Курсовая работа: Функціонування грошово-кредитної системи в умовах трансформації економіки

ВСТУП

Основою сучасної економіки є кредитно-грошова система. Міцні й стійкі банки означають стабільну економіку і навпаки, банкротства банків, неповернені кредити, несплачені відсотки – все це послаблює кредитно-грошову систему і говорить про хвору економіку.

Сьогодні, в умовах розвинутих товарних ринків, структура грошово-кредитної системи різко ускладнюється. З’являються нові види фінансових установ, нові кредитні інструменти і методи обслуговування клієнтів.

Практика банківської справи за кордоном представляє велику зацікавленість для нової господарської системи, яка складається в Україні та інших країнах СНД. Здійснюється перехід від адміністративно-керуємої високо монополізованої державної грошово-кредитної системи до динамічної, гнучкої, системи кредитних установ, що орієнтовані на комерційний успіх, на отримання прибутку, яка основана на приватній і колективній власності.

У цей час іде пошук і становленняоптимальних форм інституціональногоустрою грошово-кредитної системи, механізму, що ефективно працював би на ринку капіталів, нових методів обслуговування комерційних структур. Також проводяться роботи з покращення обслуговування приватних осіб. Створення стійкої, гнучкої та ефективної банківської інфраструктури – одна з найважливіших (і в той же час дуже складних) завдань економіки України.

Сучасні кредитно-банківські системи мають складну багатоланкову структуру.

наш час в діяльності банків України існують серйозні проблеми. Це пов’язано з причинами фінансової кризи в банківській системі, яка залежить від загального стану економіки держави, а також від недостачі необхідного досвіду і підготовлених кадрів для роботи банків в умовах ринкових перетворень.

На грошово-кредитну систему впливає занадто ризикована кредитна політика, яка проводиться керівниками під час погоні за прибутками, безглузді витрати на розвиток мереж філіалів без урахування їхньої дохідності.

Невідкладні заходи з прискорення реформ в Україні й виведення України із кризисного стану - основні питання подальшого розвитку й удосконалення грошово-кредитной системи країни.

У розвиненій банківській сфері країни відбулися глибокі якісні зміни. Затвердилася нова, досить розгалужена ринкова грошово-кредитна система, хоча вона ще не повністю відповідає сучасним вимогам. Грошово-кредитна система в економіці, зв'язаній ринковими відносинами, повинна виконувати більшу, якщо не найголовнішу роль. По-перше, розвинена структура комерційних банків управляє системою платежів у розвинених економічно-ринкових відносинах. По-друге, поряд з іншими фінансовими посередниками, банки направляють заощадження у фірми й підприємства. Ефективність здійснення процесу інвестування засобів у значній мірі залежить від здатності банківської системи направляти грошові фонди саме тим позичальникам, які знайдуть способи їхнього оптимального використання.

Серед проблем, що вимагають негайного вирішення в період переходу до ринку, одне з найважливіших місць займає завдання скорочення темпів інфляції й стабілізації грошового обігу.

У цих умовах роль і значення грошових і фінансово-кредитних важелів різко зростають. Грошово-кредитна система - одна з тих секторів економіки, де найбільше ефективно працюють ринкові механізми. Організація грошово-кредитного обслуговування підприємств, організацій і населення, функціонування кредитної системи грають винятково важливу роль у розвитку господарських структур. Від ефективності й безперебійності функціонування кредитно-фінансового механізму залежать не тільки своєчасне одержання засобів окремими господарськими одиницями, але й темпи економічного розвитку країни в цілому. Разом з тим, еволюція кредитної системи й кредитної справи повною мірою визначається економічною ситуацією в країні. Кожному етапу історико-економічного розвитку народного господарства відповідають свій тип організації кредитної справи, своя структура кредитної системи, що відповідають відповідним потребам у кредитно-фінансовому обслуговуванні окремих ланок економіки

Механізм функціонування кредитної системи постійно змінюється під впливом змін її оргструктури, організаційно-правових форм здійснення кредитних операцій, форм і методів кредитування й кредитно-розрахункових відносин.

Враховуючи величезну роль, яку відіграють банки в економіці країни та проведення грошово-кредитної політики державою, об’єктом даної роботи стала грошово-кредитна система України. Метою роботи є вивчення факторів, які впливають на тип грошово-кредитної політики держави, на встановлення відсоткової ставки, пошук шляхів підвищення дохідності кредитних операцій.

РОЗДІЛ 1

ТЕОРИТИЧНІ ОСНОВИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ СИСТЕМИ

1.1 Поняття грошової системи. Грошовий обіг

Грошові системи виникають із зародженням капіталістичного способу виробництва. Грошова система – форма організації грошового обігу у процесі взаємодії її основних елементів, цілісність якій надає закріплення у національному законодавстві та державне регулювання такого обігу.

Грошова система утворюється з таких елементів:

- грошова одиниця країни – міра грошей, прийнята в країні за одиницю (в ній виражаються ціни товарів та послуг);

- масштаб цін – вагова кількість грошового металу, прийнятого в країні за грошову одиницю;

- види державних грошових знаків (металевих або паперових), які мають законну силу, порядок їх випуску й обігу (випуск, вилучення та ін.);

- емісійна система – установи, що здійснюють випуск грошей і цінних паперів та визначають порядок емісії;

- інститути грошової системи – державні і недержавні установи, які регулюють грошовий обіг;

- валютний паритет – співвідношення з іншими валютами;

- регламентація безготівкового обігу;

- порядок обміну національної валюти на іноземну і регульований державою валютний курс;

- державне регулювання грошового обігу.

Існують грошові системи двох типів: металевого грошового обігу, за якого такий грошовий товар виконує всі функції грошей, та паперово-кредитного грошового обігу, в основі якого лежать кредитні гроші.

Розвиток грошової системи поділяють на два етапи:

- загальний еквівалент безпосередньо перебуває в обігу і виконує функції грошей;

- роль золота як загального еквівалента знижується, а згодом воно перестає виконувати цю роль, і в обігу функціонують кредитно-паперові гроші.

Найпростіше сутність грошового обігу можна визначити як сукупність усіх грошових платежів, які здійснюються в країні упродовж певного періоду або точніше грошовий обіг – це безперервний рух грошей, які виконують функції засобу обігу і платежу, тобто обслуговують кругообіг товарів та послуг.

Грошовий обіг відбувається на мікро- та макроекономічному рівнях. На макрорівні грошовий обіг обслуговує кругообіг усього суспільного капіталу в усіх стадіях суспільного відтворення. Гроші функціонують на цьому рівні лише як гроші, виступають сукупним грошовим обігом і не є функціональною формою капіталу.

Основними суб’єктами грошового обігу є підприємства (фірми і компанії), домашні господарства, державні структури та фінансові посередники.

Отже, грошовий обіг – це безперервний рух грошей у сфері обігу й виконання ними функцій засобу обігу та засобу платежу на мікроекономічному та макроекономічному рівнях.

Обертаючись як капітал, гроші найповніше розвивають свої функції. Грошовий обіг обслуговує рух товарів, послуг, інтелектуальної власності, позичкового та фіктивного капіталу та ін.

У підтриманні рівноваги в економіці, збалансованості попиту та пропозиції важливу роль відіграє грошова маса. Грошова маса – обсяг випущених в обіг паперових грошових знаків, металевих монет і депозитних грошей. Основна частина грошової маси – це банківські депозити (кредитні гроші), а також деякі види цінних паперів, що мають таку ж купівельну спроможність, як і банківські рахунки. Грошова маса розвинених країн світу формується нині на основі кредитів. У розвинених країнах світу державних паперових грошей, насамперед білетів державного казначейства, як правило, не випускають. Роздрібний товарообіг обслуговують білоні монети з міді, нікелю, алюмінію та інших металів і сплавів. У грошовому обігу також використовують казначейські векселі, сертифікати, облігації.

Закони грошового обігу належать до загальних , тобто тих, які дають у декількох суспільно-економічних формаціях.

Закони грошового обігу – закони, які виражають внутрішньо необхідні, сталі і суттєві зв’язки між кількістю необхідних для обігу грошей, цінами товарів, що підлягають реалізації, і вартістю грошей.

Оскільки існують різні форми грошей та виконуваних ними функцій, то відповідно розрізняють і певні типи законів грошового обігу. З урахуванням виконуваних повноцінними грошима функцій міри вартості і засобу обігу за умов металевого грошового обігу та насамперед монометалізму (коли кількість грошей стихійно пристосовувалась до вимог товарного обігу) закон грошового обігу в абстрактній формі виражався формулою:

,(1.1)

де K_n – кількість необхідних для товарного обігу дійсних грошей на рік;

СЦ – сума цін товарів;

О – середнє число обертів за рік кожної грошової одиниці.

Другий закон кількості грошей в обігу пов’язаний з виконанням грошима функції платежу, появою кредитних грошей, з обігом платіжних засобів. У ньому якісна характеристика законів грошового обігу комплексно модифікується і набуває вигляду:

, (1.2)

де СЦ – сума цін товарів;

СЦК – сума цін товарів, проданих в кредит;

СПБ – сума платежів за борговими та іншими зобов’язаннями;

СПП – сума платежів, що взаємно погашаються;

ШО – швидкість обігу грошей як купівельного та платіжного засобу.

Обіг платіжних засобів сприяє значній економії грошей шляхом зарахування взаємних платіжних зобов’язань, тобто безготівкових розрахунків. Це зумовлено тим, що швидкість обігу грошей у функції платіжного засобу (вексель, банкнота) визначають ступінь концентрації платежів, одночасність їх здійснення, можливість за рахунок поточних надходжень забезпечувати їх взаємну компенсацію.

Основний закон грошового обігу визначає кількість грошей, необхідних для обігу:

, (1.3)

де М – кількість грошей в обігу;

- сума цін благ, що підлягають реалізації;

К_р – сума цін товарів, що продані в кредит;

П – платежі, термін виплати яких настав;

ВВ – взаємно виплатні платежі;

ν – швидкість обігу однієї грошової одиниці.

І. Фішер, відкинувши вартісну теорію грошей, використовує рівняння обміну, яке базується не на вартості товарів, а лише на їх цінах:

M∙V=P∙T,(1.4)

де М – маса грошей;

V – швидкість їх обігу;

P – середньозважений рівень цін товарних операцій;

T – кількість проданих товарів.

Виходячи з рівняння (1.4), він визначає кількість грошей, необхідних для забезпечення обігу товарів і послуг, як величину прямо пропорційну номінальному обсягові виробництва (ВНП) та обернено пропорційну швидкості обігу грошової одиниці:

, (1.5)

де P – абсолютний рівень цін;

Y – реальний обсяг виробництва;

V – швидкість обігу грошей.

Проте рівняння (1.5) І. Фішера не розкриває механізму перетворення вартості товару в його ціну, внаслідок чого вартість грошової одиниці поставлена в залежності від дій уряду, а отже, позбавлена об’єктивної основи. Крім того, показник швидкості обігу грошової маси не можна розрахувати окремо, що не дозволяє використати це рівняння як аналітичне для проведення практичних розрахунків. Адже на співвідношення грошової і товарної маси впливає не лише зміна пропозиції грошей, а й інші чинники.

1.2 Структура і функції грошово-кредитної системи

Грошово-кредитна система виконує монетарну або грошово-кредитну політику, яка є одним із головних інструментів державного регулювання економіки. Ця політика найбільш ефективно і оперативно виконує функції регулювання економічного циклу, попередження та подолання спаду виробництва.

Мета грошово-кредитної політики – досягнення на національному ринку рівноваги, що характеризується повною зайнятістю та відсутністю інфляції. Суть цієї політики полягає в регулюванні обсягу грошової пропозиції для стабілізації економіки. Так, під час спаду виробництва монетарна політика зводиться до стимулювання зростання пропозиції грошей, а в період високої інфляції, навпаки, до її обмеження.

Сьогодні в усіх розвинутих народних господарствах існують двоступінчасті банківські системи: Центральний банк є емісійним банком і здійснює ще дві важливі функції. Поряд з цим існують комерційні банки з різним за своєю широтою асортиментом, різними цілями і часто також різними групами клієнтів; вони займаються банківськими операціями, тобто виробляють фінансові послуги, які потрібні на ринку.

За характером діяльності банки поділяються на:

- емісійні;

- комерційні;

- інвестиційні;

- іпотечні;

- ощадні;

- спеціалізовані (наприклад, торгівельні банки).

Емісійні банки здійснюють випуск банкнот і є центрами грошово-кредитної системи. Вони займають в ній особливий стан і є „банками банків”.

Комерційні банки являють собою банки, які здійснюють кредитування промислових, торгівельних та інших підприємств, головним чином за рахунок грошових капіталів, які вони отримують у вигляді вкладів. За формою власності вони діляться на: а) приватні акціонерні; б) кооперативні; в) державні. На ранніх ступенях розвитку капіталізму переважали індивідуальні банкірські фірми, але з розвитком капіталізму і особливо в епоху імперіалізму переважна частина всіх банківських ресурсів зосередилась в акціонерних банках. Розвиток державно-монополістичного капіталізму знайшов вираз в одержавленні деяких комерційних банків (наприклад, у Франції).

Інвестиційні банки займаються фінансуванням і довготерміновим кредитуванням різних галузей промисловості, торгівлі, транспорту. Через інвестиційні банки задовольняється значна частина потреб промислових і інших підприємств в основному капіталі. Розвиток цієї ланки кредитної системи характерно для сучасного ринкового господарства. На відміну від комерційних банків, інвестиційні мобілізують гнітючу частину своїх ресурсів шляхом випуску власних акцій і облігацій, а також одержання кредитів від комерційних банків. Разом з тим вони відіграють активну роль у випуску й розміщенні акцій промислових і інших компаній.

Іпотечні банки надають довгострокові позики під заставу нерухомості – землі й будов. Вони мобілізують ресурси за допомогою випуску особливого виду цінних паперів – заставних листів, забезпеченням яких служить закладена в банках нерухомість. Клієнтами іпотечних банків є фермери, населення, а в ряді випадків підприємці.

Іпотечний кредит фермери нерідко призначають для купівлі землі. Частково іпотечні позички використовуються для купівлі машин, добрив і інших засобів виробництва. Крім того, покупка землі цими фермерами дає їм можливість розширювати своє господарство.

Спеціалізовані банківські установи включають банки, що спеціально займаються певним видом кредитування. Так, зовнішньоторговельні банки спеціалізуються на кредитуванні експорту й імпорту товарів.

Грошово-кредитна політика здійснюється у таких основних напрямах: регулювання банківської ліквідності, управління державним боргом і регулювання обсягу кредитних операцій, грошової емісії та ризику й ліквідності. Кожен з них здійснюється за допомогою різних форм, методів, важелів. Так, методами здійснення банківської діяльності є регламентування центральним банком співвідношення між касовими резервами банків та депозитами; зобов’язання комерційних банків зберігати певну частку своїх активів у вигляді резерву у центральному банку; продаж або купівля цінних паперів чи надання банкам кредитів.

Механізм дії грошово-кредитної системи складається з п’ятьох послідовно пов’язаних важелів (рис. 1.1).

Рис. 1.1 – Важелі грошово-кредитної політики

Кожний з попередніх елементів рис. 1.1 запускається попереднім і приводить в дію наступний важіль. Тому збій в роботі будь-якого важеля послаблює результативність проведення грошово-кредитної політики. Наприклад, слабка реакція інвесторів на помітне зниження відсоткової ставки, викликане, в свою чергу, суттєвим розширенням обсягу грошової маси, не викличе адекватного розширення сукупного попиту, а також і сукупної пропозиції, на що була направлена дія грошово-кредитної політики в цілому. При цьому може спостерігатися посилення інфляційних процесів. Така ситуація може бути пов’язана з нестабільною політичною ситуацією в країні, яка пригнічує інвестиційну активність.

Інструменти грошово-кредитної політики розрізняють за такими ознаками:

1. За об’єктами впливу:

- стимулювання кредитної емісії (кредитна експансія);

- стримування кредитної емісії (кредитна рестрикція).

2. За характером параметрів:

- кількісні інструменти – впливають на стан кредитних можливостей комерційних банків;

- якісні інструменти – пряме регулювання вартості банківських кредитів.

3. За формою впливу:

- адміністративні (прямі) інструменти – у формі директив, інструкцій та інше від Центрального банку, мета яких обмежити сферу діяльності кредитних установ;

- ринкові (непрямі) інструменти – способи впливу Центрального банку на грошову пропозицію шляхом формування певних умов на грошовому ринку та ринку капіталів.

4. За строками впливу:

- короткострокові інструменти, за допомогою яких досягаються проміжні цілі грошово-кредитної політики;

- довгострокові інструменти діють від одного року і більше з метою фінансової стабілізації та сприяння довгостроковому економічному зростанню.

Кредитна експансія має за мету збільшення зайнятості і підйом виробництва шляхом збільшення пропозиції грошей. Кредитна рестрикція має за мету запобігання економічної кризи і зниження темпів інфляції шляхом обмеження пропозиції грошей.

Основні інструменти грошово-кредитної політики

Операції на відкритому ринку:

- гнучкий валютно-політичний інструмент, який проявляється в продажу чи купівлі центральним банком цінних паперів на „відкритому ринку” у комерційних банків;

- застосовується для проведення експансійної (купівля) чи рестрикційної (продаж) грошової політики.

Політика облікової ставки:

- інструмент прямого регулювання грошово-кредитного обігу;

- виявляється у змінах облікової ставки відповідно до кон’юктурних коливань економіки;

- застосовується для управління кредитною активністю.

Політика мінімальних резервів:

- найбільш жорсткий інструмент грошово-кредитного регулювання;

- виявляється в маніпуляції нормою обов’язкових резервів, які комерційні банки зобов’язані зберігати на рахунках у Центральному банку;

- застосовується як засіб для швидкого стиснення чи розширення кредитної маси в економічній системі.

Коли державний бюджет зводиться з дефіцитом, Казначейство випускає облігації, щоб отримати гроші для сплати державних боргів. Покупцями облігацій Казначейства можуть бути:

- Центральний банк;

- комерційні банки;

- домашні господарства;

- іноземці (як приватний, так і суспільний сектор).

Купівля Центральним банком державних боргових зобов’язань називається монетизацією бюджетного дефіциту.

Монетизація бюджетного дефіциту призводить до інфляції. Існує три способи фінансування бюджетного дефіциту :

- шляхом збільшення кількості грошей високої ефективності (, тобто емісія);

- шляхом збільшення облігацій казначейства у населення ();

- шляхом скорочення валютних резервів Центрального банку ().

.

Таким чином, для покриття бюджетного дефіциту держава може друкувати гроші, робити позики або витрачати свої валютні резерви.

У країнах з високою інфляцією населення, як правило, не купує нових державних боргових зобов’язань, валютні резерви Центрального банку вичерпані, тому держави фінансує дефіцит бюджету шляхом емісії.

Головним органом грошово-кредитної системи є Центральний банк, в Україні це Національний банк України.

Основними функціями центральних банків є:

- монопольна емісія грошей, передусім банкнот;

- акумулювання і зберігання вільних коштів, обов’язкових резервів комерційних та інших банків; надання їм кредитів;

- здійснення єдиної грошово-кредитної політики держави, забезпечення стабільності національної грошової системи;

- надання кредитів і виконання фінансових операцій для уряду;

- контроль за банківською системою в цілому;

- зберігання офіційних валютних та золотих резервів і здійснення операцій із їх розміщення;

- визначення курсу національної, грошової одиниці щодо валют інших країн та підтримка курсу національної валюти на міжнародному фінансовому ринку (функція валютного центру).

З урахуванням фактора часу найважливішу роль у проведенні грошово-кредитної політики має встановлення центральними банками облікового відсотка та його зміни. Таким чином здійснюється вагомий вплив на скорочення або збільшення кредитів, що надають комерційними банками в різні сфери та галузі економіки. Встановлення відсоткових ставок стримує темпи зростання інфляції, але негативно впливає на інші параметри макроекономічної системи.

Важливий метод кредитної політики – операції на відкритому ринку: купівля і продаж центральним банком державних цінних паперів, банківських акцептів та інших кредитних зобов’язань за ринковим або заздалегідь оголошеним курсом. Купуючи цінні папери, центральний банк перераховує відповідні суми комерційним банкам, внаслідок чого збільшуються залишки на їх резервних рахунках, що дає змогу здійснювати кредитну експансію. До такого методу кредитної політики вдаються найчастіше у країнах, що мають значний державний борг.

Основними функціями комерційних банків є:

- мобілізація тимчасово вільних грошових коштів та перетворення їх на капітал;

- кредитування підприємств, держави і населення;

- випуск кредитних грошей;

- здійснення розрахунків та платежів у господарстві;

- консультування, подання економічної та фінансової інформації.

Виконуючи функцію мобілізація тимчасово вільних грошових коштів і перетворення їх на капітал, банки акумулюють грошові прибутки та заощадження у формі вкладів. Вкладник отримує винагороду у вигляді відсотка або послуг, які надаються банком. Заощадження, які сконцентровані у вкладах, перетворюються на позиковий капітал, який використовується банками для надання кредиту підприємствам і підприємцям. У остаточному підсумку, за допомогою банків заощадження перетворюються на капітал.

Важливе економічне значення має функція кредитування підприємств, держави і населення. Пряме надання в позику вільних грошових капіталів їх власниками у практичному господарському житті ускладнено. Банк виступає в якості фінансового посередника, отримуючи грошові кошти в кінцевих кредиторів. За рахунок кредитів банку здійснюється фінансування промисловості, сільського господарства, торгівлі, забезпечується розширення виробництва. Комерційні банки надають позики споживачам на придбання товарів тривалого користування, сприяючи зростанню їхнього рівня життя. Оскільки державні витрати не завжди покриваються прибутками, банки кредитують фінансову діяльність уряду.

Випуск кредитних грошей – специфічна функція, яка відрізняє комерційні банки від інших фінансових інститутів. Комерційні банки здійснюють депозитно-кредитну емісію, - грошова маса збільшується, коли банки надають позики своїм клієнтам, і зменшується, коли ці позики повертаються. Ці банки є емітентами кредитних знарядь обігу. Позика, яка надається клієнту, зачисляється на його рахунок в банку, тобто банк створює депозит (вклад до запитання), при цьому збільшуються боргові зобов’язання банку. Власник депозиту може отримати в банку готівкові кошти в розмірі вкладу, внаслідок чого відбувається збільшення кількості грошей в обігу. За наявності попиту на банківські кредити сучасний емісійний механізм дозволяє розширювати грошову емісію, що підтверджується збільшенням грошової маси в промислово розвинутих країнах. Разом з тим економіка потребує в необхідній, але не безмірній кількості грошей, тому комерційні банки функціонують в рамках обмежень, які встановлюються центральним банком, за допомогою яких регулюється процес кредитування, отже, процес створення грошей.

Однією з функцій комерційних банків є забезпечення розрахунково-платіжного механізму. Виступаючи в якості посередників у платежах, банки виконують для своїх клієнтів операції, пов’язані з проведенням розрахунків і платежів.

Розраховуючи можливостями постійно контролювати економічну ситуацію, комерційні банки надають клієнтам консультації з широкого кола проблем (зі злиття і поглинання, нових інвестицій і реконструкцій підприємств, складанню звітів за рік). У теперішній час зросле значення банків у наданні клієнтам економічної і фінансової інформації.

1.3 Кейнсіанська та монетаристська концепції грошової політики

У концепції монетаризму гроші та грошова система розглядаються як вирішальний фактор економічної структури суспільства і головна причина інфляції, а грошово-кредитна політика – як найважливіший інструмент стабілізації внутрішнього механізму відтворення, здійснення економічної політики держави. Монетаризм виник у середині 50-х років ХХ ст. і представлений передусім у працях професора економіки Чиказького університету М. Фрідмена.

У 60 – 70-ті роки ХХ ст. боротьба з інфляцією у розвинутих країнах була основним завданням державних стабілізаційних програм. Інфляція, кризи, циклічне безробіття, платіжна криза та інші негативні явища і процеси спричинені, на думку монетаристів, хаотичними коливаннями грошової маси, непродуманою грошовою політикою держави і надмірною кількістю грошей в обігу. Все це зумовили своєрідний „ренесанс” кількісної теорії грошей, посилення неокласичного напряму в західній економічній теорії, складовими елементами якої є концепція монетаризму.

Один із найважливіших елементів монетаризму – кількісна теорія грошей, у якій найважливішою є функція грошей як засобу обміну. Доповнюючи кількісну концепцію грошей, Фрідмен та інші монетаристи доводили, що зміна обсягів пропозиції грошей не лише спричиняє підвищення „середнього” абсолютного рівня цін, коливання товарних цін, а й призводить до зміни обсягів виготовленої продукції. У рамках кількісної теорії грошей традиційно за основу аналізу брали рівняння обміну:

М∙ν=Р∙Q(1.6)

Перетворюючи рівняння (1.6), отримаємо

, (1.7)

де М – кількість грошей, що перебувають в обігу;

ν – швидкість обігу грошей;

Р – абсолютний рівень цін;

Q – реальний обсяг виробництва;

MD – величина попиту на гроші;

Р, ν – фактори, що визначають величину попиту на гроші.

Обстоюючи визначальну роль грошей в економічній структурі, монетаризм виходить з теоретико-методологічних засад мінової концепції. Монетаристські рекомендації є найпростішими (серед численних сучасних методів регулювання економіки) і водночас антигуманними, оскільки спрямовані передусім на скорочення соціальних витрат держави. Ці рекомендації взято на озброєння експертами МВФ, їх значною мірою враховано в розробці і втіленні програм економічного розвитку України, розроблених кількома урядами в 90-х роках під егідою цієї міжнародної організації з метою отримання кредитів.

Після проголошення незалежності України основою економічної і соціальної політики стала неокласична концепція, зокрема монетаризм.

Монетаристи основною причиною нестабільності економічної системи вважали порушення законів грошового обігу, відхилення від рівноважного рівня цін і кількості грошей в обігу внаслідок стимулювання державою попиту, надмірного втручання держави в економіку. Усунення цих диспропорцій можливе, на їхню думку, шляхом проведення грошово-кредитної політики, зокрема у разі обмеження кредитно-грошової маси в обігу (не більше 3% на рік), скорочення виробничого і споживчого попиту. Конкретними засобами такої політики Фрідмен називав встановлення норми обов’язкових резервів, облікової ставки та ін. Ці ідеї були взяті на озброєння у США, Великобританії, деяких інших країнах. Але криза 1980 – 1982 рр. і тривалий застій у післякризовий період у країнах Західної Європи засвідчили неефективність рекомендацій монетаристів.

Кейнсіанство – це один із провідних напрямів сучасної макроекономічної теорії, згідно з яким без активного втручання держави в розвиток соціально-економічних процесів, без суттєвого розширення функцій держави капіталізм неспроможний існувати.

Тому Кейнс з метою обґрунтування цього висновку здійснив комплексний аналіз впливу держави на розвиток макроекономіки. Предметом його дослідження було, насамперед, з’ясування комплексу методів активного впливу держави на процес відтворення суспільного капіталу в масштабі всієї національної економіки. Кейнс вважав, що розширення функцій уряду – єдиний практичний засіб уникнути цілковитої руйнації існуючих економічних форм, а також засіб спонукання до інвестування і координації схильності до споживання.

Головну увагу Кейнс приділив проблемі регулювання попиту й факторів, що його визначають. Ефективний попит, який розпадається на нагромадження та споживання, повинна стимулювати держава:

- здешевлюючи кредит (тобто знижуючи норми відсотка);

- збільшуючи державні витрати;

- впливаючи на зростання споживчого попиту.

Кейнс прагнув з’ясувати питання встановлення рівноваги між попитом і пропозицією у сфері зайнятості. Держава, на його думку, повинна регулювати це співвідношення, домагатися певного оптимуму в цій сфері, запобігати зростанню безробіття до масштабів, які можуть стати загрозливими для економічної системи. Рівень зайнятості залежить від обсягу споживання (або очікуваних витрат на споживання) та обсягу інвестицій. Головну уваги в цій ситуації держава мусить приділяти стимулювання інвестицій. Оскільки інвестиції в свою чергу залежать від рівня відсотка й очікуваних прибутків, то державі слід регулювати інвестиційний попит через бюджетно-фінансову та грошово-кредитну політику.

Дж. Кейнс наполягав на прогресивності в оподаткування, доводив, що за допомогою податків (а також державних видатків і відсотка) можна досягти рівноваги між сукупним платоспроможним попитом і пропозицією.

Рекомендації Дж. Кейнса, взяті на озброєння у багатьох країнах у післявоєнний період, були ефективними. Це послабило глибину економічних криз, посилило стабільність економічної системи. Проте вперше в історії розвитку капіталістичного циклу кризи 1969 – 1971 і 1974 – 1975 збіглися зі швидким розгортанням інфляційних процесів, а в деяких країнах водночас зросло безробіття, поглибилися диспропорції в економіці. Це призвело до зростання невідповідності кейнсіанських методів розвитку макроекономічних процесів, кризи кейнсіанства.

РОЗДІЛ 2

АНАЛІЗ ФУНКЦІОНУВАННЯ ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

2.1 Аналіз ефективності функціонування Національного банку України

Проголошення державного суверенітетуУкраїни стало передумовою проведення незалежної економічної політики, спрямованої на розбудову соціально орієнтованої ринкової економіки. Особливість перехідної економіки України полягає в тому, що вона вже не є плановою, але ще й не набула усіх характерних рис ринкової економіки. У такій економіці діють механізми обох типів економічних систем, і водночас важливу роль відіграють неекономічні фактори розвитку.

Процес трансформації в перехідних економіках передбачає створення грошово-кредитної і фінансової систем, що відповідають потребам розвитку ринкової економіки, забезпечують ефективність виробництва та включення національної економіки в міжнародний поділ праці.

Грошово-кредитна система України пройшла складний і суперечливий шлях розвитку, який умовно можна поділити на три етапи.

1. Формування грошово-кредитної системи незалежної України (1991-1994 рр.). Узагальнено особливості даного етапу відображено в додатку А.

2. Адекватний розвиток грошово-кредитної системи і досягнення макроекономічної рівноваги (1995-2000 рр.). Основні особливості цього етапу трансформаційних перетворень в грошово-кредитній системі України відображено в додатку Б.

3. Підвищення ефективності грошово-кредитної системи і забезпечення економічного зростання (починаючи з 2001 р.).

Цей етап є найбільш актуальним для даної роботи, тому більш докладно розглянемо цей період. На цьому етапі спостерігається економічне пожвавлення, економіка України розвивається динамічніше. На прискорення зростання позитивно вплинула грошово-кредитна політика, реалізація якої зумовила збільшення кредитів в економіку, забезпечення стабільності валютного ринку та обмінного курсу при значному зростанні резервів НБУ, збільшення рівня монетизації. В 2003 р. монетизація української економіки досягла рекордної величини – 36%. Деякого прискорення набула інфляція, яка порівняно з дефляцією 2002 року становила в 2003 році 8,2%, але вона не спричинила дестабілізаційного впливу на економіку. Темпи зростання реального ВВП у 2003 році в порівнянні з 2000 роком зросли в 1,44 рази, а ВВП на душу населення склав 1034 дол. В порівнянні з іншими країнами цей результат виглядає більш ніж скромним. У 2003 році ВВП на душу населення в Росії оцінювався в 3 тис. дол., а в Польщі – в 5 тис. дол.

Поліпшився фінансовий стан підприємств, загальна сума прибутку суб’єктів господарювання в 2003 році зросла порівняно з 2000 роком в 1,4 рази і становила 19,64 млрд. грн., але платіжна дисципліна залишилася на низькому рівні, значною залишилась кредиторська та дебіторська заборгованість. Значно збільшилися доходи зведеного бюджету. За підсумками 2003 року сума надходжень до зведеного бюджету України склала – 66,9 млрд. грн.

Позитивні зрушення відбулися у сфері кредитування економіки. Якщо у 2001 році обсяги кредитування української економіки складали 28 млрд. грн. То в 2002 році – 42 млрд. грн., а в 2003 році цей показник сягнув 53,8 млрд. грн. До позитивних зрушень в фінансовій-кредитній сфері можна віднести довгострокове кредитування. У 2003 році зафіксоване зростання довгострокового кредитування в порівнянні з минулим роком майже в чотири рази. Це свідчить про загальну адекватність банківської системи та її спроможність забезпечити потреби економіки в кредитуванні. Але крім цього це ж свідчить і про позитивні зрушення в самій економіці.

Після 2000 року розмір державного боргу стабілізувався на рівні 14,1-14,2 млрд. дол. Тільки за 2000 рік Україна виплатила одним лише міжнародним фінансовим організаціям 870 млн. дол. у рахунок погашення основної суми боргу, 132 млн. дол. – у рахунок обслуговування боргу, не отримавши жодного долара зовнішніх запозичень. Структура державного боргу залишалася незмінною, тобто із зазначеним переважанням зовнішньої складової.

У цілому розвиток грошово-кредитної системи на цьому етапі здійснювався відповідно до розвитку загальної макроекономічної ситуації і був спрямований на забезпечення внутрішньої та зовнішньої стабільності національної валюти.

Адекватність в основному грошово-кредитної політики економічному розвитку зумовила позитивні зміни в структурі грошової маси:

- обсяги зростання коштів у національній валюті перевищували обсяги в іноземній валюті вдвічі, що свідчило про зростання довіри до національної валюти;

- частка готівки в структурі грошової маси зменшилася з 41% до 37,4%;

- депозити фізичних осіб зростали більш високими темпами, ніж юридичних осіб, і їх частка у загальному обсязі ресурсів комерційних банків перевищувала частку коштів суб’єктів господарювання.

Оптимізація структури грошової маси та вжиття заходів щодо поліпшення умов для мультиплікативного розширення раніше випущених в обіг грошей сприяло зростанню випереджаючими темпами грошової маси порівняно зі змінами монетарної бази.

З 2000 року в Україні запроваджено режим регульованого плаваючого обмінного курсу гривні. Після значних коливань курсу в 1998 (80,5%) і в 1999 році (52,2%), протягом 2000-2002 років курс гривні змінився лише на 2,2%. В економіці і суспільстві з’явився реальний курсовий орієнтир, що сприяло зниженню інфляції з 25,8% в 2000 р. до 8,2% в 2003 році, а в 2002 – навіть мала місце дефляція (-0,6%). Обсяги валютних резервів НБУ за останні 4 роки збільшилися у 5 разів, саме за їх рахунок обслуговувався і погашався зовнішній борг. Про позитивний вплив режиму регульованого плаваючого валютного курсу гривні на ситуацію на валютному ринку свідчить зростання довіри до валютної політики.

Таблиця 2.1

Окремі параметри грошово-кредитної системи України в 2000-2003 рр.

Звертає на себе увагу ще одна особливість цього етапу трансформації грошово-кредитної системи України, а саме зміщення стратегічних пріоритетів до використання стабільності гривні, як монетарної передумови поступового переходу до інноваційно-інвестиційного розвитку. Основні особливості третього етапу відображені в додатку В.

Найважливішим елементом грошово-кредитної системи в Україні є Національний банк України, створений у вересні 1991 р. згідно із Законом України „Про банки і банківську діяльність”. Основною функцією НБУ є регулювання грошової маси, забезпечення її відповідності масі товарів і підтримки таким чином стійкої купівельної спроможності грошей, що є дуже важливою умовою нормального функціонування ринкового механізму. Виконанням цієї функції Національний банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також у межах своїх повноважень, - цінової стабільності.

Іншими похідними функціями Національного банку України є такі:

- організація системи рефінансування комерційних банків;

- встановлення для банків правил проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності;

- визначення системи, порядку і форм платежів;

- здійснення банківського регулювання, організація і здійснення валютного контролю;

- аналіз стану грошово-кредитних, фінансових та валютних відносин та ін.

Виконання НБУ цих функцій означає водночас проведення грошово-кредитної політики, завдяки чому формується відповідна система.

Національний банк України має монопольне право на емісію грошей в обіг, на випуск банкнот, монет. Для забезпечення економіки готівковими грошима комерційні банки замовляють їх через мережу регіональних управлінь НБУ.

Функцію акумулювання і зберігання вільних коштів і обов’язкових резервів комерційних та інших банків, надання їм кредитів НБУ виконує встановленням норм обов’язкових резервів банків щодо різних категорій рахунків вкладників. За кризового стану окремих комерційних банків НБУ зобов’язаний вживати заходи для їх порятунку або ліквідації. Так, в Україні на початку 1996 НБУ розробив комплекс заходів із недопущення банкрутства великих банків. На початку 1999 року було зареєстровано 214 банків, з яких 54 віднесено до категорії проблемних, у 4-х банків відкликано ліцензію на здійснення всіх банківських операцій, 33 банки перебували на стадії ліквідації – 17 із них ліквідувались за рішенням НБУ, 16 – за рішенням Арбітражного суду, а станом на 01.07.2000 р. було 183 діючих банків, у 2003 – 179.

Крім регулювання емісії грошей, НБУ використовує різні методи регулювання самого руху грошей. Так, регулювання готівкового обігу відбувається через встановлення загального порядку здійснення касових операцій (організація денних, вечірніх та інших кас), встановлення лімітів залишку грошей в операційній касі банку, визначення загального порядку формування грошових знаків, їх зберігання, порядку витрачання готівки за цільовими призначеннями, передання одними підприємствами іншим, лімітування залишків грошей у касах та ін. Безготівковий грошовий обіг НБУ регулює стимулюванням депозитних операцій через виплату комерційними банками відсотків за депозити, використанням перевідних векселів, лімітуванням залишків у касах (що водночас стимулює зберігання основної маси грошей підприємствами і організаціями на рахунках у банку) та ін. Завдяки цим та іншим заходам НБУ здійснює єдину грошово-кредитну політику держави, забезпечує стабільність грошової системи.

Регулювання масштабів надання кредитів здійснюється передусім тому, що комерційні банки частину своїх активів (у країнах Заходу від 2 до 12%) зобов’язані зберігати у вигляди касового резерву в центральному банку, й розширення кредиту, який вони надають, залежить від величини приросту банківських пасивів, але не повинно перевищувати суму такого приросту більше як у 5 разів. В України норма обов’язкового резервування депозитів комерційних банків зменшилась з 17% у 2000 р. до 7,7% у 2003 р. З підвищенням центральним банком резервної норми банківські обороти зменшують, а з її зменшенням – зростають. Якщо кредитна експансія призводить до нестачі засобів на резервному рахунку банків, вони змушені загальмувати або припинити видачу нових кредитів, продати частину цінних паперів тощо, а за надлишку цих засобів порівняно з нормами резервів вони мають змогу розширювати кредити і створювати нові депозити. Це сприяє збільшенню на ринку банківських капіталів.

Кредитна політика здійснює суперечливий вплив на економіку. Якщо уряд, здійснюючи експансію, хоче знизити відсоткову ставку і пожвавити тим самим інвестиції, то грошово-кредитний механізм діє у зворотному напрямку: НБУ починає скуповувати цінні папери у комерційних банків, нефінансових організацій і населення, збільшуючи таким чином резерви комерційних банків та їх здатність до кредитування. В свою чергу, це збільшує пропозицію грошей та знижує відсоткову ставку. Інвестиції на ринку капіталів зростають і в перспективі мультиплікативно зростає ВВП. Це так звана політика „дешевих” грошей. Вона посилює інфляцію, призводить до диспропорції у народному господарстві та ін. Якщо НБУ продає урядові цінні папери. То в результаті у комерційних банків, нефінансових організацій і населення зосереджуються цінні папери, а в НБУ – гроші. Це скорочує банківські резерви і здатність комерційних банків до кредитування. Скорочення резервів у комерційних банках призведе і до скорочення грошової пропозиції, внаслідок чого відсоткова ставка на кредити і депозити зросте, а інвестування знизиться. Це так звана політика „дорогих” грошей, яка є одним з елементів рестриктивної політики держави. Вона стримує зростання виробництва, несприятливо позначається на діяльності дрібних товаровиробників, малого бізнесу, погіршує умови отримання споживчого кредиту населенням та ін.

Виконання НБУ функції надання кредитів і здійснення фінансових операцій для уряду передбачає надання державі кредитів у формі прямих позик (коротко - і довготермінових) або купівлю державних облігацій і ведення рахунків для урядових установ і організацій, місцевих органів влади, для державного казначейства (Міністерства фінансів або спеціальних державних фінансових органів, що здійснюють касове виконання державного бюджету).

Функцію контролю за банківською системою НБУ здійснює такими методами: установленням мінімального розміру капіталу банку, коефіцієнта ліквідності, ліміту кредитів одному позичальнику; через подання комерційними та іншими банками регулярних звітів йому за встановленою формою; постійним контролем за дотриманням норм здійснення банківських операцій, що розробляються і встановлюються або Нацбанком, або законодавчими органами.

Також до основних інструментів грошово-кредитної політики відносяться зміна норми обов’язкових резервів, зміна облікової ставки. Змінюючи мінімальну обов’язкову норму, НБУ може впливати на кредитні можливості комерційних банків. Збільшення норми резерву призводить до скорочення грошової пропозиції та підвищення відсоткової ставки. Гроші стають „дорогими”, що означає рестриктивну політику. І, навпаки, знижуючи резервну норму, НБУ здійснює експансіоністську політику, тобто політику „дешевих” грошей.

Слід зауважити, що зміна резервної норми – досить потужний інструмент монетарної політики, а практичне застосування цього елементу потребує обережності. Це пояснюється тим, що зміна норми резервування призводить до більшої зміни пропозиції грошей у відповідності з грошовим мультиплікатором:

(2.1)

Облікова ставка – це відсоток, під який Національний банк надає кредити комерційним банкам (табл. 2.2). НБУ може надавати безпосередньо позику комерційним банкам, призначаючи низьку (дисконтну) облікову ставку. Тому ця політика також називається дисконтною. Вона призводить до збільшення резервів у комерційних банках і зростання пропозиції грошей, що знижує відсоткову ставку на грошовому ринку.

Таблиця 2.2

Зміна облікової ставки НБУ протягом 2000 – 2003 рр.

Спрямування зміни облікової ставки НБУ в кінцевому випадку залежить від типу монетарної політики (рестрикційного чи експансивного) та мети регулятивного процесу, спрямованого на обмеження чи розширення кредитних можливостей банківської системи країни. Зниження облікової ставки, як важіль експансивної політики, обумовлює зниження ставок за кредитами комерційних банків і відповідно зростання у підприємств можливостей інвестування коштів у виробництво. Тенденції економічного розвитку України свідчать про посилення ролі банківського кредиту у забезпеченні виробничого сектору необхідними коштами. Попри досі невисокий рівень банківського кредиту у валовому внутрішньому продукті України його значення значно зросло: від 8,65% к 1998 р. до 25,68% - у 2003 р.

2.2 Правові основи створення та діяльність комерційних банків в Україні

Другою підсистемою грошово-кредитної системи є комерційні банки. Дозвіл на створення комерційних банків в Україні дає НБУ шляхом їх реєстрації та видає ліцензії на виконання банківських операцій. Він веде книгу реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ. Комерційні банки набувають статусу юридичної особи з моменту їх реєстрації в даній книзі.

Комерційні банки різних видів і форм власності створюють на акціонерних засадах. Засновниками комерційних банків можуть бути українські й іноземні юридичні та фізичні особи, за винятком Рад народних депутатів усіх рівнів, політичних і профспілкових організацій, спілок і партій, громадських фондів.

Основна функція комерційних банків полягає в здійсненні на договірних умовах кредитно-розрахункового, касового та іншого банківського обслуговування підприємств, установ та організацій. Банки відіграють роль посередників між надходженням вітчизняних заощаджень і раціональним розміщенням капіталів в економічному процесі. Практично всі українські банки універсальні, а це означає, що вони пропонують класичний набір банківських послуг. Законом України „Про банки та банківську діяльність” регламентовано перелік банківських операцій:

1) залучення та розміщення грошових вкладів і кредитів;

2) здійснення розрахунків за дорученням клієнтів та їх касове обслуговування;

3) ведення рахунків клієнтів і банків-кореспондентів;

4) фінансування капітальних вкладень за дорученням власників або розпорядників інвестованих коштів;

5) випуск платіжних документів і цінних паперів;

6) купівля, продаж і зберігання платіжних документів, цінних паперів, а також операції з ними;

7) видача поручництв, гарантій та інших зобов’язань за третіх осіб, що передбачають їх виконання у грошовій формі;

8) придбання права вимоги з поставки товарів і надання послуг, прийняття ризику виконання таких вимог та інкасація цих вимог (факторинг);

9) придбання за власні кошти засобів виробництва для передачі їх в оренду (лізинг);

10) купівля у організацій і громадян та продаж їм іноземної валюти готівкою і валюти, що знаходиться на рахунках і вкладах;

11) залучення та розміщення дорогоцінних металів на рахунки і вклади та інші операції з цими цінностями відповідно до міжнародної банківської практики;

12) довірчі операції за дорученням клієнтів;

13) надання консультаційних послуг;

14) здійснення інших операцій з дозволу Нацбанку України.

За період з 1991 року в Україні виникло понад 230 банків. Ряд з них збанкротували і пішли з ринку. В той же час спостерігається стабільна тенденція заснування нових банків. Статистичні дані про комерційні банки в України протягом 2000 – 2002 рр. характеризує табл. 2.3.

Таблиця 2.3

Основні дані про комерційні банки України (2000 – 2002 рік)

Як вже було зазначено у першому розділі комерційні банки залежно від форми власності бувають державними кредитними установами та комерційними банками приватної форми власності. У даний час в Україні на ринку банківських послуг функціонує два державних банки: Ексімбанк та Ощадний банк України. Що стосується комерційних банків приватної форми власності, то тут сформувалися такі розмежування:

1. Постдержавні комерційні банки („банки великої трійки”): Промінвестбанк, АПБ „Україна”, Укрсоцбанк.

2. Нові приватні універсальні банки („банки нової хвилі”).

„Банки великої трійки” були створені внаслідок реорганізації державних спеціалізованих банків у комерційні банки. Наявність значного капіталу, мережі філій, необхідних виробничих потужностей, фахівців і певної групи клієнтури, яка складалася десятками років їх тісної співпраці, дала можливість цим банкам зайняти керівні позиції в банківській системі України. Наслідком цього є те, що частка даних банків на ринку банківських послуг складає близько 55-60%, однак вона має тенденцію до зменшення.

Що стосується банків „нової хвилі”, тут слід зазначити, що більшість з них – це приватні універсальні комерційні банки, середній вік яких – шість-сім років. За формою організації серед приватних банків переважають акціонерні товариства відкритого та закритого типу (близько 83% всіх банків). Більш гнучкою структурою є банки у вигляді товариств з обмеженою відповідальністю (близько 16%).

Залежно від території діяльності комерційні банки поділяються на:

- міжнародні (ПУМБ, Український кредитний банк і т.д.);

- республіканські;

- регіональні.

Міжнародні банки створюються за участю іноземного капіталу і можуть мати відділи (філії) в інших країнах. Значним кроком на шляху створення конкурентних умов і демократизації банківської системи став дозвіл НБУ на відкриття в Україні банків зі 100%-ним іноземним капіталом. Ці банки ведуть активну політику по „завойовуванню” різних секторів ринку банківських послуг. Їх діяльність однозначно спрямована на інтенсивний розвиток та одержання максимального прибутку. Звичайно це послаблює позиції вітчизняних банків на ринку банківських послуг і в той же час посилює конкуренцію в галузі, що врешті-решт служить інтересам користувачів даних послуг. Станом на кінець 1998 р. налічувалось вісім таких банків (найбільші з них: Креді Ліоне Україна, Сосьєте Женераль Україна, Кредитанштальт Україна), крім того, 17 банків створені за участю іноземного капіталу. Наприклад для створення ПУМБ було залучено близько 50% іноземного капіталу, в якому значна питома вага належить відомому міжнародному банку „MeesPierson”. Кредитні лінії, що надаються даному банку, спрямовані в основному на фінансування експортно-орієнтованих промислових підприємств.

До республіканських банків в Україні належать Промінвестбанк, Укрсоцбанк, Ексімбанк, Ощадний банк України, які мають розгалужену сітку відділень і філіалів по території України.

Більшість комерційних банків є регіональними. Вони обслуговують, як правило, клієнтів певної області, міста, району.

Залежно від організаційної структури комерційні банки бувають:

- багато філіальними банками;

- без філіальними банками.

Окреме місце у вітчизняній банківській системі відведено Ощадному банку України. Це спеціалізований комерційний банк, який заручений гарантією держави щодо забезпечення вкладів і цінних паперів громадян та їх видачі вкладникам на першу вимогу. Процентні ставки по вкладах населення Ощадний банк установлює у межах максимальних процентних ставок, визначених Національним банком.

До функцій Ощадного банку України відносять:

- відповідальність за ефективну організацію ощадної справи в країні;

- забезпечення впровадження прогресивних форм розрахунково-кредитного та касового обслуговування населення;

- розширення безготівкових розрахунків;

- розповсюдження та погашення цінних паперів;

- кредитування населення;

- валютне обслуговування іноземних та українських громадян;

- надання різноманітних платних послуг.

З метою забезпечення захисту вкладників комерційних банків, створення фінансових можливостей для повернення ними коштів у випадку неможливості виконання вимог вкладників щодо повернення засобів в Україні створено Фонд гарантування вкладів фізичних осіб. Фінансові ресурси фонду формуються за рахунок вкладів комерційних банків. Суми зборів (1% від зареєстрованого статутного фонду (початковий збір) та 0,5% загальної суми вкладів), які вносяться банками в даний фонд, включають до складу валових витрат цих банків. У випадку недоступності вкладу в комерційному банку фізичній особі гарантується повернення по вкладу коштів у розмірі вкладу, але не більше 500 гривень. Залежно від тенденції розвитку обсягів ресурсів, залучених комерційними банками, розмір відшкодування планується збільшувати.

Комерційні банки можуть створювати спілки, асоціації та інші об’єднання для координації своєї діяльності та захисту своїх інтересів. Найвідомішими об’єднаннями комерційних банків в Україні є Асоціація українських банків та Ліга найбільших банків України. Асоціація українських банків об’єднує в собі переважну більшість вітчизняних фінансово-кредитних установ. Головними її завданнями є вироблення єдиної політики у банківській сфері, координація діяльності банківських установ, захист інтересів окремих банків, методичне, консультативне, інформаційне забезпечення та ряд інших.

До функцій Ліги найбільших банків, яка об’єднує постдержавні банки, належить:

- створення альтернативного ринку банківських кредитів;

- захист найбільших банків України від недобросовісної конкуренції;

- надання інвестиційної підтримки українським підприємствам.

У разі порушення суб’єктами банківської діяльності законодавства, економічних нормативів, порядку проведення банківських операцій, збиткової діяльності, створення становища, що загрожує інтересам вкладників і кредиторів банку, Національний банк України має право застосувати санкції, передбачені Законом України „Про банки і банківську діяльність”, аж до включення банку з книги реєстрації банків.

Результати аналізу роботи комерційних банків України свідчать про те, що починаючи з 1997-1998 років у їх діяльності загострилися негативні тенденції. До основних причин банківської кризи слід віднести такі:

- трансформаційна криза економіки України;

- руйнівний вплив фінансової кризи на світових фінансових ринках і розладу банківської системи в Росії;

- платіжна криза у відносинах між підприємствами;

- конструктивні помилки у правових засадах банківської системи;

- численні адміністративні втручання з боку уряду;

- відсутність гарантій збереження комерційної таємниці;

- ерозія приватних грошових засобів у часи гіперінфляції;

- відсутність кваліфікованого менеджменту в багатьох банківських установах;

- дефіцит надійних об’єктів кредитування та нерозвиненість фондового ринку.

Вцілому недоліки вітчизняної банківської системи зводяться до таких основних позицій:

- недостатність запасів капіталу в більшості банків; чимало банків є лише „касами” своїх підприємств-засновників;

- недостатнє дотримання принципів, чинних для банківської діяльності;

- слабка диверсифікація діапазону продуктів і послуг банківської системи;

- обтяженість кредитних портфелів проблемними кредитами;

- відсутність контролінгу.

За сучасних умов збільшується потреба в ефективних і стабільних банках, від яких великою мірою залежить відновлення економічного зростання. Це зумовлює необхідність постійного нагляду за їх функціонуванням, який здійснюється та вдосконалюється Національним банком. Реєстрація банків і ліцензування їхньої діяльності, банківський аудит на основі аналізу звітності та економічних нормативів становлять базу для всебічного регулювання діяльності комерційних банків з боку НБУ. Система пруденційного нагляду в Україні покликана попередити не виважене та ризикове ведення банківського бізнесу, щоб не допустити втрат коштів інвесторами, а відтак – підвищити довіру до банківської системи в цілому.

Загальні активи вітчизняних комерційних банків за станом на 01.01.2000 р. становили у доларовому еквіваленті 16,6% від ВВП, тоді як загальні активи банків провідних держав Заходу у 1,5 – 2 рази перевищує обсяг ВВП.

Заборгованість за кредитами, наданими комерційними банками на 01.01.2000р., становила у доларовому еквіваленті 11,1% від річного обсягу ВВП. Серед основних причин цієї заборгованості – дефіцит платоспроможності позичальників, недосконала правова база банківської діяльності, наявності ризику кредитування.

Грошово-кредитна система України характеризується високим рівнем концентрації капіталу у невеликій кількості банків. На початок 2000 року сім найбільших банків володіли 36% сукупного балансового капіталу всіх 164 діючих банків, майже такий же обсяг капіталу припадав на 38 середніх банків, решта – на 119 малих.

У випадку збитковості, відсутності необхідного рівня капіталу, порушення загальновстановлених норм банківського законодавства та економічних нормативів комерційний банк може бути переведений на режим санації. Режим санації – це система непримусових і примусових заходів, спрямованих на усунення порушень, які призвели комерційний банк до збиткової діяльності та фінансової кризи, а також наслідків таких порушень. В даному контексті слід зазначити, що фінансове оздоровлення банків має здійснюватися паралельно з вирішенням проблеми платіжної кризи у відносинах між підприємствами або принаймні повинно бути узгодженим із ним. Лише в цьому випадку можна досягти зміцнення банківського сектора на тривалий термін.

2.3 Аналіз діяльності інвестиційних, пенсійних і страхових фондів в Україні

Інвестиційний фонд – підприємство, яке займається торгівлею корпоративними та державними цінними паперами, перед усім в формі купівлі крупного пакета та подальшого продажу цих паперів інвесторам; корпоративним фінансуванням у формі залучення капіталу під цінні папери, що випускаються, або у формі надання довгострокового інвестиційного кредиту.

Основними характерними рисами для цих комерційних організацій, які ми будемо називати інвестиційними фондами є:

- велика універсальна комерційна організація, що сполучає більшість припустимих видів діяльності на ринку цінних паперів і на деяких інших фінансових ринках;

- головною визначається діяльність по залученню фінансування за допомогою цінних паперів;

- будучи великою організацією, оперує, насамперед, на оптових фінансових ринках;

- віддає пріоритет середньо- і довгостроковим вкладенням;

- цінні папери є основою його портфеля, при цьому більшість інвестиційних банків найбільшою мірою орієнтуються на недержавні цінні папери.

Усі інші інститути ринку цінних паперів спеціалізуються на виконанні окремих спеціалізованих операцій. При цьому вони не можуть здійснювати інвестиційну банківську діяльність.

Слід зазначити, що діяльність по залученню фінансування на ринках, що розвиваються, звичайно описується як інвестиційна банківська діяльність. Зрозуміло, що найбільш простим визначенням інвестиційного банку буде наступне: інвестиційний банк – це фінансовий інститут, що займається інвестиційною банківською діяльністю.

Однак, таке визначення не зовсім точне. Воно в неявному виді має на увазі спеціалізацію даного інституту на інвестиційній банківській діяльності. Але спеціалізуватися тільки на інвестиційній банківській діяльності не можна. Здійснення такої діяльності можливо тільки в рамках по-справжньому універсального інституту, у якому досить розвинені всі інші види діяльності інвестиційного банку. Діяльність з залучення фінансування неможлива без наявності добре організованої й розвинутої роботи із всіх інших напрямків, властивим інвестиційному банку. (Проілюструємо неможливість залучення фінансування без розвинених інших напрямків. Банк вирішив залучити для свого клієнта фінансові ресурси через випуск цінних паперів клієнта. Навіть найпершу частину цієї роботи - вибір конкретного інструмента залучення і його основних параметрів - він не зможе здійснити, тому що не буде знати відносини ринку в цей момент до тих або інших інструментів. Якщо навіть такий проект дійшов до стадії розміщення цінних паперів, то на цьому етапі він і зупиниться. Інвестори не будуть купувати паперу, тому що ніхто їх не переконав у тім, що ці папери досить надійні й прибуткові (а зробити професійне подання свого клієнта банк не зможе через відсутність аналітичної діяльності). У свою чергу, брокери не будуть укладати угоди по покупці цінних паперів, тому що вони не знають продавця, ніколи з ним не працювали.) Можна сказати, що всі інші види діяльності інвестиційного банку створюють основу для розвитку в рамках цього банку інвестиційної банківської діяльності.

З іншого боку, інвестиційна банківська діяльність є не тільки найбільше «престижним» напрямком у діяльності інвестиційного банку, але й найбільш прибутковим. Тому всі великі й амбіційні компанії на ринку цінних паперів прагнуть одержати проекти по залученню фінансування (іншими словами прагнуть перерости в інвестиційний банк).

На розвинених ринках інвестиційна банківська діяльність доповнюється операціями на вторинному ринку цінних паперів, пов'язаними з наданням послуг з реструктуризації бізнесу клієнта (злиття й поглинання).

У розвинених країнах інвестиційні банки надають своїм клієнтам наступні послуги:

- по залученню фінансових ресурсів;

- по реструктуризації бізнесу шляхом злиття й поглинання;

- брокерські;

- по керуванню портфелем;

- надання рекомендацій клієнтам.

Для надання перерахованих вище послуг інвестиційний фонд розвиває кілька видів діяльності, які можна підрозділити на зовнішні (спрямовані безпосередньо на клієнта і на контрагентів, що формує послуги) і внутрішні (які створюють необхідні передумови для здійснення зовнішніх вигляд діяльності).

У інвестиційній банківській діяльності виділяють два основних напрямки:

- залучення фінансування;

- злиття й поглинання.

Крім того, інвестиційні банки найчастіше активно торгують контрольними пакетами дрібних і середніх корпорацій не по замовленнях клієнтів на реструктуризацію їхнього бізнесу, а з метою одержання спекулятивного прибутку. При цьому в період, коли інвестиційним банком здійснюється утримання того чи іншого контрольного пакета, ним можуть бути здійснені фінансове оздоровлення даного підприємства, оптимізація фінансів даної корпорації, а також інші заходи, спрямовані на підвищення курсової вартості даного пакета.

Залучення фінансування найчастіше має на увазі форму розміщення цінних паперів клієнта, однак, не виключаються й варіанти залучення фінансування шляхом створення венчурних підприємств і використання механізмів інвестиційного кредитування.

Цей вид діяльності природно розпадається на ряд більш приватних видів діяльності:

- фінансове консультування клієнта, що бажає залучити фінансові ресурси шляхом випуску цінних паперів;

- створення й керування синдикатами андерайтерів;

- просування цінних паперів клієнта на фінансові ринки;

- обслуговування цінних паперів клієнта на вторинному ринку.

Звичайно в рамках інвестиційної банківської діяльності виділяють такий напрямок, як корпоративне фінансування, що має на увазі залучення фінансування для корпоративних клієнтів, тобто сприяння в залученні додаткового капіталу корпораціями – клієнтами інвестиційного банку. У цей час лише дуже невелика частина інвестиційних банків займається залученням фінансування для урядів і муніципалітетів, тому для більшості інших інвестиційних банків терміни «інвестиційна банківська діяльність» і «корпоративне фінансування», по суті, збігаються.

Злиття й поглинання для інвестиційного банку досить часто стають основною сферою одержання доходу. Діяльність з покупки й продажу окремих підприємств не тотожна злиттям і поглинанням. Діяльність інвестиційного банку при проведенні злиттів і поглинань може бути підрозділена на наступні складові:

- консалтингова діяльність по визначенню оптимального варіанта реструктурування бізнесу;

- залучення фінансових ресурсів для здійснення злиття і поглинання;

- акумулювання на ринку великих пакетів акцій за замовленням клієнта (покупка великих пакетів), продаж великих пакетів;

- реструктуризація окремої компанії й продаж її частин;

- вироблення й здійснення ефективного захисту клієнта від поглинання.

Торгівля цінними паперами визначається, як зовнішній вид діяльності через можливість безпосередньо продавати брокерські послуги, тобто послуги з покупки й продажу цінних паперів.

У той же час діяльність по торгівлі цінними паперами також здійснюється як інструмент забезпечення інвестиційної банківської діяльності (продажу цінних паперів) і діяльності з керування активами (покупки й продажі цінних паперів у процесі реструктуризації портфеля цінних паперів). При цьому на розвинених фінансових ринках під торгівлею цінними паперами розуміється не просто процес висновку угод купівлі/продажу цінних паперів, а здійснення складних торгівельних і арбітражних стратегій, що складаються як з безлічі простих угод купівлі/продажу, так з більш складних угод.

Треба визначити, що банківські вкладення у цінні папери зростаютьповільно. Це пов’язано з нерозвиненістю та стагнацією фондового ринку України, який потребує структурних змін і запровадження нових фінансових інструментів, привабливих для внутрішніх інвесторів. За таких умов лише невелика кількість банків наважується інвестувати кошти в цінні папери, формуючи власні портфелі цінних паперів. А фондовий портфель більшість українських банків формує у розмірі не більше 2-3% власних активів. Проте саме комерційні банки, здійснюючи портфельні інвестиції на фондовому ринку і виступаючи посередниками між покупцями і продавцями цінних паперів, покликані відігравати значну роль у становленні вторинного ринку, рівень розвитку якого відображає фактичний стан інвестиційних процесів у країні.

Всі фінансово-кредитні установи зобов’язані створювати резерв для відшкодування можливих втрат по основному боргу (без процентів і комісій) за всіма видам кредитів та інших активних операцій. Створення резерву здійснюється фінансовою установою самостійно у розмірі, достатньо для повного покриття ризиків неповернення основного боргу за нестандартними та безнадійними кредитами. Страхові резерви в розмірі 20% від сукупної суми заборгованості за кредитами, гарантіями та поруками, наданими дебіторам, створюються за рахунок валових витрат комерційних банків, що з податкової точки зору є вигідним для них. Незважаючи на це, стан формування резервів на покриття комерційними банками можливих втрат за кредитними операціями є незадовільним. Національний банк проводить роботу, спрямовану на забезпечення комерційними банками формування резервів на покриття можливих збитків за кредитними операціями до необхідного рівня. У зв’язку з цим фінансовим установам рекомендується встановити обмеження щодо виплати дивідендів, витрачання коштів на інвестиційну діяльність, утримання апарату управління і т.п.

Організація торгівлі цінними паперами в рамках інвестиційного банку або великої інвестиційної компанії - окрема сфера бізнесу й науки, що має свої складні закономірності й технології. Це вид діяльності, що освоюється учасниками ринку в першу чергу.

Керування активами (або керування інвестиціями) націлено як на керування власними коштами інвестиційного банку, так і на керування портфелями, сформованими за рахунок коштів клієнтів.

З погляду клієнта, інвестиційний банк може надати послуги по керуванню ресурсами. При цьому клієнт може або в будь-який день вкласти й вилучити гроші, звернувшись до керуючого, або зробити це тільки в певні дні, або використати для цих цілей фондову біржу.

З погляду інвестиційного банку всі фонди, якими він управляє, є постачальниками фінансових ресурсів у загальний портфель інвестиційного банку, структура якого значною мірою задається структурою притягнутих через різні фонди ресурсів. Крім ресурсів клієнтів у цей портфель також входять власні кошти. Керування цим портфелем і називається керуванням інвестиціями.

При керуванні інвестиціями використаються рекомендації аналітичного відділу банку. Він же розробляє динамічні моделі портфеля, які стають цілями для тієї частини інвестиційного банку, що здійснює діяльність по торгівлі цінними паперами.

Аналітичні дослідження й вироблення рекомендацій самі по собі, як правило, не приносить прибутку. Навпроти, вони стали однієї з найбільш витратних в інвестиційних банках. Тому даний вид діяльності можна класифікувати як проміжний між зовнішніми й внутрішніми видами діяльності інвестиційного банку.

Сучасні інвестиційні банки витрачають усе більше грошей на розвиток своїх дослідницьких команд. Можна вказати, принаймні, на дві причини такої любові банкірів до дослідницької діяльності.

1. Дослідження й рекомендації, які надаються клієнтам, - свого роду «особа» інвестиційного банку, що свідчить про його можливості й вказує на якість послуг цього банку. Перший крок у залученні клієнта - подання своїх досліджень, рекомендацій, оцінок ринку, прогнозів.

2. Якісна дослідницька робота лежить в основі успішної діяльності по керуванню інвестиціями, залученню фінансування. Чим вище якість аналітичної роботи в інвестиційному банку, тим прибутковіше керування активами, тим більше обсяг приваблюваних фінансових ресурсів, а умови залучення вигідніше.

Для виконання зовнішніх видів діяльності інвестиційний банк розвиває також внутрішні види діяльності, що забезпечують нормальні умови функціонування для тез підрозділів, які здійснюють зовнішню діяльність і приносять прибуток.

До найбільш великих статей доходу інвестиційного банку варто віднести:

- доход від надання послуг із залучення фінансування;

- доход від керування власним портфелем;

- доход від надання послуг з керування портфелями клієнтів;

- доход від надання брокерських послуг.

Інвестиційний банк починає керувати власними коштами (або коштами засновників). Прибутковість від такої діяльності може коливатися на сучасному українському ринку в значних межах (від збитків в 100% річні до прибутку в кілька тисяч відсотків річних).

Страхування – стабільне джерело інвестиційних ресурсів держави. Вкладаючи кошти страхових резервів (переважно за довгостроковими договорами особистого страхування) в пріоритетні галузі, держава спроможна вирішувати глобальні економічні завдання. Страхування має стратегічне забезпечення у розвитку національної економіки.

Отже, страхування є одночасно засобом залучення грошових ресурсів і способом відшкодування збитків. Сутність страхування проявляється у його функціях. Вони дають змогу виявити особливості страхування як сфери фінансової системи. Страхуванню властиві такі функції: ризикова, попереджувальна, нагромаджувальна та контрольна.

Головною, визначальною є ризикова функція, оскільки страховий ризик, як імовірність збитків безпосередньо пов’язаний з основним призначенням страхування – надання грошової допомоги постраждалим господарствам і громадянам. Саме в рамках ризикової функції відбувається перерозподіл грошових коштів серед учасників страхування у зв’язку з наслідками страхових подій. Страхування виконує також попереджувальну функцію, пов’язану з використанням частини страхового фонду на зменшення наслідків страхового ризику. У страхуванні життя категорія страхування найбільшою мірою зближається з категорією кредиту при заощадженні за договором страхування на дожиття обумовлених страхових сум. Заощадження грошових сум за допомогою страхування на дожиття пов’язане з потребою в страховому захисті досягнутого сімейного статку. Отже, страхування може мати й нагромаджувальну функцію.

Контрольна функція страхування випливає з указаних вище трьох специфічних функцій і проявляється одночасно з ними в конкретних страхових відносинах в умовах страхування. Відповідно до вимоги контрольної функції здійснюється фінансовий контроль за правильним проведенням страхових операцій.

У практиці господарювання економічна категорія страхування проявляється через формування спеціальних цільових ресурсів, призначених для відшкодування збитків – страхових фондів.

Створення страхових фондів, у свою чергу, може здійснюватись у трьох формах:

- фонди самострахування;

- централізоване страхове забезпечення;

- колективні страхові фонди.

Поняття страхового ринку трактується в економічній літературі в двох аспектах. По-перше, страховий ринок – це особлива сфера грошових відносин, де об’єктом купівлі-продажу є специфічна послуга – страховий захист і де формується її пропонування і попит на неї. По-друге, страховий ринок являє собою складну інтегровану систему страхових і перестрахових організацій (страховиків), що здійснюють страхову діяльність.

Об’єднавши ці два підходи можна визначити страховий ринок як сукупність страхових компаній і послуг, що ними надаються. Інституціональна структура страхового ринку України.

Внутрішня структурна будова страхового ринку за суб’єктами страхових відносин представлена трьома основними секторами:

- 1-й сектор – уповноважений орган державного нагляду за страховою;

- 2-й сектор – структурні елементи страхового ринку – страховики, страхувальники та об’єднання страховиків;

- 3-й сектор – елементи інфраструктури – страхові та не страхові посередники.

Перший сектор – Департамент фінансових установ та ринків міністерства фінансів України, структура якого представлена на рис. 2.2.

Другий сектор структурної будови страхового ринку України представлений:

- страховиками – страховими компаніями, перестраховиками у формі акціонерних, повних, командних товариств або товариств з додатковою відповідальністю, державних страхових компаній;

- страхувальниками – юридичними особами, фізичними особами, фізичними особами, що займаються підприємницькою діяльністю;

Рис. 2.2 структурна будова Департаменту фінансових установ та ринків Міністерства фінансів України

Страховиками в Україні визнаються фінансові установи, які створенні у відповідних формах (рис. 2.3) та у встановленому порядку отримали ліцензію на здійснення страхової діяльності. Учасників страхування повинно бути не менш трьох. Страхова діяльність в Україні здійснюється виключно страховиками-резидентами України.

Акціонерна форма організації страховика найбільш поширена в Україні. Створюється за допомогою централізації грошових коштів за допомогою продажі акцій. Бувають відкриті, закриті, кептивні акціонерні страхові компанії.

Рис. 2.3 Структурні елементи страхового ринку України

Товариства повні, командитні, з додатковою відповідальністю представлені менше, ніж акціонерні. Створюються за рахунок внесків засновників. Різняться межею майнової відповідальності засновників за зобов’язаннями організації. Створення страхових компаній у формі товариства з обмеженою відповідальністю в Україні заборонено.

Державні страхові компанії – це форма організації страхового фонду державою. Формується на підставі заснування державою або націоналізацією акціонерних страхових компаній. Як правило функціонують в конкретному сегменті ринку.

Моторне (транспортне) бюро є об’єднанням страховиків, які здійснюють обов’язкове страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів за шкоду, заподіяну третім особам; участь у ньому страховиків, що здійснюють страхування даного виду, є обов’язковим.

Авіаційне бюро є об’єднанням страховиків, які приймають на страхування авіаційні ризики; участь у ньому є добровільною.

Морське бюро об’єднує страховиків, яким дозволено займатись страхуванням морських ризиків, на добровільних засадах.

Страхові пули – Ядерний пул – є обов’язковою формою об’єднання страховиків, які мають дозвіл на страхування відповідальності операторів ядерних установок за шкоду, що може бути заподіяна внаслідок ядерного інциденту.

Товариства взаємного страхування – є формою об’єднання громадян та юридичних осіб з метою захисту своїх майнових інтересів.

Спілки, асоціації – об’єднання страховиків на добровільних засадах з метою захисту інтересів своїх членів а здійснення соціальних програм; не можуть займатись страховою діяльністю.

Третій сектор страхового ринку представлений елементами інфраструктури, до складу якої входять:

- прямі посередники – страхові агенти, що діють від свого імені страхової компанії; страхові брокери, що діють від свого імені на підставі брокерської угоди з особою, яка має потребу у страхуванні як страхувальник; перестрахові брокери, що також діють від свого імені та на підставі брокерської угоди із страховиком, який має потребу у перестрахуванні як перестрахувальник;

- непрямі посередники – ті, що професійно оцінюють страхові ризики (андерайтер, сюрвеєр) та ті, що оцінюють страхові збитки (аварійний комісар, аджастер, диспашер);

- нестрахові посередники – виконують роботу другого напрямку (консультаційні, інформаційні, рекламні, кредитно-банківські, фінансові, аудиторські, нотаріальні, біржові та інші послуги).

В Україні найбільшого поширення набули такі способи реалізації страхових продуктів, як в офісі страхової компанії, за допомогою страхових агентів. Нещодавно з’явилась нова форма реалізації страхових послуг – через мережу Інтернет. У використанні Інтернету в страхуванні можна виділити такі основні проблеми:

- мала чисельність та низька купівельна спроможність Інтернет-аудиторії;

- стереотипи мислення, гіркий досвід з фінансовими аферами;

- відсутність законодавчого регламентування механізму електронного підпису та документування, відсутність правових основ електронних страхових полісів;

- не всі страхові послуги можна продавати по мережі Інтернет, тому, що є такі підвиди страхування, які вимагають огляду об’єкта страхування.

Станом на початок 2002 року в Україні діяло понад 310 страхових компаній, 1500 філій та представництв, біля 60 страхових брокерів, майже 10000 страхових агентів. Власний капітал страховиків досягає 1,4 млрд. грн. В структурі резервів найбільшу питому вагу становлять технічні резерви незароблених премій – 96,9%, резерви по страхуванню життя – 2,2%, резерв збитків – 1%. Розміщення страхових резервів страховики здійснюють – в банківських установах – 57,2%, в цінних паперах – 9,7%, в нерухомості – 6,7%.

В цілому, на страховому ринку України системи продажу страхових послуг постійно удосконалюються, застосовуються нові форми та методи.

Система пенсійного забезпечення має два рівні: державне (обов’язкове) і недержавне (добровільне, додаткове) пенсійне забезпечення.

Державне пенсійне забезпечення включає виплати трудових та соціальних пенсій.

До недержавного пенсійного забезпечення відносять:

- недержавні пенсійні фонди;

- страхування пенсій у страхових компаніях;

- пенсійні фонди (каси) підприємств;

- особисті пенсійні рахунки в банках;

- інші форми недержавного пенсійного забезпечення.

Пенсійний фонд України надає страхові послуги у випадку постійної втрати працездатності. Формою страхового відшкодування є пенсії.

Основними завданнями Пенсійного фонду України є:

- забезпечення фінансування витрат на виплату пенсій відповідно до законів України;

- збирання і акумуляція внесків, призначених для пенсійного забезпечення і виплати допомоги;

- розширене відтворення коштів Пенсійного фонду України на основі принципів самофінансування;

- участь у фінансуванні програм соціальної підтримки пенсіонерів, інвалідів та інших категорій населення та у страхуванні здоров’я пенсіонерів через страхові компанії;

- організація міжнародного співробітництва у сфері пенсійного забезпечення;

- контроль за своєчасним надходженням страхових внесків до фонду;

- контроль за правильним витрачанням коштів фонду;

- участь у підготовці пропозицій до державних програм соціального розвитку;

- участь у підготовці нормативних актів, спрямованих на удосконалення системи пенсійного забезпечення та порядку підвищення розміру пенсій у зв’язку зі зміною індексу споживчих цін тощо.

Пенсійний фонд функціонує як самостійна фінансова структура, його кошти не входять до державного бюджету і не можуть бути використані на інші цілі, крім виплати пенсій і допомоги.

Бюджет цього фонду формується передусім за рахунок коштів, що вносять роботодавці. Підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та господарювання, особи, які наймають для роботи громадян за угодами, а також ті, що ведуть підприємницьку діяльність, засновану на особистій власності фізичної особи та виключно її праці, релігійні громади сплачують страхові внески до Пенсійного фонду у розмірах, установлених чинним законодавством. Відрахування до пенсійного фонду відносять на собівартість продукції, а в бюджетних установах це передбачено окремою статтею кошторису – на утримання установи. До надходжень фонду належать також обов’язкові страхові внески громадян, які працюють на умовах трудового договору (контракту), та фізичних осіб, які виконують роботи (послуги) згідно з цивільно-правовими договорами, в тому числі члени творчих спілок, творчі працівники, які не є членами творчих спілок. Крім того, до бюджету Пенсійного фонду надходять кошти Державного бюджету на виплату окремих видів пенсій; відрахування від суми фіксованого податку, єдиного податку, фіксованого сільськогосподарського податку, від суми коштів, одержаних від продажу спеціальних торгових патентів; суми фінансових санкцій, стягнених за порушення сплати зборів на обов’язкове державне пенсійне страхування; додаткові і спеціальні збори (з операцій купівлі-продажу валют, з продажу ювелірних виробів, з операцій відчуження легкових автомобілів і придбання нерухомого майна, з надання будь-яких послуг стільникового рухомого зв’язку, з вироблених або імпортованих в Україну тютюнових виробів); суми відсотків за користування тимчасово вільними коштами Пенсійного фонду; добровільні внески підприємств, організацій, населення та інші.

Кошти Пенсійного фонду України використовуються на фінансування таких заходів:

- виплата пенсій за віком (у тому числі працюючим пенсіонерам), за інвалідністю, у разі втрати годувальника, за вислугу років, соціальних та інших пенсій, установлених законодавством України;

- виплата допомоги з догляду за дитиною і щомісячної допомоги на кожну дитину до досягнення нею віку, встановленого чинним законодавством;

- підвищення пенсій у зв’язку зі зміною індексу споживчих цін і зростанням заробітної плати;

- реалізація державних, регіональних і обласних програм соціальної підтримки пенсіонерів, інвалідів, дітей та інших категорій населення;

- забезпечення поточної діяльності та утримання органів управління фонду;

- відтворення коштів фонду, зміцнення його матеріально-технічної бази, проведення масово-роз’яснювальної роботи.

Згідно із діючим законодавством забороняється використовувати кошти Пенсійного фонду не за цільовим призначенням, в тому числі на кредитні операції, надання позик. У разі відсутності заборгованості по виплатах пенсій тимчасово вільні кошти можуть бути використані на придбання державних цінних паперів.

Управління коштами фонду здійснює спеціальний орган – Пенсійний фонд України. Кошти Пенсійного фонду зберігаються на розрахункових рахунках в установах банків і вилученню не підлягають.

Реформування пенсійного забезпечення в Україні проводиться у двох напрямках:

- удосконалення державного пенсійного забезпечення шляхом наближення середньої пенсії до рівня середньої заробітної плати та її прямої залежності від рівня заробітної плати;

- розвиток недержавного добровільного пенсійного забезпечення.

Створюється трирівнева пенсійна система, на першому рівні якої за принципом солідарності поколінь та загальнообов’язкового соціального страхування встановлюється пряма залежність майбутнього розміру пенсій від страхового стажу та розміру сплачених внесків; на другому – накопичення пенсійних внесків на особистих рахунках громадян; на третьому – добровільне недержавне пенсійне страхування. Таким чином система пенсійного забезпечення має стати системою соціального страхування, самодостатньою і фінансово-стабільною.

РОЗДІЛ 3

ПРОБЛЕМИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ СИСТЕМИ ТА ШЛЯХИ ЇЇ РОЗВИТКУ В УКРАЇНІ

3.1 Причини нестабільності грошово-кредитної системи України та заходи щодо її стабілізації

Серед основних причин, що спричиняють порушення у функціонуванні грошово-кредитної системи, необхідно визначити такі:

- нестабільність курсу національної валюти;

- прорахунки грошово-кредитної політики Центрального банку;

- неадекватна фіскальна політика;

- відсутність системи страхування депозитів тощо.

Заходи щодо стабілізації грошово-кредитної системи

1. Удосконалення банківського законодавства. Для України – це адаптація загальних законодавчих умов функціонування банків до міжнародних правових норм з метою інтеграції банківської системи України в світову банківську систему.

2. Приведення у відповідність до світових норм рівня мінімальних банківських резервів та рівня облікової ставки. А саме, зниження рівня обов’язкових резервів з одночасним і однаковим для всіх суб’єктів зниження облікової ставки Національного банку.

3. Розвиток нових форм кредитно-банківських послуг та регулювання обсягу кредитного ринку. В Україні це означає приоритетне використання гнучких валютно-політичних інструментів (зокрема, операції на „відкритому ринку”), розвиток ринку державних цінних паперів та ін.

В Україні тривають дискусії щодо відповідності грошово-кредитної системи вимогам економічного зросту і, зокрема, змісту монетарної політики. На думку одних, вона має обмежуватися підтримуванням стабільності грошової одиниці (зовнішньої або внутрішньої). На думку інших, ця політика в контексті внутрішньої стабільності має бути спрямована на досягнення цілей щодо рівня інфляції. На переконання третіх, окрім цілей щодо інфляції, монетарна політика повинна сприяти зростанню економіки в цілому. Відповіді на ці дискусійні питання дає міжнародний досвід діяльності переважної більшості сучасних центральних банків, єдиною стратегічною ціллю монетарної політики яких є цінова стабільність.

Для реалізації цього завдання необхідне розгорнуте тартегування стабільності грошової одиниці, постійний моніторинг динаміки цін на товари і послуги, обмінного курсу та процентних ставок, їх співвідношення і в разі потреби – вплив на них засобами грошово-кредитної політики. Одночасно створюватимуться умови для поступового переходу до тартегування інфляції. Тартегування інфляції – це концепція монетарної політики, яка передбачає законодавче закріплення цінової стабільності, офіційне оголошення Національним банком кількісних цільових показників інфляції на визначений часовий період та відповідальність за їх дотримання. Тобто інфляційне тартегування дає монетарній політиці чіткий цільовий орієнтир на довгострокову перспективу. Однак запровадження цього монетарного режиму в економіці перехідного періоду пов’язане з додатковими труднощами:

- насамперед, органи монетарної влади спроможні значно меншою мірою, ніж у ринковій економіці, контролювати інфляцію;

- істотний вплив на інфляцію справляють коливання валютного курсу та немонетарні фактори.

Взагалі можна виділити такі важливі аспекти інфляційного тартегування у перехідній економіці.

1. Відкритість економіки зумовлює значний вплив динаміки валютного курсу на інфляцію та ВВП. Девальвація створює прямий тиск на ціни та опосередкований тиск, який проявляється через механізм сукупного попиту. У свою чергу, на ВВП безпосередньо впливають зміни реального валютного курсу. В цих умовах досягнення Національним банком проголошених інфляційних цілей ускладнюється, і він частіше вдається до обмеження курсових коливань.

2. Другим аспектом є характерна для перехідних економік погана прогнозованість та керованість цін внаслідок істотного впливу на неї факторів немонетарної природи. Перехідна економіки дуже чутлива до зміни цін на сировину на світових ринках. Велику частку в індексах споживчих цін становлять продовольчі товари, ціни на які характеризуються сезонністю і впливом погодних умов. Ціни на багато видів товарів і послуг є адміністративно регульованими. Тартегування інфляції в таких умовах неймовірно ускладнюється, а в деяких випадках стає просто неможливим.

3. Важливою особливістю економік перехідного типу є феномен доларизації зобов’язань фірм і банків деномінована в іноземній, а більшість активів – в національній валюті, то стрімка девальвація валютного курсу призведе до істотного погіршення їхніх балансів, причому ефект може бути настільки деструктивним, що переважить позитивний вплив девальвації на конкурентоспроможність.

4. Інфляційне тартегування може застосовуватися лише в тому разі, коли монетарна політика вільна від фіскальног домінування. Це передбачає дуже низький рівень урядових запозичень у Національного банка, розвиненість фінансових ринків та банківської системи. Фіскальне домінування та слабка фінансова інфраструктура істотно обмежує вплив грошово-кредитної політики, а отже, і можливість Національного банку контролювати цінову ситуацію в країні.

Поки що ні економіка, ні монетарна та фінансова системи в Україні не готові до впровадження інфляційного тартегування. Які ж питання необхідно вирішити Україні для цього важливого кроку?

По-перше, визначити оптимальний для економіки довгостроковий рівень інфляції.

По-друге, підвищити ступінь керованості інфляції шляхом усунення впливу немонетарних факторів.

По-третє, перейти від політики „незмінного” валютного курсу до керованого плаваючого курсу з коливаннями, які відображають зміни макроекономічної рівноваги.

По-четверте, активізувати розвиток фінансового ринку.

Безумовно для цього необхідна добре розвинута фінансова система, оснащена гнучкими інструментами монетарної політики.

Лідером за показником залучення коштів населення у національній валюті є Ощадбанк. У цей банк громадяни вкладають найбільше грошей (близько 36% всіх депозитів фізичних осіб). Найбільш прибутковим є Приватбанк. Другу позицію за цим показником займає Укрсоцбанк, а третю – Ощадбанк.

3.2. Довгострокові впливи монетарної політики на макроекономічну стабілізацію

Багато економістів вважають, що зміни пропозиції грошей в довгостроковому періоді переважно підвищують рівень цін, незначно впливаючи або взагалі не впливаючи на реальний обсяг виробництва. Зрозуміти цю тезу можна, проаналізувавши вплив монетарних змін на різних відрізках кривої AS. Як показано на рис. 3.1, монетарні зміни впливають на сукупний попит і змінюють в короткостроковому періоді реальний ВНП, якщо є невикористані трудові ресурси, а крива AS – відносно горизонтальна.

Коли ціни і заробітна плата пристосовуються протягом тривалого періоду, то вплив переміщення кривої AD на обсяг виробництва зменшується, тоді як вплив на ціни стане домінуючим. Крива AS стає вертикальною або майже вертикальною в довгостроковому періоді, коли всі усталені або договірні елементи заробітної плати і цін адаптуються до сподіваних вищих рівнів цін і заробітної плати. Це означає, що в довгостроковому періоді, коли ціни і зарплата стають більш гнучкими, все більше і більше вплив від зміни в пропозиції грошей переходить на ціни та все менше – на реальний обсяг виробництва.

Дослідження Роберта Гордона та інших вчених показали, що у короткостроковому періоді „зміни в номінальному ВНП мають бути поділеними таким чином: дві третини припадає на зміни в обсязі виробництва і одна третина виступає у формі зміни цін”. Довгостроковий період може вимірюватися багатьма десятиліттями; втручання сторонніх подій може зіштовхнути економіку з ідеальної довгострокової траєкторії; зміни в процентних ставках протягом цього процесу можуть мати сильний вплив на кінцевий результат. Таким чином, нейтральність грошей в довгостроковому періоді – це лише тенденція, а не універсальний закон.

Слід зауважити, що огляд ролі монетарної політики подавався без посилання на фіскальну політику. Насправді ж, яких би економічних поглядів не дотримувався уряд України, він одночасно проводить і фіскальну, і монетарну політику. Тому треба враховувати і її впливи на рівновагу.

3.3 Шляхи розвитку ринку страхування

Становлення України, як самостійної, незалежної та демократичної держави обумовило створення та розвиток національних ринкових відносин. Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу та Світової організації торгівлі, прийняті Україною міжнародні зобов’язання визначають напрями та умови гармонізованого розвитку фінансового ринку в Україні, особливо його частини – страхового ринку.

Передумовами розвитку страхового ринку є:

- розвиток відносин власності;

- побудова та створення ринкових умов господарювання, розвиток конкуренції;

- ліквідація державної монополії у страхуванні;

- необхідність забезпечення безперервного відтворювального процесу за допомогою відшкодування збитків у разі настання страхової події, тобто створення фактору стабілізації економіки;

- можливість акумулювання значних фінансових ресурсів та необхідність їх інвестування в економіку держави тощо.

Страховий ринок України у своєму розвитку історично пройшов певні етапи (приблизно три та знаходиться на четвертому). Поділ страхового ринку на етапи досить умовний.

1 етап – з 1991 по 1993 рр. – характерними рисами є відсутність спеціального законодавства, відповідної методологічної бази, нагляду з боку держави, ефективного ринкового механізму здійснення страхової діяльності; цей етап визначається екстенсивним розвитком страхового ринку, швидким зростанням кількості страхових організацій.

2 етап – з 1993 по 1996 рр. – почала створюватися страхова галузь в економіці держави, був прийнятий Декрет „Про страхування”, держава встановила нагляд за страховою діяльністю і визначила певні вимоги щодо страховиків; відбулася структурна будова страхового ринку України, з’явились групи страхових компаній: організації, створені на базі колишнього Держстраху в системі НАСК „Оранта”, кептивні страхові компанії, страхові компанії, створені на приватному капіталі, які працюють за ринковими принципами.

3 етап – з 1996 по 2001 рр. – був прийнятий Закон України „Про страхування”, який посилив вимоги щодо статутних фондів (100 тис. євро для страховиків, що займались страхуванням життя та 500 тис. євро для тих страхових компаній, які займались страхуванням життя) та платоспроможність страхових компаній; страхові компанії були поділені на ті, що здійснюють окремо ризикове страхування та довгострокове страхування життя; були чітко визначені правила страхування, встановлено нові вимоги щодо договорів страхування та розміщення страхових резервів; створюються нові організаційні форми на страховому ринку – Моторне бюро, Морське бюро, Авіаційне бюро.

4 етап – з 2001 р. – прийняття фактично нового Закону України „Про внесення змін до Закону України „Про страхування” ще більше підвищило вимоги щодо статутного капіталу страховика, до його кількісних та якісних характеристик, посилились вимоги щодо платоспроможності страхових компаній, розширились можливості інвестиційної діяльності, покращились можливості диверсифікації при розміщенні страхових резервів та тимчасово вільних коштів страховика; значно збільшились обсяги операцій перестрахування.

Існує й інший підхід до визначення етапів розвитку страхового ринку, виходячи із концептуальних підходів оподаткування. Так, визначається два етапи:

- 1 етап – бурхливого розвитку в умовах ненасиченого попиту на страхові послуги; (цей період характерний для України сьогодні);

- 2 етап – насичений ринок страхових послуг.

Сьогодні для України характерний 1 етап розвитку страхового ринку. Домінуючими факторами його розвитку можна визначити:

- незначна конкуренція на ринку фінансових послуг: страхові компанії поряд з банківськими установами займають монопольне становище порівняно з іншими фінансовими установами;

- пропозиції щодо охоплення страховими послугами масштабні: потенційні ризики сьогодні в державі охоплені на 10%, тоді як в більшості країн – 90-95%;

- залишки тимчасово вільних коштів населення та юридичних осіб зростають, а отже і можливості залучення цих коштів у страхування.

Останнім часом страховий Ринок України стрімко розвивається, зростає імідж страхування, попит на страхові послуги серед суб’єктів господарювання та населення. Щорічно страховий ринок України дає приріст за валовими показниками більше, ніж 80%.

Страхові платежі в загальному обсязі ринку страхування щорічно зростають приблизно у 1,5-2 рази.

За прогнозами Програми розвитку страхування у найближчі роки кількість зайнятого населення у страхуванні досягне 50 тис. чоловік – менеджерів, актуаріїв, брокерів, страхових експертів, фінансових аналітиків, бухгалтерів, юристів та ін.

Стосовно ж перспектив розвитку ринку страхування в Україні, то його потенціал важко переоцінити. Існує багато сегментів ринку, які поки що слабо розвинені, наприклад страхування підприємницьких ризиків. До того ж позитивним можна назвати суттєве підвищення професіоналізму учасників страхового ринку, а також розвиток споживчої культури страхування.

На жаль, за останні роки в страховій сфері практично було згорнуто страхування життя, страхування ризиків сільськогосподарських підприємств. Серед інших негативних тенденцій можна підкреслити монополізацію сегментів страхового ринку відомчими страховими компаніями. Негативним фактом є й те, що сьогодні страхова галузь України забезпечує перерозподіл лише 0,9% ВВП, тоді як в розвинутих країнах зазначений показник складає 8-12%. Частка українського страхового ринку в загальноєвропейському обсязі страхових послуг складає лише 0,05%, при тому, що Україна становить 7% населення Європи. А це свідчить про потенційні можливості цієї галузі економіки.

Негативний вплив на розвиток страхового ринку України справляють:

- відсутність економічної стабільності, сталого зростання виробництва, низька платоспроможність населення та дефіцит фінансових ресурсів;

- накопичення неплатежів та збитковість багатьох підприємств;

- неповна й фрагментарна законодавча база, відсутність державних преференцій на страховому ринку;

- прояв монополізму та неефективності державний контроль;

- слабкий розвиток фінансового ринку, що стримує ефективне розміщення страхових резервів за допомогою цінних паперів та інвестицій;

- відсутність вторинного ринку страхових послуг;

неналежний рівень інформаційного забезпечення; відсутність єдиної комплексної інформаційної бази.

За умови збереження позитивної тенденції розвитку економіки країни очікується приріст страхових платежів на рівні 70-80%. При цьому випереджаючими темпами планується зростання частки добровільного страхування, переважно майнового та страхування відповідальності. Проте повного насичення страхового ринку не передбачається у зв’язку з фінансовими можливостями підприємств, які стримуються діючою системою відшкодування витрат на страхування при розподілі виручки та доходу господарюючого суб’єкта.

Зростання попиту на страхові послуги, можлива активна державна підтримка страхування, розвиток його інфраструктури призведе до підвищення інвестиційного потенціалу страхового ринку за рахунок збільшення страхових резервів та розширення напрямків їх вкладання.

ВИСНОВКИ

Таким чином, сучасна грошово-кредитна система є “кровоносною системою” економіки. Через банки опосередкується “обмін речовин” у господарській системі, і від їх чіткої й безперервної роботи в сфері платежів залежить загальна ефективність функціонування економічних інститутів.

Грошово-кредитна система України має свої недоліки та проблеми, для рішення яких треба вдосконалювати банківську систему країни, тому що вона є невід’ємною частиною грошово-кредитної системи, приводити рівень мінімальних банківських резервів та облікової ставки до світових норм, здійснювати розвиток нових форм кредитно-банківських послуг та регулювання обсягу кредитного ринку. Велике значення для розвитку грошово-кредитної системи має стан ринку страхування, його теж треба розвивати, створюючи нові страхові послуги та підвищуючи рівень роботи страхових фондів. Також необхідно аналізувати причини нестабільності грошово-кредитної системи, а потім шукати шляхи їх вирішення.

На основі аналізу грошово-кредитної системи України можна зробити висновок про існування також ряду позитивних тенденцій в її розвитку:

- збільшення обсягу чистих активів банків;

- ріст суми ліквідних активів;

- поліпшення структури кредитного портфеля банку (середній рівень прострочених і пролонгованих кредитів має тенденцію до зменшення; скорочення частки міжбанківських кредитів у загальному обсязі наданих послуг; темпи росту довгострокового кредитування вище, ніж короткотермінового);

- тенденція до збільшення обсягів депозитів, залучених банками;

- поліпшення структури залучених коштів (збільшення обсягу коштів громадян у національній валюті, залучених банками).

Уряд має робити усе можливе для стимулювання цих зрушень та для покращення інших показників роботи грошово-кредитної політики України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Гальчинський А. Монетарна складова стратегії економічного розвитку // Економіка України. – 2002. - №7. – С.4-9.

2. Голубцова О.А. Сучасний стан банківської системи України та напрямки її реформування у контексті інтеграції до Європейського Союзу // Актуальні проблеми економіки. - 2002. -№7. – С.14-20.

3. Загорський В.С., Вовчак О.Д. Стратегія становлення банківської системи // Фінанси України. – 2001. - №10. –С.132-138.

4. Кот Л.Л. Інституційне забезпечення розвитку кредитної системи України // Актуальні проблеми економіки. - 2002. -№10. – С.47-55.

5. Лагутін В. Монетарна політика і державні фінанси // Економіка України. – 2002. - №7. –С.10-16.

6. Паламарчук В.О., Семененко Т.О. Кредитно-банківська діяльність в умовах перехідної економіки // Фінанси України. – 2001. - №6. –С.120-135.

7. Мочерний С.В., Скотний В.Г. Основи економічної теорії: Підручник. – 2006. – С.245-255.

8. Базилевич В.Д., Баластрик Л.О. Макроекономіка, навч. посібник. – 2002. – С.209-233.

9. Базілінська О.Я. Макроекономіка: Навч. посібник. – 2005. – С.265-280.

10. Мельникова В.І., Клімова Н.І. Макроекономіка: Навч. посібник. – 2004. – С.209-249.

11. Пол А. Самюельсон. Макроекономіка. – С.282-283, 286-291.

12. економічна теорія: Підручник / За ред. В.М. Тарасовича. 2006. – С.371-387, 745-755.