Дипломная работа: Формування культури писемного мовлення майбутнього вчителя початкових класів

Дипломна робота

Формування культури писемного мовлення майбутнього вчителя початкових класів

Зміст

Вступ

Розділ 1. Науковий стиль української мови

1.1 Поняття про стилі сучасної української мови

1.2 Науковий стиль, його особливості та риси

Розділ 2. Методика написання наукових робіт у вищих школах

2.1 Робота над підготовкою реферату

2.2 Підготовка і написання наукової статті

2.3 Методика написання курсових і дипломних робіт

2.4 Основні типи помилок у науково-методичних роботах майбутніх вчителів початкових класів

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

Одним із стратегічних завдань, визначених національною доктриною розвитку освіти України у ХХІ столітті, є створення умов для формування професійної культури вчителя. Від цього залежить успішність розв’язання комплексу проблем модернізації всієї системи освіти на сучасному етапі її розвитку. Тому серед пріоритетних напрямків педагогічної науки вагоме місце посідає дослідження широкого кола питань якісної підготовки педагогічних кадрів. Відтак особливої значущості набуває проблема культури писемного мовлення майбутнього вчителя початкових класів, яку слід удосконалювати на етапі професійного становлення, у період навчання у вищих школах.

В умовах орієнтації вищої освіти на посилення зв’язку змісту навчання з обраною професією особливого значення для формування культури писемного мовлення студентів набуває вдосконалення змісту вищої освіти, спрямованого на забезпечення всебічної мовленнєвої компетенції особистості, що виявляється в нормативності та правильності писемного мовлення. Показниками правильного писемного мовлення є знання особливостей наукового стилю мовлення, активного словника, знання морфологічних, лексико-граматичних, синтаксичних норм української мови, лаконічність, комунікативна доцільність тощо.

Проблема формування правильності писемного мовлення вчителя початкових класів не була предметом спеціального дослідження, хоча у деяких аспектах вона вивчалася у працях відомих українських науковців і методистів. Проте для сучасної вищої і початкової школи вона є надто важливою. Цим зумовлюється актуальність і новизна нашої дипломної роботи.

Правильність писемного мовлення вчителя сучасної української школи розглядалися у багатьох посібниках таких авторів: Н. Бабич [3], М. Кожина [29], М. Коваль [27], О. Сербенська [49, 50], О. Пономарів [41] та інших.

Аналіз якостей писемного мовлення знаходимо у мовознавчих студіях С. Яреми [56], І. Чередниченка [54], К. Городенської [18], Б. Антоненка-Давидовича [2], О. Біляєвої [5], В. Виноградова [10,11], Г. Волкотруб [14] тощо.

Крім цього, проблема формування культури писемного мовлення досліджувалась і в науково-методичних статтях, зокрема О. Біляєвої [5], М. Гінзерук [16], М. Ковальська [28], Л. Куліш [30], Т. Ніколаєва [37] тощо.

Отже, вчитель не повинен помилятись, бо виправити враження про фаховий рівень знань, про загальну ерудицію важко. Тому проблема формування у майбутніх вчителів початкових класів правильності писемного мовлення є актуальною.

Об’єктом вивчення у дипломній роботі є процес формування у майбутніх вчителів початкових класів правильності писемного мовлення.

Предмет – правильність писемного мовлення вчителів початкових класів як основна професійна ознака.

Мета дослідження полягає в теоретичному вивченні правильності писемного мовлення та виявленню найбільш ефективних шляхів її формування у майбутніх учителів початкових класів.

Гіпотеза ґрунтується на припущенні, що ефективність формування умінь і навичок правильності писемного мовлення значно підвищиться, якщо використовувати у навчальному процесі студентів і школярів науково і методично обґрунтовані, спеціально розроблені вправи і завдання.

Згідно з метою і висунутою гіпотезою необхідно було розв’язати такі завдання :

1. Проаналізувати рівень вивчення в науково-методичній літературі формування культури писемного мовлення.

2. Дати змістовну характеристику основних ознак писемного мовлення

3. Розробити систему вправа, спрямованих на формування у майбутніх учителів початкових класів правильності мовлення.

4. Виявити ефективні шляхи формування правильності писемного мовлення.

Для розв’язання поставлених завдань використано такі методи: теоретичні – вивчення та аналіз науково-методичної літератури, навчальних програм, узагальнення інформації для визначення теоретико-методологічних основ дослідження. Структурно-системний аналіз використовувався для побудови шляхів і засобів формування культури писемного мовлення студентів і школярів. Емпіричні – педагогічне спостереження за навчальним процесом, анкетування.

Практична значущість роботи полягає в тому, що запропонований підхід, а також вправи і завдання можуть бути використанні у методичних рекомендаціях, курсових роботах, у фаховій діяльності вчителя початкових класів.

Робота складається із вступу, 2 розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи 79 сторінок.

Розділ 1. Науковий стиль української мови

1.1 Поняття про стилі сучасної української мови

Мова - це найважливіший, універсальний засіб спілкування, організації та координації всіх видів суспільної діяльності: галузі виробництва, побуту, обслуговування, культури, освіти, науки.

Утвердження української мови як державної неможливе «без органічної взаємодії принаймні двох засад:

- створення такої мовної ситуації, за якої б українська мова мала б усі можливості безперешкодного вживання, вияву комунікативних функцій, властивих іншим високорозвинутим літературним мовам у сучасних цивілізованих суспільствах;

- ефективного вивчення на різних ділянках освіти у поєднанні з мовним вихованням».

Стиль (від латин. Stilus - паличка для письма). Стиль літературної мови - різновид мови (її функціонувальна підсистема), що характеризується відбором таких засобів із багатоманітних мовних ресурсів, які найбільше відповідні завданням спілкування між людьми в тих чи інших умовах. Це своєрідне мистецтво добору й ефективного використання системи мовних засобів із певною метою в конкретних умовах й обставинах. Д. Свіфт влучно зауважив, що стиль - це власне слова на власному місці. Кожний стиль має:

- сферу поширення і вживання (коло мовців);

- функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування тощо);

- характерні ознаки (форма та спосіб викладу);

- система мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень тощо).

Ці складові конкретизують, оберігають, певною мірою обмежують, унормовують кожний стиль і роблять його досить стійким різновидом літературної мови. Оскільки стилістична норма є частиною літературної, вона не забезпечує останньої, а лише використовує слова чи форми в певному стилі чи з певним стилістичним значенням.

Термін “стиль мовлення” слід розглядати як спосіб функціонування певних мовних явищ. Розрізнення стилів залежить безпосередньо від основних функцій мови - спілкування, повідомлення і діяння, впливу.

Високорозвинута сучасна літературна українська мова має розгалужену системі стилів, серед яких:

- розмовний;

- художній;

- науковий;

- публіцистичний;

- епістолярний;

- офіційно-діловий;

- конфесійний.

Для виділення стилів мовлення важливе значення мають форми мови - усна й писемна, розмовна і книжна. Усі стилі мають усну й писемну форми, хоча усна форма більш притаманні розмовному стилю, а інша - переважно писемна. Оскільки останні сформувалися на книжній основі їх називають книжними.

Стрижневим поняттям стилістики є стиль. Це слово походить від латинського stilus – “загострена паличка для писання”. Воно має багато значень, вживається для характеристики певних напрямків у музиці, живописі, літературі, архітектурі, діяльності і поведінці людини, одязі, інтер’єрі тощо.

У мовознавстві під стилем розуміють сукупність мовних засобів (слів, граматичних морфем, синтаксичних конструкцій) дібраних відповідно до мети, змісту, сфери спілкування.

Як зазначає С.Єрмоленко у сучасних дослідженнях послуговуються терміном “функціональний стиль”, окреслюючи ним власне лінгвістичний (а не літературознавчий) зміст стилю, а також обґрунтовуючи окремий напрямок дослідження й теоретичні засади функціональної стилістики [23:270].

Починаючи від представників Празької лінгвістичної школи, які перші почали опрацьовувати функціональні стилі, вчені пропонують різні визначення цього поняття. Тривалий період в українській лінгвістиці вважалося найбільш науково обґрунтованим, чітко окресленим визначенням В. Виноградова (його наведено і в академічному виданні “СУЛМ. Стилістика.”, і в підручнику А. Коваль “Практична стилістика”, і в працях О. Паномарева)

В. Виноградов зазначає:

“Стиль – це суспільно усвідомлена і функціонально зумовлена внутрішньо об’єднана сукупність прийомів уживання, відбору й поєднання засобів мовного спілкування у сфері тієї чи іншої загальнонародної, загальнонаціональної мови, співвідносна з іншими такими ж способами вираження, що служать для інших цілей, виконують інші функції в мовній суспільній практиці даного народу”[10].

Проте, на думку М. Кожиної, у цьому визначенні не досить чітко окреслено поняття “сфера спілкування”. Його можна тлумачити по-різному, наприклад: спілкування на вулиці, на виробництві, у дружньому колі тощо.

Отже, мета і завдання спілкування в обумовленій таким чином сфері визначаються призначенням відповідної форми суспільної свідомості, типом мислення, який властивий цій сфері, типовими особливостями змісту [29: 48].

Таким чином, функціональний стиль – це своєрідний характер мовлення того чи іншого його різновиду, що відповідний певній сфері суспільної діяльності й співвідносній з нею формі свідомості, який твориться особливостями функціонування у цій сфері мовних засобів і специфічною мовленнєвою організацією, що створює певне загальне її стилістично забарвлення (“маркування”) [29:49].

С. Єрмоленко також підкреслює, що стиль диктує мовну поведінку, певний тип мислення, активізацію відповідних лексичних, фразеологічних, граматичних одиниць, частоту їх використання в тексті, способи організації й компонування мовно-виразевих знаків в текстові структури.

Стиль – це явище, тісно пов’язане із екстралінгвістичним, інакше зумовлене ним. Його можна зрозуміти лише при врахуванні мети, завдань, ситуації і сфери спілкування і самого змісту висловлювань.

Не випадково в основу класифікацій функціональних стилів та їх різновидів більшість учених ставить саме позамовні фактори, що їх розглядають в єдності з власне лінгвістичними. Вони лежать в основі визначення поняття стиль, запропонованого В.Виноградовим.

Мовознавці виявили цілі комплекси таких екстралінгвістичних факторів, під впливом яких формуються функціональні стилі.

Який чи які із них все-таки доречно взяти за основу класифікацій функціональних стилів?

Розглянемо погляди дослідників із цього приводу. Більшість учених виділяють функціональні стилі виходячи із різних функцій мови (цей принцип викладено у працях: Чередниченко І.Г, академ. вид. стилістики, М. Пентилюк, О. Паномарів та ін. – “Розрізнення стилів залежить від основних функцій мови – спілкування, повідомлення і діяння, впливу” [42:108].

Однак, як зазначає М. Кожина, хоч і здавалось би природнім класифікувати функціональні стилі, виходячи із функцій мови, такий принципи не є досконалим.

Адже на основі трьох функцій мови виділяється п’ять стилів: функція спілкування (розмовний), функція повідомлення (діловий і науковий), функція впливу (художній і публіцистичний) – так виділяє В.Виноградов у праці “Стилистика. Теория поэтичесской речи.”

“А на якій же основі,- запитує М. Кожина, - розрізняються зазначені “пари” стилів?” [29:67].

Визначення функціонального стилю спирається такою і на сфери спілкування. Їх звичайно треба враховувати під час класифікації стилів.

Як ми уже зазначили вище, поняття “сфера спілкування”, “вид суспільної діяльності” уточнюється представниками Пермської школи функц. стилістики, які вважають, що під час систематизації функц. стилів логічно спиратися на форми суспільної свідомості (наука, політика, право, мистецтво), кожній з яких відповідає певний вид діяльності і традиційна сфера спілкування [29: 67-68].

Подібної думки дотримуються і С. Єрмоленко, вважаючи, що “Стиль – це не автоматично заданий вибір (селекція) та інтегрування мовних одиниць у певному тексті, а принципи узгоджуваності складників висловлювання, що відповідають характерові, типові мислення в кожній сфері мовної діяльності” [23: 272].

М.Кожина зазначає, що, як екстралінгвістичну основу для розумовно-побутового стилю слід назвати сферу побутових відношень і спілкування, а в кінцевому разі – побут як область відношень людей поза їх безпосередньо виробничою й суспільно-політичною діяльністю. Ця сторона буття і сфера спілкування свого роду “нульова” відносно названих вище форм свідомості і видів діяльності із відповідними їх сферами спілкування [29:68].

Отже, на зазначеній екстралінгвістичній основі виділяють функціональні стилі: науковий, діловий, публіцистичний, художній, розмовно-побутовий [29:68].

Причому в кожній сфері спілкування є свій базовий комплекс стилетворчих факторів, які визначають його специфіку.

Це: 1. Призначення;

2. Форма думки;

3. Тип змісту;

4. Мета і завдання спілкування.

Функціональні стилі є основними найбільш соціально значимими мовленнєвими різновидами.

Звичайно, у реальній мовній дійсності функціональні різновиди мовлення існують як у “чистому” вигляді (типові тексти наукового, офіційно-ділового стилів), так і в більш чи менш близьких до них варіантів, проміжних.

Кожний функціональний стиль поділяється на підстилі, які в свою чергу мають власні жанрові ознаки (у всіх різновидах наукової мови - науково-навчальної, науково-популярної тощо - є свої особливості), проте вони зберігають основні ознаки певного стилю.

Отже, в реальному мовленні функціонально-стилістичний поділ мови не зводиться до 5 основних стилів. Стилі взаємодіють, і той чи інший конкретний текст в цілому має поєднувати риси різних стилів.

Зрозуміло, що складність і багатограність поняття ФС зумовлює багато підходів як до визначення цього поняття, так і до встановлення кількості їх у національній мові.

В одних джерелах виділяють такі стилі мовлення:

1. Художньо-белетристичний,

2. Суспільно-політичний,

3. Наукового викладу,

4. Виробничо-технічний,

5. Офіційний документ,

6. Епістолярний.

(Немає розмовно-побутового)

І. Чередниченко говорить про:

1) мова живого усного загальномовного спілкування;

2) офіційно-діловий;

3) мова наукової і технічної літератури;

4) стилі масової преси та агітаційно-масової публіцистики [54:42].

Пропонуються й інші класифікації, які в основі мало чим відрізняються. Розходження мають здебільшого термінологічний характер. Основних 5 стилів переважно виділяються всіма лінгвістами. Додатково визначено також епістолярний стиль, ораторський.

М. Кожина вважає, що останній можна віднести до публіцистичного, вважати його підстилем, що є взаємодією письмово-публіцистичного і усно-публіцистичного мовлення. На користь такого твердження свідчать призначення і мета – вплив на слухачів, плюс повідомлення).

Сьогодні також слід говорити про існування конфесійного стилю (специф. мета, засоби, зміст, структура мови).

Отже, принципових розбіжностей у класифікації стилів немає.

Щодо внутрішньої диференціації стилів, виділення підстилів, також на сьогодні немає єдності. Проте у більшості праць подано таку систематизацію:

Науковий стиль поділяється на підстилі:

1) власне науковий,

2) навчально-науковий,

3) науково-популярний,

4) науково-публіцистичний,

5) виробничо-технічний.

Офіційно-діловий:

1) адміністративно-канцелярський,

2) дипломатичний,

3) законодавчий (юридичний).

Публіцистичний:

1) газетна публіцистика,

2) радіо-, теле, кінопубліцистика,

3) ораторське мовлення.

Художній:

1)худ. проза,

2) драматургія,

3) поезія (однакова функція, взаємоперехідні).

Розмовно-побутовий:

1) монологічне мовлення (усне).

2) діалогічне мовлення.

1.2 Науковий стиль. Його особливості та риси

У найзагальніших рисах науковий стиль характеризується як функціонально-стилістична сукупність мовних засобів, елементи якої становлять певну невизначену множину; при цьому стилеутворюючі елементи не співвідносні з елементами системи мови. Останні беруть участь в утворення перших; ця участь полягає у комбінуванні елементів системи мови і створенні специфічних ланцюгів при реалізації стилю у мовленні. Основні функціональні фактори наукового стилю - мета й завдання комунікації - були не раз об’єктом визначення як у спеціальних працях, присвячених науковому стилю, і побіжно – у працях, присвячених іншим питанням. Існує визначення основного функціонального спрямування наукового стилю, зроблене акад. В. Виноградовим, за яким це спрямування полягає у термінологічному поєднанні відповідних понять і явищ і логічно узагальнюючій системі послідовного викладу [35:14]. Пізніше, начебто розвиваючи першу частину наведеної вище думки, акад. Виноградов пише: « Безпосереднім предметом вивченням для тієї чи іншої науки служить не само явище, не явище само по собі, а поняття про нього, утворене під певним кутом зору» [35:14].

Визначаючи три основні функції мови – спілкування, повідомлення, вплив – акад. В. Виноградов основною функцією наукової мови вважає повідомлення, інформування (усе, що утруднює здійснення цього завдання, - утруднює інформацію і тому не правомірне у науковому стилі).

Наукова інформація визначається як результат пізнання, відображення усієї різноманітності явищ дійсності у свідомості людини як члена суспільства, яка фіксується також і в інформаційних об’єктах (книгах, рукописах, таблицях).

Інформація завжди пов’язана з певною системою матеріальних тіл - носієм інформації. Загальновідомим в науці є положення про те, що інформація не існує поза матеріальними системами; конкретна інформація (хоча б з точки погляду її обсягу) є, як висловлюються математики, функцією стану конкретної матеріальної системи. Звідси, зокрема, випливає, що «матеріальна система, яка реалізується в одному і тільки в одному стані, не може бути використана в ролі носія чи джерела нетривіальної інформації»[35:15], (мається на увазі, що в матеріальній системі, призначеній для використання з інформаційною метою, хоча б деякі елементи її структури повинні бути змінними).

Коли ми говоримо про науковий стиль як про певну невизначену множину елементів, ми якраз і мали на увазі оцю рису – змінність елементів структури, призначеної для використання з інформаційною метою.

В обміні інформацією, зокрема в науковому процесі, основне значення має смислова, семантична інформація, тісно пов’язана з мовою та мисленням. Ця інформація, як осмислений результат переробки людиною зовнішніх даних, одержаних з навколишнього її світу, може виступати в усній або писемній формі, тобто може бути виражена безпосередньо природною мовою (крам того, вона може потім зазнати цілого ряду перетворень і виступати в прихованій, закодованій формі). Необхідно врахувати ще одну важливу особливість семантичної інформації, яка відрізняє її від інших видів інформації, а саме: семантична інформація завжди має суспільний характер.

Кожне повідомлення потенціально стосується невизначено великої кількості предметів: кількість виявлених у ньому предметів звичайно залежить від кваліфікації, ерудиції та інтересів людини, що сприймає інформацію, взаємодія предметів, про які повідомляється, породжує нові предмети, не передбачені автором повідомлення.

Предмети, які належать до конкретних наук, утворюють сукупності, до досить повільно змінюють свій склад. Зміна її складу відбувається в основному за рахунок включення нових предметів (у відповідності з розвитком науки) і виключення предметів, які втрачають актуальність і науковий зміст. Предмети, належні до кола суспільно-політичних наук, змінюються значно частіше; зміни пов’язані зі змінами в суспільстві.

Найскладнішою в якісному відношенні є інформація, здійснювана як результат процесу мислення, розглянутий в аспекті його передачі від одних членів суспільства до інших (людина тут виступає як творець і як джерело семантичної інформації, яка набирає мовних форм).

Таким чином, ми встановили, що основним комунікативним функціональним фактором наукового стилю є інформативність наукового функціонального стилю.

До певних функціональних факторів належить також фактор змісту і соціальної сфери спілкування. Панівна роль проявляється перш за все у тому, що зміст має кардинальне значення при кваліфікації стилю й жанру тексту, при інтуїтивному доборі мовних засобів для вираження певної інформації. З другого боку, зміст і є тією цементуючою основою, яка не дає руйнуватися текстам при внесенні в них елементів іншого стилю.

Зміст відіграє вирішальну роль при виділенні, зокрема, підстилів наукового стилю: поділ цього стилю на підстилі, які обслуговують різні галузі науки, зумовлено виключно цим фактором.

Наявність підстилів пояснюється існуванням внутрішніх розмежувань у тій сфері спілкування, за якою закріплений стиль. Підстилі є специфічними внутрішніми розділами стилю, в якому вони виділяються; ця специфіка проявляється у тому, що вони різняться - у мовному вираженні – насамперед своєю лексикою.

Якщо в основному виділенні підстилю покласти відмінність сфер спілкування і понять, якими оперують у цій сфері, то кількість таких підстилів, залежно від настанов виділення, може збільшуватися до безмежності: в межах кожної галузі науки можна виділити різні її аспекти, різні теми, школи, напрямки та ін. переважна кількість мовознавців негативно ставляться до практики вживання таких дефініцій, як «біологічний стиль», «хімічний стиль». «Насправді таких стилів немає, - пише Р. Будагов, - хоча медик пише свої наукові праці не зовсім та, як хімік, а хімік – не зовсім так, як біолог чи, тим більше, філолог. І все ж усі ці вчені оперують стилем наукового викладу, як би його не розумів кожний спеціаліст окремо і якою б мірою майстерності він не володів. Разом з тим кожна наука, саме як наука, використовує стиль наукового викладу, який має певні ознаки»[6:17]. Думку Р. Будагова поділяють і інші мовознавці.

Що стосується поділу наукового стилю як об’єкту дослідження на науковий і науково-технічний стилі, то для цього немає достатніх підстав.

Проте оскільки такий поділ належить уже до «мовознавчих традицій», зупинимося на ньому більш детально. Тексти наукові і науково-технічні різняться між собою не більше, ніж тексти різних галузей науки всередині наукового стилю. Той факт, що значна частина професійно-технічних термінів перебуває поза межами літературної мови, не є достатньою підставою для виділення професійно-технічних текстів у окремий стиль: адже й чисто наукові терміни також у переважній більшості не вживаються поза відповідними текстами, тобто у літературній мові вони практично відсутні.

Мовна характеристика кожного стилю (в найзагальніших рисах) визначається, в кінцевому рахунку, метою висловлення і його змістом – тобто екстралінгвістичними факторами. Спільним для усіх галузей науки є «пояснення явищ в конкретній практичній ситуації»; це серцевина всього пізнавального процесу. Саме тут «реалізується система мовних засобів теорії, даючи істинну картину світу»[6:18].

Отже, поділ наукового стилю на підстилі базується на особливостях змісту наукової інформації.

Велике значення має також і те, на яку аудиторію розрахована повідомлювана інформація.

Той самий зміст семантичної інформації може бути призначений для неоднакових категорій читачів, а залежно від того, на яку аудиторію розрахована інформація, змінюється й добір матеріалу, систематизація його, спосіб викладу, мовні засоби: зокрема інформація може бути оформлена як власне наукова (наукова стаття, монографія), як науково-популярна (науково-популярні, науково-художні тексти) і як дидактична (підручники, посібники).

Хоча умови сприймання, наявність чи відсутність аудиторії, форма спілкування (усна чи писемна), технічні умови передачі інформації належать до вторинних комунікативних функціональних факторів, вони також значною мірою впливають на остаточне формування наукового тексту (оскільки, реалізуючись, стиль не може бути виявлений поза однією з двох форм мовлення та у відриві умов сприймання).

Різновиди наукового стилю, які виникають залежно від форм спілкування (усної чи писемної; монологічної чи діалогічної), обставин спілкування (наявність чи відсутність аудиторії), технічних обставин спілкування (текст, виступ, радіопередача, телепередача), звуться звичайно варіантами стилів.

Характерною рисою варіантів є те, що вони повторюються у різних стилях (тобто існують не тільки як різновиди наукового стилю, а й як різновиди із кожного зі стилів української мови). Основна відмінність між варіантами припадає на синтаксис і фонетичні засоби(і значно меншою мірою на лексичні засоби).

Співвідношення «усна – писемна форма мови» не належить до найпростіших і очевидних при застосуванні його до різних стилів мови. Характер писемної мови значною мірою визначається специфічними умовами спілкування – відсутністю співбесідника у момент висловлення думки. Усне мовлення тут виразно відрізняється від писемного: які б складні думки не висловлювали співбесідники в процесі розмови, вони завжди будуть спиратися на ситуацію, в якій протікає ця розмова.

Невизначену кількість аудиторії, обслуговує, як правило, писемна мова, одиницею якої є текст.

Основною формою вияву тексту є писемна мова. У писемній мові визначаються такі її найважливіші риси:

1) Вторинність писемної мови (вона спирається на усну мову як на своє природне джерело);

2) Фіксація мовного матеріалу в просторі й часі (це забезпечує збереження й відтворюваність мовлення і після здійснення акту мовлення);

3) Графічна матеріальна форма (спирається оптично);

4) Монологічність;

5) Більша, ніж в усній мові, увага до регламентації мовних засобів (це випливає з рис, названих вище);

6) Збільшення ролі засобів суб’єктивно-оцінних оцінок, які заміщують тут інтонацію, міміку, жести;

7) Традиційність і писемний консерватизм (причина: суворі загальнообов’язкові норми графіки, орфографії та пунктуації);

8) Більша функціональна диференціація за сферами спілкування; прикріпленість деяких форм спілкування тільки до сфери писемної мови;

9) Потенціально наобмежана відтворюваність і можливість і можливість дублювання цієї мови у тотожній писемній формі;

10) Здатність трансформуватися у живу звукову мову, яка не є простою копією писемної мови;

11) Заміна суб’єкта писемної мови (звідси можливість різного осмислення відтінків змісту).

Стосовно до наукового стилю української мови, зокрема до його писемного варіанту, ці риси характеризуються так:

1) Вторинність писемної мови по відношенню до усної зберігає й тут свою силу: «Поява науки у писемності, - писав О.О. Потебня, - не є часом її народження, а мовлення з незапам’ятних часів мало значення чисто практичне і разом підготовляло науку»[44:24].

2) Що стосується графічної матеріальної форми, то у науковому тексті при незмінності висловлюваного змісту графічна його форма може зазнати перетворень: вона може конструюватися як із гомогенних одиниць (у даному випадку з графем української писемної мови), так і з гетерогенних одиниць (з графем української писемної мови і символів науки – з різними кодами)[6: 25].

3) Фіксація мовного матеріалу у просторі й часі має для наукового стилю величезне значення: без можливості фіксування здобутої наукової інформації наука не могла б досягти сучасного рівня розвитку. Наявний у науковому стилі є на сучасному етапі розвитку науки вторинним, похідним, бо усне наукове мовлення викристалізовується у писемній формі (у вигляді читанні й продумування писаних текстів, попереднього формулювання думок у вигляді тез). Отже, писемний варіант наукового стилю є його визначальним варіантом.

4) Монологічність наукового стилю є його переважаючою рисою: основний тип висловлювання тут – це монолог; проте зрідка у специфічний ситуаціях зустрічаються й діалогічні тексти. Досліджуючи їх у порівнянні з монологічним, Л. Куліш свідчить, що «в цілому між вживанням і монологів і діалогів загальнонаукової, спеціальної та загальновживаної лексики істотної відмінності немає»[30:25]. Це значить, що випадки вкраплення у текст діалогічної мови не порушують лексичної тканини наукового тексту, залишаючись компонентами чисто синтаксичного плану, що виразно відрізняє науковий текст від текстів, належних до інших стилів мовлення (наприклад, публіцистичного, де елементи діалогу в монолозі вносять зміни і в його лексичний склад).

5) Говорячи про писемну мову, Г. Винокур визначав у ній ту особливість, що кожен автор «змушений думати про свою мову, вибирати слова й вирази, тобто діяти стилістично»[12:25]. Це особливо стосується наукового стилю, який в усіх своїх підстилях тяжіє від строгої писемної традиції.

Умови функціонування писемної мови, у свою чергу, викликають якісні зміни в природі компонентів тексту, зокрема в природі лексичної одиниці, яка тут втрачає безпосередній і тісний зв’язок з ситуацією і виявляється значно більшою мірою зумовленою (щодо форми і значення) іншими лексичними одиницями, які її оточують. З другого боку, в писемній формі кожна лексична одиниця чіткіше й виразніше протиставляється іншим лексичним одиницям (близьким за змістом, але таким, що вживаються значно в інших контекстах).

6) Така риса писемної форми мовлення, як зростання в ній ролі засобів суб’єктивної оцінки (порівняно з усним мовленням), у науковому стилі проявляється досить своєрідно.

Апріорно можна було б твердити, що оскільки в науковому стилі естетична функція мови пов’язана з якістю і точністю викладу, а не із засобами прямого естетичного впливу на читача (як це має місце у стилі художньої літератури), то науковий стиль, підпорядковуючись принципу логічного розгортання думки, як правило не повинен застосовувати засобів, що мають відтінки емоційно-експресивного значення.

Проте в дійсності це питання значно складніше. Так, при ближчому ознайомленні з різними типами мовлення виявляється, що ніякої різкої грані між емоційним мовленням у широкому значенні цього слова і мовленням неемоційним (тобто мовленням строго логічним), провести неможливо. Логічне мовлення може мати емоційне забарвлення, емоційне мовлення може бути строго логічно побудованим.

Причини появи емоційності в наукових текстах знайшли раціональне пояснення в праці Е. Скороходька. Він пише: «Мовлення, яке описує дану ситуацію й несе при цьому принципово найменшу кількість інформації (тільки смислову інформацію), є стилістично нейтральним. Мовлення, яке несе більше інформації, ніж це в принципі необхідно для опису даної ситуації, є стилістично забарвленим»[52:26], а це значить, що наявність чи відсутність емоційно-експресивних документів у науковому тексті залежить від характеру інформації в ньому.

Таким чином можна твердити, що в досліджуваних текстах емоційність наявна; проте від оцінки цього явища залежать також практичні рекомендації щодо його застосування. З цього можна зробити певні рекомендації:

А) у науковому стилі всякий прояв індивідуального є припустимим, але це органічна якість стилю;

Б) поняття емоційності й образності не механічно переноситься з стилю в стиль, а набуває кожного разу своєрідності, завдяки чому не порушуються загальні закономірності стилю;

В) елементи індивідуального «вкраплюються» в текст наукового викладу, залишаючись при цьому чужо стильними (у художньому стилі вони визначають його;

Г) стилістичне забарвлення емоційних елементів у науковому стилі виступає особливо виразно, контрастно: при вживанні цих мовних одиниць у звичному при них середовищі забарвлення зливається з загальним колоритом, а при перенесенні у незвичну обстановку виступає особливо виразно.

Науковий стиль української мови, як і інші її стилі, - категорія історична. Він формується й розвивається під впливом таких чинників, як загальний стан науки і наукових знань на Україні, як ступінь розвитку літературної мови, а також під впливом мовної практики визначних майстрів – письменників і вчених, громадських діячів і діячів культури, - які зверталися до рідної мови у своїх наукових, історичних, економічних, літературно-критичних та інших творах.

Проте на різних етапах становлення й розвитку наукового стилю української мови роль цих чинників була неоднакова.

Науковий стиль «був би неможливий, якби багато вчених, і насамперед найбільш видатні, його не творили, - пише Р. Будагов. – Але, викинувши на певному етапі розвитку культури народу і його літературної мови, науковий стиль набуває певних рис спільності й стійкості, подальший рух яких починає визначатися «масовою науковою продукцією».

Науковий стиль в українській мові сьогодні – це не лише сума текстів, написаних нехай навіть видатними вченими й добрими стилістами; це ще величезний потік майже «безіменної» інформації (у вигляді рефератних журналів, каталогів, інструкцій, оглядів), яка відзначається досить високим ступенем стандартизації і яка, в свою чергу, й визначає основні риси наукового стилю.

7) Така риса писемної форми, як традиційність і писемний консерватизм, проявляється у наукових текстах з особливою виразністю. Загальнообов’язкові норми графіки, орфографії чи пунктуації, що діють у писемних варіантах усіх стилів української мови, тут підтримуються також строгими правилами вживання наукових символів, правилами поєднання в тексті символів ф графічних знаків, значною кількістю чітко відшліфованих формулювань (законів, правил).

У писемному варіанті наукового стилю значно більше, ніж в усному, витрачається праці й старань на спеціальну обробку мови, що пояснюється прагненням компенсувати відсутність різноманітних супровідних засобів розмовної мови засобами лексичними, синтаксичними, композиційними.

На характер нормативності писемного варіанту наукового стилю впливають ще такі його особливості, як односторонній контакт з аудиторією, який вимагає особливої «логічної виразності» тексту, а значить – і відповідного добору мовних засобів.

Серед решти рис писемної мови заслуговує найбільшої уваги функціональна диференціація за сферами спілкування (значно більш виразна, деталізована і внутрішньо оформлена) в писемній формі мови.

Усна форма мовлення відрізняється від писемної насамперед матеріальною формою своєї реалізації. Одиниці звукового мовлення, як відомо, не відповідають одиницям писемного мовлення не тільки на рівні фонем і графем, але й на рівні більших одиниць – слів (наприклад, у звуковому мовленні енклітики й проклітики утворюють з основним словом єдине ціле; у писемній мові ці елементи ніяк спеціально не позначаються, тут існує тільки лінійна послідовність слів). Таким чином, як писемне мовлення сприймається нами як набір дискретних одиниць, усне мовлення – як цілісний відрізок мовлення.

Розрив між усною і писемною формами мовлення, на думку окремих мовознавців, такий великий, що писемна мова стала розглядатися як особлива, окрема мова (або стиль мови).

Для сучасного наукового стилю основною, визначальною формою його втілення та існування є писемна форма.

За допомогою наукового стилю реалізується мовна функція повідомлення.

Твори, виконані в цьому стилі, містять наукову інформацію, яку треба довести до різних верств суспільства. До мови наукової літератури ставляться особливо суворі вимоги щодо логіки викладу матеріалу.

Важливою рисою наукової мови є нахил до розгорнених складних речень з розгалуженою системою різних видів підрядності, відокремлених зворотів. Синтаксис наукового стилю має яскраво виражений книжний характер, чітко організовану будову речень, без чого неможливо було б висловити складну думку. Велика питома вага тут належить складнопідрядним реченням, зокрема з причиновим та наслідковим зв'язком. Такі речення найбільше відповідають специфіці наукового викладу. Ще одна композиційна особливість наукового стилю – документація тверджень, цитати, посилання тощо.

За допомогою наукового стилю реалізується мовна функція повідомлення. Тексти, виконані в цьому стилі, містять наукову інформацію, яку треба донести до різних верств суспільства. Це доведення теорій, обґрунтування гіпотез, повідомлення наслідків досліджень, наукове пояснення явищ, систематичний виклад певних знань тощо.

Основними рисами наукового стилю є понятійність і предметність, об’єктивність, точність, логічність, аргументованість викладу, наявність цифрових даних, схем, таблиць, діаграм, малюнків, відсутність образності, емоційності та індивідуальних авторських рис.

Мовні особливості: лексико-фразеологічний рівень

· наявність великої кількості термінів із різних галузей знання (напр., математичні – квадрат, гіпотенуза, алгоритм, косинус тощо; біологічні – цитоплазма, вакуолі, фітонциди і т. п.);

· переважання абстрактної лексики і запозичених слів;

· багатозначні слова використовуються зазвичай у одному із значень (напр.: за тлумачном Словником української мови в 11-ти томах слово дерево може вживатися для позначення багаторічної рослини з твердим стовбуром і гіллям, що утворює крону, зрізаних стовбурів цієї рослини, матеріалу з цієї рослини, що йде на будівництво та різні вироби, бездушної, тупої людини (перен.). У наукових працях із біології функціонує тільки значення “багаторічна рослина з твердим стовбуром і гіллям, що утворює крону”);

· відсутність емоційно-експресивної лексики;

граматичний рівень

· велика кількість іменників та інших субстантивованих частин мови;

· переважання абстрактних іменників середнього роду з суфіксами –ство, -цтво, -ння, -ття (напр., класифікування, формулювання, сприйняття тощо);

· мінімальне вживання особових займенників;

· переважання дієслів теперішнього часу із значенням позачасовості, постійної дії, дієслів третьої особи множини, інфінітивів, безособових форм, оскільки вся увага зосереджена на дії, а суб”єкт її лишається поза увагою мовця (напр., Дано дві сторони і кут, протилежний одній із них. Знайти інші два кути і третю сторону (з підручника);

· нахил до розгорнутих складних речень із різними видами підрядності, відокремленими зворотами, вставними конструкціями;

· наявність цитат, посилань;

· чітка композиційна структура тексту, поділ його на розділи, параграфи, пункти, підпункти.

Науковий стиль має кілька різновидів: власне науковий, навчально-науковий, науково-популярний, науково-публіцистичний, виробничо-технічний.

Власне науковий стиль обслуговує фахівців певної галузі науки. Це наукові дослідження в галузі мовознавства, медицини, біології, фізики тощо, викладені у докторських, кандидатських дисертаціях, монографіях окремих статтях.

Навчально-науковий стиль використовується при написанні підручників, посібників та іншої літератури, призначеної для навчальних закладів.

Науково-публіцистичний стильвластивий працям, надрукованим у спеціальних газетах і журналах, призначених для фахівців певної галузі науки і техніки.

Науково-популярний стиль має на меті зацікавити науковою інформацією широке коло людей незалежно від їх професійної підготовки. Це окремі брошури, статті, замітки на медичні, космічні, біологічні тощо теми у засобах масової інформації.

Виробничо-технічний стиль – це мова літератури, що обслуговує різні сфери господарства й виробництва (інструкції, описи технологічних процесів тощо).

“Не слід гадати, що зміцнення позицій мови відбудеться саме собою, - пише відомий мовознавець Орест Ткаченко, - або що нам би вибачили нащадки, якби через нерозум і недбальство ми втратили свою мову, і що це можна було б “списати” на “несприятливі обставини”. Мовна стійкість народу залежить не стільки від обставин, скільки від його бажання і волі. При бажанні можна воскресити навіть мертву чи напівмертву мову, при небажанні – можна із цілком живої мови зробити мертву”[53:97].

Сфера використання наукового стилю - наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта.

Основне призначення - викладення наслідків дослідження про людину, суспільство, явище природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизації знань, роз'яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.

Основні ознаки:

· ясність і предметність тлумачень;

· логічна послідовність і доказовість викладу;

· узагальненість понять і явищ;

· об'єктивний аналіз;

· точність і лаконічність висловлювань;

· аргументація та переконливість тверджень;

· однозначне пояснення причино-наслідкових відношень;

· докладні висновки.

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:

· великою кількістю наукової термінології (транскрипція, турбуленція, дистиляція, реорганізація, атомна маса й т. ін.);

· наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;

· оперування абстрактними, переважно іншомовними словами (теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шлак та ін.);

· використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень;

· залучення цитат і посилань на першоджерела;

· як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики;

· наявністю чіткої композиційної структури тексту (послідовний поділ н розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосування цифрової або літерної нумерації);

· окрім переважного вживання іменників т відносних прикметників наявні дієслівні форми, частіше безособові, узагальнені чи неозначені, як правило, теперішнього часу; що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети та явища;

· монологічним характером текстів;

· переважанням різнотипних складних речень стандартних виразів (кліше).

Літературна мова - це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм.

Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов'язковими

Зразки наукових текстів

Мова

Опановуючи рідну мову, дитина вже в ранньому віці одержує велику

кількість знань, зібраних і закодованих у словах. Людина розмовляє легко і

невимушене, якщо рідною мовою спілкується щоденно. Важко мовотворити тим, хто рідною мовою користується зрідка. Іншу мову такий мовець може знати лише в обсязі сленгу, що дає можливість спілкуватися тільки на побутово-службовому рівні.

Духовний світ народу закодований у мові. Українська мова має чимало

слів, які є символами культури. Скажімо, хліб – це не тільки їжа, урожай та

зерно. Це – символ джерела людського життя, материнського благословення, символ достатку, знак уваги й пошани до гостя.

Розділ 2. Методика написання наукових робіт у вищих школах

2.1 Робота над підготовкою реферату

Реферат (від лат. Refero – повідомляю) - це короткий виклад у письмовій чи у формі прилюдної доповіді змісту наукової праці (праць), літератури з теми, з аналізом запропонованих шляхів вирішення певної проблеми, а також висловлення власних міркувань автора щодо порушеного питання.

Робота над рефератом спрямована на:

· вироблення у студентів вміння аналізувати, зіставляти та узагальнювати різні підходи, погляди, конкретний матеріал, вміння формулювати висновки;

· розширення кругозору студентів та поглиблення їх знань з того чи іншого предмета;

· розвиток основних умінь наукової роботи (дослідницькі вміння, вміння знаходити та працювати зі спеціальною літературою, складати список використаних джерел й оформляти посилання) та наукового розуміння;

· оволодіння науковим писемним мовленням;

· формування гностичних умінь.

Вимоги до написання реферату:

1. Реферат виконується на одну з тем, запропонованих кафедрою або викладачем.

2. Реферат виконується державною мовою, іноземною, яка вивчається.

3. Обсяг – 10-12 сторінок набраного на комп’ютері тексту (20 рукописних сторінок).

4. Реферат повинен чітко відповідати структурі, з виділенням абзаців, нумерацією сторінок, правильним оформленням посилань, цитат, висновків, списку використаних джерел.

5. Реферат повинен бути охайно і грамотно оформлений у мовному та стилістичному плані.

Структура реферату

1.Титульна сторінка

2. План

План подається на початку реферату. Він може бути простий і складний. План містить найменування розділів і підрозділів.

3.Вступ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, її практичне значення (для предмета). Також тут формулюється мета реферування матеріалу з обраної проблеми та конкретні завдання.

4. Основна частина складається з 2-3 розділів. Кожний розділ нумерується і має назву. Передбачає вивчення і виклад існуючих точок зору з обраної теми у науковій літературі, а також аналіз опрацьованого матеріалу.

5. Висновки відображають підсумки результати виконаної роботи. Подаються висновки згідно із завданнями, визначеними у вступі.

6. Список використаних джерел, до якого заносяться праці, оформлені згідно встановлених вимог.

Правила оформлення реферату

1. Реферат готують на одній стороні аркуша білого паперу А4.

2. Першою сторінкою є титульний аркуш, який включають до загальної нумерації роботи.

3. За необхідності до реферату включають ілюстрації, таблиці.

Реферування являє собою такий складний процес аналітико-синтетичної переробки інформації наукового джерел (або джерел), результатом якої і стає реферат.

Рефератом в освітянській сфері називають і доповідь на будь-яку тему, що складається з огляду різноманітних джерел.

Реферат як самостійний і поширений жанр наукової літератури, окрім загальних закономірностей наукового стилю, має особливості, характерні саме для нього (на відміну від інших жанрів цього стилю), що обумовлено функцією реферату, його інформативним призначенням. Так, на відміну від жанру наукової статті, в рефераті немає характерної для наукової статті ґрунтовності викладу, розгорнутих доведень, міркувань, порівнянь, обговорення результатів, оцінок тощо, оскільки все це - дієвий засіб переконання читачів, а призначення реферату – передати інформацію, повідомити.

На відміну від анотації, яка відповідає на запитання, про що йдеться в науковому джерелі, і подає загальне об’єктивне уявлення про уе джерело, його стислу характеристику, реферат відповідає на запитання, що саме нове й суттєве є в першоджерелі, і викладає основний його зміст, нову проблемну інформацію. Отже, в рефераті обов’язково акцентується увага на новій інформації, яка є в першоджерелі.

Студентам усіх напрямів навички реферування допомагають опрацьовувати на якісному рівні та в зазначених обсягах науково-навчальну, науково-популярну, суто наукову літературу за спеціальністю. Реферативне читання наукових джерел є обов’язковим при підготовці, наприклад, курсових, дипломних та інших науково-дослідних робіт у навчальному закладі. Воно передбачає сформованість певного комплексу взаємопов’язаних умінь і навичок, зокрема з оглядового, пошукового й суцільного видів читання; смислового аналізу тексту та його фрагментів з метою вилучення основної інформації; «згортання» інформації до рівня плану, тез, конспекту, анотації та обов’язково з мовного оформлення матеріалу за чинними нормами. Тому навчання реферуванню наукових джерел починається з усвідомлення відповідного алгоритмічного припису в цілому і кожного з його «кроків», яке підкріплюється тривалим тренінгом через виконання спеціальних вправ та посилюються ознайомленням зі зразковими текстами наукових рефератів.

Реферати класифікуються за різними параметрами. З урахуванням ступеня повноти викладу змісту першоджерела реферати поділяються на кілька видів:

1) Інформативні (реферати-конспекти) ,які містять з узагальненому вигляді всі основні положення наукового джерела, ілюстративний матеріал, важливу аргументацію, відомості про методику дослідження, використані технології, сфери застосування;

2) Індикативні (реферати-резюме), які містять лише ті основні положення, що якнайтісніше пов’язані з темою реферованого джерела

За кількістю реферованих джерел реферати поділяються на монографічні, що складені за одним науковим джерелом, та оглядові (реферати-огляди), підготовлені за кількома науковими джерелами однієї тематики.

За читацьким призначенням реферати поділяються на загальні, що містять виклад змісту джерела в цілому та у зв’язку з цим розраховані на широке коло читачів, і спеціалізовані, в яких виклад змісту орієнтований на фахівців відповідної галузі знань.

За укладачами реферати поділяються на:

автореферати, які готуються самим автором;

реферати, складені спеціалістами тієї галузі знань, до якої відноситься рефероване наукове джерело;

реферати, що підготовлені професійними референтами , у тому чисті перекладачами-референтами.

У рефератах будь-якого виду не допускаються як суб’єктивні погляди референта на висвітлювань питання, так і оцінка реферованого наукового джерела. У разі професійної потреби (за наявності очевидних помилок або протиріч у твердженнях автора джерела), таку оцінку доречно подавати як примітку.

Алгоритмічний припис до реферування наукового джерела

1. Визначте тему і мету обраного наукового джерела (реферат-конспект чи реферат-резюме).

2. З’ясуйте функції та обсяги підготовлюваного реферату відповідно до його мети і жанру наукового першоджерела.

3. Здійсніть бібліографічний опис наукового джерела (наукових джерел).

4. Опрацюйте наукове джерело і виберіть інформацію для реферату, застосовуючи такі види читання, як оглядове, пошукове, суцільне.

5. Визначте композицію реферату.

Слід пам’ятати, що реферат-резюме має таку модель: 1) заголовна частина (точний бібліографічний опис джерела); 2) безпосередньо реферативна частина (основна частина); довідковий апарат (кількість ілюстрацій, таблиць, схем, бібліографія тощо).

6. Запишіть логізований план реферату як перелік основних тем і проблем першоджерела (для основної частини реферату).

7. Здійсніть розподіл опрацьованої та відібраної для основної частини реферату інформації, усвідомивши:

а) мету і зміст реферованого наукового джерела;

б) методи дослідження;

в) конкретні результати (теоретичні, експериментальні, описові, насамперед нові і перевірені факти, тенденції тощо);

г)висновки і позицію автора в розв’язанні проблем, прийняті ним або спростовані гіпотези;

д) сфери застосування, шляхи практичного впровадження результатів роботи.

Якщо в науковому джерелі відсутня якась частина наведених у п.7 даних (методи, висновки, сфери застосування), то в тексті реферату вони не наводяться для збереження послідовності викладу. До основної реферату-резюме добирається основна інформація наукового джерела, при цьому малоінформативні смислові частини вилучаються, подібна і близька інформація об’єднується та узагальнюється.

8. Оформіть письмовий реферат:

· Здійсніть «згортання» змісту та мовну компресію відібраної для реферату інформації;

· Скомпонуйте відібрану інформацію та, використовуючи різні лексичні засоби організації зв’язного тексту і пам’ятаючи мету реферування, підготуйте письмовий реферат.

Ступінь узагальнення і «згортання» інформації в рефераті-резюме вдвічі-тричі є більшою, ніж в інформативному рефераті. Лексичні засоби зв’язку є спільними для всіх видів рефератів.

9. Здійсніть самоконтроль написаного реферату на смисловому, структурно-логічному і мовному рівнях та переконайтесь, чи досягли ви поставленої мети реферування.

Слід пам’ятати, що при реферуванні, як і при конспектуванні, відбувається вилучення необхідної інформації, пере формулювання її, а також аргументування. Зміст та обсяги реферату залежать від його виду: реферат-конспект – це повний реферат; реферат-резюме – це короткий, узагальнений реферат; реферат-огляд – це реферат на основі кількох наукових джерел, з-поміж яких визначено базове.

10. Здійсніть (у разі потреби) редагування тексту реферату.

2.2 Підготовка і написання наукової статті

Наукова стаття – один із основних видів публікацій. Вона містить виклад проміжних або кінцевих результатів наукового дослідження, висвітлє конкретне окреме питання за темою дисертації, фіксує науковий пріоритет автора, робить її матеріал надбанням фахівців.

Наукова стаття подається до редакції в завершальному вигляді відповідно до вимог, які публікуються в окремих номерах журналів або збірниках у вигляді пам’ятки авторам.

Оптимальний обсяг наукової статті – 6-12 сторінок.

Рукопис статті, як правило, має містити повну назву роботи, прізвище та ініціали авторів, анотацію (на окремій сторінці), список використаної літератури.

Стаття має просту структуру, її текст, як правило, не поділяється на розділи і підрозділи.

Умовно в тексті статті можна виділити такі структурні елементи.

1. Вступ- постановка наукової проблеми, її актуальність, зв’язок з найважливішими завданнями, що постають перед Україною, значення для розвитку певної галузі науки або практичної діяльності (1 абзац або 5-10 рядків).

2. Основні (останні за часом) дослідження і публікації, на які спирається автор; сучасні погляди на проблему; труднощі при розробці даного питання, виділення невирішених питань у межах загальної проблеми, котрим присвячена стаття (0,5-2 сторінки тексту через два інтервали);

3. Формулювання мети статті (постановка завдання) – висвітлюється головна ідея даної публікації, яка суттєво відрізняється від сучасних уявлень про проблему, доповнює її або поглиблює вже відомі підходи; звертається увага на введення до наукового обігу нових фактів, висновків, рекомендацій, закономірностей або уточнення відомих раніше, але недостатньо вивчених. Мета статті випливає з постановки наукової проблеми та огляду основних публікацій з теми (1абзац, або 5-10 рядків).

4. Виклад змісту власного дослідження - основна частина статті. В ній висвітлюється основні положення і результати наукового дослідження, особисті ідеї, думки, отримані наукові факти, виявлені закономірності, зв’язки, тенденції, програма експерименту, методика отримання та аналіз фактичного матеріалу, особистий внесок автора в досягнення і реалізацію основних висновків тощо (5-6 сторінок).

5. Висновок, в якому формулюється основний умовивід автора, зміст висновків і рекомендацій, їх значення для теорії і практики, суспільна значущість; коротко накреслюються перспективи подальших розвідок з теми (1/3 сторінки).

Жанр наукової статті вимагає дотримання певних правил:

- У правому верхньому куті розміщуються прізвище та ініціали автора; за необхідності вказують відомості, що доповнюють дані автора;

- Назва статті стисло відбиває її головну ідею, думку (якомога менше слів, краще до п’яти);

- Ініціали ставлять перед прізвищем;

- Слід уникати стилю наукового звіту чи науково-популярної статті;

- Недоцільно ставити риторичні запитання; мають переважати розповідні речення;

- Не слід перевантажувати текс цифрами 1,2 та ін.. при переліках тих чи інших думок, положень; перелік елементів, позицій слід починати з нового рядка, відокремлюючи їх одне від одного крапкою з комою;

- У тексті не прийнятим є використання різних видів переліку: спочатку, на початку, спершу, потім, далі, нарешті; по-перше, на першому етапі;

- Цитати в статті використовуються дуже рідко; необхідно зазначити основну ідею, а після неї в дужках указати прізвище автор, який уперше її висловив;

- Усі посилання на авторитети подаються на початку статті, основний обсяг статті присвячують викладу власних думок; для підтвердження достовірності своїх висновків і рекомендацій не слід наводити висловлювання інших учених, оскільки це свідчить, що ідея дослідника не нова, була відома раніше і не підлягає сумніву;

- Стаття має завершуватися конкретними висновками і рекомендаціями.

Рукопис статті підписується авторами і подається до редакції у двох примірниках. У разі необхідності до неї додається дискета.

Особливо цінними є статті, раубліковані у фахових наукових виданнях, затверджених ВАК України. Обов’язковою вимогою до наукових публікацій здобувача є відображення в них наукових результатів дисертації, а також наявність в одному випуску журналу (або іншого наукового видання) не більше однієї статті здобувача за темою дисертації.

Статті, опубліковані до появи відповідних Переліків ВАК України, вважаються лише такими, що додатково відображають наукові результати.

Наукова робота будь-якого писемного жанру являє собою оформлений чинними нормативними засобами наукової мови зміст наукових фактів, явищ, теорій, гіпотез, експериментів. Одне з найважливіших завдань дослідження – забезпечити гармонійний зв’язок змісту (тема ----рема) та форми (структура, характер, обсяги ілюстрованого матеріалу, класифікація джерел, бібліографічний опис тощо) наукової роботи, щоб віднайти її оптимальну модель з метою адекватного, чіткого й стислого донесення наукової інформації до адресата.

Принципи оформлення наукових робіт ґрунтуються на вимогах, що висуваються до репрезентації результатів науково-дослідної роботи і які закріплено відповідними чинними нормативними та інструктованими документами.

Безумовно, треба уважно знайомитися зі зразками реалізації цих вимог у вже виданій науковій літературі, над якою працювали (і найчастіше не один рік, якщо робота є обґрунтованою за змістом та обсягом) і автор, і рецензенти, і працівники видавництв, щоб оформити рукопис у відповідності до чинних ДЕСТів та вимог культури наукового писемного мовлення. Зокрема, доречним є насамперед знайомство з культурою оформлення наукових статей (як малого й найпоширенішого жанру наукової літератури) різних видів:

-за змістом (власне наукова, науково-популярна, науково-навчальна,науково-методична, науково-публіцистична);

-за читацьким призначенням (для вузького кола науковців; спеціалістів певної галузі або кількох галузей; широкого загалу науковців тощо);

-за кількістю авторів (один автор, два автори, авторський колектив)

Реальну допомогу в організації та належному оформленні наукової роботи молодим дослідникам надає, крім зазначеного, алгоритмічний припис.

Алгоритмічний припис до підготовки та написання наукової статті

1. Сформулюйте, ретельно обдумавши, основну мету статті.

2. Визначте цілі-сателіти (від лат. Satelles супутник, служник, спільність).

3. Чітко сформулюйте та усвідомте завдання статті.

4. Визначте основну проблему її.

5. Установіть коло підтем з урахуванням їх ієрархії за ступенем важливості.

6. Сформулюйте робочу назву статті за її основною темою (проблемою), визначивши межі теми та обсяги наукової інформації, що має висвітлюватися в ній.

Слід пам’ятати, що заголовок статті може називати тему в узагальненому вигляді (а через двокрапку – частину теми, її аспекти, підтеми) та рему.

7. Складіть і запишіть деталізований план статті.

8. Сформулюйте і запишіть основні тези (як відповіді на пункти питального плану) статті.

9. Сформулюйте і запишіть очікувані висновки.

10. Продумайте вступну частину статті як обґрунтований виклад актуальності теми дослідження, науково-практичної значущості того, що досліджуватиметься у центральній частині статті, та визначення об’єкта, предмета, методів дослідження і джерельної бази.

11. Викладіть стисло й адекватно історію вивчення проблеми в науковій вітчизняній та зарубіжній літературі, проаналізувавши та класифікувавши ці джерела за ознаками спільних і відмінних поглядів науковців на розв’язання цієї проблеми.

12. Визначте за запишіть дефініції (означення) використовуємих у статті термінів.

13. Складіть і запишіть основний текст статті, спираючись на головні принципи : «від відомого – до невідомого», «від простого – до складного».

14. Перевірте узгодженість між планом та змістом статті, між назвою, метою, завданнями та висновками, між тезами та їх обґрунтуванням, ілюструванням, між змістом та мовою мовленнєвою формою.

15. Здійсніть самоконтроль виконаної роботи на мовному/мовленнєвому рівні та свідомо внесіть відповідні корективи:

-перевірте правильність і точність мовного оформлення заголовка статті;

-перевірте текст статті на відповідність чинним правописним нормам сучасної української літературної мови;

-перевірте текст статті на відповідність вимогам наукового стилю української мови при вербалізації думок.

16. Перевірте точність і правильність оформлення цитацій – буквальних витягів із відповідних наукових джерел.

17. Оформіть бібліографічний апарат статті за обраним/визначеним принципом (внутрішньо текстові, підрядкові, після текстові посилання) та чинним ДЕСТом.

18. Здійсніть самоконтроль виконаної роботи на всіх рівнях (змістовому, логічному, мовностилістичному) та, в разі потреби, внесіть необхідні корективи і відреагуйте статтю.

Мовленнєві стандарти для написання наукової статті

1. Мотивація актуальності теми і важливості дослідження

· Проблема …перебуває у центрі уваги…

· …заслуговує на особливу увагу…

· …посідає важливе місце…

· … є актуальною…

· …відноситься до актуальніших…

· …цілком не є вирішеною…

· … є мало розробленою, недослідженою…

· …фрагментарно висвітлювалася в …

· … не була об’єктом спеціального вивчення…

· Важливо … дослідити…

· … описати (здійснити опис)

· …узагальнити…

· …вивчити…

· …встановити…

· …пояснити…

· …систематизувати…

· …дати характеристику…

· …класифікувати…

· …підсумувати…

· …проаналізувати…

· …здійснити експеримент…

· …експериментально перевірити…

· …укласти…

2. Історія й сучасний стан розробки питання в науковій літературі

· Прийнято вважати, що…

· Загальновідомо, що…

· Є думка, що…

· Згідно з точкою зору…

· Відповідно до концепції…

· Як вважає…

· Існуючі точки зору з цього питання можна класифікувати таким чином…

· Дослідженням цієї проблеми займалися…

· Нову концепцію(ідею, гіпотезу, теорію) розроблено…

3. Мета і завдання статті

· Статтю присвячено такому питання, як…

· Мета статті полягає в тому, щоб…

· Завдання дослідження формулюється..

· Метою є визначити…

· У статті порівнюється…

· У статті вивчається…

· Автор розв’язує низку завдань, а саме:

· Мета статті – проаналізувати…

· Метою роботи є дослідження…

4. Виклад суті дослідження у статті

· Є підстави вважати…

· Гіпотетично можна стверджувати…

· Перевіримо запропоновану гіпотезу…

· Виходячи з передбачення..

· Об’єкт дослідження характеризується такими особливостями…

· Об’єкт аналізу має такі специфічні якості, як…

· За структурою можна виокремити…

· Нами зафіксовано…

5. Висновки, рекомендації, пропозиції

· Таким чином, проведене дослідження підтверджує, що…

· Отже, є всі підстави зробити такий висновок..

· Як підсумок зазначимо, що…

· Відтак, можна впевнено стверджувати, що…

· Сформулюємо основні висновки та рекомендації…

· Нарешті, зробимо висновок про…

· Підсумовуючи все сказане, відзначимо, що..

· Можна зробити низку висновків…

· Здійснене дослідження дозволяє зробити такі висновки…

2.3 Основні типи помилок у науково-методичних роботах майбутніх вчителів початкових класів

У розділі розкрито теоретичні засади побудови експериментального навчання, подано результати формуючого експерименту.

Експеримент проводився у два етапи. Перший етап – орієнтовно-пошуковий – передбачав виявлення загального ставлення студентів до української мови, визначення їх світоглядної позиції. Це питання вивчалося за допомогою анкетування, опитування, бесід із студентами, спостереження за рівнем сформованості культури писемного мовлення.

Проведена робота дала підстави для висновку про психологічну готовність студентів до підвищення рівня культури власного мовлення, з’ясування провідних мотивів, що спонукають майбутнього вчителя початкових класів до оволодіння високим рівнем культури писемного мовлення.

Другий етап – діагностуючий – був пов’язаний із процесом удосконалення культури писемного мовлення, визначення рівня їхнього мовленнєвої підготовки і складався із завдань, що ставили за мету виявити реальні мовленнєві уміння студентів, ступінь сформованості навичок писемного мовлення. Виявлення і аналіз помилок здійснювався в два етапи. На першому етапі визначалася питома вага морфологічних, лексико-стилістичних, синтаксичних помилок в роботах студентів наукового характеру. На другому етапі визначалася градація помилок за їх поширенням, стійкістю та частотністю в їхньому писемному мовленні.

Перевіривши і проаналізувавши усні відповіді та науково-методичні роботи, ми дійшли висновків, що питому вагу посідають морфологічні, лексико-стилістичні, синтаксичні помилки.

Види вправ Правильні відповіді % Неправильні відповіді %

Морфологічні помилки

1. Ненормативне ступенювання прикметників (використання російськомовної граматичної моделі; злиття простої і складеної форм ступенів порівняння).

Неправильно: Це самий вигідний контракт. Це були найбільш прийнятніше умови.

Правильно: Це найвигідніший контракт. Це були найприйнятніші умови.

2. Неправильне введення в речення форми вищого ступеня прикметника (пропуск прийменника або сполучника).

Неправильно: Наші умови вигідніші ваших.

Правильно: наші умови значно вигідніші від ваших.

3. Уживання повнозначного дієслова являється замість дієслова-зв’язки (є, був, була, було, були).

Неправильно: М. Стеф’юк являється головним розробником методичного посібника.

Правильно: М. Стеф’юк є головним розробником методичного посібника.

4. Уживання ненормативної форми дієприкметника.

Неправильно: Кошти, отримуємі від реалізації конфіскованого майна, перераховуються до державного бюджету.

Правильно: Кошти, отримані від реалізації конфіскованого майна, переховуються до державного бюджету.

5. Злиття простої і складеної форм ступенювання прислівників.

Неправильно: Злочини проти людства караються найбільш суворіше.

Правильно: злочини проти людства караються найсуворіше.

6. Уживання невідповідного сполучника чи сполученого слова.

Неправильно: Відповідь потрібно надіслати не пізніше чим за 10 днів до наради.

Правильно: Відповідь потрібно надіслати не пізніше ніж за 10 днів до наради.

7. Контамінація парних сполучників.

Неправильно: трудовий договір може розриватися не тільки з ініціативи працівника, скільки з ініціативи адміністрації.

Правильно: Трудовий договір може розриватися не тільки з ініативи працівника, а й з ініціативи адміністрації.

Студентам слід звернути увагу на такі морфологічні ознаки характерні для наукового стилю.

1. Переходьмо на природній для української мови дієслівний спосіб позначення процесів замість іменникового.

Викладаючи текст положення чи вимоги, треба скрізь, де це можливо, уникати нагромадження віддієслівних іменників на –ння, уживаючи замість них відповідні дієслова, наприклад:

Неправильно: Вимірювання тиску здійснюється для порівняння…

Завдання ліквідації будь-яких порушень статутів і настанов та рішучого зміцнення дисципліни вимагають докорінного поліпшення контролю за діяльністю підлеглих, розумного використання дисциплінарних прав, усунення помилок у роботі

Правильно: Тиск вимірюють, щоб порівняти…

Завдання ліквідувати будь-які порушення статутів і настанов та рішуче зміцнити дисципліну вимагає докорінно поліпшити контролю за діяльністю підлеглих, розумно використовувати дисциплінарні права, переборювати помилки в роботі

У наведеній фразі є шість віддієслівних іменників (один із них іншомовного походження – ліквідації). Розташована нижче фраза містить у собі один, конче подібний, - порушення, а замість інших ужито дієслова, що значно поліпшили виклад.

Викладене правило ґрунтується на тому, що іменники на –ння, утворені внаслідок віддієслівної морфологізованої субстантивації, і вихідні дієслова мають тотожну лексичну семантику.

1. Уникаймо мовних конструкцій дієслово + віддієслівний іменник, що не становлять укладених дієслівно-іменникових зворотів

Розроблювані документи, навчальні та наукові праці рясніють конструкціями дієслово+віддієслівний іменник, що описують дію двома словами: дієсловом, яке вказує тільки те, що щось відбувається, і віддієслівним іменником-додатком, який показує, що саме відбувається. У працях [33;36;56] рекомендують замість таких мовних конструкцій, що не становлять укладених дієслівно-іменникових сполук, уживати природніший для української мови й економічний засіб позначення присудка - дієслово, наприклад: виконувати обчислення – обчислювати, здійснювати контроль – контролювати, займатися дослідженням – досліджувати.

2. Надаваймо перевагу активним конструкціям над пасивними

Мовознавці [18;33;36;49;50] радять будувати речення природно – суб’єкт дії повинен бути підметом, об’єкт дії – додатком, а присудок описує діє предмета, спрямовану на об’єкт.

Відповідно до норм української мови, вимоги потрібно викладати так:

Неправильно: Роботи виконуються з використанням перевірених засобів вимірювання.

Правильно: Роботи треба виконувати, використовуючи перевірені засоби вимірювання.

З наведених рекомендацій не слід робити хибний висновок, ніби дієслів на –ся треба взагалі уникати. Згідно з правилами та нормами наукового стилю української мови зворотні дієслова потрібно вживати за їхнім прямим призначенням лише стосовно перехідної дії, тобто коли є суб’єкт дії, але немає іншого об’єкта, на який спрямовано дію. Порівняймо: він змінюється (деформується, нагрівається) кимось (чимось) і його змінює (деформує, нагріває) хтось, щось (пасивна дія), він змінюється (деформується, нагрівається) десь (за певних умов)(перехідна дія).

3. Правильно вживаймо безособові конструкції на –но, -то.

Широке вживання безособових конструкцій на –но, -то в ролі головного члена односкладного речення є синтаксичною особливістю, але їх вживають тільки з іменниками у формі середнього роду.

Згідно з вимогами потрібно використовувати безособову форму викладання тексту, яка не потребує визначення виконавця дії, а лише наголошує на тому, що відбулося, наприклад « застосовано метод», «зазначено в настанові» тощо. Потрібно пам’ятати таке. По-перше, безособові конструкції на –но, -то виражають результативний стан, щог є наслідком виконаної дії. Тому зазвичай їх утворюють від дієслів доконаного виду [13]. По-друге, ці форми керують іменником у знахідному відмінку без прийменника [49;55], наприклад, вироблено (що?) нову концепцію .

Отже, згідно з ДСТУ 3966-2000, п. Д.12 безособову форму дієслова на –но, -то можна вживати лише у реченнях, де прямо не зазначено виконавця дії. Правильно: його замінено (здеформовано, нагріто) кимсь; неправильно: його змінив (здеформував, нагрів) хтось.

4. Віддієслівні іменники, що позначають незавершені процеси, уживаймо тільки в однині.

Диференційованою граматичною ознакою таких іменників-дериватів є, як відомо [13:51], неповна парадигма числа. Оскільки вони позначають узагальнену назву дії як багаторазової, так і повторюваної, невизначеної ні за кількістю циклів, ні за обсягом, ні за тривалістю, такі іменники треба вживати тільки в однині, наприклад: прилади для вимірювання, засоби нарізування.

5. Правильно вживаймо іншомовні терміни на –ція, -зія, -інг, -мент.

Слова іншомовного походження збагачують лексику кожної мови, проте запозичити їх треба лише тоді, коли немає власного слова для якогось поняття. Тому в ДСТУ 1.5:2003, п.5.1.5. і ДСТУ 3966-2000, п.Г.9.11 зазначено, що «у стандарті заборонено вживати іншомовні слова та терміни за наявності рівнозначних слів та термінів в українській мові. Якщо в академічних словах є слова іншомовного походження і рівнозначне українське, перевагу треба надавати українському слову, наприклад: фактор – чинник.

Однак, в разі доцільності запозичення, потрібно підпорядковувати іншомовні слова законам української мови [42:125-126]. Зокрема, згідно з вимогами ДСТУ 3966-2000, п. Г. 9.11, запозичаючи назву процесу, потрібно насамперед від іншомовного слова утворити українське дієслово недоконаного виду, а далі – всі необхідні похідні слова. Не можна стандартизувати іншомовні іменники для позначення дії, що закінчуються на –ція, -інг, -мент тощо, які не уможливлюють розмежування понять дії (незавершеного процесу) та події (завершального процесу), бо це руйнуватиме видову структуру української мови. Такими іменниками можна позначати інші поняття: наслідки події (об’єкти, суб’єкти тощо) наприклад: дія: публікувати, публікування; подія: опублікувати, опублікування; наслідок дії: публікація.

Лексико-стилістичні помилки

1. Уживання слова у не властивому йому значенні.

Неправильно: На нараді йшлося про зміцнення виконавчої дисципліни. Правильно: На нападі йшлося про зміцнення виконавської дисципліни.

2. Порушення норм сполучуваності слів.

Неправильно: Цьому питанню приділяється велике значення.

Правильно: Цьому питанню приділяється велика увага.

3. Калькування російських сталих словосполучень

Неправильно: Цей договір вступає в силу з моменту його підписання обома сторонами.

Правильно: Цей договір набирає чинності з моменту його підписання обома сторонами.

4. Неправильне повторення слова.

Неправильно: Делегація Києва перебувала з візитом у Чикаго з 23 по 28 лютого. З Чикаго Київ пов’язують давні дружні зв’язки.

Правильно: Делегація Києва перебувала з візитом у Чикаго з 23 по 28 лютого. Із цим американським містом столицю України пов’язують давні дружні зв’язки.

5. Мовна надмірність: а) плеоназм (уживання збіжних значенням слів); б) тавтологія (повторення спільнокореневих слів).

Неправильно: А) Складіть свою автобіографію. Б) Варто розрізняти різні підходи до цієї проблеми.

Правильно: А) складіть автобіографію. Б) Варто розокремлювати різні підходи до цієї проблеми.

Синтаксичні помилки

1. Порушення порядку слів (однорідних членів речення) при парних сполучниках.

Неправильно: Бібліотека дає не лише різноманітну літературу, а й проводить зустрічі з відомими митцями.

Правильно: Бібліотека не лише дає різноманітну літературу, а й проводить зустрічі з відомими митцями.

2. Неправильне використанні однорідних членів речення: а) сполучення як однорідних членів частково збіжних (у тому числі видових і родових) понять, а також непорівняних понять; б) порушення граматичної форми керованих слів; в) неузгоджуваність обставин з одним або кількома однорідними членами речення.

Неправильно: А) Заняття лекторію проводитимуть досвідчені юристи, психологи, батьки. Б) Нарада схвалила заходи щодо профілактики і боротьби з інфекційними захворюваннями. В) У засіданні узяв участь і виступив директор університету.

Правильно: А) Заняття лекторію проводитимуть досвідчені юристи, психологи, батьки. Б) Нарада схвалила заходи щодо профілактики інфекційних захворювань і боротьби з ними. В) На засіданні виступив директор університету.

3. Неправильна будова складного речення: поєднання підрядного речення і члена речення як однорідних.

Неправильно: Кожний має право на працю, що передбачає можливість заробляти собі на життя працею, вільно обраною або на яку вільно погоджується.

Правильно: Кожний має право на працю, що передбачає можливість заробляти на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Викладені правила ґрунтуються на граматичних традиціях української літературної мови і відповідають сучасним тенденціям української мови, про що свідчать новітні академічні видання [13], які вийшли друком після затвердження стандартів ДСТУ 1.5:2003 та ДСТУ 3966-2000.

Унормування галузевих термінологічних систем спричинило появу багатьох термінів-новотворів, передусім для понять, пов’язаних з процесами. Щоб забезпечити системність української термінології, мовознавці повинні чітко сформулювати правила словотвірного синтезу похідних за наперед визначеною семантикою, зважаючи на обмежування в сполучуваності морфем.

Система правил українського ділового та наукового стилю, викладена в ДСТУ 1.5:2003 і ДСТУ 3966-2000 та втілена розробниками комплексу основоположних стандартів національної системи стандартизації, є сьогодні обов’язковою для всіх, хто нормативні документи та наукові роботи. Дотримуючись цих правил, можна уникнути багатозначності й таким чином виконати основну вимогу до нормативних документів: текст повинен бути однозначно зрозумілим тому, хто його пише, так і тим, хто ним повинен керуватися.

Висновки

Культура писемного мовлення – інтегративне утворення в структурі підготовки майбутнього вчителя початкових класів до практичної діяльності. З огляду на це формування та вдосконалення культури писемного мовлення слід вважати одним з важливих напрямів професійної підготовки сучасного вчителя початкових класів.

Аналіз наукової літератури дозволив визначити теоретичні засади удосконалення культури писемного мовлення. Критеріями сформованості культури мовлення майбутніх учителів початкових класів можна вважати: а) досконале володіння нормами літературної мови на всіх рівнях мовної системи в усному і писемному різновидах; б) ознайомлення з якостями писемного мовлення під час написання наукових робіт; в) уважне ставлення до мови і мовлення; г) наявність стійких навичок писемного мовлення та контрольно-стимулюючих умінь.

У процесі дослідного навчання встановлено, що роботу з удосконалення культури писемного мовлення студентів не можна обмежувати лише корекцією недоліків писемного мовлення окремих студентів, оскільки викладач не в змозі контролювати весь обсяг недоліків, тому що така навчальна діяльність потребує багато часу та передбачає лише усунення недоліків. Про ефективність сформованості культури писемного мовлення можна говорити лише в тому випадку, коли поряд з успішним засвоєнням навчального матеріалу простежується свідоме прагнення майбутніх учителів до мовленнєвого самовдосконалення. Складність досліджуваної проблеми і новизна проблеми підтверджують, що не всі порушені питання одержали достатнє обґрунтування й доведення.

Проведене нами дослідження не претендує на вичерпне розв’язання проблем удосконалення писемного мовлення майбутніх учителів початкових класів. Запропонована методика удосконалення культури писемного мовлення є лише частиною складної та багатогранної роботи у межах підготовки майбутніх фахівців.

Список використаних джерел

1. Антисуржик / За заг. ред. О. Сербенської. – Львів, 1994. – 149с.

2. Антоненко-Давидович Б.Д. Як ми говоримо. – К., 1997. – 254с.

3. Бабич Н.Д. Практична стилістика і культура української мови: Навчальний посібник. – Львів: світ, 2003. – 432с.

4. Бігович О. Професійні методичні вміння вчителя іноземної мови в початковій школі.// Іноземні мови. - 1999. - №1. – С. 39-42.

5. Біляєв О.С. Про культуру мовлення вчителів-словесників, учителів загалом і не лише вчителів. // Урок української мови. – 2000. - №1, - С.23-27.

6. Будагов Р.А. Литературные языки и язиковые стили. – М., 1967. – С.22.

7. Взаємодія усних і писемних стилів мови/ За ред. М.М. Пилипинського. – К., 1982. – 180с.

8. Винницький В.М. Наголос у сучасній українській мові. – К., 1984. – 160с.

10. Виноградов В.В. Итоги обсуждения вопросов стилистики. // Вопросы языкознания. – 1955. - №1, - С. 82.

11. Виноградов В.В. Стилистика. Теория поэтической речи. Поетика. – М., 1963. - С.138.

12. Винокур Г.О. Культура языка. – М., 1930. – С. 168 – 169.

13. Вихованець І.,Городенська К. Теоретична морфологія української мови: Акад. граматика укр.. мови. –К., 2004. – 400с.

14. Волкотруб Г.П. Практична стилістика сучасної української мови: Використання морфологічних засобів мови. – К., 1998. – 176с.

15. Волощак М. Неправильно – правильно: Довідник з українського слововживання. – К., 2000. – 128с.

16. Гінзерук М.П. Система правил українського наукового та ділового стилів. // Українська мова. – 2006. - №2, - С.30-40.

17. Головин Б.Н. Основы культуры речи. – М. 1980. – 235с.

18. Городенська К. Синтаксична специфіка української наукової мови.//Українська термінологія і сучасність: Збірник наукових праць. – К., 2001. – Вип. ІV. – С. 11-14.

19. Горпинич В.О. Сучасна українська літературна мова. Морфеміка. Словотвір. Морфологія : Навч. посібн. – К., 1999. – 207с.

20. Державна національна програма «Освіта» (Україна ХХІ ст..). – К., 1994. – 61с.

21. Дудик П.С. Стилістика української мови. – К.: Академія, 2005. – 368с. 14. 22. Д’яков А.С., Кияк З.Б., Куделько Т.Г. Основи термінотворення: Семантичні та соціальні аспекти. – К., 2000. – 386с.

23. Єрмоленко С. Нариси з української словесності: Стилістика і культура мови. – К.: Довіра, 1999. - С. 270-284.

24. Єрмоленко С. Синтаксис і стилістична семантика. – К., 1982. – 210с.

25. Єрмоленко С. Стилістика сучасної української літературної мови в контексті слов’янських стилістик // Мовознавство. – 1998. - № 2-3. – С. 25-36.

26. Їжачкевич Г.П. Взаємодія стилістики мови ї стилістики мовлення // Теоретичні проблеми лінгвістичної стилістики. – К., 1972. – С. 33-47.

27. Коваль А.П. Науковий стиль сучасної української літературної мови; структура наукового тексту. – К., 1970. – 303 с.

28. Ковальська М.М. Значення культури мовлення вчителя початкових класів у його професійній діяльності. // Студентський вісник ТДПУ ім. В.Гнатюка. – Тернопіль, 2004. - №9, - С. 109-112.

29. Кожина М. Стилистика русского языка – М.: Просвещение, 1983. – С. 66-82.

30. Куліш Л.Ю. Порівняльний кількісний аналіз лексики монологічної і діалогічної науково-професійної мови.// Мовозновство. – 1967. - №4, - С. 44.

31. Культура української мови: Довідник. – К., 1990. – 320с.

32. Культура мови вчителя: Курс лекцій / за заг. ред. О.Г. Муромцевої. - Харків: Гриф, 1998. – С.162-172.

33. Курило О. Уваги до сучасної української літературної мови. – К., 2004. – 303с.

34. Леонова М.В. Стилістичні помилки та їх характер // Укр. мова та літ. В шк.. – 1972. - №5. – С. 75-78.

35.Масенко Л.Т. Мова і політика. – К.: Соняшник, 1999. – С.97.

36.Непийвода Н.Ф. Сам собі редактор: Порадник з української мови. – К., 1998. – 240с.

37. Николаева Т.М. Письменая речь и специфика ее изучения. // Вопросы языкознания. – 1961. - №3, - С.80.

38.Онуфрієко Г.С. Науковий стиль української мови. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 312с.

39. Панько Т.І. Від терміна до системи. – Львів, 1979. – 288с.

40. Пилинський М.М. Мовна норма і стиль. – К.: Наукова думка, 1976. – 287с.

41. Пономарів О.Д. Стилістика української мови: Підручник. – 3-тє вид., перероб. і доповн. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2000. - С. 5-18.

42. Пономарів О.Ю. Культура слова. Мовностилістичні поради. – К., 2001. – 240с.

43. Попович М.В. О философском анализе языка науки. – К., 1966. – С.130.

44. Потебня А.А. Из записок по теории словесности. – Харьков, - 1905. – С.102.

45. Разинкина Н.М. О некоторых элементах положительной эмоционально-субъективной оценки в стиле английской научной прозы ХІХ века. //Научные доклады висшей школы. Филологический науки. – 1964. - №2, - С.47.

46. Сагалович Н.М. Уточнение терминологии, связанной с предметными указателями к реферативным изданиям. // Научно-техническая информация. – 1966. - №7, - С.22.

47. Сащак Н. Культура мови та мовлення людини.// Рідна школа. – 2006. – №3, С.43-45.

48. Селігей П.О. Науковий стиль української мови. Ресурси оновлення. // Мовозновство. – 2006. - №2-3, - С. 174-186.

49. Сербенська О.А., Волощак М.Й. Актуальне інтерв’ю з мовознавцем: 140 запитань і відповідей. – К., 2001. – 204с.

50. Сербенська О., Редько Ю., Федик О. Антисуржик. Вчимося ввічливо поводитьсь і правильно говорити: Посібник. – Львів.1994. – 152с.

51. Симоненко Л. О. Роль Національної академії наук у розбудові української наукової термінології. // Українська термінологія і сучасність: 3б. наук. праць. – К., 1998.

52. Скороходько Э.Ф. О семантической природе некоторых видов образного словоупотребления. – В. зб.: Вопросы стилистики. – Саратов, 1962. – С.156.

53. Тараненко О.О. Українська мова в сучасній Україні.// Культура слова. – 2000. - № 53-54.

54. Чередниченко І.Г. Нариси з загальної стилістики сучасної української мови. – К.: Рад. шк., 1962. – С. 41-85.

55. Ющук І.П. Українська мова. – К., 2003. – 640с.

56. Ярема С. На теми української наукової мови. – Львів, 2002. – 44с.

Додатки

Додаток 1. Загальний алгоритм виконання дипломної роботи (теоретико-експериментальної)

Вибір теми, ознайомлення з нею, її обґрунтування

Виявлення та відбір літератури з теми

З’ясування об’єкта предмета; визначення мети та завдань дослідження

Складання робочої картотеки літератури з теми

Складання попереднього плану роботи, узгодження його з керівником

Викладення тексту роботи згідно з її структурою

Вивчення досвіду роботи, проведення експерименту чи анкетування

Додаток 2. Алгоритм написання курсової (дипломної) роботи

Додаток 3. Схема формулювання назви і мети дослідження

Додаток 4. Контрольна схема самоперевірки виконання курсової (дипломної) роботи.