідчать про те, що банк останні роки працює достатньо нестабільно 7,2% у 2006 році та 2,6% у 2007 році що пояснюється агресивною політикою зростання банку.

Продуктивність праці – розмір доходу і чистого прибутку на 1 середньорічного працівника, порівняно до інших вищерозглянутих показників, що характеризують ефективність управління банком, в практиці банківської діяльності застосовується в меншому ступені, на відміну від інших галузей економіки цей показник не входить в перелік основних, а тільки додатково розкриває роль персоналу в результатах діяльності. Дані таблиці свідчать про те, що продуктивність праці за останні два роки зменшилась. Так, якщо по доходу вона не зменшилась суттєво, то по чистому прибутку зменшилась на 8913,1 грн що пояснюється стрімким зменшенням прибутку.

В цілому, як свідчить дані таблиці, за два роки не відбулося різкої зміни в рівнях показників, що характеризують зниження окупності доходами і чистим прибутком активів, витрат, загального капіталу і статутного капіталу. Це ознака стабільної роботи банку, навіть в умовах не передбачуваних і незалежних від банку змін на фінансовому ринку України в останні роки. Вказані показники, в своїй більності, мають тенденцію до покращення, деякі назначно знизилися, що не свідчить про появу тенденції їх погіршення. Це нормальнь періодичні коливання, викликані впливом певних зовнішіх або внутрішшіх факторів, бо в той же час рентабельність активів, капіталу, статутного фонду, витрат є достатньо стабільною.

2.4 Аналіз банківського сектора в Україні та місце ЗАТ КБ «ПриватБанк» в ньому

Банківська діяльність в Україні регулюється Законом України «Про банки і банківську діяльність», який був прийнятий у 2001 році. Цей Закон визначає структуру банківської системи, економічні, організаційні і правові засади створення, діяльності, реорганізації і ліквідації банків. Метою цього Закону є правове забезпечення стабільного розвитку і діяльності банків в Україні і створення належного конкурентного середовища на фінансовому ринку, забезпечення захисту законних інтересів вкладників і клієнтів банків, створення сприятливих умов для розвитку економіки України та підтримки вітчизняного товаровиробника.

Положення Закону застосовуються до представництв іноземних банків, що діють на території України, якщо інше не встановлено міжнародними договорами (угодами), згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також до філій українських банків за кордоном та до пов'язаних з банком осіб, визначених статтею 52 цього Закону.

Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, що створені і діють на території України (на 1 січня 2007 року 157 банків) відповідно до положень цього Закону. В Україні можуть функціонувати універсальні та спеціалізовані банки. За спеціалізацією розрізняють ощадні, інвестиційні, іпотечні, розрахункові (клірингові).

Як видно з ЗАТ КБ «ПриватБанк» займає провідні позиції на ринку банківських послуг України.

За класифікацією Національного банку України ЗАТ КБ «ПриватБанк» входить до групи найбільших банків з загальними активами більш ніж 1 300 млн. грн., на долю якої станом на 01.01.2007 р. припадало 46,7% активів всієї банківської системи. Покажемо частку та обсяги активів найбільших банків країни в таблиці 2.13. В 2007 році спостерігався інтенсивний ріст активів, як всієї банківської системи, так і активів групи основних конкурентів ЗАТ КБ «ПриватБанк». При цьому темпи приросту активів основних банків-конкурентів перевищують темпи приросту системи. Потрібно відмітити, що за темпами приросту чистих активів в структурі групи найбільших банків «ПриватБанк» посідає провідні місця.

Для забезпечення стійкого росту активів та пасивів банк збільшив власну капітальну базу, основними джерелами котрої є збільшення статутного капіталу та фінансових результатів поточного року. За темпами росту власного капіталу ЗАТ КБ «ПриватБанк» значно випереджає основних банків конкурентів. Покажемо зміни обсягів власного капіталу десяти найбільших банків України в таблиці 2.12.

Таблиця 2.12. Активи та пасиви найбільших банків України на 1січня 2007 р.

Банкірів в 2007 році буде займати три питання: підняття кредитних вимог, нарощування зобов'язень у іноземних партнерів та формування філіальних мереж. При цьому в планах фінансистів буде робитися поправка на дефіцит кредитного ресурсу: банківський системі доведеться працювати в умовах жорсткої економії. Збирати засоби як і в минулому році будуть у населення та іноземних кредиторів, правда нацей раз на інших умовах. Очікується, що нестача ресурсів ресурсів стане бічом фінінсового ринку на весь 2007 рік. При цьому явно вона проявлятися не буде: не виключається, що загальна ліквідність системи залишиться високою. Однак фінансисти вже зараз визнають, що віртуальна за ліквідність, якою зараз вони нібито володіють, буде залишатися короткою. Оскільки левову левову частку залучених ресурсів складають засоби, залучені строком на один-три місяця. В проблему ситуація перетворюється, якщо врахувати, що кількість кредитних заявок не припиняє зростати. Вже сьогодні фіінансисти не виключають, що в поточному році їм вдастся перевершити рекорди 2007 році. Тоді банки збільшили свої кредитні портфелі на 57,2%, видав займів на 73,4 млрд грн. При цьому в боротьбі за клієнта банки ризикували, видаючи довгострокрві кредити: по даним Нацбанка, вони зросли в 2,6 раза, становивши к початку 2007 року 28,1 млрд грн (38,3% всього портфелю). Саме ризикована політика довела 30 банків до кризової ситуації: розміщуючи довгі кредити, невеликі банки покривали їх короткостроковими запозиченнями на міжбанку. Результат – ресурсна криза в кінці року.

Ефективність обраної банком політики розвитку та обґрунтований підхід до співвідношення доход-ризик підтверджується прибутком, за розміром якого він займає друге місце серед банків-конкурентів. Прибутки десяти найуспішніших банків України покажемо в таблиці 2.13. Як видно з таблиці на ринку фінансових послуг є три чітко виділених лідера.

Основним джерелом доходів банківських установ є процентні доходи – 68,1% загальної суми, в тому числі за кредитами, наданими суб'єктам господарювання – 44,9%, внутрішньобанківськими – 17,6%.

Частка комісійних доходів складає 23,1%, доходів від торгівлі іноземною валютою – 4,2%, доходи від облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП) – 0,07%.

Таблиця 2.13. Динаміка власного капіталу (в.к.)

Витрати банківських установ на 44,6% складаються з процентних витрат, в тому числі за вкладами населення – 26,1%, за внутрішньобанківськими ресурсами – 12,4%, по депозитах юридичних осіб – 5,0%.

Темпи росту активів банківської ситеми, левову частку, яких складаює кредитний портфель, викликані збільшенням грошової маси (в тому числі за рахунок вкладів населення). Також до випереджаючого активів призводила жостка конкуренція: агресивні банки не припиняють боротися за свою частку ринку.

На відміну минулих років, в 2007 році значну роль в прирості кредитів відіграли не тільки не тільки підприємства, але й населення. В 2007 році доведеться привернуть увагу на ризики, виникаючі в банківській системі в зв'язку з потужним ростом кредитних портфелей. НБУ більш жорсткіше контролює банки заставляючи збільшувати резерви під активні операції.

Достатньо жорстка позиція Нацбанка в частині нпрощування фінустановами їх активів поки виправдовує себе: по даним НБУ, на 1 січня всі без виключення банки виконали номатив адекватності капіталу. Більшість з них встигли првести додаткові емісії, цим самим збільшили свої капітали в строк. Зараз в головному банку працюють над тим, щоб збільшення капіталів банками не затягувалося в часі, але проблема оперативного нарощування капіталу – не єдина перешкода на шляху нарощування банками кредитних портфелей. Багато банків, скорочуючи обсяги кредитування в листопаді-грудні минулого року пояснювали це саме нормативом адекватності капіталу. Не рідко фінансисти займались штучним нарощуванням статутних фондів. Загальноприйнятою була така схема: банк збирав вклади населення, їми кредитував своїх акціонерів. Після об'яви додаткової емісії вони викуповували за отримані кошти нові акції банку, в результаті поповнення капіталу так і невідбувалось.

Таблиця 2.14. Прибутки банків України

Як би там небуло, но банківськи схеми в частині обходу нормативів НБУ перелились в серйозну системну кризу з жорстким дефіцитом ресурсу на ринку. Сьогодні кредитний ринок набагато жорсткіший, ніж це було рік назад. В минулому році у системних банків був надлишокт пропозиції, якого зараз немає. Як результат – можлива деяка тенденція до підвищення відсоткових ставок та суворіший відбір вибору проекту для кредитування. Поки фінансисти воліють не виставляти на показ вже підвищені ціни на кредити. Не підіймаючи відсоток по запозиченню, вони підвищують вартість його обслуговування, вписуючи в все нові статті витрат. Наприклад, в даний момент входить в моду комісія з підтримки кредитної лінії, яка може становити 2–3% від суми кредиту. Багато діють на інший манер – нараховують відсотки по кредиту не на його залишок, а на суму видану початково

Фінансисти намагаються диференціювати ризики, не роблячи ставку лише на кошти населення, а вирішувати проблему з нестачею ресурсу в більшій частині за рахунок іноземних партнерів. Так тільки в минулому році системним банкам вдалося подвоїти об'єми лімітів, відкритих на них західними банкірами, до того ж це стосувалось, як кредитних лімітів так і лімітів під документарні операції. В даному випадку їм на руку зіграло підвищення міжнародних рейтингів України (агенство Moody's останнім підвищило рейтинг зобов'язень України в іноземній валюті до рівня «В1» з «В2», рейтинг валютних депозитів – до «В2» з «В3»). Результатом цього стало переведення нашої країни з сьомої в шосту групу по експортним страховим агенствам, що дозволило фінансистам автоматично заощаджувати до 20% на страхових комісіях. Це в свою чергу, дозволить знижувати плату для клієнтів за постімпортне фінансування, аккредитиви та інші документарні операції.

Недивлючись на гостру нестачу ресусів, банкіри змушені здійснювати масштабні капіталовкладення в розширення мереж. Одночасно з виходом на ринок торгових точок фінансисти не перестають вдосконалювати вже діючі відділення, найчастіше їх намагаються перетворити в спеціалізовані пункти по обслуговуванні населення (у тому числі іпотечні центри). Недивлячись на пошук нових джерел коштів, інтерес фінансистів до пересічних українців, який базується перш за все на потребі в ресурасах (в минулому році населеня принесло в банки 32,1 млрд. грн., збільшивши свої вклади 68,2%), не зменьшиться, особливо у фінустанов, які зараз сидять на сухному кредитному пайку.

Конкуренція буде збільшуватись не тільки серед новостворених відділень діючих банків, фінансисти також очікують достатньо жорстку боротьбу і з новими участиками ринку. На сьогоднішній день на різних стадіях реєстрації знаходяться сім нових банків. В минулому році НБУ зареєстрував п'ять фінустанов: «Лідер», СоцКомБанк, «АРМА», «Український фінансовий світ», «Даніель». Про цьому один із банків створювався акціонерами, вже маючих у свому розпоряджені дуже потужну фінансову установу, – господарі Приватбанка заснували банк «Лідер», які почали будувати по зразку свого системника, ставлячи перед ним завдання стати роздрібним банком у відповідності з пакетом послуг.

3. Удосконаленнякредитного портфеля ЗАТ КБ «ПриватБанк»

3.1 Сучасний стан кредитування в ЗАТ КБ «ПриватБанк»

Оцінка факторів макросередовища, що безпосередньо впливають на господарську діяльність ЗАТ КБ ПриватБанк, а також врахування компонентів внутрішнього середовища дозволяє рекомендувати такі дії стратегічного характеру.

· Успішна реалізація комплексної програми розвитку банківської системи України на 2006–2007 р.

· Адекватність моделей залежності фінансових показників Приватбанку і банків-конкурентів від індикаторів зовнішнього середовища.

· П р огноз конкурентной позиции банков-конкурентов на 2006–2007 гг.

· Прогноз изменения индикаторов внешней среды на 2006–2007 гг.

· Успішна реалізація Стратегии развити я ПриватБанка на 2006–2007 гг.

· Чітке дотримання нормативных актов НБУ і регулятивних органів.

· Збереження в основному діючих нормативів НБУ до 2007 р.

· Подальший розвиток мережі відділень до 2007 р., включаючи підвищення статусу успішно працюючих діючих (гр. Г в гр. У, гр. В у гр. Б и т.д.).

Зі всієї різноманітності факторів зовнішнього оточення (деякі представлені в таблиці 3.1.) відберемо ті, що безпосередньо стосуються господарської діяльності ЗАТ КБ «ПриватБанк»:

· Макроекономіка;

· Політична стабільність;

· Митне, податкове та інше законодавство;

· Соціальний сектор;

· Фінансовий сектор

· Банківський сектор;

Таблиця 3.1. Прогноз зміни основних індикаторів зовнішнього середовища на 2004–2007 р.

Як ми бачимо, відібрані фактори відносяться до різних груп факторів макросередовища.

ПриватБанк – лідер у сфері впровадження передових банківських послуг. Інноваційна політика ПриватБанку орієнтована на впровадження на українському ринку принципово нових, передових банківських послуг, котрі надають клієнтам нові можливості управління своїми фінансами. ПриватБанк першим в Україні запропонував своїм клієнтам послуги «мобільного» банкінгу, а також послуги з продажу через мережу своїх банкоматів і POS терміналів електронних ваучерів провідних операторів мобільного зв'язку і IP телефонії. Також ПриватБанк першим в Україні запропонував своїм клієнтам класичний варіант системи Інтернет банкінгу «Приват24». На сьогодні банк пропонує своїм клієнтам широкий перелік кредитних продуктів, які враховують реальні потреби клієнтів. Зокрема, банк здійснює короткотермінове кредитування клієнта для покриття платіжних розривів у поточній діяльності, термінове кредитування, надання кредитних ліній, а також операцій з інвестиційного кредитування й фінансового лізингу.

Таблиця 3.2. Вплив факторів зовнішнього середовища на діяльність ЗАТ КБ ПриватБанк

Збереження тенденції уповільнення темпів приросту чисельності за травень-червень 2007 р. (0,5% на місяць з наступним зменшенням на 0,1 п.п. у рік).

На сьогодні ПриватБанк є визнаним лідером вітчизняного ринку платіжних карток. Будучи дійсним членом (principle member) міжнародних платіжних систем VISA і Europay International, ПриватБанк першим з українських банків подолав 1000 000 й рубіж емісії карток і став першим банком на території СНД, котрий видав більш як 500 тисяч карток системи VISA. Також ПриватБанку належить найкрупніша в Україні мережа обслуговування платіжних карток, яка включає понад 13,5 тис. торгово сервісних пунктів, в тому числі понад 7000 POS терміналів, а також 320 банкоматів і 814 пунктів видачі готівки.

ПриватБанк вживає активних заходів для надання клієнтам послуг з кредитування на придбання нерухомості, автомобілів, товарів широкого вжитку в кредит в рамках Програми «Розстрочка». Протягом 2005 р. кількість підприємств торгово-сервісної мережі, що співробітничають з банком за програмою «Розстрочка», досягло 1577 по всій Україні. Для порівняння, на 01.01.2005 р. угоди по продажу товарів (нерухомості, автомобілів) в розстрочку з ПриватБанком підписали 287 підприємств. У 2005 р. ПриватБанком укладені угоди про співробітництво з крупним дилером автомобілів вітчизняних і зарубіжних марок: СП «АвтоЗАЗ-ДЕУ», Корпорація «Автоінвестстрой» (автомобілі ВАЗ, ГАЗ, УАЗ, ЗІЛ, Audi), ПІІ ТОВ «Автохаус Кий» (автомобілі Opel, Nissan, Renault).

Залежно від мети використання кредиту і форми його погашення банк надає:

· Овердрафт

· Термінові кредити

· Кредитні лінії

· Кредити по лініях ЕБРР і НУФ

· Авальний кредит

· Факторинг

· Форфейтинг

· Лізинговий кредит

· Банківські гарантії

Кредитування, зокрема малого й середнього бізнесу, є для ПриватБанку одним з найпріоритетніших напрямків діяльності. В банку створені й відпрацьовані кредитні технології, що дозволяють мінімізувати витрати на обслуговування кредитів цьому сектору економіки, що найближчим часом сприятиме збільшенню обсягів кредитів, які банк надає малим і середнім підприємствам. ПриватБанк активно розвиває Програму підтримки малого й середнього бізнесу в Україні (мікрокредитування) як за рахунок власних коштів, так і за рахунок коштів ЄБРР (лінія SME‑1) і НУФ (Німецько-Український фонд).

Операції з векселями:

· Авалювання векселів

· Оплата векселів клієнтів, за якими банк виступає особливим платником

· Інкасування векселів

· Відкрите зберігання векселів

У ПриватБанку функціонує «Вексельний торговий майданчик», на базі якого проводяться будь-які операції, пов» язані з придбанням і реалізацією векселів (в т.ч. операції за дорученням клієнтів):

· Облік векселів

· Облік векселів з реверсом

· Купівля – продаж векселів

· Обмін векселів

· Купівля – продаж, обмін векселів за дорученням клієнтів

Валютообмінні операції на внутрішньому ринку:

· Купівля валюти за дорученням клієнтів банку за національну (іноземну) валюту

· Продаж валюти за дорученням клієнтів банку за національну (іноземну) валюту

Фінансування міжнародної торгівлі документарні операції:

· Обслуговування розрахунків по експортно-імпортних контрактах клієнтів, здійснюваних в формі:

· документарних акредитивів

· чистого й документарного інкасо

· банківських гарантій та резервних акредитивів

· Фінансування торгівлі

Послуги консалтінгу й структурованого фінансування міжнародної торгівлі:

· Надання банківських гарантій

· Гарантія виконання договору

· Авансова гарантія

· Гарантія забезпечення повернення займу, кредиту

· Митна гарантія

· Тендерна гарантія

Розрахунково касове обслуговування:

· Відкриття й ведення поточних рахунків в національній та іноземній валюті

Послуги інкасації, перевезення й зберігання цінностей.

Послуги дистанційного розрахункового обслуговування:

· «Приват 24»

· «Інтернет-Клієнт-Банк»

· GSM-Banking»

Бюджетування (для VIP‑клієнтів)

Депозитні операції

· Поточний депозит

· Строковий депозит

· Ощадний сертифікат

Програма «Розстрочка»:

Програма підтримки малого і середнього бізнесу:

У 2007 р. банком продовжено територіальний розвиток Програми мікрокредитування в системі ПриватБанку за рахунок власних коштів. До кінця 2006 р. кількість кредитних експертів, навчених технології мікрокредитування, досягла 86 чоловік в усіх регіонах України. Крім того, 14 грудня в Дніпропетровську на базі індустріального відділення ПриватБанку відбулось відкриття Центру мікрокредитування, орієнтованого на обслуговування приватних підприємців і представників малого бізнесу.

Проведені заходи дали можливість збільшити портфель мікрокредитів банку, виданих як за рахунок власних клштів, так і за рахунок ресурсів ЄБРР і НУФ, до 2138 кредитів на загальну суму 15 297 496 доларів США. Зокрема, портфель мікрокредитів, виданих ПриватБанком по лініях ЄБРР і НУФ, на кінець 2005 р. включав 1827 кредитів обсягом 8 604 541 дол. США. для обслуговування цих кредитів від міжнародних фінансових організацій ПриватБанку надані довгострокові ресурси на суму 8,5 млн. дол. США по лінії ЄБРР і 1,5 млн. німецьких марок по лінії НУФ.

Обслуговування приватних клієнтів з моменту заснування ПриватБанку є одним з найпріоритетніших напрямків діяльності. ПриватБанк першим з вітчизняних банків надав серйозного значенння роздрібним операціям, і сьогодні в цій сфері банк займає провідні позиції завдяки ефективному поєднанню якості розрахункових послуг з можливостями по управлінню накопиченнями. Широка мережа філій і відділень робить банк ближчим до фізичного клієнта, а його послуги – доступнішими.

ПриватБанк пропонує клієнтам великий набір інструментів для збереження і накопичення грошей, що відповідає високим стандартам розвитку фінансового ринку. В їх числі можна назвати гнучку систему депозитних вкладів у гривнях та валюті терміном від 1 місяця до 1 року; спеціальні види депозитів, що дозволяють об» єднати оперативність поточного рахунку і дохідність строкового депозиту.

Щоб у подальшому поліпшити свою діяльність, банк повинен постійно вживати заходів щодо збільшення обсягів залучених коштів (передусім – довгострокових зобов'язань юридичних і фізичних осіб), підтримання на прийнятному рівні показників ліквідності (чого можна досягти шляхом узгодження строків залучених коштів і вкладень), забезпечення оптимального співвідношення між власними та залученими коштами, що сприятиме зменшенню витрат і підвищенню прибутковості діяльності.

Протягом 2007 року спостерігалася стійка тенденція до зменшення кількості порушень економічних нормативів, що може свідчити про зниження ризиків у діяльності банку.

За рік кількість випадків порушень (причому майже всіх нормативів) скоротилася більш як удвічі – з 85 до 38. Та незважаючи на зменшення загальної кількості порушень (зокрема нормативів максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента, максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру, загальної відкритої валютної позиції), банки все ж допускають їх, найчастіше – нормативів Н7, Н9 і Н10. Це свідчить про високу концентрацію кредитних ризиків у банках порушниках, зокрема при кредитуванні інсайдерів, а також про брак капіталу для покриття зазначених ризиків, що робить банки, які порушують нормативи, фінансове нестійкими.

Функціонування та розвиток банку в 2007 році характеризувалися підвищенням фінансової стабільності, рівня капіталізації банку, поліпшенням якості активів, зменшенням ризиків у банківській діяльності, а також наявністю позитивних структурних змін в активах, зобов'язаннях, капіталі банку.

Триватиме й позитивна тенденція до підвищення рівня капіталізації, передусім – за рахунок збільшення статутного капіталу відповідно до вимог Закону України «Про банки і банківську діяльність» та нормативно правових актів НБУ, що дасть змогу банку збільшити свій капітал.

Структура кредитування залишиться досить стійкою. Основну частку кредитів становитимуть позички, надані суб'єктам господарювання, збільшуватиметься питома вага довгострокових кредитів, а також позичок, наданих населенню.

У структурі залучених коштів очікується збереження тенденцій до швидкого зростання обсягів залучених коштів фізичних осіб, збільшення терміну зберігання, забезпечення довіри кредиторів і вкладників до банку шляхом підвищення стабільності, стійкості й конкурентоспроможності на ринку, спроможної максимально та якісно задовольнити потреби економіки й населення у кредитах та інших сучасних банківських послугах.

Організаційна культура песрсоналу Приватбанку на високому рівні, працівники цінують свою роботу, прагнують підвищити кваліфікацію Імідж організації формується за рахунок привітних працівників які працюють з клієнтами.

3.2 Шляхи удосконалення кредитного портфеля

Більшість українських учених визначає кредитний портфель як сукупність усіх позик, наданих банком з метою одержання прибутку. Російські економісти лирше тлумачать це поняття, трактуючи його як сукупність наданих позичок, що класифікуються на основі критеріїв, пов'язаних із різноманітними факторами ризику або способами захисту від нього.

У першому з наведених вище визначень увага акцентується на отриманні прибутку, в другому – на ризиковості кредитних операцій. На нашу думку, хімежуватися лише цими двома факторами не слід, адже є чимало й інших ас-лектів, які суттєво впливають на конкурентоспроможність кредитного портфеля комерційного банку і без урахування яких неможливо дати повне й вичерпне визначення цього багатогранного поняття. Серед факторів, про які йдеться, – ризиковість, ліквідність, дохідність, швидкість відновлення та ступінь оновлення кредитного портфеля. Зупинимося на кожному із зазначених аспектів детальніше.

Як відомо, ефективність банківської діяльності значною мірою залежить від якості управління ризиками. На думку багатьох дослідників, фінансове управління банком базується саме на спроможності управляти балансовими та позабалансовими портфельними ризиками.

Портфелю позичок комерційного банку загрожують різноманітні ризики – кредитний, валютний, форс-мажор-ний тощо. Та все ж основний із них – кредитний. У контексті управління портфелем слід було б розглядати сукупний кредитний ризик. Основні його складові – індивідуальний та портфельний кредитні ризики. Їх частка в сукупному показнику неоднакова. А визначається співвідношення між індивідуальним та портфельним ризиками переважно зовнішніми факторами. Так, в умовах стабільної економіки, сталої законодавчої бази в центрі уваги опиняється кредитний ризик за індивідуальними позиками; портфельний же в зазначених умовах зазвичай виникає не часто. Та варто змінитися зовнішній економічній ситуації, і про-рахунки, допущені в ході оцінки портфельного ризику, можуть обернутися для банку значними збитками, навіть банкрутством.

Ризик, що спричиняється зовнішніми факторами, призводить до ко-варіації прибутків у позичковому портфелі. Якщо додатково наданий кредит, включений до портфеля, тісно корелює з наданими раніше позичками, портфельний ризик кредитора зростає. Оцінити ступінь концентрації кредитного портфеля на тому чи іншому сегменті (або ступінь його диверсифікації за всіма сегментами) можна лише за допомогою комплексного підходу до всього кредитного портфеля в цілому. Тобто портфельний ризик характеризує ступінь диверсифікації портфеля і може слугувати опосередкованим критерієм досконалості його структури.

Основні чинники сукупного кредитного ризику банківського портфеля позичок відображено на схемі.

Індивідуальний кредитний ризик обумовлюється чинниками, притаманними як клієнтові, так і банку.

До групи факторів, притаманних клієнтові, передусім належать кредитоспроможність позичальника та характер кредитної угоди.

Серед чинників, притаманних банкові, – рівень організації кредитного процесу (тобто досконалість інструктивних і методологічних документів, які регулюють кредитні операції банку), наявність чіткої процедури розгляду і прийняття рішення про надання позички, особливості ведення кредитної документації, створення ефективної системи контролю та кредитного моніторингу, рівень професіоналізму персоналу тощо.

Портфельний кредитний ризик також обумовлюється зовнішніми і внутрішніми чинниками.

Серед зовнішніх факторів – загальна економічна нестабільність, недосконалість законодавчої бази, яка постійно змінюється, негативні явища перехідного періоду, зокрема дефіцит досвідчених (із точки зору ведення бізнесу) клієнтів-позичаль-ників. За даними Світового банку, зовнішні (відносно банку) чинники спричиняють 33% втрат за позичками.

До головних внутрішніх чинників кредитного портфельного ризику належать: якісний рівень кредитної політики банку, стандарти формування портфеля позичок, кредитний моніторинг і контроль за його якістю, рівень професійної майстерності банківського персоналу тощо.

За величиною кредитного ризику індивідуальні позики можна класифікувати за групами (рис 3.1.):

Рис. 2.3. Групи класифікації кредитного ризику

♦ І – стандартні позички;

♦ II – кредити під контролем;

♦ III – субстандартні позички;

♦ IV – сумнівні;

♦ V – безнадійні.

Співвідношення груп характеризує структуру портфеля за кредитним ризиком.

Постановка проблеми. Важливою компонентою банківського менеджменту є стратегія управління ризиками. Вона повинна забезпечити мінімізацію можливих втрат при здійсненні банківської діяльності, яка в умовах ринкової економіки та конкуренції неможлива без ризику. Завдання банківського менеджменту полягає в тому, щоб у межах здійснюваних операцій мінімізувати ризик.

Водночас навіть за найумілішого управління банком і найдосконаліших рецептів ведення банківської справи, в яких враховано всі або майже всі ймовірні несприятливі події, цілковито уникнути ризику неможливо.

Хоча термін «ризик» вживається доволі часто, це поняття багатогранне і визначається по-різному. Існує також багато різноманітних класифікацій банківських ризиків і підходів до управління ними.

Цілі етапі. Ризики притаманні всім сферам банківської діяльності. Більшість ризиків пов'язана з активними операціями банку, насамперед кредитною та інвестиційною діяльністю. Діяльність щодо залучення коштів на вклади (депозити), на розрахункові та поточні рахунки також пов'язана з багатьма ризиками. Той факт, що банк здійснює одночасно й активні, й пасивні операції, вказує на додаткові чинники ризику та зумовлює розробку особливого підходу до обмеження їх впливу, що отримав назву «управління активами і пасивами». Діяльність операційних підрозділів, застосування інформаційних технологій і реалізація концепції маркетингу пов'язані з низкою функціональних ризиків, які теж можуть негативно позначитися на прибутку та капіталі банку. Нарешті, на банк у цілому впливають зовнішні ризики; деякі з них (наприклад, ризик невідповідності умовам державного регулювання) мають першорядне значення для його діяльності. Тому управління ризиком входить до числа ключових завдань стратегічного управління банком.

Банківські ризики можна поділити на дві категорії:

♦ ризики, що піддаються кількіснійоцінці;

♦ ризики, що не піддаються кількісній оцінці.

До банківських ризиків, що піддаються кількісній оцінці, належать фінансові ризики, пов'язані з несприятливими змінами в обсягах, дохідності, вартості і структурі активів та пасивів банку.

До банківських ризиків, що не піддаються кількісній оцінці, належать функціональні ризики, які стосуються процесу створення будь-якого банківського продукту чи послуги, та зовнішні ризики.

Функціональні ризики виникають унаслідок неможливості своєчасно і в повному обсязі контролювати фінансово-господарську діяльність, збирати й аналізувати відповідну інформацію. До зовнішніх ризиків належать ті нефінансові ризики, які, на відміну від функціональних, є зовнішніми щодо банку. Функціональні та зовнішні ризики не менш небезпечні, ніж фінансові, але їх важче ідентифікувати й визначати кількісно. Зрештою вони призводять до фінансових втрат. Усі банківські ризики несуть у собі наявний або потенційний ризик для надходжень і капіталу банку.

Охарактеризуємо основні види банківських ризиків.

Фінансові ризики: Кредитний ризик банку – це міра (ступінь) невизначеності щодо виникнення небажаних подій при здійсненні фінансових угод, суть яких полягає в тому, що контрагент банку не зможе виконати взятих на себе за угодою зобов'язань і при цьому не вдасться скористатися забезпеченням повернення позичених коштів. Оперуючи поняттям кредитного ризику комерційного банку, потрібно розрізняти такі терміни [2]:

—кредитний ризик щодо кредитної угоди – ймовірність того, що позичальник (боржник) не зможе повернути борг згідно з умовами договору (угоди), і при цьому банку не здасться своєчасно та в повному обсязі скористатися забезпеченням позики для покриття можливих втрат;

—портфельний кредитний ризик – середньозважена величина ризиків щодо всіх угод кредитного портфеля, де вагами є частки сум угод у загальній сумі кредитного портфеля.

Необхідно зазначити, що з кредитним ризиком пов'язані не лише кредитні операції комерційного банку (як балансові, так і позабалансові), а й інвестиційні (формування портфеля цінних іаперів), гарантійні послуги, операції з іеривативами, а також послуги кредитного характеру (лізинг, факторинг тощо).

Кількісний аналіз кредитного ризику комерційного банку здійснюється ї використанням методу фінансових коефіцієнтів, статистичних та експертних методів.

Метод фінансових коефіцієнтів полягає у розрахунку відносних показників, які характеризують підприємство з огляду на стан його ліквідності, рентабельності і фінансової стійкості, і порівнянні їх із нормативними (кри-теріальними) значеннями. Не заперечуючи переваг цього методу, все ж слід зазначити, що він не позбавлений певних недоліків. Так, не завжди можна зробити однозначний висновок про те, наскільки кредитоспроможним є позичальник, оскільки значення одних його коефіцієнтів відповідають нормативним, а значення інших – ні.

Серед статистичних методів оцінки кредитного ризику варто виокремити метод дискримінантного аналізу, який дає змогу розбивати позичальників на класи. Зокрема, за допомогою цього методу можна побудувати класифікаційні моделі для прогнозування результатів кредитної угоди (виконає позичальник умови чи ні). У міжнародній банківській практиці найвідоміші з таких моделей – Z‑модель Альтмана, модель Фулмера, які використовуються для прогнозування банкрутства підприємства, і модель нагляду за кредитами Чессера. Останніми роками набули поширення ще дві категорії моделей оцінки кредитного ризику: структурні моделі (structural models), засновані на дослідженнях Р. Мертона, та моделі скорочених форм (redused form models).

Проте використання перелічених моделей у вітчизняній банківській практиці є необгрунтованим. На наш погляд, доцільно побудувати аналогічні моделі, які відповідатимуть реаліям вітчизняної економіки і враховуватимуть, зокрема, галузевий та часовий чинники.

Статистичні методи оцінки кредитного ризику потребують значних масивів даних, яких може просто не бути. Тому через нестачу чи брак інформації здебільшого доводиться застосовувати експертні методи.

Суть експертних методів полягає в обробці суджень досвідчених фахівців банківської справи щодо ймовірності виникнення різних значень збитків або тієї чи іншої несприятливої (небажаної) події у процесі банківського кредитування. Одним із наочних прикладів оцінки кредитного ризику експертними методами є рейтингові методи оцінки кредитоспроможності позичальника, досить поширені у вітчизняній банківській практиці.

Сукупний кредитний ризик комерційного банку можна розрахувати за формулою:

(1)

де l – сподівана (середня) величина втрат за кредитним портфелем;

– поправковий коефіцієнт (кван-тиль), що визначає положення значення випадкової величини (симетрично в обох «хвостах» розподілу) відносно середнього, вираженого в кількості се-редньоквадратичних відхилень;

Q_{i ( j )} – стандартне відхилення можливих втрат за i‑ою (j – ою) кредитною угодою;

p – коефіцієнт кореляції ймовірностей дефолту i‑го та j‑го позичальника.

Щодо методів зниження кредитного ризику комерційного банку, то їх можна поділити на дві групи: зовнішні та внутрішні.

У разі застосування зовнішніх способів зниження кредитного ризику банк прагне перерозподілити ризик, перекладаючи його частини на інших суб'єктів та/чи об'єкти.

Найпоширенішими зовнішніми способами зниження кредитного ризику комерційного банку є застава, гарантія (порука) та страхування.

Сенс застави в тому, що в разі невиконання позичальником забезпеченого заставою зобов'язання банк має право повернути собі борг за рахунок коштів, отриманих від реалізації заставленого майна, маючи при цьому пріоритет перед іншими кредиторами. Відтак, застава як спосіб зниження кредитного ризику – це, по-перше, конкретизація та посилення права кредиторської вимоги, а по-друге, – право на перевагу. Для договору застави характерна підпорядкованість чинності основного боргового зобов'язання: якщо воно з якихось причин виявиться недійсним, то й договір застави також не спричинить ніяких правових наслідків.

Гарантія (порука) – це зобов'язання гаранта (поручителя) перед кредитором боржника (позичальника) відповідати за виконання боржником свого зобов'язання у повному обсязі або частково. Гарантія (порука) як спосіб зниження кредитного ризику у вітчизняній практиці має три основні специфічні риси: 1) підпорядкованість відповідальності гаранта (поручителя) чинності основного боргу; 2) однорідність основного та додаткового боргових зобов'язань; 3) виникнення ще одного боржника без втрати попереднього (першочергового) і без зміни кредитора за основним зобов'язанням. За допомогою гарантії (поруки) банк фактично перерозподіляє ризик. у такий спосіб зменшуючи його.

Ще одним зовнішнім способом зниження кредитного ризику є страхування. Його суть полягає у повній передачі ризику страховій установі. Кредитний ризик за допомогою страхування можна зменшувати двома способами. Перший полягає у тому, що позичальник укладає зі страховою компанією договір про страхування своєї відповідальності за непогашен-ня кредиту, тобто страхувальником є позичальник. У другому випадку страхувальником є кредитор (банк), страхуючись від кредитного ризику.

Суть внутрішніх способів зниження кредитного ризику комерційного банку полягає в самострахуванні банком можливих втрат. Основними внутрішніми способами є лімітування, диверсифікація та створення резервів.

Лімітування – це встановлення ліміту, тобто граничних сум здійснюваних кредитних операцій. Як приклад можна навести нормативи кредитного ризику, встановлені Національним банком України для комерційних банків: максимальний розмір ризику на одного позичальника; норматив «великих» кредитних ризиків; норматив максимального ризику на одного інсайдера; норматив максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам. Лімітування спрямоване на обмеження зважених кредитних ризиків (ризиків у грошовому вираженні) комерційного банку.

Диверсифікація – найпростіший та універсальний метод зниження портфельного кредитного ризику. Вона передбачає: 1) диверсифікацію позичальників за галузями; 2) диверсифікацію кредитів за розмірами, строками, видами відсоткових ставок; 3) диверсифікацію способів забезпечення повернення кредитів.

Ще одним внутрішнім методом зниження кредитного ризику банку є створення резервів на покриття можливих втрат при здійсненні кредитної діяльності.

Депозитний ризик комерційного банку – це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості переведення розрахункового або поточного рахунку до іншого банку чи дострокового вилучення вкладу.

За міру (ступінь) депозитного ризику можна взяти один із коефіцієнтів нестабільності депозитів:

К₁ = (Сума достроково знятих депозитів терміном t) / (Загальна сума депозитів терміном t);

К₂ = (Кількість достроково знятих депозитів терміном t) / (Загальна кількість депозитних договорів, укладених на термін t).

Щодо методів зниження депозитного ризику, то найефективнішими з них є диверсифікація вкладників та лімітування, тобто встановлення граничної суми вкладу.

Валютний ризик комерційного банку – це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості понесення ним втрат через коливання валютних курсів і цін на банківські метали. Цей ризик є наслідком незбалансованості активів і пасивів банку стосовно кожної з валют і стосовно кожного із банківських металів за термінами і сумами.

Один з методів вимірювання валютного ризику, відомий як Value at risk (VAR), застосовують особливо широко останніми роками – сьогодні він використовується міжнародними банківськими організаціями (В18, наприклад) як основний при встановленні нормативів величини капіталу банку щодо ризику його активів.

В основі розрахунку VAR – визначення одноденної мінливості (вола-тильності) валютних курсів, тобто того, наскільки можуть змінюватись валютні курси за день. Найчастіше за міру одноденної мінливості беруть середньоква-дратичне відхилення у відсотках, яке можна розрахувати на основі історичних даних. Для часових горизонтів, які перевищують один день, припускають що волатильність валютних курсів пропорційна тривалості часового горизонту прогнозування. Це дає змогу отримати оцінку валютного ризику на необхідну перспективу шляхом масштабу-вання одноденної величини VAR. VAR із часовим горизонтом T днів і довірчим інтервалом х% за припущення відсутності хаосу можна розрахувати за законом дисперсії фрактального броунівського руху [4]:

(2)

де – поправковий коефіцієнт (квантиль), що визначає положення значення випадкової величини (симетрично в обох «хвостах» розподілу) відносно середнього, вираженого в кількості середньоквадратичних відхилень. (Так, для найчастіше використовуваних значень довірчого інтервалу в 95 та 99% відповідні квантилі дорівнюватимуть 1.65 і 2.33 середньо-квадратичного відхилення);

Q – середньоквадратичне відхилення (одноденна волатильність) валютного курсу у відсотках.

Деякі автори, зокрема [3], вважають, що інколи доцільно відмовитися від наведеного спрощеного варіанта формули , в якому ступінь хаотичності валютних курсів, курсів цінних паперів та інших даних – експонента Херста (Н) – приймається рівним 0.5. Цей показник вказує, що дані є персистентними (Н > 0.5), чи навпаки (Ж 0.5), або ж свідчить про відсутність хаосу (Н= 0.5). У першому випадку за періодами зростання (падіння) випадкової величини йдуть в основному періоди подальшого зростання (падіння), у другому – навпаки, за періодами зростання (падіння) йдуть переважно зворотні тенденції падіння (зростання) – все це випадки процесу, що характеризується деякою пам'яттю і називається фрактальним броунівсь-ким рухом. При Н= 0.5 хаос відсутній, і має місце класичний броунівський рух, що не передбачає пам'яті.

Зазначимо, що оцінка VAR за формулою (2) є прийнятною лише для порівняно невеликих інтервалів часу, при цьому її точність знижується зі збільшенням часового горизонту.

Оцінка валютного ризику комерційного банку із застосуванням VAR‑технології здійснюється у кілька кроків. Перший крок – визначення розміру відкритої позиції, що піддається ризику, за кожною іноземною валютою. Такі позиції мають бути перераховані у національну валюту за офіційними валютними курсами на момент оцінки ризику (цей процес називається markto-market, або розрахунок ринкової вартості позиції). Другий – визначення мінливості (волатильності) валютних курсів. Третій – розрахунок VAR кожної з відкритих позицій, виражених у національній валюті. Він дорівнює добутку ринкової ціни позиції на мінливість валютного курсу. Четвертий крок – визначення валютного ризику комерційного банку (який не дорівнює сумі VAR кожної з відкритих валютних позицій, оскільки коефіцієнт кореляції між змінами курсів валют, як правило, не дорівнює 1 або -1).

Валютний ризик щодо загальної відкритої валютної позиції комерційного банку – VAR_n можна визначити за такою формулою:

; (3)

де S – загальна відкрита валютна позиція банку в гривневому еквіваленті:

VAR_{i ( j )} – максимально можлива зміна курсу i‑тої (j‑тої) іноземної валюти щодо національної за період, протягом якого не може бути закрита валютна позиція;

Х_i – частка (питома вага) i‑тої (j‑тої) іноземної валюти у гривневому еквіваленті в загальній відкритій валютній позиції банку в гривневому еквіваленті:

p – коефіцієнт кореляції між змінами курсів /-тої тау-тої іноземних валют щодо національної валюти.

Зазначимо: якщо комерційний банк займає за певною іноземною валютою довгу валютну позицію (активи банку в цій валюті перевищують його пасиви в цій валюті), то у формулу (3) максимально можлива зміна курсу даної іноземної валюти щодо національної підставляється зі знаком «+»; якщо коротку (пасиви банку в цій валюті перевищують активи в цій же валюті) – зі знаком «».

Для зниження валютного ризику комерційний банк може використовувати такі прийоми:

1. Надання позички в одній валюті з умовою її погашення в іншій з урахуванням форвардного курсу, зафіксованого в кредитному договорі. Такі заходи дають змогу банку застрахуватися від можливого падіння курсу валюти, в якій надано кредит;

2. Хеджування за допомогою деривативів (форвардних контрактів, ф'ючерсів, опціонів);

3. Диверсифікація коштів банку в іноземній валюті. Суть цього методу зниження валютного ризику полягає у здійсненні операцій не з однією, а з кількома валютами, які не є корельо-ваними;

4. Страхування валютного ризику, що передбачає передачу банком усього ризику страховій компанії;

5. Визначення оптимальної структури загальної відкритої валютної позиції, яка забезпечує мінімальний ризик.

Відсотковий ризик комерційного банку–це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості понесення банком втрат через несприятливі зміни відсоткових ставок. Цей ризик є наслідком незбалансованості активів і пасивів з плаваючою відсотковою ставкою.

Основним методом оцінки відсоткового ризику банку є аналіз гепа.

Геп – різниця між величиною чутливих до зміни ставки відсотка активів і пасивів банку, які необхідно переоцінити або погасити до певного терміну.

Чутливими до змін відсоткової ставки активами є видані кредити, придбані банком облігації, доходи майбутніх періодів тощо, чутливими до зміни відсоткової ставки пассивами кошти на розрахункових і поточних рахунках, депозити й отримані міжбанківські кредити. Нечутливі пасиви це фонди комерційного банку (статутний, резервний та інші).

Принципи управління гепом можна сформулювати так:

1.Зміна відсоткового прибутку, який отримується при заданному співвідношенні активів і пасивів, у результаті зміни відсоткової ставки залежить від величини гепа;

2.У випадку негативного гепа при зростанні ставки відсотка відсотковий прибуток зменшиться, а при її зниженні – зросте. Навпаки, при позитивному гепі відсотковий прибуток збільшується зі зростанням ставки відсотка, а з її зниженням – зменшується;

3.Поняття гепа нерозривно пов'язане з термінами погашення або переоцінки пасивів та активів. Коли ці терміни суттєво різняться, виникає так званий ефект Стігума-Бренча, згідно з яким, якщо пасиви (активи) багатократно переоцінюються до того, як здійснюється переоцінка активів (пасивів), це визначатиме позицію гепа, який розраховується на момент переоцінки;

4.Позиція гепа визначається характером діяльності комерційного банку.

Аналіз дюрації становить суть класичного підходу до оцінювання процентного ризику.

Дюрація – це середньозважений (з вагами) час до погашення певного.

фінансового інструменту. Вона обчислюється за формулою:

(4)

де С_t – величина грошового потоку в момент часу І;

Р – теперішня (приведена) вартість фінансового інструменту;

r – ставка дисконтування;

T – строк фінансового інструменту.

Дюрація дає змогу порівнювати альтернативні потоки платежів шляхом аналізу їх чутливості до зміни процентних ставок. Якщо, приміром, позичено під зобов'язання виплатити 1000 грн. через рік (дюрація заборгованості дорівнює 1), то розумно було б із метою захисту від зміни процентних ставок купити, скажімо, безкупонну облігацію номіналом 1000 грн., яка погашається через рік. Тоді зобов'язання будуть приведені у відповідність з активами (що ілюструє результат теореми Самуель-сона про імунітет).

Модифікована дюрація обчислюється за формулою:

(5)

Зміна теперішньої вартості фінансового інструменту (у відсотках) приблизно дорівнює добутку Ай на зміну дохідності (ставки дисконтування).

Застосовуючи показник Ай, слід бути обережним, тому що він перебільшує розмах падіння теперішніх вартостей при великому зростанні процентних ставок і занижує масштаби зростання теперішніх вартостей при їх значному падінні (так звана властивість опуклості (сопуехігу), зумовлена другою похідною). Ефект цей суттєво нелінійний. Труднощі також виникають при розрахунках АБ для облігацій з правом дострокового викупу емітентом.

Відсотковий ризик комерційного банку – VAR_n можна визначити за формулою:

(6)

де А – теперішня вартість чутливих активів банку;

L – теперішня вартість чутливих пасивів банку;

D_А – сподівана середньозважена модифікована дюрація активів банку (з урахуванням можливої їх пролонгації);

D_П – сподівана середньозважена модифікована дюрація пасивів банку (з урахуванням можливого їх дострокового вилучення);

VAR_в – максимально можлива зміна відсоткової (дисконтної) ставки за певний період.

Основними методами зменшення відсоткового ризику комерційного банку є управління гепом, імунізація портфеля (приведення у відповідність середньозваженої модифікованої дюрації активів та середньозваженої модифікованої дюрації пасивів банку), а також похідні інструменти. Кожен із похідних інструментів використовується, щоб знизити специфічним чином відсотковий ризик, зафіксувати відсоткову ставку за запозиченнями або вкладеннями, а також для регулювання співвідношення запозичень і вкладень за фіксованою та плаваючою відсотковими ставками у портфелі комерційного банку. Крім того, відсотковий ризик банку можна зменшувати за допомогою страхування, яке передбачає повну передачу відповідного ризику страховим компаніям.

Інвестиційний ризик банку – це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості знецінення цінних паперів, придбаних банком.

Для оцінки ступеня ризиковості інвестиційного портфеля (сукупності всіх придбаних банком цінних паперів) можна використати середньо-квадратичне відхилення, яке обчислюється за формулою:

(7)

де V_i – середньоквадратичне відхилення норми прибутку i ‑го цінного папера;

Х_i – частка (питома вага) i‑го (j‑го) цінного папера в загальній сумі інвестиційного портфеля;

V_ij – коваріація між нормами прибутку i ‑го та j ‑го цінних паперів.

Основним методом зниження ризиковості інвестиційного портфеля банку є диверсифікація вкладень, тобто розподіл коштів між різними видами цінних паперів (акціями, облігаціями) різних емітентів із різними строками погашення.

Ризик ліквідності комерційного банку–це міра (ступінь) невизначеності щодо спроможності банку забезпечити своєчасне виконання зобов'язань перед клієнтами шляхом перетворення активів у грошові кошти.

Цей ризик є похідним від ризиків, пов'язаних із активними та пасивними операціями банку.

Основним методом зниження ризику ліквідності є збалансування активів і пасивів банку. Характер активних статей банку, їх строковість мають відповідати характеру і строко-вості пасивних статей.

Ризик капітальної стійкості комерційного банку – це міра (ступінь) невизначеності стосовно того, що втрати перевищать резерви на їх покриття. Цей ризик є похідним від ризиків за активними операціями банку. Ризик неплатоспроможності (банкрутства) – це міра (ступінь) невизначеності стосовно того, що банк виявиться неспроможним відповідати за своїми зобов'язаннями. Інакше кажучи, це ризик того, що банк виявиться одночасно неліквідним, збитковим і з від'ємним капіталом. Ризик неплатоспроможності (банкрутства) комерційного банку є похідним від усіх розглянутих вище фінансових ризиків.

Функціональні ризики. Стратегічний ризик комерційного банку – це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості неправильного формування цілей банку, невірного ресурсного забезпечення їх реалізації та хибного підходу до управління ризиком у банківській діяльності в цілому.

Технологічний ризик – це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості понесення втрат, пов'язаних із витратами на усунення збоїв у роботі банківського обладнання.

Операційний ризик – це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості понесення втрат через шахрайство або неуважність службовців банку.

Ризик неефективності – це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості невідповідності між витратами банку (накладними) на здійснення своїх операцій та їх дохідністю.

Ризик впровадження банком нових продуктів і технологій – це міра (ступінь) невизначеності щодо досягнення запланованої окупності нових банківських продуктів, послуг, операцій, підрозділів або технологій.

Ідентифікувати й оцінити функціональні ризики комерційного банку складніше, ніж фінансові. Для їх оцінки використовуються в основному експертні методи.

Щодо методів зниження функціональних ризиків, то основним серед них є розвиток внутрішнього аудиту, вдосконалення документообігу, розробка внутрішніх методик і техніко-економічного обгрунтування окремих операцій, а також продумане ресурсне (фінансове, матеріально-технічне, кадрове) забезпечення своїх операцій.

Зовнішні ризики комерційного банку. Репутаціинии ризик – це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості втрати банком довіри з боку клієнтів унаслідок невиконання ним своїх зобов'язань, поширення чуток про участь банку в різноманітних аферах тощо. Значення цього ризику не варто применшувати, адже, як свідчить практика, його наслідки можуть бути навіть тяжчими, ніж наслідки фінансових ризиків.

Політичний ризик – це міра (ступінь) невизначеності стосовно того, що політична ситуація в державі негативно вплине на діяльність комерційного банку. Цей ризик пов'язаний із внутрішньополітичними «розборками», до яких може виявитися причетним колишнє або нинішнє керівництво банку.

Соціально-економічний ризик – це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості погіршення економічної ситуації в державі, падіння життєвого рівня населення, що може негативно позначитися на діяльності банку.

Форс-мажорний ризик – це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості виникнення стихійних лих, катастроф, які можуть призвести до фінансових втрат комерційного банку.

Стратегія управління банківськими ризиками – невід'ємна частина банківського менеджменту. Система управління банківськими ризиками має включати такі складові, як ідентифікація, оцінка, контроль, моніторинг. Подальші дослідження необхідно спрямувати на вдосконалення кожної із цих складових.

Ліквідність. Важливим критерієм конкурентної спроможності кредитного портфеля є ліквідність. Під ліквідністю позики розуміють динаміку припливу коштів протягом терміну дії кредитного договору. Вона визначається розміром процентної ставки та графіком виплати відсотків і погашення основної суми боргу.

Ліквідність банку – це його спроможність своєчасно задовольняти вимоги своїх вкладників та інших кредиторів. Спроможність банку своєчасно виконувати свої зобов'язання зумовлюється ліквідністю активів, сталістю пасивів і рухом грошових коштів.

Ліквідність активів визначається швидкістю, з якою їх можна перевести в готівку, та оборотністю – ступенем збереження реальної вартості активів у разі їх вимушеного обертання в готівку. Для забезпечення щоденної спроможності банку відповідати за своїми зобов'язаннями структура портфеля його активів має відповідати якісним вимогам ліквідності. Із цією метою всі активи банку групуються за ступенем ліквідності:

І група – високоліквідні кредити (одноденні міжбанківські позички);

ІЇгрупа – ліквідні кредити (овердрафт, позички зі строком погашення протягом ЗО днів);

III група – низьколіквідні кредити (позички зі строком погашення понад ЗО днів).

Дбаючи про раціональну структуру кредитного портфеля, банк повинен дотримуватися встановлених нормативів миттєвої, поточної та довгострокової ліквідності.

Дохідність. Головним критерієм конкурентоспроможності портфеля позичок є критерій дохідності. Саме він у кінцевому підсумку дає змогу оцінити ефективність формування та якість управління кредитним портфелем.

Не слід забувати, що банк – це суб'єкт ринку і основна мета його діяльності – отримання прибутку. Тож сформований банком портфель позичок має сприяти досягненню цієї цілі. Можна виділити такі групи чинників, що впливають на дохідність кредитного портфеля:

рівень і структура процентних ставок;

процентний ризик;

валютний ризик;

зовнішні ринкові чинники.

З точки зору дохідності раціональна структура кредитного портфеля – це структура, що забезпечує покриття витрат банку і приносить йому очікуваний прибуток.

Швидкість відновлення. На відміну від критеріїв ризиковості, ліквідності та дохідності, швидкість відновлення портфеля позичок належно не висвітлена у спеціальній літературі. Але ж кредити, як і будь-які фінансові активи, мають певний строк «дії». Тому кредитний портфель повинен характеризуватися також певною динамікою, швидкістю відновлення.

Як відомо, обсяг кредитного портфеля за станом на ту чи іншу дату може бути різним, що зумовлено рухом кредитних зобов'язань. Часовий лаг упродовж якого портфель позичок може відновити свій початковий обсяг, визначає якість його формування та конкурентну спроможність.

Причому небажаною є як занизька, так і зависока швидкість відновлення. Низька швидкість може спричинитися до зниження дохідності кредитного портфеля, зависока може свідчити про невиважене чи необгрунтоване рішення щодо надання позичок, що підвищує ризиковість операції, зменшує ймовірність отримання прибутку та повернення активів.

Ступінь оновлення. Щє один критерій, який характеризує конкурентну спроможність кредитного портфеля банку і який належно не висвітлений у літературі, – ступінь оновлення кредитного портфеля позичок. Під цим терміном слід розуміти зміну клієнтської бази протягом певного періоду.

Як відомо, у кредитному портфелі повсякчас змінюється не лише комплекс угод, а й склад позичальників. Це нормальне явище, адже не всі підприємства відчувають постійну потребу в позичкових коштах. Водночас комерційні банки прагнуть постійно вкладати свої кредитні ресурси з метою отримання прибутку.

На перший погляд, зв'язок між якістю кредитного портфеля і динамікою його оновлення слабкий. Але, як свідчить практика, ступінь сталості клієнтської бази все ж впливає на ризиковість банківських (зокрема кредитних) операцій, а відтак – і на рівень їх рентабельності.

Нульовий ступінь оновлення свідчить про повну закритість кредитного портфеля, що загрожує втратою конкурентоспроможності. У стратегічному плані це означає припинення розвитку, оскільки еволюціонують, самоорганізуються і виживають у конкурентному середовищі лише відкриті системи [5].

Занадто високий ступінь оновлення свідчить про хистку структуру портфеля позичок. Оптимальний для банку варіант, коли в середньому за рік постійними клієнтами банку є 60 – 70% позичальників.

Стратегія управління банківськими ризиками – невід'ємна частина банківського менеджменту. Система управління банківськими ризиками має включати такі складові, як ідентифікація, оцінка, контроль, моніторинг. Подальші дослідження необхідно спрямувати на вдосконалення кожної із цих складових.

Перш ніж дати власне визначення поняття кредитного портфеля, ще раз наголосимо: він є не просто пасивно сформованим набором позичок, а результатом активних, цілеспрямованих вається, суто управлінським співвідношенням між різноманітними видами кредитів. На наш погляд, банківський кредитний портфель слід розглядати як втілення кредитної політики банку, що у свою чергу є невід'ємною складовою його загальної стратегії розвитку. З урахуванням викладених вище міркувань вважаємо точнішим і вичерпним таке визначення поняття портфеля позичок банку: кредитний портфель – це економічно обгрунтована й струк-турована сукупність кредитних угод і кредитних зобов'язань, яка є результатом цілеспрямованих управлінських рішень, прийнятих відповідно до вимог кредитної політики банку та органів банківського нагляду. Конкурентоспроможність кредитного портфеля визначається такими критеріями, як ризи-ковість, ліквідність, швидкість відновлення та ступінь оновлення.

Глибоке розуміння сутності портфеля позичок з точки зору його конкурентоспроможності сприятиме створенню банківськими менеджерами ефективної системи управління кредитним портфелем комерційного банку

3.3 Визначення ціни кредиту в ринкових умовах

Забезпечення прибуткової діяльності та підвищення рентабельності активів – одне з найактуальніших завдань українських банків. Збереження позитивних тенденцій їх розвитку, які відповідали б тенденціям розвою світової банківської системи та потребам вітчизняної економіки, можливе лише за умови нарощування обсягів кредитування реального сектору економіки, зокрема – шляхом використання нових банківських та інформаційних технологій з метою зниження вартості послуг і підвищення їх якості.

Серед найважливіших факторів впливу на соціально-економічний стан та інвестиційний клімат у країні – рівень банківських кредитних ставок. Незважаючи на те, що Національний банк України протягом 2002 року чотири рази знижував свою облікову ставку (у січні вона становила 12.5%, у грудні – 7.0%) кредитні ставки комерційних банків на небанківському ринку залишаються зависокими: в середньому близько 20%.

Значна вартість кредитів пов'язується з недостатньою капіталізацією вітчизняних банків, на чому наголосив Голова НБУ С.Л.Тігіпко, репрезентуючи проект «Комплексної програми розвитку банківської системи України на 2003–2005 роки», а також із порівняно незначними обсягами залучених депозитів, низькою платоспроможністю позичальників, відсутністю реальних юридичних гарантій щодо погашення боргів за отриманими й неповернутими позиками під заставу майна, що зумовлює велику питому вагу прострочених позичок у кредитних портфелях банків. Вирішення зазначених вище проблем, окрім іншого, значною мірою залежить від розробки банками оптимальної кредитної політики, спрямованої як на зростання обсягів активів, так і на підвищення їх якості. Стрижнем цієї політики є кредитна стратегія. У банківській системі України в основному розроблено принципи її визначення. Головний із них полягає у проведенні банком комплексного аналізу за такими основними напрямами:

♦ оцінка і контроль за станом кредитного портфеля відповідно до вимог Положення Національного банку «Про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків» від 06.07.2002 р. №279, згідно з яким основними критеріями класифікації якості кредитного портфеля банку є фінансовий стан його позичальників, стан обслуговування позичальниками їх кредитної заборгованості та рівень забезпечення кредитного портфеля;

♦ ціноутворення з урахуванням міри ризику;

♦ диверсифікація операцій банку (за секторами економіки, регіонами, видами операцій та послуг. Йдеться про диверсифікацію та зменшення лише специфічних (внутрішніх) банківських ризиків. Зовнішні ризики (наприклад, ринковий) в окремому банку не диверсифікуються);

♦ формування резервів для відшко дування втрат за кредитними операціями відповідно до нормативних вимог НБУ, бухгалтерського обліку та оподаткування;

♦ систематичний контроль і нагляд за проблемними позичками.

І в Україні, і за рубежем управління кредитним ризиком загалом базується на визначенні двох основних факторів:

♦ мінімального ризику (банк повинен надавати лише такі позички, які не викликають сумнівів щодо їх погашення за номінальною вартістю);

♦ плати за ризик (визначення ціни кредиту залежно від потреби відшкодування ризику).

Як відомо, одне з найскладніших завдань – визначення ціни кредиту. Адже процентна ставка має відповідати як інтересам банку, так і його клієнтів. До того ж ідеться про реальну розрахункову ставку, яка в кінцевому підсумку визначається попитом і пропозицією на ринку вільних грошових ресурсів.

У банківській практиці, зокрема й у вітчизняній, доволі поширеною є модель цінової політики, зорієнтованої на витрати, пов'язані зі створенням послуги. Ця модель вважається найпростішою і будується за принципом «вартість плюс прибуток». Нею передбачається, що процентна ставка за кредитом установлюється на основі таких компонентів:

1)вартість залучення коштів для кредитування позичальників (процентні витрати);

банківські операційні витрати, не пов'язані із залученням коштів, у тому числі заробітна плата працівників кредитного управління та вартість матеріалів і обладнання, необхідних для надання позички та контролю за нею (непроцентні витрати банку);

3)компенсація за ризик невиконання зобов'язань позичальником, яка може грунтуватися на відповідному коефіцієнті резервування за всіма видами кредитних операцій у національній та іноземній валютах, а також коригуватися з урахуванням індексу інфляції;

4)бажана маржа прибутку за кожним кредитом.

Описану модель можна виразити формулою:

ПСК = ГПВЗК_КП + ОВБ_В + + ОМ_ЗБ р_НЗП + БМПБ, (1)

де ПСК – процентна ставка за кредитом;

ГПВЗК_КП – гранична процентна вартість залучених коштів для кредитування позичальника;

ОВБ_В – операційні витрати банку, відмінні від процентних витрат із залучення коштів (непроцентні витрати);

ОМ_{ЗБРН ЗП} оцінна маржа для захисту банку від ризику невиконання зобов'язань позичальником;

БМПБ – бажана маржа прибутку банку.

У процесі застосування моделі ціноутворення «вартість плюс прибуток» визначаються витрати, пов'язані зі здійсненням окремих кредитних операцій. Ці витрати поділяють на прямі, безпосередньо пов'язані із залученням фінансових ресурсів (процентні), та непрямі (непроцентні), які мають загальнобанківський характер – загальноадміністративні, на утримання персоналу тощо.

Аналіз світової практики діяльності комерційних банків свідчить, що чітких критеріїв віднесення непро-центних (загальнобанківських) витрат на вартість окремих банківських операцій не вироблено і зробити це доволі складно.

Отже, основні недоліки моделі ціноутворення «вартість плюс прибуток» пов'язані з потребою в обчисленні собівартості кожної окремої операції та зі встановленням процентної ставки за кредитом без урахування фактора конкуренції з боку інших кредиторів.

Моделі ціноутворення.орієнтовані на підвищення конкурентно спроможності. Врезультаті дерегулювання банківської сфери в багатьох країнах світу в умовах зростання конкуренції значно скоротилася маржа банківського прибутку, отримуваного від депозитних і кредитних операцій. Подібна тенденція простежується і в нашій країні, банківська система якої неухильно розвивається. Тож спекулятивні доходи українських банків поступово зменшуються, а конкуренція, зокрема на ринку банківських кредитів суб'єктам господарювання, посилюється. Це спонукає кожен банк підтримувати процентну ставку на рівні, який можна зіставити з рівнем процентних ставок конкурентів на даному сегменті ринку. Тобто на кредитному ринку, який характеризується високою конкуренцією, кредитор практично приймає ставку, а не встановлює її.

Така особливість спричинилася до появи в зарубіжній банківській практиці моделі цінового лідерства, ключовою складовою якої є «прайм-рейт» – базова уніфікована процентна ставка, що встановлюється для найкре-дитоспроможніших позичальників, котрі беруть короткострокові позики з метою поповнення обігового капіталу. У разі застосування моделі цінового лідерства фактична кредитна ставка визначається за формулою:

Надбавка = ПРНЗ_ПП +ПСР_СПДК

ПСК=БУС+ПРНЗ_ПП +ПСР_СПДК (2)

де ПСК – процентна ставка за кредитом;

БУС – базова уніфікована ставка (прайм-рейт);

ПРНЗ_ПП – премія за ризик невиконання зобов'язань, яка сплачується першокласними позичальниками;

ПСР_СПДК – премія за строковий ризик, сплачувана позичальниками, яким надається довгостроковий кредит.

Сума премій за ризик у даному випадку є надбавкою, за допомогою зменшення або збільшення якої банки можуть відповідно збільшувати чи зменшувати обсяги своїх кредитних портфелів.

У більшості економічно розвинутих країн премія за ризик визначається залежно від якості кредиту. У банках України вона, на мою думку, може встановлюватися залежно від рівня відрахувань до резерву на відшкодування можливих втрат за кредитними операціями.

У процесі довгострокового кредитування зарубіжні банки застосовують і так званий «кеп» – узгоджену максимальну ставку за кредитом, незалежну від майбутньої динаміки процентних ставок на ринку. «Кеп» надає позичальникові впевненості щодо максимальної вартості кредиту незалежно від зміни ринкових процентних ставок протягом дії кредитного договору.

Недолік застосування «кепу» полягає у можливості переходу ризику за плаваючими процентними ставками від позичальника до кредитора (особливо за тривалого підтримання цієї ставки).

Подальше поглиблення конкуренції між банківськими та не-банківськими установами, пов'язане з розвитком фондового ринку та іншими факторами, зумовлює поширення цінових моделей (наприклад, моделі надбавки), спрямованих на встановлення процентних ставок, нижчих від прайм-рейту:

ПСК = ПВЗК + Н_вроп , (3)

де ПСК – процентна ставка за кредитом;

ПВЗК – процентні витрати на залучення коштів на грошовому ринку;

Н_вроп надбавка, призначена для відшкодування ризику та отримання прибутку.

Застосування подібної моделі при короткостроковому кредитуванні вітчизняними банками, на мою думку, дало б змогу відчутно знизити середні процентні ставки за позичками значним суб'єктам господарювання (передусім – акціонерам банку). Перспективність упровадження такої моделі підтверджують дослідження Томаса Брейді, з яких випливає, що приблизно 90% обсягу портфелів кредитних вкладень найбільших банків США у підприємницькі фірми (враховуючи позички на один день) становлять саме кредити, надані за ставками, нижчими від базової.

Отже, зростання нестабільності ринкових процентних ставок і посилення конкуренції між банками та не-банківськими установами спонукають до переважного застосування формул ціноутворення кредиту, які грунтуються на ставках відкритого фінансового ринку, а не на базових процентних ставках. При цьому прайм-рейт може залишатися базою для визначення ціни за кредитами, що надаються дрібним підприємницьким фірмам, за споживчими позичками, кредитами на будівництво тощо. Тобто ринок кредитів для суб'єктів господарювання має бути дворівневим: позички дрібним та середнім суб'єктам господарювання доцільно надавати на основі розрахунку базової або довідкової процентної ставки (у тому числі ЛІБОР); більшість великих кредитів значним суб'єктам господарювання варто надавати, орієнтуючись на ставки грошового ринку, що склалися на момент надання позички.

Моделі ціноутворення кредиту, орієнтовані на підвищення індивідуалізації роботи банку з клієнтом. Загострення конкурентної боротьби на сучасному етапі розвитку ринкової економіки в Україні спонукає банки не лише знижувати ставки чи тарифи на кредитні ресурси, а й удосконалювати свою роботу, максимально враховуючи запити клієнтів. Останнім часом за рубежем сформувався підхід до встановлення ціни кредиту, основою якого є аналіз дохідності клієнта. В рамках цього підходу практикується, наприклад, метод установлення процентної ставки за принципом «вартість-вигідність», який передбачає:

1)оцінку в умовах зміни рівнів процентних ставок сукупних доходів (у тому числі нарахованих процентів, комісійних за зобов'язання надати позичку, за управління готівковими коштами, обробку цифрової інформації) та витрат банку (зокрема заробітної плати працівників, процентів за депозитами тощо);

2)оцінку чистої суми кредитних ресурсів, тобто різниці між обсягом кредиту, наданого клієнтові, та середнього обсягу депозитів (зменшеного на суму обов'язкових відрахувань у резерви), яким фактично може користуватися позичальник;

3)оцінку чистої ставки прибутку, одержаного (до оподаткування) у результаті всіх взаємовідносин із клієнтом, яка може бути обчислена за формулою:

; (4)

де ЧСП_ОРВК – чиста ставка прибутку, одержаного (до оподаткування) у результаті всіх взаємовідносин із клієнтом;

Д_кп – дохід, отриманий від кредитів та інших послуг, що надаються і клієнту;

В_кп – витрати, пов'язані з наданням кредитів та інших послуг клієнту;

ЧР_КПО д – чисті ресурси, надані в кредит понад обсяг депозитів клієнта.

Приклад практичного застосування зазначеної моделі ціноутворення наведено в таблиці.

Приклад аналізу дохідності клієнта на основі річної бази даних. Вихідні дані: банк розглядає питання про відкриття кредитної лінії на суму З млн. грн. терміном на 9місяців ЗАТ «Ласощі» з умовою підтримки 20% залишку на депозитному рахунку в банку на підставі таких даних про доходи та витрати:

Таблиця 3.4. Приклад аналізу дохідності клієнта

або 8%

З наведеного прикладу випливає: чиста ставка прибутку, який прогнозується одержати в результаті всіх взаємовідносин банку з клієнтом, є позитивною. Тобто даному потенційному позичальникові можна надавати кредит. Крім того, прогнозований рівень прибутковості ймовірної кредитної операції доволі високий, що дає підстави для певного зниження ставки.

Якщо ж розрахункова чиста ставка прибутку від усіх взаємовідносин банку з клієнтом виявиться від'ємною, банку слід підвищити кредитну ставку або ціну послуги, що йому може бути надана. Інакше кажучи, клієнти, з якими пов'язаний вищий ризик, мають забезпечувати банку й вищу розрахункову ставку прибутку.

Впровадження розглянутої моделі ціноутворення у практику діяльності ЗАТ КБ «ПриватБанк» потребує розробки докладної бухгалтерської звітності за джерелами доходів і витрат, пов'язаних із обслуговуванням кожного великого клієнта. Вона має містити консолідовані дані (про позичальника, його дочірні підприємства, головних акціонерів, вище керівництво тощо), на основі чого можна з певною достовірністю передбачити, якою мірою збитки, пов'язані з обслуговуванням одних рахунків, можуть компенсуватися прибутком за іншими. Отже, всі три розглянуті вище моделі утворення ціни на кредит мають і переваги, і недоліки. Залежно від вибору кредитної стратегії вони можуть бути орієнтовані як на повне відшкодування витрат банку й досягнення беззбитковості його діяльності, так і на забезпечення конкурентоспроможності банківської установи, на індивідуалізацію її роботи з клієнтами. На мою думку, найперспективнішими є моделі, які дають змогу зменшувати тарифи або ставки за позичками і не призводять до загальних збитків, роблять кредити доступнішими й привабливішими для клієнтів банку.

Висновок

Функціонування та розвиток ПриватБанку в 2007 році характеризувалися підвищенням фінансової стабільності, рівня капіталізації банку, поліпшенням якості активів, зменшенням ризиків у банківській діяльності, а також наявністю позитивних структурних змін в активах, зобов'язаннях, капіталі банку.

Триватиме й позитивна тенденція до підвищення рівня капіталізації, передусім – за рахунок збільшення статутного капіталу відповідно до вимог Закону України «Про банки і банківську діяльність» та нормативно правових актів НБУ, що дасть змогу банку збільшити свій капітал.

Структура кредитування залишиться досить стійкою. Основну частку кредитів становитимуть позички, надані суб'єктам господарювання, збільшуватиметься питома вага довгострокових кредитів, а також позичок, наданих населенню. У структурі залучених коштів очікується збереження тенденцій до швидкого зростання обсягів залучених коштів фізичних осіб, збільшення терміну зберігання. Зважаючи на необхідність підвищення рівня надійності, фінансової стійкості та конкурентоспроможності банку на внутрішньому й міжнародних ринках; впровадження оцінки банківської діяльності на консолідованій основі та з урахуванням ризиків; посилення контролю за власниками істотної участі та змінами у структурі власності підвищення рівня капіталізації банку, у тому числі шляхом, збільшення резервного фонду, результату діяльності; підвищення прибутковості операцій, орієнтації на доходи від кредитування та обслуговування реального сектору економіки і зниження витрат за рахунок підвищення технологічності та комп'ютеризації банківських операцій, зменшення необґрунтованих витрат упередження здійснення банками сумнівних банківських операцій шляхом ідентифікації клієнтів та їх операцій, посилення боротьби з відмиванням брудних грошей, зокрема шляхом здійснення належного контролю за наявністю в банку положень, практики та процедур що до протидії відмиванню грошей, набутих злочин ним шляхом удосконалення чинного законодавства України з питань кредитування, посилення захисту прав та інтересів кредиторів, підвищення відповідальності учасників договірних відносин за неналежне виконання своїх зобов'язань, надання недостовірних даних про фінансовий стан позичальника забезпечення довіри кредиторів і вкладників до банку шляхом підвищення стабільності, стійкості й конкурентоспроможності на ринку, спроможної максимально та якісно задовольнити потреби економіки й населення у кредитах та інших сучасних банківських послугах.

Використання комерційними банками системи резервування втрат від наданих позик сприяє стабілізації фінансового стану банку та попереджає настання загальної банківської кризи в результаті банкрутства одного чи кількох банків пов’язаних між собою.

Рекомендовані, шляхом вдосконалення кредитування та практичних основ забезпечення повернення кредитів стосується удосконалення ефективних форм забезпечення та внутрішньобанківського контролю за позичальниками, реальної оцінки забезпечення та страхування кредитних ризиків, що дозволить значно підвищити ефективність кредитної діяльності банку та принести необхідні результати.

Якщо проаналізувати кредитну діяльність, то можна виділити ряд основних помилок, які були допущенні під час надання кредитів: випадки надання кредитів без економічного обґрунтування та повного пакету документів, недостатньо вивчається платоспроможність позичальників та їх гарантів, формально оцінюється застава, що приймається в забезпечення кредитів.

Мають місце факти необґрунтованої пролонгації кредитів та затримки в прийнятті рішень щодо реалізації гарантійних зобов’язань по стягненню простроченої заборгованості.

В ряді випадків допускались грубі порушення при видачі кредитів, практично не був забезпечений контроль за їх цільовим використанням і своєчасним поверненням банку, упущена договірно-правова робота по захисту інтересів банку.

Особливе занепокоєння викликає проблема достатності забезпечення своєчасного повернення кредитів в умовах введення в дію Закону України «Про оподаткування банку». Як свідчать данні, нерідко приймається в заставу майно і пропозиції на нього. Не завжди проводиться страхування прийнятих в заставу цінностей від можливих втрат.

Прийняття застави нерухомості нерідко здійснюється без відповідного оформлення та експертної оцінки відсутності документів що засвідчують право власності. Допускається оформлення застави нерухомості без нотаріального засвідчення і реєстрації у встановленому порядку. В окремих випадках в забезпечення приймаються специфічні об’єкти застави (літаки, судна, спеціальне обладнання та ін.) без достатньо кваліфікованої оцінки їх вартості і перспектив реалізації в випадках неповернення кредиту.

Потрібно здійснювати контроль за станом прийнятого в заставу майна, бо нерідко він здійснюється формально: нерегулярно проводяться перевірки на місцях його наявності, умов зберігання та стану якості, не пред’являються вимоги заставодавцям про необхідність підтвердження наявності предмету застави і здійснення його своєчасної переоцінки.

В результаті безконтрольності окремі позичальники реалізують передані в заставу цінності без відома банку, що призводить до втрати застави і неможливості використання банком своїх прав заставодержателя.

Як наслідок недостатнього аналізу стану і оцінки репутації гарантів та поручителів на стадії видачі кредиту, в період користування ним, стає дуже проблематичним стягнення коштів по гарантійних зобов’язаннях.

Враховуючи викладене, з метою удосконалення практики кредитних взаємовідносин з клієнтами в умовах підвищення кредитного ризику та забезпечення надійного захисту інтересів банку, ми вважаємо за необхідне посилити вимоги щодо правомірності прийняття рішень по видачі кредитів та оперативність прийняття рішень по видачі кредитів та оперативність прийняття заходів по їх погашенню, а саме:

1) здійснювати постійний аналіз господарсько-фінасової діяльності позичальників, гарантів і поручителів з позицій можливості виконання ними своїх зобов’язань перед банком з врахуванням динаміки їх показників;

2) враховуючи введення нового порядку оподаткування та зростання кредитного ризику, не допускати факти видачі кредитів некредитоспроможним позичальникам та без забезпечення; як це передбачено рішенням загальних зборів акціонерів;

3) проводити обов’язкове страхування переданих в заставу цінностей з передбаченням, що заставодержатель має право отримати страхову компенсацію, в підтвердження цього вимагати надання страхових полісів;

4) виконувати дотримання встановлених процедур, прийомки і оцінки забезпечення, а також оперативного контролю за його станом і ліквідністю;

5) цільовим використанням кредиту та станом забезпечення його погашення в процесі виконання кредитних угод, з оформленням відповідної документації.

6) вимагати від позичальників підтвердження наявності і достатності переданого банку забезпечення, враховувати проведену переоцінку, його оперативного до оформлення чи зміцнення при необхідності, а також дострокового повернення кредиту або його частини при не виконанні кредитних умов і угод по забезпеченню;

7) посилення взаємодії економічної, юридичної служби банківської безпеки для підвищення результативності роботи по поверненню боргів, в тому числі шляхом оперативної і ефективної реалізації забезпечення;

8) з метою підвищення рівня ліквідності забезпечення і своєчасного повернення кредитів не допускати практики формального підходу до вказаних процедур, а також перевищення встановлених повноважень при вирішенні кредитних питань;

9) активізація роботи кредитних рад та комісій по стягненню простроченої заборгованості та посилення їх відповідальності та контролю за виконанням прийнятих рішень дасть змогу досягти конкретних результатів.

Запропоновані зміни можна запровадити лише при відповідному їх нормативному забезпеченні, тобто шляхом удосконалення діючого законодавства, що стосується деталізації пріоритетів форм забезпечення повернення наданих позичок через гарантії, надані самими позичальниками; резервування частини коштів комерційних банків в Національному банку та при звільненні їх від оподаткування. Інші наведені пропозиції стосуються удосконалення механізму реалізації закону «Про заставу», що може значно вплинути на зменшення імовірності несення збитків по наданим кредитам, гарантування прибутковості та збереження фінансової стабільності в майбутньому періоді.

Забезпечення прибуткової діяльності та підвищення рентабельності активів – одне з найактуальніших завдань українських банків. Збереження позитивних тенденцій їх розвитку, які відповідали б тенденціям розвою світової банківської системи та потребам вітчизняної економіки, можливе лише за умови нарощування обсягів кредитування реального сектору економіки, зокрема – шляхом використання нових банківських та інформаційних технологій з метою зниження вартості послуг і підвищення їх якості.

Впровадження розглянутої моделі ціноутворення у практику діяльності ЗАТ КБ «ПриватБанк» потребує розробки докладної бухгалтерської звітності за джерелами доходів і витрат, пов'язаних із обслуговуванням кожного великого клієнта. Вона має містити консолідовані дані (про позичальника, його дочірні підприємства, головних акціонерів, вище керівництво тощо), на основі чого можна з певною достовірністю передбачити, якою мірою збитки, пов'язані з обслуговуванням одних рахунків, можуть компенсуватися прибутком за іншими. Отже, всі три розглянуті вище моделі утворення ціни на кредит мають і переваги, і недоліки. Залежно від вибору кредитної стратегії вони можуть бути орієнтовані як на повне відшкодування витрат банку й досягнення беззбитковості його діяльності, так і на забезпечення конкурентоспроможності банківської установи, на індивідуалізацію її роботи з клієнтами. На мою думку, найперспективнішими є моделі, які дають змогу зменшувати тарифи або ставки за позичками і не призводять до загальних збитків, роблять кредити доступнішими й привабливішими для клієнтів банку.

Список використаної літератури

1. Банківська енциклопедія. / Під ред. А.М. Мороза – К.: Ельтон, 1993. – 328 с.

2. Банковское дело /Под ред. Лаврушина О.И. – М.: банковский и биржевой научно-консультационный центр, 1992. – 428 с.

3. Галасюк В., Галасюк В. Незалежна експертна оцінка, як засіб забезпечення необхідного рівня ліквідності об’єктів застави // Вісник НБУ. – 1999. – 2. – с. 51–54.

4. Энгслер П. Рыночная экономика для начинающих бизнесменов. – К.; 1992. – 120 с.

5. Заржицький О., Левченко А. Застова як засіб забезпечення виконання зобов’язань. // Право України. – 1996. – 7. – с. 35–36.

6. Івасів Б., Клапків М. Економічний зміст та форми страхування кредитів. // Вісник НБУ. – 1998. – 5. – с. 41–47.

7. Кардаш О. Источник убытков. Кредиты и деятельность банков по обеспечению их возвратности. // Бизнес. – 1995. – 16 – с. 41.

8. Коваленко В.В. Особливості кредитування підприємств і організацій в сучасних умовах // Фінанси України. – 1998. – 10. – с. 27 – 30.

9. Колесников В.И. Банковское дело. – М.: Финансы и статистика, 1995. – 200 с.

10. Костюченко В. Формування резервів для покриття кредитних ризиків. // Вісник НБУ. – 1999. – 2. – с. 43–46.

11. Кредитование // Под ред. Гольцберга, Л.М. Хасан-Бек – К.: Торгово-издательское бюро. – 1994. – 316 с.

12. Куценко О. Резерви комерційного банку // Банківська справа. – 1998. – 4–5. – с. 36–39.

13. Методичні рекомендації щодо застосування комерційними банками Закону України «Про банкрутство», лист НБУ 20.06.97., №06–03/ 101.

14. Методичні рекомендації щодо застосування комерційними банками Закону України «Про заставу».

15. Ольшаный А.И. Банковское кредитование. М.: Финансы и статистика, 1996. – 203 с.

16. Операції комерційних банків / Р. Коцовська, В. Ричаківська. Л.: Центр Європи, 1997. – 289 с.

17. Основы банковского дела /Под ред. Мороза А.Н. – К.: Либра, 1994. – 330 с.

18. Павлодский Н.Н. Банковский кредит и способы его обеспечения. М.: Знание, 1994. – 79 с.

19. Панова Г.С. Кредитная политика коммерческого банка. М.: Аланс. – 1997. – 275 с.

20. Положення про проведення кредитної політики і фінансування капітальних вкладень в установах ПБ, затверджене Правлінням банку 16.06.95 р.

21. Порядок проведення банками операцій з векселями. (із змінами та доповненнями, внесеними постановою Правління НБУ №171 від 02.06.97 р. // Законодавчі і нормативні акти з банківської діяльності. –1997. – 9. – с. 1–30.

22. Про банки і банківську діяльність. Закон України. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – 25. – с. 220 – 252.

23. Про заставу. Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – 42. – с. 201–242.

24. Про кредитування. Положення НБУ, затверджене Постановою Правління НБУ №246 від 28.09.95 р. // Банківська справа. – 1996. – 2. – с. 58–61.

25. Про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків. Інструкція НБУ, затверджена Постановою Правління НБУ №141 від 14.04.98 р.

26. Про порядок формування і використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями комерційних банків. Положення НБУ, затверджене постановою Правління НБУ №122 від 27.03.98 р.

27. Ревун В.М. Проблеми функціонування комерційних банків // Вісник НБУ. – 1997. – 7. – с. 28–32.

28. Савлук М.І. Вступ до банківської справи. – К.: Лібра, 1998. – 344 с.

29. Старцев О.І. Застава – універсальний інструмент врегулювання майнових відносин // Юридичний вісник України. – 1998. – 29. – с. 15.

30. Таскі Г. Резерви на покриття можливих втрат за позиками і витрати на створення таких резервів: міжнародні аспекти // Вісник НБУ. – 1997. – 8. – с. 17–19.

31. Шибалкіна В. Оптимальні умови кредитування. // Банківська справа. – 1998. – 4. – с. 39–41.