| Скачать .docx |
Курсовая работа: Можливості поєднання курсів "Фізичне виховання" та "Валеологія" з метою підвищення ефективності навчально-виховного процесу
ПЛАН
ВСТУП РОЗДІЛ 1 ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ ЗДІЙСНЕННЯ МІЖПРЕДМЕТНИХ ЗВ'ЯЗКІВ
1.1 Суть і функції міжпредметних зв'язків
1.2 Організаційно-педагогічні передумови здійснення міжпредметних зв'язків
1.3 Підготовка вчителя до здійснення міжпредметних зв'язків на уроці
РОЗДІЛ 2 ВЗАЄМОЗВ`ЯЗОК КУРСІВ “ВАЛЕОЛОГІЯ” ТА “ФІЗИЧНА КУЛЬТУРА” В ШКІЛЬНОМУ КУРСІ
2.1 Інтегративний зміст валеологічної освіти
2.2 Основні складові шкільного курсу “Валеологія”
2.3 Сучасні засоби занять фізичною культурою оздоровчої спрямованості
2.4 Зв`язок фізичної культури та валеології
РОЗДІЛ 3 ІНТЕГРОВАНІ ЗАВДАННЯ ВАЛЕОЛОГІЧНОГО ЗМІСТУ В ШКІЛЬНОМУ КУРСІ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Актуальність. Аналіз передової наукової і науково-методичної літератури вказує на необхідність звернути увагу на взаємозв`язок дисциплін фізичної культури та валеології. Головним фактором поєднання цих предметів є досягнення спільної мети – виховати фізично та психічно здорову дитину. Фізичне виховання є головним напрямком впровадження фізичної культури і становить органічну частину загального виховання, покликану забезпечувати розвиток фізичних, морально-вольоввих, розумових здібностей та професійно-прикладних навичок людини.
Предмет дослідження: взаємозв`язок фізичного виховання та валеології.
Проблема : особливості організації занять з фізичної культури з врахуванням можливостей використання на заняттях завдань валеологічного спрямування.
Робоча гіпотеза : можна вважати, що важливим моментом поєднання фізичної культури та валеології є гармонійний розвиток дитини.
Ідея теми – на основі фахових знань валеології та фізичної культури дисциплін вузу навчити учнів поєднувати знання валеології ф фізичної культури як шкільних предметів.
Мета дослідження : обгрунтування можливості поєднання курсів “Фізичне виховання” та “Валеологія” з метою підвищення ефективності навчально-виховного процесу .
Задачі дослідження :
1. Охарактеризувати суть та функції міжпредметних зв`язків.
2. Проаналізувати значення підготовки вчителя до здійснення міжпредметних зв`язків на уроці.
3. З`ясувати в чому полягає зв`язок курсів “Валеологія” та “фізична культура” для шкільного курсу.
4. Охарактеризувати можливість використання інтегрованих завдань валеологічного змісту в шкільному курсі фізичної культури
Методи і організація дослідження:
1. Аналіз наукової і науково-методичної літератури.
2. Педагогічне спостереження.
3. Аналіз і синтез.
Організація дослідження включала аналіз наукової інформації щодо використання знань валеологічного змісту на уроках з фізичної культури.
На основі одержаних даних дослідження були проаналізовані:
- відомості наукової і науково-методичної літератури;
- досвід провідних спеціалістів в даній області;
- порівняння змісту курсів “фізична культура” та “валеологія” в шкільній та вузівській прграмах.
На захист виносяться: результати проведеного дослідження та важливість використання інтегрованих завдань валеологічного змісту на уроках фізичної культури.
Наукова новизна: узагальнені сучасні дані про взаємозв`язок фізичного виховання та здорового способу життя сприяють більш повному використанню різноманітних вправ валеологічного спрямування для забезпечення виховання гармонійно розвиненої особистості.
Практична значимість: Для раціонального поєднання фізичного та валеологічного виховання на уроках фізичної культури використовуються засоби оздоровчої спрямованості. Оздоровча спрямованість занять фізичної культури сприяє зміцненню та збереженню здоров`я дитини.
РОЗДІЛ 1 ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ ЗДІЙСНЕННЯ МІЖПРЕДМЕТНИХ ЗВ'ЯЗКІВ
1.1 Суть і функції міжпредметних зв'язків
Найістотніші недоліки у знаннях учнів шкіл — фрагментарність, безсистемність, формалізм, невміння аналізувати, узагальнювати, застосовувати вивчене у нестандартних ситуаціях. Одна з причин цього полягає в тому, що для молодих викладачів відомості, здобуті під час вивчення певного предмета, так і залишилися сумою фактів, понять, законів, теорій, мало пов'язаних між собою. У їхній свідомості утворюється не гнучка, рухлива система знань, а механічна сукупність переважно ізольованих блоків інформації з окремих шкільних курсів.
Ще К. Д. Ушинський застерігав від того, що «не науки повинні схоластичне вкладатися в голові учня, а знання та ідеї, прищеплювані будь-якими науками, мають органічно будуватися у світлий і, по змозі, обширний погляд на світ та його життя».
Отже, мета навчання полягає не лише в набутті знань окремих предметів, а й у всебічному пізнанні навколишнього світу за допомогою цих предметів. Саме така організація навчального процесу дає змогу підвищити його ефективність. Досягти цього допоможуть систематично здійснювані міжпредметні зв'язки.
Процес навчання в школі здійснюється на основі ряду дидактичних принципів; у яких відображені нормативні основи цього процесу і які відповідають меті навчання і виховання майбутніх будівників сучасного національного суспільства.
Серед найважливіших дидактичних принципів соціалістичної школи — принципи науковості, свідомості і активності учнів у навчанні, зв'язку навчання з життям. Реалізація кожного з них у навчальному процесі досягається забезпеченням певних умов його протікання. Однією з перших серед цих умов стоять міжпредметні зв'язки. .
Справді, наукове пізнання навколишнього світу неможливе без, виявлення і усвідомлення притаманних йому взаємозв'язків і взаємозалежностей. Звідси випливає потреба відображати ці зв'язки «у поняттях людини, які повинні бути... гнучкі, рухливі, релятивні, взаємозв'язані, єдині у протилежностях, щоб обійняти світ». Оволодіваючи навчальними дисциплінами, учні ознайомлюються з характерними для кожної з них сторонами, властивостями, характеристиками того чи іншогр процесу, предмета або явища. Однак про справжнє пізнання факту чи предмета можна говорити тільки тоді, коли ці властивості розглядаються в.певній системі, у комплексі, у взаємозв'язках і взаємообумовленостях. А це потребує спеціально організованої цілеспрямованої діяльності всіх вчителів.
Науковість навчання передбачає також відповідність змісту шкільної освіти рівню наукового розвитку людства, врахування тенденцій розвитку основних галузей знань. Однією з характерних особливостей сучасної науки є міжнаукова взаємодія, взаємне проникнення наук, їх інтеграція і взаємозв'язок. Ці об'єктивно існуючі міжнаукові зв'язки диктують необхідність встановлення тісних зв'язків між навчальними предметами.
Міжпредметні зв'язки є міцним фундаментом забезпечення свідомості знань. Розрізнені, не пов'язані між собою знання не можуть вважатися свідомими у повному розумінні слова. Відповідно до фізіолого-психологїчних даних про системність роботи мозку людини її розумовний розвиток відбувається на основі утворення і нагромадження в корі великих півкуль різноманітних систем нервових зв'язків (асоціацій). Вищий ступінь таких зв'язків — міжсистемні асоціації, на основі яких узагальнюються й усвідомлюються знання [4,6].
Формуванню міжсистемних асоціацій сприяє розкриття взаємозв'язків між знаннями, здобутими при вивченні різних навчальних предметів. Інакше кажучи, усвідомлення знань неможливе без установлення міжпредметних зв'язків.
Міжпредметні зв'язки багатопланові за своєю суттю і функціями. Це, очевидно, і є причиною того, що досі ще немає єдиного визначення цього поняття. Одні автори (В. П. Шуман) вважають міжпредметні зв'язки засобом формування в учнів матеріалістичного розуміння взаємозалежностей явищ природи, інші (М. С. Антонов) називають їх специфічною конструкцією змісту освіти, а також одним із засобів інтеграції знань, треті (К. П. Корбльова) відносять їх до особливостей змісту освіти, що проявляється в погодженості навчальних програм і виявляє себе у процесі навчання в принципі систематичності; четверті (В М. Федорова, Д. М. Кдрюшкін) вважають їх дидактичною умовою що забезпечує послідовне відображення у змісті шкільних природничо-наукових дисциплін об'єктивних взаємозв`язків, які існують у природі. Очевидно, обмежитись одним з, названих аспектів для повного розкриття суті міжпредметних зв'язків неможливо Міжпредметні зв'язки слід розуміти ширше, як загальнопедагогічну категорію, що характеризує основні компоненти навчально-виховного процесу. Правомірно стверджувати, що ці зв'язки є відображенням у навчально-виховному процесі принципу загального зв'язку, який належить до основних принципів матеріалістичної діалектики. Це виявляється у відображенні діалектичного взаємозв'язку між предметами і явищами природи, фактами і подіями суспільного життя у змісті освіти та розкритті всіх сторін цього взаємозв'язку за допомогою спеціальної організації викладання і навчально-пізнавальної діяльності учнів.
Для всебічної характеристики поняття «міжпредметні зв'язки» істотне значення має, їх класифікація. Є різні підходи щодо такої класифікації. Відомі, зокрема, класифікації за структурними елементами навчальних предметів (К. П. Корольова), за змістом навчального матеріалу (В. М. Федорова, Д. М. Кірюшкін), за метою використання суміжних знань (Н. М. Черкес-Заде). Деякі автори (М. Ф. Борисенко, Н. М. Розенберг, В. І. Паламарчук) використовують для класифікації міжпредметних зв'язків з деякими корективами класифікацію міжнаукових зв'язків тощо. Не аналізуючи переваги і недоліки кожної із зазначених класифікацій, зауважимо, що найефективнішою для визначення змісту міжпредметних зв'язків та їх практичної реалізації у навчальному процесі вечірньої школи на наш погляд є класифікація за структурними елементами навчальних предметів або пропонована нижче класифікація за видами знань.
Відомо, що знання, які учні здобувають у процесі навчання, можна поділити на три основні групи: знання змісту навчального матеріалу, що є основою формування в свідомості учнів наукової картини світу, знання способів діяльності, що лежать в основі формування в учнів умінь пізнавати дійсність, і знання, на основі яких формуються мотиви навчання. Багато з цих знань мають міжпредметний характер. Такі, наприклад, поняття «матерія», «речовина», «енергія», «рух», «розвиток», «суспільний лад» та ін. Те саме можна сказати і про фундаментальні закони (збереження речовини, періодичний закон Д. І. Менделєєва, закони матеріалістичної діалектики), теорії (будови речовини, електролітичної дісоціації). За своєю суттю вони є міжпредметними. Повністю розкрити їх неможливо засобами одного лише предмета. Це стосується також способів діяльності та мотиваційних знань. При розглянутому підході класифікація міжпредметних зв'язків набуває такого вигляду:
І. Зв'язки між знаннями з окремих предметів, що стосуються змісту навчального матеріалу:
1) зумовлені вивченням одних і тих самих фактів (явищ, процесів, подій);
2) зумовлені вивченням одних і тих самих понять;
3) зумовлені вивченням (застосуванням) одних і тих самих законів, теорій, формуванням світоглядних ідей.
II. Зв'язки між знаннями окремих предметів, що стосуються способі в діяльності учнів:
1) зумовлені формуванням (використанням) основних прийомів розумової діяльності (аналіз, синтез, порівняння, узагальнення, конкретизація, абстрагування, аналогія);
2) зумовлені формуванням (використанням) основних прийомів навчальної роботи, що стосуються як загальної її організації (планування, самоконтроль у процесі виконання, раціональне чергування праці й відпочинку), так і власне учіння (прийоми роботи з книжкою, з наочним матеріалом, приладами, прийоми застосування знань та ін.), а також використанням одного й того ж самого методу пізнання (дослідження) реального світу (спостереження, експеримент, моделювання, математичні методи та ін.) [4,10].
III. Зв'язки між знаннями з окремих предметів, що стосуються формування мотивів навчання:
1) зумовлені розкриттям практичного значення наукових знань та методів пізнання навколишнього світу;
2) зумовлені розкриттям значення засвоєння учнями прийомів розумової діяльності та практичних умінь і навичок.
Для практичної реалізації міжпредметних зв'язків виникає потреба враховувати взаємне розташування в часі вивчення навчального матеріалу. Це зумовило класифікацію міжпредметних зв'язків за часовою ознакою. Вона має такий вигляд:
1) попередні зв'язки, коли у процесі навчання використовують матеріал, уже відомий учням з попередніх уроків. Наприклад, під час вивчення законів матеріалістичної діалектики учитель суспільствознавства ілюструє їх, спираючись на знання учнів з фізики, хімії, біології та інших дисциплін;
2) супутні, коли розглядаючи певне питання, використовують матеріал суміжного предмета, що вивчається в той же час;
3) перспективні, коли для пояснення певного положення чи факту необхідні знання, яких учні набудуть пізніше, під час вивчення певних предметів. Розглядаючи, наприклад, на уроці ботаніки живлення рослин, учитель не має змоги розкрити механізм цього процесу, оскільки тут. потрібно послатися на явище капілярності, з яким учні ще не знайомі. Тому він залишає відкритим це питання, зазначаючи, що відповідь на нього учні дістануть пізніше на уроках фізики. Учитель фізики у процесі вивчення явища капілярності може використати це питання для створення проблемної ситуації.
Міжпредметні зв'язки можуть мати внутрішньоцикловий (коли зв'язок здійснюється між предметами одного циклу) і міжцикловий (між предметами різних .циклів) характер. Важливу роль у навчальному процесі відіграють внутрішньопредметні (внутрішньокурсові) зв'язки (між фактами, поняттями, законами, теоріями, що вивчаються в одному предметі (курсі), а також між прийомами діяльності і уміннями, що при цьому використовуються чи формуються). Вони хоч і не належать до міжпредметних, але виконують схожі з ними функції.
1.2 Організаційно-педагогічні передумови здійснення міжпредметних зв'язків
Педагогічний колектив, реалізуючи міжпредметні зв'язки, повинен діяти поетапно. Перший етап передбачає підготовку вчителів до роботи над проблемою, теоретичне осмислення. На цьому етапі слід визначити ті аспекти проблеми, над якими колектив працюватиме найближчим часом і в перспективі. Не слід прагнути відразу охопити всі сторони проблеми; треба уводити проблему в навчальний процес поступово. Визначальним в успішному здійсненні міжпредметних зв'язків є цілеспрямованість і погодженість дій усіх учителів. Для цього основні питання теорії і практики міжпредметних зв'язків доцільно обговорювати на засіданнях педагогічної ради, виробничих нарадах, де виробляється єдиний підхід, накреслюються напрями роботи педагогічного колективу з даної проблеми, аналізується зроблене, вносяться відповідні корективи в плани на майбутнє. Серед тем, які варто розглядати на загально-шкільних учительських форумах, назвемо для прикладу такі: «Система міжпредметних зв'язків у процесі вивчення навчальної теми». «Міжпредметні зв'язки на уроках систематизації і узагальнення знань», «Методи і прийоми використання міжпредметного матеріалу», «Основні шляхи формування узагальнених умінь і навичок навчальної діяльності учнів», «Міжпредметні зв'язки в позакласній роботі з учнями» та ін. [4,11].
У навчальних програмах з основ наук фізичного виховання вміщено вказівки щодо використання міжпредметного матеріалу у процесі вивчення кожної теми чи розділу навчального предмета. Однак ці вказівки є тільки орієнтовними. Значну роль, у визначенні змісту міжпредметних. зв'язків і способів їх реалізації мають відіграти міжшкільні методичні об'єднання. На першому етапі їх роботи доцільно практикувати огляди змісту шкільних курсів, що проводить фахівець відповідного предмета в розрізі кожного класу. Мета таких оглядів — ознайомити учителів суміжних предметів з основними теоретичними положеннями і світоглядними ідеями курсів, уміннями та навичками, що їх набувають учні у процесі вивчення певної навчальної дисципліни, спільно відібрати споріднені в теоретичному, світоглядному чи практичному плані теми навчальних предметів для встановлення зв'язків між ними.
З цією метою спочатку визначають час вивчення відібраних тем, щоб установити характер зв'язків (попередні, супутні, перспективні). На наступному етапі визначають і деталізують зміст зв'язку, аналізуючи відібрані теми за структурними елементами їх змісту. При цьому доцільно використовувати наведену вище класифікацію міжпредметних зв'язків та описове означення навчального предмета, запропоноване М. М. Скаткіним. Воно включає:
а) найважливіші факти, поняття, закони, теорії науки, що повідомлятимуться учням;
б) світоглядні ідеї, етичні та естетичні норми, які формуються на матеріалі даного предмета;
в) методи дослідження і наукового мислення, якими повинні оволодіти учні й без яких неможливе засвоєння знань;
г) деякі питання історії науки;
д) способи пізнавальної діяльності, логічні операції, мислительні прийоми, якими повинні оволодіти учні;
е) уміння та навички, в тому числі й уміння застосовувати знання.
У плануванні міжпредметних зв'язків та в їх здійсненні можуть певною мірою допомогти так звані сіткові графіки, у яких відбито час вивчення певного матеріалу з окремих предметів за класами, визначено найбільш важливі, вузлові питання для міжпредметних зв'язків, характер цих зв'язків та ін.
На основі здобутої інформації за сітковим графіком, керівники школи і вчителі можуть у разі потреби коригувати час і послідовність вивчення деяких тем з метою повнішого врахування міжпредметних зв'язків. Це створює сприятливі умови для дійового контролю і вивчення, системи роботи вчителів різних предметів щодо реалізації міжпредметних зв'язків.
Досить оригінальний спосіб виявлення, зберігання і видавання інформації про міжпредметні зв'язки пропонує А. Ф. Єлісєєв. Навчальний матеріал з одного предмета він розподіляє на двадцять умовних тем, у кожній з яких виділяє до десяти вузлових питань, що охоплюють основний матеріал теми. Далі шукає зв'язки теми в розрізі виділених питань з матеріалом інших тем і предметів. Для фіксації знайдених зв'язків проти номера даної теми записують номери тем, з якими вона пов'язана. Спеціально сконструйоване електротабло дає змогу оперативно здобувати повну інформацію про міжпредметні зв'язки з потрібного питання будь-якої теми навчального предмета [4,13].
Для успішного здійснення міжпредметних зв'язків учитель у кожному конкретному випадку повинен чітко усвідомлювати, з якою метою і в якій формі встановлюється зв'язок. Виходячи із суті й класифікації міжпредметних зв'язків, можна виділити такі напрями їх реалізації у навчальному процесі вечірньої школи:
1) розширення, поглиблення відомостей про певний факт, поняття, закон, теорію;
2) систематизація, узагальнення знань;
3) формування світоглядних висновків;
4) вироблення умінь та навичок.
У межах кожного з цих напрямів використання міжпредметних зв'язків можна диференціювати за конкретнішими цілями, їх визначення залежить від змісту матеріалу, що вивчається на уроці, навчально-виховних завдань, які при цьому розв'язуються. Наприклад, важливим аспектом четвертого-напряму є формування в учнів уміння застосовувати знання з певного предмета у процесі вивчення інших дисциплін, а також у практичній діяльності. Так; усі знають, як широко використовується математика при вивченні фізики, хімії та інших предметів. Однак нерідко учні стають безпорадними, коли стикаються з графічним зображенням залежностей між даними фізичними чи хімічними величинами, характеристикою певного процесу за його графіком, визначенням окремих компонентів рівняння або формули, з виконанням обчислень під час лабораторних і практичних робіт тощо. Тому важливе завдання вчителя математики — підготувати учнів до використання математичних знань у процесі вивчення інших предметів. Доцільним у цьому випадку є розв'язування різних задач, складених на матеріалі інших дисциплін, а також задач виробничого чи практичного змісту, розв'язання проблем міжпредметного характеру та ін. Аналогічну роботу мають проводити також учителі інших навчальних предметів.
Не менш важливе й вироблення узагальнених умінь та навичок,, які використовуються у процесі вивчення не тільки однієї, а кількох навчальних дисциплін. Спеціальні дослідження показують, що найбільшої ефективності можна досягти тоді, коли вчителі різних предметів, додержують єдиних методів і прийомів, формуючи в учнів названі уміння. Для цього рекомендується попередньо аналізувати структуру дії, розчленовувати її на складові елементарні операції, визначати раціональну послідовність їх виконання і додержувати її. У деяких випадках корисною виявляється алгоритмізація певних видів навчальної діяльності (наприклад, характерне тики явища, закону, теорії, розв'язування задач тощо).
На різних етапах уроку використання міжпредметного матеріалу може мати й інші, вужчі цілі.
Ефективність роботи по встановленню міжпредметних зв'язків досягається плануванням. Найдоцільніше планувати її за навчальними темами предмета.
Конкретний зміст зв'язку, місце його у загальній канві уроку вчитель визначає, готуючись до уроку. Слід пам'ятати, що міжпредметні зв'язки не можна перетворювати на самоціль. Вони мають органічно випливати із змісту навчального матеріалу, не порушувати його структури, логіки викладу і служити досягненню певних навчально-виховних цілей.
Серед ефективних форм реалізації міжпредметних зв'язків — міжнредметні семінари, диспути і конференції, комплексні екскурсії, практичні й самостійні роботи міжпредметного характеру, виконання спеціальних міжпредметних завдань тощо. Доцільним є узагальнююче повторення, що проводиться на міжпредметних уроках, які спільно готують учителі різних дисциплін. Основні з цих форм реалізації міжпредметних зв'язків характеризуються в наступних розділах.
1.3 Підготовка вчителя до здійснення міжпредметних зв'язків на уроці
Підготовка вчителя до реалізації міжпредметних зв'язків включає ряд послідовних взаємозв'язаних етапів, однак педагогічній практиці бракує цілеспрямованості. Багато вчителів не аналізують навчальний матеріал щодо міжпредметного змісту, без чого між-предметні зв'язки реалізуються формально. Адже подані в програмах орієнтовні вказівки щодо міжпредметних зв'язків передбачають ознайомлення вчителя із відповідним матеріалом суміжних дисциплін та його докладний аналіз.
Більшість учителів не виявляють рівня вмінь учнів здійснювати міжпредметне перенесення знань, що перешкоджає ефективно керувати розвитком цих умінь. Міжпредметні зв'язки реалізують, як правило, тільки під час пояснення нового матеріалу. Такий підхід збіднює функції цих зв'язків, зокрема, узагальнюючу.
Багато вчителів спеціально не продумують методи та прийоми реалізації міжпредметних зв'язків, або ж при їх відборі відчувають значні труднощі.
Усе це призводить до переважно репродуктивного використання міжпредметних зв'язків, недостатньо чіткого їх формулювання, перевитрат навчального часу, перевантаження учнів [4,16].
Здійснюючи міжпредметні зв`язки, учителі повинні керуватися встановленим у дидактиці положенням про те, що вони є важливим засобом активізації навчальної; діяльності учнів в умовах застосування різних, і особливо пошукових, методів навчання (під активізацією учнів розуміється інтенсифікація їхньої діяльності, на уроках та під час домашньої підготовки.).
Практика показує, що виявлення міжпредметних зв'язків становить значні труднощі для учнів. Уникнути цих труднощів певною мірою допомагає урізноманітнення методів навчання. При цьому вчитель керується загальною метою навчання, а в умовах конкретного уроку — метою цього уроку.
Наводимо структуру підготовки вчителя до використання міжпредметних зв'язків на уроці, розроблену Сабадом Г. Г. Вона включає:
1. Відбирання знань міжпредметного характеру на основі мети уроку і порівняльного аналізу змісту навчального матеріалу суміжних дисциплін.
2. Розподіл міжпредметного матеріалу відповідно до питань плану уроку (якщо питань у темі кілька).
3. Визначення конкретної мети реалізації кожного міжпредметного зв'язку, підпорядкованої загальній меті уроку.
4. .Усвідомлення змісту міжпредметного зв'язку і його лаконічне вираження у словесній формі.
5. Оцінювання складності міжпредметного матеріалу, можливостей його наочного відображення, а також включення в навчальні ситуації.
6. Аналіз стану готовності учнів до усвідомлення міжпредметного зв'язку.
7. Встановлення етапу уроку, коли здійснюється зв'язок.
8. Відбирання способів, методів та прийомів реалізації міжпредметного зв'язку.
На прикладі вивчення важливого міжпредметного поняття білки розглянемо, як учитель готується до здійснення міжпредметних зв'язків, приділивши при цьому основну увагу відбиранню методів навчання.
Виходячи з цілей уроку вчитель здійснює порівняльний аналіз змісту навчального матеріалу суміжних дисциплін.
Отже, мета реалізації міжпредметного зв'язку — об'єднати відомі учням з валеології розрізнені факти, розглянути їх як складові у ширшому за обсягом факті з іншого предмета (фізичної культури). Таким чином, треба здійснити перенесення відомих знань у нові умови, певною мірою узагальнити знання.
Проаналізувавши навчальний матеріал та встановивши мету реалізації міжпредметного зв'язку, вчитель "фіксує для себе зміст міжпредметного зв'язку: вплив здорового способу життя, занняття фізичними вправами на загальний розвиток особистості.
Отже, ми розглянули три послідовних етапи у підготовці вчителя до використання міжпредметних зв'язків на уроці: аналіз навчального матеріалу на основі мети уроку, формулювання мети реалізації міжпредметного зв'язку і лаконічне вираження змісту зв'язку в словесній формі. Наступний етап наведеної вище структури — розподіл міжпредметного матеріалу відповідно до питань плану уроку — в даному випадку відсутній, бо на уроці розглядалось лише одне питання [4,18].
Після того, як учитель добре усвідомив міжпредметні знання і зміст міжпредметного зв'язку, він спрямовує увагу на відбирання методів навчання.
Визначений міжпредметний зміст можна реалізувати за допомогою репродуктивних чи пошукових методів навчання з більшою чи меншою мірою самостійності учнів. При відбиранні методів навчання вчителя певним чином орієнтує мета реалізації міжпредметного зв'язку. Є ще три проміжних етапи, які допомагають ефективніше відібрати методи для здійснення міжпредметного зв'язку. Це аналіз змісту міжпредметного матеріалу щодо його складності, специфічної можливості відтворення у наочній формі, включення в певні навчальні ситуації; аналіз готовності учнів до усвідомлення міжпредметних зв'язків; встановлення етапу уроку, на якому розкривається зв'язок. Якщо вміння розкривати міжпредметні зв'язки в учнів недостатньо сформовані, можна зорієнтувати їх тільки на пригадування відомих з біології процесів. Це найкраще зробити за допомогою запитань на етапі актуалізації знань.
Якщо учні добре підготовлені і не раз розкривали міжпредметні зв'язки, доцільно залучити їх до самостійного встановлення міжпредметних зв'язків.
Отже, мета реалізації міжпредметного зв'язку і можливість .відтворення міжпредметного матеріалу у формі певних питань, завдань, наочності, побудови на його основі певних навчальних ситуацій- є важливими критеріями добору методів навчання для реалізації міжпредметних зв'язків. При вивченні перебування азоту в природі внаслідок такого відбору один і той же міжпредметний зміст відтворено за допомогою репродуктивного і пошукового методів навчання.
Спрямовуюча діяльність учителя при здійсненні міжпредметних зв'язків на уроці охоплює такі дії.
1. Застосування передбаченого при підготовці до уроку методу чи прийому реалізації міжпредметного зв'язку і коригування цього методу залежно від того, як учні справляються з поставленим завданням.
2. Заключний аналіз дій учнів та висновки.
Важливими критеріями добору методів для реалізації міжпредметних зв'язків є складність міжпредметного навчального матеріалу і підготовленість учнів до реалізації міжпредметного зв'язку.
Якщо міжпредметний матеріал досить складний і може статись так, що учні не зможуть відповісти на жодне з поставлених питань. Тоді необхідно спростити їх, виділити допоміжні питання або подати деякі додаткові фактичні відомості. Якщо учні не справляються з розв'язанням пошукових ситуацій навіть при умові їх спрощення, вчитель показує учням, як можна творчо використовувати певні знання з іншого предмета [4,21].
Отже, при реалізації міжпредметних зв'язків у навчанні слід додержувати поступовості й систематичності. Поставивши і обговоривши репродуктивні питання, треба перейти до розв'язання окремих пізнавальних задач міжпредметного характеру, а потім — і до розгляду проблемних ситуацій на міжпредметній основі. При цьому з можливих методів реалізації даного міжпредметного зв'язку завжди необхідно відібрати придатні для певного уроку в даному класі.
РОЗДІЛ 2 ВЗАЄМОЗВ`ЯЗОК КУРСІВ “ВАЛЕОЛОГІЯ” ТА “ФІЗИЧНА КУЛЬТУРА” В ШКІЛЬНОМУ КУРСІ
2.1 Інтегративний зміст валеологічної освіти
Досвід упровадження курсу валеології у школах засвідчує необхідність коригування його змісту, розкриття взаємозв'язків валеології з іншими навчальними курсами. Інтегративна природа валеології виявляється і в історії розвитку галузі, і в її нинішньому статусі.
Археологічні знахідки підтверджують, що заходи щодо збереження здоров'я населення мали місце не лише в античному Римі, а й задовго до нього — в Ассирії. Ваішлоні, Єгипті. Індії, Китаї та інших країнах.
Елементи охорони здоров'я в Україні існували ще за дохристиянських часів. Народна медицина використовувала лікарські рослини, водолікування, масаж та примітивну психотерапію у формі замовлянь. На формування гігієнічних знань значний вплив мала давньогрецька та арабська медицина.
Активний розвиток засад охорони і збереження здоров'я припадав на IX ст. — час утворення Київської держави та X ст. — розповсюдження християнства.
Населення Київської Русі відзначалося високим рівнем санітарної культури, її «Історії» Геродота {485—425 рр. до н. е.) згадуються парові лазні, милоподібні речовини, використання з метою дезінфекції сірки, техніка бальзамування. На Русі належна увага приділялася питанням зміцнення здоров'я.
Онуці Володимира Мономаха Євпраксії (XII ст.) належить медичний трактат із 29 розділів («Про спосіб життя в різні пори року», «Про їжу, питво, сон і спокій», «Про лазню» тощо). Вже в XI—XII ст. при Києво-Печерському монастирі існувала одна з перших лікарень (лікарня Феодосія). Ченці монастиря разом із наданням медичної допомоги приділяли велику увагу питанням гігієни і санітарії у повсякденному побуті: харчуванні, використанні питної води, видаленні сміття тощо. Великого поширення набули миття в лазнях, гартування організму.
Середньовіччя характеризується розвитком гігієни, пов'язаним із заснуванням академій та іменами видатних українських учених: Юрія Дрогобича (Котермака), Петра Могили, Данила Са-мойловича, Хоми Борсука-Мойсеева та ін.
У 1593 р. на Львівщині була заснована Академія з медичним факультетом (Замойська академія), де спільно з медичним факультетом Паду-анського університету в Італії вивчали вплив житлово-побутових умов на захворюваність гуцулів гірських районів Галичини.
Праці лікаря Юрія Дрогобича (бл. 1450—1494) висвітлювали проблеми гігієни і профілактичної медицини. Під ім'ям Георгія Михайла сина Доната з Дрогобича він закінчив Краківський університет, потім — Болонський в Італії, де в 1478 р. став доктором філософії, а в 1482 р. —доктором медицини. З 1488 р. Юрій Дрогобич викладав медицину в Краківському університеті. Саме йому належить одна з перших друкованих книжок з медицини, де висвітлені й питання гігієни.
Відомий діяч православної церкви і просвіти, засновник Києво-Могилянської колегії (1632 р.) митрополит Петро Могила (1597—1647) приділяв увагу проведенню занять з медицини. У статуті цього закладу були відповідні вказівки щодо дотримання правил гігієни [13,33].
Доктор медицини, член дванадцяти іноземних академій Данило Самойлович (1742—1804) все життя працював в Україні і присвятив наукову діяльність боротьбі з чумою та іншими інфекційними захворюваннями. Він відомий в історії країни як один з фундаторів системи профілактики цих захворювань.
Конкретні рекомендації щодо гігієни харчування, одягу, приміщень містяться в медичних настановах для військовослужбовців, автором яких був випускник Чернігівської колегії Юхим Білопольський (штаб-лікар полководця О. В. Суворова).
Початок гігієні як окремій науковій дисципліні, що тісно пов'язана з валеологією, дали твори Г. М. Леві, Естерлена (Франція), Е. Паркса (Англія) та досягнення в галузі біології, хімії, математичної статистики, мікробіології.
Плідний розвиток науки про чинники збереження здоров'я відзначався в Україні наприкінці XIX — на початку XX ст.
Сучасна валеологія як наука про здоров'я здорових (за І. Брехманом) може бути представлена у трьох іпостасях. Етимологічне — це «наука про здоров'я», яка розкриває його вияви і сутність, базується на відповідних валеологічних теоріях, розглядає здоров'я як багатовимірний феномен у його цілісності.
Онтовалеологія покликана на основі теоретичних знань реалізувати на практиці завдання збереження і зміцнення здоров'я. Саме через це її називають практичною валеологією.
Валеологія як галузь освіти об'єднує в собі науково-теоретичні знання, практичні вміння і навички (онтовалеологічні), освітні, що передбачають тісний взаємозв'язок процесу засвоєння валеологічних знань з валеологічним вихованням, результатом якого є формування валеологічного світогляду.
На відміну від гігієни та санології, предметом вивчення яких є колективне та індивідуальне здоров'я, валеологія — це інтегративний курс, що об'єднує багато «людинознавчих» дисциплін.
Зародившись разом із лікувальною медициною, гігієна досить довго існувала як єдина профілактична галузь. Відповідно до принципу єдності організму з навколишнім середовищем, який сформулював І. М. Сєченов (1863 р.), гігієна вивчає колективне та індивідуальне здоров'я в постійному взаємозв'язку з чинниками довкілля.
Засновник експериментальної гігієни в Англії Е. Парке сформулював мету гігієни як науки, що переслідує велику і благородну мету — зробити розвиток людського організму найдосконалішим, життя — найсильнішим, згасання — найуповільненішим, а смерть — найвіддаленішою.
Формування вчення про санологію — науку про суспільне здоров'я пов'язується зі змінами в стратегії охорони здоров'я в наш час. Основою санології є концепція здорового способу життя як сучасного стрижня профілактики захворювань [13,33].
Санологія не абстрагується від вивчення та оцінки патології, закономірностей зміни динаміки і структури існуючих показників здоров'я, вона має на меті знайти справжні критерії та мірила саме здоров'я. Враховуючи основні закономірності виникнення і розвитку хвороб в організмі (патогенез), санологія досліджує, виявляє механізми і шляхи формування здоров'я (саногенез), узагальнює їх не лише до рівня індивідуального, а й, що особливо важливо, суспільного здоров'я. Най-гостріша проблема науки — формування суспільної думки на установку щодо здорового способу життя.
Всі проблеми санології підпорядковані одно- му завданню — розробці ефективних рекомендацій щодо охорони, примноження, відновлення, підвищення рівня та якості здоров'я в оптимальні строки. Таке завдання стосується лише перебудови охорони здоров'я як основної його стратегії.
Об'єктом вивчення валеології є здорова людина, а показником стану здорової людини є категорія «здоров'я».
За визначенням ВООЗ, під здоров'ям розуміють стан повного фізичного, духовного і соціального благополуччя, а не лише відсутність хвороби або фізичних вад. Здоров'я — це категорія соціальна, оскільки належить до всього людського суспільства, і його характеристика потребує не тільки біологічних, медичних, психологічних знань, а й філософських.
Закони і категорії діалектики, яка є теорією і методом пізнання і перетворення особою навколишньої дійсності, не лише застосовуються в процесі вивчення валеології, а й сприяють осмисленню причин, які породжують негативні явища.
Валеологія має також свою предметну методологію, яка виявляється в системі науково обгрунтованих методів і методик діяльності закладів освіти.
2.2 Основні складові шкільного курсу “Валеологія”
На сучасному етапі розвитку суспільства науково-технічний прогрес характеризується стрімким зростанням обсягу наукової інформації. Це, в свою чергу, зумовлює необхідність упровадження нових дисциплін у систему освіти, серед яких важливе місце займає валеологія. Програма цього курсу спрямована на формування міцних теоретичних знань, а також на вироблення вмінь та навичок школярів з питань культури здоров'я.
Успішне вирішення завдань навчального курсу пов'язане з усвідомленням і засвоєнням учнями основних понять валеології. Зокрема, в шкільному курсі валеології для 1 — 11 класів розглядають поняття здоров'я, третій стан, хвороба, здоровіш спосіб життя, валеологія, культура здоров'я та інші. З'ясуємо зміст цих понять.
Здоров'я. Здоров'я - це дарунок природи. Людина від природи має високовдоскона-лений функціональний організм, оптимальної форми тіло для життєдіяльності, з універсальним захистом від різних зовнішніх та внутрішніх негативних впливів — холоду та спеки, ран та отрут, стресів та травм, голоду та хвороб тощо.
Здоров'я — це стан зовнішньої та внутрішньої рівноваги людини з самою собою та навколишнім світом на духовному, психічному і фізичному рівнях. Здоров'я слід розглядати не статично, як щось придбане, що може зберігатись тривалий час, а в динаміці змін зовнішньої та внутрішньої рівноваги, у здатності адаптуватись у середовищі. Цей стан постійно змінюється залежно від віку людини, довкілля тощо. Необхідно за ним слідкувати і підтримувати його в рівновазі (як необхідно систематично їсти, щоб почувати себе добре і не помирати від голоду). Потрібно вести здоровий спосіб життя.
Зовнішню гармонію з навколишнім світом слід розуміти так, що людина почуває себе в рівновазі з середовищем проживання (температура повітря, тиск та і тлі фізичні параметри землі, а також вплив різноманітних випромінювань з космосу). А ще людина почуває себе комфортно у соціумі, при спілкуванні з людьми, які приносять їй радість.
Під внутрішньою рівновагою організму людини розуміється збалансована робота всіх його функціональних систем: серцево-судинної, дихальної, нервової, гуморальної та інших. Внутрішня рівновага передбачає стан психологічно адекватної поведінки людини та духовної цілісності особи, яка свідомо керується в поведінці гуманістичними ціннісними орієнтаціями.
Розуміючи сутність здоров'я людини як систему, що має три аспекти, визначимо їх.
Під духовним аспектом здоров 'я людини слід розуміти цілісність особи, сформованість у неї гуманістичних ціннісних орієнтацій, що забезпечують гармонійність у спілкуванні з навколишнім світом і самою собою. Духовний аспект передбачає розуміння сенсу життя, усвідомлення цінності життя, а також сформованість оптимістичного світосприйняття.
Психологічний аспект здоров'я означає збалансованість психічних процесів, явищ та адекватні реакції людини на стан зовнішнього і внутрішнього світу [5,47].
Під фізичним аспектом здоров'я розуміється оптимальне функціонування всіх органів і систем організму людини — серця, шлунку, зубів, легенів, м'язів тощо.
Людину та її здоров'я слід розглядати як систему з пірамідальним принципом побудови, у якій виділяються три рівні: верхній — духовний, середній — психічний, нижній — фізичний. У цій системі провідне місце займає вершина — духовний аспект здоров'я.
Розуміння здоров'я як ба-гатоаспектної системи дозволяє правильно усвідомлювати значення здоров'я в житті людини. Кожна особа прагне прожити довге, плідне життя. Це можливо тільки за умови високого рівня здоров'я інших членів суспільства. Суспільство зацікавлене в тому, щоб усі його громадяни були здорові, і тоді вони зможуть принести максимально велику користь у його розвитку.
Третій стан, або передхвороба. Ми рідко чуємо це поняття і його значення не дуже розуміємо. Кожна людина являє собою єдність двох протилежностей — здоров'я та хвороби. Здоров'я та хвороба — це явища живої природи, що мають спільне і розбіжне. Абсолютно здорових людей дуже мало, більшість перебувають у третьому стані, проміжному між здоров'ям і хворобою.
Уся сума факторів негативного впливу фізичної, хімічНої, біологічної, психічної, соціальної та іншої природи, властивих сучасним умовам життя, призводить не тільки до розвитку захворювань, а й до появи ряду загальних симптомів (неврастенія, втрата апетиту, дратівливість, головний біль, сухість шкіри та інші), властивих третьому стану.
Люди, котрі вживають наркотики, алкоголь та палять, в основному перебувають у третьому стані, тому що алкоголь, наркотики та нікотин забирають у них частину здоров'я. Особливий фізіологічний стан також пов'язаний із обмеженням життєдіяльності людини (у школярів — період статевого дозрівання, у жінок — вагітність та післяпологовий період, у людей похилого віку — старість).
Найбільше людей опиняється у третьому стані через неправильне харчування та невміння вести здоровий спосіб життя. Дії різних несприятливих факторів проявляються швидше у зміні загального стану, самопочуття та працездатності, ніж у захворюваності, гцо с проявом третього стану.
У третьому стані — витоки всіх хвороб. Якщо хвороба триває добу, тижні, місяці й більше, то третій стан зберігається роками, десятиліттями і навіть усе життя. У третьому стані людина розпоряджається приблизно тільки половиною духовних та психофізичних можливостей, закладених у ній природою, а це означає, що вона не зможе зробити багато корисного в житті.
Одне із завдань, що стоїть перед школярами під час вивчення валеології, — навчитися розпізнавати цей стан, запобігати йому та вчасно усувати його. Цьому сприятимуть конкретні знання та широкий спектр умінь і навичок різних оздоровчих технологій, якими школяр оволодіє, розробляючи індивідуальну оздоровчу систему.
Ми часто чуємо слово «хвороба». У «Великій медичній енциклопедії» хвороба визначається як «порушення життєдіяльності організму під впливом надзвичайних подразників зовнішнього та внутрішнього середовища, що характеризується зниженням пристосованості при одночасній мобілізації захисних сил організму».
Хвороби виникли з появою життя на Землі. Хворіє все живе. Хвороба зумовлюється впливом на організм шкідливих природних та соціальних факторів. Одним з факторів, що викликає хвороби людини, є недостатня пристосованість її організму до умов довкілля. Комплекс умов життя людини дуже складний. Він містить умови навчання, праці та побуту, кліматогеогра-фічні особливості проживання людини, звичаї та звички, фізіологічні особливості організму, статі, віку та індивідуальні особливості людини.
Другим фактором хвороби людини є спадковість. Хвороба може передаватись від покоління до покоління, при цьому велике значення належить генетичним процесам. Можна виділити ще один фактор — це роль внутрішніх причин, що діють у людському організмі. Вони пов'язані з дитинством, подальшим розвитком та старінням організму [5,48].
Одним із симптомів хвороби є біль. Біль ми можемо розглядати як сигнал небезпеки загрозливих явищ для організму та як захисне пристосування, яке викликає спеціальні захисні рефлекси та реакції.
Допомогти організмові в боротьбі з хворобою може лікар, його всебічна кваліфікована допомога та сам хворий. У період видужання людини величезну роль у боротьбі з хворобою відіграє настрій хворого, його «закодованість» на видужання. Тут до речі нагадати слова давнього сирійського лікаря А. Фараджа, звернені до хворого: «Дивись, нас троє: я, ти і хвороба. Якщо ти будеш на моєму боці, нам удвох буде легше перемогти її».
Краще, звичайно не хворіти і бути здоровим. Цьому, зокрема, сприятимуть знання суті та розуміння основних понять з курсу валеології.
Дуже велике значення для здоров'я має спосіб життя людини. Здорова людина може і повинна засновувати свій спосіб життя на позитивному досвіді старшого покоління, а не на негативному досвіді хворих людей.
Здоровий спосіб життя — це діяльність, спрямована на формування, збереження і зміцнення здоров'я людей як умови та передумови здійснення, розвитку інших сторін та аспектів способу життя.
Здоровий спосіб життя передбачає знання та вміння дотримуватись режиму навчання і відпочинку, правил особистої гігієни, визначення і обов'язкове виконання оптимального рухового режиму. дотримання збалансованого харчування, усвідомлення шкідливості вживання наркотиків, алкоголю, тютюну, гуманістичне ставлення до оточуючих.
Здоровий спосіб життя передбачає визначення та виконання оздоровчих технологій індивідуальної оздоровчої системи, котрі впливають на духовний, психічний і фізичний аспекти здоров'я. Це самомасаж, загартування, дихальні вправи, аутогенне тренування, самовиховання та інші.
Здоровий спосіб життя людини відіграє велику роль у стані її здоров'я. Вчений І. П. Павлов стверджував: «Здоров'я — це безцінний дарунок природи, воно дається, на жаль, не навіки, його треба берегти. Але здоров'я людини здебільшого залежить від неї самої, від її способу жит- тя, умов праці, харчування, звичок».
Здоровий спосіб життя впливає на формування,збереження і зміцнення здоров'я та опосередковано — на успіхи в навчанні, сприяє інтелектуальному та духовному розвиткові особи. Оптимальний руховий режим сприяє гармонійному розвиткові тіла людини та високому рівню функціонування систем її організму, що є умовою підвищення працездатності.
Людина, яка веде здоровий спосіб життя, легко переносить психоемоційні труднощі, легше переборює стресові ситуації, що трапляються на життєвому шляху. Це означає, що в неї високий рівень психічного здоров'я, який ефективно формує збалансоване функціонування психічної сфери і якому сприяють релаксація, аутогенне тренування, метод словесно-образного емоційно-вольового керування станом людини та інше.
Здоровий спосіб життя впливає на духовний аспект здоров'я, на гуманістичні ціннісні орієнтації, оптимізм, моральні та. вольові якості, на позитивно-творчі цілі тощо. Духовне здоров'я нерозривно пов'язане з красою, а краса — це гармонія природних та соціальних якостей особи, ЇЇ цілісність.
Здоровий спосіб життя закладається в якостях особи, яка самореалізується по-своєму, а спосіб самореалізації залежить від того, що особа цінує і чого хоче досягти на користь собі та суспільству.
Таким чином, здоровий спосіб життя включає висо-ковартісні цінності, бо він спрямований на гуманізацію та активізацію людської діяльності, удосконалення індивідуальних якостей особи.
Валеологія — наука про формування, збереження і зміцнення здоров'я людини у всіх його аспектах: духовному, психічному і фізичному.
Наука валеологія народжується на стику таких наук, як медицина, фізіологія, психологія, педагогіка, соціологія та інших. Предметом вивчення сучасної медицини є хвороба, хвора людина та людина, яка перебуває в третьому стані. Вона стала наукою переважно лікувальною, а зусилля профілактики, які розглядає медицина, спрямовані головним чином на захист від конкретних захворювань.
Предмет вивчення науки валеології складають здоров'я, здорова людина і людина, яка перебуває у третьому стані. Людина живе в реальному і складному світі, насиченому негативними факторами впливу, що призводять її до третього стану. Проте недостатньо констатувати третій стан, необхідно змінити його в бік підвищення здоров'я, чим і займається валеологія [5,49].
Таким чином, валеологія зосереджує свої зусилля не на усуненні хвороб, а на їх недопущенні, забезпечуючи всі можливі умови, щоб попередити їх виникнення. Вона має переважно прикладний характер, дає людині практичні рекомендації, як підтримувати здоров'я на всіх рівнях: духовному, психічному і фізичному.
Культура здоров'я — це важливий складовий компонент загальної культури людини, зумовлений матеріальним та духовним середовищем життєдіяльності суспільства, що виражається в системі цінностей, знань, потреб, умінь та навичок формування, збереження і зміцнення здоров'я.
Хворими можуть бути люди різного рівня загальної культури. Питання формування, збереження і зміцнення здоров'я особистості здебільшого залежать від рівня її культури здоров'я. Людина, яка має високий рівень культури здоров'я, є не тільки «споживачем» свого здоров'я, а й його «виробником». Високий рівень культури здоров'я людини передбачає комфортне спілкування з природою та гармонійні, гуманні взаємостосунки з оточуючими. Елементом культури здоров'я людини є ставлення до самої себе, пізнання себе як соціальної та біологічної істоти, формування, розвиток та самовдосконалення.
Культура здоров'я — це не тільки сума знань, обсяг відповідних умінь та навичок, а й здоровий спосіб життя, орієнтований на гуманістичні цінності. Рівень культури здоров'я визначається знанням резервних можливостей людини у всіх його аспектах та вмінням їх залучити, аж до збільшення тривалості активного та щасливого життя.
Якщо людина часто хворіє, має надмірну масу тіла, вживає алкоголь, палить, часто буває в стані роздратованості, некомфортно почуває себе з оточуючими, веде нездоровий спосіб життя, — це свідчить про низький рівень культури здоров'я. Позитивна мотивація бути здоровим, культ здоров'я — це елементи культури здоров'я, якими повинна володіти сучасна людина.
І з цього погляду метою шкільного курсу валеології є формування високого рівня культури здоров'я школярів.
Засвоєння основних понять шкільного курсу валеології, вміння ці поняття вживати в наукових та навчальних дискусіях, розуміння їхньої суті, а також використання їх у побутовому спілкуванні дозволить учням виявити свою освіченість із питань здоров'я та сформувати прагнення бути здоровими, що в свою чергу, буде показником високого рівня культури здоров'я школярів.
2.3 Сучасні засоби занять фізичною культурою оздоровчої спрямованості
Нині здоров'я людини визнається як один з найважливіших соціальних чинників, що свідчить про загальне здоров'я суспільства, сприятливі екологічні умови, ефективність системи виховання, освіти та організації виробництва.
Під "здоров'ям" розуміють динамічний стан людини, що забезпечує її повноцінне біо-соціальне функціонування, фізичну та інтелектуальну працездатність, а також здатність до пристосування в довкіллі.
Слово здоров'я походить від англійського, що означає завершеність, досконалість організації, тобто життєву надійність, гармонію функцій, енергію і свободу від будь-яких напружень, скутості.
Вивченням здоров'я займається багато наук: педагогіка, медицина, психологія, гігієна та ін. Створено спеціальну науку про здоров'я — валеологію внаслідок усвідомлення значення проблеми оздоровлення людини, суспільства, середовища перебування.
Академік Микола Амосов серед основних умов, необхідних для здоров'я (крім щасливого життя, що стимулює бажання жити) називає: фізичні навантаження, раціональ- не харчування, час і вміння відпочивати.
Отож здоров'я людини тісно пов'язане з її професією, фізичною активністю, харчуванням, звичками, характером відпочинку, психоемоційним станом, тобто її способом життя.
Значення фізичної активності в житті людини з'ясоване давно. "Ніщо так не виснажує і не руйнує людину, як тривала фізична бездіяльність", — казав Аристотель. Авіцена мудро зазначав, що "людина, яка помірно і послідовно займається фізичними вправами, не потребує ніякого лікування".
Фізичні вправи зміцнюють мускулатуру, покращують діяльність серцево-судинної системи, зберігають рухомість у суглобах і міцність зв'язок, стимулюють обмінні процеси, позитивно впливають на нервову систему, підвищують опір організму простудним захворюванням, є профілактикою гіподинамії.
З поглибленням знань про здоров'я людини стає зрозумілим, що фізичне тренування не може компенсувати наслідків шкідливих звичок і неправильного харчування. Кажуть, що людина помирає не від певної хвороби, а від способу життя. Тому неправильно дібрані вправи та організовані заняття, надмірні фізичні навантаження можуть стати факторами ризику.
"Старий принцип — чим більше, тим краще, — пише Кеннет Купер, — викликає серйозні сумніви, якщо він співпадає з голодуванням або супермарафонськими пробіга-ми. Якщо ви будете пробігати більше 5 км п'ять разів за тиждень, то ви прибіжите до чого завгодно, тільки не до здоров'я".
Микола Амосов зазначає, що у виникненні більшості хвороб винні не природа і суспільство, а сама людина (її лінощі, жадібність, нерозумність). Для того щоб стати здоровим, потрібні власні зусилля, постійні і значні. Замінити їх не можна нічим. На щастя, людина настільки досконала істота, що майже завжди може повернути здоров'я. На жаль, її зусилля зростають з початком старіння і поглибленням хвороб. "Природа милостива, — каже вчений. — Досить 20—30 хв за день занять фізичною культурою, але таких, щоб пульс почастішав удвічі, а 40—60 хв. узагалі чудово".
Людина, яка займається 3—4 рази за тиждень одним з оздоровчих видів гімнастики (ОВГ), не буде здоровішою від тієї, яка це робить тільки один раз, але вільний час присвячує іншим видам рухової діяльності. Наприклад, опитування учнів школи рухів у Швейцарії (О. Губарєва) показало, що крім 1—2 годин занять гімнастикою, вони приділяють від 4 до 12 годин за тиждень іншим видам — прогулянкам, їзді па велосипеді, гірським лижам, тенісу, танцям, плаванню [10,11].
"Коли м'язи в тонусі, — каже Коверт Бейлі, — в людини більше сил, енергії, більше життя, а цс тому, що вона краще використовує їжу і менше перетворює її на жир. У людей з низьким рівнем фізичної активності відбуваються руйнівні переміни в організмі, які супроводжуються появою зайвого жиру та зменшенням м'язів". Автор вважає, що в міру того, як м'язи поступаються місцем жиру, зменшується не тільки процент їх маси, а й змінюються хімічні процеси в решті м'язових волокон у бік зменшення потреби в калоріях. У результаті жир виробляє жир. К. Бейлі пише, що єдиний засіб від повноти, — фізичні вправи. Вони збільшують процент м'язової маси, змінюють її хімічний склад, активізують метаболічні процеси. Все це призводить до більшого спалювання калорій навіть під час сну.
Крім фізіологічного, фізичні навантаження чинять на організм психологічний вплив, що проявляється в: зміні загального психічного стану, самовираженні через рухову активність, намаганні проявити вольові якості, психологічному комфорті щодо спілкування з оточуючими, досягненні і підтримці професійно необхідного рівня діяльності систем тощо. Нехтування психологічним впливом фізичної культури може звести нанівець її фізіологічну ефективність.
"Пора різко змінити в нашій свідомості ієрархію цінностей. Хворіти з дрібниць невигідно ні нам, ні суспільству в цілому. Бути в хорошій формі - вимога часу. З часом, — говорить Вільгельм Гумбольдт, численні хвороби будуть розглядатись як наслідок безкультур'я, відсталості, хворіти вважатиметься ганебним".
Нині в системі освіти, що склалася, пріоритет у формуванні та зміцненні здоров'я, набутті знань і навичок здорового способу життя належить фізичній культурі як інтегральному предмету, що синтезує в собі наукові знання про здоров'я людини і дає змогу розв'язувати практичні завдання.
Учителі фізичної культури, тренери з видів спорту, викладачі масових видів фізичної активності населення стають найголовнішими провідниками знань, що визначають успіх пропагандистських заходів і наслідки боротьби за здоров'я кожної людини і народу в цілому. Від їхньої професійної підготовки залежить багато.
Проблема полягає в тому, що в межах однієї дисципліни нині об'єднані науково-педагогічні спеціалізації, неподібні за завданнями, засобами та вимогами. До них належать спорт вищих досягнень, масовий спорт, оздоровче тренування, рекреація, психофізичний тренінг, заняття з корекції тіло-будови, активне дозвілля. В зв'язку з цим доцільне введення спецкурсів, що дають змогу з'ясувати можливості конкретних спеціалізацій (наприклад, аеробіки) в загальній системі.
Структура та характеристика сучасних оздоровчих систем
Формування індивідуального стилю здорового способу життя вимагає використання різних засобів. Накопичений досвід народів і культур засвідчує перевагу комплексного підходу до використання засобів фізичної культури.
Усі системи оздоровчої гімнастики можна умовно поділити на східні та європейські, а останнім часом й американські, що стали інтернаціональними.
На відміну від східних (йога, цигун, ущу, східні єдиноборства з системою етичних правил і фізичних вправ) європейські системи порівняно молоді. Європейській та американській школам притаманна настанова на виконання певних рухів, що впливають на окремі м'язові групи, суглоби, зв'язки. М'язовій системі віддається першочергова роль у підтримуванні здоров'я. М'язовий пріоритет здоров'я виражають і національні гімнастичні школи, що розвиваються в Європі (німецька, шведська, сокольська).
Східні оздоровчі системи особливу увагу звертають на комплексність тріади: рух, дихання і свідомість. Особливість східних систем полягає в тому, що людина, яка прагне фізичної досконалості, повинна мати високі моральні якості (чесність, доброту, любов до людей, повагу до вчителя, благородство тощо) [14,12].
Розробки конкретних систем оздоровчого тренування на основі м'язових пріоритетів порівняно молоді: методики гімнастики існують близько 200, спортивних ігор — до 100, оздоровчого бігу (джоггінгу) — до 50 років. Крім того, безперервно виникають і вдосконалюються наукові, індивідуальні та авторські системи оздоровчого фізичного тренування:
система Лидьярда "Бігом від інфаркту"(трипалий повільний біг як засіб розвитку і зміцнення кардіо-респіраторної системи);
японська система "Десять тисяч кроків до здоров'я";
система М. Амосова "Режим обмежень і навантажень", "Тисяча рухів";
система К. Купера "Нова аеробіка". Заслугою лікаря Купера є визначення енергетичної вартості різних видів рухової активності в умовних одиницях, рекомендації щодо кількості очок, що можна набрати за тиждень, які характеризують відповідний рівень здоров'я, розробка тренувальних програм, що дають змогу підвищити рівень фізичного стану під час індивідуальних і групових занять. Його рекомендації грунтуються на результатах значної кількості спостережень та їх науковому аналізі;
духовна система "Дєтка" П. Іванова — система фізичних загартовувальних вправ;
аеробіка Джейн Фонди — поєднання засобів гімнастики і ганців з музикою. Найбільший успіх у популярізації ідей Купера припав на долю американської кінозірки, яка вийшла па екран з комплексами танцювальної аеробіки, написала книгу, що стала бестселером. Чарівна Джейн Фонда демонструвала на американському телеекрані комплекси нескладних вправ, що виконувалися під сучасну ритмічну музику інтенсивно, емоційно, без пауз для відпочинку. Рухове тренування стало "хітом", виконувалося з великим задоволенням, за короткий час захопило жінок багатьох країн світу;
калланетика Каллан Пінкней, розроблена американською балериною, стала міжнародним бестселером. Це фізичні вправи на основі статичного напруження і розтягування різних м'язових груп. Методика виконання не має вікових обмежень і методичних пересторог. Рекомендована як жінкам, так і чоловікам. Мета — корекція фігури та усунення недоліків тілобудови;
система К. Бейлі для повних— застосування аеробних вправ як засобу спалювання жиру;
шейпінг — система, розроблена в Єанкт-Петербурзі, є сполученням засобів аеробіки та атлетичної гімнастики з використанням елементів комп'ютерного контролю за ефективністю занять. Головний акцент робиться на наближенні морфологічних показників до заданих або обраних еталонних моделей тими, хто займається;
фітнес як напрямок з'явився спочатку в США. Президент Міжнародного союзу спортивної медицини лікар Хольман визначає термін "фітнес" як стан психічної та фізичної готовності до досягнення успіху в певному завданні. Спочатку під фітнес-центрами розуміли насамперед ті, де були тренажери. Однак нині фітнес перетворився на єдину концепцію, що охоплює не тільки тілесні рухи, а й усе, що може принести користь тілу людини. До нього належать контрольоване тренування серцево-судинної системи (ССС), коректна техніка дихання, тренування м'язів, що підтримують поставу і створюють підтягнутий зовнішній вигляд, тренування гнучкості та вміння розслаблюватися, раціональне харчування, що забезпечує організм потрібною енергією. В основу концепції "фітнес" покладений принцип РІТТ (еф-ай-ті-ті): Р (від англійського "частота") — кількість занять за тиждень; І (від англійського "інтенсивність") — характеристика важкості роботи, що вимірюється шляхом контролю за ЧСС; Т (від англійського "час") — тривалість занять; Т (від англійського "тип") — вид занять (з обтяженнями або без них, високо- або низькоударної аеробіки);
система аерофітнес — заснована на елементах аеробіки, калланетики, стретчінгу, шей-пінгу. Комп'ютерне тестування пропонує вимірювання певних параметрів (маси, зросту, об'єму зап'ясть, шиї, грудей, талії, стегон тощо) фізичного розвитку, рухових тестів. Закладання даних до комп'ютера дає змогу співставити їх з контрольними, які були в пам'яті, і на цій основі скласти індивідуальні програми тренування, включаючи рекомендації з режиму харчування. З використанням комп'ютерного тестування проводяться змагання з формінг-класу та фітнес-кла-су. Додавання третього виду змагань — аеробік-класу перетворює змагання на привабливе видовище. Сума всіх трьох виступів називається універсал-класом;
дихальна гімнастика: йогів — в умінні керувати силою та енергією за допомогою дихання; Лобанової-Попової — в розвитку дихальної мускулатури за рахунок опору повітря, що видихається органами мовлення; Стрельникової — в активному, напруженому короткому вдиху, яким тренуються всі м'язи дихальної системи; Бутейка — в засвоєнні неглибокого дихання;
гімнастична методика індійських йогів — філософсько-релігійна система, частиною якої є статична підтримка одної з 30—40 найбільш використовуваних поз (осам, хат-ха-йога). Послідовне їх застосування дає оздоровчий ефект;
ритмічна гімнастика — один з різновидів оздоровчих видів гімнастики, змістом яких є різноманітні прості за технікою виконання фізичні вправи (загал ьнорозвиваючі, танцювальні тощо). Вони виконуються під емоційну ритмічну музику. Спочатку ритмічна гімнастика, створена Жаком Далькро-зом, ставила завдання не оздоровлення або розвитку аеробних механізмів енергозабезпечення, а набуття здатності розуміти музику і втілювати її в рухи;
стретчінг — система вправ на розтягування, що прийшла із США. Своїм корінням стретчінг сягає гімнастик системи "хатха-йога" та іншіх східних учень;
атлетична гімнастика -бодібілдінг — система вправ з обтяженнями з мстою будови тіла;
аква -, гідроаеробіка — енер-гопродуктивний, напружений вид аеробних вправ, що використовуються у воді;
слім-джім — система вправ, що об'єднують елементи аеробіки, хореографії, калланетики і бодібілдінгу.
Кожна з цих систем довела своє право на існування дивовижними результатами, досягнутими розробниками та їхніми послідовниками. В той же час жодна із систем оздоровчого тренування не є і не може бути універсальною, що підходить усім людям в усіх випадках життя.
Місце аеробіки в заняттях гімнастикою оздоровчої спрямованості
Серед традиційних засобів і методів оздоровчої фізичної культури особливе місце посідають вправи циклічного характеру — аеробні. Термін "аеробіка" був уведений відомим американським лікарем, спеціалістом з оздоровчої фізичної культури Кеннетом Купером.
Під аеробікою розуміють систематичне виконання тривалих, помірних за інтенсивністю фізичних вправ з метою зміцнення здоров'я. Аеробні вправи примушують м'язи працювати досить інтенсивно, аіоб споживати багато кисню, але не настільки, аби перевищити можливості серця і крові щодо його транспортування. Головним критерієм аеробних вправ є їх тривалість і регулярність. Вправи із зупинками не дають швидкого ефекту. Аеробні вправи будуть ефективними, якщо в роботі братимуть участь м'язи нижньої частини тіла безперервно мінімум протягом 12 хв.
Типові аеробні вправи — біг підтюпцем, біг на місці, швидка ходьба, їзда на велосипеді, вправляння на велотренажері і міні-трампліні, танцювальна аеробіка, пересування на лижах, катання на ковзанах, веслування, плавання, стрибки через скакалку, сходження драбиною і спускання, стрибки на батуті, катання па "роликах". Систематичне виконання подібних вправ удосконалює механізми пристосування організму, знімає нервово-психічну напругу, поліпшує процеси обміну речовин і кровообігу в органах й тканинах, що позитивно відбивається на загальному фізичному стані, самопочутті і працездатності людини. Аеробні вправи -найефективніший шлях знищення мармурового жиру і засіб зміни обміну речовин у бік його ненакопичення.
За визначенням К. Купера, “аеробіка — це система вправ, покликана зміцнювати здоров'я людини і насамперед серце, легені і кровоносні судини. Оскільки всі вправи активізують діяльність ССС, вони можуть бути взаємозаміню-ваними, еквівалентними щодо впливу на організм”.
Оригінальну точку зору про механізм впливу аеробних вправ на організм людини висловив лікар Коверт Бейлі. Він вважає, що мета аеробних вправ— змінити хімічні процеси в м'язах так, щоб жир спалювався ефективніше, тобто за допомогою цих вправ стимулювати збільшення ферментів, що містять жир. Для цього більшості людей треба протягом не менше 12 хв виконувати вправи при частоті пульсу в інтервалі 65—80 % від формули "220 мінус вік" (максимуму серцевих скорочень). Суб'єктивним орієнтиром правильно обраного режиму повинні бути відсутність відчуття втоми і можливість глибоко дихати без задишки (тест розмовою).
У цьому тренувальному діапазоні серце і легені здатні поставляти таку кількість кисню до м'язів, при якій глюкоза розщеплюється на двох стадіях і повністю згоряє. Вправи, виконувані з інтенсивністю понад - 80 %, називаються анаеробними. При їх виконанні друга стадія розщеплення глюкози не відбувається, а утворюється молочна кислота.
На відміну від процесу спалювання глюкози, який на першій стадії потребує небагато кисню, всім ферментам, що спалюють жир, потрібна більша його кількість. Частота пульсу в інтервалі 65—80% від максимального серцевого ритму не тільки дає змогу спалювати жири під час вправлянь, а й стимулює ДНК синтезувати додаткові ферменти. Із збільшенням ферментів краще засвоюється кисень крові і використовуються жири при вищій інтенсивності вправ. Отож з'являється можливість виконувати вправи інтенсивніше, але теж аеробно, і спалювати все більшу кількість жирів.
У нашій країні аеробіку спочатку називали "ритмічною гімнастикою", що не заважало ведучим копіювати уроки Джейн Фонди. В країні з'явились оригінальні телепрограми, багато груп, секцій, клубів, що займалися пропагандою аеробіки, або ритмічної гімнастики.
Дженіфер Ваде, відома в Німеччині викладачка аеробіки з США, пише, що після великого успіху аеробіки прийшло жорстоке розчарування. Багато з тих, хто займався, незабаром почали потерпати від травм, особливо нижніх кінцівок. За даними К. Купера, в одному із штатів США травматизм у танцювальній аеробіці виявився дуже високим — 43 % від тих, хто займається, і 75 % інструкторів. Причиною цього була недостатня компетентність інструкторів і довільне об'єднання груп. Негативну роль відіграло і тверде покриття підлоги, на якій відбувалися тренування без спеціального взуття.
Тільки методично правильна побудова тренувальних програм, що базуються на нових наукових даних, фундаментальна освіта інструкторів повернули аеробіці встрачену репутацію. Важливими напрямами наукових досліджень у США були ефективність тренування і забезпечення безпеки занять аеробікою. "Ренесанс" аеробіки, що відбувся на початку 90-х років, урізноманітнив програми, що задовольняють різні потреби тих, хто займається.
У нашій країні своєрідне відродження аеробіки полягає в зміні назви: замість "ритмічної гімнастики" відродився термін "аеробіка", який належить до її спортивних форм, а масова оздоровча аеробіка розвивається під новими назвами в студіях шейпінгу, фітнес-цент-рах як напрямок аерофітнесу. У цьому випадку під терміном "аеробіка" розуміють виключно її танцювальну і гімнастичну форми, тобто рухи циклічного характеру, що виконуються під музику. За К. Бейлі, танцювальна аеробіка має високу тривалу жироспалюючу здатність (або потенціал), її вправи несуть велике задоволення, і користь від них значно більша, ніж від будь-яких інших аеробних вправ.
Високий рівень травматизму останнім часом призвів до збільшення кількості занять низької інтенсивності, під час яких одна нога завжди стоїть на підлозі. Тут немає стрибків і різких несподіваних рухів. Щоб отримати той самий ефект, що й у високоінтенсив-них класах, учасники виконують більше вправ для розвитку верхньої частини тулуба, інколи з використанням гантелей. Акцент на сильні рухи ногами, такі, як високе піднімання стегон, випади, махи ногами і пересування в різних напрямках, дає змогу підтримувати велику витрату енергії. Навіть високоінтенсивні класи були змінені для тих, хто віддає перевагу стрибкам і чий організм у змозі це робити. Основний акцент був зроблений на зігнуті коліна, щоб зменшити навантаження, й приземлення на пальці з наступним переходом на п'ятку.
Додатковим наслідком більшості класів аеробіки є здатність нарощувати м'язи з елементами їх розтягування й розслаблення. Танцювальна аеробіка може використовуватися різними прошарками населення, незалежно від віку. Наукові дослідження останніх років дали змогу не тільки визначити особливості впливу її комплексів, а й рекомендувати методики їх створення, технологію розвитку, контролю, адаптації відповідно до віку і стану здоров'я тих, хто займається, і мотивів занять. Розроблені критерії професійної підготовки викладачів аеробіки. Видана методична література, що наводить методику організації та орієнтовні заняття, комплекси вправ. Випущені касети із записом уроків. Проте надлишок інформації створює проблему вибору кращого, що найліпше відповідає потребам конкретної групи, індивіда чи педагога [14,14].
Танцювальна аеробіка за своїм призначенням поділяється на спортивну та оздоровчу.
Спортивна аеробіка — це вид спорту, що має програму змагань, призначену для фізично підготовлених в основному молодих людей. Розвиток аеробіки як виду спорту призвів до формування правил,заохочення одного і заборони іншого, обумовленого кон'юнктурою змагального процесу. Регламентуються тривалість виконання композиції, темп, кількість повторень елементів, склад учасників, ракурси виконання. Забороняються деякі рухи й стиль виконання. Тренери, які проводять заняття з аеробіки спортивної спрямованості, в першу чергу повинні керуватись правилами змагань.
В оздоровчій аеробіці вікових обмежень немає. Групи поділяються на дитячі, підліткові, молодіжні, для людей середнього і похилого віку. Гасло оздоровчої аеробіки — "Все для здоров'я!" Додаванням до тренувань курсів "скульптура тіла", або занять шейпінгом і фітнесом, розв'язують завдання корекції фігури, важливої для молоді, а також для людей деяких професій.
Як з оздоровчої, так і спортивної аеробіки можуть проводитися змагання. Звичайно, це командні виступи тривалістю від 1 до 1 хв 30 с з ритмом 120—150 уд/хв. Оцінюється техніка виконання, синхронність, травмобезпечність, зовнішній вигляд, оригінальність. У команді не більше 4 осіб, включаючи інструктора. В основі суддівства — правила змагань, прийняті у видах спорту із складною координацією рухів, в основі демонстрації яких їх краса, доцільність та естетичність.
Таким чином, визначаючи місце танцювальної аеробіки в системі сучасного оздоровчого тренування, слід зазначити неоднозначність як самого терміну, так і його трактування. З одного боку, аеробіка розвивається в спортивних формах, має відповідні правила, систему суддівства, намагається бути введеною до програми олімпійських ігор, а, отже, обов'язково прагнутиме вищих досягнень, завдання ж оздоровлення відійдуть на другий план. З іншого боку, аеробіка як система різноманітних гімнастичних, танцювальних вправ, що виконуються під музику, є доступним ефективним засобом оздоровчого тренування, популярним серед населення, і входить складовою частиною до тренувальних програм шейпінгу, фітне-су, шкільних і вузівських програм фізичного виховання.
Характеристика засобів занять аеробної спрямованості
Основні засоби оздоровчих занять аеробної спрямованості можна поділити на дві групи: аеробні вправи на відкритому повітрі та в приміщенні.
До першої групи належать: біг підтюпцем, ходьба, їзда нї велосипеді, плавання, біг т: лижах, катання на ковзанах і "роликах", веслування.
До другої групи відносять вправи на велотренажері, ходьбу східцями, наступання на лаву (степ-аеробіку), стрибки через скакалку, просування доріжкою, що біжить, вправи на міні-трампліні, танцювальну аеробіку.
Танцювальна аеробіка є одним з різновидів основної гімнастики, зміст якої — гармонійне сполучення дозованих загальнорозвиваючих вправ, бігу, стрибків і танцювальних елементів, організованих емоційною ритмічною музикою, що виконуються поточним способом. Синоніми: ритмічна гімнастика, аеробіка, тонізуюча гімнастика, джаз-гімнастика, диско-гімнастика. Відмінність — зв'язок з музичним темпом рухів. Музичний супровід надзвичайно підвищує емоційність занять, ефективність виконання вправ, додає сучасність ліній та танцю-вальність. Поточний спосіб підвищує моторну щільність уроку. Декларується аеробна спрямованість, позитивний вплив на кардіо-респіраторну систему. Групи засобів:
За цільовою ознакою, розвиток фізичних якостей; виховання танцювальності; ритмізація і музикальність; регуляція психічного стану.
За зовнішньою ознакою: вправи стоячи, в партері, з предметами, біля опори.
За спрямованістю, вправи, що впливають на ССС і ДС; на обмін речовин; для м'язів та суглобів; для нервової системи [14,15].
Крім занять аеробікою, нині ширше розповсюджуються мішані форми, до яких аеробіка входить складовою частиною програми занять. Відбувається немовби уточнення засобів аеробіки, а також можливостей їх ефективного сполучення з іншими неаеробними програмами і вправами. Ці засоби постійно розвиваються і збагачуються, оскільки багато залежить від моди, таланту і смаку того, хто веде заняття, захоплень й підготовленості тих, хто займається, можливостей студії або фітнес-цен-тру, досвіду тощо.
Нині відомо понад 100 різних спрямувань аеробіки, більш-менш популярних у світі. Серед них: степ-аеробіка (степ-рибок) потік аеробіки 90-х років, тренується ділянка нижніх кінцівок. Тренування відбувається на невеликах платформах, висота яких може варіюватися від 10 до 30 см. Завдяки сходженню па сходинку та опусканню зміцнюються м'язи і зв'язки ніг, сильні рухи руками зміцнюють верхню частину тулуба. Є близько 250 способів піднімання на сходинку. Цей атлетичний стиль з відносно повільним музичним темпом особливо приваблює людей з координаційними проблемами;
слайд-рибок — атлетична форма тренування на спеціально підготовлених матах. Виконуються рухи в сторони, що імітують швидкісний біг на ковзанах. На спортивне взуття надягають спеціальні шкарпетки. Стиль для добре підготовлених людей;
хай імпскт — спортивно-орієнтована; прості ряди рухів з фазою польоту; ставить високі вимоги до витривалості, рухового апарату;
лоу імпект — танцювально-орієнтована; рухи, під час яких одна нога постійно залишається на підлозі; вдосконалює координаційні можливості;
мікс імпект — комбінація хай і лоу;
бодітопіпг — тренування локальних м'язових груп у режимі на витривалість;
фанк-аеробіка — танцювальний варіант аеробіки, що запозичує рухи з суперпопуляр-них танців (хіп-хоп, реп, хаус, свінг), пов'язаних з певним музичним чи руховим стилем. У них відсутні партерні елементи, а також вправи для розвитку м'язової сили і витривалості;
стріт-денс — танцювальна форма аеробіки, що використовує танцювальні рухи чорної молоді американських міст;
кардіо фанк, фанк-аеробіка, сіті джем, фанк клас, хіп-хоп — танцювальні форми аеробіки, що залежать від музики, що використовується;
вокінг — тренування із застосуванням спеціальних елементів тривалої ходьби;
модерн — сполучення всі; сучасних методик жіночої гімнастики з перевагою танцювальних елементів;
салсу —- латиноамериканська аеробіка;
автоаеробіка —- аеробіка дл; водіїв;
аеробіка на великих м'ячах
рок-н-рол, джаз-аеробіка;
аеробіка для початківців -дітей, повних, людей похилого Ійку;
силова кругова аеробіка -з використанням різного обладнання та інвентаря.
Отже, аеробіка —.популярна форма рухової активності населення, що дає людям можливість корисно проводити час. оздоровлюватися, естетично і фізично розвиватися, корегувати фігуру, досягати життєвого успіху, реалізовувати амбіції в спортивних змаганнях, спілкуватися тощо.
Результати занять багато в чому залежать від умов їх організації і кваліфікації викладачів. Наукові дослідження й останні публікації дають змогу грамотно і кваліфіковано організовувати заняття з різним контингентом людей, які захоплюються цим видом рухів. Творчий пошук фахівців завершується щораз виникненням нових форм і стилів аеробіки.
2.4 Зв`язок фізичної культури та валеології
Фізична культура — одна з основних складових здорового способу життя, збереження, розвитку здоров'я людей.
Програма вузу передбачає навчити вчителя валеології , охорони життя і здоров'я (ОЖіЗ) володіти знаннями й вміннями, основами методики викладання фізичної культури школярам всіх вікових груп; знати фізіологічні особливості учнів; впроваджувати елементи здорового способу життя на власному прикладі, через особисту валеологічну культуру. Учителю валеології, ОЖіЗ слід мати досконалі знання з фізіології дитячого організму, володіти основами методики навчання, способами і методами оцінки психо-соматичного стану дитини.
Але варто нагадати, що валеологія (зокрема, освітня) — це галузь знань і практичної діяльності з розвитку здоров'я, гармонійного збільшення функціональних резервів людини, а не вивчення здоров'я, як такого, що є лише складовою частиною валеології. Тому педагоги-валеологи мають знати, як ті чи інші засоби фізичної культури впливають на певні системи дитячого організму, сприяють їх розвитку чи гальмують його; які засоби і методи покращують фізичну та розумову працездатність; як саме за допомогою засобів і методів фізичної культури розвивати духовність дітей. Валеолог має знати, які системи організму дівчаток і хлопчиків початкових класів інтенсивно формуються в цей віковий період і які фізичні вправи, загар-тувальні, гігієнічні процедури активно впливають на їх розвиток і організм у цілому. Більше того, вчителі ва-леології, ОЖіЗ, фізичної культури мають навчити дітей користуватися фізкультурно-оздоровчими засобами щоденно, формувати в учнів валеологічний світогляд. При цьому слід обов'язково розглядати питання безпеки, профілактики захворювань на заняттях фізичними вправами і загартувальними процедурами (програми з валеології, ОЖіЗ, фізичної культури).
Програмою вузу з фізичної культури передбачено навчити фахівці фізичної культури мають чітко уявляти, які умови для оздоровлення молодших школярів слід створювати в школі та різних сферах життєдіяльності молодших школярів, знати механізми їх створення, законодавчі основи; розвивати практичну діяльність у цьому напрямку.
За даними науковців і практиків у галузі фізичної культури, діти мають перебувати на свіжому повітрі та займатися фізичними вправами не менше 5—6 годин щодня.
Для розвитку рухових якостей у дітей, зміцнення здоров'я ефективними є заняття на свіжому повітрі, на лоні природи рухливими й спортивними іграми, легкою атлетикою, акробатикою, плаванням, гімнастикою, танцями, їздою на велосипеді, лижах, ковзанах тощо. Вправи мають нести відповідний зміст (засоби, методи, способи, емоційний фон) стосовно стану дитячого організму, мети і завдань, що вирішуються на заняттях.
Програма з валеоглогії в шкільному курсу вимагає від вчителя навчати дітей усвідомлено виконувати вправи для формування правильної постави, стопи, дихання, збереження й розвитку зору, розвитку рухових якостей, гнучкості, швидкості, спритності, рівноваги, координації рухів. Цими вправами формується фізичний потенціал особи (тобто, рівень здоров'я) на все життя.
Загартувальні, гігієнічні процедури як засоби фізичної культури ефективно зміцнюють і розвивають здоров'я Молодших школярів, зокрема, збільшують неспецифічний імунітет до простудних хвороб. Тому вчителі мають знати й володіти методиками проведення загартувальних процедур, активно, через власний приклад оздоровлення, з допомогою батьків залучати дітей до загартування. За темами загартування слід проводити практичні заняття, які б приносили користь і задоволення всім його учасникам.
У вихідні дні, дні народних, релігійних свят, особливо на канікулах, розпорядок дня учнів, їхній руховий режим мають свої відмінності. Є можливість більше часу перебувати на свіжому повітрі. Тому діти мають знати, як організувати і провести в ці дні різні рухливі спортивні ігри, загартувальні процедури, прогулянки, походи, забави, розваги, змагання.
У дні народних, релігійних свят велике пізнавально-виховне, оздоровче значення (в духовному, фізичному, соціальному аспекті) має дотримання українських народних звичаїв святкування та відродження національних фізкультурно-оздоровчих, загартувальних традицій. Засоби народної фізичної культури (фізичні вправи, загартувальні, гігієнічні процедури) присутні у звичаях і традиціях українських народних свят упродовж цілого року. Приміром, гаївки, веснянки, обливання водою — на Великодні свята; вихід на росу, збирання роси, ходіння зранку по росяній траві босоніж — на Юрія (6 травня); початок купального сезону («Переплавна середа») — у середу, через чотири тижні після Великодня і т.д. за народним християнським календарем. Безперечно, багатовіковий досвід здорового способу життя нашого народу варто повною мірою розкривати у шкільному валеологічному навчанні і вихованні [21,39].
Передбачено програмою з валеології в школі більш детально розглядати теми, в яких висвітлюються: руховий режим учнів; харчування і фізкультурні заняття; гігієнічні правила занять фізичними вправами; дозування, зміст і призначення простих загартувальних процедур; правила проведення самостійних тренувальних занять, елементарних прийомів контролю за своїм фізичним станом; фізична підготовленість учнів; вплив фізичних вправ на формування постави, стопи, зору, на підвищення розумової і фізичної працездатності; дихання і фізичні вправи; перша допомога при травмах; заняття в спортивних секціях; досягнення розвитку здоров'я людей засобами фізичної культури; побіжні спортивні події у місті, державі, за кордоном.
Протягом навчального року вчителі мають інформувати дітей про рівень їх фізичної підготовленості, проводити різні заняття з батьками (бесіди, лекції, круглі столи, фізкультурно-оздоровчі заходи тощо) на теми оздоровлення дітей.
У 1997 році нами проведено анкетування з метою визначення знань, умінь, а також діяльності вчителів валеології експериментальних шкіл та ОЖіЗ початкових класів у галузі фізичної культури. Опитано за допомогою анкет 65 учителів Львівської (56 осіб), Тернопільської (4) областей і міста Києва (5). Також були опитані шляхом анкетування 33 вчителі фізичної культури у початкових класах Львівської області (29 осіб), Тернопільської області (2) і міста Києва (2).
Отримані дані дають підстави для наступних висновків та пропозицій.
Валеологію у початкових класах викладають переважно жінки-педагоги за спеціальністю «вчитель початкових класів». Дві третини опитаних учителів валеології та ОЖіЗ не цікавлять питання фізичної культури молодших школярів. Учителі не здобувають достатніх знань з цієї освітньої галузі на заняттях з підвищення кваліфікації, самостійної підготовки.
Тому для викладання валеології, ОЖіЗ у початкових класах слід залучати вчителів, які дотримуються здорового способу життя, мають високий рівень особистої фізичної культури, володіють педагогічними методиками фізкультурного оздоровлення молодших школярів, творчо розвивають їх.
З метою покрашення валеологічної освіти, варто надавати більше можливостей викладати валеологію, ОЖіЗ у початкових класах вчителям фізичної культури. Адже студенти профільних навчальних закладів фізичної культури вивчають анатомію, фізіологію, основи медичних знань, медичну реабілітацію, гігієну, біохімію, психологію, педагогіку, екологію, соціологію, правознавство, народознавство, теорію та методику фізичної культури, теорію та методику різних видів спорту, рекреацію і, накінець (крім інших дисциплін), валеологію й безпеку життєдіяльності, що формує комплекс знань про здоров'я людини й суспільства та шляхи його збереження, зміцнення, розвитку в сучасних умовах. Саме в навчальних закладах для фахівців з фізичної культури варто готувати вчи-телів-валеологів молодших класів.
Переважна більшість опитаних вчителів валеології, ОЖіЗ та четверта частина вчителів фізичної культури не знайома з санітарно-гігієнічними правилами для шкіл і спортивних споруд, з Державними тестами фізичної підготовленості населення України.
Більшість опитаних учителів валеології, ОЖіЗ і половина вчителів фізичної культури не знає параметрів фізіологічних норм частоти серцевих скорочень, дихання, артеріального тиску дітей молодшого шкільного віку, отже, і не користується ними в практичній діяльності. Половина вчителів валеології, ОЖіЗ не навчали дітей методів оцінки свого фізичного стану, фізичного розвитку.
Не всі респонденти-валеологи знають, які фізичні вправи добре розвивають серцево-судинну, дихальну системи; ефективних вправ для формування правильної постави, стопи, дихання; які психічні, духовні якості розвиваються в процесі занять фізичними вправами; які методи навчання у фізичній культурі найефективніші для молодшого шкільного віку.
Вчителям валеології, ОЖіЗ, початкових класів, які здебільшого проводять фізкультхвилинки, рухливі перерви, години здоров'я та інші форми занять з молодшими школярами, слід мати якісні знання з фізичної культури, зокрема, з методики проведення різних організаційних форм занять з молодшими школярами.
Дві третини вчителів валеології, ОЖіЗ і фізичної культури початкових класів не навчають дітей загартувальних процедур; значна їх частина не ознайомлює молодших школярів з вправами для м'язів очей, ритмічною гімнастикою, танцями, українськими народними іграми, забавами, піснями та дихальними вправами. Більшість учителів не навчала молодших школярів знань правил безпеки з плавання, пірнання, їзди на велосипеді, ковзанах, лижах. Майже зовсім не ознайомлювали дітей з вправами йогів, іншими оздоровчими системами.
У валеологічному навчанні переважають теоретичні уроки. 35 відсотків вчителів валеології, ОЖіЗ не проводили уроки на теми: «Харчування і фізкультурні заняття», «Гігієнічні правила занять фізичними вправами», «Вплив фізичних вправ на формування постави, стопи, на підвищення розумової і фізичної працездатності», «Дихання під час ходьби, бігу», «Перша допомога при травмах».
Уроки фізичної культури в школах переважно практичні, з обмеженою кількістю передачі знань фізкультурно-оздоровчої тематики.
Половина опитаних учителів валеології, ОЖіЗ та 25% вчителів фізичної культури не радили дітям або їхнім батькам, як фізично вдосконалюватися, не повідомляли батькам про рівень фізичної підготовленості дітей [21,41].
Педагоги мають радити батькам, які засоби і методи з фізичної культури ефективніше застосовувати для оздоровлення кожної дитини; враховуючи індивідуальні схильності школярів, умови та можливості занять фізичними вправами, загартувальними процедурами, спільно обирати оптимальні варіанти розвитку особистої фізичної культури дітей.
Паспорти здоров'я учнів мають вести, на нашу думку, фахово підготовлені валеологи разом з дітьми та батьками. У них слід відображати показники фізичної підготовленості, загартованості, фізкультурно-оздоровчої діяльності учнів, наявність умов для занять фізичними вправами, загартування в школі та вдома.
На нашу думку, можливості покращення шкільного навчання з валеології, ОЖіЗ полягають у якісній підготовці вчителів початкових класів з теорії та методики фізичного виховання молодших школярів у профільних навчальних закладах, а також у наданні переваги спеціалістам у галузі фізичної культури під час підбору фахівців для викладання предметів «валеологія», «охорона життя і здоров'я» у початковій школі.
При введенні в навчальні плани загальноосвітніх закладів нових предметів, керівникам освітньої галузі держави слід звертати особливу увагу на підготовку кадрів для їх викладання. Зокрема, готуючи фахівців для викладання валеології, ОЖіЗ, варто проводити перекваліфікацію вчителів інших предметів з об'ємним і ґрунтовним освоєнням питань нової спеціальності.
Схема 1. Структура шкільного курсу валеології
Схема 2. Структура шкільного курсу фізичної культури
Схема 3. Зв`язок фізичної культури та валеології
РОЗДІЛ 3
ІНТЕГРОВАНІ ЗАВДАННЯ ВАЛЕОЛОГІЧНОГО ЗМІСТУ В ШКІЛЬНОМУ КУРСІ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ
Сучасна школа потребує нових підходів до формування теоретичних знань у школярів. Пріоритети надаються розвивальній функції навчання, самостійності та нестандартності думки. Пропонуємо Вашій увазі інтегровані завдання, які можна використати як на заняттях, так і в позаурочний час. Кросворди
| 1 |
З |
А |
Р |
Я |
Д |
К |
А |
||||||||
| 2 |
В |
О |
Д |
А |
|||||||||||
| 3 |
П |
О |
С |
Т |
А |
В |
А |
||||||||
| 4 |
Р |
Е |
Ж |
И |
М |
||||||||||
| 5 |
О |
В |
О |
Ч |
І |
||||||||||
| 6 |
З |
А |
Г |
А |
Р |
Т |
У |
В |
А |
Н |
Н |
Я |
|||
| 7 |
Р |
У |
М |
` |
Я |
Н |
Е |
Ц |
Ь |
||||||
| Х |
А |
Р |
Ч |
У |
В |
А |
Н |
Н |
Я |
1. Комплекс фізичних вправ, що виконується вранці, після сну.
2. Прозора рідина для пиття, вмивання.
3. Звичне положення тіла людини у стані спокою та у русі.
4. Розпорядок добової діяльності школяра (людини).
5. Городні плоди та зелень, що вживаються як їжа; містять вітаміни.
6. Заходи щодо підвищення опірності організму шкідливим впливам за допомогою використання сил природи: сонця, повітря й води.
7. Здоровий колір шкіри, щік.
8. Процес вживання їжі.
| 1 |
Г |
Р |
Е |
Б |
І |
Н |
Е |
Ц |
Ь |
||||||
| 2 |
Н |
О |
Ж |
И |
Ц |
І |
|||||||||
| 3 |
З |
А |
Г |
А |
Р |
Т |
У |
В |
А |
Н |
Н |
Я |
|||
| 4 |
М |
І |
К |
Р |
О |
Б |
И |
||||||||
| Є |
|||||||||||||||
| 5 |
Р |
У |
Ш |
Н |
И |
К |
|||||||||
| 6 |
Щ |
І |
Т |
К |
А |
1. Що дістане зубами потилицю?
2. Два кільця, два кінця, а посередині цвяшок.
3. Заходи щодо підвищення опірності організму шкідливим впливам за допомогою використання сил природи: сонця, повітря і води.
4. Збудники захворювань.
5. Довгастий шматок тканини для витирання обличчя, рук.
6. Колюча, наче їжачок. Штани почистить, піджачок.
Задачі валеологічного змісту
***
На свято готували кутю з маком, солону рибу з раком, з олією вареники, картопляні печеники, тортяники, книдлі, чорнослив в повидлі, капусту, грибочки, а також - огірочки, підливу з часничком, хрін з червоним бурячком, голубці із перцем та все з щирим серцем! Та ще салатів і приправ. Скільки всього було страв?
***
Середня тривалість життя українця 68 років, американця — 74 роки, японця — 78. На скільки років довше живе японець, ніж українець?
***
Курець вбирає в себе 20 % диму. Скільки відсотків диму потрапить у приміщення, забруднюючи його?
***
У людини, яка випалює щодня 20 цигарок, за 20 років життя відкладається в легенях 6 кг сажі. Скільки кілограмів сажі відкладеться в легенях цієї людини за 40 років її життя?
***
Із 500 г вуглеводів, використаних організмом людини за добу, близько 1/5 використовує мозок. Скільки грамів вуглеводів використовує мозок? На скільки грамів більше вуглеводів використовує організм від людського мозку?
***
35г жиру людина отримує 45 ккал енергії. Скільки кілокалорій отримає людина з 10 г жиру?
***
Для нормального життя впродовж року людині необхідні кисень, їжа і питна вода, не менше 2 тонн. Скільки всього цього потрібно людині, щоб прожити 10, 20 років?
***
Кров в організмі людини оновлюється через кожні 122 дні. Скільки разів на рік відбувається оновлення крові в організмі? (Рік — 366 днів).
***
Серце здорової людини робить 60 ударів за хвилину, а хворої — 90. На скільки більше ударів робить хворе серце?
***
Організм дитини повинен отримувати за добу 400 г овочів, 50 г сиру, 500 г фруктів та ягід, 25 г олії, 60 г крупи і 300 г хліба. Скільки всього продуктів повинні отримувати діти за добу? Результат записати в кілограмах і грамах?
ВИСНОВКИ
Мета навчання полягає не лише в набутті знань окремих предметів, а й у всебічному пізнанні навколишнього світу за допомогою цих предметів. Саме така організація навчального процесу дає змогу підвищити його ефективність. Досягти цього допоможуть систематично здійснювані міжпредметні зв'язки.
Процес навчання в школі здійснюється на основі ряду дидактичних принципів; у яких відображені нормативні основи цього процесу і які відповідають меті навчання і виховання майбутніх будівників комуністичного суспільства.
Міжпредметні зв'язки є міцним фундаментом забезпечення свідомості знань. Розрізнені, не пов'язані між собою знання не можуть вважатися свідомими у повному розумінні слова. Відповідно до фізіолого-психологїчних даних про системність роботи мозку людини її розумовний розвиток відбувається на основі утворення і нагромадження в корі великих півкуль різноманітних систем нервових зв'язків (асоціацій). Вищий ступінь таких зв'язків — міжсистемні асоціації, на основі яких узагальнюються й усвідомлюються знання.
Формуванню міжсистемних асоціацій сприяє розкриття взаємозв'язків між знаннями, здобутими при вивченні різних навчальних предметів. Інакше кажучи, усвідомлення знань неможливе без установлення міжпредметних зв'язків.
Досвід упровадження курсу валеології у школах засвідчує необхідність коригування його змісту, розкриття взаємозв'язків валеології з іншими навчальними курсами. Інтегративна природа валеології виявляється і в історії розвитку галузі, і в її нинішньому статусі.
Валеологія як галузь освіти об'єднує в собі науково-теоретичні знання, практичні вміння і навички (онтовалеологічні), освітні, що передбачають тісний взаємозв'язок процесу засвоєння валеологічних знань з валеологічним вихованням, результатом якого є формування валеологічного світогляду.
На сучасному етапі розвитку суспільства науково-технічний прогрес характеризується стрімким зростанням обсягу наукової інформації. Це, в свою чергу, зумовлює необхідність упровадження нових дисциплін у систему освіти, серед яких важливе місце займає валеологія. Програма цього курсу спрямована на формування міцних теоретичних знань, а також на вироблення вмінь та навичок школярів з питань культури здоров'я.
Успішне вирішення завдань навчального курсу пов'язане з усвідомленням і засвоєнням учнями основних понять валеології. Зокрема, в шкільному курсі валеології для 1 — 11 класів розглядають поняття здоров'я, третій стан, хвороба, здоровіш спосіб життя, валеологія, культура здоров'я та інші. З'ясуємо зміст цих понять.
Отож здоров'я людини тісно пов'язане з її професією, фізичною активністю, харчуванням, звичками, характером відпочинку, психоемоційним станом, тобто її способом життя.
Значення фізичної активності в житті людини з'ясоване давно. "Ніщо так не виснажує і не руйнує людину, як тривала фізична бездіяльність", — казав Аристотель. Авіцена мудро зазначав, що "людина, яка помірно і послідовно займається фізичними вправами, не потребує ніякого лікування".
Фізичні вправи зміцнюють мускулатуру, покращують діяльність серцево-судинної системи, зберігають рухомість у суглобах і міцність зв'язок, стимулюють обмінні процеси, позитивно впливають на нервову систему, підвищують опір організму простудним захворюванням, є профілактикою гіподинамії.
З поглибленням знань про здоров'я людини стає зрозумілим, що фізичне тренування не може компенсувати наслідків шкідливих звичок і неправильного харчування. Кажуть, що людина помирає не від певної хвороби, а від способу життя. Тому неправильно дібрані вправи та організовані заняття, надмірні фізичні навантаження можуть стати факторами ризику.
Фізична культура — одна з основних складових здорового способу життя, збереження, розвитку здоров'я людей.
Вчителі валеології, охорони життя і здоров'я (ОЖіЗ) у початкових класах мають володіти знаннями й вміннями, основами методики викладання фізичної культури молодшим школярам; знати їхні фізіологічні особливості; впроваджувати елементи здорового способу життя на власному прикладі, через особисту валеологічну культуру.
Учителю валеології, ОЖіЗ слід мати досконалі знання з фізіології дитячого організму, володіти основами методики навчання, способами і методами оцінки психо-соматичного стану дитини.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Адамчук Н. Валеологічна освіта – шлях до зміцнення здоров`я учнів. //Біологія і хімія в школі. – 1997. - № 2. – С.29 – 31.
2. Бойченко Т. Є. Валеологія в системі національної освіти: специфіка, стан, перспективи // Валеологія -наука про здоровий спосіб життя /Інф.-метод. зб. — К.: Т-во «Знання» України. — 1996.— С. 5—10.
3. Ващенко О. Здоровий спосіб життя – важливий чинник виховання особистості: теоретико-методологічний аспект. //Початкова школа. – 2004. - № 4. – С. 48 – 50.
4. Ведмеденко Б.Ф. Теоретичні основи і практика виховання молоді засобами фізичної культури. – К., 1993.
5. Вороніна Л.П., Дудин А.У., Малеваний Ю.И. Міжпредметні зв`язки при вивченні основ наук у вечірній школі. – К.: Рад.школа, 1985. – 95 с.
6. Горащук В. Основні поняття шкільного курсу “Валеологія”//Фізичне виховання в школі. – 2000. - № 4. – С.47 - 49.
7. Дубенчук А. Учням потрібна фізкультурна освіта. //Фізичне виховання в школі. – 1997. - № 4. – С. 15 – 20.
8. Котлова Ю. Досвід реалізації програми «Школа і здоров`я». // Рідна школа. – 2003. - № 11. – С.58 – 60.
9. Леонтьєва О. Педагогічні умови й шляхи формування здорового способу життя підлітків. //Рідна школа. – 2004. - № 3. – С.15 – 16.
10. Линець М.М. Основи методики розвитку рухових якостей: Навчальний посібник для фізкультурних вузів. – Львів, 1997. – 204 с.
11. Лисицин Ю. П. Санология — наука об общественном здоровье й здоровом образе жизпи // Здравоохранение Рос. Федерации.— 1989. — № 6. — С. 5—9.
12. Максимова Н.Ю. та ін. Життя та здоров`я: Кн-коментар до підручника з валеології. – К.: Знання, 1998. – 144 с.
13. Максимова В.Н. Межпредметные связи в учебно-воспитательном процессе современной школы. – М.: Просвещение, 1987. – 160 с.
14. Максимова В.Н. Межпредметные связи в процессе обучения. – М.: Просвещение, 1988. – 192 с.
15. Новикова Н. Інтегративний зміст валеологічної освіти. //Біологія і хімія в школі. – 2000. - № 6. – С.32 – 34.
16. Овчинникова Н., Нестерова Т., Сосіна В. Сучасні засоби занять оздоровчої спрямованості. //Фізичне виховання в школі. – 1997. - № 4. – С.9 – 15.
17. Паркс 3. А. Руководство к практической медицине: Пер. с англ. — М., 1857. — С. 7—8.
18. Петрик О.І. Медико-біологічні та психолого-педагогічні основи здорового способу життя: Курс лекцій. Навч. посібник. – Львів: Світ, 1993. – 119 с.
19. Проект Державний стандарт освітньої галузі “Фізична культура і здоров`я” //Фізичне виховання в школі. – 2000. - № 4. – С.12 – 14.
20. Прошкуратова Т. Система інтегрованих завдань валеологічного змісту.//Початкова школа. – 2002. – № 1. – С.28 – 31.
21. Сарапулова Є. Фізкультхвилина це серйозно. //Фізичне виховання в школі. – 1997. - № 4. – С.20 – 22.
22. Сінгаєвський С.М., Сінгаєвська О.С. Оптимізація системи підготовки вчителя фізичної культури у педагогічному вузі.// Конференція підготовки спеціалістів фізичної культури та спорту в Україні. – Луцьк, 1994. – С. 241 – 243.
23. Столяр Г. Розвиваємо традиції валеологічного виховання В.О.Сухомлинського. //Рідна школа. – 2004. - № 11. – С. 42 – 43.
24. Чорнобай І. Валеологія та фізична культура. //Початкова школа. – 1998 - № 9. – С. 39 – 41.
25. Формування здорового способу життя: Навч. посібник /За ред. О. Яременко. – К., 2000. – 232 с.
26. Формування здорового способу життя: проблеми і перспективи. Навч. посібник /За ред. О. Яременко. – К., 2000. – 207 с.
27. Шульц Г. Охорона здоров'я в Україні // Лікар. вісн. - 1988. — № 2 (118). - С. 105—111.
28. Язловецкий В.С. Физическое воспитание детей с ослабленным здоровьем. – К.: Здоровья, 1991.