Реферат: Весільні обряди в Україні

Тема: Весільні обряди в Україні.

Мета: ознайомити учнів з особливостями весільних обрядів в різних регіонах України; навчити учнів української весільної обрядовості; порівняти традиційні обряди колишнього та сучасного українського весілля; розглянути зразки весільного вбрання молодих на різних землях України; розвивати пізнавальний інтерес учнів; розвивати прагнення учнів до вивчення українських народних традицій; виховувати почуття поваги до народних традицій та обрядів, любові до українських святинь; розвивати мовлення учнів; формувати цікавість до системних знань.

Наочне приладдя: комплект кольорових зразків „Весільні вбрання молодих на різних землях України”, збірник «Українські народні весільні пісні».

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Хід уроку:

I. Організаційний момент.

Привітання вчителя, коротка бесіда з учнями.

II. Засвоєння знань народного календаря

Сьогодні 16 лютого - Післясвято Стрітення Господнього.

За церковним календарем 15 лютого – Стрітення Господа нашого Ісуса Христа.Відзначають його в пам'ять про те, як Свята Діва Марія принесла до Єрусалимського храму Ісуса Христа на 40-й день після його народження.

У народному побуті Стрітення або Стрічення здавна сприймається як зустріч зими з весною. Казали, що в цей день зима весну зустрічає, заморозити її хоче, та сама лиходійка від свого хотіння тільки потіє. Селяни спостерігали у цей день багато хліборобських прикмет: ясна і тиха погода в цей день віщує добрий врожай на полях та роїння бджіл; вітер — погана ознака; відлига — чекай пізньої весни. Казали ще й таке: «Як на Стрітення півень нап'ється води з калюжі, то жди ще стужі!» Або ж: «Як нап'ється півень води, то набереться господар біди».У цей день ворожили, виставляючи тарілку з зерном на ніч у двір. Якщо ранком є роса — врожай, нема роси — погана ознака.

У церквах України у цей день святять воду і свічки. Такі свічки називали раніше «громичними», тому що їх ставили перед образами під час грози, щоб захистити людей і худобу від грому.

Коли приходили з церкви в день Стрітення, запалювали «громичну» свічку — «щоб весняна повінь не пошкодила посіви і щоб мороз дерева не побив». Від «громичної» свічки і саме свято називалося колись, крім Стрітення, ще й Громиця.

Освячену у цей день у церкві воду використовували проти «пристріту», хвороби, що спричинена «поганим» оком. Нею кропили тварин і людей у найвідповідальніші моменти життя.

III. Мотивація навчальної діяльності.

Утворенню сім'ї українці завжди надавали великого значення. Відповідно до цього формувалася весільна обрядовість – справжня народна драма, що включала ігрові дії, танці, співи, музику.

У характері весільної обрядовості відбилися народна мораль, звичаєве право, етичні норми та світоглядні уявлення, що формувалися протягом століть. Наприклад, збір дружини (весільний похід) молодим, імітація викрадення нареченої (посад молодої), подолання перешкод на шляху до молодої (перейма)– це свідчення давніх форм шлюбу умиканням, а діалог старостів про куницю та мисливця, обмін подарунками між сватами, викуп коси, виплата штрафу за безчестя – своєрідний відгомін звичаю укладання шлюбу на основі купівлі-продажу.

Пережитком матріархату є й пріоритетна роль матері у весільних дійствах. Саме вона вирішувала питання про заміжжя дочки, зустрічала весільний поїзд, виряджала молодих до вінчання, вбирала дочку-наречену у вінок, вела молодих на посад.

IV. Повідомлення теми і мети уроку.

Отож, тема сьогоднішнього уроку звучить наступним чином: „Весільні обряди в Україні”. Основною ж метою цього урокує ознайомлення з особливостями весільних обрядів в різних регіонах України, порівняння традиційної обрядовості тодішнього та сучасного українського весілля, а також розгляд зразків весільного вбрання молодих на різних територіях України.

V. Сприйняття та осмислення нового матеріалу.

Отже, у цілому ж українське весілля поділяється на три цикли: передвесільний, власне весільний і післявесільний. У свою чергу кожен із циклів складався з низки обрядів. Передвесільна обрядовість включала сватання, умовини, оглядини, заручини, бгання короваю і дівич-вечір. Власне весілля складалося із запросин, обдарування, посаду молодих, розплітання коси, розподілу короваю, перевезення посагу, перезви, рядження. Післявесільний цикл присвячувався вшануванню батьків молодими, прилученню невістки до родини чоловіка. Це обряди хлібин, свашин та гостин.

"Сценарій" традиційного народного весілля в основних рисах зберігся й дотепер – більшою мірою в сільській місцевості та у значно трансформованому вигляді в умовах міста.

Дошлюбне спілкування. Весіллю передували дошлюбні обряди, важливим компонентом яких була ритуалістика молодіжного спілкування.

Українці кажуть: Як склався у людини шлюб, так піде і все її життя. Ця народна мудрість виходить з того величезного значення, яке надавали шлюбу й сім'ї, особливо у минулому, коли одружувалися на все життя і тільки з однією людиною. Тож момент вибору судженого був дуже відповідальним. У виборі шлюбного партнера перепліталися різні інтереси.

Система дошлюбного спілкування передбачала певні норми залицяння та сватання, які майже до кінця XIX ст. грунтувалися на патріархальних засадах. Молодь спілкувалася переважно в межах свого села, а в містах – у межах вулиці, навіть свого "кутка". На рубежі XIX—XX ст. цей принцип був порушений і молодь нерідко шукала собі пару не тільки у своєму селі, а й у навколишніх. Хлопці та дівчата зустрічалися на вулицях, ігрищах, толоках, вечірніх сходах, ярмарках.

Найпоширенішими формами дошлюбного спілкування були вулиці, забави, годенки, вечорниці тощо. На забавах молодь розважалася, співала, танцювала, водила хороводи. Хлопці та дівчата спілкувалися на людях, тобто перебували під певним соціальним контролем. За звичаєм, дівчина наодинці з хлопцем могла бути лише до заходу сонця, а, наприклад, на Прикарпатті на забавах були присутні батьки або старші родичі. Це, втім, не заважало молоді цілуватися та милуватися, проте свою цноту дівчата берегли. Колись уся громада зневажала дівчину, яка давала волю нестримному коханню. Траплялося, таких дівчат били мотуззям від дзвонів, намоченим у соляній ропі. В західних районах України майже до XX ст. побутував звичай фізично карати хлопця і дівчину за перелюбство.

Однак подібні випадки траплялися рідко, оскільки вся система виховання молоді грунтувалася на дбайливому, лицарському ставленні хлопців до дівчат і наречених, на романтизації почуттів.

Сватання –перша зустріч представників молодого з мо­лодою та її батьками для досягнення згоди на шлюб. В Україні посередників при сватанні найчастіше називали «старостами», але трапляються також назви «сват», «посла­нець», «сватач», «говорун». У старости просили, як правило, близьких родичів, поважних одружених чоловіків. Оскільки успіх сватання залежав і від уміння вести розмову, то при виборі старшого старости брали до уваги такі риси вдачі, як комунікабельність і дотепність.

Сватати дівчину вирушали пізно ввечері, щоб на випадок відмови зберегти сватання у таємниці. Зайшовши у хату з хлібом у руках і привітавшись, старости починали традиційну розмову про мисливців, що натрапили ні слід куниці (олениці) – красної дівиці, чи купців, що дізнаються про товар, тощо. Після традиційних вітай і промов старостів кликали дівчину й прилюдно запитували її згоди на шлюб. Відповідь нареченої була обов'язковою і вирішальною.

На знак згоди сватів перев'язували рушниками або підносили їм на хлібі хустки чи рушники. Нареченого дівчина перев'язувала хусткою. У випадку відмови ста ростам підносили гарбуз або макогін (на Західній Україні). При позитивній відповіді нареченої обговорювали попередньо питання про придане.

Увесь передвесільний цикл обрядовості тривав два-три тижні, інколи –місяць. Після сватання відбувалися оглядини (обзорини) і заручини.

Оглядини (умовини, розглядини, обзорини, печеглядини) – знайомство з господарством молодого, яке здійснювалося невдовзі після успішного сватання. Природа цього звичаю пов'язана з укладом селянина-трудівника, для якого господарство було основою його життєдіяльності. В ньому проглядається і серйозність ставлення до утворення сім'ї: якщо молодий не мав свого господарства, то він не мав і права на створення родини.

Батьки парубка намагалися якомога краще представити міцність господарства свого сина, демонструючи його так, щоб У. завершилися шлюбною угодою. Бувало, навіть вдавалися до хитрощів: позичали у сусідів коня, волів або сільськогосподарський реманент.

Заручини (полюбини, хустки, рушники, сватанки) – заключний етап сватання, обрядове закріплення згоди на шлюб. Водночас це перший передвесільний обряд, що набував законної чинності.

На заручини до молодої приходили разом із молодим його батьки та родичі. Всі сідали до столу, а молодих виводили на посад. Старший староста накривав рушником хліб, клав на нього руку дівчини, зверху – руку хлопця і перев'язував їх рушником. Після цього ритуалу молода перев'язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками. У Карпатах цей ритуал здійснювала мати дівчини: вона обсипала молодих пшеницею та білою вовною і подавала їм мед, котрий символізував єдність молодих та їхніх родичів.

Після усіх церемоній дівчина і хлопець вважалися зарученими і відтепер не мали права відмовлятися від шлюбу. Спроба відмовитися вважалася за безчестя, за відмову ж відшкодовували матеріальні витрати та ще й платили за образу.

На ознаку того, що дівчина й хлопець засватані, вони отримували певні атрибути: наречений – барвінкову квітку, наречена – червону стрічку у косах або квітку (на Буковині – траву). В західних районах більш поширеними були вінки, їх плели у так звані барвінкові дні. На Гуцульщині вінок змащували медом і вкривали позолотою. Дівчина не знімала його аж до шлюбу, навіть спала у ньому. Існувало повір'я: якщо вінок пропаде – не буде щастя у подружньому житті.

Барвінкові обряди розпочинали власне весілля. Вони символізували освячення шлюбу громадою і включали цілий ряд обрядових дій: збирання барвінку, материнське благословіння на плетення вінків, їх виготовлення та одягання.

У різних районах України барвінкові обряди мали свої особливості. Найбільш поширеними вони були в Карпатах та на Наддністрянщині. Там по барвінок йшли молодіжною громадою з музикою, на Бойківщині – молода з дружками та малим хлопцем, на Закарпатті – дружки молодого і молодої. На Середній Наддніпрянщині та у східних районах по барвінок йшла тільки молодь, яка виготовляла барвінковий вінок лише як прикрасу до короваю.Ось зразок одної з обрядових пісень, які співали дівчата та хлопці:

Дівчата, дівчата, та не рвіть барвінок,

Бо гризуться хлопці, що багато дівок,

- Не гризіться, хлопці, якось воно буде,

Заберуть чужії, жодна з нас не буде,

Зачали дівчата барвінок сплітати,

Прийшли хлопці з Дубівців, стали дівчат брати.

Ми ся розійдемо, як по полю вівці.

Як по полю вівці ходять чередою

Ми ся розійдемо одна за другою.

Цією церемонією розпочиналося одне з найважливіших передшлюбних дійств – дівич-вечір, вінкоплетини, молодечий вечір.

Це прощальний молодіжний вечір, на якому наречений і наречена прощалися з дівочою і парубоцькою громадою та переходили в стан одружених господарів. Крім приготуван­ня вінків і весільного деревця, на цьому вечорі ще здійс­нювалися такі обряди: посад, перепій молодих, розплетення коси нареченій, вбирання вінка, обмін подарунками молодими та ін. В деяких етнографічних районах України цього вечора пекли коровай і виконували пов'язані з цим обряди.

Бгання короваю – один із найпоширеніших весільних обрядів, який символізував освячення громадою новоствореної родини. Українці пекли багато видів весільного хліба: коровай, дивень, теремок, гільце, лежень, полюбовники, шишки, гуски, калачики, кожен з яких виконував специфічну обрядову функцію.

Головним весільним хлібом був коровай, який виготовлявся з дотриманням певного сценарію. Бгали його у п'ятницю або суботу в домі молодої (у східних районах), у родичів (Поділля та Волинь) або ж в обох молодих. Нерідко у цьому ритуалі брали участь родичі з обох боків, символізуючи поріднення сімей.

Бгали коровай спеціально запрошені заміжні жінки, які приносили з собою борошно, яйця та сало. Весь процес бгання короваю обставлявся ритуальними та магічними діями. Співали різні обрядові пісні, щоб вдався коровай:

Вдайся нам, короваю,

Кращий ще від Дунаю.

А ще вищий від плота,

А ще кращий від злота.

Вважалося доброю ознакою, коли коровайниць була непарна кількість (найкраще сім). Щоправда, в деяких районах запрошували парне число жінок: щоб молоді увесь вік прожили в парі. При цьому коровайниці повинні були перебувати у першому шлюбі і жити в злагоді.

Запросини передбачали збір дружини (весільного поїзда) та запрошення гостей. Їх проводили у неділю зранку. У супроводі бояр та дружок матері молодого й молодої виряджали своїх дітей на запросини. Молода у національному вбранні, прикрашена квітками та стрічками, обходила хати й дарувала господарям шишки, промовляючи: Просили вас батьки, і я вас прошу прийти на малий час – на весілля до нас. Цей звичай не був повсюди однаковим: у південних районах найчастіше запрошував молодий, у Карпатах – спеціальні посередники (звачі), на Поділлі молоді ходили на запросини разом. Як правило, запрошували близьких і далеких родичів, сусідів та знайомих, а у невеликих селах – усіх мешканців. Не годилося запрошувати під час випадкових зустрічей на вулиці, що відбилося в іронічному прислів'ї: Просили по дорозі, щоб не були на порозі.

Вирядження молодого – початок кульмінаційного весільного обряду – посаду молодих, який мав санкціонувати шлюб. Виряджала молодого мати, напинаючи на нього вивернутий вовною наверх кожух та обсипаючи зерном та дрібними грішми. Опісля молодий у супроводі весільного почту їхав по наречену. Схема цієї поїздки досить-таки складна. Власне, їх дві: найдавніша (з дому нареченого в дім нареченої і знов до хати молодого) та більш пізня (з дому нареченого в дім нареченої, потім до церкви, після до хати молодої, потім повернення до своєї хати без молодої, знов до хати молодої і повернення до батькового дому з молодою).

Основну обрядову і санкціонуючу функцію виконувала мати молодої: вона зустрічала почет, благословляла заручених на вінчання, а потім зустрічала їх після нього. Зустріч відбувалася біля порогу оселі нареченої. Молоді тричі вклонялися батькам, а ті підносили їм хліб-сіль. Нерідко мати зустрічала молодих у вивернутому кожусі: щоб зять був багатий.

Складна церемонія весільного походу передбачала і декілька викупів за наречену. Перший влаштовували у вигляді перейми неодружені хлопці на знак того, що відпускають дівчину з молодіжної громади. Повторювався викуп біля воріт хати нареченої (ворітна) – за право вступу молодого на територію іншого роду, потім у сінях – за місце біля нареченої. Останній викуп, весільний пропій, відбувався наприкінці весілля.

Посад – обрядові дії, що санкціонували остаточне скріплення шлюбу та поріднення родів. Вони включали обряд викупу місця біля нареченої, обмін дарами між родинами молодого і молодої, розподіл короваю та обдарування молодих. Посад здавна був юридичною санкцією шлюбу та й залишився таким після введення церковного вінчання.

Вінчання – форма церковного шлюбу, яка запроваджувалася Синодом протягом XVII – XVIII ст. На перших етапах цього процесу вінчання погано сприймалося населенням України, оскільки суперечило народним весільним обрядам. Повінчані молоді нерідко жили нарізно, аж поки не справлять традиційне весілля. Лише поступово освячення шлюбу в церкві набрало юридичної сили і стало невід'ємним компонентом весілля. Перед тим як йти до церкви, молоді просили у батьків благословіння. Ця церемонія проводилася із хлібом-сіллю.

На Гуцульщині обряд вінчання зветься прощею: молодий і молода тричі обходять довкола столу і просять батьків пробачити за все, чим завинили перед ними. Йдучи до церкви, молода нерідко клала собі за пазуху залізний ключ або цілушку хліба. Виходячи з церкви, молоді з'їдали хліб, щоб жилося не вбого.

Покривання – найдраматичніший весільний обряд, що символізував перехід молодої до заміжнього стану. Він був продовженням посаду молодих, а розпочинався розподілом короваю. Ритуали розподілу весільного хліба і спільного його з'їдання молодими символізували створення нової сім'ї.

Далі символічні дії через розплітання коси та покривання голови молодої очіпком і наміткою підкреслювали ієрархічність шлюбного союзу. У найдавніші часи обряд розплітання здійснювався в домі молодої приданками та свекрухою, в кінці ж XIX ст. – як в домі молодої, так і в домі молодого приданками, свекрухою й навіть молодим.

Молоду садовили на діжу, брат або приданка розплітали їй косу і мастили волосся маслом чи медом. На Поділлі втинання коси здійснював молодий: посадовивши наречену собі на коліна, відрізав косу ножицями. На Закарпатті зберігався і більш архаїчний обряд – відсікання коси. Після церковного вінчання розпочиналися танці, під час яких молодій обтинали косу. Родичі молодого прив'язували кінець коси до гвіздка, вбитого в стіну. Молодий серед танцю повинен був виявити таку спритність, щоб єдиним ударом топірця повністю відрубати косу. Після цього родичі молодої приймали хлопця до свого роду.

Відрізавши косу, молоду покривали очіпком. За ритуалом, вона мала двічі його зривати, і тільки на третій раз корилася долі. Від цього моменту вона переходила у стан жінки з відповідними нормами поведінки. Вони підкреслювалися, зокрема, вбранням: заміжня жінка збирала волосся у жмут й запиналася хусткою або вдягала очіпок. Виходити поміж люди без нього вважалося непристойним.

Обряд покривання був останнім, що викопувався в домі нареченої. Після нього молодий забирав молоду до свого дому, а разом і її посаг.

Посаг (придане). Кожна українська дівчина готувала собі придане, зокрема ту його частину, що становила так звану скриню. Адже посаг складався з двох частин: худоби та скрині. Щодо першої, то її виділяв батько. Це худоба, певна сума грошей, клаптик землі. Але те, що входило до скрині, дівчина мала готувати собі сама або ж разом з матір'ю. Скриня включала постіль, рушники, одяг, а також стрічки та хустки, якими дівчина мала обдаровувати весільних гостей.

Комора – цикл обрядів шлюбної ночі, що складався з двох частин: перша включала обряд перевдягання молодої, чипчини, вивід її до гостей, власне.комора, демонстрацію цнотливості (перезву); друга – приєднання невістки до родини чоловіка, розпалювання печі, готування обіду, частування свекрів. Закінчувалося весілля розподілом короваю та обдаруванням молодих і родини нареченого. Подекуди завершальний весільний обряд мав назву пропій або придана (переважно в районах з російським населенням).

Колачини (покалачини, хлібини, дякування, розхідний борщ, свашини)– обряд післявесільного циклу, спрямований на зміцнення зв'язку між сватами та полегшення періоду адаптації нареченої в чужому роду. Відбувалися колачани, як правило, через місяць після весілля у батьків молодої, куди приходили на гостину молоді з найближчими родичами та батьки молодого. За звичаєм, молоді дякували своїм батькам, даруючи їм по 12 колачів, батьки у свою чергу обдаровували молоде подружжя полотном та перемітками.

Протягом перших місяців шлюбу влаштовували й інші обряди, покликані урізноманітнити спілкування молодих з родичами та свояками: сватини – жіноча вечірка в домі молодої, куди запрошувалися свахи; гостина – відвідування молодою своїх батьків; пропій – пригощання молодим весільних батьків та гостей, щоб запити своє господарство.

Сучасне весілля в основному побутує у трьох формах: вечірки, молодіжного ритуалу та модифікованої традиційної обрядовості. Основна різниця між ними полягає, по суті, у ступені використання традиційної основи. Вечірка, започаткована у важкі повоєнні роки, являє собою застілля з незначним використанням традиційних весільних елементів, в основному атрибутів: рушників, квіток, короваю. Основний акцент у вечірці припадає на церемонію реєстрації шлюбу, яку намагаються влаштовувати якомога урочистіше, з використанням традиційних обрядів.

VI. Узагальнення і систематизація навчального матеріалу.

Отже, давайте підсумуємо, що ви відкрили для себе на уроці.

На які три цикли умовно поділяється традиційний український обряд весілля? Якіобряди належать до передвесільного циклу? З яких обрядів складається власне весілля? В чому проявляється особливість післявесільного циклу? Розкажіть, що ви запам’ятали про кожний з весільних обрядів та чим вони відрізняються від обрядів сучасного весілля. Зразок якого традиційного вбрання вам найбільше сподобався? Чому?

VII. Підведення підсумків навчальної діяльності. Оцінювання відповідей учнів.

Швидко сплинув наш урок. Чого ви навчились на уроці?

Найактивніші учні отримують оцінки за свої відповіді.

VIII. Повідомлення домашнього завдання.

Творче завдання: уявіть, що ви перебуваєте на одному із закарпатських весіль. Обрядовість святкування весілля неабияк відрізняється від весільних обрядів у вашому районі. Про що б ви розповіли і про що б запитали? (У вигляді плану.)